Курсова робота
«Горчаков О.М. – останній канцлер Російської імперії»
Вступ
Олександр МихайловичГорчаков – князь,російськийдипломат і державний діяч, міністр закордонних справ, канцлер. В 1870 роцідобився відміни обмежень прав Росії на Чорному морі. Ця людина зіграла значнуроль в російській зовнішній політиці та в світовій політиці, в цілому.
Канцлерство О.М. Горчаковабуло важливим етапом в історії Російської імперії. Досліджуючи здобуткиросійської зовнішньої політики необхідно оцінити вплив та роль Горчакова,мотиви та принципи його діяльності. Проте дослідження діяльності Горчакова вперіод його канцлерства тільки розпочинається, тому дослідження цієї теми єактуальним.
Об’єктом курсової роботиє біографія та діяльність канцлера Російської імперії О.М. Горчакова. Предметомдослідження є принципи, цілі та напрями зовнішньополітичного курсу Горчакова.
Метою курсової роботиє дослідження канцлерства О.М. Гормакова.
Завданнями курсової роботиє:
- дослідити біографію О.М. Горчакова, шлях досягнення найвищоїланки в його кар’єрі;
- розкрити основні принципи, цілі, напрямки та завдання зовнішньополітичногокурсу О.М. Горчакова;
- охарактеризувати дипломатичну діяльність О.М. Горчакова, асаме, вирішення польського питання, ліквідацію нейтралізації Чорного моря,вирішення «східного питання»;
- визначити основні досягнення дипломатичної діяльності О.М. Гочакова.
Хронологічнірамки роботи – роки життя О.М. Горчакова 1798–1883 рр.
Методологія курсової роботи– матеріал курсової роботи викладений за проблемно-хронологічною послідовністю,використані методи аналізу та синтезу історичного матеріалу, методи науковості,системності та інші загальнонаукові методи.
Історіографіятеми. Проблема дослідження дипломатичної діяльності О.М. Горчаковавикладена в контексті зовнішньої політики Росії другої половини ХІХ ст. Крімтого, існують і біографічні дослідження О.М. Горчакова.
Дипломатичний словник заредакцією А.А. Громико містить стислу біографію О.М. Горчакова. Збірник«100 великих дипломатів» за редакцією І.А. Муссного подає біографію,основні завдання, цілі, принципи, стислу характеристику діяльності тадосягнення канцлера О.М. Горчакова.
Найбільшу увагудипломатичній діяльності Горчакова надає дослідник В.М. Виноградов встаттях «Князь А.М. Горчаков – міністр и віце-канцлер» та «Канцлер А.М. Горчаков:тріумф в Лондоне». Автор статей досліджує стратегічну концепцію канцлера,дипломатичну діяльність Горчакова при вирішенні польського питання, позиціюРосії під час австро-прусської та франко-прусської воєн, ліквідацію Горчаковимстатей Паризького трактату 1856 р. Особливу увагу автор приділяє вирішеннюканцлером східного питання, визнаючи цей напрямок головним у діяльностіГорчакова. В.М. Виноградов торкається ролі О.М. Горчакова вросійсько-турецькій війні у монографії «Русско-турецкая война 1877–1878 гг. иосвобождение Болгарии», а також стосункам Горчакова з Великобританією у монографії«Британскийлев на Босфоре». В цих монографіях автор зазначає, що О.М. Горчаковпроводив виважену політику, в якій намагався закріпити становище Росії наБалканах та Близькому Сході.
Відомий дослідникміжнародних відносин К.Б. Виноградов у монографії «Мировая политика 60–80-хгг. ХІХ в.: события и люди» розкриває діяльність Горчакова у вирішеннісхідного питання, наголошуючи на важливості вирішення цього питання для російськоїдипломатії. Автор надає політичний портрет О.М. Горчакова, визначаєосновні риси його дипломатичної діяльності.
Детально досліджуєліквідацію нейтралізації Чорного моря Л.Н. Нарочинчька у монографії «Россия и отменанейтрализации Черного моря 1856–1871 гг.», визначаючи при цьомунайбільшу заслугу саме О.М. Горчакову. Визначає вона й роль Горчакова убалканському питанні у монографії «Россия и национально-освободительное движение наБалканах 1875–1878 гг.».
Таким чином, в існуючійісторичній літературі діяльність О.М. Горчакова ще не повністю досліджена.Залишаються суперечні питання щодо ролі канцлера у балканському питанні, простратегічні помилки в діяльності О.М. Горчакова.
Курсова робота має також практичнезначення, адже її матеріал може бути використаний як додатковий припідготовці студентів до практичних занять з історії Росії.
Структуракурсової роботи. Курсова робота складається з вступу, трьох розділів,висновків, списку використаної літератури та додатків.
1. Біографія О.М. Горчакова
Олександр МихайловичГорчаков народився 4 червня 1798 року у Гапсалі. Його батько, князь МихайлоОлексійович, був генерал-майором, мати, Олена Василівна Ферзен, – дочкоюполковника. Олександр Михайлович належав до старовинного дворянського роду.ведучому свій початок від Рюриковичей. В сім'ї було п'ять дітей – чотири дочкиі син. Характер служби батька вимагав частих переїздів: Горчакови жили вГапсалі, Ревелі, Петербурзі.
Закінчивши гімназію вПетербурзі, Горчаков у 1811 році поступив до Царськосільського ліцею, деуспішно осягав не тільки гуманітарні, але так само точні і природні науки. Вжев роки навчання він вибрав своєю майбутньою професією дипломатію. Його кумиромбув дипломат І.А. Каподістрія. «Прямий характер його не здібний до придворнихінтриг. Бажав би я служити під його начальством», – говорив Олександр.
Вчився він разом з О.С. Пушкіним.Великий поет присвятив своєму однокласнику вірш, в якому передбачив йомублискуче майбутнє: «Тобі рукою Фортуни примхливої вказаний шлях і щасливий іславний». Горчаков зберіг з Пушкіним дружні відносини на усе життя.Повертаючись до 1825 гола у Росію і проїжджаючи через Псковську губернію, вінзустрівся з другом юності, що відбував заслання, хоча цей вчинок був чреватийдля нього неприємностями. Адже молодий дипломат матеріально повністю залежаввід одержуваного їм жалування, оскільки він відмовився на користь сестер відсвоєї частки спадку.
У 1817 році Горчаковблискуче закінчив Царськосільській ліцей і в чині титульного радника почавдипломатичну кар'єру. Його першим вчителем і наставником був граф І.А.Каподістрія, статс-секретар Міністерства закордонних справ по східних ігрецьких справах. Разом з Каподістрією та іншими дипломатами Горчаковзнаходився в свиті царя на конгресах Священного союзу в Троппау, Лайбасі іВероні. Як аташе він виконував дипломатичні доручення царя. Олександр I був донього прихильний і «завжди відзначав як одного з кращих вихованців ліцею».
У 1820 році Горчакованаправили секретарем посольства до Лондона. В 1822 році він став першим секретаремпосольства, а в 1824 році йому надали чин надвірного радника.
