Реферат
ДІЯЛЬНІСТЬ МИКОЛИ ВАСИЛЕНКА В РЕДАКЦІЯХ КИЇВСЬКИХ ГАЗЕТНА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
Вагоме місце в подіях українського національного руху кінець.ХІХ--перших десятиліть ХХ ст. посідали українські історики. В літературі вжепоставлено питання як про їх особисту практичну роль у різних секторахтогочасного політичного процесу, так і про співвідношення їхніх сутопрофесійних, історіософських та політичних дискурсів (праці В.Масненка проМ.Грушевського та В.Липинського, Я.Пеленського про В.Липинського, Д.Буріте проД.Дорошенка, В.Яремчука про О.Малиновського та ін.).
На нашу думку, у цьому сенсі багато цікавих відкриттів длядослідження загальної проблеми „українські історики та національний рух” можепринести вивчення постаті знаного історика та громадсько-політичного діячаУкраїнської революції Миколи Прокоповича Василенка (1866 — 1935). На сьогоднішній день в спеціальній літературі не достатньорозробленим залишається питання не тільки роль М.Василенка всуспільно-політичному житті України на зламі ХІХ і ХХ ст. (маємо лишенауково-популярну працю В.Вороненка, Л.Кістерської, Л.Матвєєвої, І.Усенка“Микола Прокопович Василенко” (К., 1991)), а й еволюції його світогляду,взаємовпливу між національними, політичними, а отже й історичними візіями тадосвідом безпосередньої активної участі в бурхливих подіях української історії — революції 1905 р., післяреволюційної реакції,національно-державному будівництві 1917-1919 рр.
Мета, яку ставимо в цій розвідці, — дослідити громадсько-політичну діяльність М.Василенка в 1904-1910 рр., домінуючим напрямком якої було співробітництво вопозиційній пресі і реконструювати на основі тодішніх публікацій історика, якімістились винятково на сторінках київських опозиційних газет, його політичний інаціональний світогляд того часу.
При написанні статті використано публікації Миколи Прокоповича вгазетах „Киевские отклики”, „Киевские отголоски”, „Отголоски жизни”, „Киевскиевести”, „Киевская мысль” за 1904-1909рр. Також автор послуговувався документами особистого походження (спогадиМ.Василенка, епістолярії), більшість з яких є неопублікованими та зберігаютьсяв таких архівосховищах, як Інститут Рукопису Національної бібліотеки Україниім. М.Вернадського НАНУ та Центральний державний ахів-музей літератури імистецтва України.
Навесні 1904 р. газету “Киевские отклики” вирішила купити в братівАлександровських група київських громадських діячів, серед яких булиІ.Лучицький, М.Василенко, Л.Личков, В.Александровський і ін. 9 березня 1904 р.видавництво “Киевских откликов” перейшло до В.Александровського1.Редактором газети став І.Лучицький. 25 березня було оголошено новий перелікспівробітників газети, серед яких був і Микола Прокопович.2 Незабаромгазета ще раз змінила власників. 20 травня вона перейшла в спільну власністьгрупи київських вчених та громадських діячів на чолі з І.Лучицьким,Е.Ківлицьким та М.Василенком.3 На початковому етапі газета виходила“де факто” без цензури, у фінансовому плані справи йшли відносно непогано, хочаборги продовжували зростати.
