ЗМІСТ
ВСТУП
1. ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИЗАРОДЖЕННЯ НАУКОВИХ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОГРАФІЇ
2. БІБЛІОГРАФОЗНАВЦІ ТА РОЗВИТОК БІБЛІОТЕЧИХ ТЕХНОЛОГІЙ В УКРАЇНІ
2.1 Першібібліографії
2.2Бібліографознавці та формування історичної бібліографії в радянській Україні
2.3Історико-бібліографічні дослідження української еміграції
2.4 Розвитоквидавничої бібліографії в 60-80-ті рр. XX ст.
2.5 Концептуальнийрозвиток видавничої бібліографії на сучасному етапі
3. АНАЛІЗ ОСНОВНИХНАПРЯМІВ ДІЯЛЬНОСТІ НАУКОВО-ДОСЛІДНА КОМІСІЯ БІБЛІОТЕКОЗНАВСТВА ТА БІБЛІОГРАФІЇВСЕНАРОДНОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ
ВИСНОВКИ
СПИСОКВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Актуальність теми. У незалежній Українськійдержаві розвиток історичної думки характеризується переосмисленням науковихконцепцій, усуненням стереотипів, новою інтерпретацією фактів, дослідженняммаловідомих та замовчуваних подій минулого. У цьому контексті вагомого значеннянабувають бібліографічні студії, які є джерелом інформації з історичноїтематики.
Упродовж останніх років, коли стали доступними фонди вітчизняних таіноземних архівів, бібліотек, товариств і наукових закладів, з’явиласьможливість поглибленого вивчення основних етапів формування українськоїісторичної бібліографії періоду кінця XIX ст.–1939 р. Переосмислення в сучаснихумовах бібліографічної спадщини з політично незаангажованих позицій вимагаєглибокого аналізу і систематизації її надбань з метою повного і цілісноговідтворення процесу історичного розвитку нашої держави. Незважаючи на наявністьпевної кількості бібліографічних праць, все ще відсутні загальні дослідження,присвячені становленню української історичної бібліографії. Сучасний станвивчення історії історичної бібліографії вимагає проведення комплексногосистематизованого дослідження, аналізу бібліографічної діяльності науковихтовариств і спеціальних осередків, творчої спадщини українських вчених зсучасних методологічних позицій. Ці особливості розвитку історичноїбібліографії даного періоду й обумовили вибір теми дослідження.
Об’єктом дослідження стала українськабібліографія та видатні бібліографознавці.
Предмет роботи – вивчення діяльностінаукових товариств, державних установ, спеціальних осередків, бібліотек,окремих учених і бібліографів зі створення української бібліографічної справи.
Мета роботи – на основі вивчення іаналізу опублікованих матеріалів відтворити процес становлення українськоїбібліографії та вклад відомих бібліографознавців, наукових товариств,бібліографічних осередків та учених в розвиток бібліотечної справи в Україні.
Завданням праці є дослідити:
–стан науковоговивчення проблеми та джерелознавчу базу роботи;
–основні етапистановлення та особливості розвитку української бібліографічної справи., їїзалежність від конкретнихполітичних умов та суспільної думки;
– основнізакономірності формування історико–бібліографічної думки та її місце у загальномуконтексті української історичної науки;
–особливостірозвитку різних видів бібліографічних досліджень на кожному історичному етапі;
–внесок бібліографознавців,наукових товариств, спеціальних осередків, бібліотек, українських учених ідіячів еміграції у розвиток бібліографії.
Методологічними засадами написання роботислугували принципи історизму, наукової об’єктивності, системності тапослідовності у поданні бібліографічного матеріалу.
1.ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ЗАРОДЖЕННЯ НАУКОВИХ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇБІБЛІОГРАФІЇ
Упродовж останніхдесятиліть в українській історіографії у зв’язку з формуванням державницькогопідходу до вивчення історії України зросла потреба у бібліографічних працях, якодних з основних джерел її поглибленого дослідження. З огляду на дослідницькізавдання та наявні джерела, які стосуються розвитку української історичноїбібліографії періоду кінця XIX ст.–1939 р, усі наукові публікації можнаподілити на три основні групи: тогочасного періоду, радянської доби після 1939р., часів незалежної України [11; 86].
Дослідженняпершої групи можна розділити на праці двох основних хронологічних періодів(кінець XIX ст.–1917 р. і 1918–1939 рр.). Серед досліджень першого періодупереважають огляди історичної літератури переважно описового характеру(І.Линниченка, М.Грушевського, І.Франка, І.Калиновича, М.Кордуби та ін.) іпублікації, які поєднували наукові студії та аналіз виданих праць(І.Кревецького, В.Іконнікова, Д.Дорошенка та ін.).
Упродовж1918–1939 рр. розвиток історико–бібліографічних досліджень в радянській Україні,західноукраїнських землях та еміграції мав свої особливості. В радянськійУкраїні відкриття бібліографічних і книгознавчих закладів, наукових товариств,бібліотек активізувало дослідження теоретико–методологічних питань. Вивченнязагальнотеоретичних проблем становлення української історичної бібліографіїпроводилось переважно в трьох напрямках: визначення її суспільної ролі, завданьта основних напрямків розвитку, розробка питань класифікації її видів якважливого засобу створення методів бібліографування літератури, організаціябібліографічної справи на планових засадах за допомогою координуваннядіяльності багатьох закладів і бібліотек. Розробці цих проблем були присвяченіпраці С.Рубінштейна, М.Ясинського, Ю.Меженка, Ф.Максименка, М.Годкевича,С.Єфремова та ін..
В ЗахіднійУкраїні у період між Першою і Другою світовими війнами над дослідженням історіїісторичної бібліографії працювали І.Крип’якевич, М.Андрусяк, І.Свєнціцький,І.Кревецький, М.Кордуба, О.Назарук та ін. В їхніх працях простежується перехідвід нагромадження та реєстрації виявленого матеріалу до досліджень, в якихпроведено детальний аналіз бібліографічних публікацій з узагальненнями тависновками. Окрім того, розробці теорії бібліографії, нових методик бібліографуваннялітератури, дослідженню маловідомих книжкових колекцій приділяли значну увагуІ.Крип’якевич, І.Огієнко, Б.Барвінський та ін.
Дослідженнямісторії, теорії, методології бібліографії та книгознавства у тогочасний періодзаймались представники української культурно-наукової еміграції (П.Зленко, С.Наріжний,Л.Биковський, Д.Дорошенко, П.Богацький, С.Сірополко, З.Кузеля) вЧехословаччині, Польщі, Німеччині, Франції та інших країнах. Характерноюособливістю діяльності української діаспори було глибоке усвідомленняісторичної необхідності проведення бібліографічних досліджень, які ґрунтувалисьна засадах державницької орієнтації без притаманної радянській бібліографіїнадмірної ідеологізації.
В радянськійУкраїні після 1939 р. історична бібліографія розвивались у чотирьох основнихнапрямках. До першого напрямку належать історико–бібліографічні дослідження,які входили до складу загальних праць І.Корнєйчика, Д.Тараманова, Ф.Сарани таін..
До другогонапрямку можна віднести низку окремих досліджень (І.Крип’якевича,С.Сороковської, Ф.Максименка та ін.), в яких відтворена історія і окресленіосновні завдання розвитку історичної бібліографії [51; 31].
Бібліографічнудіяльність творців української історичної бібліографії (Я.Головацького,І.Калиновича, І.О.Левицького, С.Маслова, Ю.Меженка, М.Петрова, І.Франка, М.Ясинськогота ін.) підсумували в своїх монографіях М.Гуменюк і Н.Королевич.
Окремий напрямокстановлять дослідження О.Молодчикова, С.Сороковської, Н.Шеліхової та іншихавторів, присвячені узагальненню досягнень бібліографії української історичноїбібліографії.
В незалежнійУкраїнській державі сучасна історична бібліографія охоплює низку праць, в якихрозглядаються різноманітні аспекти її розвитку з кінця XIX ст. до 1939 р.Особливе місце поміж досліджень займають праці загального характеру(Л.Ільницької, Б.Грановського та ін.), в яких відображено як літературу, так ібібліографічні посібники з історичної тематики .
