Тема
Епоха «розвиненого соціалізму»
або «роки застою» в СРСР
(1965-1985)
План
1. ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРОМІС: ВІДСТАЛІСТЬ ІКОНСЕРВАТИЗМ
2. БРЕЖНЄВСЬКА КОНСТИТУЦІЯ
3. КРИЗА «РОЗВИНЕНОГО СОЦІАЛІЗМУ»
4. ЗМІНИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ
5. СРСР У СВІТІ
6. НАСТУПНИКИ БРЕЖНЄВА
1. ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРОМІС: ВІДСТАЛІСТЬ І КОНСЕРВАТИЗМ
Безсумнівно, відставка Хрущова означала відмову віденергійного проведення реформ, і в цьому значенні вона могла видатися успіхомконсервативних сил. Згода в групі керівників, які усунули Хрущова, грунтуваласяпа необхідності зберегти колективну владу і контроль вищих партійних органів завсіма сторонами життя суспільства, покласти кінець «реформаторству» Хрущова,яке породжувало нестабільність у партійних кадрах, забезпечити нормальнефункціонування політичних і державних структур. Це прагнення до стабільності ізбалансованості супроводжувалося поигуком відповідних ефективних заходів;потрібно було знайти рішення, які стабілізували б адміністративну систему,роздроблену боротьбою за владу між галузевими та територіальними органамиуправління, а також поліпшити контроль за кадрами.
Досягнутий на основі консервативних політичних цінностейконсенсус всередині керівництва не дозволяв йому все ж відмовитися, принаймні,від деяких змін, проведених у середині 50-х рр., насамперед від лінії напідвищення рівня життя (альтернативою якій могло бути тільки повернення дотерору як методу управління державою) і від підтримки високих темпів розвитку.Ці дві задачі не могли бути здійснені без проведення економічних реформ, і самедля усунення нестабільності, що постійно породжувалася цими реформами, потрібнобуло твердо провести кадрову політику, яка б затверджувала стабільність(передусім у вищих ешелонах влади), давала б партійним кадрам впевненість усвоїй значущості, у своєму майбутньому, яка б сприяла просуванню пової змінипартійних працівників.
У перший рік після відставки Хрущова (кінець 1964 — кінець1965 р.) заходи, здійснені групою, що прийшла до влади, проявили два несуміснихаспекти її діяльності, а саме: послідовну консервативну ідеологічну політику, зодного боку, і економічну реформу та, грубо кажучи, технократичні цінності — зіншого.
Відставка Хрущова спричинила мало кадрових переміщень (невраховуючи засобів масової інформації, які керувалися наближеними колишньогоПершого секретаря ЦК КПРС) і санкцій. Пленум ЦК, який зібрався в листопаді 1964р. звільнив від роботи Полякова, секретаря ЦК з аграрних питань, і схваливвисунення ряду керівників, що зіграли важливу роль у «змові» 14 жовтня 1964 г. М. Підгорний, який був першим секретарем Харківського обкому, став секретарем ЦК і отримав усвоє ведення кадрові питання; П. Шелест та О. Шелепін увійшли до складуПрезидії, причому останній залишився секретарем ЦК, головою Комітету партійногоконтролю і заступником Голови Ради Міністрів. Ці три особи також увійшли допової правлячої верхівки, ядро якої складали Л. Брежнєв — Перший секретар ЦККПРС, О. Косигш -Голова Ради Міністрів і М.Суслов — член Президії, відповідальнийза ідеологічну сферу. Заслухавши М. Підгорного, який виклав наслідки розділупарт-організацій на промислові та сільські, пленум ЦК ухвалив рішення відновитиєдину партійну організацію на всіх рівнях, а також єдність радянських,профспілкових і комсомольських структур. Починаючи з грудня 1964 р. буливідновлені регіональні, обласні та районні комітети. Нове керівництво повиннебуло вирішити нелегке питання: кою поставити на чолі возз'єднаних організацій?Обираючи серед усунених Хрущовим апаратників, нове керівництво ризикувалозагальмувати просування «новобранців» і залишити себе без відданого оточення.Партійна верхівка майстерно маневрувала, протягом ряду років поволі проводячизаміну місцевих кадрів, що прийшли в хрущовський період, з тим, щоб дати хід«молодим» (20-х рр. народження) і більш «компетентним» функціонерам. Аналіззмін у складі секретарського корпусу на місцях в 1965-1980 рр. вказує насерйозні зміни, які відбулися на початку цього періоду (1965-1970 рр.), і наявну стабілізацію відразу після XXIV з'їзду КПРС (1971 р.), що привело до старіння місцевих кадрів (середнійвік яких досяг в 1980 р. 59 років у порівнянні з 49 роками в 1971 р.). У 1981р. середнє «політичне довголіття» секретарів регіональних парторганізаційдорівнювало десяти рокам в РРФСР, але тільки чотирьом в Узбекистані і трьом уКазахстані, де партійні кадри виявлялися частіше й більш глибоко, ніж в іншихреспубліках, залучені до «скандальних» історій. Треба сказати, що всі кадровіперестановки протягом другої половини 60-х рр. ніскільки не відбивалися накар'єрі та стабільності становища представників партноменклатури. їмзабезпечувалося місце в адміністративно-господарських органах або перевід устоличне міністерство, іноді навіть місце в посольстві за кордоном. Кампанія пооновленню кадрів у великій мірі відбувалася й за рахунок постійного розширенняЦентрального Комітету: число його членів і кандидатів було збільшено з 300 у1966 р. до 420 і більше, тобто приблизно на 40% за десять років. До 70-х рр.склад партійних керівників на місцях (які завжди складали ядро армії партійців)досяг, нарешті, стабільності, про яку вони мріяли ще мри Сталіні. Кожному булазабезпечена можливість планувати розвиток своєї кар'єри. Центральні властізаймалися місцевим набором. Всі ці процеси сприяли вкоріненню відносинособистої відданості і затвердженню системи цінностей, в якій вірність патронупереважала над компетентністю та «ідеологічною витриманістю». У цьому значенні70-і рр. були апогеєм «сімейності» і сівого роду «радянського феодалізму»,проти чого без втоми воювали Сталін, а за ним і Хрущов, перший — державнимтерором, другий — законними засобами. У той же час особиста відданість якголовний засіб досягнення стабільності була навряд чи сумісна із вдосконаленнямсамої системи, як і з системою технократичних цінностей, породжених економічноюреформою.
Реформа почалася в 1965 р. з проведення новоїадміністративної централізації, скасування раднаргоспів і відновленняцентральних промислових міністерств, ліквідованих Хрущовим. Були створені такожвеликі державні комітети (Держкомцін, Держпостач і Держкомітет з науки ітехніки). Разом з тим підприємства отримували деяку автономію. Те, що врадянській термінології визначалося поняттям «госпрозрахунок», не мало наувазі, однак, ні реабілітації ринкових відносин, ні переходу до«соціалістичного ринку», що проповідувався тоді чеськими та угорськимиекономістами, і ще менше означало самоврядування за югославським зразком.
Реформа господарської діяльності підприємств, яка готуваласяпротягом ряду років групою економістів під керівництвом Лібермана, була,нарешті, викладена у двох документах, обнародуваних 4 жовтня 1965 р. Це булипостанови про поліпшення планування та стимулювання виробничої економіки і продержавне виробниче підприємство при соціалізмі. Ці документи, здавалося,свідчили про бажання розширити автономію підприємств. Число обов'язковихпоказників було зведене до мінімуму. Паралельно із збереженням валовихпоказників, незважаючи на їх визнану недосконалість (яка полягала в тому, що підприємствадомагалися високих показників, використовуючи найбільш дорогу сировину і,продовжуючи, таким чином, марнотрат-ствувати), були введені нові: вартістьреалізованої продукції (для того, щоб спонукати підприємства до скороченнявипуску продукції, що не користується попитом і підвищення якості), загальнийфонд заробітної плати, загальна сума централізованих капіталовкладень. Щобстимулювати ініціативу підприємств, частіша прибутків залишалася в їхрозпорядженні. Величина її визначалася за суворими нормами, щоб перешкодитидиректорам підприємств домагатися прибутку будь-яким шляхом, а міністерствам — вилучати більше встановленого.
Для того, щоб стимулювати прийняття «завищених» планів, буловирішено збільшувати премії у разі запланованого перевиконання планів. Цепередбачало, що відтепер кожне підприємство буде більш вільно поводитися зп'ятирічним планом. Навпаки, вищестоящі органи не могли змінювати план в періодйого виконання, за винятком особливих випадків. У цьому значенні реформа буласпробою надати більш широкі можливості тим відповідальним особам, які приймалирішення у сфері народного господарства. Цьому відповідало зростаюче значенняп'ятирічного плану за рахунок річного, який ефективно виконувався, що булозміною уявлень, які склалися в 30-і рр. про планування як визначенняпріоритетів, коли власне план зазнавав нескінченних змін.
Фонди стимулювання, що замінили собою ті, якими ранішерозпоряджався директор, були розділені на три частини: фонд матеріальногозаохочення, розподіл якого контролювався загальними зборами трудовогоколективу, фонд «соцкультпобуту», призначений головним чином для будівництважитла, і фонд самофінансування для потреб оновлення виробництва.
Практика реалізації реформи показала, що проблеми, пов'язаніз природою економічних показників і з «відомчістю», залишилися невирішеними.Нові показники вводилися через силу. Заохочувальні фонди не змогли належностимулювати інтенсифікацію праці: призначені робітникам премії становили всьоголише 3% від зарплати, що було недостатньо для того, щоб викликати інтерес допідвищення ефективності виробництва; що ж до фонду на соціальні потреби, тойого використанню заважало те, що план не передбачав забезпечення будівельнимиматеріалами. Нарешті, фонди самофінансування не могли бути ефективно використанівнаслідок слабкої координації між науковими дослідженнями та промисловістю (відрозробки до випуску першого пробного зразка і освоєння масового виробництвапроходило в середньому шість-вісім років).
Головною причиною постійних збоїв в економіці залишалася«відомчість» — давнє явище, про яке із скорботою часто писалося в пресі. Ця«хвороба» виникла ще в 30-і рр. як наслідок затвердження принципу вертикальногопідкорення в системі міністерського планування й управління. Замкнені «наМоскву» ієрархічні піраміди безпосередньо управляли підприємствами таорганізаціями, розкиданими по всій території Радянського Союзу. Кожнийнижчестоящий орган взаємодіяв тільки з тією інстанцією, яка стоялабезпосередньо над ним у тому ж міністерстві. Не існувало практично ніякогосерйозного прямого зв'язку між сусідніми підприємствами та організаціями, якщовони належали різним міністерствам. Саме відсутність горизонтальних зв'язківстала причиною багатьох труднощів, які збереглися до наших днів.
Вже з перших кроків проведення реформи стало ясно, що вонаявляє собою набір розрізнених і суперечливих заходів. Дійсно, чи моглопоєднуватися розширення дозволеної самостійності підприємств із посиленнямадміністративних та економічних повноважень міністерств, цих маленьких князівств?
Створення Держпостача також суперечило проголошенійсамостійності підприємств, які, як і раніше, не могли вільно обиратипостачальника та споживача. Навіть у разі «прямих зв'язків» між давнімипартнерами укладені ними договори затверджувалися у верхах. Тяганина, щовиникала через адміністративні затримки та необов'язковість постачальників, якізвикли встановлювати свої закони на «ринку продавців», приводила до того, щопостачання не забезпечувалося і було низької якості, а тому й випуск продукціїзалишався нерегулярним, пов'язаним із постійними простоями та авралами.
Протиріччя реформи відображали глибокі розходження міжочолюваними Брежнєвим прихильниками обмеженої децентралізації при збереженні внедоторканості ролі політико-адміністративної системи у функціонуванніекономіки та прихильниками часткових ринкових реформ, які об'єдналися навколоКосигша.
Ці протиріччя, які швидко проявилися між політичнимконсерватизмом, заснованим на прагненні стабілізувати систему через насадженнявідносин особистої відданості і навіть створення «феодальної вотчини», іпринципом економічної реформи, що передбачав пріоритет технократичнихцінностей, накладалися на інші розходження, стосовно темпу і глибини проведенняреформи і суперечливого підходу до вирішальної проблеми розподілу влади.
Значні розходження всередині нової керівної групи, якіховалися за виявленою по відношенню до Хрущова одностайністю, обумовили їїспроби вести «центристську» політику, врівноважувати різнонаправлені тенденції,які в умовах концентрації реальної влади в руках невеликої групи осіб неминучеоберталися персоналізацією політичних розбіжностей. Оскільки ж офіційно новаситуація представлялася як послідовне повернення до практики колегіальногокерівництва, залишалося лише вдатися до класичного в таких випадках прийому,яким є компроміс.
Бажаний компроміс повинен був мати довге життя, оскількинезалежно від тих розходжень, що існували між членами керівництва, всі вонипрагнули стабілізувати й балансувати потенціал та інтереси різних бюрократичнихструктур і намагалися як можна довше втримати свою колективну владу, виключаючибудь-які альтернативи їй. Це означало відмову від розгляду проблем, спроможнихвикликати конфлікт, від принципових суперечок, означало культ прагматизму,зведеного в систему, і, зрештою, — застій.
Консенсус в основному — політична стабільність і утриманнявлади — не виключав, як ми бачили, ні розходжень, ні приглушених конфліктів. Ціконфлікти вирішувалися «за закритими дверима», не встигаючи розростися у великуполітичну кризу. Головним джерелом розходжень і потенційних конфліктів булорізне розуміння значення економічної реформи: захисники децентралізації врамках колишньої адміністративно-командної системи знаходилися в різкійопозиції по відношенню до прихильників пожвавлення ринкових відносин. На думкуЖ.Брезлауера, обов'язковість консенсусу між керівниками виключала справжнєрозв'язання таких важливих проблем, як підвищення ефективності аграрноговиробництва, випереджальних темпів розвитку легкої промисловості і сільськогогосподарства, розрив у рівні життя міста й села, питання поєднання моральних таматеріальних стимулів праці, вдосконалення політико-адміністративної системи імісця ринку.
До середини 70-х рр. головними протагоністами у виборіекономічної стратегії були Брежнєв та Косигін. Перший сприймав пріоритети внаступному порядку: сільське господарство, важка індустрія, оборона (після 1972р. до них додалося «освоєння Сибіру»). Другий віддавав перевагу легкійпромисловості — основі підвищення рівня життя громадян. Чехословацька криза(яка примусила задуматися над зв'язком між економічними реформами, що сприялипідвищенню добробуту народу, і кризою політичної системи радянського типу),ескалація американської інтервенції у В'єтнамі (що сприймалася як потенційназагроза) сприяли затвердженню починаючи з 1970-1971 рр. більш консервативнихекономічних тенденцій, які виражалися Брежнєвим, і саме в той момент, колиправляча верхівка визнала його верховенство. Такий вибір зумовлював ряд інших,не менш важливих рішень. Вони стосувалися самостійності, яку потрібно булонадавати тим, хто був дійсно компетентний в питаннях управління економікою тадержавою. Для вивчення цих питань з ініціативи Косигіна в 1970 р. бувзаснований Інститут управління народним господарством, на чолі якого став йогозять, Гвішиані. Підбір співробітників і слухачів здійснювався тут по конкурсу,на основі їх компетенції, сприяючи, таким чином, зростанню нової категоріїкерівників економіки, які знаходилися у повній згоді з радянською системою,знали тенденції в світовій економіці, керівників діяльних, які розбиралися втонкощах адміністрування та галузях, інтереси яких вони представляють. їхприродною схильністю було вирішувати політичні проблеми, виходячи зпрагматичних міркувань, залишаючи збоку аспекти, що відносяться до доктрини таідеології. Брежнєв, який протистояв цій «технократичній» тенденції, і ще більшеСуслов, пильний вартовий чистоти ідеології, не переставали підкреслювати ведучуроль «партійності» — «першої умови, необхідної для заняття відповідальноїпосади в будь-якій області».
Найбільш консервативні тенденції, що проповідувалисяБрежнєвим і Сусловим, переважали з 1972-1973 рр. і остаточно затвердилися удругій половині цього десятиріччя, після XXV з'їзду КПРС в березні 1976 р., непривівши, однак, до відставки Косигіна. Ослаблення позицій Підгорного і Шелепіпа,які до кіпця 1965 р. втратили ряд своїх функцій, було пов'язано з особистимсуперництвом (особливо між Підгорним та Брежнєвим) і зіткненням амбіцій. Проте,Підгорний, призначений на почесний пост голови Президії Верховної Ради, як іШелепін, що став головою Центральної ради профспілок, були усунені відсправжньої державної влади без зайвого шуму й драматизму (остаточна відставкаПідгорного відбулася лише через 12 років в 1977 р.!). Незмінність і значущістьінтересів, які об'єднали правлячу верхівку, незважаючи на всі розходження,дозволили додати політичній боротьбі проти окремих осіб, які видаляються з тогоабо іншого приводу, мирний та офіційний характер. Інші зміни у складі вищих партійнихорганів здійснювалися також без шуму під час пленумів ЦК, а не на з'їздах. Якправило, відста-вникам приписувалися ті або інші «помилки», політичні абоадміністративні. Так, наприклад, Шелест поплатився за спою терпимість, до речі,дуже відносну, до українського «націоналізму», Полянський — за невдачусільськогосподарської політики. Найбільш помітною тенденцією оновленняГіолітбюро і Секретаріату став наплив представників з регіональних «питомихкнязівств». Ці зміни мали більше значення, ніж вважали в середині 70-х рр.,оскільки через десять років після відставки Хрущова в Гіолітбюро залишилосяусього лише сім — правда найстарших і пайвпливовіших, — із 17 членів ікандидатів жовтня 1964 р. Особливо помітним було просування тих керівників,кар'єра яких найтіснішим чином була пов'язана із зміцненням становища лідеранової партійної верхівки Брежнєва (який став на XXIII з'їзді в квітні 1966 р. Генеральнимсекретарем ЦК КПРС). Це було, в основному, «дніпропетровське угруповання», зміста, де ще до війни з Німеччиною Брежнєв розпочав свою політичну кар'єру. Донього входили Кирилеико (який змінив в 1966 р. в Секретаріаті ЦК Підгорного),Черненко, Купаєв, Щербицький, Щолоков.
