ЗМІСТВступ 3 1. Початок війни, причини невдач, окупація України. Політика окупаційної влади 4 2. Партизанський рух і підпільна боротьба на території України. ОУН та УПА 12 3. Визволення та відбудова України 19 Висновки 24 Список літератури 25
ВСТУП
З наближенням Європи до другої світової війни українці,здавалося, мало що могливтратити внаслідок тих докорінних змін, до яких вона могла призвести.Страждаючи від ран сталінщини, а в західнихчастинах — від дедалі більшого гноблення Польщею,Румунією та Угорщиною, українці мали підстави сподіватися, що будь-які, хай навіть спричинені війною, зміни принесуть покращення умов їхньогоіснування. Проте ті, хто так гадав, трагічно помилялися, бо хоч війнарадикально змінила становище українців, їхня доля стала ще гіршою. ПадінняПольщі на початку війни призвело до встановлення на Західній Україні ще репресивнішого радянського режиму. Та, вигнавширадянські війська, німецькі нападники принесли зсобою нацистський режим, що сягнув на Україні вершини жорстокості. Опинившисьміж нацистським і радянським режимами, позбавлені власної держави, котразахищала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахиснимиперед спустошеннями війни й нещадною політикоютоталітарних держав, що її вели.
1. ПОЧАТОК ВІЙНИ, ПРИЧИНИ НЕВДАЧ, ОКУПАЦІЯ УКРАЇНИ. ПОЛІТИКАОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ
Другу світову війну можна поділити на два виразних етапи.Перший розпочався 1 вересня 1939 р., коли німці напали на Польщу, а РадянськийСоюз незабаром окупував її східні території.Основна риса цього етапу, який торкався лише західних українців, полягала впереході їхніх земель під окупацію нової влади, насамперед радянської. Другийетап почався з нападом Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. й тривав до осені,1944 р., коли німецькі війська були вигнані з України. Протягом цього часу всяУкраїна була загарбана нацистами.
Серед багатьох чинників, що призвели до війни, вирішальнезначення мали дві дипломатичні угоди, які справили на українців безпосереднійвплив. Підписавши ЗО вересня 1938 р. Мюнхенський пакт, західні держави на чоліз Англією вдалися до спроби умиротворення Гітлера,дозволивши йому розчленувати Чехословаччину (йЗакарпаття). Але замість задоволення домагань Гітлера цей вияв безхребетностізахідних держав лише розпалив у нацистів апетит до дальших територіальнихзагарбань. Ще безпосередніший зв'язок з вибухом війни мав підписаний 23 серпня1939 р. нацистсько-радянський пакт — ця одна з найдивовижніших в історії угод.
Гітлер, що не приховував ненависті до радянськоїсистеми та своїх територіальних претензій на Сході, хотів, перш ніж напасти насвоїх противників на Заході, нейтралізувати Радянський Союз. Сталін зі свогобоку прагнув підписати з Гітлером угоду про ненападта нейтралітет, сподіваючись тим самим спрямувати агресивність нацистів протиФранції та Англії і в такий спосіб виграти час для накопичення власних сил,поки між «капіталістами» точитиметься війна навзаємне виснаження. Крім задоволення першочергових потреб двох держав, нацистсько-радянський пакт також передбачавобмін сировиною та зброєю. Більше того — до нього входив таємний протокол, у якому Гітлер іСталін домовилися про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та окупації.За ним Радянському Союзові передавалися майже всі західноукраїнські землі.Маючи гарантії нейтралітету Радянського Союзу, Гітлер напав на Польщу, поклавшипочаток другій світовій війні. Кваплячись оволодіти своєю частиною гинучоїпольської держави, 17 вересня радянські війська вступили у Східну Польщу ізайняли майже всі землі, населені українцями та білорусами. За чотири тижніпольська держава перестала існувати.
Радянська окупація Західної України. З початку своєї першої окупації Західної України,що тривала 21 місяць, радянський режим усіляконамагався заволодіти «серцями й думками» населення. Більшовики оголосили, щоприйшли як «прапороносці високих гуманістичниихпринципів», виправдовуючи співпрацю з нацистами у розчленуванні Польщі прагненнямдопомогти пригнобленим меншостям і насамперед «братам» — українцям табілорусам. Особливі зусилля робилися для того, щоб
справити на західних українців враження «українськості»нового режиму. Новий режим також намагався прибрати демократичного вигляду. 22жовтня 1939 р. він організував вибори, на яких населення змушували голосуватиза єдиний список кандидатів, котрі підтримували анексію Західної УкраїниРадянським Союзом. Тому не дивно, що близько 93% виборців проголосували так, якхотів режим. У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чином, до УкраїнськоїРадянської республіки було прилучено понад 7 млн. мешканців Західної України.
