Курсова робота
Зовнішня політикаРечі Посполитої в
другій половиніXVI ст. – першій половині XVII ст.
Зміст
Вступ
Розділ І Відносини Речі Посполитої зМосковською державою в другій половині XVI – першій половині XVI століття
Розділ ІІ Політичні відносини Польщі зкраїнами Південної і Східної Європи в другій половині XVI – першій половині XVIстоліття
2.1 Стосунки Речі Посполитої зі Швецією
2.2 Відносини з імперією Габсбургів
2.3 Польсько-турецькі відносини другійполовині XVI – першій половині XVI століття
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Очевидно,не існує в історичній науці проблематики більш складної, ніж вивчення зовнішньоїполітики Речі Посполитої. Попри наявність величезного корпусу фаховоїлітератури, створеної зусиллями не одного покоління дослідників, проблематиказовнішньої політики Речі Посполитої в др. пол. XVI – п. пол. XVIІ продовжуєзалишатися в центрі уваги істориків — спеціалістів.
РічПосполита в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст. увійшла в епоху “золотої доби”. Об’єднанняпісля Люблінської унії на федеративних началах Річ Посполита була державою, яказа розмірами території уступала в Європі тільки Росії і Османській імперії.Польське королівство і Велике князівство Литовське, включно васальні території– Прусське князівство і Курляндія, займали більш ніж 8000 тис. кв. км. Населенняцих земель складало 8 млн. чоловік.
Зовнішняполітика створеної за Люблінською унією Речі Посполитої була єдиною для Корониі Литви, її засади і напрями розроблялися в польській столиці, що водночас булай політичним центром двоєдиної держави. Її характер був успадкований від долюблінськоїдоби, з тим, однак, що включивши до свого складу у 1569р. три українськівоєводства, Корона повністю перейняла на себе їх захист і пов’язані з цимвідносини з державами, з якими межували. Загальне керівництво зовнішньоюполітикою здійснював король, а безпосередньо відав нею великий короннийканцлер. За Генриховими артикулами 1573р. вона погоджувалась із сенатом. Докомпетенції сейму належало затвердження укладених договорів з іншими державами,а з 1613р. й оголошення війни. У XVI ст. склалася добре налагоджена йпідконтрольна сенатові дипломатична служба.
Актуальністьтеми полягає в тому, що вона є спробою структуризації підходів тадумок дослідників щодо проблеми зовнішньої політики Польщі в др. пол. XVI — п.пол. XVII ст.
Об’єктомданогодослідження є зовнішня політика Речі Посполитої у др. пол. XVI — п. пол. XVIIст.
Предметом курсової роботивиступають відносини Польщі з провідними державами Європи, особливо з Росією,Швецією, Австрійською монархією та Османською імперією.
Територіальнімежі дослідження охоплює країни Південної та Східної Європи, тобто такідержави як Річ Посполита, Московія, Швеція, Австрійська та Османська імперія.
Хронологічнімежі. Зовнішня політика Речі Посполитої розглядається на етапі післяпідписання Люблінської унії (1569р.) і до Вестфальського мирного договору. Самев цей час Польща стала однією з наймогутніших держав Східної Європи.
Метою курсової роботиє дослідження і характеристика особливостей зовнішньої політики Речі Посполитоїв др. пол. XVI – п. пол. XVII ст.
Длядосягнення цієї мети нами були поставлені наступні завдання:
· Дослідити основні напрямки зовнішньої політики Речі Посполитої вдр. пол. XVI- п. пол. XVII ст.
· Проаналізувати стосунки Польщі з Московською державою під часЛівонської війни.
· Визначити характер носійко — польських відносин в др. пол. XVI –п. пол. XVII ст.
· Визначити причини перемоги Речі Посполитої у Смоленській війні (1632-1634рр.)
· Порівняти зовнішньополітичну діяльність Польщі щодо Швеції таімперії Габсбургів.
· Проаналізувати еволюцію польсько-турецьких відносин в др. пол. XVI– п. пол. XVIIст.
· Оцінити геополітичну роль Речі Посполитої на Європейськомуконтиненті в зазначений період.
Теоретико-методологічнаоснова дослідження є методи аналізу та синтезу, порівняльної-історичний,проблемно-хронологічний, ретроспективний. При написанні роботи широковикористовувалися такі принципи: історизму, який дозволяє виявляти характерзовнішньої політики Речі Посполитої в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст., об’єктивності– базується на критичній оцінці передумов виникнення військових конфліктів, таплюралізму, який дає змогу всебічно їх дослідити.
Історіографіята джерельна база. Питання про зовнішню політику Речі Посполитої почали цікавитинауковців з сер. XIX ст., але більш активно досліджували цю проблематикурадянські історики.
Уході написання своєї курсової роботи я опрацювала кілька радянських монографій,зокрема Флоря Б.Н., Королюка В.Д., Рибакова Б. А., Забоговського Л.В.
Впраці Флоря Б.Н. “Російсько – польські відносини і політичний розвиток СхідноїЄвропи в др. п. XVI — поч. XVII ст.” Монографія присвячена мало вивченому, як вросійській, так й в польській науці, періоду формування зовнішньополітичнихпрограм двох великих країн того часу – Речі Посполитої і Російської держави.Автор аналізує класовий характер політичних концепцій обох країн, діяльністьросійської дипломатії на фоні міжнародних проблем. Книга написана на основібагатої джерельної бази російських та польських архівів.
Принаписанні роботи використала „Історію Польщі” в 3-ох томах під редакцієюКоролюка В.Д. В цій праці автор описує в подробицях польсько — шведськуінтервенцію в Російській державі, Смоленську війну та невдалі спроби РечіПосполитої заволодіти Московським престолом.
ЗаборовськийЛ.В. в своїй праці “Росія, Річ Посполита і Швеція на поч. XVIIст.” дослідиврізні матеріали з історії політичних, економічних та дипломатичних відносинРосії, Речі Посполитої і Швеції. В монографії використані іноземні документи іпублікації, що дозволяють ввести в науці нові дані і зробити ряд важливихнаукових висновків.
Длянаписання ІІІ розділу використала збірник статей під редакцією Рибакова Б.А. Вцій праці показані основні політичні напрямки Речі Посполитої, Московії таОсманської імперії. Стаття Базилева В.Д. “Польсько — турецькі дипломатичнізв’язки” присвячена тільки XVI ст., коли не було великих військових походів,але були налагоджені часті дипломатичні контакти.
Другугрупу використаної літератури складають дослідження, опубліковані після розпадуСРСР. Це спонукало вчених переглянути концептуальні підходи і звернутися допроблем того історичного минулого, яке в радянські часи замовчувалося івикривлялося. Епоха демократизації відрила широкі можливості для ліквідації“білих плям” в історичній науці, і тому виникло потреба в нових продуктивнихнаукових працях.
Першийв українській історіографії синтез історії Польщі, підготовлений ЗашкільнякомЛ.О., Крикуном М.Г. Праця написана на підставі уважного опрацювання багатьохнових джерел та інтерпретаційних здобутків світової наукової літератури.Основну увагу приділено суспільним проявам життя поляків – політичномурозвиткові, соціальним, економічним і культурним змінам, котрі визначили їхнійстан у різні історичні епохи, а також взаємини з сусідніми державами.
Фундаментальнапраця відомого історика Френсіса Дворніка ”Слов’яни в Європейській історії тацивілізації”, присвячена основним подіям і явищам в історії та культурі слов’янськихнародів протягом найскладнішого періоду Центральної та Східної Європи з XIII доXVIII ст. Книга покликана сприяти з’ясуванню внеску слов’ян у політичний такультурний розвиток світу, реального історичного сенсу слов’янської єдності і водночасрозумінню історії слов’ян як частини історії Європи загалом.
Працявидатного англійського історика Нормана Дейвіса є водночас стислою, майжеконспективний курс європейської історії, і неоціненний, багатющій тезаурусрізноманітних культурно – історичних знань.
Навчальнийпосібник “Історія західних і південних слов’ян” Ярового В. І. репрезентуєпогляд сучасних науковців на історію західних та південних слов’ян з давніхчасів до XX ст.
Уході дослідження цієї теми мною були використані джерела і різноманітналітература. Для вирішення поставлених завдань було опрацювано декілька джерел,зокрема:” Сказання Авраамия Палицина об обороне троице — сергеева Монастиря.”
Всівищезгадані праці дозволяють глибше і масштабніше дослідити і охарактеризуватиполітичну діяльність Речі Посполитої в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст. Всесторонній,комплексний аналіз історичної літератури забезпечує цілісність та професійністьданого дослідження.
Метаі проблематика дослідження визначили структуру роботи. Вона складаєтьсязі вступу, двох розділів (кожен розділ має в своєму складі три підрозділи),висновків, списку джерел та літератури, додатків. У першому розділі „ВідносиниРечі Посполитої з Московською державою в др. пол. XVI – п. пол. XVII ст.” –розглядаються стосунки цих держав під час Лівонської війни, польськаінтервенція в Росії, та Смоленська війна. Другий розділ – „Політичні відносиниПольщі з країнами Південної і Східної Європи в др. пол. XVI – п. пол. XVIIст.” — присвячений зовнішньополітичним стосункам Речі Посполитої зі Швецією,розглядається відносини з Габсбургами та з Османською імперією в др. пол. XVI –п. пол. XVII ст.
Практичнезначимість роботи полягає в тому, що вона може бути використана дляпідготовки до семінарських занять, проведень історичних дискусій таконференцій, тому, що багата цікавою інформацією та додатками.
Розділ І ВідносиниРечі Посполитої з Московською державою в другій половині XVI – першій половиніXVI століття
Вдругій половині XVIст. на території Східної Європи склалась своєрідна ситуація:друг другу протистояли два могутніх організми – Росія і Річ Посполита, кожна ізяких петендувала на об’єднання під своєю владою всьго східноєвропейськогорегіону, але не мали достатньо сил, щоб рішуче одержати верх над противником. Передполітичними кругами обохь країн розгорталася перспектива тривалих ікровопролитних війн, які закінчилися взаємними виснеженням і не отримавши своєїмети.
