МІНІСТЕРСТВООСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
Кафедраісторії
КУРСОВАРОБОТА
натему:
Культурницькадіяльність єврейських громад в Україні в середньовіччі
Київ– 2009
Зміст
Вступ
Розділ 1. Організаціяосвіти
1.1Початкова освіта. Хедери
1.2 Ієшиви
Розділ 2. Системапідготовки викладачів
2.1 Методи і програминавчання
2.2 Пілпулл і хілуккимта їх критика
Розділ 3. Книгодрукуванняяк основа освітнього процесу
3.1 Загальний станкнижної справи
3.2 Мовикнигодрукування та коло читачів
Висновки
Список використаних джерелта літератури
Вступ
Актуальністьтеми: Розвиток суспільства, його провіднихідей та ментальності напряму поєднаний з освітньою діяльністю. Дослідженнякультурно освітніх процесів допомагають скласти уявлення про взаємодію різнихнародів, відмінних за своїм типом ментальності, полегшать формування загальноїісторичної концепції розвитку націй. Для глибшого розуміння місця, що займалоєврейство серед населення України у XVII-XVIIIст., потрібно проаналізувати розвиток його освіти і культурницької діяльностієврейських громад (кагалів) як основного осередку українського єврейства.
У зв’язку зізміною системи навчання у вузах України важливими є розробки в галузі освіти такультури. Детальний розгляд методик викладання збагатить сучасну педагогічнунауку. Наукове забезпечення освітніх перетворень неможливе без знання розвиткутеорії і практики вітчизняної освіти і школи в минулому, без нового осмисленнята переосмислення здобутого досвіду. Це значною мірою стосується освітинаціональних меншин України в цілому, в тому числі і єврейської.
Об’єктомвивчення є культурно-освітня діяльність кагалів в Україні в XVII-XVIIIст.
Предметомдослідження є розвиток та функціонування єврейських навчальних закладів, методивикладання та стан книгодрукування.
Хронологічнірамки: Розглядається завершальний етапєврейського середньовіччя XVII-XVIIIстоліття. Вважається, що єврейське середньовіччя скінчилось у 1789 р., зотриманням євреями громадянських прав у Франції. Проте, враховуючи, щодосліджується єврейство на Україні такий розподіл дат умовний, адже фактичнофранцузька революція ніяк не вплинула на становище східної єврейської діаспори.Важливою подією для євреїв України стали три розподіли Речі Посполитої, щозмінили економічну і політичну ситуацію, але не загального устрою єврейськоїнаціональної освіти та культури. Українське єврейство переживало основі етапиісторичного розвитку в унісон із народами Російської імперії. Тому доцільнішевзяти хронологічно умовну дату, тобто закінчення XVIIIст.Дослідження закінчується часом правління імператора Павла та утвореннямцензурного комітету, коли почався процес знищення адміністративногосамоуправління, посилився урядовий тиск на кагальні установи, інтенсивнопоширився рух маскілів (єврейських просвітників).
Географічнірамки: Охоплюється території ПравобережноїНаддніпрянщини та західної України, що входили до Польщі і після трьох поділівРечі Посполитої приєднались до Австрійської і Російської імперій.
Метароботи полягає у висвітленні педагогічно-освітньої діяльності єврейськихгромад.
Завданняроботи:
- розгляд специфіки організації єврейськоїнаціональної освіти;
- надання загальної характеристикишкільним установам;
- вивчення кола задіяних в них осіб;
- висвітлення процесу навчання;
- розгляд значення в культурно-освітнійдіяльності друкарства.
- виявлення фінансово-економічного впливкагалу на розвиток освіти і друкарства.
Аналізвикористаних джерелталітератури:
Основнимджерелом по вивченню системи освіти є хроніка Ганновера «Пучина бездонна», деавтор перед тим як викласти події 1648 р. розглядає польсько-українськеєврейство на передодні них. Він докладно описує процес навчання в хедерах таієшивах. Його данні можна вважати перебільшенням, але слід враховувати, щокількість польських начальних закладів він у порівнянні з кількістю німецьких ііталійських єврейських шкіл.
Важливе значеннямає листування. Листи євреїв з Речі Посполитої до інших країн засвідчуютьдіяльність кагалів, навчальних закладів при них, про життя знатних людей тарабинів. Особливим видом листування є респонси – відповідь рабина на запит зіншої громад, в якій не змогли самостійно дійти згоди у спірних питаннях. Респонсидають додаткову інформацію, підчас незамінну, містять в переважній більшостігалахічні трактування, а у деяких зустрічається доповнення, що стосуються іншихтем. По них можна визначити рівень розвитку релігійно-філософського вчення. Особистелистування містить велику кількість даних про побутові навчальні заклади. Разомз книгами кагалів, в яких містяться адміністративні постанови та закони, це даєможливість дослідити характер тогочасної єврейської освіти. Джерельна база,хоча й широка, але не всебічна, тому висвітлити дане питання в повній міріважко. Одним з головних завдань є віднаходження нових джерел, та введення їх внауковий обіг.
Розглядаючилітературу що стосується цього часу треба звернути увагу на те, що більшістьавторів досліджують не саму культурну діяльність окремо, а її синтез ізрелігією. Такий підхід є досить доцільним, бо грань між освітою і релігією буланабагато більш хиткою, а ніж на сьогоднішній день. Загальні тенденції урозвитку досліджень українського єврейства намітились ще в середині ХІХ ст. Доних відноситися посилене вивчення хасидського руху, економічних зв’язківєврейського населення із іншими соціальними та етнічними групами,соціально-економічна діяльність кагалів. Спочатку збирались часткові відомості,як доповнення до загальних етнографічних досліджень південних окраїн Російськоїімперії.
Значний вклад увиокремлення у вивчення іудаїки зробив Дубнов С., його «Коротка історія євреїв»є одним з найбільших повних та систематичних видань з єврейської історії уРосійській імперії. Другою не менш значною подією стало видання Єврейськоїенциклопедії під редакцією Кацнельсона Л. в 16 томах. В радянські часи буласпроба надрукувати хроніки періоду Хмельниччини із коментарями. Протепідготовлена Боровим С. у 30-х рр. книга не була надрукована. Її перевидали уМоскві лише 1997 р. спільно із Ієрусалимськими видавництвами. Серед останніхдосліджень слід виділити видання Відкритого університету Ізраїль «Глави зісторії і культури євреїв Східної Європи». Воно складається з 6 частин у 3томах, де окремо розглядається книжна справа XVI-XVIIIст.Також проблематика друкарства висвітлюється у монографії Ельяшевича Д.«Єврейська книжна культура», але лише починаючи з введення в Російській імперіїокремого відділу цензури для іудейської літератури при імператорі ПавловіПетровичеві. Окрім того книговидавництва частково торкається Іван Огієнко,який, при загальному огляді друкарства на Україні, в окремому розділі своєїпраці «Історія українського друкарства» характеризує розвиток єврейськогодрукарства.
Зазначеніджерела і роботи дослідників ХІХ – ХХ ст. досить повно висвітлюютькультурницьку діяльність єврейських кагалів на території України в XVII-XVIIIст. Найбільше уваги приділяється розвитку освіти і книгодрукарства у євреїв яку «народу книги». Але в розкритті цієї теми залишається чимало білих плям,заповнити які можна сьогодні завдяки використанню раніш невідомих архівнихдокументів і матеріалів.
Розділ1. Організація освіти
1.1 Початковаосвіта. Хедери
Перебування вгетто призвело до того, що на євреїв майже не вплинув європейський Ренесанс іПросвітництво. Єврейська освіта залишалась тільки релігійною, і базувалась наоснові священних текстів, проте базова освіта була зально-доступною. ЗгідноГалахи (побутових законів і приписів), кожен батько зобов’язаний бувтурбуватись про освіту своїх синів.
Термін «хедер»,що переводиться як кімната був впроваджений у німецьких землях близько ХІІІстоліття. Він позначає місце в синагозі, або, як це було зазвичай, в домівчителя де навчалась єврейська дитина. У якості постійного інституту початковоїосвіти хедер використовувався в ашкеназькому суспільстві Східної Європи. Він ідосі виконує свою початкову роль у традиційних громадах Ізраїлю. Єврейськекультурне життя та особливо освітня діяльність сконцентрувались в РечіПосполитій, в тому числі і на українських землях. Ганновер писав: «Це настількидобре відомо, що не потребує доказів: ніде у всьому розсіянні Ізраїлю невивчали так багато Тору, як у Польщі»[1].
Хедери булипершою ланкою в навчальному процесі. Вони підтримувались і керувались кагалами,бо там не тільки навчались, а й відбувався процес соціалізації. Меламед,шкільний вчитель, вів список своїх вихованців. Зміни, що відбувались у складіучнів окремим звітом щорічно подав до кагалу. Хедери працювали на приватнійоснові. Батьки заможних учнів оплачували освіту самостійно. Фінансуваннябідняків покладалось на кагал. В більшості громад для таких цілей існувалиокремі навчальні заклади, що називались талмуд-тора і фінансувались за рахунокцдаки (тобто пожертвувань) і бюджету кагалу. Головною діяльністю керівництваобщини було контролювання якості освіти, рівня кваліфікованості вчителів,перевірка знань учнів. Цим займався безпосередньо сам кагал або призначений відйого імені габбай (наглядач у певній галузі діяльності громади)[2].
