Вступ
Всіми є свідками важливих історичних процесів, які відбуваються в сучасній Україніі супроводжуються гострою політичною боротьбою. Серед проблем, які посталиперед українською властями у 90-х рр. ХХ ст., одне з чільних місць посідає такзване «аграрне питання». Воно полягає у тому, щоб шляхом реформування колгоспіву приватні, фермерські чи кооперативні господарства зробити сільськегосподарство рентабельним і ефективним. Процес зворотній до колективізаціїособливо активно розпочався в листопаді – грудні 1999 р. і пов'язаний знизкою указів Президента України Л.Д. Кучми. Найбільш активно вінвідбувається насамперед у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській,Чернівецькій та ряді інших областей розташованих на заході держави, де ще живітрадиції, де люди споконвіку мріяли мати у своїй власності хай невелику, алесвою ділянку землі. У зв’язку з цим, особливо актуальним є дослідження процесівколективізації на західноукраїнських землях в 1939–1952 рр., які й зумовили туситуацію, що є сьогодні у сільському господарстві і сприяли в значній міріпояві кризових явищ на селі.
Данаробота є актуальною ще й тому, що комплексно питання колективізації натериторії західних областей УРСР ще не вивчалося ні в радянській, ні в сучаснійукраїнській історіографії, ні українськими істориками діаспори.
Метоюданого дослідження є вивчення передумов, причин, ходу та наслідківколективізації на західноукраїнських землях у 1939–1952 рр. на підставі джерелта досліджень істориків, які вивчали окремі питання, що в тій чи іншій мірістосуються проблеми висвітлюваної у цій роботі.
Об’єктомдослідження у даній роботі виступає колективізація в західноукраїнськихобластях у 1939–1952 рр., а предметом – закономірності перебігу колективізаціїу різних областях, наслідки створення колгоспів, а також методи і засобипроведення колективізації.
Данаробота хронологічно охоплює період з 17 вересня 1939 р. до кінця 1952 р.,тобто від моменту приєднання західноукраїнських земель до УРСР (Чернівецькуобласть було приєднано 28 – 30 червня 1940 р., а Закарпаття – в жовтні1944 р.) і до моменту офіційного завершення колективізації.
Данаробота має цінність хоча б і тому, що досі проблема колективізації у сільськомугосподарстві на території західноукраїнських земель у 1939–1952 рр. ще невивчалася дослідниками. Вивчалися лише окремі аспекти історії регіону, які втій чи іншій мірі торкаються даної проблеми. Так, зокрема дослідники Ю. Курносов,А. Авторханов, І. Винниченко, І. Волков, М. Поліковський займалися вивченнямпитань депортації українців із західних областей УРСР в 40–50-х рр. ХХ ст.,питання політичного терору московського уряду і Компартії щодо українців.Українські дослідники з діаспори М. Рудницька та Л. Лисенкоспробували довести у своїх працях нерентабельність колективної формигосподарювання на землі, вказати на економічні фактори тиску радянського урядуна селян з метою прискорення темпів колективізації. Проблему нерентабельностіколгоспів показав у своїх працях і англійський дослідник Р. Конквест. А І.Кожукало, В. Соколов привели у своїх дослідженнях низку яскравих прикладівколективізації в Станіславській (зараз Івано-Франківська) області, описалимасові походи селян з Наддніпрянщини в західні області УРСР за хлібом. В. Замлинськийта М. Коваль намагалися розкрити взаємозв’язки між темпами колективізаціїта боротьбою радянської влади із загонами ОУН – УПА. Проте, слід зазначити, щоокремі думки В. Замлинського, як і авторів книги «Людської крові не змити»(К., 1970), є заідеологізовані і носять досить суб’єктивний характер[1].
1. Поглинення та радянізація Західних областей України1.1 Поглинення Західної України
З1654 р., коли царі стали неухильно поширювати контроль над Україною,українці існували у двох окремих світах: тому, де правили росіяни, й тому, деправили поляки чи австрійці. Розбіжності між двома українськими суспільствами,як ми могли спостерігати, в багатьох випадках заходили далеко далі відмінностейу політичних системах і грунтувалися на значних історичних, культурних,соціально-економічних і психологічних підвалинах. У результаті другої світовоївійни дихотомія «Східна/Західна Україна» нарешті перестала існувати, принаймніна політичному рівні. Після війни (період між 1939 і 1941 рр. виявився надтокоротким, щоб залишити тривалі сліди) радянський режим усіляко намагавсяпривести західних українців у відповідність із радянською системою та їхнімисхідними співвітчизниками. Процес такого злиття двох розділених гілокукраїнського народу був не лише важливим аспектом післявоєнного періоду, а йподією епохального значення в історії України.
Дляздійснення своїх цілей радянський режим мав велику перевагу військової й політичноїсили. І все ж перед ним поставало складне завдання, оскільки на ЗахіднійУкраїні він мав справу з вороже настроєним до себе суспільством:греко-католицька церква, ця головна західноукраїнська установа, цілком очевидноне узгоджувалася з новим режимом; селяни, що серед західних українців становиливеличезну більшість, жахалися перспективою колективізації; молодь, багатопредставників якої сповідували націоналізм, убачала в СРСР свого найлютішоговорога.
Ліквідаціягреко-католицькоі церкви. Одним із перших об'єктів атаки радянської влади сталагреко-католицька церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між західнимиукраїнцями та Заходом й діяла головним чином як церква національна. Сигналом докампанії, спрямованої проти греко-католицької церкви, послужила смерть 1листопада 1944 р. митрополита Андрея Шептицького, що користувавсявеличезною популярністю. Коли митрополита не стало, в пресі почали з'являтисястатті, що звинувачували церкву в колабораціонізмі з нацистами й підтримціукраїнського підпілля. Особливо ядучі памфлети писав західноукраїнськийкомуніст Ярослав Галан. За кампанією наклепів пішли арешти й заслання до Сибіруза явно сфабрикованими звинуваченнями усієї греко-католицької ієрархії,включаючи її нового архіпастиря Йосипа Сліпого.
Ліквідуючицерковну ієрархію, більшовики водночас переконали впливового священика ГаврилаКостельника організувати групу греко-католиків для агітації за розрив унії зРимом. Опір, який викликала діяльність цієї групи, придушив НКВС, розпочавшисеред духовенства кампанію терору. 8 березня 1946 р. група скликала синод(що було абсолютно неканонічним з огляду на відсутність єпископів), щоброзглянути питання про зв'язки з Римом. Його результатом стало наперед відомерішення: 216 священиків і 19 представників мирян, які взяли участь у синоді,проголосили про скасування Берестейської унії 1596 р., про розрив із Римомі «возз'єднання» греко-католицької церкви з Російською православною церквою.Дещо пізніше аналогічна процедура, яку супроводжувала начебто випадкова смертьєпископа Теодора Ромжі, була пророблена в Закарпатті, й до 1951 р.греко-католицьку церкву в цьому регіоні також було знищено.
