Соляні промисли Донеччини в XVII-XVIII століттях

Міністерство освіти і науки України
Донецький національний університет
Донецьке відділення Наукового Товариства ім. Шевченка
Український культурологічний центр
 
 
 
Соляні промисли Донеччини в XVII — XVIII ст.
Донецьк, 2005

ЗМІСТ
Вступ
Розділ І.Організація виварки солі та управління промислами
Розділ ІІ.Техніка, технологія та обсяги виварки солі
Розділ ІІІ.Ринки збуту та прибутки від реалізації солі
Розділ ІV. Робочі кадри солеварень і їх становище
Розділ V.Участь солеварів і місцевого населення у козацьких повстаннях другої половини XVII- початку XVIIІ ст
Висновки
Посилання тапримітки
Додатки
Джерела талітература
Списокскорочень та рідковживаних слів

ВСТУП
Донбас відомий як вУкраїні, так і далеко за її межами не тільки як край вугілля і металу, але й якосновний виробник усіх видів солі. Нині на соледобувних підприємствах краювиробляється понад 90% загальноукраїнської солі. Однак проблема розвиткусоляної промисловості Донбасу не була предметом спеціального науковогодослідження, хоча в різний час привертала увагу як вчених, так і краєзнавців.
Перше спеціальнедослідження про початковий період розвитку соляної промисловості на територіїнинішнього Донбасу належить відомому дослідникові Південної України ХІХстоліття А.О.Скальковському. У статті, присвяченій соляним промислам краю,початковий етап у розвитку солеваріння в регіоні він пов'язував з будівництвом,укріпленого Соляного містечка на р. Тор (нині — м. Слов'янськ на р. КазеннийТорець), датуючи його приблизно 1675 роком1. Більш достовірні відомості у його статті стосуютьсявитоків соляних промислів на р. Бахмут. Правда, відкриття місцевих солянихджерел він приписував торським солеварам. Особливий інтерес у статті А.Скальковського заслуговує спроба на підставі доходів, одержуваних казною відпродажу донецької солі, визначити обсяг її виробництва. Спираючись на запискуГ.Ф.Юнкера, автор дійшов висновку, що на торських і бахмутських соляних заводахщорічно вироблялося близько 1 200 000 пудів солі2. Ці ж висновки він повторив і в монографії, присвяченійдослідженню проблем заселення і господарського розвитку Південної України уХVІІІ — першій половині ХІХ ст.3
Дослідник церковноїісторії регіону — харківський і бєлгородський архієпископ Філарет, описуючи м.Слов'янськ, указував, що на р. Тор соляні заводи існували вже в 1650 р.4 Таким чином, провідні дослідникиісторії Південно-Східної України ХVІІІ — першої половини ХІХ ст., хоча іторкнулися питань розвитку соляних промислів нинішнього Донбасу в початковийперіод, однак не змогли дати відповіді на питання про витоки та основні етапирозвитку соляних промислів регіону.
Пореформнаісторіографія, що приділяла значно більше уваги питанням економічного розвиткукраю, порівняно частіше зверталася до цього сюжету, однак і вона не залишиласпеціальних досліджень. Важливе місце Торським і Бахмутським соляним промисламвідвів у своїх працях професор Харківського університету Д.І.Багалій, що вивчавзаселення, господарський і культурний розвиток Слобідської України. Витокисоляних промислів на Торі він відносив до кінця ХVІ ст., припускаючи, що монахиСвятогірського монастиря, українські козаки й російські служилі люди, щозводили Цареборисівську фортецю при гирлі р. Оскол в 1599-1600 рр., поряд зіншими промислами, займалися також і виваркою солі на Торських соляних озерах,а заодно й охороняли їх від набігів татар5.