Деякі політичні заходи Рад принесли західним українцямконкретні покращення. Було багато зроблено для українізації та зміцненнясистеми освіти. До середини 1940 р. кількість початкових шкіл на ЗахіднійУкраїні досягла близько 6900, із них 6 тис. українських. Українська мова стала мовоювикладання у перейменованому на честь Івана Франка Львівському університеті —цьому давньому бастіоні польської культури, що тепер відкрив двері дляукраїнських студентів і професорів. Помітно поліпшилося медичне обслуговуваннянаселення, насамперед сільського. Були націоналізовані промислові й торговельніпідприємства, що раніше контролювалися переважно поляками та євреями. Але чи ненайпопулярнішим кроком стала експропріація радянською владою польськихземлевласників і обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі.
Проте паралельно з цими реформами Ради почали демонтуватистворені західними українцями політичні, соціально-економічні та культурніінфраструктури. Незабаром після їхнього приходу НКВСзаарештував і депортував на Схід українських політичних лідерів. Були змушенірозпуститися УНДО та інші українські політичніпартії. Ліквідовувалося багато кооперативів, а інші реорганізувалися нарадянський зразок. Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки товариства«Просвіта». Від 20 до 30 тис. українських активістів, усвідомлюючи, що вониживуть «на позичений час», утекли до окупованої німцями Польщі. З ліквідацієюосіб, організацій і партій, котрі представляли у середовищі західних українцівліберально-центристські тенденції, залишалася лише одна життєздатна політичнаорганізація — підпільна мережа ОУН.
Поведінка численних радянських чиновників, які потоком пливлиу Західну Україну, мало що зробила для обілення образу нового режиму. Звиклі до«пролетарських» методів роботи, вони нерідко шокували західняківпримітивністю й грубістю, які не личили носіям«передового соціалістичного ладу». Представники Радянської України, які майже повсюднокористувалися російською мовою, швидко розвіяли ілюзії про їхню хвалену «українськість».
Підтримували радянську владу насамперед місцеві комуністи, щовийшли з підпілля й тепер стали в особливій пригоді новому режимові, допомагаючи викривати українськихнаціоналістів. Оскільки серед цих комуністів, а також серед чиновників,прибулих із Радянського Союзу, було багато євреїв, то серед західних українців,як і серед поляків, почали зростати антисемітські настрої. Але незабаром урадянському режимі розчарувалося й багато місцевих комуністів, особливо колидеяких із них за наказом Сталіна було заарештовано й страчено за підозрою в троцькізмі.
Із часом почали виявлятися й менш привабливі сторони першихрадянських реформ. Було оголошено, що землі, експропрійовані у польськихземлевласників і «віддані» найбіднішим селянам, тепер підлягаютьколективізації, близько 13% і справді було колективізовано. Після цьоговеличезна більшість селян, які з самого початку з осторогою ставилися до Рад,остаточно відвернулися від нового режиму. Спочатку багатьом представникамінтелігенції імпонувало те„ що вони отримали роботу в радянських освітніх такультурних установах, але вони швидко зрозуміли, що стали всього-на-всьогожорстко контрольованими функціонерами режиму, і що в разі порушення вказівок їмзагрожує арешт і депортація.
Усвідомлюючи прив'язаність західних українців до своєїцеркви, новий режим спочатку з обережністю трактував греко-католицькуцеркву, впроваджуючи відноснонезначніі обмеженняїї діяльності. Священиків зобов'язували мати спеціальні паспорти, а завикористання церков уряд вимагав високих податків. Але поступово ці обмеженнянабирали загрозливих масштабів. Радянські власті заборонили викладання релігіїв школі, конфіскували церковні землі та посилили антирелігійну пропаганду.
Аналогічна політика проводилася щодо православної церкви на Волині, де, крімтого, робилися намагання підпорядкувати її московському патріархові.
Навесні 1940 р. режим відкинув маску демократичності тарозпочав широкомасштабні репресії — як проти українців, так і проти поляків.Найбільш поширеним і страшним їхнім різновидом стала депортація. Тисячі уявних«ворогів народу» без усякого попередження, суду чи навіть формальногозвинувачення арештовували, заганяли у вагони для худоби й вивозили до Сибіру йКазахстану для невільницької
праці у страхітливих умовах. Багато депортованих гинули, часом цілими родинами.
Перша хвиля депортованих складалася з провідних польських,українських та єврейських політичних діячів, промисловців, землевласників,торгівців, чиновників, юристів, відставних офіцерів та священиків. Пізнішеарешт загрожував кожному, хто ототожнювався з українським націоналізмом. Наприкінцевому етапі, навесні 1941 р., режим уже депортував людей без розбору.Депортували всіх — і тих, хто
мав родичів за кордоном чи листувався з ними, і тих, хто зайшов побачитися здрузями саме в момент їхнього арешту, і тих, на кого з особистих причин хтосьдоніс, і тих, хто випадково виявився у нещасливому місці в нещасливий час.«Ніхто, буквально ніхто не мав упевненості в тому, що наступної ночі не надійдейого черга»,— писав свідок цих подій.
За даними митрополита Андрея Шептицького, з однієї лише Галичини радянська влададепортувала близько 400 тис. українців. Ще більше постраждали поляки, особливоколоністи,— польський уряд на вигнанні стверджував, що під час радянськоїокупації польських територій на схід Радянського Союзу було депортовано близько1,2 млн. чоловік, переважно поляків. Наслідком цієї катастрофи стало різкепадіння політичного капіталу панівної колись польської нації, яка, втратившипідтримку свого уряду, раптом із гноблячої перетворилася на гноблену.
