Сергій Радонежський – політичний діяч Середньовічної Русі

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра всесвітньої історії
                                     
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
 «Сергій Радонежський – політичний діяч СередньовічноїРусі»
Виконала:                            
студент ІІІ курсу                  
історико-соціологічного      
факультету                                     
групи ІЮ – 31                      
Климчук О.А.                       
Перевірив:                                     
проф. Постоловській Р.М.   
Рівне – 2006

Зміст
Розділ І. Життєвий шлях Сергія Радонежського
1.1.  Походження Преподобного Сергія
1.2.  Шлях до чернецтва
Розділ ІІ. Лавра в перші роки свого існування
2.1. Чудесне зцілення у стінах Лаври
2.2. Паломництво до Лаври
Розділ ІІІ. Благословіння Сергія Радонежського…
Розділ ІV. Троїце-Сергієва лавра – пам’ятник російської культури.
Висновки
Література
Додатки

Вступ
Сергій Радонежський – політичний діяч Середньовічної Русі. Цятема моєї курсової роботи, на мою думку, є досить актуальною в наш час. Це справдітак, адже сама велика і страшка зневіра на землі це невіра в Бога, нашогоТворця і Заступника. Навіть люди, які жили і спілкувались і Ісусом Христом, невірили в його Божественне походження і його Божу силу. Але ж сліпі прозрівали,каліки починали ходити, мертві воскресали. Велику силу і віру в бога ми бачимоз життя і подвигів Преподобного Сергія, який навчав і закликав до православноївіри.
Об’єктом мого наукового дослідження буде життя Сергія Радонежського,а також його вплив на хід Куликової битви.
Предметом мого дослідження буде розкриття ролі Сергія Радонежського удуховному, політичному піднесенні Середньовічної Русі. Хронологічні рамки моєїкурсової роботи охоплюють 1319 – 1391 роки. В першому розділі я спробую описатижиттєвий шлях Сергія Радонежського, аж до сану ченця. А також, стан душі івідданості Сергія Богу.
Дана праця не є детальним науковим дослідженням обраної теми.Мета моєї роботи по обраній темі – узагальнюючий аналіз дослідження поданій проблемі.
Для досягнення поставленої мети слід виконати наступні завдання:
-    з’ясувати,що стало покликом Сергія до чернецтва;
-    простежитирезультат благословення Дмитрія Донського Сергієм.
-    Визначитивплив Троїце-Сергієвої лаври на російську культуру.
Джерельна база з даного питання порівняно мала.Фундаментальною працею по цій проблемі є праця «Життя преподобного СергіяРадонежського», а також Нефедов А.Н. « На древнем Маковце: «Троице-Сергиева Лавра: легенды иреальности». Цяпроблема широко розкривається в церковних періодичних газетах і журналах. Дотаких можна віднести «Церковна», «Спасите наши души» та інші. Є дещо в мережі Інтернет, проте майже вся цяінформація використана з вище наведеної літератури.
Зміст даної роботи складається із чотирьох розділів. Першийрозділ складається з двох пунктів, які я коротко розкрию, щоб показати шляхспокуси Сергія Радонежського до чернецтва. Другий розділ містить в собі життябратії у стінах Лаври. Третій розділ – благословення Сергія Радонежського набій проти татар. Четвертий розділ – Троїте-Сергієва лавра – пам’ятникросійської культури.
У вступі поставлені три основні завдання роботи, на які я увисновку дам характеристику про їх виконання чи не виконання.

Розділ І. Життєвий шляхСергія Радонежського
1.1. Походження ПреподобногоСергія
Верст чотири від славного Ростова Великого, на рівнійвідкритій місцевості на шляху в Ярослав знаходиться невелика обитель на честьПресвятої Троїці. По давньому переказу майже 6 років тому, тут була «весь»,ім’я якої забулося в історії, але яка завжди була знаменита і дорога серцюправославних Руських людей, тому що  «весь» ця була благословенною землеювеликого печальника і заступника Руської землі, Преподобного і Богоносного отцянашого Сергія, Ігумена Радонежського і всія Росії Чудотворця. Тут було помістяйого батьків, благородних і знатних бояр Ростовських Кирила і Марії, тут був їхдім, тут і жили вони. Кирил був на службі в Ростовського князя Костянтина ІІБорисовича, а потім у Костянтина ІІІ Васильовича; він не раз супроводжував йогов орду, як один із самих близьких до нього людей; володів достатнім по своємуположенні майном.
Кирило і Марія були люди добрі і богоугодні. І праведність їхбула відома не одному Богу, але і людям.
Кирило і Марія мали уже сина Стефана, коли Бог подарував їхдругого сина – майбутнього засновника Троїцької Лаври, красу ЦерквиПравославної. Задовго до його народження, дивний Промисел Божий уже дав пронього знак, що це буде великий вибранець Божий.
Завжди віддані волі Божій, Кирило і Марія зрозуміли знакБожого Промислу і, згідно з цим знаком, повинні були вести виховання дитяти.Праведна мати тепер відчувала особливу потребу серця в молитві, тому вона частовіддалялась від людського ока і в тиші із сльозами виливала перед Богом своюгарячу материнську молитву про майбутню долю свого сина. «Господи! – говорилавона тоді – спаси исохрани меня, убогую рабу Твою, спаси и соблюди и сего младенца, носимого воутробе моей, Ты бое си-храняй младенцы Господь (Псал.114,5), да будетъ воляТвоя, Господи, на насъ, и буди имя Твое благословенно во веки!».
Преподобна Марія, разом із своїм чоловіком дала такуобіцянку: якщо Бог дасть їм сина, то посвятять його службі Божій. Це означало,що вони зроблять з своєї сторони все, що зможуть, щоб на їх майбутнє дитявиконалась воля Божа.
3 травня 1319 року в домі боярина Кирила була радість: МаріїБог дав сина. На сороковий день по народженні принесли дитя до церкви, щобздійснити над ним таїнство хрещення. Іерей, по імені Михаїл, назвав дитя підчас хрещення Варфоломієм. Благословивши дитя і його батьків, служитель вівтаряХристового відпустив їх з миром.
Коли Варфоломію виповнилось сім років, батьки віддали йоговчитись грамоті. Разом з Варфоломієм вчились і його два брати: старший Стефан імолодший Петро. Брати навчались успішно, а Варфоломій відставав від них.Учитель наказував його, товариші докоряли і, навіть, сміялися над ним; та й ісам він зосереджував усі сили свого дитячого розуму, проводив ніч над книжками.
Одного разу батько послав його в поле шукати лошат. Тут івідбулась зустріч Варфоломія з незнайомим старим ченцем. Поклонившись йому,скромний отрок відійшов у сторону, не бажаючи переривати його розмови з Богом,і ставши поблизу, чекав закінчення молитви. Чинець, закінчивши молитву, люблячіподивився на добре дитя, ласкаво покликав його до себе, благословив, побатьківські поцілував і спитав: «Что тебе надобно, чадо?» — «Меня отдали учиться грамоте – сказав крізь сльозиВарфоломій – и большевсего желала бы душа моя научиться читать слово Божие, но вот сколько нистараюсь, никак не могу выучиться, не понимаю, что мне толкуют и очень печалюсьо том; помолись за меня Богу, отче святый, попроси у Господа, чтобы Онъ открылъмне учение книжное: я верю, что Богъ примет твои молитвы».
О, яка пилка булла ця молитва таємного старця під відкритимнебом, під тінню дуба, і з яким трепетом надії з’єднував з нею свою чистудитячу молитву блаженний Варфоломій! Закінчивши молитву святими словами «Амінь»і бережно вийняв із-за пазухи невеликий ковчег. Відкривши його, взяв звідтималу частину проскурки і, благословляючи нею Варфоломія, промовив: «возьми сие, чадо, и снеждъ; сиедается тебе въ знамение благодати Божией и разумения Святого Писания. Не смотрина то, что частица святого хлеба так мала: велика сладость вкушения отъ нея».
Як говорив чернець, так і збулося. Коли Варфоломій відкривавбудь-яку книгу – одразу ж починав читати її без зусилля та труднощів, розуміючиі зміст того, що прочитав.
Всією душею Варфоломій полюбив Богослужіння церковне і непропускав жодної служби церковної. Святий отрок накладає на себе строгій піст:по середах і п’ятницях він не дозволяє собі нічого їсти, а в інші дніхарчується лише хлібом і водою. Про яке0небудь інше пиття, не кажучи вже провино, він не дозволяв собі і подумати все своє життя.