Особливої увагизаслуговують повідомлення про розвиток соляних промислів у Донецькому краї,зібрані колективом авторів у багатотомному виданні «Росія. Повнийгеографічний опис нашої батьківщини»(за редакцією В.П.Семенова). Хоча вонирозкидані в багатьох розділах цього видання, але все ж таки на їх підставіможна визначити як основні етапи в розвитку промислів, так і до деякої міритехніку та технологію солеваріння. Аналіз поміщених у виданні довідок просолеваріння та міста регіону дозволяє дійти висновку, що на підставі писемнихджерел витоки соляних промислів у Донецькому басейні можна віднести до початкуХVІІ ст., хоча в цьому виданні вперше в літературі висловлено припущення, що«тутешні соляні родовища обслуговували ще в дотатарскі часиЧернігово-Сіверську Русь»6.Другий етап в розвитку промислів автори визначають 1715-1782 рр. Його початокпов'язують з передачею соляних «заводів» у відання казни з 1715 р.,хоча в нарисі м. Слов'янська початок розвитку місцевого солеваріння, спираючисьна висновки Д.Багалія, датують кінцем ХVІ ст., а перехід Торських промислів уруки казни відносять до 1710 р.7 Початокнаступного етапу визначають 1819 р.8
Автори інших робіт істатей в енциклопедичних виданнях кінця ХІХ — початку ХХ ст. не внесли нічого новогоу вивчення цього питання в порівнянні з тим, що було зроблено їхнімипопередниками, оскільки переважно спиралися на їх дослідження9. Деякий інтерес викликають факти,приведені в роботі історика Донського козацтва Є.П.Савельєва. Вони стосуютьсяуточнення початку експлуатації соляних джерел на середній течії р. Бахмут іпередачі Бахмутських промислів у відання казни10. Таким чином, в економіко-історичній літературі ХІХ — початку ХХ ст., як і в попередній період, не було спеціальних досліджень, алише здебільшого автори попутньо торкнулися проблеми, зробивши спробу визначитиосновні етапи розвитку промислів, обсяг виробництва солі та встановити прибуткиказни від їх експлуатації.
В радянський часекономістами, істориками та краєзнавцями була проведена порівняно значна роботаз дослідження проблеми. Окремі її питання були об'єктом вивчення в спеціальнихнаукових статтях, колективних монографіях. Їх автори, використовуючи архівніджерела, вперше спробували вирішити такі важливі питання, як забезпечення промислівробочими руками, становище різних груп робітних людей на промислах, формиїхньої боротьби проти соціального гніту. Особливий інтерес у цьому відношенніскладає стаття К.Черкаської11,у якій автор виділяє два етапи в розвитку промислів (з кінця ХVІ до початкуХVІІІ ст., з 1715 р. до 1782 р.) і розглядає забезпечення їх робочими руками надругому, коротко зупиняється на характеристиці антифеодальних виступівприписаних до заводів різних категорій робітних людей на всіх етапах їхньогорозвитку. Оскільки стаття охоплює великий період, те перелічені питанняфактично були лише поставлені автором і тільки страйк солеварів 1765 р. описанобільш докладно.
Розвиток промислів ізабезпечення їх робочими руками у середині ХVІІІ ст. на широкому фактичномуматеріалі викладено в статті А.Л.Цукерника12. Однак у визначені обсягу виробництва солі авторскористався даними А.О.Скальковського, хоча й привів запозичені з архівнихдокументів відомості про кількість сковорід, орендованих вільноварильниками в50-60-х рр. ХVІІІ ст., що дозволяє більш точно визначити обсяг виробництва солів цей період розвитку промислів. Проте автор не скористався ними для цієї мети.Особливо заслуговують на увагу приведені Цукерником факти про забезпеченняпромислів робочими руками в 30-70-х рр. у ХVІІІ ст. Вперше в літературі нимпоказані труднощі, з якими зіткнулася казна в забезпеченні промислів якробочими руками, так і паливом, що в остаточному підсумку й визначило долюпромислів у 1782 р.