Включення Західної України до складу Української РСР, без сумніву, було подією великої історичної ваги,оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї державноїструктури. Але через свою обмежену тривалість це насильне об'єднання неспричинило глибоких змін ні в Західній, ні в Радянській Україні. І все ж вономало певний вплив: перше знайомство з радянською системою виявилося для західних українців в основномунегативним досвідом, у результаті якого багато зних дійшли висновку, що «більшовицької» влади слід уникати будь-якою ціною.
Українці під німецькою окупацією.Якщо величезна більшість західних українців потрапила на період 1939—1941 рр.під радянську владу, то деяка їх частина опинилася під німецькою окупацією.Близько 550 тис. українців Лемківщини таХолмщини, що на східних окраїнах Польщі, ввійшли донімецької окупаційної зони. Оточені поляками та ізольовані від центрівукраїнської діяльності, мешканці цих регіонів були найвідсталішими серед усіхукраїнців в економічному, культурному й політичному відношенні. Проте між 1939і 1940 рр., рятуючись від переслідувань більшовиків, сюди втекло з Галичини20—30 тис. українських політичних біженців.
Деякі з них розселилися серед своїх земляків, інші стікалисядо Кракова, цього центру діяльності українських біженців, що був неподалік,активізуючи українські громади у Лемківському та Холмськомурегіонах Генерального губернаторства, як тепер називалася ця частина окупованоїнімцями Польщі. Генерал-губернатор Ганс Франкотримав спеціальний наказ Гітлера вважати цютериторію німецькою колонією й надати її населенню лише мінімальні права.
Хоч теоретично вся влада зосереджувалася у руках Франка, якийдіяв за вказівкамиГітлера, на практиці ж гестапо(нацистська політична поліція) в управлінні регіоном часто виявлялося таким жевпливовим, як і сам Франк. Незабаром після приходу німців для задоволення основнихекономічних та освітніх потреб українського населення Генеральногогубернаторства виникли десятки комітетів самодопомоги, до складу яких уходилипереважно члени чи прихильники ОУН, що втекли з Галичини. Навесні 1940 р. змовчазної згоди Франка ці комітети утворили в Кракові координаційний орган підназвою Український Центральний Комітет, обравши його головою відомого географаВолодимира Кубійовича. УЦКявляв собою український заклад соціального забезпечення, обов'язки якогополягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, ворганізації громадської служби охорони здоров'я, освіти, у допомозівійськовополоненим та в представництві інтересів українських робітників, котрівиряджалися до Німеччини. Німці з усією ясністю дали зрозуміти, що УЦК нематиме ніяких політичних прерогатив.
Під вправним керівництвом Кубійовичаблизько 800 службовців УЦК незабаром організували за допомогою втікачів з Галичиниукраїнські школи, кооперативи й молодіжні групи майже в усіх місцевостях, депроживали більш-менш значні маси українців. Вони також заснували у Краковівидавництво й помітно.збільшили тираж українськоїпреси в регіоні. Діяльність комітету не лише допомогла українцям компенсуватиті втрати, яких вони зазнали за років польського гноблення, а й частополегшувала тяжкі випробування війни та німецької окупації. Після нападу німцівна
СРСР та включення Галичини до складу Генерального губернаторства УЦК поширивдіяльність і на Галичину. Протягом усієї війни це була єдина організація, щомогла, хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально-економічні інтересиукраїнців у Генеральному губернаторстві.
Українці під угорською окупацією.Після того як у березні 1939 р. угорська армія захопила Карпатську Україну йповалила її уряд, Закарпаття ввійшло до складу Угорщини й протягом усієї війнизалишалося однією з її частин. Через недобру пам'ять про вікове мадярськепанування, кінець якому прийшов у 1918 р., близько 550 тис. українців краю незраділи поверненню мадярів. Намагаючись попервах справити добре враження,угорський уряд пообіцяв надати Закарпаттю автономію. Але невдовзі стало ясно,що цього зобов'язання він не виконає, готуючи натомість для населенняЗакарпаття поступову мадяризацію.
Майже одразу мадяри розпочали всеохоплюючий наступ на українофілів. Сотні їх булорозстріляно, тисячі заарештовано, близько ЗО тис. утекли до сусідньої Галичини(де більшовики в свою чергу багатьох із них депортували до Сибіру). Булозаборонено всі українські видання та організації, включаючи «Просвіту».Сповнений рішучості викорінити на Закарпаттінаростаючий український рух, угорський уряд, однак, не був готовий допроведення повної мадяризації (хоч неухильно посилював свої культурні впливи,особливо у школі). Натомість він обрав перехідний,аборусинофільський, варіант, виходячи з твердженняпро те, що місцеве населення нібито являє собою окремий русинський народ, якийпротягом століть мав органічні зв'язки з мадярами. Основними провідниками цьогопідходу стали місцеві діячі та давні агенти будапештського уряду Андрій Бродій та Степан Фенцик.Головною його соціальною базою виступило змадяризованегреко-католицьке духовенство.
