Вступ
Великігеографічні відкриття мали колосальний вплив не тільки на історію європейськогоконтиненту, а й усього людства. Геополітична революція кінця ХV – середини ХVІІст. створила необхідні умови для формування світового ринку і розвиткугеокультурних взаємозв'язків між народами різних регіонів, тим самим поклавшипочаток процесу становлення єдиного світу. Головною формою геополітичноїреволюції була торгово-колоніальна експансія і пов’язане з нею суперництво міждержавами за сфери впливу та політико-економічне лідерство в Європі й світі. Незважаючина те, що геополітичну революцію здійснили піренейські держави – Іспанія таПортугалія, її результатами скористалися атлантичні держави Північного Заходу,зокрема Англія. Відкриття нових світових торгівельних шляхів зробилонадзвичайно вигідним її географічне розташування у центрі світових комунікацій,що сприяло успішній колоніальній експансії та взяттю під свій контроль морськоїторгівлі. Однак перебільшувати роль географічного чинника узовнішньополітичному піднесенні Англії не варто. Зрозуміти причину встановленнябританського морського панування неможливо без врахування економічних,воєнно-політичних та інших факторів.
Актуальністьтеми полягає в тому, що зовнішня, особливо колоніальна, політикаАнглії досить часто трактується як агресивна і жорстока. Насправді, в умовахторгівельно-колоніального суперництва, вона цілком відповідала її національнимінтересам, оскільки сприяла зміцненню буржуазії і держави в цілому. Блискучийзовнішньополітичний успіх цієї морської країни пояснюється не тільки вигіднимгеографічним положенням, але й послідовною протекціоністською діяльністю уряду,спрямованою на розширення зовнішньої торгівлі, розвиток мореплавства івійськово-морського флоту, необхідного у боротьбі національного купецтва протиконкурентів і ворогів. Зовнішня політика Англії здійснювалася через приватнікомпанії, корпорації, колонії, які всіляко підтримувалися короною. Саме завдякидержавній підтримці морської величі Англії до середини ХVІІІ ст. вона сталанайсильнішою державою світу. Не остання роль, звичайно, у зміцненні міжнароднихпозицій Англії належить особливостям її внутрішньо-економічного розвитку.Проте, показовим з цього приводу є той факт, що встановлення морської гегемоніїБританії передувало її економічній домінації, що стала можливою внаслідокпромислового перевороту.
Об’єктомдослідження є: основні напрямки і результати зовнішньої політики Англії вперіод Великих географічних відкриттів і ранніх колоніальних захоплень (кінецьХV – середина ХVІІІ ст.).
Предметомдослідження є: процес перетворення Англії із віддаленої периферіїєвропейської цивілізації у атлантичний форпост Європи; особливості виникненнята становлення англійської колоніальної системи; історичні, географічні,економічні та політичні засади зміцнення Англії як провідної морської держависвіту.
Метаі завдання дослідження: висвітлити зовнішню політику Англії впродовж кінцяХV – середини ХVІІІ ст. через призму її торгово-колоніальних інтересів;проаналізувати основні етапи та особливості встановлення морської гегемоніїАнглії; розкрити суть, причини та наслідки суперництва Англії з європейськимидержавами; визначити форми і методи політичного та економічного проникненняАнглії в країни Америки, Азії та Африки. Дана мета конкретизується черезвирішення наступних завдань:
– показати внутрішній розвиток Англії як держави з інтенсивно розвиненимвиробництвом і великою потребою в додаткових ринках збуту;
– розкрити суть, причини та передумови Великих географічнихвідкриттів;
– проаналізувати участь Англії у Великих географічних відкриттях,роль і значення перших англійських експедицій та піратських походів;
– визначити основні результати Великих географічних відкриттів тапоказати їхнє значення для розвитку Англії;
– довести, що англійська торгово-колоніальна експансія в умовахмонополії Іспанської імперії стала головною причиною протистояння з Іспанією;
– розкрити суть основних типів агресії Англії (контрабанднаторгівля, піратство і відкриті військові дії), які застосовувалися Англією дляборотьби з Іспанською колоніальною імперією;
– показати зміцнення Англії як морської держави після перемоги надІспанією;
– проаналізувати політику Англії по відношенню до своїх колоніальнихволодінь у Вест-Індії та Північній Америці;
– показати особливості формування зовнішньополітичних пріоритетів Англіїпід впливом торгових інтересів та ідей меркантилізму;
– визначити роль торгівельних компаній, зокрема Ост-Індської, упосиленні позицій Англії на міжнародній арені;
– розкрити причини, перебіг та наслідки англо-голандськогосуперництва середини ХVІІ ст.;
– пов’язати конкурентну боротьбу з Францією з початком завоюванняІндії та перетворенням Англії у найбільшу колоніальну державу світу.
Хронологічнірамки дослідження. Тема наукової роботи охоплює досить великий історичнийперіод (кінець ХV – середина ХVІІІ ст.), що дозволяє прослідкувати еволюційнийшлях розвитку зовнішньої політики Англії від перших кроків вторгово-колоніальній сфері до встановлення морської гегемонії і утвореннясистеми колоніальних завоювань.
Територіальнімежі дослідження. Специфіка досліджуваної теми характеризується динамікоюрозширення географічних меж і пояснюється загальною нестабільністю міжнародноїситуації, що вивчається, в умовах зіткнення торгово-колоніальних інтересів таборотьби європейських держав за сфери впливу. Незважаючи на те, що наприкінціХV ст. Англія виступала на міжнародній арені в якості політично централізованоїі територіально оформленої одиниці, зовнішньополітична діяльність якоїобмежувалася Європейським континентом, внаслідок Великих географічних відкриттіві розгортання торгово-колоніальної експансії її вплив поширився на територіїПівнічної Америки, Азії, Африки, Вест-Індійських островів.
Історіографіята характеристика джерел. При написанні наукової роботи були використаніісторичні документи і матеріали, опубліковані у хрестоматійних виданнях,зокрема, англійські акти про заохочення мореплавства і торгівлі [1], джерела,що характеризують соціально-економічне становище в британських колоніях, в томучислі й північноамериканських [2], тексти міжнародних договорів [3].
Вроботі використано матеріали досліджень прихильників «теорії систем» та «теоріїкультурно-історичних типів». Зокрема такі науковці як В.А. Зарін [34], М.А. Шепелєв[62], А.В. Харламенко [79], А.Г. Франк [78] пов’язують період кінцяХV – ХVІІ ст. із зародженням світового ринку і колоніальної політики, поділяючисвітову систему на «серцевинний регіон», що складався з Англії, Нідерландів,Франції і «залежну» периферію на Сході. Такий стан речей вони виправдовуютьпереміщенням світових торгівельних шляхів зі Сходу на Захід – в Атлантику.
В.М. Раков[52] теж позиціонує формування своєрідного цивілізаційного ядра постсередньовічної Європи з північно-західним атлантичним регіоном, хоча причинуанглійського успіху ХVІІ – ХVІІІ ст. вбачає переважно в особливостяхвнутрішньополітичного розвитку. Французький дослідник Фернан Бродель [25] черезпанораму подій світової історії ХV – ХVІІІ ст. наголошує на виключній ролі«торгівельної революції» у переході від традиційного до сучасного суспільства,піднесенні «атлантичної цивілізації». М. Говард [30] навіть виділяєокремий тип міжнародних конфліктів – торгові війни, вважаючи комерційнийінтерес в період ХVІ – ХVІІІ ст. рушійною силою у відносинах між державами.
Позбавленієвроцентристського підходу праці Н.Я. Данилевського [31], Еріка Вульфа[27], Арнольда Тойнбі [57]. Констатуючи факт розширення Європи за кордоном ірозповсюдження її впливу на Схід та інші континенти, вони зауважують, що змінапозиції Європи із залежної від Азії до завойовницької і агресивної пояснюєтьсяцілим рядом причин, але аж ніяк не перевагою європейської цивілізації над східною.
Структурароботи. Наукова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків,списку джерел та літератури та додатків. Загальний обсяг роботи – сторінок.
Апробаціядослідження. Окремі аспекти наукової роботи були апробовані на міжвузівськійконференції «Загальна декларація прав людини: теоретичний і практичний виміри»,яка проходила 11 грудня 2008 року (тема доповіді «Работоргівля і становищерабів у період становлення англійської системи (ХVІ – сер. ХVІІІ ст.)») та наЗвітній науковій конференції викладачів, співробітників, лекторантів,аспірантів та студентів РДГУ за 2008 р., яка відбулася в лютому 2009 року(тема виступу: «Піратство як чинник оформлення морської могутності Англії в ХVІст.»). Також мною була написана курсова робота на тему: «Особливостівикористання піратських сил англійською короною під час протистояння з Іспанією(XVI – поч.XVII ст.)»
Практичнезначення роботи. Матеріали наукової роботи можуть бути використані дляподальшого дослідження, написання дипломної роботи, монографічної праці;проведення шкільних уроків, дискусій, круглих столів; розробки лекцій,спецкурсів тощо.
1. Участь Англії у Великих Географічних відкриттях 1.1 Причини і передумови Великих географічних відкриттів
На зламі XV–XVI ст. у західноєвропейських країнах тривала епохаВідродження (Ренесансу). Характерною особливістю цього періоду стала появанової ідеології, культури, суспільно-політичних відносин, світогляду людей. Їхзміст полягав у тому, що на зміну середньовічній феодально-церковній філософіїприйшла нова, гуманістична, у центрі якої стояла особистість і проблемисуспільного життя. Під впливом ідей Ренесансу люди більше покладалися на власнісили. І хоча європейці не переставали вірити в Бога, церква, переживала глибокукризу (Реформація), пов’язану з недовірою до її служителів [40, 26].
Протягом XV–XVI ст. в більшості європейських держав зароджуютьсякапіталістичні відносини, створюються кадри найманих робітників, відірваних відзасобів виробництва. Багато істориків майже одноголосно називають перехід добільш інтенсивного капіталістичного виробництва, що розпочався після 1500 року,справжнім чудом європейської цивілізації [49, 47].
Революційно-реформаційніпроцеси, які відбувалися в континентальній Європі протягом XVI ст., проникли йв острівну Англію. Наприкінці XV – на початку XVI ст. у ній було ліквідованокріпосне право. Інтенсивне торгове мореплавство дало можливість досить швидконагромадити первинний капітал і вже до середини XVI ст. створити доситьрозвинену мережу капіталістичних мануфактур, особливо в суконно-ткацькій,гірничодобувній, машинобудівній, кораблебудівній та інших галузях промисловості.Розвинута промисловість дала можливість Англії налагодити масове виробництвотоварної продукції, створити міцну торгову конкуренцію іншим країнам Європи.Однак подальший розвиток капіталістичного виробництва в Англії вимагавзбільшення ринків збуту і джерел постачання сировини [74, 35].
Економічному процвітанню Англії, на відміну від монархій ЗахідноїЄвропи, активно сприяв англійський абсолютизм, започаткований династієюТюдорів. Королі цієї династії нещадно боролися із залишками феодалізму,всебічно підтримували капіталістичні форми господарювання, пов'язуючи з нимисвою економічну політику. З 1534 р. англійська корона (Генріх VIII)пориває з Папою Римським, оголошує себе главою церкви, закриває католицькімонастирі, а їх землю роздає «новим дворянам». Згодом королева Єлизавета І (1558–1603)замість католицької церкви запроваджує в Англії (1571 р.) протестантизм в йогопоміркованій англіканській формі. Церква стала національною і перетворилася наопору абсолютизму (вся влада зосереджувалася в руках монарха) [13, 352].
Соціально-економічні зміни, які розпочалися в західноєвропейськихкраїнах, об'єктивно зумовили потребу більш детально й досконало вивчитигеографію планети. Їх наслідком стали Великі географічні відкриття кінця XV – серединиXVII ст. На період Великих географічних відкриттів припадає налагодження новихторговельних шляхів і встановлення європейськими країнами безпосередньоїторгівлі по морю з країнами Азії, Африки та Америкою. За цей час булопрокладено морський шлях із Західної Європи навколо Південної Африки в земліказкової Індії, відкрито Американський континент, здійснено першу навколосвітнюподорож [63, 22].
Допевного часу проблема вивчення географії планети й освоєння нових земельзалишалася нерозв'язаною як із технічних причин – недосконалість транспортних інавігаційних засобів, так і у зв'язку із забороною церкви поглибленодосліджувати природу, у тому числі планету й космос. Зрозуміло, що зародженнякапіталістичних відносин посилило інтерес до вивчення Землі, передусімпотребами нових ринків збуту, пошуків джерел сировини, дешевої робочої сили.Капіталізація сільського господарства й ліквідація в аграрному секторікріпосного права вивільнили великі маси населення, яку економіка державперехідного періоду неспроможна була забезпечити роботою. Це «зайве» населенняпотребувало вільних земель для переселення [40, 26].
Пошуку нових світів сприяли й наукові досягнення в галузімореплавства. Зокрема, у другій половині XV ст. було значно поліпшенонавігаційні прилади (компас, астролябія, морські карти). Вони давали можливістьбільш точно визначити розташування судна в морі, прокладати морські шляхи йорганізовувати безпечне мореплавство. З'явилися нові, досить надійні йдосконалі кораблі – каравели. Завдяки їх вдалій конструкції та великотоннажностісудна могли досить швидко рухатися проти вітру (близько 23 км на рік) йперебувати в морі місяцями [66, 15].
Наприкінці XV ст. у країнах Західної Європи збільшилосявиробництво товарів і розширилися торгівля. Зростала потреба у грошах, а, отже,й у дорогоцінних металах для їх карбування. Вирішення проблеми нестачі золота ісрібла у Європі пов’язувалося із налагодженням вигідної торгівлі з країнамиСходу, багатими на прянощі і коштовності [63, 22]. Однак за умов турецькогопанування на Близькому Сході і Східному Середземномор'ї дістатись до омріянихсхідно-азійських країн і розбагатіти на торгівлі з ними було досить важко. європейціне могли вільно вести торгівлю з країнами Сходу. Справа в тому, що іззахопленням турками-сельджуками Константинополя в 1453 р. й ліквідацієюВізантії як держави сухопутні торгові шляхи на Схід було перекрито. В торгівліз’явилося багато посередників – арабів, італійців, – що спричинило подорожчаннятоварів. Середземне море, яке ще з античних часів вважалося головнимрайоном європейської морської торгівлі, поступово втрачає своє значення [66, 15].
Проблема, що склалася, полягала у протистоянні двох сил: європейськихкупців, зацікавлених у безпосередній торгівлі зі Сходом та посередників уторгівлі з країнами Азії та Африки. Західно-європейці, які до XVI ст. вжедосконало освоїли сухопутні торгові шляхи в Індію, Китай, а морськими шляхамидосягли навіть Екваторіальної Африки, змушені були шукати нові морські шляхи до«Індії» (так тоді називали далекі східні країни) в обхід турецьких і арабськихволодінь [63,22]. Оскільки середземноморська торгівля була монополізованаіталійськими містами-республіками, а північна і балтійська – союзом німецькихміст, то найбільш зацікавленими у пошуках нового торговельного шляху черезАтлантичний океан виявились країни, що були розташовані на його узбережжі – Португаліята Іспанія [63,22].
Першими пошук шляхів у казкову країну Індію почали португальці,які обрали південний напрям. До 1445 р. вони обстежили західноафриканськеузбережжя, а в 1471 р. досягли сучасної Гвінеї. 1487 р. відбулосявідкриття Бартоломеу Діашем (1450–1500) мису Доброї Надії – південної точкиАфрики, звідки відкривався морський шлях до Індії. В 1497 p. Васко да Гамо (1469–1524),обігнувши Африканський континент із півдня, перетнув Індійський океан і привівкораблі до порту Калікут на південно-західному узбережжі Індії. Відкриттяморського шляху до Індії дало поштовх західно-європейцям розпочати активнеосвоєння просторів Атлантичного океану в пошуках не тільки східних, а й західнихшляхів до Індії [65,25].
Проект західного, найкоротшого шляху з Європи до Індії,спираючись на античне вчення про кулевидність Землі та неймовірні розрахунки ікарти вчених XV ст., склав генуезець Христофор Колумб (1451–1506). Першаморська експедиція до берегів Індії під його керівництвом відправилась черезАтлантичний океан у західному напрямі 3 серпня 1492 р. Того ж року вінвідкрив неподалік від Американського континенту Багамські острови, а потімГаїті й Кубу. Під подорожі 1498–1499 рр. X. Колумб дослідив береги ПівденноїАмерики.
Колумб був впевнений, що відкрив новий західний шлях до Індії, інавіть не здогадувався про відкриття нового континенту [63,24]. Однак саме дотакого висновку дійшли іспанські мореплавці, які в 1498–1504 pp. здійснилидекілька подорожей вздовж бразильського узбережжя. Італійський космограф АмерігоВеспуччі (1452–1512), який брав участь у цих експедиціях, детально обстежив цюземлю, зробив контурну карту берегів і запропонував називати відкриті на заходіземлі Новим Світом [65, 26]. Лотаринзький картограф Мартін Вальдзеємюллер у1507 p., приписавши заслугу відкриття «четвертої сторони світу» А. Веспуччі,охрестив новий континент «Америкою», після чого ця назва затвердилась на всіхгеографічних картах [40, 27].
З відкриттям нового континенту між Іспанією й Португалієюрозпочалася боротьба за заморські володіння. Щоб уникнути в майбутньому воєннихконфліктів, в 1494 р. ці країни уклали між собою Тордесільяський договір,згідно з яким території на захід від островів Зеленого Мису належали іспанцям,а на схід – португальцям. Цей договір відкрив широкий шлях португальським таіспанським мореплавцям для пошуку нових земель та їх колонізації [42, 86].
В 1513 р. іспанський конкістадор Бальбоа здійснив у районіПанами сухопутний перехід углиб континенту і відкрив «велике море», названепізніше Тихим океаном. Для більш детального вивчення Американського континентуі нововідкритого океану в 1519 р. іспанці організували експедицію на чоліз Фернандом Магелланом (1480–1521). Він протягом 1519–1522 pp. завершив справу,розпочату Колумбом, – досяг західним шляхом через Атлантичний і Тихий океаниазійського материка і Молуккських островів, відкривши новий морський маршрут зЄвропи до Азії [63, 23]. Це було перше в історії людства навколосвітнє плавання,яке остаточно довело, що Земля кругла, і дало можливість наступним мореплавцямвже більш ґрунтовно вивчити нові землі, моря й океани, що мало надзвичайновелике як наукове, так і суспільно-економічне значення [40, 28].