У 50-60-х рр.історія соляних Торських і Бахмутських соляних промислів стала об'єктомдослідження у двох монографіях А.Г.Слюсарського13. Якщо в першій з них автор дав лише загальнухарактеристику розвитку промислів, то в другій — він її значно конкретизував,довівши до закриття промислів у 1782 р. Наявний у другій монографіїА.Г.Слюсарского нарис розвитку промислів написаний з використанням не тількипопередньої літератури, але й із залученням нових до цього ще невикористовуваних дослідниками архівних матеріалів, які до середини 60-х рр. ХХст. зберігалися в Харківському філіалі Центрального державного історичногоархіву України. Цей нарис став своєрідним підсумком у дослідженні основнихетапів розвитку промислів. Однак оскільки автор не ставив перед собою завданнявсебічного вивчення проблеми ( нарис про соляні промисли повинен був лишедоповнити картину соціально-економічного розвитку Слобожанщини у ХVІІ-ХVІІІст.), то не всі питання одержали належне висвітлення. Найменше уваги приділивавтор розвиткові промислів у другій половині ХVІІ ст., зокрема після подійзаколоту І.Брюховецького та селянської війни під керівництвом С.Разіна, і напочатку ХVІІІ ст., після козацького повстання під керівництвом К.Булавіна.Недостатньо відведено автором місця перебудові промислів у 40-х рр. ХVІІІ ст.,її впливу на розширення виробництва солі та промисловий розвиток нинішньогоДонбасу в цілому. Допустився автор і деяких фактичних помилок, зумовленихнеуважним прочитанням архівних документів. Однак вони не можуть применшитинаукової цінності цього розділу, в якому коротко викладено історію соляноїпромисловості Донбасу протягом ХVІІ — ХVІІІ ст. Приведені в книзі факти тависновки стали вагомим надбанням, як узагальнюючих праць, так і краєзнавчихнарисів15.
Деякі факти, щостосуються розвитку соляних промислів Донбасу в зазначений період, подаютьсятакож в опублікованих в 50-х — 60-х рр. роботах О. Нестеренка16 та колективній монографіїК.Новик, В.Пермякова, Є. Коваленка17.Якщо О. Нестеренко порівняно більше приділяв уваги умовам виварки солі наТорських соляних озерах приїжджими солеварами до побудови казенних варниць, тов монографії Є. Новик, В. Пермякова, Є. Коваленка — відведено більше місцяперебудові промислів у 40-х рр. ХVІІІ ст. Окремі повідомлення про промислиподаються і в монографії І.С.Слабеєва18 тав краєзнавчих нарисах19.
У 1963 р.ленінградським істориком С.І.Потоловим була опублікована монографія20, у якій автор спробувавпростежити процес формування робітничого класу Донбасу. Початковий етапформування робочих кадрів регіону він пов'язує з розвитком соляних промислів. Узв'язку з цим дає коротку характеристику стану промислів у ХVІІ-ХVІІІ ст., апотім більш детально зупиняється на питаннях забезпечення їх робочими руками.Спираючись на опубліковані й архівні джерела, С. Потолов аналізує політикуцарського уряду у справі забезпечення казенних заводів робочими руками, джерелапоповнення робочих кадрів, намагається установити їхній кількісний склад(кваліфікованих і некваліфікованих робітників), зупиняється на характеристицістану всіх категорій робітних людей. Однак характеризує його в основному заоплатою праці різних категорій працюючих. Про тяжке становище робітних людейсоляних промислів і їхню участь в козацьких повстаннях другої половини ХVІІ-початку ХVІІІ ст. ряд маловідомих фактів приводять у своїх монографічнихдослідженнях, присвячених селянсько-козацьким війнам в Росії та на Україні,К.Стецюк і К.Під'япольска21.
Таким чином,радянськими дослідниками в 50-60-х рр. була проведена значна робота з вивченнярозвитку соляних промислів на території нинішнього Донбасу в ХVІІ-ХVШ ст. Навідміну від своїх попередників вони приділили досить уваги не тільки питаннямосновних етапів розвитку промислів, обсягу виробництва солі, але й простежилиза забезпеченням промислів робочою силою, становищем на промислах різних категорійпрацюючих, також форм їхньої боротьби проти соціального гніту, участі солеваріві робітних людей у селянських війнах і козацьких повстаннях другої половиниХVІІ-ХVІІІ ст. Їхні висновки, побудовані на більш широкому залученні новихархівних матеріалів для дослідження зазначених питань не втратили своєїзначимості й нині.
Однак аналізрезультатів досягнень радянської історіографії дозволяє констатувати, що,незважаючи на відзначені успіхи у вивченні проблеми, ряд питань її залишилосяпоза увагою дослідників. Насамперед, це питання обсягу виробництва солі іринків її збуту, техніки і технології виварки солі. Тільки вирішення цих питаньдозволить скласти повну картину розвитку промислів у зазначений час.
