Зміст
/>/>
Вступ
Розділ 1. Зародження та поширення лібералізму в Росії
1.1 Зародження лібералізму в царській Росії. РеформиСперанського
1.2 Лібералізм декабристів
1.3 Ліберальні реформи Олександра II
1.4 Ліберальні настрої інтелігенції
1.5 Лютнева революція 1917 р. та розвиток ліберальноїдумки
1.6 Ліберали в післяреволюційній еміграції
1.7 Правозахисний рух у СРСР
1.8 Перебудова, падіння комуністичного режиму — відновлення лібералізму
Розділ 2. Лібералізм у пострадянську епоху
2.1 Реформи 1990-х і ліберальний рух
2.2 Розвиток ліберальної думки сучасності
Розділ 3. Критика лібералізму в Росії
3.1 Моральна свобода і свобода особи
3.2 Лібералізм і Російська православна церква
3.3 Комуністична критика лібералізму
3.4 Соціал-демократична критика лібералізму
3.5 Соціалізм проти лібералізму
3.6 Інша критика лібералізму
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність теми дослідження. Лібералізм (фр.liberalisme) — філософське, економічне й політичне вчення, що виходить ізсвободи людини розпоряджатися собою й своєю власністю. Метою лібералізму єсуспільство зі свободою дій для кожного, обмеженням державної влади,верховенством закону, вільним обміном інформацією й економічною свободою.Лібералізм відкинув багато положень епістемологічного фундаменталізму, які булиосновою попередніх теорій держави, такі як божественне право монарха, статусспадкоємця й устояну релігію, віддавши перевагу плюралізму і (як правило)демократії. Фундаментальні принципи лібералізму включають індивідуальні права(право на життя, особисту свободу і власність); рівні права для всіх громадян ізагальну рівність перед законом; вільну ринкову економіку; керівництво зазгодою керованих, обумовлене на чесних виборах; прозорість уряду.
Історія лібералізму в Росії багато в чомусуперечлива. Об'єктивних передумов для масового поширення ліберальних ідей україні не було до початку XX століття. З іншого боку, передова частинасуспільства думала, що для вирішення внутрішньополітичних проблем і подоланняекономічного відставання від західних країн необхідно переймати їхній досвід іпроводити реформи. У силу цих обставин, у різні періоди ліберальну ініціативупроявляли глави держави, аристократія й інтелігенція. Ці зусилля частостраждали від недотепного копіювання західних рішень без урахування російськихреалій, привели до небажаних наслідків і дискредитували себе в очахсуспільства.
Слідом за кожним ліберальним підйомомвідбувався період реакції, протягом якого досягнуті завоювання в тому абоіншому ступені ліквідувалися.
Нездійсненність багатьох ліберальних реформпісля перебудови — особливо після 1991 р. — знову розбудила суспільний інтересдо ідей й історичної долі російського лібералізму, до тих періодів вітчизняноїполітичної історії, коли він відігравав певну роль. Поворот, який відбувся вісторіографії російського лібералізму (від замовчування його існування й різконегативної оцінки його «буржуазності» у радянський час до його захопленоїоцінки й прагнення побачити в ньому єдино можливий зразок для наслідування напочатку 1990-х років), цілком зрозумілий: суперечливість ліберальної моделірозвитку країни в контексті історичної ретроспективи багато в чому співзвучнатій ситуації, яку сьогодні переживає російське суспільство.
Відомо, що ідеологія лібералізму — продуктзахідної цивілізації: його джерела відносяться до християнства, ренесансної іреформаторської традиціям, ньютонівської наукової революції і Просвітництва, астрижневі ідеї й принципи класичної ліберальної парадигми — визнанняневідчужуваних природжених прав людини на життя, свободу і власність — булипороджені буржуазним суспільством на зорі його становлення. Ліберальні ідеїпроникнули в Росію в XVIII ст., практично відразу після їхньої появи йтеоретичного оформлення в Європі, і невірно відносити лібералізм лише дозахідного запозичення, як вважає більшість закордонних дослідників. Лібералізмє однією з інтелектуальних традицій російської суспільної думки, пов'язаної зновими умовами розвитку Росії, а саме — з її «входженням» у новий історичнийцикл, появою паростків буржуазної цивілізації, а виходить, і із вступом на шляхзагальноєвропейського розвитку, з підпорядкуванням тим же історичним законам,які визначають розвиток Європи. Ідеї лібералізму стали найбільш адекватноюформою вираження цього процесу, що відзначали як видатні російські мислителі,так і деякі закордонні дослідники. []
Неоднозначний досвід соціальних перетвореньостанніх років підтверджує неминущу цінність багатьох основних ідей і принципіву розробці яких вітчизняний лібералізм зіграв величезну роль. У науковій іпубліцистичній літературі існують різні думки про роль російського лібералізмув суспільному житті й культурно-історичному досвіді Росії, про причини поразкиліберального політичного руху на початку XX ст., про нездатність ліберальнихідей глибоко проникати в російський ґрунт, перетворити його. І систематизуванняданих наукових тверджень є дуже важливим для вивчення історії Росії, тому, це іобумовило вибір теми курсового дослідження: «Ліберальна модель розвитку Росії».
Об’єктом дослідження є лібералізм як ключовесуспільне явище в історії Росії та в реаліях новітнього часу.
Предметом дослідження є процес виникнення,розвиток та еволюції російського лібералізму, його особливості у минулому таперспективи на майбутнє.
Хронологічні рамки роботи охоплюють період з XVIIIст. по 2008 рік – від часу зародження лібералізму у Росії до його становища всучасності.
Метою дослідження є аналіз зародження, розвиткута еволюції російського політичного лібералізму у періоди його найбільших організаційно-політичнихуспіхів у минулому та становище в новітній час.
Досягнення поставленої мети передбачаєрозв’язання наступних наукових завдань:
на основі аналізу дослідницької літератури тадокументів з’ясувати історію виникнення та основні етапи розвитку політичноїліберальної думки в Росії;
розглянути чотири хвилі російськоголібералізму;
визначити основних представників російськоголіберального руху;
проаналізувати різні види критики лібералізму,як політичного вчення та моделі розвитку Росії.
Ступінь наукової розробки обраної проблематики.Різними аспектами історії та аналізу сучасного ідеологічного процесу,становлення громадянського суспільства в Росії й, відповідно, значеннялібералізму в цих процесах займалися Шелохаєв В.В, Ельдейман В.Я, Чичерін Б.Н.,Струве П.Б., Секиринский С. С., Леонтович В. В. [26], [27], [24], [25], [20],[21], [19], [12]
Практичне значення курсової роботи. Текстроботи містить корисні довідкові дані по історії ліберального руху, може увійтискладовою частиною до наукових робіт, статей та досліджень для студентівгуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів, спеціалізованих курсів звсесвітньої історії, історії політичних партій та вчень, а такожвикористовуватися у практичній діяльності сучасних політичних партій України таінших країн пострадянського простору.
Структура курсової роботи підпорядкована меті ізавданням дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які поділяютьсяна підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури, який нараховує27 позиції.
/>/>Розділ 1. Зародження тапоширення лібералізму в Росії
/>/>
1.1 Зародження лібералізму в царській Росії.Реформи Сперанського
До початку XIX ст. Росія, як і більшістьєвропейських країн, стала абсолютною монархією. Режим користувався лишеобмеженою моральною підтримкою з боку аристократії [13, 32]. Ліберальніреволюції, які відбулися в кінці XVIII століття в Північній Америці й Франціївплинули на освічену частину російського суспільства або на його критичнінастрої. [12, 97] Одних лібералізм залучав як ідея, інші розглядали його якінструмент для модернізації країни. До числа перших відноситься адмірал МиколаМордвинов, який вважав за необхідне створення умов для нагромадження приватногокапіталу: «Власність це перший камінь. Без нього і без твердості прав, що їїобгороджують немає нікому потреби ні в законах, ні в батьківщині, ні вдержаві». [23, 117] З метою швидкого формування класу великих власників Мордвиновпропонував передати державну власність у руки дворянства (тобто, по суті,передбачив ідею приватизації). [23, 121]
Підписання досить принизливого Тильзитського перемир’яз Францією в 1807 р. викликало гостре невдоволення у вищому суспільстві, томудля полегшення ситуації імператор Олександр І доручив одному із самих освіченихлюдей свого часу, міністрові внутрішніх справ Михайлу Сперанському, розробитиплан політичних реформ. Ще під час перебування секретарем князя А. Б. Куракіна,Сперанський вивчив роботи французьких мислителів часу Просвітництва і ІммануїлаКанта і став прихильником конституційної монархії. Причину політичної нестабільностіСперанський бачив у тому, що самодержавство має тільки видимість законності,будучи по суті самовладдям. Замість цього він пропонував заснувати поділ владина виконавчу, законодавчу й судову галузі й звести до мінімуму право государявидавати закони без згоди вищого законодавчого органа, Державної Думи.