Горчаков залишався вЛондоні до 1827 року, потім його перевели на посаду першого секретаря в Римі.Наступного року молодий дипломат став радником посольства в Берліні, а потім,як повірений в справах він знов опиняється в Італії, цього разу у Флоренції іЛуцці – столиці Тосканської держави.
У 1833 році за особистимрозпорядженням Миколи І. Горчаков був направлений до Відня як радник. Посол Д.Татіщев доручав йому відповідальні завдання. Багато донесень, що йшли доПетербургу, складалися Горчаковим. За дипломатичні успіхи Горчаков бувпожалуваний у статські радники.
У 1838 році Горчаководружувався на Марії Олександрівні Урусової, вдові І.А. Мусина-Пушкіна.Сім'я Урусових була багата і впливова. Горчаков залишив службу у Відні,повернувся в столицю. Рішення Горчакова подати у відставку пояснюється тим, щоу нього не склалися відносини з головою МІДа Нессельроде.
Лише в 1841 роціОлександр Михайлович отримав нове призначення та відправився надзвичайнимпосланником і повноважним міністром у Вюртемберг, чий король Вільгельм IIзнаходився в споріднених відносинах з Миколою I. Задача Горчакова зводилася допідтримки авторитету Росії як покровительки німецьких країн.
Революції 1848–1849років, що охопили Європу, застали дипломата в Штутгарті. Горчаков не схвалювавреволюційних методів боротьби. Повідомляючи про мітинги і демонстрації іВюртсмберзі, він радив охороняти Росію від вибуху, подібногозахідноєвропейському.
У 1850 році Горчаковотримав призначення надзвичайного посланника і повноважного міністра приНімецькому союзі. При цьому він зберіг посаду у Вюртемберзі. Горчаков добивавсязбереження Німецького союзу як організації, що стримувала зусилля Австрії іПруссії – двох держав, що змагалися, – виступати в ролі об'єднувача Німеччини.
Незабаром почаласяКримська війна. В цей важкий для Росії час Горчаков проявив себе дипломатомнайвищого класу. В червні 1854 року його спрямували послом до Відня. На стороніТуреччини тоді виступили Англія і Франція, а Австрія, не оголошуючи Росіївійни, допомагала державам антиросійського блоку. У Відні Горчаков переконавсяв підступних задумах Австрії, направлених проти Росії. Особливу турботу у ньоговикликали спроби Австрії привернути на свій бік Пруссію. Він зробив все, щобПруссія залишилася нейтральною.
У грудні 1854 року посливсіх воюючих держав і Австрії зібралися на конференцію, Росію на нійпредставляв Горчаков. На численних засіданнях конференції, що продовжувалися довесни 1855 року, він намагався пом'якшити жорсткі вимоги держав. Російськийдипломат вступив в таємні переговори з графом Морні, довіреною особою НаполеонаIII. Дізнавшися про це, представники Австрії звернулися до Петербургу доОлександра II і добилися від нього ухвалення своїх умов, так званих «п'ятипунктів». Горчаков же вважав, що продовження переговорів з Францією дозволило бРосії укласти мир на більш вигідних для неї умовах.
На Паризькому конгресі,що завершив свою роботу 18 березня 1856 року, Росія підписала договір, щозафіксував її поразку в Кримській війні. Найважчою умовою Паризького миру буластаття про нейтралізацію Чорного моря, за якою Росії заборонялося мати тамвійськовий флот і будувати прибережні оборонні споруди.
Після поразки в Кримськійвійні 15 квітня 1856 року Міністерство закордонних справ очолив Горчаков.Олександр II, віддаючи належне його досвіду, таланту, розуму, зупинивсвій вибір саме на ньому, не дивлячись на спроби Нессельроде перешкодити цьомупризначенню.
Історик С.С. Татіщев зпризначенням Горчакова зазначив «крутий поворот в зовнішній політиці Росії».Новий напрям зовнішньої політики був обґрунтований міністром в докладіОлександру II і висловлений в циркулярі від 21 серпня 1856 гола. В ньомупідкреслювалося бажання російського уряду присвятити «переважну дбайливість» внутрішнімсправам, поширюючи свою діяльність за межі імперії, «лише коли того безумовнозажадає позитивна користь Росії.
«Князь є одним знайвидатніших державних діячів, – писав про Горчакова в щоденнику в 1856 роцісардінський повірений в справах в Петербурзі Філіппо Ольдоїні, – це суторосійський і ліберальний міністр, зрозуміло, в тій мірі, в якій це можливо вйого країні… Чоловік він розумний і приємний, але дуже запальний…».
На початку 1860-х роківГорчаков займав визначне положення в уряді і мав великий вплив не тільки назовнішню політику, але й на внутрішні справи країни, виступаючи за проведенняпомірних буржуазних реформ. Російському міністру був наданий чин віце-канцлера,а потім державного канцлера.
Горчаков був досвідченийв мистецтві дипломатичної гри. Дотепний і блискучий оратор, він володівфранцузькою і німецькою мовами і, за свідченням О. Бісмарка, любив цимблиснути. «Горчаков, – писав французький політичний діяч Еміль Олів’є, – володіврозумом піднесеним, великим, тонким, і його уміння використовувати дипломатичніприйоми не виключало лояльності. Він любив грати з супротивником, бентежитийого, захоплювати зненацька, але ніколи не дозволяв собі поводитися з ним грубоабо його одурювати. Йому не доводилося вдаватися до реприз і хитрощів, оскількийого задум був завжди ясний і позбавлений загадок. З дуже небагатьма здипломатів спілкування було таке легке і надійне». Олів’є відносив до головнихнедоліків Горчакова наступне: «Завжди готовий до конференцій, конгресам, деговорять або пишуть, він був менш готовий до акції швидкої, зухвалої,ризикованої, яка може привести до боротьби. Мужній ризик героїчних дій йоголякав і, хоча йому діставало гідності, першим рухом було відхилитися від них,прикрившись поблажливістю, а якщо потрібно і боязкістю».
Горчаков відновив складміністерства, відсторонивши численних іноземців і замінивши їх російськимилюдьми. Велике значення надавав Горчаков історичним традиціям своєї країни ідосвіду її дипломатії. Зразком дипломата він рахував Петра І. Володіючибезперечним літературним талантом, Горчаков так витончено складав дипломатичнідокументи, що вони нерідко нагадували художні твори.
Після підписанняБерлінського трактату 1878 р. Горчаков все частіше хворів, і поступовокерівництво міністерством переходило до інших людей. В 1880 році він виїхав закордон на лікування, зберігши посаду міністра. Без його участі в Берліні велисяросійсько-німецькі переговори, що привели до російсько-німецько-австрійськогосоюзу.
Помер Горчаков в Баден-Бадені 27 лютого 1883 року: його поховали вПетербурзі, у фамільному склепі на кладовищі Троїцько-Сергієвої Приморськоїпустелі.
Отже, Олександр Михайлович Горчаков є однією з найвпливовіших осібдругої половини ХІХ ст. не тільки в російській політиці, а, взагалі, в світовійполітиці цього періоду. Він займає одне з перших місць серед дипломатів цьогоперіоду, адже він зробив величезний вплив у зовнішній політиці Російськоїімперії.