Всерединi XVIст. „Балтійське питання” почало займати значне місце в міжнароднихвідносинах европейських країн. Поряд з Росією зацікавленість до виходу вБалтійське море проявила Польща і Велике князівство Литовське, в економіці якихторгівля з країнами Західної Європи мала велике значення. У боротьбі заПрибалтику активну участь брали Швеція і Данія, які намагалися посилити своїекономічні та політичні позиції в цьому регіоні. В наслідок цих протистоянь у січні1558 р. Почалася Лівонська війна.
Безпосереднімприводом до Лівонської війни послужив зрив Лівонією згоди про виплату „юр’ївсійданини“. Фактично проти Росії було направлено військовий союз Лівонії і Літви,укладений у 1557р.
УЛівонській війні Польща і Литва з одного боку і Москва – з другого, булисилами, що протистояли одна одній і визначили її хід. То була війна запанування в східній частин Прибалтики, точніше в Інфлянтах (Ліфландії), які до1561р. належали Лівонському ордені та конфедераційно з ним зв’язаному Ризькомуархієпископсту, Курляндському, Дерптському й Езель – Вікському єпископствам.
Вході воєнних дій Московське військо у 1558 р. вдерлося до Інфлянт і окупувалазначну ї частину з містами Нарвою і Дерптом, відкрило Москві вихід до Балтійськогоморя. Правлячі кола Інфлянти звернулись із закликом про допомогу до СигізмундаАвгуста, а також до імператора Фердинанда І, Швеції і Данії. З рішенням надатидопомогу Сигізмунд Август зволікав до того часу, коли 1559 р. у Вільніновообраний великий магістр Лівонського ордену Готтгард Кеттлер два згоду напередачу під його протекторат Інфлянт. Г. Кетлер зобов’язався спільно з Польщеюі Литвою діяти проти Москви, а Сигізмунд Август — захищати Інфлянт від Москви,шанувати їхній політичний устрій.
Підчас цих подій було укладено перемир’я, яке суперечило інтересам Російськоїдержави. Перемир’я 1559 р. виявилося нетривалим. Воєнні дії відновилися вже влютому 1560 р. — російські війська захопили місто Мариенбург (Алуксе) ірозгромили у серпні того ж року найкращі збройні сили Ордена, оволоділинайсильнішою фортецею Лівонії Вілянді (Феллін). Магістр Ордена Фюстенбергпотрапив у полон, а Лівонський Орден в якості самостійної збройної силиприпинив існування. Успішні дії російських військ в Прибалтиці полегшувалисьтією підтримкою, яку надавали їм естонські і латиські селяни. Вони розглядалиЛівонську війну як боротьбу за вигнання німецьких феодалів. В цей час вбагатьох частинах Лівонії спалахували селянські повстання. Найбільш великі зних сталися восени 1560 р. на островах Харьйомаа і Вирумаа, вони продовжувалисьдо 1561р.
УспіхиРосійської держави загострили боротьбу навколо балтійського питання. НаШпейєрському імперському сеймі 1560 р. обговорювались питання про створеннякоаліції для боротьби з Росією. В тому ж році імператор Фердинанд І, якийвважав себе сеньйором Лівонського Ордена, звернувся до Івана ІV з пропозицієюприпинити війну в Лівонії. Однак він відповів відмовою.(див додаок №3) Недивлячись на невдачу цієї спроби, Габсбурги протягом всієї Лівонської війнинамагались втягнути Івана Грозного у війну з Туреччиною, і тим ослабити діїросійських військ на заході.
Новіперемоги російських військ прискорили відкрите втягнення у Лівонську війнуШвеції і Данії.
В1561 р. Швеція захопила Таллін (Ревель) значну частину Північної Естонії. ЗаВіленським договором 1561 р., що був укладений між лівонськими феодалами іСигізмундом ІІ Августом, Орден був остаточно ліквідований.
Всеволодіння Ордена переходило під владу Литви і Польщі; останній магістр ОрденуГ. Кеттлер як васал короля одержав у володіння герцогство Курляндське.
Успіхиполяків і литовців у боях під білоруським містом Веліжем і підмосковськимимістами Невеля та Великими Луками змусили Івана IV у 1565р.піти на підписаннядворічного перемир‘я. Через два роки воєнні дії відновилися. Зі вступом нашведський престол Юхана ІІІ Швеція стала союзницею Польщі і Литви, натомістьДанія уклала союз із Москвою.
Длязабезпечення нейтралітету Данії Іван IV створив в Лівонії 1570р. васальськекоролівство, на чолі якого поставив брата датського короля Магнуса, одружившийого на своїй небозі.
У1570р. дійшло до підписання датсько-шведського миру, а Річ Посполита уклала зМосквою трирічне перемир’я. Воно було продовжено обома сторонами з огляду на “безкоролів’я”,що його Річ Посполита переживала 1572-1573рр.
Впершесвою офіційну позицію по відношеню до польського безкоролів’я російський урядсформував в царскій “відповіді” посланцю Річ Погсполити, який прибув до Москвив вересні 1572р., з проханням продлити перемир’я. Головне місце в цієї бесідмзайняло питання про можливі умови муру між Росією і Річ Посполитою. Якщо РічПосполита поступиться Росії Лівонію до Західної Двіни, то цар готов віддати їйПолоцк з пригородами і навіть деякі московські землі. На основі цих пропозицій моглоби бути заключений “вічний мир”, чи союз між Росією і Річ Посполитої.
Ставшипольським королем у 1575р. Стефан Баторій перейшов до рішучих дій проти Москви.В 1578р. польсько- литовські та шведські війська перше розпочали спільні діїпроти російських військ у Лівонії і нанесли їм поразки піл Венденом (Цесисом) у1579р. Баторій формально оголосив війну Російський державі.
Улипні серпні 1579р. війська польського короля, уклавши союз з Кримом іТуреччиною, захопили Полоцьк. Восен 1580р. захопили Велиж, Великі Луки і почалиоблогу Пскова.( див. Додаток №1).Одночасно у війну вступили шведи; загони підкомандування Делагарі в 1581р. зайняли Нарви і вели воєні дії в Карелії.
Росіябула сильно виснажена війною і потребувала відпочинку. Іван Грозний розумів це іпішов на переговори з Баторіем. Але вимоги польсько- литовської сторонинаполягали віддати Речі Посполити всієї Лівонії, Великих Лук, Смоленська,Пскова і Новгорода, привели до зриву перемир‘я. Війська Баторія приступили дооблоги Пскова.
СпробиСтефана Баторія захопити Псков штурмом розбилися об мужній опір місцевихжителів. Це змусило його перейти на довготривалу осаду. Гарнізон Псковськоїфортеці разом з мешканцями протягом п’яти місяців героїчно оборонялися. Під часштурму на захист рідного міста ставали не тільки ратні люди, але і жінки, діти,які підносили заряди, землю, вапно. Недивлячись на сильну бомбардировку іштурму ворогів, захопити Псков не вдалося.
Вжепісля 24-літньої виснажливої боротьби, обидві сторони підписали в 1582р. в селіям Запольський, розташований на північ від Великих Лук десятирічне перемир’я.Мир був підписаний при участі представника папи, на умовах як до війни, звзаємною відмовою від завойованих земель, тобто зберігався старий кордон. РічПосполита була вимушена відмовитись від претензій на Псков, Новгород іСмоленськ. Для Російської держави це означало втрату Лівонії.
Внаступному 1583р. на річці Плюссе було укладено перемир’я зі шведами, якіутримали за собою російські міста Короп’є, Ям, Івангород і все узбережжя фінськоїзатоки, крім невеликого виходу в Балтійське море в районі гирла Неви.
Подальшевоєнне протистояння Речі Посполиті і Московської держави припадає на першутретину XVII ст. Після того як Сигізмунд ІІІ у 1598р. зазнав поразки у Швеції внамагань відновити там свої позиції як короля й наступного року бувдетронівзований шведським парламентом, він звернув погляд на Схід, щобкомпенсувати втрачене. До цього спонукало політична криза, яку переживалаМосковська держава на початку XVII ст., у так звані “смутний час”. Король ідехто з його оточення тішив себе надією, що успішне втручання в московськісправи допоможе йому повернути шведський трон.
У1602р. Польський магнат князь Адам Вишневецький оголосив про те, що в ньогоперебуває царевич Дмитрів, який врятувався від рук вбивць. Це був Самозванець,який увійшов в історію під іменем Лжедмитрій І. Уряд Годунова заявив, що цевтікач монах Григорій Отреп’єв і вимагав його видачі. Проте скоро й інші панипідтримали авантюриста, в тому числі і воєвода Юрій Мнішек. Лжедмитріяпідтримував польський король Сигізмунд, правда, на жорстких умовах: вступившина престол повинен повернути Смоленськ і Сіверську землю, надати допомогуСигізмунду у набутті шведської корони і сприяти об єднанню Московської державиз Польщею. Свої умови вимагав від Лжедмитрія і польський воєвода Юрій Мнішек –одружитися на його дочці Марині, віддати їй у володіння Новгород і Псков, погасити його борги. Лжедмитрій пообіцяв і королю і Мнішеку, але виконав лишеодне – одружився на Марині, в якій був закоханий.
ПояваСамозванця збіглася з ослабленням уряду Годунова, який продовжував політикуІвана Грозного у відношенні до бояр. І тим самим викликавши ненависть бояр донеродового царя. Серед них готувалась змова проти Годунова. Шлях наступуЛжедмитрія на Москву проходив по південно-західній окраїни Російської держави,де населення вже піднялося проти Бориса Годунова.
