Культурні процеси на початку XX ст. вУкраїні крізь призму політики
Історія свідчить, що всі значні злети людського духусупроводжувалися широким просвітницьким рухом. Дане твердження є цілкомхарактерним і для українського національного злету початку XX ст. Українськанаддніпрянська інтелігенція, прагнучи національного відродження, розгорнуласкладну справу просвітництва українських народних мас, вдавшись до витлумаченнянародові, ким і чим він є серед інших європейських народів, якими прихованимипотенціями володіє, якого майбутнього є гідним.
Просвітництво було необхідним не лише задля «зближення» з народомчи заради прискорення емансипації українців від сусідніх націй, а й зарадивідвернення мас від згубного впливу соціалізму, для проростання зерен якого, якз'ясувалося у ході історії, найсприятливішим виявився темний етнічний ґрунт.
Однак якщо зближення з народом на ділі було не таким уже йскладним завданням (українська ж інтелігенція у своїй масі була вихідцем ізнародного лона), то завдання відвернення від соціалістичних (майже релігійнихна російських обширах) ідей залишилось неосягненим українцями-інтелектуалами, атому навіть не висувалося. Розум цих інтелектуалів на той час уже найтіснішимчином поєднував непоєднуване — ідеї російського соціалізму з українськоюнаціональною ідеєю, стрижнем якої було унезалежнення нації. Напевно, у цьому йкрилася одна з багатьох причин (поруч із такими чинниками, як детермінованістьсуспільно-історичних процесів умовами самодержавного політичного режиму,незрілість інтелігенції як соціальної сили, амбіційність її представників і т.д.), які стали на перешкоді поширенню просвітництва до галицьких масштабів ірезультатів у вигляді консолідації національних сил, піднесення їхньоїсамосвідомості, посилення здатності до самозбереження і самовідтворення власнихформ буття.
Попри вади і прорахунки, просвітницький рух початку XX ст. давпозитивні результати, значною мірою зумовлені активнішим прилученнямінтелігенції до просвітницької діяльності і, зокрема, її працею над створеннямза галицьким зразком таких культурно-національних організацій, як «Просвіти».
Появу на Наддніпрянщині «Просвіт» уможливили революційні події1905 р. Уже в жовтні 1905 р. «Просвіта» виникає у Катеринославі, потім — вОдесі. 'У наступному, 1906 р. «Просвіти» відкриваються у Києві,Кам'янці-Подільському, Чернігові, а у 1907 р. — у Житомирі та Миколаєві. Вцілому протягом 1905-1907 рр. на Наддніпрянщині було зареєстровано дев'ять«Просвіт» у великих містах, які мали близько трьох десятків філій у містечках іселах. Наприклад, свої філії вдалося відкрити кам'янець-подільській, катеринославській«Просвітам». Київській же організації влада не дозволила закладати філії натериторії губернії (напевно, дався взнаки підсвідомий страх відродженнятрадицій «матері міст руських»). Полтавське «Губернское по делам об обществахприсутствие», розглянувши статут полтавської «Просвіти», не погоджувалосьвзагалі на реєстрацію товариства. Аргументація відмови була досить простою:«Маючи на увазі, що ті заходи, якими товариство хоче впливати на народ,вважаються у теперішні неспокійні часи дуже небезпечними, які можуть викликатинепорядки, а ще до того ж Малоросія складає з себе частину однієї ВеликоїРосійської Держави і про розбудження національної і політичної свідомостімалоросійського народу у цей час не може бути й мови, Губ. Присутствіє…визначаючи, що відкриття товариства «Просвіта» загрожувало бгромадському спокою, постановило не реєструвати українське товариство«Просвіта»». В реєстрації статутів «Просвіти» було відмовлено і вЛубнах, Харкові, Черкасах. Мав рацію Дмитро Дорошенко, зауважуючи, що історіянаших «Просвіт» «єсть наполовину історією «мертвих і ненарожденних»,яким завчасно закрито очі, або й не дано навіть побачити світу».
Організаторами і активними членами «Просвіти» ставали представникирізних прошарків української інтелігенції — літератори, журналісти, актори,музиканти, науковці, лікарі, земські діячі, а інколи — священики. Так, устворенні катеринославської «Просвіти» брав участь Д. Яворницький, одеської — І. Липа, С. Шелухін, М. Комаров, І. Луценко, полтавської — П. Мирний, кам'янець-подільської- К. Солуха, Ю. Сіцинський, К. Старинкевич, В. Чехівський, чернігівської — М.Коцюбинський, І. Шраг, Ф. Левицька, Л. Шрамченко, О. Андрієвська, О. Калинська,А. Глібов. У київському товаристві працювали Б. Грінченко, В. Леонтович, К. Стеценко,М. Лисенко, С. Єфремов, В. Винниченко, Леся Українка, А. Кримський, М.Старицька, Ф. Мату-шевський, М. Левицький, у миколаївському — М.Аркас, І.Лобко, П. Каракаєв, П. Скляр, Ю. Литвин, Г. Науменко, Л. Ківшик та ін.
Українські «Просвіти» виникали і в інших регіонах Російськоїімперії — там, де мешкало українське населення: у Криму, Катеринодарі, Мінську,Баку, Владивостоці, містах Середньої Азії.
