Розселення й чисельність найдавнішого людства

Питання про прабатьківщину людства дотепер далеке від свого вирішення, інформації про різні форми викопної людини змушує по-новому глянути на процес виділення найдавніших предків людини із тваринного миру й на основні етапи становлення людства. Проясненню багатьох проблем сприяє й дослідницька робота, що інтенсивно ведеться в ряді країн, над морфологією вже відомих знахідок, їхнім зіставленням з геологічним датуванням і історико-культурною інтерпретацією супровідного археологічного інвентарю. У підсумку можна сформулювати кілька тез, у яких відбиваються модифікація наших знань в області антропогенезу протягом останніх десятиліть і наші сучасні подання.

1. Палеогеографічна інтерпретація екологічної ніші людиноподібних пліоценових приматів у Сиваликських пагорбах у південних передгір'ях Гімалаїв разом з розширенням знання їхньої морфології дала можливість із досить надійними підставами висловити думка про положення тіла й двоногої локомоції в цих приматів - як думають багато дослідників, безпосередніх предків людини. При прямоходінні передні кінцівки були вільні, що створювало локомоторну й морфологічну передумову до трудової діяльності.

2. Датування найбільш древніх знахідок австралопітеків на території Африки викликають гострі дискусії. Якщо випливати не за найбільш крайніми точками зору й опиратися не на одиничні дати, а на серії дат, то й у цьому випадку стародавність найбільш ранніх австралопітеків повинна бути визначена в 4-5 млн років. Геологічні дослідження в Індонезії вказують на значно більшу, ніж уважалося раніше, стародавність пітекантропів і доводять вік найбільш архаїчних з них до 2 млн років. Приблизно той же, якщо не більше поважний, вік мають знахідки в Африці, які умовно можуть бути віднесені до групи пітекантропів.

3. Питання про початок історії людства тісно пов'язаний з рішенням проблеми про місце австралопітеків у таксономічної системі. Якщо вони входять у сімейство гоминид, або людей, то наведена дата їх найбільш раннього геологічного віку дійсно знаменує початок людської історії; якщо немає - це початок не може бути відсунуте від сучасності більше чим на 2-2,5 млн років, тобто на вік найбільш древніх знахідок пітекантропів. Бум, піднятий у науковій літературі навколо так званої людини вмілої (Homo habilis), не одержав підтримки з морфологічної точки зору: знахідку виявилося можливим включити в групу австралопітеків. Але виявлені разом з нею сліди цілеспрямованої діяльності, знахідки знарядь у шарах з кістковими залишками австралопітеків, або кістяна, індустрія південної групи африканських австралопітеків - повністю освоєне двоноге пересування й помітно більший, чим у людиноподібних мавп, мозок - дозволяють позитивно вирішити питання про включення австралопітеків до складу гоминид, а тому датувати поява перших людей 4-5 млн років тому.

4. Багаторічна дискусія в біологічній таксономії торкнулася й розробки класифікації копалин гоминид, привівши до появи схеми, у якій все сімейство гоминид редукувалося до одного роду із трьома видами - людиною австралопітековою, людиною прямоходячую (пітекантропи й синантропи) і людиною сучасного фізичного типу (пізні гоминиди - неандертальці). Схема одержала поширення й стала використовуватися в багатьох роботах. Але ретельна й об'єктивна оцінка масштабів морфологічних розходжень між окремими групами копалин гоминид змушує відкинути її й зберегти родовий статус пітекантропів, з одного боку, неандертальців і сучасних людей - з іншої, при виділенні декількох видів усередині роду пітекантропів, а також при виділенні неандертальців і сучасних людей як самостійні види. На користь такого підходу говорить і порівняння величин розходжень між копалинами гоминидами й родовими й видовими формами у світі тварин: розходження між окремими формами копалин гоминид ближче до родових, чим до видового.