Зникненняцерковних ієрархів, радянська тактика терору, страх за свої сім'ї змусилибагатьох священиків перейти у православ'я. Тих, хто відмовлявся, усували зпарафій і, як правило, висилали до Сибіру. Та не слід думати, що радянськомурежимові вдалося припинити існування греко-католицької церкви просто черговимдекретом. Багато священиків і мирян, котрі ніби прийняли православ'я,продовжували таємно дотримуватися греко-католицьких обрядів і свят.Безперервний потік радянської пропаганди проти греко-католицької церкви свідчивпро те, що ще далеко не вмерла вірність західних українців своїй давній церкві.
Боротьбаз УПА. Попри радянську окупацію Галичини та Волині, УПА продовжувала зростати.У 1944–1945 рр. вона мала більше бійців, ніж могла озброїти. Головне джерелолюдських ресурсів становили члени підпілля ОУН, яке й далі існувало паралельноз УПА. Багато з них колись чинили опір масовим депортаціям чи колективізації.До УПА у великих кількостях приєднувалися також дезертири з Червоної армії, атакож ті, хто втік до лісу від мобілізації й волів краще битися в її лавах, ніжслугувати радянським гарматним м'ясом на фронті. Таким чином, у той час якпереможна Червона армія штурмувала Берлін, на Західній Україні великі,чисельністю в батальйон, загони антирадянських партизанів установили контрольнад значними територіями й впровадили там свою структуру управління. Щодополітики УПА та її політичної надбудови – УГВР, то вона полягала в тому, щобчекати розвитку подій на Заході (й сподіватися на початок нової війни міжсоюзними державами та СРСР). Водночас вона була спрямована на те, щобперешкодити встановленню радянської системи в себе на батьківщині. Широкадіяльність УПА була зумовлена, з одного боку, народною підтримкою таефективністю організації цієї армії, а з другого – тим, що радянських військ наЗахідній Україні було обмаль[2].
Протепісля капітуляції Німеччини в травні 1945 р. радянський режим змігорганізувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1945–1946рр. його війська (що переважно складалися з військ МВС і НКВС, оскільки врегулярних частинах Червоної армії було багато українців, які не бажали воюватипроти УПА) організували блокаду й прочісування величезних територій Волині тапередгір'їв Карпат, де зосереджувалися партизани. Щоб залякатизахідноукраїнське населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосувавцілий ряд жорстоких тактичних заходів. Він виселяв людей із районіврозташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний зопором, і навіть цілі села. За підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було засланоблизько 500 тис. західних українців. Майже в кожному селі діяли «стукачі». Щобдискредитувати партизанів, загони НКВС перевдягалися у форму УПА й грабували,ґвалтували та мордували українських селян. Нерідко певної вірогідності цимрадянським провокаціям надавали, зі свого боку, безжальне винищенняпрорадянських елементів СБ – таємною поліцією ОУН. Одночасно більшовикизасипали партизанів, котрі жили взимку на грані голоду в підземних бункерах,пропагандистськими листівками про безнадійністі їхнього становища, неодноразовопропонуючи їм амністію.
Зазнаючитяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого наступу радянськихсил, розділивши великі з'єднання на малі рухливіші загони. У 1947–1948 рр.,коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, багато цихзагонів за наказом проводу УПА було розпущено. Деякі з членів УПА приєдналисядо цивільного підпілля ОУН, але оскільки багато членів ОУН загинули, потрапилидо рук ворога, емігрували або втратили своє «прикриття» в період відкритоїборотьби, її мережа також більше не була такою ефективною й широкою, як раніше.Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскількиколгоспники, що перебували під суворим контролем, уже не могли постачатипартизанам провізію.
Націй прикінцевій стадії загони УПА та підпілля ОУН, які встановили слабкі йспорадичні контакти з британською та американською секретними службами,зосередилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Вони перешкоджаликолективізації, депортаціям, розгортанню радянського адміністративного апарату,вбивали офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраціз радянською владою. Так, у 1948 р. було вбито отця Гаврила Костельника(що приписується членам ОУН, а деякі факти вказують на причетність до цьогоНКВС) за його роль у ліквідації греко-католицької церкви. Через рік підпілляОУН знищило відомого радянського пропагандиста – журналіста Ярослава Галана.Але у березні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці підіЛьвовом загинув її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окреміневеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіхпрактичних міркувань УПА та ОУН на Україні перестали існувати як організаціїсаме після смерті Шухевича[3].1.2 Відбудова господарства в повоєнний період
Відбудовата розвиток господарства України в повоєнні роки відбувалися в умовах, коли всіукраїнські землі (крім крайніх західних, що залишилися у складі Польщі)опинилися у межах однієї держави. Територія України на кінець 1945 p.розширилася і становила понад 580 тис. км2. У 1954 p. до України було включеноКрим.
Складнимбуло демографічне становище. Так, у 1941 p. населення становило 41,3 млн, а у1945 p. – 29 млн осіб. За радянською статистикою, кожен шостий житель Українизагинув. Решта була депортована на примусову працю у Німеччину, евакуйована наСхід, заслана до таборів. Майже мільйон поляків у 1944–1946 pp. виїхало доПольщі, а в Україну переселилося близько 500 тис. українців. За 1945–1948 pp.повернулося близько 2,2 млн. демобілізованих воїнів, а також практично всіевакуйовані. Проте довоєнного рівня населення було досягнуто тільки в 1958 p.Після 1950 p. темпи природного приросту населення знижувалися (з 14,6% у 1950p. до 0,81% в 1966 p.). Кількість сільського населення зменшувалася всередньому на 0,5% на рік. У 1966 p. частка міських жителів становила 51%.
Заетнічним складом зросло російське населення – 7 млн, або 16%, у Східній та 330тис., або 5%, у Західній Україні. У роки війни скоротилася чисельність поляків,євреїв, кримських татар.
Післявійни залишилося лише 17% довоєнної кількості робітників, а весьпромислово-виробничий потенціал становив 48% проти 1940 p. У 1950 p. цейпоказник становив 81%. Протягом 50–60-х років гострої нестачі робочої сили невідчувалося внаслідок відносного аграрного перенаселення, особливо у західнихобластях. У структурі зайнятості істотних змін не відбулося. Більшістьробітників працювали у галузях матеріального виробництва (81,5% у 1960 p.). Упромисловості, будівництві, на транспорті було зайнято 38,8%. Зберігаласявисока частка зайнятих у сільському господарстві – 42,7%, а у сфері торгівлі,послуг, державного управління – 18,5%[4].
