НародиАзії та Північної Африки у другій половині ХХ – на початку ХХІ століття
План
1. Ліквідаціяколоніальної системи. Політичний та ідеологічний розвиток країн і народів Сходу
2. Розвитокполітичної думки в країнах Сходу
3. Політичніпроцеси на Сході
4. Рухафро-азіатської солідарності
5. Соціальніпроцеси на Сході
6. Основнітенденції, фактори і протиріччя економічного росту країн, що розвиваються
7. Світовеспівтовариство, ООН і народи Сходу
1. Ліквідаціяколоніальної системи. Політичний та ідеологічний розвиток країн і народів Сходу
У другій половиніХХ ст. завершився процес ліквідації колоніальної системи. У 50-х рокахзавоювали незалежність Туніс і Марокко, 1960 рік – рік Африки, 1962 отримавнезалежність Алжир, 70-і роки – емірати Перської затоки, 80–90-і продовжувавсярозпад колоніальної системи в Африці, в 1997 і 2000 рр. Китаю було поверненоГонконг і Макао, а в 2002 р. незалежним став східний Тімор. Віками створюванаколоніальна система була ліквідована за 50 р. Почався процес становленнядержавності на Сході, пошуки шляхів розвитку політичної системи та економіки,налагодження міжнародних зв’язків.
Розвитокдержавності і становлення сучасних політичних структур у країнах Сходу маютьпринципові відмінності від західних моделей. Ці відмінності багато в чому булиобумовлені різноманітним характером розвитку капіталістичних відносин уметрополіях (Захід) і залежних країнах (Схід). По-перше на Сходіеволюція традиційного способу виробництва була перервана іноземним впливом(колонізатори), виникає синтез традиційного способу виробництва з іноземнимкапіталістичним укладом = колоніальний синтез і зв’язаний з ним розподіл праців світовому масштабі. По-друге колоніальний синтез відрізнявся ще і тим.Що він почався зверху, тобто з надбудови (колоніальна адміністрація, місцевавлада) самі були як прояв синтезу і головним знаряддям в реалізації процесівсинтезу в інших компонентах суспільного життя: в економічному і соціальномужитті, в області культури і ідеології.
По-третє, колоніальний синтезвідрізнявся різноманітністю та багатоплановістю. Якщо в країнах Західної Європиперехід від феодал суспільства, роздрібленості та міжусобиць до абсолютистськоїцентралізації супроводжувався формуванням більш або менш однорідних занаціонально-етнічним складом і рівню суспільно-економічного розвитку держав, тоу більшості країн Сходу в період колоніалізму картина була іншою. Вонинаголошують на тому, що між країнами Сходу була значна різниця у рівні їхрозвитку. З іншого боку, кордони конкретних колоніальних володінь також неохоплювали території з однаковим рівнем розвитку, а вони були різні (відпервіснообщинного ладу до пізнього феодалізму) і з значними етнічнимиособливостями. До цього слід додати ту своєрідність, з якими відрізняласяполітика колоніальних адміністрацій, а також форми іноземного підприємництварізних метрополій. Все це і обумовило багатогранність східних суспільств ішляхів формування державності в постколоніальний період.
По-четверте, генезис колоніальногосинтезу і його трансформація до незалежності визначалися в першу чергуметрополією в залежності від етапів колоніалізму (товарного – вивіз товарів ікапіталістичного – вивіз капіталу), формування національного підприємництва –виникнення класів і формування сучасних форм суспільно-політичних рухів.
Всі ціособливості утворення і розвитку синтезу мали своїм кінцевим наслідком формуваннякомбінованого і багатоукладного суспільства, яке складається із багатьохкомпонентів. У різних країнах Сходу співвідношення цих компонентів комбінованогосуспільства напередодні незалежності було занадто неоднаковим, що також маловажливе значення для особливостей майбутнього державного і політичногостановлення того або іншого східного суспільства.
Завоюванняполітичної незалежності – історична віха в житті народів Сходу. Але сама пособі не стала та і не могла стати панацеєю від вікової відсталості, лих,зв’язаних з колоніальним минулим. Це завдання цілої історичної епохи.Новодержавні утворення Сходу були обплутані економічними, політичними, релігійними,етнічними, соціальними і т. ін. проблемами. Об’єднання їх, надії на краще діютьпо інерції певний час, але не безкінечно. Відцентрові сили все рівно рано чипізно дають про себе знати, уряди повинні розробляти стратегію і тактикунаціонально-державної інтеграції метою якої стало б перетворення комбінованогосуспільства у національно-цілісне, тобто в такий суспільний організм, де б всійого компоненти однорідні в суспільно-економічному і соціально-політичномуплані, причому всі основні зв’язки між ними суттєві. Спроби керівників Сходузробити це шляхом законодавчих актів та пропаганди ні до чого не привели.Слухачі підкреслюють, що сучасні країни Сходу з першого дня незалежностізіткнулися з феноменом неспіввідповідності реального багатоукладного суспільстварамкам офіційно проголошеної національно-державної спільності. В цьому і досьогоднішнього дня полягає одна із основних проблем абсолютної більшості країнСходу.
На Заходу процесформування буржуазних держав і громадянського суспільства ішли майжепаралельно, основна маса реального суспільства усвідомлювала себе в перше чергугромадянами даної держави в той час як приналежність до більш вузьких, місцевихсуспільств і груп відходила на другий план, а в деяких випадках і зникалазовсім. І як результат – між громадянським суспільством і його природнимрезультатом – буржуазною державою – виникає спів відповідність, відноснафункціональна гармонія, коли наявні протиріччя вирішуються в повсякденномужитті на основі консенсусу.
Інша справа наСході. Тут традиційно держава була всім, а громадянське суспільство знаходилосяв аморфному стані. Сучасні буржуазні держави на Сході (незалежно від конкретнихїх форм) не з неба впали і все таки зверху – або шляхом політичнихнаціонально-визвольних революцій, або домовленості з метрополіями верхівкиданих суспільств. Ці держави виявились гібридом традиційності, сучасності дебули тільки елементи сучасного буржуазного громадянського суспільства і вбільшості випадків їх було недостатньо для забезпечення стабільності, ефективноїдіяльності дійсно сучасної держави. Буржуазна державність у країнах, щовизволилися була законодавчо затверджена, але вона не могла бути нічим іншим,як запозиченим ззовні каркасом – формою без відповідного необхідного змісту.
Справа в тому, щов суспільній структурі сучасних країн Сходу є по суті два різних типитрадиційного. Це – колоніальний синтез і архаїчне, тобто доколоніальне, типовотрадиційне. Тому офіційній незалежній державі потрібно було боротися на двафронти: а) проти традиційного, із якого вона безпосередньо виросла, тобтоколоніального синтезу; б) проти архаїчного, традиційного, яке збереглося ще зчасів доколоніальних і яке тільки під тиском обставин, які змінювалися,втягувалося в процеси модернізації.
Таким чином,кінцева мета одна – буржуазна модернізація і національно-державна інтеграція,але процеси синтезу за допомогою яких ця мета досягається, протікають у двохрізних руслах. Все це і обумовлює особливо значну роль держави в сучаснихкраїнах Сходу. Держава покликана грати активну формуючу і створюючи рольпрактично на всіх етапах суспільства в економічній базі (в тому числі і якбезпосередній агент виробничих відносин), який виконує функції організації іуправління виробництвом в національно-етнічній ситуації, в соціальній структурі,у всій системі політичної надбудови (в тому числі і в плані перебудови власнегромадянського і воєнно-поліцейського апарату).
Вся ця активна ірізнобічна діяльність необхідна для переборення сил багатоукладності івключення населення, яке живе в рамках архаїчних традиційних секторів ітрадиційного колоніального синтезу, в рамки сучасного громадянськогосуспільства. До того ж, відсутність загального міцного громадянського життянаціональні уряди і лідери пробували і пробують компенсувати зверху самим політичнимжиттям.
В цілому процесстановлення громадянського суспільства в державах Сходу сьогодні і йоговзаємозв’язок з офіційною державою після завоювання незалежності суттєво іншініж були у відповідний період в Західній Європі. Там формування громадянськогосуспільства стало передумовою формування сучасної буржуазної держави. Процесйого становлення почався ще в фазі абсолютизму, тому зразу же після політичнихбуржуазних революцій сучасна держава і послідуюча еволюція її історичних формвід традиційної авторитарності до сучасної буржуазної демократії в основі своїйвизначала рівнем розвитку цього громадянського суспільства, процесамиконсолідації і т.д.
Таким чином, вЗахідній Європі процес розвитку ішов знизу – від економічного базису ісоціальної структури до політичної надбудови. В абсолютній більшості країнСходу національний капіталістичний уклад на момент досягнення незалежності бувнадзвичайно слабим, щоб зуміти самостійно виконати системоутворюючу функцію.Тому зразу же після досягнення незалежності ініціатива, стимулююча інаправляюча роль в становленні громадянського суспільства належала елементамнадбудови, насамперед елітарним колам держапарату (ядро сучасної держави).Іншими словами, процес формування громадянського суспільства тут почався восновному зверху. І лише в міру зміцнення і оформлення громадянськогосуспільства воно могло почати робити все зростаючий тиск на офіційну державупримушуючи її до подальшої еволюції (процес, який супроводжується частимикризами, революційними ситуаціями).
В країнах Сходу узапозиченої на Заході сучасної держави – парламентської республіки – невиявилось адекватної економічної і соціальної бази, національно-етнічноїструктури і навіть достатньо елементів для конструювання власного (тобтодержавного) апарату. Там, де така держава була створена, а формально – цебільшість колоніальних країн Сходу (за виключенням авторитарних, соціалістичнихі монархічних), дуже скоро виявилося невідповідність офіційної форми цієїдержави суспільству, над яким воно підвищувалось.
Формування новихформ державності в таких умовах не означало встановлення його загального іреального контролю над традиційними секторами суспільства. Величезні пластитрадиційних структур продовжували жити своїм, відносно замкнутим життям ікеруватися в ньому іншими цінностними орієнтирами, ніж ті, що були написаніофіційною державою. Лояльність груп (соціальних) цього роду що довгоорієнтується або на колоніальний синтез, або на архаїчні уклади життя. Якразцим пояснюються багато чисельні опозиційні і навіть сепаратистські рухи убагатьох країнах що розвиваються і які формувалися там зразу після досягненнянезалежності. В основі їх лежить або колоніальний синтез, або архаїчнітрадиційні уклади.
Із зміцненнямдержавності на Сході, уряди незалежних країн заставляють західні монополіїрахуватися з їх реаліям і часто поступатися в своїх амбіціях в економіці.Країни Сходу, не дивлячись на різницю між ними, в більшості випадків вонизв’язані суттєвою єдністю. Їх об’єднує колоніальне та напівколоніальне минуле,а також периферійне положення у світовій економіці. Їх об’єднує і те, що упорівнянні з темпами інтенсивного сприйняття досягнень НТР і універсалізацієюособливо в сфері матеріального виробництва, зближення Сходу із Заходом всоціокультурному відношенні відбувається відносно повільно (за виключенням рядукраїн Далекого Сходу). І це, природно, тому, що менталітет народу, йоготрадиції за короткий час не міняються. Іншими словами, при всіх національнихвідмінностях країни Сходу до цих пір ріднить наявність певної сукупностіцінностей матеріального, інтелектуального і духовного життя. Хоча сьогоднібільшість урядів країн Сходу беруть курс на модернізацію і ринкову економіку,Західний стиль життя і образ думок все більше стає нормою для міських жителів українах Сходу. Носіями інтеграції культур, при бережному відношенні до своїхцінностей є національна інтелігенція.
Роль релігії яквіри і ритуалу як і раніше велика не тільки для Сходу, але і на Заході. Але дляСходу дуже важлива ще одна складова частина релігії – як ідеології і системицінностей, кодексу соціальної справедливості, ідеології, яка виконує соціальнезамовлення. У багатьох країнах релігійна думка продовжує визначати стансуспільної свідомості. Зараз відмічається певний ріст впливу релігійного факторуна східне суспільство. Це реакція – відповідь суспільної свідомості на занадтошвидкі темпи модернізації і секуляризації попереднього періоду. Але в ціломурелігійні установки перестають бути критерієм істини. Традиційні, в тому числіі релігійні накази втратили роль єдиного або головного регулятора відносин міжлюдьми.