Отже, зростання товарного виробництва у країнах Західної Європи,дефіцит дорогоцінних металів, а також бажання позбутися у торгівлі з країнамиАзії та Африки арабських, турецьких та італійських посередників – все це упоєднанні зі створенням надійних засобів пересування по морю, з вдосконаленнямкомпасу і морських карт зробило об'єктивно необхідними і можливими географічнівідкриття кінця XV–XVI ст. На початковому етапі Великих географічнихвідкриттів найбільш активними виявились країни, що були розташовані наузбережжі Атлантичного океану, – Португалія та Іспанія. Однак у пошуках новихторгівельних шляхів були зацікавлені й інші країни, зокрема Англія.1.2 Перші англійськіекспедиції та їхнє місце в історії Великих географічних відкриттів
Успіхипортугальців і іспанців в освоєнні південного і західного напрямів світовоїторгівлі, захопленні нових земель, відомості про відкриття Вест-Індії Колумбом,кругосвітню подорож Магеллана справили сильне враження на купцівзахідноєвропейських країн і заохотили їх до активної колоніальної політики.Однак «право» на захоплення всіх нововідкритих областей земної кулі регулювалосяТордесільяським трактатом, підписаним Іспанією і Португалією 1494 р., заяким всі землі, розташовані на схід від островів Зеленого Мису оголошувалисяволодінням Португалії, а ті, що на захід – Іспанії [42, 86].
Керуючисьрозподілом світу, санкціонованим Папою Римським, Іспанія і Португалія вважалисвоєю «забороненою зоною не тільки сушу і води усіх нововідкритих областей, аленавіть невідомі землі і морські шляхи до них. Доктрина про розмежування сфервпливу між цими феодальними державами Піренейського півострова послужилазручним обґрунтуванням для відмови допускати до колоніальних завоювань іншідержави. Сила такого обґрунтування підкріплювалася беззаперечним пануваннямІспанії і Португалії на морях [5, 696].
Жодназахідноєвропейська держава не наважувалась на відкриту боротьбу з обомадержавами Піренейського півострова на океанах і в далеких колоніальнихволодіннях з метою хоча б відстояти своє право теж засновувати колонії іфакторії в Південній і Центральній Америці, в Індії і на островах, де вжепобували іспанці і португальці. Проте миритися з цією іспано-португальськоюмонополією «північні народи» (в історіографії піренейських держав – англійці,французи голландці, англійці) теж не збиралися [53, 116].
Досередини ХVІ ст. колоніальна діяльність «північних народів», в т.ч. і Англії,обмежувалася розвідками і експедиціями. Незважаючи на Тордесільяську угоду, вонизаходились проникнути в недосліджені куточки земної кулі, використовуючи північно-західнийі північно-східний океанічні шляхи. Їхні розвідки організовувалися з кількохмотивів. По-перше, у процесі експедицій велися пошуки нових шляхів, незахоплених іспанцями і португальцями (головним чином до Індії). По-друге, утакий спосіб збиралися свідчення про шляхи в Індію і Америку, якими користувалисяіспанці і португальці, виявлялися можливості підриву їх монополії. Одночасношироко практикувалися піратські напади на іспанські чи португальські колонії ікораблі [53, 102].
Зусіх причин, географічних, економічних і політичних, Англія не могла залишитисяв стороні від боротьби за оволодіння новими землями. Вигідне географічнерозташування спонукало Англію вести активну політику морської і колоніальноїекспансії. Проте довгий час вона відставала у цьому відношенні від Іспанії іПортугалії. Водночас швидкий ріст обезземеленого селянства, піднесенняпромислової діяльності, торгівлі, мореплавства, штучно здавленогоіспано-португальською монополією, – все це щоденно нагадувало про необхідністьвирушити у географічні пошуки [38, 267].
Саменаприкінці XV – на початку XVI ст. вслід за португальськими і іспанськимимореплавцями, авантюристами, завойовниками і купцями в Атлантичний океанвирушають англійські кораблі. Англія приступає до відкриття і освоєння новихземель. Не зупиняючись ні перед людськими жертвами, ні перед фінансовимивтратами, англійці перш за все прагнуть віднайти новий морський шлях в Індію. Вцей час Англія ще не задумується про те, щоб вигнати з цієї зони португальців іпо можливості іспанців і зайняти їх місце. Все ХVІ століття пройшло у спробахуникнути цього зіткнення і відкрити свій власний морський шлях в південноазіатськіводи, в Індійський і Тихий океан, щоб торгувати з тими областями, яких ще незнають португальці і іспанці [53, 102].
Натой час головним морським портом Англії був Брістоль. Брістольські купцівирішили направити на далекий схід, до берегів Китаю експедицію на чолі з Джоном Каботом (1450–1498).Італієць за походженням, уродженець Генуї, який згодом переїхав до Венеції.Джованні Каботто з 1490 р. перебував на англійській службі і прибрав ім'яна англійський лад. На початку 1496 р. про нього писав іспанський посол в листідо короля Фердинанда і королеви Ізабелли: «Дехто, як Колумб, пропонуєанглійському королю починання подібно до плавання в Індію». Хоча іспанці буликатегорично проти експедиції генуезця, заявляючи на основі Тордесільяськогодоговору про своє повне панування над всією Західною півкулею, і навіть подали протестанглійському королю Генріху VІI, останній видав патент на ім'я Дж. Каботаі трьох його синів з дозволом «плавати на схід, захід і північ на п'ятикораблях під англійським прапором і проводити дослідження для відкриттявсіляких язичницьких островів, земель, держав і областей в усіх цих країнахсвіту». Король обумовив для себе особисто п'яту частину прибутків експедиції [63,26].
Дж. Кабот, метою пошуківякого був північно-західний чи північно-східний шлях в Індію, відплив зБрістоля в травні 1497 р. на борту корабля «Матвій» з екіпажем з 18 чол. Утому ж році він досяг берегів Північної Америки (півострів Лабрадор, острівНьюфаундленд). В Англії вирішили, що мореплавець відкрив «царство ВеликогоХана», тобто Китай. Подорож Кабота відкрила для Англії багаті рибні промисли(район Ньюфаундленда), однак дійти до Індії північним шляхом так і не вдалося. Вквітні 1498 р. була організована друга західна морська експедиція (післясмерті. Дж. Кабота її очолив його син – Себастьян (1475–1557), внаслідокякої було досліджено узбережжя Канади [63, 27].
Експедиціяв північно-східному напрямі була організована тільки в 1553 р. підкомандуванням Д. Уіллобі і Р. Ченслера. Вони надіялися дістатися до Індіїі в Китай по морям і Льодовитому океану, а тому «озброїлися» листами до«великого китайського хана» та інших східних правителів. Однак, обігнувшиСкандинавію, англійські кораблі замерзли у льоді недалеко від гирла ПівнічноїДвіни в районі Холмогор. Звідти Р. Ченслер дістався до Москви і бувпредставлений Івану ІV, після чого між Англією і Московією встановились активнідипломатичні і торгівельні відносини [63, 27].
Дженкінсон, службовець англійської Московської торгової компанії,утвореної 1565 р., вирушив в 1557 р. з Москви по Волзі доКаспійського моря, побував в Бухарі, дізнавався про шляхи до Індії і,повернувшись, привіз англійським торговцям масу цінних відомостей. Йоговідправили у нову подорож, і в 1561 і наступних роках він побував у Персії, дезав’язав дипломатичні і торгові відносини, діючи і в якості представника Московськоїкомпанії, і як посол англійської королеви Єлизавети. Почалася торгівля зПерсією через Росію, звідти до Англії почали прибувати товари великої цінностіі у величезній кількості. Вражені англійці зазначали, що на Персію падаввідблиск індійської розкоші. Торгівля з Персією підказала англійцям, що вонизнаходяться на певному етапі у напрямку до мети, і це ще більше розпалювалоїхнє бажання зв'язатися з Індією безпосередньо [53, 112].
Однак вже у XVII ст. торговий інтерес до відкриття північно-східногошляху до Індії помітно зменшується. Англійці ставлять перед собою нову ціль:поступово і послідовно нейтралізувати голландців, португальців, французів імонополізувати Індію з її торгівлею і багатствами.
Перш ніж остаточно відмовитися від ідеї про північний шлях доІндії, англійці спробували знову вирушити не на північний схід навколо Сибіру,а на північний захід. Ці спроби пов'язані з ім'ям Гемфрі Джильберта. Вінпланував заснувати на острові Ньюфаундленд, або на Лабрадорі англійськуколонію, перетворивши її у базу для експедиції навколо Північної Америки іпошуків шляху в Тихий океан, до берегів Китаю і Індії. Але йому не вдалосяреалізувати свій задум: у 1583 р. буря знищила його флотилію [38, 268].
Але ідея, яка надихала Джильберта, не згасала. Капітан Джон Девіс,вчений, мореплавець і географ, переконав багатого лондонського купця Сандерсонаі деяких його товаришів профінансувати нову експедицію під його командуванням ів 1585 р. вирушив у подорож, поставивши за мету потрапити до Індії,обігнувши Північну Америку. У першій подорожі він обстежив південну частинуБаффінової Землі і повернувся з переконанням, що ця протока існує. Другаподорож була здійснена ним в 1586 р., а в третю подорож капітан Девісзробив знамените відкриття: знайшов протоку, що відокремлює Гренландію відАмерики (точніше, від острова, який згодом був названий Баффіновою Землею). Вінпройшов по цій, названій на його честь протоці до 72° північної широти іповернувся до Англії з переконанням, що пройти північчю в Тихий океан цілком можливо [53, 113].
Отже, не зважаючи на своє вигідне острівне розташування, Англія небула в числі лідерів на початку епохи Великих географічних відкриттів.Ініціативу в цьому плані перехопили Іспанія і Португалія. Тільки непідкоряючись умовам Тордесільяської угоди про розмежування сфер впливу, Англіямогла взяти участь у розподілі багатств Індії і Америки. З цією метоюанглійські мореплавці з кінця XV ст. роблять спроби проникнути в Китай таІндію. Експедиції, здійснені ними у північно-західному і північно-східномунапрямках, завершуються тим, що Великі географічні відкриття було зроблено і вПівнічній півкулі. У такий спосіб Англія заявляє про своє право на нові земліта морські шляхи до них./>1.3 Внесоканглійських піратів у географічні відкриття XVI століття
Завдяки сріблу, що вивозилося з Америки в досі нечуванихкількостях, Іспанія зажила слави наймогутнішої країни Європи. Англія майже стороків страждала танталовими муками, спостерігаючи за тим, як цілі флотиліїперевозили срібло до Європи. У будь-якому випадку, рано чи пізно, англійськіавантюристи мали прорватися на території, монополізовані Іберійськими країнами[29, 142].
Це був час, коли майже всі мореплавці поєднували в собі івоїнів, і дослідників, і торговців. Безземельне дворянство, провінціали, якимбула закрита дорога до королівських дворів і стримувала бідність, навітьсолідні торговці ставали приватирами і вирушали в далекі плавання на боротьбу змонополією іспанців та португальців, у такий спосіб повстаючи проти самого ПапиРимського, який благословляв і узаконював її [30, 45].
В умовах іспанської торгово-колоніальної монополії англійськіпірати, підтримувані короною, прокладали шлях до альтернативних, незайнятихіспанцями земель, шукали спосіб пересування по морському простору в обхідіспанських володінь, однак найчастіше вони діяли агресивно, нападаючи на їїколоніальні території і торгові кораблі, відбираючи в іспанців золото, якимвони не хотіли ділитися з жодною державою світу. Число англійських піратів XVIст. настільки велике, що їх всіх просто неможливо перерахувати. Достатньозгадати лише деяких, щоб зрозуміти ту роль, яку вони відіграли в період Великихгеографічних відкриттів.
Почесне місце в цій галереї займає Френсіс Дрейк (1540–1596),який зажив найбільшої слави серед «морських псів» королеви Єлизавети І. Черезбагаточисленні грабіжницькі походи проти Іспанії Френсіса Дрейка, що діяв,головним чином, в 1570–1596 роках, і справді сміливо можна назвати піратом.Разом з тим, він був не тільки морським розбійником але й сміливим мореплавцемі першовідкривачем, котрий зробив великий внесок у послаблення Іспанськогопанування на морях і океанах [24, 139].
Першою експедицією Дрейка був піратський рейд в Атлантику втравні 1572 р., під час якого він притримувався стратегії морського терорупо відношенню до всіх іспанських кораблів, що перевозили срібло і золото зрудників Перу та Мексики, та іспанських володінь в Новому Світі [16, 125].
Після походу 1572 р. особою Френсіса Дрейка зацікавиласяЄлизавета I, якій вже доводилось таємно фінансувати піратські експедиціїанглійських моряків і отримувати значну частку із захопленої здобичі. Королевазапросила Дрейка на прийом, на якому він поділився з нею своїми планами пошукуПівденного континенту, «Терра Аустраліс», про існування якого здогадуваласьтодішня наука, а також сміливим планом нападу на володіння іспанців в Америцііз західного узбережжя материка [78, 139].
Королева підтримала наміри Дрейка і з кількома англійськимивельможами взяла участь у фінансуванні цієї ризикованої справи. Головною метоюекспедиції Дрейка було збагачення і прагнення завдати якомога більшої шкодинезахищеному узбережжю іспанської Америки з боку Тихого океану. Другоряднимизавданнями експедиції були: пошук шляху до Малаккських островів та іншихземель, поки що закритих для англійців, налагодження торгових зв’язків міжАнглією і Сходом, відкриття протоки Апіа, яка за міркуванням того часу повиннабула з’єднувати Тихий океан з Атлантикою десь на півночі Каліфорнії [28, 60].
13 грудня 1577 року флотилія Дрейка, яка складалася з 5кораблів, з командою у складі 164 чоловік, вийшла з Плімута. В квітні 1578 рокупірати підійшли до берегів Південної Америки в районі Ла-Плати і повільнопросувались на південь. 20 серпня 1578 року піратська флотилія підкомандуванням Дрейка ввійшла до Магелланової протоки, пройшовши її всього за 20днів [18, 69].
Однак після того, як кораблі вийшли в Тихий океан, налетілабуря. Флотилію занесло далеко на південь: тут південноамериканський континентзакінчувався, а за ним лежала вода. Дрейк зробив відкриття: він виявив, щопівденніше Магелланової протоки знаходиться лише шматок суші, який, очевидно,належав до Американського континенту. Ніякого Південного континенту йому невдавалося тут виявити. Дрейк переконався, що за Вогненною Землею простягаєтьсявідкрите море. В ХІХ столітті, після того, як була відкрита Антарктида, води,побачені «Залізним піратом», назвали протокою Дрейка. Таким чином, в результатінепередбаченого шторму, Дрейк став першовідкривачем протоки між архіпелагомВогненної Землі і Антарктидою [78, 140].
Дрейк планував, просуваючись далі на північ, знайти напівнічному сході прохід із Тихого в Атлантичний океан, щоб таким шляхомповернутися на батьківщину. Однак, досягнувши 48° північної широти через поганупогоду він знову повернув на південь і 17 червня 1579 р. кинув якір чи тов невеликій затоці, яка на сьогоднішній день носить ім’я Дрейка («бухта Дрейка»),чи то, за більш ймовірною версією, неподалік від затоки Сан-Франциско [44,102]. Біля берегів Північної Америки Френсіс Дрейк налагодив дружні зв’язки змісцевими жителями – каліфорнійськими індіанцями і, скориставшись моментом,провів урочисту церемонію приєднання індіанських земель до володінь англійськоїкоролеви Єлизавети, назвавши цю територію Новим Альбіоном [28, 74].
Після недовгого ремонту «Золотої лані» Дрейк знову вирушив уплавання і пішов шляхом, яким йшли кораблі Магеллана. Через 3 місяці він досягМолуккських островів, навантаживши своє судно прянощами, за які англійцізаплатили награбованим золотом і сріблом [44, 102]. Нарешті Дрейк перетнувІндійський океан і обігнувши африканський мис Доброї Надії 26 вересня 1580 рокуповернувся в англійський порт Плімут. Так закінчилась друга в історії післяМагеллана навколосвітня подорож, яка тривала майже три роки [16, 128].
З 1585 року Іспанія знаходилася у стані війни з Англією.Вдало балансуючи на межі патріотизму і особистої вигоди, група авантюристів,натхненних феноменальним успіхом Дрейка, на початку 1585 року вирішила повторитийого подвиг, організувавши експедицію у Тихий океан під командуванням 26-річногозбанкрутілого дворянинаТомаса Кавендіша(1560–1592) [18,85].
22 липня 1586 року Кавендіш покинув плімутський порт на трьохсуднах з командою у складі 123 досвідчених матросів і офіцерів. Мета експедиціїКавендіша була простою: розоряти порти, нападати на ворожі судна і грабуватипротивника. Одночасно мореплавці повинні були наносити на карти Адміралтействавсі нововідкриті землі [18, 86]. Сама королева Єлизавета І вклала у цюекспедицію свої кошти. Вона ж дала Кавендішу наказ обігнути земну кулю інанести на морські карти невідомі острови, сприятливі течії, попутні вітри ідетально записати все це у своїх корабельних журналах [28, 79].
Благополучно минувши острови Зеленого Мису, кораблі Кавендішавирушили вздовж Африканського узбережжя і нарешті повернули в бік Бразилії. 7січня 1587 року ескадра увійшла у Магелланову протоку. Наприкінці лютогокораблі Кавендіша вийшли в Тихий океан, здійснюючи спустошливі набіги на узбережжяЧилі і Перу та полюючи на іспанські торгівельні кораблі. Іспанці вважали, щоТихий океан – їх власність, в яку ніхто не проникне, тому воєнного флоту узахідного узбережжя Америки фактично не було. Дрейк, звичайно, побував в цихкраях, але іспанцям здавалося, що це чиста випадковість [16, 149].
Після досягнення основної мети експедиції – збагачення їїучасників, – у її продовженні не було необхідності. Всі витрати на подорожокупилися сторицею, і можна було повертатись додому. Із трьох кораблів у Кавендішазалишився лише один, з 48 матросами на борту, перевантажений здобиччю ібеззахисний перед будь-яким воєнним кораблем. Тому Кавендіш вирішив пливтидорогою, прокладеною Дрейком, через Тихий океан до Островів прянощів, черезГуам і Філіппіни, повз Яву і Суматру. Подальший маршрут пролягав черезІндійський океан і мис Доброї Надії – до західного узбережжя Африки і далі вАнглію.
9 вересня 1588 року корабель Кавендіша увійшов в Плімутськийпорт. Так завершилась третя в історії людства навколосвітня подорож. Кавендішобігнув земну кулю за 2 роки і 51 день [16, 154].
Після повернення до Англії Кавендіш, як і Дрейк, навідзначення заслуг перед королівством одержав шляхетський титул. Слава пронього розійшлася по всій Англії. Тут добре розуміли значення його експедиції іоцінили не тільки захоплену здобич, привезену ним, але й географічні свідчення,які вважались тоді великою цінністю. Англія отримала те, що раніше старанноприховувалось від всіх іспанцями: детальні карти з точними відстанями, обрисамиберегів, проток, бухт, місць якірної стоянки, вітрами і течіями. Кавендішпривіз в Англію масу свідчень про Америку, Філіппіни, Яву, уточнені карти всіхтих земель, де він побував, лоцію Магелланової протоки. Він розповідав пробагатства Сходу, і Китаю в тому числі, після чого в Англії знову почалипосилено готуватись до того, щоб зв’язатися із східно-азіатським регіономбезпосередньо [16, 154].