Господарстворозвивалося на основі директивних п'ятирічних планів: п'ятого (1951–1956 pp.),шостого (1956–1960 pp.), сьомого (1961–1965 pp.). У сталінську добу відправноюточкою розвитку було твердження про те, що у СРСР побудовано соціалістичнесуспільство і почався перехід до комунізму, який можна побудувати в однійкраїні. Ідея догнати і перегнати індустріальні країни була підтримана М.С. Хрущовим,який проголосив курс на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей. Цебуло авантюрне рішення, оскільки за якісними показниками господарство СРСРвідставало від США, інших економічно розвинених країн. Результатомфункціонування командно-адміністративної системи, партійного керівництва,дефіциту демократії була екстенсивна спрямованість розвитку господарствакраїни, що відбувався за довоєнною схемою.
Значнівтрати господарства України в роки другої світової війни зумовили низькийвихідний рівень порівняно з іншими країнами. У 1945 p. в Україні було виробленолише 26% промислової, 49% сільськогосподарської довоєнної продукції, товарообігзменшився до 31%. У СРСР ці показники становили відповідно 92, 60, 45%.
Відбудовагосподарства продовжувалася до 1950 p. Швидкими темпами розвиваласяпромисловість – 34,6% щорічно при 22–23% по СРСР. Перевага надавалася базовимгалузям промисловості: паливній, металургійній, електроенергетичній,машинобудівній. Було відбудовано та побудовано понад 2 тис. підприємств.
Звідновленням у 1951 p. довоєнних масштабів виробництва чавуну, сталі, коксуУкраїна зайняла одне з провідних місць у Європі з виробництва чорних металів. Упаливній промисловості було створено нові галузі – газову, буровугільну.Розширилася мережа газопроводів, зокрема побудовано газопровід Дашава – Київ.Проте у структурі палива перевага надавалася вугіллю (понад 90%).
Значнихуспіхів досягло машинобудування. Парк верстатів збільшився у 2 рази. Зрословиробництво спеціалізованих верстатів-автоматів, напівавтоматів, почаливипускати автоматичні верстатні лінії. Інтенсивно розвивалося виробництво машиндля важкої промисловості, будівництва, транспорту, сільського господарства,енергетичного та електротехнічного устаткування. Перші кроки були зроблені вавіабудуванні (Київський авіаційний завод). Первістками автомобільноїпромисловості стали Одеський автоскладальний і Львівський автобусний заводи.
У 1950 р.було випущено перші 18 тис. вантажних машин.
Зроставобсяг перевезень всіма видами транспорту. В 1950 р. вантажооборотзалізниць перевищив довоєнний рівень на 22,9%, морського транспорту – на 50%,автомобільного – на 117%.
Певнідосягнення були у легкій промисловості: створено шовкове виробництво, освоєновипуск меланжевих, тонкосуконних тканин, капронових панчіх. Однак виробництволегкої і харчової промисловості не досягло довоєнного рівня (відповідно 79 і 80%).Однією з причин було обмеження асигнувань і розпорошення їх на відбудовуневеликих підприємств.
Розпочаласяіндустріалізація в західних областях України. Розширилися старі виробництва:видобуток нафти (район м. Долини), природного газу (Дашавське, Угорське,Більче-Волинське родовища у Львівській області). Відкриті перші робочі пласти уЛьвівсько-волинському кам'яновугільному басейні. Створено нові галузіпромисловості, зокрема виробництво автобусів, радіоапаратури. У 1950 p.промислове виробництво становило 10% загальноукраїнського проти 3% у 1940 p.
Важливоюпроблемою відбудови країни були капіталовкладення. США відмовили у наданнікредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла. Поставки зарахунок репарацій з Німеччини були незначними. Допомога Україні з-за кордонувід УНРРА становила 194,2 млн дол. США. Основним джерелом інвестицій буливнутрішні резерви. За 1946–1950 pp. у промисловість, будівництво, транспорт ізв'язок України було вкладено 4,9 млн крб. державних інвестицій, а разом зкооперативними підприємствами, колгоспами – 7,1 млн крб. Частка промисловостіта будівництва в загальному обсязі капіталовкладень становила 55,7%. Інвестиціїна 85,7% направлялися у важку промисловість. На господарство республіканськогопідпорядкування припадало 11%, на господарство союзного підпорядкування – 89%загального обсягу капітальних вкладень.
У 50-х– першій половині 60-х років основні напрями економічної політики залишалисяпрактично незмінними. Зберігалися високими, порівняно з західними країнами,темпи економічного зростання України, хоча після 1950 p. вони помітносповільнилися. За 1951–1958 pp. промислова продукція щорічно зростала на 12,3%,національний доход – на 11,7%, за 1959–1965 pp. – відповідно на 8,8 і 7%. Уструктурі суспільного виробництва в 1960 p. за виробленим національним доходом(у СРСР його обліковували без невиробничої сфери) частка промисловостістановила 47,9%, сільського господарства – 29,1, транспорту і зв'язку – 4,7,будівництва – 8,2, торгівлі – 11,1%[5].
Економічнезростання в Україні продовжувалося на основі «примітивної індустріалізації». Які в попередні роки, перевагу надавали базовим галузям, не пов'язаним знауково-технічним прогресом. Темпи розвитку групи Б відставали від групи А. Частказасобів виробництва в загальному обсязі промисловості зросла з 62% у 1940 p. до72,4% у 1965 p.
Упаливній промисловості перевага залишалася за вугіллям протягом 1951–1965 pp.,було введено в дію 324 шахти, видобуток вугілля зріс майже у 2,4 раза. Нарозвитку галузі в 60-х роках позначилися несприятливі гірничо-геологічні умови:глибинна розробка досягала 700 м, що ускладнювало видобуток і підвищувалоціни на вугілля. Розвиток вугільної промисловості здійснювався в усіх басейнах –Донецькому, Львівсько-волинському, Дніпровському буровугільному.
Більшшвидкими темпами, ніж вугільна, розвивалися газова і нафтова галузі (за 50-тіроки в 7,3 і 9,2 раза, за першу половину 60-х – в 3,6 і 2,7 раза). Частка нафтиі газу в структурі палива збільшилася до 27% у 1965 p. порівняно з 9% у 1958 p.Центр видобутку нафти і газу поступово переміщувався у Дніпровсько-донецькийрайон (53,8% в 1965 p.). Майже половина кількості газу споживалася наелектростанціях. Незначну його кількість використовували як хімічну сировину,технологічне паливо, для комунально-побутових потреб[6].
Виробництвоелектроенергії забезпечувалося в основному великими державними тепловимиелектростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій (ГЕС) у виробництвіелектроенергії зменшилася до 6,6% у 1965 p. проти 20% у 1950 p.
Порівняноз довоєнними роками зросло значення металургії. У 1965 p. видобуток залізноїруди перевищив рівень 1950 p. у 4 рази, виплавлення чавуну – в 3,5, сталі – в1,4, виробництво прокату – в 3,7, труб сталевих – в 3,1 раза. Почали виплавлятисталі більше, ніж чавуну. Було побудовано і здано в експлуатацію за 1951–1965pp. 27 доменних, 38 мартенівських печей, 62 прокатних і трубних станів.