В хедеринабирались хлопчики в ранньому дитинстві. Перш за все вони отримували навичкичитання. З трьох років починали запам’ятовувати букви та їх назви. Вивченняграматики було недосконале й закінчувалось на вмінні читати. Посібниками булиСідури, збірники молитов. Сприйняття матеріалу ускладнювало те, що іврит переставбути розмовною мовою євреїв ще у пізній античності, але ним продовжуваличитатись молитви. Мова не вчилась систематично, і учні, а інколи і дорослі нерозуміли змісту прочитаних ними молитов. Тому одразу з’явились пропозиції щодовведення в програму навчання толкування молитов. Пропонували також і вчитисамих маленьких спочатку на ідиші, а потім поступово переводити на іврит. Протене має згадок про реалізацію таких планів, чи використання перекладів Сидурів наашкеназьку мову в хедерах.
До вивчення Торизгідно методичних приписів приступали лише після освоєння азбуки і тільки з третьоїкниги, тобто книги Левіт, щоб хлопчики могли якнайскоріше починати брати участьу богослужіннях. Вивчення Тори базувалось на перекладі слів тексту на ідиш помірі їх появи в оригіналі на «лашон колеш». Це був педантичний і послідовний,але далеко не досконалий переклад. Спочатку слово зачитувалось в голос на мовіоригіналу, а потім давався переклад на ашкеназьку. Вважається, що текст, якийлежав перед дітьми не був оздоблений перекладом. Кожне слово перекладалосьокремо, і учням не пояснювали структуру мови, її обороти. Порядок слів уреченні при перекладі не змінювався, прискіпливо слідкували, щоб кожне словойшло в такій послідовності, як в оригіналі. Такий підхід спотворював смисловузагрузку тексту, ігнорував синтаксис мови перекладу. Вираз, що мав декільказначень, перекладався завжди однаково. Наприклад, слово «нашах» подавалось, як«укусив», навіть якщо воно за контекстом позначало «пограбував». Разом з Тороюрозглядались коментарі Раші. Гомілетичне тлумачення тексту витісняло будь-якіпрояви екзегетики чи реалістичного підходу.
В вісім-дев’ятьроків учні починали освоювати Вавилонський Талмуд (Гемару). Найбільш здібні підкерівництвом вчителя продовжували його вивчення й надалі, а згодом могливступити до ієшив. Для більшості ж навчання закінчувалося на рівні хедерів. Ієшивив деяких випадках заміняв бет-гамідраш. Що стосується закінчення курсу, то всіхлопчики зобов’язані були вчитися до віку барміцви, тобто 13 років, а іноді до14-15 років. Вважалось бажаним, щоб кожна дитина навчалась в хедері близькодев’яти-одинадцяти років.
Навчання ухедерах, на відміну від ієшив, проводилось на примітивному рівні. Більшістьтекстів просто заучувались напам’ять. Посада вчителя у цьому закладі некористувалась повагою, адже вважалось, що дляцього не треба докладати великих розумових чи фізичних зусиль. Укінці XVIII– поч. ХІХ хедери піддавались жорсткій критиці послідовників Гаскали(Єврейського просвітництва). Методи реформування пропонувались ще в XVIIIст., від лояльних до традиції до найрадикальніших, тобто повного усунення цихшкіл. У джерелах зустрічаються неоднакові описи цієї установи, що буловикликане утворенням різних варіантів хедерів в різних частинах світу. Дати єдинухарактеристику цього закладу надзвичайно важко. Частина документів містятьпропозиції по його покращенню полемічного характеру і тільки декілька детальнийопис роботи хедера.
Учні приходили вдім до меламеда після ранкової молитви. Інколи для хедери орендували окремібудинки, у випадку, коли дітей було багато, а община мала гроші. Займались додесятої, це становить за найбільшими розрахунками чотири чи п’ять годин. Підчаскороткої перерви діти повертались до дому, їли і знову йшли до вчителя об 11 годині.Потім навчання продовжувалось до другої. О другій учнів відпускали на обід.Після нього заняття продовжувались до вечірньої молитви. Навчання відбувалисьнавіть в суботу, але лише до обіду. Вчитель не мав права набирати більше 40учнів[3]. Такапостанова, певно, виконувалась не завжди, бо деякі кагали вимушені булиперевидавати її на своїх зборах знову і знову.
На 1773 р.,тобто одразу після першого розділу Речі Посполитої на територіях, що ввійшли доРосійської імперії, нараховувалось 4,2 тисячі вчителів хедерів та 5,7 тисяч їхпомічників[4]. Протезгідно літописам та згадкам станом на передодні 1648 р. їх було в декількаразів більше, а ніж потім до ХІХ століття, коли система хедерів почалавитіснятись маскільским рухом. Помічники вчителя проводжали дітей з дому дохедери, щоб ті не заблукали по дорозі, також таким чином контролювалосьвідвідування, яке було майже 100%. У мемуарах та літературі згадаються предметишкільного побуту, які свідчать про методи навчання, застосування фізичногопокарання. Часто згадуються канчуки (плітки), таблиці для вивчення алфавіту,особливі мелодії, за допомогою яких краще було запам’ятовувати вивчений матеріал.Меламеда у деяких випадках називали ребе (шанобливе звертання до рабина).
Дівчата узагальні хедери не приймались. Але існування окремих навчальних закладів дляних становить у сучасній науці проблему. Звісно, що неформальне вихованнядівчинки відбувалось так само, як і хлопчика. У сім’ї вона засвоювала з першихроків життя норми поведінки, моральні і релігійні цінності, велику кількістьрізноманітних знань про навколишній світ. Від матері вона дізнавалась, якзапалювати свічку у Шаббат, вимовляти над ними «Господь Авраама, Исаака иЯкова», в неї ж вчилась виконувати роботу по дому, вести себе за столом іпроводити вільний час. В рамках сімейного і суспільного життя дівчинказасвоювала ідеали свого кагалу і намагалась виконуватися заповіді, що їїстосувались. Традиційне ставлення до освіти дівчат базувалось на вислові зМішни: «Хто навчає дочку свою Закону, той робить нерозумно»[5].
Безлічлітератури, як релігійної так і світської, направленої на жіночу частину населеннягромади показує, що дівчинка отримувала все ж таки початкову освіту. Така навичка,як вміння читати, вважалась необхідною, навіть в тому випадку коли мова не йшлапро чоловіків. Існують спогади полемічного характеру у Яакова Ємдена(1697-1776) в книзі «Мигдал Оз»: «Невідомо звідки прийшов цей дурний звичай, щонині є в землях цих: посилати маленьких дівчаток на дім до меламеда, навітьякщо він не одружений. І повинно слідкувати за цим і перешкоджати, щоб посилалиїх вчитись до досвідченої жінки або ж вчили в батьківському будинку, а не середхлопчиків, з котрими вони звикнуть до дурного; а ще краще і до жінки непосилати вчитися поза будинком, щоб не знущались з неї хлопчаки, а також, щобна вулицю часто не виходила… бо уся слава дочері царської зсередини»[6].
В рішенні одногоз кагалів на території сучасної Чехії від 1677 р. говорилось: «Той, хто тримаєв своєму хедері п’ять дівчат, не має права викладати хлопчикам Тору… Меламед,що викладає в своєму хедері Гемару, навіть один закон, не має права утримуватині однієї дівчинки в якості учениці, а тим більше ні одного хлопчика, що вивчаєалфавіт»[7].Враховуючи однаковість єврейської традицій на території Східної Європи, цеправило можна примінити і до українських земель. Такі згадки зустрічаютьсянечасто і мають велике значення для освітлення культурно-освітньої діяльностієвреїв в часі пізнього середньовіччя і на початку нового часу.
Таким чином мибачимо, що і дівчата отримували якусь освіту, у рамках хедера. Зазначенанавичка читати необов’язково говорить про вміння писати. Відповідь на те, чиотримували такі знання жінки, криється у листах того часу. Більшість писати невміла, була змушена звертатись до писарів чи своїх чоловіків, хоча існували івиключення. Жінки могли отримати освіту, але виходячи з галахічних приписів,вони мали лише дві можливості: або займатись самоосвітою з надрукованих наідиші книжок, або отримувати знання на практиці.
Початкова освітау єврейському середовищі була загальнодоступною, що якісно виділяло її на фонітрадиційної християнської. Вона хоч і подавалась на розмовній мові, але даваламожливість при бажанні продовжувати навчання самостійно, а чоловіки малиможливість отримати «вищу» освіту в ієшиви, чи якщо такої можливості не було, убет-мідраші при синагозі. Освіта стала першим етапом у поширенні Гаскали вєврейському суспільстві у другій половині XVIIIст., бо запропоновані ідеї краще сприймаються, коли людина має хоча б базовіосвітні навички, вміння читати та писати. Просвітницький рух особливо поширивсяна Галичині. Його наступ на ортодоксів був безкомпромісним і різким настільки,що в 1816 р. рабин Львова наклав заборону на маскільські ідеї.[8] Серед євреїв в XVII-XVIIIст. в Україні не було повністю безграмотних, тоді як з поголовною неосвіченістюнизів християнського суспільства почали боротися тільки у ХХ ст. Всі чоловікивміли писати, виключення становили тільки жінки. В той час, як серед християн,навіть серед деякої частини міського населення, не кожен вмів поставити підпис.На кінець зазначеного періоду хедери масово стали реформуватись і як системазагальної освіти були до кінця ХІХ ст. витиснені більш кваліфікованими навчальнимизакладами.