Багатоплановим зазмістом джерелом вивчення культурної спадщини українського народу стали сучасніісторико-бібліографічні дослідження змісту тогочасних періодичних видань, виданихв Західній Україні та еміграції (О.Вішки, М.Савки, В.Габора, М.Галушки,М.Мартинюка, І.Мілясевич, М.Романюка, В.Майхера та ін.). В результаті аналізупраць цих авторів було встановлено, що періодичні видання систематично друкувалина своїх сторінках покажчики, огляди літератури, рецензії, відгуки, поточнубібліографічну інформацію. Більшість цих студій були опублікованіНауково-дослідним центром періодики при Львівській науковій бібліотеці ім.В.Стефаника НАН України.
Помітну роль урозвитку історичної бібліографії відіграють праці М.Вальо, Я.Дашкевича,М.Кріля, В.Передирій та інших дослідників, в яких узагальнено бібліографічнудіяльність окремих вчених тогочасного періоду.
Маловідомийматеріал, присвячений бібліографічній діяльності наукових товариств, спеціальнихосередків, історії книги, зібраний у працях С.Зворського, Т.Ківшар,Н.Кушнаренка, В.Чорній та ін. Зокрема, Т.Ківшар вивчала українську книгу вісторичному аспекті, С.Зворський – видання товариств “Просвіта” Галичини за1868–1938 рр., В.Чорній – діяльність українських товариств бібліофілів у Львовіта прихильників книги у Празі.
Отже огляднаукової літератури свідчить про те, що в українській історичній бібліографіїнемає комплексних монографічних праць, присвячених дослідженню процесу їїстановлення і розвитку з кінця ХІХ ст. до 1939 р. Натомість є чимало робіт лишедотичних до даної проблеми.
У розвиткуінформаційної інфраструктури держави вагому роль відіграє ретроспективнанаціональна бібліографія, що спрямована на забезпечення відображенняісторичного здобутку нації через систему інформаційно-бібліографічних видань[28; 18].
Значенняретроспективної національної бібліографії не обмежується величезними пошуковимиможливостями, які визначають її як універсальну основу функціонування тарозвитку різноманітних ділянок бібліотечно-бібліографічної діяльності. Вонавиконує важливу наукову й культурно-історичну функцію. Удосконалюючиінформаційно-бібліографічне забезпечення аграрної галузі України та розкриваючидокументно-інформаційний потенціал, ДНСГБ УААН разом з провадженням новихінформаційних технологій зосередила свою увагу на створенні репертуару«Українська сільськогосподарська книга у фондах ДНСГБ УААН». Вжевийшло з друку 5 науково-бібліографічних покажчиків, що включають видання1868-1935 рр.
Формулюванняосновних критеріїв поняття «українська книга» на сьогодні маєнайбільш розвинену історіографічну традицію в бібліографії. Зародження науковихзасад української національної бібліографії пов'язане з іменами М.Ф. Комаровата І.О. Левицького. М.Ф. Комаров відкриває першу сторінку українськоїбібліографії виданням «Покажчика нової української літератури» (1883р.). До свого покажчика він включив літературу переважно українською мовою, щобула надрукована будь-де з того часу, коли «наша словесність обернулася дощиро народної мови», а також твори, написані українцями російською мовоюабо українські за тематикою. У східних та центральних регіонах Українибібліографічна діяльність розвивалася у тяжких умовах через постійні урядовіпереслідування україномовних видань. Так, у 1880 році при обсязі біля 350видань на рік у Києві лише 3 книжки було надруковано українською мовою [1].
На початок XX ст.з'являються перші спроби визначення поняття «українська книга» дляперіоду середньовіччя у працях дослідників стародруків Я. Головацького, А.Петрушевича, І. Свенцицького, які заклали основи української бібліографіїстародрукованих книг [6; 26].
Наступний етап урозвитку бібліографії української книги пов'язаний з періодом українськоїреволюції 1917-1921 рр. За Центральної Ради, у період, коли українськаінтелігенція була захоплена ідеєю заснування незалежної національної держави тастворення відповідних державних органів, у Бібліотечно-архівному відділі підкерівництвом О.М. Грушевського розглядалися проблеми державної реєстрації друкута ретроспективної бібліографії. У 20-х роках над репертуаром українознавчоїкниги плідно працювали науковці Українського науково-дослідного інститутукнигознавства під керівництвом Ю.О. Меженка. Серед видань «ТрудиУНІК» найґрунтовнішими можна назвати: " Українська книгаXVI-XVII-XVIII ст."; Шпілевич В.В. «Бібліографія українськоїлітератури та літературознавства за 1928 рік», Ігнатенко В.А.«Бібліографія української преси 1816-1919». Аналіз наукової тавидавничої діяльності за матеріалами архівного фонду УНІКу дає змогустверджувати важливість розробок бібліографічної тематики та створення своговласного фонду «україніка». Власне, у 20-і роки й були закладеніпідвалини понять «україніка», «українська книга»,«національна бібліографія». Питання національної книги періоду новоїта новітньої історії і бібліографічного репертуару розроблялися відомимибібліографами — Ю. Меженком, Ф. Максименком, М. Сагардою, М. Ясинським, М.Гуменюком; а методологічні аспекти репертуару української книги XVI-XVIII ст. —С. Масловим. Отже, дискусії стосовно поняття «українська книга»зародилися у середині 20-х років, які були бурхливим періодом національноговідродження в історії України. У ті роки з'явилася велика кількість вільновикористовуваних термінів стосовно визначення національної ознаки українськоїкниги — «національна книга», «репертуар української книги»,«національна бібліографія», «бібліографічна україніка»,«державний друк». Це спричинило дискусії про зміст цих термінів таспроби їхнього розмежування, які й досі тривають у колі бібліографів [2; 17].
Меженко Ю. в 1945році відновив роботу зі створення репертуару української книги. За йогоініціативи на спеціальній нараді в ВБУ були обговорені теоретичні та науково-практичніпитання репертуару української книги, але все це було призупинено у зв'язку зідеологічними заборонами працювати над національною тематикою.
Питання прозагальну концепцію україніки було порушене на Першому конгресі Міжнародноїасоціації україністів (вересень 1990). Археологічна комісія, а згодом іІнститут української археографії (нині Інститут Української археографії таджерелознавства ім. М. Грушевського НАН України — ІУА взяли безпосередню участьу напрацюванні концепції архівної і рукописної україніки. Проект бувдоопрацьований редколегією (В. Ульяновський (ІУА), Л. Дубровіна (ЦНБ), К.Новохатський (Головархів України), обговорений і затверджений на спільномузасіданні дирекції ІУА та Інституту сходознавства НАН України.
Учасники конгресувідмовилися від вузького бібліографічного розуміння поняття«україніка» як суто зарубіжних видань про Україну. Йдеться прозагальний підхід, згідно з яким враховуються документи, створені в Україні, вінших державах — про неї, а також документи, створені українцями, якібезпосередньо не працювали в царині української культури або науки, але якізробили значний внесок у світову культуру. Це найзагальніший принцип [8; 14].
У поняття«україніка» ряд учених пропонує вкладати не тільки бібліографічнуінформацію, тобто інформацію вторинного рівня, а й створення зведеного фондукопій архівних історичних матеріалів — нагромадження масивів первинноїінформації і накопичення масиву вторинної. Україніка повинна концентрувати всобі масив первинної інформації (оригінали документів чи їхні копії), а такожмасив вторинної інформації (систему картотек, каталогів, реєстрів, путівників,довідників, власне археографічну чи бібліографічну інформацію).
2. БІБЛІОГРАФОЗНАВЦІ ТА РОЗВИТОКБІБЛІОТЕЧИХ ТЕХНОЛОГІЙ В УКРАЇНІ
2.1 Першібібліографії
Як неможливодостеменно нині встановити автора першого в історії людства, наприклад, віршапро кохання чи ліричної пісні, так, мабуть, ніколи вже не дізнаємось про творцяпершої книги. Очевидним бачиться інше: разом з появою книг їх творці, хотіливони того чи ні, ставали одночасно „першобібліографами”, адже поява їх творіньпороджувала потребу фіксувати, робити найпростіший їх облік. Звичайно, шлях відтакого первісного переліку до сучасної наукової бібліографії такий самий, яквід найпростіших письмен до сучасної літератури.
