Помаранчева революція в Україні: зовнішні та внутрішні аспекти

Національний Університет Державної Податкової

Служби України

«Помаранчева революція» в Україні: зовнішні та внутрішні аспекти

Виконав: Харченко Ярослав Павлович

Факультет: Економіки і оподаткування

План

Розділ 1. Історичні передумови Помаранчевої революції

Розділ 2. Перспективи і загрози Помаранчевої революції

Розділ 3. Соціально-психологічний аспект Помаранчевої революції

Розділ 4. Помаранчева революція: Схід і Захід

Розділ 5. Помаранчева революція в оцінках західної та російської преси

Розділ 1.Історичні передумови Помаранчевої революції

Народ мій є, народ мій завжди буде, Ніхто не перекреслить мій народ!

В. Симоненко

Напередодні президентської виборчої кампанії 2004 року виповнилося 13 років новітній незалежній українській державі. Щоправда, сама ця держава, за яку український народ боровся протягом кількох століть, не була ні соціальною, ані демократичною, як про це писалося в її Основному Законі. Політичний та економічний лад країни був сумішшю решток радянської тоталітарної системи та елементів "дикого" капіталізму, побудованого на хижацькій експлуатації природних і людських ресурсів та незаконній приватизації. З одного боку, отримували надприбутки мафіозні клани, що поділили між собою найприбутковіші підприємства, з іншого - жебрацьке існування вели бюджетна сфера та малий і середній бізнес, що потерпав від неефективної податкової системи і сваволі чиновників. Державні структури обслуговували не інтереси народу, а олігархічного оточення колишнього президента Л. Кучми. Уряд лобіював інтереси злочинного великого бізнесу і приховував кошти від зростання валового внутрішнього продукту. Економічне зростання, започатковане в 2000 - 2001 роках урядом нинішнього глави держави, слугувало збагаченню кланів, а не всієї нації. За словами В. Ющенка, причиною бідності більшості населення була насамперед аморальність української влади, яка керувалась у внутрішній політиці єдиним правилом: "Гроші - влада - гроші". Під контролем кланової верхівки опинилася так звана "прокучмівська більшість" у Верховній Раді; фактичне керівництво країною здійснювалося всупереч Конституції з коридорів Адміністрації Президента України. Для утримання влади в своїх руках використовувалися податкові та правоохоронні органи, а також місцеві державні адміністрації, які у своїй діяльності керувалися не законами, а методами грубого тиску, залякування і шантажу. Україна не мала економічної незалежності через "багатовекторність" своєї зовнішньої політики (тобто геополітичну невизначеність, балансування між Росією і Заходом). Таким чином, перед українським суспільством у 2004 році постав шерег історичних завдань, без розвязання яких поступальний розвиток був неможливий: 1) усунення від влади олігархічних кланів; 2) визначення основного вектора зовнішньої політики країни; 3) політична структуризація суспільства; 4) побудова соціальної внутрішньої політики та ліквідація економічного панування олігархічних мафіозних груп; 5) ліквідація політичного панування олігархів шляхом перетворення державних інститутів на незалежні гілки влади (судову, законодавчу, виконавчу); 6) забезпечення громадянських свобод українському народові. Головними труднощами на шляху виконання цих стратегічних завдань були: 1) незавершеність формування української політичної нації (слабка політична активність та низька громадянська і національна свідомість українців, несформованість середнього класу та національної буржуазії); 2) усталення інформаційної блокади в силу панування в інформаційному просторі України ЗМІ, контрольованих олігархами; 3) наявність ідеологічних та мовних суперечностей між Сходом і Заходом України, що посилювалися через втручання Росії у внутрішні справи України; 4) наявність потужного адміністративного ресурсу в руках діючої влади; 5) націленість влади на тотальну фальсифікацію виборів. Передумови революції Незважаючи на адміністративний тиск та націленість влади на фальсифікацію результатів виборів у 2004 році склались обєктивні історичні передумови для здійснення національної демократичної революції українського народу. По-перше, вперше за 13 років незалежності всі основні політичні сили обєднались у потужну коаліцію "Сила народу", до якої після першого туру виборів приєдналися Соціалістична партія О. Мороза і Партія промисловців та підприємців А. Кінаха. Опозиція сформувала потужну команду фахівців з державного управління, економічної політики, політичних технологій. Активісти виборчої кампанії В. Ющенка спромоглися створити потужні структури в більшості регіонів України. По-друге, опозиційні сили вперше очолив харизматичний лідер Віктор Ющенко, який не просто декларував свою виборчу програму, але зміг завоювати підтримку більшості населення України своїми конкретними справами - як "автор" національної валюти, успішний премєр-міністр та лідер найбільшого блоку політичних партій "Наша Україна", що дав надію українцям на підвищення рівня їхнього життя. Трудовий життєвий шлях В. Ющенка, його козацька вдача, відданість своїм принципам і привязаність до власної родини в очах пересічного українця були близькими до ідеалу державного мужа і дбайливого сімянина. По-третє, українських виборців консолідував навколо фігури В. Ющенка гранично невдалий вибір кандидата від тодішньої української влади, яким стала особа з кримінальним минулим - В. Янукович. Цинічна українська верхівка недооцінила свій народ, який не міг за жодних обставин погодитися з тим, аби в країні остаточно утвердився нічим не прикритий бандитський режим. Тому український виборець, який проголосував за В. Ющенка, готовий був усіма доступними методами відстоювати свій вибір. По-четверте, команда В. Ющенка, за визнанням іноземних фахівців, провела одну з найбільш успішних у світовій історії виборчих кампаній, у якій було майже ідеально поєднано ефективний менеджмент, системний характер роботи виборчих штабів та надзвичайно вдало підібрану символіку - помаранчевий колір (теплі і яскраві кольори Сонця), точні гасла ("Ющенко - так!", "Вірю. Знаю. Можемо", "Разом