Потенційним джерелом напруженості в державній системі, якапретендувала на справедливе відображення та примирення інтересів різнихбюрократичних структур і груп тиску, були відносини між армією та партією.Правлячій групі, проте, було під силу, вживаючи прийнятий вислів,«організовувати й надихати» діяльність Збройних Сил через армійські політоргани,які залежали від відповідного відділу Секретаріату ЦК, а також завдякимайстерній політиці балансування між прихильниками звичайних озброєнь і борцямиза розширення сфери застосування ядерної зброї. Переслідуючи власні інтереси,армія активно підтримувала прихильників пріоритету важкої промисловості,військово-промислового комплексу та оборонних галузей, тобто Брежнєва таСуслова, хоч останні її схвалили контроль партії над армією. На XXIII з'їзді КПРС Суслов заявив, що «часжертв» ще не минув, оскільки об'єктивна дійсність вимагає продовжувати політикупершочергової уваги до потреб оборони. На початку 1966 р. військові досяглиряду успіхів: партійне керівництво повернулося до розгляду раніше оголошеногоскорочення військових витрат; генерал Установ був уведений до Секретаріату і вГіолітбюро ЦК (як кандидат); XXIII з'їзд став початком більш жорсткого зовнішньополітичного курсу, якийпідняв значення військових: на з'їзді було заявлено, що, якщо мирнеспівіснування й допустиме між Сходом та Заходом, проте, відносини між двоматаборами є більш напруженими, ніж будь-коли. (Насамперед мався на увазіреволюційний процес у країнах третього світу, тісно пов'язаний з долеюсоціалістичного табору). Після смерті в березні 1967 р. міністра оборонимаршала Малиновського військові наполягли на призначенні на цей пост маршалаГречко. Вони були проти кандидатури генерала Установа, якого підтримувалипартійні керівники; Гречко ж не скомпрометував себе в очах військовихпричетністю до «цивільного апарату» (як це було у випадку з Установим, якийотримав генеральське звання, працюючи в оборонній промисловості). І тількипісля смерті Гречко в квітні 1976 р. міністром оборони був призначений Устинов.7 травня 1976 р. Брежнєв став Маршалом Радянського Союзу. Одягаючись увійськову форму, вища партійна особа урочисто оголосила про збіг, більше того,про симбіоз комуністичних та військових інтересів, перемішавши ідеали армії зсоціальними ідеалами партії. У той же час для партії це був засіб використативійськовий престиж у своїх цілях і затвердити себе політичним представникомармійських інтересів. Станіни зразком соціальної організації (у той момент,коливій ськовопатріотичниіі пафос був направлений на те, щоб затушуватипрозаїчні трудності буден) і зміцнивши своє становище завдяки пріоритету,відданому військовим витратам (що дозволяло країні вести міжнародну політикунаддержави), армія, як і раніше, залишилася під владою цивільних осіб — тих,хто зробив свою кар'єру в політичному апараті, але захищав вимоги, інтереси тапривілеї військових.
Одним із найпримітніших фактів дуже тьмяного радянськогополітичного життя кінця 60-х — початку 70-х рр. було піднесення всерединіправлячої групи Брежнєва, і зародження справжнього — і разом з тим комедійного- культу особи останнього. До цього часу Брежнєв пройшов довгий політичний шлях- спочатку при Сталіні, потім при Хрущові. Типовий представник покоління«висуванців», зобов'язаних своєю кар'єрою масовим чисткам другої половини 30-хрр., Брежнєв був з 1937 р. на радянській і партійній роботі, в роки війни — політробїтником в різних частинах діючої армії, в 1946-1950 рр. секретаремЗапорізького, потім Дніпропетровського обкомів КП(б) України. Обраний в 1950 р.першим секретарем ЦК КЩб) Молдавії, а на XIX з'їзді КПРС (1952 р.) — секретаремЦК, він досяг меж можливого для регіонального партфункціонера. Після смертіСталіна Брежнєв успішно проявив себе на посаді першого секретаря КомпартіїКазахстану (1955-1956 рр.). Кандидату члени Політбюро (Президії) ЦК КПРС(1952-1953, 1956-1957 рр.), після викриття «антипартійної групи» (1957 р.) вінстав повноправним членом Політбюро. Будучи з 1960 р. Головою Верховної РадиСРСР, у вирішальний момент (літо 1964 р.) Брежнєв зосередився на керівництвівищими партійними кадрами на ключовому посту в Секретаріаті ЦК. ВисуванняЛ.Брежнєва на перший план всередині «колегіального керівництва» почалосявідразу після XXIII з'їзду КПРС, коли па пленуміЦК він був обраний Генеральним секретарем ЦК КПРС (до цього вищою партійноюпосадою був пост Першого секретаря), і затвердилося на початку 70-х рр., коливін зайняв місце Косигіна на найважливіших міжнародних конференціях Сходу таЗаходу (в попередній період Брежнєв займався виключно відносинами всередині«соціалістичного табору»). Московська зустріч у верхах у травні 1972 р.Брежнєва та Ніксона підтвердила першість Генерального секретаря. Як і в епохуХрущова, зовнішня політика зіграла вирішальну роль у зміцненні авторитетупершого керівника країни. Після цього старіючий правитель міг спокійно«спочивати на лаврах», купаючись в почестях і лестощах, які підігрівали йогостаречу пристрасть до титулів і орденів. Брежнєв отримав сім орденів Леніна іп'ять зірок Героя Радянського Союзу і Соціалістичного праці. Крім цього він бувудостоєний золотої медалі ім.Карла Маркса за «винятковий внесок у розвитокмарксистсько-ленінської теорії і в наукове дослідження актуальних проблемрозвитку соціалізму і всесвітньо-історичпої боротьби за комуністичні ідеали»;Ленінської премії миру і («за проханням трудящих») Ленінської премії злітератури за три брошури: «Мала земля», «Відродження» та «Цілина» (випущенихтиражем більше 15 мли. примірників кожна). У цих брошурах від першої особирозказувалося про подвиги Брежнєва під час війни і потім на «промисловому тасільськогосподарському фронтах». Для Генерального секретаря була сфабрикованаблискуча військова кар'єра: до 30-річ-чя Перемоги йому було присвоєне званнягенерала армії (квітень 1975 р.), а через рік (!) Маршала Радянського Союзу (7травня 1976 р.). Через два дні жителі Дніпропетровська були присутніми навідкритті імпозантного монументу свого знаменитого співвітчизника. Нарешті, 16червня 1977 р. Брежнєв зайняв також і почесний пост Голови Президії ВерховноїРади СРСР. Цей град почестей та поєднання найважливіших державних постів неможна, однак, інтерпретувати як просте повернення до культу особи сталінськоготипу. Брежнєв не вирвав владу у своїх соратників внаслідок запеклої боротьби іусунення суперників, вони самі віддали її в його руки. Концентрація влади непорушила політичної стабільності. Брежнєв виступив як представник політичноїкасти, як втілення консенсусу та солідарності коаліції, з якою він ніколи немав наміру поривати.
Персоналізація влади всередині старіючої коаліції (середнійвік членів Політбюро в 1980 р. становив 71 рік) убезпечувала збереженнястабільного становища еліти та враховувала інтереси різних бюрократичнихапаратів, вона йшла паралельно з формально-юридичним упорядкуваннямфункціонування політичних механізмів і на фоні процесу юридичної іконституційної легітимізації, що привело до прийняття в 1977 р. повоїКонституції. Партійні з'їзди регулярно і без зривів збиралися тепер кожні п'ятьроків. Проголошувалося, що задача з'їздів полягала у визначенні генеральноїлінії у зовнішній політиці і встановленні основних напрямів п'ятирічних планів.Насправді з'їзди частіше за все виявлялися ретельно зрежисованим спектаклемодностайного схвалення директив, вироблених керівними органами апарату влади.Політичні зміни у складі Політбюро або Секретаріату, як вже відмічалося, завждивідбувалися не на з'їздах, а на пленумах ЦК. Згідно з Е.Карер д'Анкос, другаполовина 60-х рр. була справжнім «золотим віком» ЦК. Протягом цього періодувін, здавалося, дійсно придбав деякий вплив і проявляв досить значну політичнуактивність. Це, безсумнівно, було пов'язано з необхідністю в той момент длякерівної групи укріпити відносини особистої відданості після «хрущовських часівсмути» .
Однак, з початку 70-х рр. значення ЦК партії у прийняттірішень почало падати, а його функції перейшли до бюрократичних структур 25секторів Секретаріату, в яких політичне управління на центральному рівні жвавоздійснювалося півтора тисячами високопоставлених партійних чиновників. ПленумиЦК, як і раніше, збиралися двічі на рік, але ставали все більш короткими(займаючи в середньому два дні), і, головне, вони мали все менший вплив наприйняття важливих рішень як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Проте,ЦК зберігав своє значення як орган, в якому були представлені різнібюрократичні апарати країни.
Постійне розширення ЦК партії, що дозволяло висувати кадри ів той же час зберігати місця за тими, хто вже потрапив до цього престижногооргану, йшло паралельно з ретельним відбором і дозуванням представників відрізних бюрократичних структур (республіканських і союзних, від апарату самоїпартії, від членів уряду, військових, КДБ, зовнішньополітичних відомств).Аналізуючи це явище, Дж. Хоф висловив думку про появу свого роду«інституційного плюралізму», який відображав головну зміну в порівнянні зпопереднім періодом: відтепер вищі партійні органи представляли інститутивлади, громадські організації і навіть інтереси деяких окремих республік.
На думку М.Ферро, термін «інституційний поліморфізм» був бибільш правомірним у специфічному контексті радянської політичної системи, дляякої стала характерною практика ротації партійних кадрів, переводувідповідальних осіб з однієї установи в іншу. Тертя, викликане суперництвомустанов або функціонерів, не було постійним або пов'язаним з відміннимсвітоглядом або особливим статусом. Не було й непереборних бар'єрів між різнимиієрархічними структурами, про що свідчать різноманітні та мінливі кар'єрипредставників радянської номенклатури. Поєднуючи консерватизм іпристосовництво, радянська бюрократія аж ніяк не була інертним і закам'янілимутворенням. У набагато більшій мірі, ніж прийнято вважати в загальних теоріяхтоталітаризму або «керованого суспільства», їй були властиві незалежність таздатність до саморегулювання. Як показав Дж.Хоф у своїй праці «Радянськіпрефекти», аналіз владних структур на місцях дозволяє зробити висновок, щоперші секретарі партійних комітетів були зовсім не «пасивними виконавцями», апосередниками між вищими ешелонами влади та масою, важливими проміжнимиінстанціями, в яких зустрічалися одночасно директиви, що спускалися зверху тавимоги суспільства, коротше кажучи, «місцем, де конфлікти могли знаходитипочаток свого вирішення». Зрештою, резюмує Дж. Хоф, «ніяке суспільство не можеутриматися, якщо потоки течуть в одному напрямі, з вершини до основи, і длярадянського суспільства це так само вірно, як і для будь-якого іншого».
2. БРЕЖНЄВСЬКА КОНСТИТУЦІЯ
На XXII з'їзді партії Хрущов заявив про необхідність підготувати новуконституцію, яка відобразила б перехід країни до комунізму і створення в СРСР«загальнонародної держави». У 1962 р. була створена Конституційна комісія,однак знадобилося 15 років, щоб виробити нову конституцію, хоча її основнийзміст був взятий з конституції і 936 р. Тим часом радянські керівники встигливідмовитися від міфу про швидкий перехід до комунізму і відмирання держави,ввівши нове поняття «розвиненого соціалізму», що було відсутнім у творахкласиків марксизму-ленінізму.
Це нове поняття дозволяло зменшити розрив між теорією тажиттям, пояснювало необхідність економічної реформи, яка могла допомогти«негайно» заповнити постійно виникаючі в країні проблеми дефіциту, і відсувалов далеке майбутнє ідею відмирання держави. Немало уваги було приділеновідновленню суворих норм законності, підвищенню згуртованості громадян, якихзакликали «активно включитися» в управління суспільними справами«загальнонародної держави» (яка представляла всі визнані соціальні верстви — робітників, селян-колгосппиків та інтелігенцію, під якою малися на увазі всіособи з вищою освітою і не зайняті фізичною працею), а також зростанню ролі«громадських організацій». При цьому визначення «соціалістичний», яке завждистояло поруч із «законністю» та «демократією», недвозначно вказувало, що мовазовсім не йде про правову державу в західному значенні слова, тобто державу,засновану на пріоритеті прав особи.
Конституція 1977 р. більш рішуче в порівнянні з попереднімизатверджувала провідну роль Комуністичної партії. Вона й формально узаконювалаКПРС як керівну та направляючу силу радянського суспільства, ядро йогополітичної системи, державних і громадських організацій. У той же час,підкреслюючи важливість участі суспільства і затверджуючи принципкомуністичного самоврядування за допомогою розвитку справжньої демократії(«трудові колективи беруть участь в обговоренні та вирішенні державних ісуспільних справ»), Конституція визнавала зростання ролі громадськихорганізацій. Існування громадських організацій і збільшення числамікроосередків самоврядування, здатних «діяти, володарювати та здійснювативнутрішній обмін» між відповідними організаціями (М. Ферро), — такі головніособливості соціального життя «брежнєвського періоду».
Природно, ці явища не повинні розглядатися у відриві відтаких специфічних тенденцій життя суспільства, як швидка урбанізація тапідвищення загального освітнього рівня населення в ці роки. У цей періодсамоврядування проникло у багато які області радянського життя: місцеве життята міське управління (в 1980 р. у Ради всіх рівнів було обрано 2270 тис. осіб,які тепер називалися «народними депутатами» — відповідно до уявлення про«загальнонародну державу», яка замінила собою «диктатуру пролетаріату»).Причому, якщо влада місцевих Рад і була обмеженою, то контроль центральнихорганів за сотнями рад, які виникли в селищах навколо міст або на периферії(особливо в Сибіру), часто був чисто символічним.
Число громадських організацій зросло і в інших сферах, наперший погляд далеких від політики: в культурному житті, у спортивному русі іт.д. Часто, спираючись саме на них, і розцвіли в період «перебудови» й«гласності» тисячі «неформальних об'єднань». Центральні власті заохочували,нарешті, «народний контроль» громадян над підприємствами та адміністративнимиорганами. Для цього була створена широка мережа (біля 250 тис.) комітетівнародного контролю, до яких входили, з одного боку, трудящі-кому-ністи, зіншого — всі бажаючі, не обов'язково члени КПРС, але рекомендованіпарторганізаціями. Ця паралельна структура воскрешала у пам'яті«робіт-пичо-селянську інспекцію», створену Леніним і скасовану в 1934 р.Сталіним, і незабаром охопила всю країну: Комітет народного контролю, якийтісно співробітничав з Радами, перетворився на справжню армію контролю, в якійбрала участь кожна шоста доросла людина. Якою б формальною вона не була, цяструктура управління стимулювала добровільну участь у житті суспільства, всебільше залучаючи людей з освітою.
Ця інституціоналізація суспільного життя, яка виникла значнораніше, але була закріплена тільки Конституцією 1977 р., — будь то реальнезростання політичного впливу громадян або просто один із прийомів режиму, — безсумнівно, знаходилася у прямому зв'язку з несподіваним сплеском спонтанноїсуспільної активності, характерної для даного періоду.
Стабільна та спаяна правляча верхівка, до того ж швидкостаріюча -свого роду «олігархія недоумкуватих дідуганів». — утримувала владу,як було вже показано, завдяки згоді в головному: прагненні інституціоналізувативладні відносини, захистити інтереси бюрократичних структур і зберегтиколективне керівництво, зосереджене в оточенні однієї людини-символу. Чималуроль у цьому грав безперервний і все паралізуючий компроміс між несуміснимизагальними установками і такою ж суперечливою практикою як у центрі, так і намісцях Політичний консерватизм або економічна реформа, стабільність кадрів абовисунення нових поколінь функціонерів, особиста відданість або компетентність,жорстке адміністрування або допущення елементів ринку, пріоритет важкої таоборонної промисловості або легкої, «партійність» або технократичні цінності,керівна роль партії або активність «маси» в громадських організаціях, які більшабо менш надійно контролюються, — всі ці фундаментальні проблеми, вирішенняяких передбачало вибір, ніколи не доводилися до кінця через острах порушитиконсенсус, торкнувшись суті речей.
Такий підхід до справи приводив до гальмування, а потім іневдачі багатьох спроб реформ, які виникали з бажання вирішити проблеми, неторкаючись причини їх виникнення: централізації, бюрократизму органівуправління, волюнтаризму 30-х рр.