Бібліографія якнаука зародилася ще у стародавньому світі. Спочатку термін „бібліографія”означав книгописання (переписування книг), згодом – опис книг. Це було зумовленорозвитком культури, появою великої кількості рукописних, а згодом і друкованихкниг. Так, відомі бібліографічні таблиці, складені під керівництвом Каллімаха(ІІІ ст. до н.е.). В Європі першою друкованою бібліографічною працею є „Книгапро церковних письменників” (1494 р.) Йоганна Триттенхеймського. Найзначнішоюдля свого часу була чотиритомна праця швейцарського вченого К. Гесснера„Загальна бібліотека”, видана 1545—1555 рр. в Цюріху [5; 47].
На територіїУкраїни найдавнішими були бібліотеки Софійського собору в Києві (1037 р.) таКиєво-Печерської лаври (ХІ ст.), звідки й тягнуться перші паростки бібліографіїяк окремої галузі. Згодом вони отримують розвиток у книгозбірняхКиєво-Могилянської колегії (XVII ст.), Львівського, Київського, Чернігівського,Луцького, Острозького та інших братств (XVI—XVII ст.).
Якщо спочаткуопис книг був справою окремих бібліографів-ентузіастів, то згодом почаливиникати бібліографічні товариства. Однією з причин цього був своєріднийінтелектуально-інформаційний спалах, що мав місце у ХІХ—на початку ХХ ст.,збільшення накладів книг, наслідком – розвиток бібліографічної науки. Так, 1909р. у Львові при науковому товаристві імені Шевченка організовано Бібліографічнукомісію (1934 –1939 рр. – Бібліологічна комісія) на чолі з І. Левицьким. Їїпочесним членом був І.Франко, членами – М. Возняк, В.Гнатюк, Ф. Колесса,М.Комаров та інші. Видано 7 томів „Матеріалів української бібліографії”(зокрема, праця І.Левицького „Українська бібліографія Австро-Угорщини (1909 –1911 рр.), покажчики творів І.Франка, українських перекладів творів Й.В.Гете,покажчик з історії України І.Калиновича та інші). На півдні України приНоворосійському університеті діяло Одеське бібліографічне товариство (1911—1919рр.) на чолі з істориком І.Лінниченком, яке видавало „Известия Одесскогобиблиографического общества” (1911—1916 рр.), де друкувалися бібліографічніпокажчики краєзнавчого характеру, історико-літературні матеріали проГ.Сковороду, І.Гончарова, Ж.Ж.Руссо, Сервантеса.
Багато увагипитанням бібліографії приділяли І.Франко, М.Павлик, Б.Грінченко, О.Лазаревськийта інші.
Оскільки темацієї роботи пов’язана із дослідженням багатющої культурної спадщиниБережанського краю як складової частини Галичини, а це — земля великихлітературних традицій і видатних представників красного письменства, то значнемісце буде надане саме бібліографії літературній [33; 84].
Як самостійнагалузь бібліографічної діяльності вона почала розвиватися у ХІХ ст. і пов’язанаіз становленням нової української літератури. Першими бібліографічнимипублікаціями були надрукований Маркіяном Шашкевичем в альманасі „РусалкаДністровая” (1837 р.) перелік творів українських письменників, фольклорнихзбірок, критико-бібліографічний огляд публікацій українських народних пісень тафольклористичних досліджень у „Литературных прибавлених к „Русскому инвалиду”на 1837 год.”
У 50—60-і рр. ХІХст. у зв’язку з пожвавленням національно-культурної діяльності в Україніпосилюється інтерес до бібліографічної галузі. З’являються персональніпокажчики, присвячені життю і творчості Г.Сковороди, Є.Гребінки,Г.Квітки-Основя’ненка та ін., перші спроби регулярної поточної інформації пронові явища української літератури (річні критично-бібліографічні оглядиМ.Максимовича, М.Костомарова, І.Вагилевича, О. Лазаревського, П.Єфименка,І.Франка, М.Комарова). Важливу роль у розвитку української літературноїбібліографії ХІХ ст. відіграли журнали „Основа”, „Молот”, „Житє і слово”,„Народ”, „Літературно-науковий вісник”, а також альманах „Рада”. В розвитокукраїнської літературної бібліографії значний внесок зробили І.Франко,М.Павлик, І.Левицький, Б.Грінченко, С.Пономарьов та ін. Подією стали покажчикиМ.Комарова „Бібліографічний покажчик нової української літератури” (1883 р.),„Т.Г.Шевченко в літературі та мистецтві” (1903 р.), „Українська драматургія”(1906 р.), фундаментальна праця І.Левицького „Галицько-руська бібліографія ХІХстоліття” (тт. 1-2, 1888—1895 рр.) та ін. [46; 4]
2.2 Бібліографознавці та формування історичної бібліографіїв радянській Україні
Вирішальне значенняупродовж 1918–1939 рр. набула організація державної бібліографії. Виданнялітописів Головної книжкової палати в Києві розширило інформаційну базуісторичної науки, активізувало довідково-бібліографічну роботу в бібліотеках.Характерною особливістю розвитку історико-бібліографічних досліджень врадянській Україні було встановлення тісних зв’язків із запитами науки, активнаучасть учених в організації бібліографічної роботи і підготовці покажчиків. Упроведенні історико-бібліографічних досліджень брали активну участь Д.Багалій,П.Тутковський, М.Птуха, А.Кримський, С.Маслов, Ф.Максименко та ін. Зокрема,повнотою охоплення матеріалу відзначалися покажчики Ф.Максименка (“Матеріали докраєзнавчої бібліографії України. 1847–1929”), В.Ігнатієнка (“Бібліографія українськоїпреси 1816–1916”), В.Кордта “Чужоземні подорожі по східній Європі до 1700 р.”)та ін.
В 20-х роках XXст. з ініціативи відомих українських вчених та бібліографів (Ю.Меженка,М.Годкевича, С.Маслова, М.Сагарди, С.Єфремова, Ф.Максименка, М.Ясинського) булизасновані провідні наукові заклади і бібліотеки, які організували виданнябібліографічних праць, книгознавчої періодики, розширюючи тим самимдослідницьку базу історичної науки. Зокрема, були створені Всенародна(Національна) бібліотека України при Всеукраїнській Академії наук (ВУАН)(1918), Головна книжкова палата у Києві (1919) як центр державної бібліографії,Український науковий інститут книгознавства (1922), Українське бібліографічнетовариство в Одесі (1925), Державна історична бібліотека УРСР в Києві (1939)тощо [35; 25].
ПленумБібліографічної комісії при ВУАН 11–14 квітня 1927 р. відзначив, що одним з основнихзавдань національної бібліографії в радянській Україні стало укладаннявичерпного українського бібліографічного репертуару (УБР). Він розглядався якджерелознавча база подальшої дослідницької роботи в усіх галузях знань. Потребустворення УБР обґрунтував Ю.Меженко.
У тогочаснийперіод широко розгорнулась поточна і ретроспективна бібліографічна інформація зісторичної тематики на сторінках періодичних видань (“Книгар”, “Бібліологічнівісті”, “Україна”, “Радянська книга” тощо).
Над проблемамиукладання бібліографічного репертуару стародрукованої книги, її дослідження табібліографування в тогочасний період працювали В.Барвінок, П.Клименко,К.Копержинський, С.Маслов, Є.Перфецький, М.Петров та ін. У своїх працях(“Загальний огляд стародруків київських бібліотек” (1924) В.Барвінка, “Етюди зісторії стародруків” (1925) С.Маслова) ці вчені не лише описували стародрукиукраїнських земель, але й розкривали їх зміст, робили узагальнення та висновки.
Одним з основнихнапрямків досліджень в радянській Україні було розроблення персональноїбібліографії, присвяченої українським історикам Д.Багалію, М.Грушевському,М.Драгоманову, М.Петрову, М.Кримському та ін. У цей період були опублікованібібліографічні праці історико-краєзнавчого характеру (Ф.Максименка проДонецький край, В.Симоновського про Крим, Ю.Никифорука про Західну Українутощо).