Покладаючи на «Просвіти» великі надії, Б. Грінченко зазначав:«Наші просвітні Товариства понесуть хвилі розумного життя, світло науки імистецтва в найдальші закутки Вкраїни, поширять і зроблять популярними надбаннякультури нашої української і світової». У статуті, складеному Грінченком длякиївської «Просвіти», мета товариства була конкретизована: «Товариство має наметі допомагати розвиткові української культури і першим чином прививатиукраїнському народу в його рідній мові». Задля цього планувалося видаватикнижки, брошури, часописи українською мовою; створювати бібліотеки, музеї,читальні, книгарні; читати публічні лекції з українознавчої проблематики;влаштовувати загальноосвітні курси, спектаклі, конкурси; відкривати школи,притулки, ясла тощо.
Структурно «Просвіти» складалися із комісій чи відділів. Так, ускладі миколаївської «Просвіти» працювали літературно-науковий,артистично-музичний, книгарні і книгозбірні, господарський відділи. Вся роботапроводилась під контролем Ради товариства. Чернігівська «Просвіта» складалася зпедагогічної, артистичної, лекційної комісій. Аналогічною була структура інших наддніпрянських«Просвіт».
«Просвіти» — єдиний, за висловом Лесі Українки, «ясний пункт на темномутлі українського життя» — ставали своєрідними центрами, зусиллями яких активізувалосянаціональне життя українців, плекались тоненькі паростки української традиції,відроджувалася пам'ять нації. Зміцнювалася відпорність русифікації, зрештою,кристалізувалося самодостатнє національне «я», що забезпечувалося на практицірозгортанням роботи у кількох напрямках. Так, у київській «Просвіті» начільному місці була видавнича справа. Серед її активних працівників були Д.Дорошенко, С. Єфремов, Л. Яновська, Є. Чикаленко і — назвемо окремо — Б.Грінченко, який склав близько півсотні популярних книжечок для народу знайрізноманітнішої тематики.
Видавнича діяльність київського товариства поширювалась на іншіміста — Одесу, Могилів-Подільський, Полтаву, Катеринослав та ін. Київськіпросвітяни проводили акції, спрямовані на створення українських кафедр уКиївському університеті; надсилали до українських представників у Державнійдумі прохання порушити в Думі питання про українізацію шкіл в Україні та простворення народного університету у Києві. Крім того, дбали про створенняНародного дому у Києві, будівництво пам'ятника Тарасові Шевченку та ін.
Миколаївська «Просвіта» велику увагу приділяла лекційнійпропаганді. «Хто ми і чого нам треба», «Індивідуальні риси українськоїкультури», «Україна», «Українські церковні братства і сучасні«Просвіти»», «Мета просвітніх товариств на Україні», «Історіяукраїнського театру» — такими були теми рефератів, підготовлених і виголошенихпросвітянами Миколаєва. Крім того, були прочитані лекції про життя тадіяльність І. Котляревського, М. Заньковецької, П. Ніщинського, І.Карпенка-Карого, Б. Хмельницького. М. Аркас, голова товариства, завершивши роботунад рукописом «Історія України: Русі», прочитав курс із 14 лекцій з українськоїісторії.
Зусиллями просвітян закладалися недільні школи, створювалисясамодіяльні хори, театри, влаштовувались концерти, літературні вечори. Такаподвижницька діяльність вимагала коштів, що їх часто-густо надавали саміпросвітяни, а також відомі українські меценати. Так, на кошти Є. Чикаленкавиходила газета «Рада». І. Зборовський подарував «Просвіті» колекціюетнографічних матеріалів. Але це найвідоміші справи та імена, а були й зовсімневідомі чи маловідомі люди, пожертвування яких, зрештою, й уможливлювалиіснування й роботу «Просвіт».
Діяльність товариств ускладнювалась, а то й зовсім ставаланеможливою внаслідок дій влади. На збори просвітян місцеві адміністративні организасилали шпигунів, які звітували потім перед цими органами про почуте йпобачене. На прохання «Просвіт» дати дозвіл на проведення того чи іншого заходувлада слала численні «откази». На просвітян накладалися штрафи, в їхніх житлахпровадились обшуки; нарешті, влітку 1907 р. почались арешти, закриттяукраїнських просвітницьких закладів, створених членами «Просвіт».
Ось як описував ситуацію у Чернігові М. Коцюбинський у листі догаличанина А. Чайковського від 3 березня 1907 р.: «… Отож уявіть собі, попростуне дають жити «Просвіті». Хочемо скликати збори — заборона; хочемо зробититеатральну виставу — забороняють. Навіть концерт Лисенка на користь «Просвіті»заборонили. їздиш, гризешся, пояснюєш — нічого не помагає. Кажуть — існуйтесобі на папері, а жити не дамо».
Намагаючись протистояти владі, підтримувати життєдіяльність своїхорганізацій, просвітяни прагнули залучати до них нових членів. Протенаддніпрянським «Просвітам» не вдалося стати такими масовими, як узахідноукраїнському регіоні. Так, наприклад, членами київської «Просвіти» у1907 р. були 423 чол., миколаївської — 180 чол. Не перевищувала кількох сотенькількість членів і в інших «Просвітах» підросійської України.