Угорська влада не тільки гнобила українців політичне, а й призвела до занепаду освіти й посиленняекономічної експлуатації краю. Єдиним позитивним аспектом шестирічної угорськоїокупації Закарпаття було те, що вона вберегла край від нацистської навали, авідтак і від спустошень, завданих великій частині України. Однак вона неврятувала понад 100 тис. євреїв краю, більшість яких загинули в нацистськихтаборах смерті.
2. ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ І ПІДПІЛЬНА БОРОТЬБА НА ТЕРИТОРІЇУКРАЇНИ. ОУН ТА УПА
Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом віталинапад німців на СРСР, розглядаючи його як багатообіцяючуможливість встановлення незалежної української держави. Та хоч ОУН і Німеччина малиспільного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. З точки зору німцівосновна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого бокуінтегральні націоналісти, розчаровані політикою Гітлеращодо Карпатської України, не мали наміру бути знаряддям для Берліна; вонипоставили собі за мету скористатися війною й поширити по всій Україні власнийвплив. Відтак кожна сторона прагнула використатиіншу у своїх власних, часто протилежних, цілях. Ухистких стосунках між ОУН та нацистською Німеччиною мали місце й іншіскладнощі. Серед німців існувала різка розбіжність поглядів на ОУН: абвер (військова розвідка)на чолі з адміралом ВільгельмомКанарісом, що мав тривалі зв'язки з ОУН, виступав заспівпрацю з нею, але нацистський партійний апарат на чолі з Мартіном Борманом ізпрезирством відмовлявся розглядати її як серйозний політичнийчинник. До того ж німці, що хотіли мати справу з інтегральними націоналістами,наштовхувалися на проблему: яку фракцію підтримати — відносно поміркованих, алеслабших мельниківців (ОУН-М)чи діяльних, чисельніших, але непокірнихприбічників Бандери (ОУН-Б). Конкуренція за те, щобдістати підтримку німців, розпалила суперництво двох фракцій, кожна з якихпрагнула утвердитися єдиним представником українського народу.
В результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападуна СРСР у німецькій армії було створено українське збройне з'єднання під назвою«Легіон українських націоналістів». Сформоване переважно з пробандерівськи настроєних українців, мобілізованих зтериторій, зайнятих німцями, це з'єднання складалося з близько 600 солдатів імало два підрозділи під кодовими назвами «Нахтігаль»та«Роланд». Німці планували використати їх удиверсійних цілях, але ОУН-Б сподівалася, що вони стануть серцевиною майбутньоїукраїнської армії, а також засобом поширення впливу фракції Бандери.
Уже в перші дні німецької окупації України конфлікт міжінтересами інтегральних націоналістів і німців вийшов на передній план. ОУН-Б(при підтримці «Нахтігалю») пішла на зухвалий крок,що межував з безрозсудством, вирішивши без узгодження з німцями проголосити ЗОчервня 1941 р. встановлення у щойно захопленому Львові української держави. Напосаду прем'єр-міністра було обрано близького соратникаБандери Ярослава Стецька.Йдучи на вкрай ричикову гру, ОУН-Б розраховувала, що німецьке військове командування скоріше погодиться з цим фактом як із доконаним,ніж піде на конфронтацію з українцями з самого початку вторгнення.
ОУН-Б не лише обійшла німців, а йспробувала (і спочатку не без певного успіху) переконати спантеличене українськенаселення, що дії бандерівців опираються на підтримку Берліна. Шляхом різнихманіпуляцій вона добилася відстарого, прикованого до ліжка митрополита Шептицькогозаяви про підтримку проголошення української державності.Хоч ОУН-Б й не дуже помилилася, передбачаючи нерішучу реакцію німецькоговійськового командування, проте вона цілкомпрорахувалася щодо реакції нацистського політичного керівництва. Лише черезкілька днів після проголошення держави гестапо заарештувало й кинуло дов'язниці Бандеру та його прибічників. Тим часом ОУН-М, яка всіляко уникалаантагонізмів із німцями, поквапилася скористатися невдачею суперника. Втімчерез кілька місяців вона також зіпсувала стосунки з нацистами.
У рамках своєї стратегії (ставити німців перед фактами)обидві фракції ОУН запланували — знову без їхньої згоди — організувати йконтролювати місцеву адміністрацію в новозавойиванихчастинах України. З цією метою вони зібрали близько 2 тис. своїх членів,переважно з числа ОУН-Б, й розділили їх на похідні групи, давши тим настановуйти вглиб України слідом за наступаючими військами. Ці групи мали виявляти вкожному населеному пункті національне свідомихукраїнців, створюючи навколо них місцеву адміністрацію. Хоч кампаніямобілізації радянських українців для справи інтегрального націоналізму далачисленні зразки відваги та винахідливості молодих членів похідних груп, вонатакож виявила деякі потворні сторони боротьби двох фракцій ОУН. Найбільш вартимуваги випадком цієї боротьби стало вбивство двох провідних членів ОУН-М ОмелянаСеника та Миколи Сціборськогоу вересні 1941 р. в Житомирі, здійснене, як переказували, членом ОУН-Б. Післяцього епізоду вбивства і взаємні доноси німцям у жорстокому конфлікті двохфракцій ОУН стали звичайним явищем.
