Україна у складі СРСР (1945-1985 рр.)

20

План:

1. Україна: «друга серед рівних».

2. Десталінізація.

3. Експерименти в економіці.

4. Активізація інтелігенції.

5. Реакція.

6. Суспільні зміни.

7. Література.

1. Україна: «друга серед рівних».

Становище України у складі СРСР за хрущовської доби влучно визначив Борис
Левицький фразою «друга серед рівних». Дедалі більше фактів указувало на те, що
між Кремлем і Києвом виникло негласне порозуміння, за яким українцям за під -
тримку та співпрацю пропонувалася роль молодшого партнера в управлінні радян -
ською імперією; росіяни, звісна річ, були старшими партнерами. Українцям, які не
вірили в можливість самостійності й не прагнули здобути її, ця модерна версія мало -
російства XIX ст., здавалося, пропонувала широкі індивідуальні можливості зробити
карєру. Для Кремля здобути підтримку українців мало основоположне значення,
оскільки вони були не лише другою за величиною, але й єдиною нацією в СРСР, яка
могла виступити серйозним супротивником російської гегемонії. Близькі мовні та
культурні звязки між двома народами полегшували цю співпрацю.

У 1954 р. з метою відзначення російсько-українського партнерства по всьому
Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені святкування трьох -
сотої річниці Переяславської угоди. На додаток до численних урочистостей, міріадів
публікацій та незліченних промов ЦК КПРС обнародував тринадцять «тез», у яких
доводилася непохитність «вічного союзу» українців із росіянами. Щоб підкреслити ті
великі переваги, що їх приніс Україні союз із Москвою, святкування річниці Переяслава вінчав акт передачі Криму від Російської Федерації Україні -- як «свідчення
дружби російського народу».

Але кримський «подарунок» був не таким доброчинним актом, як спочатку зда -
валося. По-перше, оскільки півострів був історичною батьківщиною кримських
татар, що їх вигнав Сталін під час другої світової війни, росіяни не мали морального
права дарувати, а українці приймати цей дар. По-друге, через наближеність та еко-
номічну залежність від України Крим природно утримував з нею сильніші звязки,
ніж з Росією. Нарешті, приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і по-
літичних проблем. Депортація татар у 1944 р. спричинилася до економічного хаосу
в регіоні, й компенсовувати втрати довелося з київського бюджету. Ще важливішим
було те, що, за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіян
і лише 260 тис. українців. І хоч після 1954 р. Київ намагався переселити до цього ре-
гіону українців, росіяни, багато з яких агресивно відкидали усяку форму україні-
зації, лишилися тут переважною більшістю. В результаті кримський «^одарунок»
помітно посилив присутність росіян в Українській республіці. В цьому розумінні він,
без сумніву, став належним відзначенням Переяславської угоди.

2. Десталінізація.

Намагання нового керівництва дістати ширшу підтримку серед неросійських на-
родів і особливо серед українців були частиною великого плану реформ. Сталінський
підхід до модернізації, що являв собою поєднання терору, ідеології та примусової
індустріалізації, виявився ефективним, але штучним методом просування радянсько-
го суспільства вперед. Хрущов розумів, що в остаточному підсумку переконання, а не
примус, ефективність, а не задушливий контроль, майстерне управління, а не ре-
волюційний запал, забезпечать надійне зростання Радянського Союзу. Щоб здійсни -
ти перехід до нових методів, належало спочатку розірвати зі старими.

У 1956 р. на XX зїзді партії Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у ра-
дянській історії промов. У тривалому й детальному виступі він піддав нищівній кри-
тиці Сталіна та його злочини, викликавши серед партійних ортодоксів велику роз-
губленість. Ця «секретна промова» стала сигналом до початку десталінізації. За нею
почали відбуватися помітні зміни в атмосфері життя країни. Було послаблено ідеоло-гічні настанови, що стало початком «відлиги» в культурному житті. Послаблювалася політика самоізоляції -- в міру того як заохочувалися поїздки (хоч і ретельно конт-рольовані) до СРСР із-за кордону й особливо туризм усередині країни. Невпинна русифікація неросійських народів стала більш скраденою. Почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці. Це не означало, що зникли тоталітарні риси режиму -- вони лишалися великою мірою недоторканими. Проте відчутно послабилися притаманні сталінському періодові всеохоплюючий страх і творчий параліч.

Зміни на Україні. Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якої
вони навчилися за сталінщини. Але коли стало ясно, що критика «культу особи»
Сталіна ведеться відверто і в широких масштабах, вони приєдналися до неї з цілим
потоком власних скарг і вимог. Як і належало сподіватися, особливо сильно зву-
чало невдоволення у середовищі діячів культури. Одним із перших пролунало, а по-
тім не раз повторювалося звинувачення за той жалюгідний стан, у якому опинилася
українська мова. Інтелігенція, студенти, робітники й навіть партійні чиновники --
всі повторювали один і той же рефрен: особливий статус в СРСР російської мови ні-
як не означає, що українська мова повинна зазнавати дискримінації. Такі гасла, як
«Захистімо українську мову!» та «Розмовляймо українською!», дедалі частіше лунали
по всій республіці, особливо в середовищі студентів університетів.

Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад української науки. Іс-
торики, на відміну від численних партійних заробітчан, котрі називали себе істори-
ками, виступали проти жорсткого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі,
що призвів до «зубожіння історії». Це зубожіння виражалося у провінціалізмі, рабсь-
кому дотриманні партійної лінії, перебільшенні звязків і спорідненості з Росією та
одночасному приниженні «української історичної самобутності». Аналогічні скарги
на стан речей у своїй ділянці висловлювали літературознавці.