Ще один англійський пірат і дослідник Мартін Фробішер(1539–1594)перше своє плавання здійснив у 1553–1554 роках до берегів Гвінеї. З 1563 р.Фробішер почав займатися піратством. З 1570 року він офіційно перебуває наслужбі у англійської королеви [18, 73].
У цей час англійців охопила манія пошуку Північно-Західногопроходу, що вів до омріяної Індії. В 1576 році Гемфрі Джильберт на основі картибасейну річки Св. Лаврентія, укладеної Ж. Картьє і опублікованої в 1564 р.географом Ортеліусом, видав брошуру під назвою «Роздуми», у якій доводивнаявність виходу із Атлантичного океану в Тихий. Ця брошура справила великевраження на М. Лока, одного з агентів англійської Московської компанії.Лок познайомився із Фробішером, відомим тоді мореплавцем і піратом, який тежпрагнув відшукати Північно-Західний прохід до Індії. Разом вони вирішилиспорядити невелику експедицію, вирушивши в об’їзд Америки з півночі [53, 112].
19 червня 1576 р. кораблі Лока і Фробішера вийшли ізДептфорда. Вони пройшли Північне море, обігнули Шотландські і Фарерські островиі дістались до південної кінцівки Землі Фрісланд (нині о. Гренландія).Відчайдушно маневруючи серед айсбергів, Фробішер вийшов у вузьку затоку,названу в результаті його іменем. Він пройшов цією затокою 60 миль, маючи поправу руку Азіатський материк, який зліва відділявся від Американської суші[16, 463].
Нововідкриті землі, які згодом були названі «Американськоюсушею» Фробішера, насправді являлись південно-східним півостровом БаффіновоїЗемлі. Єлизавета І дала їй умовну таємну назву Meta incognita (з лат. Невідомийшлях), так як зі слів Фробішера зробила висновок, що ця ділянка суші є підступомдо Азії. Для Фробішера доказом того, що він все-таки досягнув Азії, були жителіцієї місцевості, які ззовні нагадували татар. У дійсності ж це була першаісторично зафіксована зустріч європейців з американськими ескімосами [16, 464].
Після повернення Фробішера 2 жовтня 1576 р. королеваЄлизавета поспішила подарувати йому особливу хартію на право монопольноїторгівлі з Китаєм через «відкритий» ним Північно-Західний прохід. Негайно булаорганізована Катайська (Китайська) компанія за участю королеви, поважнихдержавних чиновників і магнатів Лондонського Сіті [18, 74].
В травні 1578 року Мартін Фробішер продовжив дослідження«затоки» і планував дійти до «Катая». Однак бурі Крайньої Півночі відкинуликораблі на південь. Експедиція потрапила у справжню, вільну від льоду широкузатоку, за якою було видно відкрите море. Фробішер повів команду на північнийсхід і відкрив прохід між півостровом Мета-Інкогніта на заході і групоюневеликих островів на сході. Тепер навіть в його очах «Золота Земля» не моглабути материком, адже вона знаходилася між двома протоками: однією справжньою,Гудзоновою, – на півдні і відкритою Фробішером, – на півночі [16, 466].
Після останньої експедиції королева навіть возвела Фробішерав дворянство. Таке ставлення Єлизавети до бувалого «морського вовка» привело дотого, що англійські історики і по сьогоднішній день ставлять його ім’я поруч зіншими великими мореплавцями [16, 468].
Історичні ж наслідки арктичних експедицій такі: в марнійнадії знайти північно-західний шлях в Індію Мартіну Фробішеру в 1576–1578 рр.вдалося дійти до 63° північної широти, побачити справжню Гренландію, покластипочаток відкриттю Баффінової Землі і увійти до Девісової і Гудзонової проток[53, 362]. Завдяки експедиціям Фробішера у моряків виникло уявлення про наявністьвеликого архіпелагу на північному заході океану. Так успішний пірат і приватирстав піонером підкорення Арктики [18, 73].
Таким чином, приклад Ф. Дрейка, Т. Кавендіша, М.Фробішера доводить, що єлизаветинські «морські вовки» були не тільки піратами,але й першовідкривачами, видатними мореплавцями, подорожі яких мали величезнегеографічне значення. В пошуках найвигідніших торгівельних шляхів чи врезультаті проникнення до малодосліджених величезних територій, які абозалишились до цього часу «білими плямами», або були закритими для доступу в нихмонопольним правом Іспанської і Португальської імперій, вони наносили на картинові острови, невідомі землі, уточнені обриси узбережжі. Грабіжницькі походианглійських піратів відкрили морські шляхи, відомі раніше тільки іспанцям іпортугальцям, і чітко показали, що віднині в Іспанії немає монополії накорабельні перевезення в Тихому океані, і що португальці являються не єдиноюсилою на сході.1.4 Основні результатиВеликих географічних відкриттів та їхнє значення для розвитку Англії
Великігеографічні відкриття становлять одне з найбільш значущих явищ всесвітньоїісторії. Наслідки цих відкриттів вперше у світовій історії мали планетарнийхарактер. В ході Великих географічних відкриттів європейці здійснилиреволюційний прорив в інші цивілізації, що прискорило формування цілісностісвітового розвитку. У зв'язку з цим дослідники пропонують називати період кінцяXV – середини XVII ст. геополітичною революцією [77, 23].
До кінця XV ст. Європа була відносно замкнутим регіоном. Відкриттянових земель розширило цивілізаційний кругозір європейців. Водночас почаласяадаптація позаєвропейського світу до цінностей європейської цивілізації,щоправда, не завжди цивілізаційними методами [76, 51].
Великі географічні відкриття дали змогу встановити контуринаселених материків. Крім північного й північно-західного берегів Америки тасхідного берега Австралії, була досліджена досить велика частина земноїповерхні. Хоча невідомими залишалося ще багато областей Америки, ЦентральноїАфрики й вся Австралія, наступними роками десятки експедицій ліквідували цюпрогалину. Великі географічні відкриття дали величезний запас нових фактів застрономії, геології, зоології, ботаніки. Це сприяло розвиткові наукових знань [40,28].
Великі географічні відкриття започаткували добу колоніальнихзавоювань. З відкриттям нових земель та країн європейці розпочали їх інтенсивнуколонізацію. Основу колонізаційного процесу заклав іспанець Фернандо Кортес (1485–1547).Він протягом 1519–1521 pp. захопив величезну країну Мексику, а її населення(племена ацтеків) зробив колоніально залежним від Іспанії. Другий іспанськийконкістадор Франциско Пісарро в 1532–1535 pp. підкорив Перу, а в 1530–1540 pp.іспанці захопили Чилі, Нову Гренаду (Колумбію), Болівію [63, 29].
Острів Еспаньола (Гаїті) став центром іспанської колонізації.Населення Антильських островів проживало в умовах первісного ладу, а тому легкопотрапило в повну залежність від іспанців. Однак індіанці не виправдали надійколонізаторів. Не призвичаєні до рабства, не пристосовані до важких умов праці,тубільці швидко виснажувались і помирали від голоду і хвороб. Якщо на початкуколонізації місцеве населення усіх Вест-Індських островів складало близько 1млн. чоловік, то за півсторіччя воно майже все було знищене [66, 22].
Знелюднені території потребували робочих рук. Колонізатори швидковирішили цю проблему – з 1501 р. починається масове завезення негрів-рабівз Африки до Америки. 1515 р. Іспанія надіслала першу партію чорних рабів безпосередньоз Африки до Америки й одержала звідти першу партію американського цукру, якийвиготовили раби. Так розпочався процес багатовікового поневолення африканськогонаселення і використання його в якості робочої сили на плантаціях [65, 27].
З усіх завойованих земель до Іспанії надходили дорогоцінні метали,коштовності, цінні породи дерев, тютюн, прянощі. Ці надходження ретельноконтролювала королівська влада, спираючись на дворянство, з середовища якогопризначалось вище чиновництво колоній – віце-королі, губернатори,генерал-капітани. У такий спосіб Іспанія швидко збагатилася й на певнийісторичний період почала відігравати провідну роль у європейській політиці [40,28].
Колоніальна система вела до загострення взаємовідносин середєвропейських держав. Між ними розпочалася збройна боротьба за колонії та сферивпливу в різних куточках планети. Це спричинило цілу низку європейських воєн,які тривали протягом усього Нового часу: англо-іспанські та іспано-голландськівійни другої половини XVII ст., англо-французькі XVIII ст. [42, 86].
Географічні відкриття зумовили так звану революцію цін. Внаслідок того,що із заморських країн надходило багато золота й срібла, а виробництво зросталоповільніше, золоті й срібні монети почали дешевшати. Тепер на них можна було купитив кілька разів менше товарів, ніж раніше [63, 30]. Віднині головним міриломбагатства й капіталу стало золото, за яке все можна було купити й продати.Золото посилило економічну міць буржуазії й категорій населення, пов'язаних ізкапіталістичним способом виробництва та колоніальною системою. Водночас золотозумовило масове розорення дрібного виробника в місті й селах, який не мігконкурувати з великим промисловим виробництвом [40, 29].
Відкриття нових торговельних шляхів призвело до переміщення центруєвропейської торгівлі з Середземного моря до північних морів. Відтепер і допрориття Суецького каналу (1869) основна торгівля Європи з країнами Індостану іКитаю велась через Атлантичний океан повз мис Доброї Надії [29, 142].
Місце Італії, найбільш розвиненої торгової країни в Європі, посілиІспанія й Португалія. Левова частка цінностей, що надходили з колоній,потрапляла до Іспанії та Португалії. Ці країни були відсталими й майже не малипромисловості. Тому золото витрачалося феодалами як плата за товари, якікупувалися в інших країнах. Награбовані в колоніях цінності накопичувалися вкупців та банкірів більш розвинених країнах Європи. [40, 28].
Особлива роль, яку відіграли морські комунікації у ході Великихгеографічних відкриттів, остаточно встановила пріоритет морських держав надконтинентальними. Це підтверджується тезою А.Г. Франка про те, що вісьЦентральна Азія – Анатолія – Північна Індія – Палестина та Єгипет пересталавідігравати вирішальну роль у світовій системі [75, 9].
Історичний центр Європи із Середземномор'я переміщується упівнічно-західний, «атлантичний» регіон. Нідерланди, Англія й Північна Франція маливільний вихід до Атлантики й лежали на шляху між Північною та ПівденноюЄвропою. Оскільки Франція впродовж XVI ст. вела численні зовнішні та внутрішнівійни, то найбільше скористалися наслідками географічних відкриттів Нідерландита Англія. Розташування Англії та Голландії у центрі світових комунікаційсприяло майбутньому витисненню ними Іспанії та Португалії з панівних позицій уатлантичному просторі, їх успішній колоніальній експансії та взяттю під свійконтроль світової торгівлі та комунікацій. Міста Антверпен і Лондонпоступово перетворюються на головні центри світової торгівлі [49, 46].
Відкриття нових світових торговельних шляхів зробило надзвичайновигідним географічне положення Англії (велике значення при цьому мавстратегічний контроль, який вона здійснювала над Ла-Маншем). До кінця XIV ст.Англія була переважно сільськогосподарською країною, зосередженою на своїхвнутрішніх територіях і не спокушеною морем. З розвитком океанських шляхівАнглія, завдяки своєму острівному положенню, володіючи звивистою береговоюлінією і достатньою кількістю портів, мала всі можливості, щоб зайняти провіднеторгівельне значення [27, 132].
Таким чином, Великі географічні відкриття дали європейцямможливість освоїти значні економічно-географічні простори, нагромадитипервісний капітал для індустріалізації, втягнути нові регіони в більшприскорений соціально-економічний розвиток й європейську цивілізацію. Незважаючи на те,що геополітичну революцію здійснювали Іспанія, Німеччина та Португалія, їїрезультати виявилися корисними насамперед для атлантичних держав ПівнічногоЗаходу. Зміна напрямків торговельних шляхів породила суперництво між цими націями в прагненніоволодіти азійськими й американськими ринками збуту, продуктами та іншимиматеріальними цінностями поневолених народів.
Отже, протягом кінця XV – середини XVII ст. було зробленонайбільшу кількість видатних географічних відкриттів. Пошуки нових земель ішляхів в Азію були викликані розвитком ремесел і торгівлі в Європі і пов’язанимз ним дефіцитом дорогоцінних металів, захопленням турками сухопутних доріг наСхід, необхідністю встановити безпосередній зв’язок з азійськими країнами.Перші відкриття були зроблені іспанськими і португальськими мореплавцями. Однакїхню ініціативу перехоплюють англійці, які приступили до пошуківпівнічно-західного і північно-східного шляхів в Індію і Китай. Рядипершовідкривачів поповнювали і англійські пірати. У такий спосіб Англія заявляєпро своє право на розподіл багатств Індії і Америки, які за умовамиТордесільяської угоди належали до сфер впливу ініціаторів Великих географічнихвідкриттів – Іспанії і Португалії.
2. Англо-іспанське суперництво та становленняанглійської колоніальної системи 2.1 Торгівельна і колоніальна експансія Англії в умовахіспансько-португальської монополії
В XVI ст. Англіяпредставляла собою країну з розвинутим мануфактурним виробництвом, високимрівнем господарського розвитку. Набирала сили нова верства населення – буржуазія,яка об'єднувався з рицарями і новим дворянством (джентрі) [20, 114]. Подальшийрозвиток капіталістичних відносин вимагав збільшення ринків збуту і джерелпостачання сировини, що призвело до торгової експансії 60–70-х років. В Англіїсаме торгівля сприяла прискоренню розпаду феодальних відносин і була джерелом збагаченнябуржуазії [68, 57].
Розвиток англійськоїторгівлі здійснювався в особливих умовах. В Англії не було могутнього флоту, іїї торгівля велася на іноземних суднах В ХV ст. торгівля Англії з Італією ікраїнами Сходу відбувалась головним чином за посередництва венеціанськихкупців. Торгівельні зв’язки Англії з країнами Північної Європи знаходились вруках німецьких купців, які входили до Ганзейського Союзу. В ХVІ ст. їхнямонополія була ліквідована, а вся зовнішня торгівля зосередилась в рукахвеликих торгівельних компаній англійських купців, які створювалися з метоюосвоєння нових ринків збуту товарів і отримання сировини. [49, 48].
В 1565 р. післяподорожі Р. Ченслера була утворена Московська компанія. Отримавши відІвана Грозного привілеї на російському ринку, вона заснувала свої факторії вХолмогорках, Ярославлі, Вологді, Устюзі, Пскові і Новгороді [53, 103].
Торгівля з Московієювелася не тільки в обхід Скандинавського півострова, але і через Балтійськеморе: проходячи через Зундську протоку, кораблі прибували до Нарви. В 1579 р.була заснована Естляндська (Східна) компанія для торгівлі із країнамибалтійського регіону і Скандинавії [38, 267].
Проникнення англійського купецтва в країниБлизького Сходу, як з боку Москви, так і через Середземне море призвело довстановлення регулярних дипломатичних і торгівельних відносин з Туреччиною.Отримавши привілеї від султана, англійці заснували в 1581 р. Левантійськукомпанію, яка імпортувала східні товари – шовк, прянощі, бавовну тощо [38,268].
Існували компанії«купців-авантюристів», які діяли на власний страх і ризик, а також акціонернікупецькі товариства, створені за рахунок пайових внесків її учасників. Позакінченні експедиції вони отримували свою частку прибутку в залежності відвнеску. Інколи прибутки досягали 300% річних [74, 36].
Корона зазвичай надавалатаким великим компаніям монопольне право на торгівлю, що охороняло їх відконкуренції і дозволяло самовільно збільшувати ціни на товари [20, 114]. В 1580 р.англійське купецтво отримало т. зв. капітуляцію – право торгувати повсюди уволодіннях турецького султана, сплачуючи невелике мито, в розмірі 5%.Проникнення на Близький Схід полегшувалось тим, що Левантійська компаніяволоділа добре озброєним торгівельним флотом (зростанню англійськогосудноплавства сприяла державна протекціоністська політика, яка дозволялаперевозити ряд товарів тільки на англійських кораблях). Єлизавета I і ТаємнаРада внесли в якості паю до компанії 40 тис. ф. ст., отримавши дохід в розмірі300%. В 1584 р. королева вклала в левантійську торгівлю ще 10 тис. ф. ст.на умовах отримання 500 фунтів стерлінгів щорічного прибутку [53, 104].
Новий Світ був другим напрямком торгівельноїекспансії Англії і важливим джерелом збагачення її промислово-буржуазних кіл.Для англійської промисловості американські колонії, якими володіла Іспанія,були вигідним ринком збуту і постачальником сировини. В 40–60-ті роки ХVІ ст.купецтво Корсета, Девоншира і Корнуолла вело взаємовигідну торгівлю ізнаселенням іспанських колоній на американському узбережжі, поставляючи їмвласні товари, а також невільників, захоплених на узбережжі Африки [20, 115].
Однак з середини 60-х років влада Вест-Індії,охороняючи іспанську монополію на торгівлю з Америкою, прийняла жорсткі заходипроти відносин колоністів з «контрабандистами» і «єретиками», заборонивши своїмколоніям торгувати з будь-якою чужою нацією. Право на товарообмін у цьомурегіоні фактично монополізувала Севільська компанія, без її дозволу жоденкорабель не міг зайти до Портів Нового Світу [43, 80]. Всі іноземці, в томучислі і англійські купці, які робили спроби хоча б наблизитись до іспанськихколоніальних володінь, автоматично зараховувались до піратів. Їх кораблі ітовари конфісковувались, а членів команди безжалісно вішали на реях [38, 268].
Все це змушувало мирних англійських торговцівставати агресивнішими. Більшість з них продовжували торгувати з іспанськими колоніямивсупереч усім заборонам, або ж перетворювались на морських розбійників, якіграбували іспанські порти і судна, що перевозили американське золото і срібло.В цей період пірати і окремі купці-авантюристи були головними агентами, яківвозили контрабанду в іспанські і португальські колонії і таємно вивозилизвідти колоніальні товари [28, 6].
В Англії виникли спеціальні купецькі компанії дляспорядження піратських експедицій проти іспанців. Єлизавета та іншіпредставники вищої англійської знаті була пайщиками ряду таких компаній [41,59]. За такої підтримки англійські пірати нападали на навантажені американськимзолотом іспанські кораблі, грабували іспанські колонії в Америці і привозили вАнглію небачені багатства. Союз знаті, купців і самого уряду з піратами буввзаємовигідним, оскільки їх об’єднувала боротьба з спільним ворогом – Іспанією,яка до того ж приносила великі прибутки. Так, в умовах іспансько-португальськоїторгово-колоніальної монополії англійські купці почали досить вигідноперепродавати іншим державам колоніальні товари, якими їх постачали вітчизняніпірати, перехоплюючи товар в іспанців і португальців, котрі перевозили його зколоній в Європу [53, 108].