1.2 Ієшиви
Коріннявиникнення цього навчального закладу уходить в епоху Мішни і Талмуду. Незважаючина деякі спільні риси, ієшиви часів давньої Палестини та на українських земляху XVII-XVIIIст. суттєво розрізняються. Характер останньої тісно пов’язаний зі світом ашкеназькоїдіаспори. Ієшива була органом, в якому виховувались «вчені мужі». Її існуваннязалежало перш за все від присутності у кагалі рабина, тобто спеціаліста,здатного викладати галахічні приписи та Талмуд. Ця самостійність виражалась нетільки у володінні матеріалом, а й в умінні давати свої нестандартні пояснення.Звісно, що рівень знань рабина та оригінальність його оцінок не піддаютьсяоднозначній критиці. Більше того, потрібний рівень мінявся в залежності від місцявикладання. Голову ієшиви вибирали не кагальні органи, і його статус залежаввід ставлення до нього учнів та інших вчених-мудреців. Вплив «талмудім-хамім»був настільки сильним, що формував загальну громадську думку, яка формувала ставленнядо нього кагальних органів. Соціальні зв’язки стали набагато більш тісними, аніжнавіть у епоху стародавнього світу і початку розсіяння.
Ієшива, навідміну від хедеру, який не приймав дітей з інших місць, могла надавати освітубажаючим не тільки з іншого міста, а й з іншої країни. Юнаки починаючи з 14-15років були не тільки підготовленні до навчання в ієшиві, а й самі прагнули житиокремо від родини, переходити від будинку до будинку, проводити час серед своїходнолітків та бесідуючи з головою ієшиви, своїм вихователем та наставником.Навіть хлопчики з великих кагалів, де було достатньо кваліфікованих навчальнихкадрів, їздили в отримувати освіту в інші штетли. Підлітки повністюприсвячували себе навчанню та духовним пошукам, релігії. Той, хто навчався вієшиві, майже не піклувався про побутові проблеми, їжу, місце проживання. Ученьне брав участі ні в політичному, ні в економічному житті кагалу, не виконував уньому додаткові добровільні роботи. У таких умовах гарантувалось, що якщо внього буде достатньо інтелектуальних здібностей, то він в результаті навчаннядосягне рівня носія ідеалів, пропагованих суспільством. Характерне для ньогоградуювання, перетворювало традиційні цінності в прерогативу окремого прошарку– вчених мужів «талмідей-хамім». Це зобов’язувало ієшивників піклуватись протрадиції котрі передавались послідуючим поколінням через установи, що булиштучно ізольовані від інших інститутів кагалу.
Хоча учні, щопроживали у місті, де знаходилась ієшива могли становити більшість, вонипереважно залишались на периферії освітнього навчального закладу, на відмінувід інших кагальних утворень. Така постановка питання була зумовлена повноюзалежністю учнів від наставників, що посилювалось з їх ізоляцію від іншихінституцій. Ядро ієшиви завжди утворювали іногородні, вони в повній мірівідповідали вимогам самовіддачі і вірності главі ієшиви, бо фізично і моральновід нього залежали більше, аніж місцеве населення. Кількість іногородніх учнівдемонструвала популярність ієшиви, чим їх більше тим краще. Бажання потрапити доповажного вчителя, котрого можна прийняти за еталон праведного життя таблагочестя, мудрості, змушувало молодих людей полишати свій дім і йти у далекікультурні центри. Серед народу побутувала приказка, що той, хто навчається водного рабина, ніколи не здобуде справжнього благословення. Громади підчас намагалисьзменшити засилля чужаків тим, що обмежували їх кількість в ієшиві, але ніколине забороняли повністю їх присутності.
Студентство, якхристиянське так і іудейське, в середні віки було найменш статичною групоюнаселення. Було багато маршрутів, котрі проходили учні ієшив, але в XVIст.вони всі стали закінчуватись у Речі Посполитій. Нерідко такі студентиодружувались на місцевих, і залишались назавжди. В ієшиви прибувала молодь зНімеччини, Богемії, Голландії, навіть Італії, що декілька століть до цього булаосновним центром єврейського віровчення у західній діаспорі. Відомо, що зяттяГликель з Хаммельна навчались у Львові і Познані, і навіть оселились там, алепід час погромів 1648 р. змушені були втікати. Багато хто жалівся, що батькивідмовили їм у підтримці, особливо це стосувалось фінансів. Відрив від сім’ї ізвичного середовища, влаштування нового життя в іншій країні, сприяли ранньомудорослішанню учнів ієшив, привчали їх до самостійності. Юнаки з невеликихгромад відчували труднощі через розрив, що виникав між їх особистимиінтелектуальними досягненнями і слабкою освітою в тих містах, звідки вониприходили.
Органи общини ікагальні інститути брали на себе фінансування таких установ. Тягар утриманняучнів розподілявся рівномірно по всьому кагалу. Рабин, котрий повинен бувочолити ієшиву, при призначенні його на посаду оговорював кількість учнів, якабуде навчатись в ієшиві і утримуватись за рахунок громади. Безпосередня опікапро учнів покладалась на «габбай га-купа». Деякі заможні громадяни, прагнучивиконувати заповідь про цдаку, утворювали додаткові фонди. Габбай також мавправо змусити будь-кого з членів общини дати притулок учням у будні дні іособливо по святам та у суботу. Діяльність кагалів у цій сфері не була повністюсамостійна, існували надобщині органи контролю.
Характер ієшивиперш за все визначав той, хто її очолював. Навколо нього концентруваласьдуховна діяльність навчального закладу. Його авторитетом і талмудичнимизнаннями пишались усі учні та члени громади. Теоретично, кожен хто забажає, мігзібрати навколо себе групу учнів і проголосити їх ієшивою, а себе її головою.Проте насправді, виникав ряд труднощів, і в першу чергу фінансових. Це робилоглаву ієшиви в той чи іншій мірі залежним від громади. Щоб утримувати навчальнийзаклад такого рівня потребувалося багато коштів, котрі надавала місцевагромада, і цілком логічно припустити, що вона прискіпливо відбирала кандидатівна таку роль. Але вже на початок XVIIст.з’явилась велика кількість скарг на «негідних свого місця» глав ієшив, щовідкривали їх не маючи достатнього досвіду та поваги у суспільстві. Це булопов’язане з такими змінами як, поширення дидактичного методу пілпулу,поширенням печатної книги, збільшенням кількості учнів в ієшивах, колинаставник не встигав уділити достатньої уваги кожному.
Поступовокритика посилювалась це було у прямому зв’язку зі збільшенням кількостівипускників. Типовий прикладможна привести у висловлюваннях Махаршала, де він виступає проти знеціненнясімхи, тобто процедури отримання почесних титулів «хавер» (що дослівнопереводиться, як «друже») та «морену» («вчителю наш»), а також надання учню, щотільки закінчив ієшиву, статусу рабина. З цього можна зробити висновок, що на початокXVII ст. кількістьосвічених людей настільки зросла, що пропорційно до неї змінились вимоги достатусу глави ієшиви. Махаршала підсумовував, що тих, хто отримав освітубагато, але тих хто дійсно отримав знання в декілька разів менше. Окрім того,широко відомий факт, що не кожен, хто отримав певну інформацію, може донести їїдо інших. Відомі скарги європейського єврейства, яке звинувачувало східнудіаспору у тому, що вона присвячує своє життя непрактичній демагогії,гуманітарному вченню, що не давало матеріального прибутку. Таке ставлення буловідповіддю на зневагу Ганновера та інших мудреців до стану єврейської освіти уінших країнах. Тоді як південна та близькосхідна діаспора навпаки звинувачуваласхідноєвропейські громади у бажанні земних благ і нехтуванні духовними.
Лунали претензіїна те, що падав моральний рівень глав ієшив, що вони брали великі гроші за своївиклади «закон заради закону». Тобто, із розширенням апарату посилилась йогобюрократизація, неминучий негативний наслідок великої соціальної групи. Здолатийого можна лише подрібненням ієшиви на менші підрозділи, наприклад класи чисучасні університетські групи. Бажання дати освіту як найбільшій кількостіучнів відображалось на її рівні. Їх кількість не відповідала кількостікваліфікованих вчителів та фінансів, що могли бути вкладені у їх навчання. Ганноверзазначав, що повага до вчителів була надзвичайно висока, тому не дивно, щобільшість намагалась стати ними. Але тут слід зауважити, що літописецьперебільшує чисельність таких шанованих викладачів. Відсутність кордонів втакому вигляді, як вони існують зараз, а до того ж існування Речі Посполитої якєдиної держави, що займала територію сучасних Польщі, України, Литви і т.д.полегшувало обмін студентами.
Керівники ієшивнерідко змінювали місце викладання, переїжджаючи з одного кагалу до іншого.Серед них був відомий своїм історичним твором «Магіллат ейфа» Рабі Шабтайбен-Меір га-Коген, що жив в першій половині XVIIст. з 1621 р. по 1662 р. Його праця, як і Ганновера освітлювала події 1648-1649років. Високий рівень знання Галахи, особиста слава відомих глав ієшив,мудреців-талмудистів, формувала як у самих представників східноєвропейськоїдіаспори так і в інших ідеалізоване уявлення про громади на території України іПольщі.
