Курсова робота натему:
Жовтнева таЛютнева революції 1917 р.
Вступ
революція соціалістичний жовтневийлютневий
Можнавважати справедливою точку зору багатьох істориків, соціологів, філософів,політологів, які вважають значними для доль XX століття подій 1917 року. Єрізні думки про причини, перебіг і наслідки лютому і жовтні. На рубежі столітьдуже важливо для розуміння соціально-політичних змін у Росії, та й в усьомусвіті, розглянути події початку нашого століття, втім як і сучасної реальності.
У2007 році виповнилося 90 років двом російським революціям (Лютневої таЖовтневої), що змінили долю Росії і залишили незгладимий слід на всьомудвадцятому столітті.
Мабуть,сьогодні немає нічого більш заплутаного, ніж ці сторінки вітчизняної історії. Уїх трактуванні містяться щонайменше чотири різні «правди»: Одна – єдино істинна– та, якими ці революції були насправді, чому вони розвивалися так, а неінакше; друга пояснює, як ці революції суб'єктивно сприймалися сучасниками таучасниками, чому вони керуються тим чи іншим розумінням, будучи авторами йакторами драми; третя – «правда», Яка протягом ряду десятиліть впроваджуваласяв суспільну свідомість як «марксистсько-ленінської», хоча на ділі була сталінізмом;нарешті, четверта – це широко афішованого нині «правда», а на ділі відвертабрехня, яку поширюють сьогоднішні супротивники Жовтневої революції, відвертівороги соціалізму.
Звичайно,було б великим зарозумілістю, пропонуючи власне бачення подій, претендуватиподій, претендувати на істину в останній інстанції, а не на ще одну спробунаблизитися до адекватного відбиття того, що сталося – на що претендує коженсумлінний суспільствознавець, що береться за перо і пише про вітчизняну історію.Ніхто не застрахований від помилок, але слід розрізняти мимовільні помилки,породжені приховуванням фактів або не досконалістю концептуального апарату, танавмисну брехню, нехтуючи фактами і свідомо вводять в оману співгромадян надогоду одномоментної користі або довготривалого холуйства перед можновладцями.Нині в суспільствознавстві не мало тих, хто перехід до ринку розуміє якторгівлю єдиним своїм надбанням – совістю. А як відомо, «чим менше совісті, тимбільше всього іншого».
Середцих останніх чимало ретроградів, які засуджують революції як такі, що нерозуміють того, що революційні перевороти, супроводжують природно-історичнийрозвиток – засіб порятунку і множення суспільством продуктивних сил, а томуважливий момент прогресу. Есер Віктор Чернов свого часу писав: «Виправданняреволюції – не у виграші часу і в економії сил. Її виправдання, вища ібезперечне, в тому, що вона є єдиним способом рушити вперед там і тоді, де іколи упертість командуючих груп і класів намагається глухою стіною відстоюватипотужне і нестримний історичний рух». Саме такими і були революції 1917 року – цебули тоді єдино можливі способи рушити вперед.
Метаданої курсової роботи – розглянути жовтневу революцію 1917 року та спробувати відповістина питання про її значення в історії нашої держави. Для досягнення поставленоїмети необхідно вирішити наступні завдання:
– Розглянутижовтневу революцію 1917 року, її умови, причини, можливості, через призму місцяцієї події в історії;
– Розглянутироль і місце російської інтелігенції в революції;
– Сформулювативисновки і укладення.
Відзначимо,перш ніж приступати до виконання поставлених завдань, що саме питання про рольі місце революції має на увазі, напевно, не стільки однозначну відповідь,скільки його пошук. Занадто багато факторів, занадто багато подій, багатоневідомого в усьому, що сталося тоді і дуже мало ще минуло часу для того, щобдати однозначну відповідь.
1. Жовтневареволюція 1917 року: умови, причини, можливості
1.1Умови і причини жовтневої революції 1917 року
Допочатку XX століття Росія не була країною класичного капіталізму. Запізнілийреформа 1861 року, хоча і дала значний поштовх розвитку Росії по буржуазномушляху, не дозволила їй вирішити багато завдань розвитку. «Тут в силузапізнілого вторинного та наздоганяю чого розвитку капіталізму, – пише академікП. Волобуєв, – як би наклалися один на одного різні історичні епохи, спресованів часі і просторі. Зважаючи на це одночасно треба було вирішувати і аграрнепитання основне для країни, де селянство становило більшість населення, ізавдання капіталістичної індустріалізації, підйому культурно-освітнього рівнянароду, і національну проблему, І проблему демократізаціі суспільно-політичногожиття – заміни абсолютистської-бюрократичних порядків буржуазно-демократичнимиі т. п.
Завсіх втрат прогресу країна відрізнялася високою концентрацією промисловоговиробництва, значним рівнем організованості і свідомості робітничого класу,складної багатопартійність і гострої ідейно-політичною боротьбою. Відмінноюрисою було також те, що російська буржуазія не була революційною і бояласярадикальних змін. Ще одна особливість полягала в тому, що обидві російськіреволюції протікали в ході світової імперіалістичної війни – головногодиригента багатьох подій. Без розриву з війною ніякі радикальні зміни в країнібули неможливі, а необхідність такого розриву різко зближувала назрілі загальнодемократичнізміни з соціалістичними, з радикальними заходами боротьби протиімперіалістичних основ війни.
Як жеполітично свідома Росія зустріла цей виклик історії? На політичній арені країнибуло багато партій, рухів та лідерів, що давали свою відповідь на цейісторичний виклик. Яку позицію зайняли ліві, ті, хто зіграв головну роль вреволюціях 1917 року?
Добревідомо, що, виступаючи за естественноісторіческій перехід до соціалізму, Марксі Енгельс не раз попереджали революціонерів, що спроби передчасного інасильницького насадження нового ладу загрожують неминучим провалом, Ведуть недо дійсного, а до «казарменого комунізму» з його формальним усуспільненням,фактично не усуваючи капіталу і пов'язаних з ним стосунків. «Для такогокомунізму, – писав К. Маркс, – спільність є лише спільність праці ірівність заробітної плати, яка виплачується общинним капіталом, громадою якзагальним алістом». Оскільки ж суспільство не в змозі ще забезпечити стерпнеіснування всім своїм членам, то в нього, якщо й не відновлюється повною мірою «боротьбавсіх проти всіх», то зберігається вся «стара мерзота» боротьби за життєві благаз використанням сили і влади, що і перетворює суспільство в казарму,нерентабельно виробляє, Населену забитими громадянами та їхкористолюбцями-правителями.
Ф. Енгельсдвічі писав про те, що якщо комуністи отримають владу до того, як складутьсяумови панування акредитуючої ними класу, то це призведе до катастрофи, бо їхвождь виявиться перед нерозв'язною дилемою: «Те, що він може зробити протидіїйого попереднім виступам, його принципам і безпосереднім інтересам його партії,а те, що він повинен зробити, нездійсненно. Словом, він змушений представлятине свою партію, не свій клас, а той клас, для панування якого рух вже достатньодозріло в даний момент. Він повинен в інтересах самого руху відстоюватиінтереси чужого йому класу і оброблятися від свого класу фразами, обіцянками ізапевненнями у тому, що інтереси іншого класу є його власними. Хто раз потрапиву це помилкове положення, той загинув безповоротно». Це вкрай суворепопереджені було по-різному сприйнято меншовиками і більшовиками.