Таким чином, бурхливийрозвиток промисловості змушував Англію шукати нові ринки збуту, фінансовіресурси і сировину, необхідні для її нормального функціонування. Розв’язанняцієї проблеми пов’язувалося зі збільшенням кількості комерційних партнерів,пошуком нових ринків, створенням великих купецьких компаній, підтримуванихурядом Тюдорів. Назви торговельних компаній, утворених в той період(Московська, Левантійська, Істляндська) характеризують основні напрямианглійської торгової експансії в 60–80-х р.р. Протягом всього ХVІ ст. Англія немала таких великих і багатих колоніальних територій, які можна було б зрівнятиіз володіннями Іспанії і Португалії. Вона запізнилась на цей перший поділсвіту, а тому наздоганяла втрачене різними способами, в тому числі шляхомконтрабандної торгівлі з колоніями Іспанії і піратського грабежу її портів ікораблів.
/>2.2 Загостренняангло-іспанських відносин у другій половині ХVІ століття
Однією з причин загострення англо-іспанськихсуперечностей стало утвердження англіканської реформації за правління ЕлизаветиТюдор (1558–1603). До релігійної ворожнечі між католицькою Іспанією іпротестантською Англією слід додати також суперництво двох держав за пануванняна морях [34, 400]. Королева Єлизавета I і її найближче оточення не визнавалиторгово-колоніальної монополії Іспанії, але прагнули дещо відтягнути конфлікт,оскільки Англія на той час ще не була готова до відкритого протиборства. Удругій половині ХVІ століття суперництво з Іспанією набуло форми неоголошеноївійни із залученням дипломатичних і піратських методів боротьби [34, 402].
В період неоголошеної війни проти Іспаніїнайхоробріші пірати Альбіону були завербовані на службу англійській короні вякості корсарів. Англія на той час не володіла сильним військовим флотом, томустворювала свої збройні сили на морі саме з таких піратів. Згідно з політикоюЄлизавети I вони мали чітке завдання – полювати за іспанськими флотиліями, якіперевозили дорогоцінні метали в Європу, і грабувати прибережні міста уВест-Індії [43, 42].
Ці відважні люди, що відчайдушно боролись протинайголовнішого суперника гордого Альбіону – Іспанії високо цінувалисяанглійською короною і суспільством. Так, імена колишніх піратів, які сталикорсарами її королівської величності, таких як Д. Хоукінс, Ф. Дрейк, Т. Кавендіш,М. Фробішер, займають поважне місце в історії Англії. Багато хто з них завизначні заслуги у боротьбі з ворогом отримали в нагороду дворянські титули,високі державні посади і звання Водночас англійська дипломатія ніколи невизнавала, що грабіжницькі напади на іспанців підтримуються владою, оскількиофіційно Англія не перебувала в стані війни з Іспанією [53, 131].
Діяльність англійських піратів у контрольованихіспанцями водах Нового Світу, завдавала грандіозних збитків Іспанськійколоніальній імперії (втрати іспанців від морського розбою англійських піратівіноді доходили до 3 млн. дукатів на рік), послаблювала її могутність на морях іодночасно приносила солідні прибутки у вигляді відрахувань до державногобюджету, які йшли на будівництво боєздатного флоту, адже Англія готувалась довідкритої конфронтації з Іспанією [28, 7]./>
Напруга між Англією і Іспанією особливо зросла напочатку 80-х років, коли піратські грабіжницькі набіги на іспанські володіннядосягли небаченого розмаху. До погіршення англо-іспанських відносин призвівпіратський рейд Френсіса Дрейка 1578–1580 рр. Посол Філіппа ІІ рішученаполягав на покаранні Дрейка і поверненні награбованого, яке оцінювалосяприблизно в 500 тис. ф.ст. Королівська рада Єлизавети обмежилась туманноювідповіддю, що «іспанський король не має морального права перешкоджатианглійцям відвідуванню Індії» [16, 129]. Вона осипала «Залізного пірата»почестями і подарувала йому титул баронета, отримавши натомість майже половинузахоплених цінностей [19, 147].
З Іспанією англійська монархія стикалася нетільки на світових шляхах того часу, але і в сфері європейської політики.Оскільки католицькі сили в Європі являлися знаряддям іспанської політики,Англія підтримувала їхніх противників. Так, Єлизавета підтримувала гугенотів уФранції, допомагала повсталим Нідерландам. В свою чергу Іспанія надаваладопомогу ірландським католикам в їхній боротьбі проти англійського панування вІрландії, відправляючи туди своїх агентів, головним чином єзуїтів, і готуючивторгнення на її територію. У самій Англії іспанські агенти організовували рядкатолицьких змов проти Єлизавети, в центрі яких стояла колишня шотландськакоролева Марія Стюарт [5, 336].
Протягом кількох років Іспанія готувалася донападу на Англію. Оточення Філіпа ІІ закликало його «роздавити гніздоєретиків». Страта Марії Стюарт стала зручним приводом для інтервенції [38,272]. Іспанські сили вторгнення до кінця 1587 р. були готові виступити впохід, але несподівана контратака англійської ескадри під командування Ф. Дрейказірвала плани Філіпа ІІ. Англійський адмірал здійснив сміливий напад нанайважливіший іспанський порт Кадіс, де були зосереджені головні силиіспанського флоту – «Непереможної Армади». Англійцям вдалося знищити більше 30із 60 іспанських кораблів. Напад зробив неможливим вихід «Непереможної Армади»в море: Філіп ІІ був змушений відкласти заплановане вторгнення в Англію на одинрік [41, 60].
Тим не менше 20 травня1588 р. «Непереможна Армада» залишила Лісабонський порт і вийшла увідкрите море, тримаючи курс до берегів Англії. Іспанці мали у своємурозпорядженні 175 воєнних і 57 транспортних кораблів, на борту яких знаходилось8 тис. матросів, 2 тис.і невільників-гребців, 19 тис. солдат, тисяча офіцерів.На чолі Армади стояла людина, незнайома з морською справою, однак знатного роду– герцог Медина Сидонья [19, 147].
Війна з Іспанією в Англіїнабула значення боротьби за національну самостійність країни. Для відсічідесанту і захисту Лондона були створені сухопутна армія і флот [5, 337].Англійський флот, який складався із невеликого ядра королівських кораблів ібільшої частини приватних купецьких і піратських суден з різних міст Англії,нараховував близько 197 бойових і транспортних кораблів, здебільшого невеликихза розмірами. Вони, однак, відрізнялися маневреністю і були краще озброєніартилерією [38, 272]. Англійськими морськими силами командували не бездарнівельможі, а досвідчені капітани, в тому числі Ф. Дрейк, Д. Хоукінс.Головне керівництво англійським флотом взяв на себе Чарльз Говард [19, 147].
26 липня 1599 року армадавийшла із Ла-Коруньї і через кілька днів досягла англійських вод у Плімута,звідси вона попрямувала в Дюнкерк. Іспанці розраховували не на морську битву, ана висадку багато чисельного флоту, тактика ж англійців полягала у постійнихнальотах на Армаду, поки вона рухалась протоками, що відділяли Англію відконтиненту [5, 338]. Протягом двох тижнів більш легкі і маневрені англійськісудна під командуванням Френсіса Дрейка, використовуючи свою перевагу вартилерії, атакували іспанців. За висловом «Залізного пірата» англійці «виривалиіз хвоста іспанського птаха одне перо за іншим». У цей час основна частинаанглійського флоту на чолі з Чарльзом Говардом прикривала підхід до Дувра –місця можливої висадки ворога [38, 273].
Після кількох сутичоквиснажена Армада, не зумівши дійти до Дюнкерка за поповненням, пристала дофранцузького берега в Кале, очікуючи десантний загін з Фландрії. Але англійціне вагалися, застосувавши воєнну хитрість. Як тільки піднявся вітер, англійці,начинивши кілька своїх човнів-брандерів вибухівкою, і проникнувши у французькубухту, підпалили їх і пустили на ворожу ескадру. Армада розсіялася, кораблівтратили зв’язок один з одним. Скориставшись цим, англійці розпочали битву.Іспанці зазнали повної поразки і великих втрат [19, 148]. Так і не дочекавшисьпідкріплення, залишки «Непереможної Армади» розпочали відступ. Але сильнийпівденний вітер не дозволив їм здійснити плавання через Ла-Манш. Буря розкидалакораблі Армади поблизу берегів Шотландії і завершила її розгром [5, 338].
Таким чином, причиноюбагатолітнього суперництва Англією з Іспанією була англійськаторгівельно-колоніальна експансія, якій було тісно в умовах іспанськоїмонополії. Згодом конфлікт набув характеру глобального протистояння, в якомупосилився конфесійний акцент. Англія не мала змоги протистояти іспанцям увідкритій війні, тому піддані Єлизавети І проводили своєрідну партизанськуморську війну проти Іспанії. Англійські пірати під захистом корони систематичноперехоплювали іспанські судна, що йшли з Америки, й здійснювали напади наіспанські колонії. Перемога над Непереможною Армадою знаменувала собоюутвердження Англії в ролі нової морської держави. Англія не тільки довела своєправо бути володаркою морів, але і відстояла свою національну незалежність іпротестантську віру.2.3 Посилення Англії якморської держави після перемоги над Іспанією
Після подій 1588 р.значно посилились міжнародні позиції Англії, для якої відкрились шляхи доморської гегемонії. Англійці звільнились від іспанського іга на морях з ідеєюпотіснити колишніх конкурентів, головним чином, в Індії і в Новому Світі.Загибель «Непереможної Армади» дозволила англійським корсарам і мореплавцям,лондонському, плімутському і взагалі всьому приморському англійському купецтву,яке фінансувало їхні експедиції, відійти від стратегії оборони і подумати пропрямі напади на іспанські воєнні порти. Відтепер доцільним було не тількиорганізовувати напади на іспанські галеони, але і здійснювати далекі розвідки взаокеанські іспанські і португальські володіння з метою завести самостійніторгівельні зв’язки [20, 127].
Вже з перших десятилітьXVII ст. розпочинається поступове заселення англійськими переселенцями тієїчастини східного узбережжя Північної Америки, яка лежить між сучасноютериторією штату Нью-Йорк і півостровом Флоридою З іншого боку, починаютьсяперші спроби відбити у іспанців частину захоплених ними ще з часів Колумбаземель. Майже одночасно відбуваються перші розвідки і початок торгових відносинз Індонезією, а згодом з Індією [53, 125].
Із розгромом іспанськоїАрмади було підірвано морську могутність Іспанії. Панування на морях почалопереходити до Англії і Голландії, що відкривало перед ними можливістьздійснення великих колоніальних захоплень [5, 338].
Вступаючи наприкінці XVIст. в боротьбу за колонії і за право на заморську торгівлю, Англія зіткнуласяне лише з голландцями, які випередили її у цій сфері, але і зі своїм заклятимворогом, Іспанією. Загибель «Армади» значно послабила, але не доконала Іспанію.Вона не була викреслена із списку конкурентів на морську торгівлю. Вже більшене було воєнно-морських сил, достатніх для того, щоб ризикнути ввійти вЛа-Манш, підкорити Англію і повернути собі першорядне значення в Європі. Але уіспанців залишалися деякі ресурси, за допомогою яких вони ще трималася наповерхні політичного життя Європи, хоч і на статусі другорядної держави. ВІспанії залишалася і Центральна, і Південна Америка, а також пости і факторії впівденних морях Тихого океану [20, 148].
Крім того виявилося, щодля боротьби на Атлантичному океані англійський флот продовжував залишатисябезпорадним. Французи і голландці врахували нову ситуацію. Вони поспішиливигнати англійців із вод Ньюфаундленда, що в свою чергу знайшло відгук вІспанії. Іспанський уряд оголосив, що Тордесільяська угода зовсім не пустийзвук, і що його дію потрібно відновити. Це однак не припинило діяльністьанглійських піратів, які незмінно користувалися підтримкою правителів і великоїчастини буржуазії, зацікавлених в морській торгівлі [53, 126].
В XVIІ ст. яскравовиділилися 3 райони зіткнення колоніальних і торгових інтересів: Індія і країниПівденних морів, Вест-Індія і Північна Америка. У Вест-Індії держави, якіконкурували з Іспанією (Голландія, Англія і Франція), не мали можливостівикористовувати позбавлені будь-якої самостійності місцеві сили. В цій частинісвіту зусилля держав спрямовуються на розрив морських зв’язків Вест-Індії зметрополією шляхом контрабандної торгівлі і піратства [5,702].
Вже наприкінці 20-х років XVII ст. Вест-Індські острівні групи – ВеликіАнтильські і Малі Антильські острови, – які «числилися» за Іспанією на підставіТордесільясського угоди 1494 р., починають заселятися англійцями,французами і голландцями. Однак найбагатші Антильські острови (Еспаньола абоГаїті, Куба, Ямайка, Пуерто-Ріко і Тринідад) як і раніше належали іспанцям [5,707].
У 1654 р. між Іспанією і Англією спалахнула нова війна,Кромвель відразу ж відправив експедицію у вест-індські води. Характерною єрозмова, яку Кромвель мав з іспанським послом перед тим, як почати війну:Кромвель вимагав свободи торгівлі для англійців у Вест-Індських володінняхІспанії. Посол відповів, що це рівнозначно тому, якби Кромвель зажадав уіспанського короля, щоб той віддав обидва своїх ока [53, 258].
У квітні 1655 р. англійська ескадра вийшла в похід. Спробавідняти у іспанців Санто-Домінго (Гаїті) не вдалася, але Ямайка вже в травнітого ж року була завойована англійцями. Цю війну проти іспанців Кромвель вів всоюзі з Францією. Іспанці були позбавлені можливості повернути втрачене.Багатюща Ямайка надовго залишилася за Англією. Після того, як маршал Тюренн,керуючи союзними англо-французькими військами, розбив іспанців (у червні 1658 р.,в битві біля Дюнкерка), Іспанія була змушена укласти Піренейський мир (1659 р.),за яким віддавала Ямайку англійцям [12, 522].
Таким чином, після тріумфальної перемоги над іспанською Армадою,яка вважалась непереможною, морська могутність Іспанії була підірвана, відтеперторгівельна і колоніальна першість почала переходити до нових морських держав,що ступили на капіталістичний шлях розвитку, до Англії і Голландії. Англійцівідкрито заявляють про свої претензії на світове панування. Користуючисьзанепадом Іспанської колоніальної імперії Англія переходить до прямогозахоплення великих заокеанських територій і претендує на роль першорядноїморської держави.2.4 Колоніальнізавоювання Англії У Вест-Індії і в Північній Америці
Колоніалізм довгий час був обмежений тими морськими державами, якійого започаткували. Англійці взялися до колонізації відносно пізно, створюючисвою колоніальну імперію на уламках іспанської. Перші переселенські колоніїАнглії виникли в Північній Америці. Після кількох невдалих спроб, здійснених у80-х роках XVI ст., в 1607 р. було засноване перше постійне поселення –Джеймстаун. 1620 р. у Масачуссетську затоку приплив корабель «Мейфлауер»,привізши 120 отців-пілігримів – пуритан, що тікали від релігійних переслідуваньв Англії. В 1733 р. утворилася остання із 13 колоній – Джорджія [32, 529].
Англійські колонії в Північній Америці утворювалися на різнійоснові: як поселення релігійних громад (Плімутська колонія в Новій Англії); якпоселення, засновані торговельними компаніями (Массачусетс, Вірджинія); якколонії, організовані приватними особами, що одержали хартії від короля (Пенсільванія,Меріленд). У період Англійської революції й протекторату Кромвеля кількістьемігрантів значно зросла, з’являлися нові колонії. Боротьба з голландцями,які в 1624 р. заснували Новий Амстердам (сучасний Нью-Йорк) і намагалисязакріпити за собою область, названу Новими Нідерландами, завершилась тим, що в1664 р. англійці захопили голландські володіння. До середини XVII ст. вАмериці вже існувало 13 англійських колоній, у яких проживало понад330 тис. осіб [5,709].
Колоністи, захопивши великі земельні простори, не могли їх освоїтисвоїми силами, а спроби перетворити індіанців у підневільну робочу силузавершилися безуспішно. Тому, починаючи з 1620 р., для роботи наплантаціях, орієнтованих на світовий ринок, і промислах європейцірозпочали активно завозити до Америки жителів з Африки, перетворюючи їх нарабів. Наприкінці XVII ст. у колоніях працювало вже близько 50 тис. невільників[53, 262]. Причини широкого застосування рабської праці в колоніях полягалинасамперед у тому, що величезна кількість дрібних виробників легко здобуваласятут основний засіб виробництва – землю. Внаслідок цього пропозиція робочої силив колоніях була досить обмеженою, а наймані робітники були надто дорогими.Рабство негрів, таким чином, було виправдане потребами капіталістичногорозвитку в умовах дефіциту робочих рук [21, 87].
Англійські купці й судновласники звернулися до работоргівлі як доджерела величезних прибутків. Вони купували у Вест-Індії патоку, переганяючи їїв ром на численних винокурних заводах Нової Англії. На західноафриканськомуузбережжі ром був головним платіжним засобом при купівлі рабів; ціна неградорівнювала 100 галонам рому, тобто 10 ф ст. Отриманих рабів перепродавали уВест-Індію й американські колонії по 30–60 ф. ст. «за голову» [61, 68]. Наработоргівлі наживалися ліверпульські купці; її учасниками були англійськілорди та єпископи, врешті-решт у цій торгівлі були зацікавлені й саміамериканські плантатори, які відчували потребу у постійному притоку робочоїсили [20, 289].
До середини XVII ст. у колоніях діяло вже багато мануфактур. Вониспільно з «домашніми» ремісниками за короткий час забезпечили внутрішній риноквсіма необхідними промисловими товарами й розпочали його масово експортувати вЄвропу. Прискореному розвиткові промисловості сприяли багаті й недоторканіприродні запаси сировини Північної Америки [35,20]. Успіхи товарноговиробництва та розширення торгівлі з країнами Західної Європи дали значнийпоштовх до розвитку кораблебудування й перетворення його у високорозвиненугалузь промисловості. На початку XVIII ст. понад 30% кораблів англійськогофлоту було побудовано в колоніях [20, 289].
Прискорений економічний розвиток поселень, розширення йпоглиблення в них елементів самоврядування привели до різкого загостреннясуперечностей між колоніями й метрополією. Англійська буржуазія йаристократія дивилися на колонії, як на джерело сировини і ринок збуту длязростаючої в метрополії промисловості. Цій політиці відповідав характеррозвитку південних колоній з їхнім плантаційним господарством. Але північніколонії розвивалися тим же шляхом, що й сама метрополія, і американськабуржуазія виявилася процвітаючою суперницею англійської буржуазії усуднобудуванні і мануфактурному виробництві [35, 21].