У той же час більш пильний аналіз показує очевидне зростання«консервативних» і «консервуючих» тенденцій. Безсумнівно, у 1972-1976 рр.стався перехід від «просвіченого консерватизму» до «судорожного», за висловомЖ. Сапіра. Дійсно, саме в період з кіпця 1972 до кінця 1973 р. пріоритети, якізахищалися Брежнєвим в економіці — важка промисловість, оборона, сільськегосподарство, освоєння Сибіру — остаточно взяли верх над тенденціями 1965-1972рр., коли під впливом Косигіна особлива увага приділялася розвитку легкоїпромисловості. Помалу промови технократів і реформаторів, які виступали підзнаменами «науково-технічної революції», змінилися промовами, просоченими«партійністю» та військово-патріотичним духом, які вимагали від трудящихмобілізувати всі сили, підвищити активність, посилити контроль, зміцнюватитрудову дисципліну і патріотизм, відроджувати ста-ханівський рух і, які містилив той же час майже неприкриті загрози па адресу «винних у розхлябаності». Ці,безумовно, реакційні по своїй суті виступи відкрито закликали до міфічного минулого.Схвалений в лютому 1976 р. XXV з'їздом КПРС десятий п'ятирічний план (1976-1980 рр.), незважаючи наопозицію, яка проявилася в деяких висловлюваннях Косигіна, затвердив поворот,розпочатий в кінці 1972 р. Основні зусилля були спрямовані на розвитокоборонної промисловості, енергетики, сільського господарства та Сибіру.Першочерговою задачею стало, враховуючи сприятливу кон'юнктуру, яка склалася усвітовому виробництві енергоносіїв, якнайшвидше і в можливо більшому об'ємізнайти надлишки експортованих енергоносіїв і сировини, і тим самим знятинеобхідність реформ, направлених на підвищення якості продукції таінтенсифікацію виробництва. За рахунок цього країна змогла використовуючирозрядку напруженості і потепління в міжнародних відносинах 1972-1973 рр.,широко ввозити машини (дійсно, з 1972 по 1976 р. імпорт західного обладнаннявиріс у чотири рази). Масова закупівля іноземної техніки для підвищенняефективності виробництва розглядалася керівництвом країни як альтернативадійсній реформі та змінам у суспільних відносинах. Великі інвестиції}' сільськегосподарство, запуск інфляційних процесів у поєднанні з новою адміністративноюцентралізацією економіки, з посиленням контролю стали тією «легкою доріжкою»,якою пішла старіюча правляча верхівка, відмовившись, а вірніше, виявившисьнездібною вирішити проблеми структурної перебудови економіки, а також з острахупорушити баланс сил бюрократичних структур.
У цих умовах безперервно вихолощувана реформа не могла неприйняти чисто косметичний характер. Саме таким було створення нових структур(«промислових», «виробничих», «пауково-виробпичих» об'єднань, «територіальнихвиробничих комплексів») в безуспішному прагненні раціоналізувати управлінняпідприємствами — дуже розкиданими, погано координованими і цілком залежними віднеефективних вертикальних структур. 1 Іе принесли бажаних результатів і спробизбалансувати нерівномірність економічного розвитку, яка часто визначаласязовнішніми обставинами, такими, як зриви постачання або аномалії в оптовихцінах. Проте, ні встановлення цін, ні загальне керівництво виробництвом, нізбут продукції не були надані самим підприємствам. Навпаки, постанова ЦК КПРС,що вийшла в липні 1979 р. і Радміну СРСР тільки посилила опіку з бокуцентральних органів. «Дух 1965 року» був уже забутий, навіть якщо новийдокумент і розглядався як «уточнення» прийнятої в 1965 р. програми.
Вже сама назва («Про поліпшення планування і посилення впливугосподарського механізму на підвищення ефективності виробництва і якостіроботи») постанови свідчила про той глухий кут, у який зайшла «реформа» кіпця70-х рр., що так і не принесла очікуваних результатів: поліпшення якостіпродукції, зростання рентабельності, всенародного руху за економію табережливість, підвищення продуктивності праці, більш раціонального використаннявиробничих потужностей.
«Грандіозні» новації, піднесені в постанові як«основоположні», полягали у введенні нових нормативів, якими тепер повинні буликеруватися підприємства. Мова йшла про проект глобальної стандартифікаціїуправління підприємствами, який повинен був дозволити помістити всю виробничу,комерційпу і фінансову їх діяльність в систему суворих нормативів і правил.Реалізація постанови передбачала встановлення і подальший контроль задотриманням величезної кількості виробничих і фінансових нормативів: запасів повидах сировини, використання сировини па одиницю продукції (бі-мі.ше 200 тис.видів!), використання обладнання, витрати енергії і т.д.
Особлива увага приділялася головній категорії нормативів,пов'язаній з витратами робочої сили, а значить, і заробітної плати на одиницюпродукції і яка дозволяла обчислити коефіцієнт «нормативно-чистої продукції»,показник, що прийшов на зміну «показнику валової продукції», який повністюдискредитував себе. Введення нового показника ще більш ускладнило встановленняоптових ціп, які призначалися центром. Відтепер на кожний продукт призначалосядві ціни: звичайна оптова ціна і «нормативна». Ці заходи викликали страшнуплутанину, то вилилася в загальний перерахунок усіх внутрішньодержавних розрахунків,якніі тривав весь 1982 р., але який ніяк не наблизив розв'язання головнихзадач: поліпшення керівництва підприємствами і підвищення продуктивності праці.
Зрушення до кращого повинні були, в принципі, бути досягнутізавдяки іншому нововведенню постанови від 12 липня 1979 р., яке полягало впропаганді і впровадженні «бригадного підряду», названого «методом Злобіна» попрізвищу будівника, що прославився завдяки його реалізації. Ідея була проста:група трудящих брала па себе зобов'язання виконати доручену їй роботу допевного числа, як правило, з випередженням «нормативного» терміну, недопускаючи браку і збільшення вартості робіт. Роботу та її оплату бригадарозподіляла за своїм розсудом. На деяких підприємствах введення цього методу(вперше застосованого па Щокінському хімічному комбінаті поблизу Тули)підвищило продуктивність праці, дозволило збільшити зарплату і зменшитиплинність робочої сили. У вищих інстанціях новій формі організації працінадавалося велике значення. Це привело до прийняття в 1983 р. «Закону протрудовий колектив». До кінця 1983 р., в країні нараховувалося 1,5 мли. бригад,які об'єднали 17 мли. трудящих, однак тільки 12% з них працювали на основівнутрішнього самоврядування. Проте, залишалися дві істотні проблеми, що ставилипід сумнів успіх цієї «новації»:
— нерішучість директорів підприємств при розв'язанні питанняпро звільнення вивільнених робітників. Відсутність докладної інформації прозагальну ситуацію з робочою силою (як і раніше набір робітників частіше за всевідбувався безпосередньо «біля воріт»), тенденція до скорочення її припливуспонукала велику частину директорів підприємств зберігати резерв робочої сили,щоб справлятися з труднощами через неритмічність роботи підприємства;
— суперечність між принципом диференційованої оплати праці,який грав важливу роль у бригадному підряді, і зрівнялівкою, що міцно увійшла всуспільне життя та свідомість людей. Щоб заробити передбачувану бригаднимпідрядом зарплату, було потрібно докласти немало зусиль, в той час як звичайназарплата йшла, так би мовити, автоматично. Так чи варто було напружуватися?
Вибір легких рішень, віддання переваги консервативнимзаходам, відмова від радикальних перетворень, гальмування, а потім і невдачареформи, жоден з варіантів якої ніколи не діставав одностайної оцінки вкерівництві партії, — все це обумовило вповзання радянської економіки в кризу,яка в повній мірі проявилася з другої половини 70-х рр. Вона стала безперечнимі неспростовним фактом, визнаним керівниками, що прийшли до влади в 1985 р.,найважливішою причиною, яка викликала необхідність глибинної «перебудови»,проголошеної повою революцією.
3. КРИЗА «РОЗВИНЕНОГОСОЦІАЛІЗМУ»
У кіпці 50-х рр. Хрущов поставив перед народним господарствомСРСР грандіозну задачу: наздогнати та перегнати американську економіку.Команда, що змінила «кукурудзівника» біля керма СРСР, виявила більш скромніамбіції: побудова комунізму була відсунута па невизпачепі терміни; задачі,поставлені у п'ятирічних планах періоду «розвішеного соціалізму», були більшреальними. Загалом вони передбачали підтримку темпів зростання промисловоговиробництва на рівні 7-9% на рік, не впадаючи в ілюзії відносно приростуобсягів сільськогосподарської продукції (4% на рік). Однак, навіть ці, дужескромні для радянської держави цілі не були реалізовані: в 1970-1985 рр.намітилося падіння темпів росту як в промисловості (з 8,4% у другій половині60-х рр. до 3,5% в 1981-1985 рр.), так і в сільському господарстві (з 4,3 до1,4%>), в продуктивності праці (з 6,3 до менше 3%), в об'ємах капіталовкладень(з 7,5 до 1,8%). У середині 70-х рр. зниження всіх показників стало різкорости. На думку Ж.Сапіро, справжній перелом у процесах деградації радянськоїпромисловості стався в 1976 р. До спроб пояснити це явище численнимиструктурними та кон'юнктурними чинниками ми ще повернемося. Зараз зазначимотільки те, що ця криза розвивалася в нових для країни демографічних ісоціально-економічних умовах. Починаючи з другої половини 70-х рр. економікадійсно вичерпала резерви вільної робочої сили. Приріст працездатного населеннявпав приблизно з 2 до 0,25% на рік. Таким чином, на ринку праці сталися зміни,зумовлені, з одного боку, перетворенням СРСР на сильно урбанізовану країну, якапереживала вже не відносну, а абсолютну демографічну кризу, і, з іншого боку,кіпцем періоду будівництва гігантів індустрії. Уперше з початку 30-х рр.промисловість перестала «правити бал» у сфері зайнятості. З цього моментуекономіка не могла вже дозволити собі, як в 1930-1950 рр., компенсуватичисельністю робочої сили недоробки та помилки сталінських, а пізнішехрущовських проектів.
Сільське господарство залишалося найбільш слабкою галуззю врадянській економіці. Починаючи з 70-х рр. його зростання було незначним. До1-ого ж протягом п'ятнадцяти років країна пережила вісім найсильніших неврожаїв(1969, 1972, 1974, 1975, 1979, 1980, 1981, 1984 рр.), які власті намагалисявиправдати кліматичними причинами. Безумовно, внаслідок політики освоєнняцілинних земель велика частина зернових районів СРСР опинилася в зонах, декліматичні умови були значно менш стабільними, ніж на Україні або в Середньомута Нижньому Поволжі. Проте клімат в районах нового освоєння (Казахстан,Західний Сибір) не був більш нестійким, ніж у багатьох районах ПівнічноїАмерики, які давним-давпо не відчували подібних «бід». Пояснення наявнихпроблем тільки кліматичними умовами не може бути визнано достатнім. Більшпереконливими представляються ті пояснення, що вказують на об'єми втрат,викликані перевезеннями та поганими умовами зберігання продукції па складах (в1976-1980 рр. вони досягали 13,5% зібраного урожаю). Ці втрати, зокрема,відбувалися через погану організацію праці комбайнерів та шоферів, якихнаправляли в цілинні райони, що постійно страждали через недостачу робочих рук.Хоча па початку 80-х рр. па збір урожаю притягувалося більше 20% активногонаселення, проте, спроби адміністративними методами форсувати розвитоксільського господарства в мало-населених районах могли привести тільки досерйозних проблем у відношенні як трудових, так і матеріально-технічних ресурсів.За цих умов уряду довелося вдатися до масового ввезення (головним чином зПівнічної Америки) зернових, що в 1979-1984 рр. досягло в середньому біля 40млн. т па рік.
Важливо, що ці проблеми постали на повний зріст, починаючи здругої половини 60-х рр. — саме в той період, коли уряд здійснив масштабніінвестиції в сільське господарство. Як пише про це А.Ноув, «у противагу тимчасам, коли сільське господарство експлуатувалося в інтересах промисловості,при Брежнєві воно стало важким тягарем для всієї економіки».
Банкрутство сільськогосподарської програми Хрущова поставилонове керівництво країни з самого початку його правління перед необхідністюперегляду аграрної політики. Перші зроблені в цій області кроки були багатообіцяючими.
У березні 1965 р. був послаблений контроль над колгоспами, дояких тепер доводився розрахований на п'ять років план продажу продукції застабільними цінами. Понадплановий продукт міг здаватися до державнихприймальних пунктів за підвищеними (не менше ніж на 50%) цінами. Крім того, цінина сільськогосподарську продукцію були підняті в середньому на 20% в 1965р., потім на25%в 1970, на 12% в 1979іна 16% в 1984 р. Це досить значне зростанняцін виявилося все ж недостатнім, щоб забезпечити самофінансування колгоспів,оскільки ціни на сільськогосподарські машини й добрива росли ще швидше і непокривалися субсидіями. Оплата колгоспників по трудоднях була заміненащомісячною зарплатою, яка була авансом в рахунок майбутніх колгоспнихприбутків. Колгоспники отримали право на пенсію, соціальне страхування і,нарешті, на громадянський паспорт. Ці заходи, які поклали кінець тій юридичнійдискримінації, яка, починаючи з 30-х рр. тримала колгоспників у положенні«громадян другого сорту», не змогли, однак, зупинити все більш масову втечунаселення із сільської місцевості. У таких регіонах, як північний схід Росії,ця проблема мала для колективних господарств без перебільшення катастрофічнінаслідки.
Як вже відмічалося вище, Брежнєв був активним поборникомполітики великих капіталовкладень в аграрний сектор, які перевищили п'ятучастину всіх інвестицій. У результаті в цьому відношенні сільське господарствовперше зайняло почесне місце серед пріоритетних галузей народного господарства,обігнавши навіть легку промисловість. Разом з тим, незважаючи на значніфінансові витрати, результати виявилися набагато скромнішими, ніж очікувалося.Тоді уряд вирішив зайнятися самою структурою сільського господарства, інасамперед ключовим питанням «особистих підсобних господарств». Були знятідеякі обмеження по господарюванню на присадибних ділянках; в 1977 р., а потім в1981 р. був прийнятий ряд заходів па підтримку приватного сектора, частка якогов загальному об'ємі сільськогосподарського виробництва залишалася значною: від25 до 30%. м'яса, молока, яєць, вовни. Вдвічі була збільшена земельна площаприсадибної ділянки, зняті обмеження на поголів'ї худоби, колгоспникам булодозволено брати кредити для облаштування своїх господарств і т.д. Проте, новаполітика центру не могла переламати негативні тенденції в розвитку цієї галузідоти, доки в державі панував принцип колективного господарства, націленого нена забезпечення розвитку виробництва, а на вилучення додаткового продукту. Уцьому відношенні показовою була поведінка місцевої влади: як і раніше, вонипродовжували, незважаючи на численні заклики центру, чинити перешкодиіндивідуальному господарству, розраховуючи таким чином примусити колгоспниківбільше працювати на колгоспних землях. Приватний сектор і колективнегосподарство залишалися абсолютно несумісними.
У надії підвищити ефективність сільського господарства урядвдався до численних реформ, направлених па реорганізацію управління колгоспнимвиробництвом, щоб, передусім, зміцнити зв'язок сільського господарства зкомплексом галузей по виробництву продуктів харчування. Зближення сільськогогосподарства з харчовою промисловістю повинне було виправити одну з найгрубішихпомилок системи, встановленої Сталіним в 30-х рр. У той період, колисільськогосподарська праця стала практично безкоштовною, я нам була забороненабудь-яка діяльність, пов'язана з переробкою сільгосппродуктів, а відповідніпідприємства будувалися у великих містах, вдалині шд місця їх виробництва, томушвидкопсувні продукти залишалися на місцях, а інші — значною мірою пропадали наскладах або під час перевезення. І Іочипаючи з 1977-1978 рр. в країні почалистворюватися «виробничі об'єднання», покликані підвищити спеціалізацію увиробництві і покращити переробку сільгосппродуктів. Вони об'єднували колгоспи,радгоспи, підприємства харчової промисловості і, по можливості,науково-дослідні лабораторії. У 1982 р. жалюгідне становище в аграрному секторіпризвело до більш радикальних заходів, серед яких виділялося створенняагропромислових комплексів (АПК). Радгоспи, колгоспи, машинобудівні та хімічнівиробництва, що працювали для потреб сільського господарства, підприємства зпереробки сільськогосподарської сировини, розташовані па одній території, булиоб'єднані в регіональний АПК. Ця реорганізація повинна була, нарешті,забезпечити інтеграцію сільського господарства в найширшому розумінні слова іпокінчити з безвідповідальністю, в якій працівники сільського господарствачасто й справедливо звинувачували організації, покликані їх обслуговувати.Однак за всі роки свого існування АПК так себе й не виправдали, залишившись,передусім адміністративним об'єднанням і не ставши життєздатним економічниморганізмом.
Як і в промисловості, основним результатом «реформи» сталовиникнення нових адміністративних структур з ризиком ще більш обтяжитибюрократичне управління сільським господарством. Щоб зменшити цю небезпеку і внадії зацікавити колгоспників у їх праці заохочувалося створення бригад,працюючих на колективному договорі. Члени бригад несли відповідальність за всісільськогосподарські культури, вирощувані па відведених дільницях, а їх працяоплачувалася за досягнутими результатами.