Після поспішного відходу Червоної армії східні українці самоорганізовувалися й без стимулів з боку груп ОУН. Оскільки німецькі воєннівласті відносно людяно ставились до населення у перші місяці окупації, багатоукраїнців спонтанно влаштовували місцеве самоврядування. Сподіваючись, що німціліквідують ненависні колгоспи й перерозподілять землю між індивідуальнимивласниками, селяни збирали врожай у надзвичайно тяжких умовах. Нерідко вчителіорганізовували школи, а робітники самі налагоджували роботу на заводах. Стализ'являтися священики, котрі якимось чином пережили ЗО-тіроки, й проводити церковні відправи, масові хрещення дітей і молодшогопокоління дорослих.
3 релігійним відродженням посталипитання церковної політики. Православна церква на Волині розкололася на дві —автономну та автокефальну, які згодом поширили свій вплив на Центральну таСхідну Україну. Перша була більш традиційною й, не пориваючи зв'язків ізмосковським патріархом, виступала за церковну автономію України, але лише доти,доки патріарх залишався під радянською владою. Інша ж відродила деякі традиції УАПЦ (Української автокефальної православної церкви)20-х років, виступаючи за незалежність українського православ'я й залучаючи досвого лона національне свідомих українців.
По всій Україні з'явилося понад 100 некомуністичних газет. Увеликих містах, особливо в Києві, виникло багато літературних, наукових тагромадських груп. Робилися навіть спроби формування політичної організації. Ужовтні 1941 р. члени ОУН-М, які щойно влаштувалися в Києві, виступили зініціативою створення (в основному із східних українців) УкраїнськоїНаціональної Ради, сподіваючись, що вона стане центральним урядовим органомУкраїни. Організації цивільного населення з'явилися також у Харкові таДніпропетровську. Словом, у міру розвалу радянської влади відбувалося стихійне зростаннягромадської, культурної та господарської діяльності українців, яких живилинадії на те, що німці от-от мають встановити українську державу. Проте нацистиплекали інші плани. Роздратовані тим, що інтегральні націоналісти не зробилиналежних висновків із придушення спроби ОУН-Бвстановити ЗО червня 1941 р. свій уряд у Львові, нацистська адміністрація, якаприйшла на зміну військовим властям, вирішила повторити цей урок з більшимпритиском. У вересні 1941 р. підрозділи ССзаарештували й стратили багатьох членів похідних груп ОУН-Б. Десь через двамісяці гестапо накинулося на ОУН-М, зосередившиудар на її впливовій київській групі. Було розстріляно понад 40 провіднихчленів ОУН-М, у тому числі поетесу Олену Телігу,закрито популярну газету «Українське слово». Київську пресу було передано проросійським групам, що слухняно виконували вказівкинімців. Згодом нацистські власті стратили українського мера Києва Володимира Багазія й вигнали з органів управління, поліції тапреси національне свідомих українців. Інтегральнінаціоналісти пішли в підпілля; стало очевидним, що їхній нетривалий «медовиймісяць» із нацистським режимом закінчився.
Як і в інших частинах окупованої Європи, незабаром післяприходу німців на Україні виник підпільний рух, що був головним чином реакцієюна політику нацистів. Йому сприяло те, що німцям бракувало війська дляналежного контролю над величезними захопленими територіями. До того ж наУкраїні вже існували підпільні організаційні мережі ОУН, більшовиків і — напівнічному заході — поляків, кожна з яких мала власні партизанські сили.Рекрутів для партизанської війни з німцями було достатньо — їхні рядипоповнювали найрізноманітніші особи: колишні червоноармійці,українські націоналісти, члени комуністичноїпартії, євреї, перебіглі поліцаї, утікачі-остарбайтери тощо. До них приєднувалися ті,хто просто шукав нагоди виступити проти нацистів. Оскільки велика частинаУкраїни є степом і тому непридатна для партизанської війни, то партизани в основномузосереджувалися в північно-західній частині країни — в лісах Волині, болотахПолісся та Карпатах.
УПА (Українська повстанськаармія). Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссіта Волині й спочатку, як не дивно, не були пов'язані з ОУН. Як тільки вибухнуланацистсько-радянська війна, місцевий український діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував на вигнанні у Варшаві, сформувавнерегулярну частину під назвою «Поліська Січ» (пізніше перейменовану наУкраїнську повстанську армію) з метою очищення свого регіону від залишківЧервоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували розпустити його частину,він повів своїх бійців «у ліси», щоб воювати як із німцями, так і збільшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН-Б таОУН-М, щоховалися від переслідувань Коха.
Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великіпартизанські сили, поклавши тим самим початок регулярній українській армії,котра, як вважалося, знадобиться, коли закінчиться нацистсько-радянська війна.До цього кроку спонукали й такі нагальні причини:по-перше, з посиленням німецьких репресій проти місцевого населення селянивимагали, щоб ОУН ужила заходів для їхнього захисту, й, по-друге, колинаприкінці 1942 р. з Білорусії у Північно-Західну Україну почали проникатирадянські партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль «народноїармії», перш ніж це зроблять більшовики. Для об'єднання всіх націоналістичнихзагонів ОУН-Б силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М, прибравши для них назву УПА.Головнокомандувачем розширених сил було призначено члена проводу ОУН-Б,високопоставленого українського офіцера з щойно розформованого загону «Нахтігаль» Романа Шухевича.Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН-Б УПА швидко розрослася увелику, добре організовану партизанську армію, яка захопила контроль надзначними частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Хоч багато українськихеміграційних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили (кінець 1943 — початок1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тис.,більш обґрунтовані підрахунки встановлюють цифру ЗО—40 тис. бійців. Порівняно зіншими підпільними рухами окупованої нацистами Європи УПА являла собою щосьунікальне, оскільки практичноне мала чужоземної допомоги. Тому зростання її сили свідчило про дуже відчутну масову підтримку з боку українців.
Швидке зростання УПА викликало необхідність розширення їїполітичної бази. Одна фракція інтегральних націоналістів, звісно, не моглапретендувати на роль представника українців уцілому. Відтак у липні 1944р. з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора у Галичині таємно зібралися делегати різнихдовоєнних політичних партій Західної України (за винятком ОУН-М) та представники східних українців і утворилиУкраїнську Головну Визвольну Раду (УГВР).Характерно, що платформа нової організації відобразила зміни у поглядахінтегральних націоналістів, спричинені війною та контактами з Радянською Україною.
Деякі з цих ідеологічних змін уже проступали в 1943 р., коликонгрес ОУН-Б оголосив: «Оскільки ОУН бореться проти імперіалізму та імперій…тому ОУН бореться проти СРСР та німецької «Нової Європи». Наголошуючи на своїйпідтримці антинацистських та антирадянських сил, УГВР водночас запропонуваларяд важливих доповнень до доктрини інтегрального націоналізму. Вона закликаладо більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від інтегрального націоналізму,відкидала расову та етнічну винятковість і звертала значно більшу увагу насоціально-економічні питання, що серед радянських українців викликаливеличезний інтерес. Крім того, УГВР закликала неросійські народи СРСРоб'єднатися проти Москви. Однак незабаром сталоочевидним: хоч як би не пристосовувалися інтегральні націоналісти, їм буденадзвичайно важко вижити у суворо контрольованій радянській системі.
Украінсько-польська різанина. УПА не лишевиступила проти нацистів і більшовиків, а й ув'язалась в надзвичайно жорстокийконфлікт із поляками на мішаних україно-польських землях Волині, Полісся та Холмщини. Безвідносно до того, як мала закінчитисявійна, українські інтегральні націоналісти були сповнені рішучості вигнатиполяків (багато з яких були поселенцями міжвоєнного періоду) з територій, деукраїнці становили більшість. У свою чергу польська підпільна націоналістичнаармія — Армія Крайова (АК) не менш рішуче прагнулазберегти контроль над землями, що раніше входили до складу Польської держави.Результатом цього стала кривава боротьба (яку часто підігрівали німці тапровокували радянські партизани) між українськими і польськими силами затериторію та за зведення давніх рахунків.
Особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждалоцивільне населення. За польськими джерелами, на Волині за 1943—1944 р. українці, й насамперед загони СБ (служби безпеки ОУН), вирізали 60—80 тис. польськихчоловіків, жінок і дітей. Українці ж стверджують, що різанина їхнього народурозпочалася раніше, у 1942 р., коли поляки знищили кілька тисяч українськихселян у переважно польських районах Холмщини, а згодом продовжувалась у1944—1945 рр. серед безборонної української меншості на захід від р. Сан. Такчи інакше очевидно, що як українські, так і польські збройні загони бралиучасть у поголовній бойні, котра стала кривавим апогеєм ненависті між двоманародами, яка поглиблювалася від покоління до покоління.
3. ВИЗВОЛЕННЯ ТА ВІДБУДОВА УКРАЇНИ
В 1943 р. у нацистсько-радянській війні відбувся вирішальнийперелом: коли німецький наступ вичерпав свою навальну силу, радянські військарозпочали гігантський контрнаступ. Першим свідченням виснаження гітлерівськихармій стала рішуча перемога радянських військ під Сталінградом,що на Волзі, у січні 1943 р. Зібравши залишки своїх резервів, улітку 1943 р. убитві під Курськом німці вдалися до останньої спроби перехопити ініціативу. Алей тут вони зазнали поразки. Тим часом СРСР користувався своїми величезнимилюдськими ресурсами, результатами вдосконалення військового виробництва тамасовими поставками бойової техніки із союзних держав. Зразу ж після перемогипід Курськом радянське командування розпочало контрнаступ, головне завданняякого полягало у відвоюванні Лівобережної України.Масовий удар радянських військ на Україну здійснили 40 %піхотинців Червоної армії та 80 тис. танків. За даними західних істориків,Червона армія мала потрійну перевагу в загальній чисельності людей і — завдякиамериканським поставкам — майже п'ятикратну перевагу в техніці. Проте радянськіджерела стверджують, що чисельна перевага була менш ніж двократною і що своїмуспіхом контрнаступ завдячує скоріше звитязі та вмінню воїнів, ніж їхнійпереважаючій кількості.
