ЕТАПИ ПОЛІТИЧНОГОРОЗВИТКУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ. ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ ТА КУЛЬТУРИ
Політичнийрозвиток Київської Русі умовно можно поділити на три періоди:
І – 822-980 рр.– період формування, бурхливого територіального зростання та утвердженнязагальнослов’янської держави на міжнародній арені.
ІІ – 980-1132рр. – час найвищого піднесення ранньофеодальної імперії, її економічного такультурного розквіту.
ІІІ – 1132-1240рр. – період феодальної роздробленості та існування держави в формі федераціїкнязівств-земель.
Визначаючидомінуючі риси політичної організації, ці періоди разом з тим є і певнимивіхами соціально-економічного, культурного розвитку суспільства, на базі якогоця організація виростала. Спираючись на дану періодизацію розглянемо головніподії історії Київської Русі.
Ставшикиївським князем, Олег (882-911 рр.) почав силою утверджуватися на престолі.Місцеві племена не визнали влади завойовників, і колись могутня держава Руськаземля розпалася. Тому майже все княжіння Олега фактично пішло на збираннядокупи колишньої території Русі. Якщо Руська земля являла собою федераціюплемен, то натомість з’являлася відносно централізована держава із монархічноюформою правління. Олег поступово підкорив полян, древлян, сіверян, радимичів,пізніше – в’ятичів, хорватів, дулібів і тиверців. Насильно створене новедержавне об’єднання не стало міцним й організаційно завершеним. Могутніплемінні об’єднання намагалися зберегти автономію, а їхня верхівка – багатствоі владу. Щоправда, існували й причини, які змушували племена консолідуватисядля вирішення тих чи інших проблем. Однією з них була боротьба з кочівниками таВізантійською імперією. Слов’янський світ виступав проти них єдиним фронтом.
В періодкнязювання Олега влада Києва поширилася на новгородських (ільменських) слов’ян,кривичів, радимичів, неслов’янські племена чудь і мерю. На приєднаних земляхбудувалися міста – укріплення, де розміщувалися дружини під проводомвоєначальників – світлих бояр. Підвладні Києву племена платили данину медом,воском, шкірою, іншими товарами та продуктами, постачали військо всімнеобхідним під час воєнних походів. Збирання данини називалося полюддям.
З розширеннямкордонів Київської держави на північ і приєднанням Новгорода посилилася рольторговельної артерії – “шляху із варяг у греки”. Водночас активізуваласяполітика Русі на Сході: в 909-910 рр. її дружини здійснили походи на Каспійськеузбережжя та в 912 р. – до Закавказзя.
У 907 р.,відвойовуючи ті позиції, які майже півстоліття тому здобув Аскольд і які буливтрачені на початку князювання Рюриковичів у Києві, Олег здійснив вдалий похідна Візантійську імперію і змусив її правителів підписати вигідний для Русідоговір. У 911 р. було підписано новий договір, який теж є свідченнямвійськових та дипломатичних успіхів Київської держави.
Після смертіОлега у 912 р. великим князем київським став Ігор Рюрикович, який продовживполітику свого попередника, спрямовану на посилення центральної влади, наоб’єднання всіх східнослов’янських земель. Ігор підкорив уличів, частина якихвідійшла з Подніпров’я на Побужжя, а можливо, й тиверців, дав відсічпеченізьким наскокам, здійснив два походи проти Візантії у 914 та 944 рр. (хочі не такі вдалі, як Олегові). У битві під столицею древлян – Іскоростенем приспробі другий раз підряд взяти данину Ігор загинув.
Коли загинувкнязь Ігор, його сину Святославу було всього 3 роки і тому влада перейшла довдови Ігоря – Ольги (945-964). Княгиня Ольга виявила себе енергійною тавольовою правителькою. Свою діяльність вона розпочала з військового походу наІскоростень. Помстившись древлянам, Ольга здійснила ряд заходів, які зміцниливладу київських князів і забезпечили її від повстань васальних князівств. Вонавстановила спеціальні адміністративні центри в різних місцях для збиранняданини, нові форми оподаткування – оброки, збільшила великокнязівськеземлеволодіння за рахунок общинних лісів тощо. Ольга посилила зв’язки КиївськоїРусі із сусідніми державами, насамперед з Візантією та “Священною Римськоюімперією” – Німеччиною, прийняла християнство.
Становище Русізначно зміцніло за князювання сина Ігоря та Ольги Святослава (964-972). Йогокняжіння – це суцільний брязкіт мечів, посвист стріл, тупотіння кінських копиті грім слави руського воїнства від Каспійського моря до Балкан.