Бригадний метод, який не ніс в собі нічого революційного,зустрів опозицію з боку багатьох керівних працівників АПК на місцях,стурбованих відродженням всередині колгоспного ладу ніби «сімейних»господарств, оскільки більшість членів бригад знаходилися між собою в родиннихвідносинах.
Цей опір на місцях виразно проявив міцність умонастроїв,укорінених в період насильної колективізації села. Зі свого боку колгоспникитакож були навчені не довіряти державі, яка грабувала й обманювала їх. Самеіснування колективного господарювання, силою насадженого в 30-х рр. і потімсуспільно-економічного контролю, підтримуваного відповідною системою, ставилоперешкоди підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва вже впсихології та образі поведінки як селян, так і їх керівників.
Брежнєвська стратегія, яка консервувала колишні структуришляхом значних фінансових ін'єкцій у сільське господарство, не змогла вирішитийого глибинної проблеми: відчуження селянина від землі. Аграрна політика цьогоперіоду сприяла лише зростанню витрат і марнотратства. Якщо після смертіСталіна сільське господарство в СРСР перебувало в поганому стані, але витратина нього були мінімальними, то після смерті Брежнєва сільське господарствозалишалося таким же слабким, але суспільству доводилося витрачати на ньоговеличезні капіталовкладення.
Така ж відмова від розв'язання структурних проблем упромисловості зіграла вирішальну роль у справжній кризі радянської індустрії,яка почалася з середини 70-х рр. у системі, в якій тепер, здавалося б, булаприсутня вся сукупність рис промислово розвиненої економіки. Про кризу свідчивряд симптомів: різке падіння темпів промислового росту, продуктивності праці(на фоні погіршеної демографічної ситуації), зниження віддачі відкапіталовкладень, інвестиційний бум і зростання незавершеного будівництва,зменшення споживання...
Таке становище було результатом різних довгостроковихтенденцій і тієї специфічної економічної політики, проаналізованої памп вище,яка саме з середини 70-х рр. придбавала все більш консервативний, навітьреакційний зміст.
Серед довгострокових тенденцій важливу роль грали:
— несприятлива демографічна ситуація, передусім у зв'язку іззменшенням частки працездатного населення. Починаючи з 1975 р. стало вженеможливо будь-якими засобами підтримувати економічне зростання, вдаючись, якраніше, до масового залучення нової робочої сили. Економіка наштовхнулася надемографічний бар'єр і тепер темпи її зростання залежали тільки від зростанняпродуктивності праці (темпи якого весь час знижувалися). За цих умов урядвирішив піти «обхідним шляхом», який полягав у масовому імпорті іноземноїтехніки та технологій в надії швидко підняти продуктивність праці. Такий шляхприваблював керівництво більше, ніж реформа організації праці, від якої можнабуло чекати лише повільних та імовірних результатів; виснаження традиційноїсировинної бази та постійне зміщення добувної промисловості, передусімпаливно-енергетичного комплексу, на схід, що вело до зростання собівартостісировини, а також загострювало становище з транспортом — ще однією серйозноюпроблемою в СРСР;
— фізичний знос і моральне старіння обладнання й основнихфондів:
— зростання питомої ваги військових витрат, що безпосередньовідбивалося на розвитку цивільного виробництва ;
— криза організації праці, що привело до гальмування йневдачі реформи, яка безупинно перекроювалася, а також консервативний ухилполітики правлячої верхівки, який дехто розцінював як «неосталінізм».
Безсумнівно, останній чинник виявився для існуючої кризивирішальним, на що ще в 1983 р. вказувала академік Т.Заславська в своїйзнаменитій тепер «Новосибірській доповіді» (яка прозвучала в той час лише назакритих зборах Академії наук та на партійних нарадах, а потім «таємно»потрапила на Захід). На думку Т.Заславської та її співробітників (більшістьяких об'єднувалася навколо журналу «Еко», що видавався новосибірськимІнститутом економіки та організації промислового виробництва), причина кризикорінилася в нездатності існуючої системи забезпечити ефективне використаннялюдських ресурсів та інтелектуального потенціалу суспільства. Системазалишалася по суті тієї ж самою, що й при її виникненні в 30-і рр., незважаючина проведені після смерті Сталіна реформи: надмірна централізація, директивнепланування, відсутність ринкового ціноутворення та організації використанняресурсів, контроль усіх засобів матеріального стимулювання трудящих центром,обмеження або просто заборона всіх видів індивідуальної трудової діяльностінаселення у виробництві, сфері послуг, торгівлі. У цьому полягала принциповавада системи загалом: трудящі могли розраховувати тільки на діяльність вгромадському секторі. Будь-яка особиста ініціатива вважалася нелегальною івідносилася до тіньової економіки, невизнаної офіційно, якою б корисноюекономічно вона не була. Суспільний сектор був до того ж абсолютнонесприйнятливий до індивідуальної творчої ініціативи трудящих. Теоретичновіталася всяка ініціатива, але різні форми участі трудящих в управлінні підприємствамизавжди стикалися з обмеженістю прав самих підприємств: як брати участь вуправлінні, якщо єдине, що дозволено, — це «обігнати план»? Бригаднийексперимент засновувався на допущенні дуже обмеженого самоврядування крихітнимвідрізком загального процесу виробництва, але навіть на цьому рівні виявініціативи повністю залежав від виділених бригаді коштів. Таким чином, якщо йпередбачалося, що трудящі повинні безпосередньо діяти в інтересах суспільства,то у будь-якій особистій позиції та відповідальності в цьому відношенні їм буловідмовлено. Той, хто «добре» працював, щонайбільше отримував «премії», які втой же час все менше залежали від реальних результатів, індивідуальних абоколективних. В основному вони нараховувалися автоматично, що зводило їх стимулюючуроль до нуля. Не менш істотне значення в підриві матеріальної зацікавленостіграв постійний дефіцит товарів, який робив безглуздим прагнення до більшвисокого заробітку. Запаморочливе зростання заощаджень в ощадних касах булопереконливим свідченням неможливості для величезної більшості населеннязадовольнити свої потреби.
Ці протиріччя, робила висновок Т. Заславська, не були чимосьновим. Але навіть якщо існуюча система працювала — економічно і соціально — в30-40-х рр., навіть в 50-х, коли робітники та службовці підкорялися військовійдисципліні, а селяни були загнані в колгоспи, позбавлені паспортів і правапереїхати в місто, то в 70-80-их рр. через глибокі зміни, що відбулися в самомусуспільстві, вона стала нетерпимою.
Академік Заславська не залишала вибору: щоб вийти з кризи,викликаної передусім провалом системи організації праці, яка була введена в30-х рр. і відтоді зберігалася в головному й основному, було необхіднодопустити приватну ініціативу, визначивши оптимальну, з точки зору суспільства,сферу її прикладення. Що ж до перспектив суспільного сектору, то найбільшрадикальні економісти на чолі з академіком А. Аганбегяном, який керувавжурналом «Еко», прогнозували в 1982-1984 рр. можливість трьох варіантів реформ.Перший варіант зводився до свого роду програми «стабілізації» становища векономіці: передбачалося домогтися поліпшення без кардинальних змін, — наприклад, розширюючи прана підприємств, розвиваючи прямі зв'язки між ними істворюючи міжгалузеві проекти. Другий варіант являв собою «помірну» реформу,внаслідок якої була б скорочена більшість галузевих міністерств. Нарешті,третім варіантом була «радикальна» реформа із скасуванням усіх «економічних»міністерств. Компетенція Держплану була б обмежена виключно плануванняммакроекономічних співвідношень; підприємства отримали б иайширшу самостійністьв управлінні. По суті, в останньому варіанті малася на увазі економічна модельугорського типу.
4. ЗМІНИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ
«Поки Брежнєв дрімав, його країна переживала справжнюсоціальну революцію», — писав у 1986 г. М.Уокер в роботі, присвяченій аналізузародження перебудови. Дійсно за два десятиріччя — з 1965 по 1985 р. — врадянському суспільстві сталися глибокі зміни, що перетворили і формифункціонування економіки, і зміст відносин між суспільством та владою.
Ми вже згадували про дуже важливу зміну, яка істотно вплинулана економіку: зменшення припливу в народне господарство нових трудових ресурсівчерез зниження народжуваності на 25% і збільшення смертності на 15% за період з1960 до кіпця 70-х рр. До того ж відбувалася зміна в структурі зайнятостітрудящих на користь сфери обслуговування за рахунок сільського господарства. Удовгостроковому плані найбільш важкі наслідки були пов'язані з поглибленнямрозриву в темпах приросту населення по регіонах. Так, протягом всього цьогоперіоду неслов'янське населення збільшувалося значно швидше. Загаломмусульманське населення, яке нараховувало в 1959 р. 22,5 млн. чол. (або 10,7%від загального числа), до 1979 р. зросло до 42 мли. жителів, що становило вже16%. Потрібно зауважити, що ісламська культура продовжувала сильно впливати падеякі радянські народи, навіть якщо їх національна самосвідомість визначаласянасамперед приналежністю до певної етнічної групи, а вже потім укоріненняммусульманських традицій. Важливо було, однак, і те, що протягом десятирічвідбувалося «вростання» мусульманської еліти в соціальну систему радянськогосуспільства за допомогою просування ієрархічними сходами, оволодіння російськоюмовою (перепис населення 1979 р. показав, наприклад, що молоде поколіннясередньоазіатських республік все краще й краще володіло російською мовою якнеобхідною умовою успіху), а також певною солідарністю перед зовнішнім світом,що контрастувало з етнічними протиріччями, які залишалися гострими, а останнімчасом ще й посилилися.
Інші важливі соціальні зміни, «основоположні», за визначеннямМ. Левіна, пов'язані з урбанізацією та її неминучим наслідком у виглядіпідвищення загального рівня освіти. Якщо в 1939 р. в містах проживало 56 мли.радянських громадян, то на початку 80-х рр., городян було вже більше 180 млн.Статистика констатувала збільшення числа міст, причому великі центри займалиособливе місце в цьому процесі: за 20 років число міст, населення якихперевищувало 1 млн. жителів, виросло з 3 до 23; на сьогоднішній день в нихпроживає більше чверті радянського населення. Таким чином, в період з початку60-х до середини 80-х рр. в місто мігрувало більше 35 млн. жителів.
Цей новий міський соціум, вважає М.Левін, був, передусім,новою робочою силою. До кінця 50-х рр. переважна більшість міського населення(біля 70%) була зайнята в промисловості, будівництві та на транспорті. Убільшості випадків види виконуваних робіт не вимагали високої кваліфікації ібули цілком до снаги вчорашнім селянам, які, ставши робітниками, продовжувализайматися фізичною працею, тільки іншою. Однак, робітничий клас, який«асимілював» селянство, мав у своєму розпорядженні дуже невелику кількістьсправжніх майстрів. Потрібно також зазначити, що в 1956 р. 69% директорівзаводів і 33% головних інженерів підприємств були «практиками», які мали восновному початкову або неповну середню освіту. У 60-70-і рр. соціальнаструктура міста сильно змінилася, стала більш складною і диференційованою впрофесійному відношенні. На початку 80-х рр. «спеціалісти» з вищою абосередньою спеціальною освітою становили вже 40% міського паселення. За останнімданими, серед 35,5 млн. «фахівців» 13,5 млн. мають вищу і більше 18 млн. — середню спеціальну освіту.
У середині 80-х рр. більше 5 млн. студентів навчалися у вищихучбових закладах, прослуховуючи курси півмільйоиної армії викладачів. Такимчином, підвищення професійного та освітнього рівнів, початок якому бувпокладений в 30-і рр., саме за два-три останніх десятиріччя привело докардинальної зміни самого поняття «інтелігенція». Інтелігенція, яка ще вчорабула елітою, перетворилася сьогодні на величезну масу людей, до складу якоївходили численні соціальні групи і категорії: інженерів,адміністративно-управлінського персоналу, вчених, артистів, викладачів,політиків. Радянські соціологи Л.Гордои та В.Кемеровський виділяють трипокоління, які наприкінці 70-х рр. складали активне міське населення: особи,народжені біля 1910 р… які вступили у трудове життя в 30-і рр. і оволоділипрофесійною майстерністю в 50-і рр.; їхні діти, що народилися в 30-і рр.,почали свій трудовий шлях в 50-і рр. і досягли свого кращого професійного рівнядо 70-х; їхні онуки, що народилися в 50-і рр. і почали трудове активне життя в70-і. Від покоління до покоління все менше людей працювало руками і більшетретини кожного покоління підіймалося па кілька сходинок вгорусоціальпо-професійними сходами (чи не в цьому полягає одна з головних умовпідтримки деякого соціального «консенсусу»?).
Такий підхід дозволяє краще зрозуміти відносини міжпоколіннями та конфлікти, якими супроводжується їх зміна. Перше поколінняздійснило індустріалізацію країни. Це люди, які займалися важкою фізичноюпрацею, робітники традиційного типу, серед яких було багато селян. Навітьдосягши до 50-х рр. вершини своєї кар'єри, 80% з них залишилися на фізичнійроботі. Друге покоління мало в своєму розпорядженні великі можливості дляпросування. Воно було першим поколінням, представників якого в промисловостібуло більше, ніж в сільському господарстві; першим, в якому числокваліфікованих робітників порівнялося з числом робітників некваліфікованоїручної праці. Що ж до третього покоління, то в ньому істотно виросло числозайнятих у сферах обслуговування та інформації і ще більше поменшала часткаробітників некваліфікованої ручної праці. З самого початку своєї кар'єри в дварази більше число представників цього покоління виконує інтелектуальну роботу.Воно живе в іншому соціальному оточенні: його можливості досягти кращогостановища через освіту дуже широкі, в той же час становище, яке склалося векономіці і виробничі відносини його більше не задовольняють. На думку Гордоната Комаровського, в наявності була суперечність між існуючою соціопрофесійноюструктурою, адекватною потребам науково-технічної революції, і системоювиробничих відносин, яка склалася в минулу технологічну епоху, і держава робилавсе, щоб втримати першу в рамках останньої.
За відсутності справжньої реформи значне зростання рівняутворення і професіоналізму не могло не спричинити соціальної кризи. її виявамиз другої половини 70-х рр. стало загальне невдоволення своєю роботою молодихфахівців, які отримали хорошу освіту і високу професійну підготовку; нездоровий«соціально-психологічний клімат» (якщо вживати радянський вислів) на багатьохробочих місцях; використання не за спеціальністю інженерів і вчених, вимушенихвиконувати роботу техніків та обслуговуючого персоналу через недостачуостанніх; і, навпаки, висунення на відповідальні пости «сірих», некомпетентнихлюдей. Чи не розгубило в результаті третє покоління своїх можливостей?
Одним із важливих наслідків розвитку урбанізації соціолог О. Яницькийвважає виникнення «міських мікросвітів». З його точки зору, «розвитокнауково-технічної революції та урбанізації базується та нерозривно пов'язаний зпринципом активності, самодіяльності особистості, спілкування індивідів якіндивідів».
Не обмежуючись різними формами соціального життя в малихгрупах: сім'я, друзі, різного роду гуртки, — розвиток «міських мікросвітів»дуже швидко призвів до виникнення мережі неформальних об'єднань, які в своючергу почали грати важливу роль у формуванні громадської думки у власномузначенні слова. Протягом довгого часу існування неформальних об'єднаньзаперечувалося як радянською політичною наукою, так і західною радянологі-єю,що виходили з принципів ідеологічного детермінізму, який виключає можливістьбудь-яких спонтанних соціальних процесів. На практиці ж значення громадськоїдумки визнавалося, хоча й неявно, вже з початку 60-х рр., коли хрущовськийпроект реформи системи освіти зустрів такий широкий опір впливових верствнаселення, що від нього довелося відмовитися.
У 70-80-1 рр. розвиток міської субкультури, підвищеннязагального рівня освіти породили значно складнішу суспільну структуру, що відрізняласяцілою гаммою «неформальних утворень», «мікросвітів» та куточків«самоврядування» зі своєю соціальною базою, культурою та «контркультурою».дослідниками і вченими, молодіжними групами, професійними та міжпрофе-сійнимиасоціаціями. Це «неформальне» життя помалу примушувало прислухатися до своєїдумки та своїх вимог. Пробним каменем (або дослідним полем) для цих першихспонтанних виявів громадської думки частіше за все служило культурне життя. Уцьому значенні показовий приклад В.Висоцького (помер в 1980 р. у віці 42років), який став справжнім суспільним явищем, що дозволило вийти на поверхнюне тільки паралельній культурі, але й неформальним об'єднанням, які охопилизначно ширшу масу людей, ніж традиційні гуртки інтелігенції. Відношення владидо співака було ворожим (за життя вийшла всього одна його платівка), оскількийого пісні, які йшли врозріз із загальною тенденцією, були звернені до народу,говорили мовою народу, викривали вади системи. Висоцький став виразником всіхобійдених і знедолених верств радянського суспільства, його слухали десяткимільйонів людей усіх категорій, потай розмножували мільйони магнітофоннихкасет. Він мав можливість виступати тільки в місцях, що надавалися йому«неформальними об'єднаннями», перед публікою, яка без будь-яких оголошеньзаздалегідь знала про концерт. У день його похоронів десятки тисяч людейзібралися перед театром на Таганці, актором якого він був. Ця демонстрація, якавиникла стихійно, була найзначнішою в радянській столиці після смерті Іоф-фе в1927 р.
