Курсова робота
НАРОДИ АЗІЇ ІПІВНІЧНОЇ АФРИКИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ
План
1. ХХ століття в житті народів і країн Азії і Африки: переоцінкацінностей
2. Колоніальна система імперіалізму
3. Аграрні структури в умовах колоніально-капіталістичної економіки
4. Особливості становлення капіталізму в міській економіці
5. Політичні та соціальні процеси на Сході
1. ХХ століття в житті народів і країн Азії і Африки: переоцінкацінностей
Сучасністькидає яскраве світло на події минулого, висвітлюючи їх значення, історик кращерозуміє період, який він вивчає, якщо він знає, як і чим справа закінчилася.Даний методичний посібник, який буде складатися з трьох частин, будеаналізувати і сучасну ситуацію, але основне його завдання інше: переоцінкаминулого.
Двіподії останніх років заставляють переглянути погляди на історію цього ХХстоліття, які панували раніше і до цих пір побутують в нашому середовищі. Церозпад Радянського Союзу і терористичний акт 11 вересня 2001 р. в США.
ЗникненняСРСР це не просто розпад зверхдержави, це крах ідеалів, це зникненняпопередньої шкали цінностей, за якою оцінювався хід світової історії,визначалася прогресивність-реакційність діячів, рухів, концепцій. „Радянськиймарксизм”, головною рисою якого була уява про те, що Радянський Союз ішов уавангарді людства, робив аналіз всіх подій з точки зору інтересів СРСР ісвітового комуністичного руху.
Щостосується вивчення колоніальних і залежних країн, а потім країн „третьогосвіту”, це виразилося у відкритому антиімперіалізмі, викритті колоніальноїексплуатації, безумовній моральній підтримці національно-визвольного руху.
Мабутьне до кінця усвідомлено, що Радянський Союз не був авангардом людства, щоборотьба за соціалізм і комунізм у ХХ ст. не була стовповою другою історії.
Щостосується трагедії в Нью-Йорку і Вашингтоні, то студенти виясняють, що нетільки Радянський Союз відстоював уявлі, утопічні цінності, але і Захід (США,„імперіалісти”) не зуміли побачити свого дійсного ворога. Події 11 вересняважливі тим, що вони показали: світ давно не той, яким він уявлявся багатьоманалітикам і історикам. Вся „холодна війна” була результатом неадекватногосприйняття дійсності обома сторонами, які протистояли одна одній. Світовагромадськість повинна знайти в собі сили, щоб перебороти попереднє невірнесприйняття дійсності, якщо ми хочемо щоб цей світ вижив. Хоча не всі церозділяють.
Хто іяк би не відносився до прогресивного розвитку людства, слід визнати, що воновідбувається і в кінцевому рахунку пробиває собі дорогу і при цьому приноситьмайже завжди матеріальні страждання народним масам і душевні переживанняконсервативно налаштованій еліті. І на всіх його етапах ці дві сили, кожнаокремо або об’єднавшись, проти нього борються використовуючи часто варварськіметоди. Достатньо згадати луддитів, які громили машини, російських селян, якіспалювали маєтки наносячи непоправної шкоди російській культурі, сипаїв уІндії, іхетуанів у Китаї, ваххабітів у Індії та Нідерландській Індії(Індонезії) і т.д. До них слід віднести бойовиків „червоних бригад” вНімеччині, ОАСівців у Франції, рабо володільців і куклукскланівців у Америці,сучасних „марксистів” у Бірмі, Філіппінах, сепаратистів Пенджабу, Шрі Ланки,сучасних терористів-басків, ірландців, „Аль-Каїду” Бен Ладена, талібів, а також„антиглобалістів”. Таким чином, саму постійну наявність анти системнихпотенційно руйнівних сил в любому суспільстві навряд чи хто поставить підсумнів. Історію можна описувати і розуміти тільки при наявності системикоординат, теорії історичного процесу, уяви про те, який в кінці кінцівнапрямок прогресу. Теорія може бути виражена чітко, може існувати десь у підсвідомості,може бути більше або менше обґрунтована, може бути новою або застарілою, алевона обов’язково є.
Світрухається до єдиного постіндустріального (або посткапіталістичного) суспільства.Це може дати критерій оцінки „прогресивності” або „реакційності” тих або іншихподій, кроків, і т.п. до чого ми так звикли.
Очолюютьцей процес західні суспільства. Про те, що вони руйнуються кризами „заплуталисяв протиріччях”, відчувають „кризу матеріалістичної культури” і т.п. говорять іпишуть на всіх континентах, в тому числі і на Заході, ось уже двісті років. Але„криза” все затягується, краху не видно. Вірогідно допустити, що прийде час,коли західна цивілізація дійсно вичерпає свій ресурс і ведуча роль у світовомупроцесі перейде до Сходу (наприклад, до Далекого Сходу). Але поки що,подобається це кому-небудь або ні, західні країни зберігають лідерство у всіхобластях: в економіці, культурі і, як наслідок, у воєнній області. Ті, хтопродовжує вважати, що майбутнє людства – це соціалізм, змушені визнати, щозахідні країни знаходяться ближче до нього, ніж попереднє суспільство СРСР. Іза рівнем розвитку продуктивних сил і за рівнем життя людей і – головне з точкизору теорії соціалізму – за рівнем соціального забезпечення. Це і Швеція,Данія, Фінляндія і навіть США де слово „соціалізм” не вживається і тампротиріччя, які властиві капіталізму, реально переборюються.
Це незначить, що США як держава або її керівники – це і є у всіх випадках носіїпрогресу. Це не значить, що вони не роблять помилок або злодіянь. Це не значить,що всі вони сповнені тільки одним бажанням – нести прогрес людству. Їхвтручання у різні конфлікти у всьому світі, у більшості виправдані, бувають ідеструктивні. Наприклад, їх політика щодо Косово це більш ніж злочин, цепомилка. А це значить тільки те, що надії людства, в т.ч. і посткомуністичнихкраїн, зв’язані з успіхами Західного світу.
Якийже був основний зміст епохи після Жовтневої революції? Це найбільш кардинальнеі найбільш спірне питання. Раніше ми розуміли це так: боротьба між капіталізмом(імперіалізмом) і соціалізмом і поступова об’єктивна перемога останнього. Алетепер стало ясно, що ця боротьба виражала лише одне порівняно незначнепротиріччя епохи, або ж ця боротьба була одним із проявів більш широкогоглобального протистояння прогресивних і несистемних руйнівних сил. Не дивлячисьна те, що вона заставляла розвинуті країни витрачати величезні кошти наозброєння і на підтримку антикомуністичних рухів, ще не перешкодило їм ітисвоїм шляхом: від індустріального суспільства до постіндустріального,інформаційного.