1.3 Радянізація західних областей України
Процесвідбудови у «возз´єднаних» районах УРСР проходив набагато складніше, ніжна сході республіки. Це було зумовлено сукупністю причин: значними руйнаціями, завданимифашистською агресією; слабкістю економічного потенціалу регіону (упромисловості Галичини було задіяно лише 4% населення); особливостямименталітету західних українців, які неоднозначно сприймали соціалістичніперетворення, що відбувалися водночас із процесом відбудови; опором (пасивним іактивним) значної частини місцевого населення, яке не сприймала нововведень таін.
Сутьперетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити ізавершити соціалістичну перебудову «возз´єднаних» земель, тобто, якзазначає історик О. Субтельний, привести західних українців увідповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. Із цією метою вЗахідній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація,колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатурипролетаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації(включення до складу) західноукраїнського регіону до СРСР.
Характерзмін, що відбулися в процесі відбудови на території Західної України,неоднозначний. Пройшла докорінна модернізація економічного потенціалу регіону.У роки четвертої п´ятирічки в західних областях України було здійсненосуттєву реконструкцію старих заводів і фабрик. Відбудовано та споруджено понад2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукціїпромисловості протягом 1946–1950 pp. зріс у 3,2 раза.
Процесіндустріалізації у «возз´єднаних» землях мав свої особливості.
По-перше,значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР, темпи промислового розвитку. Якщо1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% загальної кількостіпідприємств України, то 1949 р. – вже 12,6% (у важкій промисловості – відповідно8,1 і 16,8%).
По-друге,суттєві якісні зміни в традиційних галузях західноукраїнських областей. Якщораніше лісова промисловість краю вивозила за межі регіону майже всю лісовусировину в непереробленому або напівпереробленому вигляді, то тепер їїпродукція стала базою для розвитку місцевих галузей – деревообробної,паперової, хімічної (Ужгородський диктово-меблевий і Мукачівський меблевийкомбінати, Свалявський лісохімічний завод, картонна фабрика у Львові та ін.).
По-третє,поява нових галузей промисловості: машинобудівної та приладобудівної – наЛьвівщині; взуттєвої та трикотажної – у Прикарпатті; рибопереробної – вІзмаїльській області та ін.
По-четверте,відкриття в західноукраїнському регіоні значних родовищ корисних копалин: 1946–1949pp. у Дрогобицькій області розвідані Угерське, Більче-Волицьке та Рудковськегазові родовища, що мали не лише республіканське, а й союзне значення. У 1948 р.завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістральногогазопроводу Дашава–Київ, а в 1951 р. західноукраїнський газ почалаотримувати Москва[7].
Помітнийпрорив у промисловому розвитку західноукраїнських земель супроводжувався інегативними чинниками. Скроєна за сталінською моделлю індустрія краю переймалай успадковувала традиційні її вади: диспропорційний розвиток, що виявлявся увідставанні легкої та харчової галузей промисловості, домінування кількіснихпоказників над якісними, відсутність закінченого технологічного циклу,залежність від союзного центру та ін.
Економічнамодернізація потребувала значної кількості освічених кваліфікованих робітників.Тому значну увагу під час перетворень у західноукраїнських землях приділялипитанням освіти. Активна боротьба з неграмотністю, розширення мережі початковоїта вищої освіти давали змогу радянській владі не тільки завойовувати симпатіїзахідних українців, а й створювати передумови для появи нового поколіннязахідноукраїнської інтелігенції, спираючись на яку можна було б значно посилитисвій вплив на місцеве населення. У 1950/51 навчальному році в школах західнихобластей республіки вже працювало понад 60 тис. вчителів, тобто майже у шістьразів більше, ніж у довоєнний період. Початковою освітою було охоплено всіхдітей шкільного віку, кількість учнів у 5–10 класах збільшилася майже втричі.Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вузів – у 1,5 разабільше, ніж у 1940 р. Кількість студентів за цей час збільшилася майже в10 разів. Однак зростання освітнього рівня супроводжувалося активноюрусифікацією: в 1953 р. навчання у всіх вузах Західної України велосяпереважно російською мовою.
Особливістюполітичного життя в західному регіоні було формальне представництво у владнихструктурах місцевого населення, яке, як правило, висувалося на другорядніпосади і могло певною мірою активно впливати на розвиток подій лише на рівнісела або району. Населення Західної України насторожено ставилося докомуністичної партії і тому в 1950 р. із 23 тис. членів львівськоїобласної організації воно становило лише 10%. З огляду на це глибокозакономірно, що у номенклатурі обкомів партії Західної України, у чиїх рукахфактично зосереджувалася вся повнота влади в регіоні, місцевих працівників булотільки 12,1%.
Радикальнісоціально-економічні зрушення відбувалися в сільському господарствізахідноукраїнських областей. Ще 1944 р. було відновлено процес примусовоїфорсованої колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україніналічувалося 158 колгоспів, 1948 р. – 1762, 1949 р. – 6098, 1950 р.– 7190 (колгоспи об´єднували за одними джерелами 93%, за іншими – 98%селянських господарств)[8].
2. Колективізація на західноукраїнських землях 2.1Колективізація на західноукраїнських землях в 1944–1948 рр.
Радянсько-німецькавійна внесла вагомі зміни в розвиток процесів радянізації західноукраїнськихземель. Вагому роль у регіоні почала відігравати створена в 1942 р.Українська Повстанська Армія, яка організовувала боротьбу проти німецької та радянськоївлади, в тому числі і проти колективізації. Українські селяни дуже частопідтримували УПА лише за те, що та боролася проти запровадження колгоспів.
Влистівках УПА прямо заявлялося, що вона виступає: «…За знищення більшовицькоїексплуататорської кріпацької системи в організації сільського господарства.Виходячи з того, що земля є власністю народу, українська народна влада недиктуватиме селянам однієї форми користування землею». Якщо в 1939 р. ОУНбула не готова до боротьби з колективізацією, то до 1944 р., колирадянська влада повернулася на Західну Україну, ОУН та УПА створили широкупідпільну мережу, яка в основному і чинила опір колективізації.
Пропочаток колективізації в Галичині, на Волині, Буковині і, щойно приєднаномуЗакарпатті, було оголошено одразу після звільнення цих територій від військНімеччини та її союзників в липні – жовтні 1944 р. А в травні 1945 р.вийшла постанова Раднаркому УРСР і ЦК КП (б) У «Про заходи по відбудові тадальшому розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій,Тернопільській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік»,в якій зазначалося необхідність роздати селянам землю забрану в них німцями,потребу створення земельних громад. Окремим пунктом зазначалося: «Зобов’язативиконкоми обласних і районних Рад, обкоми і райкоми КП (б) У: а) приділитиособливу увагу організаційно-господарському зміцненню колгоспів; б) всемірнопідтримувати ініціативу бідняцько-середняцьких господарств, які бажаютьоб’єднатися у колгоспи, надаючи всебічну організаційну та виробничу допомогу».