Загалом, врадянській Україні до кінця 30-х рр. XX ст. творці державної бібліографіїзуміли налагодити систематичне видання літописів, в яких, зокрема,реєструвались всі публікації з історичної тематики. Крім того, розпочаласьробота з підготовки до створення українського бібліографічного репертуару,налагоджено видання різних видів праць з історичної тематики (універсальних ігалузевих покажчиків, оглядів літератури, персональної та краєзнавчоїбібліографії, досліджень рукописів і стародруків). Разом з тим у публікаціяхдопускався значний паралелізм і дублювання через недостатню координаціювидавничої діяльності між бібліотеками та бібліографічними центрами,потребувала удосконалення методика укладання покажчиків. Через ідеологічніперепони українська національна бібліографія відставала від тогочасних потребісторичної науки, яка не була забезпечена належною бібліографічною базою./> 2.3 Історико-бібліографічні дослідження українськоїеміграції
Визначальну рольу проведенні історико-бібліографічних досліджень відігравало Українське товариствоприхильників книги (УТПК) (1926) в Празі, яке очолював професор С.Сірополко.При товаристві працювала бібліотечно–бібліографічна комісія. Друкованим органомУТПК був часопис “Книголюб” (1927–1932). На сторінках журналу активнопопуляризувались покажчики і огляди історичної літератури українських тачеських бібліографів, публікувались статті з питань історії і теоріїбібліографії (В.Біднова, Ю.Меженка, В.Сімовича та ін.).
Вагомий внесок урозвиток історичної бібліографії зробили С.Наріжний, П.Зленко, Д.Дорошенко,С.Сірополко, Л.Биковський, П.Богацький та інші вчені, більшість з яких,рятуючись від арештів і репресій в радянській Україні, змушена була емігруватиза кордон. С.Наріжний вважав бібліографію спеціальною історичною дисципліною,яка допомагає у дослідженні минулого України. У бібліографічному доробкуС.Наріжного були огляди змісту українських та закордонних періодичних видань(“Чеський історичний часопис”, “Слов’янський огляд”), дослідження науковоїспадщини учених і діячів культури (В.Антоновича, В.Біднова, Я.Шульгіна,Я.Голлого).
Науковізацікавлення С.Сірополка мали різноплановий характер (дослідження питань історії,теорії, методики бібліографії та книгознавства, огляди літератури,біобібліографія). Величезна наукова спадщина вченого, аналіз його праць даютьпідстави вважати С.Сірополка одним з творців української історичноїбібліографії і бібліографознавства.
Розвиткуісторичної бібліографії сприяли студії П.Зленка (загальні та галузевіпокажчики, огляди змісту української періодики, біобібліографія, дослідженняісторії книги та маловідомих книжкових колекцій), зокрема: “Бібліографічнийпокажчик праць української еміграції, 1920–1930” (1932), “Приватні бібліотекина Україні” (1937), “Симон Петлюра” (1939).
Л.Биковськийзалишив по собі велику рукописну і друковану спадщину (понад 500 праць). Вінбув фундатором двох історико–книгознавчих серій, до яких ввійшло понад 20книжок, редагував та друкував бібліографічні періодичні та неперіодичні виданняв еміграції (“Українське книгознавство” (1922), бібліотечний журнал Варшавськоїміської публічної бібліотеки (1929–1938), публікував статті про досягненняукраїнської і чеської бібліографії (“Українська бібліографія на еміграції”(1922), “Замітки про чеську бібліографію” (1927) тощо.
Бібліографія буланевід’ємною складовою частиною історіографічних досліджень Д.Дорошенка. Йогобібліографічна спадщина (покажчики, списки, огляди, науково-допоміжна бібліографія),як змістовне джерело досліджень минулого України, й сьогодні впливає нарозвиток історичної думки.
Таким чином, навідміну від своїх співвітчизників, не боячись арештів і репресій, українськівчені в еміграції вільно популяризували власне бачення перспектив розвиткуісторичної бібліографії. Саме тому їх бібліографічна спадщина стала вагомимджерелом вивчення вітчизняної історії та діяльності української діаспоризокрема. 2.4 Розвиток видавничої бібліографії в 60-80-ті рр. XX ст.
У 60-80-ті рокибуло сформовано систему видавничих та видавничих бібліографічних посібників, вякій визначились три основні напрями бібліографічного інформування: перспективний,асортиментний та обліково-видавничий. Однак дана система не задовольняла повноюмірою інформаційні потреби користувачів. У зв’язку з цим постійно ведеться пошукшляхів поліпшення видавничої бібліографічної інформації, удосконалюється їїструктура. Продовжується реорганізація видавничої та поліграфічної галузей. Втой же час посилюється заідеологізованість книговидавничої справи. Характернимдля даного періоду є поширення централізації у видавничій та видавничійдіяльності.
СтворенняКнижкової палати пов'язане з Законом, ухваленим Радою Народних Міністрів ізатвердженим Головою Директорії В. Винниченком 24 січня 1919 року «Проутворення Головної Книжної Палати в м. Києві… для регістрації всієїдрукарської продукції на Україні, наукового її систематизування та для обмінукнижками з иншими книжними інституціями». 26 січня 1919 року було затвердженоЗакон «Про обов'язкову надсилку друкарнями, літографіями, металографіями таин-шими подібними закладами до Повітових Комісарів примірників всіх видань»[20; 17].
На початку лютого1919 року в Києві утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Згідно знаказом Народного комісара освіти В. Затонського за № 4 від 11 лютого 1919 року«… усі асигнування і намічені видачі по Міністерству Народної Освіти,затверджені попереднім урядом, залишені в повній силі і підлягають виконанню».
З 1920 рокудержавний центр України переходить до Харкова. У березні місяці 1921 року в Харковіоголошено нову постанову «Про обов'язкову реєстрацію та збереження зразківтворів друку».
Проте головнізміни постають у 1922 році, коли була видана постанова Ради Народних Комісарів«Про організацію Української Книжкової Палати і про забезпечення головнихкнигосхованок всіма виданнями республіки». За цією постановою з 27 червня 1922року Центральний Бібліографічний відділ у Харкові перетворився в УкраїнськуКнижкову Палату, яка організовується при Державному видавництві УСРР [20; 18].
Діючи у Харкові з1922 по 1989 роки, Книжкова палата була головною науково-бібліографічною йінформаційною установою України, центром національної бібліографії. У нійзбирали і зберігали всю друковану продукцію, що виходила на терені України.Видавалися державні покажчики «Літопис книг» з 1924 року, «Літопис журнальнихстатей» з 1936 року, «Літопис газетних статей» з 1937 року, «Літописобразотворчих видань» (1937– 1990), «Літопис нот» (1954–1990), «Літописрецензій» (1936–1990); ретроспективні покажчики: «Преса Укр.РСР», «Літописперіодичних видань УРСР» (щорічник), «Періодичні видання УРСР» (останній за1976–1980 роки), «Друковані видання УРСР» (1947–1989), «Українська РСР у пресіСРСР і зарубіжних соціалістичних країн» (1956–1989); друковані анотовані карткина книги та журнальні статті. Всі ці бібліографічні покажчики були дужепопулярними в усьому світі і незамінними у повсякденній праці для науковців,працівників освіти і культури.
/>2.5Концептуальний розвиток видавничої бібліографіїна сучасному етапі
Після переїзду доКиєва (1989–1990) Книжкова палата об'єднується з видавництвом «Реклама» іперетворюється в республіканське бібліографічно-видавниче об'єднання «Книжковапалата ім. І. Федорова», а з 1993 року у Національне науково-виробничеоб'єднання «Книжкова палата України».
Протевисококваліфіковані кадри залишились у Харкові, і виникли значні труднощі,пов'язані з організацією роботи Книжкової палати України в нових умовах. Закороткий термін потрібно було сформувати професійний колектив Палати привеличезному дефіциті професійних бібліографів і у час економічної кризи. Цепозначилося на роботі Книжкової палати — припинено видання літописів нот,рецензій, образотворчих і періодичних видань України, всі ретроспективніпокажчики, а також друкованих анотованих карток [42; 22].
Для вирішенняпроблем державної бібліографії наказом Міністра у справах преси та інформаціївід 25 березня 1996 року було реорганізовано Національне науково-виробничеоб'єднання «Книжкова палата України» у державну наукову установу з назвою«Книжкова палата України».