За СвятославаРусь почала активно розширятися на Сході. Протягом 964-966 рр. він змусивв’ятичів визнати владу київського князя, розгромив союзників Хозарії волзькихболгар і буртасів (мордву). Після цього завдав поразки військам хозарськогокагана, взяв столицю Ітіль, дійшов до Каспійського моря, громлячи залишкихозарів, досяг Азовського моря, підкорив на Північному Кавказі племена ясів ікасогів – предків сучасних осетинів і черкесів. Удар був як блискавичним, так іруйнівним. Після цього Хозарське царство перестало існувати і загрожувати Русізі Сходу. Кордони Київської Русі розширилися до Волги і Руського моря. Алетепер вони виявилися мало захищеними від нападів кочових орд з Азії. РозгромХозарського каганату поставив перед Руссю нові проблеми на Сході, вирішити яківона не змогла.
Домігшисьперемоги на сході, Святослав переніс воєнні дії на Балкани, прагнучи оволодітиБолгарією, а можливо й Візантією. Він мало цікавився проблемами внутрішньогожиття країни. Київські бояри йому докоряли: “Ти, княже, чужої землі шукаєш, асвою занехаяв”. Трагічна смерть князя (він загинув, потрапивши у засідкукочівників – печенігів при поверненні із невдалого походу на Балкани) сталасвоєрідним символом відходу в минуле першого періоду історії Давньоруськоїдержави. На цьому етапі, в ІХ-Х ст., склалася дружинна форма державності:основою політичної організації була взаємозалежність і співробітництво князя ідружини. Вони разом підкоряли землі, збирали данину (“полюддя”), чинили суд ірозправу. Дружина при цьому була не тільки воєнною, а й політичною силою,суттєво впливаючи на рішення князя. З іншого боку, за відсутності власногоадміністративного апарату влада Києва в окремих частинах держави ділилася змісцевими племінними князями. У взаємодії з дружиною і племінною знаттюпровідна роль належала київському князю, але часто це була роль скорішевоєначальника, ніж політика. Постать Святослава Ігоревича є яскравим прикладомдержавця цього періоду.
Процес об’єднаннявсіх давньоруських земель в одній державі завершився в Х ст. Панівним верствамбуло зрозуміло, що лише зброєю можна було об’єднати різні плмена і втримуватиїх в покорі. Тому еволюція держави йшла в напрямку розгалуженя системи намісниківта їх гарнізонів, а пізніше сюди долучилося і виконання різних адміністративнихі суддівських функцій. Управління і суд стають джерелом прибутків, а томурозширюються функції та зростає кількість осіб, що їх виконують. Певноїзавершеності ці процеси досягають при Володимирі Великому, коли в 988 р. булопроведено адміністративну реформу. Вона ліквідувала місцеві “племінні” княжінняі ввела новий адміністративний поділ Русі на області довкола міст, кудикиївський князь призначав намісників, насамперед своїх синів. Звідси берепочаток династичний принцип, що розвинувся пізніше.
Фактором, щосприяв об’єднанню Київської Русі і перетворенню її на могутню феодальну державубуло, безперечно, введення християнства в 988 році (це був 3-й і останній етапхристиянізації Русі). Християнство, як світогляд та ідеологія, стало одним ізвирішальних факторів зміцнення політичної влади князів, посилення ролі держави,одержавлення місцевого етносу. Як зазначав М.Грушевський, з християнізаціїпочався процес еволюції Київської Русі від збирання держави шляхом збройноїборотьби до легітимних державотворчих процесів, від панування князів-наїздниківдо панування князів-правителів.
Релігійноюреформою Володимира Русь була прилучена до християнської культури, якаспиралася на величний фундамент античного Середземномор’я; поширювалисяписемність, шкільництво, потужний імпульс до розвитку отримали література,образотворче мистецтво, архітектура і будівництво. Хрещення Русі позитивновплинуло і на міжнародне становище Київської держави, посилення рівноправнихродинних зв’язків з пануючими династіями Європи.
Крімадміністративної та релігійної Володимир провів ще й військову та судовуреформи. Суть військової реформи князя полягала в ліквідації племіннихвійськових об’єднань і злитті військової системи з системою феодальногоземлеволодіння. Володимир роздавав землі з зобов’язнанням організації їхоборони та військової служби. Це дало змогу досить швидко забезпечити охоронурубежів, створити надійне військо не лише проти зовнішніх, а й проти внутрішніхворогів. Система бенефіцій (земельних та інших винагород за службу) сприяластворенню навколо Володимира прошарку особисто відданої йому знаті.
Судова реформаполягала в створенні та розмежуванні судів єпископського та градського. Вприйнятому “Уставі святого князя Володимира, крестившаго руськую землю, оцерковных судех” було визначено місце церкви в державі, джерела їїматеріального існування, сфери юрисдикції. Матеріальне забезпеченнявстановлювалось у формі отримання десятої частини від прибутків.