Дляменшовиків усвідомлення цього стало першопричиною їхнього постійного небажаннявступати в боротьбу, поки капіталізм не досяг зрілих форм. Боячись опинитися вцьому згубної положенні, вони закликали «не братися за зброю» в революції 1905року; виступали проти активного втручання в управління країною після лютого1917, наполегливо боролися проти підготовки збройного повстання у Жовтні: Їмвсюди ввижалося перш ¬ тимчасове оволодіння владою без наявності об'єктивнихумов. Саме з цих позицій вони критикували «авантюризм-волюнтаризм» і «соціалістичнамаячня» більшовиків, які прагнули до активних дій в умовах ще не дозрілого длясоціалізму суспільства [2].
Принциповоінший висновок зробили більшовики: Якщо російська буржуазія консервативна і небажає здійснювати свою історичну місію, а Росія вже дозріла для радикальнихбуржуазно-демократичних змін, то в такій обстановці вождь робітничого класу «змушенийпредставляти не свою партію, не свій клас, а той клас, Для панування якого рухвже достатньо дозріло в даний момент», зрозуміло, не обманюючи свій клас, ароз'яснюючи йому ситуацію. Коротше, в жодному разі не можна» відсиджуватися»,сидіти склавши руки в ході такої революції [3].
Переконання,згідно з яким соціальну революцію робітничого класу слід пасивно чекати до тихпір, поки капіталізм не вичерпає весь свій потенціал – помилково, бо соціально-економічнісуперечності, викликаючи революційний вибух, і класовий характер виникаючоїполітичної влади, Її можливі дії і які проводяться перетворення не є жорстко,однозначно, нерозривно пов'язаними.
Будучирезультатом революційної енергії мас, нова влада представляє собою відносносамостійну цінність, фактор, здатний прискорити прогрес. На фундаменті одного ітого ж соціально-економічного протиріччя в залежності від ступеня невдоволення,рівня організованості та активності мас виникає влада може бути різною – меншеабо більш революційною. Так, результатом Лютневої революції, будучі по своїйсуті буржуазною (але з широкою участю мас), були можливі, щонайменше, триваріанти: диктатура буржуазії, демократи чна диктатура пролетаріату і селянстваі, нарешті, те, що відбулося на справі – двовладдя, поєднання того й іншого.Мало того, сама революційна влада за певних умов (скажімо, якщо це демократичнадиктатура пролетаріату і селянства, що виникає в ході буржуазно-демократичноїреволюції епохи імперіалізму), може почати дії, що характеризують завдання вжедругий – соціалістичної – революції. Однак завжди, спираючись на енергіюстворили її мас (їхнє невдоволення, порив, ентузіазм), революційна владазалишається тільки щодо самостійної; вихід за ці межі веде до відриву від мас,до термідора. Ця концепція якраз і дозволила Леніну по-новому підійти доперспектив революційної боротьби в Росії.
1.2Лютнева революція 1917 року. Варіанти розвитку
23-27лютого 1917 система соціально-економічних та суспільно-політичних протиріч, загострененечуваними лихами імперіалістичної війни, вибухнула стихійними виступами мас.Почавшись із зіткнень у продовольчих магазинів та хлібних крамниць, здемонстрацій працівниць петроградських заводів проти війни і голоду, підтримаютьстрайками на багатьох підприємствах, масові виступи громадян швидко переросли узагальний політичний страйк, в бої з поліцією, А з 26 лютого і в бої звикликаними в столицю військами, що вже 27 лютого призвело не тільки до відмовивійськ боротися проти населення, але й до масового переходу військ на бікнароду, до захоплення урядових будівель повстали.
Урезультаті цих активних виступів робітників і солдатів, а також співчуваючих їмгромадян революція здобула політичну перемогу – в Росії впало самодержавство,виникло двовладдя: З одного боку, влада створеного думським комітетомбуржуазно-поміщицького Тимчасового правління, з іншого, влада Рад робітничих ісолдатських депутатів як демократична диктатура пролетаріату і селянства.
Політичнаперемога буржуазно-демократичної революції в Росії поставила російськесуспільство перед вибором: Чи піде Росія по шляху вирішиного усуненняпережитків феодалізму і швидкого (за американським зразком) розвиткукапіталізму, створення передумов більш високого гро ¬ венного пристрої АБО вонабуде безупинно спотикатися об перешкоди, Дотримуючись прусського шляху – поступовоговростання в капіталізм?
Сьогодніпро Лютневої революції пишуть багато і саме різне. Але мало хто добирається доорганічного протиріччя чи, якщо хочете, інтимного сенсу, осяює своїм світлом їїдраматичний перебіг і наслідки. Ця головна таємниця Лютневої революції (званана Заході «смутною революцією»), полягає в тому, що, будучи за своєю природоюбуржуазної, вона не мала в своїй структурі такий суспільно-політичної сили, якабула б здатна повести Росію капіталістичним шляхом. Численні прихильникикапіталістичної орієнтації, з піною біля рота осуджують більшовиків в тому, щовони своєю політикою і діями згорнули Росію з «загальнолюдського» шляхом,приховуючи цю органічну ваду революції, мовчать про те, Чому всі три Тимчасовихуряду 1917 так і не здійснили назрілих завдань буржуазно-демократичноїреволюції. Тому вельми дивно звучать слова доктора історичних наук, якийзаявляв: «Можливість продовження розвитку Росії з буржуазно-демократичнимшляхом не тільки існувала, але й була, як мені здається, в умовах, що склалисянайбільш вірогідною. Її забезпечували перемога Лютневої революції, збройнеповалення царського ладу і істотне перетворення державного апарату, значна підтримкамасами демократичного Тимчасового уряду».
Чомуж ця «найбільш вірогідна» можливість не реалізувалася? Згідно У. Старцеву,в усьому світі винувато Жовтневе збройне повстання бо «Тимчасовий урядКеренського мало шанси довести країну до доданих зборів, якщо б не булоповалено Жовтневим збройним повстанням у Петрограді» 7. Куди ж поділася «значнапідтримка масами» цього уряду, як вона дійшла до того, що виявилося поваленим?
Такийрезультат Лютневої революції був з самого початку закладений в розстановцісуспільно-політичних сил Росії, в революційності народу і нереволюційноюбуржуазії, в наростаючих бідах що ведеться війни, Порвати з якою Тимчасовийуряд ніяк не могло в силу своєї соціальної природи, що і визначило втрату нимавторитету.
У.Ленін краще, ніж будь-хто інший, розумів, що відразу після Лютого що склалася вкраїні ситуація, коли ні буржуазно-поміщицький уряд, і угодовські Ради нездійснюють назрілі заходи, а значить зберігають і загострюють невдоволеннягромадян, Таїть у собі смертельну небезпеку для рішучого завершення завданьбуржуазної революції і тим бо «Тимчасовий уряд Керенського мало шанси довестикраїну до доданих зборів, якщо б не було повалено Жовтневим збройним повстанняму Петрограді» [4]. Куди ж поділася «значна підтримка маса ¬ мі» цього уряду, яквона дійшла до того, що виявилося поваленим?
Такийрезультат Лютневої революції був з самого початку закладений в розстановцісуспільно-політичних сил Росії, в революційності народу і нереволюційноюбуржуазії, в наростаючих бідах що ведеться війни, Порвати з якою Тимчасовийуряд ніяк не могло в силу своєї соціальної природи, що і визначило втрату нимавторитету.