5. Чим більше накопичується знахідок викопної людини (хоча їхнє число однаково мізерно), тим очевидніше стає, що найдавніше людство із самого початку існувало в багатьох локальних формах, ряд яких, можливо, виявилися тупиками еволюційного розвитку й не прийняли участі у формуванні більше пізніх і прогресивних варіантів. Еволюції копалин гоминид на всім протязі їхньої історії доводиться цим з достатньою визначеністю.

6. Прояв еволюції не скасовує стадіального принципу, але нагромадження інформації про конкретні форми викопних людей і усе більше зроблені способи оцінки їхнього хронологічного віку обмежують занадто прямолінійне використання цього принципу. На відміну від поглядів попередніх десятиліть, згідно яким перехід від більше ранньої до більше пізньої й прогресивної стадії морфологічного розвитку здійснювався, справедливої здається концепція, відповідно до якої мали місце постійні затримки й прискорення еволюційного розвитку, обумовлені ступенем територіальної ізоляції, характером розселення, рівнем господарського розвитку тієї або іншої групи гоминид, її чисельністю й іншими причинами географічного й соціально-історичного порядку. Співіснування протягом ряду тисячоріч форм, що ставляться до різного рівня стадіального розвитку, може вважатися зараз доведеним в історії сімейства гоминид.

7. Стадіальність еволюції знайшли яскраве відбиття в процесі формування сучасної людини. Після відкриття неандертальських кістяків у Східній Азії все Старе Світло ввійшло в ареал людини неандертальського виду, що зайвий раз підтвердило існування неандертальської фази в еволюції людини. Триваюча дискусія між прихильниками моно - і поліцентричних гіпотез походження людства значною мірою втратила свою гостроту, тому що аргументи на користь тієї або іншої точки зору, що опираються на старі знахідки, начебто б вичерпані, а нові знахідки залишків викопної людини з'являються вкрай рідко. Ідея переважного положення басейну, особливо східної її частини, і Передньої Азії у формуванні людини сучасного типу, мабуть, правомірна для європеоїдів і африканських негроїдів; у Східній же Азії виявляється комплекс морфологічних кореспонденцій між аборигенним сучасним і копалиною людиною, що знайшов також підтвердження у відношенні Південно-Східної Азії й Австралії. Класичні формулювання поли - і моноцентричної гіпотез виглядають зараз застарілими, а сучасна концепція еволюції стосовно до процесу походження сучасної людини вимагає гнучкого підходу в трактуванні перерахованих фактів і повинна бути звільнена від крайностей на користь лише моноцентризму.

Наведені тези - спроба підсумувати головні тенденції в розвитку теорії антропогенезу за останні два-три десятиліття. На додаток до величезної археологічної роботи, що мала на своєму рахунку чимало відкриттів більше раннє, чим передбачалося дотепер, оформлення багатьох суспільних інститутів і соціальних явищ (наприклад, мистецтва), дослідження демонструють складність і звивистість шляхів суспільного прогресу й залишають нам усе менше права на протиставлення протоісторії, і властиво історії. Практично історія починається й виступає в різноманітних локальних формах з появи перших австралопітеків, і тому, що ми звикли називати цивілізацією у вузькому змісті слова, - землеробському господарству зі стійловим скотарством, появі міст із ремісничим виробництвом і концентрацією політичної влади, зародженню писемності для обслуговування суспільного життя, що функціонально ускладнилося, - передував шлях дилиною в кілька мільйонів років.

До теперішнього часу накопичений величезний, майже неозорий археологічний матеріал, що малює основні етапи обробки кременя, що показує магістральні лінії розвитку кам'яної технології палеоліту, що дозволяє встановити технологічну наступність між хронологічно різночасними групами палеолітичного населення, нарешті, що взагалі демонструє потужний поступальний рух людства, починаючи з досить примітивних знарядь олдувайської культури в Африці й кінчаючи витонченою кам'яною й кістяною індустрією епохи верхнього палеолиту. Однак, на жаль, при аналізі факторів прогресивного розвитку людського суспільства на шляху до виробляючого господарства й цивілізації залишаються за межами розгляду два важливих моменти: розселення людства з областей передбачуваної прабатьківщини, тобто етапи й послідовність освоєння ойкумени з її різноманітними екологічними нішами, і ріст його чисельності.