Упродовж1996–2001 років до Києва з Харкова було перевезено 7 800 495 одиниць зберіганнядрукованої продукції. Відновлено випуск усіх літописів і започатковано виданнянових літописів і довідників, які раніше видавала Всесоюзна книжкова палата уМоскві, започатковано й здійснюється випуск періодичного журналу «ВісникКнижкової палати».
Із 1996 рокуКнижкова палата зробила перехід на нові інформаційні технології, створившилокальну комп'ютерну мережу і впровадивши нову технологію обробкибібліографічної інформації.
У 1997–2008 рокахКнижкова палата України готувала і видавала серію бібліографічних покажчиків,довідників, каталогів, журналів. Серед них: Літопис книг (щомісяця); Літописжурнальних статей (двічі на місяць); Літопис газетних статей (двічі на місяць);Літопис картографічних видань (щороку); Літопис нот (щороку); Літописобразотворчих видань (двічі на рік); Літопис періодичних видань України,1997(щороку); Літопис рецензій (щороку); Нові видання України (тричі на місяць);Вісник Книжкової палати. — Науково-практичний журнал (щомісяця); Політика.Політичні науки. Економіка. Економічні науки. — Реферативні журнали (щомісяця);Друк України. Щорічник (1997–2000 рр.) — Статистичний збірник; Каталог виданьУкраїни. 1997.— Довідково-інформаційне видання; Королевич Н. Ф. Українськібібліографи ХХ століття. — Навчальний посібник; Татари в Україні (1917–1941),Турки в Україні (1917–1941), Німці в України (1917–1941 роки), Євреї в Україні,(1917–1941 роки) 2 томи; Серія «Етноси України»; Термінологічний словник збібліографознавства та соціальної інформатики; Календар знаменних і пам'ятнихдат (щоквартальник); Видавництва, видавничі та книгорозповсюджуючі організації.1997. — Довідник; Друковані бібліографічні картки на журнальні статті тарецензії (двічі на місяць): повний комплект; Друковані бібліографічні картки накниги — неанотовані (тричі на місяць): повний комплект.
Фонди друкованоїпродукції і бази даних Книжкової палати України перебувають під охороноюдержави та є її власністю.
Документальнапам'ять України, що зберігається в архіві Книжкової палати України ім. І.Федорова на 1 січня 2004 року налічувала 12,7 мільйонів одиниць зберігання. Ценайповніше зібрання книг, газет, журналів і аркушевої продукції в Україні з1917 року, яке повністю збережено і перебуває в доброму стані у м. Києві [49;418].
Виникненнякнигодрукування в Україні довгий час пов'язували з іменем першодрукаря РосіїІвана Федорова. Стверджували, що перший російський друкар прибув до м. Львова,заснував там друкарню і 1574 року видав книгу «Апостол». Цю дату і вважалиофіційною у визначенні заснування українського книгодрукування. 1974 рокувиповнювалося 400 років українського друку і Книжкова палата вийшла з пропозицієюпро присвоєння їй звання першодрукаря Івана Федорова. У січні 1974 року вийшлапостанова.
3. АНАЛІЗ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДІЯЛЬНОСТІ НАУКОВО-ДОСЛІДНАКОМІСІЯ БІБЛІОТЕКОЗНАВСТВА ТА БІБЛІОГРАФІЇ ВСЕНАРОДНОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ
Досвід перших років організаційної діяльності Бібліотеки (1918-1923)збирання фондів, їхнього первинного опрацювання довів необхідність створенняцентру, що координував би бібліотечну та бібліографічну роботу науковихбібліотек України, сприяв розв’язанню спільних проблем.
Після детального обговорення, співробітники ВБУ дійшли висновку, що йогоорганізація можлива лише на базі Всенародної бібліотеки України як визнаноїнаціональної бібліотеки, яка мала великий універсальний науковий фонд,розвинену структуру, акумулювала у своєму складі міцний колектив фахівців.Науково-дослідний інститут на базі Бібліотеки, будучи новою організаційноюформою, повинен був поєднати усі переваги великої наукової бібліотеки ідослідної установи.
На нараді ініціативної групи у березні 1925 р. було ухвалено організуватина громадських засадах об’єднання під назвою “Науково-дослідний інститут бібліотекознавства при ВБУ”для колективного проведення наукових досліджень з проблем бібліотекознавства[32; 17].
Одним з перших наслідків діяльності новоствореного Інституту булаорганізація за ініціативою ВБУ і діячів НДІБ Першої конференції науковихбібліотек України та її проведення в грудні 1925 р. у приміщенні Бібліотеки.Обговоривши основні проблеми діяльності наукових бібліотек, учасники конференціїпідтримали загальні підходи і підтвердили провідну позицію ВБУ у розвиткунаукової діяльності та організації НДІБ як головного осередку бібліотечноїнауки в Україні.
Уже у січні 1926 р. Президія НДІБ на своїх засіданнях розглянула резолюціїКонференції, виокремила першочергові проблеми, серед них складанняукраїнознавчого бібліографічного репертуару і бібліографічної роботи в науковихбібліотеках, підготовки наукових робітників бібліотекознавства йкваліфікованого бібліотечного персоналу, каталографії, предметного каталогу;визначила співробітників, на яких покладалась персональна відповідальність заїхнє вирішення, для чого ці питання мали бути включені до загального плануроботи ВБУ і НДІБ.
За розпорядженням Укрнауки від 12 липня 1926 р. Інститутбібліотекознавства було перейменовано у Науково-дослідну комісіюбібліотекознавства та бібліографії (НДКБ). Рада ВБУ на засіданні 22 лютого 1927р. затвердила Статут HДКБ, що закріпив за нею усі повноваження та функціїраніше створеного Інституту.
За Статутом на НДКБ покладалася робота в галузі бібліотекознавства табібліографії, а також споріднених і допоміжних дисциплін. Основними завданнямивизначено: а) обслуговування наукових потреб ВБУ; б) сприяння розвитковібібліотечної та бібліографічної справи в УСРР.
У рамках окресленого обсягу й завдань визнано три основні функції НДКБ:науково-організаційну, науково-педагогічну та науково-дослідну. Організаційнаструктура НДКБ складалася з Пленуму, Президії, секцій та комісій з окремихпитань. Було створено дві секції — бібліотекознавства і бібліографії. 1928 р.започатковано секцію книгокористування. 1929 р. планувалося розпочати роботусекції НОП.
Засідання Комісії були переважно відкритого (“прилюдного”) характеру, наних запрошувалися бібліотечні фахівці з наукових бібліотек і спорідненихорганізацій. Співробітники інших установ включалися й до складу НДКБ для більшпредставницької участі в її роботі зацікавлених фахівців з бібліотечної справита бібліографії. ВБУ намагалася використовувати всесоюзну трибуну, брати участьбібліотечних та бібліографічних нарадах різних рівнів.
Результатом напруженої індивідуальної й колективної роботи членів НДКБстали не лише оприлюднені доповіді, створювалося наукове підгрунтя длявиконання завдань Hаціональної бібліотеки у всеукраїнському масштабі,надавалася допомога у вирішенні завдань бібліотечної справи і бібліографії длявсієї України, що сприяла її активному розвиткові.
У ході реалізації резолюції Першої конференції наукових бібліотек УСРР простворення Комісії для розробки основних питань організації та координації робітзі складання УБР, каталографічної інструкції тощо, виникає підтримана Укрнаукоюідея створення при ВУАН всеукраїнської Бібліографічної комісії (далі — БК).
11-14 квітня 1927 р. у Києві, в приміщенні ВБУ відбувся Перший пленум БКВУАН. Співробітники НДКБ взяли активну участь у створенні Комісії, редагуванніположення про її роботу, склали проект пленуму, згодом затвердженийорганізаційною нарадою, й представили п'ять з восьми доповідей.
БК поєднала провідних фахівців різних установ і відомств України. Провіднароль діячів НДКБ в інформаційному, науково-методичному і науково-теоретичномузабезпеченні проблем створення національної бібліографії простежується зарезультатами її роботи, значну частину якої, в т.ч. й проект УБР, виконано самепрацівниками Бібліотеки [32; 18].
За ініціативою і активною участю членів НДКБ, було також організовано йпроведено Перший пленум Каталографічної комісії для розробки єдиноїкаталографічної інструкції.