Відповідно до плану Сперанського, викладеного ниму «Введенні до Укладення державних законів», Державна Дума також повинна булаздійснювати нагляд над урядом і міністрами. [23, 141] Сенат залишався вищимсудовим органом, а призначувана імператором Державна Рада здійснювала нагляднад законністю дій всіх галузей влади й направляла закони імператорові на їхнєзатвердження. Всьому населенню надавалися цивільні права, включаючинедоторканість особи й власності, право на суд, право вільно розпоряджатисясвоїм майном. При цьому воно розділялося на три стани. На дворянство і середнійстан (купців, міщан, державних селян) поширювалося виборче право, на основімайнового цензу. Третій стан (кріпаки, робітники) права голосу не мали, але вперспективі передбачалося скасування кріпосного права.
Свої реформи Сперанський почав у галузі освіти,заснувавши першу державну середню школу — Царськосельський ліцей. В 1809 р. буввипущений указ, відповідно до якого всім придворним, незалежно від титулу, дляодержання посади в державному апараті передбачалося пройти державну службупочинаючи з нижчого щабля. Відповідно до іншого указу, для одержання посадиколезького асессора або вище, чиновникам без університетської освітипокладалося здавати іспити. 1 січня 1810 р. була заснована Держрада. Почаласяфінансова й адміністративна реформа, у значній мірі за зразком Франції.
Сперанському вдалося реалізувати лише невеликучастину свого плану. Реформи обурили знать й великих чиновників. КритикуючиСперанського, М. М. Карамзін стверджував, що для Росії «природним» є кріпоснеправо. До 1812 р. у Сперанського не залишилося впливових союзників, він буввідправлений у відставку й у заслання.
/>/>1.2 Лібералізм декабристів
На початку XIX століття у Росії не було ніполітичних партій, ні неурядових громадських організацій. Їхню роль заміняличисленні тайні товариства. Перші товариства майбутніх декабристів почаливиникати в 1816—1818 р. на хвилі очікувань конституційної реформи, що, якпередбачалося, дозволить Росії наздогнати прогресивні держави Західної Європи.Спочатку вони складалися переважно із представників знаті, що пройшли Вітчизнянувійну. Однак, після того, як заколот Семенівського полку (1821 р.) спровокуваврізку жорсткість цензури і політичного розшуку, ці таємні товариства сталипритягати прихильників ліберальної революції, в основному із дрібнопомісногодворянства. Змовники вважали, що необхідно стратити всю царську родину,скасувати кріпосне право. Частина декабристів виступала за унітарну республіку,частина підтримувала конституційну монархію з федеративним устроєм. Незважаючина запозичення ліберальних ідей від французьких просвітників, опорою рухудекабристів було національне почуття і патріотизм. [4, 43]
Урочиста присяга новому імператорові Миколі І,призначена на 14 грудня 1825 р., здалася лідерам руху зручним приводом длязаколоту, хоча рух до нього був не готовий в силу поганої організації йвідсутності чіткої програми. У випадку успіху, як перша міра після заколотупередбачалося встановлення тимчасової диктатури. Повстання декабристів булолегко подавлене, п'ятеро організаторів страчені, понад 3000 чоловік (включаючисолдатів) відправлені у в'язниці, на каторгу або заслані в Сибір. Ставшинадбанням громадськості — у перекрученій формі, — ідеї декабристів викликалимасове осудження. Протягом усього правління Миколи I лібералізм мав статусворожої ідеології. Якщо західні ліберальні революції були нерозривно пов'язаніз національним почуттям, то після провалу повстання декабристів російськіліберали виявилися в протистоянні з патріотично настроєною частиноюсуспільства. [4, 47]
/>/>1.3 Ліберальні реформиОлександра II
Світогляд імператора Олександра ІІ зложивсябагато в чому під впливом його наставника В. А. Жуковського, людини ліберальнихпоглядів. Після поразки в Кримській війні економічна відсталість Росії сталаочевидною, і частина суспільства почала рішуче вимагати модернізації. Поряд зоборонними й економічними проектами (такими, як будівництво залізниць),Олександр II здійснив ряд реформ ліберального характеру. Найважливішою з нихбуло скасування кріпосного права 19 лютого 1861 р., при цьому селяни одержалиправо на викуп землі. Усього кріпаків було 25% від загального числа селян. В 1864р. була проведена судова реформа, зокрема, були введені мирові суди і судприсяжних. На рівні місцевого самоврядування були засновані представницькіоргани влади — земські зібрання. Земські школи стали сільськими центрами освіти.Було розширено багато цивільних свобод, зокрема, ослаблена цензура, зменшенообмеження на релігійні меншості, амністовані політв'язні, скасовані важкітілесні покарання, скасовано обмеження на виїзд за кордон, введенауніверситетська автономія. Була проведена також військова реформа на окраїнахімперії, наприклад у Фінляндії.
Реформи супроводжувалися ростом вимог поширитиїх на область політичних свобод. Під час відсутності системної ідеологічноїоснови для перетворень, у середовищі освіченої молоді стали здобуватипопулярність нігілізм і різні радикальні навчання. Влада відреагувалажорсткістю політичного розшуку, особливо після замаху на імператора в 1866 р.Невдалий початок російсько-турецької війни спровокувало в 1877 р. глибоку кризу,з метою виходу з якої Олександр II надав міністрові внутрішніх справ графу М.Т.Лоріс-Меликову широкі повноваження для знищення терористичної «Народної свободи»і при цьому доручив йому розробити план політичної реформи. Передбачалосястворення дорадчої комісії, що включає делегатів від земських зібрань, яка бготовила законопроекти для внесення в Держраду. Однак Олександр II був убитий народовольцямисаме в той день (1 березня 1881р.), коли він підписав маніфест про свої наміри.Новий цар, Олександр ІІІ, проголосив непорушність самодержавства й взяв курс нанейтралізацію ефекту реформ свого попередника. [2, 54]
/>/>1.4 Ліберальні настрої інтелігенції
Незважаючи на тверді цензурні обмеження, середінтелектуальної еліти ліберальна думка продовжувала розвиватися і в 1830-і рр.В 1836 р. Петро Чаадаєв опублікував вісім «Філософічних листів», у яких вінпідняв питання про культурну відособленість Росії. Об'єктами критики Чаадаєвабули православ’я, кріпосництво й самодержавство. Слідом за Чаадаєвим, західники(А.І. Герцен, В.Г. Белінський і ін.) бачили в Західній Європі реалізацію ідейзаконності, справедливості й прав особистості. Їм заперечували слав’янофіли (А.С.Хомяков, К.С. Аксаков і ін.), які думали, що в російського «народа-богоносця»свій особливий шлях й особливі цінності: общинний (колективний) початок і соборність(соборність до згоди серед представників громади). Слов'янофіли вважали, щонарод повинен займатися моральним саморозвитком, а не прагненням до влади абодо особистого збагачення, і підкреслювали, що між ним і державним апаратоміснує фундаментальне протистояння: «сила влади — царю; сила думки — народу».
Дискусії між західниками й слов'янофіламиподали надію, що ідеї лібералізму можливо адаптувати для Росії, зробивши акцентна соціальній справедливості. [11, 51] До початку 1860-х рр… частинаінтелектуальної еліти перейнялася переконанням, що для подолання відсталостікраїни недостатньо реформувати самодержавство, а необхідні глибокі політичніперетворення.
Однак західний лібералізм у своєму розвиткуопирався на широкий клас власників, якого в Росії не було. Результатом сталапоява нового суспільного класу — інтелігенції, який взяв на себе роль опозиціїй бази для поширення ліберальної ідеології. Інтелігенція складалася ізучителів, інженерів, літераторів, адвокатів і т.д., які прагнули до виробленняєдиної системи соціально-ліберальних цінностей і вважали, що майбутнєнаціонального прогресу залежить головним чином від культурного рівня самоїінтелігенції. [11, 54]
Серед інтелігенції було безліч різних течій.Так, ліберальний консерватизм прагнув до синтезу ліберальних свобод із ідеаламиконсерватизму (порядок, стабільність, релігійно-моральні традиції,національно-культурна спадкоємність). К.Д. Кавелін був одним з першихліберальних мислителів у Росії, що протиставив лібералізм анархії. Вінуказував, що забезпечення цивільних прав і свободи особи вимагають всебічноїпідтримки з боку держави. Провівши аналіз російської історії, Кавелін зробиввисновок, що замість того, щоб намагатися негайно перейти до представницькогоправління, російський лібералізм повинен опиратися на традиції общинногосамоврядування й землеволодіння, а також на світову юстицію. [9, 66]
Інший ліберальний консерватор, впливовийпрофесор Московського університету Борис Чичерін (обраний в 1882 р. міськимголовою), призивав до поетапного законодавчого введення конституції: спершу свободисумління, слова, преси, потім демократичного формування уряду. На думку Чичеріна,свобода волі не існує без морального закону, а їхнім синтезом є право як «свобода,визначена законом». Тому він наполягав на необхідності сильної влади, щовиконує функції нагляду над виконанням закону.
Однак найбільшу активність проявляла група, щодотримувалася соціалістичних ідей, викладених в утопічному романі МиколиЧернишевського «Що робити?» (1863 р.), і навіть вживала спроби реалізувати їхна практиці («Знаменська комуна» і т.п.)