Перший із цих моментів відбиває взаємодія суспільства із природним середовищем, характер цієї взаємодії і його вдосконалення силами самого суспільства - інакше кажучи, якийсь рівень пізнання природи й географічного середовища й підпорядкування їхнім потребам суспільства, зворотний вплив на суспільство географічного середовища, особливо в її екстремальних формах. Другий момент є найважливішою демографічною характеристикою, що акумулює фундаментальні біологічні й соціально-економічні параметри. В 30-е роки в наших географічної, археологічної, і економічної науках приділялася величезна увага проблемі людини як продуктивної сили й демографічні підходи займали значне місце при розгляді й рішенні цієї проблеми. Історичний матеріалізм ставить в основу вивчення продуктивних сил; людина - частина продуктивних сил будь-якого суспільства, і чисельність людей входить у характеристику продуктивних сил як компонент, що маркірує, якщо можна так виразитися, обсяг продуктивних сил, якими розташовувало будь-яке древнє суспільство.

Як ні великі досягнення в палеогеографічній реконструкції подій четвертинної історії, наші конкретні знання недостатні, щоб, користуючись цими реконструкціями, детально відновити характер розселення людських колективів в епоху палеоліту, особливо на його ранніх стадіях. Обмежимося тому лише деякими загальними міркуваннями.

Можна, очевидно, з достатньою визначеністю затверджувати, що райони високогір'їв не були заселені в нижньому палеоліті; всі знахідки кісткових залишків австралопітеків і пітекантропів зосереджені в передгір'ях на помірній висоті над рівнем моря. Тільки в середньому палеоліті, високогір'я було освоєно людськими популяціями, чому є прямі докази у вигляді стоянок, відкритих на висоті понад 2000 м над рівнем моря. Треба думати, що густі ліси тропічного пояса також не були доступні людині як регулярне місце перебування при слабкій технічній озброєності в час нижнього палеоліту і були освоєні пізніше. У центральних районах великих пустель субтропічного пояса, наприклад у пустелі Гобі, існують багатокілометрові ділянки, у межах яких не відкрито ніяких пам'ятників навіть при самій ретельній розвідці. Відсутність води повністю виключало такі ділянки не тільки із границь древнього розселення, але й з можливого району полювання.

Все це змушує думати, що нерівномірність розселення із самого початку людської історії була його істотною характеристикою: ареал найдавнішого людства в палеолітичний час не був суцільним, він був, як прийнято говорити в біогеографії, мереживним.

Питання про прабатьківщину людства, про місце, де відбулося виділення людини із тваринного миру, дотепер, незважаючи на достаток присвячених йому робіт, далеке від свого рішення. Величезна кількість палеолітичних пам'ятників, у тому числі й архаїчному вигляді, виявлених на території Монголії в останні роки, знову змусило дослідників звернути свої погляди на Центральну Азію. Не менше число знахідок на Африканському континенті, що ілюструють ранні етапи антропогенезу, приковує увага вчених археологів до Африки, і саме її багато хто з них уважають прабатьківщиною людства. Однак не можна забувати, що Сиваликські пагорби, крім винятково багатої третинної й фауни, дали кісткові залишки більше древніх, чим австралопітеки, форм - тих форм людиноподібних мавп, які коштують у початку людському родоводу й безпосередньо (і морфологічно, і хронологічно) передували австралопітекам. Гіпотеза південноазіатської прабатьківщини людства завдяки цим знахідкам також знаходить прихильників. Але при всій важливості досліджень і дискусійних обговорень проблеми прабатьківщини людства до розглянутої теми про найдавніше розселення людства вона має лише непряме відношення. Істотно лише те, що всі передбачувані області прабатьківщини розташовуються в тропічному поясі або субтропічних зонах, що примикають до нього. Очевидно, це єдиний пояс, що був освоєний людиною в нижньому палеоліті, але освоєний крім районів високогір'їв, безводних просторів, тропічних лісів і т.д.