Таким чином, уєвреїв України в XVII-XVIIIст.існувала система національно-релігійної освіти. Її представляли науково-освітнізаклади – ієшиви, які були головними центрами культури і науки. Вступити до нихміг кожен, хто добре знав іврит та був спроможний засвоювати на ньому поданийматеріал. Навчання у них було безкоштовне і заклади утримувались за рахуноккагалу. Обмін учнями між ієшивами на найвищому щаблі розвитку. Поганим вважавсятой мудрець, що навчався тільки в одного рабина в одній ієшиві. Учні змісцевого населення ніколи не складали більшості, бо це було не вигіднорабинам. Чим більше був учень відірваний від інших соціальних інституцій, тибільше він особисто залежав від голови ієшиви. Але був і зворотній процес –учні, якщо їм не сподобається вчитель, могли з легкістю його полишити і піти вінше місто, підірвавши цим авторитет рабина у громаді.Посадаголови ієшиви трималась на особистому авторитеті. Освітній процес проходивліберально, ставився уклін на викликання між учнями дискусій та наконтрольовану самоосвіту.
Розділ2. Система підготовки майбутніх вчителів
2.1Методи і програми навчання
В ієшивахспівіснували традиційні принципи навчання, які використовувались у всіх країнахна протязі тисячоліть і нові методи. Щоб ознайомитись з різноманітнимиаспектами щоденного навчання в ієшиві треба звернутися до книги НатанаГанновера, де в заключній її частині приводиться широкий опис освітньогопроцесу. Заняття в ієшивах проходили за чітким графіком. В літку – починаючи зіяра до п’ятнадцятого дня місяця ава, а взимку – від хешавана до 15 дня швата. Задекілька тижнів до цих дат рош-гаешива (за Ганновером теж саме, що й головаієшиви) наказував кожному учню виконати почесний обов’язок, викласти замістьнього мудрецям та юнакам «хилук»[9], тобторозповісти про декілька різних галахічних проблем, пов’язаних між собою зазмістом. В цьому випадку слово «учень», яке вживає Ганновер, має трактуватись,як найвищий ступінь під час навчання в ієшиві, тобто людина особисто працююча зголовою ієшиви, яка має можливість у майбутньому зайняти його посаду.
Після 15 ава абож 15 швата підлітки могли змінити місце навчання на інше за бажанням. За деньвивчався один лист Гемари с галахічними коментарями Раші, найвідомішогосередньовічного інтерпретатора Талмуду, і Тосафот (зібрання коментарівєврейських ашкеназьских авторів XII– XIII ст., послідовниківРаші). Від свята Шаувот чи від Ханукки до святкування Нового року, чи до Песахавивчали галахічні постанови. Час проводження цих навчань залежав від виборуглави ієшиви. З підлітками розбирали праці Алфасі, єврейського вченого ХІ ст. Фактичнонайбільший обсяг матеріалу засвоювався між 15 ава і 15 швата, коли по програміуділяли увагу безпосередньо Гемарі, Раші і Тосафот. Це вивчали всі — відпідлітків до мудреців. Всі освічені люди громади і учні приходили до ієшиви іглави не було розбирали між собою галахічні проблеми. Коли з’являвся вчитель,то йому задавали найтяжкі запитання, що виникли. Він був зобов’язаний кожномувідповісти. Існувало декілька класів учнів: «підлітки», «юнаки», «мудреці».
ВивчавсяВавилонський Талмуд, тобто той Талмуд, що сформувався в персидсько-вавилонськійдіаспорі, ще названий Гемарою. Він був центральною книгою, навколо якоїбудувалось все навчання. Усі інші книги були лише коментарями та поясненнями доТалмуду. Основну частину додаткової літератури становили Тосафот та коментарірабі Іцхака Афасі, представника «Золотого віку» сефардів в Іспанії. Афасінаписав «Сефер га-галахот» («Книгугалахічних постанов»). В ній приводиться юридичний аналіз різноманітнихфрагментів Гемари і виносяться остаточні рішення по кожному окремому питанню.Таким чином, Алфасі створив звід законів Гемари, що сприяло її поясненню іспрощенню для розуміння.
Важливим методомосвіти була самостійна робота над Талмудом і пов’язаним з ним матеріалом –тобто коментарями Раші і толкуваннями тосафістів. Вона по суті була домашнімзавданням, підготовкою до щоденного уроку голови ієшиви. Його початокпроводився у вільній формі. Кожен міг поставити голові ієшиви запитання, щовиникли в нього при прочитанні пройденого листа з Талмуду. Як правило, коженвказував на виявлені ним протиріччя в самому тексті Талмуду чи в йоготлумаченнях. Здібність учнів задати питання поважче була мірилом їх особистихздібностей. В другій частині заняття голова ієшиви розповідав про нове, що вінвніс в розуміння вивченого листа Гемари.
З мудрецями, якіневдовзі повинні були стати рабинами, голова ієшиви проводив окремі заняття«поксим». На них вивчались тексти, але так, щоб в майбутньому випускники моглисамі викладати і виносити рішення з приводу практичної Галахи. Існувалаієрархічна структура, коли старші групи учнів передавали свої знання молодшим ітим самим отримували ще й педагогічні навички: «… і до кожного бахуруприкріплялось не менш, як два хлопчики, котрі навчались в нього всьому тому, щовін засвоїв вивчаючи Тору».[10]
Ганновердокладно розглядає хід навчального процесу серед наймолодших учнів. Кожен головаієшиви мав помічника, або ж замісника, який щоденно ходив з кімнати в кімнату іперевіряв чи навчаються підлітки, і попереджав, щоб займались і «не ходили повулицях». Перевірка самостійно вивченого та опрацьованого матеріалу відбуваласьу четвер. Оцінював рівень отриманих знань не голова навчального закладу, аспеціальний службовець, посада якого називалась габбай талмуд-тора. Навіть у ієшиваху групах підлітків та юнаків використовувались фізичні покарання плітками увипадку, коли учні не знали, або знали недостатньо з того, що їм було задановивчити. Друга перевірка відбувалась у канун Шаббату і проводив її особисто головаієшиви. Так як навчання проходило індивідуально в особистих кімнатах учнів, тоособливого догляду потребувала дисципліна. Вона запроваджувалась середпідлітків за допомогою пільг, дарунків чи покарань. Подарунки інколи робиласама громада: «Так само і в три обмежувальні дні і в Хануккку повинні булиюнаки і підлітки повторювати все пройдене за цей час,абагаті люди з громади давали їм за це небагато грошей у подарунок»[11].Тих, хто погано вчився, соромили перед усіма,«приводили у жах великий». Важливим було також те, що не було, хоча йформально, соціальних відмінностей – закон був одних для всіх.
Учні ієшив малипротягом року два періоди великих канікул, що давали необхідний відпочинок відінтенсивних і важких занять, і давали можливість бажаючим змінити ієшиву набудь-яку іншу. Особливо старанні учні використовували відпочинок для прочитаннядодаткової літератури. Крім того такі довгі канікули були спровокованіекономічним фактором, бо понижували тиск на бюджет кагалу. Таким чином,навчання проходили по чіткому графіку, підпорядкованому вимогам кагалу.Простежується прямий, хоча й не помітний на перший погляд, вплив кагалу наосвіту. Під зазначені терміни підганялась програма. Проте все було виважено,кількість навчальних днів визначалась виходячи з економічних потреб громади, алене була зменшена настільки, щоб це погіршувало рівень освіти.
Отож підхід довикладання та проведення занять не був спонтанним, а виваженим і прорахованим.Поєднувались освітні і економічні вимоги, що проявляється у графікурозташування канікул. Головним надбанням була уніфікованість графіку в усіхІєшивах Речі Посполитої, що розширювало можливості учнів, давало їм змогувільно змінювати навчальний заклад. Ні в якому разі спроба зменшити фінансовийтиск на кагал за рахунок довгих канікул не позначалась на програмі навчання,всі базові тексти вивчались в повному обсязі.
2.2Пілпул і хілуккім та їх критика
В середньовіччіпід терміном «піллпул» розуміли метод обговорювання талмудичного запитання, що передбачавінтенсивне застосування логіки. Гострота мислення грала важливу роль вметодиці, що її застосовували законовчителі. Сторінки Талмуду переповненіпроблемами і спробами їх вирішення. Проблема, в даному випадку, — цезнаходження протиріччя між джерелами, авторитет яких однаковий, наприклад,судженнями двох танаїв, чи таная та аморая. Способом вирішення в більшостівипадків було спростування подібності між двома джерелами, і можливості їхспівставлення. Таким чином, труднощі виступають як результат спроби довестилогічним шляхом, що два джерела мають щось спільне, навіть якщо в них, наперший погляд, обговорюються різні питання, а розв’язання вимагає здатностідовести, що правові норми, на яких основані тексти, що розглядаються, відмінні,і тому подібність між ними лише ілюзія.
Гострота розумуграла, таким чином, найважливішу роль в талмудичному диспуті. Стародавнімудреці вважали її головною рисою вченого чоловіка. В самому Талмуді в трактаті«Санхедрін» на 17 листі зазначається, що «уСинедріоні є місце тільки для того, хто здатен нечисте показати як чисте поТорі»[12]. Але уцьому вислові закладений і підтекст, що говорить про негативний потенціал, якийпроявляє себе у здатності довести дозволенність забороненого Торою.
