Контрольнаробота на тему:
“ГосподарствоЗапорізької Січі”
Зміст
Вступ 3
Основначастина 4-12
Висновки 13
Списоклітератури 14
Вступ
Запорізька Січ – це військово-політичнаорганізація українського козацтва. Виникла внаслідок стихійної колонізаціїземель Середнього та Нижнього Подніпров'я в середині 16 ст. Назву отримала відспособу захисту козацьких поселень від зовнішньої небезпеки — «засіки», «січі»- невеликих укріплених поселень у плавнях та островах басейну Дніпра. Другачастина назви вказує на місце розташування укріплення по течії Дніпра — запорогами, які в кількох місцях перетинали Дніпро між сучасними Дніпропетровськомта Запоріжжям.
Запорозьке козацтво — складне соціальнеявище, визнане феноменом світової історії. Завдяки козацтву Запорозької Січіукраїнський народ вижив духовно, розвинувся як великий слов’янський народ, одинз найбільших у Європі
Господарство Запорізької Січі мало своїособливості та відмінності, які і будуть розглянуті у даній роботі.
Основначастина
Перші письмові згадки про українськихкозаків трапляються у 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадаєна XVI ст. Козацтво виникло в південноукраїнських землях — на території відсереднього Подніпров’я і майже до Дністра. Ці землі називалися Диким полем іпісля нашестя монголо-татар, а потім, внаслідок частих нападів Кримськогоханства, землі обезлюдніли і залишилися незаселеними. Центром козацтва сталоЗапоріжжя — степи за порогами Дніпра.
Січові козаки складали військо — кіш,кіш поділявся на військові одиниці -курені. Територія, яку контролювала Січ,поділялася на паланки на чолі з полковниками. Паланкове козацтво проживало на хуторахта в містечках. Запорізька Січ була козацькою республікою. Верховна влада наСічі належала козацькій раді, брати участь в якій мали право всі козаки.Козацька рада обирала старшину: кошового отаману, гетьмана, писаря, обозного,суддю, осавулів. Кожен курінь обирав аналогічну курінну старшину. Козацька радазбиралася, як правило, щороку 1 січня. Вживалося звичаєве козацьке право, якесклалося в XV — сер. XVI ст.: козаки були рівними перед законом, рівними управі користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, обиратистаршину.
Господарство запорожців за періодіснування С.З. зазнало серйозних змін. Якщо на початку це було полювання назвіра і птицю, рибний і соляний промисли і лише частково розведення худоби таземлеробство, то в пізній період Запорізької Січі (особливо в часи Нової Січі — 1734-1775) набуло високого розвитку хутірське (фермерське по суті) господарство(зимівники) заможних козаків, у яких працювали наймані козаки. Ці господарства,в яких у великих кількостях вирощували різну худобу, в'ялили рибу, збирали медтощо, були тісно пов'язані з внутрішнім і зовнішнім ринками.
Розглянемо усі ці процеси детальніше.
Після 1648 р., коли територія Українибула визволена від польсько-шляхетського панування, відбулися зміни упоземельних відносинах. З України вигнали польських магнатів, шляхту,орендарів, а їх землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли докозаків, селян, міщан. Законодавство Речі Посполитої втратило силу, і селянистали вільними землевласниками.
Б.Хмельницький намагався не допуститивідновлення великого феодального землеволодіння. Він відмовився пускати наУкраїну магнатів, не мали права приїздити до маєтків феодали-католики.
Остаточно на території Українськоїдержави земельна власність корони, польських та українських магнатів і шляхти,католицької церкви були ліквідовані після перемоги під Батогом (1652р.).Основна частина звільнених територій, а також незаселені землі перейшли дозагальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорізького. Верховнимрозпорядником землі виступав гетьман, на місцях розпоряджалися полковники ісотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів івищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.
Важливим наслідком визвольної війни булозростання чисельності козацтва і перетворення його в привілейований окремийстан, юридичне вільний. Козаки дістали право на вільне проживання в містах іселах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, були звільнені від податків.Основним обов'язком була військова служба. Більша половина населення Українивважали себе козаками.
Козацька власність мала суперечливийхарактер. Вона визначається як корпоративна, адже носієм власності виступав неокремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорізького. Тількивступивши до лав війська, козак отримував право козацької власності на землю,якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі,засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на земельну власність. Ніуряд, ні місцева адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння,конфіскувати землі, навіть тоді, коли за малолітства дітей нею порядкувалавдова. Одночасно право земельної власності мало умовний (службовий) характер,було обмежене відбуванням власним коштом військової повинності на користьВійська Запорізького. Частина дослідників вважає, що повна необмежена спадковавласність козаків мала приватний характер і юридичне не відрізнялася відшляхетського землеволодіння.