Після початку контрреформ Олександра IIIголовним осередком ліберальної опозиції, яка боролася за введення конституції,стали земства. Ослаблення терористичного опору також супроводжувалося ростомрегіональних соціалістичних організацій (надалі стали опорою для есерів) іліберального народництва. Хоча ліберальне народництво, строго говорячи, не булочастиною ліберального руху, воно розвивалося під впливом ліберальних ідей. Йогонайвизначніший ідеолог Микола Михайловський стверджував, що головне завданнясуспільства полягає в створенні умов для розвитку особистості, вважаючи їївищим мірилом суспільного прогресу. Попереджаючи про можливий соціальний вибух,він призивав до мирної заміни «самодержавства царя самодержавством народу» наоснові загальних виборів, свободи слова й свободи зборів.
Інший ліберальний народник, Яков Абрамов,думав, що для інтелігенції найважливішою є щоденна робота з реальногополіпшення економічного становища селян на місцях: у школах, лікарнях, земськихустановах і т.д. («теорія малих справ»). Народники думали, що в Росії можливоздійснити лібералізацію зусиллями тільки інтелігенції й селянства, минаючикапіталізм.
/>/>1.5 Лютнева революція 1917 р.та розвиток ліберальної думки
Початок XX ст. у Росії ознаменувалосяпосиленням лібералізму завдяки розвитку капіталізму і пов'язаним із цим стрімкимекономічним підйомом. Поразка в російсько-японській війні в 1905 р. привело дотого, що невдоволення режимом переросло в революційних рух. Різко підсилилисярадикальні течії, включаючи марксизм і анархізм. Під тиском прихильниківвідновлення ладу серед уряду Вітте, імператор Микола ІІ заснував вищийпредставницький орган влади Державну Думу і проголосив ряд цивільних прав: недоторканістьособистості, свободу слова, свободу зібрання. Виникли перші легальні політичніпартії: кадети, октябрісти і ін. Однак деклараціям суперечили практичні дії, щоскладалися в прийнятті авторитарних законів, державній підтримці екстреміськихорганізацій (як, наприклад, «Союз руського народу») і розігнанні Державноїдуми.
Одним з лідерів ліберального руху того періодубув Петро Струве, який думав, що капіталізм здатний еволюціонувати убіксоціалізму завдяки розвитку економічної й правової захищеності суспільства. [16,32] Він призивав до синтезу лібералізму і націоналізму у руслі ліберальногоконсерватизму, думаючи, що державність і нація рівною мірою беруть початок віднародної єдності (політичної й духовної). Розчарування Струве в завоюванняхреволюції 1905 р. виразилося в його роботі «Інтелігенція й революція»,опублікованій в збірнику «Вехи» (1909 р.) У ній Струве стверджував, що рольінтелігенції складається не тільки в агітації серед народу, але й у вихованні знароду відповідальних виборців. [21, 133] У тому же збірнику була опублікованастаття М.Бердяєва «Філософська істина й інтелігентська правда», у якій вінпокритикував основну масу інтелігенції за надмірне захоплення ідеями соціалізмуна шкоду лібералізму.
Паралельно широкий ряд філософів, юристів,істориків, економістів і соціологів (М.І. Кареєв, С.І. Гессен, П.І. Новгородцев,П.М. Мілюков, М.М. Ковалевський, Л.І. Петражицький, С.А. Муромцев, Б.А.Кистяковський й ін.) продовжували працювати над синтезом ідей лібералізму йсоціалізму.
Початок Першої світової війни завдав удару поросійській економіці. Ситуація збільшилася грубими помилками в кадровій політиці,у результаті якої імператор виявився в ізоляції. [16, 34] В 1916 р. на тліглибокої кризи влади знову підсилився страйковий рух. Гостра недостачапродовольства в Петрограді привела до масових хвилювань, до яких 24 лютого 1917р. приєднався Петроградський гарнізон. 2 березня (15 березня по новому стилю) 1917р. Микола II відрікся від престолу.
Після Лютневої революції влада перейшла в руки Тимчасовогоуряду, який повинен був підготувати ґрунт для переходу до нової форми правління.[16, 37] Незважаючи на багаторічну ідеологічну підготовку, російські лібералине мали програми й багато в чому додержувалися абстрактних принципів [26, 11].Зокрема, Тимчасовий уряд вважав, що він не має права проводити структурніреформи до скликання Установчих зборів, яке повинно було прийняти конституцію ідати правову основу діям виконавчої влади. Тим часом, реальність вимагалатермінових заходів для цілого ряду питань, і із цим завданням справлялисямісцеві представницькі органи самоврядування — ради, у першу чергу,Петроградська Рада робочих і солдатських депутатів. Виникло двовладдя. Якщо вТимчасовому уряді домінували ліберальні партії (головним чином, кадети), то врадах переважали соціалісти й марксисти (есери, меньшовики і більшовики). Черезнерішучість Тимчасового уряду країна повільно сповзала в анархію, насилувдалося придушити заколот під предводительством Корнілова. Єдиними працюючимиорганами влади залишалися ради.
Війна, яку Тимчасовий уряд продовжив, ставалаусе більш непопулярною [26, 15]. Більшовики, яких на I Всеросійському з’їздіРад була меншість, до вересня мали більшість як у Петроградській Раді, так й уМосковській. Результатом став переворот 25 жовтня (7 листопада) 1917 р., упроцесі якого II Всеросійський з’їзд Рад передав владу новому уряду (Совнаркому),який складався переважно з більшовиків.
25 листопада 1917 р. відбулися вибори в Установчізбори. На цих виборах перемогли Есери, які набрали 48,1% голосів.[19, 257] Більшовикипосіли друге місце з 24%. Кадети набрали всього 4,7% голосів, і не зігралиістотної ролі в роботі Установчих Зборів.
Згодом, російський ліберальний рух переставіснувати в організованій формі. Деякі представники партії Кадетів примкнули до Білогоруху, але після перемоги більшовиків у громадянській війні були змушеніемігрувати із країни.
/>/>1.6 Ліберали впісляреволюційній еміграції
Виявившись в еміграції, багато російськихфілософів продовжували роботу над розвитком лібералізму. Одним з них бувліберал-консерватор С.Л. Франк, предметом пошуків якого була політична система,що припускає моральне вдосконалювання й виховання громадян. На його думку, такасистема повинна гармонійно сполучати традиційні суспільні інститути із творчоюініціативою окремої особистості. Франк також звернув увагу на принциповірозходження в класифікаціях політичних рухів за принципом традиціоналізм — раціоналізм,етатизм — політичний лібералізм і анархізм, соціалізм — економічний лібералізм.
Прихильники соціал-лібералізму наголошували нанеобхідності забезпечення кожному громадянинові права на гідне людськеіснування. На їхню думку, правова держава повинна забезпечувати не тількиособисту й економічну свободу, але й рівність можливостей, особливо право напрожитковий мінімум і на освіту. Так, С.І. Гессен думав, що якщо державазахищає солідарні інтереси людей, то законодавчі заборони здобувають характерсправедливих приписань. Доповнивши перелік прав людини позитивними правами (напрацю, освіту, медичне обслуговування, пенсійне забезпечення, участь укультурному житті й т.д.), російські соціал-ліберали також виступали протимонопольної власності.
/>/>1.7 Правозахисний рух у СРСР
У Радянській Росії лібералізм, як і всі іншінекомуністичні ідеї, виявився під забороною. В 1930-і рр. режим у ціломукористувався підтримкою завдяки забезпеченню соціального захисту (розвиткусистеми освіти, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення), індустріальномупідйому, а також пропаганді. Іншими відмітними рисами були згадана вищезаборона на приватну власність, придушення особистої свободи й особливодовільне застосування вкрай жорстокого карного законодавства на адресу людей,що зробили незначні провини або зовсім невинних.
Навіть серед партійної еліти не було єдності ізприводу виправданості такої диктатури, і після смерті Сталіна Хрущов, якийприйшов йому на заміну, привселюдно засудив сталінські репресії і оголосив амністіюбагатьом політв’язням. Ці події поклали початок так званої «Хрущовськоївідлиги». Незважаючи на масове схвалення, «відлига» супроводжувалася ростомкритичних настроїв на адресу радянського режиму, які збільшувалися підозрами,що країна знову стала відставати від Заходу. До кінця 1960-х рр. критикаприйняла форму ігнорування негласних приписань влади. Виник дисидентський рух,який (наслідуючи дух інтелігенції) уважав цивільну незалежність — зокрема, своюособисту свободу — основою майбутнього країни. У цих умовах ключову рользіграла «Загальна декларація прав людини», яку СРСР підписав в 1948 р., алепоширення якої на території країни було заборонено поряд з іншими ліберальнимитекстами. Завдяки їй індивідуальний нонконформізм придбав риси боротьби задотримання державою взятих зобов'язань — за права людини. Так званомуекономічному (класичному) лібералізму правозахисники уваги не приділяли.
Першою правозахисною громадською організацієюстала «Ініціативна група захисту прав людини в СРСР», заснована в 1969 р. ГенріхомАлтуняном. Слідом за нею виник ряд інших організацій, серед яких найбільшвеликою була «Московська Хельсінкська група», заснована в 1976 р. Юрієм Орловим.Дисиденти, яких по всій країні налічувалося кілька тисяч, поширювали забороненуліберальну літературу, публікували «відкриті листи» і проводили демонстрації.Одним з найбільш впливових правозахисників був Андрій Сахаров. На початку своєїсуспільної діяльності Сахаров, видатний фізик-ядерник, призивав до скороченняядерного озброєння і до мораторію на ядерні випробування. Майбутнє соціалізму йкапіталізму він бачив у формі демократичного соціалізму — держави із широкимицивільними свободами, соціальним захистом, рівністю в рівні життя йнаціоналізованих монополій. Пізніше він перейшов до критики репресій протидисидентів й, нарешті, в 1979 р. засудив Афганську війну, за що був позбавленийнагород і засланий у Горький (Нижній Новгород).