В епоху середнього палеоліту тривало подальше освоєння людиною тропічного пояса й субтропіків за рахунок, якщо можна так виразитися, внутрішніх міграцій. Збільшення щільності населення й підвищення рівня технічної оснащеності дозволили почати освоєння гірських районів аж до обживання високогір'я. Паралельно із цим ішов процес розширення ойкумени, усе більше інтенсивного поширення колективів середнього палеоліту. Географія стоянок середнього палеоліту дає безперечні докази розселення носіїв ранніх варіантів культури по всій Африці і Євразії, за винятком, може бути, лише районів за Полярним колом.

Ряд непрямих спостережень привів деяких дослідників до висновку про те, що заселення Америки було здійснено в час середнього палеолиту ще колективами неандертальців і, отже, азіатська й американська Арктика були освоєні людиною на кілька десятків тисяч років раніше, ніж передбачалося дотепер. Але всі теоретичні розробки подібного роду ще вимагають фактичних доказів.

Перехід до часу верхнього палеоліту ознаменувався великою віхою в історії первісного людства - освоєнням нових материків: Америки й Австралії. Заселення їх здійснювалося по мостах суши, обрису яких зараз із більшим або меншим ступенем деталізації відновлені за допомогою багатоступінчастої палеогеографічної реконструкції. Судячи з дат, отриманих на території Америки й Австралії, освоєння їхньою людиною вже до кінця епохи верхнього палеоліту стало історичним фактом. А звідси треба, що люди не тільки заходили за Полярне коло, але й освоїлися в найтяжких умовах заполярної тундри, зумівши культурно й біологічно пристосуватися до цих умов. Виявлення палеолітичних стоянок у заполярних районах підтверджує сказане.

Таким чином, до кінця палеолітичної епохи вся суша на її більш-менш придатні для життя людей ділянках була освоєна, границі ойкумени збіглися із границями суши. Зрозуміло, і в більше пізні епохи мали місце значні внутрішні міграції, заселення й культурне використання територій, що пустують раніше; підвищення технічного потенціалу суспільства дозволяло експлуатувати ті біоценози, які не можна було освоїти раніше. Але факт залишається фактом; на рубежі переходу від верхнього палеоліту до неоліту вся суша у своїх границях була заселена людьми й до виходу людини в космос історична арена життя людства не розширилося скільки-небудь істотно.

Які наслідки розселення людства по всій суші нашої планети й обживання найрізноманітніших екологічних ніш, у тому числі й екстремальних? Ці наслідки виявляються як у сфері біології людини, так і в сфері його культури. Адаптація до географічних умов різних екологічних ніш, привела до різко вираженого розширення діапазону мінливості практично всього комплексу ознак у сучасної людини в порівнянні навіть із іншими зоологічними видами-убиквистами. Але справа не тільки в розширенні діапазону мінливості, але й у локальних сполученнях морфологічних ознак, із самого початку свого формування, які мали адаптивне значення. Ці локальні комплекси виявлені в сучасному населенні й одержали найменування адаптивних типів. Кожний з них відповідає якому-небудь ландшафтному поясу - арктичній, помірному, континентальній зоні й зоні високогір'я - і виявляє суму генетично детермінованих пристосувань до ландшафтно-географічних, біотичних і кліматичних умовам цього пояса, що виражається у фізіологічних характеристиках, сприятливих у терморегулятивному відношенні сполучень розмірів і т.д. Зіставлення історичних етапів розселення людства по земній поверхні й функціонально-адаптивних комплексах ознак, що одержали найменування адаптивних типів, дозволяє підійти до визначення хронологічної стародавності цих типів і послідовності їхнього формування. Зі значною часткою визначеності можна припускати, що комплекс пристосувань до тропічного пояса є споконвічним, тому що він сформувався ще в областях первісної прабатьківщини. До епохи середнього палеоліту ставиться додавання комплексів пристосувань до помірного й континентального клімату й зони високогір'я. Нарешті, комплекс арктичних адоптацій зложився, мабуть, в епоху верхнього палеоліту.