Отже,держава не лише давала дозвіл на створення колгоспів, а й наказувалапідтримувати лише колгоспи. В тоталітарній країні ця постанова мала сприйматисялише однозначно, як сигнал до повномасштабної колективізації будь-якою ціною.Держава і партія фактично дали санкцію на беззаконня і навіть заохочували його.Для прискорення темпів колективізації в західні області УРСР зі східнихобластей та з РРФСР було направлено десятки тисяч працівників НКВС, НКДБ, партійнихфункціонерів та державних чиновників. Їх точну кількість визначити доситьважко. Але про великі розміри кадрової політики свідчить хоча б той факт, що в1959 р. в Західній Україні було більше 330 тис. росіян (5% всьогонаселення), тоді як на 1939 р. росіян тут майже не було.
«Кадривирішують все» – це гасло було дуже популярне у ті часи. Та влада проводилаокрім кадрової політики ще низку інших заходів, що мали прискорити процесирадянізації, в тому числі і колективізації. Так за 3 дні було реалізовано на 101%IV воєнну позику. А були ще V, VI, і VII. Згідно постанови Ради Міністрів УРСРвід 3 червні 1947 р. збільшувалися податки та норми зборів по зерну,картоплі, сіну, м’ясу, молоку на 50%, вовні на 100%, а також обмежувалисятерміни здачі цих сільськогосподарських продуктів селянами-одноосібниками.Іноді їх змушували виконувати план здачі зерна ще до початку жнив.
Протечи не основними в 1944–1948 рр. засобами прискорення темпів колективізації булитерор, залякування, побої, виселення селян до віддалених районів СРСР.Твердження радянських істориків про добровільний характер колективізації бувнічим іншим які міфом. Селяни західних областей України, які зазнали меншихматеріальних втрат під час війни ніж селяни східних областей, мали ще щовтрачати. Крім того вони добре знали всі вигоди і принади колективізації, якщоне з власного досвіду, то зі слів численних прохачів зі східних областей УРСРта з Росії.
Водному зі звітів того часу зазначалося: «З лютого 1946 р. почався масовийнаплив населення з Брянської, Калузької, Орловської, Одеської, Полтавської,Київської, Вінницької та інших областей у західні області УРСР, було знятотільки з товарних поїздів 62 400 осіб, а за дві останні декади червня 97 633осіб». За офіційними даними «…врожайність зернових культур в колгоспахреспубліки впала до 5,8 цнт з 1 га, а в радгоспах – до 4,5 цнт… Валовий збірусіх зернових культур у республіці становив у 1946 р. 531 млн. пудів,тобто більш ніж в 3 рази менший проти 1940 р. Із 26 397 існуючих на тойчас колгоспів 5,5 тис. не зібрали навіть тієї кількості зерна, яку висіяли».Все це призвело до нового голодомору, про який відкрито заявляли першісекретарі Херсонського, Полтавського та ін. обкомів КП (б) У та ряд голівоблвиконкомів, і вже на травень 1947 р. було зареєстровано 935,5 тис.хворих на дистрофію (виснаження через недоїдання)[9].
Якщораніше причини неврожаю пояснювали лише повоєнною розрухою, спекотним літом, тозараз науковці додають ще кілька не менш вагомих причин – цілеспрямовануполітику радянської влади щодо українського селянства та неефективність інерентабельність колективного господарювання та позаекономічних примусів селяндо праці на землі.
Натериторії західних областей УРСР, попри всі заяви керівництва республіки,застосовувалися ті ж методи щодо колективізації, що і в 20–30-х рр. в східнихобластях. Найбільш поширеним засобом впливу на селян було виселення до Сибіруза звинуваченням в «куркульстві», «співробітництві» з німецькою окупаційноювладою, чи у «бандпособництві» – тобто у наданні допомоги ОУН та УПА. Проте йтут можна прослідкувати одну чітку тенденцію: в 1944–1946 рр., коли ОУН та УПАще мали досить сил для боротьби з каральними органами, найбільше людей вивозилиз рівнинних областей – Волинської (28% до всіх вивезених в 1944 р. іззахідних областей УРСР і 22% в 1945 р.), Львівської (20,3% і 9%відповідно), Рівненської (25,4% і 18, 6%). В той же час у гірських областях, декаральні органи почували себе менш вільно, і де за словами М. Коваля: «…утворилосяфактично двовладдя… З дня в день протягом майже десяти років надходили з місцьдані про вбивства партійних працівників, вчителів, медпрацівників,господарників, які прибули зі східних областей, про напади на приміщеннярайвідділів НКВД і НКВС, підпали колгоспних і селянських будівель, зерновихпунктів, хлівів з худобою, зриви мобілізації до Червоної Армії, псуванняколгоспної техніки, телефонного зв’язку…» – людей вивозили в 1944–1946 рр.значно менше. Наприклад з Чернівецької області в 1944 р. було вивезено 1,9%всіх вивезених того року із західних областей, в 1945 р. – 4,6%, в 1946 р.– 3,3%. Кидається в очі і той факт, що в тих областях звідки вивозили найбільшукількість людей, було створено найбільшу кількість колгоспів, а найбільшактивна колективізація, що припадає на 1947–1948 рр., збігається у часі зперіодом найбільш масової депортації т.зв. «куркулів» та «бандпособників».
Масовадепортація селян була санкціонована державою. Так ще в липні 1929 р.Політбюро ЦК КП (б) У, за аналогічних обставин прийняло рішення про висилку «куркуліву віддалені райони СРСР». 21 лютого 1948 р. вийшов указ Президії ВерховноїРади СРСР «Про виселення з Української РСР осіб, що злісно ухиляються відтрудової діяльності в сільсько-господарському виробництві і ведутьантигромадський, паразитарний спосіб життя». Під цими особами, влада мала наувазі селян-одноосібників, які не виявляли бажання вступати в колгоспи іпрацювати за дарма, не маючи засобів для існування.
Крімдепортації каральні органи і міліція влаштовували побиття, а іноді і вбивстваселян, які не хотіли писати заяви на вступ до колгоспу. Український історик здіаспори М. Поліковський писав: «Працівники міліції допускали численні грубіпорушення радянської законності – незаконні обшуки, арешти, затримання,незаконне застосування зброї, побої громадян, вилучення майна і т.д.». Цізаходи наскільки погіршили ставлення селян до радянської влади, що ОУН та УПА,як противники НКВС та НКДБ, змогли протриматися майже до середини 50-х рр.,коли було остаточно завершено колективізацію.