Характерна рисасучасного Сходу – відмічають слухачі, піднесення і спади впливу релігії ірелігійних інститутів на людину, суспільство, політику. Спроби здійснитимодернізацію за західним зразком майже повсюдно супроводжувались зменшеннямвпливу релігії, особливо в 50-60-і роки. В ході боротьби за свободу націоналізмвідтіснив релігійний фактор за куліси політичної сцени. Народи Сходу боролисяза незалежність переважно під націоналістичними, а не релігійними лозунгами, ів країнах, що визволилися були встановлені світські, а не теократичні режими.
З кінця 1970-хрр. Інтерес до релігії різко зріс, з одного боку на неурядовому рівні якрелігійної віри і комплексу морально-етичних норм, з іншого боку, на офіційномурівні як санкція соціально-економічних проблем і політичного курсу. Появилисянові секти на Сході, росте вплив ісламського фактору.
І як висновок: недивлячись на відносно швидке поширення наукових знань і сучасного мисленнятрадиційні релігії до цих пір залишаються основою для значної частинисвітоглядних концепцій і соціальних теорій. Суспільно-політичні погляди частовиступають в традиційній формі або якось зв’язані з релігійною доктриною.
Великий вплив насуспільно-політичну думку в країнах Сходу зробила реформаторська діяльністьнової інтелігенції. Суть релігійного реформаторства – переоцінка традиційнихуявлень під прапором повернення до першооснов релігійної доктрини аборелігійно-філософського вчення з позицій раціоналізму через очищення відбагатовікових нашарувань і перекручень.
Реформаторствовідображало необхідність трансформації релігійної свідомості з тим, щоб вонамогла безболісно пристосуватися до умов життя, які швидко міняються у східнихсуспільствах. У богословсько-юридичному відношенні майже всі послідовники іприхильники реформаторства є фундаменталістами: вони відштовхуються відосновоположних релігійних текстів або древніх канонічних книг і частовідмовляються від тих положень, які давалися пізньосередньовічними авторитетами.Але в соціально-політичному відношенні вони поділяються на «модернізаторів»і «охоронців»-антагоністів в соціальному і політичному плані.
«Модернізатори»пробують примирити науку і релігію, релігійну віру, соціальні ідеали іморально-етичні накази релігійних доктрин з дійсністю через освячення науковогознання священними текстами і канонами. Вони – поборники прогресу з національноюспецифікою. «Модернізатори» часто закликають до переборенняантагонізму між релігіями і допускають можливість їх співробітництва.
Завдання жфундаменталістів – «охоронців» переосмислення дійсності, сучаснихсоціокультурних і політичних структур в дусі священних текстів. Їх апологетистверджують, що релігії повинні пристосовуватися до сучасного світу з йогопороками, а суспільство повинно будуватися так, щоб відповідати основнимрелігійним принципам. Фундаменталістам – «охоронцям» властиванетерпимість і «пошук ворогів». Багато в чому успіхи радикальнихфундаменталістів та їх рухів пояснюються тим, що вони вказують людям на їхконкретного ворога, «винуватця» всіх його лих.
Реформаторськіідеї поширені переважно серед освічених міських кіл населення: різних релігій –ісламу, індуїзму, буддизму, конфуціанства, іудаїзму.
2. Розвитокполітичної думки в країнах Сходу
Державнанаціональна ідеологія – це декларована або фактично визначає урядовий курссистема концепцій і поглядів з питань державності, політичної влади ісоціально-економічного розвитку. Офіційні ідеології і програми, які лежать воснові державної політики – результат взаємодії різних етнічних, релігійних,станово-класових груп (які б не були різні їх інтереси), які представляють всюнацію. Державна ідеологія служить могутнім активатором необізнаності народу, їївідсутність або неадекватність загальнонаціональній згоді перешкоджаютьінтеграції, підтриманню стабільності, реалізації національних програм і т.д.Далекоглядні лідери розуміють це, інші приходять до розуміння, рухаючись шляхом«спроб і помилок».
Державнаідеологія, яку формулюють правлячі кола, повинна опиратися на національну ідеюбільшості народу, який проживає в межах певних політичних кордонів і який маєспільну мету та життєві інтереси. Державна ідея може змінюватися із зміноюурядів, тоді як національна ідея є тривалим фактором. Офіційні ідеології дужеактивні. У розпорядженні властей є могутній арсенал засобів обробки населення.Мета її – формування національної самосвідомості через міфологізацію офіційноїідеології, тобто такі поняття як батьківщина, монархія, соціальна утопія і т.д.підносяться до рангу святинь.
Десятки держав наСході мають свою історію, своє бачення світу і національних проблем якізмінюються в залежності від обставин. Звідси і багатство офіційних доктрин іпрограм. Але в основі всього цього різноманіття незалежно від типу державностіі політичного режиму у постколоніальний період лежить формула «чотирьох»С" – стабільність владних структур, стабільність національногобуття, стабільність економічного росту і стабільність соціальної сфери.
Державнаполітична детермінанта сучасних офіційних ідеологій, проголошених або непроголошених в офіційних документах – націоналізм всіх відтінків, якийпоєднується з авторитаризмом або демократією. Ідеології можна умовно віднестидо двох основних категорій, які самі по собі в чистому вигляді рідкозустрічаються.
• ідеологіянаціонального прагматизму як демократичного так і авторитарного
• концепції такзваних ідеологічних держав і близькі до них концепції «особливого шляху».
Для Японії це «суспільствоблагоденства японського типу» на національно-ліберальній основі, дляКитаю, Кореї це опора на власні сили «чучхе», для Малайзіїпрагматизм, завданням якого є формування єдиної малайської нації, в Індонезіїдержаву «все для всіх» на основі модернізації країни Кредо Сукарноп’ять принципів «панча сила» в Індії курс Дж. Неру «державнийнаціоналізм», в Туреччині «кемалізм» з шести принципів, керівнаідея національна держава європейського типу. В сучасних монархіях – Брунеї іТаїланді, Камбоджі і Марокко – державна ідеологія тримається на тріаді «батьківщина(нація) – віра – монарх». Держави правлячих ідеологій – ІсламськаРеспубліка Іран – «держава ісламу» яка не знає ні соціальної, ніекономічної, ні національної нерівності, Пакистан – мусульмани Індіїповноправна нація, Сірія і Ірак – ідеологія Баасизму проголошує мету: арабськаєдність, свобода, соціалізм в ім’я відродження арабської нації. Ізраїль з дняутворення існує під прапором сіонізму – націоналістичній ідеї, стержнем якої єуява про світове єврейство як єдиний народ возз’єднаний на «земліобєтованній». До "ідеологічних" держав можна включити і країни,які обрали «особливий», «третій шлях розвитку», хоча післякраху соціалізму говорити про них не варто.
В ідеологічній іполітичній боротьбі на Сході широко використовується наднаціональна ідеологіяабо ідеології – панісламізм, панарабізм, пантюркізм, євразійство і т.д.Незважаючи на це, країни Азії і Африки після другої світової війни шукаючивиходи із різних ситуацій стали на шлях інтеграції. Сьогодні є такі регіональніорганізації: Ліга арабських країн (ЛАК – 1945 р.); Органзація Африканськоїєдності – Африканський союз (1963 – 2000 р.); ОПЕК і ОАПЕК, Ісламськаконференція, Союз країн Перської затоки, асоціація країн південної Азії (Індія,Пакистан, Шрі-Ланка, Бруней, Бангладеш), АСЕАН – об’єднання країнПівденно-Східної Азії.
3. Політичніпроцеси на Сході
Схід після другоїсвітової війни став ареною активної міжнародної політики. Центрами протистояннястали Китай, де назрівала громадянська війна між Гомінданом і КПК і Корея. ІдеяСталіна поділити Японію на чотири окупаційні зони провалилася і основнимцентром концентрації сил став Китай. Прогнилий режим Чан Кайші впав під ударамиНВАК і 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун проголосив утворення КНР. Залишки військ ЧанКайші були перевезені американцями на о. Тайвань, де останній і проголосивКитайську Республіку.
Іншим об’єктомсуперництва США і СРСР стала Корея, де в 1948 р. були утворені дві держави –КНДР (комуністи) і Республіка Корея на Півдні. Після перемоги китайськоїреволюції лідер КНДР Кім Ір Сен почав мріяти про єдину соціалістичну Корею.Заручившись згодою Сталіна і Мао Цзедуна він в 1950 р. почав похід на Південь.Маючи перевагу в живій силі, війська КНДР захопили весь півострів. Тут ужевисадилися американці під прапором ООН і вже армія КНДР залишила півострів. Тутвже за рекомендацією Москви у війну втрутилася КНР, пославши 500 тис. «добровольців».У 1953 р. було підписано перемир’я між воюючими сторонами і Корея по цей часзалишається розділеною по 38 паралелі.
Після капітуляціїЯпонії ПСА стала ареною визвольних революцій, якраз тут розпочався розпадколоніальної системи. Ще першого червня 1945 р. лідер Індонезії Ахмед Сукарноопублікував «п’ять принципів» («Панча сила») майбутньогоіндонезійського державного націоналізму: інтернаціоналізм, демократія,загальний добробут, націоналізм і віра в бога в конкретних умовах країни. 17серпня 1945 р. Сукарно проголосив незалежну Республіку Індонезію.
2 вересня 1945 р.голова Національного комітету визволення і керівник комуністів Індокитаю Хо ШіМін проголосив утворення ДРВ. Але утвердити державу не вдалося, почаласяфранцузька агресія (1956 – 1954 рр.), як і в Індонезії агресія голландців (1946– 1949 рр.), а в Малайї – до 1957 р. Перша закінчилася Женевськими протоколами,які зафіксували незалежність ДРВ на Півночі В’єтнаму, обіцяли референдум наПівдні в 1956 р. (не проведено), незалежність Лаосу і Камбоджі. Індонезія тежвідстояла свою незалежність. Надія була на СРСР, його авторитет і сильний вплив комуністів. Але боротьба за сфери впливу на Далекому Сході і в ПСА булана користь СРСР тільки в Китаї та В’єтнамі, Північній Кореї. Інші КП потерпілипоразки через авантюризм у діях і нерозумні рекомендації з Москви і Пекіну: вІндонезії 1948 – 1949 і 1965 рр. на Філіппінах – 1952 р., в Малайї на середину50-х р.
4. Рухафро-азіатської солідарності
Блокова системапривела до формування руху «неприєднання» ідейним батьком якого бувЙ.Б. Тіто. В оформленні цього руху були зацікавлені Індія (Неру) і Китай (ЧжоуЕньлай). У квітні 1955 р. в м. Бандунг (Індонезія) було скликано першуконференцію голів держав і урядів 39 країн Азії і Африки. Конференціяпідтвердила курс позитивного нейтралітету і неприєднання до блоків, підтримкувизвольної боротьби народів і невтручання у внутрішні справи один одного таспівробітництво у різних галузях економіки, медицини, освіти та культури. Угрудні 1957 – січні 1958 р. в Каїрі була скликана економічна конференція 45країн Азії і Африки. На ній було вирішено створити постійні органи рухуафро-азіатської солідарності. Організаційне оформлення цього руху відбулося наконференції в столиці Гвінеї Конакрі у квітні 1960 р. де був прийнятий статутруху і сформульовані його мета – «об’єднати і узгоджувати боротьбу народівАзії і Африки проти імперіалізму, прискорити визволення народів і забезпечитиїх економічний, соціальний і культурний розвиток». СРСР зразу прагнуввключити цей рух в орбіту своєї великодержавної політики.
Афро-азіатськасолідарність не позбавлена була протиріч погіршення Індокитайських відносин,протистояння Індонезії і Малайзії в 60-х роках, індо-пакистанські війни 1966 і1971 р. і утворення Бангладеш, напруга між Індією і Пакистаном із-за Кашміру,вимога держави сикхів Халі стан радянсько-китайські протиріччя 60-70-х рр. міжВ’єтнамом і КНР 1977 р.
Ще один конфліктяк реальне зіткнення інтересів великих держав, свої прагнення ДРВ булаамериканська агресія у В’єтнамі 1965 – 1973 = Паризькі угоди, США програливійну, але В’єтнам залишився розколотим. Весна визволення В’єтнаму квітень 1975р. і об’єднання країни у СРВ (з 1976 р.) Режим Пол Пота в Камбоджі і йогопадіння шляхом введення в’єтнамських військ загострили відносини СРВ і КНР. Вгрудні 1979 р. почалася радянсько-афганська війна, яка знову загостриламіжнародні відносини в Центральній Азії. Всі країни, що розвиваються засудили вООН введення радянських військ в Афганістан. Війна мала трагічні наслідки дляСРСР і продовжувалась до 1989 р.