У.Ленін краще, ніж будь-хто інший, розумів, що відразу після Лютого що склалася вкраїні ситуація, коли ні буржуазно-поміщицький, і угодовські Ради не здійснюютьназрілі заходи, а значить зберігають і загострюють невдоволення громадян, Таїтьу собі смертельну небезпеку для рішучого завершення завдань буржуазноїреволюції і тим самим виключає можливість розвитку Росії за звичайнимкапіталістичних ¬ ним шляху. Він усвідомлював і те, що врятувати революцію іперспективу радикального здійснення її буржуазно-демократичних завдань можезовсім не буржуазія, а революційний союз робітників і селян, очолювана ¬неушкодженої свідомим пролетарським авангардом. Коротше кажучи, за іронією долітільки революційні сили, очолювані більшовиками, могли рішуче реалізуватизавдання «не свого класу», назрілою буржуазної революції, але для цього бувнеобхідний новий (другий) етап. Іншими словами, вихід полягав в тому, щоб,мобілізувавши і організувавши кількість незадоволених, забезпечити новий класовийзсув. У ході цього другого етапу все тієї ж буржуазно-демократичної революції іповинна була встановитися більш радикальна політична влада, здатна впоратися зневирішеними завданнями буржуазної революції. Це повинна бути аж ніяк не соціалістичнадиктатура, а революційно-демократична диктатура пролетаріату і селянства чинавіть демократична диктатура пролетаріату (про такого різновидуреволюційно-демократичної влади Ленін писав ще під час революції 1905 року).
Алепоки У. Ленін розробляв свою нову концепцію поглиблення революції в Росії ізбирався повернутися в країну, життя не стояла на місці. Повернувшись іззаслання в Петроград 12 березня (на 22 дні раніше Леніна) Й. Сталін і Л.Каменєв очолили Бюро ЦК РСДРП (б), підпорядкували собі редакцію «Правди» і,прагнучи орієнтувати трудящих в складній ситуації, стали у ряді статейвикладати свою особливу, по суті, докорінно суперечить ленінському розумінняперспектив революції, його відносини до Тимчасового уряду, Радам, до питаньвійни і миру, – тобто з усіх ключових питань стратегії і тактики. Вінцем цьогоопортунізму стало березневе нарада більшовиків, про який і сьогодні залишаютьсяв невіданні не лише студенти-історики, а й ціле покоління їхніхучителів-професорів.
28березня 1917, всього за кілька днів до приїзду В. Леніна і квітневихконференцій, одночасно з нарадою представників найвпливовіших Рад, у Петроградівідкрилося Всеросійське нарада більшовиків, скликане бюро ЦК. Місяць, щопройшов не зменшила, а з-за плутаних статей в «Правді» і мінливих установоккерівництва навіть підсилив розгубленість і розбрат в партійних рядах. Основнийдоповідач – Й. Сталін так характеризував сталося в Росії: «Влада поділилася міждвома органами, з яких жоден не має повноти влади… Рада фактично взяв починреволюційних перетворень, Зі ¬ вет – революційний вождь повсталого народу,орган, що контролює Тимчасовий уряд. Тимчасовий уряд узяв фактично рользакріплювача завоювань революційного народу. Рада мобілізує сили, контролює.Тимчасовий уряд, впираючись, плутаючись бере роль накопичувача тих завоюваньнароду, які вже фактично взяті нами». Тут кожна фраза – шедевр опортунізму.
Аджеще не так давно І. Сталін слідом за Леніним повторював знанню ідею пронереволюційною буржуазії в Росії, що вона не може бути ні двигуном, ні тимбільше вождем революції, що вона – переконаний ворог, що в ході революції самепроти неї слід вести рішучу боротьбу, щоб реалізувати її завдання. Тепер же І. Сталіндоводив щось прямо протилежне: він зображував взаємини між двома основнимикласами як поділ праці між двома «органами»: Поради, тобто робітники і солдати,здійснюють революцію, а уряд, тобто. капіталісти і ліберальні поміщики, «закріплюють»її! «Нам не вигідно форсувати зараз події, прискорюючи процес відколюваннясередньо буржуазних верств, щоб підготуватися до боротьби з Тимчасовим» [5].Тут майже цілком зникає відміну сталінських позицій від.
Такимчином, всупереч сталінської історичної «правді», багато років видавав за «марксистсько-ленінську»,зовсім не Л. Каменєв і Г. Зіновієв були головними глашатаями антиленінськоїлінії напередодні квітневої конференції більшовиків. Головним ідеологом був І.Сталін, якому потім тільки ціною неймовірних зусиль, «дозованої брехні», прямихфальсифікацій і напіввизнання, приховування протоколів і фізичного усуненнясвідків, надовго вдалося затуманити суть справи, покласти головну провину заскоєне на свого тодішнього союзника – Л. Каменєва. До цих пір історія пишетьсятак: Про березневому нараді більшовиків ні слова, про опортуністичному доповідіЙ. Сталіна – мовчок, про його дивовижному хамелеонстві та непорядності – тиша.
Однакнастав день, до Петрограда повернувся В. Ленін зі своєю концепцією поглибленняреволюції в Росії. Цю позицію він викладав перед більшовиками і меншовиками нанарадах, мітингах і конференціях, зустрічаючи заперечуючи не тільки з бокувідкритих супротивників з табору буржуазії, від конкурентів-меншовиків, але йвід багатьох колег-однодумців. Вивчивши не тільки суть ленінської концепції,але й характер численної її критики, я стверджую, що більшість опонентівЛеніна, часто-густо, не зрозуміли його концепцію і по суті справи критикувалине ленінську концепцію, а власну – фальшиву – її версію. Якщо кадет П. Мілюковстверджував, ніби Ленін і його партія робили висновок: до буржуазної революціїсоціалісти не повинні торкатися, то всі інші – від меншовика Г. Плехановадо більшовика Л. Каменєва – звинувачували Леніна за те, що він, нібито,пропонував залишити вже закінчилася буржуазну революцію і перейти до революціїсоціалістичної, виступав за безпосереднє переростання або «переродження» першоїв другу і «введення соціалізму» в Росії. Ми ще повернемося до цих фальшивимзвинуваченням, тут же з'ясуємо, як І. Сталін поставився до почався поворотбільшовиків до нової ленінської концепції? «Особисто для Сталіна квітневепереозброєння партії мало вкрай принизливий характер. Із Сибіру він приїхав завторитетом старого більшовика, зі званням члена ЦК, з підтримкою Каменєва іМуранова. Він теж почав зі свого роду «пере ¬ озброєння», відкинувши політикумісцевих керівників як занадто заради ¬ музичних та зв'язав свої руки низкоюстатей в «Правді», доповіддю на нараді, резолюцією Красноярського Ради. У самийрозпал цієї роботи, яка за своїм характером була роботою вождя, з'явився Ленін.Він увійшов на нараду, точно інспектор в класну кімнату і, схопивши на льотукілька фраз, повернувся спиною до вчителя і мокрою губкою стер з дошки всі йогобезпорадні каракулі. У делегатів почуття подиву й протесту розчинялись впочутті захоплення.
УСталіна захоплення не було. Були гостра образа, свідомість безсилля і жовтазаздрість. Він був осоромлений перед лицем всієї партії незмірно більш тяжко,ніж на тісному Краківській нараді після його злощасного керівництва «Правдою».Боротися було б безцільно: адже він теж побачив нові горизонти, про які нездогадувався вчора. Залишалося зціпити зуби і за ¬ мовчати. Спогад пропереворот, здійснений Леніним у квітні 1917 р., назавжди увійшло всвідомість Сталіна гострої скалкою. Він опанував протоколами березневого нарадиі намагався приховати їх від партії та від історії «[6].