Варто підкреслити,що за останнє двадцятиріччя соляні промисли Донбасу продовжують залишатися вполі зору як учених, так і краєзнавців. У статтях, що переважно присвячувалисьокремим питанням їхнього розвитку22 ікраєзнавчих нарисах23 знайшливідображення ще ряд питань, яких здебільшого недостатньо торкалися попереднідослідники24. Використання результатівдосліджень останніх років, а також як опублікованих, так і архівних джерелдозволить створити узагальнюючий нарис про розвиток соляних промислів краю напочатковому етапі їх розвитку, тобто у XVII-XVIII ст., оцінити їх роль узабезпеченні сіллю населення не лише Слобідської та Лівобережної України, але йпівденно-західних провінцій Росії. В той же час вивчення на підставідостовірних джерел техніки й технології виварки солі в Торі й Бахмуті дозволитьспростувати досить поширену в літературі версію про відсутність будь-якогопрогресу в солеварінні Росії й України протягом XVI-ХІХ ст.
Успішному вирішеннюпоставлених завдань може сприяти використання як результатів попередніхдосліджень, так і інших джерел, що стосуються даної проблеми. Серед них важливемісце належить царським грамотам, пам'ятям, указам та іншим законодавчим актамцарського самодержавства XVII-XVIII ст., актовим матеріалам, діловоднимдокументам, економіко-статистичним описам, мемуарній, а також художнійлітературі того часу.
Царські грамоти,пам'яті, укази та законодавчі акти складають досить представницьку групуджерел, що дозволяє простежити відношення Російської держави до солянихпромислів на території нинішнього Донбасу в зазначений період, вивчити питанняпобудови на Торі в 1664 р. казенних варниць, а разом з тим і заведення тутпостійного солеваріння, питання забезпечення варниць робочими руками,інструментами, збуту солі і ціни на неї. Особливість цієї групи джерел полягаєще й в тому, що в цілому за ХVІІІ ст. вона доступна дослідникам (законодавчіакти зібрані у відомій публікації «Повне зібрання законів Російськоїімперії»), але, на жаль, ще мало використовувалася ними.
До законодавчихактів близькі за змістом актові матеріали. Насамперед, до них належать рішенняБоярської думи, Сенату, Камор-колегії, Головної соляної контори, а такожмісцевих державних установ. Незначна частина цих документів публікувалася врізний час25, однак більшістьз них відклалася в архівах (найбільше в фондах 13, 16, 210 та 248 Російськогодержавного архіву давніх актів; в фондах 1800 і 1805 Центрального державногоісторичного архіву України).
Найбільш чисельнугрупу джерел складають документи діловодства. Серед них особливо виділяєтьсякомплекс документів Бахмутської соляної контори26 і Торських соляних заводів27, що містять інформацію про технічне оснащення промислів,обсяг виробництва солі, ціни на сіль і район її реалізації, а також прозабезпечення промислів робочими руками, оплату праці різним категоріям працівників,умови їх праці та проживання і т.ін. До цих матеріалів за змістом дуже близькийкомплекс документів Головної соляної контори28, у яких ці питання відбилися в межах усієї Росії.Особливо цінні в цьому комплексі матеріали про перебудову соляних промислів наТорі в 40-х рр. ХVІІІ ст., що здійснювалася під керівництвом назначеного в 1737р. керуючим промислами надвірного радника, члена Санкт-Петербурзької Академіїнаук Г.Ф.Юнкера.
Не менш важлива вдослідженні проблеми і діловодна документація, що відклалася в архівах установцентральних29 і місцевих30 органів влади. Поряд зпереліченими вище питаннями, вона дозволяє дослідити доставку місцевимнаселенням дров на промисли, вугілля для ковальських робіт, заліза длявиготовлення сковорід, а також ринки збуту і ціни на них та на виварену сіль.
Значну цінністьскладають матеріали описів промислів, що збереглися в мандрівних запискахГ.Ф.Юнкера31 і Й. А.Гільденштедта32. Якщо першийопис дає уявлення про стан промислів у середині 30-х років ХVІІІ ст., то другий- описує їх майже через 40 років. Опис Гільденштедта цінний ще й тим, що вньому порівнюються варниці, збудовані в 40-х роках під керівництвом Г.Ф.Юнкераз тими, що будувалися в другій половині ХVІІІ ст.
Деякі додатковіфакти про соляні промисли Донбасу у ХVІІІ ст. наявні в мемуарній та художнійлітературі того часу. Якщо генеральний підскарбій Яків Маркович у своїхщоденниках повідомляє про умови виварки солі, місця її реалізації33, то мандрівний поет КлиментійЗіновіїв, що відвідав на початку ХVІІІ ст. промисли, залишив у своїх віршахопис тяжких умов праці солеварів і робітних людей34.