Розпад СРСР іблоку соціалістичних країн кардинально змінили геополітичну ситуацію на Сході істворили нові умови для еволюції політичних та ідеологічних структур Азії востаннє десятиліття ХХ ст. Ортодоксальними соціалістами залишились лишекерівники КНДР, КНР, СРВ, Лаос, Камбоджа стали на шлях лібералізації влади таринкових реформ, хоча позиції держави залишаються вагомими, а керівництвозалишається в руках комуністів. У зовнішній політиці встановлюються зв’язки зЗаходом і США, інвестиції звідти. Збільшилася міграція зі Сходу і Африки вЄвропу, загострилися міжнаціональні протиріччя як на Сході так і на Заході.Виникли нові зони наркоторгівлі – «Золотий півмісяць», який об’єднавІран, Пакистан, Афганістан і Середню Азію.
На теренахколишнього СРСР виникло 15 незалежних держав, серед них на Кавказі – Грузія,Азербайджан і Вірменія, в колишній радянській Середній Азії – Казахстан, Узбекистан,Туркменистан, Таджикистан і Киргизія. Всі вони ввійшли до складу СНД. Ще однимрезультатом розпаду СРСР стало посилення етнонаціонального сепаратизму. Напострадянській території він зачепив багато регіонів від Чорного і Каспійськогоморів до Поволжя і Тянь Шаня. Ще прагнучи зберегти імперію керівництво СРСРсиловими методами придушувало виступи студентів і молоді Алма Ати 1987 р.,Тбілісі 1989 р., Баку 1990 р. Етнонаціональні конфлікти на території СРСР, якіпочалися з 1988 р., поступово перетворилися в затяжні війни (в НагірномуКарабасі, Абхазії, Таджикистані) або в перманенті зіткнення (грузин зосетинами, осетин з інгушами і т.д.), замахи на президентів УзбекистануКарімова, Туркменії – Ніязова, Казахстану – Назарбаєв, Гамсахурдія – Шеварднадзе– у Грузії, провал народного руху в Азербайджані зміцнити владу. Найскладнішоюпроблемою для Росії стала проблема Чечні, де були сильні клани, мафія, пам’ятьпро кавказьку війну 1817 – 1864 р. (Шаміль), сталінську депортацію 1944 – 1956рр. Помилки центрального уряду дозволили генералу Дудаєву захопити владу, а в1994 р. вирішили силою ліквідувати авторитарно-мафіозний сепаратистський режимЧечні. Війна закінчилась (перша) в 1996 р. перемир’ям в Хасавюрті. Але так якні одна із спірних проблем не були вирішені, в Чечні посилювались ваххабіти іарабські найманці (Хаттаб). В серпні 1999 р. почалася друга чеченська війна.Поширилась і географія діяльності чеченської діаспори. Конфлікт не вирішено.Серйозною проблемою взаємин Росія – Кавказ – Середня Азія є Каспійське море ійого нафта на яку мають види і Туреччина та американські компанії, а такожІран. Для економічного співробітництва держави Закавказзя і Середньої Азії, атакож Україна утворили два об’єднання – об’єднання країн Чорноморського басейнута ГУУАМ. Але реального результату їх функціонування немає.
5. Соціальніпроцеси на Сході
Друга половинастоліття була відмічена різким прискоренням соціального розвитку країн Сходу.Мова йшла не тільки про зародження нових соціальних груп, класів, категорій, алеі про якісну зміну самого суспільства. Риси модернізації і навіть «вестернізації»все чіткіше визначали соціальне обличчя Сходу, який не дивлячись на цезалишався многоликим і різноманітним. Якщо можна собі уявити західнесуспільство у вигляді зразка геометрично правильних фігур, форм, чітких ліній,то східне суспільство нагадує скоріше складний орнамент з асиметричністю ізовнішньою логічністю різнотипних малюнків. Тому, поряд з західно-східнимсинкретизмом, який все частіше зустрічається в соціальних структурах Сходу,особливо в кінці ХХ ст., зберігається і безумовна різниця між суспільствамиЗаходу і Сходу, причому – не тільки в культурно-цивілізаційному вимірі.
Східнесуспільство, яке залишилось багатоукладним, строкатим і різноманітним всоціальному відношенні, якісно змінювалось. У його складі збільшувалась долясучасних модернізованих структур і відповідно зменшувалась доля традиційних,архаїчних. Модернізація любого східного соціуму (сільські общини, регіону абоземляцтва, міста або окремого його кварталу, етноконфесії або релігійногобратства, яке в нього входить) йшла або через «капіталізацію», тобторозвиток приватного підприємництва і ринку, або через насадження державою «зверху»більш сучасних методів господарювання, політичної і виробничої культури,новітньої технології і організації праці. І як завжди перепліталися обидваканали модернізації. Але перший переважав там, де ініціатива належалаіноземному капіталу або де вже встиг заявити про себе національний капітал(Індія, Туреччина). Другий канал переважав переважно в країнах з воєнними абореволюційними режимами (Бірма, Індонезія, Єгипет, Сірія). Але і в другомувипадку одержавлення економіки завжди було неповним і об’єктивно переслідуваломету захистити слабу національну економіку від зовнішніх конкурентів, податидопомогу місцевому підприємництву, яке знаходилося в нелегкій стадіїстановлення.
Капіталізм наСході став розвиватися у другій половині ХХ ст. набагато швидше, ніж у першій.Але цей розвиток ішов різними шляхами і потоками, в різних формах живився ізрізних джерел. Він привів до утворення декількох капіталістичних укладів у 1970– 1980-х рр. Найважливішим із них слід визнати монополістичний капіталізм, якийпредставлений підприємствами транснаціональних корпорацій (ТНК). Найбільшими ісучасними, які оснащені новітньою технікою і безперервно освоюють найпередовішутехнологію, використовують висококваліфіковану робочу силу з високимизаробітками – це нафтопереробна і електронна галузі. Хоча і в цих галузяхконкурентами виступають національні монополії держав Сходу, найбільш характерніспочатку для Японії, Індії, Єгипту, Південної Кореї.
Це видно наприкладі південнокорейських «чеболі», тобто монополіїсімейно-кланового типу, які почали виникати вже в 50-і роки. В 1980 р. півсотні«чеболі» давали до 10% ВВП країни, а в 1990 р. – до 16%. Обсяг їхпродажі тоді = 130 млрд. долл., причому 60% цієї суми припадало на 5 «чеболів»на чолі із знаменитим Самсунгом. Найкрупнішим концерном у сфері електронної,важкої і нафтохімічної промисловості. Його власник Ли Кун Хи за рахунокновітніх науково-технічних досягнень добився росту продуктивної праці в окреміроки на 25 – 27%, невпинно підвищуючи, нарощуючи обсяги виробництва і продажу,створюючи свої філіали за межами країни. Наприклад, зборку телевізорівздійснюють його підприємства в 20 країнах включаючи Словаччину. Всі «чеболі»,співробітничаючи і з «дзайбацу» і з західними ТНК постійно прагнутьзайняти друге після японців місце. В 1995 р. із 100 крупних компаній Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) поряд з американськими і японськимибуло 6 південнокорейських, але 13 – тайванських. Тайвань, дякуючи своїмбанкірам, власникам кораблів і комерсантам став другим після Японії найбільшимкредитором в світі. Він є найбільшим інвестором практично у всіх країнахДалекого Сходу і ПСА.
В Індіїбуржуазія, мабуть, першою на Сході досягла стадії монополістичного капіталу.Між корпоративні інвестиції, переплетіння інтересів різних фірм, влада «контролюючихсімей» над багатьма підприємствами різноманітного профілю перетворилиеліту індійської буржуазії у своєрідного «колективного монополіста».Уже в 60-і роки в економіці країни передові позиції зайняли 75 монополістичнихгруп на чолі з найбагатшими сім’ями Тати, Бірли, Мафатлала, Тхапара, якізберегли і посилили свої позиції в 90-х роках. Семи із цих груп належали ¾індійських інвестицій за кордоном, в тому числі 40% із них групі Бірли,закордонні активи якої перевищили її активи в Індії. Таким чином, діяльністьмонополій Індії, так само як японських монополій або корейських чеболів, малиміжнародний характер, поширили свою діяльність від Бірми і Малайзії до Африки.В той же час є приклади активності єгипетських монополістів (Османа АхмедаОсмана) в Індії і ПСА. Монополії Індії зв’язані також і з західними ТНК: в 1993(96 рр. компанії країни «Хиндустан Левер» 51% акцій, уангло-голландської ТНК «Юниливер»). Разом з тим, індійські монополіїповсюдно на Сході тіснили своїх конкурентів за рахунок дешевизни робочої сили,оплата якої в 90-і р. складала, наприклад, близько 50% оплати працівниківвідповідної кваліфікації на Тайвані.
Бюрократія. Кріммонополістичної буржуазії повсюдно на Сході надзвичайно сильна бюрократичнабуржуазія, фінансово-економічна міць монополій (як іноземних, так інаціональних) дозволяла їм ставити собі на службу значну частину державноїбюрократії. Її представники на чолі підприємств держсектора (сильного в країнахСходу) були, як правило, зв’язані з приватним капіталом, а насправді зв’язувалисвої дії з інтересами великої, особливо монополістичної буржуазії. В 60-х р. вІндії із 339 вищих управлінців держсекторів 136 представляли крупний бізнес, а55 поєднували (незважаючи на формальну заборону) державну службу з приватнимпідприємництвом. Високі оклади верхівки бюрократії (уже в 60-і р. вони перевищувалимінімальну зарплату в держсекторі Єгипту в 30 раз, в Індії – 64 рази, Пакистані– в 40 раз, в Бірмі – 32 рази) з урахуванням всіх пільг, надбавок, додатковихвиплат складали величезну суму. Вже в 60-і р. прибуток середнього підприємця вІндії складав 1–4 тис. рупій на місяць, а у міністра або вищого бюрократа – від5 до 7 тис. рупій. Крім того крупні бюрократи, крім прямих крадіжок із казни іхабарів, ухитрилися фактично торгувати різними ліцензіями, пільгами, дозволами,патентами, видачею держкредитів, звільненням від податків і т.д.
Перетворюючи всісвої законні і незаконні прибутки в капітал, бюрократія перетворювалася вбюрократичну буржуазію, яка концентрувала в своїх руках і владу і багатство. Цяпаразитична верства, не зацікавлена, на відміну від буржуазії в «чистомувигляді», в розвитку виробництва, яка як це вимагало реінвестиції хоча бчастини прибутків, більше того – боялася раптових змін, здатних послабити їїпанування неминуче тяготила до корупції і стагнації, до консерватизму іреакційності. Сотні і тисячі менеджерів держсектору і Індії, Індонезії,Малайзії, Пакистані, Тунісі, Туреччині в 60-80-і рр. або були, або ставалинасправді представниками бюрократичного капіталу який невіддільний відфаворитизму, застою і чорного ринку. За деякими підрахунками, подібна «паразитична»буржуазія вже в 60-70-х рр. привласнювала до 30% національного доходу Індонезіїі до 40% в ряді арабських країн. Ряд президентів – Садат в Єгипті, Сухарто вІндонезії, Маркос на Філіппінах – активно стимулювали процес обуржуазненнябюрократії. Карколомно швидке збагачення цих, як їх називали в Єгипті, «жирнихкотів» привело до наявності в цій країні у 80-і р. близько 500 сімейств,кожне із яких володіло власністю не менше ніж у 10 млн. єгипетських фунтів.
В Індонезії кабіри(капіталісти-бюрократи) з 1970 р. почали переходити до чисто підприємницькоїдіяльності, а їх місце займали родичі президента Сухарто і зв’язані з нимвихідці із військової і чиновничої еліти, які назвали президента, який керувавбільше 30 р. титулом «батько розвитку». Всі очолювані ним 12монополістичних груп були тісно зв’язані з капіталом місцевих хуацяо, менше зяпонським або американським капіталом. На Філіппінах подібне положення зайняли «крони»тобто «дружки» із оточення багатолітнього президента Маркоса. ВМалайзії так звана державна або політична бюрократія була утворена в основномуіз вихідців із малайської аристократії і бюрократії при підтримці держави, якапрагнула витіснити з галузей раніше захоплених економічне панування великоїбуржуазії хуацяо. В Таілінді цим самим зайнялась «королівська»буржуазія, тісно зв’язана з сім’єю монарха. Але в силу китайського капіталу вцій країні в основному поставили собі на службу верхівка армії, яка утвориласвоєрідну військово-бюрократичну буржуазію.