Зовсімінакше реагував Л. Каменєв – друг і соратник Леніна: Він, свій принциповийпідхід до справи, відкрито виступив проти ленінських тез. У чому полягала сутьйого позиції?
Усвоїх виступах і статтях Л. Каменєв, як і інші, звинувачував В. Леніна в тому,що той помилково вважав буржуазну революцію вже закінченою і виступав забезпосереднє переростання (за термінологією Л. Каменєва «переродження»)буржуазної революції в соціалістичну, за передчасне націлювання мас на «крокидо соціалізму», тобто на передчасний перехід до соціалізму. Коли знайомишся зподібними звинуваченнями, що лунали в той час не від одного Л. Каменєва,мимоволі виникає питання: невже У. Ленін, неодноразово писав про недоступністьзмішання «реально-демократичного перевороту» з «уявно-соціалістичного ¬ ним»,не бачив і не розумів цього?
Якщоуважно вивчити його тодішні роботи, промови та виступи, пов'язані з квітневимиконференціями і тодішніми установками більшевікових, то очевидно наступне: Так,дійсно на цьому історичному переломі У. Ленін висунув вельми спірне длябагатьох курс на новий політичний етап вже йде революції, курс, здатний на йогодумку, по-перше, забезпечити радикальне завершення завдань буржуазноїреволюції, по-друге, націлити суспільство на більш віддалену іншу – соціалістичного¬ ним – революцію, цілком розуміючи, Що в умовах незавершеності завданьбуржуазно-демократичної революції про цю спірної перспективі мова варто вестине безпосередньо, а опосередковано, у вигляді здійснення ряду наближених війною«кроків до соціалізму».
Щобдосягти такого результату необхідна перегрупування класових сил, потрібен «класовийзрушення» в рамках буржуазної революції, зсув, забезпечують перехід віддвовладдя до революційно-демократичної влади пролетаріату і біднішогоселянства. З точки зору розвитку революції така влада повинна забезпечитиздійснення двох цілей: Перше – в сформованих умовах розраховувати на реалізацію«старої формули» більшовиків, на затвердження демократичної диктатурипролетаріату і селянства було не можна, бо було невідомо, «чи може тепер бутище в Росії особлива» революційно-демократична диктатура пролетаріату і селянства»,Відірвана від буржуазного уряду». Саме допущення можливості такої влади (а вонаж орган буржуазної революції) – свідчення того, що Ленін і тут вважаєзавдання буржуазної революції не завершеними. А оскільки на невідомомубазуватися в тактиці не можна, можливий тільки один шлях: «Негайне, рішуче,безповоротне відділення пролетарських, комуністичних елементів руху від дрібнобуржуазних».Існувало і друге міркування: ні одне завоювання демократії для завершеннязавдань революції не могло бути реалізованим без виходу з війни. Але розрив дляцього імперіалістичних-капіталістичного ¬ чеських зв'язків Росії, безумовно, невкладався в рамки завдань буржуазної революції: Це завдання було не під силубудь-кому, в тому числі самому демократичні буржуазному урядові, а тому вирішуватизавдання могло тільки просування революційного процесу «трохи далі» звичайногобуржуазно-демократичного, Що було під силу тільки новому – радикальнішого-етапудемократичної революції з її «майже соціалістичним» – диктатурою пролетаріату ібіднішого селянства.
Повертаючисьдо реальної ситуації 1917 року – на відрізку між лютому і жовтні – є всіпідстави стверджувати, що розмови про те, ніби Ленін і більшовики своєїнаціленістю на більш радикальний етап буржуазної революції зламали можливістьпоступального розвитку капіталізму в Росії, викликають тільки сміх, Бо втодішній Росії ніхто не збирався вести країну по капіталістичному шляху, аточніше, тоді не було скільки-небудь впливовою суспільно-політичної сили,здатної повести країну по такому шляху.
Звичайнож, сама російська буржуазія дуже хотіла швидкого розвитку в країні капіталізму,а разом з ним і свого процвітання, але вона не бажала необхідних для цьогорадикально-революційних заходів, боялася подібних заходів, не йшла на них. Цестало ясно вже після приходу до влади першого буржуазно-поміщицькогоТимчасового уряду, очолюваного князем Львовим. З кожним місяцем від лютого дожовтня ставало все ясніше, що буржуазія, прийшовши до влади не хоче і не можевиконати своє історичне призначення: Дати світ народу, землю селянам, права ісвободи всім громадянам. А значить чекати народу полегшення від цієї владинічого, значить мали рацію Ленін і більшовики, давно заявляли, що російськабуржуазія не хотіла і не могла вести Росію по капіталістичному шляху, що саманадія з її допомогою здійснити відродження країни – ні на чому не заснованаутопія, Нереальна мрія вчорашнього і сьогоднішнього обивателя, філістра,наслухавшись байок про те, що якщо є буржуазія, то можливий і капіталістичнийшлях розвитку, що будує своє розуміння історії не на реальних фактах, а напобажаннях на кшталт «от якщо б, та якби!».
Нетільки вчорашнім «друзям народу», але і сьогоднішнім «демократам», щоексплуатують необізнаність простої людини щодо того, як робиться політика, атому довірливо прислухається до тих, хто заявляє, що Жовтень був не потрібен,що слід було обмежитися лютим і йти капіталістичним шляхом, Задамо простенькийпитання: Чому ж буржуазний уряд, затвердити після «славного лютого», не повелоРосію з цього сьогодні благословляється шляху? Хто йому заважав дати землюселянам, свободу громадянам, мир, і всьому народові? Хто заважав буржуазії, вжестояла у влади розрубати, цей гордіїв вузол найгостріших проблем, якийзатягувався дедалі тугіше, Нестримно захоплюючи країну до нового революційноговибуху?
Звичайно,висновок про відсутність для тодішньої Росії буржуазної альтернативою ¬ мотивибільшовицькому Жовтню можна оголосити повторенням комуністи ¬ чеськийдогматики, але тоді доведеться пояснити, хто і як міг здійснити цю альтернативу,Як спростувати подібну версію буржуазної історіографії, в тому числіантикомуністичної?
Одинз найбільш відомих істориків і славістів, професор Каліфорнійськогоуніверситету Мартін Малія, якого ніяк не можна запідозрити в симпатіях добільшовизму, Розглядаючи розвиток «сумнівної революції» 1917 року в Росії як «безперервневикривлення і притому виключно політичне», пише: «Після чотирьох місяцівпоразку двох легітимістських формацій, кадетів і помірних соціалістів, змушуєнас зробити висновок, що ці дві сили в тій ситуації, яка була в 1917 році, немали в своєму розпорядженні ніякої можливістю створити в Росії демократичний,конституційний, парламентський устрій. Жалкувати про це – значить простовтрачати час. У 1914 році, якщо б вдалося зломити монархію, може бути ці двіполітичні сили мали б деякою можливістю створити демократичну державу зазахідним зразком, а пізніше вже немає… І той факт, що дві спроби в ціломутривали всього чотири місяці, дуже показовий». Але може бути це могло вийти у правоконсервативнихсил: армії, правих кадетів? М. Малія відповідає, що праві розмірковували ідіяли так: «Оскільки подвійна влада, поради і ця спроба здійсненнянародно-революційної війни, посіяли всюди лише безлад і анархію, необхідноусунути їх, встановити тверду владу, знищити анархію в армії і відновити війну.Такою була мета Корнілова, але незабаром з'ясувалося, що крім правих кадетів,національно-консервативна середовище в цілому не мала достатньої опори вкраїні. Спроба, зроблена Корніловим, була поразкою більш ніж жалюгідним».Висновок:» Значить і третя політична сила програє в цій грі: Ні ліберали, ніпомірні соціалісти, ні праві не могли виграти».
