Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

Курсова робота на тему:
Національно-культурне відродженняна західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.
 

ВСТУП
 
Актуальність дослідження. Кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.є періодом національно-культурного відродження на українських землях. Головнимйого моментом було формування і пробудження національної самосвідомості, активногополітичного життя і модерної української культури. Розуміння цихзагальнотеоретичних проблем, зокрема передумов, наслідків та значеннянаціонального відродження в західноукраїнських землях є одним з основнихнапрямків дослідження.
Питання історії національноговідродження має безумовно важливе значення для цілісного розуміння історичногорозвитку України в ХІХ – початку ХХ ст., культурної свідомості та на історіїнаціональних традицій. Сьогодні українські землі, які на протязі багатьохстоліть знаходились в різних соціокультурних системах, об’єднані спільноюдержавою і національними кордонами. Це ставить перед нами потребу більшґрунтовного вивчення особливостей культурно-політичного розвитку кожного зрегіонів, передусім для запобігання регіонального розколу україни, культурногонігілізму, денаціоналізації та ігнорування національних традицій. Потрібнорозуміти, що національне відродження ХІХ століття стало міцним імпульсом длядержавного відродження 1917-1920 рр., сформувавши платформу українського руху.
Пошук шляхів подолання кризових яви всвідомості сучасного українства неминуче ставить питання про використанняісторичного досвіду національного пробудження. Не дивлячись на те, що теманаціонального відродження досить детально вивчена українською історіографією,потрібно ще раз звернутись до деяких як загальнотеоретичних проблем в ЗахіднійУкраїні – регіоні, з якого фактично починався український рух.
Об’єктом дослідження виступають соціально-політична та культурнадіяльність української інтелігенції, західноукраїнський розвиток національноїісторії, мовознавства, літератури, науки, освіти, громадська робота перших політичнихпартій.
Предмет роботи – передумови, підготовка, джерела, хід, етапи інаслідки національно-культурного відродження в Західній Україні, йогохарактерні риси і особливості.
Територіальні межі дослідження охоплюють історичні західноукраїнські регіони –Східна Галичина, Буковина і Закарпаття, що на протязі кінця ХVІІІ –на початку ХХ ст. входили до складу Австрійської імперії (з 1867 р.Австро-Угорщини).
Хронологічні рамки роботи охоплюють кінець ХVІІІ ст. допочатку ХХ ст., тобто з періоду закінчення епохи просвітницького абсолютизму іреформ Марії Терезії та Йосипа ІІ до початку Першої світової війни.
Теоретико-методологічна основа складається з загальнонаукових методів пізнання,принципів історизму, об’єктивності і системності. Багатоаспектність темизумовила використання проблемно-хронологічного і ретроспективного методу, щодозволило викласти матеріал послідовно і логічно.
Мета роботи – дослідити і системно викласти умови розвитку іхарактерні особливості національно-культурного відродження назахідноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.
Для досягнення поставленої метипередбачається вирішення наступних завдань:
-  визначити сукупність науковоїрозробки теми в українській історіографії;
-  охарактеризуватикультурно-просвітницьку діяльність «Руської трійці» та її роль в пробудженнінаціональної свідомості;
-  розкрити роль греко-католицькоїцеркви в національному відродженні на західноукраїнських землях;
-  дослідити стан розвитку освіти,літератури, науки і мистецтва на Західній Україні в період національноговідродження та порівняти його з процесами в Наддніпрянській Україні;
-  показати рольгромадсько-політичної діяльності політичних партій для українського відродженняв Західній Україні;
-  визначити соціальні, культурніі політичні особливості національного відродження на Західній Україні, йогоосновні етапи, передумови і рушійні сили.
Наукова новизна дослідження полягає в намаганні привести в системуісторичні події і факти, досліджені і описані раніше з сучаснихтеоретико-методологічних позицій. Проаналізовані основні надбання українськоїісторіографії, що торкаються проблем західноукраїнського національного відродження.
Історіографія та джереладослідження. Слід підкреслити, щоукраїнською історіографією проведений глибокий аналіз і значна наукова розробкадослідженої проблеми. Кожна праця має свої особливості, що визначалися умовамирозвитку суспільства в цілому та історичної науки зокрема.
Формування української нації, що єодним із ключових питань українського державотворення, на думку більшостідослідників, почалося кілька століть тому. Проте, одна з найяскравіших його фазприходиться на кінець ХVІІІ – початок ХХ ст. Тему національного відродженняв історичній літературі активно обговорювали історики І.Крип’якевич, Я.Грицак,Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко. Цілісна концепція національного відродженняпредставлена в праці Я.Грицака «Нарис історії України».[1]Аналізував процеси національного відродження і І.Крип’якевич, який розумів підним природну потребу українства до самоствердження.[2]
Плідною була науково-дослідна роботаМ.Грушевського, який збагатив теорію становлення української нації інаціонально відродження своїми працями «Ілюстрована історія України»,[3]«Очерк истории украинского народа». [4] У дослідженнхпроблематики національного відродження вагому частку вніс І.Лисяк-Рудницький,зокрема своєю монографією «Історичне есе».[5] Найого думку, процеси національного відродження полягають, передусім, впробудженні почуття солідарності та єдності між усіма громадянами.
Активно долучались до розробкиозначеної проблеми сучасні українські історики і культурологи, зокремаМ.Попович в своєму «Нарисі історії культури України»,[6]М.Романюк і М.Галушко «Українські часописи Львова»,[7]В.Смолія і О.Гуржія «Як і коли почала формуватися українська нація».[8]Всі вони відмічали особливості відродження на Західній україні, зокрема йогопорівняно ранній початок ніж на Наддніпрянській Україні, більш широку соціальнубазу, значну роль духовенства.
У багатьох сучасних періодичнихвиданнях поміщені важливі теоретичні дослідження, які дають уявлення про передумови,хід і періодизацію національного відродження, його соціальні і рушійні сили.Передусім, це статті В.Сарбея «Становлення і консолідація нації та підйомнаціонального руху в Україні у другій половині ХІХ століття»,[9]його монографічне дослідження «Національне відродження України».[10]Фактично цей твір сьогодні є головним методологічним орієнтиром при дослідженніцієї теми.
Заслуговують на увагу дослідженняП.Магочія «Українське національне відродження, нова аналітична структура», вякій подана періодизація національного відродження»,[11]в якій подана періодизація національного відродження; В.Філіпчука «Початкиукраїнського національного відродження на Буковині»,[12]М.Коваля і В.Волковинського «Етапи формування української національноїсамосвідомості»,[13] В.Колісника«Український рух в Австро-Угорщині».[14] В них знайшловідображення питання українського націотворення з позиції нових поглядів іметодів.
Дослідження проблеми самоствердженняукраїнської нації набуває особливої ваги саме сьогодні. І це, закономірно, аджедержава існує, а національна ідея українського державотворення ще не крізь і невсіма сприймається належним чином. А саме утвердження національної ідеї середукраїнства і є моральним рушієм у справі формування нових структур суспільноїсвідомості, оновленню ментальності української нації в її духовно-культурній,суверенній і політичній єдності.
Структура роботи обумовлена поставленою метою та завданнями.Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, перелікускорочень та списку використаних джерел і літератури.
В першому розділі – «Шляхетський абодворянській період національно-культурного відродження» — розглядається першийетап українського національно-культурного відродження, пов’язаний зкультурно-просвітницькою діяльністю освічених кіл суспільства, зокремадворянства, інтелігенції, духовенства.
В другому розділі – «Народницькийперіод національно-культурного відродження» — аналізується вплив народницькоїідеології, що послужила передумовою культурного, а згодом і політичногооб’єднання українства, процеси розвитку національної культури.
Третій розділ – «Модерністський періодзахідноукраїнського національного відродження» присвячений розгортанню вЗахідній Україні політичного руху, формуванню політичних програм і гасел тавпливу політичних партій на еволюцію національної ідеї.
Практичне значення роботи полягає в тому, що його матеріали можуть бутивикористані при викладанні курсу історії України кінця ХVІІІ –початку ХХ століть, розробках курсу з історії культури, України, краєзнавчихдослідженнях.

Розділ I
«Шляхетський або дворянськійперіод національно-культурного відродження»
Український народ належить до тих слов’янських та неслов’янських народівСхідної та Центральної Європи, які протягом ХІХ ст… змагалися за національнеВідродження. У вітчизняній та зарубіжній історико-культурологічній літературіутвердилась думка, що українці увійшли в процес національного відродженнявідносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів –політичної незалежності.
Згідно із загальноприйнятою дефініцією,під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свогоетносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Говорячи пронаціонально-культурне відродження сучасні дослідники часто мають на увазівідродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери вживання українськоїмови, створення національної школи, театру, кіно тощо. Однак національневідродження, на нашу думку, є в першу чергу процесом політично-культурним, бойого кінцевою метою є завоювання національної незалежності, утворення самостійноїнаціональної держави, розквіт духовної культури нації.
Один із найвизначніших дослідників цієїпроблеми професор Празького університету М. Грох запропонував три етапи знаногоз ХІХ ст. національного відродження: академічний, культурний та політичний.[15]
На першому етапі національноговідродження, який М. Грох називає академічним, певна національна група стаєпредметом уваги дослідників. Вони збирають і публікують народні пісні ілегенди, прислів’я, вивчають звичаї і вірування, складають словники,досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу.
Другий етап національного розвитку –культурна фаза, визначається тим, що мова, яка в першій фазі є предметомвивчання, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають зінших мов. Народну мову вводять як обов’язкову до шкіл загальноосвітніх, а з часом і довищих. Національна мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці,громадському житті та побуті.
На третьому, політичному, етапі нація,об’єднана спільною мовою висуває вимоги до політичного самоврядування,автономії, а в кінцевому підсумку до самостійності.
Сучасні дослідники українськогонаціонально-культурного відродження вважають, що у Східні Україні воно почалосяв останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика Д.Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження требашукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичноїтрадиції. Дана традиція збереглася в Гетьманщині та у Слобідській Україні. Яквідомо, Лівобережна Україна мала політичну і культурну автономію. Це сприялотому, що саме тут відроджувалася національна культура, зокрема література інародна поезія.[16]
Другим чинником українськоговідродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIII ст. На Заході. Першими серед слов’янських народів,що захопились цими ідеями на початку ХІХ ст., були чехи, серби та поляки, якіопублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікаціїз’явилися і в Росії. Якщо перші праці обмежувалися лише описом різних ділянокнародного життя (звичаїв, казок, пісень, переказів), то згодом вони сталиосновою для більш глибоких досліджень у галузі духовної творчості. Зацікавленняісторичним минулим народу стало одним із головних елементів українськогоромантизму, який розвивався у загальноєвропейському та слов’янському руслі.
Одночасно слід зауважити, що шляхта тадворянство України у XVIII ст. ще не усвідомлювали і недооцінювали краси йбагатства народної мови. Освічені верстви українського суспільства приваблюваланасамперед культура французька, польська, а згодом російська.
Наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. ситуація докорінним чиномзмінилася. В цей час з’являються праці в галузі української історії, філології,етнографії, літератури. Набуває іншого змісту поняття народності. Ширшеінтерпретується і поняття „нації”, яке обіймає не тільки вищі верствисуспільства, а й увесь народ. Поняття „батьківщина” охоплює всі українськіземлі.
Цікаві думки з приводу генезиукраїнського національно-культурного відродження ХІХ ст. Висловив один зпредставників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький, який вважає,що цей процес тривав 130 років – від кінця козацької держави до першої допершої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україникінця XVIII — початку ХІХ ст. він ділить на три основні періоди:перший – шляхетський або дворянський (1780 – 1840 рр.); другий – народницький(1840 – 1880 рр.); третій – модерністський (1890 – 1914 рр.)[17]
На розвиток західноукраїнськогонаціонального відродження значно впливали історичні події, факти, яківідбувались на цій території з кінця XVIII ст. до ХХ ст.
Кінець XVIII – початок XIX ст.був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні,спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією у Центральній та СхіднійЄвропі. Наприкінці XVIIIст. перестала існувати Річ Посполита, до складуякої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зниклоКримське ханство, що з кінця XVст. Становило постійну військову загрозу дляукраїнських етнічних земель.
Внаслідок цих змін зникли держави, якіпомітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовічча іранньомодерну добу. У новітній час українські землі виступили у новійполітичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складуАвстрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; у1774р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим іпівнічнонадчорноморські степи; у 1775р. до Австрії була приєднана Буковина, якабула частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі(1793) доРосійської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь. Поділля),після третього поділу (1795) – Берестейщина.
Західноукраїнські землі від кінця XVIIIст. аж до початку першої світової війни 1914р. постійно були предметомтериторіальної суперечки між Росією та Австрією. Порівняно зі статусомукраїнських земель під Російською імперією, які управлялися з одного центру —Санкт-Петербурга, західноукраїнські землі належали до різних адміністративниходиниць Австрійської монархії. Закарпатська Русь (Закарпаття) була частиноюУгорського королівства; Буковина становила окрему адміністративну одиницю з1775 до 1789 рр., коли вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй булонадано статусу окремої провінції (краю). Інші ж українські землі були об'єднаніразом з польськими, які дістались Австрії після першого поділу Польщі, у такзване Королівство Галичини і Лодомерії.[18]
Як у випадку з підросійською Україною,в українських землях Австрії етнічні відмінності збігалися з соціальними. УГаличині правлячим класом була польська шляхта, у Буковині — румунські бояри, ав Закарпатті — угорські пани. Поляки, румуни й угорці жили також у більших таменших містах, де становили значну частину місцевих ремісників, купців іслужбовців. Українці в усіх трьох частинах становили переважно селянську націюз нечисленною верствою духовної і світської інтелігенції. У Галичині існувалавірменська меншина, яка на момент приєднання краю до Австрії переважно булазасимільована до польської національності. З кінця XVIII ст.внаслідок масового напливу у новоприєднані землі австрійських чиновників іслужбовців та селян-колоністів тут істотно зросла німецька етнічна меншина.Серед новонабутих земель Австрійської імперії Галичина посідала центральнемісце. Вона була її найбільшою провінцією. Австрійська влада робила активнікроки в напрямі інтеграції Галичини у склад Габсбурзької монархії. Предметомнайпершої турботи австрійського уряду в Галичині було встановлення порядку ісоціальної дисципліни. Австрійська імператриця Марія-Тереза та її син Йосиф II(1780—1790) провадили політику просвітництва, основною засадою якої булоузалежнення могутності держави від поширення освіти та усіляких свобод серед їїпідданих. Головним напрямом їх політики у Галичині було ослаблення позицій польськоїшляхти. У 1779 р. був виданий патент (імператорський наказ), який змушувавпоміщиків поводити себе з селянами «по-людськи».[19]
Але найбільше значення для Галичинимали реформи Йосифа II, який патентами1781 —1782 рр. проголосив звільнення селян і чітко визначив розмір панщини (доЗО днів на рік). Доля галицьких селян була щасливіша за долю їх співвітчизниківу Російській імперії: у той час, коли в одній частині українських земель Йосиф IIліквідував найогидніші вияви кріпацтва, в іншій частині Катерина II, щотеж проголошувала себе «просвіченим монархом», одним розчерком пераввела кріпацтво для декількох мільйонів українських селян. В Австрійськійімперії були проголошені й інші зміни на користь селянства: забороненозбільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок «прирізки» селянськихземель, суд над селянами мав здійснюватися не паном, а спеціально призначенимчиновником та ін. Найголовнішим наслідком цих реформ було те, що вони хоч і неліквідували соціальний конфлікт між поміщиками і селянами, все ж перевели йогов сферу закону. Зворотним результатом реформ став наївний монархізм селян талояльність до Габсбурзької династії, яка збереглася аж до кінця існуванняАвстрійської імперії. Іншими елементами австрійської політики було проголошеннярелігійної терпимості, заохочування методів агрокультури, підтримки ремесла іторгівлі, введення нової системи управління містами тощо. Були введеніобмеження для євреїв займатися певними професіями (аптекарством, пивоварством,млинарством і торгівлею).[20]
Реформи Йосифа II залишили глибокий слід у Галичині. Місцеві жителіназивали себе «русинами», розмовляли українською мовою й співалиукраїнські пісні, але їм бракувало національного самоусвідомлення. Так, 1822 р.селяни зі Станіславського округу, у відповідь на утиски місцевого поміщика,просили австрійських чиновників переселитися в іншу «націю». Під цією«нацією» вони розуміли Буковину. Натомість буковинськіселяни-українці називали Галичину «Лядчиною» (Польщею). Але ще тяжчебуло галицьким русинам усвідомити свою спільність з населенням, яке проживалона українських землях Російської імперії. Для галицьких селян-українцівПравобережна Україна була «Московщиною».