Кремль, очевидно, прислухався до всього цього. У 1957 р. українські історики
дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою «Український історичний жур-
нал». Через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії,
частково у відповідь на подібний проект, що його здійснювали українські емігранти
на Заході. За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як «Словник україн-
ської мови», «Історія української літератури», «Історія українського мистецтва» й
дуже детальна «Історія міст і сіл України», якої не мали навіть росіяни.

Намагаючись піднести українську науку й тим самим підняти престиж україн-
ської культури, інтелігенція зосередилася не лише на традиційних гуманітарних дис-
циплінах, а й вимагала створити в республіці можливості для розвитку таких сучас-
них галузей знань, як ядерні дослідження та кібернетика. Так, у 1957 р. в Києві було
засновано компютерний центр, що в 1962 р. став Інститутом кібернетики й вивів
Україну на провідну роль у цій галузі в СРСР. Зявлялися численні україномовні жур-
нали з природничих і суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта, цілком оче-
видно, збиралася використати створені десталінізацією можливості для поширення
сучасних знань українською, а не російською мовою.

Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були репресовані
незаконно, дедалі гучніше лунали вимоги реабілітувати їх. Першими, кому посмертно
повернули добре імя, стали репресовані під час чисток комуністи. На Україні зрос-
тали вимоги реабілітувати таких націонал-комуністів, як Скрипник, Хвильовий і чле-
ни КПЗУ. Незабаром уже пропонувалося реабілітувати такі ключові постаті куль-
тури, як драматург Микола Куліш, театральний режисер Лесь Курбас, кінорежисер
світової слави Олександр Довженко й видатний мислитель XIX ст. Михайло Дра-
гоманов, кожен із яких досяг успіхів у намаганні піднести українську культуру
над властивою для неї провінційністю. Позаяк відновлення доброго імені цих діячів
торкалося такого політичне чутливого питання, як культурна незалежність України
та її «власний шлях до комунізму», партія реагувала на ці вимоги обережно й неод-
нозначне. Але той факт, що українська інтелігенція продовжувала добиватися реа-
білітації згаданих діячів, свідчив про те, що ідеї репресованих і надалі зберігали свою
притягальну силу.

Для мільйонів українців, увязнених у сибірських таборах примусової праці,
десталінізація принесла несподівану волю: багато з них отримали амністію й дозвіл
повернутися додому. Цю часткову ліквідацію гігантської системи концтаборів при-
скорив ряд табірних повстань, зокрема у Воркуті та Норільську (1953 р.), Караганді
(1954 р.), в яких провідну роль відіграли колишні члени ОУН і УПА. Проте Кремль
дав ясно зрозуміти, що не допустить інтегрального націоналізму ОУН. У 1954 р., в
розпал святкувань переяславської річниці, було оголошено про страту Василя Охри-
мовича -- видатного провідника ОУН на - еміграції, якого з літака закинули на Ук-
раїну американці. А в 1956 р. відбувся ряд широко висвітлених у пресі процесів над
колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками. Не викликало
сумнівів, що режим і далі не вагаючись розправиться з кожним, хто зайде надто
далеко в обороні українських інтересів.

Національне питання. Чи не найпромовистішим свідченням рішучості Хрущова
дотримуватися основних засад радянської національної політики -- навіть якщо водночас робилися деякі другорядні поступки -- стала реформа освіти 1958 р. Ті
положення її широкої перебудови, що торкалися вивчення національних мов, містили
надзвичайно багато суперечностей. Отож, школярі були зобовязані вивчати рідну, а
також російську мову. Позірно ліберальна хрущовська реформа передбачала право
батьків вибирати мову навчання для своїх дітей. На практиці це означало, що можна
навчатися на Україні й не вивчати української мови. З огляду на цілий ряд формаль-
них і неформальних спонук до вивчення російської слід було чекати, що багато
батьків віддадуть своїх дітей до російських шкіл, аби не обтяжувати їх вивченням
другої, хай навіть рідної, мови. Попри бурю протестів, до яких приєдналися навіть
українські партійні чиновники, режим завдав цього удару по вивченню національних
мов, продемонструвавши в такий спосіб, що навіть у період лібералізації він міг лише
модифікувати, але не відкинути остаточно політику русифікації.

Проте вплив десталінізації сягнув далеко поза політико-культурні течії та про-
титечії, в яких рухалися кремлівські політики й київські інтелектуали. Загальне по-
слаблення ідеологічного контролю виявило нові настрої, що зароджувалися серед
освіченої міської молоді. Якщо палка меншість була сповнена рішучості виправити
кривди сталінського терору, то величезна більшість не виявляла в ідеологічних і по-
літичних питаннях великої заінтересованості. І все ж у молоді виразно зростали
настрої непокори владі та прагнення керуватися в житті засадами індивідуалізму,
так довго пригнічуваного сталінською ортодоксією. Для молоді стали нестерпними
одноманітність радянського життя, віджила мораль, старомодна манера вдягатися і вкрай ідеологізована система навчання. В її середовищі поширювалася мода на за-
хідну джазову та поп-музику, що викликало переляк у старшого покоління. А де-
які молоді люди, зокрема так звані «стиляги», навіть хизувалися своїм нечуваним
(за радянськими мірками) одягом і «антигромадською поведінкою». На Україні, як
і в усьому Радянському Союзі, почало зявлятися матеріалістичне й егоцентричне
«Я»-покоління (вже достатньо сформоване на Заході), дуже відмінне від поперед-
нього, що породило таких завзятих комуністів і націоналістів.

3. Експерименти в економіці.

Послідовники Сталіна надавали великого значення підвищенню економічної
ефективності радянської системи. Від успіху в цій галузі залежало багато, оскільки,
випередивши Захід в економічному відношенні, Радянський Союз тим самим зміцнив
би своє внутрішнє становище й разом з тим показав світові, що комунізм є справ-
ді передовою системою. Хрущов, як не парадоксально, розумів: щоб довести еко-
номічні переваги комунізму, партія муситиме стати менш ідеологізованою й більш
управлінською організацією.