З метою обмеження економічного зростання колоній в останній чвертіXVII ст. їм було заборонено вивозити з-за океану промислову тасільськогосподарську продукцію. В 1750 р. англійський парламент визнавпромислові успіхи колоній настільки загрозливими, що заборонив споруджувати вних прокатні станки, залізорізні майстерні [5, 710]. Водночас тим же актомзаохочувався вивіз в Англію напівфабрикатів: чавуну і заліза. Особливо ревноанглійська буржуазія охороняла свою монополію на виробництво вовняних виробів,тому вживала всіх заходів для обмеження розвитку в американських колоніяхвовняної промисловості. Окремими актами колоністам заборонялося виготовлятипідкови, цвяхи, ґудзики, фетрові капелюхи, тонкі сорти сукон і т.д. [2, 107].
Спочатку більшість колоній управлялися затверджуваними англійськоюкороною губернаторами, які призначали посадових осіб і мали право вето повідношенню до колоніальних законодавчих зборів. Законодавчі збори, щообиралися переселенцями, спочатку виконували лише дорадчі функції. Але зпосиленням економічної могутності колоній ці органи поступово набувалиавтономії. Влада в колоніях поряд з губернатором фактично належала місцевійкупецькій і плантаторській олігархії [39, 31].
Економічно й політично північноамериканські колонії довгий часбули більше пов'язаними з метрополією, ніж між собою. Метрополія використалаїхню роз'єднаність для підтримки свого колоніального панування. Залежність відметрополії була перешкодою до утворення в них єдиного внутрішнього ринку. Такестановище відповідало інтересам англійської буржуазії, яка прагнула до повного пануванняна американському ринку [35, 23].
Одночасно з колонізацією Північноамериканського континентувідбувалось освоєння закинутих іспанцями Вест-Індських островів, якими Англія оволоділав такому хронологічному порядку: з 1609 р. англійці обживаються наБермудських островах, між 1614 і 1635 роками займають острови св. Христофора,Барбадос, Невіс, Тортуга, Антігуа і Провіденс; в 1655 англійці захопили Ямайку,в1666 р. – Багамські острови, в 1762 р. – два острови ізгрупи Навітряних островів – Сент-Вінсент і Гренада [53, 261].
У всіх цих пунктах працею рабів велося плантаційне господарство. Сприятливіприродні умови вест-індських територій робили тут плантаційне господарствонадзвичайно прибутковою справою. Вирощування тютюну, бавовни, кави, какао, першза все цукру швидко і в нечуваних розмірах збагачувало колоністів і англійськихкупців, які торгували колоніальними продуктами. Англійські купці іпромисловці (особливо лондонські), що спрямовували колоніальну політикубританського уряду і парламенту в те чи інше русло, дуже посилено піклувалисяпро те, щоб Вест-Індські острови не завели самостійної промисловості, і унайвідвертіший спосіб мотивували свою тривогу: якщо колоністи заведуть своїміста і свою мануфактуру, то це завдасть непоправних збитків торгівлі іпромисловості Англії [53, 263]./>
Отже, Англія ступила на шлях колоніальних захоплень значно пізнішевід Іспанії, Португалії, і навіть Голландії. До початку XVIII ст. колоніальніволодіння Англії охоплювали поселення в Північній Америці та острови вКарибському морі. З метою встановлення своєї монополії в торгівлі і економіціколоній Англія використовувала широкий спектр як економічних, так і економічнихважелів впливу. На той час колонії забезпечували Англію сировиною і умовами длязбуту власних товарів, вони були прибутковою сферою вкладення капіталу імісцями для еміграції, а також одним із елементів престижу на міжнароднійарені.
Таким чином, англійська торгово-колоніальна експансія, суперництвона морях, а також релігійні протиріччя були головними причинамиангло-іспанського конфлікту. Англійці не ризикували вступати з Іспанією увідкритий конфлікт, оскільки перевага сил була на боці іспанців. З середини ХVІстоліття боротьба Англії проти Іспанії набула форми контрабандної торгівлі з американськимиколоніями і піратського грабежу іспанських портів і суден. Уряд Єлизаветитаємно підтримував піратські експедиції проти Іспанії, так як вони завдаваливідчутного удару її торгово-колоніальній монополії. Занепад і втрата Іспанією колишньої могутностіпісля розгрому «Непереможної армади» в 1588 р. створила сприятливі умовидля англійської колонізації Нового світу й переходу від періодичних, часомпіратських, походів до систематичного освоєння нових земель. Англія зміцнюєсвої міжнародні позиції і заявляє про свої претензії на звання першочерговоїморської держави.
3. Розширення зовнішньої експансії Англії та новівійськово-політичні конфлікти 3.1 Вплив торгівельних інтересів та ідей меркантилізму назовнішню політику Англії в XVII – I пол. XVIII ст.
Багато вчених сучасності, говорять про торговельну революцію XVIIстоліття в Англії, про справжній торговий вибух. Впродовж цього сторіччя індексзростання тих галузей промисловості, що працювали виключно на експортзбільшився з 100 до 550. Англійський успіх за межами острова полягає устворенні досить обширної торгової імперії, у поверненні британської економікиу бік обширної зони обміну від моря навколо Антильських островів до Індії,Китаю і африканських берегів [24, 378].
До середини XVIII ст. англійська зовнішня торгівля невпиннозростала, відносно зменшуючись у напрямі оточуючої Європи і збільшуючись нарівні заморських торгових операцій. Обмежена зростанням внутрішніх цін івартості робочої сили, Англія не могла стримати французьку і голландськуконкуренцію на близько розташованих ринках Європи. Центр тяжіння англійськоїторгівлі проявляв тенденцію до віддалення від Європи, тоді як її торговіоперації з американськими колоніями і з Індією постійно збільшувалися [20,285].
Така ситуація була результатом перемоги над відстанню, якуотримала англійська торгівля, спираючись на перший флот світу. В світі не буложодної країни, включаючи Голландію, де розподіл праці у сфері мореплавствапросунувся б так далеко, як в Англії [49, 46]. Сама по собі торгова революціяне пояснює піднесення Англії на міжнародній арені, але жоден історик незаперечуватиме вплив торгово-колоніальної експансії на її зовнішню політику.
На початку Нового часу тільки вища державна влада таких великихкраїн, як Англія, була здатна керувати великим міжнародним обміном. Зрозширенням виробництва й торгівлі в країні вона збільшувала свій дохід шляхомнаполегливого втручання у внутрішньогосподарські справи свого населення і дотримання торгівельногобалансу, що передбачав збільшення експорту своїх вітчизняних товарів ізменшення імпорту. Цієї системи притримувалися в Європі близько двох століть.Згодом вона одержала назву меркантилізму [26, 186].
Меркантилізм – сукупність ідей, які становили головний масивекономічного мислення ще на початку ранньоновітнього періоду і полягали упереконаності, що задля процвітання новітньої держави, збільшення їїнаціонального багатства треба маніпулювати всіма доступними юридичними,адміністративними, військовими і регулятивними засобами [31, 542].
В одній зі своїх популярних форм меркантилізм полягав убульйонізмі – думці, що багатство й могутність країни залежать від суминагромадженого золота. Інший різновид меркантилізму зосереджувався навдосконаленні торговельного балансу через сприяння експортові, заборону імпортуі заохочення власного виробництва. В усіх своїх формах меркантилізмзосереджувався на зміцненні джерел економічної могутності – колоній,мануфактур, військово-морського флоту – і був зумисне спрямований протикомерційних конкурентів країни. В голландському варіанті меркантилізмздебільшого був полишений приватній та місцевій ініціативі. У французькомуваріанті політика меркантилізму перебувала в твердих руках королівськихміністрів [32, 540].
У Англії меркантилізм спирався на поєднання приватних ікоролівських ініціатив. Ранню теорію меркантилізму можна знайти в трактаті Т. Мана«Міркування про торгівлю Англії з Ост-Індією» (1621 p.). «Звичайний спосібзбільшити наше багатство – зовнішня торгівля, – писав він, – причому вартістьтоварів, проданих іноземцям, має бути вищою від вартості спожитих іноземнихтоварів» [20, 301].
Англійська буржуазія прагнула свободи підприємництва і шукала новішляхи збагачення, але за часів правління Якова I, який у своїй зовнішнійполітиці не надто керувався національними інтересами, зовнішня торгівляперетворилась у монополію вузького кола великих, переважно лондонських, купців.В 1608 р. король прийняв рішення про збір додаткових податків на предмети зовнішньоїторгівлі. Внаслідок чого її баланс став пасивним: в 1622 р. імпорт вАнглії перевищив експорт майже на 300 тис. ф. ст. [41, 76].
Після подій 1649 р., що ознаменувалися падінням монархії вАнглії й установленням республіканського устрою, який проіснував до 1653 pp.,зовнішня політика Англії спрямовувалася на зміцнення буржуазії та держави вцілому. З цією метою парламент розробив систему протекціоністських законів, якізабороняли ввозити в Англію товари іноземного виробництва. Так, Кромвельзаборонив вивіз сирої вовни й допустив безмитне ввезення чужої вовни, щобвтримати низькі ціни на продукт, від чого найбільшу користь отрималимануфактуристи. В 1651 р. з законодавці схвалюють Навігаційний акт, згідно зяким уся морська торгівля мала обслуговуватися виключно англійськими кораблями[26, 174].
Під час правління Карла II (1660–1685), який відновив старіаристократичні основи, в інтересах великих землевласників парламент призначивдуже високе мито на привізний хліб, цим самими закривши його ввіз; разом з тимвін допустив вільний вивіз англійського хліба. Крім того за Карла II декількаразів був повторений Навігаційний акт 1651 р. [20, 302]. Ці заходи повиннібули посилити і без того існуючу ворожнечу між англійцями й голландцями, якінамагалися захопити монополію всесвітнього транспорту. У період правління КарлаII між ними двічі починалися запеклі війни: англійський парламент, який післягромадянської війни не хотів створювати сухопутне військо, на посиленнявійськового флоту коштів не шкодував [26, 174].
Однак Стюарти шукали опори за кордоном, особливо у Франції. Церобило їх глухими до торгівельних інтересів своєї країни. Французький міністрфінансів Кольбер заборонив ввіз англійських товарів у Францію й наповнив Англіюфранцузькими виробами й предметами розкоші. В Англії вказували на те, щовнаслідок невигідного балансу (переваги видачі грошей із країни над одержанням)втрачається кілька мільйонів золота й срібла щорічно; англійський комерційнийсвіт вимагав у вигляді відплати заборони ввезення продуктів французькоїпромисловості. Після довгих коливань Карл II задовольнив бажання торгівельногокласу, але Яків II знову скасував заборону на ввіз французьких товарів [20,302].
Вільгельм III, прийшовши до влади в результаті «Славної революції»1688 р., зробив значні поступки землевласницькій аристократії, якадопомогла йому сісти на англійський престол та залучив до кола своєї політикивесь торгівельний світ Англії. Зовсім по-новому він розв'язав фінансовепитання: шляхом націоналізації фінансової системи і встановленням контролю надАнглійським банком [26, 184]. З появою останнього (1694 р.) пов'язаностворення ефективної системи кредиту, вирішальним елементом якої буладовгострокова внутрішня позика, що перетворилася на постійний національний борг. Це дозволило Англіївести в XVIII ст. успішні війни, спираючись тільки на внутрішні ресурси [49, 47].
Саме з часів другої революції 1688 р. в Англії остаточнотріумфує меркантилізм. В інтересах торгівлі й промисловості забороняється ввізтоварів іноземних фабрик, особливо французьких, але заохочується ввіз черезкордон сировини, важливої для місцевого обробітку, або забороняється вивіз ізкраїни вовни, наприклад, якщо це було корисно для англійських фабрикантів. Всіці заходи відповідали політиці вігів. Але Англія була далекою від тієїоднобічності, яку засвоїли Кольбер і його спадкоємці у Франції, де сільськігосподарі скаржилися на зневагу до їхніх інтересів. Віги, навіть у той час,коли користувалися повною перевагою, змушені були враховувати інтересиземлевласників, що складали головну базу протилежної партії, торі. За нимизберігалися премії за вивіз англійського хліба. Таким чином, у країні булотільки деяке протиріччя інтересів, однак не було протилежності й ворожнечі міжосновними групами виробників. Ця обставина надавала Англії більшоїзгуртованості у зовнішніх справах і переваги у зіткненнях з конкурентами[41,77].
Однак на початку XVII століття воювати і змагатися за владу вЄвропі надалі міг лише той, хто мав змогу здобувати кошти з інших джерел.Тобто, грабувати великий світ, який лежав поза Європою або торгувати з ним. Дляцього постійно і у достатній кількості потребувалися кошти. Дати їх могла лишеторгівля. І тому, перш ніж війна стала справою професійних армій, по всьомусвіту мали прокотитися не менш жорстокі Війни Торговців [30, 47].
Торгові війни XVII і XVIII століть велися європейськими державамиза колоніальну і торгівельну гегемонію. Ці війни супроводжувалисяграбіжницькими нападами на чужі колоніальні володіння і сприяли залученню новихзаокеанських країн і народів до сфери європейських колоніальних завоювань.Наполегливість і жорстокість, з якими велися торгівельні війни, пояснюються, зодного боку, прагненням кожної із конкуруючих європейських державмонополізувати в своїх руках пограбування країн Азії, Америки і Африки, з іншого– тим винятковим значенням, яким у мануфактурний період капіталізмухарактеризувалися зовнішні, в першу чергу монополізовані колоніальні ринки,зазвичай закриті для іноземної конкуренції [9, 506].
Виняткова вигідність торгівлі з колоніальними країнами полягала втому, що вона завжди була нееквівалентною. Колонізатори нерідко придбавалипродукти колоніальних країн задарма, шляхом відкритого насильства і грабежу. Віндіанців Північної Америки вони в обмін на спиртні напої отримувалидорогоцінні хутра, а в Африці – слонову кістку і рабів. В країнах ДалекогоСходу ціна золота була значно нижчою по відношенню до срібла, ніж в Європі, івивезення золота з Китаю, Японії і країн Південних морів приносило додатковіприбутки європейським купцям [9, 505].
Англійці та французи прагнули створити закриті, антагоністичні тавзаємовиключні торгові системи, кожна з яких, на їхню думку, могла розквітатинайпишніше лише на руїнах іншої [27,134]. З точки зору французького міністра Ж.-Б. Кольбера,Франція могла зростати у величі й статках, знищуючи добробут своїх ворогів. У досить різкійформіКольбер висловив точку зору, яку в другій половині XVII століття поділялияк державні діячі, так і комерсанти: що торгівля є однією з форм війни.Перефразуючи можна сказати, що війна сприяла розвитку комерції іншими засобами. У другійполовині XVII століття цій доктрині судилося стати загальноприйнятою в усійЄвропі [30, 47].
Найбільш рішуче цих поглядів дотримувалися в Англії, особливо напочатку XVIII століття, коли вона перетворилась на провідну комерційну силуЄвропи. Один з англійських комерсантів заявляв: «Наша комерція кращепроцвітатиме за умов рішучої і добре організованої війни флотів, ніж за умовбудь-якого миру, який забезпечує відкриті стосунки між націями» [30, 48]. Інший автор тихчасів переконував уряд, «що треба настільки виснажити комерцію і флотпостійного ворога, щоб у майбутньому вони не змогли успішно змагатися з нами йторгівлі» [41,77]. Якщо Кольбер вважав комерцію інструментом державної влади,то англійські купці необхідним засобом для розвитку їхньої комерції вважаливласне владу, особливо її військово-морські сили.
Англійські купці були переконані, що торгівля породжувалабагатство; якщо уряд міг прибрати його до рук, воно перетворювалося увідповідно оснащені і керовані флоти та армії, які у свою чергу, посилюваливладу держави. Англійський письменник Чарльз Давенан у кінці XVII століттявідзначав: «Сьогодні все мистецтво війни зведено до грошей: і нині той принцнайвірогідніше матиме успіх та перемоги, хто наділений вмінням знаходиш гроші,щоб годувати, одягати армію та платити їй, хоч вона й не буде найхоробрішою» [30, 48]. Протягом XVIIстоліття збільшення військово-морських сил Англії вимагало мобілізації всіхнаявних ресурсів, особливо фінансових. Тому від Державного банку та казни успіхАнглії у торгівельних війнах залежав не менше, ніж від генералітетуголовнокомандуючого графа Мальборо та професіоналізму сухопутних та морськихзбройних сил [26,184].
Складна комбінація гарячого релігійного ентузіазму, непереборноготяжіння до грабіжництва і щирого бажання чесно та вигідно торгувати, які протягомдвох століть надихали на експансію європейців, розпалюючи їхню ворожнечу наморях і океанах, у XVII ст. поступово спростилася. Тепер це був звичайнісінькийпрямий збройним конфлікт між кількома державами – Голландією, Англією та впершу чергу Францією. Торгівля визнавалася державною справою, оскільки зросталине тільки індивідуальні капітали окремих комерсантів, але й багатство тамогутність країни загалом. «За будь-яких умов нація здатна, – писав англієць у часи прийняттяпершого Договору про мореплавство в 1651 р., – здобути і збільшитивеличезну торгову мережу та флот, що дасть їй змогу утримувати незалежність наморях, і, врешті-решт, досягти нечуваного панування у світі» [30, 48].
Але найяскравіший приклад того, як держава залучала приватнуініціативу, щоб збагатити скарбницю і збільшите свій воєнний потенціал – чартернікомпанії. Різноманітні англійські компанії, засновані на початку XVII століттямали майже необмежену владу, могли самостійно торгувати з іноземнимипартнерами, вести війни та укладати мир, формувати гарнізони, продавати зброю,створювати власні армії та флоти. Якщо англійські компанії були переважнотовариствами з метою нагромадження приватного капіталу, з якого держава в тойчи інший спосіб могла отримувати свою частку, то кожен крок французькихкомпаній прискіпливо контролювався; вони були конкретними агентами і знаряддяму руках свого уряду. Мабуть саме тому, що вони виявилися слухнянимиінструментами держави, скрупульозно контролювалися з центру, їм не вдалосядосягти такого процвітання й успіху, як англійським конкурентам [24, 435].