Томувійська Лжедмитрія швидкими темпами росло і стрімко просувалась вперед. Царськівоєводи іноді і без бою віддавали міста. Інші, прямо переходили на сторонуЛжедмитрія. На протязі двох тижнів його признали Путивль, Рильськ, Севск,Курск, Кроми і інші міста.
Першийсерйозний опір Лжедмитрій зустрів лише під Новгород-Сіверським. В січні 1605р.під Добринічами він потерпів поразку. Але від цього не покращилось становищацаря.
Повстанняпродовжувала рости, охоплюючи все нові території. Це використав в свою користьсамозванець. Невдовзі на сторону Лжедмитрія перейшли Рязань, Тула і Алексин.
Ситуаціяв країні кардинально змінилася після того, як 13 квітня 1605 року раптово померцар Борис. Його успадковував 16-літній син Федір, але багато бояр боялися, щовін, не маючи батьківського досвіду й розуму, не зможе подолати зі смутою.Незабаром його вбили.
20червня 1605р. Лжедмитрій на чолі польського загону ввійшов до столиці де черезмісяць був коронований. Однак спиратися на бояр йому не вдалося тому, що бувнепотрібен боярам, так як династія Годунових була знищена. Нашмагавшись найтипідтримку серед московської аристократії, повернув з заслання бояр якіпостраждали при Борисі Годунові.
Дворянамякі находилися на військову службу, були надані землі. 7 січня 1606р. булозакріплено положення кабальних холопів, закон 1 лютого 1606р. зберігавп’ятирічний строк розшукування біглих селян. Всі ці заходи носили яскравовиражений кріпосний характер, і по суті справ представляли собою продовженняполітики попередніх років.
Бояристворили Лжедмитрія І як знаряддя боротьби проти Бориса. Новоспечений царевичотримав підтримку від усіх верств населення, які не стільки вірили в йогоцарське походження, скільки намагалися заявити про своє невловольство. Бояри,шукали зручного випадку для відсторонення самого Лжедмитрія.
2травня 1606р. в Москву прибула з Польщі наречена, Марина Мнішек в супроводі духтисяч озброєних шляхтичем. 8 травня відбулася одруження. Під час св’ятапольські пани і солдати почали грабували мешканців.
17травня в столиці спалахнуло повстання, у ході якої були перебиті багатополяків, литовці та інші іноземці. Кремль був захоплений юрбою, народу. Змовникискористалися метушнею й вбили Лжедмитрія, проголосивши царем князя Василя Шуйського.
Такчерез одинадцять місяців закінчилась царювання цієї загадкової постаті. Такимчином перша спроба інтервенції польсько-литовських феодалів проти Російськоїдержави потерпіла поразку.
Боярськийцар Василій Шуйський, побоюючись відкритої інтервенції Речі Посполитої, прагнувне загострити з нею відносини. Однак якщо з початку йому вдалося запобігатипрямої інтервенції, то це зовсім не була заслуга його дипломатії. Сигізмунд ІІІне мав на той час змоги втручатися в справи Російської держави, тому що в самоїРечі Посполитої починається повстання шляхти (рокош ) проти короля, і в цей часприйняло все більший розмах. В серні 1606р. під Сандомирок зібралися понад 50тис. невдоволених шляхтичем. Положення змінилося коли рокошани в літку 1607р.були розгромлені гетьманом Жолкевським. З цього моменту починається новий етапв розвитку польської інтервенції.
Замістьпомерлого Лжедмитрія І шляхетсько-панська Польща висуває нового авантюриста,знайомий під прізвищем Лжедмитрія ІІ. В липні 1607р. Самозванець видав себе зацаревича Дмитрія, який врятувався у 1606р. Він з’явився вперше у містечкуСтародуб. Згодом прибув до Речі Посполиті, де до того сидів у в’язниці.
Увересні 1607р. коли Тула ще оборонялось від військ Василя Шуйського, ЛжедмитрійІІ з загоном польських шляхтичем зрушив з Стародуба до верхів'я Оки. ПадінняТули в жовтні 1607р. змусило Лжедмитрія зупинитися на час в Комарицькійволості. Звідси він знову почав наступ на північ на початку 1608р. Трохизатримався в Орле, де почав зібрати військо. Протягом зими і літа 1607-1608рр.навколо Лжедмитрія зібралась значні польсько-литовські загони.
Розгромившивесною 1608р. царські війська під Болховом, загони Лжедмитрія ІІ 1 червня підійшлидо Москви і почали облогу.
Взятистолицю не вдалося і тому війська Лжедмитрія ІІ зупинилися неподалік від Москви(12км.), розташувався табором в селі Тушино, і тому його прозвали«тушинський вор». Невдовзі в тушинському таборі опинилася Марина Мнішек,яка визнала нового самозванця своїм покійним чоловіком Лжедмитрієм І.
Втаборі почали стікатися ратні люди, а також окремі представники боярських родівякі були невдоволені Василем Шуйським. В Тушині утворився свій царський двір,боярська дума. Римо-католицька церква уважно спостерігала за тим, щовідбувалося в Росії, сподіваючись використати Лжедмитрія у своїх цілях.
УрядШуйського, який був невзмозі очолити боротьбу проти інтервентів, все більше ібільше утратив вплив в державі. Тушенці почали грабувати захоплені міста.Лжедмитрій ІІ роздавав цілі села і міста своїм прихильникам, підлягаючинаселенню повного розорення. Перед російським народом відкривається дійсна рольпольського авантюриста Лжедмитрія ІІ.
Нанасилля тушенців міщани і селяни вже в кінці 1608р. відповіли стихійнимпідняттям народної війни. Центром народного руху були великі міста: Новгород,Вологда, Великий Устюг та інші. Прикладом героїчної боротьби з інтервентамиявляться оборона Троіце-Сергіевського монастиря. Селяни зібравшись за мурамимонастиря оборонялись на протязі 16 місяців (вересень1608-січень1610р.) від 15тисячного загону інтервентів. Великі людські втрати, безрезультатний штурмвимусили інтервентів зняти облогу. Оборона Троїце-Сергієвського монастирясвідчить про високий патріотичний під’йому народних мас.
В1609р. польський король Сигізмунд ІІІ, остаточно впевнися в тому, що Лжедмитрійневзмозі оволодіти Москвою, і вирішив почати відкрите вторгнення.
Увересні 1609р. польське військо вторгнулося в Росію і підійшов Смоленська.Смолячи стійко захищали своє місто. Король не зміг відразу оволодітиСмоленськом і почав облогу міста, вирішили залучити до цього і сили Тушинськоготабору. Це прискорило розпад Тушина. Самозванець у грудні 1609р. втік у Калугу,де згодом був вбитий.
В Тушинібояри на чолі з Філаретом Романовим вирішили послати посольство до СигізмундаІІІ. Очолив посольство боярин Салтиков. У лютому 1610р. воно уклало з королемдоговір, за яким син короля Владислав визнавався російським царем. Владаобмежувалось Боярською думою «семибоярщина ».
Усерпні 1610р. цей уряд уклав з С. Жулкевським договір, за яким: син СигізмундаІІІ Владислав, повинен був для зайняття престолу особисто прбути до Москви,прийнявши перед тим православ’я, поляки мали зняти облогу у Смоленська. ОднакСигізмунд ІІІ не збирався виконувати цей договір, тому що сам вирішив статимосковським царем. Тим часом у вересні 1610р. На основі цього договору полякиввійшли в Москву. Реальна влада опинилася в руках польського командування тайого прибічників з московської знаті.
Післяузяття Смоленська 2 червня 1611 року Сигізмунд, залишивши в місті гарнізон,змушений був, побоюючись заколоту, розпустити свою армію й повернутися вПольщу. У червні 1611р. Після 21 місячної облоги капітулював Смоленськ. Післяцього Сигізмунд ІІІ тріумфально в’їхав у Варшаву. На той час у ній як полоненіперебували Василій Шуйський та кілька інших високопосталені московські діячі(серед них був Федір Романов). Король сподівався що йому вдасться заволодітимосковським троном.
Тимчасом шведи, скориставшись відкликанням російських сил з Новгородської землі доМоскви, улітку 1611 року зайняли Новгород, Псков і Тихвін.
ВПоволжі почалося формування народного ополчення під проводом Кузьми Мініна такнязем Дмитрія Пожарського. Вирішальну роль у його створенні зіграло купецтвоНижнього Новгорода. Наймані загони також виразили бажання приєднатися доополчення, але одержали відмову.
Напочатку квітня 1612 року війська ополчення зайняли Ярославль. Тут на противагу«Семибоярщині» була сформована Рада всієї землі, армією якого стало земськеополчення. Його загони зайняли Твер, Володимир, Рязань і ряд інших міст,перерізавши шляхи до Москви зі сходу й північного сходу. Чисельність ополченнядосягала 30 тисяч чоловік.
Наприкінцілипня ополчення виступило з Ярославля в похід на Москву. 3 серпня його авангардпідійшов до Білого міста й розбив табір між Тверскими й Петровскими воротами.Другий загін ополченців 12 серпня звів острожок між Тверскими й Никитскимиворогами. Ці загони блокували смоленську дорогу, по якій повинен був підійтипольський гетьман Ходкевич із підкріпленнями для московського гарнізону. 20серпня ще один російський загін зайняв район Арбатских воріт. КозакиТрубецького, у свою черга, розташувалися до південно-сходу від Білого міста — уЯузских воріт і на Воронцовом поле.
Трубецькойпропонував приєднати свої сили до ополчення, але Пожарський утримався відперемішування загонів з козачими. Пожарському не хотілося ділити із Трубецькимлаври визволителя Москви. Проте польський гарнізон виявився відтиснутий уКремль і майже повністю блокований. Обложені почали нести гостру недостачупродовольства. Усього в Кремлі було обложено близько 3 тисяч поляків інімецьких найманців.