У період «колективного керівництва» в Кремлі точилися гострі дебати про те,
в якій формі і в якому напрямі належить проводити економічні реформи. Але існувала
загальна згода, що хроніч.іим недоліком радянської економіки є сільське господар-
ство. На це вказувала проста статистика: між 1949 і 1952 рр. обсяг продукції проми-словості зріс на 230%, а сільського господарства -- лише на 10%. Ця статистика була для радянського керівництва не лише соромом, а й істотною економічною, полі-тичною та ідеологічною вадою. Низька продуктивність сільського господарства озна-чала нестачу продуктів, що, звісно, викликало сумніви (як у самій країні, так і за кордоном) у перевагах радянської системи. Тому, вирішивши, що роки, проведені на Україні, зробили його спеціалістом із сільського господарства, Хрущов удався до широких заходів для покращення ситуації на селі. Для України, цієї житниці Радян-ського Союзу, його заходи мали особливе значення, оскільки вже вкотре Україна мала слугувати майданчиком сільськогосподарського експериментаторства.

Сільськогосподарські проекти. Загальновідомим проектом Хрущова було під-
няття цілини, що передбачало освоєння для подальшої культивації близько 16 млн. га
незайманих земель Казахстану й Сибіру. Розпочатий у 1954 р. проект мав на увазі
використання величезних людських і матеріальних ресурсів, і велику частину цих
витрат мала взяти на себе Україна. До 1956 р. звідси на цілину було перекинуто
тисячі тракторів і 80 тис. досвідчених сільськогосподарських робітників. Багато з них оселилися там назавжди. Водночас кожної весни на сезонні роботи добровільно їхали з України сотні тисяч студентів. Хоч ця програма дала неоднозначні результати, вона-цілком очевидно, вичерпувала з України ресурси й послаблювала сільськогосподарське виробництво республіки.

Інший експеримент передбачав несподіваний перехід до вирощування величезної
кількості кукурудзи на загальній площі 28 млн. га по всьому Радянському Союзові. За
американською моделлю її мали використовувати як корми для збільшення продук-
ції виснаженого тваринництва. Через кілька років Кремль наказав колгоспникам
перейти на нову систему сівозміни. Як завжди, більшу частину тягаря цих складних
і дорогих нововведень несла Україна.

Однак найширшою підтримкою на Україні користувалася реформа (власне, саме
українці виступили з ініціативою її проведення), що стосувалася машинно-трактор-
них станцій, які забезпечували колгоспи технікою (й політичним наглядом). Через
постійні сутички між МТС і колгоспами навколо того, як обробляти землю, україн-
ці переконали уряд ліквідувати МТС, а техніку продати колгоспам.

Зростаюча складність обробки землі вимагала висококваліфікованих і технічно
вправних фахівців. А їх дуже бракувало в українському селі. В 1953 р. з 15 тис. голів
колгоспів на Україні менш як 500 мали вищу й неповну вищу освіту. Для того щоб
покращити ситуацію, з міст на роботу в колгоспах залучали досвідчених інженерів
і техніків. Відстаючі колгоспи прикріплялися до промислових шефських підпри-
ємств, які забезпечували технічну допомогу. В результаті на селі зявилася нова со-
ціальна група «сільськогосподарських технократів». Тим часом уряд підняв колгосп-
никам заробітну платню, й розрив між промисловими та сільськогосподарськими
робітниками став повільно звужуватися.

Незважаючи : на докорінні зміни та грандіозні експерименти, урядові не вдалося
дибитися такого швидкого, як планувалося, збільшення сільськогосподарської про-
дукції. Кремль і надалі відмовлявся надати селянам достатні стимули для кращої
праці, чиновники в далекій Москві продовжували вирішувати, які культури виро-
щуватиме колгосп, як їх слід сіяти, а селян карали штрафами за обробіток їхніх кри-
хітних (хоч і надзвичайно продуктивних) ділянок. Убогі досягнення в перебудові
сільського господарства мали, проте, важливі політичні наслідки для українських
комуністів. Хрущов дуже покладався на їхню допомогу в реформуванні сільського
господарства. Тим часом у Києві зростало невдоволення непропорційно великими
вимогами, що ставилися до України. Теплі стосунки між Хрущовим та українськими
комуністами старій холоднішати.

Зміни у промисловості. На початку 50-х років промисловість України, як і всього
Радянського Союзу, розвивалася дуже успішно. По суті для неї наставав золотий вік.
Але наприкіці 50-х років вона сповільнила темпи. Інша проблема, що стояла перед
кремлівським керівництвом, була такою: чи продовжувати спиратися в основному
на важку промисловість, чи скеровувати більші інвестиції в легку, від чого виграв би
обкрадений радянський споживач. Хрущов схилявся на користь важкої промисло-
вості, але, на відміну від Сталіна, він не міг цілковито знехтувати споживачем, особ-
ливо після обіцянки, що до 80-х років Радянський Союз за економічними показ-
никами наздожене й випередить Захід. Відтак на початку 60-х років у державних
крамницях стали зявлятися телевізори, пилососи, холодильники й навіть автомобілі. Але вони надходили в дуже обмежених кількостях і були страшенно низької якості.