МартінМалія, як і інші історики, справедливо заперечує можливість для Росії післялютого 1917 утвердитися на капіталістичному шляху, показує відсутність належнихсуспільно-політичних сил для цього. Більш того, учорашнім і сьогоднішнім «демократам»,сумує з цього приводу, він говорить: «Жалкувати про це – значить простовтрачати час. У 1917 році це було неможливо». Невирішені проблеми Лютого,загострюючись і примножуючи, штовхали країну до революційних подій Жовтня.
1.3Соціалістична революція
25жовтня (7 листопада) 1917 року в результаті найгостріших суперечностей якуспадкованих від Лютого, так і нових, нашарувалися за час восьми ¬ місячногорозвитку країни в умовах тривала імперіалістичної війни, в понівеченій Росіїстався революційний переворот. На відміну від лютого цей був аж ніяк нестихійний вибух невдоволення мас, а досить продумане і організований виступозброєних загонів робітників, солдатів та матросів, що завершилося взяттямЗимового та арештом членів Тимчасового уряду.
Урезультаті успіху збройного повстання Жовтневою революцією була здобутаполітична перемога – буржуазний Тимчасовий уряд, очолюваний есером А. Керенським,було повалено, а державна влада була передана Другому Всеросійському з'їздовіРад, що створив і затвердив робочий-селянський уряд, очолений лідеромбільшовиків – В. Леніним. Перемога Жовтневого перевороту, потрясла не тількикраїну, але і весь світ, поставила питання: Чия влада і в ім'я чого утвердиласяв країні, куди вона має намір повести Росію?
Сьогодні,як і багато років тому, про Жовтневу революцію пишуть багато і різне. Ми живемов цікаве час, коли вітчизняних фальсіфі ¬ індикатором нашої історії і в першучергу Жовтневої революції набагато більше, ніж їх було за кордоном за всепісляжовтневі роки. Але самим сумним є те, що цим ганебним справою сьогоднізайняті не тільки напівписьменні та неграмотні політичні крикуни і ласі на синекуружурналісти, яким наука і совість завжди були чужі, але також остепененийполітики і політологи, філософи і економісти, – вчорашні марксистськіортодокси, А сьогоднішні «марксоеди», – яких у жодному разі не можназапідозрити в незнанні і неписьменності. Навпаки, є грунтовні причинизвинувачувати їх у свідомої брехні, продуманому обмані своєї пастви. Звичайно,коли в країні все ламалося, перебудовувалася і реформувалося, можна зрозуміти,що дехто, намагаючись «потрапити в ногу» з швидко мінливій ситуацією, невдалопристосовуючись до кон'юнктури, «поспіхом» наговорити зайвого, непродумане. Алетепер, коли після того, що сталося пройшло достатньо часу, щоб висвітитинаслідки змін, і коли з минулих нотаток та виступів починають ліпити концепціювітчизняної історії, а кон'юнктурники так і не покаялися, не виправили своїхфальсифікацій, які можуть потрапити в створюваному ¬ мий варіант історії якістин, Як раз час назвати речі своїми іменами.
Однез головних місць серед «новаторських» підходів до вітчизняної історії,підходів, які загрожують бути «пересадженими» в історичні підручники, займаєспосіб фальсифікації фактів вітчизняної історії, який я називаю просталінскім.У чому його суть? Як відомо, І. Сталін в «Питаннях ленінізму», що видавалисьодинадцять разів, а також у своєму «Короткому курсі», теж виходивбагатомільйонними тиражами, виклав свою – фальшиву – версію Жовтневоїреволюції, свій варіант думок і дій Леніна і більшовиків під час цьогоключового історичної події. Наша вітчизняна наука не змогла або не встигласвого часу ґрунтовно викрити брехню цієї версії, яка не тільки продовжує жити вголовах мільйонів громадян, але і служить предметом сьогоднішніх інсинуацій.Адже нинішні політичні крикуни, не будучи в змозі сперечатися з В. Леніним іфактами історії – та вони й не знають їх – переписуючи історію нашого вітчизни,спростовують не те, що було насправді, а саме цю освоєну ними за радянськихчасів сталінську версію поглядів і дій Леніна, подаючи свою метушню зісталінськими спрощеннями як «повалення» Жовтня.
Щобне бути голослівним, проілюструю сказане однієї великої сталінської брехнею ітрьома малими обманами трьох, як я їх називаю, «Сталін ¬ ських ретрансляторів» здвох питань: Чому Ленін виступав за Жовтень ¬ ський переворот? Як він оцінювавсуть і перспективи Жовтня?
Вихіднасталінська брехня така. Повернувшись до Росії після лютого і перемогибуржуазної революції 1917 року, В. Ленін сходу відкинув меншевістскую догму просоціально-економічну незрілості Росії і вже на квітневих партійних конференціяхнацілив більшовиків на безпо ¬ відного перехід від буржуазної революції досоціалістичної, на пере ¬ няють першої у другу. Розгорнувши широку агітацію вмасах, використовуючи невдоволення громадян триваючою війною, більшовикизібрали необхідні сили і вчинили Жовтневий переворот як класичну соціалістичнуреволюцію: Вони повалили владу буржуазії, затвердили диктатуру пролетаріату ітим відкрили шлях для реалізації ленінського плану переходу до соціалізму.
Якщоми звернемося до сьогоднішніх спорах про Жовтень, то легко переконаємося втому, що і друзі і вороги жовтня найчастіше ведуть свої дискусії в рамках цієїсталінської версії. В результаті за межами дискусії залишається головна правдапро Жовтневу революцію. Увійшовши в суспільну свідомість як зразок класичноїсоціалістичної революції, ця революція насправді такою не була: дозволяючирізнотипні протиріччя. Жовтнева революція була за своєю соціальною природоюорганічною сполукою різнорідних соціально-економічних процесів.
Нерозумінняцієї головної правди жовтня пронизує статті як тих, хто, захищаючи жовтня,сподівається відстояти «марксистсько-ленінську» (а на ділі сталінську) «правду»про Жовтень, так і тих, хто, спираючись на яке в'їлося в обивательськусвідомість сталінську брехню, заявляє, що спростовує Леніна і «розвінчує» Жовтень.Це особливо добре видно, коли вихідну сталінську брехню «сталінськіретранслятори» трансформують у свою конкретну брехня і її ж спростовують,видаючи все це за «розвінчання» Жовтня. Звернімося до цих конкретних оманам.
Обмандоктора економічних наук Г. Попова: Ленін і більшовики, на думку цьогоколишнього ортодоксального марксиста, швидко перетворився на марксоеда, небачили і не хотіли бачити неготовність Росії до соціалістичним перетворенням,вважали, що вона дозріла для цього. Дослівно: «Ленін більшовики переконали себеі країну, що економіка дозріла і навіть перезріла для переходу до соціалізму».
Обмандоктора філософських наук А. Ципко. Цей автор, неодноразово виступав протиЛеніна і Жовтня, стверджує, що Жовтневий переворіт – продукт вузької купкизмовників, що через небажання росіян здійснювати соціалістичну революцію, «жадаввлади» Ленін викличу ¬ дав маси, використовуючи такі одвічні людські слабкостіяк ненависть і заздрість. Дослівно: «Можна, звичайно, писати сотні і тисячірозумних статей про Леніна, про Троцького, про Маркса, але, на мій погляд, неможна не бачити якийсь загальний тип людей, який свідомо експлуатував такевічне людська якість як ненависть». І це, мовляв, було основою Жовтня. І далі: «Справав кінці кінців не в Жовтневій революції як такої, справа в моральномуоздоровленні суспільства».