Ісьогодні є чимало людей, яким „за державу прикро”, які дотримуються тези, щогуманізація капіталістичних відносин, покращення положення трудящих у країнахрозвинутого капіталізму відбулися під впливом Жовтневої революції. Ніби капіталістизлякались привабливості ідей соціалізму і стали піднімати рівень життяробітників. Гуманізація капіталізму – як показує історія, об’єктивний процес,який витікає із законів його розвитку. Якщо ж шукати вирішальний поштовх доцього процесу, то це, мабуть, загострення класової боротьби в Америці в кінціХІХ, а потім світова економічна криза 1929 – 1933 рр.
Ужеіз відмови від тези про „загальну кризу капіталізму”, яка відбулася ще врадянські часи, логічно витікало, що Жовтень не відкрив нову епоху у світовійісторії. Країни Заходу продовжували розвиватися за законами капіталізму (тобтопереходу від однієї формації до іншої = по марксизму), і вони розвивалися бточно так же, якщо б „табору соціалізму” взагалі не було! Вони точно так же, якце і сталося, вичерпали б потенції розвитку індустріального суспільства іперейшли б до постіндустріального. Наявність „соціалістичного табору” інебезпека ядерної війни, можливо, уповільнили цей процес, а можливо, іприскорили його, тому що необхідність удосконалювати військову промисловістьвідтягувала ресурси але і спонукала до нових технічних винаходів.
Щеодна проблема, це діяльність Комінтерну, а потім Міжнародного відділу ЦК КПРС.На нашу думку їх слід розглядати як підривну, як прояв деструктивних,несистемних сил. Це і інтервенція радянських військ на Півночі Ірану в 1920 –1921 рр. з метою проголошення Іранської Радянської Республіки, і народнареволюція в Монголії 1921 р., деструктивна роль Комінтерну в китайськійреволюції 1925 – 1927 рр., у інспіруванні комуністичного повстання на Яві (1927р.), радянсько-афганська воєнна експедиція (1929 р.), розпуск рішеннямКомінтерну Компартії Кореї у 1928 р. за фракційну боротьбу, направлення агентівнавіть у Південну Африку для агітації за соціалістичну революцію на Сході іАфриці. Комінтерн був штабом світової соціалістичної революції. Ідея світовоїсоціалістичної революції хоч і негласно, а перекочувала в програму і діїМіжнародного відділу ЦК КПРС, яскравим свідченням якого є спроба залучитиАфганістан до „світу соціалізму” яка в кінцевому рахунку вилилась у 10-річнувійну (1979 – 1989 рр.) і принесла горе в десятки тисяч сімей радянських людей.
Ролькомпартій в різних країнах оцінити складніше. Виконуючи інструкції із Москви,вони виступали як деструктивна сила. Виступаючи захисниками інтересівробітничого класу і всіх трудящих вони грали роль опозиції, яка необхідна длярозвитку демократичного суспільства, сприяли гуманізації капіталізму.Відповідно, слід уважно прослідкувати діяльність рухів та їх лідерів, які виступализ антирадянських та антикомуністичних позицій. Якщо пафос їх виступів полягав увідстоюванні демократії і свободи особистості, то не слід відноситися до нихнегативно. Практично, і Радянський уряд і Комінтерн діяли в унісон підбурюючинароди Азії і Африки на боротьбу з імперіалізмом та колонізаторами. При цьомуРадянська Росія (потім СРСР) завжди переслідували свої геополітичні цілі наСході підтримуючи або не підтримуючи визвольні рухи.
Важливоюпроблемою, є перегляд концепцій колоніалізму і національно-визвольного руху. Цяпроблематика була пріоритетною у радянському сходознавстві. Алевикористовувались занадто однобокі підходи. Наголос робився на колоніальнуексплуатацію і не приділялося необхідної уваги модернізаторським імпульсам, якідавали колоніальні режими і взагалі сам факт тісного зв’язку колоній зметрополіями. Зі співчуттям висвітлювались різні антиєвропейські рухи, навітьті, які були виразом традиціоналістської реакції і супроводжувалисьварварськими звірствами і руйнуваннями.
Взагалі,у відповідності з формульованим вище постулатом „радянського марксизму”,критика колоніалізму була звернена тільки на Захід, а національні рухисприймалися з співчуттям тільки в тому випадку, якщо руйнували колоніальніімперії західних країн. Росія ж за визначенням була завжди права, а виступи наїї окраїнах були проявом феодальної реакції, а також як наслідок прошуків всетих же західних країн. З усією серйозністю доказувалось, що Російська імперія,а тим більше СРСР взагалі не були імперіями і, звичайно, не колоніальнимиімперіями. Постулатом було те, що „їх” імперії роздираються національнимипротиріччями, „у нас” (СРСР) же національне питання остаточно вирішене.Коментарі сьогодні не потрібні.
Найбільш„вагомим” аргументом на користь того, що російського колоніалізму не існувало,служила теза, що окраїни розвивалися швидше центру імперії і що фінанси і т.ін. перекачувалися із російських у „іногородні”. Але все це потрібнопідрахувати по періодам і по країнам, а підрахунки говорять про зворотне. Увсякому випадку, уява про те, що європейські країни розвинули сучаснупромисловість за рахунок викачування засобів із колоній є не більше ніжпропагандистське кліше. Воно надзвичайно живуче, тому що до цих пір через 40-50років після отримання незалежності, посиланнями на „важкі наслідкиколоніалізму” місцеві еліти пояснюють відсталість колишніх колоній івиправдовують свої помилки і злодіяння в керівництві країнами.
Економічнівзаємовідносини метрополій і колоній вивчені добре. Те, що результати цихдосліджень не стали надбанням широких кіл істориків, в тому числі ісходознавців – це вина цих самих „широких кіл”. Відомо, що в перший періодколоніалізму (XVI – XVIII ст.), відбувався відтік дорогоцінних металів ізЄвропи в Азію, тому говорити про „колоніальну данину”, яка ніби золотий дощполила Західну Європу в цей період не приходиться. Купці-монополісти, акціонериОІК, збагачувались але за рахунок європейського споживача. На протязі ХІХ ст.ситуація змінилася: промислова перевага Європи дала їй можливість дійсно викачуватиіз колоній і залежних країн Азії значні сили – майже 2% їх ВВП. Що стосуєтьсятретього періоду колоніалізму, то в цей час вигідність володіння колоніямизнову зменшилась і егоїстичні та розсудливі колонізатори звільняються від них.„Нові еліти (в розвинутих країнах – Ю.П.) економічно не були зацікавлені впідтримці колоніальної експлуатації”, національно-визвольний рух же „убільшості випадків грав тільки роль каталізатора в процесі розвалу колоніальноїсистеми” – пише Г.К. Широков в монографії „Соціально-економічна еволюція: Захід– Схід”. М., 1999. І все це на статистичних даних.
Економічноневиправдане прагнення до захоплення територій, вказують слухачі, досить частеявище в політиці. Відомо наскільки відкинула назад розвиток Іспанії іПортугалії їх колоніальна політика в XVI – XVII ст. Німеччина і Італія,яких позбавили колоній, тільки виграли від цього. Інші метрополії, давшисвободу своїм колоніям, зробили вражаючий стрибок в економіці. Так щотвердження про розвиток окраїн Росії за рахунок її центру (якщо це так – слідще підрахувати) не може слугувати доказом того, що її політика не булаколоніальною.