Українські селяни чітко розуміли своювідмінність від польських панів. Але те саме відчували стосовно своїх панів і«мазури» — польські селяни з Західної Галичини. Вони називали себе«цісарськими», а панів — «ляхами» (поляками).[21]Однак основною відмінною ознакою між етнічними українцями й етнічними полякамив Галичині було віросповідання. Майже всі українці були греко-католиками, аполяки — римо-католиками. На момент, коли Галичина ввійшла до складуАвстрійської імперії, греко-католицька церква перебувала у стані глибокогозанепаду. Польська влада трактувала греко-католиків як другосортних підданих,надаючи очевидну перевагу римо-католицькій церкві. До 1777 р. греко-католицькісвященики навіть змушені були відробляти панщину. Становище греко-католицькоїцеркви докорінно змінилося після австрійської анексії Галичини. У 1774 р.Марія-Тереза оголосила про свій намір «покінчити з усім, що могло датипривід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків».[22]Було заборонено вживати термін «уніат» як образливий. Церква булапідпорядкована державі, а священики прирівняні до державних службовців. Буловжито цілеспрямованих заходів щодо підвищення освітнього рівнягреко-католицького духовенства. Греко-католицьким священикам, на відміну відримо-католицьких ксьондзів, було дозволено одружуватись; священича професія частопередавалась від батька до сина і її здобуття не вимагало специфічної освіти.Наприкінці XVIII ст.багато священиків ледве вміли читати церковні книги, а вміння відправлятицерковну службу вони переймали від батьків. У 1774 р. при церкві святої Варвариу Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руськогодуховенства. У 1783 р. її було переведено до Львова. У зв'язку зі скасуваннямордену єзуїтів 1773 р. було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість 1784р. було відкрито Львівський університет. При ньому з 1784 по 1805 р. діявРуський інститут («Студіум рутенум»), де на філософському ібогословському факультетах навчалися русини. Але україномовне викладання уЛьвівському університеті, на факультеті, який готував кадри найвищої церковноїієрархії, протрималося недовго. На вимогу самих студентів тут з 1809 р. лекціїстали читатися німецькою, як і на інших факультетах. Причиною цих змін сталозневажливе ставлення влади до української мови як до селянської – „мовипастухів”.[23]
Важливу культурно-просвітницьку місію вГаличині виконував Дяко — вчительський інститут в Перемишлі.
Під впливом політики „просвіченогоабсолютизму”, нових європейських течій, політичних соціальних і культурних зміну Галичині з’являється перше покоління будителів.
Саме в середовищі українськогогреко-католицького духовенства з’явилися й перші пробудники національно-культурноговідродження у Східній Галичини та на Закарпатті.
Центром першої хвилі національноговідродження став Перемишль, де навколо перемиського владики — єпископа ІванаСнігурського у 20—30-х роках згуртувалося невелике коло представниківнаціонально свідомої інтелігенції — Іван Могильницький, Йосип Левицький, ЙосипЛозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони вживають заходів щодостворення початкових шкіл для місцевого населення.
З їх ініціативи були відкритіпарафіяльні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягненняукраїнської культури. Лише на терені Переміської єпархії нарахувалося понад 380таких шкіл.[24]
З'являються перші граматики (спочатку —у рукописах, пізніше — друком) української мови Івана Могильницького (1822),Йосипа Лозинського (1833), Йосипа Левицького (1834).
Автором першої в Галичині граматикиукраїнської мови був І. Могильницький (1777-1831 рр.). В науковій розвідці„Відомості о руськом язиці” (1829 р.) від висловив свою думку щодо українськоїмови як народної, яка має право на самостійне існування у сім’ї братніхслов’янських мов, а також про єдність галицьких і „малоросійських” українців. Уданій праці І. Могильницький прагнув „оживити пам'ять про руський народ „існування і колишня самостійність якого спирається на такі ж історичні таполітичні засади, як чеського та угорського народів. З ініціативи І.Могильницького було утворено товариство галицьких священиків греко-котолицькогообряду (1816 р.), яке ставило за мету поширення книжок, котрі служили б душпастирям для „навчання вірних” а парафіянам – для „духовної поживи”.[25]Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання, яке було у той часважливим елементом питання національного. Високу оцінкукультурно-просвітницької діяльності товариства дав І. Франко. Він назвав його„зірницею відродження в Галичині”.[26]
Помітний внесок у національно-культурневідродження Галичини зробили М. Герасевич – автор твору з історії українськоїцеркви, В. Компаневич – дослідник історії монастирів, І. Лаврівський, якийпідготував популярну історію Русі та переклав польською мовою „Повістьвременних літ”.
Виходять друком перші збірки народноїтворчості: «Пісні польські і руські люду галицького» ВацлаваЗалеського (1833), вихід якої для Галичини мав таке ж значення, як«Малороссийские песни» Миколи Максимовича для Наддніпрянщини,«Руське весілля» Йосипа Лозинського (1835). Одночасно у Галичиніз'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії«Енеїди» Котляревського.
Прогресивні кола Росії того часуприхильно ставилися до виявів українського національного відродження назахідноукраїнських землях. Цьому сприяла й інтелігенція Закарпаття, звідкибагато талановитих діячів емігрували до Російської імперії та обіймали провідніпосаді у вищих навчальних закладах Петербурга, Харкова, Одеси, Ніжина.Публікації закарпатських емігрантів Івана Орлая, Юрка Гуца-Венелінаознайомлювали освічених росіян і українців Російської імперії з життямукраїнського населення Закарпаття, пропагували ідею національної єдностіукраїнського народу від Дону до Карпат.[27]
А на самому Закарпатті національнусамосвідомість активно формували місцеві патріоти. Вони усним і друкованимсловом захищали рідну мову від асиміляції з угорською, вдавали українськікнижки і підручники для широких народних мас, публікували різними моваминаукові праці про українську мову. 1830 р. вперше в Австрійській імперії булонадруковано граматику української мови, її написав латиною українськийгреко-католицький священик із Закарпаття Михайло Лучкай.
Та найбільше зробив для українськогонаціонального відродження на Закарпатті священик Олександр Духнович. Вінвиступав за релігійну і народну єдність. Як зазначає словацький дослідник Ю.Бача: „ О. Духнович, інтересувався станом та розвитком народної освіти, писав івидавав шкільні підручники, видавав молитовник, записав твори усної народноїтворчості, писав і видавав літературні твори, організував перше літературнетовариство закарпатських русинів-українців „Літературноє заведенієПряшівськое”, видавав літературні альманахи, народні календарі. Збирав предметидля майбутнього народного музею.”[28]
Розглядаючи громадсько-культурну тапросвітницьку діяльність О. Духновича, слід мати на увазі, що не тількимадяризація спротивлю вала духовний розвиток закарпатських українців-русинів.Природні умови також були слабкими, принагідними. Через це, на думку І. Франка,„хвилі катастроф важливих інформацій доходили в дуже ослабленій формі”. І все жу 1848 р. в Галичині виходить ряд українських видань: „Зоря Галицька”, „ДневникРуський”, „Галичо-Руський Вісник”, „Новини”. Закарпатці тоді не мали жодноговидання. Зрозуміло, що за таких умов найсвідоміші й найактивніші, як О. Духнович,почали активно дописувати до галицьких періодичних видань. Відомо, що 6 квітня1849 р. Духнович у газеті „Зоря Галицька” опублікував статтю „Состояніє Русинівв Угорщині”, у якій виступив справжнім поборником єднання закарпатських ігалицьких українців — не якийсь там четвертий чи п’ятий східнослов’янськийнарод, а народ руський, тобто український, а їхня історія – „тая самая”. ОДухнович чітко висловився проти будь-якого сепаратизму, відокремлення.„Настійна необхідність об’єднання закарпатських та галицьких русинів, єдністьвсіх русинів”[29] — такої думки він дотримувавсяупродовж усього життя, усвідомлюючи, що в умовах мадяризації, германізації чіншої асиміляції надто швидко наступить винародовлення. О. Духнович підтримувавміцні зв’язки з побратимами – галичанами.
Чимало цікавих думок залишив О.Духнович про формування мови закарпатських русинів. „Я стараюся,- писав він,- омові карпато-ілі бескидо-руській, народами в Галичині й Угорщиніупотребляємой”.[30] Учений виступає за очищення народноїмови від полонізмів, мадяризмів, германізмів, провінціалізмів, диктує пронаписання ряду слів. І хоча не всі його пропозиції були прийняті, він загаломобстоював позицію: для народу слід писати народною мовою.
На демократичних і прогресивнихпринципах тодішньої європейської педагогічної думки О.Духнович розглядаєдидактико-методичні питання педагогіки.
На демократичних і прогресивнихпринципах тодішньої європейської педагогічної думки О. Духнович розглядаєдидактико-методичні питання педагогіки. Так, у книжці „Народна педагогія”детально продумана й укладена в систему як організація шкільництва, так и саменавчання дітей у школі та за її межами. Ця система ґрунтувалася на активнійучасті школярів у навчанні та свідомій праці вчителів і батьків унавчально-виховному процесі, на глибокому усвідомлені, що саме освіта й добревиховання підростаючого покоління – то надійний національний фундамент народу.[31]
Великої популярності набув середнаселення Закарпаття його високопатріотичний вірш „ Я русин був, єсмь ібуду...”, який став для закарпатських українців молитовником рідною мовою.Завдяки працям О.Духновича українська мова проникає у шкільну освіту наЗакарпатті, формуючи національну свідомість місцевих українців.
В добу дворянського українськоговідродження на початку ХІХ ст. помітно зростає зацікавлення класичноюфілософією. Одним із перших українських вчених, які познайомилися зфілософськими творами І. Канта, був Петро Лодій із Закарпаття (1764-1829 рр.).У 1782 р. він навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом ставпрофесором філософії Львівського університету (1787-1802 рр.). Потім П. Лодійбув запрошений на викладацьку роботу до Краківського та Петербурзькогоуніверситетів. У свої наукові твори з проблем філософії він прагнув ввестирусько-слов’янську термінологію, близьку до тодішньої народної мови, бувавтором підручника з логіки – „Логічні настанови” (1815 р.), який отримаввисоку оцінку наукової громадськості.[32]
Досліджуючи історію греко-католицькоїцеркви на Україні, М.С. Грушевський наголошував, що дана церква „… стала дляЗахідної України такою же національною церквою, якою перед тим була церкваправославна”.
На початку 30-х років на аренунаціонального життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівськоїсемінарії, очолюване «Руською трійцею» — Маркіяном Шашкевичем(1811-1843рр.), Яковом Головацьким (1814-1888рр.) та Іваном Вагилевичем(1811-1866 рр.).
Культурно-просвітницька діяльність„Руської трійці” започаткувала справжнє, національно-культурне відродження вГаличині. Головним девізом їх творчості стало твердження: „народ руський – однез головних поколінь слов’янських, русини Галичини є часткою великого українськогонароду, який має свою історію, мову і культуру”.[33]
На відміну від старшого покоління, якебуло тісно пов'язане з церковними традиціями, старослов'янською церковною мовоюі відзначалося консервативними поглядами і лояльністю до влади, молоді будителіпрагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом упровадження внеї народної мови. На діяльності «Руської трійці» до певної мірипозначився вплив таємних польських організацій, які після поразки повстання1831 р. готували грунт для нового національного виступу. «Руська трійця»була вхожа у ці конспірації, що, з одного боку, надихало її патріотичнимипочуттями під впливом їхніх польських знайомих, з другого боку, показувалобайдужість або навіть ворожість польських змовників до українських національнихпотреб. Але найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство зтогочасною європейською літературою, передусім з творами чеського і словацькогонаціонального відродження. Свій політичний ідеал діячі «Руськоїтрійці» вбачали у слов'янській федерації.
Важливими джерелами культурно-просвітницькоїдіяльності „Руської трійці” були не лише національно-визвольні прагненняукраїнського народу, але й твори відродженої над Дніпром літератури,мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження,зокрема М. Максимовича, М. Цертелєва, І. Срезневського, а також творипольських, чеських і сербських письменників, що відкрили слов’янський світ.
Великий інтерес проявляли діячі„Руської трійці” до народної творчості, вони збирали і записували українськінародні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописнийзбірник – „Син Русі”, до якого були включені вірші руською мовою. Цей збірникдруку не призначався — М. Шашкевич розглядав його лише як пробу сил.
У 1834 р. Маркіян Шашкевич, ІванВагилевич та Яків Головацький підготували рукописний збірник „Зоря”. Однаквихід його був заборонений віденською і львівською цензурами. Австрійська владабаялася, що український рух, який зароджується у Галичині, може бутиспрямований Росією проти самої Австрії. Зі свого боку, львівська цензурнакомісія, представлена верхівкою греко-католицької церкви, була проти виданнязбірки українською мовою, що, на її думку, могло підірвати авторитетцерковнослов’янської мови.[34]
У 1837 р., користаючи з м’якості цензури вУгорщині, за допомогою своїх сербських знайомих Маркіян Шашкевич, ІванВагилевич та Яків Головацький видали у Будапешті збірку „Русалка Дністрова”. Їївихід Іван Франко назвав пізніше „Явищем наскрізь революційним”.[35]Увівши мову галицьких русинів у літературу, ця збірка довела, що меж їхньоюмовою і мовою українців з Російської імперії немає жодних суттєвихвідмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самийнарод.
Цей альманах був сміливим викликомпроти національного гноблення та консерватизму. У вступному слові до „РусалкиДністрової”, яке написав Шашкевич, прозвучав заклик до культурного талітературного відродження „русинів”, духовного єднання українців Галичини іНаддніпрянської України.