А осьбрехня письменників О. Адамовича та В. Солоухін. Згідно звинувативальномувироком першого, В. Ленін і більшовики – змовники-авант Рісто: Штовхаючи масидо штучно викликаної революції, вони нав'язали громадянську війну, що призвелодо мільйонів жертв. Співзвучно цьому і фраза:
Жовтень– це «авантюра 1917 року, яка обійшлася народу в мільйони життів». У тому ждусі міркує В. Солоухін, який, благословляючи дореволюційні порядки, тавруєбільшовиків-властолюбців:»… Тільки заради влади були пролиті ріки крові. Астраждання людей неможливо обчислити».
Першніж приступити до розгляду цієї псевдодемократичні брехні, наведу деякіміркування з цього ж приводу демократа-історика А. Ківи. Приблизно в той жечас, коли його процитовані вище колеги вже встигли «розплювався з комунізмом» іперетворилися на актікоммуністов, а О. Ківа ще тільки наздоганяв їх, він писав:«Спрощення завжди шкідливі… Як би там не було, не можна погодитися зспотвореним зображенням Жовтня. Наприклад, з твердженнями, що це був вузькийзмова… Тим більше сміховинні твердження, що Леніним керувало прагненняпомститися за свого старшого брата…, навряд чи личить дивитися на жовтень очимадинастії Романових, ідеалізувати останніх. Бо це суперечить істині, правді життя».
Щобповернутися до правди життя і спростувати не тільки згаданих, а й багатьохінших сучасних фальсифікаторів Жовтня, поглядів і дій У. Леніна під час Жовтня,слід на час знехтувати згаданими шився «сталінськими ретрансляторами ірозглянути вихідну сталінську версію, її брехня, бо без її викриття не можназайняти правильну позицію відправну для викриття більш конкретнихфальсифікацій.
2.Російська інтелігенції і революція
Загальновідомо,що Російська революція 1917 року, зумовлена цілим рядом історичних обставин,була дітищем російської інтелігенції. І мова йде не тільки і не стільки прореволюціонерів у вузькому сенсі цього слова. Інтелігенція в цілому жилаочікуванням радикальних змін, прагнула до них, обґрунтовувала їх необхідність,хоча і розуміла характер цих змін по-різному. Революція представлялася яктотальний переворот всієї соціальної системи, як повне очищення від старихцінностей, від «распутінщіни», як створення нового на «чистому місці». Цейщирий порив історико-циклічний творення, сповнений всіх тих же крайнощів інепомірності, зіткнувся з витверезною реальністю.
Іцією реальністю став швидко зміцнився в Радянській Росіїбюрократично-тоталітарний режим. Інтелігенція, щиро не відаючи того, привелайого до влади, освятила цей шлях. Але вона ж в очах режиму виступала з самогопочатку його найпершим соціальним супротивником. Перш за все не влаштовувалипритаманні інтелігенції критичного ставлення до дійсності, незалежність думки ідії як така. Це була соціальна група, найважче підпорядковувалася зовнішньому,бо, як відомо, духовні цінності мають властивість високої.
Всізростаючий тиск на інтелігенцію, розвивалося по декількох напрямку ¬ данням(економічному, політичному і власне ідейно-морального) привело до виникненнянових парадигм (ідеальних соціальних типів), на які стала орієнтуватисяросійська інтелігенція післяжовтневого періоду [7]. Проілюструємо ці парадигмивельми силуетними портретами видатних російських інтелігентів, які волею доліуособити їх.
Парадигмаперша. «Вихід». Еміграція на Захід стала для багатьох сотень тисяч російськихінтелігентів епопеєю позбавлення і одночасно трагедією духовної безвиході.
Розглянутапарадигма зумовлює драматизм, якщо не трагізм того, хто їй відповідає. Так взагальному сталося і з П.А. Сорокіним. Його науковий геній мав чисто російськіхарактеристики, його численні соціологічні праці завжди містили в собі тойсамий моральний компонент «зайвими». Навіть будучи щирим «західником», Сорокінпродовжував залишатися суто російським інтелігентом, світовими проблемами,долями людства, моральними еквівалентами соціологічних концепцій і пр. І томуочевидний глибокий дисонанс, який звучав у відносинах Сорокіна з сучасним йомуінтелектуальним співтовариством на Заході. Повного розуміння у своїх відносинахвони все ж таки не досягли. У результаті ніким не заперечується авторитетСорокіна все ж таки залишається трива Америки явищем суто історичним. Пророчийі моральний дар П.П. Сорокіна так і залишався незатребуваним.
Парадигмадруга. «Відхід у печери». Тиск бюрократично-тоталітарного режиму, постійнопосилювалося, змусило багатьох російських інтелігентів йти у внутріш ¬ нюеміграцію, створювати духовне підпілля, замикатися в собі, обмежуючи коло соціальногоспілкування. Життя і творчість А.Ф. Лосєва може бути яскравим, але одночасно ітрагічною ілюстрацією цієї парадигми. З кінця 20-х років Лосєв практичноприпиняє свою основну викладацьку діяльність і починає писати «в стіл». Цеспівпадає з його першим арештом, допитами в ОГПУ і ув'язненням у табір на Соло¬ Липовецького островах. Пройшовши «перевиховання» у таборі і внаслідок новоговезіння вийшовши з нього живим, А.Ф. Лосєв повністю відмовляється від будь-якихформ суспільного діяльності і фактично стає чистим мислячим інтелектом,заточеним в печері вимушеної ізоляції. Лосєв затихає і зникає на десятиліття.
Вельмипримітно, що А.Ф. Лосєв цілком свідомо залишився в Росії, навіть не розглядаючиможливість еміграції, яка у нього в принципі залишалася до середини 20-х років.Тема жертовності – непозбутня тема російської інтелігенції. Але у Лосєва вонапозбавлена надривності та біснування: «Таке життя індивідуума – писав він, – єжертвою. Батьківщина вимагає жертви. Саме життя Батьківщини – це і є вічнажертва». Але непідробний і філософськи обгрунтований стоїцизм Лосєва тим неменше не може приховати від нас глибокого трагізму його «парадигми», щоприводить російського інтелігента до ізольованості від зовнішньої соціальногосередовища і духовному самотності.
Парадигматретя. «Спроба гідного партнерства». Ця парадигма була пов'язана зі спробоюінтелігенції встановити чесне і гідне спілкування з режимом і знайти хоча бякийсь модус їхнього співіснування при збереженні принципу і особистоїнезалежності морального самосприйняття. У якійсь мірі вона може статипоясненням життєвого шляху трьох видатних російських інтелігентів –М.А. Булгакова, Б.Л. Пастернака і Д.Д. Шостаковича. В умовахусталеного після революції тоталітаризму М. Булгаков, в силу складу свогохарактеру і переконань, не міг і не хотів вибирати позицію добровільнійізоляції. Присвятив себе театру, він брав діяльну участь в літературнихоб'єднаннях, мистецькому житті Москви.