Блаженний Епіфаній говорить: «Ніхто, ніколи  не бачив йогоусміхненим, а якщо і з’являлась іноді посмішка на його красивому обличчі, то івона була стриманою; а частіше лице його було задумливе і серйозне, на очахчасто були помітні сльози. Завжди тихий і мовчазний, лагідний і амурний, ні накого не сердився, від усіх з любов’ю сприймаю різні неприємності. Ходив він впоганій одежі, а якщо зустрічав бідняка, то з радістю віддавав йому своюодежу».
Особливо любив він молитись вночі, іноді зовсім проводив усюніч без сну.
З роками Варфоломій ставав юнаком і, підростаючи роками,підростав і в благочесті. І само собою зароджувалось в нього бажання чернечогоподвигу і з кожним днем все більше і більше росло і визрівало це бажання, доки,нарешті, не перетворилось у потребу душі.

1.2. Шлях до чернецтва
В 12 верстах від Троїцької Лаври, в напрямку до Москви, єсело Городище або Городок, яке в давнину носило ім’я Радонеж. В 1328 році,відправляючись в Орду, Великий Князь Іоан Данилович написав духовний заповіт, вякому назначив «село Радонежское» в уділ Великої Княгині Олени. Незадовго післяцього село це перейшло у власність молодшого сина Іоана Андрія. Великий Князьпо малолітству свого сина, поставив в Радонежі намісником Терентія Ртища, який,бажаючи привернути більшу кількість поселенців в цей, майже незаселений тодікрай, оголосив іменем князя різні пільги переселенцям. Тільки це стало відомо вРостові, багато із його жителів, в надії знайти собі полегшення, потягнулись вРадонеж.
В числі переселенців був і блаженний Кирило із своєю сім’єю.І оселився він поблизу церкви Різдва Христового.
Варфоломій і в Радонежі продовжував свої подвиги. Роздумуючипро суть усього земного, блаженний юнак говорив: «Правда, світ і все що всвіті, створено Богом, для блага людей; але все це  людськими пристрастями,насиллям, неправдами до того спотворено, що життя людське не являє майженічого, окрім і хвороб». Роздумуючи таким чином, Варфоломій став просити усвоїх батьків благословення вибрати шлях чернечого життя. Не одноразово вінговорив батькові: «Отпустименя, батюшка, съ благословениямъ, и я пойду въ монастырь».
При кінці свого життя Кирило і Марія направили свої стопи вПокровсько-Хотьській монастир, який складався з двох відділень: одного – длячоловіків, другого – для жінок, щоб тут провести останні свої дні. Майже в цейчас відбулась важлива переміна в житті старшого брата Варфоломія – Стефана:дружина його Ганна померла, залишивши йому двох синів – Климента і Іоана.Поховавши дружину в Хотьковському монастирі, Стефан не забажав повернутись усвіт. Поручивши своїх дітей Петру, він одразу ж залишився в Хотькові, щобприйняти чернецтво. Не пізніше 1339 року Кирило і Марія померли.
Після смерті батьків Варфоломія вже нічого не тримало всвітському житті. Прийшовши в Хотьковський монастир, він просив брата іти з нимшукати місце для пустинного життя.
В той час кожний, бажаючий залишитись на самоті, міг один чиз другом вільно іти в ліс, на будь-якому місці будувати собі хатину або копатипечеру і поселитись там. Але Варфоломій не думав будувати собі обитель, небажав збирати навколо себе братію, — у нього було одне бажання: сховатисьназавжди від світу в глибині непрохідних чагарників.
Довго ходили брати по лісах, нарешті їм полюбилось однемісце, віддалене не лише від будинків, але і від людських шляхів. Це місце булоСамим Богом призначене для будівництва обителі. Воно знаходилось верст 10 відХотькова і являло собою невелику плацу, яка піднімалась над сусідньоюмісцевістю у вигляді маківки, тому і назвали Маковцем або Маковицею. Густийліс, до якого ще не торкалась рука людини.
Помолившись на вибраному місці пустинного життя, брати,передаючи самих себе в Божі руки, просили Божого благословення і на саме місцесвоїх майбутніх подвигів. Потім стали рубати ліс; з великими силами переносиливони важкі дерева на своїх боярських плечах. Мало-по-малу ріділи ряди хащ івідкривали місце, на якому суджено було Богом процвісти славній ЛавріСергієвій. Брати спочатку зробили собі курінь із гілляк дерев, а згодом убогукелію. Нарешті, поблизу келії, поставили і невеличку церкву. Все це булозроблено руками самих братів-трудівників.
Коли церква була готова для освячення, Варфоломій сказавСтефану: «По плоти тымне старший брать, а по духу – вместо отца; итакъ скажи мне: во имя какогоСвятого следует освятить нашу церковь? Какой будется престальной праздникъ?».
— «Зачем спрашиваешь меня о том, что сам лучше меня знаешь?» — відповідає йому старший брат.Хай церква буде посвячена Пресвятому Імені Животворящої Троїці.
Потім брати пішли в Москву, щоб попросити благословенняВсеросійського Митрополита Феогноста на освячення церкви. Митрополит зустрів їхмилостиво і послав з ними священнослужителів. Церква, за бажанням братів, булаосвячена в Ім’я Пресвятої Животворящої Троїці. Так скромно по пустинному булопокладено заснування Свято-Троїцької Сергієвої Лаври.
Це відбулося в 1340 році, вже за Великого Князя СимеонаІоановича Гордого.
В одній із обителей поблизу Радонежа жив сумирний ігумен, наім’я Митрофан. Невідомо, коли Варфоломій з ним духовно зблизився, можливо,Митрофан відвідував Варфоломія і служив для нього Божественну літургію в йогоцеркві. Варфоломій попросив ігумена прийти до нього в пустиню і несказаннозрадів його приходу. Він зустрів Митрофана як дорогого гостя, Самим Богомпосланого і щиро просив його пожити з ним у келії. Добрий ігумен погодився наце.
Через деякий час блаженний юнак став просити Митрофана пропостриг. «Отче», — так казав Варфоломій – «сотвори любовь ради Господа, облеки меня въ чинъ ченоческий,возлюбилъ я сей чинъ отъ юности моей, т съ давнего времени желаю пострижения.Только воля родителей моих долго меня отъ этого удерживала, но теперь, славаБогу, я отъ всего свободенъ и какъ олень жаждущий источниковъ водныхъ, всеюдушею жажду иноческого пустынного жития».
Не став суперечити Митрофан його благочестивому бажанню.Пішов він до свого монастиря, взяв там декілька з братів і все, що необхіднодля постригу та повернувся. 7 жовтня 1342 року в убогій церкві відбувся постригдвадцятитрьохрічного юнака. В цей день свята Церква відзначає пам'ять святихмучеників Сергія і Вакса: за обрядом того часу Варфоломієві і було дано ім’яСергій.
Закінчивши обряд постригу, Митрофан відправив Божественнулітургію.
Сім днів провів ново пострижений Сергій у своїй церкві, кожендень здійснював Божественну літургію і всі ці сім днів Сергій нічого не їв,окрім просфори. Щоб зберегти бадьорість, він читав псалми і духовні пісні,утішаючи себе ними, він славив Бога.
Сім днів пролетіли як один день, настав час Сергіюрозлучитись з ігуменом.
— «Вотъ,отче» – з тихимсумом сказав тоді юний чернець своєму Євангельському батькові – «ты уже уходишь и оставляешь меняодинокимъ въ этой безлюдной пустыне… Давно я желалъ уединиться. Ты уходишьотсюда, отче: благослови же меня смиренного и помолись о моеймъ уединении».
І залишився Сергій один в своїй пустелі, залишився безнаставника і без помічника, з Єдиним Богом, який ніколи не залишає тих, хто длянього все залишив. Чиста і світла була його душа, проста і відкрита благодатіБожій. І по істині, Сергій був мужем Богомудрим.
Бог сильний і завжди прийде на допомогу тому, хто його кличе:«но испытавшие знаютъ»,– говоритьсвятий Філарет, митрополит Московський, – «какимъ трудностям подвержена ченоческая жизнь въ совершенномъуединении». Цітруднощі такі великі, що той, хто не відчув їх, важко вірить розповіді про них,а іноді і зовсім не вірить, тому що в такій розповіді відкривається зовсімінший світ, світ грішнику зовсім невідомий…
Святі Отці залишили нам у своїх писаннях богомудрі правила –науку чернечого життя. Правила Василія Великого, якими користувався іпреподобний Сергій:
1.     Люби слухати абочитати слово Боже, житія і повчання святих: в них найдеш правила і прикладисвятого і бажаного Господу Богу життя.
2.     Безперестанкудивись за собою, кожний вечір розглядай свої думки і бажання, які в тебе виникли,слова, які ти говорив, і справи, які ти вирішив протягом дня, і молись Богу дляпрощення усього, що зробив проти його заповідей.