На сторінках „Русалки Дністрової” булиопубліковані збірки народних дум і пісень з передмовою І. Вагилевича,оригінальні твори М. Шашкевича („Загадка”, „Погоня”, „Туга за милою”, „Сум раквечірній”), Я. Головацького („Два віночки”), І. Вагилевича (поеми „Мадей”,„Жулін і Калін”), а також переклади сербських народних пісень, три історичніпісні „із старих рукописів” тощо.[36]
Важливим було й те що в альманасізастосовано фонетичний правопис, вперше використана не церковно-слов’янська суміш, анародна мова. Усі твори були надруковані не латинкою або кирилицею, а„гражданкою”.
Вихід у світ „Русалки Дністрової” зрадістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархіягреко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів„Руської трійці”. Власті Галичини і вище духовенство зустріли появу альманахувороже.
Видання «Русалки Дністрової»не обійшлося безкарно для її авторів: Маркіян Шашкевич після висвячення насвященика був переведений в одну з дрібних парафій, де виснажений працею тапостійними дрібними перепонами помер у 32-річному віці, Якову Головацькомутривалий час не надавали сану священика, а Івану Вагилевичу, щоб уникнутипереслідувань, довелося перейти у протестантську віру. Основна частина тиражу«Русалки Дністрової» була конфіскована, по Галичині й Українірозійшлося лише двісті примірників.
„Русалка Дністровая” відіграла важливуроль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вонапідтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першоджерелом національногосамопізнання. Наскрізна ідея альманаху — єдність Наддніпрянської таНаддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст „Русалки Дністрової”, І.Франко зауважив, що „вона була на ті часи явищем наскрізь революційним”.[37]
Академік Олександр Білецький визначивдіяльність „Руської трійці” як перший вияв „галицько-руського відродження”, а„Русалку Дністровую”- як перше провіщення „народу Західної України про своєіснування, про свою національну гідність”.[38]
База для національногосамоусвідомлення, зародження і розвитку національного руху українців Буковинибула дуже обмеженою. З початку ХІХ ст. серед інтелігенції проявляється інтересдо писемної культури, мови, з'являються паростки літературної діяльності .
Особливо яскравим свідченняметнонаціональної еволюції того часу є літературна творчість буковинськихлітераторів, яких розділяють на старше і молодше покоління. До першоговідносять священиків Василя Ферлеєвича та Гаврила Продана. Вони показувалибуковинським українцям, що можна і рідною мовою „ виявляти письмово свої думкиі почуття”. Їх твори важливі, як черговий крок на шлях національної самоідентифікації. В цьому їх цінність, хоча деякі автори вважають їх творчістьлише „ однією з культурних підвалин реакційного старорусинства на Буковині”.
Вагомий вплив на буковинських українцівмали галицькі інтелігенти. Які постійно прибували на Буковину. Через галичан наБуковині поширювались передові ідеї велико українських мислителів і політичнихдіячів. Однак якогось значного прогресу в розвитку процесів національного самоусвідомленняв той час не відбувалось.[39]
Після розправи над «Руськоютрійцею» поступ національного відродження відзначався дуже скромнимиздобутками. У 1839 р. львівський митрополит Михайло Левицький (1816—1858)виступив з протестом проти ліквідації російським самодержавствомгреко-католицької церкви на Волині. У 1841 і 1846 рр. у Відні вийшов двотомнийальманах «Вінок русинам на обжинки», підготовлений і виданий братомЯкова Головацького Іваном. Найяскравішим виявом протесту проти національногогноблення став памфлет Якова Головацького «Становище русинів уГаличині» (1846). Всеєвропейського резонансу набула спроба польськихконспіраторів підняти повстання проти Австрії 1846 р.: несподівано вонозавершилося тим, що галицькі селяни, як поляки, так й українці, на допомогуяких розраховували польські патріоти, повернули свою зброю проти них самих. Такзвана мазурська різня 1846 р. показала, що польський рух не має серйозноїпідтримки у Галичині.[40]
До остаточного розмежування міжпольським й українським рухом дійшло під час революції 1848 р., так званоївесни народів. Ці революційні події впливали на всю Австрійську імперію. Під їхвпливом Австрійський уряд був змушений піти на деякі поступки. У 1848р. вінприйняв нову конституцію. Згідно з якою українці мали право обиратися донаціонального парламенту ( Рейхстагу ), була скасована панщина, внаслідок чогоукраїнські селяни звільнлися від кріпацтва, а також проголошена загальнарівноправність громадян. З проголошенням цих політичних свобод першимискористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган — Центральнураду народову та приступили до формування Національної гвардії.
З метою захистунаціональних та політичних прав українського населення при активному сприяннігреко-католицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політичнаорганізація — Головна Руська Рада, яка складалась з духовенства і міськоїінтелігенції. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогамикультурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегаціягалицьких русинів, уповноважена Головною Руською Радою, звернулася до монархаАвстрії Франца Йосифа II зпроханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською(українською) мовою; усі Цісарські укази й урядові постанови оголошуватируською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини;зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинськогота вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіхадміністративних установах Австрійської держави.[41]
Головна Руська Радаорганізувала культурно-освітнє товариство — «Галицько-руську матицю», відкриланародний просвітній інститут — «Народний дім»; провела з'їзд діячів українськоїкультури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету —«Зоря Галицька», яка виходила у Львові з 1848 по 1857 рр. У Львівськомууніверситеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури,роботою якої керував професор Я. Головацький. Одночасно викладання деяких предметівбуло переведено на українську мову.[42]
У своєму першому маніфесті Радаоголосила, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мавславне минуле і власну державу. Головною вимогою Головної руської ради бувподіл Галичини на українську і польську частини (провінції) з окремимиадміністраціями. Український національний рух швидко поширився по всьому краю;було утворено 50 місцевих рад, почалось формування загонів національноїсамооборони. Шукаючи натхнення в історичному минулому, Головна руська радавідновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) іприйняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу.[43]
Українські національні вимогинаштовхнулись на сильну опозицію з боку поляків. Щоб розколоти єдністьнаціонального руху, на противагу Головній руській раді вони створили так званийРуський собор та почали видавати газету «Днєвник руський» (редактор —Іван Вагилевич). Водночас Головна руська рада отримала підтримку з бокуавстрійського уряду, який хотів опертися на українців у боротьбі проти поляків.Однак віденська влада не задовольнила політичних вимог українців, тому основнідосягнення українського руху обмежилися культурною галуззю. Серед найбільшихслід назвати з'їзд українських інтелігентів («Собор руських учених»19 жовтня 1848 р,.), участь у слов'янському з'їзді у Празі.
На початку листопада 1848 р. у Львовідійшло до сутичок між австрійськими загонами і польською Національною гвардією.Австрійська артилерія відкрила вогонь по місту і завдала йому значних руйнувань(зокрема, згорів університет разом з бібліотекою). Листопадові події поклаликрай революційному розвитку. Після розправи з польським рухом австрійський урядперестав підтримувати українські організації, і в умовах тяжкого для нихпольсько-українського протиборства вони помітно підупали або й припинили (якГоловна руська рада) своє існування.
Однак, як у випадку зКирило-Мефодіївським братством на Наддніпрянській Україні, діяльність Головноїруської ради мала неперехідне значення для формування ідеології українськогонаціонального руху в Галичині. З цього часу вимога поділу Галичини на двічастини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядаласяяк мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійськоїімперії 1918 р.
Розглядаючи цей період неможливо невідмітити ще один важливий чинник національно – культурного відродження – появуперіодичних видань, а також публікацію наукових праць українських письменниківта поетів – романтиків: Гребінки Є.П., Боровиковського Л.І., Костомарова М.І.,Метлинського А.Л. та інших. У своїх творах вони на перший план ставлять духовнежиття людини, оспівують героя – козака – мужнього захисника батьківщини,народного співця – кобзаря – виразника дум і прагнень українців, наповнюютьлітературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мовупершорядним чинником розвитку української національної культури.
Є.П. Гребінка викривав соціальнісуперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям –людяності, працьовитості, доброті. Лише в 1841р. йому пощастило видати уПетербурзі українською мовою літературний альманах „Ластівка”. На йогосторінках вперше були надруковані деякі твори Т.Шевченка, І.Котляревського, атакож цінні зразки усної народної творчості. Альманах „Ластівка” став помітнимявищем на ниві національно – культурного відродження, справив помітний вплив напіднесення літературного життя як у Східній Україні, так і в Галичині.
Паростки національно – культурноговідродження у дворянський період з'явилися також на ниві архітектури,образотворчого мистецтва і музичної культури. Архітектурне мистецтво цієї добизвільнялося від чужих впливів і продовжувало стверджувати свою самобутність. Вархітектурних спорудах панівні позиції займав класичний стиль. На початку ХІХст. на його зміну прийшов новий стильовий напрям – ампір. Однак він повинен бувпоступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків,провінційних палат, галерей, ганків, які набирали своєрідних українськихприкмет. В 20-х – 30-х роках ХІХ ст. у Львові в стилі ампір була побудованабібліотека Оссолінських. Львівська ратуша (1824 – 1835рр.), Народний дім (1851– 1864рр.) та ряд житлових будинків. Українська скульптура кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. розвивалась під впливомкласицизму.
Таким чином в часи найбільшого, якздавалось – останнього упадку українського життя в кінці XVIIIст. починали з'являтись перші парости нового життя. В західній Україні вонипроявлялись на грунті церковнім.
Свого часу заведеннє унії дуже сильноприглушило станки українського життя. Через те, що уніатське духовенство івзагалі унію не зрівняно в правах з католицтвом і вона зісталась церквоюнизшою, мужицькою, вона стала прикметою тутешнього українського життя інезадовго стала для західної України такою ж національною церквою, якою передтим була церква православна. Коли австрійський уряд заволодівши Галичиною заходивсяколо того, щоб підняти уніатське духовенство з темноти і пониження, це малочималий вплив на розбудження національного життя.
Отже, перший період західноукраїнськогонаціонально – культурного відродження пов'язаний з культурно – просвітницькоюдіяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько –українського шляхетства на Правобережжі. На Галичині цьому періодовівідповідала доба гегемонії греко – католицького духовенства, яке в першихдесятиліттях ХІХ ст. започаткувало добу відродження. Точніше зародки національно– культурного відродження простежуються в останній чверті XVIIIст. у середовищі українськогодворянства в надрах якого продовжував жевріти український патріотизм, а такождеякі територіально – автономістичні тенденції. На грунті станових ворянськихінтересів виник рух, що спирався на історичні традиції та історичні докази. Нагрунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії України, поступовоформувалась українська національна ідея. Саме у першій чверті ХІХ ст., колисеред української інтелігенції посилювалась ідея національного пробудження,вийшов друком визначний історичний твір „Історія Русів” (1846р.).
„Історія Русів” – це найвизначнішийтвір української національно – політичної думки кінця XVIII – початкуХХст. Він відіграв важливу роль у формуванні національної свідомості українців.В цьому творі подається картина історичного розвою України від найдавнішихчасів до другої половини XVIIIст. По суті це перша політична історія України, їїпронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національногопоневолення. Автори твору висловлюють думку, що народ України повиненвідстоювати свої права на життя і свободу. На свою державність, свою вільністьі власність.
Саме в цей час історичні дослідженняпривернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, йогопобуту, звичаїв, традицій та обрядів. Важливим чинником першого періодунаціонально – культурного відродження була поява періодичних видань, а такожпублікація наукових праць. Ці видання торкались історичного минулогоукраїнського народу, зосереджували увагу на самобутності його культури. Тобто,українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалась творчимиздобутками у прозі, поезії, драматургії і публіцистиці. Інтелектуали першої половиниХІХ ст. не одразу відійшли від своїх попередників у ставленні до захистуінтересів народу. На початку століття у їхній діяльності ще спостерігаєтьсяпрагнення відновити місце та роль окремих верств суспільства. Але з плином часуінтелігенція дедалі більше переймалася інтересами не окремих верств, а всьогосуспільства, хоча на певних етапах переважали інтереси тих чи інших соціальнихгруп населення. Незважаючи на малочисельність і роз’єднаність, українськаінтелігенція першої половини ХІХ ст. справила визначальний вплив на піднесеннянаціональної свідомості українського народу.
 

РозділІІ
Народницькийперіод національно-культурного відродження
 
Народницький періоднаціонально-культурного відродження (1840—1880 рр.) знаменний тим, що саме уцей час в середовищі передової демократично настроєної інтелігенціївикристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність».Характерні риси даного періоду: 1)керівництво національним рухом переходить дорук нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродженнястають Харківський та Київський університети, а також Кирило-Мефодіївськебратство; 3) провідну роль у процесі відродження на Україні відігравав Т. Г.Шевченко.[46,335]
Народницька добаукраїнського відродження надзвичайно важлива на шляху дальшогонаціонально-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди:романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIXст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів «СтароїГромади» (60—80-ті роки XIX ст.).
На противагудворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було«ставання лицем до козаччини», народницький період національно-культурноговідродження висуває гасло — «ставання лицем до народу». В середовищі провіднихдіячів української культури починає домінувати народницька ідеологія якхарактерна ознака українського менталітету. Слід підкреслити, що саменародництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель. А цепослужило передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднанняукраїнства.[28,225]
Народницький періоднаціонально-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурніпереслідування з боку російського царизму, мав певні здобутки. До них належить,насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського ГеографічногоТовариства у Києві (1873 р.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження вгалузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагоджуютьсяконтакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, створюється спільнийфронт виступів проти царського самодержавства.
В ЗО—50-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина,Швейцарія, Польща, Австро-Угорщина) починається нова хвиля революційногопіднесення. Серед інтелігентських кіл постійно зростає інтерес до історії свогонароду, виходять у світ етнографічні праці та збірки народних пісень. Всередовищі освічених прошарків поширюються філософські ідеї Г. В. Ф. Гегеля, й.Г. Гердера, Ф. В. Шеллінга. Твори німецького філософа И. Г. Гердера та іншихромантиків сприяли виробленню філософських засад національного самоусвідомленнята самовизначення. В галузі національного життя зароджуються ідеї визволеннянародів з-під чужої влади та створення власної держави.[34,10]
Революційні події українах Європи знайшли широкий відгук як у східних, так і західних земляхУкраїни. Після придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Правобережжі тапоширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя,центром українського романтизму та визвольного антикріпосницького руху ставКиїв.
Навколо Київськогоуніверситету згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які проявляливеликий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, але й домайбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу рольвідіграли професор університету М. Костомаров, письменник, історик і етнографП. Куліш, відомі в майбутньому культурні діячі України В. Білозерський та М.Гулак, етнограф П. Маркович. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822—1899 рр.) та Миколи Костомарова (1817—1885 рр.) вони заснували політичну таємнуорганізацію — «Кирило-Мефодивське братство», до складу якої входило дванадцятьактивних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товаристваувійшов Т. Г. Шевченко [26,148].
Впродовж 14 місяцівіснування братства його учасники кілька разів збиралися на філософські таполітичні дискусії, їхні думки про суспільний розвиток і долю України найбільшсконцентровано викладені у «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»),яка є політичним маніфестом братства. Даний твір, авторами якого були М.Костомаров і М. Гулак, написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу,пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Вінзакликав до
перебудови суспільства на засадахсправедливості, рівності, свободи й братерства [8,280].
ЧлениКирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов’янськоговідродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40-50років ХІХ століття. На їх думку. всі слов’янські народи мають право вільнорозвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію здемократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах.Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху федерації повинна була пітиУкраїна, яку М. Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільшпригніченою та найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств.
Братство поставилособі за мету перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадаххристиянства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуттяУкраїною національного суверенітету в рамках слов’янської конфедерації.
Громадськадіяльність кирило-мефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу і шляхівпіднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для виданняпопулярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склалипроект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів.Наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т.Шевченко, сам брався за складання шкільних підручників. А Шевченкові поетичнітвори, передусім ще не надруковані, але вже відомі багатьом за поширюваними рукописнимисписками поеми політичної тематики «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим»,«Великий льох» та інші, справляли значний вплив на формування національноїсвідомості народних мас. Ці твори прямо закликали до боротьби протинаціонального і соціального гніту, який панував тоді в Україні [10,286].
Але за короткий чассвого існування воно не змогло реалізувати своїх задумів. У 1847 р. товариствобуло розгромлено, а його членів заарештовано. Слід підкреслити, щоКирило-Мефодіївське братство відіграло важливу роль на шляху відродження тапоширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалоюспробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичногоетапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центрукраїнського національно-культурного руху на деякий час перемістився уПетербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м’якший, ніж упровінції, осіли після заслання кирило-мефодіївці Т. Шевченко, М. Костомаров,П. Куліш, В. Білозерський. Тут на кошти поміщиків В. Тарновського та Г. Галаганабула відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творівнайвизначніших українських письменників – І.П. Котляревського, Г.Ф.Квітки-Основ’яненки, Т.Г. Шевченко, П.О. Куліша та ін. В Петербурзі у 1861—1862 рр. видавався українською мовою щомісячний журнал «Основа», що став головнимдрукованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В.Білозерський [7,158].
На сторінкахжурналу була опублікована низка статей, присвячених основним проблемамукраїнського світогляду. М. Костомаров виклав концепцію про «дві руськінародності», де доводив «окремішність української культури і світогляду». Вінвбачав в українців «сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму,глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть;до сильної влади».[22,230]
Звичайно, розгромКирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат лавам активних діячівукраїнського національного руху. Однак остаточно його поховати царизм не зміг.В одному з листів, надісланих Шевченку на заслання, говорилося: «Багацько туттаких, що згадують Вас… що Вас не стало, а натомість стало більше людей,готових стоять за все, що Ви казали...»[26,100]. Отже, підпілля українського національного рухупродовжувало діяти. Його найвидатніші діячі на завершальному етапі українськоговідродження у перші десятиріччя XX ст. цілком усвідомлювали себе спадкоємцяминезавершеної справи кирило-мефодіївців, високо оцінювали їх громадянськийподвиг.
МихайлоГрушевський, ознайомившись з матеріалами слідчої справи кирило-мефодіївців,підсумував їх діяльність так: «Ціле покоління української інтелігенції стоялопід впливом роботи сеї київської лабораторії», що «гадки іплани-кирило-мефодіївців пішли широко в громадянство»[10,288]
В Галичині наукраїнське національне відродження мали великий вплив революційні події 1848 р.у Відні, які також мали вплив на всю Австрійську імперію. Під тискомреволюційних подій Австрійський уряд змушений був піти на деякі поступки. У1848 р. він прийняв нову конституцію, згідно з якою українці мали правообиратися до національного парламенту (Рейхстагу), була скасована панщина,внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошеназагальна рівноправність громадян.
З метою захистунаціональних та політичних прав українського населення при активному сприяннігреко-католицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політичнаорганізація — Головна Руська Рада, яка складається з духовенства і міськоїінтелегенції. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогамикультурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегаціягалицьких русинів, уповноважена Головною Руською Радою, звернулася до монархаАвстрії Франца Йосифа II зпроханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською)мовою; усі Цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою;розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правахпредставників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського);русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установахАвстрійської держави.
Головна Руська Радаорганізувала культурно-освітнє товариство — «Галицько-руську матицю», відкриланародний просвітній інститут — «Народний дім»; провела з'їзд діячів українськоїкультури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету —«Зоря Галицька», яка виходила у Львові з 1848 по 1857 рр. У Львівськомууніверситеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури,роботою якої керував професор Я. Головацький. Одночасно викладання деякихпредметів було переведено на українську мову [2,312]. Визвольний рух народнихмас Східної Галичини в середині XIX ст.багато в чому був пов'язаний з діяльністю «народовців».
Заламанняконсервативного табору викликало, реакцію серед молоді появу нової групи, щозвала себе – народовцями… Це була молода інтелігенція — вчителі середніх шкіл,юристи, письменники, студенти. Організаційним центром молодого руху булиредакції журналів («Вечірниці»,~ «Мета», «Нива», «Русалка», 1860-х р.).Представниками цього нового покоління були письменники Володимир Шашкевич,Климкович, Ф. 3аревич Горбаль та ін.
Наприкінці 50-х—напочатку 60-х років приймають участь у формуванні на Україні народницькоїідеології, що знайшла поширення в середовищі освіченої молоді. Українськінародники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культуразбереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. А тому всіінші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинніповернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовнукультуру, допомогти йому стати на шлях освіти і суспільного прогресу. Молодаукраїнська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створюєсвої товариства — так звані громади, головним завданням яких було поширенняосвіти.
Народовецькій рухпідтримували студентські учнівські організації, так звані громади.
Перша “УкраїнськаГромада “ виникла в Києві під керівництвом молодого історика В. Антоновича. Доїї складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М. Зібер, М.Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф Вовк,І. Касіяненко, М. Лисенко, О. Кониський та ін. Перший прилюдний виступ КиївськоїГромади відбувся у 1862 р. На сторінках журналу «Современная летопись» булаопублікована заява громади про оборону «українців молодого покоління» [30,10].
За прикладомкиївської подібні організації виникають в 60-х роках XIX ст. у Харкові,Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громад об'єднуваласпільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті:віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України,повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, щоробить гідний внесок до світової культурної спадщини.
Громадівськіорганізації створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовоюнавчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращізразки усної народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, займалисьвивченням та пропагандою історії та етнографії України, складаннямукраїнсько-російського словника.
Культурно-освітнядіяльність громад викликала глибоке занепокоєння з боку урядових кіл царськоїРосії, оскільки видання книжок та викладання українською мовою в недільнихшколах означало зміцнення національних основ духовного життя на Україні.Російське самодержавство боялося не лише відокремлення української мови відросійської, але й тих демократичних тенденцій, що їх поширювали громадівці.Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. В1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкуваннянауково-популярних та релігійних книжок українською мовою, про що свідчивциркуляр міністра внутрішніх справ П. О. Валуєва, виданий 1863 р. Переслідуваньз боку царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідовувались,або були заборонені.
У 70-х роках XIX ст. відбулося відродження громадівського руху наУкраїні, що свідчило про нове піднесення національно-визвольної боротьби. Членигромад розгорнули плідну роботу на Україні з вивчення економіки, історії,географії, фольклору, підготували та надрукували ряд фундаментальних праць.
Провідну роль у ційрізноманітній діяльності стали відігравати радикальні представники демократичнонастроєної інтелігенції (С. Подолинський. О. Терлецький, М. Зібер, М. Павлик,І. Франко, М. Драгоманов). У пошуках найбільш реалістичного ідеалу соціальноїта національної справедливості вони старанно студіювали вченнязахідноєвропейських мислителів, вивчали громадянські традиції у народномупобуті та фольклорі, самі розробляли соціалістичні теорії. За свідченням одногоз провідних тодішніх громадівців С. Подолинського (1850—1891 рр.), відомогогромадського і політичного діяча, соціолога та економіста, майже всі так званіукраїнофіли — учасники громадівського руху були «соціальними демократами», якіпропагували серед народних мас ідею «народної революції».
Перша Громада наЗахідній Україні виникла у Львові коло 1863 р. на зразок київської Громади;належали до неї студенти університету; деякі з них були співробітниками «Мети».Щоб відрізнитися від поляків, що прибиралися в конфедератки, українці вдягалисяв народній або козацький одяг і носили високі шапки. Як організатор визначивсяДанило Танячкевич, що заклав Громади в середніх школах (в Тернополі, Бережанах,Станіславові, Самборі та інших містах), вів з ними листування і будив середюнацтва національну свідомість. Громади мали характер освітніх організацій, збиралибібліотечки, передплачували газети, давали відчиги з літератури та історії,деколи видавали свої газетки, мали свої хори і уладжували вечірки та концерти.Організація була таємна члени складали присягу, що не зрадять її нікому.
Новою формою організації в 1860-ихроках стали товариства, що виникли на основі нових конституційних законів.Першим з них була «Руська Бесіда» у Львові (1861) —товариський клуб, що зуспіхом вів національний театр. В 1868 р. засновано «Просвіту», спершу длявидавання популярних книжок; пізніше вона зорганізувала свої читальні і охопиласвоєю працею широкі кола селянства.
Товариствопоставило за мету поширення освіти серед народу. При активній допомозі вчителіві парафіяльних священиків товариство створило широку мережу читалень табібліотек, при яких діяли хори, театральні трупи, спортивні секції такооперативи [2,132].На початках цієї організації діяльну участь брав у нійСтепан Качала, довголітній сеймовий посол, один з нечисленних представниківстаршого покоління, що пристав до народовецького руху.
“Народники”одягалися по народньому, співали українські пісні та заводили звичку й поміжсобою розмовляти по українські. Та головною працею громадівців і співчуваючогоім. Громадянства була пропаганда розкріпачення селян [2,261].
Нову діяльністьнародовці почали від видавання політичних часописів — «Батьківщина» (1879) дляселянства і «Діло» (1880) для інтелігенції.
В 1873 р. задопомогою меценатів з Наддніпрянщини зорганізовано Товариство їм. Шевченка,завданням якого було опікуватися розвитком письменства: в 1892 р. вонопереорганізувалося в наукову установу.
В цих культурнихустановах народовецький рух оформив своє національне обличчя, з'ясував своїпогляди і випробував їх полеміці зі старим поколінням, яка заторкнула різнісправи — від мови і правопису починаючи і до основ світогляду та політичноїдумання включно. Коли ж занепад консервативного табору став очевидний,народовці поширили спою діяльність на політичне поле Безпосередньою причиною їхвиступу був катастрофічний вислід виборів у 1879 р., коли Руська Рада змоглапровести до парламенту тільки трьох своїх представників — інші мандатизагорнули поляки. Народовці рішилися ввійти в політику, щоб не допустити, «щобполяки, здобувши всі позиції легальної репрезентації нашого народу, укріпилисяна цих позиціях назавше і набули не тільки де факто, але й де юре правоговорити, що вони є справді єдина репрезентація краю і народу» [2,288].
Завдякисамовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вахнянин(1841—1908 рр.), Омелян Огоновський (1833—1894 рр.), Омелян Партацький (1840—1895 рр.) до 1914 р. товариство мало 77 регіональних відділень, близько 3 тис.читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його Львівської філії йблизько 200 тис. у сільських читальнях. У цей час виникають перші молодіжнітовариства під назвою «Сокіл» та «Січ». Все це свідчило, що народовці перейшлидо активної діяльності в масових організаціях.
Куди слабшимвідгомоном, як по Галичині, прокотилися революційні події 1848 р. по Буковині.Правда, й тут життя заворушилося, а звільнене з панщизняної-неволі селянствоприйшло до голосу. Вона то устами своїх парламентарних послів, з’явилося проти відокремленняукраїнської частини Буковини від Галичини й домагалося усунення румунської супремаціїнад цілістю краю. Але румуну були більш політично підготовлені й подібно якполяки в Галичині мали більше доріг до ціли, як українці, що всю свою надію поклалина… цісарську справедливість. Щойно народовець кий рух 60-х рр… у Галичинівспів розбурхане сонне плесо українського життя на Буковині. Григорій та ІсидорВоробкевич і Осип Федькович, оце репрезентанти того життя й носіїкультурно-національного об’єднання маленької Буковини з рештою України. ПозатимБуковина має в білянці всеукраїнського національного руху одну безсумнівнузаслугу – в ній розвинулося москвофільство найслабше.
На Закарпаттю, щопережило бурхливі моменти мадярського повстання й австро-московської пацифікації,з’явився в 1848 р. “чоловік провидіння” Адольф Добрянський; він мав усі дані нате, щоби створити нову добу в історії країни, але для цього забракло йому витривалостів раз обраній політичній лінії. Як один з низки українських патріотів, щоособисту кар’єру й національну політику сперли на посторонній допомозі уряду. Добрянськийбув зразу завзятим австрофілом. Під час мадярського повстання він утік доГаличини, а вернув на Закарпаття щойно з військом царя Миколи, як австрійськийкомісар при московській армії. Осмілені авторитетом “двох царів”, закарпатськіукраїнці, вислали до цісаря депутацію, яка домагалася виділення українськихтериторій в окремі комітати, заведення української мови в урядах і школах,заснування в Ужгороді української академії й т.п. Лояльне становще українців іїх проти мадярські домагання були тоді по нутру австрійському урядові й він старавсязробити все можливе, щоб скріпити український елемент на Закарпаттю. Уряд пішовпо лінії українських домагань, але попсував справу сам Добрянський. Ставши над– жупаном чотирьох українських комітатів Закарпаття, він, замісць ширити національнусвідомість і розбудувати українську культуру, почав класти підвалини під москвофільствоЗакарпаття. Його особисті нахили та враження, яке серед мас зробило царськаармія, приборкавши мадярів, зробило своє. Закарпаття, що скоріше від Галичини пробудилося,тепер скоріше й послідовніше як Галичина покотилося по похилій площі москвофільства.Скористали з цього мадяри, як тільки прочуняли від перших паціфікаційних ударів.Добрянський втратив своє керівне становище в краю, а українське громадянствоЗакарпаття опинилося на міліційному індексі. Це мало свої катастрофальні наслідки.З того теж часу, мало не до самого вибуху світової війни в 1914 р. національнежиття Закарпаття завмерло, а коли й давало про себе знати, то тільки в форміпроводжених на ньому москвофільських експериментів [15,262].
Одним знайталановитих письменників України був Й. Федькович, який займав середписьменників перше місце, його називали “буковинський Шевченко”. Але ціписьменники знаходили ще мало відгуку серед свого буковинського суспільства ймусили прилучитися до літературного руху в Галичині, а Федькович навіть переселивсябув до Львова на становище редактора видань “Просвіти”. Тільки в 1868 році повсталов Чернівцях перше українське товариство “Руська Бесіда”, але й воно довго перебувалов руках москвофілів. В 1875 році відкрито в Чернівцях університет і в ньомузразу ж засновано кафедру української мови й літератури, яку зайняв галицький народовецьГнат Онишкевич [8,309].
Суспільно-політичнеі культурне життя України другої половини ХІХ ст… свідчило про зростання національноїсамосвідомості, яке, з одного боку, було одним з проявів інтенсифікації процесустановлення української нації, а, з другого – й саме дійова впливало на цей процесу сфері такої важливої і невід’ємної ознаки будь-якої нації, як спільність Іїпсихічного складу або національного характеру. Останній, як відомо, являє собоюсукупність почуттів, уявлень і сприйнять, які формуються під впливом матеріальногожиття і зовнішнього середовища, акумулюють особливості історичного розвиткуданого народу, умов його праці, соціально-економічного і політичного життя,знаходять вияв у традиціях, звичках і звичаях, своєрідності літератури,мистецтва, культури в цілому.