Майстри пілпулавважали, що кожна буква у тесті, кожна лінія, будь-яка частина мови,стилістика, структура викладу, система асоціацій, правки важливі і переповненіглибинного сенсу. Їх вивчення дає можливість зрозуміти написане у повномуобсязі. Таким чином, бачимо, що основою методики є текстологічний аналіз. Єврейськівчені вважали, що мудреці, які коментували Талмуд сформулювавши свої тези, відпочатку ставили за мету нівелювати будь-який Талмудичний тезис. Великаінтелектуальна енергія витрачалась на те, щоб виявити прихований сенс тексту,його зміст, і довести, що існує повна гармонія між всіма джерелами і поглядами.Але підчас доходило до безглуздя. Мудрецям Талмуду почали приписувати ідеї, щонавряд чи тоді могли виникнути. Наприклад, розуміння біблійної розповіді проКаїна і Авеля, викладалось, як виклад дискусії про методику галахічних постановрабі Іцхака Алфасі і Роша, що жили в Середньовіччі.
Серйозні вченікритикували такий «обманливий пілпул», який віддаляв учнів від істини, щознаходилась у джерелі. Вони доводили, що такий метод не тільки знищує в учнівреалістичне розуміння дійсності і заважає поглибленому розумінню матеріалу,більше того, потім такі спеціалісти використовують його в якості методавстановлення практичної Галахи. Були й ті, хто підтримував пілпул, але навітьвони були проти його використання на практиці під час виведення правил Галахи. Поширивсяцей метод в XVI-XVIIст.у різноманітних формах на тернах Східної Європи, і особливо Польщі, включно ізукраїнськими землями.
Першим, хто ввівтермін «пілпул хілуккім», був рабі Яків Поллак. Вчений, Х. Дмитровський в своїйроботі «Про метод пілпул» чітко розділив близько спорідненні поняття пілпулу іхілуккіму. Він зазначав, що хоча більшість дослідників вважають це одним, прибільш прискіпливому дослідженню виявляється, що ці поняття все таки різні.[13] За даними Х. Дмитровського слово «хілук»з’явилось в ашкеназькому середовищі, більшість якого, після гонінь у Німеччині,переселилась на Правобережжя України та в Галичину, у Річ Посполиту в середині XVIстоліття.Його визначення пілпулу й хілуккіму наразі є одним з найкращих. Пілпул – цечастинка тексту, у якій міститься питання, невирішене завдання з Талмуду тапояснення, відповідь на нього. Хілук же являє собою декілька таких проблем,поєднаних між собою за змістом. По суті хілук являє собою цілу теоретичнуконцепцію, побудовану на базі декількох фактів, він є їх об’єднанням.
Постає питання,яка ж логіка використовувалась у таких роздумах. Вона безумовно присутня, і її технічніметоди нагадують не тільки базисну аристотелівську логіку, але й віртуозні софістськіметоди маніпулювання посиланнями. Таким чином, факт-пілпул порівнюється з іншимвипадком і робиться висновок. Проте не правильне, тенденційне використаннятакого методу призводить до незадоволення таким методом. Одним з найбільшихпротивників його був Махаршал, який став попередником єврейськогопросвітництва.
В його ієшивінавіть піднявся бунт, і учні пішли від нього до іншого мудреця. Скоріш за всеМахаршал був представником хіллукіму, тому не дивно, що в нього один знайрадикальніших поглядів на впровадження пілпул-хілуккіму. З дослідженням йогоматеріалів треба бути обачливим, бо зазначенні в них факти не те що неправдиві, вони тенденційні. Тому можна використовувати приведені ним приклади,але висновки про методи, що використовувались у єврейській освіті,підпорядкованій запитам громади, і нею керованої, слід переглянути.
Не слід вважати,що критика цих методів була радикальна і факти підбирались під вже визнанівисновки, бо навіть сам Махаршал не виступає проти пілпулу як такого, він лишекритикує загально прийняту методику його використання в той час. Неможливопояснити незадоволення його учнів ні чим іншим, як використанням в другій ієшивііншого виду пілпулу, який рабі називає «пілпул-хілуккім», що являє собоюлогічну надбудову на базі використаних до цього догм. Деякі вчені, такі, як Дмитровськийвважають, що «старцем і його сином» до котрого пішли учні Махаршала був відомийрабин того часу Шалом Шахна, який отримав посаду рош-гаієшива у спадок, анавчався від засновника метода. В нього навчався Га-Рама, який з великоюповагою згадував про свого вчителя.
Інший відомийєврейський вчений, Махарал з Праги, критикував загальні методи пілпулу прийняті,як в Австрії так і в Польщі, і на Україні, виступав проти основних методик,використовуваних в ієшивах. [14] Йогоідеї були відомі по території всієї Східної Європи, і були відгуком на діючітоді традиції. Він виступав проти прийнятого правила, починати вивчення Гемари,книги з багатьма трактуваннями та безліччю можливих висновків, з яких требавибрати лише один істинний, що буде постулатом громади, кагалу, його моральногокодексу, у 8-9 років. В деяких громадах вважали, що краще присвятити часвивченню Тосафоту, вже з готовими відповідями, щоб хлопчики скоріш приступалидо вирішення галахічних проблем. Такі випускники не могли самі думати, вонивикористовували вже подані заготівки, а проблеми талмудичного характеру залишалисьневирішеними, розвиток теології, релігійної філософії став більш повільним,фактично не вистачало фахівців: «І ці хлопчики ніжного віку, якби їх вчили здитинства, без усякого сумніву, звикли б до науки і до весілля, знали бидекілька трактатів; а так вони залишаються з порожніми руками. А все тому, щовчать вони Тосафот, тобто доповнення; а чи не краще з початку вчити самТалмуд?»[15] Такі даннісвідчать про поступове домінування коментарів над початковим матеріалом, а цеозначає зниження якості освіти. Махарал хотів добитись розуміння «системиГалахи», тобто основних конструкцій, використовуючи які можна прийматиадекватне галахічне рішення у нестандартній ситуації, коли звернення до книгкагалів та збірок респонсів не допомагає. Його намагання просвітити громади«Польських та Руських земель» закільчилось невдачею, біль швидкі тапопулістські методи навчання поширились значно швидше, і для їх викоріненняпотрібен був час.
Пілпулзвинувачували у тому, що за його рахунок ще недавні хлопчаки отримуютьможливість займати місце поряд з мудрецями та рабинами, а це не призводить нідо чого доброго, а тільки до поверхневого знання та марнославства. Проте слідзауважити, що такі заходи були потрібні, бо повне винищення громад на Україні вчаси Хмельницького потребувало швидко поновити склад інтелігенції. В іншомувипадку це загрожувало повній асиміляції та знищенню східної єврейськоїдіаспори.
Таким чиномосновним видом трактування Талмуду і навчального матеріалу в ієшивах бувпілпул, не дивлячись на всю жорсткість до нього критиків. Його головнимпринципом стала спроба розвинути гостроту розуму, вміння мислити логічно івикористовувати логіку за для досягнення своїх цілей. Учні, які навчались вкагалах де викладали пілпул, могли скоріше стати рабинами і виносити галахічнірішення, що було корисно для громади, збільшувало кількість потрібних кадрів.Загалом це метод трактування Гемари, і не тільки неї, був на прочуть з сильнимпотенціалом, і як все, що має сильну потужність, мав напрочуд руйнівні наслідкипри його невмілому використанні. Самим загрозливим з них був – використанняпідпулу у виведенні реальних правил практичної Галахи. Деякі учні, які використовувалипилпул-хиллуким починали переносити принципи, які використовуються у вербальнійгрі, на дійсність, навіть, якщо це було не доцільно і абсурдно. Загалом же використанняяк пілпулу та пілпул-хіллукім добре вплинуло на розвиток єврейської національноїосвіти.
Розділ3. Книгодрукування як основа освітнього процесу
3.1Загальний стан книжної справи
Такий технічнийвинахід, як друкарський верстат був безпосередньою причиною однієї знайважливіших інформаційних революції в історії людства. Сьогодні людям, які здитинства використовують друковану продукцію, важко уявити розмах цієї зміни,але саме в теперішньому середовищі це можливо простежити, якщо провестипаралель із тими змінами які відбулись після поширення Інтернету таперсонального комп’ютера. Винахід був настільки продуктивний, що з часівпершого видання Гутенберга та до кінця XVIст. у Європі було відкрито близько 250 типографій у містах. Новий метод нетільки суттєво знизив кількість коштів, що витрачались на створення одногоекземпляру книги, а й зменшив час її видавництва, створив умови для більшякісного зберігання, печатні літери краще сприймались читачем і зникла проблемапочерку.
Ремесло друкаряна початковому етапі поєднувало в собі елементи високої культури ігосподарської діяльності. Видавці у єврейському середовищі, як правило, буливченими мужами, вони нерідко називалися «законодавцями». Ця професіякористувалась великою пошаною і її не ставили на один рівень з іншимиремеслами, а прирівнювали до елітарних видів зайнятості. Видання книги хоча йподешевшало, все ж вимагало немалих економічних витрат. Люди, які займалисьцією справою, по-перше повинні були бути гарними дільцями, а по-друге матипідтримку громади, кагалу, який фінансував друкарство.