Розселення людства по земній поверхні мало величезне значення не тільки для формування біології сучасної людини. У контексті передумов, що цікавить нас, появи цивілізації ще краще виглядають його культурні наслідки. Заселення нових районів зіштовхувало найдавніших людей з нової, незвичної для них мисливським видобутком, стимулювало пошук інших, більше зроблених способів полювання, розширювало асортименти їстівних рослин, знайомило з новими породами придатного для знарядь кам'яного матеріалу й змушувало винаходити більше прогресивні способи його обробки.

Питання про час виникнення локальних розходжень у культурі дотепер не вирішений наукою, довкола нього не затихають гострі суперечки, але вже матеріальна культура середнього палеоліту з'являється перед нами у великій розмаїтості форм і дає приклади окремих своєрідних пам'ятників, що не знаходять скільки-небудь близьких аналогій. Матеріальна культура в ході розселення людини по земній поверхні перестала розвиватися єдиним потоком. Усередині її сформувалися окремі самостійні варіанти, що займали більш-менш великі ареали, що демонстрували культурну адаптацію до тих або інших умов географічного середовища, що розвивалися з більшою або меншою швидкістю. Звідси відставання культурного розвитку в ізольованих районах, його прискорення в областях інтенсивних культурних контактів і т.д. Культурна розмаїтість людства в ході заселення ойкумени стало ще більш значним, чим його біологічну розмаїтість.

Все сказане вище опирається на результати сотень археологічних досліджень. Тому, визначенню чисельності найдавнішого людства, присвячені одиничні роботи, в основі яких лежить найвищою мірою фрагментарний матеріал, що не піддається однозначної інтерпретації. Взагалі палеодемографія в цілому робить лише перші кроки, дослідницькі підходи не підсумовані повністю й базуються часто на вихідних посилках, що значно різняться. Стан фактичних даних таке, що наявність значних лакун у них заздалегідь очевидно, але заповнені вони бути не можуть: дотепер і найбільш древні стоянки первісних колективів, і кісткові залишки найдавніших людей відкриваються в основному випадково, методика планомірного пошуку дуже далека від досконалості. Чисельність кожного з нині живучих видів людиноподібних мавп не перевищує декількох тисяч особин. Із цієї цифри й потрібно виходити при визначенні числа індивідуумів у популяціях, що виділилися із тваринного миру. Палеодемографії австралопітеків присвячене велике дослідження американського палеоантрополога А. Манна, що використовував весь кістковий матеріал, накопичений до 1973 р. Фрагментарні кістяки австралопітеків знайдені в зцементованих відкладеннях печер. Стан костей таке, що змусило ряд дослідників припустити штучне походження їхніх скупчень: це залишки індивідуумів, убитих леопардами й принесених ними в печери. Непрямим свідченням такого припущення є перевага статевонезрілих особин, на яких воліють полювати хижаки. Як тільки, що перебувають у нашім розпорядженні конгломерати, костей не являють собою природних вибірок, що ставляться до них цифри числа особин мають лише орієнтовне значення. Зразкове число індивідуумів, що відбуваються з п'яти основних місцезнаходжень у Південній Африці, коливається відповідно до різних критеріїв підрахунку від 121 до 157 особин. Якщо врахувати, що нам відомо дотепер лише незначне число місцезнаходжень із загального їхнього числа, то можна припускати, що порядок цих цифр більш-менш відповідає чисельності сучасних людиноподібних мавп. Таким чином, чисельність людства почалася, треба думати, з 10-20 тис. особин.