21серпня з боку Вязьми до Москви підійшла армія Ходкевича, що нараховувалаблизько 12 тисяч чоловік, у тому числі близько 8 тисяч українських реєстровихкозаків. Піхоти ж було лише 1,5 тисячі. Йому протистояло не менш 20 тисячополченців і близько 5 тисяч козаків Трубецького. Правда, частина російськихсил була відвернена на облогу Білого міста. 22 серпня гетьман форсував рікуМоскву в Новодівочого монастиря й атакував кінноти Пожарського на Дівочомуполі. У ході семичасового бою росіяни були відтиснуті до Чертольским воріт.Після цього Ходкевич увів у справу піхоту, що штурмувала Земляний вал. У цейчас у фланг Ходкевичу вдарили козаки Трубецького, підкріплені п'ятьома сотнямикінних ополченців. Польські війська не витримали натиску переважаючих силсупротивника й відступили.
23серпня полякам, що вийшли із Кремля, удалося відбити в козаків Трубецькогоострожок і церква Георгія на Яндове. Ходкевич у той день перейшов у Донськоймонастир, готуючи прорвався в Замоскворечье. Пожарський же сконцентрував своїсили в районі церкви Іллі Повсякденного на Остоженке. 24 серпня відбувсязустрічний бій між кіннотами Ходкевича й ополчення на підступах до Донськогомонастирю. Росіяни виявилися відкинуті до Земляного вала, потім польськанаймана піхота й українські козаки, вибили їх і звідти. Запорожцям Зборовскоговдалося у взаємодії з гарнізоном Кремля взяти Климентовский острожек. Гетьмануже розпорядився ввести в Замоскворіччя 400 возів із продовольством,призначеним для захисників Кремля. Однак Трубецькой контратакою повернувКлиментовский острожок, і Ходкевич змушений був відступити. У Кремль прорвалосялише 600 чоловік з полку Певяровского. У цей час Пожарському вдалосяорганізувати загальну контратаку, атакував Ходкевича з лівого флангу. Ізправого флангу вдарили козаки Трубецького, а в центрі — головні силиПожарського, що складалися з піхоти й спішеної кавалерії. Військо Ходкевичавідступило до Донського монастирю, а звідти 25 серпня рушило назад до Вязьми.Позбавлений підтримки ззовні польський гарнізон Москви 27 жовтня 1612 року,виснаживши запаси продовольства й пороху, капітулював.
Улистопаді керівники ополчення розіслали в усі російські воєводства грамоти проскликання Земського собору, що у лютому 1613 року обрало на царство МихайлаРоманова.
Улютому 1613 р. Михайло Романов був вибраний на російський престол (1613-1645).Перед новим урядом стояло завдання закінчення воєнних дій з Польщею й Швецією йочищення території країни від збройних загонів.
Алеборотьба з інтервентами не закінчилась. Тепер вона велась зі шведами, головнимчином у районі Тихвіна, що стояло на шляху з Новгородської землі в центральнірайони Росії. Після провалу спроб взяти Тихвін штурмом, Делагарді почав тривалуоблогу міста, що закінчилася невдачею. Жителі Тихвіна, що вкривалися за йогостінами, околишні селяни й військовий загін, що прибув з Москви, зуміли нанестишведам поразка, та змусила їх не тільки зняти облогу Тихвіна, але й відмовитисявід подальших наступальних операцій у напрямку до центра Російської держави.
Доцього ж часу встановлюються й безуспішні спроби шведів опанувати Псковом. Шведип'ять разів намагалися взяти Псков (в 1611, 1612, два рази в 1615 і в 1616 р.).Особливої гостроти боротьба за Псков досягла в 1615 р., коли сам шведськийкороль Густав II Адольф почав облогу міста. Армія Густава Адольфа під Псковомнараховувала більше 13 тис. найманців різних національностей. Повне оточенняПскова було закінчено в 20-х числах серпня 1615 р. Міщани, котрих було значноменше, ніж осаджуючих, вели активну оборону. Велику допомогу обложеним надавалипартизанські загони з околишніх селян, вони знищували їхні дрібні групи. 17жовтня 1615р. інтервенти були змушені зняти облогу Пскова й ввідступити доНарви. Героїчна оборона Пскова ще раз продемонструвала невичерпну стійкість ісилу російського народу й змусила шведів почати мирні переговори. Швеція поспішалазакінчити війну, поки в її руках перебувала ще значна частина російськоїтериторії. Російській державі, що продовжувала війну з Польщею, також потрібнийбув мир зі Швецією.
23лютого 1617 р. у селі Столбово (поблизу Тихвіна) був укладений мирний договірРосії зі Швецією. Шведи повернули захоплений ними Новгород, але російський урядпримушений було погодитися із захопленням Швецією старих російських міст (Івангород, Ям, Копорье, Орешек ), а також Корслы й Корельского повіту. Такимчином, до Швеції переходила територія, що мала важливе політичне й економічнезначення. Російська держава втрачала виходу до Балтійського моря. ТериторіяКарелії й карельський народ виявилися розірваними на дві частини, причому центрКарелії — місто Корела відійшов до шведів. На це карели відповіли масовимпереселенням із захопленого шведами Карельського перешийка усередину Росії, щотривало протягом декількох десятиліть (до середини XVII в.) і закінчилосявиходом всіх карел з меж Швеції.
Загоникоролевича Владислава й гетьмана Ходкевича знову вторглись у російські землі в1617 р. Просуваючись через Вязьму, польські загони до жовтня 1618 р. підійшлидо Москви й зайняли Тушено. 1 жовтня воєнні дії розгорнулися в стін Білогоміста (у районі Арбатских воріт). Приступ був відбитий, і інтервенти відійшладо Троїце-Сергієвого монастирю й Калузі. Проти загарбників активно діялизміцнілі урядові війська й населення зайнятих інтервентами територій. Авантюримагнато-шляхетской верхівки виснажили Польщу, і нові спроби інтервентів уже немали успіху. Міжнародна становище, що загострилася напередодні Тридцятирічноївійни, також перешкоджала Речі Посполитої продовження завойовницької політикина Сході. Реч Посполита змушена була укласти в грудні 1618 р. у селі Деуліно (біляТровце-Сергівєва монастиря) перемир'я на 14,5 років, при цьому вона отримувалазахоплені нею Смоленські, Чернігівські й Новгород-Сіверські землі. Втрата цихтериторій була важка для Російської держави, але воно отримало відпочинок післятривалої боротьби.
Такимчином, до кінця 1618 р. територія Російської держави була звільнена відворогів, за винятком земель, що відійшли до Швеції по Столбовському миру й, щозалишилися під владою Речі Посполитої по Деулінському перемир'ю.
Намою думку, якщо Лжедмитрій І був витвором рук боярських, то Лжедмитрій ІІ був “орудиемнародной массы” проти свавілля аристократії. Смак влади і небажання ділитисянею призвели до загибелі обох самозванців: першого – від рук боярських, другого– від рук поляків. Початок XVII ст. характеризувалося внутрішньою слабістю нетільки російського, але й польської держави. Підтримуючи самозванців, корольСигізмунд одержав можливість направити найбільш неспокійну частину: шляхти наРусь, трохи розрядивши внутрішню обстановку.
Російськадержава не могла примиритися із втратою Смоленська й Сіверщини, які захопилаРіч Посполита по Деулинському перемир'ю. До того продовжувало існувати постійнапогроза польсько-литовської інтервенції. Деулинськое перемир'я й Столбовськиймир порушували життєві інтереси Російської держави. Зміцнення економічного йполітичного положення Країни дозволило уряду Михайла Романова перейти до більшеактивної зовнішньої політики й почати боротьбу за повернення областей,захоплених Річ Посполитої під час інтервенції.
Поразки,нанесені шведським королем Густавом II Адольфом габсбургсько-католицькій групідержав під час Тридцятирічної війни, створювали сприятливу обставину для вступуРосії у війну з Польщею. Війна яка почалася навесні 1632р. одержала назвуСмоленської війни, тому що Російську державу переслідувала в ній поверненняСмоленська, чернігівських та Новгород-Сіверських земель. Цій війні, крімдипломатичної підготовки, передувала й серйозна військова підготовка. Допочатку війни Росія мала кілька полків, сформованих і збройних відповідно достану військового справи в Європі в епоху Тридцятирічної війни. Російська арміянараховувала 40 тис. чоловік.
Восени1632 р. російські війська зайняли ряд міст на Сіверщині й Смоленщині. Алеоблога Смоленська, що почалася навесні 1633 р., не мала успіху.
ЗагінВолконського який складався з рейтарських та драгунських полків іноземногостроя зробив ризький прорив на Україну. Одночасно з настанням військ почавсястихійний рух російських селян Смоленського й Дорогобужського повітів. Селянистворювали партизанські загони. Партизанський рух ставав великою силою вборотьбі з ворожими військами. Однак командування царської армії боялисянародного руху й не використовувало його.
Улітку1633 р. на допомогу обложеному польському гарнізону Смоленська прийшов новийкороль — Владислав IV з більшим військом. Російські війська виявилисявідрізаними й притиснутими до стін Смоленська. В армії почалися сильний голод,хвороби, висока смертність. Російське командування капітулювало в лютому 1634р. Ні в цей момент, ні пізніше Росія не одержала обіцяної підтримки з бокудержав, які воювали проти Габсбургів у Тридцятирічній війні. Турецький васал — кримський хан, діючи в контакті з Річ Посполитої, спустошив набігом російськіземлі. Це відволікло частину збройних сил із західного фронту.
Війнабула закінчена в 1634 р. Поляновським миром, що підтвердив умови Деулинськогоперемир'я, доповнивши їхньою відмовою Владислава від домагань на російськийпрестол.
Обманутеу своїх розрахунках на підтримку держав антигабсбурзького угруповання успіхамяких воно сприяло, російський уряд послабив свої зв'язки з Данією, Голландією йШвецією. Відпустка хліба й селітри в ці країни був скорочений і вироблявсятепер у тих масштабах і на тих умовах, які відповідали економічним інтересам Російськоїдержави.