РозпадСРСР і процеси, які відбуваються в СНД дають додатковий матеріал для роздумівпро прогресивність колоніалізму. Є в наявності тенденція замовчувати абозаперечувати все те позитивне, що здійснено метрополіями, в тому числі і Росієюв колоніях чи окраїнах (Росії) – так само як ведеться „антиімперіалістична”пропаганда в колишніх колоніях західних країн.
Щостосується „імперіалізму”. Як теоретична конструкція, ленінська концепція„вищої” і „останньої” стадії капіталізму виявилась просто помилковою. Вонавиникла на базі дійсно нових економічних і політичних феноменів, які з’явилисьна початку ХХ ст. „П’ять ознак імперіалізму” виявились тимчасовими явищами, якізв’язані з другою технологічною революцією на Заході і системною кризою, якавиникла в зв’язку з нею. Криза була переборена, і розвиток пішов іншим шляхом.
„Імперіалізм”вживається як лайливе слово для визначення західних держав. Це пропагандистськекліше, яке можна використовувати в наукових працях, залишити його невдалимлідерам азіатських і африканських країн і журналістам.
„Імперіалізмом”називають і всяку загарбницьку політику. Це абсолютно закономірне використанняцього слова. В той же час треба говорити і про радянський імперіалізм, що доречі і робиться багатьма як на Заході, так і на Сході.
Переходячидо аналізу „неоколоніалізму”, то останній був сконструйований радянськимимарксистами в період розпаду колоніальної системи для того, щоб пояснитипротиріччя між догмами і дійсністю. Згідно догм виходило, що колонії не можутьзвільнитися від залежності інакше, ніж під керівництвом пролетаріату (читай:під керівництвом комуністичних партій). Коли почався процес передачі владиколонізаторами місцевій еліті („буржуазії”) то спочатку це просто невизнавалось. Потім, коли заперечувати політичну незалежність колишніх колонійстало вже неможливо, було винайдено поняття „неоколоніалізм”. Зміст був у томуж: хоча політична незалежність появилась, але економічно колонії продовжуютьексплуатуватися. Догма не постраждала. Цей термін добре прижився ще і тому, щойого підхопили керівники держав, що звільнилися. Коли ж останні не можутьсправитися з завданнями по управлінню, вони списують на прошуки „імперіалізму”,„неоколоніалізму” відсутність прогресу і покращення положення народних мас, якінасправді пояснюються некомпетентністю і корумпованістю правлячої верхівки,хоча зараз багато що списують на глобалізацію.
Тутслід підкреслити наступне. Економічний диспаритет приводить до перекачуванняфінансів. При бажанні це можна назвати експлуатацією. Але це палка з двомакінцями: фінанси ідуть і в іншу сторону – у вигляді позик і допомоги, а також увигляді нових продуктивних сил (хоча б комп’ютеризації), які в самих цихкраїнах не можуть бути створені. Якби там не було, колоніалізм чинеоколоніалізм тут ні при чому. Розвиток багатьох країн колишнього „третьогосвіту” – декілька поколінь НІК – переконує: „неоколоніалізм” дуже корисний для„неоколонізуємих” країн.
Середдогм, які мають науковий статус, а насправді – ідеологічний зміст, поширенанаступна: розрив між розвинутими і країнами, що розвиваються, продовжуєрозширятися. Мабуть, цю тезу можна доказати, якщо взяти сучасні показники всіхкраїн, що розвиваються, в тому числі „що розвиваються” в лапках, з якими незнають що робити ні їхні уряди, ні світове співтовариство. Але серед „країн, щорозвиваються” відбулася різка диференціація. Більшість із них повільно, аледоганяють країни Заходу.
Одниміз наукових завдань сходознавців, це написання нової історії колоніалізму, дезлочини європейських країн не слід замовчувати, але водночас має бути показанаїх (в тому числі і Росії) роль в модернізації східних суспільств, у прагненняхвивести ці суспільства із історичного кута, їх внесок у розвиток освіти, праваі судової системи, віддати належне спробам (у багатьох випадках вони виявилисяневдалими) прилучення східних суспільств до демократичної системи.
Важливимє характер національно-визвольного руху, його рушійні сили. В його історії слідчітко розрізняти два типи руху. Одні рухи проти колоніального режиму очолювалибуржуазні соціальні групи та ідеологи, які виставляли лозунги демократії,створення сучасної держави і свободи економічного розвитку. Інші ішли і до цихпір ідуть під прапором повернення до традиційних цінностей. У них ксенофобія і„антифорінізм” складають ядро і основний зміст. Цей напрямок боротьби можнаназвати реакційним антиімперіалізмом.
Особливонебезпечно бачити риси прогресивності в тих рухах, лідери яких використовуютьдля мобілізації мас фактор конфесіональної спільності і релігійні лозунги. Такірухи не тільки реанімують рухи і пласти середньовічної реакції і протиставляютьСхід Заходу, але і роз’єднують і самі східні народи, тобто наносять шкодунавіть з точки зору „боротьби з імперіалізмом”. Наприклад, рух під керівництвомБ.Г. Ті лака, „революціонера” і „демократа”, наніс удар понаціонально-визвольному рухові в Індії тому що протиставив індусів мусульманам.І протилежний приклад. Мухаммед Али Джинна менше всього думав про іслам якрелігію, хотів щоб рух мусульман набув світського характеру, був упевнений, щостворює світську державу мусульманської „нації” – а з’явилась в кінці кінцівМусульманська республіка Пакистан.
Щеодне спірне питання – відношення до „поміркованості” і „радикальності” увизвольних рухах. Помірковані лідери, які не ставили питання про негайнунезалежність, які закликали до духовного розвитку, поширенню освіти і ішли накомпроміси з колоніальними властями, отримували і зараз нерідко отримують вмонографіях і підручниках принизливі прізвиська „угодовців” або навіть„зрадників”. Гарячі голови, які закликали до негайної збройної боротьби,користуються стійким співчуттям. Взагалі, чим більше крові пролито в боротьбі з„імперіалізмом”, тим ця боротьба виглядає „прогресивнішою” та „успішнішою”.Мабуть, треба більш уважно вивчити питання про те, чи не були ці радикалипросто авантюристами, які завдали чимало шкоди своєму народу, коли закликалийого до непотрібних жертв. Не всяка іноземна влада гірше власної. З науковихпозицій законно ставиться питання про те, чи дозріло дане суспільство до того,щоб стати незалежним. Ситуація в сучасних африканських державах заставляєзадумуватися про те, чи здатні вони бути самостійними навіть зараз, не говорячивже про те, дозріли вони для самостійності на 1960 рік.
Ще зчасів Леніна любий антиімперіалізм вважався корисним для інтересів Країни рад ів цьому розумінні „прогресивним”. Мабуть, корисність таких рухів (наприклад,Іранська революція 1978 – 1979 рр.) з точки зору геополітичних інтересів тієїчи іншої держави (наприклад, СРСР чи Росії) не може розглядатись як показникпрогресивності.