2. Стратегічні завдання зовнішньої політики О.М. Горчакова
Олександр МихайловичГорчаков займає особливе місце в галереї вітчизняних дипломатів. Більше чвертістоліття він очолював Міністерство закордонних справ Росії.
13 квітня 1856 р.Олександр ІІ підписав рескрипт про призначення Олександра Михайловича Горчаковаміністром закордонних справ. Прихід його до керівництва МЗС означав не простозміну начальства, а зміну віх в політиці. Саме Горчаков, єдиний із займаючих цеміністерське крісло, визначав зовнішньополітичний курс країни, а Олександр IIйого схвалював. Потім траплялися відступи, компроміси, операції. Але у важку «післякримськуепоху», в умовах практично повної міжнародної ізоляції країни постулати новоїзовнішньополітичної стратегії вироблялися не оглядаючись на те, що хтосьвідхилиться, а інший образиться – і так всі «союзники» розбіглися.
Циркулярна депеша, розісланаГорчаковим посольствам і місіям 21 серпня 1856 р., містила фразу, що сталазнаменитою: «Говорять, що Росія сердиться. Росія не сердиться, Росіязосереджується».
Сам Горчаков в звіті пророботу міністерства за 1856 рік пояснював це так: «Росія в думкахзосереджувалася не з почуття зачепленої самолюбності, а з усвідомленням сили ісвоїх справжніх інтересів. Проте вона не відмовлялася ні від піклування своєїгідності, ні від рангу, що належав ні серед великих держав Європи. Більш того,політика стриманості, яку вирішено було слідувати, зовсім не виключала дляросійської дипломатії вивчення можливостей і підготовки до укладення новихсоюзів, не приймаючи ніяких зобов'язань відносно кого-небудь, доки власнінаціональні інтереси їй цього не накажуть».
Горчаков прагнувпроводити «національну» політику, не жертвуючи інтересами Росії в ім'я чужих їйполітичних цілей, у тому числі цілей Священного союзу. Він першим в своїхдепешах став вживати вираз: «государ і Росія». «До мене, – говорив Горчаков, – дляЄвропи не існувало іншого поняття по відношенню до нашої Вітчизни, як тільки«імператор»
Депеша, по суті справи,з'явилася свого роду декларацією принципів: «Імператор бажає жити у цілковитійзгоді зі всіма урядами». Священний союз рухнув, «обставини повернули нам повнусвободу дій», першорядною задачею було проведення глибоких внутрішніхперетворенні.
У звіті МЗС за 1856 р.мовилося: «Довгий час імператорський кабінет був скутий традиційними спогадамиі інтимними зв'язками, які лише для нього одного залишалися священними. Війнаповернула Росії свободу дій». Гіркий досвід останніх років не повинензалишитися мертвою буквою. «Подальша прихильність традиційним симпатіям здатнаскомпрометувати найнасущніші наші інтереси». Слідував висновок: «Моральні іматеріальні сили Росії, що так часто використалися чужих нам видах, відтеперповинні бути спрямовані виключно на благо і велич народів, їй що довірилися». Адля цього необхідна перш за все стабільність на кордонах, «збереження миру вЄвропі є невід'ємною умовою наших внутрішніх перетворень».
Цілі ставилися масштабноі чітко: добитися відміни важких умов Паризького миру, що торкалися флоту іПівденної Бесарабії, повернути втрачений вплив на Балканах. Оскількиангло-франко-турецько-сардинське вторгнення до Криму відбулося ради підривупозицій Росії в Європі, локальна на перший погляд програма означала відновленняРосії в правах і прерогативах великої європейської і світової держави.
Боротьба за відмінуобмежувальної статі Паризького трактату стала стратегічною метоюзовнішньополітичного курсу Горчакова на найближчі півтора десятиріччя.
Велике значення Горчаковнадавав східному питанню: «Східне питання, не дивлячись на потоки крові, в яківін обійшовся Європі, більш, ніж коли-небудь, далекий від розв’язання». Росіяне змириться із згубними для неї статтями Паризького миру, хоча і не можекинути виклик переможцям. Задача кабінету – «підготуватися до сприятливогошансу, коли проблема встане перед Європою у вирішальній стадії».
«Що стосується західниххристиянських провінцій, ми не думаємо, щоб вони бажали опинитися під скіпетромякої б то не було держави: на нашу думку, вони повинні зробитися автономнимидержавами в тій формі, яка відповідатиме їх вдачам і звичаям, і тоді, як мивважаємо, держави, що межують з ними, не відмовлять їм в своїх дружніх порадахв ході придбання досвіду нового існування». Ці роздуми відносяться до 1866 р.
Звичайний набірзастосовних до міжнародних відносин понять – державний інтерес, турбування пробезпеку кордонів, економічна вигода, пристрасть до територіальних приростів –для характеристики проблеми «Росія і Балкани» недостатній, а значить ізбитковий. Її невід'ємним компонентом був психологічний чинник. Це – зв'язки збалканцями, спільність православної релігії, етнічна близькість з південнимислов'янами. «Що стосується Сходу, – писав Горчаков, – крім безпосередніх іжиттєвих інтересів, які є у нас в регіоні, існують ще традиції і національнісимпатії, які небайдужі для нашої політики». Олександр Михайлович занурився вбалканські справи не тільки розумом політика, але і людською душею: «Австріяусвідомила, що між нами відтепер пролягла непрохідна прірва: питання прослов'янські раси. Симпатії нашого серця і віри непереборно ваблять нас до працізаради їх збереження і розвитку. Тут для нас – все майбутнє Східного питання».
Горчаков затвердився вдумці про правильність свого помірного курсу як єдино можливого. Перемогладоктрина малих справ, або, за словами її автора, «прогресивного статус-кво»,тобто проведення реформ в рамках імперії Османа. Горчакову доводилосяздійснювати її, долаючи опір Високої Порти і байдужість держав. Російськадипломатія спрямувала свої зусилля на те, щоб поліпшити долю християн ідобитися включення їх в політичне життя. Це «дасть нам природних союзників і гарантіюкращої рівноваги», – надихав Горчаков.
Горчаков брав участьтакож в розв’язанні проблеми російських колоній в Північній Америці: Аляски,Алеутських островів і західного побережжя до 55-го градуса північної широти.
16 грудня 1866 року зучастю царя відбулася нарада, на якій були присутні ініціатор продажу Аляскивеликий князь Костянтин Миколайович, А.М. Горчаков, Н.Х. Рейтерн, Н.К. Краббе,посол Росії в США Є.А. Стакль. Всі вони беззастережно висловилися запродаж російських володінь США. Царський уряд знав про наявність там золотихрозсипів, але саме це таїло в собі чималу небезпеку. «Вслід за армією озброєнихлопатами золотошукачів могла прийти армія озброєних рушницями солдатів». Немаючи на Далекому Сході ні значної армії, ні сильного флоту, враховуючи важкефінансове становище країни, зберегти колонію було неможливо. Договір про продажАляски за 7 мільйонів 200 тисяч доларів був підписаний 18 березня у Вашингтоніі в квітні ратифікований Олександром ІІ і Сенатом США.