Післявозз'єднання України з Росією в 1654 році почалася їхня спільна боротьба протиРечі Посполитої. На Смоленськом напрямку були зосереджені російські війська начолі із царем Олексієм Михайловичем. Улітку 1654 року Білий і Дорогобуж здалисябез бою. У червні 1654 року почалася облога Смоленська. У вересні місто булоздано. Польський гарнізон вийшов зі Смоленська, склавши зброю й прапори.Частина шляхтичів пішла із залишками гарнізону, але багато хто залишилися усвоїх смоленських маєтках, ставши жителями Росії
Отже,з 1654 року в історії Смоленського краю відкрилася нова сторінка. А поАндрусівському перемир'ю 1667 року Смоленщина остаточно переходила до Росії.
Такимчином, Московське царство в сер. XVI ст. значно зміцнило свої міжнароднійпозиції. Основною проблемою зовнішньої політики Москви за правління царя ІванаГрозного став вихід до Балтійського моря. Головною перешкодою на цьому шляхубув Лівонський орден. Причиною затяжної виснажливої Лівонської війни(1558-1582рр.) стало порушення договору укладений в 1554р. Лівонією зРосійською державою. Як наслідок цієї війни Лівонський Орден припинив своєіснування а землі Лівонії перейшли в спільне володіння Великого князівствоЛитовського і Польщі. У зв язку зі смертю останього Рюриковича, розгорнуласяборотьба за московський трон. Польські магнати вирішили втручатися в цюборотьбу й підтримали Лжедмитрія, який видав себе за чудом урятованого синапокійного Івана Грозного. Лжедмитрію вдалося захопити Москву і прийняв титулцаря. Рік по тому жителі Москви постали проти поляків. Самозванець загинув, айого прибічники опинилися у в язниці або втекли до Польщі.
Царембуло проголошено Василя Шуйського, якому прийшлося боротися ще з однимсамозванцем Лжедмитрієм ІІ. Але піднесення російського патріотичного рухузвільнили Москву від поляків. Новий цар Михайло Романов підписав у 1619р. ізСигізмундом ІІІ Деулінське перемир’я. Згідно з ним Речі Посполитої відійшлиСмоленська, Чернігівська та Сіверська землі. У 1632р. Росія зробила невдалуспробу повернути собі Смоленськ. Підписаний у 1634р. Поляновський мирпідтверджував загальні умови Деулінського перемир’я. Москва задовольниласявідмовою Владислава на російський престол.
Розділ ІІПолітичні відносини Польщі з країнами Південної і Східної Європи в другійполовині XVI – першій половині XVI століття.
2.1 Стосунки РечіПосполитої зі Швецією
Звизволенням від датського панування, Швеція сама почала вести широку агресивнуполітику по відношенню к своїм сусідам. Головну роль у зовнішній політиціШвеції відігравала балтійське питання. Намагання повністю заволодітиБалтійським морем, для завоювання монопольного положення в балтійській торгівліхарактеризує найбільш ярку політику шведських королів як у XVI так і XVIIст.Тривала серія війн з цією метою велася Швецією з усіма її сусідами.
Напочатку XVIст. Швеція починає відігравати велику роль північно – східнійЄвропі. На той час вона перетворилась в зібрану і кріпку дворянську монархію.
Впершеполітичні інтереси Польщі і Литви з Швецією зіткнулися у період Лівонськоївійни 1558-1583рр. в районі Інфлянт, причому і тоді, коли в ній обидві сторонипротистояли одна одній, і тоді, коли вони перебували в союзі, відносини міжними істотного значення не мали, перебували в тіні стосунків Польщі і Литви зМосквою, незважаючи на те, що в ході даної війни Швеція закріплялася впівнічній Естонії, на володіння котрою Польща і Литва претендували. Характерцих відносин змінився наприкінці ХVI ст., і стан, якого вони набули протривавдо 1660р.
Зачасів володіння Еріка XIV (1560-1569рр.) Швеція збільшила свої володіння, асаме в1561р. зайняла Естонію і таким способом здобула собі доступ до торгівлііз Східною Європою. Брат Еріка Ян ІІІ (1569-1592рр.) під впливом єзуїтівприхилився до католицької віри й увійшов у тісні зв’язки з Польщею. Разом із полякамивів війну з Московщиною, а його полководець Понтіс Делагарді поширив шведськіволодіння над Фінським заливам в Інгрії. Свої впливи у Польщі Ян –використав нате, щоб для свого сина Сигізмунда добути польську корону в 1587р. Після смертібатька Сигізмунд став також шведським королем. У 1594р. відбулася йогокоронація в Швеції. Він об’єднав під свою владу такі великі простори, якими дотого часу ніхто не володів на півночі Європи. Але Сигізмунд був вихований укатолицькій вірі під впливом єзуїтів і тому спочатку зустрічав труднощі вШвеції. Унія між Швецію та Польщею мала персональний характер, але шведи боялися,що Польща схоче мати над ними провід. Сигізмунд був зобов’язаний ухвалою сейму1593р. повернутися до Речі Посполитої. Щоб утримати самостійність держави,шведські вельможі віддали регенцію в руки Карла, князя Судерманії, що мавшироку популярність серед міщанства й селянства як щирий євангелік.
УШвеції Сигізмунд ІІІ був особою непопулярною: на відміну від шведів- лютеран,він був католиком, причому запеклим; недовподоби було й те, що фактично він уїхній країні не правив. Цю непопулярність у своїх інтересах використовував КарлСудерманський; його дії були спрямовані на позбавлення Сигізмунда ІІІшведського престолу.
Карлскликав церковний з їд в Упалі у 1593р., і там вирішено, що Святе Письмо маєбути єдиною основою шведської церкви. Ці постанови звернулися проти планівСигізмунда, що хотів привернути католицьку церкву у Швеції.
Довідавшисьпро це, у 1589р. Сигізмунд ІІІ висадився з військом у Швеції, щоб відновитисвою владу у ній, проте зазнав поразки; Карл полонив його але невдовзівідпустив. Сигізмунд ІІІ ні з чим повернувся до Польщі, а 1599р. ріксагдетронізував його. Цього акту Сигізмунд ніколи не визнавав і постійнотитулувався шведським королем. Так само титулувались його син Владислав IV і до1660р. Ян Казимир. У результаті 1604р. Карл Судеранський став шведським королемКарлом IX.
ВтратаСигізмунда ІІІ шведського трону стала переломним моментом у відносинах РечіПосполитої і Швеції. Відтоді вони були пронизані прагненням Сигізмунда ІІІ тадвох його наступників на польському престолі заволодіти й шведським.Протистояння якого набрали відносини, мало не тільки династичний характер.Ішлося головним чином про суперництво двох держав за панування в східнійчастині південної Прибалтики.
Ініціатораминаступної війни були шведи. Спочатку вони захопили Лівонію до Двіни, аленезабаром польсько-литовські війська відкинули ворога.
У1600р. Сигізмунд ІІІ домігся проголошення сеймом інкорпорацій північної Естоніїдо складу Інфлянт Речі Посполитої. Найзначнішим бойовищем цього етапу війнистала битва з участю великого гетьмана литовського Яна Ходкевича, котрий у1605р. під Кірхгоьмом розбив шведські війська, що втроє переважали поляків.
Воєннепротистояння тривало до 1611р., коли було укладено перемир’я на кілька місяців.Воно продовжувалося кілька разів. У 1617р. шведським королем став Густав ІІАдольф (1611-1632), син Карла IX.
ГуставАдольф змагав до того, щоб Балтійське море зробити справді шведським морем тадобути в шведські руки всі життєві пункти на його побережжях. Ці його планиспричинили війну з усіма сусідніми. Будова Ґетеборга була головною причиноювійни з Данією (1611-1613рр.). Швеція не мала ще зорганізованих сил, і ХристиянIV переміг її. Зате повний успіх дала війна з Московщиною.
ГуставАдольф використав внутрішні ворохобною, у якій перебувала московська держава, йопанувати дальші території над Фінським заливом. Мир був підписаній в селіСтолбове в лютому 1617р. Умови цього договору були тяжкі для Російськоїдержави. Новий московський цар Михайло Романов погодився віддати Швеції ін гріюі Карелію.
Такимчином Швеція добула сполучення між Фінляндією й Естонією та задержала в своїруках доступ до східноєвропейської торгівлі. За трирічним перемир’ям 1618р.Швеція отримала естонське місто П’ярду. У1621р. Густав ІІ Адольф, використавшите, що Річ Посполита вела війну з Туреччиною захопив значну частину Інфлянт. Улипні того ж року гетьман Кшиштоф Радзивілл, який керував діямипольсько-литовського війська, уклав з шведами чотирирічне перемир’я, що за нимбільша частина Інфлянт на північ Двіни залишилася за противником.
Черговапольсько-шведська війна 1625-1629рр. є одним із епізодів Тридцятилітній війни,хоча й співпрацювала з католицьким табором, зокрема з Габсбургами.
Сигізмундпісля детонації не хотів зректися своїх прав до шведської корони і всеприготовляв наїзд на Швецію, утворюючи проти Густава Адольфа союз католицькихдержав. Щоб остаточно цю справу Густав Адольф уклав похід на Лівонію, що перейшлабула частинна під польську владу.
Улітку1621р., у розпал воєнних дій під Хотином, шведи перейшли в настання в Лівонії йКурляндии й у короткий строк, домоглися значних успіхів. Незабаром капітулювалаРига. Для Річ Посполитої це було дуже важким ударом, тому що через устя Двінийшла основна маса товарів з Великого князівства Литовського. Захоплення Ригиробив шведів хазяями в Східній Прибалтиці.
В1625р. шведи взяли Дерпт. У їхні руки потрапили до цього часу й курляндскиепорти. Прагнучи опанувати всіма найважливішими пунктами на Балтійськом море йперетворити його у внутрішнє шведське море, Густав Адольф переніс воєнні дії вПруссію й Польське Помор'я.