3.     Як можна частіше,довше роздумуй про смерть, про те, що вона неминуча, неочікувана, роздумуй продруге пришестя Господа на суд світу, про страждання грішників і блаженствоправедних.
4.     Люби молитву іпостійно нею займайся.
5.     Люби піст, ому щобез нього не можна уникнути поганих думок, а за думками – і поганих справ.
6.     Де би ти не був,щоб ти не робив, завжди твердо пам’ятай, що Господь дивиться на тебе і бачитьвсе, що ти думаєш, чого бажаєш і що робиш.
7.     Суворо виконуй усізаповіді Христові.
Особливобагато скорботи і спокуси терпів Сергій від сатани на початку свого пустинногожиття.
Розповідавсам Преподобний своїм учням: однієї ночі увійшов він в церкву свою, щобвідспівати ранішню. Щойно він почав молитись, як перед ним розійшлась стінацеркви і увійшов сатана, якого супроводжував цілий сатанинський полк – усі вгостроконечних шапках і в литовський одежі. Яку тоді боялись на Русі не меншетатар…
— «Уходи, уходи отсюда, беги скорее» — кричали вони Сергію – «не смей долго оставаться на этом месте: не мы на тебянаступили – ты самъ нашелъ насъ! Если не уйдешь отсюда, мы разорвемъ тебя начасти и ты умрешь въ наших руках».
Сергійне засмучувався духом від цих безсильних погроз: він ще дужче, ще палкіше ставмолитися. І не витримали нечисті духи молитви, і зникли так раптово, як із’явились.

Розділ ІІ. Лавра в перші рокисвого існування
2.1. Чудесне зцілення устінах Лаври
Не більше двох-трьох років пройшло з того часу, як Сергійпоселився в лісах Радонежа. В самому Радонежі і за його околицями почалиговорити про молодого пустинника. І так один за одним, почали приходити люди донього, спочатку заради душевної розмови і духовної поради – в чому Сергій їм невідмовляв. Іноді приходило по дві, по три людини, припадаючи до ніг його,просили, щоб дозволив їм тут оселитися.
Сергій не бажав розставатися зі своєю самотністю: вінпобоювався, щоб строга пустиня не розчарувала його сподвижників, щоб недовелося їм піти від нього з наріканнями, подібно тих мало душевних учнівХристових, які говорили: «жестокослово сие, кто можетъ его послушать?» (Фоан 6, 60). І він спочатку не погоджувався прийматиїх, представляючи їм всі труднощі пустинного життя.
— «можетели терпеть скудность этого места?» — казав Сергій – «васъ ждет сдесь и голодъ и жажда и всякие недостатки».
Не бажаю іти проти волі Господа, з радістю приймаю я вас,будуйте кожен собі келію. Але хай буде вам відомо, що, якщо ви прийшли сюдидійсно працювати для Господа і якщо хочете тут зі мною жити, то повинні бутиготові терпіти нужду і скорботу.
І багато інших слів утіхи слухали пришельці від пустинника. Істали пришельці будувати собі хатини біля Сергієвої келії, і з дитячою любов’юпочали навчатись в нього пустинним подвигам. Не більше дванадцяти братівзібралось спочатку навколо Сергія. І це число довго залишалося незмінним.Перший прийшов до Преподобного Василій, прозваний Сухим. Прийшов він уже всхилі літ і не довго пожив з Преподобним, помер. Другий учень і сподвижникСергія був простолюдином, землеробом Іаков, який між братіями називавсяскороченим іменем – Якута. Він служив братії розсильним. Збереглись ще іменадвох учнів – Онісім диякон Єлісей священик. До числа перших учнів Сергія можнавіднести преподобних Сильвестра Обнорського, Мефодія Пшношского, Андроніка іінших.
Коли було побудовано 12 келій, Преподобний обніс їх високимдерев’яним тином для безпеки від звірів і поставив воротарем Онисія, келіяякого була біля самого входу в обитель. Густий ліс оточував обитель з усіхсторін, навіть біля церкви були видні пеньки і колоди, між якими і засівалисьрізні огородні культури для убогої трапези. Ось такий вигляд мала СергієваЛавра в перші роки свого існування.
Тихо і спокійно протікало життя пустинників. Не було в нихначальників, ні навіть пресвітера, проте суворо дотримувались порядку щоденногоБогослужіння, виключаючи, звичайно, літургію. Пустинні сподвижники кожен деньзбирались в церкві на опівнічницю, ранішню, третю, шосту і дев’яту годину, навечірню і повечір’я, здійснюючи між цими служіннями часті молитовні співи.Молитва за заповіддю Апостола (1 Сал. 5, 17) була їх постійним правилом і вцеркві і в келії. А для здійснення Божественної літургії в святкові днізвичайно запрошували священика із ближнього села або ігумена. Священнослужителязавжди зустрічали з радістю і з честю.
Сам Преподобний не хотів приймати ні ігумена, ні сансвященика. Три або чотири келії для братії він побудував своїми руками, самрубав і колов колоди, носив їх до келії, пік хліб, варив їжу, шив одежу івзуття, носив на гору воду в двох водоносах. Одним словом – він служив братії,як куплений раб, усякого стараючись полегшити їх важке життя.
Сергій жодного часу не мав вільного від праці і молитви,харчувався він лише хлібом і водою і то малою кількістю, а ніч майже всюпроводив у кельній молитві. І усі ці важкі подвиги не лише не ослабили йоготілесних сил, але й укріпили їх.
Вільний від молитви час пустинники проводили в постійнійпраці. Молитва і праця, за повчанням святих Отців, нерозлучні в життічернечому. І учні Сергія працювали на своїх невеликих городах для своєї убогоїпустинної трапези, кожен піклувався про свою убогу келію, самі готували собіїжу, шили собі одежу, переписували книжки і, можна гадати, займалися навітьікон описанням.
Близько дванадцяти років пройшло з часу приходу доПреподобного Сергія його перших сподвижників, а ігумена в новій обителі небуло. Преподобний Сергій і слухати не хотів, що йому прийняти цей чин. Вінзавжди казав, що «желаниеигуменства есть началом корень властолюбия». Тим не менше і сам він розумівпотребу в духовному наставнику для своєї обителі. Одного боявся він, щоб братіяне почала наполягати на свому бажанні мати його своїм ігуменом і тому щиромолився, щоб Бог сам дав їм наставника. І Господь почув молитву свого раба ітому, краще самого Сергія, не міг служити на цьому благословив його самого ідав ігумена братії. Як це було?
В серцях братії вже давно було бажання поставити наігуменство свого возлюбленого авву. Укріпивши себе надією на Бога, братіяприйшли до нього всі разом і сказали: «Отче! Ми не можемо далі жити безігумена, виповни наше сердечне бажання: будь нашим ігуменом, будь наставникомнаших душ, ми будемо кожен день приходити до тебе і відкривати перед тобою нашусовість, а ти будеш подавати нам прощення, благословення і молитву. Ми хотіли ббачити тебе, як ти здійснюєш Божественну літургію. Ось, чесний отче, таке нашеспільне сердечне бажання, не відмов нам в цій милості!».
Поставлений у тяжке положення, Сергій відповідав: «Братіємої! У мене і думки ніколи не було про ігуменство, одного бажає моя душа –вмерти тут простим ченцем. Залиште мене Богу: хай він що хоче, те і робить зімною».
Але братія наполягала на своєму: «Навіщо ти, отче,відмовляєшся виконати наше бажання? Ти ж засновник обителі цієї, будь її інаставником. Ти посадив виноград цей, ти і живи його своїм повчанням і плодамисвого зразку. Ось наше останнє слово: або сам будь нам ігуменом, або іди іпроси нам ігумена».
Думка про іншого ігумена була для Сергія приємна: він бувготовий стати останнім послушником у кого б то ні було, тільки б самому не бутиначальником. Любов до ближнього потребувала на цей раз забути про себе іподумати про користь братії, а духовний досвід показував небезпеку, що новий,чужий для духу обителі, ігумен задумає вводити нові порядки, що ці порядкиможуть засмучувати братію, які звикли на порядки, установлені самим засновникомобителі. Тому, вирішуючи питання остаточно, бажаючи відкласти це рішення,Преподобний коротко сказав братії: «ідіть з Богом у свої келії, кращепомоліться Господу Богу, щоб Він Сам відкрив нам волю свою. І тоді побачимо, щонам робити».
Братія послухалась любимого авву і розійшлась, але не надовго. Пройшло декілька днів і старці знову прийшли до Преподобного.
Зворушений до глибини душі такою любов’ю братії, він відкривперед ними усе своє серце: він став говорити їм про своє не достоїнство,усякого просив і благав не примушувати його до прийняття сану священика іігумена.
Тоді братія сказала: «Якщо ти не хочеш бути нашимнаставником, то ми вимушені будемо покинути це місце – ми підемо з церквиПресвятої Троїці – і будемо блукати як вівці без пастуха».