Військові фракціїбюрократичної буржуазії виникли і в інших країнах – південній Кореї, Індонезії,Пакистані, Бірмі, Єгипті, Іраку. Вони також задавали тон у Південному В’єтнаміта інших країнах Індокитаю 1964 – 1975 рр. Воєнна бюрократія, резюмуютьслухачі, поступово еволюціонувала в приватнопідприємницьку буржуазію (Таїланд,Індонезія, Єгипет), або в адміністративну і партійно-політичну бюрократію(Сірія, Алжир, Бірма, Ірак). Тим більше, що воєнно-бюрократичні режими терпіликрах або внаслідок поразки (Південний В’єтнам), або по економічним причинам(Індонезія 1997 р.) В монархіях, які ще збереглися на Сході (Марокко, Йорданія,Іран), в Брунеї, арабських державах Перської Затоки виникла своєрідна соціальнаспільнота – ФБК (феодально-бюрократичний капітал). Це наймогутніша групаправлячих еліт, яка поєднує одночасно використання методів економічного іпозаекономічного примусу, переваги знатного походження і одержання в спадокправління, патріархально-кланового і релігійного авторитету освяченого звичаямиі традиціями. Група ФБК найбільш яскраво представлена феодальними сімействамиМарокко, які одночасно складають ядро еліти бюрократії і вершки бізнесу. Це жсаме ми бачимо у Саудівській Аравії клану Саудідів із 7 тис. емірів, 5 тис.принцес, більшість яких поєднує свою приналежність до еліти з виконаннямадміністративно-управлінських, господарських, військових і підприємницькихфункцій (в тому числі як представники ТНК і інших іноземних фірм). ФБК домінуєтакож у Кувейті, Катарі, Омані, ОАЕ і деяких інших країнах.
Як правило,феодали на Сході (за виключення деяких держав – Афганістан, Непал) збереглисоціальний вплив лише в складі більш широких спільнот – ФБК, феодальноїбюрократії або духовенства. В соціально-господарському відношенні феодалів як і«чистого» феодалізму на Сході вже немає, хоча традиції, деяка архаїкаще збереглися.
Важливою рисоюсоціальних процесів другої половини ХХ ст. на Сході була прискоренаурбанізація. Якщо в 1950р. серед 10 зверхкрупних міст світу були лише 3 східних(Токіо – 6,7 млн. чол., Шанхай – 5,3 млн., Калькутта – 4,4 млн.), то в 1990 р.їх було вже 5 (Токіо – 18,1 млн. чол., Шанхай – 13,3 млн., Калькутта – 11,8млн., Бомбей – 11,2 млн., Сеул – 11 млн.). В 1950–1985 р. міське населеннякраїн Азії і Африки росло щорічно на 3,6–4,2% (при 2–5% природного приросту). Вмістах Азії на 1990 р. проживало 975 млн. чол., тобто 1/3 населення континенту.На заході Азії (в 1990 р.) в містах проживало 63% населення, на півночі Африки– 45%.
За рахунок чогоросло міське населення? Це мігранти із села, бідні, розорені селяни, їх напливпривів до розорення корінних жителів міст (ремісників, дрібних торгівців,безробітних), все це приводило до зростання міського «дна», тобтогруп міських жителів-люмпенів, пауперів. Їм було майже неможливо повернутися донового життя.
Економіка Сходу ідо сьогоднішнього дня не може стати на ноги, росте заборгованість молодихдержав як по лінії держави так і по приватній лінії, а це обмежує інвестиції векономіку. Лише окремим групам і елементам населення (в основному емігранти вЗахідну Європу і Північну Америку) могли вирватися із стану відсталості івключитися за участю іноземного капіталу або в рамках держсектора, домодернізації і навіть «вестернізації». Доля більшості жителів –безробіття, злидні, повна безперспективність. За різними даними, паупери ілюмпени, а також інші соціальні низи (міські) складали в 60-80-х рр. від 20% до40% населення Азії, Африки і Латинської Америки. Вони об’єднувалися із іншимизлидарями – ремісниками, низькооплачуваними службовцями, малокваліфікованимиробітниками. Всім їм були властиві відчай, злоба і схильність до крайніх формсоціального протесту.
Це мало дужеважливі наслідки для життя Сходу. По-перше, низи міста тиснули знизу на всюсоціальну піраміду плутаючи нормальні відносини між її «етажами»,тобто класами і групами, які розміщені на різних ступенях соціальної ієрархії.По-друге, міські низи склали основу всіх масових екстремістських рухів другоїполовини століття ("ісламська революція" 1978–79 рр. в Ірані,екстремістські групи типу «Брати мусульмани» в Єгипті).
У другій половиніХХ ст. маргінали були також основою лівого екстремізму, анархізму, троцькізму,комунізму, маоїзму. Їх вплив був значним у Китаї, серед палестинців, курдів,тамілів, у всій ПСА, серед деяких фракцій турецької і іранської опозиції. Алепісля розгрому в 1965 р. компартії Індонезії, відходу від лівих екстремістівосновної частини хуацяо в Малайзії, Таїланді на Філіппінах і в країнахІндокитаю, після розколу комуністичного руху в Індії маргінали в основномузмінили орієнтацію і перейшли від ліво- екстремізму до реакційногоконсерватизму, переважно релігійного характеру – ісламського фундаменталізму варабських країнах, Туреччині, Бангладеш.
Крім вищеназванихпроцесів на Сході відмічався і ріст найманої праці. Уже в 70-90-і р. до 40–50%жителів Сходу працювали по найму. На поч.90-х р. тільки в Азії нараховувалось190 млн. найманих робітників (до 30% самодільного населення), в тому числіблизько 50 млн. робітників у промисловості, будівництві і на транспорті. Але20–30% вони були зайняті на дрібних підприємствах неформального (тобтонеорганізованого нецензового) сектора і фактично являли собою нефабричний,тобто малокваліфікований, низькооплачуваний пролетаріат, в соціальномувідношенні більше близький до маргиналів ніж до своїх братів по класу. Лише25–34% (в залежності від конкретної країни) промислових робітників буликваліфікованими професіоналами. Протистояння робітники «низи» іробітники «верхи», перші якщо і виступали то разом з маргіналами зазагальнонаціональні, етнічні, кастові, релігійні інтереси. А «верхи»були за консенсус з роботодавцями будучи насправді на Сході третім станом.
Середні кола таїх особливості – це люди, які не володіють засобами виробництва, але маютьосвіту, знання, кваліфікацію, які необхідні для організації, орієнтації,задоволення потреб економічного і духовного життя сучасного суспільства. Це –інтелігенція, службовці, офіцери, студенти та інші жителі міст і сіл, якіорганічно зв’язані з містом, школою, університетом, ЗМІ і т.д. На відміну відних проміжкові групи – власники дрібних і найдрібніших підприємств всоціально-економічному відношенні категорія перехідна, яка розташована міжнайманою працею та бізнесом. В цю категорію входять насамперед селяни, яківедуть власне господарство, і міські дрібні власники. Вони складають свого родусоціальне підґрунтя національного капіталізму переслідуючи тенденцію «врости»в нього знизу. Разом з тим в конкретних умовах багатоукладного східногосуспільства якраз проміжкові групи менше всього модернізовані, найбільшезв’язані з традицією, общинністю, патріархальщиною, з обмеженістю етнічного,конфесіонального і регіонального характеру.
Політичний ісоціальний розвиток Сходу у період, який ми вивчаємо, постійно стимулював рістсередніх груп. Їх нестаток на перших порах компенсувався інонаціональними таприїжджими кадрами. Покращення якості освіти і потреби розвитку економікивизначили прискорений ріст чисельності спеціалістів різного профілю практичноповсюдно в Азії: в Індії в 1971–1981 р. з 4834 тис. до 7094 тис. чоловік (на47%), в Індонезії 1971–1980 р. з 884 тис. до 1917 тис. чоловік (на 72%), вІрані 1966–1976 рр. з 203 тис. до 557 тис. чоловік (на 174%), в Малайзії1970–1979 рр. з 129 тис. до 246 тис. чоловік (на 89%), на Філіппінах в1970–1980 рр. – з 284 тис. до 559 тис. чоловік (на 97%).
Звичайно, не всіці особи можуть вважатися представниками сучасних середніх кіл, наприклад ті,які живуть поза містом. Наприклад, чистих міських жителів серед них в 70-і рокив Індонезії було близько 700 тис., на Філіппінах – 300 тис., в Таїланді – до150 тис., в Малайзії – до 90 тис. чоловік. Звичайно, сільський вчитель аболікар серед них, мабуть, був більш «сучасним», ніж представникидуховенства, різних сімей знаті, феодальні ідеологи і віровчителі, люди, які очолювалисекти, братства, таємні товариства, які жили в містах і яких традиційнопричисляли до інтелігенції консервативного типу. Безумовно, до середніх кілвідноситься науково-технічна інтелігенція (2328 тис. чоловік в Індії на кінець70-х р., 1218 тис. в Індонезії, 1084 тис. на Філіппінах, 708 тис. в Туреччині,218 тис. в Ірані, 101 тис. в Пакистані, 20 тис. в Таїланді). Але слідпам’ятати, що в конкретних умовах Сходу інженери і фізики, лікарі і адвокати,вчителі і студенти не відділені китайською стіною від світу традицій, релігії,національної міфології, племінних звичаїв і кланових зв’язків. Тим більше, щомайже у всіх країнах Сходу збереглися так звані традиційні соціальні спільноти,яким немає аналогів на Заході – касти в Індії, які традиційно єднають людейрізних занять і професій. В 60-і р. в Індії і Пакистані нараховувалось до 14торгово-лихварських каст, які дозволяли їх верхівці об’єднувати навколо себе,особливо через кредитні та житлові кооперативи, сітку фондів, шкіл і лікареньдо 15 млн. чоловік, переважно торгівців і службовців. В той же час нищі касти іхаріджани (недоторкані) складали від 2/3 до 3/4 жителів села, які постійнопоповнювали міські низи. Релігія освячувала їх принизливе положення і цестримувало їх незадоволення з одного боку, а з іншого стимулювало вірністькастовій солідарності незалежно від положення людини в нетрадиційній,модернізованій структурі сучасних секторів суспільства.
Традиційнимиспільнотами на Сході є племена, дрібні етноси або етноконфесійні общини,станові групи, соціокультурні колективи. Печатка їх впливу, особливо наменталітет і психологію людей, які економічно і організаційно вже давно живутьпоза традиційних відносин ще прослідковується повсюди на Сході – від Марокко іСенегалу до Китаю і Філіппін. Етнонаціональне питання – одне із найважливішихна Сході: азербайджанці в Ірані. Туркмени, узбеки і таджики в Афганістані,патани (пуштуни) в Пакистані, багато чисельні меншини в Мьянмі (Бірмі),монголи, тюрки і тибетці в Китаї, хуацяо у ПСА, таміли в Шрі Ланці всі вони щечекають вирішення свого етнічного існування в рамках нових держав на Сході, абоборються за нього. Але вирішення етнічної проблеми ще більше ускладнюєтьсянаявністю проблеми конфесіальної яку яскраво ілюструє положення жителів півдняСудану, коптів у Єгипті, ісламістів в Афганістані і Таджикистані, мусульман ісикхів у Індії, мусульман в Китаї і на Філіппінах.
Всі ці традиціїсоціальної і соціо-культурної архаїки багато в чому перешкоджають процесаммодернізації на Сході, особливо – процесу формування і розвитку демократичногокапіталу, тобто дрібного і середнього підприємництва дрібних торгівцівджентльменів удачі, ремісників, які розбагатіли, багатих селян і навітьколишніх ремісників, яка заробила певні суми грошей під час еміграції в Європуабо в зону Перської затоки – пакистанці і південнокорейці. Дрібні і середніпідприємства завжди переважали на Сході не дивлячись на гігантоманію якоюстраждали багато країн. В Індії в 60-70-і рр. 75% підприємств мали менше 10працюючих кожне. В багатьох країнах підприємства цього типу «демократичногокапіталу» давали до 50% всієї промислової продукції і об’єднували всистемі виробництва до 39% всіх зайнятих у промисловості.