Увесь час Микола Прокопович брав активну участь у виданні газети.Думки про неї не полишали його навіть тоді, коли він полишав Київ.Підтвердженням цього є лист, який М.Василенко написав Е.Ківлицькому 21 серпня1904 р., коли від’їжджав на короткий відпочинок в Есмань. “Сиджу на вокзалі вВорожбі, купив “Русь”, номер відсилаю вам. Помічене я взяв би для “Откликов”.Номер “Руси”, який я надсилаю, покаже вам як багато ми втрачали, не читаючипетербурзьких газет”, — повідомляв у ньому Микола Прокопович.4
М.Василенко повністю занурився в роботу в газеті. Вона не була длянього ні джерелом прибутку (під час страйку він віддавав на потреби газети своюзарплатню, яку він отримував в статистичному комітеті і попечительстві народноїтверезості), ні органом, де можна було друкувати власні статті. Газета сталадля Миколи Прокоповича всім життям, таким самим “служением”, яким за йогохарактеристикою стала “Київська старовина” для її найближчих співробітників.Заради неї він закинув усе, навіть заняття наукою відійшли на другий план передсуспільною роботою, якою для нього стала газета.5
У 1905 році редакція “Киевских откликов” здійснила значнупублікацію. Це були переклади конституцій, які спочатку друкувались в газеті, апотім планувалось видати окремою збіркою, та це не було здійснено. Кожнаконституція друкувалась з передмовою особи, яка редагувала переклад.М.Василенко взяв на себе редагування німецької конституції. Загальна збіркамала вийти під редакцією І.Лучицького.6
До 1 січня 1906 року вийшли публікації перекладів прусської,іспанської, португальської, італійської і данської конституцій.7Планувалось видати також цілий ряд конституцій інших країн. Втілити ж у життявидання конституцій окремою збіркою не вдалось.
Підготовка російської революції 1905 року, загальний страйк булидля “Киевских откликов” гарячою порою. Значення газети в Києві і київськійгубернії постійно зростало. Керували газетою в цей час М.Василенко і М.Ратнер.Після 17 жовтня М.Ратнер активно зайнявся політичною діяльністю, частовід’їжджав з Києва, довго проживав в Петербурзі. Таким чином, робота поредакції газети повністю переходила до Миколи Прокоповича.8
Під час загального страйку працівників Південно-Західної залізниці“Киевские отклики” не виходили. Видання газети відновилось після погрому, якийвідбувся в Києві в зв’язку з виданням маніфесту 17 жовтня 1905 р. Протягомцілого тижня газета друкувала на своїх сторінках листи і свідчення очевидцівпро погром, що зробило її популярною в Києві. Її тираж на початку листопада1905 р. досяг 25 тисяч екземплярів — цифри небувалої для того часу в Києві. Популярність газети вКиєві робила її популярною і в провінції.9
Із “заміток очевидця” про “жахливі дні”10 Л.Личковаможна зробити висновок, яку роль відігравала редакція “Киевских откликов” вжовтневі дні. Редакція “Киевских откликов,” яку очолював М.Василенко, в жовтніі листопаді 1905 р. стала ніби центром, куди прості громадяни йшли зі своїмипроблемами та потребами. Після селянського з’їзду в редакцію часто приходилиселяни, приносили свої революційні вимоги. Більшість з них не можна булодрукувати через цензуру.11
Бухгалтерія газети здійснювала грошові збори на цілі, які не можнабуло назвати легальними, на користь тих чи інших осіб, які потерпіли від дійвлади. Ці збори здійснювались повністю відкрито і навіть записувались вбухгалтерські книги, доки в грудні 1905 року не вийшов циркуляргенерал-губернатора Сухомлинова, який їх заборонив.12
У Києві Б.Юзефович вів кампанію проти генерал-губернатораСухомлинова, а особливо проти управляючого його канцелярією Н.Молчановського.Молчановський був переконаним українцем і конституціоналістом, боровся зчорносотенцями і намагався довести, що жовтневий погром був здійснений ними, іщо головним організатором його був київський поліцмейстер Цихоцький. ЦензорО.Сидоров підтримував Б.Юзефовича в його боротьбі проти Н.Молчановського. Колидо Києва надійшли “тимчасові правила про друк”, О.Сидоров зібрав редакторівусіх газет, окрім “Киевлянина”, і провів мирну бесіду про пресу і своєставлення до неї. Редактори повірили в добрі наміри цензора, але не минуло йдва тижні, як “Київське слово”, де згуртувались соціал-демократи, було закрите,а декілька осіб було притягнуто до судової відповідальності за статтею 129кримінального уложення. Була закрита “Киевская газета”, яка змінила після того декілька назв і врешті сталавиходити під назвою “Киевская мысль”, тим самим убезпечивши себе, як стверджували, особистоюрентою, яка сплачувалась цензору О.Сидорову. “Киевские отклики” ще тримались. Спробизакрити їх наштовхувались на спротив Н.Молчановського, а через ньогогенерал-губернатора Сухомлинова. Н.Молчановський не був співробітником газети івзагалі ніякого прямого відношення до газети не мав. Він був тільки особистоблизький з професором І.Лучицьким, а як учасник гуртка “бродників” був знайомийз деякими іншими співробітниками газети, зокрема з М.Василенком.13
Час від часу О.Сидоров лише конфісковував “Киевские отклики”,завдаючи тим самим матеріальну шкоду редакції. Спочатку йому не вдавалосьжодного разу притягнути видавців газети до кримінальної відповідальності.