Загальнокозацьке володіння землею невиключало можливості індивідуального землекористування членами війська, якіналежали до січового й паланкового одруженого козацтва. Особисте господарюванняна військовій землі дозволялося звичаєвим правом вільного займу земельноїділянки, що обмежувалася лише таким же правом будь-якого іншого козака. Кожнийзапорожець міг претендувати на землю там, де хотів, де встиг осісти першим іскільки брався її освоїти. Саме на праві займанщини склалися запорізькіхутірські господарства-зимівники.
Бездомні, безсімейні курінні козаки — «товариство» — не мали ніякої власності, крім виплати за службу,грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею. Право власності на здобич,здобуту на війні, обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець дававприсягу, що всю воєнну здобич віддасть для поділу на користь війську такурінному товариству.
Проте, вкладаючи в господарство своїгроші й працю, окремі хазяї, які вже з'явилися на Запоріжжі, прагнули змінитиумовну власність на безумовну. Можливості й переваги індивідуального володіння вжебули відомі низовим козакам. Про економічну свідомість запорожців свідчитьнаявність суворих покарань за злочин проти власності.
Таким чином, Військо Запорізьке не буловійськом у типологічне точному розумінні цього терміну, тобто не являло собоюозброєну силу, що займалася виключно службою і війною й матеріально повністюіснувала за рахунок народу. Січ завжди залишалась економічною структурою, яказначною мірою самозабезпечувалась продукцією власних промислів ігосподарюванням на власній території. Разом з тим Січ не була і замкнутоюсистемою, вона вела активну зовнішню торгівлю.
Отже, господарські процеси на Січірозвивалися поступово, якихось бурхливих переворотів, радикальних змін не було.
При відсутності приватної власності на землю на Запоріжжі не забороняласьі не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни).Обидві форми власності — колективно-військова та індивідуально-приватна — непротистояли одна одній, а співіснували.
З часом у Запорізькій Січі почалоскладатися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній(спадковій) і ранговій (тимчасовій). Старшина збільшувала землеволодіння шляхомзайманщини, купівлі землі у козаків, селян. Продавав землі й військовий скарб.Як винагороду за несення служби у козацькому війську, старшина отримувала на«ранг» (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду.Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіцію.
Визвольна війна змінила становище селян.Вони добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільновступати до козацького стану. Селяни, що жили на землях загальнодержавногофонду, перебували під правлінням сотників і залежали від політики гетьмана.Селяни вважали землю своєю з правом розпоряджатися і передавати її у спадок,купувати, продавати. Вони користувалися полями, лісами, луками, сіножатями,річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільнорозпоряджалися результатами праці.
В історико-економічній літературі немаєєдиної точки зору щодо характеру селянського землеволодіння. Є думка, що земляналежала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності. Частинавчених вважає, що селяни лише користувалися землею і сплачували державі яквласнику землі феодальну ренту. Отже, право на користування землею і угіддямисвідчило лише про значний крок до селянської власності.
Магнатсько-шляхетське землеволодіннязберігалося на території західноукраїнських земель (Белзьке, Волинське, Руськевоєводства). Але і тут, під впливом подій визвольної війни, посилився процесзанепаду панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінюваласягрошовою, окремі села і міста отримали статус слобод, мешканці яких звільнялисявід виконання повинностей і сплати податків.
Таким чином, на території УкраїнськоїКозацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння,монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яка стала вільно продаватися ікупуватися. Панівними стали державна і козацька форми земельної власності.Поступово склалася старшинська власність, хоч і у незначних розмірах. Відстояласвої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта.Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства.Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродженняфеодальних відносин.
Важливим досягненням стало визнанняселянської власності. І хоч селянське землеволодіння, на відміну відкозацького, базувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, селянифактично стали вільними виробниками.
Під час війни стався переворот ваграрних відносинах. Було знищено феодальну власність, крім монастирської інезначної частини шляхетської, але права не неї практично не були реалізовані.Ліквідовано панщинну систему. Сформувалася і стала панівноюіндивідуально-приватна козацько-селянська земельна власність. Козацтво іселянство вступили в товарно-грошові земельні відносини у виглядікупівлі-продажу землі, її застави та інше. Це створювало умови для інтенсивногорозвитку аграрних відносин, швидкого переростання козацько-селянськихгосподарств у господарства фермерського типу. Але в складіфеодально-кріпосницької Російської держави економічний розвиток Українськоїдержави був позбавлений цих перспектив.