Слід звернутиувагу на той факт, що довгий час однією із головних коаліцій соціального розвиткуСходу була боротьба між «демократичним» і «бюрократичним»капіталом. Це пояснювалося багатьма причинами:
1. Зусилляміноземної буржуазії, особливо ТНК які підкорили собі бюрократію Сходу ізв’язаних з нею компрадорів.
2. Звичкоюбюрократичних еліт, особливо зв’язаних з феодалами князями, військовими,управляти самовільно і безконтрольно.
3. І на кінецьжадністю бюрократичної буржуазії, яка прагне все тримати під своїм контролем ідосить ефективно перекриває всі шляхи росту національного підприємництва знизушляхом високих податків, хитрою політикою різних пільг і субсидій.
Лише розірвавшивплив триєдиного блоку ТНК, інонаціонального (або бюрократичного) капіталу імісцевих бюрократичних груп прозахідної орієнтації і відкриють можливість росту«демократичного капіталу». В 60-70-і рр. правляча еліта деяких країнкоректувала курс державної політики і почала сприяти зміцненню дрібного ісереднього підприємництва.
Соціальнийрозвиток пострадянського Сходу
Картинасоціальних процесів на Сході буде неповною, якщо хоча б приблизно не визначититенденції соціально-економічного розвитку на колишньому радянському Сході першза все в республіках СНД. Ці нові пострадянські держави ніби «повертаються»на Схід з яким вони залишались зв’язаними в історичному, цивілізаційному ісоціокультурному відношенні, за роки політико-ідеологічної «розлуки»з ним де в чому зарубіжний Схід обігнали, (ліквідація неписемності), а де вчому від нього відстали. Безумовно, вони пішли вперед в плані модернізації,урбанізації освіти, а також в ряді економічних показників. Хоча не все булотак, як показувала радянська пропаганда, ряд країн Сходу за період незалежностідобилися більшого. Розпад економічного простору СРСР і криза всьогопострадянського суспільства змінили положення. Негативно вплинув виїздросійського і російськомовного населення, яке складало левову частку місцевихкваліфікованих кадрів. Цей відтік продовжується і не може не впливати наположення, тому що біля третини населення у східних республіках СНД завжди булонекорінним, і тільки росіяни складали в 1991 р. 7% жителів Грузії, 3% –Вірменії, 8% – Азербайджану, 41% – Казахстану, 13% Туркменії, 11% Узбекистану,22% Киргизії, 10% Таджикистану. Виїжджає населення і інших некоріннихнаціональностей, тому що етнічні конфлікти, які почалися ще до 1991 р.додатковим тягарем лягли на економіку і на соціальну обстановку, і на духовнийклімат пострадянських держав. Це зниження ролі і значення інтелігенції і вихідна передній план нових владних еліт (етнократій) і раніше забороненої ідеології– націоналізму (який часто доходить до ксенофобії), зростання ролі місцевихзбройних сил і мафіозних клік. Всі ці соціальні явища, отримали свійконцентрований і закінчений вираз в Чечні де в 1990 р. утворивсявибухонебезпечний синтез таких факторів як злиття в одне ціле кланових (тайпи)і конфесіональних (вірди) структур, сімейні і мафіозні зв’язки, криміналізаціябізнесу і крайнє загострення соціальних проблем (безробіття молоді в першучергу), різкого вибуху етноцентралізму і популярності харизматичного лідераДудаєва, який вибрав вдалий момент для відділення від Росії, яка самапереживала не кращі часи як в економіці, так і у внутрішньому житті.
Певну рользіграло і соціальне відставання радянського і пострадянського Сходу відзарубіжного Сходу. Для мусульманських районів СНД (включаючи і російський Схід)характерні більш глибокий вплив суфійських братств, які в радянські часичастково виконували роль "ісламського масонства", тобто таємноїсистеми збереження ісламських звичаїв. Звідси і певна самостійність братств іїх відділень, в першу чергу – на Кавказі, Центральній Азії, більш високий, ніжза кордонами колишнього СРСР, авторитет суфійських наставників – устазів,вакилів, імамів і т.д. Разом з тим збереженню тут в більш консервативних формахтипових для традиційного суспільства відносин особистої залежності,позаекономічного примусу, патріархальної колективності і близості в земляцтвахсприяв низький (в 2–3 рази в порівнянні з росіянами і російськомовними) рівеньміграції в міста. Для середньоазіатських і кавказьких сільчан в цілому завждибув показовим (типовим) потяг до сільського укладу життя у «великій сім’ї»,неприйняття індустріально-урбанізованої моделі розвитку і неминучої руйнації вмісті внутрісімейних і внутріобщинних норм. Економічно це підкріплялося такожшироким поширенням особистого присадибного господарства (формально – в рамкахколгоспно-радгоспних порядків), яке давало дуже велику долю прибутків як населі так і в місті. На зарубіжному Сході це було рідкісним явищем, тому що навітьпісля аграрних реформ 60-70-х р. у більшості країн Азії і Африки зберігалисьмалоземелля і аграрне перенаселення, яке штовхало до міграції. А в районахінтенсивного і високоприбуткового землеробства за межами СНД, як правило,панувало плантаційне і фермерське господарство, яке так само прагнуло позбутися«лишніх людей».
Роблячи висновкиможна сказати, що економічна, технологічна і соціо-культурна модернізація Сходуу другій половині ХХ століття, ішла повсюдно, хоча і нерівномірно. Більш швидкоі стабільно вона проходила на Далекому Сході і в ПСА в силу ряду причин іобставин (історично вироблених, в тому числі – в руслі релігійних вченьсинтоїзму, буддизму, даосизму, конфуціанства таких якостей якдисциплінованість, лояльність, працелюбство, мала вимогливість) і зовнішніхфакторів (вплив США, «економічного дива» Японії, енергії Хуацяо).Хоча із протиріччями, але зате ефективно вона йшла в країнах які вирізнялисябагатоукладністю, міжцивілізаційною контактністю (в Малайзії, Таїланді,Індонезії), ще складніше – в країнах Південної Азії, особливо і Індії, демодернізація наштовхувалася на кастовість, комуналізм (засилля общин),становість, етнічне, релігійне і мовне різноманіття. В різних іще більшскладних варіантах це ж ми бачимо в Пакистані, Бангладеш і Шрі Ланці, які, дотого ж, були зоною підвищеної конфліктності в етноконфесійному плані.
Особливий регіонАзії це Китай, Монголія, Північна Корея, В’єтнам, Лаос, Камбоджа. Сьогодні цідержави з центрально плановою економікою, видозміненою сьогодні, доводять (завиключенням КНДР) можливість ринкового варіанту подібного централізму (особливоКНР). Історія поки що не дала остаточної відповіді на питання, чи може існуватив конкретних умовах Сходу подібна модель суспільства, хоча успіхи його розвиткуне викликають заперечень, а досвід КНР вивчається у всьому світі.
Ще один момент,Країни Далекого Сходу і ПСА, і Південної Азії зуміли перетворити колись гострепротистояння Захід-Схід у м’яку форму напівконкуренції – напівпартнерства,напівпогодженості – напівкритики, тому що почувають себе більш впевнено векономічному відношенні. Таким чином, неоднорідність та нерівномірність процесумодернізації Сходу багато в чому визначається, перекручується, «підправляється»як різними умовами в різних регіонах Сходу, так і впливом на них політикиЗаходу, дій Японії і Китаю, а також – складних процесів на пострадянськомупросторі.
6. Основні тенденції, фактори іпротиріччя економічного росту країн, що розвиваються
Результатиекономічного розвитку країн Азії, Африки, Латинської Америки за останніпівстоліття дуже неоднозначні і протирічиві. Незважаючи на чималі труднощі,кризові явища, сповзання назад, а також наперекір багатьом песимістичнимпрогнозам, які зробили ряд відомих економістів у перші післявоєнні десятиліття,країни, що розвиваються досягли в сукупності суттєвого, хоча і не повністюстійкого прогресу в економічній сфері.
У другій половиніХХ ст. декілька десятків афроазіатських і латиноамериканських держав, якіскладають 1/6 – 1/5 їх загальної кількості, але концентрували в себе майже 2/3– 3/4 населення і валового продукту країн, що розвиваються, так чи інакшевступили на шлях сучасного економічного росту. Мінімальний критерій, прийнятийдля віднесення країни до групи держав, які розвиваються по шляху сучасногоекономічного росту, передбачає підтримання нею не менше півтора процентногоподушевного росту ВВП в середньорічних розрахунках за останні три-чотиридесятиліття. До цього слід додати інтенсивні зрушення в різних галузях,пропорціях розподілу ВВП. Так було у розвинутих країнах на етапі «стрибка»промислового – 1,3 – 1,5%.
Завоюванняполітичної незалежності, здійснення деколонізації, проведення аграрних реформ,імпортозаміняючої експорторієнтованої індустріалізації, створення економічної ісоціальної інфраструктури, налагодження і удосконалення системмакроекономічного регулювання мобілізації власних ресурсів, широке використаннякапіталу, досвіду і технологій розвинутих держав сприяли відносно швидкіймодернізації соціально-економічних структур периферійних країн. До того ж,даний процес охопив не тільки маленьких і середніх «тигрів»(Сінгапур, Гонконг, Південна Корея, Малайзія, Таіланд), але і ряд крупних «драконів»(Бразилія, Мексика, КНР, Індія, Індонезія і ін.).
Все це викликалозначне прискорення економічної динаміки слаборозвинутих країн: якщо в 1900 –1938 рр. подушевний ВВП в периферійних країнах зростав в середньому на 0,4 –0,6% та в 1950 – 1998 рр. середньорічний темп приросту цього показника досяг2,6 – 2,8%. Звичайно, не у всіх країнах, що розвиваються економічнарезультативність була така вражаюча.
Якщо в передовихкраїнах у післявоєнний період спостерігалися тенденції до конвергенції,зближенню рівнів розвитку, то на периферії і напівпериферії була іншазакономірність – по багатьом характеристикам посилювалась дивергенція їхекономічної еволюції в рамках типологічних груп. За підрахунками експертівЮНКТАД в 1960 – 1990 рр. коефіцієнт варіації подушевного доходу в розвинутихкраїнах скоротився з 0,51 до 0,34 в той час як у країнах, що розвиваються, вінвиріс з 0,62 до 0,87, в тому числі в країнах Африки – з 0,49 до 0,68 і особливорізко в азіатських країнах – з 0,46 до 0,81.
Економічний рістна душу населення для афроазіатських і латиноамериканських країн виявився в дварази вище ніж по країнах Заходу в період їх «промислового стрибка»кінця ХУІІІ – початку ХХ ст. і в цілому відповідав показникам по розвинутимдержавам у післявоєнний період. В той же час, судячи по даним, розрахованим запаритетами купівельної здатності валют, якщо в розвинутих країнах відмічаласьтенденція до скорочення темпів приросту подушевного ВВП (з3,8 – 4,0% в рік в60-і рр. до 2,4 – 2,6% в 70-і рр., 2,1 – 2,3% у 80-і рр., 1,4 – 1,5 у 1991 –1998 рр.) то в країнах, що розвиваються, не дивлячись на кризові явища убагатьох країнах, темпи приросту ВВП в розрахунку на душу населення в ціломупідвищувались: з 1,9 – 2,1% у 60-і рр. до 2,3 – 2,5% у 70-і рр., 2,7 – 2,9% у80-і рр. і 3,4 – 3,8% у 1991 – 1998 рр.
Відміченийфеномен зв’язаний не тільки з успіхами східно азіатських «тигрів» алеі з швидким нарощуванням в останні два десятиліття економічного потенціалусупергігантів «третього світу» – Китаю і Індії. Зв’язок двох факторів– значних абсолютних розмірів ВВП (а паритетах купівельної спроможності – другеі четверте місця і світі), а також відносно високих темпів його росту –дозволило КНР і Індії зайняти в 1990 р. відповідно перше і третє місця попоказнику абсолютного приросту ВВП серед п’ятірки найбільших країн світу (США,КНР, Японія, Індія, Німеччина).