Таким чином, наявніджерела, дозволяють суттєво доповнити наявні в літературі відомості пророзвиток соляних промислів на Торі та в Бахмуті й дати всебічну характеристикуїх стану в ХVІІ- ХVІІІ ст., оцінити їх значення в забезпеченні сіллю перш завсе Слобідської та Лівобережної України, а також південно-західних провінційРосії, показати їх роль в проведенні перших геологічних розвідок на територіїнинішнього Донбасу й зародженні та розвитку не лише соляної, але й вугільної таметалургійної промисловості.

Розділ 1.
ОРГАНІЗАЦІЯВИВАРКИ СОЛІ І УПРАВЛІННЯ ПРОМИСЛАМИ
Початковий етапсолеваріння в Донецькому краї через відсутність достовірної інформації не можнавважати визначеним остаточно. Деякі дослідники допускають, що на Торі (із ропиТорських соляних озер) сіль виварювали «ще в дотатарські часи», іншівитоки солеваріння у цих місцях датують добою скіфів, чи більш загально — «до нашої ери»1.Однак ні писемні, ні речові джерела цей висновок не підтверджують. У той же часдослідження С.Плетньової про наявність у межиріччі Дінця й Казенного Торця«постійних половецьких зимовищ»2 дають можливість допускати, що саме соляні джерелаприваблювали до цього району половців, а дехто схильний вважати, що боротьба засоляні озера між руськими князями й половцями була головною причиною походуновгород-сіверського князя Ігоря проти половців у 1185 р.
Перші згадки вписемних джерелах про Торські соляні озера відносяться до кінця 60-70-х роківХVІ ст.3 За розписомДонецьких сторож і станиць князя М. Тюфякіна і дяка Ржевского 1571 р. станичнимголовам пропонувалося «стояти на Дінці, при соляних озерах»4. До кінця ХVІ ст. відносятьсявідомості про Торські соляні озера у «Книге Большому чертежу». Невиключено, що саме ченці Святогірського монастиря, що згадується уже на початкуХVІ ст. користувалися місцевими соляними джерелами для забезпечння не лишевласних потреб, але й для продажу солі, адже до середини 60-х рр. ХVІІ ст. вониутримували на Дінці паром для переправи через ріку чумаків, що їхали на Тор засіллю та поверталися з промислів5.Правда, Д.Багалій, а за ним і А.Слюсарський вважали, що початок солеваріння наТорі варто віднести до 1599-1600 р., тому що гарнізон збудованої в ці роки завказівкою московського царя Бориса Годунова Б.Бельським при гирлі р. ОсколуЦареборисівської фортеці не тільки користувався торською сіллю, але йзобов'язаний був нести охорону Торських соляних промислів6.
Хоча на початку ХVІІст., у період іноземної інтервенції і селянської війни в Росії, кримськимтатарам удалося зруйнувати Цареборисів, але промислова діяльність на Торськихозерах не припинялася. Про це переконливо свідчать повідомлення про приїзд наТор за сіллю жителів прилеглих міст Росії і Лівобережної України. Так, надізнанні в канцелярії Розряду (військового відомства Московської держави) 27травня 1622 р. (за старим стилем), А.Васильєв, син рильського гарматника,указував, що він 3 роки тому «прийшов до Бєлгорода» і того ж року(1619 — В.П.) відправився на Сіверський Донець з бєлгородцем Опашком Маденовим«сіль варити і для звіриного бою і для меду». Під час промислу бувзахоплений татарами в полон. З полону йому вдалося втекти. Зиму він провів у Бєлгороді,а навесні — разом з тим же Маденовим знову відправився на Тор. На цей раз сільвони не виварювали. Маденов, добувши звіра, повернувся додому, а він залишивсядо «Петрова дня» у Святогірському монастирі. Потім з українськимичумаками «пішов до литовського м. Голтви, а звідтіля — до Києва. Зиму вінпровів у Печерському монастирі, а навесні, на Велике говіння, з чумаками зновуподався на Тор. З Тора пішов до м. Валуйки, відкіля його місцевий воєводавідправив до Москви для дачі показань у Розряді про своє перебування вПольсько-Литовській державі7.