Якщо в першійполовині XIX ст. лише окремі діячі демократичної інтелігенції час відчасу виявляли інтерес до українського фольклору, то у другій половині цього жстоліття найширші кола прогресивної громадськості стали вивчати іпопуляризувати зразки усної творчості та звичаї українського народу. Врезультаті цього з'явилися ґрунтовні публікації фольклорно-етнографічнихматеріалів.
Найгрунтовнішоюузагальнюючою етнографічно-фольклорною працею став семитомник «Трудовзтнографически-статистической зкспедиции в Западнорусский край» за редакцієюПавла Чубинського.
У пробудженнінаціональної самосвідомості українців помітну роль відіграли науковіпублікації, в яких висвітлювалися питання історії та етнографії України,фольклористики та мовознавства. Серед наукових видань на особливу увагузаслуговують історичні праці: «История Малороссии» М. Маркевича у п'яти томах,дослідження М. Костомарова («Богдан Хмельницький», «Руина», «Мазепа имазепинці»), П. Куліша («Записки о Южной Руси», «Історія України віднайдавніших часів») У той час плідну наукову діяльність розгортає професорКиївського університету В. Антонович (1834—1908 рр.), який очолював Історичнетовариство Нестора-літописця. Він був автором численних праць з історії,археології, етнографії.
У 1873 р. зініціативи П. Чубинського (1839—1884 рр.) в Києві було відкритоПівденно-західний відділ Російського географічного товариства, яке стало першоюлегальною організацією в справах українознавства. Навколо товариствазгуртувалась передова інтелігенція (М. Драгоманов, О Кістяковський, М. Лисенкота ін), яка розгорнула широку науково-пошукову роботу. Наполегливафольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-професіоналів і аматорівувінчалась семитомною працею «Труды зтногра-фическо-статистической зкспедиции вЗападно-Русский край» (СПб., 1782—1879 рр.), яка вийшла за редакцією П.Чубинського. Дана праця не втратила своєї цінності як важливе джерело вивченнядуховної культури та побуту українців і в наш час. Одночасно слід зазначити, щоП. Чубинський був і автором вірша «Ще не вмерла Україна», який вперше бувопублікований у 1863 р. з нотами українського композитора М. Вербицького(1815—1870 рр.). Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки влистопаді 1917 р. став українським національним гімном.
Текст вірша-гімнапройнятий ідеями українського національного відродження, непохитностівизвольних змагань українського народу за «святе є діло», прославленнякозацького минулого України. Патріотичні ідеї вірша-гімна викликали глибокезанепокоєння в правлячих колах Російської та Австро-Угорської імперій. Твірбуло заборонено друкувати і виконувати, однак це лише сприяло зростанню йогопопулярності серед широких народних мас. Вірш-гімн став могутнім чинникомутвердження національної свідомості в масах, становлення української нації.Аналогічну роль відіграли музичні обробки поезій Т. Шевченка «Заповіт», І.Франка «Не пора», О. Духновича «Я русин бнл, єсть и буду», що їх здійснилиукраїнські композитори М. Лисенко, М. Аркас та Д. Січинський. Патріотичнімотиви тісно перепліталися з гуманістичними ідеями у «Молитві за Україну» М.Лисенка — «Боже великий, єдиний, Нам Україну храни...», яка утверджувала ідеаливолі, любові до рідного краю.
Цементуючою основоюєдності української національної культури, що відроджувалась у XIX ст., об'єктивно ступала українська літературнамова. Важливим чинним п розвитку стали-численні наукові і мовознавчі праці а навчальніпосібники з історії, граматики української мови, авторами яких були О. Потебня,П. Житецький, А. Кримський.
В 40—80-х роках XIX ст. особлива увага приділялась науковимдослідженням у галузі мовознавства У цей час вийшли друком «Словарьмалорусского или юго-восточного язьїка» П. Білецького-Носенка та «Опьітюжнорусского словаря» К Шейковського. Окремі граматики української мови,двомовні словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, вийшли удругій половині XIX ст. на західноукраїнських землях. Важливу роль вутвердженні української літературної мови в цьому регіоні відіграли твори І.Франка, І. Верхратського, К. Студинського, М. Возняка. Завдяки їх зусиллям булазапочаткована багатотомна книжкова серія «Пам'ятки українсько-руської мови талітератури».
У розвиткуукраїнського мовознавства провідна роль належала видатному філологу О.О. Потебні(1835—1891 рр.), який досліджував методологічні проблеми мови та літератури,створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Праці О. Потебні«Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870 р.), «Мова і народність»(1895 р.) та інші не втратили своєї актуальності й сьогодні.
Особливу цінність маютьдумки О. Потебні стосовно формування національної ідеї Він вважав, що їївідсутність у середовищі українців є внутрішньою причиною безсилля йнепродуктивності нації, небезпекою на шляху її подальшого існування Цянебезпека не менш загрозлива,, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. Плекання національноїідеї, консолідація своїх внутрішніх сил пробуджує ( волю та прагнення донезалежності.
У нації О. Потебнявбачав ту реальну силу, яка здатна підняти і вивести Україну з руїни на шляхнового життя. Спираючись на національну ідею, він обстоював право національнихкультур на «самостійне співіснування та розвиток», тобто наголошував на ідеїсуверенності, реалізувати яку має право кожен народ. Для усвідомлення підвалинукраїнської національності, на думку науковця, необхідно насамперед добрезасвоїти українську мову — без її вивчення усі українські змагання за незалежністьбудуть нездійсненні.
Українськанаціональна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т. Г. Шевченка та М.П. Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу,утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільногопоступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.
За визначенням ІФранка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов — «два чільних сини України», якіпіднесли її культуру до світового рівня. Шевченкове слово стало символом самоїУкраїни, а політична думка Драгоманова «могутньою силою, що гуртуваланавколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця.
Ідея національноговідродження, започаткована плеядою діячів української культури наприкінці XVIII—початкуXIX ст. й розвинута у творах письменників-романтиків Харковата Києва, знайшла своє остаточне оформлення у творчості Т. Г. Шевченка.
Великий українськийпоет, художник, мислитель Т. Г. Шевченко залишив глибокий слід в історіїдуховної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творахжиття і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ«Кобзаря» (1840 р.), поеми «Гайдамаки» (1841 р.) та збірки «Три літа» (1843—1845 рр.) вивели поета до вершин української літератури. Т. Г. Шевченко,насамперед, повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулогозвернені його поеми-етюди: «Тарасова ніч», «На вічну пам'ять Котляревському»,«До Основ'яненка», «Гамалія», «Іван Підкова» та героїко-романтична поема«Гайдамаки», в яких Україна зображена «зболеною і розтерзаною, вкритоюмогилами» на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі. Його твори пройняті ідеямисоціального та національного визволення України.
Таким чином,національна ідея є однією з провідних і визначальних ідей світогляду Т. Г. Шевченка.Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові СоборноїУкраїнської держави. Водночас Т. Г. Шевченко формулює своє бачення єдиноїпанслов'янської спільності.
У слов'янськійфедерації, що на демократичній основі об'єднала б усіх слов'ян, Т. Г. Шевченковбачає одну з форм державного устрою, що могла б сприяти утвердженню українськоїдержавності. Ідеалом поета є єднання сучасних йому народів на антикріпосницькійта антимонархічній основі. Однак це єднання не повинно призвести до забуттярідної мови, розмивання національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поетрозглядав як один із можливих шляхів визволення України, утвердження її мови,культури та історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, якнації.
Ідея братанняслов'янських народів у творчості Т. Г. Шевченка побудована на засадахгуманізму, тобто братання рівноправного, в основі якого лежить національнарівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирийукраїнський демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державництва,є характерною ознакою його світогляду.
Під впливомтворчості Т. Г. Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомихукраїнських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму,демократизму та народності. На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, А.Свидницький, С. Руданський, П. Чубинський, П. Куліш та ін. Демократичний напрямукраїнської літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М.Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка. їх твори залишилиглибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних іпатріотичних почуттів українців.
Ідеї Т. Г. Шевченкарозвивав публіцист, вчений і громадський діяч М. П. Драгоманов (1841—1895 рр.),діяльність якого становила якісно новий період у розвитку суспільно-політичноїдумки України. Враховуючи потреби нового історичного часу, він заклавтеоретичні засади, на яких ґрунтувався визвольний рух кінця XIX—початкуXX ст.
Історична заслугаМ. П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українськогонароду, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указаминародної мови. Зазнавши переслідувань з боку царського уряду, М. П. Драгомановемігрував і видавав у Женеві український громадсько-політичний альманах«Громада» (1878—1882 рр.).
М. П. Драгомановувійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йомуналежать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору та етнографії: «Історичніпісні малоруського народу», у співавторстві (1874—1875 рр.); «Малоруськінародні перекази і оповідання» (1876 р.); «Нові українські пісні про громадськісправи. 1764—1880» (1881 р.); «Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст.» (1883—1885 рр.) та інші, які є чудовимипам'ятками народного слова [30,14].
У галузілітературознавства М. Драгоманов був одним з найвизначніших прибічниківпорівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетністьзагальнолюдських гуманістичних та естетичних цінностей унаціонально-культурному розвитку. Про це свідчить його праця «Чудацькі думкипро українську національну справу» (1891 р.).
На думку М.Драгоманова, українська література повинна бути «по ідеях демократична, поманері — критична і реалістична, по мові — животворна».
М. Драгоманов бувглибоким аналітиком і блискучим полемістом. Він значно вдосконалив форми ізасоби української літературної критики, підніс її авторитет і дієвість. Йоговиступи мали позитивний вплив на розвиток української літератури і передовоїлітературно-естетичної думки.
У своїхпубліцистичних статтях та історичних дослідженнях — «Шевченко, українофіли ісоціалізм», «Неполітична політика», «Неправда не просвіта», «Довгі вуха новоїгри» та інші М. Драгоманов обстоює ідеї про можливість політичної танаціональної автономії України. Він вважав, що «без політичної самостійності чиавтономії не може бути і автономії національної» [30,12].
Погляди М.Драгоманова у розв'язанні національного питання ґрунтувались на федералістичнихпозиціях. Не бачачи в той час реального ґрунту для державної самостійностіУкраїни, він вважав за можливе виборювати політичну і культурну самостійністьукраїнців на засадах федеративної системи.
М. П. Драгомановвіддавав перевагу республікансько-демократичному устрою. За його проектом,представницький орган — земський або державний собор складається з двох палат:Державної думи, що обирається округами, та Союзної думи, Що обираєтьсяобласними думами. Він незмінно обстоював головну вимогу політичногодемократизму — загальне виборче право.
Наукова,просвітницька та культурна діяльність української інтелігенції викликалазанепокоєння в середовищі царських чиновників. Вони були стурбовані не лишерозвитком національних тенденцій серед діячів української культури, але йзростанням їх громадсько-політичної та революційної активності. В травні 1876р. за участю імператора Росії Олександра II на особливій нараді в м. Емс (Німеччина)обговорювалося питання про українофільську пропаганду. М. П. Драгомапову та П.П. Чубинському було заборонено проживати в Петербурзькій та Московськійгуберніях, а також на Україні. Тоді ж був підписаний «Емський указ» прозаборону ввозити з-за кордону українські книги, друкувати в Російській імперіїукраїнські переклади з інших мов, влаштовувати театральні вистави українськоюмовою тощо. Усе це було великою перешкодою на шляху розвитку національноїкультури. Щоб обминути ці обмеження, П. Куліш, О. Кониський, М. Драгомановвстановили контакти з українцями Галичини, використовуючи їхню українськупресу, особливо газету «Правда», що видавалася у Львові, для поширення ідей,заборонених в Росії. В 1873 р. за допомогою Л. Скоропадської-Милорадович тацерковного діяча В. Симиренка вони започаткували у Львові Літературнетовариство ім. Т. Г. Шевченка, що відіграло важливу роль на шляхунаціонально-культурного відродження українського народу.
Важливим чинникомформування світоглядних позицій української інтелігенції в той час сталафілософія. Найбільш відомим серед філософів був С. С. Гогоцький (1813—1889 рр.)— професор Київської духовної академії та Київського університету. Його праціприсвячені аналізу філософських систем І. Канта та Г. В. Ф. Гегеля. Він відомийтакож як автор «Філософського лексикону» в 4-х томах (1857—1873 рр.), що буводним з перших видань філософського словника у Росії.
Визначнимпредставником так званої «філософії серця» на Україні був професор КиївськоїДуховної Академії, а згодом Московського університету П. Д. Юркевич (1826— 1874рр.). В його творах відображена специфіка українського світобачення, характерніознаки національного світогляду та національної психології. Християнське вченняпро серце як основу людської істоти і духовно-моральне джерело душевноїдіяльності він розвиває у праці «Серце та його значення в духовному життілюдини, за вченням слова Божого». Сферу духовного життя П. Юркевич, як і 1.Сковорода, позначає символом «серце», що є виразом душевного стану людини. Душазнаходиться в глибині людського серця, вона є вічною, так само як вічною ібезсмертною є людина, що повністю залежить від Бога.
Філософськіконцепції, проповідувані українськими мислителями XIX ст., середяких слід також назвати А. Спірл, К. Ганкевича, І. Федоровича, позначились і наінших сферах духовної культури українського народу — літературі, театрі,мистецтві.
Важливим факторомпрогресу української культури став театр, який протидіяв русифікації, прищеплювавмаса і любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національноїкультури. В 60-х роках XIX ст.«Артистичне товариство» в Єлисаветграді вперше на Україні поставило п'єсу Т.Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х роках — оперу С. Гулака-Артемовського«Запорожець за Дунаєм», і В Києві діяв аматорський театр, де починали своютворчість композитор М. Лисенко (1842—1912 рр.) та драматург М. Старицький(1840—1904 рр.). У 1882 р. в Єлисаветграді при активній участі М. Кропивницького(1840—1910 рр.) був створений професійний театр. До провідної трупи увійшливідомі зірки української сцени М. Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856—1933рр.), ТІ. Саксаганський (справжнє прізвище — Тобілевич, брат М. Садовського,1859—1930 рр.), М. Заньковецька (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934 рр.),О. Вірина (справжнє прізвище — Колтановська, р. н. невід.—1926 р.). Театр звеликим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, інших містахУкраїни.
Слухачів кращихоперних сцен Європи та Америки вражали своїм талантом співачки сестриКрушельницькі (Ганна, 1887—1965 рр.; Соломія, 1872—1952 рр..).
Серед архітектурнихспоруд цього періоду виділяються своєю мистецькою цінністю оперні театри вОдесі (арх. Ф. Фельнер і Г. Гельмер, 1884—1887 рр.), Києві (арх. В. Шребер,1897—1901 рр.) та Львові (арх. 3. Горголевський, 1897—1900 рр.), будинок Новоїбіржі в Одесі (арх О Бернардацці, 1894—1899 рр.), Львівський політехнічнийінститут (арх. Ю. Захаревич, 1873—1877 рр.) та ін.