В. Замлинський,та низка інших радянських істориків заявляли про те, що учасники ОУН-УПА є «бандитами»,«ворогами радянської влади», які «залякують колгоспників», «саботують створеннянових колгоспів». Вони також твердили про «нелюдську жорстокість бандерівців» іт.д. Всі ці твердження потрібно переглянути, можливо й справді в них є доляістини, однак не слід забувати, що жорстокість в 1944–1950 рр. не мала меж ібула притаманна обом ворогуючим сторонам. Ще залишається відкритим питання – «Хтобув жорстокіший?». Можливо, що радянська влада в цьому випередила навітьгітлерівський режим, адже зараз відомі численні факти вбивств, пограбувань таінших злочинів, які раніше приписувалися українським націоналістам, аленасправді були вчинені відділами НКВС і т.зв. «спецбоївками» для звинувачення узлочинних діях членів ОУН та УПА. Звичайно не можна забувати про випадки, колиселяни під тиском радянської влади були змушені вступати до колгоспів, за що йбули покарані бандерівцями. Всі ці складні моменти з історії західноукраїнськихземель ще треба детально і критично вивчати.2.2 Завершальний етап та основні наслідки колективізації натериторії західних областей УРСР
Протягом1944–1948 рр. були знищені більшість загонів ОУН-УПА, значно зріс тисккаральних органів на селян-одноосібників. Останніх, водночас, радянська владаобклала непосильними податками. Всі ці заходи не лише сприяли масовійколективізації, але й були її головними рушіями. В цілому, вже в кінці 1948 р.більше половини селян Західної України, під тиском дій радянської влади змушенабула вступити до колгоспів. По областях було колективізовано від 17%(Станіславська область) до 81% (Чернівецька область) орної землі. В січні 1949 р.керівники облвиконкомів, райкомів КП (б) У західних областей УРСР почали масовозвітувати про те, що «…в 1948 р. відбувся корінний поворот трудівниківселян області на колгоспний шлях…». Проте більшість цих повідомлень, булисвідомою дезінформацією, викликаною бажанням видати бажане за дійсне. Дозавершення колективізації було ще дуже далеко, але обласні керманичі прагнулипереконати керівництво республіки в тому, що вони не даремно займають високіпосади. В цілому ж ситуація з колективізацією була значно гіршою. Так, у звітіЦК КП (б) У на XVI з’їзді КП (б) У від 25 січня 1949 р. зазначалося: «Селянитвердо стали на шлях колективізації. На 1 січня 1949 р. до колгоспів вступилоселянських господарств: по Ізмаїльській області – 91%, Волинській – 80%,Дрогобицькій – 79%, Чернівецькій – 81%, Закарпатській – 46%, Тернопільській – 34%,Львівській – 34%, Ровенській – 25%, Станіславській – 17%»[10].Як бачимо з усіх недавно приєднаних територій лише половинка «твердо стала нашлях колективізації». Слід зазначити, що в Закарпатті в цей час процесиколективізації дещо загальмувалися, що пояснювалося проблемою нестачірадянських кадрів.
Темпиколективізації явно не задовольняли керівництво республіки. Було зробленовисновки на місцях. Так, на 1949–1950 рр. припадає друга за величиною хвилярепресій, коли у віддалені райони СРСР було депортовано 32,7% всіх вивезених іззахідних областей за 1944–1952 рр. В цілому ж за даними І. Винничека буловиселено із західних областей УРСР «куркулів та членів їх родин», «бандпособників»і т.д. 203 662 особи[11].
Протеці цифри далеко не остаточні. Так, на думку О. Субтельного булодепортовано лише за 1946–1949 рр. «…біля 500 тис. західних українців…». На нашпогляд, справедливими є слова І. Волкова: «Виселення тисяч селян у віддаленірайони країни були останньою репресивною акцією, злочином сталінськогокерівництва щодо села…». В цей же час селянам-одноосібникам заборонилипродавати власну продукцію на ринках і базарах, а «…державні закупівельні цінив 10 і більше разів нижчі від реальних…». На найвищому рівні республіки буловирішено, що «…треба здійснити такі заходи: 1) завершити процес усуспільненняземельного фонду, забезпечити повне використання наявних резервів, шляхомпередачі колгоспам і радгоспам… всієї орної землі та ін. угідь, які є вдержземфонді; 2) враховуючи сприятливі умови для розширення радгоспногобудівництва в західних областях (вільні землі, резерви робочої сили), вивчитипитання про можливість організації в західних область нових радгоспів,переважно Міністерства харчової промисловості…».
Першийпункт цього документу, як бачимо, давав дозвіл на те, щоб поміщицькі землі,окремі з яких були роздані селянам чи були оголошені державними, були переданіколгоспам. Тобто, держава відбирала у селян свій же подарунок. Що до другогопункту, то виникає питання: «В якій державі, що оголошує себе захисником народує водночас вільні землі (при відомому галицькому малоземеллі, що змушувалораніше емігрувати сотні тисяч селян) і резерви робочої сили, які требапримушувати працювати?». Якщо б колективне господарювання було справдірентабельним, прибутковим, каральні санкції уряду проти селян були б просто непотрібні, а селяни самі, добровільно йшли працювати в колгоспи, але звісно захорошу заробітну плату. Проте саме в цьому виникає проблема – селян змушувалипрацювати в колгоспах задарма, а паспортна система перетворювала їх нанапіврабів, прикріплюючи їх до села.
Піддією цілеспрямованої державної політики колективізація все ж вступила узавершальну фазу. Найшвидше в Чернівецькій області. Там, станом на 17 січня1949 р. було створено 477 колгоспів, в яких було 299 674 га землі (90,1% всіх орних земель області), тобто кількість орної землі в колгоспах запівмісяця зросла більш ніж на 30 тис. га (біля 10%). Не колективізованимизалишалося менше 10% орних земель Буковини. Є підстави вважати, що до кінця1949 р. ця цифра ще зменшилися, хоча й не набагато, оскільки в керівництваобласті не було вже приводів для радісних заяв, а лише про проблеми і потребуукрупнення колгоспів.
Чернівецькуобласть хотіли наздогнати за темпами колективізації й керівники інших 7західних областей УРСР. Проте там ці процеси значно відставали. Про закінченняколективізації керівники Львівської, Тернопільської, Дрогобицької таСтаніславської областей почали повідомляти лише в кінці 1951 – на початку 1952 р.Так, в Станіславській області «…станом на 1 січня 1950 р. було 486колгоспів, на 1 січня 1951 р. було 616 колгоспів., 10 колгоспіворганізовано наприкінці 1950 р.».
Схожаситуація була й на Львівщині: «На 1 листопада 1951 р. є 564 колгоспи, зних 264 – об’єднаних., з 1945 по 1951 р. питома вага колгоспів (в області)зросла з 3,36% до 89,9%». Дещо раніше, в 1950 – середині 1951 р.колективізація завершилася в Закарпатській, Ровенській, Волинській іДрогобицькій областях. В цілому ж, остаточне завершення колективізації припадаєна осінь 1952 р. Так, у звіті ЦК КП (б) У на XVІІ з’їзді КП (б) У від 24вересня 1952 р. зазначалося: «Великою перемогою нашої партійноїорганізації є завершення колективізації сільського господарства в західнихобластях. На основі суцільної колективізації в цих областях ліквідованокуркульство, завдано нищівного удару недобиткам українських буржуазнихнаціоналістів»[12].