В 1957 р., щоб розвязати проблему спаду продуктивності промислового вироб-
ництва, Хрущов розгорнув свою суперечливу економічну реформу на основі раднар-
госпів (рад народного господарства), що стала однією з найрадикальніших органі-
заційних змін у радянській економіці починаючи з 20-х років. Спроба перемістити
центр планування економіки від московських міністерств до обласних органів мала
за мету обминути вузькі місця бюрократичної організації та чиновництво в центрі.
Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових під-
приємств, і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97 % заводів у республіці (порів-
няно з 34 % в 1953 р.). Не дивно, що українські планувальники економіки й госпо-
дарські керівники заговорили насамперед про потреби та інтереси своєї республіки,
а не Радянського Союзу в цілому. На початок 60-х років, коли Україна та інші рес-
публіки стали проводити виразно незалежну економічну політику, Москва занепоко-
їлася, звинувачуючи їх у «місництві». Очевидно, що й тут хрущовські реформи при-
звели до несподіваних ускладнень. Як і належало чекати, «флірт» України з
економічним самоствердженням виявився швидкоминучим.

Хоч хрущовські реформи не виправдали повязаних з ними сподівань, гідне
подиву зростання валового національного продукту СРСР, що аж до 70-х років пе-
ревищував показники Сполучених Штатів Америки, сприяло піднесенню життєвого
рівня й різко контрастувало з періодом сталінського правління. Так, на Україні між
1951 і 1958 рр. прибутки середнього робітника зросли на 230 %. Найбільше підви-
щення прибутків відносно інших категорій населення отримав стражденний колгосп-
ник. Інакше кажучи, за Сталіна рівень особистого споживання зростав щороку на
І %, а за Хрущова --на 4 %.

Завдяки тому, що в сільськогосподарське виробництво було включено мільйони
гектарів додаткових земель, зросли кількість і асортимент продуктів харчування.
Нарешті раціон середньої радянської сімї, що звичайно складався з таких основних
продуктів, як хліб і картопля, розширився до більш-менш регулярного споживання
овочів і мяса. В крамницях зявилися навіть такі екзотичні делікатеси, як цитрусові.
В далекі села проклали дороги, підвели електрику. Виснажливу працю радянської
господарки, яка звичайно працювала повний робочий день на підприємстві, дещо
полегшила поява відносно сучасних побутових пристроїв. А телевізор, цей чу-
довий засіб пропаганди та розваг, став звичайним предметом обстановки. В містах
основною проблемою залишався брак житла, головним чином через щорічний при-
плив до них 2,5 млн. чоловік. Проте хоча життєвий рівень ще далеко відставав від
західного, для радянських людей, які не мали великих сподівань і порівнювали свій
сучасний стан з недавнім і жахливим минулим, ці зміни були значним кроком упе-
ред. За Хрущова люди мали менше підстав, ніж у сталінський період, скаржитися на
радянську систему.

4. Активізація інтелігенції.

У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало ви-
несення труни диктатора з кремлівського мавзолею. Критика Сталіна завжди була
для українців доброю новиною, їхню впевненість у собі посилювали й інші події. Зав-
дяки надзвичайно великому врожаю, який того року зібрали в республіці, партій-
ні керівники України опинилися у вигідному становищі і могли вимагати від Кремля
дальших поступок. У травні 1961 р., намагаючись згладити напруженість, що ви-
никла між ним та українцями через проблеми сільськогосподарського виробництва,
Хрущов здійснив широко розрекламовану в пресі подорож на могилу Тараса Шев-ченка. Тим часом набирала сили «відлига» в культурному житті: за кордоном був
опублікований роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», який утверджує загально-
людські, а не суто радянські цінності (хоч його автора згодом було за це покарано),
а в радянській періодиці зявляється повість О. Солженіцина «Один день Івана Де-
нисовича», яка в суворих подробицях описує життя вязнів сталінських концентра-
ційних таборів. Здавалося, ці факти вказували на можливість дальшої лібераліза-
ції в літературі та культурі попри сердите бурчання, що долітало з Кремля.

На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізації
вдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Й знову вони
писали про втрати, що їх завдав українській культурі Сталін. Письменники старшого
*покоління продовжували вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Так, Олек-
сандр Корнійчук закликав опублікувати «Бібліотеку великих 20-х» для популяризації
творів Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші прагнули добитися аналогічного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича. І всі таврували наступ русифікації, що продовжувався.

Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, кри-
тиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван
Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали ви-
правити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що
культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, най-
краще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням
спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втру-
чання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати
з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освіт-
ній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього
нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише
відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і
надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому од-
ночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді
люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж
нова літературна когорта корлстувалася значною й дедалі ширшою підтримкою,
особливо серед молодої інтелігенції.

5. Реакція.

Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбу-
вати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він викликав до себе
групу провідних російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму.
Через кілька місяців дошкульній критиці в пресі було піддано ряд представників ро-
сійської інтелігенції. Стало зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів.
Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники в Києві приготувалися приструнити
«незрілі елементи» в українській літературній громаді.

Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний чиновник,
відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши творчість таких лі-
тературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Малан-
чук, головний охоронець ідеології на Україні, застерігав громадськість від моло-
дих і недосвідчених письменників, котрі виступають у «ролі перших борців проти
культу особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду і, більше
того, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового заклику до боротьби
з усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з гордістю оголошував про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радян-
ські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави».

Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала по-
ява кількох неофіційних антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них був
трактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї-
ни, цілком ймовірно, за вказівкою Москви, оскільки в останні дні життя Сталіна
пропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати близькі
звязки й тісну співпрацю між українськими націоналістами та сіоністами. Лібераль-
на українська інтелігенція піддала книгу суворій критиці. Але справжній вибух обу-
рення викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліо-
теки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і доку-
ментів з української історії та культури. У вчиненні цього «нечуваного в історії світо-вої культури злочину» признався якийсь Погружальський -- русофіл зі схильностя-ми психопата.