У ході переговорів в 1866–1867роках стало очевидним, що Росія не може розраховувати на підтримку Франції.Горчаков дійшов до висновку, що «серйозна і тісна згода з Пруссією є найкращакомбінація, якщо не єдина».
У серпні 1866 року зБерліна до Петербургу приїхав генерал Е. Мантейфель, довірена особуВільгельма I. В ході бесіди з ним була досягнута усна домовленість про те, щоПруссія підтримає вимоги Росії про відміну найважчої статі Паризького трактату.Замість Горчаков пообіцяв дотримуватися доброзичливою нейтралітету під часоб'єднання Німеччини. В 1868 році послідувала усна угода, що фактично мала силудоговору.
Горчаков був прихильникомобережних дій. Він вважав, наприклад, що на Сході слід займати «обороннупозицію»: «морально керувати рухом» на Балканах, «попереджати кровопролитнібитви і усякий релігійний фанатизм». Горчаков наказував дипломатам не«втягувати Росію в ускладнення, які можуть перешкодити нашій внутрішній роботі».
Проте «оборонна» тактикаГорчакова зустрічала протидію у так званої національної партії, яку очолювали військовийміністр Мілютін і посол в Стамбулі Ігнатьєв. Вони закликали до активних дій наБлизькому Сході, в Центральній Азії, на Далекому Сході. Горчаков погодився з їхдоводами про допустимість військового наступу в Середній Азії. Саме приГорчакові в основному здійснилося приєднання до Росії Середньої Азії.
Свого штабу або мозковогоцентру в міністерстві в Горчакова не існувало, в цьому була і сила його, іслабкість: наявність концепційного мислення, з одного боку, замкнутість ічестолюбство, що переходило в пихатість – з іншою. В свої «товариші» в порурозквіту він вибирав осіб малопомітних, на зразок В.І. Вестмана. Здатнимвиконавцем його визначили виступав старший радник барон А.Г. Жоміні, умілийскладач нот і депеш. Наголошуючи на властивій князю звичці до самомилування,великий прихильник його таланту Ф.І. Тютчев у вузькому крузі іменував його «Нарцисомвласної чорнильниці».
У червні 1867 р.виконалося півстоліття служіння Горчакова на дипломатичному терені. Імператорподарував йому вищий чин державного канцлера. У пресі з'явилися утішні відгуки.М.Н. Катков писав в газеті «Московські відомості»: «Приклад князяГорчакова краще всього свідчить, що національна політика нічого спільного немає з так званим квасним патріотизмом… Сила її полягає в жвавому розумі,заповненому почуттям народної честі і користі».
Володіючи стратегічнимскладом розуму, Горчаков правильно визначив внутрішній розвиток країни по шляхуперетворень як пріоритетну задачу, успіх якої дав би імпульс її зовнішнійполітиці, сприяв би зміцненню її безпеки і могутності на світовій арені.Проведення реформ він іменував «основою основ політики». В свій бурхливий часвін виступав апостолом миру, хоча і не завжди удачливим, намагався гаситиконфлікти, уникав всякого роду смикання в міжнародних справах: «Гарячковехвилювання, – стверджував він, – не до обличчя здорової нації, рівно як ілукава спритність негідна народу, перед яким відкривається майбутнє». Неабиякоюмірою його зусиллями вдалося перекинути систему міжнародних відносин,встановлену Паризьким трактатом 1856 р. «За роки свого перебування вросійському МЗС Горчаков зумів зробити на зовнішньополітичному терені для РосіїXIX століття більше, ніж хто б то не був інший», – відзначав в лекції проГорчакова академік Е.М. Прімаков.
На своєму довгому життєвому шляху Горчаков пізнав славу і шану, образуі гіркоту, хвалу шанувальників, зіткнення з опонентами, нападки заздрісників інаговори наклепників. Найсвітліший князь, останній державний канцлер імперії,кавалер безлічі вітчизняних і іноземних орденів.
Таким, чином, О.М. Горчаков створив власну концепцію та стратегіюзовнішньополітичного курсу Російської імперії у другій половині ХІХ ст. Вонахарактеризується принципами стриманості та обережності. Головними цілями булискасування статей Паризького трактату 1856 р. та Балканське питання.
3. Основні напрями російської дипломатії в період канцлерства О.М. Горчакова
3.1 Польське питання в політиці О.М. Горчакова
Значну роль відігравГорчаков у вирішенні польського питання, яке могло б послабити позиції Росії наміжнародній арені. Іскрою, що привела до повстання, став примусовий набіррекрутів в армію. 10 січня 1863 р. Центральний національний комітетпризвав до повстання. Його маніфест був звернений до народів «Польщі, Литви іРусі», тобто із самого початку мислилося відновлення Речі Посполитої у межах 1772 р.з входженням в неї українських і білоруських земель. Другим вразливим місцемруху з'явилася надто помірна аграрна програма, що не позбавляла селян відмалоземелля. Ударною силою повстання виступало шляхетство і досить широкі масиміського населення.
На плечі Горчакова ляглатяжка і невдячна задача – перешкодити переростанню неминучого «дипломатичногопоходу проти Росії», за словами Татіщева, в щось більш неприємне – розриввідносин з заступниками Польщі, морську блокаду, а то і війну.
Наполеон IIIусвідомлював, що для успіху будь-якої його комбінації потрібен, як мінімум,доброзичливий нейтралітет самодержавства. Вже в 1861 р. до Парижаспрямувалися ходаки з Варшави. І тоді ж Наполеон в приватній бесіді, але так,щоб почули все, відзначив: «Ці поляки непоправні і божевільні палії, їх мрії неповинні давати приводу для порушення спокою Європи. Я дорожу добрим відношеннямз Росією».
Іншою була реакція вБерліні, де побоювалися поширення хвилювань на «своїх» поляків. Недавнопризначений міністром-президентом Отто фон Бісмарк ясно і чітко сформулювавпрусську точку зору: «Незалежність Польщі рівнозначна могутній французькійармії на Віслі… Ми не могли б захищати Рейн, якби за плечима у себе мали Польщу».
Вільгельм вирішивспрямувати до Варшави до великого князя Костянтина Миколайовича посланця, щоброзвідати істинний стан речей. Бісмарк змінив маршрут і перетворив інформаційнумісію на політичну. Королівський ад'ютант Г. Альвенслебен поїхав до Петербургуіз завданням привезти папір про співпрацю двох дворів в придушенні повстання.
Прямо з петербурзькоговокзалу Альвенслебен приїхав до Зимового палацу на бесіду віч-на-віч з царем.Не випадково, мабуть, Горчаков на аудієнції був відсутній, йому залишалося лишеоформити досягнуту домовленість, яку він вважав непотрібною і шкідливою, томущо конвенція переводила повстання з внутрішньої справи Росії в розрядміжнародних і, отже, створювала грунт для іноземного втручання. Він несумнівався, що Бісмарк постарається представити конвенцію як заклик до Пруссіїпро допомогу, і світ дійде висновку про безсилля самодержавства навести лад усебе удома.