Не вдалося наддніпрянським «Просвітам» і скоординувати свою роботутак, як це вдалося галицьким. Однак ентузіазм купки людей у прагненні, засловами М. Аркаса, «розворушити самосвідомість в земляках своїх, розбудити щирулюбов до рідного краю» був подиву гідним. Їхня діяльність у 1905-1907 рр.започаткувала одну з тих українських потуг, дія якої — разом з іншими, минулимиі майбутніми — забезпечувала в подальшому самоорганізацію складної системи — українського національного організму. «Просвіта», як писав стосовно одеськоготовариства сучасник, «підняла дух українців, почуття їхньої національної ілюдської гідності, підвищила інтерес до свого народу, до своєї культури йлітератури і, що стало вже для всіх очевидним, утворила в Одесі українськесуспільство, з котрим уже рахуються, про котре говорять і котре повиннівизнавати, чого раніше не було. Все це підвищило українців як у своїх власнихочах, так і в очах чужих людей». Така характеристика (без перебільшення) буласправедливою стосовно всіх «Просвіт» Наддніпрянщини. Українці вчилися цінуватисамих себе, свою мову, культуру, пізнавали своїх провідників істинних іфальшивих, зрештою, після тривалого періоду без державності починали активноборотися за свої права.
'Значних зусиль українська інтелектуально-політична еліта разом здемократично налаштованими членами російської спільноти докладала дорозв'язання чи не найхворобливішого питання національного життя — скасуванняобмежень на український друк, відміну «висельного», як вказував С. Єфремов,акта 1876 р. Російському патріотові цього вкрай не хотілось припускати. «Якщобуде офіційно проголошена повна свобода друкованого вживання малоросійськогонаріччя, то не треба бути пророком, щоб передбачити, що на цьому наріччі ніхтоне заговорить ні про любов до Монарха, ні, тим більше, про підтримку існуючогоСамодержавного ладу; не обмежиться малоросійське друковане слово ірозповсюдженням корисних для селян відомостей», — твердив він. Українці ж всеенергійніше починали відстоювати своє слово. Прикметою часу стає відтак поданнядо урядових установ петицій з відповідними вимогами. їх авторами були представникиземств, різноманітних товариств, видавництв, міських дум.
Питання припинення утисків українського слова розглядалось назібраннях у всіх регіонах України. Так, наприклад, на засіданні Одеськоїміської думи від 26 січня 1905 р. вказувалось на необхідність відмінициркулярів, які забороняли пояснювати в школах «малоросійською» мовою, нанеобхідність розміщення в підручниках статей цією мовою — поруч ізросійськомовними та церковнослов'янською мовою у випадку, «коли б не буломожливості проводити в школах все викладання малоросійською мовою, а російськумову зробити особливим предметом викладання в місцевостях з малоруськимнаселенням», допуску в народні та шкільні бібліотеки малоросійських книг нарівних правах з російськими, як «розвиваючого матеріалу»; — Певної снагиукраїнцям надав той факт, що у кінці 1904 р. світ побачило видання одного звідділів імператорської Академії наук, яке стало знаменним — «Статьи поСлавяноведению».
Інтелігенція домагалась зустрічей на найвищих рівнях. Так,делегація у складі М. Дмитрієва, І. Шрага, В. Науменка, О. Косач зустрічалася зголовою кабінету міністрів С. Вітте, який запевнив прибулих у швидкому знятті заборонна український друк
За дорученням міністерства освіти ряд установ — Академія наук,Харківський та Київський університети — на початку 1905 р. отримали дорученнярозглянути питання стосовно необхідності і можливості зняття обмежень використанняукраїнської мови та подати з цього приводу свої міркування.
У Київському університеті на засіданні історико-філософськогофакультету були заслухані виступи В. Антоновича і В. Перетца, після чогозібрання одноголосно зробило висновок про можливість скасування усіх обмеженьта надання українській мові того самого статусу, яким користується російська.
Аналогічних висновків дійшла комісія Харківського університету,яку очолював М. Сумцов, а членами були М. Чубинський, О. Русов, Д. Овсянико-Куликовський,С. Соловйов та ін.
Наслідком же праці комісії Академії наук у складі Ф. Корша(голова), О. Шахматова, В. Зеленського, А. Лаппо-Данилевського та ін. сталапоява записки «Об отмене стеснений малорусского печатного слова». Документ ставсвідченням наукової сумлінності членів академії, їхньої демократичноїгромадянської позиції, адже в ньому однозначно обґрунтовувалась ідея необхідностіприпинення утисків української мови. Якщо ж взяти до уваги ту обставину, щозаписка з'явилася за умов стійких шовіністичних, українофобських настроїв,укорінених в широких верствах імперського суспільства, то факт її появи набираєще більшої ваги (записку було опубліковано аж у 1910 р., а до того вона булавідомою лише вузькому колу фахівців та урядовців).
Виклавши своє бачення історії виникнення і розвитку українців таїхньої мови, автори записки обґрунтували висновок, який зводився до того, щоісторичне життя росіян і українців не створило спільної для них мови. «… Живавеликоруська мова, якою говорить народ у Москві, Рязані, Ярославлі, Архангельську,Новгороді, не може бути «загальноросійською», всупереч малоросійськіймові Полтави, Києва чи Львова». У документі піддавалась критиці русифікаторськаполітика царизму і наголошувалася думка про те, що держава, яка не вмієзабезпечити одного з найелементарніших прав громадян — права розмовляти,друкувати рідною мовою, збуджує в громадянинові не повагу до себе, не любов, астрах за існування. Останній же є джерелом невдоволення та революційнихпрагнень.