Для розвитку аграрних відносин у другійполовині XVII — XVIII ст. визначальним було зростання й зміцнення земельноївласності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їхпрагнення одержати і привілеї російського дворянства на землю і працюселянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхтанамагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу нанагромадженні земельних володінь і організації господарства.
Царський уряд, підтримуючи панівнестановище козацької старшини та сприяючи її земельній власності і привілеям,одночасно обмежував практику роздачі маєтностей гетьманами, запроваджувавпорядок наділення і затвердження придбаних земель царськими указами таодноосібне.
Головним розпорядником земель, що сталивласністю Війська Запорізького, вважався гетьман. Верховним власником ірозпорядником усієї землі виступав царський уряд. Протягом XVIII ст. царськіграмоти, постанови Малоросійського приказу (1662-1722), Сенату, Малоросійськоїпершої (1722-1727) і другої (1764-1786) колегії набули першорядного значення.Земельні відносини регулювалися царськими грамотами, «новими»статтями при обранні гетьманів, гетьманськими універсалами, полковницькимилистами.
За майновою ознакою старшинськігосподарства поділялися на три групи: дрібні, що мали до 120 десятин орноїземлі, середні — до 300 десятин, великі — понад 300 десятин.
У другій половиш XVII — першій чвертіXVIII ст. значно розширилися монастирські й церковні землеволодіння за рахуноккупівлі та загарбання козацько-селянських та общинних земель. Монастирі малимонопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церквадомагалася права на безкоштовне володіння частиною громадських земель у виглядіпожалувань.
Суттєві зміни сталися в цей період і уземлеволодінні козаків, селян, міщан. Козацтво було привілейованим станом уЛівобережній та Слобідській Україні. За ним законодавче закріплювалися свобода,власна юрисдикція, право на спадкове володіння землею та іншим майном, зайняттяпромислами, ремеслами, торгівлею. Основним обов'язком було несення військовоїслужби за власний кошт.
Козаки зберігали земельні наділи, щомали до визвольної війни, а також купували, освоювали шляхом займанщини новіземлі. Правом займанщини користувалися переселенці з Правобережної України. ВСлобідській Україні козацька власність формувалася шляхом урядових пожалувань.
Після визвольної війни почався процеспоступового обмеження прав козаків на землю та їх обезземелення. Козацьке іселянське землеволодіння розмежувалися. Старшина, використовуючи місцеву та царськуадміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільнорозпоряджатися землею, скуповувала її, забирала за борги. Старшина примушувалакозаків безоплатно працювати в своїх маєтках: орати, заготовляти сіно і дрова,доглядати худобу, брати участь у будівельних роботах, забороняла торгуватигорілкою, замість своїх рангових селян віддавала козаків на військову службу.
Козаки за майновою ознакою поділялися навиборних і підпомічників. Виборні козаки становили заможну верхівку родовогокозацтва, вони відбували службу за свій кошт, були звільнені від державнихподатків. Козаки-підпомічники були неспроможними відбувати службу, томузабезпечували виборних провіантом, зброєю, одягом, кіньми, тому обробляли їхземлі під час військових походів, дбали про господарство.
У 1783 р. царський уряд перевівпідпомічників до категорії державних селян: козаки зберегли особисту свободу іправо володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідніповинності.
Зростання земельної власності старшинита монастирів вело до обезземелення селян. Вільні військові маєтностіпередавалися в приватні руки. Обезземелювання селян відбувалося швидше, ніжкозаків. Після визвольної війни 80-90% селян мали землю, в 30-40-х роках XVIIIст. безземельних і малоземельних селян було 40% від загальної кількості, а заданими ревізії 1764 р. 20% селянських дворів були безземельними і 78% — малоземельними.
Продовжувало існувати общиннеземлеволодіння. Сільська община (громада) об'єднувала козаків і селян, в їїкористуванні були угіддя, ліси, озера, якими вона розпоряджалася і розподіляла,продавала общинникам або стороннім особам, давала дозвіл на будівництвогребель, млинів. Ті члени громади, які не мали орної землі, оброблялигромадські землі. Юридичне вони під назвою «вільних», «громадських»,«мирських» вважалися власністю Війська Запорізького. До серединиXVIII ст. общинне землеволодіння занепало під наступом гетьмансько-старшинськоїадміністрації, яка або скуповувала землю, або оголошувала її вільною ізахоплювала. Общинні землі перейшли в індивідуальне користування.