Завершенняколективізації мало водночас як позитивні так і негативні наслідки. Допозитивних, слід віднести такі як припинення масового терору щодо селян; широкевпровадження сільськогосподарської техніки; запровадження нових, більшпродуктивних сортів та культур рослин та порід тварин; спеціалізація татоваризація сільського господарства в цілому. Однак переважали негативнінаслідки: 1) під час колективізації було ліквідовано прошарок найбільшхазяйновитих селян, які вміли і хотіли працювати на селі; 2) селяни булипозбавлені економічних стимулів до праці і часто-густо були змушені красти щобвижити і прогодувати свої родини; 3) командно-адміністративне керівництвоколгоспами призводило, за словами Л. Лисенка, до значних втрат під часпосівної і збору врожаю і стало однією з причин занепаду сільськогогосподарства СРСР; 4) створення колгоспів позбавило ОУН-УПА економічної бази.Деякі з негативних наслідків колективізації проявилися найбільш яскраво лише востаннє десятиліття і створили для проведення модерних аграрних реформ.
Створенняколгоспів було важким ударом по психології селян. За словами М. Коваля: «Унепідготовлених психологічно до таких глибоких перетворень господарствах цейпроцес колективізації відбувався дуже хворобливо. Радикальні аграрні реформи незавжди мали належний ефект, бо впроваджувалися прискореними командно-натискнимиметодами, без урахування місцевої специфіки, політичної ситуації в краї, більштого, їх наслідком було надзвичайне загострення і без того жорстокої класовоїборотьби». Саме колективізація, на нашу думку, стала однією з причин тривалогопротистояння ОУН-УПА з органами радянської влади. Вина за численнихрозстріляних, депортованих, закатованих і просто пограбованих селян повністюлежить на керівництві УРСР та СРСР.
Можнапогодитися зі словами М. Коваля, що політику комуністичної партії взахідних областях України в другій половині 40-х – першій половині 50-х рр. неможна назвати інакше, як черговим невиправданим експериментом. Ставилося замету форсоване втягнення західноукраїнських земель у загальнореспубліканське ізагальносоюзне русло господарського і суспільного життя зі стрімкимнівелюванням специфіки краю «…їх (керівників обкомів, райкомів, загонів НКВС – НКДБ)орієнтували на вживання силових, жорстоких аж до репресій командно-натискнихметодів, а місцеве середовище розглядали, як однозначно вороже…».
Опірзагонів ОУН-УПА, які сподівалися на підтримку Великобританії, США та Франції,на нашу думку, лише пригальмував темпи колективізації і став офіційним приводомдля численних зловживань влади на місцях – окремі селянські родини вивозилисядо Сибіру за звинуваченнями у співробітництві з ОУН, за саботаж колективізації,за вказівками місцевих активістів, що прагнули заволодіти майном цих родин. Цещораз більше загострювало протистояння, відгуки якого відчуваємо і зараз. Нанашу думку, навряд чи можна ставити в один ряд колективізацію в УРСР в кінці 20-х– 30-х рр. ХХ ст. та колективізацію на території Західної України в 1939–1952рр. хоча ці процеси велися однаковими методами, вони переслідували різну мету.Якщо колективізація 20-х – 30-х рр. мала довести, що сільське господарство можеіснувати без приватної власності і, водночас, дати кошти для проведенняіндустріалізації, то колективізація 1939–1952 рр. проводилася, щоб ліквідуватияскравий приклад того, що господарство селян-одноосібників є більш ефективним ірентабельним ніж колективне. Своїм успішним розвитком господарствселяни-одноосібники заперечували догми марксизму і не вливались в картинусвітлого комуністичного майбутнього.
Крімтого СРСР були необхідні кошти для індустріалізації і відбудови у повоєннийперіод промисловості, зерно для поставок у країни соцтабору. І найголовніше –було необхідно знищити економічно незалежні від радянської держави прошаркинаселення, серед якого могли появитися нові паростки політичної незалежності тавільнодумства. Всі ці результати були можливі лише за умови суцільноїколективізації. До того ж сільське господарство цього регіону сильнопотребувало впровадження машин, хімічних добрив (пізніше в цьому питанні булизначні перегини), створення нових, більш продуктивних сортів різних сільськогосподарськихкультур та порід тварин. Останні заходи було б можливо втілити в життя, лише заумови наявності великого селянського господарства, яким і став колгосп.
Напроведення колективізації в західноукраїнських областях впливали навіть погодніумови. Так, в 1946–1947 рр., коли в наслідок засухи, повоєнної розрухи,невмілої організації і т.д. у східних областях УРСР був неврожай, що спричинивголод, і, ясна річ, не було що вивозити в країни соцтабору, посиливсяекономічний тиск на західні області, де становище було менш критичним. Пізніше М. Хрущовна пленумі ЦК ВКП (б) в 1963 р. заявив: «При Сталіні і Молотові мививозили хліб закордон, а радянські люди пухли і помирали з голоду»[13].При цьому він мав на увазі, насамперед події 1946–1947 рр. в Україні, свідкомяких він був. Що ж до індустріалізації і відбудови зруйнованої війноюпромисловості, то ці процеси проходили величезними темпами і не лише за рахунокдержави, як зазначалося дослідниками раніше, а насамперед за рахунокзахідноукраїнського селянства.
Станпромисловості Західної України сучасники характеризували наступним чином: «Внаслідокрозрухи промисловість краю наприкінці 1945 р. давала тільки 50% продукціївід рівня 1940 р. Але вже в 1947 р. обсяг промислової продукції досягдовоєнного рівня, а в 1958 р. перевершив його в 6,2 рази, в той же час якпродукція промисловості УРСР в цілому зросла втричі… незважаючи на це, лише в1958 р. валова продукція промисловості перевершила обсяг продукціїсільського господарства». Такі швидкі темпи зростання промислового виробництвав державі, яка зазнала значних матеріальних і людських втрат у війні івідмовилася від міжнародної грошової допомоги, можливі лише за умов нещадноїексплуатації власного народу і, насамперед, селянства.
Створенняколгоспів на деякий час стимулювало розвиток промисловості, але водночас цепризвело до звуження внутрішнього ринку, оскільки зменшило купівельнуспроможність селян. Створення колгоспів призвело до безгосподарності, зниженняврожаїв. На жаль, щоб підтвердити цю закономірність для західних областей УРСРнемає матеріалів, однак для прикладу можна навести ситуацію в сільськомугосподарстві цілого Радянського Союзу. Так, «…пленумі ЦК ВКП (б) у вересні 1953і в лютому 1954 р. Хрущов визнав, що виробництво зерна на душу населення,поголів’я худоби в абсолютних цифрах були меншими ніж за царських часів (якщона січень 1916 р. останнє становило 58,3 млн. голів, то на січень 1953 р.– 56,6 млн.). Ціною величезних зусиль і капіталовкладень у 1965 р.домоглися результату у 950 кг зібраного зерна на гектар, але це було незначнимполіпшенням порівняно з 1913 р. (820 кг)».