Про солеваріння наТорі в той же час повідомляє також і бєлгородець Матюшка Сидоров, котрий у 1621р. „ходив на Тор сіль варити“. Відтіля з донськими козаками вінвідправився „до Польщі воювати проти турок“. Це дає підставистверджувати, що на Тор приїжджали за сіллю і донські козаки. На Тор Сидоровповернувся у 1622 р., де і був узятий під варту та відправлений на допит добєлгородського воєводи. На допиті він повідомляв, що багато хто з бєлгородців»на Торі сіль варять«8.Про те, що „з українних міст мешканці сіль варять“ на Торі свідчитьскладена у 1623 р. відписка валуйського воєводи В.Ляпунова, у якій говоритьсяпро напад на Тор у цьому ж році татар9.
Найбільш чітку уявупро стан солеваріння на Торі на початку XVII ст. подає звернення до московськогоцаря валуйчанина Поминка Котельникова 1625 р.: »… соляні озера відЦарева городища (після зруйнування у 1607 р. татарами Цареборисова в джерелахчасто зустрічається назва Цареве городище — В.П.) верст із 30. І нині при тихозерах з Бєлгорода, з Валуйок, з Осколу, з Єльця, з Курська, з Лівен, зВоронежа, приїжджі люди щорічно варять сіль, а від татар будуютьукріплення". Сам Поминко влітку цього ж року їздив на Торські озера іварив «про себе» сіль. Під час його перебування на Торі на них двічінападали татари «чоловік по 20, і по 30, і більше, і божею милістю чогосьлихого їм нікому не учинили»10.
Таким чином,приведені вище факти переконливо свідчать, що на початку ХVІІ ст. улітку на Тордля виварки солі приїжджали щорічно жителі порубіжних міст і сіл Росії таЛівобережної України. Це свідчить про те, що населення як Лівобережної України,так і півдня Росії влітку, у вільний від польових робіт час, коли концентраціяропи в Торських соляних озерах була найвища, масово направлялося туди длязаняття соляним промислом. Цьому сприяло не лише розташування соляних озер, алей можливість безмитної виварки солі не тільки для задоволення власних потреб,але й для продажу, щоб відшкодувати затрати, зв'язані з поїздкою на промисел.
 Напади татар напромисли та на чумацькі валки в дорозі змушували солеварів об'єднуватися уватаги і приїжджати на Тор цілими партіями по декілька сот чоловік. Біля озервони розташовувалися «табором», оточуючи себе возами з метою захистувід раптових татарських нападів і варили з озерної ропи сіль стільки, скількихто міг виварити в привезених з собою казанах та на заготовлених по дорозідровах. Із листа того ж Поминка витікає, що приїжджі солевари мало того, щорозташовувались біля озер табором, вони ще й стали зводити якісь оборонні спорудита церкву, де можна було б помолитися богу, просячи у нього сприятливих умовдля заняття соляним промислом. Можна здогадуватися, що богослужіння в ційцеркві відправляли монахи Святогірського монастиря, які також виварювали сільна Торі. Протягом 2-3-х тижнів приїжджі солевари виварювали таку кількістьсолі, яку були в змозі своїм транспортом доставити додому, а ті, хто торгувавсіллю, розвозили її по містах і селах, заробляючи чималу суму грошей, оскількитільки на двоволову мажу чумаки вантажили до 60 пудів солі.
У зв'язку іззагрозою постійних набігів татар, солепромисловці південно-західних міст Росії,як свідчить лист Поминки Котельникова, уже на початку ХVІІ ст. звертаються домосковського царя з пропозицією побудувати біля соляних озер острог і направитидля охорони промислів стрільців, а під прикриттям острогу завести казенніварниці, які, на їхню думку, будуть приносити чималий прибуток царській казні,оскільки за сіллю приїжджає багато людей як із Росії, так і з України. Так, усвоєму зверненні до царя Поминко Котельников писав: «Вели, государь,устроить свои государеве варницы, и вели сделать острог, и ратным людям вели,государь, для бережения в том острожке быть, и государевой казне будет прибыльнемалая, так как к варницам учнут приезжати для соляной покупки изо всейУкраины, из Северы торговые люди; а которые охочие люди в тех варницах учнутьпро себя соль варить и те охочие люди за бережением ратных людей учнутгосудареви давати своих промыслов десятый пуд соли»11.