Порівняно швидкі(хоча і знижуються) темпи росту населення, а також відносно високі показникизбільшення подушевного ВВП країн, що розвиваються, сприяли підвищенню їх долі всукупному продукті світу з 27 – 29% у 1950 р. до 34 – 35% у 1990 р. і 40 – 42%у 1998 – 1999 рр. Якщо в 1950 р. по долі в світовому ВВП розвинутікапіталістичні держави більш ніж в два рази перевищували країни щорозвиваються, то сьогодні розрив не перевищує 10 – 12%. Таким чином, фактстабільності господарського розвитку країн що розвиваються в найбільшгустонаселених країнах де є ще чимало соціально-економічних та демографічнихпроблем, не дозволяє вважати, що в кінці ХХ ст. країни що розвиваються в ціломузалишаються зоною підвищеної економічної нестабільності.
Суттєве зростаннятемпів економічного росту країн, що розвиваються за останні 50 р. було багато вчому зв’язано з процесом прискореної індустріалізації, з поширеннямдемонстраційного ефекту, із значним зрушенням в структурах зайнятостінаселення, основного капіталу, валового продукту, а також сукупного попиту. Разоміз тим, вчені підкреслюють значну диспропорцію господарського розвитку цихкраїн, вибірковий характер передових форм виробництва. Дані характеристики,звичайно, не слід абсолютизувати і тим більше розглядати як признаки і фактористійкої, довгострокової специфіки притаманної тільки афроазіатським ілатиноамериканським державам.
Перехід країн щорозвиваються до сучасного економічного росту привів до зниження удільної вагинаселення, зайнятого в агро сфері. Світ Азії і Африки в цілому на кінець ХХ ст.втратив один із найважливіших своїх атрибутів. По галузевій структурізайнятості він перестав бути переважно аграрною периферією. Разом з тим, недивлячись на певне прискорення динаміки сільськогосподарського виробництва, щебільше зросли темпи росту продукції в промисловості, будівництві, сфері послугі як результат – розрив у відносній продуктивності праці суттєво збільшився.
Звертаючись достатистичних даних за досить довгий період розвитку країн світу, слід звернутиувагу і на той факт, що охоплення населення сучасними формами зайнятості не бувповним не тільки в країнах Сходу але і в ряді країн Європи (Греція, Португалія,Іспанія і ін.) Тут зберігались довгий час напівтрадиційні форми виробництва.
Таким чином,нерівномірність, неузгодженість, а також прогалузевий характер сучасногоекономічного росту властиві як для країн що розвиваються, так і для сьогоднірозвинутих країн на етапі їх промислового «стрибка». Більше того,багато країн що розвиваються значно швидше перетворюють свої відсталітрадиційні структури виробництва і зайнятості ніж держави Заходу і Японія в ХІХпочатку ХХ ст. і навіть випереджають останніх за темпами відмічених перетвореньу післявоєнний період.
Слід підкреслитиособливо зростаючу роль ще і каталізуючу зовнішньоорієнтованого розвитку івласне експорту у господарському піднесенні відсталих країн, значні зрушення,які відбулися в його структурі (в цілому по країнам, що розвиваються доляготових промислових виробів зросла з 1/10 на початку 50-х р. до 1/6 в середині60-х р. і більше 2/3 у другій половині 90-х р.), стимулюючу дію в цьому процесіфіліалів ТНК, які забезпечують надходження нових (нехай не завжди найновіших)технологій і передового досвіду.
Найбільшінтенсивно відбувалося нарощування чистого притоку прямих іноземних інвестицій(ПІІ) в країни що розвиваються в 90-і роки – він виріс у 8 раз. В результатідоля цих країн в загальносвітовому обсязі ПІІ збільшилася з 12–14% у 1988 –1990 рр. до 36–38% на початку ХХІ ст. Але розподіл ПІІ залишається дуженерівномірним – 80% їх обсягу припадає на 20 країн, в тому числі майже половина– всього на 5 країн (в 1998 р. в КНР обсяг нагромаджених ПІІ перевищив 260млрд. долл., що майже в 6 раз більше, ніж для Тропічної Африки). Так і їхфіліали контролюють значну частину експорту країн що розвиваються. В азіатськихнових індустріальних країнах (НІК) цей показник складає в середньому близько1/3, а в КНР – 44–46%.
Відмічаючисуттєву роль зовнішнього попиту розвитку країн Сходу і Півдня, слідвраховувати, що в цілому по афроазіатській і латиноамериканській напівпериферіїі прискорення темпів росту ВВП у другій половині ХХ ст. лише частково може бутизв’язане з ефектом експорт-розширення. В загальному ж доля країн щорозвиваються у світовому експорті зросла менше ніж у світовому ВВП – з 23–24%на початку 60-х р. до 28–29 % в кінці століття, що говорить про порівняноневисокий рівень інтеграції більшості із них у світове господарство.
Важливе значеннямало розширення внутрішнього попиту. За рахунок цього фактору в 1960 – 1996 рр.було забезпечено в Таїланді 84–86%, в Індонезії 90–91%, в Індії і КНР – 94–96%приросту ВВП. Успішний розвиток внутрішнього ринку (мова при цьому іде нетільки про імпортозаміщающих, а і імпорттопередуючих виробництва) багато в чомузалежав від створення нормальних умов для функціонування багатьох дрібних ісередніх підприємств на конкурентній основі, що передбачало величезні зусиллядержави і суспільства по формуванню надійних правових та економічнихінститутів.
Досить високих істійких результатів в економічному розвитку добилися країни, які проводилиполітику дозованого лібералізму, стимулювали як експорторієнтовані так іімпортзаміняючі, імпортопопереджувані виробництва. Таке поєднання дозволило їмне тільки не підірвати місцеве виробництво, але і забезпечити підвищення йогоміжнародної конкурентноздатності у відповідності з принципами динамічних (а нестратегічних) порівняльних переваг.
Адже, більшістькраїн Заходу і Японія в період свого розвитку до рівня розвинутих держав, тобтов епоху промислового «стрибка» в ХІХ – початку ХХ ст. нарощували своюекономічну міць і експорт, проводячи політику достатньо жорсткою, алевибірковою протекціонізму, завданням якого було всестороннє зміцненнявнутрішніх і зовнішніх позицій національної індустрії і інших секторівекономіки. Хоча Захід, Всесвітній банк, Всесвітня торгова організація (ВТО) івиступають сьогодні за економічну відкритість Сходу, самі ставлять бар’єри наісторичні товари з країн цього регіону.
Наперекірпесимістичним прогнозам радянської історіографії, експертам ліворадикальногоґатунку, які накреслили «кола» економічної бідності країн, щорозвиваються, ще в 50-60-і рр. деякі з них, особливо країни Східної і ПСАдосягли значних успіхів в нарощуванні фізичного і людського капіталу. Нормавалових капіталовкладень, яка ледве перевищувала в колоніях і залежних країнахв 1900 – 1938 рр. 6–8% їх ВВП, зросла в середньому по країнах, що розвиваютьсяз 10–12% на початку 50-х р. до 25–26% у 80-90-х рр. Група країн що розвиваютьсяза цими показниками перегнала розвинуті держави. Доля інвестицій в ВВП досяглав 1996 р. в Індонезії 32%, в Південній Кореї 38%, в Малайзії, Таїланді, КНР41–42%. Ефективність капіталовкладень в цих країнах в даний період була вищоюніж у розвинутих державах.
Збільшення нормикапіталовкладень взагалі по групі афро-азіатських і латиноамериканських країн в50-90-і рр. відбулося, не дивлячись на песимістичні прогнози, в основному зарахунок внутрішніх джерел фінансування, тоді як доля надходжень іноземногокапіталу не перевищувала в середньому 10–15%. Це не більше, ніж у багатьохрозвинутих країнах другої «хвилі» капіталістичної модернізації.
В той же час булоб неправильно недооцінювати значення зовнішніх інвестиційних ресурсів іфінансування внутрішніх капіталовкладень багатьох периферійних країн, особливона початкових етапах їх розвитку. Тут слід згадати про солідний внесокамериканської допомоги Південній Кореї і Тайваню в 50– першій половині 60-х рр.ХХ ст. без якої модернізація цих країн була б дуже затруднена, а може інеможлива.
На відміну відкрупних держав, що розвиваються, таких як КНР, Індія, азіатські НІК в основніймасі периферійних держав доля зовнішніх джерел фінансування як і раніше доситьвелика. В 1995–1997 р. відповідний індикатор досягав у Туреччині, Пакистані25–33%, в Бангладеш і В’єтнамі 43–53%, в менш розвинутих країнах (ТропічноїАфрики) в середньому 40–70%.
Процесилібералізації і приватизації, які активізували уряди багатьох країн Сходу у80-90-х рр. ХХ ст. викликали суттєве збільшення долі приватних інвестицій взагальному обсязі внутрішніх капіталовкладень що є важливим фактором підвищенняїх абсолютного рівня і норми. В середньому по країнах що розвиваються доляприватних інвестицій підвищилась з 58–60% у 1980 р. до 68–70% у 1996 – 1997 рр.в загальному обсязі внутрішніх капіталовкладень, що є важливим факторомпідвищення їх абсолютного рівня і норми. Доля приватних інвестицій зросла в1980–1996 рр. в Пакистані з 36–37 до 52–53%, в Індонезії – з 56–57 до 75–77%, вТаїланді – з 68–69 до 77–78%, на Філіппінах з 68–69 до 79–81%. На початку1995–1996 рр. він досяг в Південній Кореї 74–76%, в Туреччині – 79–86%.
Ріст внутрішніхзбережень в країнах Сходу, а також залучення ними зовнішніх надходжень привелидо значного розвитку їх фінансових ринків. Якщо в середньому по великим країнамЗаходу і Японії обсяг ринкової капіталізації (у % від ВВП) збільшився в 1990 –1996 рр. майже в 2,5 рази то в країнах що розвиваються він за цей же періодмайже подвоївся, в КНР з 0,5 до 14%.
Розвиток фондовихринків супроводжувався і певним прогресом в еволюції банківського сектору.Мабуть це і є необхідна, хоча ще недостатня умова підвищення ефективностіекономіки країни. Названі нами зміни відображають все зростаючу роль фінансовихсистем, насамперед в азіатських країнах, які сприяють акумуляції і передислокаціїіндивідуальних, сімейних, інституціональних збережень.
Одночасно ззначним збільшенням інвестицій в основний капітал для багатьох країн щорозвиваються був характерний суттєвий ріст затрат на формування людськогопотенціалу. Хоча удільна вага державних витрат в загальних інвестиціях влюдський капітал в середньому по цим країнам не перевищувала, як правило,40–60%, а в ряді країн мала тенденцію до зниження, державна підтримка сфериосвіти і охорони здоров’я була достатньо вагома і в цілому ефективна тому щосприяла залученню приватних інвестицій в дану сферу. Сукупні приватні ідержавні витрати на освіту, охорону здоров’я і науково-дослідні таконструкторські роботи, які не перевищували в країнах що розвиваються напочатку 60-х р. 4–5% ВВП (в 20-30-х рр. – 0,8–1,5%) зросли в середньому до10–11% ВВП в 1994 – 1996 рр.
При цьому дані покраїнам Сходу і Півдня суттєво різняться. В основній масі країн ТропічноїАфрики (бідні) витрати на формування людського капіталу складали 6–8% їх ВВП.Порівняно невеликим був і показник в ряді крупних, густонаселених країн. ВІндонезії, Пакистані і КНР відмічений індикатор (8–9%) і в Індії (10–10,5%) бувнижчим ніж в Таїланді (11–12% ВВП). По Тайваню і Південній Кореї затрати нарозвиток людського фактору, які досягали, за неповними даними, відповідно 13–14і 14–15% ВВП, і їх можна порівняти з індикаторами по Великій Британії (14,4%),Японії (15,4%) і Італії (15,9%). В той же час Тайвань і Республіка Кореяпомітно уступали Німеччині (16,7%), Франції (18,1%) і США (24,0% ВВП).
Якщо врахуватихоча б частково деякі неформальні види навчання, наприклад, профпідготовку, яказабезпечується підприємствами, то відмічений показник в 1994 – 1998 рр. мігскладати по Тайваню і Республіці Корея приблизно 18–19% їх ВВП, в Японії –20–21%, а в США – 30–31% ВВП.