Обстоюючи ідею необхідності утвердження свободи та рівноправностіукраїнської мови з російською, автори записки ратували за скасування указів1863 та 1876 рр. «… Великоросійську народність, сильну не одною своєючисельністю, не лякає існування польської, німецької, латиської, литовської,вірменської, грузинської, єврейської, татарської літератур у межах Росії. Навіщож лякатися малоросійської?».
Прямих наслідків означені вище акції університетських та вчених зАкадемії наук не мали — заборони продовжували залишатися в силі.,'Однакреволюційні події привели до появи указів 24 листопада І905 р. та 26 квітня1906 р., які уможливили появу легальної української преси. Появу власної преси,за метафоричним виразом Д. Дорошенка, міг належним чином оцінити тільки той,хто «з рідним словом тулився як злодій».
Перестаючи мовчати «по-риб'ячому», українство вперше відкритозаговорило зі сторінок лубенського «Хлібороба» — газети, яку наприкінці 1905 р.явочним порядком починає видавати М. Шемет на кошти місцевої «Громади». Світпобачило лише п'ять номерів «Хлібороба». Уже 20 грудня 1905 р. за розпорядженнямполтавського губернатора «сеявшая смуту» газета була заборонена.
Прискіпливість влади до української преси, оте планомірне,безоглядне, нахабне нищення української нації всілякими способами, як писавсвого часу В. Винниченко, призвели до того, що в цілому ряді випадків проголошенівидання так і не з'явились друком, як, наприклад, щоденна київська газета«Громадське слово» (заборонена, за висловом С. Єфремова, «в сповиточку» абомісячник «Нове життя». Вони не були дозволені на тій підставі, що у запропонованихгубернській владі їхніх програмах «стояла — страшна річ! — автономія України!»,на що генерал-губернатор заявив про неможливість таких видань, адже вонидомагатимуться «переміни теперішнього державного ладу Росії, утворення окремихавтономних країв на окраїнах держави й перебудування її на федеративнихосновах». Замість цих видань з'явилися інші — «Громадська думка» і «Новагромада».
Перший же номер «Громадської думки» був конфіскований -у ньомузгадувалося про українську автономію. Було заборонено й №. Із 25 січня по 3лютого 1906 р. газета не виходила зовсім, а згодом, у серпні, її заборонилиостаточно. Далася взнаки соціалістична зваба когось із співробітників редакції,де під час обшуку було знайдено соціалістичну літературу. Замість «Громадськоїдумки» з 15 вересня почала виходити «Рада».
Українці ухилялися, маневрували, та імперія «наздогоняла».Безцензурним життям жити не вдавалося. Був конфіскований перший же номергумористичної тижневої газети «Шершень», що почала виходити із січня у Києві.Конфісковано № 1 одеського тижневика «Народня справа», а потім заборонено йогодрук. Така сама доля спіткала у лютому № 1 газети «Запоріжжє», як ікатеринославського тижневика «Добра порада», і травневий (перший) номеркиївської «Боротьби».
У цілому з жовтня 1905 р. по червень 1907 р. українці декларувалиготовність видавати 64 періодичні видання, адже розуміли, що «без добрепоставленої преси, популярних видань, інформаційних публікацій іорганізованого, систематичного знайомлення своїх і чужих з нашими змаганнями йзавданнями неможлива чисто політична агітація, неможливий успіх ні ворганізації, ні в здійсненні постулатів».
Одначе насправді у 1905 р. світ побачило лише 3 українськівидання. У 1906 р. їх кількість збільшилась до 12 назв, а у 1907 р. — зменшилась до 7. Лише кілька із започаткованих видань спромоглися виходитибільше року чи впродовж кількох літ, як, наприклад, «Рада», яка, попринаявність випадків призупинення владою її друку, численних судових позовів довидавців, все ж виходила з 1906 р. по 1914 р. І це всупереч тому, що пихатийвеликорос не переставав зневажливо заявляти: «… Я решительно себе не могупредставить… разрешение политических газет по-малороссийски».
Російська влада не дозволяла оформляти передплату на україномовнівидання, а російський священик з церковного амвона закликав не піддаватись «згубнимвпливам» українського слова. Люди ж із українськими прізвищами (ті, які«вбіралися в чуже пір'я» — «пошилися в ляхів» чи «перекинулися на москалів») — гудили українську пресу в «чужих» газетах, виявляли «дику нетерпимість» доукраїнської мови і преси. І все те треба було пережити лідерам українськоїнації, передумати, вистраждати. «Щоб зрозуміти зневагу національну, — з болемписав С. Єфремов, — треба почутити себе членом тієї зневаженої нації і членомсамосвідомим, треба цілу низку фактів та розумінь скомбінувати, іноді доситьабстрактних і складних, а скомбінувавши поробити відповідні виводи. І тількитоді, коли я думками пройду вже досить довгий шлях, колективна зневага моєїнації може переважити мої особисті кривди, тоді тільки вона промовить мені досерця і вдариться з такою силою об його, що викреше вогонь рішучої одсічі протинапасників».