Ці події стали промовистим свідченням рішучості Хрущова відновити дисцип-
ліну серед інтелігенції. Проте повертатися до політики «жорсткої руки» було запізно.
Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких провал ракетної конфрон-
тації навколо Куби, розрив з Китаєм, безладдя, породжене реформами, й катастро-
фічний неврожай 1963 р., фатально ослабили позиції радянського лідера. В жовтні
1964 р. його колеги втратили терпець і змусили Хрущова піти у відставку. Добі ре-
форм, експериментаторства й лібералізації прийшов кінець.

Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської історії. Не-
зважаючи на численні невдачі, розчарування й несподівані наслідки від реформ та
експериментів, усе ж таки вдалося перетворити СРСР із країни, де правлять терор і
драконівська політика, на більш раціональну систему господарювання, орієнтовану
на передову індустріальну технологію. Цей перехід виразно відчувався на Україні,
де сталінізм сягнув найжахливіших форм.

Які ж зміни відбулися в хрущовські роки і -- що не менш важливо -- які не від-
булися? Припинилися масові арешти, терор і чистки. Таємна поліція, прерогативи
якої обмежили, тепер викликала «небезпечні елементи» на «задушевні» розмови і, як
правило, погрожувала звільненням з роботи чи обмеженням можливостей дістати
освіту їхнім дітям. Та якщо ці зустрічі не давали бажаного результату, проводилися
арешти (але вже не розстріли), не такою суворою стала трудова дисципліна. Посту-
пово підвищувався життєвий рівень. На деякий час письменники, поети та інші діячі
культури дістали ширший простір для самовираження. Зростали впевненість керів-
ництва республіканської компартії у своїх силах та визнання важливого економічного
значення України у складі СРСР. Але найбільш вражаючою, особливо з огляду на
жахливі втрати, що їх зазнала українська інтелігенція в 30-х роках, стала поява но-
вого багатообіцяючого покоління діячів культури.

Проте в недоторканості збереглося багато основоположних рис радянського
способу життя. Цензура продовжувала жорстоко регламентувати межі того, що
дозволялося читати, бачити й слухати. Абсолютну монополію на політичну владу ут-
римувала комуністична партія. Попри реформи економікою й далі управляли бюро-
крати, а всі громадяни працювали на державних підприємствах і в установах та ку-
пували товари у державних крамницях. Зростання значення України в СРСР і полі-
тичні успіхи окремих українців ніяк не змінили того факту, що інтереси України лишалися цілком підпорядкованими інтересам радянської імперії в цілому.

6. Суспільні зміни.

У 60-х роках в українському суспільстві відбулися величезні зміни: протягом
цього десятиліття частка українців, що проживають у містах, сягнула 55% , тобто
більшість із них стала міськими мешканцями. За радянськими підрахунками, до
2000 р. понад 70% українців проживатимуть у міських центрах. Звісно, що швидка
урбанізація є вже протягом багатьох поколінь явищем всесвітнім, і був потрібен лише певний час для того, щоб вона захопила й українців. Оскільки населення України
завжди вважалося здебільшого аграрним, а культура, ментальність і національна сві-
домість українців були глибоко пройняті духом села, еволюцію цього суспільства
хліборобів у суспільство городян можна, не вагаючись, назвати Великим перетво-
ренням.

Що ж спонукало українців масово кидати село й перебиратися до міста? Пере-
дусім за цим крилися чинники, аналогічні тим, що рухали урбанізацію у будь-якій
країні: ширші можливості знайти роботу, здобути освіту, приваблива різноманіт-
ність форм відпочинку, зручніші умови побуту. Внаслідок такого притоку українців
у містах, цих столітніх твердинях неукраїнського населення, нарешті постали україн-ські більшості. Й традиційна дихотомія між українським селом і російським (поль-ським, єврейським) містом начебто почала стиратися.

Процес урбанізації на Україні має варті уваги особливості. За всієї своєї бурх-
ливості він, проте, перебігав повільніше, ніж в інших частинах СРСР. Так, у Росії в
1970 р. урбанізація досягла 62 % і за своїми темпами дорівнювала Японії та За-
хідній Європі; тим часом на Україні вона розгорталася із швидкістю, що наближа-
лася до темпів урбанізації у Східній та Південній Європі. До того ж на Україні урба-
нізація географічне не збалансована й зосереджується насамперед у східних інтен-
сивно індустріалізованих (і зрусифікованих) Донецькій, Луганській, Дніпропетров-
ській і Запорізькій областях. Проте останнім часом зявилися ознаки сповільнення
урбанізації на сході та її одночасного прискорення на Західній Україні. Визначним
лишається той факт, що з масовим переселенням українців до міста український
селянин, що протягом століть був архетипом мешканця краю, перетворюється нині
на вимираючий вид.

Це явище, крім соціального, має надзвичайне ідеологічне значення. Зі зменшен-
ням ролі селянина в українському суспільстві став занепадати популізм -- цей на-
ріжний камінь українських ідеологій XIX й початку XX ст. Можна навіть стверджу-
вати, що поняття народу в його традиційному розумінні, тобто бідних, пригніченихселянських мас. уже не займає центрального місця у політичному мисленні укра-їнців.

Економіка. Економіка України тісно повязана з господарством усього Радян-
ського Союзу і характеризується досить високим рівнем розвитку. Україна має вели-
кі природні ресурси, а також сильний сільськогосподарський сектор і промисловий
потенціал. Як вона виглядає порівняно з рештою Радянського Союзу? Передусім
вона орієнтована на сільське господарство більшою мірою, ніж Радянський Союз у
цілому. Промисловий потенціал України дещо менший від середнього показника по
СРСР через великий дисбаланс між високоіндустріалізованими областями й значно
менше розвиненими західними регіонами.