Постанови ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У кінця 1928-1929 рр. спричинили реформубібліотечних установ, в т.ч. й наукових бібліотек. ВБУ втягується в загальнийпроцес ідеологічної перебудови суспільства.
НДКБ на той момент мала міцний, високопрофесійний склад фахівців, здатнийвирішувати найскладніші завдання бібліотечної теорії і практики. Серед їїчленів були найвідоміші у наш час діячі бібліотечної справи і видатні вчені:С.П.Постернак, М.І.Ясинський, М.І.Сагарда, С.І.Маслов, В.Ф.Іваницький,Д.А.Балика, Б.І.Зданевич, Ф.П.Максименко, О.Є.Карпинська, В.О.Козловський,Н.В.Піскорська, О.І.Полулях та інші фахівці, які працювали у Бібліотеці.
На 1929/1930 р. було заплановано дослідження з питань бібліотекознавства,бібліографії, книгокористування, передбачався подальший розвиток науково-педагогічноїроботи. Разом з тим, політична ситуація в Україні стала вже несприятливою длянаукової діяльності у контексті підходів, що були запропоновані вченими ВБУ.
Наприкінці 1928 р. у газеті “Пролетарська правда” з’явилися статті, що мали на меті дискредитаціюдіяльності ВБУ та її керівництва. Бібліотека звинувачувалась у відсутностіідеологічних підходів до опрацювання фондів, створення каталогів, недостатньомузв’язку іззавданнями соціалістичного будівництва, а найголовніше – наявності кадрів з духовною освітою при“ігноруванні у прийомі на роботу комуністів і комсомольців”, що розцінювалосяяк протидія офіційному курсу партії та радянської влади (1928 р. у ВБУпрацювали дев’ять осіб здуховною освітою і вихідці з сімей духовних осіб). Організується комісія ВУАНпід головуванням акад. К.Г.Воблого, що працювала три місяці. В цілому їївисновки були сприятливими для ВБУ, хоч відмічалися й незначні недоліки.Комісія висунула ряд пропозицій щодо вдосконалення діяльності ВБУ, зокрема,каталогізації, обслуговування читачів, розміщення фондів тощо. Ряд недоліків удіяльності Бібліотеки цілком справедливо було пояснено об’єктивними труднощами.
Спільне зібрання ВУАН 11 лютого 1929 р., де виступили віце-президент ВУАНакад. К.Г.Воблий та директор ВБУ С.П.Постернак, схвалило наслідки діяльностіКомісії та в цілому ВБУ. Прихильність Комісії до ВБУ та підтримкаС.П.Постернака були очевидними, що не могло не роздратувати Укрнауку, вжеорієнтовану на реформу ВБУ.
У жовтні-листопаді 1929 р. Київський держфінконтроль провів спеціальнуревізію фінансово-господарчої діяльності ВБУ. Внаслідок перевірки, у жовтні1929 р. С.П. Постернака звільнено з посади. Для підкріплення результатівперевірки організовано Урядову комісію. Під час урядового обстеження ревізіюрукописних фондів проведено спеціальною комісією під головуванням Камінського,а після неї — фінансову, а почасти й фахову роботу ВБУ перевіряла спеціальнабригада Робітничо-селянської інспекції.
Урядова комісія працювала впродовж трьох місяців. Висновки її булинищівними й носили політичний характер.
Повному розгрому піддавалася науково-дослідна робота НДКБ, якаперевірялася групою під керівництвом А.М.Яременка. Незвжаючи на те, що самийфакт створення єдиного в УСРР осередка для наукового дослідження проблембібліотекознавства, а також ретельну, а іноді й самовіддану роботу НДКБ таокремих її членів, розвинену видавничу діяльність оцінено позитивно, булозроблено спроби розгрому методологічної спрямованості досліджень. Зокрема,критиці піддалося поняття об’єкта наукової роботи, що власне й було основним грунтом науково-дослідноїдіяльності НДКБ.
Критиці піддано й науково-організаційну діяльність НДКБ, передусім,розподіл наукових досліджень за секціями бібліотекознавства ікнигокористування.
Основний висновок прямо вказував на ідеологічний зміст претензій Комісії:“HДКБ не зуміла відповідно спрямувати й свою роботу, й інтереси своїх членів,щоб їхні індивідуальні роботи більше відповідали вимогам сучасногосоціалістичного культурного будівництва й сучасній ролі бібліотеки в реконструктивномупроцесі” (Архів НБУВ, оп.1, спр.278а, арк.26.).
1930 р. у Бібліотеці та НДКБ уже не працювали С.П.Постернак, Д.А.Балика,П.Ф.Терлецький, деякі інші діячі НДКБ — теоретики бібліотеко- табібліографознавства. Зі складу НДКБ та БК ВУАН було виведено Ю.О.Меженка.Директором ВБУ призначено Н.М.Миколенка, його заступником та головою НДКБ – А.М.Яременка.
Звільнення керівного складу та призначення нового директора за висновкамикомісій стало поштовхом до ідеологізації установи, спричинило репресії щодопровідних спеціалістів Всенародної бібліотеки України, приниження здобутківпопередніх років у розвитку бібліотекознавства, книгознавства та бібліографії,перетворення ВБУ з бібліотеки світового рівня на загальнорадянську бібліотеку.
Починаючи з 1931 р. Всенародна бібліотека України поступово змінюєконцептуальні погляди на основний зміст бібліотечної, науково-дослідної танауково-методичної діяльності, спрямовує свою бібліотечну та бібліографічнуроботу на службу соціалістичному будівництву.
Працювало дві секції – бібліотекознавства й бібліографії, оскільки після критики урядовоїкомісії секції книгокористування не було передбачено в новому штатному розписі.Не було створено, як планувалося раніше, й нової секції з НОП. З книгознавчихпитань до плану включалися лише ті, що мали загальний інтерес і пов’язувалися з конкретною роботою окремихвідділів ВБУ.
1931 рік можна назвати переломним у діяльності ВБУ та НДКБ. Розгортаєтьсясерія дискусій у літературознавстві, історичній науці, філософії. Не оминули ціподії й книгознавство. Навесні 1931 р. за ініціативою Товариства войовничихматеріалістів у ВУАН організовано дискусію з приводу ідеологічної боротьби накнигознавчому фронті. Її підтримано на Всеукраїнській бібліографічній нараді,скликаній того ж року. Критиці було піддано як загальні напрями розвиткукнигознавства та бібліографії, так і окремих вчених-книгознавців. Об’єктамикритики К.А.Довганя, який фактично очолів цю кампанію в Україні, сталиспівробітники ВБУ і лідери НДКБ, зокрема, М.І. Ясинський, М.І. Сагарда,Д.А.Балика, а також практично вся діяльність НДКБ.
Ряд засідань Пленуму НДКБ наприкінці 1931 – на початку 1932 р. було присвяченоаналізу попередньої роботи ВБУ в “світлі діалектично-матеріалістичноїметодології”. Із “визнанням ідеологічних помилок” довелось виступити керівномускладу НДКБ. Видатні вчені, висококваліфіковані спеціалісти змушені булиохаювати свою попередню роботу та обіцяти «опанувати марксо-енгельсовудіалектику». Після відмови визнати помилки у своїй роботі залишає ВБУ МиколаСагарда.
Упродовж 1933 р. звільнено з роботи понад 40 співробітників Бібліотеки.Більшість з них становили активні члени НДКБ. У жовтні 1933 р. керівництво ВБУта її науковий склад практично повністю змінено.
У нових статутах 1934-36 рр. у структурі Бібліотеки Науково-дослідноїкомісії бібліотекознавства та бібліографії вже не було. Ліквідація НДКБ якцентра науково-дослідної науково-організаційної та науково-педагогічної роботиу ВБУ і Україні суттєво вплинула на подальший розвиток української бібліотечноїнауки.
У 1923-1924 рр. В.Ф.Іваницький та старші бібліотекарі ВБУ, залучені довивчення досвіду організації і діяльності національних бібліотек, уважнопроаналізували досвід й найпоширеніші форми підготовки наукових кадрів у Росіїта на Заході. Виходячи із завдань Національної бібліотеки, які вимагалистворення наукових засад організації бібліотечної діяльності, ВБУ зупинилася наінституті аспірантури як спеціальній формі підготовки наукового персоналу.