переможемо"), що гуртували народ. Було налагоджено агітаційно-інформаційну роботу практично в кожному населеному пункті, підготовлено десятки тисяч кваліфікованих спостерігачів та членів виборчих комісій, що дало змогу не лише переконати людей, але й проконтролювати їхній вибір та забезпечити близько 50% голосів за В. Ющенка (хоча, за "офіційними" фальсифікованими даними, таких було лише близько 40%) вже в першому турі виборів і 51-53% - у другому проти відповідно 37% (39%, за фальсифікованими даними ЦВК) і 42-43% голосів за В. Януковича. Команда опозиційного кандидата переграла прихильників провладного кандидата практично в усіх аспектах виборчого процесу: кращій підготовці штабів та активістів, масовості і змістовності розповсюджуваної преси, вищому фаховому рівні теле - та радіоканалів, більш дієвій символіці. Так, лише один районний провінційний штаб В. Ющенка (один із тисяч йому подібних) протягом тижня міг розповсюдити від 10 до 30 тисяч газет, зібрати 8,5 тисяч підписів, підготувати близько 1000 спостерігачів, активістів, членів комісій та охоронців дільниць, завдяки чому йому вдалося забезпечити на своїй виборчій дільниці 40 000 голосів за В. Ющенка (86,2%) та примусити визнати свого кандидата законно обраним Президентом України сільські, міську і районну ради свого району задовго до переголосування другого туру. Та головною "зброєю" опозиції став сам опозиційний кандидат - В. Ющенко, що проїхав усю Україну і зустрівся із сотнями тисяч виборців. Ще одна причина, чому демократичний лідер переміг олігархічного, - поява численних і потужних громадянських кампаній, які вступили в боротьбу за свободу слова. Вони діяли цілком незалежно від центрального штабу В .Ющенка, але стали не менш знаковими символами революції, ніж ті структури, які були повязані з офіційним керівництвом кампанії Віктора Андрійовича. Організації "Пора", "Знаю!", "Чиста Україна" та інші розворушили громадську думку і розбудили свідомість громадян України, особливо молодих, підняли на боротьбу за свої права сотні тисяч активістів, розповсюдили мільйони примірників друкованого слова. По-пяте, важливим фактором, що вплинув на переростання виборчого процесу в мирну революцію після фальсифікації виборів, була моральна та політична підтримка демократичних процесів в Україні світовою громадськістю і демократичними державами. Країни Європи та Америки попереджали українське керівництво про можливість застосування санкцій проти владної верхівки в разі проведення несправедливої виборчої кампанії та фальсифікації результатів виборів. Ця підтримка надихала українців в їхній боротьбі за свої права. По-шосте, найважливішою передумовою революції стало відродження українських національних традицій боротьби за загальну справу. Історики, політологи і навіть прості громадяни підмітили безпосередній звязок між подіями на Майдані і масовими виступами українців в історичні періоди, коли вирішувалася доля всього народу. Безпосередні предки українців -- анти (IV-VII століття нашої ери), за твердженнями давніх істориків, усі найважливіші справи вирішували на вічах - загальних зборах дорослих членів племені. У Київській Русі віча теж відігравали надзвичайно важливу роль. Рішення на них приймалися під впливом запальних промов тогочасних ораторів - князів і полководців. У козацькій державі загальні збори - рада - були найвищим органом управління. Брали участь у ній всі охочі, що прибували з усіх куточків держави. Хоча найвищим представницьким органом у сучасній Україні є Верховна Рада, проте в умовах узурпації влади кланами майдан Незалежності в Києві став місцем багатосоттисячних народних зібрань, де протягом кількох тижнів щодня збирались українці і слухали промови своїх провідників - В. Ющенка, Ю. Тимошенко, Ю. Луценка та ін. Майдан став фактично революційним парламентом і народною армією, яка без зброї боролася проти злочинної влади і відстоювала волю народу. Подібні майдани, тільки меншого розміру, функціонували в більшості великих українських міст. Майданна рада стала тимчасово головним органом народовладдя, тобто рупором безпосередньої волі народу, під ненасильницьким тиском якого представницькі органи демократії (в Києві - Верховна Рада, на місцях - сільські, міські, районні та обласні ради) приймали історичні рішення. Таке пряме народовладдя є віддзеркаленням подій кількасотлітньої давності, коли козацькі ради в сотнях (можна порівняти з теперішніми районами), полках (теперішні області) та в усій країні (нинішня держава, законодавчим органом якої є Верховна Рада) перебирали владу на себе. Як бачимо, маємо справу з одним і тим же явищем, що свідчить про стихійне відродження в ході помаранчевої революції українських історичних традицій у відстоюванні своїх прав та здійсненні прямого правління народу. Українці, які під тягарем багатосотлітнього морального і фізичного нищення вже й самі перестали вірити, що вони коли-небудь зможуть організовано й масово виступити за свої права, нарешті піднялися, встали з колін і, за словами В. Ющенка, довели все-таки істинність слів національного гімну, який декларує, що вони - козацького роду. Люди, більшість з-поміж яких, мабуть, ніколи не співали вголос свого національного гімну, тепер протягом кількох тижнів закінчували кожний новий день боротьби його виконанням. Важливою передумовою революції стало формування в Україні середнього класу -- національної буржуазії, яка й стала її основним рушієм. По-сьоме, фактор, без якого не відбулось би революції, - це безпрецедентна фальсифікація виборів багатьма місцевими виборчими комісіями та Центрвиборчкомом, здійснена на замовлення тодішньої влади. Ця фальсифікація відбувалась у безліч різних способів: і через умисні неправильності у списках виборців, і шляхом голосування за фальшивими відкріпними посвідченнями, й за допомогою "голосування" після закриття виборчих дільниць та фальшивого голосування "вдома" тощо. Всі ці грубі порушення стали підставою для визнання рішенням Верховного Суду від 3 грудня 2004 року повторного голосування 21 листопада недійсним та призначення переголосування другого туру виборів на 26 грудня.