Водночас,становище селян-колгоспників було найгірше у порівнянні з усіма верстваминаселення СРСР. Не вистачало елементарних засобів для існування, поганим бувстан соціально-побутової сфери (сільські школи, садочки, клуби, лікарні,магазини і т.д.). Це чітко проявилося і на території західних областей УРСР.Для прикладу: «…Вибіркові обстеження сільмагів у 1955 р. виявили, що вкожному 3-му з них були відсутні такі товари, як гас, сірники, мило, сіль,тютюн тощо[14]. З 84сільських торгових точок Тернопільської області 50 на час перевірки не малинавіть асортиментного мінімуму». В багатьох селах не було шкіл. Надзвичайнонизьким залишався рівень зарплати колгоспників по Україні в цілому. Всукупності всі трудові доходи колгоспників України до 1970 р. булинайнижчими серед п’ятнадцяти республік СРСР, і це в той час, коли внесокУкраїни в сільськогосподарський дохід Радянського Союзу становив більше 25%. Ціфактори, на нашу думку, призвели до прискорення процесів урбанізації і такогонегативного феномену як «вимираючі села» та «неперспективні села». Слідпам’ятати, що початок цим негативним явищам дала саме колективізація і самевона спричинила до того, що з землі зник її господар. Деякі негативні сторониколективізації проявилися одразу після її завершення, а уряд почав гарячковошукати шляхи виходу із ситуації, що склалася. Це знайшло свої прояви в такзваному «укрупненні колгоспів», створенні «агро-міст», процесах хімізації та влихоманці по вирощуванню кукурудзи, створенню надзвичайно вузько спрофільованихсільськогосподарських підприємств, що лише загострило кризу на селі.
Процесиколективізації у західних областях УРСР в 1949–1952 рр. характеризувалисятакими обставинами:
– завершенняпід тиском влади і каральних органів суцільної колективізації в регіоні;
– початокукрупнення колгоспів та пошуку шляхів підвищення рівня ефективності їхньоїроботи;
– завершенняколективізації мало як позитивні, так і негативні наслідки, хоча останні значнопереважали;
– впливнаслідків колективізації ми відчуваємо і по сьогодні.
Висновки
Періодвходження західноукраїнських земель до складу УРСР є одним з найбільш трагічнихв історії цього регіону. Він знаменувався форсованою радянізацією. Однією зісторін радянізації була колективізація, яка проходила у складних умовахзбройної боротьби і призвела до страждань сотень тисяч селян.
Данаробота є спробою вивчення передумов, причин, перебігу та наслідківколективізації у західних областях УРСР в 1939–1952 рр., на підставі джерел танаукової літератури. В роботі вказано на головні передумови і причиниколективізації; проаналізовано хід та основні методи проведення колективізаціїв Західній Україні. Розкрито головні наслідки колективізації сільськогогосподарства західноукраїнських земель для розвитку сучасної українськоїекономіки.
Завдякиданій роботі стає зрозумілим, що що колективізація на західноукраїнських земляхрозпочалася в 1939–1940 рр. Вона набула масового розмаху вкінці 1947–1948 р.і була завершена до кінця 1952 р. Процесам колективізації перешкоджали: 1)негативне ставлення селян; 2) події Другої світової війни; 3) збройний опірОУН-УПА. Головними рушійними силами колективізації виступали ВКП (б), загониНКВС та НКДБ, іноді і місцеві «активісти» з сільської бідноти. Колективізаціямала на меті створення великого товарного господарства, орієнтованого на ринок,яке б базувалося згідно норм марксизму-ленінізму на колективній власності.Колективізація проводилася шляхом тиску, репресій та переслідування і тероруселян. Пік колективізації збігається в часі з періодом найбільш масовоїдепортації українців із західних областей УРСР. Завершення колективізації малояк позитивні так і негативні наслідки. Переважали, на жаль, останні. Їх впливвідчутний і досі.
Недивлячись на весь об’єм проведеної роботи можна твердити, що проблемаколективізації в західних областях УРСР і далі потребуватиме глибокого ідетального вивчення. В майбутньому, необхідно більше уваги звернути насвідчення очевидців тих подій, оскільки офіційна документація тих часів була іє повністю сфальсифікована і не повна.
Списоквикористаних джерел:
Джерела
1. З історіїколективізації сільського господарства західних областей Української РСР:Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1976.
2. Радянська Буковина1946–1970: Документи і матеріали. – Ужгород: Карпати, 1980.
3. Соціалістичніперетворення в західних областях Української РСР 1939–1979: Збірник документіві матеріалів. – К.: Наукова думка, 1980.
4. Українськасуспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали: В 3-х т. –Мюнхен, 1983.
Наукова література
5. Авторханов А. ИмперияКремля: Россия, СССР и Украина // Дружба народов. – 1991.
6. Винниченко І.Примусове переселення: 1920 – початок 50-х рр. // Золоті ворота. – 1994.
7. Волков І. М. Виселенняселян України у віддалені райони СРСР наприкінці 40-х рр. // Українськийісторичний журнал. – 1993.
8. Грицак Я. Нарисісторії України. Формування модерної української нації (ХІХ – ХХ століття). –К.: Генеза, 1996.
9.Замлинський В.О. Шлях чорної зради. – Львів: Каменяр, 1969.
10. Західна Україна:перше десятиліття після війни: Препринт №3. – К., 1988.
11. Коваль М.В.Україна: 1939–1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К.: Вищашкола, 1995.
12. Коваль М.В. УРСРв період відбудови і розвитку народного господарства (1945–1955) //Український історичний журнал. – 1990.
13. Кожукало І. Жорстокийхліб: Про становище колгоспного селянства на Україні в перші повоєнні роки //Сільські обрії. – 1989.
14. Конквест Р. Жниваскорботи: Радянська колективізація і голодомор. – К.: Либідь, 1993.
15. Кравчено Б.Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. – К.: Основи, 1997.
16. Курносов Ю.О.Возз’єднання західноукраїнських земель з УРСР // Український історичнийжурнал. – 1996.
17. Лисенко Л.Сільське господарство України. – Видавництво закордонних частин ОУН, 2001.
18. Людської крові незмити: книга фактів. – К.: Політвидав України, 1998.
19. Соколов Б. Війназ селянином // Галичина. – 1993.
20. Субтельний О.Україна: історія. – К.: Либідь, 1993.
21. Поліковський М.Окупаційний сталінський режим у Західній Україні після вигнання німецькихзагарбників // розбудова держави. – 1994.
22. Рибак І. В. Стансоціально-побутової сфери українського повоєнного села (1946–1955) //Український історичний журнал. – 2002.