Парадигма«гідного партнерства» не принесла, однак, того, на що сподівався Бул ¬ гаків.Все більше і більше його творчість йшло врозріз з офіціозом, і він змушений бувтак чи інакше почати літературне «двойнічество», писати те, що свідомо не моглобути опублікована. Так, його найбільш великий твір, роман «Майстер і Маргарита»і став якраз «романом без майбутнього» (він був опублікований тільки в 60-тіроки). Приміятникового, що з соціологічної точки зору, світогляд подвійності,філософської розірваності сприйняття світу геніально втілилося в цьому романі.Парадигма «гідного партнерства» виявилася також виконаної внутрішньогодраматизму і навіть трагізму, які проявляють себе як в колізіях особистої життяросійського інтелігента, так і в його творчості. Ця обставина ще більш разючевиявило себе в житті Б.Л. Пастернака і Д.Д. Шостаковича.
Парадигмачетверта. «Помірне співпрацю». Поряд з дистанційованим парт ¬ нерствомросійська інтелігенція виробила ще одну стратегію свого ставлення до влади.Стратегія ця полягала в тому, щоб «чесно» приймати реалії соціального устроюРадянської Росії, але знаходити для себе такі області («лакуни») у творчості йінтелектуальної діяльності, які в найменшій мірі були пов'язані з компромісами.Оскільки режим встановився на багато сотень років і кінця йому, читалося, небуло видно, а так само і іншої альтернативи йому немає, вважали вимушеніприхильники такої парадигми, то слід, по-перше, шукати щось позитивне плюс усамому режимі, а, по-друге, Неї ж йти як можна далі від найбільш ідеологічнозабарвлених тим і «зон».
Наранньому етапі формування цієї парадигми вона була сформульована у збірнику«Зміна віх». Поступово вона набула широкого поширення. У літературі її можнавідзначити, наприклад, в житті і творчості к.с. Паустовського, пізніше – письменників«деревеньщіков». У кіно – це довгий список талановитих режисерів, які присвятилисебе розробці етичних тим особистості.
Парадигмап'ята. «Самозабутньо сервелізм». Вельми значна частина російської інтелігенціїз ентузіазмом і повним відстороненням від свого внутрішнього Я прийнялапринципи і завдання офіційної ідеології і присвятила себе служінню її. Причинипереходу до цієї парадигми бували різні, але підсумок, як правило, опинявсяодним: Ідентифікація з офіційною ідеологією і «творче», то є щире служіння їйусією силою свого таланту і своїх здібностей. Так виникало «соціалістичнемистецтво» і «марксистське суспільствознавство», нерідко підтримували дуже обдарованимилюдьми (в цьому, як раз і полягає найбільша трагізм ситуації). У відноснопарадигма «самозабутньо сервелізма» стала знаменням «нової, соціалістичноїінтелігенції» («робітничо-селянської інтелігенції», «трудовий ін ¬ теллігенціі»– такими були головні ідеологеми).
Парадигмашоста. «Дисидентство». Дисидентство в середовищі інтелігенції радянськогоперіоду було спробою радикального виходу за межі існуючої ідеології і прямоїконфронтації з нею. Дисидентство – складне соціальне явище, проте його«парадигма» досить очевидна. Вона мала на увазі заперечення всього наборуофіційних духовних цінностей і протиставлення йому або традиційних цінностейдореволюційної російської інтелігенції, або сучасного західного лібералізму. Дисидентизаперечували саму ідею співпраці з владою на який-небудь основі. І в ційнепримиренності полягала сила моральної позиції і логіка соціальної дії. Засвоїм характером, однак, дисидентство було парадигмою опору, сила якої полягалав запереченні. Що стосується позитивної програми реконструкції російськоїкультури, то, як показав подальший хід подій, пов'язаних з перебудовою і перебудовою,цієї програми в дисидентства, по суті, не було.
Розглянутіпарадигми, що відображали розшарування російської інтелігенції в після ¬революційний період аж до 90-х р., Між тим повинні бути доповнені одним ком ¬коментарями. Складається він в наступному.
Якщовиходити з того, що російська інтелігенція виникла в XIX столітті як підсумок«ігри» соціальних факторів, які створили можливість існування цілогосоціального шару, досить умовно пов'язаного з економічною доцільністю, то требавизнати, Що радянський режим на абсолютно інших підставах зберіг соціальніумови існування інтелігенції. Мабуть, радянський лад за інерцією успадкувавпросвітницький і гуманітарний характер дореволюційної культури. Але головне,повинно бути, полягала в тому, що інституціолізованої марксизм поставив собі замету провести тотальну трансформацію свідомості людини, а це вимагало не лишетаборів і рас ¬ стріли, але і більш тонких методів проникнення в серця і душілюдей. Ось ця цілком прагматична соціальна місія і була уготована російськоїінтелігенції, що дозволило їй зберегтися, вижити – хай і в спотвореномувигляді, але продовжити культурну традицію.
Початковийморальний світ російської інтелігенції не міг зберегтися після революції 1917року. Проте він все ж таки зберігався як спогад, як історично віддалена, алевсе ж існуюча система ціннісного відліку, як зразок, нехай і недосяжний. Рольподібних моральних орієнтирів, принципів в житті суспільства величезна. Окреміфрагменти старого світу цінностей можна було бачити розсіяними в тих чи іншихобластях радянської культури, немов залишки стародавніх міст, які включаються всучасну забудову мегаполісів.
Нинінерідко роблять припущення про те, що б могло трапитися з Росією, не будьреволюції 1917 року, не станься вбивство Столипіна, не будь распутінщіни, невідречуся Микола II від влади і т.д. При цьому мають на увазі, що обранаісторією альтернатива була свідомо найгіршою і що всі інші напевно б привелиРосію до процвітання. Можливо, але далеко не обов'язково.
Висновок
Назакінчення даної роботи ми, безумовно, відзначимо важливість розглянутого події,його величезне значення, але не зможемо дати йому оцінку, сказати, негативнавона чи позитивна. У роботі, відповідно в першій і в другій її частинахнаведені, взагалі-то різні погляди на розглянуті події, не протилежні, а самерізні. Таких різних поглядів сьогодні безліч, більшість з них мають яку-небудьідеологічне забарвлення, але є, звичайно, і дуже близькі до істини – неупередженіпогляди. Чим далі, тим їх буде більше, можна бути впевненими в цьому. Колипройде більше часу і ідеологічний слід буде не таким яскравим, коли впливспадщини ідей і поглядів, які дісталися нам з часів СРСР стане слабше, тодівідповідь на питання про роль і місце, про значення жовтневої революції 1917року, стане ближче. Поки ж є тільки нові питання….
Зчасу сталінського «Короткого курсу» в радянській і частково в закордонноїісторичній науці панує точка зору, згідно з якою жовтнева революція є класичнусоціалістичну революцію, що повалила буржуазний Тимчасовий уряд, Який затвердивдиктатуру пролетаріату і тим самим відкрила пряму дорогу для будівництвасоціалізму, для всіх наступних «соціалістичних експериментів» пожовтневійРосії. Якщо прийняти цю спрощену і багато в чому фальшиву схему Жовтня, виникаєряд здивованими питаннями. Головні з них такі.
Жовтеньбув необхідний в першу чергу для того, щоб завершити буржуазно-демократичнуреволюцію, чого не хотіла робити мала влада буржуазія. До речі, Л. Троцькийтеж писав про «самостійної боротьбі, хоча б тільки в ім'я демократичних завдань».Характеризуючи тодішню ленінську позицію, він стверджував, що з неї випливало: «Довершитидемократичну революцію можливо лише при пануванні робітничого класу».