В цілому поафроазіатським країнам доля інвестицій у сукупний фонд розвитку (у % до ВВП,розрахунок по даним в національних цінах) виросла значно – з 7–10% в 20-30-хрр. до 19–20% на початку 60-х р. і 35–37% в середині 1990-х рр. Але цей показниквсе ще суттєво менший ніж в середньому по розвинутим країнам. В той же часазіатські НІК в цілому випереджають розвинуті держави як по нормі традиційнихкапіталовкладень так і по долі фонду розвитку в ВВП (50–51%). Слід відмітити,що і серед «тигрів»-«драконів» бачимо значну диференціацію.По Індонезії останній показник склав 40–41%, по Тайваню 41–42%, в КНР 50–51%(для порівняння в Індії 35–37%), в Малайзії – 53–54%, в Таїланді і ПівденнійКореї 56–57% ВВП.
Успіхи країн, щорозвиваються, і азіатських НІК безсумнівні. Але у них ще зберігається не зовсімзбалансована структура нагромадження фізичного і людського капіталу. Якщо врозвинутих країнах доля останнього в фонді розвитку в цілому перевищила ½(тут є дві моделі: в США вона досягла 65–66%, в Японії лише 41–42%) то в ціломупо країнах що розвиваються ситуація інша. Цей індикатор виріс з 14–15% в 1920 –1930-х рр. до 23–24% на початку 60-х рр. і 28–29% в середині 90-х рр. але вінмайже вдвоє нижче, ніж у розвинутих країнах.
Цікаво, що вцілому по групі азіатських «тигрів» на долю інвестицій в розвитоклюдського потенціалу затрат було менше, ніж в середньому по країнам щорозвиваються (тут більша вага – витрат на звичайні капіталовкладення).Надзвичайно низькі показники в Індонезії (20–21%), Таїланді і Малайзії(22–25%). В цій групі і Республіка Корея – 32–33%. Найбільш сприятливеспіввідношення компонентів загального капіталонагромадження – по Тайваню, девищезгаданий показник досяг 43–44%.
Хоча розрив упорівнянні з країнами Заходу значний, Тайвань, мабуть, догнав або максимальнонаблизився до Японії, випередивши НІК – Індонезію, Таїланд, Малайзію, а такожКНР (17–18%) і Індію (29–31%). Мабуть склалося так, що в обставинах якісклалися у більшості азіатських НІК структура нагромадження підходить длябільшості периферійних держав, які базуються екстенсивно-інтенсивній моделі івона не зовсім підходить для переходу на більш інтенсивну модель розвитку.
Слід підкреслитиі такий момент, що в країнах Сходу, як і в СРСР, відбувалося нарощуванняпереважно не стільки інтелектуальних скільки матеріально-речових компонентівпродуктивних сил. Подібна модель характерна для периферійних країн в ХХ ст. ідля держав, які сьогодні є в ряді розвинутих до останньої третини ХІХ ст. В ХХст. в країнах Заходу і Японії переважаючими темпами збільшувались кількості іякість людського «неречового» капіталу (наука і техніка). Щостосується СРСР то він по структурі найважливіших компонентів сукупноговиробничого багатства в кінці 80-х рр. ХХ ст. виявився набагато ближче не до розвинутих,а периферійних країн.
Нарощуванняінвестицій у фізичний і людський капітал сприяли значному прискоренню динамікине тільки кількісних, але і якісних складових частин економічного росту країн,що розвиваються. У порівнянні з 1900 – 1938 рр. середньорічні темпи приростукапіталоозброєності праці в периферійних та напівпериферійних країнах в 1950 –1996 рр. зріс майже в 3,4 рази. Але оскільки темпи збільшення середньоїкапіталомісткості росту підвищувались лише у півтора рази, то темп приросту продуктивностіпраці збільшився в середньому в п’ять-шість раз, а сукупний факторпродуктивності (праці і капіталу) – у 8–9 разів.
Це значний успіх:останній показник виявився в півтори рази більше ніж у країнах Заходу і Японіїв період їх «промислового стрибка». (Але майже стільки раз вінпоступався середньому індикатору по розвинутим капіталістичним країнам на етапіїх післявоєнного розвитку). В результаті у порівнянні з першою половиною ХХ ст.в країнах, що розвиваються, помітно, в середньому в два рази, підвищивсявідносний внесок інтенсивних складових економічного росту.
Безперечно,далеко не у всіх країнах, що розвиваються були високі і стабільні темпи роступродуктивності. При цьому, що цікаво, і у багатьох країнах східно азіатськогорегіону які швидко розвиваються і в яких високими темпами проходилокапіталонагромадження і затрати живої праці, внесок продуктивності у прирістВВП був в цілому не вище, а в деяких із азіатських НІК навіть нижче, ніж всередньому по державам, що розвиваються. В 1950-х – середині 90-х рр. на долюінтенсивних складових припадало від 1/5 до 1/3 приросту ВВП в таких країнах, якІндонезія (19–21%), Південна Корея (28–30%), Таїланд (33–34%). По Індії цейпоказник був 30–31%, по Тайваню 43–44%, а це було значно менше, ніж у більшостірозвинутих країн: у Великій Британії і Японії – 52–57%, у Франції 61–62%, вІталії і Німеччині 66–70%.
По відносномувнеску сукупної продуктивності у приріст ВВП народногосподарські моделіазіатських НІК були екстенсивно-інтенсивними при всіх їх різницях, тоді як урозвинутих країнах, які значно далі пішли по шляху формуванняінформаційно-інноваційної економіки, модель розвитку стала вже іншою –інтенсивно-екстенсивною.
Слід мати наувазі, що чимала частина росту сукупної продуктивності в азіатських НІК і вряді інших країн Сходу і Півдня, де було чітко помітно ріст ефективностіекономіки, зв’язана з так званим ендогенним, матеріалізованим НТП – підвищеннямякості праці і капіталу, а також з перекиданням основних врахованих ресурсів ізгалузі з низькою ефективністю використання ресурсів в галузі з більш високоюресурсовіддачею. В середньому по азіатським «тиграм» та іншим великимі середнім країнам, що швидко розвиваються на перші два компоненти прийшлося40–45%, а на третій 30–35% приросту сукупної продуктивності.
Таким чином, долятак званого не матеріалізованого НТП(організаційно-інституціонально-інноваційні фактори) в прирості сукупноїпродуктивності, яка в різних країнах в післявоєнний період в середньому досягла40–60%, а часом 65–75%, не перевищувала в азіатських НІК і в ряді інших країн,які динамічно розвиваються, 20–30%. Таким чином, не тільки ріст ВВП, але ізбільшення продуктивності у «тигрів» і азіатських «драконів»(напр. Китаю і Індії) було зв’язано переважно з якісними факторами.
Якщо в підсумкупорівняти рівень розвитку периферійних і напівпериферійних країн (безсхідноєвропейських держав) з одного боку, і передових країн – з іншого, томожна помітити, що на протязі майже двох останніх століть розрив в середніхпоказниках подушевного ВВП збільшився на користь індустріально-розвинутих країнз 1: 1,4–1,8 в 1800 р. – 1820 р. до 1: 7,8–8,2 в 1920 р. і 1: 9,8–10 в 1973 р.Беручи до уваги економічну кризу 70-х р. в Західній Європі і Японії з 1970 р.розрив скорочувався, але в малій різниці – до 1: 9,0–9,5 в 1980 р. і 1990 р. Ітільки в 90-і рр. під час економічного спаду в Японії і низьких показниківприросту ВВП в Західній Європі проходило суттєве економічне піднесення в Китаї,Індії і ще півтора десятка інших країн що розвиваються, показник, який ми розглядаємо,став суттєво зменшуватися – до 1: 6,8–6,9 в 1996–1997 рр. і який виявився нижчевідмітки 1950 р.
Але сьогодніцифри приховують дуже різнопланові тенденції, які ми бачимо в країнах, щорозвиваються. В 1950–1996 р. відносний рівень розвитку (доход на душу населенняв % до аналогічного індикатора США) підвищився, наприклад, по Південній Кореї іТайваню в 6,2–6,4 рази (досягнувши в 1996 р. відповідно 44–45 і 50–51%).Відмічений показник в Таїланді, КНР і Індонезії збільшився в 3,7; 2,4 і 1,9рази (відповідно до 25–26%, 12 і 14–15%), а в Бразилії і Індії він виріс всьоголише в 1,1–1,2 і 1,2–1,3 рази (до 20–21-і 6–7%).
Всупереч рядупесимістичних прогнозів які були зроблені ще в 50-60-і рр. багато периферійнихкраїн досягли суттєвого прогресу в соціально-культурній сфері, в розвиткулюдського фактору. Доля населення, яке живе за рискою бідності, якавизначається у відповідності з національними критеріями, скоротилася в1960–1990/1995 рр. в цілому по афроазіатському і латиноамериканському регіонахз 45–50% до 24–28% в тому числі по Індії з 55–56% до 35–40%, в Пакистані з52–56% до 30–34%, в Таїланді з 57–59% до 13–18%, в Бразилії з 48–52% до 17–19%,в Південній Кореї з 38–42% до 4–6%. Цей індикатор понизився в 1970–1990–1995рр. в КНР з 33–39% до 8–12%, в Індонезії з 58–60% до 15–17%, в Бангладеш(1980–1996 рр.) з 81–83% до 35–38%. Разом з тим доля населення, яке живе взлиднях, в багатьох країнах Тропічної Африки все ще складала в першій половині90-х р. 35–65%.
Ці розрахунки іоцінки виконані у відповідності з національними критеріями бідності. Заміжнародними критеріями (відсоток населення, яке живе менше ніж на 1 долл. Вдень в паритетах купівельної спроможності валют 1985 р.) нижче риски бідності вІндії в кінці 80-х – на початку 90-х рр. проживало ½ населення, в КНР,на Філіппінах, в Бразилії і Нігерії – 23–31%, в Мексиці і Пакистані – 12–15%, вМалайзії і Колумбії – 5–10% населення.
Покращенняекономічних і санітарних умов, викликало скорочення смертності в дитячому віці(хоча в порівнянні з розвинутими країнами вона залишається високою). В той жечас в країнах Тропічної Африки вона залишається ще дуже високою, майже упівтора рази більше ніж у середньому по країнам, що розвиваються.
У багатьохкраїнах, що розвиваються, відбулося феноменально швидке збільшення середньогорівня життя, яке не має аналогів в соціально-культурній історії країн Заходу іЯпонії. В середньому по країнам, що розвиваються, вона зросла в 1950–1996 рр. з35 до 64–66 років. Вона майже подвоїлась в Китаї і Індії. Але ці держави, атакож Індонезія, Таїланд, Філіппіни в середньому досягли лише рівня передовихкраїн початку 50-х рр. В 1995 р. індикатор по Республіці Корея і Малайзії, рядулатиноамериканських країн співвідповідали даним по розвинутим державамдвадцятип’ятирічної давності. Тільки Тайвань (75 р.), Сінгапур (76 років) іГонконг (79 років) дійсно наблизилися або стали на рівні розвинутих країн.
Разом з тим вслаборозвинутих державах, в тому числі і в країнах Тропічної Африки, вікдовголіття (51–55 років) все ще на 20–25 років менше ніж у передових країнахсвіту. До того ж ці стандарти санітарно-медичного обслуговування населення вкраїнах Східної, ПС, Південної Азії і Латинської Америки помітно покращились, збагатьох характеристик його якості, доступності і поширеності, існує помітне, ав ряді держав значне відставання від розвинутих країн.
Збільшенняінвестицій в людський фактор сприяли суттєвому, але далеко не однаковомупрогресу периферійних держав у сфері освіти, науки і професійної підготовкинаселення. В цілому по країнам, що розвиваються, в 1950–1980–1995 р. показникохоплення навчанням у середній школі підвищився з 7% до 31 і 55%, а у вищійшколі – з 1% до 8 і12%. Щоб оцінити ці досягнення спів ставимо їх з показникамипо передовим країнам. В останніх відповідні індикатори склали 48–50%, 85–87% і95–97%, 7–9% (в СГА – 22%), 30–32 (56%), і 47–49% (82%). Найбільш масштабнийріст охоплення навчанням в середній школі бачимо в Республіці Корея – з 27% в1960 р. до 74–75% в 1980 р. і 95–97% в 1995 р. Такої ж пропорції досяг іТайвань.