Звичайно,що абсолютно застарів підхід до національно-визвольних рухів як „резервусвітової пролетарської революції” хоча б тому, що світової пролетарськоїреволюції не було і не буде. Менше усвідомлено те, що Росія тепер не конкурент„імперіалізму” на світовій арені і тому не зацікавлена в тому, щоб якийсь рухпідривав позиції західних держав в тих або інших азіатських чи африканськихдержавах.
Вполітичному, публіцистичному науковому обіході не тільки в пострадянськомупросторі але і за рубежем утвердилось чисто ситуативне відношення до рухів занезалежність. Якщо рух відповідає де в чому державним інтересам (у більшостівипадків, звичайно, невірно зрозумілим), він називається національно-визвольнимі йому видається за це диплом „прогресивності”. Якщо ж він декого не влаштовує,його називають „сепаратистським” і відмовляють йому в моральній підтримці.
Підтримкагромадськістю національно-визвольного руху часто приводить до виправдання йогометодів і лідерів. Звірства з боку колонізаторів називаються „звірствами”. Азвірства з боку борців за свободу – „ексцесами”, або вони прямовиправдовуються. Але підлість одних не робить благороднішими інших.
Міжтим ніяких об’єктивних розмежувальних ліній між сепаратизмом інаціонально-визвольним рухом немає. Критерієм не може слугувати, наприклад,масовість. Ніколи не можна встановити, скільки учасників приєдналось до рухутільки тому, що інакше їх оголосили б „зрадниками”, „перебіщиками” і знищили б„свої”. Наприклад, сикхські терористи в Пенджабі або тамільські на Шрі Ланцібільше вбивають „зрадників”, ніж карателів. Так робили і в’єтнамські комуністиз жителями Південного В’єтнаму під час війни з французами чи американцями якщоті хотіли тихо і мирно працювати і так пережити ці трагічні періоди в їхнійспільній історії.
Щеодин лозунг, це право на самовизначення народів. Постановка цього лозунгу булаперенесенням на етнос права особистості на свободу і діяльність. Але праваособистості завжди розуміли – інакше вони не можуть сприйматися – як обмеженіправами інших особистостей. Людина, у відповідності з ліберальними поглядами,вільна в рамках, які не зачіпають інтереси інших людей. Принцип самовизначеннянародів був сприйнятий (мабуть не помилково, а спеціально в інтересахполітичних еліт) інакше – як виключне право одного народу на певну територію іурізання прав інших національностей, які живуть на цій же території. Зараз же усвіті майже немає територій, які були б заселені одним етносом, а якщо такітериторії і є, то це мабуть результат геноциду або етнічної чистки, тобторезультат злодіянь.
Правонацій на самовизначення в теперішньому розумінні – недемократичне, тому що вонопорушує права меншостей. Цим „правом” реально користується тільки політичнаеліта титульної нації. Принцип самовизначення давно вже перетворився в зброюамбіційних лідерів, яким немає що запропонувати своїм народам для ідеологічногообґрунтування звірств. Не треба ідеалізувати навіть найбільш благородних іосвічених лідерів національно-визвольних рухів. Адже і в діяльності М. Ганді іД. Неру чітко прослідковуються особисті інтереси і нерозбірливість в засобахдля досягнення влади. В діяльності багатьох інших лідерів (комуністів чи некомуністів) ці мотиви переважають.
Об’єктивнийаналіз ситуації не може визначати наперед політику. Слід пам’ятати про те, щополітику завжди і повсюди робить якраз еліта народу, яка виражає в даний моментякщо не глибинні прагнення і реальні інтереси, то, в крайньому випадку,сьогоденні настрої частини народу. Науковий і політичний підходи можутьпротистояти один одному, більше того, вони в принципі не співпадають, тому що унаукового працівника і політика різна мета. Слід відмовитися від радянськогосиндрому – намагання підкорити чи підвести „наукові” висновки сьогоденнимбажанням властей і тим самим створити ілюзію „науково обґрунтованої” зовнішньоїполітики.
Принциптериторіальної цілісності держави на відміну від принципу самовизначення, немає під собою ні демократичної ідейної основи, ні морального ґрунту. Це взагаліне принцип, а метод підходу до етнічних конфліктів, до сепаратизму як явища.Людство переконалось, що його порушення приводить до більшої крові ніж йогодотримання. Якщо політичним елітам не жаль свого народу, то принципнепорушності кордонів відступає на другий план в порівнянні з „високою метою”.Якщо ж ця еліта не тільки політична, але і духовна, то вона буде шукати меншкриваве вирішення конфлікту ніж перекроювання кордонів. З іншого боку, мабутьнелогічно боротися за територіальну цілісність своєї країни, вбиваючи своїхгромадян.
Науковіпрацівники колишнього Радянського Союзу не повинні оглядатися на лідерів країнСходу і їх політичну і духовну еліту коли виробляють оцінки тих або інших рухіві подій. Вони не є їхніми союзниками. У них свої інтереси які аж ніяк неспівпадають ні з інтересами України, Росії та ін. Але уроки із помилок елітиАзії і Африки вчені можуть взяти, їх вивчення має практичне значення якоговчені і добиваються. У колишньому СРСР повторюється чимало з того, щовідбувалося у країнах, що визволилися. Авторитаризм при зовнішній демократії,цензура (хоча еліта заперечує), присвоєння національного багатства, корупція,відмивання брудних грошей, еміграція наукової верхівки і спеціалістів, про всеце можна розповісти на матеріалі країн, які ми вивчаємо і дати багатий матеріаляк владним структурам (якщо вони захочуть його вивчити) так і опозиції (якщоостання достатньо розумна, щоб його використати). Треба чітко поставитипроблему відповідальності еліти перед народом чи народами, якими вона взяласясамостійно керувати.
С.Хантінгтон вважає, що з закінченням „холодної війни” ми стоїмо на порозі новогосвітового конфлікту між „великими цивілізаціями”. Він підкреслив, щовнутрієвропейські протиріччя різко ослабли. Якщо на протязі нового часу війни іпротиріччя між так званими державами були головним стержнем світової політики(включаючи період двох світових війн і „холодну війну”) і європейські конфліктивирішувались в глобальному масштабі, то тепер знаття цих конфліктів створилонову ситуацію.
Протиріччяв інших регіонах ще не вирішені і загострюються. Між африканські війни щетільки починаються. Індо-пакистанські протиріччя можуть перерости в широкомасштабнувійну. Протиріччя в середині мусульманського світу і навіть серед арабськихкраїн, арабів і євреїв – це теж дуже вибухонебезпечна проблема.