Основоположникаминаціональної реалістичної школи в галузі скульптури були Л. Позен (1849—1921 рр.)та П. Забіла (1830—1917 рр.). Перший з великим успіхом працював у жанріскульптури малих форм («Кобзар», «Шинкар», «Переселенці», «Оранка на Україні»),другий — в жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т Г. Шевченка,пам'ятник М. В. Гоголю в Ніжині). Сере монументальних творів слід назватипам'ятник Б. Хмельницькому в Києві (скульп. М. Микешин, 1879—1888 рр.)
В образотворчому мистецтвіУкраїни утверджується реалістичний напрям, що найбільш яскраво виявилося ужанрі пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються В. Орловський, С.Світославський, П. Левченко, що найбільш відомим був художник С. Васильківський(1854— 1917 рр.), якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму зукраїнською національною традицією і на цій основі передати неповторну красуприроди рідного краю Його пейзажі «Козача левада», (1893 р.), «Дніпровськіплавні» (1896 р.), «По Донцю» (1901 р.) є справжніми шедеврами мистецтва.
Ідеєю національноговідродження була пройнята й музика тієї доби, яка розвивалася в руслі народноїпісенної творчості. Була створена перша за змістом українська національна опера«Запорожець за Дунаєм» (1862 р.), музику до якої написав композитор С.Гулак-Артемовський (1813— 1873 рр.). Великий внесок у розвиток національноїмузики, популяризацію української народної пісні зробили композитори: П.Сокальський (1832—1887 рр.) — опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна»; П.Ніщинський (1832—1896 рр.) — музична картина «Вечорниці» до драми Т Шевченка«Назар Стодоля»; М. Аркас (1852— 1909 рр.) — опера «Катерина»; О. Нижанківський(1863— 1919 рр.) — музичні твори на слова Т. Шевченка.
Світову славуукраїнській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент,педагог та громадський діяч М В. Лисенко (1842—1912 рр.), творець національногонапряму в українській музиці. Широко відомими стали його опери «НаталкаПолтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», вокальні твори підзагальною назвою «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», романси на слова І. Франка,Лесі Українки, М. Старицького. Теоретичні праці композитора заклали основиукраїнської музичної фольклористики.
Талановитимипродовжувачами творчих заповітів М. Лисенка були композитори К. Стеценко, М.Леонтович, Я. Степовий, С. Людкевич.
Розділ III
Політичний періодзахідноукраїнського національного відродження (1890 – 1914рр.)
Останнє десятиліттяминулого століття було переломним у розвитку українського національного руху. Звиникненням наприкінці XIX ст.перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентськогосередовища і проникає в ширші маси. Це створює умови для формування масовогополітичного руху з сильним національним забарвленням. На історичну аренувиходить нове, енергійніше й активніше покоління діячів, які модернізуютьукраїнську політичну думку, висувають вимогу повної політичної самостійностіУкраїни.
Однією з основнихособливостей національного відродження на цьому етапі є пожвавлення зв'язківміж Галичиною й Наддніпрянською Україною. І хоч темпи зростання національноїсвідомості і сила національного руху у цих двох регіонах залишалися різними,виникало немало політичних, культурних, наукових організацій, діяльність якихмала всеукраїнський характер.
Вумовах демократичного парламентаризму, дозволеного австрійським урядом, у тойчас виникають політичні групи, які висувають і обстоюють українські інтереси.Спочатку це були громадсько-політичні організації «Руська Рада» (1870 р.),«Народна Рада» (1885 р.), а згодом і політичні партії.[44]
Уцей період в діяльності передових діячів української культури спостерігаєтьсяпоєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей, серед яких провіднемісце займала українська національна ідея. Вона все глибше проникала у народнімаси, руйнувала стіну, яка раніше розділяла інтелігентів-патріотів і народ. Угалузі духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки,літератури, публіцистики, на нього припадає діяльність таких представниківукраїнської культури, як І. Я. Франко та М. С. Грушевський.
Всередині 70-х років XIX ст. в духовному та суспільно-політичномужитті Галичини починає зароджуватися новий радикальний напрям, на чолі якогостав І. Франко та його однодумці М. Павлик, О. Терлецький, С. Данилович, К.Трильовський, Ф. Вовк та ін. Це невелике коло молодих людей поставило собі замету докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно допередових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичноїроботи по згуртуванню передових суспільних сил на боротьбу проти існуючогонаціонального і соціального гноблення.[45]
Самеу 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнськихземлях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявнихсуспільно — політичних течій утворилися перші політичні партії, булисформульовані їхні програми та політичні гасла, розраховані на участь в їхреалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почалаоволодівати народними умами, а національний рух, що насував політичного змістустав масовим.
Перші українськіполітичні партії з'явилися у Галичині. У жовтні 1890 р. у Львові була створенаперша на Україні політична організація європейського типу — Русько-українськарадикальна партія (РУРП), яка у своїй діяльності прагнула поєднати теоретичнізасади соціалізму з захистом соціальних інтересів українських селян та національнихінтересів українців Галичини. Кінцевою метою своєї програмної діяльностірадикали вважали соціальне визволення селян та робітників, проголошеннянезалежності України.[46] В гострій внутрішній полеміці міжстарими (Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький) та „молодими“(В'ячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Володимир Охримович та ін.)радикалами вперше в історії українського руху було висунуто й аргументованопостулат політичної самостійності України. Він містився у новій редакціїпрограми РУРП (1895).
На початку 90-хроків у народовський рух влилася нова група молодих діячів, які згодом стализагальновизнаними лідерами українського руху в Галичині — Євген Олесницький,Кость Левицький, Степан Федак та ін. Перед загрозою російської експансіїавстрійський уряд зробив спробу примирити між собою українців і поляків. Цяпозиція збігалася з бажанням частини лідерів Київської громади, які пов'язувалисвої надії на розв'язання українського питання з майбутнім російсько-австрійськимвоєнним конфліктом і в зв'язку з тим готові були іти на співпрацю з урядовимиавстрійськими і польськими колами у Галичині. Під тиском обидвох сторін старшепокоління народовців 1890 р. заключило компроміс з польськими депутатами у сеймі,проголосивши „нову еру“ в польсько-українських відносинах.[47]За умовами угоди польська сторона зобов'язалася дати згоду на відкриттяукраїнської кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї українськоїгімназії, введення двомовності в учительських гімназіях тощо.»Новоерівська" політика не знаходила підтримки серед місцевогонаселення, тому вже 1891 р. від неї відійшли Юліан Романчук і «Народнарада». «Нову еру» підтримували народовські лідери ОлександрБарвінський, Наталь Вихнянин та галицький митрополит Сильвестр Сембратович.Після краху цієї політики (1894) вони 1896 р. утворили Русько-українськийхристиянський союз (РУХС) — українську партію клерикального спрямування.[48]
У галицькі справивтрутився професор Київського університету, видатний історик і лідернаціонального руху на Наддніпрянській Україні Володимир Антонович (1834 –1908рр.). Перспективиукраїнського руху в Російській імперії видавалися тоді безрадісними, іАнтонович дбав про зміцнення його притулку у Галичині. У цьому його поглядизбігалися з поглядами його колишнього товариша й довгорічного суперникаДрагоманова, який перебував у вигнанні. Але підходи цих двох людей були різні.Драгоманов пов'язував українські національні завоювання в Галичині з політичноюдемократизацією, захистом соціальних інтересів селянства й антиклерикалізмом,що передбачало боротьбу проти консервативного австро-польського режиму.Натомість Антонович вірив, що для задоволення насущних українських культурнихпотреб багато важила згода польських правлячих кіл. Окремі представникипольської меншості на Наддніпрянській Україні, які підтримували ідею польсько-українськоїспівпраці проти Росії, стали посередниками між групою Антоновича, так званою«Київською громадою» й авторитетним польським аристократичним гурткомв Австрійській імперії.[49]
У 1894 р. з Києвадо Львова за рекомендацією Володимира Антоновича переїхав молодий історикМихайло Грушевський. Він обійняв кафедру історії у Львівському університеті істав головою Національного товариства ім. Т.Г. Шевченка (НТШ) (1897р.).Грушевський брав активну участь у політичному житті Галичини. Разом з ІваномФранком він став ідейним лідером українського національного руху, духовнимвиразником його єдності з обох боків державних кордонів. За активної участі цихдвох лідерів із центристських кіл народовців і радикалів 1899 р. у Львовіутворюється Українська національно-демократична партія (УНДП) — наймасовіша інайвпливовіша партія в українському таборі. Після розколу РУРП з неївиділяється марксистське крило, що 1899 р. оформляється в Українськусоціал-демократичну партію (УСДП) з Миколою Ганкевичем, Юліаном Бакинським таСеменом Вітиком на чолі.[50]
Найближчимипрограмними завданнями РУРП і УНДП поставили змагання занаціонально-територіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини звласним сеймом і адміністрацією (у 1918 р ця вимога стосувалась і Закарпаття),УСДП — за культурно національну автономію. А кінцеву мету національного рухуспочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах:здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українськогонароду, його державної незалежності та об'єднання його земель. РУРП убачалаздійснення своїх ідеалів «лише при повній самостійності політичнійрусько-українського народу». Метою УНДП вказувалось у відозві її керівногооргану — Народного комітету — від 5 січня 1900 р.: «незалежнаРусь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурнудержаву». УСДП в програмній статті свого органу «Воля» заявляла«Наша ціль є вільна держава українського люду — Українськареспубліка». Подібних програмних засад дотримувалися буковинськіНаціонально-демократична партія (БНДП) (1907р.) та Радикальна партія (1906р.).[51]
Зтого часу політична самостійність України стала головним гаслом національногоруху в Галичині й на Буковині.
Усі три партії —націонал-демократична, радикальна, соціал-демократична — стають поборникамиполітичної самостійності України. Спільна політична платформа уможливила їхнютісну співпрацю у передвоєнне десятиліття та в часи діяльності Західно –Української Народної Республіки — (ЗУНР).
Темаукраїнської незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької ібуковинської преси. В ній узяв участь, підготувавши серію статей І. Франко,який своїм незаперечним авторитетом підтримував постулат незалежності. Вінуважав, що, хоч ідеал національної самостійності України за тодішніх умов мігздаватися поза межами можливого, все ж національно-патріотичним силам належало«вживати всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього».[52]
ТерениГаличини і Буковини стали ареною організаційної діяльності першої наНаддніпрянщині Радикальної Української партії (РУП). У Львові було опублікованоїї трактат „Самостійна Україна”, підготовлений М. Міхновським. У Львові йЧернівцях 1902 – 1904 рр. перебували закордонні комітети РУП. Львів став місцемпроведення її другого з’їзду (1904). Там знаходилась також партійна друкарня,де випускались у світ партійні видання, політичні органи „Добра новина” (1903),„Селянин”(1903-1905), „Праця”(1904-1905), а також брошури листівки, відозви. ВЧернівцях виходив орган РУП „Гасло” (1902-1903). Згодом аналогічну діяльністьпроводила в Львові – Українська соціал-демократична радикальна партія(1905-1907рр.). Львів був також місцем заснування Української соціалістичноїпартії (1900).[53] Таким чином західноукраїнські землівідіграли роль бази патріотичних сил Наддніпрянської України, їхорганізаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперськогосамодержавницького режиму в Росії.
Суспільно-політичнежиття галицьких українців наприкінці XIX ст. було ознаменоване ще двома подіями, які маливажливий вплив на дальший розвиток національного руху. Першою з них був початокмасової еміграції українських селян в Америку, переважно Канаду і США, у меншихрозмірах — у Бразилію, Аргентину та інші країни. Національно свідома частинагалицьких селян творила культурно-просвітні організації і підтримувала зв'язкиз національним рухом краю.[54]
Іншою вагомоюподією у національному житті галицьких українців був прихід 1900 р. нагалицький митрополичий престол Андрея Шептицького. Він на власні кошти збудувавсередню школу, надав матеріальну допомогу приватним школам. Заснував Науковийінститут, пов’язаний із Львівською богословською академією. Чималу суму грошейпожертвував на Академічний дім, який служив гуртожитком і бібліотекою дляукраїнських студентів. Митрополит був щедрим меценатом українськогонаціонального мистецтва, на якому добре розумівся. Лише церковному музею вінпередав у 1931 р. колекцію із 9880 предметів. Серед них – рукописи XV-XVIII ст.,стародруки, архівні матеріали XVI-XVIIIст., ікони, твори живопису та графіки, речікультового призначення.[55] Заходами А. Шептицького було збудованочимало храмів та монастирів.
Митрополит незабував і про тих українців, котрих неволя й злидні гнали на заробітки доАмерики, Німеччини та інших країн. Він домігся у Ватикані дозволу на утвореннядвох греко-католицьких єпископств у США й Канаді та вікаріату в Боснії.
А. Шептицькийшироко відомий і як політичний діяч. З 1901 по 1914 р. вірильний членГалицького сейму, а також посол і член Палати панів у Відні А. Шептицький бравучасть у різних політичних акціях обстоюючи права простих галичан. Він доклавчимало сил до створення ЗУНР. А. Шептицький вважав, що значну конструктивнуроль у створенні єдиної української церкви може відіграти національнаінтелігенція.
З цього часугреко-католицька церква остаточно переходить на українські національні позиціїі стає потужним чинником національного руху. Разом з
тим вдалосярозв'язати конфлікт, який виник наприкінці XIX ст. у зв'язкуз вимогою молодого покоління українських діячів обмежити вплив церкви нанаціональний рух, надавши йому більш світського, модерного характеру. АндрейШептицький поставив участь греко-католицьких священиків у громадському житті взалежність від дотримання ними принципів християнської моралі та звернув їхнюувагу на господарські та культурні потреби українського селянства Галичини. Цезміцнило моральний авторитет церкви й позитивно відбилося на національномурусі.[56]
Велике значення длязміцнення національної свідомості мали святкування у Львові 1898 р. 100-річчяукраїнської літератури (від часу появи «Енеїди» ІванаКотляревського). Під впливом цих святкувань, що мали виразне всеукраїнськезначення, українофільська орієнтація остаточно перемагає у національному русі вГаличині, а термін «русин» витісняється назвою «українець».Відбувається політизація громадських організацій. У липні 1900 р. другестудентське віче у Львові приймає вимогу політичної самостійності України,записавши у своїй відозві, що «тільки самостійна, національна держава єодинокою формою, в якій можливий правильний розвій народу в сучасності і набудуче».[57]
Український рух напочатку XX ст. досяг такихвідчутних результатів, що тогочасний польський історик Станіслав Смольканазивав цей період — «українське завоювання» Галичини. Мережакультурно-просвітніх і господарських організацій охопила практично всі повітикраю, досягнувши найдальших закутків.
На зламі двох віківзначно активізується політичне життя, в якому члени „Просвіти” завжди йдутьпопереду. До популярних видань „Просвіти” запроваджувано фонетичний правопис.Просвітницьку діяльність широ підтримує духовенство, зокрема єпископА.Шептицький.
Починаючи з 1906р.,„Просвіту” очолювали доктор Є. Олесницький та П. Огоновський. 1 листопада1910р. головою товариства став судовий радник Іван Кивелюк, який виконував ціобов'язки аж до 1922р. За його головування „Просвіта”, попри тяжке воєннелихоліття, досягла небачених висот.[58]
На загальному зборітовариства в 1912р. було прийнято новий статут, який поставив завдання широкоїкультурно – освітньої роботи. Вона передбачала діяльність народного театру ікінотеатру, проведення народних свят, з'їздів і краєзнавчих походів, народнихмузеїв. Публічних читалень, друкарень та інших підприємств. Різних курсів ішкіл, ведення зразкових господарств, садів тощо.