/>/>1.8 Перебудова, падіннякомуністичного режиму — відновлення лібералізму
До початку 1980-х рр. ріст економіки СРСРпрактично зупинився, наростало технологічне відставання від розвинених країн,бюрократичний апарат втратив ефективність. В 1987 р. глава радянської держави МихайлоГорбачов оголосив про початок масштабної перебудови з метою демократизаціїполітичної системи. Хоча головне завдання Горбачов бачив в реформі економіки,на практиці його основні зусилля виявилися спрямованими на відсторонення КПРСвід тотального контролю над всіма галузями влади й над всіма аспектамисуспільного й економічного життя. Радикальні зміни торкнулися насамперед свободипоширення інформації і свободи суспільних дискусій, у яких активну участьприймала інтелігенція. [19, 263]
Новим вищим органом влади став З'їзд народнихдепутатів, частина делегатів якого обиралися прямо з декількох кандидатівшляхом таємного голосування. У результаті в 1989 р. пройшли вибори (під часяких народ активно практикував протестне голосування, яке виражалося увикреслюванні єдиного кандидата), позиції консервативної частини партійноїеліти виявилися значно підірваними. Сформована з'їздом Верховна Рада впершеодержала реальні законодавчі повноваження. В 1990 р. блок «Демократична Росія»зміг одержати близько чверті місць на З'їзді народних депутатів РСФСР [25].
Паралельно КПРС послабила контроль надвиконавчою владою, що також стала виборною. Наприкінці1991 р., після невдалоїспроби перевороту з боку комуністів-консерваторів, партія втратила контроль надсиловими структурами.
Згідно думки ряду політологів, політикаГорбачова в цілому характеризувалася прихильністю соціальному консенсусу, конституціоналізму,еволюційному руху в напрямку демократії. [16, 44] Однак реформисупроводжувалися політичним посиленням союзних республік, гострими міжетнічнимиконфліктами, падінням авторитету влади центра, паралічем бюрократичної машини йколапсом централізованої планової системи керування економікою. СпробиГорбачова зупинити ці процеси провалилися, вжиті заходи по частковій децентралізаціїекономіки виявилися неефективними. Слід зазначити, що причинно-наслідковізв'язки між цими явищами й політикою Горбачова дотепер є предметом гострихсуперечок.
Отже, російський лібералізм пройшов три хвилі,три етапи у своєму історичному розвитку. Кожний з них мав свої особливості.
Перший етап — «урядовий» лібералізм, якийініціювався «зверху» — охоплював періоди правління Катерини II й Олександра I:по змісту був ліберально-просвітницьким, уповав на освічену обмежену монархію(конституційні проекти М.М. Сперанського), викликав опозиційний самодержавствурух декабристів.
Другий етап (хвиля) — лібералізмпостреформенного періоду, тобто «охоронний», або консервативний лібералізм, —своїми політико-соціологічними й філософськими теоріями (концептуальні основи —К.Д. Кавелін, систематична розробка — Б. М. Чичерін, П. Б. Струве). Він вплинувна світогляд С.Л. Франка, С.Н. Булгакова в традиції ліберального консерватизму.Він викликав земський, а з початку 90-х років — буржуазний ліберальний рух.
Третій етап — «новий» лібералізм початкустоліття (до Жовтня 1917 р.), тобто соціальний лібералізм, що проголосивнеобхідність забезпечення кожному громадянинові «права на гідне людськеіснування». Він дав поштовх новому осмисленню проблем правової держави й«правового соціалізму» в обстановці ідейної боротьби як із представникамиконсервативних, так і ліворадикальних сил (М.І. Кареєв, П.І. Новгородцев, Б.А.Кистяковськнй, С.І. Гессен, М.М. Ковалевський, П.М. Мілюков, Л.А. Петражицький,С.А. Муромцев й ін.), підготував, поряд із другим напрямком, утворенняліберальної партії кадетів, а згодом — її розкол.
Умовно політико-соціологічний і філософсько-правовийзміст ідей лібералізму першої хвилі можна охарактеризувати як офіційнийваріант. Другої хвилі — як більш «правий» у порівнянні із класичнимлібералізмом (синтез ідей і цінностей лібералізму і консерватизму), а третьоїхвилі — як більш «лівий» варіант (синтез класичного лібералізму й деякихсоціалістичних і соціал-демократичних ідей) у порівнянні з «чистим» економічнимі політичним лібералізмом.
Кожен з трьох напрямків російського лібералізмумав свої особливості і відмінності від західноєвропейського лібералізму, своюлогіку розвитку, обумовлену політичною історією Росії і вітчизняної політико-філософськоїдумки. Представники кожного етапу мали різні філософсько-теоретичні основисвоїх концепцій і своє бачення суспільного й політичного ідеалів, статусуособистості й соціально-політичних інститутів, способів перетвореннясуспільства, пов'язаних з тенденцією реформування й еволюційною соціальноюметодологією. Найвищий розвиток російського лібералізму доводиться на період60-80-х років минулого століття і на початок XX ст., тобто охоплює другий ітретій етапи, коли оформляються його власні концептуальні основи.
/>/>Розділ 2. Лібералізм упострадянську епоху
/>/>/>/>
2.1 Реформи 1990-х і ліберальний рух
Після розпаду СРСР в 1991 г. економіка Росіїпереживала кризу, яка збільшувалася низькими цінами на нафту й газ на світовомуринку. [16, 45] Новий уряд під головуванням Єгора Гайдара взяв курс налібералізацію — перехід до ринкової економіки. Хоча термін лібералізм значноширше терміна «економічний лібералізм», у Росії, починаючи з 1990-х рр., ці двапоняття стали часто вживатися взаємозамінними.
Лібералізація насамперед торкнулася цін,фіксація яких була скасована 1 січня 1992 р., що в сполученні з іншимифакторами привело до гіперінфляції, у результаті якої більшість населеннявтратило всі довгострокові заощадження, заморожені в Ощадному банку Росії. Цетакож зменшило попит на товари, що усунуло їхній дефіцит. Хоча уряд стверджувавпро наявність у нього продуманої програми й відповідності результатів очікуванням,масштаб гіперінфляції показував зворотне й настроїв проти реформ значну частинунаселення.
Однак центральною темою ліберальних реформстала приватизація, метою якої був перехід державної власності в приватні руки.Офіційно стверджувалося, що головним новим власником стане населення, яке дляцього одержало приватизаційні чеки (ваучери). Фактично, до моменту закінченнячекової приватизації в середині 1994 р., на всеросійських чекових аукціонах заваучерів були куплені акції загальним номіналом 285 млрд. руб. або 1,75 млрд.дол. США (за курсом ЦБ РФ на дату початку приватизації 14 серпня 1992 р.) Дляпорівняння, капіталізація 50 найбільших приватних російських компаній (якіпрактично не брали участь у чековій приватизації) на початок жовтня 1995 р.перевищувала 20 млрд. дол. США. [16, 46] Гнітюча частина власності підприємствбула передана в приватні руки за допомогою грошової приватизації. При цьомугрошова приватизація найбільш великих компаній на практиці звелася до їхньогопродажу заздалегідь наміченим власникам за символічну ціну (особливо цестосувалося т.зв. «станових аукціонів»).
Економічні реформи ліквідували товарнийдефіцит, забезпечили внутрішню конвертованість рубля й сприяли розвиткуринкових відносин, завдяки чому до 1999 р. економічний спад зупинився. [16, 46]Згідно А. Дворковича, в 2007 р. мав ВВП повернутися на максимальний рівень ВВПрадянського періоду 1990 р. [7, 126]. Проте, на думку ряду російських ізахідних фахівців, приватизація не досягла головної мети економічноголібералізму: децентралізації економіки. За словами Мілтона Фрідмана, «Росіяприватизувала, але так, що створила приватні монополії — приватніцентралізовані економічні важелі керування, які замінили державніцентралізовані важелі керування» [7, 127]. З погляду ліберальних критиківросійської приватизації, її головною проблемою була атмосфера беззаконня, щосуперечить принципам політичного лібералізму. Цей «уроджений порок» російськихприватних корпорацій сприяв росту корупції як серед їхніх керуючих, так і середчиновників [7, 131]. Слідством масового сприйняття приватизації як проведеноїна шкоду загальному добру, стала її дискредитація в очах значної частинисуспільства. [18, 36]
Поряд з економічними реформами проводилися йполітичні перетворення. Конституція Російської Федерації від 12 грудня 1993 р.наділила громадян Росії широкими політичними й цивільними свободами. Однак надумку ряду юристів [13, 292], вона також має «уроджений порок», оскільки закріплюєза Президентом Російської Федерації надмірно великі владні повноваження йутрудняє змінюваність виконавчої влади. Порозумівається це тим, що діючаКонституція була прийнята незабаром після антиконституційного розгону ВерховноїРади президентом Борисом Єльциним і політичною кризою. Критики стверджують, що,у сполученні з корупцією усередині державного апарата, ці вади привели до того,що сьогодні ліберальні норми Конституції постійно порушуються [13, 312].