Розділ 2.Перспективи і загрози Помаранчевої революції

Словом "революція" прийнято позначати будь-які швидкі й радикальні (засадні) зміни в будь-якій галузі людської діяльності - світогляді, науці, техніці, суспільно-політичному житті - на противагу еволюції - довготривалим, поступовим й частковим удосконаленням. Політичні революції можуть бути насильницькими і мирними. Не кожна з "буржуазних" революцій у Європі відбувалася за сценарієм Французької революції. Але навіть Французька революція породила не тільки якобінство: якраз "романтики", або "мрійники" залишили нам ту Декларацію прав людини і громадянина, яка й сьогодні залишається актуальною. Про можливість мирних посткомуністичних революцій свідчать "оксамитові" революції в Центральній Європі (наприклад у Чехії 1989-го року) чи недавня революція в Грузії. Якщо масові протести зорієнтовані на мирну перспективу, то вірогідність переростання їх у насильницькі залежить від того, наскільки диктаторський чи авторитарний режим задля збереження своєї влади готовий іти на насильство чи провокації. Мирний характер масових протестів - важлива ознака української помаранчевої революції. Багато людей зауважують ще й особливий її настрій: вона не тільки мирна, а й радісна. За одночасного супроводу тривоги. Джерелом цієї радості є усвідомлення людьми своєї гідності - віднайденої в собі здатності до громадянської дії і єднання. А тому моральну характеристику помаранчевої революції я б сформулював так: утвердження особистої та національної гідності. Оскільки кожен учасник велелюдних зібрань на майдані Незалежності - і, сподіваюсь, в інших містах України - почував себе особистістю, то ці зібрання не виявляли ознак нетерпимості та фанатизму юрби. Самовпевнена віра влади в покірність і безсилля народу, переконаність у тому, що ним можна успішно й безкарно маніпулювати, викликала почуття обурення - і це стало найважливішою мотивацією масових протестів: "Ми - не бидло". Брутальна фальсифікація другого туру виборів 21 листопада стала тільки поштовхом до публічного вияву цього обурення. Якщо говорити про ідеологію помаранчевих акцій - про цінності, на яких наголошували учасники протесаного руху, - то слова "свобода", "правда", "справедливість", "єдність" і "нація" звучали найчастіше. Малася на увазі передусім свобода від насильства над засадними правами людини - свободою слова та свободою громадянського волевиявлення. Контроль олігархічних кланів у часи "кучмізму" над мас-медіа, над телеканалами і радіостанціями спричиняв зростаюче масове невдоволення. Поява "5-го каналу" означала прорив цієї блокади вільного слова. Як і "повстання" журналістів проти "темників". Йшлося не тільки про право громадянина знати суспільно важливі факти в усій їх повноті (а не вдовольнятися відібраною, "просіяною" інформацію), але також і про право мати вільний доступ до ідей: до тлумачень фактів у світлі різних ціннісних орієнтацій та перспектив. Тобто йшлося про скасування монополії панівних кланів на оцінку та тлумачення фактів. Свобода від насильства ("свобода від", "негативна свобода"), простір якої в демократичних правових державах передусім означений правами людини, є засадною цінністю: без неї неможлива позитивна свобода - ті життєві перспективи, які реалізують люди, позбавившись від насильства. Одну з таких перспектив учасники масових протестів позначали словом "правда": йшлося вже не про свободу слова як таку, а про те, що люди говорять. Свобода і правда повязані між собою ("Пізнайте правду і вона визволить вас"). Слово "правда" має два значення - правда як чесність (щирість) і правда як істина. Наголос на чесності спрямований передусім проти того різновиду лицемірства (брехні), коли слово використовують як засіб для маскування прихованих цілей. У нашій ситуації найчастіше маємо справу з прикриттям особистих і корпоративних економічних інтересів розмовами про інтереси народу. Внаслідок злиття бізнесу і політики ("олігархізації") егоїстичні економічні інтереси осіб, що обєдналися в клани, стали основною причиною всезагальної корупції. Лицемірство і цинізм влади, яка словами про інтереси народу прикривала його пограбування, нагромадило в народі вибуховий потенціал обурення. Поєднання влади з криміналом зробило популярним слово "бандити". Слово "чесність" у цьому контексті означало не тільки відмову від лицемірства і брехні, а й чесне дотримання закону. Ця зорієнтованість помаранчевої революції на верховенство права, на правову демократію означала цивілізаційний вибір України: бути європейською нацією. Тому я згоден із тими, хто означує нинішні масові протести як громадянську революцію. Але оскільки вона відбувалася в молодій незалежній державі, існування якої не триває і двох десятків літ, то йшлося воднораз про громадянську консолідацію - про формування політичної нації. Формування громадянського суспільства і політичної нації у даному разі збігається. Але відсутність лицемірства і чесність (щирість) іще не означає звільнення від ілюзій, стереотипів і фобій, успадкованих від комуністичного минулого чи створених політтехнологами в період "кучмізму". Для того щоб постало громадянське суспільство, має зявитися тип людини, відкритої для правди, здатної прислухатися до аргументів іншого й у разі їхньої виправданості змінювати свої переконання. Люди, свідомість яких скута закостенілими, непорушними стереотипами, не можуть утворити відкрите суспільство. І тут ідеться вже про глибше розуміння правди, про перехід від правди як чесності (щирості) до правди-істини. У даному разі поняття правди-істини не зводиться до простої відповідності тверджень фактам (хоч і це важливо), а про здатність людини до критичної самооцінки як важливої