Єврейськекниговидавництво мало свої особливості серед яких мають бути виділені такі.Людей, які вміли читати, серед єврейського населення було значно більше, аніж ухристиянському середовищі. Це забезпечувало велику кількість покупців, ринокзбуту був досить широкий, і українські землі займали чи не перше місце у вжиткуцієї продукції. Таким чином, єврейський книжний ринок з перших днів своєї появизабезпечив своїх власників великими прибутками, будучи стабільним ірентабельним. Крім того, був великий список базової, фундаментальної літератури,яку мав знати кожен вчений муж і взагалі освічений чоловік. Це були Тора(Писання), Талмуд та Сідур. Навіть християнські друкарі, углядівши більшийпопит на таку продукцію серед іудейського населення, почали видавати літературуна ідиші та івриті.
Книжки, уминулому рідкісні і недоступні навіть відомим та небідним громадам, стали в XVII-XVIIIст.досить поширеними, дістати їх було відносно легко. На територію України дляєврейських громад на початковому етапі розвитку друкарської справи книгизавозили головним чином з італійських типографій. Це були твори по луріанськійКабалі, коментарі, праці з етики, проповіді і збірники галахічних постановсефардських законовчителів. Вплив традицій іспанського єврейства призвів дозмін у інтелектуальній сфері, підготовив громади до сприйняття ідей хасидизму.Значна частина бюджету кагалів стала іти на закупівлю з іноземних друкареньлітератури.
Проте відразу з’явиласьконкуренція італійських та місцевих книговидавців. На боці останніх був Ваадчотирьох земель проте, щоб обмежити випуск фальшивок, він постановив, щоб усієврейські друкарі отримували дозвіл і згоду на видавництво від старійшин тарабинів тих громад, де вони діяли. Випуск книг був величезним проривом, і їхвартість значно зменшилась, а кількість збільшилась, проте ставлення до книги,як саме до предмета ще довго не змінювалась. Їх зберігали, кожна громаданамагалась утворити при синагозі та ієшиві бібліотеку, в яку б входили виданняне тільки сакральні, а й сучасні до них коментарі та філософсько-релігійналітература. Єврейське книговидавництво саме на території України виникає доситьпізно. Пояснюється це двома факторами: по-перше, як вже згадувалось, основнамаса продукції завозилась з Західної Європи, в більшості з італійських міст,наприклад Венеції; по-друге, українські землі входили до Речі Посполитої, ібільшість друкарень виникала в її центрі, тобто у польських землях, Любліні,Варшаві, Кракові. Відсутність кордонів дозволяла закуповувати з відти виданняпо дешевшим цінам, на які не впливали митні збори. Тому масово друкарство середкагалів України стало поширюватись лише в другій половині XVIIст. на етапі повної децентралізації Речі Посполитої, а також після її трьохподілів, коли більша частина східних земель ввійшла до складу Російської імперії.
Один замстердамських друкарів, який займався експортом книг у Річ Посполиту, вирішивзекономити на митницях і заснував нову друкарню у Жовкві, яка постійно діяла з1693 р. Це була перше єврейське видавництво на Україні. Потім він передав їїсвоїм онукам, які акцентували увагу на видавництві календарів і книжок суторелігійного змісту. Без змін вона продовжувала свою роботи аж до 1782 р., коли їївимушені були перенести до Львова, великого адміністративного центраАвстрійської імперії, в якому легше було контролювати книжкову продукціюцензурним комітетам.
В 1733 р.виникла друга друкарня у місті Турці, окрім неї в цьому місті діяла ще однадрукарня. Невеликі підприємства розгорнули свою діяльність на Волині і Поділлі[16], в таких містах як Острог, Бердичів,Олексинець, Полоно, Дубно, Меджибіж, Порицьк, Славута, Корець. А такожзгадуються мандруючі видавництва, що переміщались між Калюсі і Слобківцями. Вонидіяли в останній чверті XVIII,але до середини ХІХ деякі з них реорганізувались, інші зачинились, або жзмінили місце. Їх розміщення напряму залежало від стану місцевої громади.Прикладом є Меджибіж, в якому друкарство набирає оборотів із появою тут сильноїхасидської громади, яка могла підтримувати його фінансами та освідчини кадрами.На східній Україні малих друкарень було значно більше, ніж у підлеглих Австріїземлях[17].
Порядоквидавництва Талмуду на українських землях був обумовлений як економічними, такі адміністративно-організаційними факторами, що сходились у потребах громади.Книговидавництво було майже повністю підпорядковано діяльності парнасів(кагалівського самоуправління) і голов ієшив. Було домовлено, що на ЧервонійРусі (тобто Західній Україні) трактати з Гемари будуть вивчатись у такомупорядку, в якому вони виходять у друкарні Любліна: «По загальній згоді гаонівсвіту і глав ієшив трьох країн – Польщі, Русі і Литви прийнятий указ,утверджений їх особистими підписами, що в усіх ієшивах зазначених країн будевивчатись трактат за трактатом, коли надрукуємо їх з Божою допомогою, щобпоширився Закон в Ізраїлі і утвердитися в нашому служінні Всевишньому»[18]
Суворістьцензури, як внутрішньої так і зовнішньої не завжди була однакова. З 1603 по1725 рр. Ваад і кагальні установи дозволили друкування лишень декількохекземплярів книг. Підчас пожвавлення месіанських рухів, наприклад 1685-1727 рр.,суворо слідкували за окремим видом книг, збірниками проповідей. В інші рокитиск почав падати. Таким чином єврейська книга проходила до трьох рівнівцензурування: кагальний, основний ваадівський та державний. В Російськійімперії окремий урядовий цензурний комітет для єврейського друкарства бувстворений лише за імператора Павла Петровича, а до цього протягом 1772 – 1797рр. книги видавались без усякого цензурування[19],це був фактичний розквіт єврейського друкарства на теренах України. Починаючи з1797 р. книжки цензорувались, але спочатку це був лише формальний огляд.
Попри трирізноманітні рівні перевірки єврейське друкарство на Україні розвивалось більшшвидкими темпами, а ніж у Західній Європі, за рахунок місцевих авторів та сильнихгромад. Тоді як у Європі кагали стали слабнути, почався процес культурноїінтеграції та асиміляції великої частини євреїв, цьому сприяло поширеннямаскільського руху. Основна культурно-інтелектуальна база східноєвропейськоїдіаспори оформилась в XVI– XVIII ст. Дієвою одиницею вєврейському середовищі був саме кагал, основні рішення щодорелігійно-культурної діяльності виносились на його рівні, і вже потімзакріплялись авторитетом надобщинних організацій по типу Ваада. Єврей не мігпрацювати поза межами громади, будь-яка його діяльність підпорядковуваласькагалу. Відомі мудреці хоча інколи і змінювали місто проживання все ж повиннібули тісно співпрацювати із громадою. Поєднання колективного і індивідуальногодало поштовх для виникнення хасидизму, ідеали якого в свою чергу вплинули навиникнення у Мордехая Бубера діалектичної теорії. Тут простежується головнийпринцип діаспори як такої, вона ніколи не може бути остаточно уніфікованою, ібуде поділятись на окремі географічні регіони та області.
3.2Мови книгодрукування та коло читачів
Побутовоюмовою іврит вже давно не був, його змінили мови народів серед яких мешкалоєврейське населення. Але вплив «лашон кодеш» (у перекладі з івриту означає «священнамова») сприяв виникненню спочатку окремих єврейських діалектів у цих наріччях,а потім і перетворенню їх на окремі мови – ладно і ідиш. Більша частина східноїдіаспори розмовляла на ідиші – утвореному на основі німецької мови та івриту. Внавчанні ж використовувалась «священна мова» — іврит. При переселенні євреї, якправило переходили на мову тієї місцевості куди вони прибули, проте це нестосується ситуації із ідишем у Польщі та на Україні. Замість того щоб зникнутипісля вигнання ашкеназів з Німеччини, ця мова поширилась по всій східнійдіаспорі, на неї навіть перейшли громади, що до цього тут мешкали івикористовували слов’янські мови.
Більшістьтворів великих законовчителів на українських землях призначалось для учнівієшив і випускників, які зобов’язані були знати іврит, в них зацікавленість дорозібраних питань у цих книгах поєднувалась із володінням потрібними навичкамидля їх розуміння. Що стосується інших прошарків населення, то для них більшістьлітератури залишалась недоступною не тільки через відсутність інтелектуальноїпотреби у ній, а й через незнання у достатній мірі «лашон кодеш». Основноюмовою єврейства як Східної так і Західної Європи до ХХ ст. став ідиш. Єдина длявсіх розмовна мова полегшувала комунікацію при зустрічах євреїв, що жили ввіддаленні один від одного. Цим користувалась велика кількість проповідників,що переїжджали від одного кагалу до іншого, від Амстердаму до Жовкви, відГамбургу до Кракова.
Оскількивелика кількість людей не розуміла іврит, виникла потреба в надрукуванні виданьна «лашон ашкеназ» (тобто ідиш). Перша така книга була видана ще в 1589 р. уВенеції, і досить швидко поширилась серед єврейства на Україні. За XVII-XVIIIст. поза межами Італії було надруковано близько 36 такихвидань. Окремим проривом у культурному розвитку східних та південних кагалівРечі Посполитої став 1790 р., коли в містечку Паричі була видана перша книга,що була написана на східному діалекті ідишу. Проте слав’янізми у виданнях наідиші відомі ще з 1648 року, коли був надрукований вірш про єврейські погромивчиненні військами під проводом Богдана Хмельницького, і в ньому зустрічалосьдва слова «косим» і «постол». Перше іде від іменника «коса», але з доданимівритським закінченням, що означає множину чоловічого роду. Друга редакціяцього вірша вже виключала ці слова, щоб зробити його більш зрозумілим дляєвреїв не зі слов’янських земель. В рамках двомовної системи було віднайденорішення проблеми освіти тих груп кагалів, які не розуміли івриту. Їм надаваласьне формальна освіта, але фактично майже всі могли отримати змогу вивчити івритчи купити збірки побутових законів на ідиші.