Наприкінці 1905 року хтось зі знайомих Л.Личкова купив на Подолікнигу, яка була недавно в руках В.Юзефовича. В ній виявився лист О.Сидорова доБ.Юзефовича, в якому йшлося про необхідність знищити “Киевские отклики”, тому що ця газета нібитобула рупором Н.Молчановського.14
Цензурні переслідування призвели до того, що тираж “Киевскихоткликов” почав знижуватись. Грудень 1905 року приніс багато змін в діяльністьвидання. Професор І.Лучицький заснував у Києві відділення кадетської партії.“Киевские отклики” залишились безпартійною газетою. Тому І.Лучицький вийшов зіскладу редакції і зняв свій підпис як редактор-видавець. Разом з В.Науменкомвін став видавати кадетську газету “Свобода і право”. Зняв свій підпис яквидавець “Киевских откликов” також І.Ківлицький, але через інші причини. Вінбув вчителем Київської гімназії. Газета, з якою він співпрацював, була яскравоопозиційною до уряду, тож становище І.Ківлицького було незручним і викликалонезадоволення з боку навчального округу.15
5 грудня 1905 року Д.Марколін поставив М.Василенку завданнястворити спільне товариство з метою придбання газети “Киевские отклики”. Цетовариство було утворене лише в березні 1906 року.16
Тим часом список співробітників “Киевских откликов” зазнав значнихзмін. На 1906 р. було включено 44 нових, із попереднього складу вибуло 28співробітників. Як відповідальні редактори газету підписували В.Желєзнов таА.Суліковський.17 М.Василенко в своїх спогадах так описував ціподії: “За свідченням відповідальних редакторів В.Желєзнова та А.Суліковськогоя залишився фактичним редактором газети”.18
Вихід номера “Киевских откликов” від 15 січня 1906 р. спричинивув’язнення Миколи Прокоповича. У цьому номері було вміщено статтю про каральнуекспедицію Білонова в містечку Сорочинці Полтавської губернії. Взагалі подіям вСорочинцях “Киевськие отклики” приділили багато уваги і протягом кількох днівдрукували матеріали про побиття в Сорочинцях, помістили відкритий лист відомогогромадського діяча та письменника В.Короленка до Білонова і т. ін. Слідстводовело, що факти, які наводились в газеті “Полтавщина”, звідки в значній мірічерпали свої дані “Киевские отклики”, були правильними, але М.Василенко за нихотримав рік ув’язнення. На другий день в газеті було надруковано звіт прозасідання з’їзду кадетської партії, і знову Микола Прокопович як редактор бувпритягнутий до судової відповідальності, засуджений Київською Судовою Палатоюна два тижні ув’язнення.19
20 січня 1906 р. газета була закрита за розпорядженням міністравнутрішніх справ П.Дурнова. На наступний же день вона вийшла під назвою“Київські отголоски”. Назва газети була набрана шрифтом “Киевских откликов”, ірознесли її попередні розповсюджувачі.20
Зі всього ходу подій було зрозуміло, що О.Сидоров і Б.Юзефович, немаючи можливості закрити “Киевские Отклики” адміністративною владою в Києві,почали діяти через Петербург.21
Подейкували, що сам генерал-губернатор, одержавши газету, сказав:“От молодці, й жодного дня не почекали”. Він був дуже незадоволений тим, щоміністр внутрішніх справ П.Дурнов закрив газету в його генерал-губернаторстві,не спитавши перед тим його думки.22