Відповідаючи на критику, один з ідеологівреформ А. Шлейфер пише: «У політичному плані відбулося перетвореннякомуністичної диктатури в багатопартійну демократію. Централізовану плановуекономіку перемінив капіталістичний порядок, заснований на ринкових відносинахі приватній власності. Росія перетворилася в нормальну капіталістичну країну ізсереднім рівнем доходу на душу населення. З початком нового тисячоріччяросійська економіка вже більше не страждає від дефіцитів, мілітаризації йруйнівної бюрократії». [13, 315] На думку Шлейфера, недоліки нинішньої системи(корупція, низький рівень свободи слова, концентрація корпоративної власності йт.д.) є типовими для країн, що перебувають на даному рівні економічногорозвитку.
Шлейфер й інші економісти також думають, щопричиною економічного підйому в Росії (і інших країнах колишнього СРСР)починаючи з 1999 року є, насамперед, перехід від планової до ринковоїекономіки, здійснений в 1990-і роки. [13, 317]
/>/>/>/>2.2 Розвиток ліберальної думки сучасності
У той час як західний лібералізм розвивався узв'язуванні із громадянським націоналізмом, у Росії в 1990-і роки такогозв'язування не спостерігалося. Існує думка, що це було у зв'язку з відсутність громадянськогонаціоналізму в країні. [7, 187] У цілому, навпроти, наростало протистоянняліберальної й національної ідей. Це привело до їхньої радикалізації:зневажливому відношенню до «малограмотного» населення з боку прихильниківекономічної свободи й підтримці авторитаризму (і часто крайнього націоналізму)з боку захисників інтересів більшості. Ряд впливових прихильників реформвиражав солідарність із недемократичними методами боротьби з опозицією.
Одним із серйозних перешкод для вирішення цьогоконфлікту є проблема підміни термінів. Фундаментальне для лібералізму уявленняпро суверенітет народу (про підлегле положення державного апарата стосовносуспільства) опирається, як правило, на сильне національне почуття йсамосвідомість, що здобуває характер ідеології. Тим часом, історично коректнийдля позначення такої ідеології термін — «націоналізм» — має в сучаснійросійській мові інше, негативне значення. У наш час питання про синтезлібералізму й національного почуття на російському ґрунті активно обговорюється[7, 193].
Які ж перспективи й долі, який зміст новоготипу сучасної четвертої, хвилі лібералізму в сучасному російському суспільстві?Які шанси сучасного російського лібералізму? Це покаже час, але поки теоретичніпрогнози про можливості затвердження лібералізму в Росії різні. У ходіпроведення в 1994 р. колоквіуму «Сучасна соціальна концепція: ліберальнебачення» був представлений наступний спектр основних думок про можливостілібералізму в сучасній Росії:
відбувається «реанімація» передреволюційноголібералізму емігрантів, які відстоювали ідеї класичного лібералізму на ґрунтіросійської інтелектуальної традиції, а саме — цінності духовних початків нації,держави, права і свободи індивіда;
освоюється «гуманітарна ідеологічна допомога»Заходу — «впровадження» лібералізму в Росії сугубо через ринок;
винаходиться щось нове, підходяще до сучаснихросійських умов; зокрема, проблема лібералізму для Росії — це проблема синтезулібералізму й демократії.
Впровадження ідей і цінностей західноголібералізму в Росію, мабуть, неможливо. В умовах кризи цінностей, розколуліберально-демократичного руху, відсутності сильного помірного центра,реформованості середнього класу, зрілих політичних партій зі стійкою масовоюсоціальною базою, цивілізованого ринку, відсутності вкоріненої традиціїавтономії особистості радикальний лібералізм обертається практикою впровадження«дикого ринку», «диких партій», що руйнують культуру й моральність, щоприводить до різкої поляризації соціального розшарування суспільства.
До кінця 1990-х з безлічі ліберальних течійвиділилися дві провідні партії, що ввійшли до складу Держдуми 1999 р.: «Союзправих сил» і «Яблоко». СПС позиціювала себе як право-ліберальний рух, щовиступає насамперед за економічну свободу. «Яблуко» дотримувалосясоціал-ліберальних поглядів, типових для ліво-центриських європейських партій.Оскільки платформи обох партій сходилися по ряду принципових питань, багато хтоочікував їхнього злиття. Однак партії проводили різну політику: якщо СПСпрагнула до «конструктивного діалогу» із правлячими групами, то «Яблуко»підкреслювало свою опозиційність.
Протягом усього пострадянського періоду міжрізними течіями російського лібералізму виникали конфлікти. Так, «Союз правихсил» виступав на захист економічних реформ, у той час як партія «Яблоко»жорстко критикувала їх у своїй програмі [10, 32] і стверджувала, що СПС булаутворена «для захисту інтересів олігархії й вищої бюрократії на базікримінальної приватизації» [10, 33]. У свою чергу, представники СПС називали«Яблуко» партією «скривдженої інтелігенції» [10, 34] і обвинувачували її вспівробітництві з лівими рухами.
Деякі радикальні ліберали прийшли дозаперечення частини фундаментальних принципів сучасного лібералізму й, фактично,до анархізму. Наприклад, в 1993 р. В. І. Новодворська писала: «Цивільні праваіснують для людей освічених, ситих, вихованих й урівноважених. Колись і ми, іЦРУ, і США використали цю ідею як таран для знищення комуністичного режиму й розвалуСРСР. Ця ідея відслужила своє й вистачить брехати про права людини й проправозахисників». [17, 4] Більшість лібералів були категорично не згідно зподібними трактуваннями.
Деякі російські й закордонні політологипов'язують можливості й майбутнє лібералізму в Росії або із затвердженнямосновних ідей російського ліберального консерватизму, що з'єднує цінностіліберальної демократії і національних державних і духовних традицій, або іззасвоєнням цінностей «нового» лібералізму, що синтезує принципи класичноголібералізму й соціал-демократії. Так, найбільший німецький політолог Г.Розмозер, категорично відкидаючи можливість і бажаність затвердженнялібералізму в Росії тільки через ринок, зв'язує його перспективи зконсервативним лібералізмом: «Росія повинна з'єднати економічний лібералізм іздуховно-культурним консерватизмом. Альтернативою цьому був би фашизм». «Якщо вРосії в лібералізму взагалі є майбутнє, то йому доведеться ужитися з освіченимконсерватизмом», — підкреслює Г. Розмозер. [10, 43]
Цей вивід-прогноз дуже співзвучний і навіть якби повторює висловлення П.Б. Струве про ліберальний консерватизм (залежно абонезалежно від Струве — відомо лише німецькому вченому). Відомий теоретикліберальної Вільної партії Австрії (ВПА) Г. Штикс також пропонує об'єднатинаціональні устремління європейців з ідеями класичного лібералізму, називаючиподібний синтез евролібералізмом, що, власне кажучи, відповідає традиціїконцептуальних основ російського консерватизму. М. Штикс виступає заспівробітництво лібералізму з націоналізмом і на прикладі історії лібералізму вкраїнах Європи показує притягуючи силу такого синтезу. [10, 48]
Загальновизнаний дослідник лібералізму в РосіїВ. В. Леонтович, ще в середині 50-х років також пов'язував його майбутнє з«єдино дійсним лібералізмом для Росії — ліберальним консерватизмом».
Аналогічні прогнози сьогодні висловлюютьсяросійськими фахівцями з історії політико-соціологічної думки В.І. Шамшуриним,В.Ф. Шаповаловим і ін. [10, 49]
Інші автори пов'язують перспективи російськоголібералізму нової, четвертої хвилі з такою його формою, як «новий» лібералізм,або соціальний лібералізм, що зближає цінності вітчизняного лібералізму йсоціалістичні ідеї. Так, один з теоретиків «нового» лібералізму С.І. Гессенвважає його «продуктом соціалістичної критики лібералізму». [13, 354] Очевидно,що «розмова про стан і перспективи лібералізму в сучасній Росії представляєтьсявкрай малопродуктивною, якщо вона фокусується на звіренні існуючих у насліберальних формацій із західними зразками на предмет з'ясування «істинності»перших, ступеня їхньої близькості до «щирого» лібералізму», тим більше, щоіснує потужна інтелектуальна традиція російського ліберального консерватизму й«нового» лібералізму. [13, 355] Багато їхніх ідей і цінностей як і раніше залишаютьсяодним з найважливіших компонентів сучасної людської культури й теоретичнимфундаментом для можливого в Росії лібералізму нової четвертої хвилі.
«Сила держави опирається взагалі на своєріднесполучення зовнішньої матеріальної сили з моральною міцністю. Потрібно й те, іінше, а в нас поки немає ані того, ані іншого, оскільки державне життя дієтьсяофіційною Росією»,— писав П.Б. Струве ще в 1910 р. [21, 133]. Як пророчо і якзлободенно звучать сьогодні його слова, у яких знову чується заклик до духовноговідродження Росії, до повернення її колишньої державної величі, заклик дознаходження справжньої свободи па принципах традиції російського ліберальногоконсерватизму.