Доречі, роблять припущення слухачі, продовження „холодної війни” цілком моглопривести до подібного варіанту. Уже були ситуації, коли США (або інші західнікраїни) і СРСР, переслідуючи, як їм здавалося, свої геополітичні цілі,знаходились на грані війни в інтересах деяких країн третього світу:Насерівського Єгипту, Іраку, Індії, Північного і Південного В’єтнаму, Північноїі Південної Кореї, Ізраїлю. Іран теж міг би скористатися ситуацією, якбикерівники антишахської революції не були занадто балакучі. Вже події в Ірані1978 – 1979 рр. могли б стати уроком світовому співтовариству, щоантиімперіалізм і антикомунізм – по суті справи одне і те ж явище. Алеполітологи продовжували підраховувати співвідношення антиамериканських іантирадянських висловлювань імама Хомейні, мріючи повернути Іран проти свого„головного” ворога.
Радянськікерівники думали, що вони маніпулюють національно-визвольними рухами ікраїнами, що визволилися, направляючи їх проти „імперіалізму”. А американськівласті бачили основну загрозу в „комунізмі” і всіляко підтримували всіантирадянські сили не дивлячись яка в них ідеологія і які ці сили демократичнічи антинародні. Лідери ж країн що не приєдналися і командири партизанськихрухів (Бірма, Філіпіни, Шрі Ланка і ін.) дуже хитро користувалися ситуацієюпротистояння великих держав, щоб доїти їх обох (і Китай теж). Всі ці сили небули реальними союзниками ні Радянського Союзу ні Америки. Великі державипідгодовували антисистемні сили, які по суті були ворожі їм обом.
Антизахідницькариторика лідерів країн, що розвиваються не повинна сприйматися за чисту монету.Це риторика не щира. Захист „самобутності” означає насправді лише використанняконсервативних настроїв, які вкоренилися в народних масах для легітимізаціїрежиму. Коли східні діячі заявляють, що західна демократія не підходить для їхнародів – це всього на всього лише свідчення того, що еліта, яка має владу нехоче змін і дійсної демократії, особливо на практичних заняттях.
І підкінець слухачі виясняють ще одне питання – про основне протиріччя всерединікраїн, що розвиваються. Виявилось, що воно лежить не в дихотомії капіталізм –соціалізм, і не державний – приватний сектор, і не „ліві” – „праві” сили, а впротистоянні модернізаторських і традиціоналістських сил. Це можна сформулюватиі по іншому: західництво – традиційність, секуляризм – релігійність(коммуналізм). Могутня хвиля традиціоналізму охопила Пакистан, Іран, Туреччину,деякі арабські країни, Індію. Це не просто відхід назад, реакція, це конвульсіїтрадиційного суспільства, яке противиться модернізації. Всі свої фундаментальніідеї традиціоналісти беруть з Заходу, використовують імпортовані інститути(наприклад, прихід до влади через вибори), але при цьому проголошують боротьбузі всім західним, самостійність „опору на власні сили”, чуже, свадеші і т.д.
Історіяпісля Другої світової війни виглядає як боротьба сліпих гігантів за якою зісторони слідкує недруг, який „неприєднався” і чекає свого часу вдарити.Радянські і американські керівники вирощували по всьому світу реакційні сили,ворожі цивілізації і прогресу і в кінці кінців самі виявилися перед лицемсмертельної загрози (небезпеки). Відповідальність падає на обидві сторони, хочаамериканці винні більше. Радянські керівники все таки були в полоні певноїідеології, „ідейними” борцями з капіталізмом і „імперіалізмом”. Вони булинападаючою стороною. „Ворог” був сильним, і, здавалося логічним використовувативсілякі методи боротьби в тому числі аморальні і незаконні. Будучи свідкамипроявів антикомунізму в усьому світі, радянські керівники з своєї точки зору ілогічно розцінювали їх як прояв консервативності, „несвідомості” мас або як результатпрошуків небезпечних „імперіалістичних” сил. А лідери західних країн тількизахищались. Вони захищали свій благополучний світ, який вже устоявся, ідеалидемократії і прав людини. Звичайно, вони могли мати більш широкий погляд насвіт і на процеси, які там відбуваються. Їм було відомо, що у світі широкопоширені антизахідні і антиамериканські настрої, включаючи і самі західнікраїни. Але вони теж вірили в невідпорну притягувальність своїх ідей і наекономічний прогрес, який повинен вирішити всі проблеми. До 11 вересня ніщо незмогло відкрити їм очі на серйозну небезпеку. Можна привести довгий списокантирадянських і антикомуністичних рухів, в тому числі відкрито бандитських(таліби), які вони підтримували грошима і зброєю, не розуміючи, до чого це приведеїх самих. (Афганістан). Перегляд цілого ряду концепцій по новітній історії підтаким кутом зору дуже важливий, якщо історія це наука і прагне до адекватноговідображення дійсності. Ще важливіше це для майбутнього, якщо ми хочеморозуміти, що відбувається.
Ворогомцивілізації є не весь незахідний світ. Якщо б це було не так, уже зараз Західбув би приречений на поразку. Все таки економічний розвиток останніхдесятиліть, в тому числі глобалізація відірвали від традиційного світу багатосуспільств, країни і великі пласти населення у всіх країнах, які хочуть непротиставляти себе розвитку, а розвиватися як передові країни у світовійспільноті. Але існує серйозна небезпека знову неправильно визначити ворога:бачити його в ісламі; в мусульманській общині в цілому, або в іншихсуспільствах, наприклад в народах Тропічної Африки. Виділити у всіх країнаханти системні сили, які були придушені (бажано, звичайно, не воєнними методами,а економічно і ідеологічно), і ізолювати їх від мас, які хочуть спокійно жити –завдання не із легких, але іншого шляху немає. Поки що „боротьба з тероризмом”ведеться методами, які приводять до примноження сил терористів.
Особливістьсьогоднішнього етапу протистояння несистемним силам полягає в тому, що вони несконцентровані в одному місці, яке можна було б оточити, ізолювати і знищити.Цивілізованим країнам на даний момент „повезло” з вибором мети – одіозний режимталібів викликав бурю незадоволення сам по собі і до того ж Афганістан ставбазою міжнародного терориста Бен Ладена. „Світове лихо” було персоніфіковано.Стало ясно куди кидати бомби. Але продовження цього сценарію – визначення інших„центрів зла” і акції проти країн (Ірак, північна Корея), а не проти реакційнихсил в цих і інших країнах, в тому числі західних, – було б ще більшою помилкою,більшою ніж злодіяння.
2. Колоніальнасистема імперіалізму
Нарубежі ХІХ–ХХ ст. світ Азії і Африки був поділений між великими,промислово-розвинутими державами Європи. Найбільше колоній мала ВеликаБританія, далі йшла Франція, Німеччина, Португалія, Бельгія, Голландія, Італія,колоніальною державою була і Росія, її окраїни входили до складу імперії.Управління колоніями було пряме (Індія), непряме – домініони (ПАС, Канада,Австралія, Нова Зеландія). У прямому управлінні влада метрополій здійснюваласьабо через свого представника (губернатор, генерал/губернатор, віце-король іт.д.) або через місцевих вождів, підконтрольних метрополії. Ряд держав Азії іАфрики зберегли формальну незалежність, хоча були обплутані низкоюнерівноправних договорів (Китай, Османська імперія, Сіам, Афганістан, Іран,Ефіопія, Ліберія). Їх іще називають напівколоніями.