Ймовірно, цяпропозиція і визначила рішення московського уряду приділити більше уваги цьомурегіонові. В 30-40-х рр. воєводам сусідніх до промислів міст постійно надходиливказівки стежити за тим, що відбувається на Торі: чи не приходять сюди з метоюпоселення вихідці з України та повідомляти про все, що там відбувається, московськувладу.
З організацієюЧугуївського козацького полку у 1639 р. чугуївським козакам було доручено разомз валуйчанами і бєлгородцями охороняти цю ділянку московського кордону.Основним сторожовим пунктом на правому, так званому «кримському»,боці Сіверського Дінця на початку 40-х років ХVІІ ст. був Святогірськиймонастир. Царська грамота чугуївському воєводі від 21 березня 1644 р.зобов'язувала: «И ты б сославься в Белгород с Никитою Бабарыкиным, велелбыти у Святогорском монастыре чугуевским служилым людям трем человекам сбелгородцами — служилыми людьми вместе, а отпускал бы их в Святогорскиймонастыр на байдарах со всякими запасы и велел быти в Святогорском монастыренеотлучно по три месяца, а посылал бы у Святогорский монастыр чугуевцевнеоткладно, чтоб без служивого чина в монастыре не было. А как чугуевцев уСвятогорский монастыр на смену валуйчан пошлешь и ты б им приказал, чтоб ониСвятогорский монастир приняли у валуйчан со всеми строениями, и чугуевцамприказал бы, чтоб они в Святогорском монастире были с великим бережением, чтобнад ними татары… украдом и обманом никакого дурна не сделали ...»12.
Цим же часомдатується будівництво за вказівкою московського царя чугуївськими козаками нар.Торі, при татарській переправі, острожка, що згадується в царській грамотівід 14 грудня 1646 р., у зв'язку з тим, що 20 чугуївських козаків зп'ятидесятником Афонею Карнауховим, «не дождався смены» у листопадізалишили острожок «и съехали в Чугуев...»13. Цар розпорядився розшукати винних, покарати їх івідправити дослужувати до кінця встановленого терміну. Цілком ймовірно, щорозташований при Торській переправі острожок не забезпечував охорони солянихпромислів, тим більше, як свідчить царська грамота, чугуївські козаки ставилисядо своїх обов'язків недбало.
З цим острожкомдехто з краєзнавців схильний пов'язувати початкову історію м.Тора (нині — Слов'янська)14, вважаючитакож, що на той час на Торі вже існували казенні соляні заводи15. Однак джерела цей висновок непідтверджують. Про це переконливо свідчить царська грамота на ім'я валуйськоговоєводи Голенищева-Кутузова від 1 травня 1648 р., у якій зазначається, щонаправлені до Цареборисова і Святогірського монастиря станичники повиннірозпитати у старців: «у яких урочищах і чи багато людей прийшли для нашоїсправи і для міської заїмки та поселення». Станичники повинні були зіСвятогірського монастиря дібратися до Тору і до соляних озер і обстежити всізаїмки16, щоб з’ясуватинаявність у цих місцях населення.
 У відповідіяблонівського воєводи Г.Куракіна на царського листа від 12 травня 1653 р.повідомлялося, що воєвода відправляв на Тор станичників і велів їм розпитатичеркас, (українців), які, за наявними у царя відомостями, нібито поселилися наТорі, «звідкіля вони прийшли, з якою метою (для солеваріння чи дляпоселення), хто у них отамани і скільки їх, які фортеці і слободи нимизбудовані?». Після повернення станичники повідомили, «що старціСвятогірського монастиря розповідали їм, що прийшло на Тор закордонних черкасчоловік з 400 без дружин, без дітей, не на життя, а для соляного промислу, ахат у них і фортець ніяких немає. Розташувалися вони біля озер табором, отаману них черкашенін Іван Лисий з м. Полтави, а наваривши солі, підуть вони досвоїх домівок. А інші черкаси також приїжджають для виварки солі і живуть наТорі тижнів по два і по три»17.