Отже, англійська держава, по суті, була політичною коаліцією міжцентралізованою виконавчою владою і класом торговців, в інтересах якого уряд, на практиціреалізовуючи ідеї меркантилізму, поряд з такою традиційною формою зовнішньоїполітики, як територіальні захоплення, здійснював низку протекціоністськихзаходів, спрямованих на розширення зовнішньої торгівлі і піднесеннямореплавства. Меркантилізм неминуче вів до війн і насильницького захопленняторгівельних переваг. У цій боротьбі торгівельні супротивники вдавались дозброї, щоб змусити конкурентів прийняти свої умови ведення торгівлі і тим самимзабезпечити найбільш сприятливі умови для розвитку власної промисловості.3.2 Ост-Індськаторгівельна компанія та її роль у зміцненні позицій Англії на Сході
Зростання потреб у прянощах і, відповідно, відплив дорогоціннихметалевих грошей з європейських країн на Схід ще за часів Великих Географічнихвідкриттів заохочували західноєвропейців до територіальних захоплень в Індії[42,85]. Проте спочатку їхня діяльність обмежувалася створенням невеликихторговельних факторій вздовж океанічного узбережжя Індостану – сил дляпроникнення у глибинні райони регіону в колонізаторів попервах не вистачало. Врезультаті до початку XVIII ст. на індійському узбережжі Аравійського моря таБенгальської затоки існували численні європейські форпости: португальські(Даман, Гоа, Діу, Камбей, Мангалур, Бассеїн, Чау), французькі (Мае, Карікал,Пондішері, Чандернагор), голландські (Каннанур, Кранганур, Кочін, Квілон,Тутікорін, Пулікат, Негапатам, Амбоїн, Палаколлу) [50,193].
Необхідність пошуку ринків збуту й джерел дешевої сировинизмушувала англійців теж енергійно включатися в східну торгівлю. Торгівля з Індієюбула важливою і складною справою. Тому у боротьбі за цю сферу впливу беруть участьвже не пірати-розвідники, а торгові компанії, які отримують підтримкувід уряду. В Індії і Південно-Східній Азії компанії Голландії і Англії, щоутворюються в цей час, спочатку виступали в ролі «визволителів» місцевихфеодалів від тиранії португальців, яких вони витісняли, після чого заміняли їхв якості торгових монополістів [5,702].
АнглійськаОст-Індська компанія була заснована 31 грудня 1600 р. групою лондонськихкупців, що одержали хартію від королеви Єлизавети I на монопольну (тобтозаборонену для всіх, не залучених до складу компанії) торгівлю строком на 15років, що поширювалась на країни, розташовані на сході від мису Доброї Надії доМагелланової протоки, іншими словами на всі землі, що омивалися Індійським іТихим океанами [53,149]. Компанія складалася із двох органів, що знаходилися вЛондоні: зборів акціонерів із 25 чоловік, які обиралися терміном на 1 рік, іради директорів на чолі з керуючим («губернатором») [72, 46].
Вже вквітні 1601 р. компанія відправила на Схід першу торгову експедицію,[53,149]. Її керівник капітан Ланкастер уклав торгівельну угоду із султаном Аче(о. Суматра). Назад він віз послання від султана, адресоване Єлизаветі, іневеликий вантаж перцю. В 1604 р. була організована і друга експедиція[5,702].
Першіподорожі фінансувалися шляхом підписки: постійного капіталу не було. Отриманийприбуток ділився лише між тими членами кампанії, які безпосередньо брали участьу фінансуванні кожної такої експедиції; ризик також поділявся між учасникамиторгового рейсу. Звичайно ж певні відрахування йшли на користь кампанії.Водночас торгівля на перших порах приносила фантастичні прибутки: від першихдвох подорожей члени компанії отримали близько 95% прибутку, тобто майжеподвоїли капітал, вкладений в ці експедиції [72, 46].
Вперші 9 торгових рейсів (з 1601 по 1612 рр.) компанія вивезла з Англії вІндію товарів більше ніж на 200 тисяч ф. ст., а привезла із Індії в Англіюодних тільки прянощів і шовкових тканин приблизно на 1 мільйон ф.ст. Починаючиз 1612 року торгівельні подорожі в Індію вже почали організовуватися не вскладчину між кількома бажаючими їх членів кампанії, а за рахунок і на ризиквсієї кампанії. Вже у 1617 р. до Ост-Індської компанії входило близько10000 пайовиків з капіталом у 1,6 млрд. ф. ст. [53,149].
Англійськіторговці, які прагнули перехопити торгівлю індійських купців, зустрічали запеклуконкуренцію з боку португальців і голландців. Англійці були обізнані в слабкихмісцях португальців в Південно-Східній Азії, тому перші два десятиліттяОст-Індська компанія торгувала переважно з острівною Південно-Східною Азією,відправляючи свої експедиції на острови Ява, Суматра, Тернете, Банда, Молукки,віддаленні від основних баз португальського флоту [5,703].
Вже врезультаті перших експедицій починаються зіткнення між англійцями іголландцями. Обидва суперники хотіли урвати свою частину із португальськоїспадщини. Однак голландці виявилися значно сильнішими, і англійцям довелосявідступити і від Молуккських островів, і від інших островів Індійського океану,тобто від найкращих, багатших на прянощі і вигідніших в торгівельному планіколишніх португальсько-іспанських володінь, які в цей період швидко, один заодним, потрапляли в руки голландців [53,150].
Зазнавшиневдачі в боротьбі з голландцями англійці спрямувала головний удар протиПортугалії. В 1612 р. кораблі Ост-Індської компанії розбили португальськуескадру поблизу Сурата, що дозволило їй перенести своюдіяльність на півострів Індостан [5,703].
Аледля організації торгівлі з Індією необхідно було пристосовуватися до умовіндійського внутрішнього ринку. Англія не мала достатньої кількості товарів,які б привертали увагу індійців. Добротні англійські сукна не могли статипредметом широкого вжитку у спекотній Індії. До того ж у Європі панувалаполітика меркантилізму, яка стала бар'єром у вивозі грошей для закупівлітоварів за межами європейського континенту. Тому англійські купці змушені буливести торгівлю в басейні Індійського океану східними ж товарами, насампередіндійськими тканинами. Англійці намагалися здобувати індійські товари там, девони були найдешевші, тобто на місці їхнього виробництва, і з цією метоюпрагнули проникнути вглиб Індії. Це вимагало значної дипломатичної активності,оскільки налагодження торгових зв'язків було неможливим без встановленнядипломатичних відносин з монгольською і провінційною адміністрацією [72, 46].
Встолицю імперії Великих Моголів вирушають посольства англійської Ост-Індськоїкампанії для укладання торгових угод. В 1609 р. була заснована першаторгівельна контора (факторія) англійців в Індії – в Сураті. В 1613 р.англійській компанії вдається отримати від падишаха Джахангіра фірман на право вільної торгівлі у всіхйого володіннях з твердо встановленим митом в 3,5% на всі товари. Це ставилоанглійців у більш вигідне становище порівняно з місцевими торговцями, якихобкладали різними митами, що часто залежали від сваволі провінційних властей[5,703].
Утакий спосіб Джахангір сподівався протиставити англійців португальцям. Проте,коли англійці зміцнилися на узбережжі, монгольські правителі неодноразоворобили спроби вигнати їх звідти. Так, Аурангзеб спробував в 1687 році звільнитивід них Бенгалію. У 1690 році велика монгольська армія оточила Бомбей (острів,який Англія отримала від Португалії в 1661 році як посаг Катерині Браганса,дружині англійського короля Карла II), що став центром англійських володінь назахідному узбережжі. Військові дії Моголів закінчилися невдачею [20,331].
Відносиникомпанії й англійської корони були взаємовигідними. Компанії потрібні буликоролівські хартії й дипломатична підтримка на Сході, натомість вона надавалавеликі «позики» монархії. Ряд хартій, прийнятих англійським урядом, буливіхами зміцнення позицій компанії в Англії: в 1609 р. Яків Iподарував компанії нову хартію, що проголосила необмежений строк монопольноїторгівлі компанії; хартія Кромвеля 1657 року перетворила її в організаціюз постійним капіталом. Після реставрації Ост-Індська компанія одержала відкорони острів св. Єлени та Бомбей, право оголошувати війну і укладати мир. За хартією 1686 р. компанія отрималаправа чеканки монети, організації військово-польових судів і утримання власнихармій і флоту [20, 330].
Успіх компанії не міг не викликати заздрість і ворожі дії з бокуїї суперників в Англії – купців, що вивозили англійський текстиль. Останніпідняли в парламенті питання про скасування монополії компанії й про регулюванняїї діяльності державою. Нічого не досягнувши в 1698 р., вони утворилиальтернативну Ост-Індську компанію, однак через її слабкість і наявністьфранцузької загрози на Сході в 1702–1708 р. обидві компанії об'єдналися[72, 47].
Витиснувшиз Індії ослаблених португальців, англійці поступово розширювали свою торгівлю вАзії. Вже у XVII столітті англійська компанія керувалася принципом «Нашістинний інтерес полягає в тому, щоб дешево купувати в Індії і дорого продаватив Європі» [5,703]. Компанія за срібло купувала малайський перець й індійськібавовняні тканини й продавала їх у Європі (насамперед континентальній),одержуючи за них значно більшу кількість срібла. Методи, якими користувалисяанглійці для зміцнення своїх позицій в Індостані, відрізнялися відпортугальських. На відміну від португальців, англійці прагнули до проникнення вглибинні райони Індії, намагалися долучитися до складної системи індійськихвнутрішніх торговельних зв'язків [72, 48].
УXVIII столітті англійська Ост-Індська компанія була найбагатшоюкомпанією в Індії. Її центром було місто Мадрас на Коромандельському узбережжі,придбане англійцями в 1639–1640 роках у місцевого правителя. До середини XVIIIстоліття англійці побудували там форт Св. Георга і гавань. В результаті вирослобагатолюдне і багате портове місто.
У Бенгалії центром діяльності англійської компанії поступово сталаКалькутта, заснована на річці Хуглі (західна притока дельти Гангу) в 1690 році.Там ще в XVII столітті для захисту складів була побудована фортеця, названа Форт-Вільям,на честь Вільгельма III, що правив тоді в Англії. У Форт-Вільямірозташовувалося і керівництво компанії в Бенгалії. Компанія вважалася такожзаміндаром (власником) трьох сіл поблизу Калькутти [20,331].
У 1717 р. англійці отримали від Фаррух Сіяра фірман, за якимкомпанії передавались ще 38 сіл. Її товари звільнялися від мит, за умовищорічної сплати в казну Моголів 3 тис. рупій. З того часу бенгальські товарипочали займати все більше місця в англійському експорті з Індії [41, 127].
Довкола факторій англійської Ост-Індської компанії в Калькутті,Дацці, Касімбазарі і деяких інших пунктах Бенгалії виникли ткацькі поселення. Водній лише Калькутті на компанію працювало близько 8 тис. ткачів, що жили наоколиці, – в «Чорному місті». Індійські агенти Ост-Індської компанії роздавалиткачам матеріал і приносили замовлення на ті тканини, які добре йшли наєвропейських ринках [26, 190].
Наваб Бенгалії Аллахварді-хан (1740–1756) побоювався зростаннявпливу англійських купців, які, розпоряджаючись факторіями з десятками тисячткачів, поступово витісняли індійських купців з морської торгівлі на Сході. Вінбоявся, що міста і укріплені факторії з часом перетворяться на опорні пунктианглійців, з яких урядові буде важко їх вигнати. Проте за фінансову допомогупід час війни з маратхами змушений був надати компанії ряд привілеїв [20, 334].
Отже, провідну роль у торгівлі Англії із країнами басейнуІндійського океану відігравала британська Ост-Індська компанія, яка перехопилапанівні позиції на Сході у Португалії. Заснована більш ніж 400 років томуОст-Індська компанія була унікальною організацією, політичним організмом,державою в державі і першим в історії транснаціональним комерційнимтовариством. Компанії такого типу існували не тільки в Англії, але також уГолландії, Франції та інших країнах. Однак жодна з Ост-Індських компаній незаймала у своїх колоніальних імперіях такого місця, як англійська. Діяльністьанглійської Ост-Індської компанії, яка отримувала від уряду значні привілеї,повністю відповідала інтересам буржуазії і мануфактурного виробництва,створювала найсприятливіші умови для отримання необмежених прибутків імайбутнього завоювання Індії.
3.3 Англо-голландськепротистояння 50–70-х років
Скинувши гніт іспанського абсолютизму, Голландія протягом кінцяXVI–XVII ст. перетворилася у велику торгово-морську країну. Користуючисьсвоїм особливим положенням між північними й південними морями, голландцінезабаром стали посередниками в загальноєвропейській торгівлі, затьмарившиколишнє значення великої німецької Ганзи. Її торговий флот бувнайбільшим у світі й на середину XVII ст. налічував близько 30 тис. морськихсуден [20, 263].
Використавши свій могутній фінансово-економічний потенціал, Голландіясконцентрувала свою увагу на освоєнні віддалених морських шляхів і відвоюванніколоніальної торгівлі в іспанців і португальців. Голландці витіснилипортугальців з Індії, островів прянощів Молуккського архіпелагу, потім ізЦейлону й Малакки. Шляхом створення торгових компаній, таких як Ост-Індська (1602 р.), Голландіяпоставила під свій контроль торгові шляхи в Тихому, Індійському, Атлантичномуокеанах, захопивши території на сході від мису Доброї Надії й до Магеллановоїпротоки [41, 64].
Ост-Індська компанія користувалася правом виняткової торгівлі вцьому регіоні і взяла у свої руки добування пряних продуктів, гвоздики, перцю,кориці, мускату, які тоді високо цінувалися в Європі. Щоб виключити можливістьконтрабанди, торгівлю прянощами зосередили в місті Батавії на острові Яві. Всіпродукти, що надходили з різних частин Індії, попередньо привозили в Батавію,так само, як колоніальні товари, що призначалися для Англії, Франції та іншихкраїн Європи, проходили винятково через Амстердам [26, 90].
Вся політика Голландії в XVII ст. базувалася на спробах повного усуненнясвоїх торгівельних суперників і встановлення повсюдної монополії. Протидія ційполітиці призводила до численних конфліктів з урядами тих держав, торговіінтереси яких вона обмежувала. Так, голландські претензії на зовнішньоторговельну монополіюзустрічали активну відсіч у Московській державі, Швеції, Данії, однак, якправило, справа не доходила до відкритих зіткнень, оскільки торгівля в цихкраїнах носила достатньо взаємовигідний характер. До того ж промисловевиробництво в зазначених країнах не носило такого інтенсивного характеру, як вГолландії, що дозволяло багатьом голландським товарам панувати на ринках цихкраїн [20,263].
Зовсім інакше складалися торгові відносини Голландії з Англією.Голландські купці зустрічали з боку англійців активну і жорстку конкуренцію наєвропейських ринках. В сфері колоніальних завоювань вони теж були запеклимисуперниками. Подекуди загострення боротьби за ринки збуту товарів призводило дотого, що обидві країни опинялися на межі відкритих воєнних виступів [41,64].
Традиційні ринки збуту англійських товарів успішно захоплювалисяголландцями. Голландські купці витісняли англійців із ринків Московії ібалтійських країн, північноамериканських колоній і країн Східної Азії, наСередземному морі і на узбережжі Західної Африки. В 1617–1618 р.р в районіЗондських і Молуккських островів між торговими компаніями обох держав навітьвідбулися збройні зіткнення. У роки громадянської війни в Англії голландськабуржуазія, скориставшись слабкістю Англії, посилила наступ на її позиції вміжнародній торгівлі [5,765].
Після перемоги Англійської буржуазної революції наступивкороткотривалий період англо-голландського зближення. У Гаазі і Лондонівідбувалися переговори про укладення тісного військово-політичного союзу ірозподіл сфер впливу. Проте суперечності між Голландією і Англією виявилисясильнішими за ті чинники, які зближували ці дві держави [37, 287].
В основі зміненого курсу англійської політики по відношенню доГолландії лежав протекціоністський підхід. З врахуванням своїх економічнихінтересів буржуазний парламент Англії здійснив низку політичних акцій,спрямованих проти голландського посередництва у торгівлі з європейськимидержавами. Серед них – ухвалення «Навігаційного акту» (1651), відповідно доякого в Англію можна було ввозити іноземні товари тільки на англійськихкораблях або суднах товаровиробника. У такий спосіб підривалася голландськапосередницька морська торгівля. [20, 264]. Уряд Голландії відкритозаявив про свою незгоду з рішенням англійського парламенту і закликав скасуватидокумент, що обмежував торгівлю голландців. Відмова англійців скасувати актпослужила однією з причин першої англо-голландської війни (1652–1654) [37, 287].
Війна між морськими силами Англії і Голландії в основномувідбувалася у вигляді грандіозних морських битв, у кожній з яких нерідко бралоучасть з обох сторін понад 200 кораблів із загальною кількістю матросів в 20–30тис. чоловік. Незважаючи на високі бойові якості голландських моряків інавігаційну майстерність голландських адміралів на чолі з Мартіном Тромпом,голландський флот все ж таки було розгромлено у вирішальних битвах вчервні-липні 1653 року. Голландські торгові судна, розсіяні по всьому світу іне ескортовані військовою охороною, легко ставали здобиччю англійців. Великихвтрат зазнав також голландський риболовецький флот. Блокада голландськогоузбережжя англійським флотом літом 1653 року виявила найслабшу сторонуголландської економіки – її надмірну залежність від зовнішньої торгівлі:блокада ледве не привела Голландію до катастрофи [12, 521]. Причини поразокголландського флоту пояснюють перевагою англійської військової організації івоєнної техніки, створеної в ході громадянської війни, а також наявністю ванглійців досвіду проведення широкомасштабних бойових операцій на морі [12,522].
За мирним договором, підписаним у Вестмінстері 15 квітня 1654 р.,Голландія визнала «Навігаційний акт» і зобов’язалась відшкодувати збиток,завданий англійській Ост-Індській компанії з 1611 року. Цей мир ознаменувавпочаток відступу Голландії перед Англією в торговому суперництві [20, 264].
Не дивлячись на поразку Голландії, перша англо-голландська війнане розв’язала суперечностей між країнами. Ще в роки протекторату відносини міжними не раз загострювалися. Голландська дипломатія кілька років безуспішнодомагалася від Англії скасування «Навігаційного акту», що завдавав значнихзбитків голландській стороні [37, 287].
Реставрація Стюартів в Англії не пом'якшила англо-голландськесуперництво. Двір Карла II був матеріально і політично зацікавлений увійськових авантюрах проти голландської буржуазії і проводив агресивнуполітику, відчуваючи легку здобич. Новий «Навігаційний акт», виданий Карлом II в1660 р., був ще менш прийнятним для голландців, порівняно з актом 1651 р. В 1663 р.англійці атакували головне джерело голландської работоргівлі – західноафриканськіпорти,а наступногороку захопилиНовий Амстердам в Північній Америці і перейменували його у Нью-Йорк. Ці зіткнення вколоніях послужили формальним приводом нової англо-голландської війни, якарозпочалася в 1666 році [26, 174].
Головним театром військових дій були Північне море, Англійськийканал і Дуврська протока. Якщо в першій англо-голландській війні основнимоб’єктом дій англійців були голландські морські комунікації, то у другій війністратегічна мета англійського флоту полягала у завоюванні панування на морішляхом розгрому голландського флоту [12, 523].