Горчаков зустрівАльвенслебена ввічливо-холодно, але зірвати підписання конвенції 27 січня 1863 р.не міг і не смів. Він спробував вихолостити найшкідливіший її пункт – проможливість переходу кордону російськими і прусськими військами дляпереслідування повстанців за рішенням місцевих властей – вже більш явноговтручання в російські справи і представити було важко.
Слух про можливістьпрусського вторгнення до Польщі сполохнув сент-джемський і тюільрійськийкабінети. Глава Форин-офісу лорд Джон Рассел наставляв французів: «Не можнадовше мовчати, не можна допустити, щоб Росія ще раз розтерзала Польщу». Лондонперейшов до прямої дії. 2 березня Д. Рассел звернувся до Петербургу згрізною нотою, вимагаючи проведення в Польщі амністії і повернення їй прав, щодарували Олександром I ніби у виконання рішень Віденського конгресу.
У квітні Великобританія,Франція і Австрія виступили в Петербурзі з нотою, вимагаючи припинити репресіїі повернути полякам світ «на міцних підставах». Демарш отримав моральнупідтримку Іспанії, Португалії, Швеції, Нідерландів, Данія і навіть ВисокоїПорти. Дипломатична інтервенція поставила самодержавство в надто важкеположення – змиритися, з'явитися на суд «Європи» з повинною головою значилорозлучитися з рангом великої держави, звести нанівець всі зусилля Горчаковазовні і розгубити авторитет усередині країни. Відкинути демарш, тоді що ж –війна?
Горчаков в загрозу війнине вірив. На Паску він умовив імператора видати маніфест про амністію; на цюостанню акцію «партії миру» в російських вищих сферах повстанці невідреагували, і цар визнав свої «милості» вичерпаними. До Литви був призначенийжорстокий каратель М.Н. Муравйов, до Польщі на зміну «м'якому» КостянтинуМиколайовичу прибув Ф.Ф. Берг. Горчакову довелося займатися неприємноюсправою дипломатичного прикриття розправ. Повстання він приписав «постійним підстриганнямкосмополітичній революції» і виражав згоду на «дружній обмін думками» щодозаспокоєння Польщі. Віце-канцлер звів справу до нескінченної паперовоїтяганини.
8 травня Рассел в палатілордів відмежувався від призвідників війни. до яких його, як виявилося,помилково зараховували: «Що за Польщу ви бажаєте відновити? Чи повинні мивключати в неї Познань і Галіцию? Якщо тато викличемо опір Пруссії і Австрії, іщо ж тоді – європейська війна?». Ніщо не може бути більш чуже намірам уряду їївеличності, воно «обмежиться уявленнями, яких вимагає від нього гідність Англії»,– заявив глава Форин-офісу.
15 червня три посливручили Горчакову ноти ідентичного змісту з вимогою повної амністії і широкоїавтономії для Польського королівства, встановлення в ньому національногоправління.
26 червня нарада під головуваннямОлександра II схвалило текст складеної Горчаковим у відповідь ноти з відмовоюзадовольнити пред'явлені вимоги: бунтівники роблять замах на українські ібілоруські землі, мовилося в ній, і вони повинні скласти зброю.
Три посли вручилиГорчакову ноти незрозумілого змісту, залишивши самодержавство наодинці з «важливиминаслідками, які може спричинити за собою продовження безладдя». Горчаков незатремтів і в короткій і сухій відповіді порадив високим державам займатисясвоїми справами, надавши польські справи царю. Рух він уподібнював айсбергу,підводна частина якого приховувала експансіоністські наміри його лідерів: «Бунтівникине вимагають ні амністії, ні автономії, ні більш менш широкого представництва.Навіть безумовна незалежність Царства Польського була б для них не більш якступенем для досягнення подальшої мети… їх устремлінь. Мета їх – володарюваннянад провінціями, в яких величезна більшість населення російська… словом,поширення кордонів Польщі до двох морів».
Повстання було жорстоке інесподівано швидко пригнічено Муравйовим-вішателем і Бергом. До Сибірупотягнулися ешелони з тисячами засланців.
Горчаков високо професіонально зіграв свою роль в дипломатичномуоформленні придушення повстання. Але його особисті позиції похитнули:французький союз був розбитий, орієнтуватися, із його точки зору, стало не накого. Стороною, що програла, став Наполеон III, закінчилося десятиріччя йогопершості серед монархів Європи, а належала сутичка з нарощуючою м'язи Пруссією.Із запізненням французи зрозуміли, що підступний альбіон їх переграв; засловами Н. Монтебелло, французького посла в Петербурзі, єдиною метоюЛондона було посварити нас з Росією» і «цей великий результат досягнутий». Увиграші опинився Берлін: чисто моральна підтримка самодержавства викликала вОлександра II відчуття вдячності і подяки, і Бісмарк збирався надалі пред'явитирахунок за надану послугу.
Отже, О.М. Горчаков зробив величезну роль у дипломатичномувирішенні польського питання. Воно було вирішено як всередині держави, так іззовні. Вмілі дії Горчакова показали, що Російська імперія після Кримськоївійни не стала слабкою державою як у зовнішньополітичному становищі, так івнутрішній політиці.
3.2 Роль О.М. Горчакова у скасуванні нейтралізації Чорногоморя
Війна, яка почалася 17червня 1866 р., традиційно іменована австро-прусською, насправді булазагальногерманською: на стороні Берліна виступили 17 дрібних держав плюсІталія, Відень підтримали 12 членів Німецького союзу, серед них Баварія,Вюртемберг, Баден, Саксонія, Гессен-Дармштадт, Ганновер. Вже 3 липня австрійціпрограли вирішальне битву при Садовій в Чехії.
Петербург відразу післяпочатку війни проголосив нейтралітет 23 серпня 1866 г.: Австрію булавидворено з Німеччини і передала всі права на Шлезвіг-Гольштейн Пруссії.Остання, вже без санкції Відня, приєднала Ганновер, Гессен-Кассель, Нассау імісто Франкфурт-на-Майне. А Горчаков мучився над питанням, – як би надалі недопустити в Європі «територіальних змін, зміни рівноваги сил або впливу, якізавдали б великого збитку нашим інтересам або нашому політичному впливу».
Від післякримськоїобстановки не залишилося і сліду: «Австрія ослаблена, Пруссія розширилася,Франція ізольована, Англія замкнулася в своїх егоїстичних інтересах».
Горчаков вже роздумував: «Всісили кинуті на захід… Цю обстановку треба використовувати для наших життєвихінтересів на сході… В територіальних потрясіннях теперішнього часу я не втрачаюнадії зняти клеймо договору 1856 року»..
Війна 1870–1871 рр.традиційно іменується франко-пруською. Насправді проти армії Наполеона билася всяНімеччина, беручи одну перемогу за іншою. 2 вересня здалася фортеця Седан ізстотисячним військом і самим імператором на додаток, через день повстання вПарижі змело бонапартистський режим. Під акомпанемент дружніх виявлень Пруссія нав'язалаФранції принизливий мир. Ніхто не зажадав представлення його умов наобговорення конгресу.