Головноюрисою промислового етапу колоніалізму був вивіз капіталу на відміну від вивозутоварів у період торгового етапу колоніалізму. Головна форма вивозу капіталу ценадання позик з значними процентами. Для цього в колоніях формуються банки тастрахові товариства (Індійський банк, Корейський банк, Національний банк вЄгипті, Османський банк, Шахіншакський банк (Іран), Палестинський банк, банкЛіонський кредит, Індокитайський банк). В 1904 р. тільки Англія мала 50колоніальних банків, а в 1910 р. вже 72, а число відділень перевищило 5 тисяч.Банки управляли фінансами (гроші), економікою залежних країн, вони визначали іполітику їх урядів. На початку століття колонії стають ринком збуту фабричнихтоварів та джерелом дешевої сировини. Монополії за безцінь скуповували землю іорганізовували плантації по вирощуванню технічних культур, навіть однієї =країни = монокультур = Ассам, Цейлон, Ява = чай, Бенгалія – джут, Ірак –ячмінь, Північна Африка – оливки, В’єтнам – рис, Уганда – бавовник, Єгипет тежбавовник. Ці країни частково позбавлялися власної продовольчої бази.
Капіталвкладався також у будівництво залізниць, портів, телеграфних ліній за рахунокдешевої робочої сили місцевого населення. = Багдадська залізниця (Німеччина).Тільки в ПАС, в бельгійській і французьких колоніях було прокладено більше 7тис. миль залізниць. Побудовано Суецький канал, будувалися заводи і фабрики.
Важливимінструментом експлуатації народів Азії і Африки було надання монополіям різнихконцесій – Англо-іранська нафтова компанія (Іран), Роял Датч Шел(англо-голандська, Індонезія і т.ін.). Всі корисні копалини попадали в рукиіноземних монополій, контролювалась внутрішня і зовнішня торгівля = вивізсировина = ввіз готові фабричні вироби переважно з метрополій.
3. Аграрніструктури в умовах колоніально-капіталістичної економіки
Якуже відомо головною ланкою господарства на Сході було землеробство. Завданняколонізаторів тут було переведення общинного господарства на вирощуваннятехнічних культур. = Створення плантацій. Вони були великі, з відповідноюінфраструктурою – залізницями, шосе, складами, будівлями для робітників, апотім сучасними підприємствами по переробці сільськогосподарської сировини.
Вирощуванняв залежних країнах експортних культур, які тут раніше не вирощувалися – чай(Індія), кофе і каучук (Індонезія), збільшилось вирощування місцевих культур –бавовник, джут, цукрова тростина, тютюн, кокосова і маслинична пальма, виноград,цитрусові і ін. Організовуються багатогалузеві господарства. Робітники черезвербувальників привозились на великі плантації з менш розвинутих районів абокраїн, мізерна зарплата. Ішов процес становлення прогресивних форм капіталізмув колоніях зі всіма його недоліками.
Дрібнеселянське господарство це не тільки зернові, а і садівництво, овочівництво інавіть підсобні промисли, відходництво. І на початку ХХ ст. у більшості країнСходу в товарний обіг втягувалась все більша частина сільськогосподарськоїпродукції. Селяни – фермери = як капіталістична форма господарювання. Купівля –продаж ставали звичним явищем на Сході – так з’являлась буржуазна формаприватної власності на землю.
Особливостістановлення капіталізму у міській економіці. Злиття місцевого традиційногосектору економіки і сучасного, капіталістичного носило на Сході суперечливийхарактер. Руйнація ремісничого ручного виробництва. З’являлись місцевітекстильні фабрики (наприклад, в Індії де в 1911 р. фабрики, на яких працювалоблизько 8% загального числа зайнятих виробництвом бавовняно паперових тканин,давали більше половини продукції, яка вироблялась в країні).
Внапівколоніях, де не було прямих інвестицій бачимо синтез східної ручної праціі європейського фабрично-заводського виробництва. Кустарна промисловістьпереважала (килими Ірану). В Китаї на 1911 р. ручне промислове виробництвопоставляло на внутрішній ринок близько 80% необхідних населенню тканин. УВ’єтнамі перед Другою світовою війною ремісники виробляли 84% шовкових і 75%бавовняно паперових тканин, які споживалися в країні, а на початку 30-х рр.доля фабрично-заводської і дрібної промисловості не перевищувала 6% вартостівалового продукту. Поряд з колоніальним капіталом існувала місцева мануфактурата китайський капітал. Машини на Сході спочатку використовувались натранспорті.
Основнадоля іноземних інвестицій на Сході в колоніальний період ХХ ст. направлялась ввидобувну промисловість, сільське господарство, інфраструктуру, торгівлю,кредит і лише мала частина у промисловість. Це сприяло формуванню на Сходінових сучасних форм виробництва і зв’язків у промисловості, торгівлі, кредиті.Ці форми спочатку появились на транспорті, комунікаціях, на територіяхіноземних концесій, в європейських поселеннях типу сеттльменів, в портових містах,в промисловому і цивільному будівництві, потім в гірничо видобувній,оброблювальній промисловості, а також в сільському господарстві. Якщо в кінціХІХ ст. при безпосередній участі іноземного капіталу, науково-технічних кадріві спеціалістів будувалися фабрики і заводи по переробці мінеральної сировини ісільськогосподарської продукції, підприємства по виробництву цукру, бавовнянопаперових тканин і т.д., то з початку ХХ ст. з’являються електростанції,сталеплавильні, цементні та інші заводи. Іноді це були досить великікапіталістичні підприємства, але частіше всього невеликі фабрики, заводи,майстерні, або в традиційних галузях, або в нових, які виникли під впливомЗаходу або попитом світового ринку. Традиційне і сучасне ніби переплелося наСході.
4. Політичні тасоціальні процеси на Сході
Політичніпроцеси на Сході. У політичних процесах на Сході ще чіткіше бачимо в І половиніХХ ст. переплетіння традиційного і сучасного. І все це проходило під впливомколоніальної політики держав Заходу, яка особливо активною стала на рубежі ХІХ– ХХ ст. Боротьба за поділ світу на 1900 р. закінчилась, різні країни якекономічно, так і політично отримали різну частку колоніальних володінь. Іпочалася боротьба за переділ уже поділеного світу, почалися війни: – іспано-американська,англо-бурська і російсько-японська. Перша 1898 – 1901 – Куба, Пуерто Ріко таФіліпіни стали володіннями США; 1893 – Гавайські острови, 1899 групу островівТихого океану – Самоа – між Німеччиною та США. Англо-бурська війна (будерозглянуто детально по історії Африки) 1899 – 1902 поразка бурів. Утворення в1910 р. ПАС. Російсько-японська війна 1904 – 1905, поразка Росії, Портсмутськиймир = Японії півострів Ляодун, південний Сахалін, Корею, росіяни вивели військаз Маньчжурії.