На засіданні Ради ВБУ від 8грудня 1925 р. колективними зусіллями розроблено проект вимог до аспірантів іоголошення про п’ять місць для аспірантів ВБУ. Але з огляду на важливістьпитання в цілому для України, зацікавленість у ньому інших наукових бібліотек,нарешті, на те, що вихід, запропонований ВБУ, був новим для бібліотечнихпрацівників, ухвалено винести це питання на розгляд Першої конференції науковихбібліотек України.
На конференції було заслухано й обговорено грунтовну доповідь заступникадиректора ВБУ В.Ф.Іваницького “Науково-дослідна праця в галузібібліотекознавства та бібліографознавства у зв’язку з підготуванням бібліотекарів та встановленням аспірантури принаукових бібліотеках”. Серйозних заперечень проти інституту бібліотечноїаспірантури на конференції висловлено не було, й пропозицію ВБУ підтриманомайже одноголосно [28, 20].
Пізніше співробітниками Бібліотеки вироблено проект “Положення проаспірантів у галузі бібліотекознавства та книгознавства”, що деталізувавзагальні положення про науково-дослідні кафедри, пристосовуючи їх до завдань іумов підготовки бібліотекарів вищої кваліфікації; складено загальний планпідготовки аспірантів, обговорений на засіданнях НДКБ і затверджений Радою ВБУ.
Очолювати роботу аспірантів мала обрана Колегія керівників. Першимиаспірантами Всенародної бібліотеки України 1926 р. стали М.В.Геппенер,Г.І.Коляда, В.М.Пилипенко та В.О.Черняхівська.
Науково-дослідну роботу аспірантів було орієнтовано на науково-практичніпотреби української бібліотечної справи. З урахуванням цього керівники роботоюаспірантів склали докладні програми з кожного циклу, списки літератури, що слідбуло опанувати впродовж навчання, теми для обговорення на колоквіумах іконференціях. У 1926-1933 рр. програми, форми та методи роботи з аспірантаминеодноразово переглядалися з ураховуванням досвіду попередніх років. Увдосконаленні навчального процесу брали участь й самі аспіранти.
Діяльність Урядової комісії 1929-1930 рр., супроводжувалась й критикоюроботи аспірантури. В науково-педагогічній діяльності НДКБ виявлено суттєві“дефекти”, основними з яких вважалися методологічні вади у вивченнібібліотечної справи як соціального процесу і відсутність нової генераціїнауковців у складі аспірантів. Комісія зробила спеціальні висновки стосовнороботи з аспірантами. Пропонувалося звернути увагу на збільшення набору зарахунок кадрів пролетарського походження. Наслідком перевірки роботи ВБУУрядовою комісією стала повна переорієнтація напрямів діяльності НДКБ інауково-педагогічної зокрема.
Інститут аспірантури Всенародної бібліотеки України на чолі з НДКБ мавпотенційні можливості відіграти важливу роль у формуванні наукових кадрів угалузі бібліотекознавства та бібліографії в Україні. Але вихід постанови ЦКВКП(б) “Про поліпшення бібліотечної роботи” (жовтень 1929 р.) став початкомпослідовного знищення здобутків науковців ВБУ та НДКБ у галузі підготовкинаукових кадрів.
Політичні репресії 1929-1933 рр. спричинили повну зміну кадрового складуБібліотеки, звели нанівець зусилля як керівників, так і аспірантів ВБУ. Після1933 року відомості про долю аспірантури в документах Бібліотеки відсутні,аспірантуру скасовано.
Другим напрямом науково-педагогічної діяльності НДКБ було створення приВБУ бібліотечних курсів для підготовки фахівців середньої спеціальної освіти,яким у системі підготовки кваліфікованих кадрів відводилося важливе місце.
Наступним кроком у цьому напрямі стала спроба відкриття при Бібліотецідворічних курсів для підготовки середнього бібліотечного персоналу, про щокерівництво ВБУ та НДКБ вело переговори з Укрнаукою впродовж 1926-1932 рр. Навідкритих засіданнях НДКБ та в періодичній пресі було детально обговорено формиі методи навчання, програми для курсантів тощо. З різних причин (переважночерез відсутність асигнувань) курси так і не було відкрито. Як компроміснийваріант, керівництво НДКБ запропонувало тимчасово без додаткових асигнуваньстворити однорічні бібліотечні курси для підготовки бібліотечних працівників.Ці курси існували в 1926/27 навчальному році й отримали позитивну оцінку якодин із засобів підготовки бібліотекарів середньої ланки. Досвід існуваннякурсів детально проаналізовано Д.А.Баликою та О.Є.Карпинською в “Журналібібліотекознавства та бібліографії”.
У звітах про роботу Бібліотеки та НДКБ за 1928 р. є інформація проіснування однорічних курсів набору 1927/28 р. Відомості про існування курсівдля підготовки середнього бібліотечного персоналу при ВБУ, хоча б однорічних, унаступні роки відсутні.
Отже, первісні задумки про діяльність дворічних курсів бібліотечнихпрацівників так і не були затверджені державними органами. 1932 р. з дозволуНКО при Бібліотеці організовано курси для підвищення кваліфікації бібліотечнихробітників ВИШів і наукових установ м. Києва, але вони вже діяли на прициповоінших засадах.
/>ВИСНОВКИ
У розвиткуукраїнської видавничої бібліографії можна виділити такі етапи:
Перший – XVIIIст. – має такі характерні риси: 1) зародження видавничої та видавничоїбібліографії, що пов’язано з виникненням звітно-видавничої бібліографії, задопомогою якої здійснювався цензурний контроль за книгодрукуванням в Україні;2) створення видавничих бібліографічних посібників у вигляді реєстрів,цінників, такс, в яких переважно представлена богослужбова література.Одночасно зароджується бібліографія книг гражданського друку, які потрапляютьдо видавничих бібліографічних покажчиків; 3) поширення на українських етнічнихземлях реєстрів і розписів російських видавців та книготорговців.
Другий етап –перша половина ХІХ століття – характеризується тим, що: 1) з’являються приватнікнигарні та бібліотеки (кабінети) читання при них; 2) удосконалюється методикавидавничого бібліографування: у видавничих бібліографічних покажчиках починає застосовуватисясистематичне розташування літератури, з’являються анотації, допоміжні покажчики;3) зароджується галузева видавнича бібліографія; набуває розповсюдженнясвітська література; до видавничих посібників вперше потрапляють книжкиукраїнською мовою.
Під час третьогоетапу – друга половина ХІХ століття – 1) збільшується випуск універсальних видавничихкаталогів; зростає кількість “внутрикнижкових” видавничих та видавничихсписків; 2) утворюються спеціалізовані видавничі каталоги: галузеві та каталогиз продажу книжок українською мовою; 3) удосконалюється структура видавничихбібліографічних покажчиків; 4) підвищується роль видавничої бібліографічноїперіодики, широко пропагуються українські та українознавчі видання, книжки,періодика, ноти, твори образотворчого мистецтва, зарубіжна україніка.
В процесістановлення та розвитку видавнича бібліографія в Україні, незважаючи наідеологічні перешкоди та цензурні утиски, стала важливим видом серед іншихвидів бібліографії. Вона стала невід’ємним компонентом книжкової торгівлі,виробила свої методи та форми діяльності. Широко розповсюдилася видавнича бібліографічнапродукція; розвивається видавниче бібліографознавство; було створено єдинукласифікацію літератури для книжкової торгівлі та видавничої справи; сформованосистему видавничих бібліографічних видань різного призначення. Здійсненедослідження дозволяє стверджувати, що видавнича бібліографія набула державногозначення і офіційного визнання.
Виходячи з потребнаціональної бібліографії, зрозумілим є акцент на необхідність творчого пошукулогічних конструктивних пропозицій, спрямованих на найоб'єктивніше, реалістичневизначення поняття національна книга з огляду на всі особливості історичногорозвитку українського народу. Саме в разі такого підходу визначення межнаціональної приналежності української книги спирається на певну сукупністьознак, серед яких — мовна, територіальна, авторська, змістовна, хронологічна.Причому жодна з них не може бути абсолютизованою.