Преподобний Сергій був переможений любов’ю до братії і в 1354році він, взявши з собою двох старших ченців, відправився до ВолинськогоЄпископа Афанасія, який жив в Переяславі Заліському, в НагорномуБорисоглібському монастирі.
Зранку, перед самою літургією, з’явився Преподобний доєпископа. Він впав до його ніг і просив благословення.
Імя Сергія давно було відоме Афанасію: він раніше багато чувпро його пустинне життя, про заснування ним обителі і про  будівництво церкви,і тепер був радий бачити у себе такого гостя. Єпископ прийняв його з любов’ю,по-батьківськи поцілував і довго розмовляв з ним про спасіння душі. Тебепокликав Господь Бог, тому ти і будеш віднині ігуменом для братії, сказавєпископ.
Єпископ Афанасій пішов до церкви, взявши з собоюПреподобного. Почалась Божественна літургія і Сергій став ієродияконом, а надругий день – ігуменом. На наступний день ієромонах Сергій один відправивБожественну літургію.
По закінченні літургії, єпископ Афанасій проголосив надСергієм молитву. Потім він запросив нового ігумена в свої келії і там, вбатьківській з ним розмові наодинці, наставляв його в правилах апостольських.
Так скінчилась розмова і єпископ, благословивши новогоігумена, відпустив з миром.
З нетерпінням братія очікувала свого ігумена. Із сьозамисиновської любові поклонились вони йому до землі. Радів і святий ігумен,дивлячись на радість своїх чад.
Повчаючи братію, він говорив: «внимайте себе, братие, всехъ молю: прежде имейтестрахъ Божий и чистоту душевную и любовь нелицемерную, къ симъ и страннолюбие,и смирение съ покорениемъ, постъ и молитву. Пища и питие въ меру, честь и славыне любите, наче же всего боитеся и поминайте часъ смертный и второепришествие».
Дійсно, воно написане самим Преподобним Сергієм, чи лишезаписано його учнем.
Ігуменство Преподобного Сергія нагадувало ігуменствоПреподобного Феодосія Києво-Печерського: та ж строгість до себе і любов добратії, та ж невтома в праці, безсонна ніч. Він учив не стільки словом, скількисвоїми прикладами. На втіху братії кожен день відправляв він Божественнулітургію. Ніяка втома чи турботи не могли завадити йому прийти в церкву добудь-якого Богослужіння і виходив він з церкви завжди останнім. Протягом усієїслужби він стояв як свіча, не дозволяв собі доторкнутись до стіни. Сидіння вцеркві не дозволялось ніколи. В сані ігумена як і раніше, продовжував допомагатибратії в домашніх справах: варив кутю або коливо, яке в той час приносили доцеркви в пам'ять усіх великих свят, особливо просфори завжди готував сам, недопускав нікого із братії брати участь у цьому, навіть пшеницю для цього моловсам.
Мало-по-малу збільшувалась обитель Сергієва. Там, де булинепрохідні хащі, ніколи не ступала нога людська, тепер розквітла обитель, їїкелії, спочатку розкидані без порядку по дрімучих лісах, мало-по-малу булипоставлені чотирикутником навколо церкви, яка таким чином стояла середмонастиря в своїй пустинній красоті і була видна з усіх келій.

2.2. Паломництво до Лаври
Одним із правил порядку, встановлених Преподобним Сергієм всвоїй обителі, вимагалось, щоб після вечері братія не ходили із келії в келію іне розмовляли один з одним, кожен в своїй келії повинен займатись молитвою.Бувало, що в глибоку ніч, особливо в довгі осінні і зимові ночі, ігуменздійснивши свою молитву, тихо обходив усі келії, і через малі віконця бачив:хто чим займається.
Сергій забороняв братії виходити із монастиря для збирання поселах допомоги від мирян обителі, кожен чернець повинен був добути сам для себеїжу працею своїх рук і в результаті недостатку – просити і з терпінням чекатимилостині від Бога. Не рідко траплялось, що ні у кого з братії не було нішматка хліба, ні жменьки муки, навіть не вистачало солі, а про масло та іншихприпасів не могло бути й мови.
Були випадки, що недоставало вина для здійснення літургії,пшениці для просфор, воску для свічок: вони запалювали березову або соснову гілку,яка з димом і тріском світила, ось при такому освітленні вони відправлялиранішню або всю службу, з важкістю читаючи в напівтемряві канони і псалтир.
Знаходились такі, які похолодали два дні і почали нарікати.Преподобний ігумен бачив, що братія починає сумувати, зневірюватись, потрібнобуло їх підкріпити. «Потерпимо, щоб отримати нетлінні вінці від Христа», — продовжував Сергій – «ви скорбите через недостачу їжі, але ж сталось це накороткий час, заради випробовування нашої віри. Божа вдячність ніколи недається без скорботи і спокуси: без вогню, говорить святий льствічнік, золотоне буває чистим. Дасть Бог, пройде скорбота – дочекаємось радості, бо такзавжди буває, що радість приходить після скорботи: «вечеръ, написано, водвориться плачь,а завтра радость (Пс. 29, 6)». Так і ви: сьогодні терпите потребу в хлібі і нестачу і їжі, азавтра – Бог дасть – ви будете насолоджуватися достатками і їстимете іпитимете. Я, грішний, вірую, що Бог не залишить місця цього».
Так втішав братію ігумен, і Бог, дійсно, чудесним чиномвиправдав віру його. Він ще розмовляв з братією, як почувся стукіт умонастирські ворота, чернець поглянув у віконце і побачив – до воріт хтосьпривіз багато хліба. Будучи сам голодний, від радості не відкривши ворота побігдо преподобного.
— «Отче» — казав він – «привезли багато хліба, благословиприйняти!».
— «Відкрий їм, хай увійдуть», — сказав ігумен.
Монастирські ворота відкрились і в них в’їхало декількавозів, наповнених печеним хлібом, рибою і іншими запасами для монашої трапези.Усі прославили Божу милостиню, а Преподобний Сергій весело сказав: «Ось тепер,ви можете нагодувати своїх годувальників, які привезли їх». Негайно він наказаввдарити у дзвони і усім іти до церкви, тут він відслужив благодатну молитвуГосподу Богу і лише після цього благословив братію сідати за трапезу. Всі сілиі сам ігумен став ділити привезений хліб. Він був ще теплим і м’яким, ніби тощойно спечений. І Преподобному Сергію, за його дивне терпіння на замінучерствих шматків гнилого хліба, Бог послав чудодійну їжу, бо за словами Давида,теперішня убогість не загине до кінця (Пс. 8, 19).
Був, наприклад, ще такий випадок: коли Преподобний вибиравсобі місце для пустинного життя, він не надавав переваги, щоб поблизу булавода. Так було до семи років по заснуванню обителі. Але із збільшенням числабратії, недостача вади стала відчутнішою. Не одноразово братія жалілися йому,що доводиться далеко ходити за водою.
Одного разу, після такого наполягання братії, він узяв зсобою одного ченця і пішов з ним у лісову долину під монастирем. Тут вінзнайшов небагато дощової води, поклонився над нею і молився.
Помолившись і перехрестивши вибране місце, як відразу ж з-підземлі пробилося джерело холодної води і вона потекла швидкою річкою по долині…З цього часу багатолюдна обитель Сергієва не мала недостачі у воді. ПреподобнийЕпіфаній, учень Сергія, свідчив, що бували випадки зцілення від цієї води. Такця річка отримала назву Сергієвої ріки.
Близько 1352 – 1354 років при Великому Князі Іоану Іоановичу,братові Симона Івановича Гордого, по окраїнах Сергієвої обителі почали селитисьземлевласники. Ніхто не забороняв їм вирубати ліс, до якого не торкалась щерука людини. Мало-по-малу перетворились чагарники в чисте поле, яке засівалихлібом. Згодом біля монастиря була покладена дорога в північні міста і обительстали навідувати не лише прості люди, але й бояри.
Особливо привертала до Преподобного Сергія поголоска прочудесне зцілення, в якому проявлялась Божа благодать. Послухаємо теперрозповідь блаженного учня Сергія.
Жив на окраїні його обителі один чоловік, який мав великувіру до Преподобного. У нього був єдиний син, який важко захворів. З віроюпоніс в обитель на своїх руках. «Тільки б мені донести його до чоловіка Божого»- роздумував чоловік – «а там, я вірю, він неодмінно зцілить його». І він доніссина живим до келії Преподобного. Але поки він просив ігумена помолитись прозцілення дитини, поки Сергій готувався здійснити молитву, дитина, від тяжкогоприступу відпустила дух…
Утративши останню надію, розчарований батько із сльозамипочав дорікати Преподобному, що він замість бажаної утіхи, лише збільшив йогоскорботу. Безутішний батько, залишивши своє дитя в тісній келії, сам пішовприготувати труну для любимого дитяти…
Зжалився Преподобний над батьком. Зоставшись на одинці з померлим,він став молитись… Ще не закінчив він своєї молитви, як дитя ожило, відкрилоочі і простягнуло руки до Преподобного.