Наприкінці 1913р.„Просвіта” мала 77 філій і 2648 читалень. Масово почали створюватисьбібліотеки. У віддалені місцевості книжки надходили безплатно. Важливе місце упросвітній праці посіли виклади і відчити, „курси вищої освіти”, курси навчаннянеписьменних. „Просвіта” підтримувала жваві зв'язки з українцями Закарпаття,Хорватії, Боснії, Сполучених Штатів Америки, з багатьма освітнімиорганізаціями.[59]
Однак товариствочекали нові випробування. Російська окупація Львова завдала значної шкоди „Просвіті”.Було знищено бібліотеки, читальні, репресовано активних діячів. Деякі з нихзмушені були виїхати за межі Галичини. Навіть після російського відступувоєнний стан унеможливив товариству розгорнути свою діяльність. Та все ж вонаактивізувалась у 1918р., коли Україна воскресла до державної незалежності.Товариство „Просвіта” допомогло сформувати Міністерство освіти ЗУНР.
Поряд зтрадиційними культурно-просвітніми і господарськими організаціями виникаютьспортивно-пожежні товариства «Сокіл» (1898) і «Січ» (1900),які стають зародком майбутнього українського війська.
Система українськоїосвіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, 6 державними і 15 приватнимигімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр.Всеєвропейського резонансу набула діяльність Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Завдяки невтомній праці Михайла Грушевського, Івана Франка таВолодимира Гнатюка НТШ змогло випустити до 1914 р. близько З тис. різноманітнихвидань. Поряд з науковою продукцією з 1898 р. Товариство почало видаватизамість старого журналу «Зоря» новий «Літературно-науковийвістник», який став лабораторією політичної думки для українців з обохбоків австро-російського кордону. На його сторінках дебютували молоділітератори і публіцисти, які згодом стали окрасою модерної українськоїлітератури. Головним результатом діяльності НТШ стало формування повноцінноїукраїнської «високої» культури, яка у боротьбі за душі молодихукраїнців могла успішно конкурувати з культурами польською та російською.[60]
Одним знайхарактерніших проявів національного життя в Україні було пробудженнясоціальної активності українського селянства. У 1902 р. Східна Галичина булаохоплена сільськогосподарським страйком. Основними вимогами страйкарів булипіднесення заробітної плати польськими поміщиками під час сільськогосподарськихробіт та припинення втручання польської адміністрації в еміграцію селян іробітників в Америку. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер ібув спрямований проти польського панування в краю. Він завершився повноюперемогою селян і показав зразок національної солідарності.
Політичнамобілізація галицького селянства стала великим здобутком українського національногоруху. За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправноїселянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Цецілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей:якщо польська еліта, зберігаючи свою політичну монополію в краю, й даліпереважала українську, то українське селянство своєю організованістю інаціональною свідомістю значно перевищувало польське.[61]
Новий баланс силзмусив польських політиків змінити свою тактику стосовно галицькогомосквофільства. Якщо до 90-х років польський й москвофільський рухи булинепримиренними супротивниками, то з кінця XIX ст. польські правлячі консервативні сили почали відвертопідтримувати москвофілів як противагу українському рухові. Водночас упольському рухові почало виразно проявлятися антисемітське спрямування,пов'язане насамперед з появою нової партії у польському таборі —націонал-демократів. Внаслідок цього від початку 90-х років асиміляція якмасовий рух серед галицьких євреїв припинилася; вона продовжувала зберігатипопулярність лише серед багатих єврейських родин, їй на зміну прийшовсіоністський рух.[62] Спершу він охопив студентськуєврейську молодь, а на початку XX ст.набрав масовості. Галицький сіоністський рух не ставив виразно політичнихцілей; його головною метою була боротьба за збереження єврейської національноїідентичності. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави у Палестиніабо Уганді. Що ж до конкретних реалій політичної боротьби в Галичині, вониволіли дотримуватися нейтральності у польсько-українському конфлікті.
Однак новаполітична ситуація штовхала їх до союзу з українцями. У 1907 р., під час першихзагальних виборів до Державної ради, українські націонал-демократи уклаливиборчий союз з сіоністською партією. Завдяки українській підтримці вперше вавстрійському парламенті появилися два національно свідомі єврейські депутати.[63]
Тезуполітичної самостійності України в Галичині вперше висунули у 1895 р. Ю.Бачинський у книжці «Україна іrгеdепtа», а на Наддніпрянській Україні — М. Міхновський у 1900 р. вброшурі «Самостійна Україна».
Вкнизі «Uкгаіпа іггеdепtа» («Україна уярмлена»), автор першим увітчизняній суспільно-політичній думці порушив питання про політичнунезалежність українського народу в єдиній соборній державі.
Політичнасамостійність України, вважав Ю. Бачинський, є необхідною умовою їїекономічного і культурного розвитку. Це була смілива спроба обґрунтуватифункції майбутньої держави, яка повинна мати свої фінанси, армію, торгівлю,промисел, здійснювати внутрішню і зовнішню політику.
Ю.Бачинський не вважав створення держави самоціллю, а бачив у ній лишенайважливіший засіб для забезпечення можливості вільного культурного розвиткународу. В далекому майбутньому, на його думку, відпаде необхідність в їїіснуванні. Відповідно асимілюються нації, злившись в одинантропологічно-культурний тип. У цьомупитанні Ю. Бачинський перебував під впливом класичної схеми марксизму.[64]
Вінстверджував, що самостійність України не стосується лише українського народу, ає справою всіх націй, які населяють її етнічну територію, наголошував, щоспільний інтерес змусить їх усіх стати українськими патріотами.
Розвиткуукраїнської літературної мови та засвоєнню її словникового фонду не лишеосвіченими прошарками суспільства, а й широкими масами найбільше сприялакласична художня література. Легально чи напівлегально видані як на Східній,так і найбільше у другій половині XIXст. на Західній Україні поетичні і прозові твори Панаса Мирного, МихайлаКоцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Павла Грабовського, ІванаФранка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича не тільки ставали класикоюукраїнської культури, а й були найдієвнішим чинником формування українськоїлітературної мови. Ще більше зріс авторитет Шевченкового слова, яке проникло усередовище народних мас. Раніше діалектно роздроблена українська мова ставалаєдиним цілим, зрозумілим на всій території України, її визнали своєю мовою інаддніпрянці, і волиняни, і слобожани, і галичани, і подоляни, і закарпатці.[65]
1907р. в статті «Літературна мова і діалекти» Іван Франко писав: «Наша літературнамова в останніх десятиліттях таки значно виробилася. Кожний, хто брався писатитою мовою, наскільки черпав із книжкової традиції, мусив зачинати відКотляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, мусив бачити,що тут, у мові тих письменників, лежить основа того типу, яким мусить явитисявироблена літературна мова всіх українців».[66] У даному разі Франко звертався досвоїх територіально найближчих земляків, що мешкали на західноукраїнськихземлях під владою Австро-Угорщини, але не залишили мрії про возз'єднання зетнічно і мовно єдинокровними братами на Наддніпрянській Україні.
ВзагаліІ.Я. Франко вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомостіукраїнського народу. Своєю науковою, публіцистичною та перекладацькоюдіяльністю він вказував на широкі горизонти національно – культурноговідродження українського народу.
Усвоєму ідейному розвитку І.Франко пройшов два етапи: у першому періоді (80 – тіроки ХІХ ст.) був учнем М.Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму.Після смерті М.Драгоманова у 1895р. він стає на позиції українськогодемократичного націоналізму, його світогляд спирався на засадах гуманізму,раціоналізму і демократизму. І. Франко відмежувався від федералістичних ідейКостомарова М. і Драгоманова М. і став борцем за повну незалежність України.[67]
У1877—1882 рр. І. Франко написав визначні твори політичної лірики — «Вічнийреволюціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюрми», в яких чітко прозвучав закликдо оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша«Вічний революціонер» видатний український композитор М. Лисенко у 1905 р.написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу.В 1926 р. композитор С. Людкевич (1879—1979 рр.) створив симфонічну поему«Каменярі».
І.Франко — найбільший в українській літературі перекладач з усіх європейськихмов. Своїми численними перекладами з літератур різних народів світу він помітнозбагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньоїлітератури.
І.Франко збирав і глибоко вивчав народну творчість. Його праці з історії і теоріїлітератури відіграли визначальну роль у розвитку українськоголітературознавства кінця XIX—початкуXX ст. Його праці про творчість Т.Г. Шевченка та інші становлять вагомий науковий доробок в галузі українськоїкультури та її історії.[68]
Порядз іменами Т. Г. Шевченка та І. Я. Франка слід назвати М. С. Грушевського (1866—1934рр.) — видатну постать української духовної культури. Він є автором понад 2тисяч наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, середяких 11-томна «Історія України-Руси» (1898—1936 рр.) та 5-томна «Історіяукраїнської літератури» (1923—1927 рр.). Велику популярність здобули також«Нарис історії українського народу» (1904 р.), «Ілюстрована історія України»(1911 р.), «Початки громадянства» (1921 р.) та інші. В умовах національногогноблення і переслідування української культури з боку царськогосамодержавства, австрійської монархії, панівних класів Польщі вихід у світісторичних творів М. С Грушевського справив значний вплив на активізаціюнаціонально-визвольного руку на українських землях, розчленованих чужоземнимидержавними кордонами.[69]
Усвоїх творах М. С. Грушевський переконливо показав, що український народпройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на своюмову, національну культуру, власну державність. Творча спадщина вченого вражаєне лише глибиною висвітлення історичного процесу. Але й надзвичайноюактуальністю та повчальністю для сьогодення.
Понад15 років М.С. Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, якепісля реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Товариство об'єднало майже всіх провіднихсхідно і західноукраїнських, а також багатьох європейських вчених. Поруч з М.С.Грушевським плідно працювали А.Кримський. Б.Грінченко, В.Гнатюк, І.Франко,Ф.Вовк та ін. Їх наукові праці публікувалися у „Записках наукового товаристваім. Т.Г. Шевченка”, „Збірнику математично – природничої і лікарської секції”,„Етнографічному збірнику” та інших виданнях товариства.
У1898р. М.Грушевський спільно з І.Франко заснував „Літературно – науковийвісник”, який згуртував кращі українські літературні сили. Він був одним зорганізаторів „Української видавничої спілки” (1899р.) і „Товаристваприхильників української науки і літератури”(1904р.).[70]
Утвердженняукраїнської літературної мови в культурному процесі та побуті населення на всійтериторії України було пов'язане і з економічним життям капіталістичногосуспільства.
Самеекономічне (господарське) життя нації, не відокремлюючи її від інших народів,найбільше сприяє її згуртуванню як певної історичної спільності людей.
Нажаль, об’єктивно передбачуваної тісної взаємодії у розвитку економіки, культуриі мови української нації в умовах утверджуваного в другій половині ХІХ — напоч. ХХ ст… капіталістичного ладу не сталося. Цьому завадили, по-перше,свідоме гальмування розвитку української культури з боку урядів обох правлячихмонархій: Романових і Габсбургів; по-друге, переслідування та заборонивикористання української мови в освітніх закладах, книгодрукуванні,журналістиці, мистецтві з боку тих же урядів, особливо Російської імперії,національна політика якої ґрунтувалася на насильницькій русифікації; по-третє,жахлива фінансова експлуатація України Російською імперією"; по-четверте,російсько-австрійський державний кордон, що ізолював одна від одної дві великічастини території і населення України.[71]
Ускладненінаявністю вказаного кордону економічні, суспільно-політичні і культурні зв'язкиміж західно і східноукраїнськими землями негативно впливали на всі чотиривизначальні фактори формування, розвитку й існування нації (спільністьтериторії, мови, національного характеру та його відображення в культурі) і чине найбільше на найголовнішу з них: спільність економічних зв'язків на базістановлення єдиного народногосподарського комплексу. Отже, процес становлення іконсолідації української нації можна було б вважати завершеним лише за умовиповного возз'єднання українських земель в єдиній соборній державі. Закапіталістичного ладу на Україні цього не сталося.
Усі свої здобуткиукраїнцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацієюта польськими політичними силами краю. Українсько-польські стосунки на початку XX ст. набрали гостро конфліктного характеру,характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на ІванаФранка 1897р., криваві розправи над українськими виборцями, вбивствогалицького намісника графа Андрія Потоцького українським студентом МирославомСічинським (1908)та вбивство польськими студентами одного з лідерівукраїнського студентського руху Адама Коцка (1910).[72]Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення українськогоуніверситету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшилапредставництво українців у галицькому сеймі. У лютому 1914 р. завдяки активним діям
митрополита АндреяШептицького був укладений польсько-український компроміс, згідно з якимукраїнці повинні були одержати третину місць у галицькому сеймі і повноправнепредставництво у різних сеймових комісіях. Польсько-український компроміссильно підважив монополію поляків на владу, передусім в освітніх і культурнихпитаннях. Поляки зобов'язалися не чинити перешкод заснуванню українськогоуніверситету у Львові.
Укладення угодибуло великою перемогою українців і могло послужити поворотним пунктом упольсько-українському конфлікті. Однак через декілька місяців розпочалася першасвітова війна.
В українськійполітичній думці визріла ідея використати міжнародний воєнний конфлікт дляздобуття політичної самостійності України. У грудні 1912 р. на таємномузасіданні трьох головних українських партій Галичини було прийнято заяву:«З огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону,коли прийде до війни між Австрією і Росією, то все українське громадянствостане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворогаУкраїни». Подібне рішення прийняв Другий всеукраїнський студентський з'їзду Львові (липень 1913 р.).[73]
Війна і наступнінаціональні змагання стали великим випробуванням для українського народу.Західно — Українська Народна Республіка перейняла найкращі традиціїнаціональної солідарності й організованості, характерні для передвоєнногоукраїнського руху в Галичині.
Такимчином, упродовж третього, політичного етапу національно-культурного відродженняГаличини, що тривав до першої світової війни, були створені українськіполітичні організації, школи, культурні установи, театри, нові наукові центри,які розповсюджували ідеї національної свідомості не тільки серед інтелігенціїта студентів, але й серед населення.
XIX сторіччя — це епоха діяльностіінтелігенції, — суспільної групи, що репрезентувала новий міщанський світ.Українська інтелігенція доходила до національної свідомості ступнево,досліджуючи народне життя і шукаючи в ньому основних прикмет українськоїнародності. Спершу за головне поле своєї діяльності вона вважала письменство інауку, що найяскравіше могли виявити самобутність української культури. Ухвилини зневіри вона думала навіть, що українство не зможе вийти дальше позасаму культурну організацію. Але пізніше інтелігентна верхівка перейшла доусвідомлювання народної маси і в народі відкрила великі революційні сили, щоскупчувалися коло економічних і соціальних питань. Спираючись на маси і організовуючиїх, інтелігенція розвинула в собі політичний інстинкт і перейшла до активнихвиступів. Ідеал самостійної України зайняв перше місце в національнійідеології.