В1626р. Шведське війська висадилися в порту Пиллау. Не зустрічаючи ні найменшогоопору з боку прусського герцога, вони форсованим маршем перетнули Пруссію йопанували лежачої в дельті Вісли Мальборком. Незабаром були зайняті Пуцк іЭльблонг; до осені 1626р. вся північ Пльського Помор'я, за винятком Гданська,був захоплений шведами. Втрата Помор'я зачіпали життєві інтереси широких шарівпольської шляхти. Тому польські війська, що діяли проти шведів, були значнопосилені й навесні 1627р. перейшли в настання. Вони опанували Пуцком ірозгромили чотирьохтисячний загін німецьких ландскнехтів, найнятих ГуставомАдольфом. Восени 1627р. польський флот здобув перемогу над шведськими кораблямий змусив шведів зняти блокаду Гданська. Однак, незважаючи на ці успіхи, значначастина Помор'я залишалося в руках шведів. Воєнні дії тривали змінним успіхом.
Гетьманпольний короний С. Конєцпольський 27 червня 1629р. завдав поразки швед у битвіпід містом Тшцяною, що поблизу правого берега Вісли; Густав ІІ Адольф був у нійпоранений, ледве не потрапив у полон і дув змушений погодитись на підписання увересні того ж року в Альтмарку (Старому Тарзі поблизу Гданська) шестирічногоперемир’я, умови якого для Польщі були тяжкими: у руках шведів залишилосякілька стратегічно важливим міст зазначеної вище частини Королівської Прусії івся територія Інфлянт на північ від Двіни. До шведів перейшов також нечисленнийпольський флот. У 1630р. Густав ІІ Адольф наклав на торгівлю через Гданськ митов розмірі трьох з половиною відсотків, чим сильно вдарив по економіці Гданськаі всієї Речі Посполитої.
У1632р. після смерті Сигізмунда ІІІ королем Речі Посполитої став Владислав IV, апісля загибелі під Лютценом (біля Ляйпціга) Густава ІІ Адольфа на шведськомупрестолі опинився його шестирічна дочка Христина (1632-1654). КоролеваХристина, вирісши за регентство канцлера Оксеншерни, бачила, як її країнасягнула вершин могутності.(див. додаток №18) Швеція брала участь кТридцятилітній війні у тісному союзі з Францією. Одначе королева повернулась докатолицизму, зреклася трону й подалася до Риму.
Обидвікраїни готувалися відновити воєнні дії після закінчення Альтмарськогоперемир’я. Умови перемир'я, укладеного, нарешті, у вересні 1629р. в Альтмаркена шість років, були дуже важкі для Річ Посполитої. Шведи втримували у своїхруках Лівонію й Эльблонг, а також всі порти Східної Пруссії. Із Гданьском шведиуклали особливу конвенцію, по якій більша частка митних зборів у Гданьскепереходило в руки шведів. Швеції вдалося в цей час фактично підкорити своєївлади балтійське узбережжя й повністю поставити під свій контроль всю їїморську торгівлю.
Протедо цього не дійшло: під тиском Франції, Англії та Голландії у вересні 1635 р. вШтумдорфі було укладено перемир’я на 26,5 років, згідно з яким Швеція повернулаПольщі всі окуповані нею міста Королівської Пруссії, відмовитись від згаданогомита (на той час його збір приніс шведам 11 млн. золотих), натомість збереглаза собою територію Інфлянт на північ від Двіни; було домовлено, що впродовжперемир’я Владислав ІV не повинен претендувати на шведський престол. У 1655 р.Швеція це перемир’я зірвала і напала на Польщу.
ЗаВестфальським миром 1648р. Швеція отримала землі на півночі Німеччини в устяхтрьох великих рік – Ельби, Везера і Одера. Крім того, Швеція захопила (в1645р.) у Данії о. Готланд і отримало право вільного проходу шведських судів черезЗонд. В сер. XVI ст. Швеція витіснила датчан з Південної Скандинавії.
2.2 Відносини з імперієюГабсбургів
Провідноюдинастією Європи XVI –XVII ст. був, поза сумнівом, дім Габсбургів з йогоавстрійською та іспанською гілками. Втручання Габсбургів в життя ЗахідноїЄвропи та Німеччини цього періоду добро відомі. Багато з цих втручань малифатальні наслідки для деяких слов’янських народів. Подібно до цього, певніподії, які часто залишалися поза увагою, не тільки справили глибокий вплив напіднесення і занепад Габсбурги, а й проливають нове світло на історію тодішньоїЄвропи.
У другійі третій чвертях XVI ст. відносини Польщі з Габсбургами були спокійними. На1587-1588 рр. у цих відносинах спостерігався спалах ворожнечі у зв'язку знамаганням Максиміліана Габсбурга зайняти польський престол.
Смертьостаннього короля – Ягеллонів (1572р.) відктила перед Габсбургами новіможливості. Хоч Сигізмунд Август і був зятем Фердинанда І, і була ймовірнатого, що він не залишить нащадків, імператор нічого не зробив, аби покращитишанси здобути польський трон членові свого дому. Щоправда, Габсбургівненавиділа польська шляхта, але чимало магнатів та вищого духовенства прихильноставилися до вибору Габсбургів і пропонували Фердинанду підготувати грунт длядій у близькому майбутньому.
Підчас другого між королів я, яке виникло після втечі Генріха Валуа до Франції(1574р.), шанси Габсбурги у Польщі покращилися. Польські магнати підтримувалиобрання Габсбурга, а в Литві, де Габсбурги привернули на свій бікнайвизначніший магнатський рід – Радзевіллів, становище було не краще. Пізнішевідбулися подвійні вибори у Польщі, більшість шляхти обрала Стефана Баторіякоролем, а про габсбурзька знать проголосила Максиміліана ІІ спадкоємцем поГенріхові Валуа. Справу Габсбургів не було б цілком програно, якби МаксиміліанІІ мав змогу й бажання вдатися до енергійніших заходів, ніж дипломатичнізносини з Баторієм.
НаступникМаксиміліана ІІ Рудольф ІІ (1576-1612рр.), як і його батько, цікавився лишеЛівонією і в своїх посланнях до Івана Грозного давав лише непевні обіцянки щодоукладання союзу. Цар опинився в ізоляції і був не в змозі стримувати переможнепросування реформованого війська Баторія, тому йому довелося просити Паниноговтручання. Папі вдалося домогтися про мирну угоду між Баторієм, Швецією таІваном Грозним.
УспіхБаторія змусив Рудольфа ІІ зробити спробу налагодити стосунки з Польщею. Але цевиявилося марним через відмову імператора зірвати стосунки з Московією. Раптовасмерть Баторія (1586р.) відкрила для Габсбургів нові можливості, аленерішучість Рудольфа ІІ завадила йому скористатися ними.
У1589 р. за сприянні римського папи Польща уклала з ВіднемБитомсько-Бендзінський трактат, за яким Габсбурги зобов'язалися не втручатися увнутрішні справи Речі Посполитої і не вступати в союзи з державами, спрямованіпроти неї. Відтоді відносини Австрійською
монархіїй Речі Посполитої до першого поділу останньої у 1772 р. були в основномудобросусідськими. У 1613 р. Річ Посполита уклала з Віднем союз. На початкуТридцятилітньої війни Польща, як зазначено вище, надала Габсбургам допомогу,відрядивши Словаччини загін лісовчиків.
Правлячікола Польщі нічого не зробили, щоб повернути їй ті сілезькі землі, котрі,опинилися поза її кордонами. До 1620 р. ці землі входили до складу Чеськоїдержави. До 1526р. у ній правела Ягеллонська династія: Владислав (1471-1516;Сілезією він володів з 1490 р.) та його син Людовік (1516-1526). Людовік, якийбув й угорським королем, загинув біля містечка Могач, що в Угорщині над Дунаєм,що у ній чесько-угорське військо було розгромлене турецьким султаном СулейманомІ Пишним (1520-1566). Людовік не залишив після себе потомства. Над ЦентральноюЄвропою нависла загроза подальшої експансії Османської імперії. За цих умов начеський престол був обраний син Карла V — Фердинанд І (1526-1564; у ці ж рокивін був угорським королем, а у 1556-1564 рр. ще й імператором); у Чеськійдержаві сподівалися, що він за допомогою свого батька зможе захистити її відтурків.
ПісляФердинанда І у Чеській державі до 1619 р. правили Габсбурги, які водночас булиугорськими королями й імператорами: Максиміліан II, Рудольф II і Маттіас. Підчас антигабсбурзького повстання (1618-1620) чехи обрали своїм королем курфюрста, Пфальца (історичної області в Німеччині) Фрідріха (1619-1620). Післятрагічної для і чеського народу битви на Білій Горі (поблизу Праги), щовідбулася 8 листопада 1620 р. (у ній повсталі були розбиті імператоромФердинандом II Габсбургом), він втратив національну незалежність. У земляхЧеської корони (це поняття як територіальне зберігалося і після 1620 р., воноохоплюючи, як і до того, також Сілезію) повністю запанували Габсбурги (післяФердинанда II правив Фердинанд III).
Нічогоне зробила Польща й для того, щоб включити до свого складу Західне Помор'я,хоча певний час така можливість існувала. Тамтешній князь Богуслав X у 1513 і1518 рр. звертався до Сигізмунда І з пропозицією приєднати цей край до Польщіабо укласти між ними вічний союз. Цю ідею підтримали примас Ян Ласький тавелико-польська шляхта, проте заперечили впливові малопольські можновладці,котрі побоювалися, що реалізація плану ускладнить відносини Польщі з імперією,особливо з Бранденбурзьким маркграфством. У результаті вигідна для Польщіпропозиція Богуслава X і зависла у повітрі. Цим скористалася Бранденбургія,котра у 1529 р. змусила князя і Західного Помор'я укласти з нею династичнуугоду, що відкривала Гогенцоллернам шлях до опанування цієї території: угодапередбачала, що як вигасне князівська династія Західного Помор'я, то воноввійде до складу Бранденбурзького курфюрства. У 1637 р. безпотомно помер князьЗахідного Помор'я Богуслав XIV і тоді ж на більшій частині його територіїзапанували шведи. Польща приєднала до своїх володінь леннозалежні від себеБитовську і Лемборкську землі (вони були включені в Королівську Пруссію).Слупську землю захопила Бранденбургія. Цей стан володіння Західним Помор'ям бувзакріплений Вестфальським миром 1648 р., яким закінчилася Тридцятилітня війна.