Зазнав поразку тріумфаторКримської війни. Ідея відмови від принизливих умов 1856 р. витала вповітрі, Горчаков в нагадуваннях не мав потреби. 15 жовтня 1870 р. вЦарському Селі відбулося засідання Ради міністрів. Відкрив його Олександр II.що поставив питання про відміну горезвісних пунктів.
І вже 19 жовтня Горчаковвиступив із знаменитою циркулярною депешею. Від імені імператора в ній заявлялося,що Росія не вважає себе більше зв'язаної статтями горезвісного договору, щозабороняють їй містити на Чорному морі флот, оскільки вони обмежували їїверховні права. Ті ж права поверталися, султану. Разом з тим мовилося, що Росіяне має наміру піднімати східне питання і висувати територіальні вимоги.Горчаков виражав готовність зібратися на конференцію, щоб підтвердити іншіумови Паризького миру або замінити його «справедливою домовленістю», щобзабезпечити спокій Сходу. Державам траплялася нагода зібратися, поговорити івийти «з честю» з положення. Але відміні рішення імператора не підлягало.
Свій циркуляр Горчаковзабезпечив повчаннями, кожному послу окремо – що говорити при врученні нотиФорин-офісу канцлер завірив, що охоплюємо прагненням продовжити існування імперіїОсмана, для чого абсолютно необхідна відміна неприйнятних для Росії статі, щозаважає її гармонійним відносинам з Туреччиною. У Відні послу Е.П. Новіковубуло слід нагадати канцлеру Бейсту, що той сам раніше визнавав неприйнятністьдля Росії горезвісних умов, і натякнути, що залежно від реакції відомства наБалльхауз-пляц надалі будуть будується відносини між двома країнами. Посланнику Флоренції заявив італійцям, що їх двір, сповнений свідомості власноїгідності, повинен підходити з тією ж міркою до дій Росії, направлених навідновлення її прав. Повірений в справах в Константинополі зачитав реіс-эффендідекларацію, в якій мовилося: «Аномальне положення, створене між Росією іТуреччиною договором, не тільки складає камінь спотикання між ними, але є такожпостійним збудженням для тих, хто свої розрахунки або інтереси засновує нарозриві обох держав. Рішення, прийняте нашим найяснішим государем, направленодо того, щоб мирним способом усунути цей постійний спосіб до розбрату».Найрізкіші формулювання Горчаков вжив в обігу до французького уряду, що поселивв Турі. Причину бід Франції він звів до Кримської війни і злощасного договору,що поклав початок потрясінням, що прийняли катастрофічний характер. Французамтому належить сприяти викорінюванню зла, породженого Паризькою системою.
На адресатівкрасномовство канцлера враження не призвело, реакція на демарш послідуваларізко негативна. Британський посол довго і нудно тлумачив Горчакову щодонепорушності трактатів. Віденське відомство заявило, що зроблена акція компрометуєсаму ідею міжнародних договорів. У відповідь на нагадування про його колишнійдемарш Бейст сказав: «Ми пропонували розкрити перед вами двері, а ви ломитеся увікно, що зовсім не те ж саме». Італійці повчально помітили, що звільнити Росіювід зобов'язання можуть лише п'ять держав по взаємній згоді.
Король Вільгельм визнавросійську ініціативу украй неприємною, бо війну було слід завершити без «європейськихускладнень», і навіть подумував заявити протест. Навпаки, Горчаков з повноюпідставою вважав, що «поки йде війна, ми з більшою упевненістю моглирозраховувати на доброзичливість Пруссії». Бісмарк був зв'язаний даними ранішеі повтореними в 1870 р. зобов'язаннями і розумів, що «стомільйонномународу не можна надовго заборонити здійснювати природні права суверенітету надпобережжям», що належить йому, і піддавати його «нестерпним приниженням». Тому «доброзичливістьмимоволі» була проявлена. Коли в німецький табір під обложеним Парижем приїхавбританський дипломат Одо Рассел для «категоричних поясненні», Бісмаркприголомшив його заявою, що росіяни, на його думку, діють дуже м'яко, їм було бслід розірвати Паризький договір, а потім, у вигляді поблажливості, згодитися звідновленням деяких його умов. Продовжуючи натиск, він рекомендував провестиконференцію в Петербурзі. У Форин-офісі зраділи, коли Горчаков, не бажаючизагострювати обстановку, запропонував скликати її в Лондоні.
Британська дипломатіярозуміла, що шансів на те, щоб примусити росіян відступити – ніяких, заганятиситуацію в довгий ящик – безглуздо; значить треба маневрувати. Пікантністьположення полягала в тому, що всю операцію по відміні заборони на вміст флоту вЧорному морі було слід провести без посилання на той, що став вже знаменитимциркуляр, який визнала одна Прусія.
17 січня 1871 р.делегати зібралися в Лондоні. Порожніло лише крісло представника Франції, йогопро усяк випадок затримали на пруських аванпостах і пропустили лише для того,щоб поставити підпис під готовим рішенням. Остаточний акт відмінив статтіПаризького трактату, що забороняли Росії і Туреччині містити військовий флот наЧорному морі, зберігав принцип закриття Босфору і Дарданелл для проходівкораблів з наданням султану права «відкривати вказані протоки для військовихсудів дружніх і союзних держав» у разі виникнення загрози безпеки імперії.
Країна торжествувала, Горчакова вінчали лаврами тріумфатора. ОлександрII подарував йому титул найсвітлішого князя. Друк віддавав належне йогозовнішньополітичному курсу: встановлений кінець беззахисності південнихрубежів, здійснилося бажання всієї громадськості.
Отже, головна мета зовнішньополітичного курсу О.М. Горчакова буладосягнута: статті Паризького трактату 1856 р. відносно нейтралізаціїЧорного моря були скасовані. Це найсуттєвіша перемога дипломатії Горчакова.Після цього Російська імперія знов встала у один ряд з європейськими країнамита активно впливала на європейську політику.
3.3 Вирішення «східного питання» у ІІ половині 70-х рр. ХІХ ст.
У 1875 р. прозвучалиперші гуркоти великої балканської бурі, що розтягнулася на три роки. Повсталижителі Боснії і Герцеговини. В квітні 1876 р. спалахнуло широке повстанняв Болгарії, центром якого стали її південні райони.
Горчаков, не схильний дозваблювань і поривів почуттів, не розділяв оптимізму співвітчизників, і йогопесимістичні передчуття виправдалися. Здолати регулярну армію Османа повстанціБоснії, Герцеговини і Болгарії, нещодавно створені, не пройшли належної виучки,без досвідченого командного і штабного складу озброєні сили Сербії і Чорногоріїне змогли. Сербська армія зазнала поразку, і турецьке настання на Белградзупинив вручений Ігнатьєвим 18 жовтня 1876 р. Високої Порту ультиматум.Під загрозою розриву відносин з Росією турки пішли на перемир'я, потім Сербіявийшла з боротьби.
Синдром Кримської війнибув достатній і над Олександром ІІ, і над Горчаковим. Вони боялися їїповторення і вважали своїм обов'язком це запобігти або, в крайньому випадку,локалізувати конфлікт до протиборства з імперією Османа. До великої війни Росіявсе ще не була готова, реформа озброєних сил далеко не завершена, лише в 1874 р.