Натитульних аркушах і у передмовах до книг на «лашон ашкеназ», котрі друкувалисьу XVII-XVIIIст.,як правило було написано, для якого кола читачів надруковане це видання.Головним чином населення ділили на декілька груп: мужі, жінки та дівчата, юнакита хлопчики. Більшість літератури на ідиші, що дійшла з того часу призначаласьдля жінок та дівчат. Часто зустрічаються перемови, що звертались до «дівчат таюнаків», але самі книги були спрямовані на доросле населення, що так і неотримало достатній рівень освіти. Інколи титульна сторінка оформлялась наівриті, як наприклад у виданні «Цеена у-реена» («Підійди і побач»). В передмовіцієї книги було написано, що книга для жінок, але знизу йшла приписка: «Ічоловік, якщо він ослабне як жінка за шість днів праці для прогодування сім’ї,і в день сьомий буде відпочивати, хай найде він відпочинок у читанні книгицієї, і хай наповниться земля знанням»[20].
Хочна мові ідиш писались, по суті, найрізноманітніші праці, в число читачів якихвходили люди різного рівня освіченості, ще довго зберігався стереотип, що цемова простолюдинів, а іврит — мудреців, культурної еліти. Можливо в цьомукриється причина того, що у XVII– на початку XVIIIст.автори та видавці книг на «лашон ашкеназ» постійно на титульних аркушахвказували для кого ці книги написані, і яку користь вони можуть принести. Вонихотіли вибачитись за те що видають книги на народній мові. Окремо для цихпрошарків населення стали видавати підручники з граматики івриту. Починаєзбільшуватись кількість випадків, коли християни використовують їх для навчаннята наймають собі викладачів з єврейського середовища. Велику роль у поширеннілітератури на ідиш зіграли жінки. Вони були не тільки набирачами, дукарями, а йавторами і власницями типографій. Але в найбільшій мірі вони вплинули на їїстановлення, бо до кінця XVIIIст. були основнимпрошаркомнаселення, яке читало такі видання.
Якбачимо, книги за призначенням поділялись на дві великі групи: івритомовналітература та видання на ідиші. Передбачалось, що і коло читачів будеобумовлене таким поділом, проте це було не зовсім так. Якщо книги надрукованіна «лашон колеш» мали постійно стабільне коле читачів, випускників ієшив та їхучнів, то інші поступово становились загальнопоширеними. Видавці не рідко впередмовах намагались в дописках подолати переконання, що начебто прошаркуталмідім-хамім соромно читати на побутовій мові. На Україні була поширена вбільшості література спеціалізована і направлена на інтелектуальну еліту.
ВXVII- XVIIIст. двома головниминапрямками культурної діяльності кагалів були освіта та друкарство. Щодоостаннього, то на той час його майже не можливо розглядати окремо від освіти тарелігії. Особливо це стосується території України, де не тільки єврейське, а йвзагалі друкарство, розвивалось більш повільними темпами, а ніж у західнійЄвропі. Хоча воно як таке майже не побутувало до першого поділу РечіПосполитої, але рівень культури східноєвропейської діаспори був значно вищимвід західного, станом на початок досліджуваного періоду. Таким чином більшістьавторів, хоч і друкували у Італії, Німеччині, Нідерландах, були родом, якправило з українських та польських земель. Книги видавались як на івриті, так іна ідиші. Простежується тенденція поступового збільшення літератури на «лашонашкеназ». Це йшло у розріз із кагальною політикою. Громади навіть не намагалисьвводити інноваційне викладання в хедерах. Проблема неспроможності зрозумітиматеріал через язиковий бар’єр загострювалась з кожним десятиліттям. Іритвикладався погано, не було якісних підручників, а переклад, що супроводжувавтекст під час викладання в хедерах, був примітивним, і не завжди відповідав засенсом оригіналу. Це було головною проблемою єврейської тогочасної освіти.
Впливукраїнсько-польських єврейських громад, після вигнання сефардів з Іспанії таашкеназів з Німеччини, був колосальним. Це, перш за все, проявлялось у відносновеликій кількості громад, що займались підтримкою освіти. З цього не можнаробити висновок, що кагали на слов’янських землях були менш економічнопотужними, але мали великий культурний потенціал. Просто не було потреби вмісцевих друкарнях, коли вже на Заході, у місці виникнення друкарства,утворилась сильна видавнича інфраструктура. Замість того, щоб створювати нову,величезні кошти вкладались у розвиток вже діючої. На Україні великі єврейськідрукарські центри розташовували на Галичині, Волині, але нараховувались їхлічені одиниці. Більше видавництв було на Поділлі та Лівобережжі, проте зарозмірами вони були значно менше. Особливістю розвитку друкарства у східнихрегіонах була їх поява лише після першого розподілу Речі Посполитої. Такийпідхід не вплинув в цілому на поширення літератури.
Висновки
Єврейськанаціональна освіта мала свою специфіку і поділялась на два рівні. Перший здобувалиу хедері. В ньому отримували базові навички, вміння читати та писати, а такожвивчали Тору і деякі розділи з Гемари. Таке навчання проходили всі хлопчики увіці з чотирьох, інколи трьох років до тринадцяти літ. Термін навчання залежаввід платоспроможності батьків, які мали самі забезпечувати хедер та йоговикладачів. Виключення робилось лише для найбідніших прошарків. Для нихутворювались окремі кагальні фонди, які фінансувались громадою, а такожпоповнювались за рахунок цдаки. Отож, навчання в хедері частково залежало відгромади. Кагали в освітньому процесі відігравали чи не головну роль. Майже всірішення, що стосувались навчання, приймались на общинних зборах. Терміниканікул і відпусток були уніфіковані по всій території Речі Посполитої. Вони чіткорозплановувались так, щоб не нашкодити бюджету. Громада на загальні кошти, з податковихзборів, повинна була утримувати не тільки вчителів та голову ієшиви, а і самихучнів. Нерідко місцеве самоврядування змушувало членів кагалу надавати притулокдля приїжджих, в це поняття входило не тільки надання житла, а прогодування.Окрім того учні отримували від громади символічні стипендії на свята.
Другимрівнем освіти, який часто порівнюють із вузівською системою освіти, булиієшиви. Голови ієшив обирались чи запрошувались від імені общини, тому фактичнозалежали від неї. Теоретично кожен міг проводити індивідуальну освітнюдіяльність, але на практиці це було неможливо. Головним чином через економічнийфактор. Постанови, що виносились Ваадом чотирьох земель, тобто надкагальноюорганізацією не були спонтанними, а базувались на стані речей у кагалах, тапідтримкою останніх. Якість освіти так само контролювалась ними. Якщо її станбув не задовільним, то голову ієшиви могли змінити. Самостійне вивчення листівТалмуду, було головною частиною програми, тому контроль був підсиленим. Напершому етапі його ним займався спеціально найнятий чоловік, який стежив за тимчи не ходять по вулицям учні у час відведений для навчання. В четвер проходилаперша перевірка вивченого за неділю, а в суботу друга найголовніша, якупроводив особисто глава ієшиви.
Значнакількість істориків схильна вважати, що Ганновер перебільшує, коли говорить провеличезну кількість громад. Тут грає психологічний фактор сприйняття понять «багато»чи «мало». Слід враховувати те, що вищезгаданий автор говорить з точкизоруXVII ст.Проводити порівняння доцільніше із тогочасними здобутками західної діаспори іхристиянської освіти. Кожна громада чисельністю більше як 50 дворів утримувалане менше за тридцять учнів. Базове навчання було загальнодоступне вже напочаток 1600-х років, тоді як в християнському світі має пройти ще двастоліття, щоб був досягнутий такий результат.
Існувалиі проблеми, що заважали покрашенню діяльності навчальних закладів. Післяпогромів 1648 р. зменшилась кількість громад та спеціалістів, велика кількістьз яких втікала до більш спокійні регіони та країни. Відновлення потребувалобагато часу. У джерелах згадуються суб’єктивні перепони, які залежали на самперед від самого єврейства. Основною проблематикою полемічних творів єметодологічний підхід. В цьому випадку зіштовхуються інтереси кагалу та думкапровідних вчених того часу. Суть цього конфлікту у тому, що громада намагаласьяк найшвидше отримати здатних працювати фахівців, нехтуючи якістю отриманоїними освіти. Дискусія, яка розгорнулась навколо пілпулу була одним з йогопроявів. Критика на його адресу була поширеною, але невдалою, пізніше їїпідтримав маскільський рух. В останній чверті XVIIIст.система освіти через хедери та ієшиви себе вижила. Їй на зміну прийшли державнізаклади нового зразку, хоча у штетлах ще довго діяли хедери, проте вони вже недавали такої результативності як раніше.