Низку ґрунтовнихукраїнознавчих бібліографічних праць було видано в США, Канаді, Чехословаччині.Істотним доповненням до друкованих в Україні бібліографічних джерел сталипристатейні бібліографії у виданій за редакцією В. Кубійовича«Енциклопедії українознавства» та англомовних енциклопедіях. У цьомуряду важлива праця Є. Пеленського «Ucrainica в західноєвропейських мовах:вибрана бібліографія» [9].
Формулюванняосновних критеріїв поняття «українська книга» на сьогодні маєнайбільш розвинену історіографічну традицію в бібліографії. Національнабібліографія розглядається як специфічна форма відображення багатовіковоїпам'яті народу, засіб обміну й збагачення досягнень його культури,інформаційного забезпечення вирішення економічних і політичних проблем як нарівні держави, так і на рівні взаємодії з міжнародним співтовариством.
/>СПИСОК ВИКОРАСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Проінформацію[Текст]: Закон України // Відом. В. Р. України. – 1992. — № 48. – 650с.
2. Пробібліотечну справу[Текст]: Закон України // Бібліотечний вісник – 1995. – № 2.–С.1-5.
3. Бібліографіяна Україні [Текст] // Бібл. зб. — 1927. — № 3. — С. 8 –34.
4. Брауде, Л.Р. Основы библиотечно-библиографических знаний [Текст] / Л. Р. Брауде. – М.:ВШ, 1987. – 93 с.
5. Буран, В.Я. Бібліографія: Заг. курс. [Текст]: навч. посібн. для культ. освіт. уч-щ. –К.: ВШ, 1984. – 215 с.
6. Вопросыбиблиографоведения и библиотековедения [Текст]: межвед. сборник / Ред. А. Г.Клецков. –Минск: Университетское,1980. – Вып. 12. – 149 с.
7. Гуменюк, М.П.Біля джерел української радянської бібліографії [Текст] / М.П. Гуменюк. – 1991.– С. 86-88.
8. Гуменюк, М.П.Українські бібліографи XIX–початку XX століття[Текст] / М.П. Гуменюк. – К.,1965. – 183 с.
9. Дей, О.І.Шляхи розвитку української книги [Текст] / О.І. Дей // Українська книга. – К.,1965. — С. 47.
10. Державнаісторична бібліотека України: Бібліографічний покажчик видань і публікацій(1999-2003 рр.) [Текст] /Укл.О. В. Михайлова, В. П. Кисельова, Ред. О. Б.Виноградова. – К., 2004. – 20 с.
11. Дубровіна,Л.А. Формування попереднього інформаційного масиву джерел до Державного реєструукраїнської рукописної книги [Текст] / Л.А. Дубровіна // Наукова бібліотека всучасному соціокультурному контексті: Тез. доп. Міжнар. наук. – конф., Київ, 12-15жовтня 1993 р.,. – К., 1993. – Ч. 2. – С. 85 –86.
12. Жарких М.Бібліографія старої України 1240-1800 рр. [Текст] / М. Жарких.– К.: Прайм, 1998.
13. Жук В.Бібліографічне відображення розвитку бібліотекознавства в Україні [Текст] / В.Жук // Вісн. Кн. палати. – 2005. – № 6. – C. 12–13
14. ЗагуменнаО. Виникнення української книготорговельної бібліографії та її розвиток у ХYІІІст. [Текст] / О. Загуменна // Вісн. Кн. палати. – 2001. – № 5. – C. 25–29.
15. ЗагуменнаО. Розвиток видавничої та книготорговельної бібліографії в 60-80-ті роки ХХстоліття[Текст] / О. Загуменна // Вісн. Кн. палати. –2005. –№ 1. – С. 16–19.
16. Зворський,С. Л. Актуальні питання історіографії бібліотечної справи і бібліографії вУкраїні[Текст] / С.Л. Зворський // Бібл. вісник. – 2004. – № 1. – C. 32–36
17. Здобнов, Н.В. Труды по библиографоведению и книговедению: Избранное [Текст] / Н.В. Здобнов.– М.: Книга, 1980. –272 с.
18. Зотова В.Перший Всеросійський бібліотечний з'їзд: до історії довідково-бібліографічногообслуговування населення [Текст] / В. Зотова //Бібліотечна планета. – 2005. – №2. – С.16–18.
19. КоролевичН.Ф. Українські бібліографи XX століття[Текст] / Н.Ф. Королевич. – К., 1998. –327 с.
20. КревецькийІ. Українська мемуаристика, сучасний стан і значення [Текст] / І. Кревецький. –Кам’янець, 1919. – 32 с.
21. КулаковськаТ. Розвиток науково-іформаційної діяльності НАН України: пріоритети іперспективи[Текст] / Т. Кулаковська // Бібл. вісник. – 2005. – № 3. – C. 17–25.
22. КушнаренкоН. Внесок Ю.Столярова у розвиток українського бібліографознавства [Текст] / Н.Кушнаренко // Вісн. Кн. палати. – 1998. – № 6. – C. 34–39.
23. Левин Г. Национальнаябиблиография как понятие и термин [Текст] / Г. Левин // Библиография. – 2004. –№ 1. – C. 109–120.
24. ЛихановаІ. Бібліографічна діяльність в Україні:50-70-ті рр. ХХ ст. [Текст] / І.Лиханова // Бібл. вісник. – 2002. – № 4. – C. 12–19.
25. ЛихановаІ. Національна бібліографія України на сучасному етапі [Текст] / І. Лиханова //Київська старовина. – 2003. – № 3. – C. 84–99.
26. ЛихановаІ. Становлення національної бібліографії України [Текст] / І. Лиханова //Київська старовина. – 2002. – № 6. – C. 80–92.
27. ЛутовиноваВ. Історичні витоки рекомендаційної бібліографії в Україні (XІ-початок ХХ ст.)[Текст] / В. Лутовинова // Вісн. Кн. палати. – 1997. – № 7. – C. 24–26.
28. МельникН. Регіональні біографічні видання в Україні: історія та сучасний стан [Текст]/ Н. Мельник // Бібл. вісник. – 2004. – № 5. – C. 33–36
29. ОмельчукО. Національна бібліографія України: тенденції розвитку, проблеми розробки[Текст] / О. Омельчук // Бібл. вісн. – 1995.– № 5. – С. 1–13.
30. ОнищенкоО. Бібліотечна справа в Україні наприкінці ХІХ — у 10-х роках ХХст.: стан іосновні напрями розвитку [Текст] / О. Онищенко // Бібл. вісник. – 2005. – № 2.– C. 3–13.
31. Онищенко,О.В. Вернадський та його внесок у заснування та розвиток Національноїбібліотеки Української держави [Текст] / О. Онищенко // Бібл. вісник. – 2003. –№ 2. – C. 2–9.
32. ПаславськийТ. Бібліографія історичної картографії України: актуальні питання обсягу ізмісту об'єкта[Текст] / Т. Паславський // Бібл. вісник. – 2001. – № 6. – C.19–21.
33. ПастернакС. До дискусії про український бібліографічний репертуар[Текст] / С. Пастернак //Журн. бібліотекознавства та бібліогр. – 1928. – № 2. – С 87–95.
34. Патока В.Діяльність НПБУ в галузі національної бібліографії за період 1991-2000 роки //Вісник книжкової палати. — 2001. — № 5. — C. 3-4
35. Патока В.Дослідження спадщини українських бібліографів: історія і сучасність // ВісникКнижкової палати. — 2003. — № 1. — С.21-23
36. ПетриковаВ. Біля джерел національної бібліографії України // Вісник книжкової палати. — 2000. — № 11. — C. 3-6.
37. Сипко Є.Українська державницька ідея: бібліографічний огляд за матеріалами спецфондукнижкової палати України [Текст] / Є. Сипко // Вісн. Кн. палати. – 2001. – № 5.– C. 30–31.
38. ЦибенкоІ. Діяльність М. Грушевського: пошук бібліографічних джерел [Текст] / І.Цибенко // Бібліотечна планета. – 2002. – № 4. – С.34–35.
39. Швецова-ВодкаГ. Бібліографічні ресурси України: стан, проблеми розвитку [Текст] / Г.Швецова-Водка // Бібл. вісник. — 2000. – № 4. – C. 2–6