Чи не було це явище свідченням народження в 70-80-і рр.дійсно громадянського суспільства? Ця гіпотеза була висловлена, зокрема,М.Левіним, який вважає, що «під громадянським суспільством ми розуміємосукупність структур та інститутів, які або існують та діють незалежно віддержави, або виходять з неї, самостійно виробляючії свою точку зору з питаньприватного або загального значення, потім намагаються переконати в її правотісвоїх членів, потім малі групи і, зрештою, владу. Ці соціальні об'єднаннянеобов'язково знаходяться в опозиції до держави, вони є як би противагою повідношенню до офіційно визнаних державних установ і користуються деякоюавтономією.
Незалежні тенденції та неформальні групи з'явилися також і всамому серці бюрократії радянської держави. Суспільні умонастрої проникли додержавних та партійних установ. Поняття громадянського суспільства, що циркулюєв самому серці бастіону державності — в широких прошарках чиновників, аж допартійного апарату та політичних лідерів, — відкрито кидає виклик уявленням, щосклалися про радянську державу. Але це нове поняття припустиме лише стосовнонової ситуації».
Ця нова ситуація не залишилася повністю поза контролем з бокувлади. Усвідомлюючи необхідність охопити й контролювати області новихмікро-автономій, державні структури намагалися додати суспільному життюофіційно оформлений характер і поліпшити, за допомогою самого суспільства,контроль за виявами його активності. З того моменту, як ця діяльність сталаузаконеною, власті почали закликати до участі в ній і заохочення громадськіорганізації, аж до випадків передачі останнім, зокрема професійним союзам,функцій державних органів. Саме поняття «загальнонародна держава», а такожзміцнення «соціалістичної демократії» з властивим їй ритуалом виборів, покликанихсприяти згуртуванню радянського суспільства (більше 20 мли. чоловік залучалосядо організації виборчої кампанії в країні) і пропонувати йому соціальніпрограми, подані кандидатами; розширення мережі комітетів «народного контролю»і «народних дружин»; активізація діяльності Рад (хоча здебільшого йконтрольованих зверху) — все це б\ ло не чим іншим, як заохоченням участі всуспільному житті суспільства. КІІРС залишалася головною структурою, яказалучала людей до суспільної о життя. За п'ятнадцять років — з 1965 по 1980 р.- число її членів виросло па 42% (щорічно в партію вступало півмільйоначоловік), і до початку 80-х рр. партія нараховувала 17 мли. комуністів. Значновиросла частка членів КПРС з вищою освітою: до кінця 70-х рр. більше чвертічленів партії мали вищу освіту, серед тих, хто вступали в неї, з вищою освітоюбуло вже більше 45%. Партійний квиток ставав все більш і більш корисним«доповненням» до диплому, сприяючи кар'єрі і накладаючи лише мінімальні йформальні зобов'язання на його власника. Вони полягали головним чином у «повазідо правил гри», що означало не критикувати відкрито режим, закривати очі напротиріччя між політичними промовами і реальним життям, в якому панувалиапатія, цинізм і корупція і, в більш загальному плані, переважання особистихінтересів над суспільними. У цих умовах комуніст жив з «подвійною мораллю»,лояльно служачи режиму і не поділяючи при цьому в глибині душі переконань, щовиражаються привселюдно.
Із 17 млн. комуністів майже чверть займала виборні посади в400 тис. первинних партійних організацій. Ці 4 млн. комуністів, які з великимперебільшенням називалися «активом», складали свого роду «політичний віварій»,в якому відбувався подальший відбір приблизно 400 тне. вивільнених працівниківапарату. Насправді шлях сходинками виборних посад, який забезпечував висуненняактивістів з низових організацій (комуністи з профспілок, Рад, різнихгромадських організацій, первинних партійних організацій), все рідше приводивдо бажаних постів, що входили до союзної, республіканської, регіональноїноменклатури. Кандидати на такі посади, все більш тісно пов'язані задміністративними та політичними функціями, все частіше підбиралися іпризначалися безпосередньо у вищестоящих організаціях. 70-80-і рр. буливідмічені міцною стабілізацією еліти і припиненням її поповнення знизу. Системаставала замкненою та закритою.
Номенклатура — поняття, що увійшло в повсякденні розмовипісля успіху однойменної книги М.Восленського, — являла собою справжню касту зчисельністю, яка важко піддавалася оцінці (кілька сот тисяч сімей або кількамільйонів, якщо враховувати більш або менш широку «периферію» цьогоієрархічного співтовариства) і особливим місцем в радянському суспільстві.Політична стабільність брежнєвського періоду дозволила розцвісти могутній еліті,впевненій у собі, у своїх правах та привілеях, у можливості самовідтворення.Однак вкорінення цією, немов перенесеною із феодального суспільства еліти зісвоєю ієрархією, територією і двором, входило у все більшу суперечність з іншоюстороною політики влади, яка полягала в залученні маси у суспільне життя: чиварто було прагнути до активної участі в ній, якщо досяжним був лише формальнопочесний статус, але не реальна приналежність до обраних?
За умов, коли номенклатура змикала свої ряди, коли все глибшеставало провалля між партійною елітою та пересічними громадянами, заохочуванавладою участь у нових суспільних об'єднаннях, які могли б скласти громадянськесуспільство, ставала все більш і більш формальною.
У цій ситуації було неминучим повільне, але неспиннезростання виявів протесту. За межами країни особливу увагу набув феномендисидентства -найбільш радикального, помітного й мужнього вираження незгоди.Його символом став виступ 25 серпня 1968 р. проти радянської інтервенції в Чехословаччину,який відбувся па Червоній площі. У ньому брало участь вісім чоловік: студенткаТ.Баєва, ліні віст К. Бабицький, філолог Л. Богораз, поет В. Делопе, робітникВ. Дремлюга, фізик П.Литвинов, мистецтвознавець В. Файпберг і поетеса Н. Горбаневська.Однак існували й інші, менш відверті форми незгоди, які дозволяли уникнутиадміністративного й навіть карного переслідування: участь у товариствах захиступрироди або релігійної спадщини, створення різного роду звернень до «майбутніхпоколінь», без шансів на публікацію тоді та виявлених сьогодні, нарешті,відмова від кар'єри — скільки молодих інтелігентів 70-х рр. вважали за кращепрацювати двірниками або опалювачами. Поет і бард Ю.Кім писав недавно у зв'язкузі своїм останнім спектаклем «Московські кухні», який пройшов з великимуспіхом, що брежнєвський час залишиться у пам'яті московських інтелігентів якроки, проведені на кухні, за бесідами «у своєму колі» про те, як переробитисвіт._ Хіба не були свого роду «кухнями», нехай іншого рівню, університет вТарту, кафедра професора В.Ядова в Ленінградському університеті, Інститутекономіки Сибірського відділення Академії наук та інші місця, офіційні танеофіційні, де анекдоти про убозтво життя і про заїкання генсека перемежа-лисуперечки, в яких передбачалося майбутнє?
Найбільш активні форми протесту були характерними головнимчином для трьох прошарків суспільства: творчої інтелігенції, віруючих і деякихнаціональних меншин. Творча інтелігенція, розчарована непослідовністю Хрущова,байдуже зустріла його падіння. Нова правляча верхівка, в якій роль головногоідеолога виконував Суслов, з перших же днів не приховувала свого бажанняостаточно покінчити з епохою культурної відлиги. У вересні 1965 р. булиарештовані письменники А.Синявський та Ю.Даніель за те, що видали за кордоном,під псевдонімами, свої твори, які потім вже в надрукованому вигляді буливвезені до Радянського Союзу. У лютому 1966 р. воли були засуджені до кількохроків таборів. Це був перший відкритий політичний процес у післясталінськийперіод. Він був задуманий як приклад і попередження; його головне значенняполягало, передусім, в тому, що обвинувачені були письменниками, засудженими застаттею 70, прийнятого при Хрущові Карного кодексу, яка визначала склад злочинуяк «агітацію або пропаганду, що проводиться з метою підриву або ослабленняРадянської влади… поширення з тією ж метою наклепницьких вигадок, щопаплюжать радянський державний та суспільний устрій». Згодом ця стаття широкозастосовувалася для переслідування різних форм дисидентства. Реакція в колахінтелігенції на процес Спнявського та Даніеля свідчила про великий шлях,пройдений нею після «справи» Пастернака: 63 члена Союзу письменників, до якихприєдналися 200 інших представників інтелігенції, звернулися з листом до ХХШз'їзду КПРС і в Президію Верховної Ради СРСР, вимагаючи звільнити письменниківі віддати їх на поруки. Проте, за процесом Синявського та Даніеля пішли іншіарешти і засудження. Зокрема, були арештовані: А.Гіпзбург, який склав «Білукнигу» з протестів проти лютневого процесу
1966 р., П.Литвинов і Ю. Галанськов, засновник«самвидавівського» журналу «Фенікс», А. Марчеико, автор першої книги про таборихрущовського періоду («Моє свідчення»), широко розповсюдженої у «самвидаві». Зквітня 1968 р. дисидентському руху вдалося розпочати видання «Хроніки поточнихподій», яка підпільно виходила кожні два-три місяці, повідомляючи про зазіханнявлади па свободу. Обезголовлена хвилею арештів у жовтні 1972 р., редакціяжурналу насилу відновлювалася, і журнал став виходити епізодично.
У кінці 60-х рр. основні течії дисидентів об'єдналися в«Демократичний рух» з дуже розмитою структурою, яка представляла три«ідеології», що виникли в післясталінський період і були швидше програмами:«справжній ма-рксизм-ленінізм», представлений, зокрема, Роєм та ЖоресомМедведєвими; лібералізм в особі А.Сахарова; «християнська ідеологія», якузахищав О.Солженіцин. Ідея першої програми полягала в тому, що Сталін спотворивідеологію марксизму-ленінізму і що «повернення до джерел» дозволило боздоровити суспільство; друга програма вважала можливою еволюцію до демократіїзахідного типу при збереженні суспільної власності; третя пропонувала цінностіхристиянської моралі як основу життя суспільства і, слідуючи традиціямслов'янофілів, підкреслювала специфіку Росії. «Демократичний рух» був все ждуже нечисленним і нараховував усього кілька сотень прихильників із середовищаінтелігенції. Однак завдяки діяльності двох видатних особистостей, що сталисвого роду символами — О.Солженіцина і А.Сахарова, — дисидентство, ледвепомітне й ізольоване в своїй власній країні, знайшло визнання за кордоном. Закілька років (1967-1973) питання про права людини в Радянському Союзі сталоміжнародною проблемою першої величини, яка довгі роки визначала непривабливийобраз СРСР в світі (показово, що діяльність Наради по безпеці та співпраці вЄвропі, що розпочалася в 1973 р., значною мірою була присвячена цій проблемі).Таким чином. 70-і рр. відмічені:
— рядом очевидних успіхів КДБ («створеного самим суспільствомдля свого самозахисту від підступів імперіалістичних розвідок і дій ворожихелементів» і «який будує свою роботу на принципах соціалістичної демократії»,зі слів його глави Ю.Андропова, сказаних у грудні 1967 р.) в боротьбі противсіх форм дисидентства: арешт членів Комітету на захист громадянських прав, заснованогов 1970 г. А.Сахаровим, членів Групи спостереження за виконанням Хельсінкськихугод, створеної в 1975 р. з ініціативи Ю.Орлова і учасників національних рухівУкраїни, Вірменії, Грузії та Прибалтійських республік;
— безперервним падінням міжнародного престижу СРСР внаслідокрепресій, про які переважна більшість радянських людей не підозрювала, таких,як: поміщення дисидентів у психіатричні клініки («справа» Григоренко (1969 р.),«справа» Плюща (1972 р.), «справа» Щарапського (1978 р.)); заслання і потімвигнання Солженіципа (лютий 1974 р.), що відбулися після виключення його ізСоюзу письменників (листопад 1969 р.) і присудження Нобелівської премії злітератури (жовтень 1970 р.); заслання Сахарова в Горький (1980 р.). Істотнезначення мали й скандали, викликані «зрадою» радянських артистів, якізалишилися під час гастролей за кордоном і були позбавлені радянськогогромадянства (Ростропович, Лгобимов та інш.).
Крім досить вузьких кіл інтелігенції активний, хоч і широконе відомий протест виражали інші верстви суспільства, серед яких були:
— католицькі кола Литви;
— радянське єврейство: питання про все більше обмеження вперіод 1970-1985 рр. прав євреїв на еміграцію з СРСР стало найбільш гострим врадянсько-американських відносинах;
— деяка частина національної інтелігенції, особливо наУкраїні, в Грузії, Вірменії, Прибалтиці, стурбована масовою міграцією вреспубліки (особливо в Естонію й Латвію) з Росії та інших регіонів СРСР іполітикою русифікації, що полягала у введенні російської мови як другоїнаціональної мови і обов'язковості її вивчення для здачі деяких екзаменів увищій школі.
У країні, в якій будь-яка влада, будь то влада колективу нанижчому рівні, бюрократична па середньому або деспотична на верхньому, завждизалишалася ворожою до вільного висловлення думок, які йшли врозріз ізприйнятими установками і проти самої природи цієї влади; до того ж в умовахрепресій дисидентство як вираження радикальної опозиції та альтернативноїполітичної концепції, що захищала перед державою права особи, не могло охопитишироких верств суспільства. Невдоволення й незадоволення проявлялися врадянській дійсності по-різному. У цьому значенні показове робітничесередовище. Дві спроби створити незалежну профспілку (спочатку інженера Клебанова,в кінці 1977 р., потім учасників правозахисного руху, які організовували СМОГ — Союз міжпрофесійних об'єднань трудящих) завершилися невдачею, так і не зібравшиу своїх рядах більше кількох сотень чоловік. Страйковий рух, ще зовсімнечисленний, вже не був, однак, винятковою формою дій: в 1975-1985 рр., зарізними джерелами, сталося біля 60 великих страйків. Невдоволення робітниківпроявлялося головним чином у пасивних та прихованих формах, які широкорозповсюдилися з 30-х рр.: низька продуктивність праці, плинність кадрів,прогули, низька якість продукції, зростаючий алкоголізм. Те ж можна сказати йпро численні об'єднання, які користувалися деякою автономією і виступали засоціальио-економічні зміни, про що згадувалося вище… Як у самій політичній сфері,так і поза нею, в області культури, в деяких суспільних науках почали виникатидискусії, зароджуватися різного роду діяльність, яка, якщо й не була відверто«дисидентською», то, принаймні, свідчила про явні розходження з офіційновизнаними нормами та цінностями. Серед виявів такого роду незгод найбільшзначними були:
— протест великої частини молоді, привабленої зразкамизахідної культури (зокрема, «поп»-, а потім «рок»-музикою);
— екологічні кампанії (проти забруднення озера Байкал, щопроводилася під керівництвом Залигіна, а також проти повороту сибірських рік вСередню Азію);
— критика деградації економіки молодими «технократами», якічасто працювали у престижних наукових колективах, віддалених від центра(наприклад, в Сибіру);
— створення творів нонконформістського характеру у всіхобластях інтелектуальної та художньої творчості (які чекали свого часу в ящикахписьмових столів або в майстернях їх авторів).
Всі ці напрями і форми протесту отримають визнання ірозцвітуть в період «гласності».
брежнєв радянський союзкриза
5. СРСР У СВІТІ
Починаючи з 1945 р. зовнішня політика СРСР здійснювалася накількох рівнях: дипломатія радянської держави як така, взаємовідносини ВКП(б)-КПРС із зарубіжними комуністичними та робітничими партіями, СРСР -країни соціалістичноготабору і країни соціалістичного табору — інший світ.
Взаємозв'язок цих різних аспектів зовнішньої політики залежаввід багатьох змінних, і насамперед — від пануючих тенденцій та протирічвнутрішньої політики Радянського Союзу. У жовтні 1964 р., коли нове керівництвовзяло владу в свої руки, в «пасиві» волюнтаристської зовнішньої політикиХрущова були наступні доробки: єдність соціалістичного табору похитнулася черезрозкол з Китаєм та румунською фрондою; відносини між Сходом та Заходом загострилисявнаслідок Карибської кризи; німецька проблема залишалася невирішеною; нарешті,Радянський Союз так і не досяг відчутних результатів політики відносно країнтретього світу.
Брежнєвська група поставила три пріоритетні задачі:
— усунути загрозу розпаду соціалістичного табору і ще тіснішеоб'єднати його в політичних, військових та економічних відносинах;
— нормалізувати відносини між Сходом та Заходом(«співіснування у співпраці»). Цей курс, проте, був взятий тільки післязагострення на початку 70-х рр. конфлікту з Китаєм і початку зближенняостаннього із Сполученими Штатами, коли радянські керівники відчули виникненнянової небезпеки;
— послідовно проводити політику підтримки «прогресивних»рухів і режимів у всьому світі. Ця політика була особливо активною (інодіпереростаючи в пряму інтервенцію) відносно країн, які знаходилися вбезпосередній сфері впливу СРСР (наприклад, Афганістан).
Реалізація цих задач може бути проілюстрована трьоманайважливішими подіями у зовнішній політиці 1965-1985 рр.: радянська інтервенціяв Че-хословаччину, підписання двох перших угод про обмеження стратегічнихозброєнь під час візиту Ніксона до Москви у травні 1972 р., вторгненняРадянського Союзу в Афганістан. Очевидно, що не всі ці події сприяли розрядціміжнародної напруженості, однак вони були тісно пов'язані між собою. Протягомдовгого часу у протиріччях зовнішньої політики СРСР багато хто намагавсяпобачити результати зіткнень всередині правлячих кіл між «яструбами» та«голубами». Насправді ж в основі цих дій, які здавалися на перший поглядповністю несумісними, була своя логіка, що виникала з існування трьох аспектівзовнішньої політики СРСР: соціалістичний табір, відносини між Сходом та Заходомі відносини з усім іншим світом.