ЗусилляВолодимира по зміцненню держави продовжив Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.). Як ібатько, він піклувався про безпеку кордонів: відвоював у поляків західноруськіземлі – Белз, Перемишль, Червен; створив потужну систему валів і міст-фортецьпо р. Рось проти кочівників, в 1036 р. здобув вирішальну перемогу надпеченігами, змусивший їх відійти за Дунай – на певний час гострота небезпеки ізстепу була знята. Однак головну увагу князь приділяв внутрішній розбудовідержави. З його ім’ям пов’язано створення першого писемного кодексу законів“Руської правди”, що закріплювала і регламентувала феодальні відносини.Політика Ярослава сприяла успішному розвитку ремесла, торгівлі, бурхливомузростанню економічної могутності і політичного впливу міст. Так, наприклад,площа Києва порівняно з часами Володимира збільшилася у сім разів. Зводилисячисельні монастирі та церкви, деякі з них (як собор святої Софії,Києво-Печерська лавра) стали визначними осредками освіти і культури.
Зовнішньополітичнадіяльність великого київського князя спиралася на зрослу могутність істабільність держави і проводилась головним чином дипломатичними засобами.Важливе місце в ній займало укладання вигідних союзів та угод шляхомдинастичних шлюбів. Для середньовіччя це було звичним явищем, але масштаби таспрямованість “сімейної дипломатії” Ярослава свідчать про непересічну роль Русів політичному житті тогочасної Європи: адже тільки через шлюби своїх синів ідочок київський князь став родичем візантійського і німецького імператорів,французького, польського, угорського й норвезького королів.
Роки князюванняЯрослава Мудрого, ХІ ст. загалом стали часом культурно-господарського розквітуі найвищого піднесення Давньоруської ранньофеодальної держави.
Становленняфеодальних відносин на Русі відбувалося в цілому в європейских рамках, але малосвої особливості. Обминувши рабовласницький лад, східнослов’янське суспільствозберегло сильні общинні зв’язки і мало нерозвинуті традиції приватноївласності. Крім того, постійно існувала значна кількість вільних, незайнятихземель. Це обумовило:
1) повільніші,ніж на Заході, темпи утвердження феодальної власності на землю;
2) особливу рольдержави в цьому процесі;
3) неоднорідністьсоціальної структури суспільства.
До панівногокласу феодалів належали князі, бояри і дружинники.
Феодальна власність на землю мала ієрархічнийхарактер. Господарі окремих феодальних володінь перебували у васальнійзалежності від великого князя київського. Маючи в надлишку незаймані земельніугіддя, він роздавав їх дружині за вірну службу. Місцеві князі теж мали своїхдружинників, яким надавали землю в умовне володіння. Право умовного володінняземлею означало, що у першу – ліпшу хвилину непокірний васал міг втратитинаділ. Таке становище до деякої міри забезпечувало систему економічноїпідпорядкованості. З кінця ХІ ст. все більшого значення набуває спадкове(вотчинне) землеволодіння.
Боярствоподілялося на земських (старовинного місцевого походження) і княжих мужів –верхівку князівської військової дружини. Найпривілейованішою групою булиземські бояри – члени боярської ради (думи), які виконували роль радників князяі посідали високі посади в державі. Верства бояр в Київській Русі, однак, небула замкненою кастою, як, наприклад, шляхта на Заході: боярином могла стати йособа небоярського походження, яка мала значні заслуги перед князем (власне –перед державою).
Духовенствоподілялося на “чорне” і “біле”. Чорне – ченці й черниці – складалося переважноз представників вищих верств населення: князів, членів їх роду, бояр. Усередовищі білого духовенства найбільш привілейованими були митрополит,єпископи, архімандрити.
Населення містскладалося:
а) із заможнихгородян (міська аристократія): князі й вище духовенство; бояри, які мешкали вмістах, здаючи в найм землю селянам, за що брали частину їхньої продукції, якупродавали на ринку; великі купці, які займалися міжнародною торгівлею;фінансова та чиновницька еліта;
б) міських низів– “молодших людей”: — дрібні торговці, крамарі, ремісники, які гуртувалися времісничі корпорації та утворювали територіальні об’єднання; рядоведуховенство, тощо;
в) “черні” – тих,хто нічого не мали й наймалися на будь-яку чорну роботу.
Переважнабільшість міського населення була особисто вільною. “Молодші люди” сплачувалидо скарбниці податки.
Основною частиноюнаселення Київської Русі були особисто вільні селяни – общинники, або смерди.Вони жили на общинній землі або на землі князя, сплачували данину, виконувалинатуральні повинності, постачали коней для князівської дружини, а головне –самі брали участь як “вої” в ополченні.