Мережа залізницьзалишалася рідкісною, до румунського кордону вела одна лише гілка, одноколійнаі з малою пропускною спроможністю. З фінансової ями «після Криму» Росіявибиралася 15 років. У разі нового катаклізму глава казначейства Рейтернпередрікав повний дефолт.
Олександр Михайловичусвідомлював, що лідери балканської буржуазії після звільнення обернуть своїпогляди не до самодержавства, а у бік Заходу з його спокусливим ринком,передовим ладом, конституційними порядками і цивільними свободами, і позиціїофіційної Росії в регіоні не окріпнуть, а ослабнуть.
Горчаков не був би самимсобою, якби не вичерпав до кінця можливості мирного врегулювання кризи. Йоговідомство без втоми виробляло проекти реформ, які проціджувалися крізьавстрійське сито і поступали на розправу до Лондона, де від них мало щозалишалося. Не те, щоб проінформований сент-джемський кабінет був протиперетворень у принципі. Але імперія Османа розглядалася як вартовийЧорноморських проток і оплот проти самодержавства. Тому міністри її величностівиступали проти всякого тиску на Високу Порту і вимагали обмежитисядомовленостями.
У листопаді-грудні 1876 р.промайнув останній промінь надії на благополучний результат тривалоїпереговорної одіссеї: в Константинополі зібралися під головуванням Ігнатьєвапредставники держав та домовилися про програму реформ, що була, в очахГорчакова, допустимим мінімумом: передбачалося об'єднання Боснії і Герцеговини;Болгарія розділялася на Східну і Західну із столицями в Тирново і Софії. Їмгарантувалася місцева адміністрація, свобода віросповідання, рівність правхристиян і мусульман. В становищі південних слов'ян намічалось реальнезрушення.
23 грудня 1876 р.,тільки конференція відкрилася офіційно прозвучав гарматний салют, і Савфет-пашасповістив, що його величність султан тільки що облагодіяв підданихконституцією, в якій надав їм незалежно від віри широкі права і, отже, ні вякому особливому піклуванні болгари, боснійці і герцеговинці не мають потреби.Ніхто ні в Туреччині, ні за її межами не вірив в здійснення обіцяних заходів.
Весною 1877 р. сталаочевидною безплідність подальшої тяганини. Утримувати нескінченно півмільйоннуармію, зосереджену в Бессарабії, приготовану для кидка на Балкани, Росія немогла. 12 квітня Олександр II підписав маніфест про війну.
Канцлер Горчаков,побоюючись стороннього в неї втручання і будучи зв'язаний конвенцією зАвстро-Угорщиною, прагнув локалізувати її масштаби. Він сподівався, що не будепотрібно перетинати Балканський хребет. Умови миру малювалися йому так:Болгарія – до гряди гір – автономне князівство, турецькі фортеці повинні бутизірвані, війська – евакуйовані, урядовці – видалені. Південна Болгарія, Босніяі Герцеговина отримує установи, визнані державами відповідаючими їх потребам.Сербія, Чорногорія і Румунія отримують територіальні прирости, останньої,можливо, вдасться надати незалежність. Росія повертає собі Південну Бессарабіюі придбає порт Батум на Чорному морі. Вона не стане опиратися «винагородіАвстро-Угорщини Боснією і Герцеговіной''. Умови він повідомив до Берліна, Відняі Лондона.
Генерали дотримувалисяабсолютно іншої концепції. Автор стратегічного плану війни Н.Н. Обручеввважав, що без заняття Константинополя почесного миру не добитися.Головнокомандуючий, великий князь Микола Миколайович, вважав, що «дипломатіявзагалі втручається в справи, що не стосуються до неї».
На нараді у імператора 30травня Горчакова по суті справи усунули від керма зовнішньої політики. Вінпродовжував розробляти варіанти мирного врегулювання і клопотати в Лондоні іВідні про пом'якшення обстановки. На перший план висувалася трійка у складіД.А.Мілютіна, Н.П. Ігнатьєва і завідувача дипканцелярії приголовнокомандуючому А.І. Нелідова. На долю Горчакова випала важка і невдячназадача – запобігти війни з Великобританією і Австро-Угорщиною, бо граф Андрашіповодився так, ніби Будапештської конвенції не існувало, і перебував впостійному контакті з лондонським кабінетом на предмет протидії Росії.
Уайт-холлу Горчаков давцілком конкретні обіцянки, навіть зобов'язання. В депеші від 18 травня проКонстантинополь мовилося, що «захоплення цієї столиці не входить в плани» Росії,а питання про Чорноморські протоки «для збереження миру і загального спокою» повиненбути «врегульовано із загальної згоди на справедливих і дієво гарантованихпочатках».
19 січня 1878 р.наступило перемир'я. Форін-офіс і відомство на Балльхауз-пляц зустріли звісткупро нього бурхливими протестами, готовність Горчакова обговорити питання, щомають загальноєвропейське значення, відкидалася як недостатня. 13 лютогоескадра її величності, у волаючій суперечності з нормами міжнародного права,пройшла Дарданелли і кораблі кинули якір в Мармуровому морі. Форін-офіс пояснивпересування флоту необхідністю захищати життя і майно підданих корони.
На нараді біля ОлександраII було вирішено дати гідну відповідь і ввести до Стамбулу війська з тією жметою захисту, правда, підданих всіх держав, і залишатися там, поки британськіброненосці не покинуть Дарданелли. «Історія учить нас, що слабкість континентупідстібає нахабство Англії», – роз'яснював Горчаков в телеграмі Шувалову.
19 лютого 1878 р.Ігнатьєв підписав в Сан-Стефано прелімінарний мирний договір. Він передбачавкорінні зміни в становищі балканських народів і рішуче змінював співвідношеннясил на півострові. Туреччина визнавала державну незалежність Румунії, Сербії іЧорногорії, що з'явилося віхою історичного значення в розвитку цих країн.Передбачалося їх значне територіальне розширення. Болгарія відроджувалася як «самоврядне,платить дань князівство з християнським урядом» в широких межах, від Чорного доЕгейського морів; залежність її від Порти обмежувалася виплатою дані. Росіяповертали собі Південну Бессарабію, до неї відходили на Кавказі Батум, Карі іАрдаган.
1 червня в Берліні відкривсяконгрес, що продовжувався рівно місяць. Горчакову, що очолив делегацію, «довелосядогравати партію в наперед програшній позиції», за словами самого князя, вінзіткнувся «із злою волею майже всієї Європи». Спогади сучасників збереглибезліч тверджень про його дряхлість і неміч. Розібратися, що в них істина, а щовигадка і плітки, скрутно. В роботі конгресу він брав участь мало, постійнонездужав, по неуважності допускав помилки; так, він вручив британськомупрем'єру Б. Дізраелі карту генерального штабу з позначенням можливихтериторіальних поступок при розмежуванні в Закавказзі. Основна тяжкість працьвипалу на долю другого уповноваженого, Шувалова. Все вирішувалось на зустрічаху складі уповноважених Росії, Англії і Австро-Угорщині. «Чесний маклер», Бісмарк,звів свою роль до того, що ставив питання на обговорення і віддалявся,залишаючи Шувалова на розправу лорда Солсбері і графа Андраші.