Голландці значно посилили свій флот з часу першої війни іполіпшили його організацію. Перейнявши досвід англійців у веденні морських битв,голландський флот під командуванням де Рюйтера 11 -14 червня 1666 року завдав англійцямпоразки у морському бої в протоці Па-де-Кале. Після цього 19 липня флотголландського адмірала де Рюйтера прорвався до гирла Темзи й заблокував його, загрожуючи Лондону[20, 265].
Такий поворот подій був настільки несподіваним для англійськоїсторони, що у цій ситуації англійці були змушені 31 липня 1667 р.підписати Бредський договір. Голландці втратили свої колонії у ПівнічнійАмериці, визнавши право англійців на Новий Амстердам, але домоглися пом'якшення умов«Навігаційного акту», отримали Суринам (Гвіану) в Південній Америці і збереглизахоплений у англійців острів Пулоран (Молуккські острови) [5, 766].
Виникнення двох воєн протягом одного десятиліття між високорозвиненимина ті часи державами змусило багатьох політиків по-новому подивитись на тісуперечності, що призводили до воєнних дій. Необхідно було усунути ціпротиріччя більш цивілізованим шляхом. Мова йшла про розподіл ринків збутуненасильницькими, мирними методами. Вже в ході другої англо-голландської війнивідбулись певні зміни у відносинах між обома державами. Відхід англійців зІндонезії, а голландців з Північної Америки фактично означав розподіл сфервпливу між голландською і англійською буржуазією [37, 287].
І хоча протиріччя між сторонами ще не були повністю врегульовані,проте їхня гострота була знята. Тому третя англо-голландська війна (1672–1674)вже не носила такого запеклого характеру, як у попередні роки. Головнимсупротивником Голландії цього разу виступила Франція, для якої завоюванняГолландії було однією з умов встановлення гегемонії в Європі. Багатодослідників вважають, що Англію втягнув у війну Карл II, пов'язаний таємнимизобов'язаннями з Людовіком XIV. Англійську буржуазію вдалося також спокуситиобіцянками приєднання до Англії голландського острова Валхерн і міст Бріля іКадзанда; Шельда опинилася б таким чином, відкритою для англійської торгівлі, аголландське узбережжя – під контролем англійського військового флоту [20, 266].
План союзників передбачав наступ проти Голландії з трьохнапрямків: з моря – англо-французький флот, з півдня – французька армія, зісходу – армія німецьких князів. Голландці вирішили на суші оборонятися,спираючись на систему укріплень, а на морі активними діями не допуститиз’єднання англійського і французького флотів і завдати їм поразки [12, 523]. У березні 1672 р.англійський флот атакував голландські торговельні судна. У квітні французькаармія вторглась у Голландію й підійшла до Амстердама. Перед загрозою втратинаціональної незалежності голландці відкрили шлюзи й, затопивши частину території,зупинили просування супротивника.
На морі де Рейтер спрямував головний удар проти сильнішогоанглійського флоту і зумів організувати надійний захист голландського узбережжя[5,766].
Перемоги голландського флоту викликали незадоволення буржуазії. Після поразки вбою при Текселі (21 серпня 1673 р.) Англія вийшла з союзу з Францією й 19лютого 1674 р. під тиском громадськості уклала з Голландією мир на основістатус-кво. Мирний договір суттєво не змінив становище сторін, хоч і ставморальною перемогою голландців. Війна ж з Францією продовжувалася до 1678 р.,коли був укладений Німвегенський мир, що зупинив кровопролиття [20, 268].
Отже, у середині XVII століття Англія вийшла на широку аренуборотьби за торгову, морську і колоніальну гегемонію. У цій боротьбі суперникомАнглії була Голландія, з якою вона зіштовхувалася всюди у віддалених морях,особливо біля берегів Америки, де у голландців була своя колонія – НовийАмстердам, і в Ост-Індії. У трьох кровопролитних морських війнах другоїполовини XVII століття голландська торгово-колоніальна першість була зламана.
Незважаючи на те, що Голландії вдалося зберегти майже всі своїколоніальні володіння (окрім північноамериканських), подальше зміцненнявоєнно-морського флоту Англії та її прискорений промисловий розвиток змусилиголландців відмовитися від суперництва з нею.
3.4 Англо-французькеколоніальне суперництво на фоні міжнародних конфліктів I пол. XVIII ст.
З XVIII ст. у міжнародній дипломатії утверджується принцип рівновагисил, згідно з яким будь-які зміни в якійсь частині Європи становили потенційнузагрозу для всіх країн. Підтримка відносної рівності сил виступала вякості «європейської системи» безпеки. Складовою частиною цієї рівноваги буликолоніальні володіння. Майже всі тогочасні війни мали морські або колоніальнітеатри воєнних дій, де точилися війни паралельно з головним воєнним конфліктомна континенті [32, 600].
У стані міжнародної рівноваги чи не найдужче була зацікавленаБританія, у якій з 1688 р. при владі перебували віги, прихильникирозширення морської могутності країни. Дотримуючись принципу «рівності сил», Англія протидіялабудь-якій континентальній країні, якщо вона претендувала на гегемонію [31,415].
Із середини XVII ст. такою державою в Європі стає Франція.Виснаження Іспанії й руйнування Німеччини після Тридцятирічної війни, а такожефективна державна політика, спрямована на підйом французької індустрії, щебільше проявили її перевагу. Цілим рядом розпоряджень французьку промисловістьбуло ізольовано від іноземної конкуренції. Так, тариф 1667 р., укладенийКольбером в дусі меркантилізму, встановлював такі високі мита на імпортнівироби, що ввозити більшу частину товарів стало невигідно й неможливо; у своючергу французькі виробники могли піднімати ціни на свої товари без побоювання,що їх виб'ють із ринку іноземці. Своїм тарифом Кольбер понад усе хотів послабитиголландську торгівлю, вибити голландців із французького та інших європейськихринків. Іншим промисловим суперником французів були англійці, тим більше, щосаме з ними вони стикалися на колоніальному терені [26,187].
Зіткнення колоніальних інтересів Англії і Франції відбувалося вусьому світі: у Вест-Індії, де англійцям належали Ямайка, Барбадос і ряд іншихостровів, а французам – західна частина Сан-Домінго, Мартиніка і Гваделупа; уПівнічній Америці, де королівській Франції належали 2 колонії – Канада напівночі, вздовж ріки Святого Лаврентія, і Луїзіана в гирлі Міссісіпі,англійські ж володіння розташовувались від Мена до Флориди вздовж східногоузбережжя Атлантичного океану; у Індії, де англійськими опорними пунктамислугували Мадрас, Бомбей і Калькутта, а французи на Коромандельському узбережжіі в Бенгалії володіли такими укріпленими базами, як Пондішері і Чандернагор. Неменш гострі протиріччя виникали між Англією і Францією у Леванті, дерозвивалося їхнє суперництво за торговий і політичний вплив. Нарешті, яканглійці, так і французи, які брали активну участь у работоргівлі, прагнулимонополізувати цю прибуткову справу у своїх руках [20, 313].
Безперервні прагнення Людовіка XIV розширити французьку територіюнеминуче вели до конфліктів. У короля недаремно був девіз: «Менше, ніж Бог, алебільше, ніж земна куля». З 54 років його самостійного правління (1661–1715)тридцять три роки пройшли у війнах [26,194].
Саме в цей час Людовік XIV захоплюється ідеєю загарбання всієїіспанської монархії з усіма її колоніями і володіннями в Нідерландах та Італії.Для цього потрібно було схилити бездітного іспанського короля, останнього зГабсбургів, скласти заповіт на користь онука Людовіка XIV – Філіпа, герцогаАнжуйського, одруженого на сестрі Карла II Марії Терезі. Таким чином Франція демонструваланамір повністю оволодіти іспанською спадщиною. Але коли в 1700 роціпомер останній іспанський Габсбург, Карл II, і Людовік відправив за Піренеїсвого онука, Вільгельм Оранський та його союзники (Голландія, більша частинакнязів німецької імперії, Бранденбург, Австрія, Савойя й Португалія) виставиликандидатом на іспанський престол представника австрійської гілки Габсбургів,другого сина імператора Леопольда I. Не бажаючи ані французького, аніавстрійського панування, морські держави Англія й Нідерланди виступали за поділіспанських володінь і домагалися для себе морських станцій, колоніальних придбань іпереваг у морській торгівлі [26, 201].
Почалася Війна за Іспанський спадок (1701–1714). Битви відбувалисяледве не у всіх країнах Європи: в Іспанії, де боролися один проти одного обидвапретендента, у Бельгії, на Рейні і в південній Німеччині, в Італії й у самійФранції. Союзники повсюдно здобували перемоги над арміями і флотом Людовіка. Безпосередняучасть Англії в операціях на континенті була мінімальною, разом з тим вонавзяла на себе фінансування союзників, по суті, купуючи собі солдатів. Своївласні військові зусилля Англія зосереджувала переважно в колоніальних іморських операціях. На чолі англійської армії стояв спочатку Вільгельм III, апісля його смерті королева Анна, прийнявши військову програму вігів, доручилакомандування неабиякому полководцеві і дипломатові Джону Черчіллю, представникувеликої англійської династії, більш відомому під ім'ям герцога Мальборо, якевін отримав в ході війни [41, 127].
Перемоги Мальборо в Баварії і південних Нідерландах помітнопослабили французьку армію. Але для завершення англо-французького суперництванабагато більше значення мали операції на морі і в колоніях. Англійський флотнападав на французькі судна, а колоністи в Північній Америці, скориставшисьтим, що канадські французи не могли отримати допомоги з метрополії, захопилиНью-Фаундленд і землі навколо Гудзонової затоки [20, 334].
Головним успіхом Англії в ході війни було захоплення в 1704 р.фортеціГібралтаруєдиної протоки, що з'єднує Середземне море з океаном. Отримавши цей важливийстратегічний пункт, Англія різко зміцнила свої позиції на півдні Європи, і вколоніальній політиці наступних століть англійські панівні класи зумілискористатися цими «ключами від Середземного моря» [26, 202].
Підписаний у 1713 р. Утрехтський мир закріпив перемогуАнглії. За договором Франція змушена була поступитися частиною Канади(Акадією), захопленою в період війни англійськими колоністами; Іспанія – Гібралтаромі островом Мінорка. Крім того, Англія отримала так зване «асієнто» – виключне право на ввезення рабівдо іспанських колоній в Південній Америці. Таким чином, у війні заІспанський спадок Англія не допустила об'єднання іспанських і французькихколоній під фактичним верховенством Франції і заклала фундамент свогопанування в Середземному морі і Північній Америці [41, 127].
Це був перший серйозний удар по колоніальній імперії Франції.Звичайно, результати війни не були остаточними. Утрехтський мир 1713 р.став лише початком кривавої дуелі між послабленою феодальною Францією, якапродовжувала залишатися грізним супротивником, і буржуазною Англією, що швидконабирала обертів.
Під час війни за «австрійський спадок» (1740–1748), у якій Франціяі Пруссія у складі широкої коаліції воювали проти союзу Англії та Австрії,англійська Ост-Індська компанія спробувала використати європейський конфлікт якпривід до силового витіснення французів із Індії, де французи зусиллямиенергійного губернатора Пондішері Ж.Ф. Дюплекса (1697–1763) активнонарощувала військову потугу, формуючи корпуси сипаїв (індійських найманців)[50,194]. Воєнні дії 1746 р. завершилися для британців невдачею: сипаї Ж.Ф. Дюплексане лише відбили напад, а й за підтримки французької ескадри адмірала Лабурдонезахопили Мадрас. Однак у 1748 р. війна за «австрійський спадок» завершилася і за Аахенським мирним договоромМадрас довелося повернути англійцям в обмін на фортецю Луїсбург, захопленуостанніми в Канаді [20, 334].
Колоніальна політика Англії стала ще активнішою, коли до влади прийшлоугрупування вігів на чолі з Вільямом Піттом. Цей «великий коммонер»(оратор палати общин) виражав інтереси агресивної, войовничої частини буржуазії,яка прагнуладо захоплення нових територій і вважала, що подальше процвітання держави залежитьвід проведення успішної колоніальної війни. Перебуваючи в уряді з 1745 р.,Пітт в 1757 р. зайняв посади міністра закордонних справ і військовогоміністра, таким чином зосередивши у своїх руках ті відомства, які булибезпосередньо пов'язані з колоніальною політикою [41, 128].
Головною метою Пітта було послаблення французького впливу наЄвропейському континенті і відвоювання Північної Америки та Індостану. Щобпослабити і відволікти увагу й сили французів від заокеанських володінь, він планував залучитиФранцію до великої війни в Європі, після чого завдати їй нищівної поразки наморі і в колоніях [26, 203].
В 1756 р. утворилась велика коаліція з Австрії, Росії,Франції, Швеції й Саксонії проти прусського короля Фрідріха II, який незадовгодо того відняв в Австрії Сілезію. Почалася так звана Семирічна війна (1756–1763).Пітт вирішив підтримати Фрідріха II. І хоч співвідношення сил вЄвропі складалося не на користь англійського союзника, найважливіше, щофранцузька армія була зайнята війною з Пруссією, і Британія, використовуючисвій флот, змогла зосередитись на боротьбі за колоніальні володіння [20, 335].
Активні військові дії розгорнулися в Північній Америці, деанглійці вирішили за всяку ціну відняти у французів Канаду. Не зважаючи на те,що кількість французів не перевищувала 150 тис. жителів, а в англійськихколоніях проживало близько 2 млн. чоловік, успіх у війні за Америку спочаткубув на боці французів. Однак вже у 1758 р. канадські французи буливідрізані від Луїзіани, а після здачі Луїсбурга – і від Атлантики. Черезбританську морську блокаду французам не вдалося перекинути підкріплення доКанади, чим і скористались англійці, відправивши для вторгнення велику армію. У1759–1760 рр. були зайняті найбільші міста Канади –форт Дьюкен, Квебек,Монреаль, також була завойована величезна незаселена область між горамиАппалачі і Міссісіпі [56, 20].
Дуже важливим було також суперництво двох держав в Ост-Індії. На початку XVIIIст. Індія переживала далеко не кращі часи. Колись єдина імперія Великих Моголіврозпалася на ворогуючі князівства, правителі яких практично безперервно воювалиміж собою. Втративши воєнно-політичну єдність, Індія залишалася багатоюекономічно, а тому відразу стала об'єктом посиленої експансії з бокуєвропейських колонізаторів [41, 128].
Коли французи прибули до Індії, англійська Oст-Індська компаніяміцно там закріпилася і французам нічого не залишалося як забезпечити своєпанування в Індії за допомогою військової сили. На Маврикії вони створилиморську базу і озброїли невелику армію, що складалася з найманих солдат-індійців,навчених за європейським зразком, так званих сипаїв.Сипаї стали одниміз основних знарядь колоніального завоювання Індії руками індійців. В той жечас безперервні міжусобні війни князів Східного Декану відкривали широкіможливості для підкорення індійських князівств [50,193]./>
Генерал-губернатор французьких володінь Ж.Ф. Дюплекс вдало втрутився уфеодальні міжусобиці, що відбувалися в Хайдарабаді і Карнатіку, де йому вдалосязвести на престол своїх ставлеників. Скориставшись ситуацією, французи розширилисвої володіння в районі Пондішері й здобули право збирати поземельний податок уприморських областях Гайдарабаду «для покриття витрат на утримання вГайдарабаді французьких військ» [20, 335].
Це був перший «субсидіарний договір» такого типу. Відтодієвропейці під приводом «допомоги в захисті» (фр. субсидії) відправляли натериторію того чи іншого князівства допоміжне «субсидіарне військо» зєвропейських і сипайських частин. Правитель даного князівства, зобов'язувавсяутримував це військо на свій рахунок і не проводити зовнішніх зносин без відомакомпанії. Згодом англійці перейняли і розвинули ці прийоми колоніальноїполітики своїх французьких суперників, розпочинаючи колоніальне поневолення тогочи іншого індійського князівства з укладання такого договору [50,195].
На деякий час Французька Ост-Індська компанія стала фактичнимгосподарем Східного Декану і значної частини Коромандельського узбережжя(Карнатік). Однак успіхи французької Ост-Індійської компанії були нестійкими.Французький уряд не забезпечив Дюплекса необхідними коштами і людськимиресурсами. Англійці перейняли тактику Дюплекса і перейшли у наступ. У 1751 роціневеликий загін англійців несподівано захопив Аркат – столицю Карнатіку, щовважалася неприступною фортецею. Через рік англійці отримали серйозну перемогупри Трічинополі (1752). Французька Ост-Індська компанія змушена була укластимир з англійцями (1754). Французи зберегли свої позиції в Хайдарабаді, алевизнали за англійцями Карнатік. Результат подальшої боротьби за Індію вирішила Семирічнавійна (1756–1763) [41, 129].
Урядова політика Франції не сприяла перемогам у колоніальнійборотьбі. Енергійного Ж.Ф. Дюплекса, експансіоністська активність якого, зпогляду акціонерів французької Ост-Індської компанії, почала обходитися їмзанадто дорого, відкликали з Індії у розпалі його вдалої колоніальноїдіяльності і віддали під суд. Новий генерал-губернатор Пондішері Лаллі,розраховуючи у боротьбі проти англійців на підтримку від уряду, проводив виключнооборонну політику, чим відразу ж скористалися британці [50,195].
Англійські діячі, які перебували на службі в Ост-Індськійкомпанії, навпаки користувалися ширшими повноваженнями; особливо відзначивсясвоїми перемогами Роберт Клайв, спочатку дрібний писар на службі вОст-Індській компанії, згодом офіцер її армії. Воюючи головним чином силамисамих індійців (сипаїв), Ост-Індська компанія захопила Бомбей і Мадрас,а також Калькутту в гирлі Гангу [20, 336]. Найбільше значення малозавоювання Бенгалії – найрозвиненішої частини Індії, яке відбулось у 1757 р.після перемоги у битві при Плессі. Захоплення англійцями Бенгалії, губернаторомякої став Р. Клайв, значно посилило їх позиції в Індії. Величезні кошти,отримані англійською Ост-Індською компанією шляхом пограбування і розоренняБенгалії, дали можливість у декілька разів підвищити розмір платні длясипайського війська і, як наслідок, його чисельність [41, 130].
Французи, все ще сподіваючись утриматись в Індії, почали облогуМадраса, але вона закінчилася невдачею (1759 р.) У 1760 році англійські війська підкомандуванням полковника Кута розгромили під Вандевашем сухопутну армію французькоїОст-Індської компанії, очолювану генералом Лаллі Толландалем. Тоді ж англійці з моря із суші оточили головний опорний пункт французьких володінь в Індії – Пондішері. В січні 1761 рокупіслярічної облоги, зголоднілий та виснажений, Пондішері капітулював [26, 105].