Групунапівзалежних людей становили рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальнійзалежності на підставі договору – “ряду”, та закупи – людей, які потрапили в борговукабалу й зобов’язані були своєю працею у господарстві феодала повернутиодержану в нього позичку (“купу”). Закуп був суттєво обмежений у своїх правах,однак повністю не втрачав їх. У незначних справах він міг виступати свідком усуді, сам звертатися до суду зі скаргою на хазяїна, який мав право піддатизакупа тілесному покаранню, але “за діло”.
Людей, які з тихчи інших причин вибули з однієї категорії населення й не потрапили до іншої,називали ізгоями. Вони не мали засобів до існування і, як правило, перебувалипід захистом церкви.
На найнижчомущаблі соціальної драбини перебували невільники – челядь і холопи. Це були раби,які не мали жодних прав і були живою власністю феодала. Однак невільництво вКиївській Русі не набуло широкого поширення.
Таким чином,населення Київської держави поділялося на дві великі категорії: вільних іневільних людей (до них можна також приєднати і напіввільних). Особливістютогочасної соціальної структури було те, що будь-яка верства населення не булацілком замкненою, перехід з однієї до іншої був можливим.
В добу піднесенняРусі, в кінці Х – першій половині ХІ ст. формується відносно централізованамонархія: вся повнота законодавчої, виконавчої, військової та судової влади всебільше концентрується в руках князя. В своїй діяльності він спирався навійськову підтримку дружини та на місцеву адміністрацію (удільні князі,намісники, посадники та ін.). Дружина являла собою постійне військо, щоформувалося на засадах васалітету і складалося зі старшої (бояри, “мужі”) тамолодшої (“отроки”, “гридні”, “діти боярські”) дружин. За службу перші отримувализемлі, другі – частину військової здобичі або плату.
Дорадчим органомпри князі була боярська рада (дума). До неї входили старші дружинники, міськазнать та вищі церковні ієрархи. Рада обговорювала важливі питання внутрішньоїта зовнішньої політики, певною мірою впливала на дії великих київських князів,однак становища повноцінної державної інституції з визначеними правами так і ненабула.
Важливим чинникомзміцнення централізованої монархії була ідеологічна підтримка церкви. Вонаосвячувала великокнязівську владу (візантійська ідея божественної основиімператорської влади була пристосована до місцевих умов), співробітничала з неюу виробленні та забезпеченні виконання юридичних норм (особливо у сферісімейного та карного законодавства), була найпослідовнішою захисницею єдностіруських земель. Митрополити і єпископи брали помітну участь в політичномужитті, часто виступали миротворцями в конфліктах між князями, фактичновиконуючи посольські обов’язки. Церква мала великий вплив на суспільнусвідомість, культуру, на міжнародні зв’язки (насамперед з Візантією).
Київська Русьбула ранньофеодальною монархією з елементами федералізму. Як ранньофеодальнамонархія вона була побудована на принципах сюзеренітету-васалітету. Окреміісторики (М.Брайчевський) схильні вважати, що Київська держава не набулазавершеного монархічного устрою і протягом усієї своєї історії тяжіла до республіканськихформ. Окрім того, вона так і не змогла розробити переконливу системууспадкування престолу, що тяжко відбилося на загальному внутрішньому ізовнішньому становищі країни, а надто – на становищі народних мас.
Характеризуючидержавний лад Київської Русі, треба мати на увазі: по-перше, що самодержавнавлада великого князя була лише в періоди централізованої держави (Х – початокХІІ ст.), зокрема, за правління Володимира Святославича, Ярослава Мудрого,Володимира Мономаха; по-друге, з ослабленням київського централізму й розпадомдержави на князівства та закріпленням в них окремих княжих династій старшинствовеликого князя втратило реальне значення. Його титул зверхника усієї країнистав лише почесною історичною традицією; по-третє, державна організація тихчасів не знала чіткого розподілу функцій влади. Різні органи управлінняконкурували між собою. Ті функції, які виконував князь, мали також боярськарада і частково – віче.
Одночасно зполітичним відбувався й етнічний розвиток. В Середньому Подніпров’ї склавсятериторіальний етнічний центр українського народу. Він сформувався наполітичній основі. Крім русів-праукраїнців, у цьому процесі брали участь такожпівнічні слов’яни, переселені на укріплення південних рубежів держави, а такожполяки, скандинави й тюркські народи. У різні часи Русь не лише воювала зкочівниками, а й торгувала, мала з ними мирні відносини.