Самеу 90-х роках XIX ст. національний рух назахідноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час наґрунті наявних суспільно — політичних течій утворилися перші політичні партії,були сформульовані їхні програми та політичні гасла, розраховані на участь в їхреалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почалаоволодівати народними умами, а національний рух, що насував політичного змістустав масовим.
Задва передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської масивиросла свідома у своїх політичних інтересах українська нація.
Вагомийвклад у розвиток соціальної свідомості, культури, мистецтва, літератури внісІ.Франко. Він збагатив українську культуру, вивчав народну творчість. Йогопраці з історії та теорії літератури відіграли визначальну роль у розвиткуукраїнського літературознавства кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Проаналізувавшистатути товариства „Просвіта”, ми маємо змогу прослідкувати динаміку, характері напрям розвитку програмно – організаційних засад найбільшої, найвпливовішої інайпотужнішої української організації минулого. Це зразок національної,організаційної думки другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття, яказуміла не тільки зорієнтуватись у складних умовах іноземного панування, але йзабезпечила існування організації, здатної розвиватися, вдосконалюватися, витримуватиудари і суспільні потрясіння й вести народ до визначеної мети – просвіти вширокому загально соціальному розумінні, а відтак і до творення духовних основнації, через організаційне згуртування народу й вироблення загальнонаціональноїпсихології, державницької свідомості.
Підводячипідсумки процесу національно-культурного відродження в Україні у другійполовині XIX—на початку XX ст., слід зазначити, що незважаючи напевну суперечливість, а в окремих випадках і непослідовність, українськийнаціональний рух стимулював не тільки загальний соціально-економічний,політичний, культурний і науковий прогрес усього українського суспільства, алей зростання громадянської свідомості широких народних мас. Тогочаснадемократична інтелігенція на Україні виявилася гідною бути провідникомпрогресивних сил нації.
Національно-культурневідродження в Україні кінця XVIII— початкуXX ст. заклало підвалини для відновленняукраїнської державності. Четвертим Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918р. проголошено повну самостійність Української Народної Республіки.
 

Висновки
НаприкінціXVIII — на початку XX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурноговідродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи,етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. На цьому ґрунті робилися першіспроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджуєтьсямова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьомупроцесові сприяли поява першої друкованої граматики та словника українськоїмови. Заявляє про себе українська література, яка не тільки збагачує,удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагуєдемократичні, ідеї, ненависть до національного гноблення.
Особливістюнаціонального відродження є те, що цей процес, як правило, спирається наздобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно,що наприкінці XVIII — початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Цевиявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'ятокісторичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичнихтовариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо.
Характерною рисоюрозвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці ХVIII — першій половині ХІХ ст. було чергуванняперіодів реформ з періодами реакцій. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ були спробоюмодернізувати імперію, осучаснити та гармонізувати у дусі освідченногоабсолютизму соціальні та національні відносини. Смерть цісаря – реформатора,події Великої Французької революції, егоїстичні бажання феодалів підштовхнули додії консервативні кола імперії. Тривалий період реакції, що надовго запанував уАвстрійській державі, для західноукраїнських земель характеризується поступовимвідновленням феодалами втрачених позицій у аграрному секторі, посиленнямексплуатації селян, гальмуванням промислового розвитку, перетворенням краю наколоніальну провінцію, поглибленням суспільної кризи. Реакцією народу на ціпроцеси було посилення соціального та національного руху. У підавстрійськійЗахідній Україні національну свідомість мали лише еліта, особливо духовенствота вищі класи. Однак поступовий природний розвиток західноукраїнськоїсвідомості дозволив еліті згодом створити партійно — політичні інститути,відновити історичні традиції, національну мову та літературу, культурніінституції ще до того, як виникло масове суспільство з його проблемамиполітичного поділу, соціально – економічного перерозподілу і, звісно,національних почуттів.
Національневідродження є досить складним процесом, що характеризується різними стадіями.Їх кількість і хронологічні межі різні автори інтерпретують неоднаково.Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови сталисвоєрідним підґрунтям пробудження у західноукраїнському народу національноїсвідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажаннявідстоювати свої права. Вони складають перший етап національного відродження –шляхетський (дворянській). Важливимчинником першого періоду національно – культурного відродження була також появаперіодичних видань, а також публікація наукових праць. Ці видання торкалисьісторичного минулого українського народу, зосереджували увагу на самобутностійого культури. Тобто, українська мова завоювала право на своє існування. Воназбагачувалась творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії і публіцистиці.Інтелектуали першої половини ХІХ ст. не одразу відійшли від своїх попередниківу ставленні до захисту інтересів народу. На початку століття у їхній діяльностіще спостерігається прагнення відновити місце та роль окремих верствсуспільства. Але з плином часу інтелігенція дедалі більше переймаласяінтересами не окремих верств, а всього суспільства, хоча на певних етапахпереважали інтереси тих чи інших соціальних груп населення. Незважаючи намалочисельність і роз’єднаність, українська інтелігенція першої половини ХІХст. справила визначальний вплив на піднесення національної свідомостіукраїнського народу.
Яскравимта самобутнім явищем була діяльність громадсько – культурного об'єднання“Руська трійця”. Члени цієї організації визначили та оприлюднили основне ядроідей національного відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід відфольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робилиперші спроби спрямувати вирішення національних проблем в політичну площину. Наприкінці 1836 р. побачила світ«Русалка Дністрова». В цьому творі активно пропагується івисвітлюється ідея національного визволення українського народу. Зміст«Русалки Дністрової» визначають три основні ідеї: визнання єдностіукраїнського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до їїпоновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народнихватажків — борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідейвласної державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що авторизбірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичнусферу.
Аналізуючипричини заборони збірки, І. Франко зазначав: «Русалка Дністрова», хочі який незначний її зміст, які неясні думки в ній виказані — була свого часуявищем наскрізь революційним". Це був рішучий виступ проти традиційнихполітичних і соціальних авторитетів. Отже, «Русалка Дністрова» стала підсумком ідейних шукань тасвоєрідним піком діяльності «Руської трійці».
Революційна хвиля, щопрокотилася Європою 1848-1849 рр., започаткували новий етап модернізаціїімперії – було скасовано кріпосне право, проголошено конституцію, створенопарламент. Ці та інші модернізаційні зрушення позитивно відбилися на житті західноукраїнськихземель, активізували суспільну діяльність населення, особливо у культурнійсфері. Однак незабаром знову запанувала реакція, яка перекреслила більшістьреволюційних завоювань.
Надругому етапі національно-культурного відродження відбувається патріотичнепробудження, маси активно включаються у культурницькі процеси. Назахідноукраїнських землях хронологія та зміст цього етапу схожі з аналогічнимипроцесами в Наддніпрянській Україні з тією особливістю, що значно виразніше вЗахідній Україні відбувається процес побудови елементів громадянськогосуспільства в рамках національного відродження, даючи простір радикалізації українськогонаціонального руху. Передусім, це стосується діяльності народовців та численнихгромадських організацій, періодичних видань, освітніх установ. Новийконституційний устрій надавав нові можливості для громадянської активності,основним стимулом у ній виступала дедалі гостра конкуренція з москвофілами іполяками. В міру того як мобілізовувала свої сили українська громада,поглиблювалась конфронтація між ними. Вибух громадсько-культурної активностіпісля революції 1848-1849 рр. був таким сильним, що висунув українців Галичинина авансцену всеукраїнського національного руху. Насправді, поширення ідей національноговідродження було процесом важким і повільним. На середину ХІХ ст. воно непросунулось далі виникнення невеликих суспільних організаційних груп українськоїінтелігенції. Щоб вийти за межі культурницького етапу, належало подолатичисленні перешкоди. За винятком інтелігенції і духовенства, в аграрному,традиціоналістському, провінційному суспільстві Західної України тоді ще небуло соціальних верств, масово чутливих до ідей національного пробудження.Важко було протистояти потужному впливові розвинутих і більш престижнихпольських і австрійських культур.
Третій етапнаціонального відродження характеризується появою масового політичногонаціонального руху з відповідними політичними програмами та ідеєю національноїсамостійності. Найґрунтовніше цей етап проявляє себе в діяльності політичнихпартій на Західній Україні, зокрема Русько-української радикальної,національно-демократичної та соціал-демократичної. Підводячи підсумки процесунаціонально-культурного відродження в Україні у другій половині XIX—напочатку XX ст., слід зазначити, що незважаючи на певнусуперечливість, а в окремих випадках і непослідовність, українськийнаціональний рух стимулював не тільки загальний соціально-економічний,політичний, культурний і науковий прогрес усього українського суспільства, алей зростання громадянської свідомості широких народних мас. Тогочасна демократична інтелігенція на Україні виявиласягідною бути провідником прогресивних сил нації. Із плином часу українськийпатріотизм зміцнювало усвідомлення історичної традиції. І врешті – рештз'явився єднальний мовний чинник, який полегшив утворення національної мови,літератури та культури. Релігія, яка справляла найбільший вплив наранньомодерну людину, відіграла тут головну роль. Як наднаціональна інституція,церква була головним чинником виникнення національних почуттів.
Якщокеруватися поняттям лінійного розвитку, українська ідентичність була врештіперерваним віддзеркаленням західноєвропейської моделі національногобудівництва. Проте, розглядаючи цей розвиток як діалектичний, а не лінійнийпроцес, появу української ідентичності можна вважати важливим кроком вукраїнському національному будівництві. Завдяки зацікавленості старовиною таностальгії за нею українська еліта зуміла зберегти рештки українськоїідентичності. У той же час, під впливом Гердера та романтизму, наступнепокоління відкрило український народ з його самобутньою молоддю.
Ізсамого початку процесу поширення національної свідомості між Східною і ЗахідноюУкраїною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі зберігали силутрадиції козаччини й пам’ять про часи Гетьманщини і української автономії. ВЗахідній Україні національно-культурна діяльність в деяких сферах проходиладоволі повільно, і опір йому чинила консервативна частина греко-католицькоїцеркви. Проте, тут не відбувалось драматичних відступів і зростаннянаціональної свідомості з часом ставало все відчутнішим. Особливістюзахідноукраїнського відродження також було те, що в Галичині, Буковині іЗакарпатті воно почалося раніше. Провідною соціальною силою національноговідродження тут було прогресивна частина українського духовенства танаціональна інтелігенція. Нарешті, цей паралельний розвиток мав ще одинважливий результат: після століть обмежених контактів східні і західні українціпочали виявляти посилений взаємний інтерес, тобто національне відродження далоімпульс відродженню державного і початку національно-культурної татериторіальної інтеграції.
 

ЛІТЕРАТУРА:
1.   Грицак Я. Нарис історії України. –К.: Генеза, 1996. – 480с.
2.   Крип’якевич І.П. Історія України.– Львів: Світ, 1990. – 430с.
3.   Культура українського народу:Навчальний посібник/ Русанівський В.М., Вервес Г.Д., Гончаренко М.В. та ін. –К.: Либідь, 1994. – 370с.
4.   Попович М. Нарис історії культуриУкраїни. – К.: Артек, 2001. – 585с.
5.   Бокань В., Польовий Л. Історія культуриУкраїни. – К.: Генеза, 2001. – 290с.
6.   Сарбей В.Г. Національневідродження України. Т.9. – К.: Либідь, 1999. – 310с.
7.   Політична історія України:Посібник за ред. Танцюри В. І. – К.: Академія, 2001. – 388с.
8.   Дорошенко Д. Нарис історіїУкраїни. Т.2. – К.: Глобус, 1992. – 410с.
9.   Грушевський М.С. Історіяукраїнського народу. – К.: Либідь, 1990. – 560с.
10.     ІсторіяУкраїни: нове бачення:/ Гужій О.І., Котляр М.Ф. Т.2 – К.: Україна, 1995. –489с.
11.     Іванченко Р.Історія без міфів. – К.: Український письменник, 1996. – 310с.
12.     ІсторіяУкраїни: Навчальний посібник/ Лановик Б.Д. – К.: Знання, 2000. – 395с.
13.     Полонська-ВасиленкоН. Історія України. Т.2. – К.: Либідь, 1992. – 689с.
14.     Лисяк-РудницькийІ. Історичні есе. Т.1. – К.: Основи, 1994. – 554с.
15.     Голубець К.,Крип’якевич І. Велика історія України від найдавніших часів. Т.2. – К.: Глобус,1993. – 467с.
16.     Романюк М.М.,Галушко М.В. Українські часописи Львова (1848-1900). Т.1 – Львів: Світ, 2001.-320с.
17.     Грушевський М.Ілюстрована історія України., Десятка тисяча. – К.: Либідь, 1913. – 669с.
18.     Толочко П.П.Народний рух на Миргородщині // Київська старовина. – 2002. — №3. – С.20 – 25.
19.     Крип’якевичІ.П. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Просвіта, 1992. – 550с.
20.     Голубенко П.Україна і Росія у світових культурних взаєминах. – К.: Дніпро, 1993. – 420с.
21.     ГрушевскийМ.Г. Очерк истории украинского народа. – К.: Глобус, 1991. – 460с.
22.     Єфименко О.ЯІсторія України та її народ. – К.: Мистецтво, 1992. – 346с.
23.     Українськенаціональне відродження (ХІХ – поч. ХХ ст. ): Навчальне видавництво/ ТичинаА.К., Бондарчук Н., Зав'ялова І.М. та ін. – Ізмаїл: ІДПІ, 1993. – 118с.
24.     Качкан В.А.Українське народознавство в іменах/ Навчальний посібник. Т.2. – К.: — Либідь.1995. – 380с.
25.     Смолій В.А.,Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. – К.: Наукова думка,1991. – 367с.
26.     Субтельний О.Україна: історія. – К.: Либідь, 1994. – 563с.
27.     Україна:культурна спадщина, національна свідомість, державність/ Збірник науковихпраць. Вип. 1. – К.: Наукова думка, 1992. – 354с.
28.     Струкевич О.К.Українська нація до націоналізму: пошуки критеріїв ідентичності в УкраїнськійГетьманщині XVIII ст.// УІЖ. – 1999. — №6. – С.17 –34.
29.     Сарбей В. Т.Становление и консолидация нации и подъем национального движения на Украине во ІІ пол.ХІХ ст.// УИЖ. – 1993. — №5. – С. 3 – 15.
30.     Вівчарик М.М.Українська нація: шлях до самовизначення: — К.: Вища школа, 2001. – 313с.
31.     Жмыр Б.Ф. Историястановления Украинского национального сознания// Философия и социологическаямысль.- 1991. — №3. – С.116 – 167.
32.     Моголій П.Українське національне відродження.// УІЖ. – 1991. — №3. – С. 97 – 110.
33.     Сиволюб Ю.В.,Солдатенко В.Ф. Передумови і зародження українськї національної ідеї// УІЖ. –1994. — №2,3. – С.14 – 30.
34.     Камаринець Т.На світанку відродження.// Дзвін. – 1991. — №1. – С. 136 – 149.
35.     Власенко А. Третийшанс о предпосылках национального возрождения Украины// Политика и время. –1991. — №12. – С.4 – 10.
36.     Семчишин М.Тисяча років української культури. – К.: Либідь, 1993. – 433с.
37.     Філіпчук В.О.Початки українського національного відродження на Буковині.// УІЖ. – 1999. — №2. – С.58 – 73.