На українську промисловість припадає вагома частина промислового виробни-
цтва Радянського Союзу (17 %). Україна є також важливим індустріальним регіо-
ном глобального масштабу. Продукуючи близько 40 % усієї радянської сталі, 34 %
вугілля, 51 "/ц чавуну, Україна за своїм валовим національним продуктом дорівню-
ється до Італії. Радянські вчені полюбляють указувати, що у 1972 р. за обсягом про-
мислового виробництва Україна перевищувала рівень 1922 р. у 176 разів. Звичайно,
українська промисловість знала і піднесення, й спади. В період буму 50-х -- по-
чатку 60-х років, коли темпи зростання складали неймовірних 10 °о н^ рік. вона
перевищувала загальносоюзні показники; проте в 70-х і 80-х роках, коли ці темпи
впали до 2--3 °о на рік, її промислове зростання було навіть нижчим від середнього
по Союзу. Великою мірою це сповільнення повязане з застарілими й неефективними
металургійними заводами, розташованими на Україні,-- щось подібне мало місце
у промислових зонах Америки та Західної Європи.

Уповільнення економічного розвитку України, як і Радянського Союзу в цілому,
більше, ніж будь-коли, загострило потребу капіталовкладень. У той час, коли пла-
нувальники економіки в Москві наголошували на велетенських нових промислових
проектах у Сибіру, промисловість України лишалася занедбаною. За Шелеста ук-
раїнські економісти особливо гучно протестували проти зменшення частки рес-
публіки у капіталовкладеннях. Щербицький зовсім не бажав порушувати це пи-
тання, але воно раз у раз виринало саме собою.

Сільське господарство. Попри те, що промисловість є нині основною сферою
працевлаштування українців, республіка лишається житницею Радянського Союзу.
Вона виробляє стільки ж зерна, як і Канада (її випереджають тільки США й Росія),
більше картоплі, ніж Західна Німеччина, й більше цукрових буряків, ніж будь-де у
світі. Маючи 19 °о населення Радянського Союзу, Україна дає понад 23 "о його
сільськогосподарської продукції. Проте політика уряду часто змушувала українців
терпіти нестачу продовольства.

Намагаючись піднести продуктивність сільського господарства на Україні, уряд
робив великі капіталовкладення у виробництво рільничої техніки й добрив у респуб-
ліці. Але від цього не зникали хронічні проблеми, що обсідали радянське сільське
господарство. Контроль із боку чиновництва та хибні реорганізації приносили біль-
ше хаосу, ніж користі. Навіть при значному підвищенні в останні роки заробітної
платні селянам вони продовжували займати найнижчі щаблі соціально-економічної
драбини й працювати в колгоспах чи радгоспах із незначним ентузіазмом. Натомість
працівники сільського господарства, особливо на Україні, воліли зосереджувати зу-
силля на своїх крихітних присадибних ділянках площею 0,4 га. У 1970 р. цей при-
ватний сектор сільського гоподарства, що обіймав лише 3 % всіх культивованих
земель країни, давав 33 % загального виробництва мяса, 40 % молочних продук-
тів і 55 % яєць. На Україні, наприклад, присадибні ділянки забезпечували 36 % за-
гального прибутку сімї (порівняно з 26 % у Росії).

Інша проблема полягала у швидкому зменшенні робочої сили на селі, до якого
спричинилася урбанізація: в 1465 р. на Україні налічувалося 7,2 млн. сільськогос-
подарських робітників, у 1475 р. ця цифра впала до 6,4 млн., а в 1980 р. вона дорів-
нювала 5.8 млн. Таким чином, українське село, де відчутно покращилися життєві
умови, продовжувало віддавати свою молодь місту. В багатьох колгоспах основну
частину робочої сили складали старі й виснажені жінки.

Питання економічної експлуатації. Незмінне питання, що постає при обговоренні економічної історії України: чи зазнає республіка економічної експлуатації Москви,-- надзвичайно складне. З одного боку, очевидним є те, що Україна пережила за роки радянського правління небачений розвиток економіки. З іншого ж. Існують виразні докази того, що вона постійно вкладає до радянського бюджету більше, ніж отримує з нього. Радянський режим відмовлявся уприступнити статистику, яка могла б пролити світло на цю проблему.

Радянські лідери підкреслювали швидкий економічний прогрес України, кажу-
чи, що його не вдалося б забезпечити без величезних капіталовкладень, технології
та робочої сили, яку їй надали «братні народи» СРСР і насамперед російський. Із
цього, мовляв, випливає висновок, що тепер настала черга українців надавати еко-
номічну допомогу іншим, менш розвиненим регіонам СРСР. Тому, з радянської
точки зору, не існувало навіть підстав порушувати питання про економічну експлуатацію.

Зовсім інакше дивляться на справу деякі західні економісти. Вони визнають, що
радянська влада забезпечила вражаючий економічний прогрес України. Вони по-годжуються і з тим, що Москва намагається розвивати такі відносно бідні регіони, як Середня Азія, або багаті природними ресурсами, як Сибір. Але вони стверджують,
що Україна робила й надалі робить внесок, більший ніж її частка в економічному
розвитку СРСР. Американський економіст Холланд Хантер констатує: «Вилучення
поточного доходу України й використання його в інших регіонах СРСР складає ос-
новну рису економічної історії України». А за оцінками британського вченого Пітера
Вайлза, Україна регулярно вносить до радянського бюджету на 10 °,) більше, ніж
отримує з нього. Володимир Бандера та Іван Коропецький стверджують, що, в той
час як Україна й надалі прогресує в абсолютному відношенні, то порівняно з Моск-
вою, іншими регіонами СРСР та сусідніми країнами вона відстає за економічними
показниками.