Висока «диференціаціяуспіхів» була по індикатору охоплення навчанням у вищій школі. У вказаніроки воно склало в КНР менше 1%, 1-2 і 4-5%, в Індії 3%, 5 і 6-7%, в Малайзії1%, 4 і 8%, в Індонезії 1%, 3-4% і 10-11%. В Таїланді і Гонконгу (нині Сянган)доля молоді, яка охоплена навчанням в коледжах і університетах, збільшиласьбільше – відповідно з 2% до 13 і 19-20% і з 4 до 10 і 22%. Дуже вражаючірезультати по Тайваню (з 2% і 1952 р., 18-19% в 1986 р., 30-32% у 1995 р. іРеспубліці Корея 5% в 1960 р., 15-16% у 1980 р. і 51-53% в 1995 р.)
Республіка Кореябуквально прорвалася в ряди розвинутих країн, випередивши по коефіцієнтуохоплення навчанням в коледжах і університетах (1995–1996 рр.) Італію, Японію,Німеччину, Швецію і Ізраїль (40-43%), Данію і Іспанію (45-46%), ВеликуБританію, Нідерланди, Бельгію і Францію (48-50%), поступившись лише Норвегії(55%), Новій Зеландії (58%), Фінляндії (67%), Австралії (72%), США (81%) іКанаді (практично стовідсоткове охоплення).
І хоча не всісьогодні поділяють цю точку зору, сучасний світ що розвивається, не дивлячисьна всі перекоси – це співтовариство, яке порівняно швидко втрачає ознакинеписьменної периферії. Відсоток тих серед дорослого населення, хто хоча б знаєелементи письма, і які складали в середньому по країнам, що розвиваються в1900–1950 рр. 20–26% збільшився з 35–37% в 1960 р. до 47–49% в 1970 р. і 53–55%в 1980 р. і досяг на 1995–1996 рр. 72–74%. Хоча, слід відмітити, що цейпоказник був на щабель вище в Латинській Америці, Східній і ПСА (83–87%), нижчев країнах Північної Африки і Близького Сходу – 60-62% і суттєво нижче (50–57%)по Південній Азії і Тропічній Африці.
У зв’язку з цим,необхідно підкреслити ще одну особливість азіатських НІК, дуже важливу дляпояснення їх феноменального росту. Мова іде про порівняно високих висхіднихіндикаторах розвитку людського фактору в даному випадку письменності населення(в кінці 50-х р. у Південній Кореї, Тайвані і Таїланді – 68–72%) при значноменших показниках ВВП на душу населення (в 1955–1959 рр. відповідно 11,3%, 11.6і 8,7% від рівня США).
У багатьохкраїнах і регіонах країн, що розвиваються за останні півстоліття досить швидкозбільшувався показник середньої кількості навчання дорослого населення. Всередньому по периферійним державам він виріс з півтора до семи років. Хоча поряду країн, наприклад Республіка Корея і Тайвань (14,5–15 років) цей індикаторвже знаходиться на рівні передових країн, в цілому по країнам, що розвиваютьсяне дивлячись на скорочення відносного розриву по відміченому показнику зрозвинутими країнами, абсолютний розрив продовжував збільшуватися: якщо в 1950р. в середньому по периферійним і розвинутим економікам індикатор середньогочисла років навчання дорослого населення складав відповідно 1,5 і 9,5 років(різниця 8 років), то в 1996–1997 рр. він досяг відповідно 7 і 16 років(абсолютний розрив – 9 років).
Звичайно, такийіндикатор, як середнє число років навчання дорослого населення навіть взятийразом в початковій, середній і вищій школі, не враховує ще чимало іншихважливих характеристик, а саме якість навчальних програм і підготовкавикладачів у розвинутих країнах суттєво вище, ніж у більшості країн, щорозвиваються. До того ж в останніх втрата навчального часу, зв’язана зпропусками занять, другорічництвом і відсівом учнів у 3–7 разів більше, аніж вцентрах світового господарства.
За оцінкамифахівців, в середині 90-х рр. подушовий індикатор людського капіталу, якийматеріалізований в знаннях, навичках і фізичному здоров’ї населення, впередових країнах в 25 разів перевищував (не враховуючи якість) відповіднийпоказник по крупним країнам, що розвиваються, а по рівню інвестицій внауково-дослідні і конструкторські роботи (НДІКР) в розрахунку на душунаселення розрив досяг 35-кратної величини. Приведені цифри, можливо, дещо занижені.Не враховано значне поширення в розвинутих країнах неформальної освіти, а такожінших видів інвестицій в людський фактор, які реалізуються в неробочий час. Дотого ж не взята до уваги диференціація в якості навчання. Наприклад, в Індії в80-90-х рр. школярі і студенти засвоювали не більше 20–50% загальноосвітньої інаукової інформації, яку і отримували учні та студенти розвинутих країн.
По-друге, у80-90-і рр. ХХ ст. кількість країн Сходу, які швидко розвиваються різкоскоротилася. Особливо в плачевному стані виявився (крім Півдня) регіонТропічної Африки. Голод, злидні, хвороби, етнічні і міждержавні конфлікти,прояви геноциду – такий далеко не повний список людських трагедій, жертвамиякого стали десятки, а може і сотні мільйонів людей. За оцінками фахівців 36 і41% населення Тропічної Африки, проживає в країнах, в яких в 1995 р. ще не буввідновлений рівень доходів на душу населення, який був там відповідно в 1960 і1980 рр. Відтік капіталу у відсотках від загальної вартості приватногонаціонального капіталу, який складав у першій половині 90-х рр. в країнахПівденної Азії 2–4%, в Тропічній Африці досяг 37–39%. Стосовно багатьохмільйонів злидарів в Тропічній Африці саме поняття економічного ростунарощування людського капіталу втрачає в’язкий сенс. Світовому співтовариствурано чи пізно прийдеться вирішувати гострі проблеми життєзабезпечення в цихкраїнах. Це і є одне із реальних протиріч сучасного світу. В результатіфінансово-економічної кризи 1997–1998 рр. були відкинуті (на декілька років)назад ряд азіатських НІК, знизилися темпи росту ВВП в КНР, на Тайвані і Індії.
По-третє, недивлячись на певні досягнення, залишились невирішеними гострі економічні ісоціальні проблеми. Багато країн що розвиваються, відчувають значні економічніі соціальні проблеми, зв’язані з величезними розмірами зовнішньоїзаборгованості (2,2 трлн. долл.) Нестабільність руху іноземного капітал,коливанням експортних цін, погіршенням екологічної ситуації. Крім того, якщозвернутися до абсолютних показників, то слід відмітити, що в країнах, щорозвиваються, в 1997–1998 рр. нараховувалося 1,3 млрд. чоловік, які живутьнижче порогу бідності, близько 900 млн. неписьменних; 1,5 млрд. чоловікпозбавлені елементарної медичної допомоги, кожна третя дитина до 5 роківголодує.
Зберігаютьсязначні соціальні контрасти, а диференціація доходів, виміряна індикаторомДжини, в ряді периферійних країн в кінці 80-першій половині 90-х рр. виявиласявище, ніж у розвинутих країнах: у Східній і ПСА і середньому 0,40–0,50, вТропічній Африці 0,45–0,55, в Південній Азії 0,35–0,40.
Із сказаного вищеможна зробити висновок, що не дивлячись на коливання, рухи назад, в 1950–1990-ірр. декілька десятків країн, що розвиваються зуміли стати на рейки сучасногоекономічного росту. Але світ в останні два десятиліття став швидко змінюватисяі ставить при цьому значно жорсткіші критерії країнам догоняючого світу.Досягнутих успіхів вже недостатньо щоб почувати себе впевнено у світі.
Зараз, вобстановці різкого посилення глобалізації економічних зв’язків, що об’єктивносамо по собі не стільки полегшує, скільки ускладнює положення периферійних,кризових економік, проходить швидкий перерозподіл світових сил ізіндустріальних в науково-технічні або інформаційно-інноваційні. В цих умовахподальший економічний прогрес країн, що розвиваються багато в чому залежить відряду обставин. Насамперед від того, наскільки міжнародні фінансові і торговіорганізації (МВФ, МБРР, ВТО і ін.) здатні забезпечити стабільність іпередбачуваність економічної кон’юнктури. Одночасно посилюється необхідністьбільшої відповідальності національних держав за забезпечення економічноїбезпеки, підтримання здорової фінансової системи, дотримання збалансованостібюджетів і платіжних балансів, мінімальної інфляції і реалістичного обмінногокурсу національної валюти. Роль ринкового саморегулювання народногогосподарства не варто ні применшувати, ні тим більше фетишизувати. В країнах щорозвиваються і у відсталих державах Сходу необхідні дійові державні закони длярішучої підтримки кредитами, субсидіями, пільговим оподаткуванням пріоритетнихсфер сільського господарства, дрібного і середнього бізнесу, експортнихгалузей, а також економічної і соціальної інфраструктури. Залучення ТНК, і якнаслідок, використання передового досвіду, технологій і комерційних зв’язківповинно органічно переплітатися з максимальною мобілізацією внутрішніхрезервів, скороченням престижних, малоефективних проектів, скорочення воєннихвитрат, боротьба з корупцією і хабарництвом (які рівні в ряді країн, щорозвиваються з розмірами їх зовнішньої заборгованості), посиленням контролю заякістю продукції і раціональним використанням ресурсів, а також значнимнарощуванням інвестицій в людський фактор і НДІКР.
Хоча, мабуть,найважчим, але одночасно і найбільш перспективним напрямком з точки зорузбереження догоняючого (і взагалі прискореного) розвитку – це формування іудосконалення економічних, соціальних, політичних і правових інститутів, якінаправлені на створення конкурентно-контрактної соціально-економічної системи(адекватної традиціям тієї або іншої країни, а також сучасним міжнароднимумовам), які стимулюють кваліфіковану, високопродуктивну працю.
7. Світовеспівтовариство, ООН і народи Сходу
Розпадколоніальної системи і виникнення на карті світу більше 100 незалежних державкардинально змінили ситуацію у світі. Навіть у період «холодної війни»світове співтовариство змушене було реагувати на проблеми молодих держав Сходу:тут і етнічні та міждержавні конфлікти, проблеми росту економіки, продовольчіпроблеми. Першим конфліктом, який проходив під прапором ООН була корейськавійна 1950–1953 рр. яка завершилася поділом півострова на дві держави. ООНдоклала чимало зусиль для врегулювання в’єтнамського питання під часфранцузької агресії 1946–1954 рр. (Женевські протоколи) і американської агресії1965–1973 рр. (Паризькі угоди). Камбоджа і проблема війни і миру у 70-90-х рр.теж вирішувалась в стінах ООН. Радянське вторгнення в Афганістан в грудні 1979р. було одностайно засуджене учасниками ООН, питання радянсько-афганської війнирозглядалося не раз в ООН і на засіданні Ради Безпеки ООН. Анти терористичнакоаліція після 11 вересня 2001 року теж діє в Афганістані з мандатом ООН.Світове співтовариство подає гуманітарну допомогу бідним країнам (Афганістан),роз’єднання ворогуючих сторін і т.д. Звичайно, не всі проблеми вирішені(Індія–Пакистан, Китай–Тайвань), дві корейські держави, ракети і атомна зброя вКНДР і т.д. Але світ сьогодні кардинально змінився і вирішувати проблеми слідспільними зусиллями враховуючи інтереси народів і держав світу.
Література
1. БелокреницкийВ. Восток на рубеже веков – некоторые итоги и перспективы развития //Восток. –2001. – № 5.
2. ФедоровВ. Сценарии разные, цель – одна. (Успехи и неудачи противоповстанческой борьбыв старнах ЮВА) //АиАс. – 2001. – № 9.
3. МелянцевВ. Экономический рост в развивающихся странах: достижения, контрасты,парадоксы. //Восток. – 2001. – № 1 – 3.
4. МаксименкоВ. Россия и Азия или Анти-Бжезинский (очерк геополитики 2000 г.) //Восток. –2000. – № 2, 1, 3.
5. ШироковГ. Глобализация и национальное государство //АиАс. – 1998. – № 12.
6. АСЕАН –30 лет //АиАс. – 1997. – № 9.
7. Юрлов Ф.Конец истории или поиск нового пути? //АиАс. – 1997. – № 1,2.
8. Гушер А.Острые грани каспийских проблем //АиАс. – 2002. – № 11, 12.
9. Сикоев Р.Несостоявшийся всемирный халифат //АиАс. – 2002. – № 11.
10. Новейшая историястран Азии и Африки. ХХ век 1945–2000. Под ред. А.М. Родригеса., М., 2001.