Як відзначають критики Президента В. Путина,початок XXI століття охарактеризувалося рядом змін, які знизили рівеньполітичних і громадянських свобод у країні. На провідних ЗМІ практично зниклавільна суспільна дискусія, різко виросли чисельність і вплив бюрократії. Народробить лише незначний вплив на політику держави, яка переважно контролюєтьсякремлівською і регіональними елітами. [10, 63] Судовий процес проти керуючих«ЮКОСа» в 2004 р. сприяв посиленню контролю федеральних чиновників надприватною корпоративною власністю. На думку юристів, до якого приєдналася РадаЄвропи, цей процес був проведений із численними процедурними порушеннями, щопродемонструвало нездатність судової системи впливати на виконавчу владу. [10,67]
У цілому, вплив ліберальної ідеології знизився.Хоча Уряд РФ як і раніше включає прихильників ліберальної економічної політики,у результаті виборів у Державну думу РФ 2003 р., у її новому складі невиявилося ні однієї опозиційної партії, яка відноситься до ліберальної. Причинипровалу ліберальних партій зв'язують насамперед з падінням популярності їхніхлідерів, відсутністю нових ідей і програм, а також з невдачами реформ 1990-хроків [10, 69]. Зазвичай поняття «лібералізм» в очах значної частини населенняасоціюється з націоналістичною партією ЛДПР, яка не вважається частиною ліберальногоруху. Як вважають політологи, це також пов'язане з тим, що ліберальні цінностідотепер не матеріалізувалися в «конкретну, виразну, пояснювальну популярнополітичну й тим більше електорально-придатну програму». [10, 72]
Однак, на сторінках малотиражних газет, наокремих радіостанціях й в Інтернеті тривають суперечки про майбутнє лібералізмув Росії. В 2004 й 2005 р. М. Ходорковський опублікував ряд статей, у яких підкреслював,що ліберальна політика повинна бути справедливою й повинна зберігатинаціональне почуття власного достоїнства. В обговоренні взяли участь М. Леонтьєв,С. Митрохін, М. Коржавін і багато інших. Значний вплив на дискусію зробилиліберально-демократичні перетворення, що відбуваються на Україні.
Підсумовуючи, можна сказати, що скептикидумають, що сьогодні в Росії для лібералізму відсутній ґрунт: широкий класвласників або (характерна для російського лібералізму) освічена й політичноактивна інтелігенція. Політичні ознаки, що спричиняються впровадження цієїідеології (обмеження державної влади, керування країною за згодою керованих іт.д.), не користується значимою підтримкою ні серед народу, ні тим більше середпредставників державної бюрократії. Разом з тим, до окремих положеньлібералізму спостерігається зростаючий інтерес, і на думку Георгія Сатарова, сьогоднінемає кризи лібералізму в країні, — є «криза лібералів». Структура ждемократичних переваг у населення залишається колишньою й становить близько 30 %.
Сьогодні Росія знову перебуває перед вибором, іхочеться сподіватися, що цього разу, коли всі інші моделі й варіантисоціального упорядкування здаються утопічними або «відпрацьованими», Росіявиявиться готовою до реалізації помірних, закономірних і — одночасно —змушених-необхідних проектів: або ліберально-консервативної, синтезуючої ідеїкласичного лібералізму з віковими підвалинами й національними традиціямидержавності і духовної культури, або «нового ліберального», що гарантує усвоєму соціальному ідеалі всім своїм громадянам «право на гідне людськеіснування», якщо росіяни, звичайно, хочуть вільну, обновлену Державу Російську,а не вважають Росію «колосом на глиняних ногах»...
/>/>Розділ 3. />Критикалібералізму в Росії
/>/>/>/>
3.1 Моральна свобода і свобода особи
Якщо ліберальне уявлення про свободу має акцентна наділенні окремих особистостей реальною владою — у першу чергу, контролемнад законотворчим процесом, — то в Росії традиційно сильні уявлення проморальну свободу, що часто протиставляється «західним цінностям». Питання проморальну свободу піднімалося в роботах великих російських письменників (Л. Толстого,Ф. Достоєвського), філософів (М. Бердяєва, В. Соловйова), слов'янофілів ізахідників. Під нею розуміється право на вільний вибір між добром і злом, правовільно любити й вірити, духовна свобода «від оковів усього минущого й тлінного»(В. Шубарт). Моральна свобода розглядається як застава самовдосконаленняособистості і знаходиться, коли людина робить свій вистражданий життєвий вибір.
У свою чергу, суспільство «дозволяє людям бутизлими, не втручається в їхній вільний вибір між добром і злом; воно тільки вінтересах загального добра перешкоджає злій людині стати лиходієм, небезпечнимдля існування суспільства» (В. Соловйов). Відповідно до лібералізму,суспільство вимагає від кожної людини дотримання єдиних правових норм, в обмінна надання гарантій громадянських свобод. Навпроти, внутрішня свобода здатнарозвиватися й в умовах придушення громадянських прав, коли людина позбавлена«зовнішньої» свободи і яких-небудь владних повноважень.
Як і лібералізм, концепція моральної свободивисоко ставить свободу самовираження, тому що це необхідно для пошуку істини йабсолютного добра. Разом з тим, власність не тільки не цінується, але навітьрозглядається як перешкода на шляху до духовного звільнення й розвиткуособистості. Як писав у своїй статті «Петро Чаадаєв» О. Мандельштам, «моральна свободарівноцінна всьому, що створив Захід в області матеріальної культури».
Недоліки уявлень про внутрішню свободу найбільшяскраво проявляються у взаємовідношенні особистості з державою. Оскількиморальний закон реалізується тільки на малих суспільних масштабах (родині,громаді), ідеалом такої духовної свободи є, по суті, анархія [12, 44]. Однаканархія несе об'єктивну небезпеку для суспільства, тому люди добровільножертвують «зовнішньою» свободою і передають політичну владу державі, неукладаючи суспільний договір і не одержуючи натомість ніяких гарантійдотримання їхніх прав. Подібний анархічний світогляд знайшов такихпослідовників, як Михайло Бакунін, Петро Кропоткін, Лев Толстой і інші.
/>/>/>/>3.2 Лібералізм і Російська православна церква
Історично клерикалізм і поняття про устоянурелігію були серед головних об'єктів ліберальної критики. При цьому значначастина лібералів позитивно ставилася до релігії в цілому, розглядаючи її якодин з фундаментів суспільної моралі і достоїнства особистості. У Росії ціпитання стосувалися насамперед Російської православної церкви, яка дотепер єпровідною релігійною організацією на території країни.
Головні обвинувачення полягали в тому, що РПЦвходила в систему державної влади, брала участь у політиці, державній освіті ідіяльності армії, мала недемократичну структуру, вела боротьбу с будь-якимиформами інакомислення, у рамках якої, зокрема, перешкоджала нормальномуфункціонуванню інших (у тому числі, православних) релігійних організацій.
У свою чергу, РПЦ обвинувачувала лібералів упідриві державного й суспільного ладу, бездуховності й порочному способі життя.
Сучасна критика ідеології лібералізму з бокуРПЦ сформульована в «Декларації про права й достоїнство людини X ВсесвітньогоРосійського Народного Собору» (2006 р.) [12, 55]. Свободі особипротиставляється не тільки згадана вище свобода морального вибору, але ісвобода від зла. У той час як свобода від зла (гріху) проголошується самоцінною,свобода вибору й інші права людини признаються тільки в тій мірі, у якій вонидопомагають сходженню особистості до добра. Тільки роблячи добро й прагнучи додуховних цінностей, особистість здобуває достоїнство. Таким чином, повага доособистості ґрунтується на повазі до моральних законів. У силу цих причин, зпогляду РПЦ, права людини в ієрархії цінностей займають підлегле положеннястосовно традиційної моралі й повинні шануватися нарівні з вірою, святинями йБатьківщиною.
Точка зору РПЦ у свою чергу зазнала критики.Критики нагадують, що концепції, які у главу кута ставлять цінності (наприклад, соціальногопрошарку, нації), нібито більш значимі, ніж права особистості, неминучеприводять до тоталітаризму. Подібні точки зору — джерело релігійного фундаменталізму.На думку деяких аналітиків, вище наведена Декларація фактично призиває довизнання «права більшості», «прав сили». [12, 56] Передбачається, що виступиРПЦ проти універсальності прав людини, проти плюралізму й принципів сучасногогуманізму є «держзамовленням» влади, що намагається обґрунтувати процесизгортання демократії і виправдати мілітаризацію країни. />
/>/>3.3 Комуністична критикалібералізму
Комуністи, будучи послідовниками Карла Маркса,с самого початку своєї діяльності були супротивниками буржуазного лібералізму.В «Маніфесті Комуністичної партії» Карл Маркс обвинуватив лібералізм унедемократичності: «У вашому нинішньому суспільстві приватна власність знищенадля дев'яти десятих його членів…особистістю ви не визнаєте нікого, крім буржуа,тобто буржуазного власника». Для рішення цієї проблеми Маркс призивав «знищитивласність, що припускає як необхідну умову відсутність власності у величезноїбільшості суспільств». Наполягаючи на тому, що суспільство розвивається заоб'єктивними законами, Маркс думав, що розвинутий капіталізм неминуче створюєумови для соціалістичної революції.
В Росії, початку XX століття подібної точкизору дотримувалися меньшовики, які думали, що перехіду до соціалізму повиненпередувати період дозрівання буржуазно-ліберального капіталізму. Більшовики вважали,що об'єктивні умови для соціалістичної революції вже дозріли.