Одним із основнихпоказників існування народності є власна мова. Більшість дослідників вважають,що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населення країнидавньоруська мова. Однак деякі з них дотримувалися іншої точки зору. Так,академік А.Кримський відстоював існування праукраїнської мови принаймні з ХІст. З цього приводу він писав на початку ХХ ст., що “жива мова півдня ХІ ст.стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлено. МоваНаддніпрянщини та Червоної Русі ХІ ст. – це цілком рельєфна, яскрава індивідуальналінгвістична одиниця. У ній дуже легко взнати прямого предка сучасноїукраїнської мови…”. Такі висновки підтверджуються практикою етнополітичногоформування Київської землі. Територіальна, етнічна й політична консолідаціясередньодніпровських племен в єдину історичну спільність супроводжуваласьаналогічними процесами і у мовному середовищі. Живий розмовний говір народу, щоочолював консолідаційні процеси, став мовною основою давніх русів-українців.Українська мова формувалася на лінгвістичній базі говірки полян — русів, якаспочатку синтезувала особливості мов ближчих, а потімі віддалених племен.Подібне відбувалося і в інших регіонах Київської держави. Лінгвістичний аналізновгородських берестяних грамот ХІ-ХІІ ст. дозволив окремим вченим зробити висновокпро відособленість давньоновгородського діалекту від інших східнослов’янськихдіалектів.
У ХІІ ст.стосовно українських земель починає вживатися назва “Україна”. Вперше воназустрічається в “Іпатіївському літописі” під 1187 р. Розповідаючи про смертьпереяславського князя Володимира Глібовича, літописець писав: “И плакашася понем всі переяславци.., о нем же Украина много постона”. До останнього часуслово “Україна” тут трактувалося дослідниками як окраїна Київської Русі, якою ібуло Переяславське князівство. Але літопис називає окремо Переяслав і Україну,- ті землі, що найбільше страждали від нападів кочівників (Володимир Глібовичпрославився боротьбою з половцями). Саме такими були Переяславська,Чернігівська та Київська землі. Під 1189 р. у літописі записано про приїздкнязя Ростислава “ко Украйне Галичькой”. “Україною” називали літописці“Червенські міста” Галицько-Волинського князівства у 1213 р. Загалом у ХІІ-ХІІІст назва “Україна” стосувалася земель від Середнього Подніпрів’я на сході доЗабужжя включно на заході. Під нею розумілися як окраїнні території, так і“край”, “земля”, “країна”. Але основними і загальновживаними ще тривалий часпродовжували залишатись назви “Русь” і “Руська земля”. Живучість і утвердженнякожної з назв залежали від багатьох факторів і насамперед від внутрішнього тазовнішньополітичного становища українських земель.
З середини ХІ ст. в державній організації Русіокреслюються зміни: односібна монархія поступово переростає у федеративну.Основною цієї тенденції був бурхливий розвиток феодалізму, а прискорила її виявпоява удільних князів. Свого часу, прагнучи запобігти суперництву синів завеликокняжий престол, Ярослав Мудрий запровадив принцип сеньйорату, тобто владистаршого в роді. Землі Русі були поділені за багатством і престижністю і коженз синів отримав свою частку – «уділ» відповідно старшинству. Зі смертю батькастарший син займав його престол, а всі ініші – «піднімалися» на сходинку вищена шляху до нього.
Після смертіЯрослава Мудрого троє його старших синів уклали союз і спільно, триумвіратом,керували державою майже 20 років. Однак далі спалахнули чисельні усобиці, чимвідразу ж скористалися кочівники. Завданням тогочасної політичної влади стало,з одного боку, встановлення порядку і згоди між князями, а з другого –об’єднання всіх на боротьбу з зовнішніми ворогами, насамперед з половцями.Ніхто з князів не діяв так чітко і послідовно для здійснення цих цілей і ніхтоне досяг таких успіхів, хоча б і тимчасових, як Володимир Мономах (1113-1125рр.). За його ініціативою та активною участю відбулося три з’їзди князівКиївської Русі – Любецький (1097 р.), Витичевський (1100 р.) і Долобський (1103р.), на яких було домовлено про припинення чвар між князями та організаціюспільної відсічі половцям. На Любецькому з’їзді було також відмінено принцип сеньйорату.Володимир Мономах чимало зробив для впровадження в Київський державіпошанування права, законів. Він скликав при собі Раду, що складалася зтисяцьких людей своєї дружини, яка прийняла ряд соціально-економічних законів.(Важливим був закон про холопів, за яким визначились три випадки, коли людинаставала ним; заборонялося віддавати в холопи за борги). Була встановленаюридична рівноправність між заміжньою жінкою та чоловіком, підвищено роль княжогосуду. Важливим політичним документом стало укладене Володимиром Мономахом«Поучення дітям», в якому викладено поради по управлінню державою.
Після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава (1132р.) Давньоруська держава розпалася на ряд окремих князівств: Київське, Володимиро-Суздальське,Новгородське, Псковське, Галицько-Волинське, Рязанське, Смоленське,Полоцько-Пінське, Переяславське та інші. У них відбувався розвиток і зміцненнямісцевого державного апарату та збройних сил. Влада й управління в деяких з нихбудувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідкотитулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якоївиходили військові слуги – “милостники”, які разом з міською верхівкоюпідтримували своїх князів у боротьбі проти опозиції великого боярства.Князівства-землі, у свою чергу, поділялися на менші князівства, або “волості”.Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників,тіунів. В окремих землях — «уділах» — сиділи менші князі — васаливеликого князя.