Навчанняв ієшиві починалось з 15-16 років після закінчення хедеру. Головним чиномоснову навчального закладу складали учні з інших міст і селищ, вони булинайбільш близькі до голови ієшиви і користувались його прихильністю. Вихідці звеликих громад, де освіта була на найкращому рівні змушені були входити до меншзначних ієшив, аби тільки мати доступ до керівного ядра ієшиви. Тому деякігромади вдавались до санкцій, регламентували кількість приїжджих у ієшиві, алев цілому у єврейському суспільстві XVII-XVIIIст. були інші прерогативи. Динамічність була основною характеристикою усіхпредставників освіти, подорожували від міста до міста не тільки учні, а йвикладачі. Важливим надбанням стало і розбиття учнів на окремі вікові групи.Існувало декілька таких класів: підлітки, юнаки і мудреці. Останні могливикладати і робили це замість глави ієшиви серед підлітків. Система булаієрархічною, рабин викладав мудрецям (Ганновер вживає слово бахур), вонипередавали отримані знання підліткам. До кожного з бахурів прикріплялось 2 чибільше хлопчиків. Голова ієшиви утримував її на особистому авторитеті. Йогозалежність від громади була значно більшою, ніж прийнято вважати. Окрім того,що він залежав від неї економічно, він мусив звітувати про якість навчання тапідпорядковував свій графік до вимог кагалу.
Процеснавчання проходив по запланованому і уніфікованому для всіх громад розкладу удва етапи, зимову та літню навчальні зміни. Після закінчення яких надавалиськанікули, з розрахунком, щоб учні могли змінити ієшиву, а кагал мав перерву уїх фінансовому утриманні. Учні навчались самостійно, за день вони мали освоїтиодин лист Гемари із коментарями. На неділю проводилось дві перевірки вивченого,першу проводили в четвер, а другу в у суботу особисто голова ієшиви. В ієшиві угрупі підлітків могли використовувати фізичні покарання у випадкунезадовільного навчання. Таким чином, було використані основні методи щоіснували в той період. Вони поєднувались так, щоб доповнювати один одного Навеликі свята кагал для заохочення учнів дарував їм грошові подарунки. Вивчалисталу програму: Гемара, коментарі Раші і тосафістів, праці Альфасі. Загальноприйнятимметодом трактування Талмуду у ієшивах був пілпул. Багато відомих вчених жорсткойого критикували, вказували на суттєві недоліки, але безрезультатно. Ті хто визнававйого, все одно підкреслювали, що його використання можливе тільки в навчальнийзакладах. Тому скоріше за все пілпул на початку не був самостійним видомтлумачення Талмуду і коментарів до неї, а лише методом навчання в ієшивах.Неправильне і поверхневе його викладання призвело до появи цілого поколіннярабинів, які застосовували його принципи під час винесення правил практичноїГалахи. Якість освіти погіршилась, але збільшилась швидкість навчання, тому багатокагалів активно підтримували розповсюдження пілпулу, у його найабсурднішихвидах. Вони вимагали, щоб учні як найшвидше приступали до виконання обов’язківрабина, нехтуючи в цьому випадку якістю. В певній мірі після масового винищенняєврейського населення на Україні в середині XVIIст. цей крок був потрібний, але ситуація швидко вийшла з під контролю і якістьосвітив ієшивах на середину XVIIIст. різко занепала. Як протидія занепаду виник новий інтелектуальний напрямоксеред євреїв – просвітництво (Гаскала). Його прихильники доклали усіх зусиль, щобреформувати систему освіти.
Хедерифункціонували постійно, бо утримувались за рахунок батьків і вчились в них дітимісцевого населення. В них не було місця самоосвіті, дітей навчав меламед, якийвголос зачитував розділ з Тори і розбирав його з учнями. Дітей приводили тавідводили з дому спеціально найняті помічники вчителя, щоб ті не загубились подорозі та не прогулювали уроки. На день було декілька перерв, у які учні могливідпочити та сходити до дому пообідати. Кількість учнів не мала бути більшою за40, тому в великих кагалах працювали по декілька хедерів. Вважалось, що стількиучнів вчитель ще зможе контролювати. Навіть при незначній кількості дітеймеламед зобов’язаний був наймати помічників. Вивчення івриту було низькоїякості, переклад робився примітивний це ускладнювало засвоєння матеріалудітьми, які з народження розмовляли на іншій мові. У хедерах він не викладавсяспеціально, хоча відомі випадки, коли офіцерський склад російської армії наймавсобі євреїв професійних вчителів з івриту [Ф. 51, Оп. 3, Спр.1030. Арк. 35]. Вєврейському середовищі продовжували сприймати іврит, як щось, що саме собоюрозуміється, проте вже з часів Другої іудейської війни він перестав бутирозмовною мовою і знала його тільки еліта.
Щев XV ст. почаласькультурна революція пов’язана з винаходом друкарського верстату. Інтенсивнийрозвиток друкарства на початку XVIIст.сприяв поширенню самоосвіти, а випуск книжок на ідиші зробив її доступною дляжінок та тих, хто не засвоїв у хедері іврит на достатньому рівні. Видавалисьсловники з івриту та тлумачні книги, друкувались коментарі як традиційноприкріплені до Талмуду, так і нові, написані єврейськими авторами з українськихземель. Майже все населення вміло читати, тому друкарська справа інтенсивнопідтримувалась кагалами, в єврейське книговидавництво вкладали гроші іхристиянські дільці. Потік книг до Речі Посполитої був постійний, але своїдрукарні з’явились у XVIIIст. На початку його абсолютно ніхто не цензурував, ніофіційний уряд, ні внутрішня цензура. Це призвело до появи великої підробок, щозмусило кагали почати контролювати випуски видань.
Такимчином основною культурною діяльністю єврейських громад у XVII-XVIIIст. на були освітня діяльність та підтримка друкарства,закупівля потрібної літератури за кордоном, якщо її не вистачало місцевихвидань. Якщо друкарство було інновацією, то інші аспекти просвітницької робитивідзначатись сталістю і консерватизмом. Головним чином вплив кагалів відбувавсяна рівні обрання кадрів, перевірки якості їх діяльності та фінансуванні.
Списоквикористанних джерел та літератури
1. Брейт Ийхак. Сем столпов веры. Деньжизни брацлавского хасида. – Иерусалим, СПб., — 1992. – 63 с.
2. Береговой М. Еврейскиймузыкальный фольклор. –М., 1934. – 268 с.
3. ГессенЮ. История еврейского народа в России.– М. – Иерусалим., 1993. – 234 с.
4. ДмитровскийХ. О методе пилпуле // Юбилейный сборник в честь Сало Барона. – Иерусалим,1975. – С. 159 – 160.
5. ДымитуВ.А.История евреев на Украине и в Беларуссии. Энциклопедия. Памятники. Находки. –СПб., 1994. – 244 с.
6. Дубнов С.М. Краткаяистория евреев. – Ростов на Дону, 2000. – 430 с.
7. Еврейскиехроники XVII столетия (Эпоха «хмельнитчины») / Составление, перевод,вступительная статья и комментарий С. Борового. – М. — Иерусалим., 1997.–287с.
8. Еврейскаяэнциклопедия / Л. Канценельсон. — СПб., 1908.– Т.5.– С. 806-807.
9. Еврейскаятрадиция в Российской империи и Советском Союзе. – М., 1993. – 56 с.
10. Евреив Российской империи XVIII– XIX веков/ Ред. М. Гринберг, А. Ковельман.– М., – Иерусалим, 1995. – С. 10-220.
11. Євреї в Україні: історія, культура,традиції/НАН України, ін.-т національних відносин і політології. – К., 1997. –255 с.
12. Историяроссийского и восточноевропейского еврейства: новые источники и новые подходы.Материалы международной конференции. Москва, 8-10 декабря 2003/ О.В. Будницкий– М., 2004. – 423 с.
13. МошеРосман. Главы из истории и культуры евреев Восточной Европы. – В 3т.– Т.1.– Телль-Авив, 1995.– С. 140 – 221.
14. МошеРосман. Главы из истории и культуры евреев Восточной Европы. – В 3т.– Т.2.– Телль-Авив, 1995.– 331 с.
15. МошеРосман. Главы из истории и культуры евреев Восточной Европы. – В 3т.– Т.3.– Телль-Авив, 1995.– 308 с.
16. НорманДевис. История Европы / Пер. с англ. Т. Б. Менской. – М, 2006. – 943с.
17. Нариси з історії та культури євреївУкраїни./Ред. Л. Фінберг. – К., 2008. – 440 с.
18. Огієнко І. І. Історія українськогодрукарства / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — К.,1994. – 448 с.
19. ТеушВ.Л. О духовной истории еврейского народа. – М., Присцельс, 1998 – С.213-215.
20. Райнер Э. Изменения виешивах Польши и Ашкеназа XVI– XVII века и спор и пилпуле // По обычаюпольскому и ашкеназкому: Юбил. Св. в честь Хоне Шмерук. – Иерусалим, 1993. –С.44 — 68.
21. Рудницька Н.В. Освіта Євреїв Волинськоїгубернії у ХІХ – на початку ХХ століття. – Житомир, 2007. – 216 с.
22. Хонигсман Я.С., А. Я. Найман. ЕвреиУкраины. – К., 1993. – С. 70 – 73.
23. ЭльяшевичД.А. Еврейская книжная культура. – Иерусалим, 1999. – С. 59- 62.
24. Центральний державний історичний архівміста Києва.