По-друге,ніякої прогрес в Росії не був можливий, поки вона брала участь вімперіалістичній війні, вимотує країну, що вела її до катастрофи. Але розривімперіалістичних зв'язків Росії, безумовно, не вкладався в рамки звичайноїбуржуазної революції: таке завдання було не під силу будь-якому самомудемократичному уряду. «Російська революція, – писав тоді У. Ленін, – повалившицаризм, повинна була незмінно йти далі, не обмежуючись торжеством буржуазноїреволюції, бо війна та створені нею нечувані лиха виснажених народів створили ґрунтдля спалаху соціальної революції. І тому немає нічого сміховинні, колиговорять, що подальший розвиток революції, подальше обурення мас викликанобудь-якої окремою партією, окремою особистістю або, як вони кричать, волею «диктатора».Пожежа революції запалюється виключно завдяки неймовірним страждань Росії івсім умовам, створеним війною, яка круто і рішуче поставила питання передтрудовим народом: або сміливий, відчайдушний і безстрашний крок, абогинь-вмирай голодною смертю».
Як бивідповідаючи своїм сьогоднішнім фальсифікаторам, які пишуть про «Спекуляціяхреволюціонерів на людській ненависті», В. Ленін висміює тих, хто намагаєтьсязобразити Жовтневу революцію як результат підбурювання або «злої волі» партійта особистостей, називає сміховинної саму думку про те, що такий розвиток«викликано якоїсь окремої партією, окремою особистістю або, як іноді кричать,волею «диктатора»».
Потрібнопідкреслити: Ленін усвідомлював той факт, що не повномасштабна соціальнареволюція робітничого класу, тотожна соціалістичної революції, а тільки «спалахсоціальної революції», спалах, зумовлена війною і прагнення розірвати з війною,а значить і з імперіалістичною-капіталістичними зв'язками, відносинами. Ленінне ¬ одноразово підкреслював цей аж ніяк не загально соціалістичний, а характерЖовтневого перевороту, що, на його думку, обов'язково поставить цю революціюперед нечуваними труднощами. Так, він говорить, що «революція в країні, якаповернула проти імперіалістичної війни раніше інших країн, революція увідсталій країні, яку події, через відсталість цієї країни, поставили,звичайно, на короткий час, і, звичайно, в приватних питаннях попереду іншихкраїн, більш передових, – звичайно, Ця революція неминуче засуджена на те, щовона буде переживати моменти найважчі, найважчі і в найближчому майбутньомусамі безрадісні».
По-третє,Жовтнева революція була необхідна для того, щоб вирвавши Росію зімперіалістичної бійні і завершивши завдання буржуазної революції, створитисприятливі умови для поступових і опосередковуваних кроків до соціалізму. Якщопростежити історію 1917 року, починаючи з лютого, то виявимо, як У. Леніннаполегливо повторює основну думку: Росія не готова для «введення» соціалізму.У той же час він підкреслює й інше: життя змушує Росію, як і всі інші країни,здійснювати заходи, що представляють собою не безпосередній перехід досоціалізму, а підхід до нього, опосередковані «кроки до соціалізму».
Легкаперемога Жовтня, сколихнули «наініжайшіе низи» суспільства, породила в масахвіру в близькість соціалізму. Висловлюючи ці настрої мас, багатопартійної IIВсеросійський з'їзд Рад декларував соціалістичного ¬ ний вибір подальшого розвиткукраїни. Вже 4 (17) листопада 1917 року Ленін казав: «Тепер ми скинули ярмобуржуазії. Соціальну революцію вигадали не ми – її проголосили члени з'їздуРад, ніхто не протестував, всі прийняли декрет, в якому вона була проголошена».А ще через день Ленін писав: Ми будемо «проводити програму, схвалену всімВсеросійським Другим з'їздом Рад і складається в поступових, але твердо інеухильно кроки до соціалізму».
А якже з неготовністю Росії до соціалізму? Революційна ейфорія, мабуть, булаголовною причиною, що підштовхнула Леніна і більшовиків на згоду з подібнимирішеннями. Наскільки сильна була в тогочасному суспільстві віра в близькістьсоціалізму, в необхідність такого вибору і такого шляху, свідчить і те, щонавіть в Установчих зборах, що відкрився в березні 1918 року, партіям «соціалістичноїорієнтації» (соціал-революціонерів та соціал-демократам) належало більше 85%місць. Оцінюючи цей факт, голова зборів есер В. Чернов говорив: «Країнависловилася, склад Установчих зборів – живе свідчення потужної тяги народівРосії до соціалізму». Есер спростовує А. Ципко, О. Ада ¬ мовіча, В.Солоухін та інших, які заявляють про те, ніби Ленін і більшовики насильнонав'язали народу курс на соціалізм. До речі, В. Чернов вважав, що це думканароду дуже важливо: «Воно означає кінець невизначеного коливного перехідногоперіоду». Констатуючи «потужну тягу народів Росії до соціалізму», не піддаючисумніву соціалістичний вибір народу, В. Чернов пропонував своє баченняцього обраного народом шляху.
Російськареволюція відбулася за Достоєвським, Він пророчо розкрив її ідейну діалектику ідав її образи. Достоєвський розумів, що соціалізм в Росії є релігійне питання,питання атеїстичний, що російська революційна інтелігенція зовсім не політикоюзайнята, а порятунком людства без Бога [8].
Вжезараз явно виявляє себе тенденція відділення класичного («інтелігентського»)культурного населення від нової духовно-інтелектуальній і моральній ситуації вУкраїні кінця XX століття. Говорячи простіше, світ «зайвої» моральності,створений російською інтелігенцією XIX і початку XX століть і в перетворенійформі зберігши навіть в умовах тоталітарного ладу після жовтня 1917-го, нинівтрачає свою соціальну основу й моральну стійкість. Він просто розпадається ійде зі сцени.
Справді,хіба герої «Війни і миру» або «Анни Кареніної» можуть знайти хоч який-небудьвідгомін в душах не тільки учнів школи, а й їхніх молодих учителів? Аджесуспільна мораль ґрунтується нині на принципово інших парадигмах, які жоднимшляхом не поєднуються з класичними зразками інтелігентськими, Які б софістичниххитрощі при цьому не робили вчителі літератури. І тому класичну спадщину швидкоперетворюється на музейний експонат, по-своєму привабливий і екзотичний. А уекзотики, зрозуміло, завжди знайдуться поціновувачі.
Списоклітератури
1. Белковец Л.П., Белковец В.В.Історія держави і права Росії. Курс лекцій. – Новосибірськ: Новосибірськекнижкове видавництво, 2000. – 216 с.
2. Бердяєв Н.А. Духиросійської революції. М. 1992.
3. Бердяєв Н.А. Роздумипро російську революцію. М. 1992.
4. Булгаков С.Н.Інтелігенція і Релігія. СПБ. 2000.
5. Волобуєв П. Допитання про закономірності Жовтневої революції. / / Комуніст, 1999. №10. – С21.
6. Воронін А.В. ІсторіяРосійської Державності. Навчальний посібник. М.: «Проспект», 2000.
7. Загальна історіядержави і права: Навч. посібник / За ред. К.І. Батира – М.: Манускрипт, 1993.
8. Кірсанов В. Проінтелігенції в цілому, про російської інтелігенції зокрема. М. 2001.
9. Кузнєцов І.М. Історіядержави і права Росії. М.: Амальтея. 2000.
10. Панарін А.С.Російська інтелігенція у світових війнах і революціях ХХ століття – М.:Едіторіал УРСС. 1998.
11. Покровскій н.е. Новігоризонти або історична пастка? / / СОЦИС, №11, 1994. – С. 119–128.
12. Старцев В.Альтернатива. Фантазії та реальність / / Комуніст, 1994, №15.