складової критичної самосвідомості. Наявність критичної самосвідомості є запорукою успішного розвязання багатьох суспільних проблем. Засобом, який розвиває здатність людей до критичного самоусвідомлення і дозволяє добиватися розвязання цих проблем, є відкрита й чесна публічна дискусія. Чесна не тільки в сенсі відсутності лицемірства (прихованих цілей), а й у сенсі наявності в учасників дискусії готовності шляхом самоусвідомлення відмовитися від закостенілих стереотипів, різного роду фобій і міфологем. Це означає не відмову від ціннісних переконань, а тільки свідоме ставлення до них. І саме така публічна дискусія є найнадійнішим шляхом до визнання засадних цінностей як основи громадянської єдності. Воднораз вона дозволить у кожний історичний момент досягати згоди в розвязанні цілої низки конкретних суспільних проблем, націлених на забезпечення якомога вищої якості життя. Без розвязання цих проблем - економічних, соціальних, культурних - громадянська єдність залишиться лише гаслом, яке швидко зношується (через брак конкретного наповнення!). Одначе важливою передумовою успішного "щоденного плебісциту" (Ренан) є попереднє усвідомлення громадянської єдності та її і відчуття. Бо якраз це усвідомлення і відчуття наснажує віру спільноти людей в свою колективну спроможність розвязувати найгостріші проблеми, а не використовувати ці проблеми для поділу за географічними, соціальними, релігійними чи етнічними ознаками. Безперечно, що почуття цієї солідарності повинно втілюватись у нашій здатності доходити до порозуміння і згоди в розвязанні конкретних проблем. Розвязанні на основі справедливості не ідеальної, а реально досяжної. Це почуття громадянської солідарності є важливим здобутком помаранчевої революції. Сподівання, що будь-яка проблема буде розвязуватися шляхом відкритого публічного обговорення і на основі справедливості, є одним із найважливіших очікувань учасників нещодавніх масових протестів. Існує очевидна підстава розглядати помаранчеву революцію як продовження громадянських і національно-визвольних рухів попередніх періодів української історії. У ближчій ретроспективі очевидне те, що єднає її, наприклад, із дисидентським та правозахисним рухом 1960--1980 років: маю на увазі поцінування особистості, свободи (прав людини) та нації. Одначе очевидні й серйозні відмінності між цими двома періодами громадянського руху: рух шістдесятників був нечисленним і переважно інтелігентським. Окрім того, за відсутності незалежної держави формування політичної нації навколо української етнічної серцевини не мало жодної перспективи (тому наголос робився на культурному визначенні нації). Більшою мірою помаранчеву революцію можна розглядати як продовження масових рухів початку 1990-х. Але вона відрізняється значно більшим числом учасників та ширшою представленістю різних груп - студентів, підприємців, інтелігенції, службовців. Важливою її особливістю є також те, що вона демонструє більшу здатність вивищуватися над відмінностями -- соціальними (її учасниками були всі групи населення -- від бідних до заможних і багатих), мовними, етнічними, релігійними. Друга відмінність полягає в тому, що вона мала політичних лідерів, які володіли багатим конструктивним політичним і адміністративним досвідом. Якщо в глибині душі вони навіть і зберігали емоційну наснагу романтизму, ідеалізму та релігійності, то водночас проявили здатність бути реалістами і прагматиками в конкретних політичних діях. Це важливо: без цього політична боротьба була би приречена на поразку. Я б не сказав, що політичні лідери національно-демократичного руху початку 1990-х не розуміли потреби в розумному прагматизмі: іншим був стан масової свідомості, демократичні лідери не мали за собою добре організованих громадських структур і самі вони ще не набули відповідного політичного та адміністративного досвіду. Думаю, помилкою було би пробувати втиснути помаранчеву революцію в звичні типології, скажімо, за соціальними групами чи "класами", які виступають основною рушійною силою революції (згадаймо марксистську класифікацію революцій). Можна, звичайно, вбачати якісь аналогії з буржуазними революціями в Європі (особливо якщо брати до уваги громадянський аспект цих революцій), але такі аналогії здатні радше затінити відмінність історичних ситуацій. Джерело помаранчевої революції хоч і містить економічний складник (бідність переважної частини народу і величезне та нечесно здобуте багатство купки олігархів), але основний її мотив - морально-правовий. Хочу завершити цю свою характеристику помаранчевої революції твердженням про те, що вона тільки розпочалася. Та навіть без огляду на її продовження нещодавні масові протести уже є важливим здобутком: вони великою мірою змінили ментальність народу. І все ж повною мірою ці масові протести можна буде назвати революцією лише в тому разі, якщо вони матимуть прогресивне продовження - масштабні якісні перетворення українського суспільно-політичного життя. Це залежить від усіх нас. Йдеться про подальший розвиток подій. Найважливіша загроза, яка очікує на будь-яку революцію, -- це опір сил, які не поділяють мети руху і яким вдається мінімізувати або й звести нанівець його результати. Зокрема перехопивши гасла масових протестів. Тому активність громадянського руху має бути спрямована проти "прихватизації" нашої революції цими силами. Звідси висновок: не заколисувати себе поки що досить скромними здобутками, критично оцінювати реальні результати, а за цього рухатися наполегливо, крок за кроком, до здійснення тих сподівань на серйозні зміни в суспільно-політичному житті, які і були справжнім рушієм помаранчевої революції. Свобода, правда, справедливість! В єдності - наша сила!