Американський демограф Е. Діві визначив чисельність людства нижнього палеоліту в 125 тис. чоловік. Хронологічно ця чисельність ставиться – відповідно до датувань процесу антропогенезу, що мали ходіння в ту пору, – до 1 млн років від сучасності; мова йде лише про територію Африки, що тільки й була заселена первісними людьми у відповідності з поглядами автора, що розділяв гіпотезу африканської прабатьківщини людства; щільність населення була при цьому 1 чоловік на 23-24 км²
. Розрахунок виглядає завищеним, але його можна прийняти для більше пізньої стадії епохи, представленої ашельськими пам'ятниками й наступною групою копалин гоминид – пітекантропами. Про це є робота німецького палеоантрополога Ф. Вайденрайха, що опирається на підсумки вивчення людських кістяків з відомого знаходження Чжоукоудянь біля Пекіна, але вона містить дані лише про індивідуальний і груповий вік. Дивуй приводить для неандертальців цифру чисельності в 1 млн чоловік і відносить її до 300 тис. років від сучасності; щільність населення в межах Африки і Євразії була, на його думку, дорівнює 1 чоловік на 8 км²
. Ці оцінки виглядають правдоподібними, хоча, строго говорячи, їх не можна не довести скільки-небудь певним чином, ні в такий же спосіб спростувати.

У зв'язку із заселенням Америки й Австралії людиною у верхньому палеоліті ойкумена значно розширилася. Э. Дивуй припускає, що щільність населення становила 1 чоловік на 2,5 км²
(25-10 тис. років від сучасності), а чисельність його поступово збільшувалася й була дорівнює відповідно приблизно 3,3 млн і 5,3 млн чоловік. Якщо екстраполювати цифри, отримані для населення Сибіру до приходу туди росіян, то ми одержимо більше скромну чисельність для історичного моменту переходу до виробляючого господарства - 2,5 млн чоловік. Ця цифра представляється граничної. Такий демографічний потенціал, видимо, був уже достатній, щоб забезпечити формування цивілізації у вузькому змісті слова: концентрацію господарської діяльності в певних, локально чітко обмежених районах, виникнення поселень міського типу, відділення ремесла від землеробства, нагромадження інформації й т.д.

На останньому моменті варто зупинитися особливо. Розселення найдавнішого людства по земній поверхні зштовхнуло його, як ми вже відзначали, із всілякими екологічними умовами й різноманітним миром мисливського видобутку. Освоєння нових ніш було неможливо без спостережень за ходом природних процесів і природних явищ, полювання - без знання звичок тварин, збирання не могло бути ефективним без запасу відомостей про корисні рослини.

Духовного життя палеолітичного людства, палеолітичному мистецтву й спробам реконструкції соціальних відносин присвячені тисячі статей і сотні книг. І лише в одиничних роботах зачіпається питання про позитивні знання в колективах людей епохи споживаючого господарства. У цей час питання цей цікаво поставлене й розглянутий у серії праць В.Є. Ларичева. Зокрема, їм наведені міркування про неможливість уявити собі розвиток навіть мисливського суспільства без якогось календаря й використання в повсякденному житті астрономічних орієнтирів. Запас знань, що нагромадило людство в ході розселення по земній поверхні протягом 4-5 млн років, зіграв не останню роль в освоєнні навичок виробляючого господарства й переході до цивілізації.

Література

1.Харрисон Дж., Уайнер Дж., Таннер Дж., Барникот Н. Біологія людини. - К., 2001

2.Барнетт А. Рід людський. - К., 2002

3.Дювиньо П., Там М. Біосфера й місце в ній людини. - К., 2003

4.Амальрик А.С., Монгайт А.Л. Що таке археологія. - К., 1997.