В першому номері “Киевских отголосков” було повідомлено, що заподанням міністра внутрішніх справ Київському, Подільському і Волинськомугенерал-губернатору видання газети “Киевские отклики” призупинено на часвійськового стану в Києві.23
Нова газета проіснувала лише один день. Під час випуску другогономера було допущено недогляд: в одній зі статей промайнула фраза “як у насбуло повідомлено на днях”. Оскільки ця фраза могла стосуватись тільки “Киевскихоткликов”, то цензор встановив безпосередній зв’язок між газетами, доповів проце генерал-губернатору, і той змушений був закрити й “Киевские отголоски”.24
Редакція і працівники газети почали готуватись до випуску третьоїгазети під назвою “Киевский голос”. 25 січня, коли все було уже підготовлене додруку, до редакції прийшли селяни, яких визвали в жандармське управління, ірозповіли, що там їх багато розпитували про селянський союз і згадували“Киевские отклики” явно вороже. М.Василенко вирішив, що в редакції буде обшук,і порадив співробітникам знищити усі компрометуючі матеріали в редакції івдома. В редакції почалася поспішна ревізія столів, шаф, паперів і т.д. В цейчас завідуючий бухгалтерією Кранц показав Миколі Прокоповичу книгу, в якузаписував пожертви на різні цілі, в тому числі і заборонені.25
М.Василенко наказав Кранцу негайно знищити книгу, але тойстверджував, що вона потрібна йому для звітності, і дав слово, що забере її.Проте свого слова Кранц не дотримав.
Того ж вечора були проведені обшуки в редакції, а також наквартирі у М.Василенка і деяких співробітників газети. Вранці МиколуПрокоповича було заарештовано. Виявилось, що Кранц не забрав книги, і їївиявили жандарми, а той з переляку звинуватив у всьому М.Василенка.26 Йогобуло ув’язнено в Лук’янівську в’язницю Києва.
Під час перебування у в’язниці були заборонені побачення, недозволяли передавати також і газети. Таким чином Миколу Прокоповича булоповністю відрізано від зовнішнього світу.
Тим часом розпочались клопотання про звільнення М.Василенка.Видавець “Киевских откликов” та один з найближчих його друзів М.Требінськаходила до начальника жандармського управління полковника Домбровського іпросила якнайшвидше звільнити Миколу Прокоповича, як редактора, за відсутностіякого вона несе великі збитки. Цей аргумент не подіяв на Домбровського.27В цілому М.Василенко просидів у в’язниці біля двох тижнів.
На початку лютого 1906 р. видання “Киевских отголосков” булоприпинено. 4 лютого 1906 р. замість цієї газети почала виходити інша — “Отголоски жизни”28. Її редакція обіцяла виконативзяті на себе редакцією “Киевских откликов” зобов’язання перед передплатникамияк у Києві, так і провінції, друкувати усі оголошення, прийняті “Киевскимиоткликами”.29
“Отголоски жизни” спочатку видавались як вечірня газета вневеликому форматі, а з 5 березня виходила вже як денна газета великогоформату. В цій газеті працювали співробітники “Киевских откликов”, в тому числіі М.Василенко.