Незалежно від позиції, зайнятої в суперечках навколо питання про експлуата-
цію, ця дискусія виходить на фундаментальну проблему, що стосується перебування
України під радянським правлінням: хто вирішує економічне майбутнє України й
чиї інтереси беруться до уваги при ухвалі таких рішень. Принаймні, відповідь на це
питання виявляється більш однозначною: очевидно, що економічна доля України
вирішується в Москві, де економічні інтереси України не є приматом.

Демографічні умови. У новітні часи в темпах зростання населення України від-
булися драматичні зміни. Протягом кінця XIX й початку XX ст. ці темпи були од-
ними з найвищих у Європі. Потім сталися дві демографічні катастрофи: від трьох до
шести мільйонів людей загинули внаслідок голодомору 1932--1933 рр., чисток і де-
портації 30-х років та близько 5,3 млн. жителів України полягло у другій світовій вій-
ні. Відтак трохи більше, ніж за десятиріччя, з лиця землі зникло близько 25 % насе-
лення України, причому смертність була особливо високою серед чоловіків. Сьо-
годні темпи зростання населення на Україні одні з найнижчих в СРСР. Так, у 1983 р.
тут спостерігався приріст у чотири особи на кожну тисячу: для порівняння: у респуб-ліках Середньої Азії цей показник коливається між 25 й ЗО на тисячу. Якщо ця демографічна тенденція продовжуватиметься, то частка українців серед радянського населення, нарешті серед словян узагалі, різко зменшиться.

Причиною повільного зростання населення є, зокрема, демографічні катастрофи.
Значний вплив справляє тут і урбанізація. Оскільки городяни живуть у надзвичайно
тісних помешканнях, а величезна більшість жінок працює повний робочий день,
то українці в містах воліють мати невелику сімю з одним чи максимум двома діть-
ми. У багатьох відношеннях населення України нагадує жителів інших розвинутих
країн: при повільному старінні й низьких темпах зростання йому притаманні постійно зростаючий відсоток пенсіонерів і спадаючий відсоток робітників повної зайнятості.
Але на Україні, як і в усьому Радянському Союзі, існує ряд вражаючих демографіч-
них особливостей. Цілковитим контрастом з іншими промисловими країнами є те.
що в останні роки зменшилася тривалість життя чоловіків і зросла дитяча смертність. Експерти допускають, що це повязане з алкоголізмом, котрий поширився серед чоловіків та жінок.

Порівняно з іншими регіонами СРСР Україна є густозаселеним краєм. Якщо
в Європейській частині Радянського Союзу на один квадратний кілометр в серед-
ньому припадає 34 жителі, то на Україні цей показник дорівнює 82. При цьому на-
селення в республіці розподіляється нерівномірно. Найбільш залюдненими є східні
промислові області, де спостерігається швидке зростання населення. Це харак-
терне й для Криму -- цієї «Флоріди» Радянського Союзу,-- цілющий клімат якого
особливо сильно приваблює росіян. На Західній Україні населення зростає се-
редніми темпами, а на Право- і Лівобережжі вони далеко нижчі від середніх: є на-
віть області, де чисельність жителів постійно зменшується. Проте в цілому на Ук-
раїні існують задовільні демографічні умови: населення республіки, яке налічує май-же 52 млн, не настільки мале і водночас не таке велике, щоб гальмувати економіч-
ний розвиток.

Зміни в соціальній структурі. Як ми пересвідчилися, індустріалізація, урбаніза-
ція і модернізація значно змінили традиційну класову структуру України. У 1970 р.
із загальної кількості робочої сили в 16 млн. близько двох третин класифікувалися
як промислові робітники. За одне покоління робітники перетворилися з виразної
меншості на переважаючу більшість робочої сили України. Пролетаріат не лише
швидко зростав, а й ставав більш українським з точки зору його етнічного складу:
якщо у 1959 р. українці складали 70 % усієї промислової робочої сили, то в 1970 р.--
74 %. Росіяни вже не становлять непропорційно велику частину рядових робітни-
ків.

На Україні також дуже зросла, особливо за останні десятиліття, кількість фа-
хівців із вищою освітою. Між 1960 і 1970 рр. їхнє число подвоїлося з 700 тис. до
1,4 млн. Але тут росіяни зберегли свою велику присутність, складаючи в цій соціаль-
ній групі понад третину. Таким чином, у той час як освітній бум у Радянському
Союзі підніс число спеціалістів вищої кваліфікації на Україні до рівня західноєвро-
пейських країн і навіть перевищив його, для українців як нації він виявився не таким
плідним, як можна було сподіватися. Українці, на яких припадало 74 % населення
республіки, складали лише 60 % загального числа вузівських студентів.

Які ж причини недостатньої репрезентованості українців у вищій освіті та серед
культурної й технічної інтелігенції? Деякі західні фахівці стверджують, що значна
частина української молоді й надалі дістає початкову й середню освіту на селі, де
школи часто гіршої якості, й тому порівняно з росіянами, що виростали в містах, опиняється у невигідному становищі в ході конкуренції за місця в інститутах та університетах. Додаткову перешкоду для багатьох українців створює також недосконале володіння російською мовою. Нарешті, через політику уряду, спрямовану на те, щоб залучати українських фахівців до роботи поза межами республіки (а, за підрахунками, 25 % усіх випускників вузів виїхали з України), українська інтелігенція тут чисельно менша, ніж могла б бути. Відповідно меншим є й число її дітей, які дістають вищу освіту. Тим часом діти української інтелігенції, котрі навчаються поза межами республіки, часто зазнають русифікації.