Зміцнити позиції Радянського Союзу, що похитнулися всоціалістичному таборі і серед компартій країн третього світу, було першоюзовнішньополітичною турботою наступників Хрущова. У цьому напрямку вони діялидуже обачно (принаймні, до чехословацької кризи), в основному методом проб іпомилок, але все ж домагаючись відчутних результатів.
Нові керівники почали з миролюбного жесту у бік Пекіна,припинивши полеміку і відклавши конференцію компартій, яку Хрущов мав намірскликати в грудні 1964 р. Примирливі настрої, які допускали можливість деякихпоступок, переважали й у відношенні до Румунії, яка відстояла свій економічнийвибір і форми своєї участі в РЕВ. Зміцнення радянських позицій сталося й середкомуністичних партій Латинської Америки, які зібралися в грудні 1964 р. наконференцію в Гавані. СРСР схвалив результати конференції та підтримав озброєнуборотьбу в багатьох країнах Латинської Америки, продемонструвавши тим самимтверду рішучість нового керівництва Радянського Союзу не поступатися районамиозброєних дій китайському впливу. Ця позиція сприяла зближенню з Кубою тапогіршила відносини з Китаєм, який після «історії» з радянськими ракетами паКубі зміцнив свої позиції в третьому світі. СРСР надав велику економічну тавійськову допомогу Північній Кореї та Північному В'єтнаму, які були швидше«клієнтами» Китаю. Завдяки цій допомозі обидві країни зайняли позицію суворогонейтралітету по відношенню до радянсько-китайського конфлікту.
Компроміс, на який пішов Радянський Союз з Ф. Кастро зпитання про озброєну боротьбу в Латинській Америці, як і допомога Ханою вмомент посилення американського втручання у В'єтнам вказували на те, що СРСРвіддавав перевагу налагодженню відносин із соціалістичним табором — навіть пашкоду своїм відносинам із Сполученими Штатами.
Прийняті на ХХШ з'їзді КПРС в березні 1966 р. рішенняпідтвердили тенденцію до більш жорсткої зовнішньої полі тики у післяхрущовськийперіод. Мирне співіснування вже не розглядалося як «генеральна лінія зовнішньоїполітики Радянського Союзу». Ця ідея, звісно, залишалася у відносинах міжСходом та Заходом, але у всіх інших випадках «змагання між двома таборами булояк ніколи активним». Якщо мирне співіснування й залишалося метою радянськоїполітики, воно, проте, перестало бути грандіозним задумом урегулюваннярізноманітних аспектів еволюції міжнародної системи. Посилення американськоговійськового втручання у В'єтнамі, яке довело Радянському Союзу, що він не можеутримати Сполучені Штати від «експорту контрреволюції», напряму стосувалосяпереоцінки радянським керівництвом ідеї «мирного співіснування». В цьомуконтексті зміцнення соціалістичного табору набувало незаперечного пріоритету
Незважаючи на безперечні успіхи радянських керівників упрагненні відновити повний контроль над соціалістичним табором, їм належалодолати й певні складності, особливо у відносинах з кубинцями, китайцями і,незабаром, із чехами та словаками. На ХХШ з'їзді КПРС] делегат Куби виступив ізпрямим докором на адресу Радянського Союзу, який, на його думку, не йшов «нанеобхідний ризик у своїх відносинах із В'єтнамом». Радикалізм кубинськоїопозиції міг підштовхнути в тому ж напрямку інші латиноамериканські компартії,тим більше за умов,, коли Че Гевара закликав «створити два, три, багатоВ'єтнамів, щоб позбавити Сполучені Штати їх могутності».
Треба зазначити, що у в'єтнамському конфлікті радянський уряддіяв обережно. Він утримувався, наприклад, від надання Ханою деяких видівзброї, які могли б відразу різко загострити конфлікт (неядерні ракети «земля — море», які могли б вражати великі кораблі 7-го американського флоту, з якихпроводилося бомбардування Північного В'єтнаму). Китай, який хоч і не прийняв у1965 р. радянських пропозицій щодо надання спільної військової та економічноїдопомоги Ханою, не утримався від того, щоб затаврувати «радянське боягузтво»перед обличчям американської агресії. У 1965 р. він зажадав від своїх союзниківвикривати позицію Радянського Союзу. Однак «культурна революція», що почалася в1966 р. в Китаї «майже повністю виключила його з міжнародного життя на великурадість Радянського Союзу. На цей час Китай перестав відносити такі країни, якКуба, Північна Корея та Північний В'єтнам, до «соціалістичних». Військовийпереворот в Індонезії восени 1965 р. обезголовив могутню компартію цієї країни,найчислениішу поза межами соціалістичного табору, і позбавив Китай головногосоюзника як в його азіатській політиці, гак і в комуністичному русі (у полеміціКитаю з Радянським Союзом індонезійські комуністи займали сторону Китаю).
У Східнііі Є! вропі радянському керівництву вдалосястабілізувати ситуацію та ліквідувати наслідки подій 1956 р. Безпрецедентнимприкладом гнучкого наведення порядку стала «кадаризація» в Угорщині: політичнежиття, звісно, продовжувало залишатися під абсолютним контролем партії, однак усфері культури була допущена деяка свобода, а головне, тямуща економічнаполітика забезпечувала Угорщині виняткові для комуністичної Східної Європиумови життя. Становище в Угорщині сильно контрастувало із ситуацією вЧехословаччині, найбільш розвиненій країні Центральної Європи у передвоєннийперіод. Суворий політичний режим, економічні зриви, які особливо важкопереносилися через те, що країна знала кращі часи, народжували дух опору, якийвже не обмежувався інтелігентськими гуртками, проникаючи в саму партію. Учервні 1967 р. з ініціативи письменників-комуністів відкрито виступив протикерівництва партії З'їзд письменників. До осені, після масових студентськихдемонстрацій та страйків, опозиція владі ще більше посилилася. У січні 1968 р.Новотпий був вимушений поступитися керівництвом партією Дубчеку. З цьогомоменту події почали набувати все більш стрімкого характеру. Щоб завоюватидовіру, нове партійне керівництво вирішило негайно провести ряд реформ. Ватмосфері свободи й скасування будь-якої цензури розвивалася політичнадіяльність; КПЧ погодилася провести вибори своїх керівників; дрібні партіївсередині Народного фронту змогли повернути колишню самостійність і розпочативідстоювати особисті точки зору, постало навіть питання про можливістьіснування дійсно опозиційної партії соціалістичного напрямку, яка суперничала біз комуністичною. В економічному плані була підготовлена реформа, якапередбачала в рамках планування, не стільки директивного, скількиініціативного, самостійність підприємств і ринкові умови їх господарювання.Самостійність підприємств дозволяла трудящим зробити й ряд кроків для переходудо самоврядування.
Зміни, які відбулися в керівництві Компартії Чехословаччини іспочатку були доброзичливо зустрінуті в Москві, здавалося, вели в умовах дужешвидкої і неконтрольованої еволюції партії до справжньої політичної кризирадянської системи в Чехословаччині. Ця криза характеризувалася переходом, зодного боку, від економічних реформ до політичних і, з іншого, від опозиційногоруху інтелігенції і робітників до кризи всередині самої партії. Приклад мігстати заразливим, і керівники НДР та Польщі вже виявляли певну наполегливістьна конференціях компартій Східної Європи в Дрездені (березень 1968 р.), потім уВаршаві (липень 1968 р., за відсутності Чехословаччини, яка, зазнавши різкихнападок у Дрездені, відмовилася брати участь у цій конференції).
Зустріч Брежнєва й Дубчека в Черні та нарада «шести» 3 серпняу Братиславі привели тільки до зовнішнього примирення, оскільки чехословацькікомуністи вирішили не відмовлятися від розпочатих ними реформ. Нарешті, післядосить тривалих коливань і під тиском керівництва НДР, радянська сторонанаважилася розпочати інтервенцію — «на прохання чеських товаришів». У ніч з 20па 21 серпня 1968 р. війська п'яти країн — учасниць Варшавського Договорувступили у Чехословаччину. Ставлення до цієї акції населення країни переконалорадянське керівництво в необхідності «перехідного періоду»: 26 серпня в Москвібула прийнята угода про «нормалізацію становища», а 16 жовтня у Празі укладенаугода про «тимчасове знаходження військ Варшавського Договору» вЧехословаччині. Однак триваючі демонстрації протесту проти окупації привелирадянське керівництво до рішення усунути Дубчека та його оточення відкерівництва країною і поставити па чолі КПЧ Г.Гусака (17 квітня 1969 р.).Провівши в країні широку чистку «ворожих» елементів, Гусак підписав 6 травня1970 р. новий договір про союз із СРСР і змусив ЦК КПЧ схвалити радянськуінтервенцію.
Як представляється, ця акція СРСР переслідувала дві мети:перша була продиктована стратегічними міркуваннями зовнішньої політики; друга,безперечно більш істотна, внутрішнім положенням у Чехословаччині та еволюцієюїї комуністичної партії.
Разом з Польщею та НДР Чехословаччина утворювала те, щоназивалося «залізним трикутником» Варшавського Договору. Чехословаччина, якаприкривала країни Договору з південного флангу, була головним плацдармом СРСР.Радянських лідерів та їх союзників не могли не стривожити деякі заяви вищихкерівників Чехословаччини (генерала Пршліка, наприклад), які вимагали переглядуположень Варшавського Договору, щоб зменшити керівну роль Радянського Союзу накористь східноєвропейських країн. З іншого боку, в атмосфері «празької весни»сильно слабшала звичайна сторожкість чехословацького керівництва по відношеннюдо ФРН, нове керівництво збиралося нормалізувати свої відносини з цією країною,яка зі свого боку, здавалося, була готова надати Чехословаччині соліднийкредит. Це зовсім не влаштовувало НДР, найбільш вороже настроєну до «празькоївесни» східноєвропейську державу. Нарешті, встановлення особливих відносин міжЮгославією, Румунією та Чехословаччиною (незадовго до радянської інтервенції, 9серпня Тіто, а 20 — Чаушеску був влаштований тріумфальний прийом у Празі) немогло не непокоїти Москву, яка побоювалася відновлення нової «малої Антанти»,що об'єднувала ці три країни в період між світовими війнами. Комуністичну «малуАнтанту» могло об'єднувати тільки бажання послабити гегемонію Радянського Союзув Східній Європі.
Еволюція чехословацької компартії непокоїла радянськихкерівників не менше, а можливо, й більше, ніж геополітичні проблеми. Скасуванняцензури, як і процес демократизації партії примушували їх побоюватися«соціал-демократизації» КПЧ. На початок вересня 1968 р. був уже призначенийпартійний з'їзд, на якому повинні були бути внесені зміни в статут і уформулювання принципів демократичного централізму. Саме щоб перешкодити КПЧзробити рішучий крок у цьому напрямку, 21 серпня іі була здійснена військоваінтервенція. (Ще в середині липня, по закінченні варшавської зустрічі п'ятикомпартій, її учасники звернулися в ЦК КПЧ із загрозливим листом, в якомузатверджували: «Або ви втратили контроль над ситуацією, або ви не хочете нічогоробити, щоб її контролювати»).
Дійсно, на відміну від подій 1956 р. військова інтервенція в1968 р. була викликана швидше передчуттям небезпеки, ніж конкретнимиобставинами. Глибоко консервативна радянська верхівка не могла дозволитиситуації вийти з-під її контролю.
«Нормалізація» становища в Чехословаччині прискорила процесінтеграції, який розпочався наприкінці 50-х рр., як військової, так іекономічної Східної Європи та СРСР. Крім Варшавського Договору та РЕВРадянський Союз виступив ініціатором створення близько 30 міждержавних установ,призначених координувати роботу промисловості й транспорту, розподіл енергії,хімічне виробництво та виробництво озброєнь. Для цих установ була характерноютенденція до швидкого розширення сфери їх діяльності і посилення в результатіконтролю Радянського Союзу над економічним життям «братських держав». Так паділі реалізовувався принцип «обмеженого суверенітету», або гак звана «доктринаБрежнєва». Цей процес, однак, спричинив опір, і найбільш наполегливим він буввід Румунії, яка перешкодила в 1974 р. Радянському Союзу встановити ще більштісну координацію військового командування країн Варшавського Договору.
Пробити найбільш серйозний пролом у, здавалося б, замкненійсистемі східноєвропейських режимів було призначено Польщі. Різке підвищення цінв 1970 р. викликало масові заворушення робітників її балтійських портів.Гомулка вимушений був поступитися керівництвом партією і країною Тереку.Протягом подальших десяти років польські власті проводили економічну політику,засновану на широкому імпорті, що дозволило обійтися без негайного проведенняструктурних реформ, але збільшило й так уже виключно велику зовнішнюзаборгованість країни. Результатом стала необхідність підвищення цін напродукти харчування, що в свою чергу викликало нову хвилю страйків, на цей разще більш численних, могутніх та послідовних, які досягли свого апогею літом1980 р. у Гданьську. Уряд опинився перед необхідністю визнання незалежноїпрофспілки «Солідарність», мережа організацій якої протягом кількох тижнівпокрила всю країну. Політичний рух у Польщі не був зобов'язаний партії, і вцьому була його головна відмінність від Будапешту або Праги. Після празькихрепресій і невиконання другої обіцянки Герека в 1970 р. пом'якшити режим уполяків вже не було ілюзій відносно реформ зверху, і польський рух розвивавсяабсолютно самостійно, створюючи власні організаційні форми. Не претендуючи навстановлення будь-яких форм самоврядування підприємств, «Солідарність» проте,виконувала роль противаги офіційної влади і, спираючись на основні вимогипольського суспільства, ставила під сумнів багато які аспекти діяльностієдиного пар-тійио-державного організму. Враховуючи ці абсолютно нові обставини,радянське керівництво лише ціною великих зусиль могло безпосередньо втрутитисяв польські справи без ризику пролиття крові. Тому «нормалізація» становища вкраїні була доручена поляку, генералу Ярузельському, і в цьому полягала головнавідмінність від подій 1968 р. Проте, і за відсутності прямого втручанняРадянського Союзу проведена «нормалізація» (відразу за введенням в країні 13грудня 1981 р. Ярузельским військового становища) була занесена міжнародноюгромадськістю до чорного списку справ, звершених Радянським Союзом. Результатомцього була безперервна девальвація іміджу Радянського Союзу, дії якого всебільше асоціювалися із зневаженням прав людини як всередині СРСР, так і всусідніх країнах.
Початок 70-х рр. був відмічений радикальним поворотом у бікреальної «розрядки» напруженості між Сходом та Заходом. До цього часу військовевтручання Сполучених Штатів у В'єтнамі та пріоритет, відданий Радянським Союзомсоціалістичному табору з метою його згуртування, заважали укластискільки-небудь важливий і прямий договір між двома великими державами (невраховуючи підписаної 1 липня 1968 р. угоди про непоширення ядерної зброї).Тому Радянський Союз задовольнявся тим, що намагався проводити політику «периферійної»співпраці із союзниками Сполучених Штатів, спочатку з Францією, а потім з ФРН.Через три місяці після виходу Франції з військової організації НАТО, в березні1966 р., генералу де Голлю була влаштована тріумфальна зустріч у Москві. Цейвізит поклав початок встановленню особливих відносин між Францією та СРСР,підтверджених створенням спільної комісії, покликаної активізувати відносиниміж двома країнами. Радянська сторона чекала, що зближення з Францією будесприяти розв'язанню німецького питання, яке залишалося для СРСР одним ізголовних. Дійсно, ще в 1965 р. де Голль висловив думку, що возз'єднанняНімеччини повинне було статися тільки внаслідок тривалого процесу, який привівби до розрядки напруженості та діалогу між державами, які мають різнісоціально-економічпі системи, але належать до одного, по суті, європейськогоспівтовариства, від Атлантики до Уралу. Де Голль відмовлявся, таким чином, відпідтримки офіційної західнонімецької політики, згідно з якою об'єднанняНімеччини було першою умовою нормалізації відносин між Сходом та Заходом.Радянським керівникам хотілося б, звичайно, щоб де Голль довів свою політику докінця і формально визнав би НДР, але він відмовився зробити цей крок, щобуникнути відкритого зіткнення з ФРН. Проблема вирішилася завдяки громадськійдумці самої Федеративної республіки. Віллі Брандт, який став у жовтні 1969 р.федеральним канцлером, вирішив налагодити нові відносини зі Сходом, розпочавшисвою «остполітику». Переговори з Радянським Союзом у Москві 12 серпня 1970 р.привели до укладення договору, в якому сторони відмовлялися від застосуваннясили у відносинах між собою. Важливим пунктом цього договору було визнаннякордону по Одеру-Нейсе. Це рішуче просування уперед було підкріплене іншимиугодами: договором між ФРН та Польщею, завдяки якому були визнані післявоєнніпольські кордони (3 грудня 1970 р.); чотиристоронньою угодою великих держав поЗахідному Берліну, яка підтверджувала існуюче становище й гарантувала свободудоступу в Західний Берлін; двосторонньою угодою про взаємне визнання між ФРН таНДР (21 грудня 1972 р.).