Розділ 3.Соціально-психологічний аспект Помаранчевої революції

Безперечно, помаранчева революція не залишила байдужими людей не тільки в Україні, але й за її межами. У когось події грудня 2004 року змінили світосприйняття, комусь уселили надію на краще майбутнє, когось змусили пишатися своїм народом і щиро полюбити Україну, а комусь дали зрозуміти, що кожен із нас у змозі змінити історію, майбутнє України, що й відбулося напередодні Нового року. Отже, який саме психологічний вплив справили на кожного із нас події Помаранчевої революції? Вплив на психологію громадян України, у тому числі шляхом застосування певних психологічних технологій можна було простежити ще в ході передвиборчої кампанії основних кандидатів на посаду президента держави. Найперше питання: чому було обрано саме такі кольори в рекламних зверненнях В. Ющенка та В. Януковича? Всім відомо, що кольори теж справляють певний вплив на психологічне сприйняття інформації. Так, наприклад, блакитний або синій - це кольори неба, спокою, прохолоди, здатні знімати біль, заспокоювати, знижувати прояви емоційності. Однак важливе значення відіграє і поєднання кольорів. З психологічного погляду, найкращим супутником для синього кольору є білий. Саме таке поєднання й можна було споглядати в рекламній кампанії В. Януковича. Помаранчевий і жовтий кольори, які були застосовані в рекламних зверненнях В. Ющенка, становлять джерело світла і, на відміну від відтінків синього кольору, збуджують, уселяють надію на краще, полегшують сприйняття нових ідей, викликають почуття свободи і віру в можливість досягнення вершин та подолання перешкод (за цього багато важили й супутні символи: червоний знак оклику - символ упевненості, а чорна підкова - знак "на щастя"). Жовтогарячий і жовтий найкраще сприймаються в поєднанні з червоним, чорним і білим кольорами, що також було використано в рекламі кандидата. У рекламних роликах демонструвалися кадри із сімями претендентів, що позитивно впливало на психологічне сприйняття їх глядачами; також широко використовувались образи звичайних робітників, студентів, викладачів. Таким чином, кожен міг прирівняти себе до персонажів реклами, оскільки людині властиво ототожнювати себе з героями рекламних роликів чи текстів. У виборчій кампанії обох кандидатів використовувалася така психотехнологія, як "звертання до авторитету", тобто показ відомої й шанованої людини (Ані Лорак, Н. Могилевської, братів Кличків, Руслани та ін.), яка з певних причин віддає перевагу (в даному випадку) тому чи іншому кандидатові. Також можна відзначити застосування всім відомої психотехнології під назвою "персеверація", тобто багатократного повторення одних і тих само висловлювань (особливо це стосується рекламних телероликів та біг-бордів). Цікавою знахідкою виборчої кампанії В. Януковича стало те, що мова рекламного звернення залежала від частини України, де поширювалася реклама. Як відомо, однією з основних пропозицій цього кандидата було надання російській мові статусу другої державної. Саме це питання зацікавило значну частину населення Східної та Південної України і привернуло її на сторону даного кандидата. Для посилення притягального ефекту рекламні звернення на біг-бордах та плакатах, розміщуваних у відповідних містах, були надруковані російською мовою, тоді як у Центральній та Західній Україні ті само сюжети викладались українською. Що ж саме визначило вибір кожним із нас того чи іншого кандидата на посаду Президента України? Однією з особливостей нашого народу можна було назвати пасивне ставлення до політичного процесу, який розгортається в країні, що, своєю чергою, й обумовило певною мірою голосування за представника від влади. Можна зрозуміти прихильників В. Януковича, які враховували те, що за часів правління Л. Кучми відчувалася певна стабільність, економічне зростання, збільшення доходів, а якраз напередодні виборів були здійснені неочікувані соціальні виплати, а до того ж у перспективі можна було очікувати зняття проблеми російської мови тощо... З іншого боку, прибічники В. Ющенка прагнули кардинальних змін, ліквідації корупції у владних структурах, вважаючи, що український народ не для того довгі роки страждав та боровся за єдність і відродження української нації як такої, її мови й традицій, щоб наразі втратити все здобуте. Саме тому сталося те, чого ні українці, ні цілий світ не очікували: населення вийшло на вулиці Києва, а потім й інших міст Західної та Центральної України з вимогами анулювати результати грубо сфальсифікованих виборів. Треба зазначити, що ситуація на початку була досить напруженою, адже існувала серйозна загроза протистояння влади і кровопролиття, однак перехід дедалі більших народних мас на бік опозиції вселяв надію на перемогу. З кожним днем зявлялося все більше звернень до народу відомих і видатних українських діячів із закликами до приєднання, обєднання та збереження мирної ситуації в країні (тобто знову простежується психотехнологія "звертання до авторитету"). Агітація проходила серед звичайних працівників, школярів, студентів. Їхня прихильність до В. Ющенка виражалась у наявності різноманітних помаранчевих елементів одягу, аксесуарів, звичайних стрічок на одязі, сумках та ін. Це, своєю чергою, спричинило масовий попит на тканини та речі відповідного кольору, що принесло неабиякі прибутки виробникам такої продукції. Значним попитом стали користуватися навіть помаранчеві штучні ялинки, що стали символом української революції. Що ж саме відіграло в подіях грудня 2004 року вирішальну роль? Вагоме значення також мало те, що велика частина протестуючих виступала не так за лідера "Нашої України", як проти чинного премєр-міністра. Існує думка, що Україні дуже пощастило в тому сенсі, що основним конкурентом В. Ющенка, кандидатом від влади, став саме В. Янукович, оскільки в іншому разі народ не вийшов би на вулиці. Справа в тому, що, очевидно, влада настільки не сумнівалась у перемозі свого кандидата, що допустила до виборів людину з кримінальним минулим, яке обурило значну частину населення країни. Важливу роль, особливо для Західної України, відіграла й пропозиція кандидата надати російській мові статус другої державної. Майдан дав населенню України досвід спільних історичних дій, він став утіленням солідарності, єдності, взаємодопомоги, що морально допомагало стояти протягом довгих тижнів на морозі й холоді заради високих цілей. Особливістю помаранчевої революції є її миролюбність, ба навіть святковість. Її візитною карткою стали посмішки на обличчях десятків і сотень тисяч людей. З кожним днем революція набувала дедалі більшої святковості й урочистості. На Майдан приїжджали й просто зарядитися енергією, відчути "смак" єдності та солідарності, потанцювати, послухати музику, в тому числі патріотичну. Серед присутніх на Майдані були й ті, хто пропонував допомогти з житлом, їжею, приходив просто морально підтримати тощо. Розгоралися численні дискусії з представниками іншого кандидата, які в основному завершувалися дуже мирно, в результаті чого пікетники інколи переходили на сторону Майдану. Люди допомагали один одному, незалежно від кольору стрічки. Загалом більшість аналітиків підкреслювали високий рівень професіоналізму дій опозиції протягом усього революційного періоду. Важливим аспектом є те, що хвилю революції підтримали всі верстви населення, що свідчить про єдність українського народу на шляху досягнення своєї мети. Чому на майданах панувала така сильна енергетика? Тому що всім відомі гасла лунали з уст прихильників В. Ющенка від щирого серця, на весь голос, із непідробним хвилюванням і натхненням, - а це те, чого ніколи не купиш за гроші. "Оригінальною" виявилася реакція на ці події представників В. Януковича. У відповідь на виклики помаранчевої революції вони висунули "зустрічну" пропозицію: створити так звану чи то Донецько-Криворізьку, чи то Східноукраїнську Республіку в складі Дніпропетровської, Донецької, Луганської областей. Залунали заклики до відокремлення, й за цього сепаратистські ідеї отримали підтримку тих, хто прагнув назавжди залишитися при владі. Звичайно, всі прекрасно розуміли, що ці дії є антиконституційними й йдуть урозріз із чинним законодавством України. Однак, із психологічного погляду, ці заклики значно вплинули на сприйняття населенням поточної ситуації в країні. Така політика влади була спрямована на те, щоб залякати населення, повідомивши йому в такий спосіб про те, що подальше розгортання революційних подій може призвести лише до розколу країни. Однак і це не зломило дух нації - завдяки в тому числі й правильному підходу засобів масової інформації та представників опозиції. Важливою психологічною підтримкою для населення стали щоденні візити на Майдан лідерів революції, які зявлялися перед народом, щоб звітувати про здійснену роботу. Це мало неабиякий ефект для пікетників, оскільки сама їх поява перед народом уселяла в нього надію й упевненість, дозволяла людям переконатись у тім, що стоять вони тут недарма. В цьому можна пересвідчитися з огляду на той цілковито протилежний, депресивний ефект, який мала відсутність В. Ющенка лише одного дня за час проведення революції. Надзвичайна активність населення України в дні помаранчевої революції пояснюється насамперед тим, що В. Ющенко був для нього символом добра, чесності, порядності та справедливості, генератором ідей, а Юлія Тимошенко -- уособленням сильної особистості, здатної втілювати ці ідеї в життя. Саме єдність цих двох лідерів уселяла надію на беззаперечну перемогу. Таким чином, майдан Незалежності став святом українського народу та його прихильників і цей досвід, безумовно, не минеться безслідно. Таким чином, знання людської психології дозволяє впливати на підсвідомість людини. Адже володіння такими даними дає можливість заздалегідь спрогнозувати реакцію індивідуумів на ті чи інші заходи, технології та застосовувати засоби впливу на вибір людини з психологічного погляду.