Життєвий рівень. Як ми неодноразово зауважували. Радянська Україна -- це
велика промислова країна, щедро наділена природними багатствами. Однак за рів-
нем життя народу вона далеко відстає від високорозвинених країн. Звісно, що по-
рівнювати такі параметри надзвичайно складно. Те, що радянський українець не-
добирає в автомобілях, відеомагнітофонах, модному одязі, він, можливо, надолу-
жує, користуючись безплатною вищою освітою й медичним обслуговуванням, не-
знаними, скажімо, американцям. І все ж, виходячи зі складних критеріїв, опрацьо-
ваних західними дослідниками, очевидно, що радянська економічна система не в
змозі задовольнити матеріальні потреби людей у такій мірі, як це робить західна економіка. Так, у 1970 р. рівень споживання на душу населення в Радянському Союзі
складав лише близько половини рівня Сполучених Штатів. Ця статистика не вра-
ховує безсумнівно нижчу якість товарів і послуг в СРСР. Інакше кажучи, у 1982 р.
кошик звичайних щотижневих закупок, для оплати якого у Вашінгтоні потрібно
працювати 18 годин, у Києві коштував близько 53 годин праці. Хоча плата за житло в
СРСР одна з найнижчих у світі, придбати квартиру так важко, що нерідко у двокім-
натному помешканні живуть по три покоління однієї родини. Великою мірою від-
повідальність за такий стан речей несе Кремль, котрий робить капіталовкладення
переважно у важку промисловість та військові програми, як завжди, нехтуючи ви-
робництвом споживчих товарів.

Оптимізм щодо здатності СРСР наздогнати Захід за рівнем життя був високим у
60-х -- на початку 70-х років, у період вражаючого зростання продуктивності госпо-
дарства країни. Але з падінням ефективності радянської економіки у 80-х роках
згасали й надії на швидке піднесення життєвого рівня.

В СРСР Україна за рівнем споживання посідає пяте місце після Росії, Литви,
Латвії та Естонії. Наявність на Україні надлишку робочої сили зумовлює те, що заробітна платня в республіці приблизно на 10 °о нижча від середньої по Союзу. В останні два десятиріччя радянська політика заробітної плати принесла багатьом українцям значні вигоди. Намагаючися зменшити різницю в прибутках між сільськими й міськими робітниками, уряд дарував колгоспникам вагоме підвищення заробітків.
Як наслідок, між 1960 та 1970 рр. заробітна платня колгоспників зросла на
182 %, тоді як у промислових робітників--лише на 38 %. Цей захід уряду, ске-
рований на вирівнювання прибутків радянських трудівників, був на користь україн-
цям, велику частину яких складають колгоспники. Але попри неодноразові спроби
уряду покращити долю радянського споживача, громадяни СРСР і далі мають
справу з неякісними товарами, поганим обслуговуванням і тісними помешканнями.
За своїм життєвим рівнем середній радянський українець далеко відстає від за-
хідних європейців чи американців ба навіть від населення комуністичних країн Схід-
ної Європи.

Погляди радянських українців. Яке ж ставлення українців до радянської політичної та суспільно-економічної системи? Звісно, з таким питанням завжди складно мати справу, особливо відносно суспільства, що тільки тепер починає відкривати результати опитування громадської думки на ретельно підібрані теми. Проте численні статті та дискусії в радянській пресі, інтервю з радянськими емігрантами, розповіді тих, хто відвідав СРСР, дають змогу вирізнити певні риси, характерні для настроїв і мислення радянських українців 70--80-х років.

У цілому складається враження, що більшість радянських українців приймали
радянський режим як законний і ототожнювалися з ним. Через монополію уряду
на інформацію та інтенсивну пропаганду вони мали в кращому разі лише туманне
поняття про ті нещастя, яких зазнали українці від радянської влади у «далекому»
минулому. Куди більший вплив на формування їхніх оцінок справляло те, що ра-
дянська система принесла їм велике підвищення прибутків, установила відносну рів-
ність між соціально-економічними групами, значно покращила соціальні послуги
та уприступнила освіту, створила численні можливості зробити карєру. Багато
радянських українців пишалися могутністю й престижем СРСР, важливою части-
ною якого вони себе відчували.

З цим в основному позитивним ставлення м до радянської системи перепліта-
лися елементи реального чи потенційного невдоволення. Сповільнення економіки
порушило такі дражливі питання, як сприяння розвиткові Сибіру та Середньої Азії за
рахунок України. Скоротилися також можливості соціального прогресу. Серед пар-
тійних лідерів, бюрократів та економічних керівників України зростало невдоволен-
ня монополією Москви на ухвалу рішень. Водночас українська культурна еліта
знову почала виступати проти русифікації. Згідно з радянськими соціологічними
дослідженнями 1984 р., експерти констатують, що на Україні рівень невдоволення
вищий, ніж по Союзу в цілому. На питання про причини цього вони. втім, не мо-
жуть дати визначеної відповіді.

Радянське керівництво особливо непокоїла зростаюча на Україні, як і в усьому
СРСР, байдужість до марксистсько-ленінської ідеології. Ще з початку 60-х років за-
хідні інтелектуали говорять про «смерть ідеології» та прихід на індустріальний За-
хід «постідеологічної доби». Подібний ідеологічний спад відбувся і в Радянському
Союзі. Західні аналітики зробили спробу дати цьому явищу пояснення. У спрощеному вигляді воно полягає в тому, що процес модернізації, котрий протягом XIX --
першої половини XX ст. розгортався в Європі, супроводжували бурхливі зміни. По-
чуття загрози й розгубленості, які вони породили в суспільстві, зумовили необхід-
ність ідеологічного аналізу, пояснень, визначення напрямів тощо. Але, судячи з
ідеологічного клімату індустріальних суспільств, прихід модерної доби приніс і від-
носну стабільність. Відтак зменшилася потреба в ідеології, яка слугувала орієнти-
ром у часи швидких змін.