Повернувшись, батько приніс усе необхідне для поховання, алесвятий ігумен зустрів його на порозі келії словами: «Бачиш, дитя твоє зовсім непомерло».
Здивований батько не міг повірити словам його, але побачившисина живим, впав до ніг чоловіка Божого.
— «Ти обманюєш і не знаєш сам, за що дякуєш. Коли ти ніс сюдисвого сина, він знесилився і від холоду впав в обмірок, а тобі здалося, що вінпомер. Бачиш, от він зігрівся у мене і теплій келії, а тобі знову здалося, щовін воскрес…»
Із зростаючим числом відвідувачів, покращилось і матеріальнестановище обителі. Але душа Сергія по колишньому залишалась вільною до усякоїпристрасті до земних речей. Ченці, які проживали з ним багато років,розповідали Епіфанію, що ніколи нова одежа не була на його тілі, ніколи неодягався він у красивий чи м’який одяг. Замість дорогого сукна він носивтканину із простої овечої шерсті, такої старої, що інші відмовлялися носити.Більша частина такої одежі була пошита його руками. Ця одежа у нього одна і таж– і літом і зимою.
Одного разу, не стало хорошого сукна в його обителі, булавсього одна половина, гнила. Ніхто у братії не хотів нею користуватись: один передававїї іншому, і так обійшла вона сім чоловік. Але Преподобний Сергій взяв її, самзшив собі рясу і, надівши її на себе вже не хотів розставатись з нею, поки вонана протязі одного року не розлетілася від гнилості.
Бували випадки, що люди, які за поговіркою зустрічають поодежі, побачивши його, не хотіли вірити що це був відомий ігумен Сергій. Зцього приводу Епіфаній розповідав один випадок.
Багато приходило здалеку, бажали хоч би лише побачитиПреподобного. Багато чув про нього простий землероб і забажав бачити його. Привході в монастирські ворота, він став питати братію: де б побачити їхславетного ігумена? А Преподобний в цей час працював на городі, копав лопатоюземлю під овочі.
Відвідувач заглянув на город через форточку в заборі іпобачив там старця в розірваній, зшитій латками одежі, якій працював в потічола над землею. Але відвідувач не хотів вірити, що це той самий Сергій, якоговін хотів бачити.
Преподобний вийшов і чернець сказав: «вотъ онъ, самый кого тебе нужно».
Але землероб відвернувся від нього і сказав: «я прийшов здалека подивитись на пророка, а ви мені показуєте якогосьбідняка! Даремно я старався – ішов сюди, я думав отримати користь душі своїй увашій справедливій обителі, а замість того зустрічаю насмішку… Але я ще недійшов такого безумства, щоб віддати шану цьому бідному старику замістьвідомого Сергія, про якого я чув так багато хороших слів!».
Не дочекавшись собі поклону від відвідувача, Преподобний сампідійшов до нього і спокійно вклонився йому до землі… Потім поцілував його, злюбов’ю благословив і подякував за те, що він має про його убогість належнідумку. Так, Сергій радив своєму безчестю і приниженню, стільки ж, як пихатийприходить у захват від пошани і похвали людської!
Преподобний взяв гостя за руку, посадив поруч із собою затрапезу і сам почав пригощати його. Селянин, бачачи таку радість старця,повірив йому свою скорботу, що досі йому не вдалося побачити ігумена Сергія.
— «Не тужи, брате», — втішав його Преподобний – «Бог такиймилостивий до місця цього, що ніхто не іде звідси засмученим. І тобі Він скоропокаже, кого ти шукаєш».
Вони ще продовжували розмову, як в обитель прийшов князь,оточений боярами. Преподобний встав, щоб зустріти гостя, і раби князя,прочищаючи дорогу для князя, далеко відштовхнули селянина і від свого князя івід ігумена… Князь, ще з далеку поклонився до землі Божому угоднику, якийпоцілував його і благословив. Потім вони сіли, а всі бояри і браття стояли колоних.
Засмучений селянин ходив навколо них, намагався через натовпроздивитись, хто був Сергієм, він знову запитав одного із ченців: «Хто тойчернець, що сидить навпроти князя?».
Чернець глянув на нього і відповів: «якщо ти тут, то невже незнаєш Преподобного отця Сергія?»
Тільки тоді він зрозумів своє невігластво і докоряючи собістав просити декотрих із братів, щоб вони попросили за нього пробачення уСергія, якого він образив своїм невіглаством.
Так побивався простодушний гість і дочекавшись, коли князьвийшов із обителі, він впав до ніг Преподобного і благав простити йогоневігластво і невіру.
Але ігумен сказав йому: «Не тужи чадо, один ти справедливорозсудив про мене, бо вони всі помиляються!». І він утішив його словами івідпустив його з благословенням.
Святому ігуменові було близько п’ятдесяти років. Близькотридцяти років він провів на «Маківці».
Близько 1372 року в його обитель прибув один грецькиймитрополит в супроводі декількох греків, з Царгорода. Вони сказали святомуігумену, що «Вселенський Патріарх Константинопольський Кір Філофей благословляєйого і посилає йому подарунки».
Ігумен поклонився їм до землі. Він пригостив їх пустиннимобідом і запросив відпочити в обителі.
Афанасій казав, що Сергій особливо любив, коли займалисьченці переписуванням книг. І тепер, в Лаврській бібліотеці можна побачитиЄвангеліє Преподобного Нікона на пергаменті, з надписом на ній: «Євангелієчетвертое, на харатье, Нікона чудотворца. А не отдати его никаму». Маштовник,написаний Ніконом в 1381 році, на пергаменті. В бібліотеці зберігаютьсядекілька дорогоцінних рукописів від часів Преподобного Сергія.
Одежу і взуття ченці отримували від монастиря. Колизавершилось упорядкування обителі, то ще більше зросла чисельність її братства.
Стефан прийшов в пустинну обитель свого брата. Він бувстаршим братом Преподобного і разом з іншими починав засновувати цю обитель.
В один суботній день Преподобний Сергій сам служив вечірню ібув у вівтарі, а брат його Стефан, який любив церковний спів, став на лівомукрилі. Преподобний чує голос брата:
—! Хто тобі дав цю книгу?» — спитав він канонарха.
— «Ігумен» — відповів канонах.
— «Хто тут ігумен?» — спитав Стефан – «чи не я першийзаснував це місце?»
Преподобний, по закінченні вечірньої не пішов вже ні в келію,ні в трапезу, куди пішла вся братія. Ніким не помічений, він вийшов із обителіі віддалився по дорозі, яка вела до Кіпелу…
На шляху до Канева Преподобного застала ніч, яку він провів углухому лісі, в молитві і короткому сні. На ранок він продовжив свій шлях іприйшов у Махрицький монастир.
Тут був ігуменом його духовний друг, Преподобний Стефан.Постриженик Києво-Печерської Лаври, він пішов від переслідування латинян натериторію Московського князівства і тут, в 35-верстах від обителі, так як іСергій, заснував свою пустинну обитель в ім’я Пресвятої Троїці. Преподобнідрузі відвідували один одного для духовної розмови, дізнавшись про прихідСергія, Стефан сказав вдарити у дзвони і вся братія вийшла на зустріч до нього.Вони поклонились один одному до землі, просячи один в одного молитви іблагословення, і не один із них не хотів першим піднятись. Нарешті, святий гістьпіднявся, благословив святого хазяїна і всі разом увійшли в церкву для короткоїмолитви. Потім гостинний Стефан запропонував Сергію пустинну трапезу і довговони розмовляли про спасіння душі.
Преподобний Сергій гостював у свого друга декілька днів, вінобійшов з ним пустинницю і радів процвітанню його обителі. Нарешті він сказавСтефану: «желалъ бы яотче найти себе при помощи Божией, такое уединенное место, где можна было быбезмолствовать. Твои ученики хорошо знают здешния пустынния места, и такъ, прошутвою любовъ: дай мне одного из нихъ в провожатые».
Стефан не лише з любов’ю виконав це прохання, відпустив зСергієм свого Симеона, але і сам провів святого друга версти зо три відобителі, де вони відпочили біля джерела і розпрощалися. І понині стоїть над цимджерелом пам’ятник їх дружнього прощання і щороку буває тут хресний хід ізМахрищської Сергієвої приходської церкви.
Преподобний Сергій обійшов багато пустинних місць і знайшовгарне місце на річці Кіржач, де і оселився.