Розділ 4.Помаранчева революція: Схід і Захід

Минув 2004 рік. Рік очікувань, надій, віри та переживань. Рік, який іще довго будуть памятати сучасники, оцінювати та аналізувати експерти, який буде обговорюватись політиками та громадськими діячами, назавжди ввійде в аннали української історії. Рік Виборів Президента України… Виборів саме з великої літери, тому що відбулися без передачі влади "спадкоємцеві", без приходу до влади злочинним шляхом. Це вибір українського народу, громадянина, людини. Людини, яка зробила свій вибір незалежно, самостійно, без тиску і примусу, без страху суворо відповідати за власні погляди. Рік помаранчевої революції… Революції, що зламала багато стереотипів про Україну і зокрема про українську націю та менталітет. Революції, що стала проявом свободи та прагнення до вільного життя в демократичному суспільстві. Суспільстві, де панує свобода слова, свобода вибору, думки та прагнень. Суспільстві, де не заборонено мислити та міркувати інакше -- "не як усі". Суспільстві, про можливість існування якого навіть не здогадувалася найбільша частина населення Сходу і Заходу України. Наприкінці листопада 2004 року сотні тисяч людей вийшли на вулиці, вийшли на майдани, головним із яких став майдан Незалежності. Майже всі центральні площі країни заполонили учасники мирних акцій протесту проти існуючого режиму. Особливістю київського Майдану стала позитивна енергія, якою було наповнено повітря завдяки щирому, доброзичливому настрою людей. Люди відчули себе громадянами всупереч усім очікуванням, проявивши неабияку мужність, мудрість, віру та терпіння. І це стосується не тільки прихильників В. Ющенка. "Біло-блакитні" теж прийшли відстоювати власну позицію, відстоювати свій вибір, свого кандидата. І це є абсолютно правильно та демократично. Більше того, цей факт видається дуже важливим у масштабі країни, бо в ці дні Київ став уособленням суверенної, незалежної та єдиної України. Він, як ніколи раніше в новітній історії України, зібрав велику кількість людей із різних регіонів України, з Півдня і Півночі, зі Сходу і Заходу, людей із різними поглядами і думками. "Помаранчевих" і "біло-блакитних"… Кожний висловлював свою позицію. Кожен мав рацію, зі свого боку. Співрозмовники обмінювались аргументами та фактами, деякі з котрих були дійсно правдивими, але не відомими для інших. Наприклад, історія з яйцем, яка мала місце в Івано-Франківську і від якої постраждав кандидат у президенти В. Янукович, здавалася дивною та неправдивою його прихильникам, а дехто взагалі про неї й не чув. Щоб зрозуміти те, чому "біло-блакитні" так настійно відстоювали свою позицію, треба зрозуміти її суть та природу.
Щодо керівництва… Сучасний Донбас - це особливий регіон нашої держави, який не можна порівнювати з іншими. Він є одним із найбільших регіонів України -- тут проживає майже кожен десятий виборець. У звязку із цим у ЦВК склалася прикмета: як проголосують у Донбасі - майже такі само результати будуть і по всій Україні. Під час президентських виборів 2004 року ця прикмета себе не виправдала. З одного боку, Донбас - маленька країна в країні зі своїми порядками, устроєм життя, менталітетом, з іншого -- невідємна складова України, органічна складова держави. Як не можна уявити Україну без Донбасу, так і Донбас не можна уявити без України. Та деякі політичні діячі все ж таки наважилися спекулювати на священних канонах державності. Так, 26 листопада 2004 року, чи не вперше від часів кримської кризи 1993 року, на обласних зборах депутатів місцевих рад, представників підприємств, організацій, політичних партій і громадських організацій Донецької області заговорили про автономію… Учасники зборів звернулися до жителів південного сходу країни з пропозицією провести референдум стосовно автономії регіону. А вже наступного дня керівники східних областей говорили не тільки про автономію, а й про непідпорядкування Києву та й просто відділення від України. 29 числа Сіверськодонецький зїзд місцевого самоврядування вирішив провести 12 грудня 2004 року референдум про створення Південно-Східної Української Республіки в разі невизнання премєр-міністра В. Януковича Президентом України. Це стало своєрідною відповіддю на масові акції прихильників В. Ющенка в Києві та в багатьох інших регіонах України. Все це було зроблено лише для того, щоб відвоювати владу в державі. Але референдум не відбувся, оскільки незабаром його ініціатори відмовилися від його проведення.
Щодо населення… Люди Сходу… Безумовно, це електорат колишнього кандидата в президенти В. Януковича. Люди, що віддали голос за нього, люди, що свято вірять у правильність свого вибору. А як цей вибір формувався, на основі яких аргументів, під впливом яких факторів - це вже інше питання, на яке можна відповісти тільки подивившись на Схід власними очима, тільки відчувши їхнє життя "на своїй шкурі", пильно спостерігаючи за ходом їхніх думок, за їхніми прагненнями та діями. Тільки намагаючись зрозуміти їх, ти зрозумієш їхній вибір, їхню долю. Спочатку виникає обурення через те, що люди не бачать найочевидніших речей. Але згодом усе стає зрозуміло, якщо брати до уваги наявне тут інформаційне забезпечення, умови роботи, моральний стан та низку інших чинників, які впливають на свідомість "донецької" людини. Дуже потужним є вплив засобів масової інформації. Основним із них можна назвати телебачення. Головною відмінністю даного регіону є велика популярність російських каналів, які стали слушним доповненням до "темників" українських колег. Натомість трансляції таких каналів, як "Ера" та "5-й канал", заважали досить серйозні перешкоди. Їх просто відключали або забороняли… Як приклад ставлення до цього можна навести цитату одного з "донецьких": "Это почему у нас запретили транслировать "5-й канал"?! Это сам Ющенко не хочет, чтобы его здесь транслировали. Ведь по "5-му" правду показывают про Ющенко, а она может нам на понравиться. Вот он и боится". Така от логіка! А ще ходили чутки про, те що від "5-го" люди вмирають... Особливо зі слабким серцем, бо тяжко сприймати обєктивність після такого тривалого впливу провладних каналів. За останні роки дуже помітно змінився сам Донбас. Особливо це стосується життєвого рівня населення. Він покращився. Значно… Відчутним стало зростання заробітних плат, пенсій, розвивається малий та середній бізнес, переоснащуються великі підприємства, шахти. Став більш привабливим і зовнішній вигляд міст. Ці чинники також суттєво вплинули на свідомість людей. Вони побачили, що В. Янукович реально щось зробив для них, а В. Ющенко, мовляв, тільки те й робить, що роздає обіцянки. З їхнього погляду виходить так, що якщо в Донбасі життя стало кращим, то й в Україні теж. А на будь-яке заперечення відразу чуєш аргумент: "Разве вы не знаете, что восток "кормит" всю Украину! Дает большую часть ВВП!" Може, воно так і було б, якби не дотації з державного бюджету та вільні економічні зони з нульовими податковими ставками… Взагалі-то кажучи, люди Донбасу - це сильні люди. Їх загартувало саме суворе життя в промисловому серці України, бо цим серцем вони тільки й живуть. І вірно служать йому, незважаючи ні на які обставини. Тихо ненавидять його та жаліються на своє важке життя, але віддані йому, бо вони і є Донбас. Цей край - це їхня дитина, незважаючи на те, хто там керує. Ще їхні діди та прадіди приїжджали на цю землю в пошуках кращого життя, з прагненням до праці… важкої праці. Праці гірника чи металурга. Предки сучасної "донецької" людини є батьками цих шахт та заводів-гігантів. Тому люди залишаються вірними цьому краю, як і своїм предкам. Минув 2004 рік… Рік очікувань, надій, віри та переживань. Рік, який ще довго будуть памятати сучасники, оцінювати та аналізувати експерти, який буде обговорюватися політиками та громадськими діячами, який назавжди ввійде в аннали української історії. Рік помаранчевої революції… Але життя продовжується. І, відкидаючи всі емоційні аспекти цієї події, треба завжди памятати, що революція - це прояв кризи в суспільстві. І неважливо, яка вона - "помаранчева", "жовтнева" чи будь-яка інша. В кожному разі це наслідок порушення обєктивних законів суспільного життя та державності. Це завжди загроза для нормальної життєдіяльності державної системи, суспільного добробуту й економічної стабільності. Тому дуже важливим є виховання громадянина, починаючи з дитинства. Необхідно виховувати людину свідому, яка б завжди прагнула знайти істину та дотримуватись обєктивності. Це шлях уникнення однієї з найтяжчих помилок людини - духовного рабства.