Протягом кінця літа й осені 1943 р. радянські війська підкомандуванням ІванаКонєва, Миколи Ватутіна та Родіона Малиновського зайняли Лівобережжя і Донбас. 23 серпняв результаті запеклих боїв німці вдруге й востаннє втратили Харків. Увересні—жовтні Червона армія прорвала могутню лінію німецької оборони наДніпрі, й 6 листопада Ватутін вступив до Києва. Усічні 1944 р. після короткої перерви майже 2,3-мільйоннаЧервона армія розпочала очищення від німців Правобережжя і Криму. Успішнездійснення цієї мети забезпечила важлива перемога під Корсунем-Шевченківським.До березня в руках у німців залишилась тільки Західна Україна. Третій етап у відвоюванні України розпочався у липні 1944 р.Радянські війська оточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізійчисельністю близько 60 тис. чоловік. Серед них були10 тис. бійців галицької дивізії, що мали нещастя отримати хрещення вогнем зацих катастрофічних обставин. Десь п'яти тисячам удалося вирватися з оточення,але понад 3 тис. було вбито, поранено й захоплено вполон. За підрахунками, 2 тис. уникли полону, й пізніше багато з нихприєдналися до УПА.
Після цієї перемоги радянські сили швидко пройшли Галичину, зайнявши Львів,Перемишль і 27 липня Станіслав. У вересні вони перетнули Карпати, й до жовтня1944 р. вся етнічна українська територія опинилася в радянських руках.
Пропагандистський наступ Сталіна. На відміну від Гітлера Сталін учився на власних помилках. Побачивши,як неоднозначне поставилося населення до йогорежиму на початку війни, він тепер розпочав велику пропагандистську кампанію.Вона проводилася з метою залучення радянських громадян на окупованих територіяхдо опору німцям та для зображення сталінського режиму в новому світлі; мовляв,після війни він буде більш стерпним. Оскільки у боротьбі знімцями націоналізм з усією ясністю виявився набагатосильнішим стимулом, ніж марксизм, він і став головною темою цієї кампанії. Найбільша увага приділялася російськомунаціоналізмові, без перестанку експлуатувалися темиславних перемог Російської імперії, її боротьби у минулому проти іноземнихзагарбників, її великих героїв.При цьому Сталін активно намагався такожзабезпечити собі симпатіїукраїнців.
Щоб справити враження суверенності Української Радянськоїреспубліки, було створено додаткові українські міністерства — закордонних справ та оборони. Як і іншіреспубліки, Україна отримала право (проте не реальну можливість) вступати узовнішні зносини. На високі пости в уряді булопризначено відомих українських діячів. Зокрема, міністром закордонних справстав драматург Олександр Корнійчук, а осипаного державними почестямипартизанського командира Ковпака призначили міністром оборони. Були навітьознаки того, що Україна матиме власні військові частини. Хоч ця можливість такі не знайшла втілення, зате було перейменовано на Український фронт південнуділянку радянського фронту і введено високопрестижну урядову нагороду — орденБогдана Хмельницького. Відчутно послабився контроль за культурною діяльністюукраїнців, а патріотичний вірш Володимира Сосюри«Любіть Україну» навіть був відзначений Сталінською премією.
Повернення радянської влади наЗахідну Україну. Оскільки Західна Українаперебувала під радянською владою лише короткийперіод часу, повернення Червоної армії мало тут інші наслідки, ніж на радянізованому сході. Зайнявши Західну Україну в 1944р., більшовики на відміну від відносно обережної політики 1939 р. були сповнені рішучості швидко й безкомпромісно насадитинаціоналістичне настроєним західним українцям своювладу. Вони мобілізували всіх чоловіків віком від 18 до 50 років і без належноїпідготовки та озброєння послали їх на фронт. Негайно почалися репресії проти греко-католицької церкви. Після окупації ЛьвовамитрополитаШептицького було посаджено під домашнійарешт, а через кілька місяців він помер. Його наступника Йосипа Сліпого булозаслано до концтабору в Сибір. Розпочалася також підготовка до примусовоговключення греко-католицької церкви до підпорядкованої Москві Російськоїправославної церкви.
Західну Україну заполонили понад 30 тис. партійнихпрацівників і 3500 спеціально навчених пропагандистів, які знову розпочалипроцес радянізації краю. Найбільш національне свідому верству населення складала інтелігенція,тому радянські власті робили активні спроби протиставити їй селянство таробітників. Оскільки радянські пропагандисти обіцяли звернути «особливу увагу»на людей, що не мали радянської
освіти, а вчилися у «буржуазних» закладах, то з районів, ще не зайнятихЧервоною армією, разом із відступаючими втекла більша частиназахідноукраїнської інтелігенції.