Певниметапом у розвитку країн Азії був період названий Пробудженням Азії. Воно буловикликано як внутрішніми, так і зовнішніми причинами, — ріст націоналізму,патріотизму, вплив Європи. Сприяли Пробудженню Азії так і зовнішні причини якросійсько-японська війна і російська революція 1905 – 1907 рр. Під їх впливом із урахуванням внутрішніх причин відбулися революція 1905 – 1911 рр. в Ірані,революційне піднесення 1905 – 1908 рр. в Індії, Молодотурецька революція 1908р., Сіньхайська революція 1911 – 1913 рр. в Китаї. Вони так чи інакше маливплив на подальший розвиток цих країн. Але посилення національних протиріч,шовінізм (молодотурок) послабили Османську імперію, що показали результатиітало-турецької війни 1911 – 1912 рр. і Балканських війн 1912 – 1913 рр.
Першасвітова війна мало що змінила в житті народів Азії і Африки. Активну участь увійні прийняла Османська імперія (молодотурки) на стороні четвертного союзуНімеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Османської імперії. Фронти – Кавказький,Месопотамський, Синайський та Балканський. Війна не принесла успіхівмолодотуркам і перемир’я в Мудросі 30.10.1918 р. зафіксувало фактичний крахОсманської імперії. Японія, яка оголосила війну Четвертному союзу ще в 1915 р.фактично не воювала, окупувала півострів Шаньдун в Китаї. Африканські колоніїНімеччини були окуповані військами Франції і Англії.
Подіїв Росії 1917 р. привели до посилення націоналізму, автономізму на її окраїнах.Були поставлені вимоги автономії, тюрсько-татарських мусульман внутрішньоїРосії і Сибіру, утворені „емірат Північного Кавказу” в травні 1917 р., імаматДагестану і Чечні у серпні 1917 р. „Національна директорія в Криму”, автономіяБашкурдистана і Кокандська автономія в Туркестані в листопаді 1917 р.,автономія Алаш Орди в Казахстані в грудні 1917 р. На Закавказзі булопроголошено незалежність Грузії, Вірменії та Азербайджану, в Середній Азіїнезалежними залишались Хіва, Бухара і Самарканд, а також Кокандське ханство.Більшовики утворили Туркестанську республіку. Переслідуючи свої геополітичніцілі по збереженню територій колишньої Російської імперії уряд В. Ленінаопублікував „Звернення до всіх трудящих мусульман Росії і Сходу” (20.11.19917р.) одночасно направивши війська на Кавказ і Середню Азію. Із-за внутрішніхчвар і зовнішньої радянської агресії Закавказькі республіки незалежні булиліквідовані як і Бухарський емірат, Хівинське, Кокандське та Самаркандськеханства. Частина населення, перш за все верхівка не сприймали радянську владупродовжувався рух повстанців (басмачів) аж до середини 30-х років. В кінці 20-хроків радянський уряд провів розмежування в Середній Азії де було утвореносоюзні республіки Казахську, Узбекську, Туркменську, Таджикську і Киргизьку.Під час Великої Вітчизняної війни сюди вивозилося устаткування фабрик і заводівз окупованих територій СРСР. Народи Північного Кавказу – чеченці, осетини,інгуші, черкеси, карачаївці пережили ще одну трагедію – депортацію в Казахстані Середню Азію ніби за співчуття нацистам (1944 рік). Рівень життя народівСередньої Азії зростав надзвичайно повільно за роки радянської влади тут було ірозкуркулення 30-х років і голодомор. Позитивне – ліквідація неписемності.
Західнідержави, які перемогли у війні, здійснили переділ світу на Паризькій таВашингтонській конференціях (1919; 1921 – 1922 рр.) Велика Британія отрималавід Ліги Націй (утворена в 1920 р.) мандат на управління колишніми німецькимиколоніями в Африці, Іраком і Палестиною, Франція – Сирією і Ліваном, СШАвимагали „відкритих дверей” у Китаї. Війна і події в Росії 1917 р. стимулюваларіст національно-визвольного руху на Сході. В міжвоєнний період відбулися такіподії як кемалістська революція в Туреччині (1919 – 1923 рр.) і проголошенняТурецької республіки, третя англо-афганська війна, де Афганістан відстояв своюнезалежність, повстання в Єгипті 1919 – формально незалежне королівство з 1922р., Ірак 1920 р. незалежний з 1922 р. формально, Сірії 1925 – 1927 рр.,революція 1925 – 1927 рр. в Китаї відкрила нові перспективи перед цією країною,але окупація Японією 1931 р. Маньчжурії і початок японо-китайської війни в 1937р. ускладнили цей процес.
Вихідна початку 30-х р. на політичну авансцену Німеччини, Італії і особливо Японіїяк суперників традиційних колоніальних держав (Великобританії, Франції,Голландії, США) вніс нові ускладнення в розстановку політичних сил на Сході.Держави „осі” Берлін-Рим-Токіо хотіли нового переділу світу. Їх пропаганда„сфери співпроцвітання Азії” (лідер Японія), „захисники ісламу” (Гітлер вНімеччині, Муссоліні в Італії).
Держави„осі” посилали свою агентуру майже у всі країни Сходу, підтримували зброєю,грошима, військовими і політичними інструкторами націоналістичні партії ігрупи, притягуючи їх вождів на свій бік. Не всюди вони давали позитивний ефектіз-за жорстокостей загарбників на окупованих землях. Але певних результатівдержави „осі” добилися – серед арабських лідерів півночі Африки, Іраку, із-засіоністів у Палестині Італія захопила Ефіопію ще в 1936 р. В повній мірівійськові дії розгорнулися після початку військових дій Італією влітку 1940 р.Бої в Сомалі, Судані, Ефіопії і Єгипті вже весною 1941 р. привели до розгромуіталійських військ і втрати північно-східної Африки. Але перекинутий в Лівіюнімецький „Африканський корпус” генерала (фельдмаршала) Роммеля („Лисицяпустелі”) дозволив державам „осі” утримати її і розпочати наступ на Єгипет, апотім на Близький Схід, Іран, Афганістан. Але сил у Роммеля було недостатньо,англійці зупинили німців біля Олександрії, а в жовтні 1942 р. розгромили біляЕль-Аламейна. Німці залишили Єгипет, Лівію і в березні – травні 1943 р.капітулювали в Тунісі.