1 липня уповноваженіпідписали акт конгресу. Берлінський трактат проголосив незалежність трьохкнязівств. Румунського, Сербського і Чорногорського, і затвердив їхтериторіальне розширення. Болгарія, навпаки, була значно урізана в своїх межахі не одержала виходу до Егейському морю. Єдину країну розділили по лініїБалканського хребта. Лише північна її частина, до якої приєднали район Софії вЗабалканьє, перетворилася на автономне князівство з широкими правами, південна,під назвою Східна Румелія, користувалося лише місцевим самоврядуванням на чоліз губернатором-християнином. Боснію і Герцеговину передали під австрійськуокупацію. Південна Бессарабія поверталася Росії. Оскільки вона входила доскладу Румунії, останню винагородили більш населеною і економічно перспективноюПівнічною Добруджею. Бухарестський уряд, підтриманий громадськістю, хотівзберегти і Бессарабію, і отримати Добруджу, і у нього виник гострий конфлікт зросійською владою. На Кавказі до Росії відійшли Каре, Ардаган і порт Батум.
Дізнавшись результатівврегулювання, в Росії занурилися в траур, не офіційний, а душевний. Горчаковважко переживав невдачу: «Берлінський конгрес є найчорнішою сторінкою в моїйслужбовій кар'єрі», – із сумом писав він царю.
Кар'єрі Горчакова прийшов кінець. Його, правда, не видалили увідставку, він перебував міністром до 1882 г.; але тільки перебував, аобов'язки виконував Н.К. Гірс. Завершився важливий етап російськоїісторії.
Отже, «східне питання» було найголовнішим питанням зовнішнього курсу О.М. Горчакова.він намагався зробити усе можливе для забезпечення контролю над Балканами, алеантиросійська коаліція європейських країн в цьому питанні завадила Горчакову ізвела нанівець усі здобутки російсько-турецької війни 1877–1878 рр. Це призвелодо поразки зовнішньополітичного курсу Горчакова та поставило крапку на йогокар’єрі.
Таким чином, зовнішня політика в період канцлерства О.М. Горчаковамала як позитивні так і негативні наслідки. Горчаков вирішив польське питання,скасував статті Паризького трактату 1856 р., намагався вирішити «східнепитання», незважаючи на протидію західних держав. Його канцлерство принеслонайбільше користі ніж діяльність його попередників чи наступників.
Висновки
О.М. Горчаков – це одна з найпомітніших та визначних осіб історії Росіїдругої половини ХІХ ст. почавши дипломатичну кар’єру у 1817 р. він вже у1856 р. займав найвищу посаду у зовнішній політиці та керував зовнішньоюполітикою до 1878 р. Це видатний політик та дипломат, який зумів вивестиРосійську імперію з тяжких наслідків Кримської війни та зробити з неї впливовудержаву в світовій політиці.
Дуже цікавою є геостратегічна концепція Горчакова, яка будувалася напринципах стриманості, обережності, намагання вирішувати конфлікти мирнимшляхом, наслідки якої були позитивними для Російської імперії. Отже, тактикавирішення конфліктів за допомогою конфліктів була несприйнятна для Горчакова.
Головними цілями зовнішньополітичного курсу О.М. Горчакова були:добитися відміни важких умов Паризького миру, що торкалися флоту і Південної Бессарабії,повернути втрачений вплив на Балканах. Володіючи стратегічним складом розуму,Горчаков правильно визначив внутрішній розвиток країни по шляху перетворень якпріоритетну задачу, успіх якої дав би імпульс її зовнішній політиці, сприяв бизміцненню її безпеки і могутності на світовій арені.
В часи Горчакова Росія виступає гарантом миру в Європі, займаєнейтралітет у австро-прусській та франко-прусській війнах, сприяє погашеннюлокальних конфліктів в Європі, виступає на захист слов’янських народів.
О.М. Горчаков зумів подолати натиск західних держав під часпольського повстання, показавши в цьому свій талант врегулювання не тількизовнішніх, але й внутрішніх проблем держави.
Тріумфом політики Горчакова є ліквідація нейтралізації Чорного моря,яка була встановлена Паризьким трактатом 1856 р. Знайшовши благоприємниймомент та використовуючи слабкість країн-переможниць у Кримській війні О.М. Горчаковвирішує найголовнішу проблему російської зовнішньої політики, отримуючи прицьому усі лаври переможника.
Однак вирішити повністю «східне питання» О.М. Горчакову невдалось. Отримавши перемогу над Туреччиною у війні 1877–1878 рр., Росія зазналапоразки у дипломатичній боротьбі. Берлінський трактат 1878 р. позбавлявРосію всіх здобутків у війні і був поразкою дипломатичного курсу О.М. Горчакова.Але виною тому була не дипломатична діяльність Горчакова, а антиросійськакоаліція західних держав у цьому питанні.
Отже, в свій бурхливий час він виступав апостолом миру, хоча і незавжди удачливим, намагався гасити конфлікти, уникав всякого роду суперечностейв міжнародних справах. Неабиякою мірою його зусиллями вдалося змінити в найкращудля Росії сторону систему міжнародних відносин, встановлену Паризьким трактатом1856 р.
За роки свого перебування в російському МЗС Горчаков зумів зробити назовнішньополітичному терені для Росії XIX століття більше, ніж хто б то не бувінший.
Список використаної літератури
1. Виноградов В.Н. Русско-турецкаявойна 1877–1878 гг. и освобождение Болгарии. – М.: Мысль, 1978. – 285 с.
2. Виноградов В.Н. Британскийлев на Босфоре. – М.: Наука, 1991. – 460 с.
3. Виноградов В.Н. Князь А.М. Горчаков– министр и вице-канцлер. Новая и новейшая история. – 2003. – №2. – С. 172–191.
4. Виноградов В.Н. Канцлер А.М. Горчаков:триумф в Лондоне и черные дни в Берлине. Новая и новейшая история. – 2003. – №3.– С. 123–153.
5. Виноградов К.Б. Мироваяполитика 60–80-х гг. ХІХ в.: события и люди. – Л.: ЛГУ, 1991. – 165 с.
6. Восточныйвопрос во внешней политике России: кон. XVIII – нач. XX вв. Под ред. А.А. Громыко.– М.: Наука, 1984. – 422 с.
7. Игнатьев А.В. Последнийцарь и внешняя политика. Вопросы истории. – 2001. – №6. – С. 3–25.
8. Историядипломатии. – В 2 тт. – Т.2: Дипломатия в новое время. Под ред. Проф. А.Ф. Дворниченкои проф. В.И. Измазина. – М.: Гардарики, 2003. – 530 с.
9. ИсторияРоссии ХІХ – начала ХХ вв. с. История. – 1995. – №34. – С. 1–5.
10. Нарочинская Л.Н. Россия инационально-освободительное движение на Балканах 1875–1878 гг. – М.:Наука, 1979. – 143 с.
11. Нарочинская Л.Н. Россия и отменанейтрализации Черного моря 1856–1871 гг. – М.: Наука, 1989. – 224 с.