НевдачіГабсбургів у Польщі продовжувалися і наприкінці XVI ст., вони були здебільшогонаслідком дипломатії короного канцлера Заморського. Цей меткий державний діяч,який був провідною постаттю в суспільному житті Польщі протягом останньогоміжкоролів’я і правління Сигізмунда ІІІ, був відвертим ворогом Габсбургів. СамеЗаморський зруйнував усі зусилля папства й Рудольфа ІІ, спрямовані на створенняхристиянської лігши проти турків, куди мала увійти й Польща.
Ще напочатку XVIст. Річ Посполита могла приєднати до себе Прусське герцогство, алеСигізмунд ІІІ шукав підтримки Бранденбурга в розв’язанні російських і шведськихсправ і тому не зробив цього, давши згоду на перехід герцогствого титулу добрандер бурської гілки Гогенцоллернів. Незважаючи на те, що брандер бурськийкурфюрст як прусський герцог вважався васалом Речі Посполитої, він домагавсяКарлу Густаву, а коли поляки почали здобути перемоги, перейшов на бік ЯнаКазимира. Фрідріх Вільгельм зобов’язався надати військову і фінансову допомогуРечі посполитій у війні зі Швецією За це вір зажадав верховних прав на колишніволодіння Тевтонського ордену. В 1657р. у Віляві та Бидгощі були підписанітрактати, що скасовували залежність прусських Гогенцоллернів від Польщі йвизнавали суверенітет Східної Пруссії. З часом єдина бранденбурзько – прусськадержава стала джерелом постійної загрози для Речі Посполитої.
2.3 Польсько-турецьківідносини в другій половині XVI – першій половині XVII ст.
Доситьнапруженими тривалий час залишалися відносини Речі Посполитої з Османськоюімперією та її васалами й спільниками, що пояснювалось, з одного боку, частимнападами на польські південно-східні воєводства, а з іншого козацькиминаскоками на турецькі міста й походами українських магнатів у Молдавію.
Щобзахистити Польщу від нападу турків чи кримських татар, Заморський спрямувавувесь свій дипломатичний хист на створення блоку буферних держав у Придунав’ї.Тому він зривав усі спроби австрійської дипломатії залучити до антитурецькогосоюзу правителів Трансільванії, Молдавії чи Волощини. Він навіть здійсниввійськовий похід до Молдавії в 1595р., щоб усунути князя Розвана, який прийнявсюзеренітет імператора. Його було замінено польським васалом Єремією Могилою,якому наказали зберігати дружні відносини не лише з Польщею, але й із султаном,та відмовлятися від будь-якого союзу з імператором.
Укладене1503 р. перемир'я між Польщею і Туреччиною кілька разів поновлювалось, аж покиу 1533 р. не був підписаний вічний мир. “Вічний мир” не був в дійсності вічним,його приходилося без кінця відновлювати. В 1552р. коронний гетьман Польщі МиколайСенявський здійснив похід в Молдавію, поставивши там господаря ОлександраЛапушняну. В цей час відносини між Польщею і Туреччиною загострюються. Алезавдяки дипломатії вдалося залагодити стосунки.
Допочатку XVII ст. відносини цих держав були мирними, хоча й не безхмарними:Польща, а згодом і Річ Посполита, змагалася тримати від себе в леннійзалежності Молдавське князівство, яке від кінця XV ст. перебувало в такій самійзалежності від Османської імперії. Напружений характер згадані відносини почалинабирати наприкінці XVI ст., коли Я. Заморський всупереч волі Сигізмунда III,зробив спробу утвердити панівні позиції Речі Посполитої в Молдавському тасусідніх з ним Волоському та Семигородському князівствах, щоб тримати підконтролем ситуацію в нижньому і
середньомуПодунав'ї. Обидва з останніх названих князівств після вибуху 1593 р. війниімператора Рудольфа II Габсбурга як австрійського ерцгерцога, чеського іугорського короля з Портою (війна тривала до 1608 р.) були втягнуті в орбітуполітики Габсбургів, спрямованої проти неї. Імператор намагався залучити довійни й Річ Посполиту, але Я. Замойський був проти тісних відносин зГабсбургами. У 1595р., спираючись на допомогу сейму, він на чолі польськоговійська вдерся до Молдавії і посадив на господарський престол У ній ЄреміюМогилу. Волоський господар Міхай Хоробрий (1592-1601).
маючинамір об'єднати під своєю владою всі три названі князівства, скинув Є. Могилу,але у 1600р. Я. Замойський повернув йому молдавський престол, посадив у нійгосподя Симона Могилу, Єремєвого брата. Однак наступного року турки скинулиСимеона з престолу і посадили на нього свого ставленика.
Унаступний період польський вплив в Молдавії загалом зберігався. Після смерті Я.Замойського в її внутрішні справи втручалися магнати Речі Посполитої, ставилинавіть на молдавське господарство своїх маріонеток, яких одразу не бариласяскидати Туреччина. Так було до 1617р., коли Порта повністю взяла Молдавію підсвій контроль і, тим самим, впритул наблизилася до кордону Речі Посполитої зМолдавією. Того ж року, коли турецька армія рушила проти Польщі, гетьман С.Жулкевський у містечку Буша Брацлавського воєводства (поблизу Дністра) відімені Речі Посполитої зобов'язався перед представниками Порти не втручатися всправи Молдавії, а також Волощини й Семигороддя й стримувати козаків віднападів на Кримське ханство і Туреччину.
Невдовзіпісля вибуху у 1618 р. Тридцятилітньої війни польсько-турецькі відносини сталипогіршуватися. Річ Посполита у ній участі не брала, але морально підтримувалаГабсбургів — імператорів Маттіаса (1612-1619) і Фердинанда II (1619-1637).Сигізмунд III відрядив на допомогу Фердинандові II 10-тисячний загінлісовчиків, званий так тому, що ним командував Олександр Лісовський. Загін, щодіяв за власними законами і визнавав тільки обраних ним командирів, відзначивсясвоєю участю в рокоші М. Зебжидовського, а також вславився грабунками,розбоями, різного роду авантюрами. Лісовчики у 1619 р. вдерлися до Словаччини,котрою володіли Габсбурги, і завдали поразки семигородському війську, яке сюдиприбуло, щоб послабити удар Габсбургів по повсталій проти них у 1618 р. Чехії.Дізнавшися про це, семигородський князь Бетлен Ґабор (1613-1629), турецькийвасал, змушений був зняти спільну з чеським загоном облогу Відня і відступитивід нього. Дії лісовчиків, спровоковані Сигізмундом III, не могли не відбитисянегативно на польсько-турецьких відносинах. З кінця XVI ст. їм додалинапруження й згадані вище дії запорозьких козаків. На 1613-1620 рр. припадаєнайбільша інтенсивність козацьких наїздів, деякі з яких сягали міста Синоп, щона південному узбережжі Чорного моря.
Польсько-турецькавійна назрівала. Розпочала її Річ Посполита у вересні 1620р. Кварцяне військо інадвірні магнатські загони під командуванням обох коронних гетьманів — С.Жулкевського і С. Конецпольського — вдерлися до Молдавії, щоб відновити у нійполітичні позиції Речі Посполитої. Сподіваної допомоги від козаків і молдавангетьмани не отримали. 18-20 вересня у битві під урочищем Цицорою, поблизустолиці Молдавії — Ясс, поляки були розгромлені переважаючими силами турків,яким допомагали татари і семигородці. Під час відступу поляків 6 — 7 жовтня вкількох кілометрах від Дністра на території Молдавії, навпроти подільськогоміста Могильова, що на лівому березі цієї ріки, вони були розгромлені. У боюзагинув С. Жулкевський, а С. Конєцпольський та кілька інших польськихвоєначальників потрапили у полон; там само поліг й чигиринський підстаростаМихайло Хмельницький, а його син Богдан Хмельницький опинився у полоні.
Длявідсічі турецької загрози було набрано 35-тисячне військо на чолі з гетьманомвеликим литовським Я.К. Ходкевичем. У серпні 1621 р. воно розташувалося таборомбіля замку молдавського міста Хотин (номінально цим військом командувавкоролевич Владислав, який постійно перебував у таборі). На початку вересня надопомогу полякам прибув 40-тисячний козацький загін під проводом гетьмана П.Сагайдачного. Полякам і козакам протистояла керована султаном Османом І(1618-1622) армія в складі 100 тис. турків і 20 тис. татар. Облога султаномпольського табору і козаків у вересні й на початку жовтня була безуспішною,завдяки головним чином козакам, які врятували польське військо від розгрому.Після смерті 24 вересня Я.К. Ходкевича цим військом, командував регіментарСтаніслав Любомирський. На допомогу обложеним мало підійти посполите рушення, щона чолі зі Сигізмундом ІІІ збиралося на лівому березі Дністра.
8жовтня султан Сулейман ІІ підписує вкрай невигідний для Туреччини Хотиискиймирний договір. По Хотинскому мирі кордон між Туреччиною й Польщею проходитьчерез Дністер, Туреччина і її васал, Кримське ханство, зобов'язуються ненападати на землі Польщі й України. Польща передає туркам Хотин, забороняєкозакам, судноплавство але Дніпрові й Чорному морю, військові походи на Крим іТуреччину.