Українській періодиці не вистачало талановитих публіцистів, адже,з одного боку, не можна ж «бути публіцистом, коли нема де писати», а з іншого,як скаржився Б. Грінченко, як проявитися таланту, коли за «всяку дрібницю» — конфіскація, штраф, судова справа, арешт газети, видавця, а то й читача, колитреба оминати мовчки «силу найцікавіших фактів нашого громадського життя».
Пресу критикували за «хронікерську регістрацію фактів», занетерпимість до свого ж, українського, інакомислення («хто не в нашій нірці,той не наш, а хто не наш — тю на його») і зорієнтовували «усі справи»розглядати з погляду «інтересів нашого краю й народу».
Невідрадність ситуації поглиблювалася тим, що періодичні виданняпотерпали від браку коштів, а ще, як це не парадоксально, — від бракупередплатників українських видань. І те, і те стає зрозумілим, якщо пригадаємо,що українці — селянська нація, в якій багатих меценатів (до того ж національносвідомих) типу П. Симиренка чи Є. Чикаленка було мало. Вбоге селянство моглолише від випадку до випадку робити грошові пожертвування на українські видання.Суспільство, яке об'єктивно гостро потребувало періодики, що сприяла б йогонаціональному самоусвідомленню, виробленню певної системи поглядів, матеріальноне було готовим до споживання цієї продукції. Тож якщо «Громадське слово»планувалося видавати тиражем 100 тис. примірників, то «Громадська думка»виходила тиражем 3700 примірників, а «Рада» ще меншим — 2600 примірників. Щодоінших українських видань («Літературно-Наукового Вістника», «Світла», «Засіву»,«Нашої кооперації», «Українського бджільництва» та ін.), то їхні тиражі булитакож незначними і становили від кількох сот примірників до кількох тисяч.
Ще однією особливістю ситуації було те, що українці, звиклі доросійської орфографії, не готові були читати рідною мовою. У листах до редакційгазет зазвучали нарікання читачів на нерозуміння «галицизмів», «подільськогоговору» чи полтавського «діалекту». Тож пресі доводилось не лише «стягувати»суспільство докупи у сенсі виявлення, обґрунтування і декларування спільних дляукраїнців різних регіонів інтересів і завдань, розповідати масам, що всі вони — галичани й наддніпрянці -українці, а земля їхня — Україна, а й привчати їхелементарно розуміти один одного, напрацьовувати єдиний для нації словниковийзапас, розробляти категорії, терміни, які б адекватно відбивали життя, підніматимову на найбільші висоти понятійного дискурсу. Українські інтелектуали-видавці,редактори, співробітники газет і журналів (ще донедавна, щонайбільше,українофіли, в основному ж — малороси, «загублені», як Шлемкевич казав,українські люди, які користувались виключно російською, французькою і т. д. мовами)взяли на себе грандіозне завдання — навчити українців говорити рідною мовою. Зогляду на це, важко переоцінити подвижницьку працю, наприклад, Б. Грінченка чиА. Кримського (авторів відповідно «Словаря української мови» та «Українськоїграматики»), працівників редакцій газет і журналів, усіх тих, хто писавукраїнською.
Розвитку українського слова, а відтак і свідомості, і українськогосвітосприйняття сприяли й новостворені українські видавництва. Так, у Києві 1906р. з'явилося приватне видавництво Є. Череповського та видавництво «Ранок»,засновниками якого стали І. Самоненко та О. Коваленко. У 1907 р. в Одесі діяловидавництво «Просвіта», а у Полтаві — «Рідна хата», «Український вчитель». У1906 р. в Україні було видрукувано 116 назв українських книжок. У 1907 р. їхкількість у Росії в цілому збільшилася до 156 назв.
Найперше слід звернути увагу на те, що у 1906 р. з'явились першіпримірники «Євангелія» українською мовою: у 1904 р. згоду на публікацію українськогоперекладу дав Синод, а наприкінці лютого 1905 р. надійшло «высочайшеесоизволение». Безпосередню ж появу видання уможливила копітка працяподільського єпископа Парфенія (Левицького), священиків Стиранкевича,Сіцинського, викладачів духовних закладів Неселовського, Савчевича, Бичковського,а також членів спеціальної комісії — О. Шахматова, П. Коновця, Ф. Корша, Ф.Вовка, О. Лотоцького, П. Фортунатова, П. Стебницького, О. Русова, М.Славинського, П. Житецького та ін.
Подією стало перевидання, а у 1907 р. (із VII тому) і видання вКиєві частин фундаментальної праці М. Грушевського «Історія України-Руси» (як ісаме повернення вченого до Києва зі Львова, де він перебував з 90-х роківпопереднього, ХІХ-го, століття) — найсильнішого, як писав критик, виразуукраїнської наукової творчості, вислову високорозвиненої свідомості, праці, яка«не тільки посунула далеко вперед культурну свідомість нашого народа, але такожкристалізовала і кристалізує напрямові форми в нашому життю й політиці,пояснюючи і витворюючи почуття спільноти і матеріяльних та ідейних інтересів навсіх просторах України як колись, так і тепер. Своєю історією подав автор свомународові найсильнішу зброю, яку тільки можна було подати».