З Божою допомогою, будівництво церкви йшло успішно. Над їїбудівництвом працювали добровільно багато ченців і мирян: хто будував келії іцеркви, хто доставляв матеріали. Чисельність братії швидко зростало. Пройшлотри-чотири роки. Ченці Троїцької обителі, не бажаючи розлучатися з першиммісцем подвигів Преподобного свого ігумена, все ще утішали себе надією, що їхігумен повернеться в свою обитель.
Його повернення було перемогою добра над злом. Щойно сталовідомо в обителі, що Преподобний іде в свою рідну Лавру, вся братія поспішилайому на зустріч. Одні з сльозами радості, інші з сльозами каяття, учні падалидо ніг святого ігумена, одні цілували його руки, другі – ноги, треті – самуодежу його.

Розділ ІІІ. БлагословенняСергія Радонежського
Великий обранець Божий Сергій посланий Богом землі Російськійу важкі часи, коли Татари захопили майже всі її кордони, коли князівськіміжусобиці доходили до кровавих боїв, коли ці міжусобиці, безпорядки, татарськенасилля загрожували Російському народові загибеллю. Сергій був істинним печальникомрідної землі. «Прикладом свого святого життя, висотою свого Духа він піднявпригнічений дух свого народу, пробудивши в ньому довіру до себе, до своєї сили,вдихнув віру в Божу допомогу.
Один із гордих татарських ханів Мамай піднявся проти Русі ізусім своїм полком. Даремно Великий Князь Дмитрій Іоанович намагавсяумилостивити його подарунками і покорою: Мамай і слухати не хотів пропомилування.
Готуючись до походу, Великий Князь Дмитрій Іоанович вирішивпершим обов’язком відвідати обитель Животворячої Троїці, щоб там вклонитисяєдиному Богу і прийняти благословення від Преподобного ігумена Сергія. Вінзапросив із собою брата, Володимира Андрійовича, і всіх князів, я кі були наданий час в Москві і виїхав із Москви. На другий день він приїхав в Троїцьку обитель.Великий Князь сказав святому ігумену: «Ти вже знаєш, отче, яка велика бідасокрушає мене. Помолись, отче, щоб Бог урятував нас від цієї біди!».
Святий ігумен заспокоїв Великого Князя надією на Бога.Відслужив Божественну літургію, а по закінченні служіння Сергій запросив його,разом з іншими Князями і воєводами скоштувати хліб-сіль монастирську.
Дорогий гість погодився і, зрадівши, ігумен в дусі передбачення сказавйому: «Господь Бог тебе поморник, еще не преспело время тебе самомуносить венец этой победы съ весным сномъ. По многим, без числа многим,сотрудникам твоимъ плетутся венцы мученические съ вечной памятью».
Преподобний розпорядився наготувати святу воду і, позакінченні трапези, покропити нею Великого Князя і всіх Князів, які були з ним,воєвод і христолюбних воїнів. Розмовляючи з Великим Князем, святий ігуменпорадив йому: «Тебе господине Княже следуетъ заботиться и крепко стоять за своихъ подданныхъ, идушу свою за нихъ положить и кровь свою пролить, по образу Самого Христа». «І ти, господар, віддай їмчесть, і золото, і срібло, і Бог не дасть їм оволодіти нами».
— «Всеэто я уже сделал»,- відповів Великий Князь – «но врагъ мой возноситься еще болье».
— «Если так» — сказав Божий угодник – «то его ожидаетъ конечная гибель, а тебя, Великий Княже, помощ, милость ислава отъ Господа. Уповаем на Господа и на Пречистую Богородицу, что Они неоставятъ тебя».
В цей час, в обителі Животворящої Троїці, в числі братії булидва інока-боярина – Олександр Пересвіт, в минулому боярин Брянський і АндрійОсляба, в минулому боярин Любецький. Їх сміливість і мистецтво бою були щесвіжі в пам’яті людей: до прийняття чернецтва вони славились як доблесні вояки,хоробрі богатирі і люди досвідчені у військовій справі. Ось цихіноків-богатирів і просив собі в свої полки Великий Князь у ПреподобногоСергія. І Сергій не вагаючись виконав прохання Великого Князя, засноване навірі.
Благословивши хрестом і освятивши ще раз святою водоюВеликого Князя і всю дружину Князя, Преподобний Сергій сказав Великому Князю: «Господь Бог да будетъ твой помощникъи заступникъ: Онъ побудитъ и низложитъ супостатовъ таоихъ и прославитъ тебя!».
Зворушений до глибини душі пророцтвом, Великий Князь відповівйому: «Если Господь иПресвятая Матерь Его пошлютъ мне помощъ противу врага, то я построю монастырьво имя Пресвятои Богородицы».
Є переказ, що в цей час Преподобний Сергій вручив ВеликомуКнязю ікону Господа Вседержителя, яка і донині зберігається в МосковськомуСімонівському монастирі. Ікона дорого прикрашена золотом, перлами і дорогоціннимкамінням. Окрім спасителя на ній зображені святитель Микола Чудотворець ісвятий Кирило Ієрусалимський, а на дверцятах кіота – Богоматір і Предтеча. Нетак давно, в 1888 році, в Церковно-Археологічний Музей при Київській ДуховнійАкадемії був пожертвуваний дерев’яний восьмикінечний хрест, довжиною близькопів аршина, у срібно-золотому окладі. На цьому окладі вчені розібрали такийнапис: «Симъ крестомъблагословилъ Преподобный Игуменъ Сергий Князя Дмитрия на погана царя Мамая ирека – симъ побеждай врага. В лето 1380 августа 27 дня».
Незабаром, під керівництвом Великого Князя Дмитрія Іоановичаі його брата – Володимира Андрійовича Російські війська досягли Куліковськогополя. 8 вересня 1380 року, з ранку вони стали в бойовому порядку між річкамиДону і Непрядви, готові зустріти безбожного ворога. В цей час зявляється передВеликим Князем інок Нектарій, якого прислав Преподобний. Сергій прислав йому вблагословення просфору і грамотку. Грамотка ця запевняла Великого Князяборотися мужньо за справу Божу, і що Бог увінчає їх успіхом…».
Великий Князь прочитав грамотку, вкусив святу просфорку іпіднявши руки, голосно промовив молитву.
І тепер слабкі духом надихнулись мужністю, і кожен воїн,підбадьорений молитвою ігумена, безстрашно ішов на бій, готовий покласти душусвою за святу віру православну.
Настав грізний час цієї битви, яка мала вирішити участьтодішньої Русі, лише невеликий простір відокремлював Російські полки відтатарських. Опівдні обидва війська зійшлись у битві поблизу гирла річкиНепрядви. Раптом з татарської сторони виїхав вперед богатир великого зросту,сильної статури. Звали його Челібей Тамір Мурза, а родом він був Печеніг.Грізно трусив він мечем і викликав на єдиноборство когось із Руських воїнів…Страшно було дивитись на цього богатиря і Російські гадали про себе: «ахъ, если бы нашелся кто-нибудь изънашихъ, который бы роразилъ его!».
Пройшло кілька хвилин і з полку Володимира Всеволодовичавиступив Олександр Пересвіт… Виїхав вперед і звернувся до Великого Князя,сказавши: «Не смущайтесьэтимъ нисколько: Великъ Бог наш и велика крепость Его! Гордый татарин не мнитъсреди нас равного себе витязя, но я желаю съ нимъ переведаться, я выхожупротивъ него во имя Господа!».
Замість панцира і шолома Олександр був одягнений в схімуангельського образу: на цій одежі — на чолі, на грудях і позаду воїнаХристового – Господній Хрест. Доблесний воїн, виходячи у бій, окропив себесвятою водою, простився з отцем своїм духовним – Сергієм, з Великим Князем, зусіма воїнами і голосно вигукнув: «Отцы и братья, простите меня, грешного!».
— «Бог тебя проститъ, благословитъ и молитвами Сергия да поможетъ тебе» — було йомузагальною відповіддю.
Ось тепер закипіла кровава битва, заблищали мечі, затріщалисписи, полилась кров богатирська під сідлами, покотились шлеми позолочені підноги кінські, а за шлемами і голови богатирські…
Літописці пишуть, що із 150 000 воїнів повернулося до Москвине більше 40 000. Але вдвічі більше побито татар і бій закінчився повноюпоразкою Мамая і втечею його самого з поля.
Коли тривала Куліковська битва, в обителі Животворящої Троїцісвятий ігумен Сергій зібрав усю братію і читав молитву за успіхи великоїсправи. Тілом стояв він на молитві в храмі Пресвятої Троїці, а духом був наполі Куліковським.