Для вирішенняважливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з’їздисвоєї землі – “снеми”.
Водночас на Русізберігалася монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руськаправославна церква з центром – митрополією у тому ж Києві.
Вчені невипадково назвали роздробленість, що охопила Русь у середині ХІІ ст.,феодальною. Вона настала не раптово, як вважали її сучасники, а стала логічнимі неминучим наслідком соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства.І не лише давньоруського. Майже всі європейські народи пройшли через цей етапвласної еволюції.
Справа в тому, що з другої половини ХІ – початку ХІІст. на Русі починає запроваджуватися велике індивідуальне земельне володіння.Здобувши землю й залежних селян, феодали стають не лише економічною, а йполітичною силою. Відтоді вони турбуються про власні маєтки і долю тогокнязівства, в якому живуть, більше, ніж про державу в цілому. І місцеві князі,вимушені спиратися на оточуюче їх боярство, слухняно проводять політику,вигідну не Київській Русі, а панству Чернігівської, Галицької чи якоїсь іншоїземлі.
В свою чергу зперемогою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системоюстаршинства Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїхбатьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнємайбутнє пов’язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервнаборотьба.
Поряд зполітичними проблемами існували й господарські. Розташування Києва на великомуторговому шляху “із варягів в греки” відігравало важливу роль у йогопіднесенні. З кінця ХІ ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це малозгубні наслідки для економіки Києва. Заповзятливі італійські купці, обминаючиКиїв, установили прямі зв’язки між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, зодного боку, та Західною Європою – з іншого. Крім того, руським князям, щовоювали між собою, важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочівників.У 1204 р. торговельні зв’язки Києва зазнали нового удару, коли під часхрестового походу було пограбовано Константинополь. Водночас вступив у період стрімкогозанепаду квітучий колись Аббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. Внаслідокцього Київ утратив двох найзначніших партнерів у торгівлі. Ці економічні лихазагострили й без того напружені стосунки між багатим і бідним населенням міста,часто призводячи до соціальних вибухів. З усією очевидністю велична колисьстолиця Русі політично, економічно й соціально занепадала.
Але і за добироздробленості економічні зв’язки між князівствами і землями не тільки не зменшились,а невпинно наростали. На кінець ХІІ ст. вималювались чотири групи земель,всередині яких існували особливо тісні економічні і політичні взаємини:
1. Новгородська,Псковська, Смоленська, Полоцька, Вітебська;
2.Ростово-Суздальська, Рязанська, Устюзька, Муромська;
3. Київська,Чернігівська, Сіверська;
4. Галицька іВолинська землі.
Згадані групиземель об’єднувала спільність мови, культурних явищ, православної віри, побуту,звичаїв та ін. В цьому угрупованні, як відзначають історики, все більшенамічається виділення території великоруської і української й менш чіткобілоруської, тобто дедалі помітнішими ставали локальні особливості.
Але в цей же часнабирали сили етнічної, културної, економічної консолідації. Навіть, коли у60-80 рр. ХІІ ст. політично відокремилися два осередки, до яких тяжіли всіруські землі – південний на чолі з Києвом і Черніговим і північний зВолодимиром-на-Клязьмі, в державі не вщухала боротьба за об’єднання. Цюборотьбу часто справедливо пов’язували з необхідністю організації відсічіполовецьким ханам та іншим ворогам. Однак наростання об’єднавчих процесів булопорушене страшною і нищівною навалою орд монгольського хана на руську землю в1237-1241 рр.
У 1240 р. ханБатий із військом підійшов під Київ. Оборону міста очолив воєвода Дмитро, якогоприслав сюди Данило Галицький, але після декількох днів запеклих боїв 7 грудняхан Батий взяв Київ. Ординська навала розорила країну, привела до крайньогозанепаду і фактично до загибелі Київської Русі.
Як одній знайбільших і наймогутніших держав середньовічного світу, Русі була властива ібагата, своєрідна культура. Феномен культурного злету Київської держави нерідкопояснюють виключно тісними контактами з Візантією, Хозарією, країнамиЦентральної та Західної Європи. Справді, їх вплив на культуру Русі був значним,але далеко не визначальним. Щоб зерна передових цивілізацій, насампередвізантійської, могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапитив добре підготовлений грунт. Саме таким і виявився “культурний грунт” східнихслов’ян, який увібрав у себе багатовікові традиції місцевого розвитку,збагаченого впливом сусідів.