Розділ 5.Помаранчева революція в оцінках західної та російської преси

Помаранчева революція листопада-грудня 2004 року, що, безумовно, відкрила нову сторінку історії української нації, продемонструвала також видимі зміни в міжнародній політиці. Європа та світ стикнулися з неочікуваним викликом нової хвилі демократизації - найпотужнішої з часів оксамитових революцій у Центрально-Східній Європі кінця 80-х років та розпаду Радянського Союзу. Очевидно, що Україна стала модним сюжетом для всього Заходу з кінця листопада 2004 року. Це трапилося тоді, коли сотні тисяч українців вийшли на вулиці та площі, щоб захистити свої виборчі права. Ані Віктор Ющенко особисто, ані жоден інший опозиційний лідер не могли навіть мріяти про таку потужну й довготривалу увагу західних політичних еліт та мас-медіа. Ось як про це писала лондонська газета "Financial Times": "Українські президентські вибори виправдали серйозні побоювання тих, хто пророкував, що вони будуть затьмарені широко розповсюдженим залякуванням та шахрайством. Влада порушила всі можливі правила, щоб перетягнути канат на користь свого кандидата, премєр-міністра В. Януковича. <...> Українці знали, що їхня країна має зробити важливий історичний вибір, й активно приходили на виборчі дільниці. Вони продемонстрували, що якщо зявиться такий шанс, Україна може стати державою зі справжньою європейською демократією, яку не компрометує ні її минуле, ні географічна близькість до авторитаризму в російському дусі. Мільйони людей показали, що вони прагнуть політичної свободи. Ще мільйони та мільйони зробили б те ж саме, якби їхній розум не був затьмарений страхом та маніпуляціями в ЗМІ". Американська газета "Chicago Tribune" також відгукнулася на події в Україні, заявляючи, що США та практично всі країни Західної Європи не погоджуються з підсумками голосування, і що відлуння протесту дійшло й до української діаспори в Чикаго: "США та Західна Європа не можуть дозволити Росії знищити завойовані дорогою ціною здобутки демократії в країнах колишньої радянської імперії, особливо в такій важливій державі, як Україна". "Листопад. Цей місяць в Європі - місяць громадянської непокори, повстання проти зловживання владою, проти брехні керівництва. 15 років тому сотні тисяч мешканців Праги на площі Вацлава брязкотіли вязками ключів - це був похоронний дзвін за комуністичними керівниками. А в Києві та інших містах з неділі збираються сотні тисяч українців, бо більше не хочуть миритися з нахабною фальсифікацією виборів", - писала австрійська газета "Die Presse". А ось як про ці події відгукувалося німецьке видання "Die Welt": "Ми - народ". Ці слова в різному виконанні було постійно чути в ніч після голосування. І дійсно: запізніла нація прокинулася. Все, що виникло на просторі між Доном і Дніпром, - й елементи громадянського суспільства, і європейське самоусвідомлення, - все це ще пять років тому багато хто вважав неможливим". Вийшло так, що не сама опозиція, а українське суспільство зачепило потаємний нерв Заходу, розпочавши мирну битву за демократію та верховенство права на холодних вулицях і майданах України. Після повністю сфальсифікованого другого туру президентських виборів негайна та переконлива реакція українського суспільства підштовхнула лідерів Заходу до негайної й однозначної реакції. Без тривалих сумнівів і зволікання США, Європейський Союз, Канада задекларували невизнання офіційних результатів, що не відповідають справжньому вибору українського народу. Так, у газеті "Washington Post" висловлювалася думка про те, що "Сполучені Штати мають докласти максимум зусиль для розкриття фальсифікацій під час українських виборів. Якщо ж змінити результати виборів виявиться неможливо, Вашингтон має висловити підтримку українцям у їх прагненні до демократії та виступити проти застосування владою сили до демонстрантів. США мають ужити заходів щодо українських чиновників та бізнесменів, повязаних із фальсифікацією результатів виборів, припинити співробітництво з Януковичем, а також надати підтримку демократичним політичним партіям України. Президент Буш не повинен залишатися пасивним спостерігачем перед лицем масштабної російської інтервенції в Україну". Окрему увагу хотілось би приділити висвітленню в західній та російській пресі впливу т. зв. "російського фактора" на події в Україні та ролі в них самого В. В. Путіна. Так, у польському виданні "Gazeta Wyborcza" була висловлена думка про те, що вибори в Україні можуть виявитися корисним уроком для всіх пострадянських народів. Це одна з причин, чому Москва так сильно в них втягнута: "Шкода, що Путіна не було в Києві 23 жовтня, коли понад 120 тис. прихильників Ющенка прийшли на бульвар Лесі Українки продемонструвати владі, що вони не дозволять вирішувати питання вибору нового президента інакше, як шляхом голосування. Шкода, бо тоді б він мав можливість переконатися, наскільки правим був Л. Кучма, коли назвав свою книгу, що вийшла рік тому, "Україна - не Росія". Путін може почути тут те, що нещодавно почув Жириновський, коли приїхав до Києву. Його київська молодь вітала вигуками "Чемодан, вокзал, Москва!" А в російському виданні Газета.ru серед іншого писалося про те, що, "обираючи шлях цілковитої підтримки Януковича, влада Росії зробила перший, але дуже важливий крок до ідеї силового втручання в справи України у випадку невдалих результатів для кандидата, якого вона підтримує. І в інтересах у першу чергу російського суспільства не допустити такого розвитку ситуації. Ця загроза, яка буде актуальною протягом усього листопада, більш серйозна, ніж нашестя російських політтехнологів у "матерь городов русских" та околиці і для України, і для Росії. Україна восени 2004 року не повинна стати новою Чехословаччиною 1968 року. Це для Росії є більш важливим, ніж перемога на виборах в Україні кандидата Януковича або Ющенка". Проблема впливу "російського фактора" привертала увагу багатьох британських газет. Так, за оцінками "The Economist", "перемога Ющенка стала би серйозним ударом для пана Путіна, який двічі приїздив в Україну під час виборчої кампанії на підтримку Януковича (хоча він і заперечує, що їздив в Україну саме за цим). Президентові Росії стало б значно складніше продовжувати встановлювати свій контроль над колишніми радянським республіками, якби одна з них (друга за величиною) вислизнула з його рук і стала би на західний шлях." На думку ще однієї лондонської газети - "The Times", для того щоб "уникнути появи на карті світу нових "гарячих точок", таких як Ель-Фалуджа, ми маємо зрозуміти, в чому ж насправді полягає причина конфлікту в Україні. А це - прагнення Росії посилити свій вплив на сусідні держави, дестабілізуючи ситуацію в них та заявляючи про своє право повернути "втрачені" території". Схожа позиція була оприлюднена й у "Financial Times": "Перетягування каната в Україні, крім усього іншого, раптом зіштовхнуло Захід та ЄС з неприємним зовнішнім аспектом авторитаризму, який президент Путін останнім часом насаджує в своїй країні. Путін, котрий якось назвав розпад СРСР трагедією, хоче зібрати в одне ціле стільки земель, скільки зможе, та створити якщо не формальну імперію, то реальну сферу впливу". Отже, без перебільшення можна сказати, що помаранчева революція спричинила в західній пресі, передусім у німецькій, але також у американській, британській, польській, справжній "інформаційний феєрверк". Ця тема просто не сходила з перших сторінок закордонних видань.