У статті «Що таке «друзі народу» й як вонивоюють проти соціал-демократів?» В. Ленин підкреслював необхідність діяльності,що здатна втягти маси і найшвидшим образом привести до соціалізму. Такоюдіяльністю Ленін вважав пропаганду модифікованого марксизму — теорію про диктатурубільшості, при якій не буде класів і держави і яку необхідно встановити шляхомнасильницького перевороту.
Однак найкоротший шлях до соціалізму такожозначав необхідність не тільки боротьби із самодержавством, але й дискредитаціїлібералізму. Так, у своїй промові «Що таке радянська влада» В. Ленін повторивтезу К. Маркса про те, що капіталізм, капіталістична форма господарюваннянесумісна з політичною демократією, і зробив висновок, що буржуазна модельлібералізму є утопією. І.В. Сталін у статті «Буржуазія ставить пастку» вказував,що на практиці результатом ліберальної революції буде заміна царськогосамодержавства «самодержавством буржуазії». У роботі «Теорія пролетарськоїдиктатури» (1919 р.) М. Бухарін стверджував, що «зараз не існує демократичнихдержав. Те, що існує зараз у Європі, Америці і Японії, є диктатура фінансовогокапіталу… Всі «демократичні свободи» носять формальний, чисто декларативнийхарактер».
Після Жовтневої революції лібералізм буввигнаний з Радянської Росії, і вперше був реалізований комплекс соціальних заходів.Однак від первісних обіцянок комуністів-утопістів (наприклад, про реалізаціїпринципу «кожному по потребах») радянська влада частково дистанціювалася і,фактично, визнавала, що на сучасному етапі економічного розвитку це неможливо.
Паралельно в капіталістичних країнах підвпливом соціал-демократичних рухів були проведені реформи, які також значнопідвищили соціальний захист населення. Ці обставини, у сполученні з ворожістюдемократичних країн стосовно СРСР, привели до того, що починаючи з 1930-х рр.комуністична критика лібералізму стала усе більш надуманою. Саме слово«лібералізм» вживалося радянською пропагандою й державними діячами найчастішеяк лайка і ярлик для опонентів у політичних дискусіях.
Відповідно до розповсюдженої серед комуністівдумки, саме перевазі авторитарних тенденцій і придушенню капіталістичних свободкомуністами СРСР був зобов'язаний не тільки високими темпами росту промисловоговиробництва й економіки в цілому, але й світовим лідерством у багатьох галузяхнауки й техніки. Зокрема, силами мобілізаційної економіки в найкоротший термінбув забезпечений ядерний паритет зі США. Однак ряд економістів думає, що рістрадянської економіки був цілком завдяки її екстенсивному характеру ізабезпечувався збільшенням норми нагромадження основного капіталу, рівнязайнятості й експлуатації природних ресурсів. [12, 61] Висувалися аргументи, щопри збереженні НЕПу також були б можливі індустріалізація й швидкий економічнийріст.
/>
/>/>3.4 Соціал-демократичнакритика лібералізму
У силу того, що термін соціал-демократіяпоєднує як соціальних лібералів, так і прихильників демократичного соціалізму,необхідно відзначити, що більш гостра критика лібералізму виходить відостанніх. У Росії початку XX століття демократичними соціалістами були есери,які виступали за соціалізм і революцію, але при цьому були супротивниками будь-якоїдиктатури. Лібералізм есери вважали неприйнятним, оскільки, на їхню думку, лібералине знали потреб селянства, були прихильниками еволюційного шляху і ігнорувалиособливості російської реальності. Есери виступали проти приватної власності наземлю й призивали до її соціалізації, у результаті якої приватні й державніземельні володіння були б законодавчо передані у власність громад з наступнимзрівняльним розподілом.
Підтримуючи вимоги політичного лібералізму,есери вважали неможливим їхнього здійснення при опорі на буржуазію, тому що, надумку одного з ідеологів партії В. Чернова, вираженої в статті «Дохарактеристики суспільного руху у відсталих країнах» (1905 р.), не всякабуржуазія ліберальна.
Розповсюдженим аргументом на користьлібералізму, історично характерним для Росії, є твердження, що лібералізм(особливо, його економічна складова) веде до процвітання. Дійсно, насьогоднішній день більшість країн з високим рівнем ВВП на душу населення є ліберальнимидемократіями. Однак прихильники соціальної демократії звертають увагу на те, щосеред ліберально-демократичних країн зустрічаються відносно небагаті (Чилі, Коста-Ріка,Угорщина, Естонія) і що в деяких країнах з високими темпами економічного росту(Південна Корея, Тайвань) соціальна політика мала більше значення привизначенні економічної політики в порівнянні із країнами, які дотримуютьсяконцепції неолібералізму. Соціал-демократи також часто приводять скандинавськікраїни як приклад високого рівня благополуччя, досягнутого завдяки сполученнюліберальної політики із соціальною.
На сьогоднішній день у Росії одержала широкепоширення точка зору, що збігається із критичним поглядом демократичнихсоціалістів на лібералізм. Її прихильники думають, що конституційнапарламентська демократія невіддільна від соціальної справедливості, щосоціальний захист повинна забезпечувати рівність у рівні життя і що для цьогонеобхідна сильна держава.
Багато демократичних соціалістів думає, що приватнімонополії повинні бути націоналізовані і що держава повинна проводити політику протекціонізмувнутрішнього ринку. Забезпечення свободи слова і справедливості демократичнихпроцедур також погоджується з гарантованою державною підтримкою засобів масовоїінформації, виборчих кампаній і політичних рухів, що представляють інтересинезаможної частини населення.
/>
/>/>3.5 Соціалізм проти лібералізму
Через історично сильні традиції аграрногосуспільства й тривалої епохи соціалізму, у Росії конфлікт між соціальними йліберальними цінностями носить особливо гострий характер. Більшість населеннякраїни вважає, що рішенням соціальних завдань (підвищенням рівня життя,забезпеченням зайнятості, поліпшенням охорони здоров'я й т.д.) повинназайматися держава. [12, 67]
З погляду цієї більшості, багато ідеалівлібералізму суперечать принципам соціальної держави. Зменшення державногорегулювання знижує роль держави в соціальній сфері, поділ відповідальності міжрівнями влади утрудняє координацію соціальної політики, а покладаннявідповідальності за матеріальне благополуччя на самих громадян позбавляє їхвпевненості в майбутньому. Слідством підвищення самостійності і посилення конкуренціїє страх перед втратою роботи і перспективою недостачі коштів на продукти першоїнеобхідності, на оплату житла, на медичну допомогу або на освіту дітей.
/>/>
3.6 Інша критика лібералізму
Прихильники радикального етатизму категоричнозаперечують негативну свободу, що є істотним елементом у ліберальних уявленняхпро баланс між відповідальністю уряду і окремих громадян, між загальним добромі правами особистості. Наприклад, А. Дугін писав: «Свободу беруть сильноючоловічою рукою й більше не пхикають і ні від кого не чекають пощади». [12, 69]
Існує думка, що ніяка сильна влада не можливабез обмежень прав людини [12, 72]. У відповідь ліберали вказують на безлічреалізацій ліберально-демократичної моделі, що успішно сполучає сильну владу згарантіями прав меншостей й окремих громадян.
Лідерам ліберальних рухів іноді пред'являютьсядокори в підміні термінів, перекрученому тлумаченні фундаментальних уявленьлібералізму або діях, не сумісних із сучасними стандартами ліберальноїдемократії. Такі докори виходять як від прихильників, так і від супротивниківлібералізму.
/>/>Висновки
Російський лібералізм — одна зі значимихтенденцій суспільної думки в Росії. Джерела російського лібералізму йдуть відподій XVI-XVIII ст. В ідейній боротьбі цього часу виявляються окремі ліберальніідеї й устремління в боярській аристократії, спрямовані на обмеження сваволівищої влади й у русі, викликаному церковним розколом, які об'єктивнопороджували прагнення до затвердження свободи совісті.
Історія зложилася так, що ліберальні тенденціїбули подавлені абсолютизмом, який затверджувався. Ліберальна ідеологіяпроникала в суспільство в міру розгортання процесів модернізації. Ліберальнасвідомість з'являється в країні наприкінці XVIII і початку XIX ст. Його появаобумовлена включенням Росії в широкий загальноєвропейський контекст,прилученням вищих верств суспільства до європейської освіченості, затвердженнямідеалів Просвітництва, впровадженням ідеї суспільного договору й т.д.
В історії російського лібералізму істотна рольмасонства, яке наприкінці XVIII і початку XIX ст. пронизує собою досить тонкуверству по-європейські освічених людей. Ліберальне світовідчування проникає вРосію у формах релігійно-моральної проповіді, разом із загальним ідейнимкліматом масонського руху.
Формування більш-менш цілісної ліберальноїсвідомості попадає на 10-30 р. ХІХ сторіччя. Затверджуючись у Росії, лібералізмпороджує цілий спектр особистісних проявів. Це й такий кабінетний мислитель, якЧаадаєв, і один з найвизначніших політичних мислителів і державних діячів Росії— Сперанський, і нарешті, ряд людей, що зробили безпрецедентний для того часукрок — і зміну віросповідання і своїм життям затвердили одне з фундаментальнихправ: право на свободу совісті — Лунін, Гагарін й ін.