Повернувшись до Москви і розпустивши по хатах воїнівпереможців, Великий Князь Дмитрій Іоанович, прозваний за цю переможну битвуДонським, з своїм братом, Володимиром Андрійовичем, отримавшого прозванняХороброго, знову прибули до обителі Сергія, щоб віддати вдячність та шануГосподу, особисто подякувати Сергію за теплу молитву і за допомогу. Преподобнийзустрів його у святих воріт обителі з святими іконами і святою водою.
На цей раз в Троїцькій обителі, Великій Князь велів співатипаніхіди і правити заупокійну літургію за усіма вбитими на Куліковському полі.Ця поминальниця здійснюється і тепер щорічно, під назвою Дмитрівської Суботи,перед 26 жовтнем і, звісно, встановлено не без поради з Преподобним Сергієм.Згодом він виконав свою обіцянку: з допомогою Преподобного Сергія ним бувпобудований Строминсько Успенський монастир, на річці Дубенк. Не забуто було імісце славної перемоги над Мамаєм: на Куліковському полі теж був побудованиймонастир на славу різдва Богородиці на тому місці, де тепер село Монастирщина.В церкві цього села і до сьогодні зберігаються, як дорогоцінна святиня, простідерев’яні царські ворота, невеликого розміру, за переказом, пожертвувані сюдиБогоносним Сергієм.

Розділ ІV. Троїце-Сергієва лавра –пам’ятник російської культури
В усіх монастирях є головні ворота. В Троїцькому їх назвалиСвятими. Вони повернені на схід, обладнані в Червоній башті і в церкві ІоанаПредтечі, яку ще називають Надбрамною.
Внутрішні бокові стіни арок башти і церкви в ХІХ століттірозписані палехськими художниками, зобразивши ми сцени «життя» Сергія Радонежськогоі події з історії створення ним монастиря.
Під час ігуменства Сергія, в монастирському житті з’явилисьдеякі нововведення. До середини ХІV століття на Русі були так звані хтіторські монастирі. Вониутворились і існували за калти феодала, котрий і керував монастирем. З 50-хроків ХІV століття утворюютьсямонастирі, незалежні від феодала. Сергій зароджує статут спільного життя. Відеалі, монах за статутом – члени одного тіла, слова «твоє», «моє», якірозривають людську спільність, для них чужі. Ідеальна спільність повинна булавстановлюватись у всьому: спільний стіл, рівність в одежі, взутті, спільне длявсіх житло, участь в богослужінні, молитві і сповідь перед ігуменом.
За словами англійської мандрівниці міс Вільгот, яка побувалана Маковці в ХVІІІ столітті. Вона свідчить,що бачила тут на плечах місцевих служителів дорогоцінну одежу, на якій було повісім, десять, двадцять фунтів перлин.
В середині ХVІІІ століття влада монастиря буквально купалася в розкоші. У одного ізархімандритів брилі антові пряжки на башмаках коштували 10 тисяч рублів.Кожному монархові щоденно виділялось: бляшанка хорошого кагору, по ковшу меду,пива і квасу.
Документи свідчать про широку господарську діяльністьмонастиря. Багато свідчень про господарство дають жалувані грамоти. Ось «ОписТроїте-Сергієвого монастиря 1641 року». Вона написана чорнилом на 883 листках.Доскі її переплетені обтягнутою шкірою. Цікавий запис, зроблений рукоюмитрополита Платона на оберненій стороні першого листка опису: «Опись Троицкия лавры весьмаобстоятельная, учиненная, счисляя от нынешнего 1794-го года тому сто пятьдесятдва года. За руками архимандрита, келаря и казначея, и дьяковъ и соборныхъстарцовъ: в ней увидишь, какое было в лавре тогда всего изобилие и доброехозяйство…»
Виходячи з цього документу, коштів у казні монастиря було13861 рублів. На дворі конюшні було 431 їздових коней і 569 робочих.
Заснований в ХІV столітті монастир вже в наступному столітті став великим, а в ХVІ столітті став центром своєрідногокнязівства.
До початку ХVІІ століття існувала  складна система монастирського господарства, якавключала багато чисельні луки, ліса, мельниці, ріллі і інші угіддя. За усім цимнаглядав настоятель (більшість у сані архімадрида), келар. Господарством усередині монастиря керував келар і казначей, які знаходились під наглядом радиіз чотирьох старців – великого підсільського, підкелврника, зброєносного ічашника.
Земельне збагачення монастиря проходило шляхом пожалувань,дарунків, купівлі і захоплення великих учасників землі. Монастирі ставалисамостійними колективними власниками. Троїцьків в другій половині ХІV століття став одним із такихмонастирів.
Троїцький монастир вів активну торгівлю. Торгові шляхи відМаковкі тягнулись до багатьох кінців землі Руської. Судна, навантажені монастирськимитоварами, посилались морем із Архангельська в Норвегію. Іноземці відмічали, щоросійські монахи не поступалися в торгівлі нікому із своїх співвітчизників,троїцькі ж – були першими торговцями в Росії.
І все ж таки, головним багатством монастиря становила земля іголовним джерелом доходів багато століть залишалась селянська безкоштовнапраця. В ХVІІІ столітті до монастирябуло приписано 106 500 селян.
Ще одна стаття доходів монастиря – поховання. Його територіязавжди була своєрідним кладовищем. Хоронили скрізь: і просто на територіїлаври, і біля храмів, і в самих храмах. В другій половині ХІХ століття поховань нараховувалосьблизько 800.
Частіше за все це були люди не із «простецов». В спискахпоховань зазначені імена представників з іменитих родів: Голіциних, Одоєвських,Пронських, Глинських, Бутурліних і т.д. – людей із вищого стану. Багато із нихзаповідали монастирю велике багатство. Крім цього, їх родичі жертвувалимонастирю «на поминки душі».
Одна із віруючих розповіла проповідь лаврського ієромонаха, вякій він розповідав про «чудеса» Сергія Радонежского, що відбулися в ті часи.Частково і про те, що перший ігумен неодноразово був в облозі, ходив разом зНіконом по пояску стіни і кропив монастир святою водою, поляки стріляли в них,але стріли і кулі відскакували до тих, хто стріляв і багато ранили.
До часів облоги вже існували фортечні спорудження – стіни ібашти, побудовані в ХVІ столітті, в той час коли за  Івана Грозного укріплювали Москву. Всистему обороняючи споруд монастиря-фортеці були включені і деякі підмосковнімонастирі. За наказом царя, дерев’яні стіни були замінені цегляними, не простозамінили, а побудували фортецю за всіма правилами тодішнього фортифікаційногомистецтва.
Стіни фортеці на Маковці розсунули лісові нетрі і утворили неправильнийчотирикутник, простягнутий з півночі на південь. Побудовані на міцномукам’яному фундаменті, вони мали всередині галереї, внизу – так звані печури, всередині – машикули – навісні бійниці. І завершувались роздвоєними зубцями.Верхню галерею по всьому периметру прикривав шатровий намет. Більшого значеннямали 12 башт фортеці. Вона була опорним пунктом, який при обороні відігрававсамостійну роль. Багатоярусні прямокутні і восьмигранні башти, які виходилидалеко за межі стін, поміщали більше двох десятків гармат і запасів пороху. Ізбашт могла обстрілювати ся майже вкругову місцевість, зайнята ворогом.
Фортеця мала велику кількість різної зброї і великі військовізапаси. В палаті, де знаходилась зброя, нараховувались шаблі і прямі мечі,бойові сокири і стріли, рогатини, шоломи, кольчуги, панцири; на складах –декілька десятків порохових бочок. Запаси пороху поповнялись тут, місцевимвиробництвом, оскільки виготовляли його у підвалах на машинах, які перемелюваливугіль, селітру. В кузнях робили необхідну зброю. З вогнестрільної зброї булоблизько 100 гармат, а також зброєю і самопалом.
Впершій половині ХVІІІ століття монастир оточило близько 30 сіл.В кожному була церква зі штатом священнослужителів. Для їх підготовки натериторії лаври за наказом імператриці Анни Іоанівної було відкрито середнійдуховний навчальний заклад – семінарію. Її учнів спочатку набирали із числадітей священників лаврських вотчиних сіл, пізніше – із дітей лаврських слуг іселян. В перші десятиліття в семінарію із року в рік були недобори. Батьки звеликою неохотою віддавали дітей в духовну школу. Доводилося застосовуватипримусовий набір. Лиш коли учнів почали набирати не тільки з лаврських вотчин,а і з інших місць, то на деякий час недобору не було.
Семінаріярозташувалась в північно-східній частині лаври в декількох будівлях. Були в неїнавчальні класи, адміністративне приміщення, підсобне господарство. Жилисемінаристи в монастирських стінах між Кошічьєй і Соляною баштами. ВсерединіСоляної башти був підвішений дзвін, дзвоном якого учнів повідомляли про початокі кінець занять. В результаті Соляну башту перейменували в Дзвінку.