Протягом лютого і березня газета особливу увагу приділяла питаннювиборів до Державної Думи як в Києві, так і в інших містах. 26 березня булонадруковано фельєтон М.Василенка (без підпису), присвячений виборам. У тому жномері в передовій статті (теж без підпису) обговорювалась проблемапредставництва міста Києва в Думі: ходили чутки, що Партія народної свободивисувала кандидатуру барона Ф.Штейгеля. В дуже коректній формі стаття вказувалана те, що ця кандидатура є невдалою, що для першої Державної Думи потрібновисунути активнішу особу. “Барон Ф.Р.Штейгель без сумніву дуже корисний членпартії, але для члена I російської Думи, для діяча дійсного бойового моментуросійського політичного життя він — величина занадто не визначена, дотепер він не виявив себе всуспільній діяльності і не має за собою політичного досвіду. У київській групікадетів є особи з більш яскравою індивідуальністю, є люди із широкимкругозором, із широкою теоретичною підготовкою і належним суспільнимтемпераментом”.30
Ця стаття викликала хвилю незадоволення серед кадетів. У їхньомудрукованому органі газеті “Свободная мысль”, яка замінила “Свободу и право”,з’явилася різка стаття у відповідь. 29 березня в передовій (без підпису)“Отголоски життя” знову повторювали, що барон Штейгель не найкраща кандидатурадо Державної Думи. У цій же статті вказувалось на більш “достойних” членівкадетської партії — С.Іванова, І.Лучицького, С.Булгакова. Ця полеміка тривала аж до обрання баронаФ.Штейгеля членом Думи.31
11 вересня 1906 р. вихід газети було призупинено.32Замість неї уже на наступний день став виходити “Киевский голос”. Перший номергазети вийшов 12 вересня за підписом редактора С.Дрелінга.33
Хоча М.Василенко і був співробітником “Киевского голоса” (15травня 1907 р. він отримав посвідчення про роботу в газеті),34 протейого участь у виданні була набагато меншою, ніж у двох попередніх виданнях.
Після закриття газети “Київський голос” 2 червня вийшов першийномер нової газети, редактором-видавцем її вважався М.Калишевич. Газетавідновила стару назву “Киевские отклики”. У цьому варіанті вона проіснувалатиждень.35 З 10 червня газета почала виходити під іншою назвою — “Киевские вести”. Серед співробітників газети зустрічались майжевсі старі співробітники “Киевских откликов”, крім М.Василенка. Можливо, вінпродовжував писати передові статті без підпису, як це він робив у всіхпопередніх статтях.
З літа 1907 р. Микола Прокопович фактично відійшов відспівробітництва у цій газеті. Судове засідання, яке відбулося 15 січня 1907 р.,засудило його до року ув’язнення. Підготовка до державного іспиту екстерном заюридичний факультет, і врешті саме відбування покарання в “Крестах” відірвалойого від праці в газеті. Ось що писав до нього з цього приводу В.Модзалевський:“Перспектива річного ув’язнення, як позбавлення волі, для вас є дуже важкою,проте я радий, що ви залишили газету і звернулись до науки, мені завжди булосумно дивитись на вас, як на людину зі здібностями саме до науки, але яказаймається не тим, в чому ви могли б проявити себе найкращим чином”.36
Звичайно, на думку людини, яка цінувала наукову роботу вищегромадської, В.Модзалевський був абсолютно правий. Микола Прокопович за часкерівництва газетою з 1904 по 1908 р. не надрукував жодного слова поза межамигазети.