В 40-50 р. ліберальна свідомість рухаєтьсявшир. Поступово в країні складається властиво ліберальний напрямок. Поряд ізцим, вплив ліберальних ідей простежується у всіх великих течіях суспільноїдумки. Так, класичні для Росії «напрямку» — західництво й слов'янофільство врізній мірі пронизані ліберальним світовідчуванням.
Епоха великих реформ Олександра II відкриваєнаступну сторінку в історії російського лібералізму. Нова якість громадськогожиття створює поле для практичної реалізації ліберальних ідей. Притулкомлібералізму стають звільнені від твердої цензурної опіки друк, відносно вільніуніверситети й земства. У розвиток російського лібералізму особливо значимароль земського руху. Земське самоврядування стало полем практичної реалізаціїліберальних принципів. Земства були середовищем, до якого тяжіла ліберальнапубліцистика й ліберально орієнтована університетська наука. У земствах інавколо земств формуються багато з майбутніх лідерів ліберальних політичнихпартій Росії.
У той же час — в другій половині ХІХ на початкуХХ ст. у країні складається не тільки публіцистичний, але й науковий, а таксамо філософський дискурс ліберальної свідомості. Юридична (або державна) школав російській академічній науці виявилася теоретичною базою російськогоконституціоналізму. Праці Каверіна, Чичеріна, Градовського давали теоретичнеобґрунтування для переходу від традиційних порядків до громадянськогосуспільства. Поряд із цим, цілий ряд мислителів розробляли різні філософськіаспекти ліберальної парадигми. Так у роботах Соловйова вітчизняна філософськатрадиція звільнялася від антиліберальних тенденцій, Струве стверджувавконцепцію невід'ємних прав особистості, Чичерін вписував російську ліберальнусвідомість у контекст розвитку сучасної філософської думки.
Революція 1905 р. і політичні реформи, що пішлиза нею, позначили наступний етап в історії російського лібералізму. У країнівиникають політичні партії з усвідомленою ліберальною орієнтацією — кадети,октябристи, прогресисти, їхні депутати представлені були у Державній Думі. Заморфного «напрямку» російський лібералізм перетворився в зрілу політичну силу.
Період між двома революціями (1905—1917)ознаменувався з однієї сторони — ідейним й організаційним визріваннямросійського лібералізму, з іншої — породив кризу, яка почалася із затвердженнябільшовицької ідеократії.
Наступний розвиток подій не можна зрозуміти,якщо не звернутися до характеристики особливостей дореволюційного російськоголібералізму. Справа в тому, що в пізньо-середньовічному суспільстві, дедомінувала патріархально-колективістська психологія, визрівання ліберальноїсвідомості йшло складно й болісно. Російський лібералізм страждав типовимипороками вітчизняної інтелігенції. Ліберали не вміли говорити на одній мові ізширокими масами, багато в чому ідеалізували народ. Російський лібералізмстраждав пансько-інтелігентською зневагою до проблем приватної власності ігосподарської свободи. Російський лібералізм був суперечливим, не цілкомоформленим явищем. Соціальна база ліберального руху була трагічно вузькою.
Лютнева революція задала наступний етап вісторії російського лібералізму. Представники ліберальних партій увійшли вТимчасовий уряд і розділили з іншими політичними силами відповідальність задолю країни.
Однак, розвиток подій розкрив як нездатністьліберальних партій опанувати ситуацією, так і неготовність російськогосуспільства до ліберальної політики. Різка радикалізація політичної ситуації йбільшовицький переворот поставили крапку на легальному існуванні лібералізму вРосії й задали п'ятдесятилітню перерву в розвитку ліберальної традиції.
У післяреволюційні десятиліття лібералізм, якідейна традиція, зберігається тільки в еміграції, де проживала значна частинамислителів і політичних діячів ліберальної орієнтації. У перші десятиліттярадянської історії важко виявити якісь сліди ліберальних ідей.
Відродження ліберальної свідомості починаєтьсяпісля смерті Сталіна. Ліберальний напрямок у радянській суспільній думцівиникає поряд з іншими неофіційними тенденціями — націоналістичними,релігійно-фундаменталістськими, соціал-демократичними. Існуючи в умовахпартійної цензури, ліберальні автори були змушені викладати свої ідеї в рамкахісторичних й аналітичних досліджень: історико-філософських праць, досліджень поісторії економічних навчань, рідких видань по історії США й Великобританії,досліджень по історії буржуазного конституціоналізму, сучасної економічноїісторії й т.д. У ході цієї непомітної роботи ціною величезних зусиль усуспільстві напрацьовувався певний потенціал і формувалися покоління, готові доперетворень.
Паралельно з «легальними», вписаними в контекстофіційного радянського життя, складалися й нелегальні форми самореалізаціїліберальної ідеї. Вони структуруються в рамках таких феноменів як:Правозахисний рух, Самвидав. Правозахисний рух — героїчний рух в історіїросійського лібералізму. Він породив свої символи, своїх борців і мучеників.
У цей час відбувається відродження вільноїнепідцензурної суспільної думки, видаються нелегальні журнали й монографії.Зусиллями Самвидаву радянську громадськість знайомлять, як з досягненнямизахідного лібералізму, так і зі спадщиною російської ліберальної думки. Практичнов 1970-і рр. у Росії відбулося відродження ліберальної свідомості.
Наступний етап розвитку лібералізму в Росіїпочинається з перебудовою й триває до сьогоднішнього дня. За лічені роки лібералізмперетворюється у фактор духовного й громадського життя Росії. Сьогодні новіросійські ліберали беруть участь у політичному житті країни. Внутрішня йзовнішня політика Росії тією чи іншою мірою відображає ідеї й принципилібералізму. Ліберальне відродження викликало до життя величезний, потік ідей,програмних документів, теоретичних і публіцистичних статей, феноменівполітичного й культурного життя, які становлять сучасну тканину російськоїліберальної свідомості.
/>/>Список використаноїлітератури
Александр II. // Российские государи. –М., 1993;
Александр II и реформы 60-70-х гг. 19в. //Энциклопедический словарь юного историка. — М., 1997;
Ананьич Б. Проблемы российского реформаторства. // Знание –сила. –1992. — №2. —С.11-17;
Валицкий А. Нравственность и право в теориях русскихлибералов конца XIX — начала XX века // Вопросы философии. —1991. — № 8. —С.43-59;
Головатенко А. Преобразования Александра II: Великиесвершения и неиспользованные возможности. // Головатенко А. История России. —М., 1997;
Горбачёв М.C. Жизнь и реформы: В 2-х книгах. — М.: Новости,1995;
Замалеев А. Ф., Осипов И. Д. Русская политология: обзоросновных направлений. — СПб., 1994;
Искендеров А.А. Российская монархия, реформы и революция.// Вопросы истории. –1999. — №11/12;
Кавелин К. Д. Наш умственный строй. Статьи по философиирусской истории и культуры. — М., 1989. — С. 66;
Кагарлицкий Б. Управляемая демократия. Россия, которую намнавязали — Екатеринбург: Ультра. Культура, 2005;
Козловский В. В. Социологические альтернативы вдореволюционной России // Вести. С.-Петербург, ун-та. — 1993. — Сер. 6. — Вып.4. — С. 51;
Леонтович В. В. История либерализма в России. — М.:«Русский путь», 1995;
Либерализм в России / РАН. Ин-т философии; Отв. ред.: В. Ф.Пустарнаков, И. Ф. Худушина. — М., 1996. — 451 с.;
Ляшенко Л.М. Царь – Освободитель. — М.,1994;
Новицкая Т.Е. Реформы Александра II. // Вестник Московскогоуниверситета. –сер.11, Право. –1998;
Новикова Л., Сиземская И. Либеральные традиции в культурно-историческомопыте России // Свободная мысль. — 1993. — № 15. — С.32-46;
Новодворская В. // «Новый взгляд». — №46. —28августа 1993;
Приватизация по-российски / Под ред. А. Б. Чубайса — М.:Вагриус, 1999;
Секиринский С. С., Шелохаев В. В. Либерализм в России.Очерки истории: середина XIX — начало XX в. Учеб. пособие. — М.: Памятникиисторической мысли, 1995;
Струве П. Б. Дух и Слово. Статьи о русской изападноевропейской литературе. — Париж, 1981.— С. 219;
Струве П. Б. О мере и границах либерального консерватизма// Полис. 1994. — № 3. — С. 133;
Татищев С. С. Император Александр II. Его жизнь ицарствование. В двух томах — М.: Чарли, 1996;
Чибиряев С. А. Великий русский реформатор: Жизнь,деятельность, политические взгляды М. М. Сперанского. — М.: Наука, 1989. — 216 с.;
Чичерин Б. Н. Вопросы политики. 2-е изд. — М., 1905. — С.16, 28;
Чичерин Б. Н. Несколько современных вопросов. — М., 1862. —С. 189—197, 199—200;
Шелохаев В. В. Либеральная модель преобразования Россииначала XX века // Кто и куда стремится вести Россию? / Под общ. ред. Т.И.Заславской. — М.: МВШСЭН, 2001. — С. 32;
Эйдельман Н. Я. «Революция сверху» в России — М.: Книга,1989.