ПісляХотинської війни до 1671 р. польсько-турецькі відносини були мирними.Затьмарили їх тільки авантюрні, не санкціонованим урядом Порти вторгненнясилістрійського намісника Мегмед Абази-паші на територію Подільськоговоєводства у 1633 р. Наступного року його за це було страчено у Стамбулі. У1635 р. Туреччина знову підписала з Річчю Посполитою мирний договір, якийпідтвердив умови угоди 1624 р.
Незважаючина кількісну перевагу, туркам і татарам не вдалося вторгнутися на українськийберег Дністра, і вони змушені були укласти мир. Завдяки спільним зусиллям польськогой українського народів турецько-татарська небезпека була ліквідована. Дворцовіперевороти, що почалися незабаром у Стамбулі, на ряд років відсунули погрозутурецької агресії.
Востанній четверті XVI – половині XVII важливе місце у зовнішньополітичномужиття Речі Посполитої займало українське козацтво. Козацтво було серйознимчинником дипломатичних відносин Польщі з Кримським ханством та Османськоюімперією, оскільки козаки здійснювали Дніпром і Чорним морем напади наволодіння цих держав, що ускладнювали ці відносини. У 1557р. при допомозікозацького загону господарський престол у Молдавському князівстві здобув ІванПідкова, за походженням молдаванин, до цього козак. У результаті натиску нанього об’єднаних сил турків і молдавських бояр він відступив на територію РечіПосполитої. Польський уряд, забороняючи козакам чинити напади, був водночасзацікавлений у їх використанні для захисту південно – східних кордонів РечіПосполитої від татарських вторгнень. З цією метою Стефан Баторій у 1578р.сформував реєстроване військо з 500 козаків, які мали служити державі завідповідну платню. Військово – політичним центром всього козацтва булаЗапорозька Січ. Спроби Стефана Баторія зробити козаччину слухняним знаряддямРечі Посполитої виявилося малорезультативними. Козацькі походи на Крим і протиТуреччини продовжувалися. Реагуючи на погрозу турецького султана провести похідпроти Польщі, сейм 1590р., у відповідь на козацькі розбої, прийняв ухвалу, щомало служити гарантією взятих Річчю Посполитою перед Портою зобов’язань вивестивсіх козаків з Низу, звідки вони здійснювали свої походи.
Вукраїнських землях настало десятиліття золотого спокою (1638-1648рр.) укозацько–польських відносинах. У цей період Польща не вела війн, тож непотребувала козацької збройної сили. Проте 1646р. Владислав IV розпочавпотаємну дипломатичну підготовку до війни з Туреччиною і Кримським ханством, узв’язку з цим мав намір збільшити козацький реєстр, щоб використати у нійзбройний потенціал Війська Запорозького.
Висновки
РічПосполита у другій половині XVI – першій половині ХVII ст. була великоюдержавою, яка нерідко визначала політичний клімат у Східній та ПівденнійЄвропі. У своїй міжнародній політиці вона часом виступала під релігійнимигаслами, але мала на меті в основному задовольнити прагнення шляхти і магнатівдо загарбання нових земель.
Пріоритетнемісце в зовнішній політиці Польського королівства, як і Великого князівстваЛитовського, впродовж XVІ — першій половині XVII ст. займали відносини зМосковською державою. На першому їхньому етапі йшлося про боротьбу з неюКнязівства, підтримуваного Польщею, за володіння великоруськими землями тавиходу до Балтійського моря. Згодом розпочалась Лівонська війна, в якійМосковія одержала поразку, але як наслідок стався розгром Лівонського Ордена.Після цієї війни і об’єднання Польщі та Великого князівства Литовського у 1569р. зовнішньополітичні позиції Речі Посполитої зміцніли. У з’язку з тим, що вМосковії настають смутні часи, польські магнати починають боротьбу і висуваютьсамозванця, якого прозвали в історії Лжедмитрієм І. В 1609 р. починаєтьсявідкрита інтервенція проти Росії, яка призвела до приєднання Смоленська іЧернігово-Сіверських земель до Речі Посполитої. Після нетривалого панування встолиці, Лжедмитрій був вбитий. Не пройшло багато часу і Польща висуває другогосамозванця – Лжедмитрія ІІ. Піднесення народного руху звільнило Московію відіноземців. Протягом XVI –XVII ст. Росія змогла забезпечити собі подальшийрозвиток і розв’язання першочергових завдань.
Вонастала однією з могутніх держав, яка суперничала з Габсбургами за лідерство вСхідній Європі. Втручання Габсбургів в життя Східної Європи мало фатальнінаслідки для слов’янських народів. Стосунки між імперією Габсбургів та Польщеюдовгий час були напруженими, тільки за сприяння Папи Римського вони уклалисоюз, за яким Габсбурги зобов’язалися не втручатися у внутрішні справи РечіПосполитої, не вступати у союз з іншими державами проти неї. Після цього союзувідносини між імперією Габсбургів та Польщею нормалізувалися.
Напочатку XVI ст. Швеція починає відігравати велику роль в Південно-СхіднійЄвропі. Вперше інтереси Польщі і Литви зі Швецією співпали у період Лівонськоївійни. Зовнішньополітичні напрямки цих країн зіткнулися в Балтійському питанні.Швеція намагалася перетворити Балтійське море в своєрідне “шведське озеро”, алеотримати повний контроль над Балтикою їй не вдалося, хоча упродовж півсторіччявтручалася в європейські справи. У кінці XVI ст. відбулася спроба об’єднатиШвецію з Річчю Посполитою. Після смерті Яна ІІІ, Сигізмунд став також шведськимкоролем.
СтосункиРечі Посполитої з Османською імперією в XVI — XVII ст. відіграють в історіїПольщі особливу роль. Довгий час стосунки між цими державами залишалися восновному дружніми. Польські королі проявляли політичну мудрість, не дозволившиввернути себе в військові конфлікти, а намагалися шукати виходу дипломатичнимшляхом. Тільки в XVII ст. починаються військові протистояння. В 1620 р.польська армія потерпіла важку поразку від турків під Цецерою, а перемогу підХотином в 1621 р. було забезпечено завдяки участі в ній запорозьких козаків.
Затяжніконфлікти між Річчю Посполитою, Росією, Швецією та Османською імперієювирішували долю Східної Європи. Ретроспективно можна добачати, що Андрусівськеперемир’я 1667 р. порушило рівновагу сил. Росія непомітно заступила Польщу істала провідною державою східноєвропейського регіону. А втім, і Польща, і Росіямали одну спільну рису: жодна з цих держав не дозволила втягнути себе вТридцятилітню війну.
Такимчином, з вісімдесяти років правління династії Ваза в Речі Посполитій, майжесімдесят велися війни. Вони підірвали політичну і економічну міць країни, післячого вона вже не змогла встати з “колін”.
Список використанихджерел та літератури
Джерела:
1.1. ИЗ «СКАЗАНИЯ» АВРААМИЯ ПАЛИЦЫНА ОБОБОРОНЕ ТРОИЦЕ- СЕРГИЕВА МОНАСТЫРЯ // Сіроткіна В. Г. Хрестоматія з новоїісторії. Москва, 1900. – 286с.
1.2. ИЗ СОЧИНЕНИЯ M. KPOMEPA «ПОЛЬША»(1577) //
Kromer M. Polska. Olsztyn, 1977. S. 65—66,пер. M. В. Дмитриева.
Література:
2.1.Всесвітня історія / Під ред. СмірінаМ.М. Москва.,1958 – 820с.
2.2.Грінчак І.М. Історія південних ізахідних слов’ян. — К., 1987. — 444с.
2.3. Дворнік Ф. Слов’яни в європейськійісторії та цивілізації. – К., 2000. — 494с.
2.4.Дворнік Ф. Габсбурги, Московія,Польсько – литовська держава і Богемія у XVI – XVIIст. // Історія України. –2001.- №46
2.5.Дворнік Ф. Габсбурги, Московія,Польсько – литовська держава і Богемія у XVI – XVIIст. // Історія України.-2002- №8..
2.6.Дорошенко Г. “Предоления Великойразрухи Руського государства. Ополчение 1611 и 1612г.” // Наука і життя №1.143с.
2.7.Історія дипломатії / Під ред. ЗорінаВ.А., Семенова В.С. Сказкіна С.Д, Хвостова В.М. – Москва, Державне видавництвополітичної літератури,1959р.
2.8.Заборовський Л.В. Річ Посполита, иШвеція в середині XVII: з історії міжнародних відносин в Східній и ПівденноїЄвропи — М., 1981.- 180с.
2.9.Зашкільняк Л.О., Крикун М. Г.ІсторіїПольщі: від найдавніших часів до наших днів. — Львів.,2002. — 752с.
2.10.Кабанов. П.І. Історія СРСР. — К.,1969.- 598с.
2.11.Королютка В.Д. Історія Польщі. В 3-хт; Т-1.АН. СССР. 1959.- 543с.
2.12.Кри’пякевич І.П. Всесвітня історія.Т-2. К., “Либідь”, 1995. — 420с.
2.13. Матвеев Г.Ф. Ненашева Історія юних изападних слов’ян.В 2-х Т. 2001.
2.14.Норман Дейвіс. Європа Історія. Київ.“Основи”: 2000.-1463с.
2.15.Попов Г. Уроки смутного временні А.Паліцин.,. // Наука і життя 2003. №8.143с.
2.16.Рибаков Б.А. Росія, Польща, іПричорномор’є в ст.: сб. статей Москва.”Наука”., 1979. – 392с.
2.17.Семенов В.Ф. Історія середніх віків. Київ.,1975.– 526с.
2.18.Соколов Н. Російська історія добиІвана Грозного і періоду смути в працях студентів св. Володимира. // Київськастаровина 2004.-№3.
2.19.Флоря Б.Н. Російсько-польськівідносини і політичний розвиток Східної Європи в другій половині XVI — поч.XVII ст. Москва. “Наука”, 1978. — 300с
2.20. Яровий І.О. Історія і південнихслов’ян. — Київ. “Либідь”, 2001. — 318с.