Серед інших робіт М. Грушевського слід виділити збірничок «Збіжучої хвилі. Статті й замітки на теми дня. 1905-1906 р.» (Київ, 1907), доякого увійшли статті, присвячені актуальним питанням життя українців у рокиросійської революції, та такі його брошури, як «Про українську мову йукраїнську справу» (Київ, 1907) і «Справа українських катедр і наші науковіпотреби» (Київ, 1907).
Злободенній проблематиці, а також питанням української історії,географії, етнографії були присвячені наукові і публіцистичні роботи як добре,так і малознаних сьогодні українських інтелектуалів, — наприклад, Б. Грінченка(«Тяжким шляхом. Про українську пресу», Київ, 1906), М. Порша («Про автономіюУкраїни», Київ, 1907), П. Капельгородського («Українці на Кубані», Київ, 1907),Л. Падалки («Про землю і людність України», Полтава, 1906), П. Мартиновича(«Українські записи», Київ, 1906). Виходить ціла низка праць просвітницького характеру(з політичної, медичної, сільськогосподарської тематики), навчальна та іншалітература. Осібним рядком відзначимо перевидання праць М. Драгоманова — «найбільшого», за визначенням Л. Цегельського, українця попереднього, XIX,століття, який поряд із Шевченком — «серцем України» — став «її розумом». Так,видавництво «Ранок» до середини 1907 р. перевидало такі оригінальні науковіпраці вченого, як «Рай і поступ», «Заздрі боги», «Швейцарська спілка», «Проволю віри», «Євангельська віра в старій Англії», «Старі Хартії вільности» (тізразки високої науки, які лишень і могли забезпечити нації її інтелектуальнуприсутність на європейських наукових обширах. Якщо Шевченко був «виправданням»існування української мови і літератури, як твердив свого часу А. Пипін, тоДрагоманов став незаперечним доказом наукової потуги українців).
Зміцненню позицій українства в Росії сприяв той факт, що з 1905 р.в імперію дістають вільний доступ «Записки Наукового товариства іменіШевченка», які виходили у Львові ще з 1892 р., але, як і інші видання НТШ,належали до «абсолютно заборонених». Іншою подією українського наукового ізагалом національного життя стало перенесення М. Грушевським зі Львова до Києва«Літературно-Наукового Вістника». («ЛНВ» видавався з 1898 р. і поширювався і наНаддніпрянщині. Однак у травні 1901 р. часопис був заборонений російськоюцензурою до ввезення). Водночас відрадним для підросійських українців став іфакт розміщення з 1906 р. в «Киевской старине» наукових праць українською мовоюі перетворення журналу з 1907 р. в цілком українське видання, що прибрало назву«Україна». Крім того, зусиллями працівників «Киевской старины» (В. Антоновича,П. Житецького, І. Лучицького, В. Науменка) починає провадитись робота іззаснування українського наукового товариства в Києві.
Завдяки праці людей, у дослідженнях яких пріоритетною ставалагалузь українознавства (у найширшому значенні слова), зміцнювалась політичнапозиція українців — недарма ж Драгоманов зазначав, що для політики потрібнаісторія. Зрозуміло, що до кола українознавчих праць входили не лишеукраїномовні праці, а й роботи, написані російською та іншими мовами (на тойчас — переважно переклади).
Попри все це українству бракувало особистостей, людей масштабуДрагоманова (чиїми ідейно-політичними набутками українці живилися аж донаціонально-визвольних змагань) чи Грушевського. Не вистачало національносвідомих інтелектуальних велетнів, які б виявилися здатними не лише «переживати»своє українство як вирок долі чи «розуміти» ситуацію в національному середовищіі бажати народові кращого життя, плачучи над «ненькою» і посилаючи прокльони (зкласових чи націоналістичних позицій) «поневолювачам» і «чужинцям»; які б нелише виявляли уміння бути «прихильниками» чи «послідовниками», алепрофесіоналів, з-під пера яких вийшли б солідні томи — та «найсильніша зброя»!- з глибоким теоретичним аналізом економічних, політичних засад і перспективнації, які б заклали в українську культуру яскраве і сильнефілософськи-рефлективне начало (щоб цього — і цього! — не довелося робитиукраїнському письменництву від Трохима Зіньківського і Лесі Українки до В.Винниченка та ін.), тим самим убезпечивши націю на поворотах долі (історії). їхне було. Українці не висунули із свого середовища і харизматичноголідера-теоретика, інтелектуально й психологічно здатного приборкати амбіціїчисленних «провідників», який би, не сподіваючись на допомогу ізовні,«українськими руками» взявся б до змін.
У своїй масі українці брали те, що давала доля, йдучи в реальномужитті лише на півкроку вперед від дозволеного (як Грінченко, таємно навчаючидітей рідної мови). У 1905 р. влада надала автономію університетам. З 1906 р.було дозволено курси української мови, літератури та історії у приватнихгімназіях Славутинської (Кам'янець-Подільський) та Козленко (Київ). Булодозволено відкрити українську школу при одеській «Просвіті» та ввести курс українськоїмови до навчальних програм одеської приватної жіночої гімназії Малиновської тачоловічої прогімназії Ковальчука. З цього ж — 1906 — року в народних школахдозволялося вживати українську для «роз'яснення того, що учні не розуміють».