Семінаріятакож займала дві кімнати під Царським палацем.
В1814 році сюди, в будівлю Царського палацу, була переведена Московська духовнаакадемія. В грудні 1985 року вона відмічала своє 300-ліття, а в 2005 році –500-ліття. На ювілейному засіданні і конференції, виступаючі часто називалиімена двох грецьких монахів – братів Іоанія і Софранія Ліхудов. Вони приїхали зІталії до Москви в кінці ХVІІ століття і заснували Слов’яно-греко-католицьку академію. Після утворення Російської академії наукі Московського університету вона була перейменована в Московську духовнуакадемію.
Вакадемії зібрались учні із усієї Росії. Режим був суворий, майже чернечий. Учнівпіднімали в шість годин ранку, сьомий час відводили для молитви, якуздійснювали колективно, в кімнатах, восьмий – для приготування до занять. Здев’ятої до дванадцятої години учням необхідно було бути в класах. В серединідня – обід і прогулянка. З трьох до чотирьох годин – продовження занять вкласах, після перерви на прогулянку з шести до восьми вечора – домашнєзавдання. В дев’ять годин вечора – вечеря, а в десять здійснювалась вечірнямолитва, після якої лягали відпочивати.
Втой час, в академії вивчали вивчали широке коло предметів: біблійна історія,богослов’я, святе писання, біблейська археологія і інші дисциплінибогословського характеру – всього більше десяти, а також філософія, загальнагромадянська історія, математика. Існували дві головні форми занять: лекції ісамостійна робота. Предмети поділялись на головні і другорядні. До другорядних,наприклад, відносились мови: латинська, грецька, давньоєврейська, німецька іфранцузька.
Відвідуваннялекцій було обов’язковим. Проте, учні вигадували різноманітні способи, щобпропустити їх, особливо з другорядних предметів. Ходили по черзі по десять,а-то й по п’ять чоловік, щоб тільки відбулась лекція. На головні предметитакого майже не було, оскільки перед початком таких лекцій приміщення спаленьобходив інспектор або його помічник: тих, хто залишався і був помічений –направляли в аудиторії.
Небуло звичаю записувати лекції в класах. На думку студентів, це і не булопотрібним. До екзаменів вони отримували тексти лекцій і вивчали їх. Можливо, цеі було однією з причин поганого відношення учнів до лекційних занять. Лекціїбагатьох викладачів слухались без уваги і цікавості. За всю історію академії,можна виділити лише декількох наставників, викладання яких відрізнялосьпослідовністю і зв’язком.
Досамостійної роботи слухачів академії відносилась підготовка до екзаменів інаписання віршів або, як в той час казали, дисертації. Усього за чотири рокизадавалось 14 робіт і дві доповіді. Прийнято було вважати кращим той вірш, якиймістив велику кількість цитат із праць отців церкви, класичних і сучаснихписьменників. Набагато нижче оцінювались ті вірші, що містили особисте судженняавтора і мали незначну кількість посилань на авторитети.
Адміністраціяакадемії, а також монастирська влада, яка хотіла зацікавити слухачів унавчанні, виділити серед них здатних і підтримати найбільш незабезпечених вматеріальному відношенні, виробили систему заходів і заохочень. Так, непоступивших в академію абітурієнтів, монастир брав на своє забезпечення. Вонижили окремо від основної маси – в П’ятницькій башті. Їх так і називали –студенти-баштники.
Тут,в академії, ченці лаври і самі викладачі переконаннями і принадними обіцянкамисхиляли учнів до вступу в ченці. Частина вихованців, ще будучи в академії,приймали постриг.
Але,вже в середині ХІХ століття, в стінах академії з’являються люди, які почализадумуватися над низьким рівнем богослов’я. Головним їх завданням булонаближення богослов’я до життя, до релігії і подолання прірви, якарозширювалася між релігією і культурою.
Такпротікало життя академії до початку ХХ століття. Згадувана раніше семінарія, зприходом в лавру академії, була переведена в Віфанію – містечко в п’ятикілометрах від Троїте-Сергієвого монастиря. В радянські часи, в середині 40-хроків, їх знову об’єднали в монастирських стінах.
Головне,що слід відмітити – у навчальному процесі академії і семінарії зберігаєтьсярелігійне направлення. Навчання супроводжувалось багато чисельними молитвами.Під час прийняття їжі читається читається житіє святих. В приміщеннях –церковна атрибутика. Студенти брали участь у відправленні різних служб.
Досягненнябогословських постулатів здійснювалось шляхом постійного вивчення великоїкількості релігійних текстів. Відповіді на богословські предмети обов’язковопідкріплювались цитатами із Біблії.
ВТроїте-Сергієвій лаврі, наприклад, будувались будівлі, писались фрески і ікони,які стали архітектурними і художніми пам’ятниками.
ЗХVІ століття Троїцький монастир починають активновідвідувати туристи.
Ів наші часи цікавість до Троїте-Сергієвої лаври не зменшилась. Приїжджають людиіз різних країн світу, щоб помилуватися та ознайомитися з дивним пам’ятникомРосійської культури.

Висновок
Отож,підсумовуючи все вищесказане у даній праці, можна впевнено сказати, що рольСергія Радонежського як видатного політичного діяча Середньовічної Русі буладуже велика. Саме на плечі Сергія Радонежського ліг тягар допомоги руськомународові у визволенні від монголо-татарського ярма.
Преподобнийотець наш Сергій пройшов шлях скорботи і подвигу Христового, перш ніж став тимблагодатним чоловіком, яким ми бачили його в другій половині свого життя, іособливо в останні роки. Ми бачимо його у подвигах і безперервній боротьбі, длясвіту незрозумілої, але для Христового слуги – необхідної.
АвторитетСергія піднявся в очах людей і тому, що він був одним із церковних керівників,а церква, як відомо, в ту пору була головною організацією.
Здня смерті Преподобного Сергія і до нашого часу минуло вже шістсот п’ятдесятроків, але і досі ми не маємо великої джерельної бази, не лише самостійногоісторичного дослідження його життя і подвигів, його значення в історіїРосійської церкви, російського подвижника і взагалі морального вихованняРосійського народу.
До70 монастирів було засновано його учнями і учнями його учнів, його духовнепотомство було однією з головних духовних сил, допомагало духовномуперетворенню різних напівязичних племен, розкинутих на території південної ісередньої Росії в одне ціле Великоросійське плем’я, об’єднане, скріплене духомПравослав’я.
Будучисамим високим носієм християнського православ’я, він прикладом, молитвамисвоїми сприяв і сприятиме увібранню цим духом усього православного Російськогонароду, духом, який складає керівний початок російського народу. Тому, доПреподобного Сергія, як до невичерпного джерела приходять на поклоніння, длямолитви і до цього дня багато тисяч людей.
Такимчином, підсумовуючи всю свою роботу, можу сказати, що моя курсова робота натему «Сергій Радонежський – політичний діяч Середньовічної Русі» єузагальненням і систематизацією попередніх досліджень і праць по даній темі.Так, зокрема, в ході написання роботи, я намагалась розкрити, з’ясувати,дослідити вплив Сергія Радонежського на політичне життя Середньовічної Русі.Дещо мені вдалося, а дещо ні.

Література
1.   Борисов Н.С. «Русская церковь вполитической борьбе ХІV-ХV веков» — М., 1986 г.
2.   Борисов Н.С. «Церковные деятелисредневековой Руси ХІІІ – ХVІІ вв». – М., 1988 г.
3.   Великие духовные пастыри России/А.Ф.Киселев, А.Г.Кудбмин. – М., 1999 г.
4.   Видатні постаті в історіїУкраїни ІХ-ХІХ ст.: Короткі біографічні нариси, історичні та художні портрети/В.І.Гусєв, В.П.Дорожин – К., 2002 р.
5.   Горський В.С. «СвятіКиївської Русі» — К., 1994р.
6.   Житие преподобного СергияРадонежского. – М., 1991 г.
7.   Костомаров Н.И. «Русская история вжизнеописаниях ее главнейших деятелей» — М., 1990 г.
8.   Кукуїшко О. Благословенням СергіяРадонезького…// Церковна: 2005. № 32/9 – ст..8-9.
9.   Лебедев А.П. «Церковная историографияв главных ее представителях с ІV до ХХв». – М., 1996 г.
10.           НефедовА.Н. На древнем Маковце:Троице-Сергиева лавра: легенды и реальность. – М., 1987 г.
11.           Никольський Н.М.История русской церкви – М., 1985 г.
12.           Радянськаенциклопедія історії України – К., 1969 р.
13.           ФедотовГ.П. Святые Древней Руси– М., 1990 г.