Прихід у Західну Україну Червоноїармії поставив перед проводом УПА складне питання про доцільність продовженняборотьби з переважаючими силами Сталіна. Спочатку ОУН вважала, що у війнінацисти й більшовики виснажать одні одних — подібно до того, як це сталося у1917—1918 рр. Проте коли стало ясно, що переможцем у війні на сході вийде СРСР,ОУН очікувала, що розбиті німці увійдуть в союз із західними державами, щобзапобігти радянській експансії. Саме ці хибні сподівання значною міроюспонукали провід ОУН/УПА продовжувати боротьбу з більшовиками.
Після того як по Західній Україні прокотилися головні силиЧервоної армії, УПА організувала ряд акцій, щобперешкодити мобілізації, запобігти депортаціям «ненадійних елементів» таприпинити репресії проти греко-католицької церкви.Вони насамперед були спрямовані проти НКВС, членівкомуністичної партії й тих, хто співпрацював з радянським режимом. Навесні 1944р. на Волині у сутичці з підрозділом УПА був смертельно поранений славетнийкомандир Червоної армії Микола Ватутін. Дляліквідації УПА радянські війська організували блокаду величезних партизанськихтериторій, засилали агентів для проникнення у підрозділи УПА та вбивства їхніхкомандирів, створювали спеціальні винищувальні батальйони. Радянськіпропагандисти також розпочали активну кампанію, зображаючи ОУН та УПА якнацистських головорізів.
Деякі сутички радянських сил з УПА мали широкі масштаби. Так,у квітні 1944 р. в операції проти УПА під Кременцем, що на Волині, брали участьблизько 30 тис. радянських військ. Проте здебільшого сутички були невеликими,але частими. Згідно з радянськими джерелами, восени 1944р. УПА провела на Волині 800 рейдів. Лише на Станіславщинівона ліквідувала 1500 радянських активістів. Більшовики стверджують, що знищилипротягом цього часу 36 «банд» УПА чисельністю в 4300 чоловік. Як і належалочекати, боротьба виявилася запеклою, й жодна із сторін не поступалася іншій аніп'яддю землі. Щоб не потрапити до рук ворога, поранені бійці УПА частозаподіювали собі смерть. 9 травня 1945 р. війна закінчилася, але радянськомурежимові було ще далеко до повного контролю над сільськими регіонами ЗахідноїУкраїни.
Навіть побіжний перелік втрат свідчить про той страшнийвідбиток, що його наклала друга світова війна на Україну та її населення.Щонайменше (статистика тепер досліджується наново) 5,3 млн чоловік, або один ізкожних шести мешканців України загинув у цій бойні. 2,3 млн українців буловивезено для примусової праці до Німеччини. Цілком чи частково було зруйнованопонад 700 великих і малих міст та 28 тис. сіл, унаслідок чого безпритульнимилишилося близько 10 млн. чоловік. Оскільки війна завдала Україні більше руйнувань,ніж будь-якій іншій країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшуючихмасштабів. Цілковите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових підприємствозначало втрату великої частини того, що Україна здобула такою великою ціною у30-х роках. Підраховано, що загальні збитки економіки України сягали 40 %. Таким чином, удруге за трохи більш як десять роківУкраїна тяжко постраждала від жорстоких ексцесів тоталітарних режимів.
ВИСНОВКИ
У другій світовій війні українці, національна свідомість якихзросла порівняно з періодом 1917—1920 рр., потрапили у лещата між радянськимрежимом та нацистами. На глибоке розчарування інтегральних націоналістів, вонипрактично не мали змоги діяти згідно з власними інтересами. На відміну від1917—1920 рр. українці опинилися у становищі, коли вони могли лише реагувати наподії, а не впливати на них. І все ж, попри страхітливі втрати й невдачі,остаточні підсумки війни з української точки зору мали й деякі позитивнімоменти. До них слід насамперед віднести те, що в результаті радянськогозавоювання Західної України вперше за багато століть усі українці з'єдналися умежах одного політичного цілого, тобто СРСР, а конкретніше — в межахУкраїнської Радянської Соціалістичної Республіки. До того ж тимчасові поступкиСталіна національним прагненням неросійських народівпородили сподівання, що після війни «все стане інакше». Нарешті, Україна якскладова Радянського Союзу стала однією з переможниць у війні. У серцях багатьохрадянських українців радість перемоги поєднувалася з почуттям надії, про яке у1945 р. один радянський офіцер казав: «Уся атмосфера була сповнена надії нащось нове, щось чудове і славне. Ніхто з нас не мав жодних сумнівів щодо нашогосвітлого майбутнього».
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Аркас М.М.Історія України — Русі.- К., 2003.
2. Бойко І.О.Історія України.- К., 2001.
3. Дикий А.Неизвращенная история Украины.- Нью-Йорк, 1960.
4. Полонська-ВасиленкоН. Історія України.-К., 2000.
5. Рогожина А.И.Історія держави і права України.- Х., 2003.
6. Субтельний О.Історія України.-К., 2003.
7. Яременко С.І.Правда про українську Дивізію “Галичина”. – Львів, 2000.