Про те, як важко було відмовитись М.Василенку від суспільноїдіяльності, наскільки глибоко він був захоплений суспільними і політичнимиінтересами, свідчить його лист до І.Лучицького, написаний саме в розпал виборівдо ІІІ Державної Думи 22 жовтня 1907 р. В цей час М.Василенко був в Одесі, дездавав екстерном іспити на юридичний факультет. І ось під час напруженої роботийому потрібно було здати всі предмети юридичного факультету, причому готувавсявін до них лише п’ять місяців. Не зважаючи на це, його думки були в Києві:“Якщо б ви знали, як я, сидячи в Одесі, і зайнятий повністю конкретною справою,хвилююсь результатом виборів у Києві. Починаючи з 17 жовтня, я, можна сказати,сам не свій [...] і мучусь результатами виборів у Києві”.37
Після здачі іспитів і повернення до Києва, М.Василенко знову бравучасть у виданні газети. Проте тепер він уже менше віддавався цій справі, ніжраніше. У січні і лютому 1908 р. він помістив декілька своїх статей підпсевдонімами і під вигаданим прізвищем, в тому числі і яскравий фейлетон“Доносительных дел людишки”.38
У переліку співробітників газети “Киевские вести” на другуполовину 1908 р. є також і прізвище М.Василенка. В цей період Микола Прокоповичписав в основному статті, присвячені українському життю. Проте поступово“Киевские вести” йшли до свого занепаду. Восени 1908 р. в конторі газети буловиявлено розтрату. Касир сам зізнався, що приховував гроші, які отримував напередплату.39 Популярність газети поступово падала.
Після повернення з “Крестів” М.Василенко залишився співробітником“Киевских вестей”, не беручи ніякої участі у редакційних справах. Він теперповністю занурився у наукову діяльність. Можливо, що особисті зв’язки МиколиПрокоповича з членами редакції все ще зберігали силу, але формально вінвідійшов від неї. Ось що М.Василенко пише про це у листі до В.Модзалевського:“В даний час я ніде не працюю, зв'язок з газетним світом у мене скоріше випадковий,завдяки друзям, але в редакційних організаціях не беру участі, пишу переважно зпитань наукового характеру, так зрідка в “Киевских вестях””.40
За час після звільнення і до грудня М.Василенко надрукував 5статей. Одна з них стала причиною до полеміки. На початку жовтня М.Калішевичнадрукував статтю з приводу „відрубної” системи землевпорядкування селян івисловив у ній думку про бажаність її введення. На цю статтю Микола Прокоповичпомістив у “Киевских вестях” свою репліку під назвою “Несколько слов по поводустатьи г.Викторова” (Вікторов — псевдонім Калишевича). Проаналізувавши історію селянськогоземлевпорядкування, він висловлював негативне ставлення до „відрубів”. У своїйстатті М.Василенко вказав, що ця система може призвести до обезземеленняселянства.41
На це заперечення М.Калішевич помістив у “Киевских вестях”відповідь під назвою “О землеустройстве, ответ Николаю Василенко”. У цій статтіМ.Калішевич залишився при своїй думці, але найцікавішим у цій відповіді бувредакційний вступ з примітками. Вказавши, що стаття М.Василенка викликала рядзауважень, редакція, помістивши відповідь М.Калішевича, закривала полеміку.Зазначалось, що оскільки Микола Прокопович ознайомився з відповіддю на йогостаттю ще до друку, але не має можливості надрукувати свою відповідь, торедакція вважає за потрібне додати до статті „Вікторова” свої власні примітки,відмежувавшись від його думки. До кожного абзацу статті М.Калішевича редакціяпомістила свої примітки та зауваження.42
Поступово М.Василенко повністю відходить від роботи в газеті, а 13лютого 1911 р. “Киевские вести” було об’єднано з “Киевской почтой”. Газета маланосити назву “Киевская почта” і виходити у тому ж форматі. “Киевская мысль”заявила, що це об’єднання було насправді ліквідацією “Киевских вестей”.43
Таким чином, М.Василенко був активним учасникомгромадсько-політичного життя Києва в революційний та післяреволюційний період.У своїх публікаціях М.П.Василенко сміливо пропагував ідеї загальноросійськоїдемократії, хоча жодним чином не виявив свого ставлення до українськогонаціонального руху та національних проблем. Така громадська позиція М.Василенкасвідчить про достатньо повільну еволюцію його національних поглядів, відзагальноросійської подвійної ідентичності до української, на яку, очевидно,помітно не вплинуло зростання динаміки українського руху після революції 1905року.
ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА
1.Інститут Рукопису Національної бібліотеки України ім. М.Вернадського НАНУ(далі--ІР НБУВ).- Ф.40.- Оп.1.-Спр.956.- Арк.1;
2.Центральний державний архів музей літератури і мистецтва України (далі--ЦДАМЛМ).- Ф.542.- Оп.1.-Спр.44.- Арк.453 ;
3.Там само.- Арк. 454,456;
4.Цит. за ІР НБУВ.- Ф.71.- Оп.1.-Спр.410.- Арк.2;
5.ЦДАМЛМ.- Ф.542.- Оп.1.-Спр.44.- Арк.463;
6.Там само.- Арк.492;
7.Там само.- Арк.494;
8.Василенко М. Два тижні в Лук’янівській в’язниці // Український історик.- 1972.- Ч.1-2 (33-34).- Спр.110;
9.Там само.- С.111;
10.Киевские отклики. 1905- 30жовтня — С.2;
11.ЦДАМЛМ.- Ф.542.- Оп.1.- Спр44.- Арк.506;
12.Там само.- Арк.507;
13.Там само.- Арк.511-512;
14.Там само.- Арк.512;
15.Василенко М. Два тижні в Лук’янівській в’язниці // Український історик.- 1972.- Ч.1-2 (33-34).- С.113; 1
6.ЦДАМЛМ.- Ф.542.- Оп.1.-Спр.44.- Арк.517;
17.Там само.- Арк.518-519.;
18.Цит. за Василенко М. Два тижні в Лук’янівській в’язниці // Український історик.- 1972.- Ч.1-2 (33-34).- С.114;
19.ЦДАМЛМ.- Ф.542.- Оп.1.-Стр.44.- Арк.525;
20.Там само.- Арк.526;
21.Василенко М. Два тижні в Лук’янівській в’язниці // Український історик.- 1972.- Ч.1-2 (33-34).- С.115;
22.Василенко М. Два тижні в Лук’янівській в’язниці // Український історик.- 1973.- Ч.1-2 (37-38).- С.130;
23.Киевские отголоски.-1906№1.- 21 січня — С.1;
24.ЦДАМЛМ.- Ф.542.- Оп.1.-Спр.44.- Арк.528;
25.Василенко М. Два тижні в Лук’янівській в’язниці // Український історик.- 1973.- Ч.1-2 (37-38).- С.131;
26.Там само.- С.131;
27.ЦДАМЛМ.- Ф.542.- Оп.1.- Спр.44.- Арк.530;
28.ІР НБУВ.- Ф.40.- Оп.1.-Спр.966.- Арк.1;
29.ІР НБУВ.- Ф.40.- О.1.-С.967.- Арк.1-2;
30.Цит. за Отголоски жизни.- 1906 26 березня.- С.2;
31.ЦДАМЛМ.- Ф.542.- Оп.1.-Спр.44.- Арк.351-353;
32.Там само.- Арк.377;
33.Там само.- Арк.382;
34.ЦДАМЛМ.- Ф.542.- Оп.1.-Спр.36.- Арк.1;
35.ЦДАМЛМ.- Ф.542.- Оп.1.-Спр44.- Арк.401;
36.Цит. за ЦДАМЛМ.- Ф.542.- Оп.1.-Спр.44.- Арк.407;
37.Цит. за: ЦДАМЛМ.- Ф.542.- Оп.1.-Спр.44.- Арк.408;
38.ЦДАМЛМ — Ф.542.- О.1.-С.44.- Арк.411;
39.Там само.-Арк.418-419;
40.Цит. за ЦДАМЛМ.- Ф.542.- Оп.1.-Спр.11.- Арк.53;
41.Киевские вести.-1909 № 256.- 17 жовтня.- С.1;
42.Киевские вести.-1909 № 282.- 23 жовтня .- С.2;
43.Киевская мысль.- 1911 № 44.- 19 листопада — С.3.