Різноманітним ібагатим був духовний світ русів. Він формувався під впливом давніх язичницькихвірувань і християнських цінностей, які поступово укорінювалися в людськійсвідомості. Талановиті піснярі з покоління в покоління передавали уснийнародний епос і тим самим підтримували безперервність і наступність історичноїпам’яті русів. Своїм талантом і популярністю особливо виділявся співець Боян,який жив у ХІ ст. при дворі Святослава Ярославича. В ІХ-ХІІ ст. з’явилися професійніартисти-скоморохи. Вони одночасно були і співаками, і танцюристами, імузикантами, і дресирувальниками й розважали своїм мистецтвом як знать, так іпростий люд.
Базою духовноїкультури є освіта й насамперед її основа – писемність. На Русі писемністьз’явилася не пізніше ІХ ст. у вигляді якихось “черт і резів”, про які писав напочатку Х ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр. На існування ранньоїслов’янської писемності вказують літописні дані про підписання Візантієюдоговорів з русами у 911 і 944 рр. грецькою та іншою, в даному випадку руськоюмовами. Сучасникам було також відомо, що на випадок своєї смерті руси писализаповіти місцевою мовою. Тільки після масового запровадження християнства в 988р. на Русі поширюється нова писемність, абетка якої була складена братамиКирилом і Мефодієм і названа “кирилицею”. Нею написані всі відомі нам твори ХІі наступних століть. Однак вони – не єдині пам’ятки, на підставі яких можнаскласти уявлення про характер і рівень поширення писемності в Київськійдержаві. Великий додатковий матеріал дають також археологічні знахідки:керамічний і металевий посуд, ливарні формочки, плінфа (тонка цегла). Змістнаписів на них різний, але найчастіше вони засвідчують власника речі, інодівказують на вміст посудини («Ярополче вино”), містять побажання(“благодатнеша полна корчага сия), увічнюють ім’я майстрів (“Людота”,“Константин”).
В Х-ХІІ ст.писемність переростає в освіту. Піклування про освіту з часу прийняттяхристиянства взяли на себе держава й церква. За князювання ВолодимираСвятославича в Києві вже існувала державна школа, де, як пише літопис,“постигали учение книжное” діти найближчого оточення князя. Аналогічні закладивідкривали Ярослав Мудрий та інші князі. Анна Всеволодівна в 80-х роках ХІ ст.організувала при Андріївському монастирі чи не першу в Європі школу длядівчаток, де учениці вчилися рукоділлю, шиттю та співам. Князі та чимало боярбули високоосвіченими людьми, знали по кілька мов. Вміли читати, писати йрахувати багато купців та ремісників. Сотні зроблених ними написів збереглисяна стінах монастирів, церков, на ремісничих виробах. Світські вельможі тадуховенство користувалися бібліотеками, першу з яких заснував у Києві в 1037 р.Ярослав Мудрий. Монах Київського Печерського монастиря Микола Святоша маввелике книжкове зібрання й подарував його монастирській бібліотеці. Бібліотекибули також у Білгороді, Чернігові, Переяславі та інших містах.
Спочатку у СофіїКиївській, а згодом у кожному єпископському місті, а також у великих монастиряхвиникли книгописні майстерні, які разом з бібліотеками склали базу для розвиткудавньоруського літописання – видатного явища в культурному житті не лише Русі,а й усієї середньовічної Європи. Крім Києва, літописання велося в Новгороді,Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському та інших містах. До насдійшло півтори тисячі літописних списків. Майже всі знання з історії, соціально-політичногожиття русів почерпнуті з літописів.
У ХІІ-ХІІІ ст.поряд із традиційними з’являються нові форми історичних творів: сказання,сімейні та родові хроніки, воєнні повісті, життєписи князів.
Оригінальналітература ХІ-ХІІІ ст. репрезентована на сьогодні невеликою кількістю творів –більшість їх не дійшла до наших днів. Проте і за збереженими пам’ятками можназробити висновок про високий рівень розвитку літератури в Київській Русі.Йдеться, зокрема, про видатний твір митрополита – русича Іларіона “Слово прозакон і благодать”, агіографічні твори Нестора “Читання про житті і згубу…Бориса і Гліба” та “Житіє Феодосія Печерського”, “Повчання дітям” ВолодимираМономаха, “Слово про Ігорів похід” та ін.
Науково-практичнізнання в Київській Русі, як і в інших країнах середньовічної Європи, перебувалипід сильним впливом трактатів візантійського мандрівника Козьми Індикоплова. Вйого уяві Земля являла собою чотирикутник, який омивається з усіх боківокеаном, а всередині має два моря – Середземне і Каспійське та дві затоки –Перську та Аравійську. За океаном також є земля, вона оточена муром, щопереходить у небосхил.