Нормалізація відносин із Західною Німеччиною була для СРСРважливим політичним і дипломатичним успіхом. Угоди були підписані на умовах,яких безупинно протягом довгих років домагався й вимагав Радянський Союз, асаме: визнання післявоєнних кордонів і політичного порядку, встановленого ним уСхідній Європі, — прийняттю яких чинила опір ФРН. З боку ж СРСР нормалізація невимагала серйозних поступок. Одним із перших наслідків потепліннярадянсько-німецьких відносин було відчутне пожвавлення економічного обміну міжцими країнами. Для радянських керівників, які розраховували на масовий імпортзахідної технології, щоб підвищити продуктивність праці в радянськійпромисловості, не вдаючись до структурних реформ, швидке налагодження обміну ізнайбільш економічно динамічною європейською країною мало величезне значення.Угоди, які були укладені на початку 70-х рр. і зіграли роль мирного договору,зробили, нарешті, можливим і скликання конференції по безпеці в Європі, якоїтак домагався Радянський Союз.
1972 р. був роком важливого повороту врадянсько-американських відносинах. Починаючи з візиту Ніксона до Москви втравні 1972 р. і аж до 1975 р. світ жив у атмосфері «розрядки» напруженості і«згоди» між Сполученими Штатами та Радянським Союзом. Каталізатором тутвиявилася несподівана заява, зроблена одночасно в 1 Іекіні та Вашингтоні влипні 1971 р., про намічений на початок наступного року візит Ніксона в Китай.Це стало можливим внаслідок радикальних змін у зовнішній політиці Китаю,керівництво якого відмовилося від установок періоду «культурної революції», якамайже повністю ізолювала Китай на міжнародній арені.
У кінці 60-х рр. відбулися жорстокі зіткнення нарадянсько-китайському кордоні, найбільш серйозні — в березні 1969 р., колизагинуло більше і тис. чоловік. Радянські керівники навіть пустили чутку просвій намір завдати превентивного удару по китайських ядерних установках. Такимчином, для Китаю Радянський Союз перестав бути тільки політичним противником, перетворившисьна реальну загрозу, велику навіть у порівнянні із Сполученими Штатами. У цихумовах в 1970-1971 рр. Чжоу Епьлай розвернув активну діяльність по встановленнюдипломатичних контактів із Заходом, яка увінчалася сенсаційним запрошеннямпрезидента США відвідати Китай в липні 197! р. Взятий КНР курс на зближення ізСполученими Штатами викликав у Радянського Союзу найсерйозніші побоювання, щодва його головних противника об'єднаються проти нього. Щоб запобігти такомурозвитку подій, радянські керівники поспішили запросити Ніксона до Москви,майже відразу ж після того, як було оголошено про його майбутній візит у Китай.
За зустріччю у верхах між Ніксоном та Брежнєвим у травні 1972р. пішло укладення ряду радянсько-американських угод. У період між зустрічами вМоскві та Вашингтоні, який Брежнєв відвідав у липні 1973 р., було підписано 23угоди про співпрацю двох країн у різних сферах, починаючи із захистунавколишнього середовища до використання ядерної енергії в мирних цілях, некажучи вже про спільну космічну програму. Власне ж політика «розрядки»складалася з двох компонентів: економічних угод і угод про обмеження ядернихозброєнь.
У 1971-1976 рр. загальний об'єм радянсько-американськоїторгівлі збільшився у вісім разів при зростанні товарообігу загалом між Сходомта Заходом у п'ять разів. Не маючи можливості негайно компенсувати імпортрівним обсягом експортного постачання, СРСР вдався до довгострокових кредитівта крупномасштабних угод про співпрацю із західними фірмами. Радянськікерівники віддавали перевагу ввезенню останніх зразків техніки, доручаючиіноземним фірмам будівництво цілих заводів. Для американської адміністраціїрозвиток такого обміну повинен був мати політично вигідні наслідки: реальневключення Радянського Союзу в світову економіку сприяло б зміцненню існуючогосвітового порядку; «економічна розрядка» могла мати своїм наслідком і політичнулібералізацію в СРСР. Проте, Радянському Союзу не вдалося досягти режимунайбільшого сприяння. З ініціативи сенатора Джексона американський конгрес пов'язавпадання цього статусу із зобов'язанням радянського уряду зняти обмеження наеміграцію радянських громадян єврейської національності. Радянське керівництвовизнало вимогу неприйнятною. Однак цей інцидент мав лише символічне значеннядля економіки, оскільки митні перешкоди не грали важливої ролі для країни, деціни на експортну продукцію призначалися незалежно від її собівартості. У тойже час ввезення сучасної техніки в Радянський Союз сильно гальмували спискиКОКОМ, які забороняли постачання стратегічної зброї і компонентів до неї вкраїни соціалістичного табору. Радянсько-американський торговий обмінрозвивався головним чином за рахунок масової закупівлі Радянським Союзом зерна.Незважаючи на численні плюси від розвитку обміну між Сходом та Заходом (якийдозволяв «обхідним шляхом» і з найменшими витратами підняти запущенуекономіку), в СРСР зазвучали голоси проти політики «розрядки». Опозиційна«новому курсу» течія, очолювана, мабуть, Шелепіним, заявила про себе вже в 1974р. І все ж орієнтація на радянсько-американське зближення, яка захищаласяБрежнєвим (і поєднувалася з консервативною внутрішньополітичною лінією, як мивже це бачили), взяла гору.
З усіх укладених між СРСР та США в період «розрядки» угоднайбільш новаторською була угода про обмеження стратегічних озброєнь.Досягнутий СРСР в 1969 р. паритет по числу міжконтинентальних ракет спонукав допереговорів по їх обмеженню. Тимчасовий договір, укладений 26 травня 1972 р. вМоскві на п'ять років і названий ОСО-1 (Обмеження стратегічних озброєнь),обмежував для обох сторін число міжконтинентальних ракет і ракет, щозапускаються з підводних човнів. Дозволені рівні були для Радянського Союзувищими, ніж для Сполучених Штатів, в тій мірі, в якій Радянський Союз щевідставав від американських систем, що дозволяли одній ракеті нести боєголовкуз кількома ядерними зарядами, які можуть спрямовуватися на різні цілі. Такимчином, досягнутий СРСР паритет був досить відносним. Оскільки ж договір ОСО-1стосувався тільки числа ракет з бойовими частинами, що розділяються, а не числаядерних зарядів, СРСР мав право удосконалити свою військову техніку іназдогнати США. ОСО-1 не зупиняв, отже, гонки о і озброєнь; це був тількиперший успіх, який, однак, явно провіщав подальший рух.
У політичному плані ця угода означала для Радянського Союзувизнання Сполученими Штатами його статусу великої держави і клала, таким чином,кінець тривалому періоду нерівності в радянсько-американських відносинах.Обидві держави визнавали свою взаємну уразливість та необхідність у підтримціпевного балансу в збройних силах. У листопаді 1974 р., під час зустрічі уВладивостоці між новим американським президентом Дж. Фордом та Л. Брежнєвим,була досягнута принципова домовленість, яка повинна була привести до угодиОСО-2. Цей новий договір повинен був на період Ї977-1985 рр. охопити більшечисло видів озброєнь (стратегічні бомбардувальники, боєголовки, щорозділяються). Це було б значним кроком уперед, однак договір не був укладений,як передбачалося, в 1977 р., головним чином внаслідок чергового «ривка»американської технології, що створила новий тип озброєнь, який зробив справжнюреволюцію в цій області, — крилаті ракети.
Отримавши цей козир, американці відмовилися враховувати новузброю при узгодженні рівнів озброєнь і без того дуже високих (2400 носіїв, зяких І 300 — з головними частинами, що розділяються). Щоб виправдати своєрішення, вони послалися на відмову СРСР включити в угоду свій новийбомбардувальник, відомий на Заході як «Бекфайр». Погіршеннярадянсько-американських відносин, що почалося з І975 р. з причин, що лежалипоза цими відносинами як такими, висвітило обмеженість ОСО-2: з одного боку,уявлення про вартість, про «військовий бюджет», про «частку витрат, щонаправляються па озброєння» не співпадали на Заході і в Радянському Союзі, девійськово-промисловий комплекс був засекречений і користувався значноюфінансовою та економічною самостійністю; з іншого боку, все більш швидкийрозвиток озброєнь робив розрахунок на військову рівновагу між двома великимидержавами дуже проблематичним, і всяка перевага одного табору створювалазагрозу іншому.
Ніяка угода не може бути досягнута, якщо немає мінімумудовіри з обох боків. Зрештою, ОСО-2 був підписаний в 1979 р. Брежнєвим іпрезидентом Картером, але так і не був ратифікований американським конгресом:по-перше, через вторгнення Радянського Союзу в Афганістан, по друге, через опірадміністрації Рейгана, яка вважала угоду невигідною. Незважаючи на це, договірОСО-2 все ж ставив гонку озброєнь в деякі рамки, що дотримувалися обомасторонами, і в цьому була його заслуга.
«Розрядка» напруженості, яка виявилася найбільш глибокою в1972 1975 рр., була закріплена важливою міжнародною угодою: 1 квітня 1975 р.керівники європейських країн, до яких приєдналися Сполучені Штати й Канада,підписали в Хельсінкі Заключний акт Конференції з безпеки та співпраці вЄвропі. Це було великим успіхом радянської дипломатії. Радянський Союз,нарешті, досяг мети, яку вже давно переслідував: урочисте визнаннятериторіального й політичного порядку, встановленого ним у Східній Європі. Вобмін на це визнання західні учасники наполягли на включенні в Акт, незважаючина опір радянської сторони, статей п ро захист прав людини, свободу інформаціїта пересування.
Хоча конкретні форми реалізації цих свобод не буливстановлені, сторони підтвердили право людини знати свої права й обов'язки вцій сфері та діяти відповідно до них. Саме на основі цього принципу в СРСРорганізувались групи дисидентів (яких, незважаючи на це, переслідували неменше, ніж раніше).
Одночасно з Конференцією в Хельсінкі, але поза прямимзв'язком із нею, починаючи з 1973 р. поновилися переговори між представникамикраїн Варшавського Договору і НАТО про скорочення збройних сил в Європі.Незабаром ці переговори зайшли в глухий кут через жорстку позицію представниківВаршавського Договору, який мав перевагу у звичайних озброєннях в Європі.Дисбаланс ще більше збільшився в середині 70-х рр. у зв'язку з установкою вСхідній Європі нових радянських ракет середньої дальності СС-20 (що непідпадали під угоди по ОСО). У грудні 1979 р. НАТО вирішив закрити це «вікноуразливості» (Г.КІссінджер), ухваливши «подвійне рішення»: продовжуватипереговори по ОСО, але у разі їх невдачі встановити у Західній Європі до кінця1983 р. як міру у відповідь крилаті ракети «Круїз» та ракети «Першинг» (572одиниці), здатні досягати території Радянського Союзу.
Такий розвиток відносин означав втрату взаємної довіри, — якщо вона й мала коли-небудь місце — між Заходом та Радянською державою.
По суті, в основі «розрядки» лежало глибоке непорозуміння.Заходу вона представлялася «глобальною», він визнавав існуюче в Східній Європістановище (щонайбільше вимагаючи поваги прав людини — без особливих на теілюзій), розраховуючи, що у відповідь на це СРСР утримається від участі уконфліктах в інших країнах. Для радянської ж сторони «розрядка» обмежуваласязобов'язанням не втручатися у справи Заходу (наприклад, через компартії, якіпісля виникнення «єзрокомунізму» були все менше схильні слідувати вказівкамМоскви). Ці зобов'язання у жодній мірі не означали, однак, що радянськазовнішня політика, в якій перепліталися військова стратегія, міркуванняідеологічного характеру та внутрішні проблеми, буде направлена па сповільнення«ходу історії» та відмову від «класових відносин» з країнами, які ведуть «боротьбупроти імперіалізму». У другій половині 70-х рр., слідуючи генеральній лінії,обраній в післясталіпський період, Радянський Союз продовжував глобалізаціюсвоєї зовнішньої політики, беручи на себе псе нові зобов'язання, особливо наБлижньому Сході та в Африці.
Гак, СРСР надихав кубинську інтервенцію в Анголі, допомагавНародному фронту звільнення Мозамбіку, потім безпосередньо втрутився уконф-нікт в районі Африканського Рогу, спочатку на боці Сомалі, потім,поверпу-нпшеь до союзу з Ефіопією, — генерала Менгісту і підтримав його у війнів Огадене. Завойовані Радянським Союзом позиції в Африці відкрили новіможливості експансії його військово-морської потужності, яка в 70-і рр.зна-чиозросла.
Не обмежуючись захистом своїх морських кордонів, флот СРСР,керуючись запропонованою адміралом Горшковим новою стратегією, демонструвавсвою присутність і чинив політичний тиск в акваторії Світового океану.
У цих умовах факт існування не тільки країн-союзницьРадянського Союзу, але й тих країн, на чолі яких стояли марксистсько-ленінськіпартії, які «свідомо здійснють експансію соціалізму» в зонах, стратегічнезначення яких прочиняло безліч потенційних можливостей в регіональній політиці,ставав дуже важливим. Хіба Радянський Союз не міг чинити тиск з побережжяАнголи на морські шляхи навколо південноафриканського мису? І більше того, хібаприсутність Радянського Союзу в Ефіопії та в Південному Ие-мені, тобто на обохберегах Червоного моря, не давала йому можливість дати відчути зростаючу вагуйого військово-морських сил в цьому життєво важливому для Заходу регіоні? Цісприятливі перспективи відносилися головним чином до політичної тадипломатичної переваги Радянського Союзу і зумовлювалися його здатністюдемонструвати силу своїм реальним і потенційним союзникам. У цьому значенніАнгола та Ефіопія були важливими віхами в процесі, який у другій половині 70-хрр. призвів до краху радянсько-американської «розрядки».
Смертельний удар «розрядці» був нанесений радянськоюінтервенцією в Афганістані в грудні 1979 р. Коли радянські керівники ухвалювалирішення ввести війська в Афганістан, вони, звичайно, не могли уявити собі, якісерйозні наслідки спричинить ця їх «ініціатива» і як вона відіб'ється навідносинах між Сходом та Заходом. Вже протягом кількох років Афганістанзнаходився у залежності від Радянського Союзу. Державний переворот у квітні1978 р., внаслідок якого до влади прийшли афганські комуністи на чолі з Таракі,ще більше зміцнив це становище й додав йому безповоротного характеру. ОскількиЗахід не прореагував па події 1978 р., радянська сторона, намагаючись втриматизавойовані позиції і не бажаючи допустити падіння дружнього їй режиму,вирішила, що може діяти безкарно. Хіба не схожа військова інтервенція грудня1979 р. на операцію внутрішніх військ, та ще й у зоні впливу, на яку ніхто непретендував? Насправді, на протязі попередніх років міжнародна політичнакон'юнктура в цьому регіоні різко змінилася.
Якщо державний переворот квітня 1978 р, який зміцниврадянський вплив в Афганістані, не викликав ніякої реакції з боку американців,то тільки тому, що в Тегерані влада була в іранського шаха. Вторгнення ж вАфганістан сталося менше ніж через рік після катастрофічної поразки СполученихШтатів, якої вони зазнали, втративши після повалення шаха такого важливогосоюзника, як Іран, в регіоні, що мав особливо важливе стратегічне значення. Вобстановці нищівної невдачі в регіоні, нафтового психозу і, зверх того,захоплення американських заложників у Тегерані в листопаді 1979 р. інтервенціяРадянського Союзу сприймалася приголомшеною Америкою як агресія, непрямонаправлена й проти неї. Довершена відразу після конфлікту в Анголі та Ефіопії,після підтриманого Радянським Союзом вторгнення В'єтнаму в Камбоджу,інтервенція в Афганістані, здавалося, була апогеєм безпрецедентного розмаху радянськоїекспансії. Завдяки реакції, викликаній цією інтервенцією в США, перемогу навиборах восени 1980 р. отримав Р.Рейган. а його зовнішня політика сталаголовною перешкодою для радянської дипломатії 80-х рр.
Захоплення Радянським Союзом Афганістану з усією очевидністюпідтвердило поступово поширену па Заході з другої половини 70-х рр. думку проте, що «розрядка» була «вулицею з одностороннім рухом», сильно нагадуючишахрайство на ринку. Економічна співпраця між Сходом та Заходом не тільки несприяла конвергенції двох систем, про яку мріяв Л.Сахаров, вона ніскільки незнизила військової загрози з боку Радянського Союзу, а можливо, навіть непрямосприяла її зростанню більш або менш легальним постачанням новітньої техніки.Афганська «справа» поклала, таким чином, початок новому періоду глибокоїнедовіри, навіть протистояння двох наддержав, яке виражалося в постійнихобвинуваченнях, в символіці, яка навмисно чорнила противника («СРСР — цеімперія зла», як висловлювався Р.Рейган), у демонстративних акціях (відмоваамериканської, а потім і радянської сторони від участі в Олімпійських іграхвідповідно в Москві та Лос-Анджелесі).
Протягом трьох років (1981-1983 рр.) основні зусиллярадянської дипломатії були направлені на те, щоб перешкодити розгортаннюамериканських євроракет, які радянські керівники сприймали як спробу США обійтивстановлений ОСО-2 рівень і порушити стратегічну рівновагу, зафіксовану ними.
Радянський Союз намагався залучити па свою сторонупацифістський рух, який особливо сильно розвернувся у ті роки в ФРН,Великобританії та Нідерландах, і направити його проти розміщення євроракет. Цяспроба Радянського Союзу потерпіла крах, частково через невдоволення пацифістівходом «нормалізації» становища у Польщі, яка здійснювалася за радянськоїпідтримки, а також через репресії КДБ проти дисидентів — проблема, яка нікогоне залишала байдужим.