Наприкінці XVII — протягом XVIII ст. установищі селян відбулися значні зміни. Це був період поступового поширення іутвердження феодальної ренти, зокрема відробіткової, а також обмеження ізаборони свободи переходу. Остаточно юридичне закріпачення селянства наЛівобережжі та Слобожанщині відбулося згідно з Царським указом від 3 травня1783 р. В південноукраїнських землях кріпацтво юридичне було оформлене в 1797р. Встановлювалася триденна панщина із збереженням усіх натуральних і грошовихповинностей.
У 1775 р. старшина звернулася домалоросійського губернатора П. Румянцева з проханням допомогти у справіюридичного визначення прав на землю. Із скасуванням особливостейадміністративно-територіального устрою Лівобережної України царський урядзробив рішучий крок до зрівняння прав старшини з російським дворянством. Указомвід 26 жовтня 1781 р. на ім'я генерал-губернатора Лівобережної України П.Румянцева право участі в місцевій адміністрації та суді надавалося дворянам, якімали вотчину і проживали в даній губернії. Таким чином, старшина здобула всі тіправа, що мало російське дворянство. Указ 1783 р. про закріплення за старшиноюправ на селян і перетворення лівобережних козацьких полків у регулярні,«Жалувана грамота дворянству» (1785 р.), що поширювалася наСлобожанщину, Лівобережжя і південноукраїнські землі, свідчили про завершенняпроцесу нобілітації української старшини. Вона мала право володіти землею,селянами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки і торги, булазвільнена від податків, обов'язкової військової служби.
Таким чином, аграрний розвитокГетьманщини протягом другої половини XVII — XVIII ст. відбувався підвизначальним впливом економіки феодальної Росії. Було знищене землеволодіннякозаків і селян. Повторно утвердилися феодальна земельна власність і кріпоснеправо. Старшина добилася нобілітації і спадкової власності на рухоме і нерухомумайно, перетворившись у привілейований стан.
Висновки
1. Козацтвовиникло у XV ст. натериторії, що носила назву Дике поле.
2. В основу устроюЗапорізької Січі покладався слідуючий принцип: козаки були рівними передзаконом, рівними у праві користуватися землею й іншими угіддями, брати участь урадах, обирати старшину.
3. Господарствозапорожців за період існування Січі зазнало серйозних змін. На початку це булополювання на звіра і птицю, рибний і соляний промисли і лише частковорозведення худоби та землеробство, то в пізній період Запорізької Січі набуловисокого розвитку хутірське господарство
4. Козацькавласність визначалась як корпоративна, адже носієм власності виступав неокремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорізького. Привідсутності приватної власності на землю на Запоріжжі не заборонялась і необмежувалась рухома приватна власність. Обидві форми власності не протистоялиодна одній, а співіснували.
5. Але згодом ситуаціязмінилась. Було знищене землеволодіння козаків і селян. Повторно утвердилисяфеодальна земельна власність і кріпосне право. Старшина добилася нобілітації іспадкової власності на рухоме і нерухому майно, перетворившись у привілейованийстан.
Списоклітератури
1. Багалій Д.І. Історія СлобідськоїУкраїни. – Х.: Основа, 1991. – 256с.
2. Голобуцький В.О. Запорізька Січ востанні часи свого існування: 1734-1775 рр. – Дніпропетровськ: Січ, 2004. –421с.
3. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. –К: Вища школа, 1994. – 539с.
4. Гуслистий К. Запорозька Січ та їїпрогресивна роль в історії українського народу. – К.: Держполітвидав України,1954. – 87с.
5. ЕфименкоА.Я. История украинского народа. – К.: Лыбидь, 1990. – 512с.
6. Жуковський А. Нариси історії України. –Львів, 1992. – 230с.
7. Історія України: навчальний посібник. –К.: Альтернативи, 1997. – 423с.
8. Рибалка І.К. Історія України: Ч1: Віднайдавніших часів до кінця XVIIIстоліття. – Х.: Основа, 1995. – 446с.
9. Субтельний А. Україна: історія. – 2-евидання – К.: Либедь, 1992. – 509с.
10. Щербак В.О, Українське козацтво:формування соціального стану: друга половина XV- середина XVIIIст. – К.: КМ Академія, 2000. – 296с.