Заугодою „Антикомінтернівський пакт” і військовий союз Німеччини і Японії 1940 р.про поділ сфер впливу в Азії по 70 меридіану Японія вступила у війну. Ще влітку1941 р. вони окупували Індокитай, а в грудні (7.12.) 1941 р. під час нападу наамериканську військово-морську базу Перл Харбор нанесли удар по колоніямВеликої Британії, Голландії і США – зайняли Малайю, Індонезію, Бірму,Філіппіни, Японія скористалася готовністю до війни, підтримка місцевогонаселення як „своїх”, формування Армії незалежності Бірми (з 4 до 50 тис.добровольців), „Індійської національної армії” (Аун Сан і Субхас Чандра Бос), вІндонезії – Сукарно. „Японія – лідер Азії, покровитель Азії, світоч Азії”. Колистало ясно, що японці колонізатори, почався рух опору. В’єтнам (Хо Ші Мін),Філіппіни „Хукбалахап”, Малаї, Індонезія, Бірмі (Аун Сан). Японці в 1943 роціоголосили Бірму та Філіппіни „незалежними”, але опір продовжувався.
Другасвітова війна потрясла Схід. В боях брали участь велика кількість азіатів та африканців.Тільки в Індії було призвано в армію 2,5 млн. чол., у всій Африці – 1 млн. (ще2 млн. обслуговували війська). В Китаї загинуло за роки війни 10 млн. чол., вІндонезії – 2 млн., на Філіппінах –! млн… Але поразка держав „осі” сприялапіднесенню національно-визвольної боротьби. З Азії почався розпад колоніальноїсистеми. 17 березня 1945 р. проголошено Республіку Індонезію, 2 вересня – ДРВ,1946 р. Філіппіни, 1947 – Індія і Пакистан. 1948 р. КНДР і Республіка Корея,1946 р. – Сирія і Ліван, 1948 р. Ізраїль (немає Палестини) арабо-ізраїльськавійна 1948 – 1949 рр., 1 жовтня 1949 р. утворено КНР і Китайську республіку (о.Тайвань).
Соціальніпроцеси на Сході. На протязі І половини ХХ ст. соціальна структура східногосуспільства змінювалась поступово. Їх прискорили як перша так і друга світовівійни. Заявила про себе повсюдно національна буржуазія від Сенегалу доІндонезії. Війна сприяла росту економіки на Сході і торгівлі. Військові позикиАнглії в Індії і отримала від неї „дари” на 100 млн. ф. ст. у 1917 р. і 45 млн.у 1918 р.
Крімтого, витрати британської адміністрації в Індії в 1914 – 1918 рр. досягли 212млн. ф. ст. Франція в ці ж роки заставила служити в Європі 545 тис. Солдат ізколоній і нав’язала колоніям примусових позик на 600 млн. ф. ст. Одночасно поАлжиру, який вважався частиною Франції, було нав’язано таких позик на 1768 тис.франків. Метрополія мобілізувала в свою армію 173 тис. алжирців, із яких 50тис. загинули, а 82 тис. поранені, а на оборонні роботи в метрополію буловивезено 119 тис. алжирців. Переводи алжирців (робітників у Франції) склали у1914 р. 10 млн. фр., а в 1917 – 26 млн. фр.
Зароки війни зростає в 1,5 – 2 рази кількість промислових підприємств у Індії іКитаї, росте кількість робітників. На початок 20-х рр… ХХ ст. – 2 млн. чол. вКитаї, 1300 тис. чол. в Індії, 650 тис. в Єгипті, 500 тис. в Індонезії, 100тис. чол. у Бірмі і т.д., прошарок інтелігенції. Хоча оновлення на Сходіпроходило не так як у Європі. При цьому слід пам’ятати, що кількісно і завпливом у суспільстві буржуазія на Сході уступала бюрократії, офіцерству,службовцям і інтелігенції. Так само робітничий клас у більшості випадків невідділяв себе від широкої маси міських низів і виступали не за свої власніпотреби, а в загальнонаціональних компаніях, демонстраціях і рухах.Феодально-патріархальні, патріархально-общинні і інші добуржуазні соціальнізв’язки практично всю першу половину ХХ ст. міцно тримали в орбіті своїх дійнові класи, які зароджувалися. А східне суспільство дуже повільно оновлювалося.
Всівиступи очолювали як представники буржуазії так і феодали, інтелігенція,духовенство. Домінували докапіталістичні класи – феодали = 70–90%. Селяни –община = виступи. Європейські плантатори і колоністи концентрували на собіувагу східного суспільства. Так же само інонаціональна буржуазія – китайці„хуацяо”, індійці в Бірмі та Малаї, араби ПСА і Близького Сходу, греки,вірмени, євреї. Вони займалися торгівлею, фінансами, посередницькими функціями.Їх тут дуже не любили.
Селоще тільки почало шукати нові форми і методи господарювання, говорять слухачі.Адже 70% це бідні селяни. За темпами урбанізації Азія і Африка уступала Європі.В 1950 р. із найкрупніших міст світу тільки три були на Сході (Токіо – 6,7 млн.чол., Шанхай – 5,3 млн., Калькутта – 4,4 млн.) Але у І половині ХХ ст. всіпроцеси на Сході концентруються в містах. Схід, його особливістю було і єкласова, етнічна, конфесіональна, національна боротьба, єврейські общини,християнські общини, проблема сикхів у Індії, мусульман і тибетців у Китаї іт.д.
Східнесуспільство у І половині ХХ ст. мало змінилося. Класи і соціальні кола сучаснихукладів (капіталістичних, державного капіталізму складали на середину ХХ ст. 10– 20% всього населення, в тому числі 2 – 5% підприємці всіх калібрів, 5 – 7%нові середні кола (інтелігенція, службовці, техніки)) і всього 5 – 7% сучаснийпролетаріат. Більше 4/5 населення знаходилося і працювало в традиційних,докапіталістичних галузях. І реформи якщо і планувались, не знаходили підтримкитрадиційних кіл.
Підводячипідсумки розвитку Сходу в І половині ХХ ст. Можна сказати що:
1. Соціальні процеси носили на Сході суперечливий характер,протистояння старе-нове.
2. Модернізація на Сході поширилась на 10 – 20% населення, щозаплутувало ситуацію ще більше.
3. Цьому сприяли етнічні, релігійні, кастові, племінні, релігійнібар’єри, традиційність суспільств.
4. Нові класи в такій ситуації були тісно зв’язані з цими умовами,залишалися слабкими.
5. Практично все східне суспільство попало під модернізацію іурбанізацію, місто ставало центром подій і змін вже у ІІ половині ХХ ст.
Література
1. Васильев Л.С. ИсторияВостока. – М., 1994, Т. 1,2.
2. Давидсон А., Филатов И.Англо-бурская война и Россия. //НиН ист. – 2000. – № 1.
3. Кошкин А. Первая мироваявойна и Восток // НиН ист. – 1998. – № 5.
4. Алаев Л.Б. К вопросу обосновном противоречии нашей эпохи //Восток. – 2002. – № 4.
5. Медведко Л. История,геополитика, войны //АиАс. – 1996. – № 1.
6. Скляров Л. Иран. Почемупровалилась советская попытка «экспорта» революция в Иран //АиАс. – 1997. – №12.
7. Широков Г. Колониальнаясистема //Восток. – 1995. – № 6.
8. Андреев А. ДрамаЗакавказья 1918 – 1921 //АиАс. – 2001. – № 7.