Отже, на початку 80-х рр. зовнішня політика СРСР, щопроводилася «олігархією дідуганів», приносила переважно невтішні результати,які перекреслювали плоди «розрядки». Період, який безсумнівно сприявРадянському Союзу, як в дипломатичних, так і в, економічних відносинах,закінчився, і тепер Радянський Союз задихався в гонці за ядерним ітехнологічним паритетом.
У Східній Європі «Солідарність», незважаючи на переворот 13грудня 1981 р., пробила пролом у радянському блоці значно більший, ніж «празькавесна». У третьому світі досягнуті Радянським Союзом успіхи були дужевідносними. У Латинській Америці сандіпистський режим зазнавав наростаючихтруднощів; економічна допомога Ф.Кастро обходилася все дорожче. В'єтнам,союзник СРСР у Швдешю-Східиій Азії, зав'яз у безперспективній війні ікамбоджійською опозицією, яку підтримував Китай. В Африці економічна катастрофав Ефіопії, громадянська війна в колишніх португальських колоніях вже незалишали ніяких надій па успіх радянської політики.
Нарешті, війна в Афганістані, яка стала безоднею, щобезперервно поглинала і людей, і матеріальні ресурси. Двохсоттисячнийекспедиційний корпус вів брудну війну, дуже непопулярну в Радянському Союзі черезтисячі загиблих і ще більше число поранених та покалічених молодих людей,знедолених та озлоблених.
Результати зовнішньої політики Радянського Союзу в країнахЗахідної Європи були не набагато кращими: незважаючи на введення американцяминаступного дня після перевороту в Польщі ембарго на постачання в СРСРенергетичного обладнання, економічний обмін із західноєвропейськими країнамипродовжувався. Починаючи з другої половини 70-х рр. розширення обміну, завдяки,передусім, великим і довгостроковим контрактам в області енергетики (таким, якугода про постачання сибірського газу по новому газопроводу, який з'єднав Сибіріз Західною Європою), сприяло, як би там не було, формуванню взаємозалежності векономіці, якої нелегко було позбутися.
6. НАСТУПНИКИ БРЕЖНЄВА
12 листопада 1982 р., через два дні після смерті Брежнєва,ЦККГІРС одностайно призначив його наступником Ю. Андропова. Незважаючи на те,що повернення Андропова в Секретаріат ЦК (він вже був секретарем ЦК в 1962-1967рр.), де він замінив померлого в лютому 1982 р. Суслова, зробило його на шістьостанніх місяців «брежнєвської ери» «головним ідеологом» (Ж.Медведєв) і тимсамим дозволило стати конкурентом призначеного Брежнєвим «спадкоємцем престолу»К.Черненко (впливового члена «дніпропетровського угруповання»), більшістьіноземних оглядачів задавалися питанням про істинні причини, які примусилирадянське керівництво віддати перевагу людині, кар'єру якої, будь то вдипломатії (Апдропов був послом в Угорщині під час подій 1956 р.) або на чолівідділу ЦК, який займався відносинами із соцкраїнами, і, нарешті, протягомп'ятнадцяти років на чолі КДБ (1967-1982 рр.) не відповідала традиційнимкритеріям вибору на пост голови партії та держави.
Правда, його конкуренти були або старші за нього, або хворі,або просто дуже «сірі». На загальну думку, Ю.Андропов був компетентний, і йогоінтелектуальні якості, знання становища всередині країни, яке він придбав зароки роботи в КДБ, його обізнаність в питаннях економіки, а також репутаціяприхильника наведення порядку — все це забезпечило йому підтримку тих, хторатував за перехід до більш ефективної економіки і за необхідні зміни.
Призначення Андропова було незвичайним також своєю швидкістю(«Уолл-стріт джорнел» писала 12 листопада 1982 р.: «Представники адміністраціїРейгана вважають, що боротьба за успадкування престолу Л.Брежнєва продовжитьсямісяці, а можливо, н рік...») і викликало якщо не надію на нову «розрядку», то,принаймні, безліч питань. Чи можна вважати це призначення ознакою радикальнихзмін? Чи буде Радянський Союз проводити нові економічні реформи? Чи непоставить КДБ під сумнів законність керівництва партії з її корумпованим інедієздатним, старіючим апаратом?
М. Татю писав з цього приводу на початку 1983 р., що не КПРСтепер доручає своїм людям встановити контроль над діяльністю політичноїполіції, а, швидше, остання починає займатися партійними та державнимисправами… Чи не вдалося Ю.Андропову те, в чому Берія, а за ним і Шелепін (щеодин честолюбний керівник, який розраховував через керівництво КДБ стати начолі партії) потерпіли невдачу? Таким питанням цілком законно можуть задаватисябагато які апаратники. Тепер очевидно, що подібні міркування про «зміни» узв'язку з приходом до влади Андропова виявилися пустими. Якщо можна говоритипро зміни, то початок їм був покладений не 12 листопада 1982 р., а черездвадцять дев'ять місяців, 11 березня 1985 р., в момент обрання на постГенерального секретаря партії М.Горбачова, що стало кіпцем, так би мовити,«міжцарів'я». Весь цей період був відмічений саботажем усіх спроб реформ,оголошених Андроповим, а потім, після його раптової смерті в лютому 1984 р.,абсолютним застоєм, втіленим К.Черненко, проведеним, нарешті, після невдалоїспроби в листопаді 1982 р. на пост, який він займав усього лише рік, будучиабсолютно хворим.
У час «міжцарів'я» жодна серйозна проблема ні внутрішньоїполітики (економічна криза, соціальна апатія), пі зовнішньої (криза увідносинах між Сходом та Заходом), успадкована від 1 -і років консервативноїполітики «олігархії дідуганів», не була вирішена хоч би частково. Проте, вперші місяці після приходу Андропова до влади створилося враження, що він маєнамір здійснити ряд змін, морально очистити партію, приступити до економічнихреформ. У своїй першій промові він всі ановив термін у два роки, щоб провестиряд змін, які дозволили б приступи ти до виконання наступної п'ятирічки вкращих умовах. У нього не вистачило на це часу, оскільки він був при владівсього п'ятнадцять місяців, однак, враховуючи його перші кроки, можназасумніватися в результатах, до яких привели б його реформи у майбутньому.
У внутрішній політиці коротке перебування Андропова у владибуло відмічене, передусім, спробою покінчити з найбільш волаючими проявамикорупції, яка розповсюдилася у свого роду «сімейних колах» партії черезстабільність становища й абсолютну безкарність при Брежнєві величезного числамісцевих партійних керівників. Будучи керівником КДБ, Андропов мав усюінформацію про численні справи, пов'язані із сімейністю та корупцією, якітворилися у феодальних володіннях «радянських князьків», особливо у другійполовині 70-х рр., коли «тіньова» економіка розрослася до того, що проникла увсі сфери економічної діяльності. У зв'язку з поширенням цього явища у вересні1980 р. ЦК партії прийняв ряд заходів, направлених на боротьбу з корупцією.Вказівки з цього питання були розіслані до місцевих партійних організацій увигляді секретного листа. Правляча верхівка усвідомлювала, що проблема носиланастільки загальний характер, що краще було підійти до неї як можна обережніше,«розбираючи» тільки найбільші зловживання і закриваючи очі па інші. У 1981-1982рр. прогриміло кілька «скандальних справ», розкритих КДБ під керівництвомАндропова (які Захід трактував як справжнє «оголошення війни КДБ брежнєвськіймафії», за висловом «Обсервер» від 7 березня 1982 р.): «скандал із сервізомКатерини II» -справа члена ПолітбюроГ.Романова, який «взяв напрокат» в Ермітажі безцінний сервіз, щоб відсвяткувативесілля своєї дочки; «велика ікорна справа», до якої був замішаний міністррибного господарства О.Ішков, старий друг О.Косигіна; «скандал у ВВІРі» уМоскві; і, нарешті, «діамантова історія», в якій безпосередньо були замішанідочка Брежнєва Галина та його зять Ю.Чурбанов, заступник міністра внутрішніхсправ.
На похоронах батька дочка Брежнєва була в щільному кільціпрацівників КДБ. На Галину вже був виписаний ордер на затримання, після арешту9 листопада її близького друга, директора найзнаменитішого продуктовогомагазина в Москві (Єлисєєвського гастроному). Відразу після смерті Брежнєва газетипочали багато писати про корупцію вищих чиновників.
Андропов заявив, що потрібно «більш жорстко боротися протипорушень партійної дисципліни». Журнал «Комуніст» засудив «кар'єристів, щонамагаються проникнути в ряди партії, горлохватів, нероб, порушників порядку».Е.Шеварднадзе, Перший секретар Компартії Грузії та член Політ-бюро, виступив у«Правді» із звинувачувальною статтею проти сімейності та корупції і оголосивпро усунення з посади більше 300 відповідальних осіб у Грузії. Нарешті, 11грудня «Правда» несподівано опублікувала звіт про останнє засідання Політбюро,присвячене обговоренню безлічі листів робітників і селян, незадоволенихпогіршенням умов праці, фальсифікацією статистичних даних, порушеннями врозподілі житла, розкраданням грошових коштів та іншими порушеннями законностій справедливості. Цим повідомленням, за яким пішли пропозиції посилити санкціївідносно корупції, сімейності, розкрадання і хабарництва, уряд демонструвавсвій намір енергійно боротися з усіма видами злочинної діяльності на всіхрівнях, щоб оздоровити моральний клімат у суспільстві. Ці заходи не були чимосьнебаченим у радянській історії: популістські кампанії проти корупції«високопоставлених князьків», які вважали, що радянські закони не для них, адля простих людей, неодноразово робив Сталін. При Андропові ці акції булирезультатом, як відмічає Ж.Медведєв, могутнього тиску знизу. Корупція охопилавсі рівні, і багато хто вважав, що погіршення становища з продовольством іпромтоварами викликане їх перерозподілом в інтересах номенклатури, яка щедрозабезпечувалася високоякісними продуктами через магазини для обраних, і щозавдяки широкій мережі таких магазинів-розподільників та системі індивідуальнихпайків проста людина може розраховувати тільки на хліб.
Кампанія проти корупції скоро затихла. її основнимрезультатом стало оновлення керівної еліти. Цей процес носив, однак, обмеженийхарактер, і міністри, що з пошаною йшли на пенсію, поступалися місцями своїмпершим заступникам. Слідчі органи припинили розслідування великих скандалів, уяких були замішані високі партійні керівники, пов'язані із справжньою«радянською мафією», і зайнялися боротьбою з більш скромними формами тіньовоїекономіки: лівими приробітками, дрібною спекуляцією, щоб, зрештою, перейти доборотьби за зміцнення дисципліни. «Потрібно рішучіше повести боротьбу протибудь-яких порушень партійної, державної та трудової дисципліни», — заявивАндропов у своєму виступі на пленумі ЦК КПРС 22 грудня 1982 р., будучи цілкомпереконаний в тому, що «хоча й не можна все зводити до дисципліни, починатитреба… саме з неї». Поліпшити управління, підвищити ефективність економіки,піднявши продуктивність праці, — такими були основні цілі його «програмиекономічних реформ». Що ж до способів їх досягнення, то, згідно з Андроповим, післядовгих міркувань про розширення самостійності виробничих об'єднань,підприємств, колгоспів і радгоспів настав час практично приступити дорозв'язання цих проблем, однак діяти в цій області потрібно обачно, враховуючий досвід братських країн. В очікуванні підйому'самоврядування Андроповзапропонував найпростіший і найдешевший спосіб припинення падінняпродуктивності праці: боротьбу з марнотратством і підвищення дисципліни праці.
Боротьба з марнотратством у сільському господарстві,промисловості та на транспорті протягом кількох місяців стала основною темоюдля обговорення в пресі. Для зміцнення дисципліни були вжито небачених ранішезаходів. Тільки вони й залишилися, як нам здається, у пам'яті людей відкороткого перебування Андропова у влади. Ці заходи зводилися до наступного:нагляд за старанністю трудящих, перевірка посвідчень особи в магазинах (з метоювиявлення тих, хто пішов туди в робочий час), нальоти міліції в бані,кінотеатри (з тією ж метою), зміна розпорядку роботи магазинів для того, щоб датиможливість населенню зробити покупки не в робочий час.
Уряд посилив санкції відносно порушників партійної дисципліниі значно підвищив ціни на продукти харчування. Всі ці заходи нагадували нестільки угорську модель, скільки військове становище у Польщі. Після незначногопідвищення в першому півріччі 1983 р. продуктивності праці в промисловості всеповернулося на свої місця.
У зовнішній політиці в період «міжцарів'я» напруження міжСходом та Заходом досягло свого апогею. 21 грудня 1982 р., прагнучи запобігтирозгортанню американських євроракет, Андропов пішов на серйозні поступкивідносно ракет середньої дальності: він запропонував скоротити число СС-20 вЄврош до 162 (кількість аналогічних французьких і британських ракет),перемістивши інші на азіатську частину території СРСР. Сполучені Штативідмовилися від цього варіанту, розсудивши, що, з одного боку, у разінеобхідності ці ракети можуть бути без великих зусиль повернуті в Європу, а зіншого — переміщені в Азію СС-20 змінили б стратегічну ситуацію там, створившизагрозу іншим союзникам Сполучених Штатів, особливо Японії.
26 серпня 1983 р., розуміючи, що переговори про ракетисередньої дальності близькі до провалу, Андропов оголосив, що Радянський Союзготовий демонтувати всі СС-20, що перевищують число французьких і британськихракет, відмовляючись від їх переміщення в східну частину країни. Однак черезкілька днів нова радянська пропозиція була перекреслена знищенням 1 вереснярадянським винищувачем «Боїнга-747" південнокорейської цивільної авіакомпанії.Ця акція, яка, здавалося, підтверджувала правоту тих, для кого СРСР бувсуспільством, повністю підлеглим військовій касті, стала великою політичноюкатастрофою для Радянського Союзу, який намагався стверджувати, що він нічогоне знає про долю літака. Перед фактом численних доказів своєї провиниРадянський Союз наважився, нарешті, формально визнати 6 вересня, що літак бувзбитий радянською ППО. США використали цю трагедію як підтвердження їх уявленьпро істинну природу Радянського Союзу, країни з варварським режимом, якоюкерують брехуни та шахраї. Впіймані на гарячому і поставлені перед необхідністюоборонятися, радянські керівники почали стверджувати, що з самого початку політ«Боїнга» був «витонченою провокацією, організованою спецслужбами США». Радянсько-американськівідносини, і без того погані, ще більше погіршилися. 28 вересня Андроповособисто висловив свою думку з приводу кризи, додавши своєму виступу формуурочистої заяви, яка була передана по всіх радянських інформаційних каналах.Тон цієї заяви був безпрецедентним за своєю уїдливістю. Радянські керівники,мабуть, років двадцять не дозволяли собі подібних одповідей. Андроповзвинуватив американську адміністрацію у використанні нею провокації з «Боїнгом»для продовження «нестримної» і «безпрецедентної» гонки озброєнь.
24 листопада СРСР перервав переговори в Женеві по євроракетахі оголосив про намір розмістити в Європі нові СС-20. Починаючи з цього моментубули припинені всі переговори між Сходом та Заходом, що стосувалися озброєнь.Ніколи ще після закінчення другої світової війни ситуація на міжнародній ареніне була такою напруженою.
Вона залишалася такою ж напруженою і під час короткогоперебування у влади К.Черненко, оскільки радянська зовнішня політика як іраніше була в руках Громико.
Влітку 1984 р. стало ясно, що Р.Рейган буде в листопадіпереобраний на новий термін. Тому радянські керівники визнали більш розумнимпоступити так, щоб переобрання Рейгана на пост президента не сталося виключноза рахунок напруженості радянсько-американських відносин, і вирішили відповістина пропозицію американської сторони повернутися до діалогу між Сходом таЗаходом. 28 вересня Громико відправився у Вашингтон на зустріч з Р.Рейганом. Зацією зустріччю пішли контакти Громико з держсекретарем Шульцем в Женеві 7 січня1985 р., тепер вже з ініціативи радянської сторони, стурбованої новимтехнологічним ривком американців, який дозволив розпочати роботи над програмою«стратегічної оборонної ініціативи», відомою під назвою «зоряних воєн».
Загострення відносин між Сходом та Заходом у період«міжцарів'я» мало серйозні наслідки відносно вибору пріоритетів у радянськійекономіці. Радянські військові бачили в напружених відносинах між СРСР та СШАпередусім можливість добитися великих асигнувань на оборону. Але становище в країнібуло настільки важким, що збільшення військових витрат сильно відбилося б на ібез того низькому рівні повсякденного життя людей, на атмосфері в суспільстві,яка стала більш напруженою з моменту андроповсь-ких ініціатив «по зміцненнюдисципліни».
6 вересня 1984 р. начальник Генерального штабу Збройних СилСРСР маршал М. Огарков був усунений з посади без будь-яких пояснень. Цявідставка показувала ступінь напруженості, викликаної як міжнародним станом,так і проблемою пріоритетів в економіці країни. В останньому випадку рішеннядиктувалися безпосередньо кризовими явищами в економіці, про які довговмовчувалося, хоч вони цілком розвинулися вже у другій половині 70-х рр. Ціявища, згідно Ж. Сапіру, свідчили «одночасно про виснаження можливостейіснуючого режиму і про невдачу процесу оновлення форм соціального життя, якідозволили б сформуватися новому типу суспільно-економічних відносин».