10 лютого 1763 р. в Парижі був підписаний договір, за якимФранція поступалася на користь Англії всією Канадою, лівим берегом Міссісіпі,кількома островами у Вест-Індії. Саме в цей час склалися умови для майбутньогопанування Британської імперії на Сході. Й хоча за умовами Паризького миру Британіяповернула французам Пондішері, суперництво за Індію завершилося на користьанглійців. Це був сильний удар по французькій колоніальній імперії, більшачастина якої перейшла до Великобританії [20, 336].
Отже, у англо-французьких війнах, що розгорілися на фоні міжнароднихконфліктів XVIII ст., Англія прагнула не тільки послабити небезпечногосупротивника, що претендував на гегемонію в Європі, але й захопити частину йогозаокеанських володінь. Відсталість соціально-економічного і політичного ладуФранції, заплутаність дипломатичної гри в Європі, яка відволікала її увагу відзавоювань і поширення впливу на інші частини світу, перевага острівногорозташування Англії були основними причинами підсумкової поразкифеодально-абсолютистської Франції у її конкурентній боротьбі з буржуазноюАнглією, яка перетворюється на величезну колоніальну імперію і на довгий часзавойовує статус найсильнішої морської держави.
Такимчином, зовнішня політика Англії, що формувалася під впливом торговихінтересів та ідей меркантилізму, передбачала витіснення торгівельнихсуперників, захоплення монополії на перевезення товарів, встановлення пануванняна морях. У XVIст. головним суперником Англії в боротьбі за морськуі колоніальну першість була Іспанія, в XVII ст. – Голландія, а наприкінці XVIIст. ця роль перейшла до Франції. Головним знаряддям колоніальної політикиАнглії стають великі торгівельні компанії, які отримували від уряду значніпривілеї. Серед них значно виділяється Ост-Індська компанія, яка користуючисьпереважно засобами економічного проникнення в Індію, змогла міцно закріпитисяна Сході і підготувала ґрунт для майбутнього завоювання Індії. У війнах зГолландією Англії вдалося зламати її торгово-колоніальну першість і зайнятипровідне місце в світовій торгівлі. А після перемоги над Францією Англія стаєнайбільшою колоніальною державою світу.
Висновки
Зкінця ХV до середини ХVІІ століття було здійснено найбільшу кількість видатнихгеографічних відкриттів, у ході яких європейці здійснили революційний прорив вінші цивілізації, що прискорило формування цілісності світового розвитку.Основними причинами Великих географічних відкриттів були зростання потреб узолоті і сріблі в умовах розширення товарного виробництва в Європі та бажанняєвропейських мореплавців встановити безпосередній зв’язок з країнами Сходу. Напочатковому етапі Великих географічних відкриттів пріоритет у пошуках новихземель і шляхів в Азію належав Іспанії і Португалії.
Післяперших португальських та іспанських подорожей географічні відкриття неприпинилися. Незважаючи на те, що сфери завоювань були поділені між Португалієюта Іспанією за Тордесільяською угодою 1494 р., англійські мореплавцівирішують проникнути в недосліджені куточки земної кулі, використовуючипівнічно-західний і північно-східний океанічні шляхи. І хоч основна цільекспедицій – пошук проходу до Індії та Китаю, – не була досягнута, в результатіїх проведення були зроблені не менш важливі відкриття, якими Англія заявляє просвоє право на участь у розподілі багатств Індії та відкритого Американськогоконтиненту.
Рядипершовідкривачів у ХVІ ст. поповнювали і англійські пірати. Нападаючи наіспанські колоніальні території і торгові кораблі, відбираючи в іспанцівзолото, яким вони не хотіли ділитися з жодною країною світу, вони одночаснопрокладали шлях до альтернативних, незайнятих іспанцями земель, шукали спосіб пересуванняпо морському простору в обхід іспанських і португальських володінь.
Незважаючина те, що Великі географічні відкриття були ініційовані піренейськимидержавами, їхні результати виявилися корисними насамперед для атлантичних країнПівнічно-Західної Європи. Внаслідок Великих географічних відкриттів торгівельнішляхи перемістилися із Середземного моря до північних морів. Центрами світовоїторгівлі стали Антверпен і Лондон. Опинившись на перехресті торгівельних шляхівміж Європою і Америкою, Англія поступово перетворюється із віддаленої периферіїєвропейської цивілізації в атлантичний форпост Європи.
РезультатиВеликих географічних відкриттів безпосередньо вплинули на зростання зовнішньоїторгівлі і активізацію колоніальної політики західноєвропейських держав. Англіяв цей час відчуває велику необхідність у додаткових ринках збуту, фінансовихресурсах і сировині для забезпечення потреб внутрішнього виробництва. В умовахіспансько-португальської монополії розв’язання цієї проблеми пов’язувалося ізосвоєнням нових ринків за океаном. З цією метою у 60–80-х рр. створюютьсявеликі купецькі компанії, які отримували від уряду виключне право на торгівлю зпевним регіоном і зобов’язувались представляти англійські інтереси на зовнішніхринках. Назви торгівельних компаній, підтримуваних урядом Тюдорів (Московська,Естляндська, Левантійська компанії) характеризують основні напрями англійськоїторгової експансії у зазначений період.
Доситьвигідною і прибутковою для англійських купців виявилася торгівля з іспанськимиколоніями в Новому Світі. Монополія Іспанії на торгівлю з усіма нововідкритимиземлями стала головною перешкодою на шляху англійської торгово-колоніальноїекспансії у цьому напрямку. На той час Англія не була готовою до відкритоївійни з Іспанією і Португалією. Її протест проти іспансько-португальськоїмонополії набув форми контрабандної торгівлі і піратського грабежу іспанськихпортів і суден. Англійська корона всіляко підтримувала і заохочувала проведенняпіратських експедицій проти Іспанії, так як вони значно послаблювали її морськумогутність. На той момент використання піратських методів було єдино можливимспособом боротьби за право створення англійської колоніальної імперії поряд зІспанією і Португалією.
Зсередини ХVІ ст. англо-іспанський конфлікт набув характеру глобальногопротистояння, в якому посилився конфесійний акцент. Страта шотландськоїкоролеви-католички Марії Стюарт, яку підтримували сили міжнародної реакції начолі з іспанським королем Філіпом ІІ, стала зручним приводом для нападу на Англію.У битві 1588 р., що завершилася розгромом іспанської «НепереможноїАрмади», Англія не тільки довела своє право бути володаркою морів, але йвідстояла свою національну незалежність і протестантську віру. Після перемогинад Іспанією Англія відверто заявляє про свої претензії на світове панування,претендуючи на роль першорядної морської держави. Перед нею відкриваютьсяперспективи великих колоніальних захоплень.
Зародженнясвітової колоніальної системи, що характеризувалася поширенням європейськоїцивілізації та інші континенти, загостренням суперечностей між державами заринки сировини і збуту тощо, було одним із наслідків Великих географічнихвідкриттів. Довгий час колоніалізм був обмежений тими державами, які перші йогозапочаткували. Перші англійські колонії виникли в Північній Америці наприкінціХVІ – на початку ХVІІ ст. До середини ХVІІІ ст. тут було 13 колоній, жителіяких вважали себе підданими англійського короля. Після захоплення КромвелемЯмайки у 1695 р. процес англійської колонізації охопив і Вест-Індськіострови. Торгівля з колоніями приносила Англії величезні прибутки. Метрополіястримувала економічний розвиток своїх колоній, забороняючи їм торгувати зіншими морськими державами і розвивати власну промисловість, у такий спосібперетворюючи їх на сировинний придаток.
Англійськийуряд, починаючи з Навігаційного акту 1651 р., послідовно проводив політикумеркантилізму. З метою збільшення національного багатства, зміцненняанглійської буржуазії і держави в цілому було розроблено низку протекціоністськихзаконів, які забороняли ввозити до Англії товари іноземного виробництва,заохочували розвиток вітчизняної торгівлі і мореплавства, сприяючи досягненнюактивного торгівельного балансу. Зовнішня політика Англії, що формувалася підвпливом торгових інтересів та ідей меркантилізму, передбачала витісненняторгівельних суперників, захоплення монополії на перевезення товарів,встановлення панування на морях.
ЗХVІІ ст. головним знаряддям у боротьбі за торговельно-колоніальну здобичвиступають не пірати-розвідники, а великі торгівельні компанії. Перейнявшидосвід португальців щодо організації заморської торгівлі в Індійському океаніна основі національної монополії, англійські купці у 1600 р. створилиОст-Індську компанію. Витіснена з Індонезії більш сильними противниками – голландцями,вона розгорнула свою діяльність на території Великих Моголів. Поступовозахопивши всі зовнішньоторговельні зв’язки Індії і монополізувавши їх у своїхруках, вона зміцнила свої позиції на Сході і створила всі умови, необхідні длязавоювання Індії.
Протягомвсього ХVІІ ст. велася запекла боротьба між Англією і Голландією заторгівельну, морську і колоніальну гегемонію. Вже наприкінці ХVІІ ст., завдякисвоєму вигідному географічному положенню і ефективній державній політиці,Англія займає місце Голландії, монопольне становище якої в світовій торгівлібуло підірвано, і починає контролювати вузлові пункти світових океанічнихшляхів.
НаприкінціХVІІ – на початку ХVІІІ ст. головним конкурентом Англії на міжнародній ареністала Франція. Англо-французькі колоніальні інтереси стикалися у трьох головнихрегіонах світу: у Вест-Індії, в Північній Америці та Індостані. Скориставшисьтим, що Франція була учасником міжнародних конфліктів на європейськомуконтинентів, Великобританія (з 1707 р.) основну свою увагу зосереджує навідвоювання французьких колоній. В результаті Франція втрачає Канаду іпівнічно-східну частину Ост-Індії, а Великобританія, завдяки своєму вдаломугеографічному розташуванню і цілеспрямованій експансіоністській політиці Урядусилами переважно військово-морського флоту добивається домінування на морськихторгових шляхах і перетворюється на одну з наймогутніших колоніальних державсвіту.
Список джерел та літератури
1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія / [упоряд. В.Д. Гончаренко,О.Д. Святоцький, М.М. Страхов, С.І. Пугачова; ред. В.Д. Гончаренко].– К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – С. 304–307.
2. Сборник документов поистории нового времени: буржуазные революции ХVІІ – ХVІІІ в.в. / [сост. Н.А. Никитина;ред. В.Г. Сироткин]. – М.: Высшая школа, 1990. – 303 с.
3. Сборник документов поистории нового времени стран Европы и Америки (1640–1870) / [сост. Е.Е. Юровская].– М.: Высшая школа, 1990. – 253 с.
4. Большаяисторическая энциклопедия / ред. кол.: С.В. Новиков, В.П. Ситников, В.В. Славкин.– М.: ОЛМА-ПРЕСС Образование, 2003. – 943 с.
5. Всемирнаяистория: [в 10 т.] / Глав. ред. Жуков Е.М. – М.: Изд-восоциально-экономической литературы, 1958. – Т. 4 / Под ред. М.М. Смирина. –823 с.
6. Всемирнаяистория: [в 10 т.] / Глав. ред. Жуков Е.М. – М.: Изд-восоциально-экономической литературы, 1958. – Т. 5 / Под ред. Я.Я. Зутиса. –782 с.
7. Всемирнаяистория: [в 10 т.] / А.Н. Бадак, Н.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. –М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2000. – Т. 9. Начало Возрождения. – 2000. – 592 с.
8. Всемирнаяистория: [в 10 т.] / А.Н. Бадак, Н.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. –М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2000. – Т. 10. Возрождение и реформация. – 2001. – 480 с.
9. Всемирнаяистория: [в 10 т.] / А.Н. Бадак, Н.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. –М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2000. – Т. 13. Эпоха английской революции. – 2000.-560 с.
10. Всемирная история: [в 10т.] / А.Н. Бадак, Н.Е. Войнич, Н.М. Волчек п др. – М.: АСТ, Мн.:Харвест, 2000. – Т. 15. Эпоха просвещения. – 2000. – 512 с.
11. Всемирная история: [в 10т.] / А.Н. Бадак, Н.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. – М.: АСТ,Мн.: Харвест, 2000. – Т.16. Европа под влиянием Франции. – 2000. – 560 с.
12. Дюпюи Р. Всемирнаяистория войн: Харперская энциклопедия военной истории: В 4 кн. / Р.Э. Дюпюи,Т.Н. Дюпюи. – Спб: Полигон-АСТ, 1997. – кн. 2 (1400–1800). – 892 с.
13. История человечества / Б. Байер,У. Бирнштайн, Б. Гельхофф, Э.К. Шютт; пер. с нем. Н.А. Врублевская.– М.: АСТ, Астрель, 2002. – 640 с.
14. Коробов А. Все о ВеликойБритании / А. Коробов, Ю. Иванова. – Х.: Рато, 2007. – 542 с. –(Серия «Страны мира»).
15. Пономарев М. Новая иновейшая история стран Европы и Америки: Практическое пособие для студентоввузов: В 3 ч. / М.В. Пономарев, С.Ю. Смирнова. – М.: Владос,2000. – Ч. 1 Европейская цивилизация в ХVІ – ХVІІ в.в. Век Просвещения.Период становления индустриального общества. – 288 с.
16. Скляренко В. 50знаменитых пиратов и разбойников / [В.М. Скляренко, Я.А. Батый, А.П. Ильченко,Т.В. Новикова], под ред. Д.В. Табаскина. – Х.: Рато, 2006. – 510 с.– (Серия «100 знаменитых»).
17. Соколов Б. Сто великихвойн / Б.В. Соколов. – М.: Вече, 2003. – 544 с.
18. Сто великих авантюристов/ [авт.-сост. И.А. Муромов]. – М.: Вече, 2004. – 534 с.
19. Сто великихмореплавателей / [Н. Авдяева, Л.Н. Жданович]. – М.: Вече, 2004. – 563 с.
20. Англия: Краткая история /[В.В. Адамчик, М.В. Адамчик, А.Н. Бадак и др.]. – Мн.: Харвест,2003. – 608 с.
21. Африканцы в странахАмерики: негритянский компонент в формировании наций Западного полушария / АНСРСР, ин-т этнографии им. Н.Н. Миклухо-Маклая; глав. ред. Э.Л. Нитобург.– М.: Наука, 1987. – 401 с.
22. Барг М. Великиесоциальные революции ХVІІ – ХVІІІ в.в.: в структуре переходной эпохи отфеодализма к капитализму / М.А. Барг, Е.Б. Черняк. – М.: Наука, 1990.– 254 с.
23. Бродель Ф.Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм 15–18 ст. / Фернан Бродель. –К.: Основи. – Т. 1. Структури повсякденності, можливе й неможливе / Пер. з фр.Г.Філіпчук. – 1995. – 543 с.
24. Бродель Ф. Материальнаяцивилизация, экономика и капитализм ХV – ХVІІІ в.в.: [В 3 т.] / Фернан Бродель.– М.: Прогресс. – Т. 2. Игры обмена / Пер. с фр. Л.Е. Куббеля. – 1988. –633 с.
25. Бродель Ф. Материальнаяцивилизация, экономика и капитализм ХV – ХVІІІ в.в.: [В 3 т.] / Фернан Бродель.– М.: Прогресс. – Т. 3. Время мира / Пер., ред. Ю.Н. Афанасьева. – 1992. –679 с.
26. Виппер Р. История Новоговремени / Р.Ю. Виппер. – М.: Че Ро, 1999. – 624 с.
27. Вульф Е.Європа і народи без історії / Ерік Вульф; пер. з англ. і Пошивайла. – К.:Видавничий дім «КМ Академія», 2004. – 535 с.
28. Герхард П. Пираты НовойИспании (1575–1742) / Петер Герхард; пер. с англ. Б. Кекелишвили. – М.:Центрполиграф, 2004. – 239 с.
29. Голубчикова Ю. Географиячеловека / Ю.Н. Голубчикова. – М.: Едиториал, 2003. – 356 с.
30. Говард М.Війна в європейській історії / М. Говард; пер. з англ. А.В. Яковини.– К.: Мегатайп, 2000. – 168 с.
31. Данилевский Н. Россия иЕвропа / Н.Я. Данилевский. – М.: Книга, 1991. – 576 с.
32. Дейвіс Н. Європа:історія / Норман Дейвіс; пер. з англ. П. Панащук. – К.: Основи, 2000. –1463 с.
33. Зарин В. Запад и Восток вмировой истории ХІV – ХІХ в.в.: (западные концепции общественного развития истановления мирового рынка) / В. Зарин. – М.: Наука. Главная редакциявосточной литературы, 1991. – 264 с.
34. Зінченко А.Історія дипломатії: від давнини до початку Нового часу / А.Зінченко. – Вінниця:Нова книга, 2002. – 564 с.
35. Иванян Э. История США / Э.А. Иванян.– М.: Дрофа, 2004. – 532 с.
36. Ивонин Ю. Становлениеевропейской системы государств: Англия и Габсбурги на рубеже двух эпох / Ю.Е. Ивонин.– Минск: Университетское издательство, 1989. – 199 с.
37. История дипломатии: [в 5т.] / Глав. ред. А.А. Громыко. – М.: Госполитиздат, 1959. – Т. 1 / Подред. В.А. Зорина, В.С. Семенова, С.Д. Сказкина. – 543 с.
38. История средних веков: [В2 т.] / Под ред. С.П. Карпова. – М.: Высшая школа, 2003. – Т. 2. Раннееновое время. – 431 с.
39. ІсторіяСполучених Штатів: Нарис / Гол. ред. Говард Синкотта; пер. з англ. Ю. Лісняк. –К.: Діалог Інтернешнл, 2001. – 406 с.
40. Історія сучасногосвіту: Соціально-політична історія 15–20 століть: Навч. посіб. / За ред. Ю.А. Горбаня.– К.: Вікар, 2003. – 435 с.
41. Кертман Л. География,история и культура Англии / Л.Е. Кертман. – М.: Высшая школа, 1979. – 384 с.
42. Кириченко В. Новаісторія країн Азії, Африки та Латинської Америки: Навч. посібник / В.П. Кириченко.– К.: Либідь, 2003. – 168 с.
43. Маховский Я. Историяморского пиратства / Яцек Маховский. – К.: Свелас, 1992. – 256 с.
44. Найкирхен Х. Пираты: морскойразбой на всех морях / Х. Найкирхен. – К.: Республиканский центр духовнойкультуры. Общество «Знание Украины», 1992. – 252 с.
45. Новая история странЕвропы и Америки. Первый период: Учеб. По спец. «История» / [В.Н. Виноградов,Н.М. Гусева, А.М. Зверев и др.]; под ред. Е.Е. Юровской, И.М. Кривогуза.– М.: Высшая школа, 1998. – 415 с.
46. Новая история странЕвропы и Америки: Учеб. Для вузов / Под ред. И.М. Кривогуза. – М.: Дрофа,2005. – 909 с.