У травні 1906 р. постало питання про створення в Харківськомууніверситеті українських кафедр — історії України, української мови ілітератури, етнографії. Однак в університеті на ці заходи бракувало коштів, зприводу чого Б. Грінченко писав: «Надзвичайно оригінальний довід! Харківськийуніверситет стоїть на вкраїнській землі, держиться коштами вкраїнського народуі ось у його нема «матеріальних средств», щоб задовольнити найперші інайважніші вимагання українського народу».
Відмова студентам Київського університету у відповідь на їхнєдомагання у жовтні 1906 р. заснувати в університеті чотири українські кафедри — мови, історії, літератури, права — мала дещо іншу, ніж брак коштів,аргументацію. Ректор відповів, що університет утримується на державні гроші, ітому у ньому виклади можуть відбуватися лише державною мовою.
Синод за клопотанням подільського духовенства дозволив викладанняукраїнської мови та історії у Подільській духовній семінарії, а уцерковно-учительській школі міста Вінниці та в усіх початкових школахПодільської єпархії — української мови. Однак шлях від дозволу до йогореалізації виявився довгим. Гальмувала справу відсутність підручників. Окрімтого, на перешкоді заходів стала місцева адміністрація. Не сприймали прагненьукраїнців і священики православної церкви (російські чи зрусифіковані), якібрали досить активну участь у політичній боротьбі. Як відзначав сучасник,доцент Київської духовної академії П. Кудрявцев, участь церковних діячів уполітичній боротьбі була «зумовлена історичними причинами тісного зв'язку звідживаючим ладом»: православна церква ніколи не вела самостійної політики імайже завжди виступала на підтримку офіційної політики російської держави, хочби характер останньої і не виправдовувався так званим християнськимсвітосприйняттям.
Рефлексії П. Кудрявцева над проблемою «церква і політика» підвелийого до цікавих, висновків. З одного боку, самозрозумілим для священика було те,що ставлення церкви до політики «аналогічне її ставленню до таких галузейкультурного життя, як наука, мистецтво, господарство»: для церкви не може бутибайдужим напрям, у якому здійснюється робота у цих галузях, вонаперейматиметься тим, чи не веде наука до заперечення релігії або моральності іт. д. З іншого боку, Кудрявцев був переконаний, що політика, участь представниківцеркви у державному будівництві «дуже слизький» шлях, оскільки може привеститих, хто опанував його, до «недбалості у виконанні своїх прямих обов'язків, дозахоплення владою і до перевищення влади, до небезсторонньої оцінки різнихполітичних напрямів, до участі у партійній боротьбі і т. д.
У реальному житті чітко простежувалась інша ситуація, що якраз іілюструвала отой «тісний зв'язок» з відживаючим ладом, а точніше — з офіційнимиімперськими колами та їхньою політикою. Духівництво у своїй більшості виступалоза неподільну церкву — знаряддя русифікації, один із засобів утримання мас упокорі, у стані вірності «царю і вітчизні», російській вітчизні. Дана обставиназумовила, приміром, те, що із заснуванням у Петербурзі «Союзу Руського Народу»до нього відразу увійшли архієпископ харківський Арсеній та єпископ єлисаветградськийФеодосій. Під час російської революції 1905-1907 рр. силами духівництва на територіїУкраїни створювались відділи СРН особливо активно. До останніх залучалисяширокі верстви парафіян. Так, наприклад, у 1906-1907 рр. лише в Уманськомуповіті було створено близько 40 відділів СРН. Церква стала опорою длямонархістів.
Відповідно до вищевказаних настанов організовувалось життя в церковнопарафіяльнихшколах, здійснювався нагляд за народними бібліотеками, читальнями. Проте, попринамагання російської православної церкви здійснювати тотальний контроль надумами і душами українських мас, серед духівництва були люди, які ратували засамостійну українську церкву.
Звертає на себе увагу той факт, що українська політична елітанадто мало уваги приділяла питанню місця церкви та ролі релігії в життіукраїнської нації. Не останню роль у цьому відігравав той момент, щоукраїнський рух, просякнутий соціалістичними ідеями, був по суті атеїстичним.Суть ставлення до церкви політичних партій — найорганізованіших осередків вукраїнській спільноті — виразно проступала в їхніх політичних програмах.Програмні документи РУП, УПС, УДП, УРҐІ, УДРП закріплювали необхідність«волі… совісті, зібрань, спілок», «знищення всяких привілеїв… релігій»,проголошували релігію «приватною справою», акцентували неприпустимістьнадходження допомоги церквам від держави та необхідність відокремлення церквивід держави, виборності духівництва — і не більше.