Із географічногоопису “Повісті минулих літ” можна зробити висновок: Несторові Земля уявляласяінакше. Говорячи про спадщину трьох синів легендарного Ноя, він перелічив майжевсі країни Європи, Азії та Північної Африки, їхні моря, ріки, острови. Вдетальному описі шляху із “Варяг у Греки” він підкреслює, що з Варязького моряможна припливти до Риму, а від Риму – в Понтійське (Чорне) море, куди впадаєДніпро. Останній системою річок та озер сполучається з тим же Варязьким морем.
Активна виробничадіяльність, розвиток ковальського, ювелірного, склоробного й інших ремеселзумовили освоєння русичами знань у галузі фізичних і хімічних властивостейматеріалів, а торгівля, монументальне будівництво, літочислення сприялирозвитку математики та астрономії (згідно з дослідженнями Ю.К.Афанасьєва таБ.О.Рибакова, на Русі, наприклад, добре знали формулу обчислення площі круга).Певних успіхів досягла токож медицина, грунтована на лікуванні травами.Знахідки пінцетів і спеціальних ножів засвідчують застосування хірургічнихоперацій. До того ж із літопису відомо, що київському князеві СвятославуЯрославичу видаляли пухлину — »резанье желве" ( щоправда, ця операціябула невдалою).
Про розвитокмузично-театрального мистецтва на Русі можна судити з відомих фресок СофіїКиївської. На одній із них зображено оркестр із семи виконавців, які грають нафлейті, трубі, лютні, гуслях, органі. Близькі за формою зображення музичнихінструментів бачимо й на мініатюрах Радзивіллівського літопису, на срібній чашіХІІ ст. з Чернігова, київських пластинчастих браслетах. Після прийняттяхристиянства на Русі поширився хоровий, одно – та багатоголосий спів. Знали туті нотну систему – так звані крюкову та кондокарну нотації.
Зовнішній вигляднаселених пунктів Київської Русі визначався насамперед дерев’яними спорудами.Вихід Русі на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім ізапровадження християнства зумовили виникнення монументальної кам’яноїархітектури. Саме з нею київські князі асоціювали як державну могутність, так івласну велич.
Крім Києвамонументальне будівництво в першій половині ХІ ст. велося і в інших містахдержави. Хрещата форма внутрішніх стовпів, невідома у візантійському зодчестві,стає типовим елементом давньоруської архітектури.
Із 30-х р. ХІІст. культова архітектура Київської Русі набирає нових рис. Одночасно ізпосиленням політичної ролі удільних князівств розбудовувалися й їхні столиці. Вкожній із них розвивалося монументальне будівництво. Кількість храмів зростала,однак їхні розміри зменшувалися, архітектура спрощувалася, внутрішнєспорядження ставало менш вишуканим.
В Південній Русіу ХІІ ст. значно розвинулися Київська, Чернігівська та Переяславська архітектурнішколи, об’єднані єдиним стилевим напрямком. Характерними пам’ятниками цьогоперіоду є церкви Богородиці Пирогощі (1132), Кирилівська (1146) та Василівська(1183) у Києві, Юр’ївська (1144) у Каневі, Борисоглібська (1128) та Успенська (40-рокиХІІ ст.) у Чернігові. Галицькі монументальні будівлі цілком зводилися ізсвітло-сірого вапняку.
Наприкінці ХІІ –на початку ХІІІ ст. монументальна архітектура Київської Русі розвивалася шляхомускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього періоду мають висотні композиції інагадують башти. Новий архітектурний стиль найвиразніше виявився вЧернігівській П’ятницькій церкві (початок ХІІІ ст.).
З культовоюархітектурою тісно пов’язані такі види давньоруського мистецтва, як живопис,художнє різблення, майоліка. На ранньому етапі розвитку монументальні спорудипоєднували у своєму інтер’єрі мозаїку та фрески, пізніше запанувало тількифрескове опорядження.
Особливістюдавньоруського прикладного мистецтва є співіснування елементів язичницької тахристиянської символіки. Вони нерідко мирно уживалися на одному предметі. Так,на київській золотій емалевій діадемі ХІ-ХІІ ст. з деісусним чином поруч запостолами зображені дівочі голівки й дерево життя. Цілком можливо, щоязичницькі сюжети та символи на виробах християнської доби – Х-ХІІІ ст. – неслив собі не тільки декоративну, а й магічну охоронну функцію.
Взагалі виробихудожнього ремесла Київської держави відзначалися високим рівнем технічного,технологічного й естетичного виконання й охоче купувалися за кордоном.Продукція майстерень Києва, Галича, Чернігова та інших міст відома зархеологічних розкопок у багатьох європейських країнах.
Отже, незважаючина всі труднощі суспільного життя ХІІ-ХІІІ ст., культура Русі невпиннорозвивалася. За ідейно-змістовним багатством і художніми якостями вона належаладо передових культур середньовічної Європи.