Трохи глибше релігійна проблематика була висвітлена лише упрограмі Української народної партії. У ній, зокрема, констатувалось, щодухівництво «стало в обороні державної власті, обороняючи її, обороняючи вищікласи, що державну власть мають в руках». Попівство повчало народ, що «властьот Бога, хто йде проти власті і проти пана, то іде проти Бога», намагалося«освятити авторитетом релігій» панування, визиск, нерівність. За таку «послугу»влада і вищі класи «опікуються над попівством», «бережуть його інтереси».Відтак УНП декларувала необхідність відокремлення церкви від держави. Стосовнож України в програмі було записано, що «пануючої релігії» в Україні бути неможе, що має існувати «незалежна церков українська», в якій буде запровадженовиборність і утримання священиків церковною громадою. Ці заходи, як вказувалосяу поясненнях до програми, мали метою «оборонити релігію національної меншостіод втручання націй сильних», щоб не було «таких ганебних фактів, як тепер: вПознані піп-німець германізує польських дітей; в Галичині ксензи полонізуютьдітей українських, в Буковині — румунізують, а на Україні попи москалізують нашоготемного брата-українця».
Таким чином, у програмі УНП відбилось розуміння ролі церкви якчинника русифікації (чи колонізації), «обмосковлення» (чи ополячення) мас,сенсу взаємопов'язаності інтересів церкви і держави. Церковна діяльність сприймаласьяк деструктивний чинник у житті суспільства. Ратуючи ж за творення«української» церкви на широких демократичних засадах, автори програми явно небули готові обговорювати її можливу творчу функцію в середовищі нації(наприклад, консолідуючу, захисну), наголошувалось лише те, що вона має бутисвоя, «українська», а не «чужа».
Попри всі недоліки, слабкості, суперечності у своїй діяльності ймисленні, українська інтелігенція (і найперше — те молоде покоління, якевиросло із загартованих долею «перших українських дітей») виявилася здатною дорозбудови життя нації. Кожна (навіть суто культурна за характером) акція українства(і довершена, і та, що була в зародку придушена владою чи занедбана врезультаті власного невміння, а може, й безсилля) не минала безслідно: вонавиступала тими «дріжджами», які забезпечували бродіння умів, давала досвід,вела до самоусвідомлення, самоорганізації спільноти, зумовлювала здатністьукраїнців до самозахисту і, зрештою, уможливила наступні політичні наслідки(віддалені до 1917 чи 1991 р.). Українці пішли шляхом, уторованим недержавниминаціями Європи, мислячи тими самими категоріями й долаючи у своєму духовному,політичному розвитку ті самі щаблі, що й останні (хоча потреба опанувати цейшлях не була наслідком, так би мовити, простої його рецепції на ідейному тапрактичному рівнях, але екзистенційно відчутою і пережитою), що підводить насдо висновку про повноцінні інтелектуальні процеси в організмі нації танормальний хід політичних процесів всередині останнього.
3 початком століття оголилися і закровоточили хронічні виразкиімперського буття. Соціальне, економічне, національне гноблення, політичнанеміч царату далися взнаки: Росія дозріла до своєї першої революції.Несподівано своєрідну, але однобоку (адже «вихоплено» лише один аспект участі уреволюційному дійстві) оцінку місця і ролі України в революційному процесі давПіхно, з приємністю констатувавши, що Малоросія та її центр -Київ — сталиоплотом самодержавства. «У Росії, — звертав увагу Піхно, — три столиці. З нихнова столиця — Петербург — дала нам січневе повстання Гапона і жовтневийзагальний страйк, стара столиця — Москва — дала нам той-таки страйк та грудневезбройне повстання і лише третя, стародавня столиця Русі — Київ — не дала нітого, ні іншого, а, навпаки, — дала відсіч бунтові».
Так, Україна стала заповідником «неляканого» чорносотенства, алеразом з тим — і плацдармом для згуртування й вишколу багатоликої російськоїопозиції. Незалежно від ідейних особливостей, росіяни в своїй масі не сприймалиУкраїну чимось осібним, неросійським. Як для поляків українська земля впродовжвіків була лише «кресами», «втраченою батьківщиною», так і для росіян — частиною Росії, її історичним началом, а в економічному, культурному і особливов політичному сенсі — вже тільки «Малоросією». Росіяни тут почувалися як удома.Податливість українців на соціалістичну ідею, зваблення новими міфами (назразок міфу про месіанську роль пролетаріату) оберталися для російськоїопозиції і, зокрема, для російської соціал-демократії людськими — найціннішимив революційний час! -дивідендами. З огляду на це Україна могла бути не лишереволюційним «задвірком», а й одним із джерел, що живили російську опозицію вчаси загострення політичного протистояння. Крім того, страйки і збройні виступина українських землях (і не лише масштабу «Потьомкіна» в одній із фортець самодержавства- армії, а й селян, — приміром, Полтавської губернії) були одним із тихчинників, що, взаємодіючи між собою, приводили в дію складний революційниймеханізм у 1905-1907 рр. Виплеснувши запас соціального, національного, політичногопротесту, українці, безумовно, зробили свій внесок у боротьбу із царатом.
Отже, з революційної хвилі українська нація винесла не лише досвідборотьби із самодержавством, а й нові національні кривди. В суспільствіширилося розуміння того, що «елементарність і грубість ідей революції»,формульованих більшовиками (силою, чий вплив на розум і дії мас виявиться,зрештою, єдино життєздатним і стійким), у своїй основі мали все той-такиімперський централізм, русифікаторські тенденції.
Українці зробили ще один крок до політичної зрілості — поглибилисяпроцеси структуризації політичних сил, відбулося остаточне оформлення політичнихідеалів, посилилося сприйняття самих себе, як нації, котра має свої особливіінтереси політичні, економічні, культурні.