Таким чином,приведені вище факти, на наш погляд, переконливо свідчить, що в середині ХVІІст. на Торі ще не було ні постійного населення, ні постійного солеваріння. Щодозгаданого вище острожка при Торській переправі можна допустити, щобезвідповідальне ставлення до своїх обов'язків чугуївських козаків призвело дойого зруйнування під час чергового нападу татар. Цей висновок, на наш погляд,підтверджує і той факт, що в 1646 р. козацькому голові Протасєву, щосупроводжував кримських послів до Торської переправи, пропонувалося«підібрати на Торі місце, описати і нанести його на карту..., де можнабуло б збудувати місто, щоб воно було близько до ріки і до соляних озер, а відзлодійських нападів усяких військових людей було добре захищене».Оглянувши місцевість Протасєв дійшов висновку, що найбільш зручне місце длябудівництва міста при Маяцькому озері, оскільки поруч знаходився ліс, а в Дінціхороша вода18. Правда, усвоєму повідомленні Протасєв скаржився, що українські козаки прогнали його зТору і не дозволили обстежити всю місцевість.
Отже, уточнюємо в40-50-х роках на Торі не існувало ні постійного населення, ні постійногосолеваріння. Чумаки («солепромисловці») влітку приїжджали сюдивеликими валками і безмитно виварювали сіль не тільки для власних потреб, але йдля реалізації її на ринках. Цей висновок підтверджує також царська грамотакороченському воєводі 1648 р., за якою короченці, що виварювали сіль на Торідля власних потреб звільнялися від сплати мита на користь казни: "… зкороченців, дітей боярських, і козаків, і стрільців, що варитимуть сіль на Торідля себе, а не для продажу, і ти б з тієї солі мита не брав«19. У 1647 р. хотмиський воєводазвертався до чугуївського за дозволом виварювати сіль на Торі хотмисьцям. У1648 р. з аналогічним проханням звернувся і бєлгородський воєвода. Всі цізвернення підтверджують висновок про відсутність постійного солеваріння, іпоселення на Торі. З них витікає, що сюди влітку приїжджали жителі зпівденнозахідних міст Росії та Лівобережної України за сіллю, і що охоронупромислів несли чугуївські козаки. Солевари по дорозі до соляних озер внайближчих лісах запасалися дровами і в привезених із собою казанах виварювалистільки солі, скільки могли завантажити на свої мажі (чумацькі вози) тазабезпечити в першу чергу власні потреби, тим більше, що поїздка на Тор засіллю була справою досить небезпечною і вимагала не тільки відповідноїекіпіровки, а також і певних навиків.
У 1648 р.московський уряд дає вказівки воєводам порубіжних міст різними заходамизаохочувати до поселення на Торі вихідців з України. Так, у квітні цього ж рокухотмиському воєводі була направлена царська грамота, у якій указувалося:направити з Хотмиська до Литовської землі, до Миргорода й інших міст, дляпровідування чи не бажають литовські люди на Тор і на Мерчик переселитися»для городового строения". Воєводські посли після повернення зПольської держави доповідали в Хотмиську, що, в зв'язку з подіями Визвольноївійни, не вдалося знайти бажаючих для поселення на Торі20.
Того ж місяця 1648р. була направлена царська грамота і бєлгородському воєводі А. Бутурліну, вякій указувалося побудувати на р.Торі «жилой город со всякимикрепостьми»21. Длябудівництва міста пропонувалося направити з Бєлгорода, Курська, Лівен, Єльця,Орла, Осколу, Єфремова і Черні дітей боярських, козаків, станичників,гарматників — всего 300 чоловік кінних і 200 піших; спорядити вЦарево-Олексієві (Новому Осколі — В.П.), Осколі (Старому Осколі) і Бєлгороді 8суден з провіантом і зброєю (п'ятьма пищалями)22.
У відповідь на цюграмоту воєводи звернулися до царя з листами, у яких скаржилися, що череззайнятість служивих людей нікого їм послати для зведення міста на Торі.Аналогічні грамоти воєводи також направили до Боярської Думи. 30 квітня цього жроку питання про будівництво міста на Торі розглядалося на засіданні Думи, якаприйняла рішення просити царя скасувати указ про будівництво цього року містана Торі23. Хоча джерела і неназивають причин відміни Думою царського указу, можна припустити, що основнуроль відіграли події Визвольної війни на Україні і загострення соціальногостановища та масові виступи населення в містах півдня Росії24.
Матеріали листуванняРозряду з місцевими воєводами в 60-х роках дозволяють стверджувати, що царськийуряд уважно стежив за всім, що відбувалося в Середньому Подонців'ї, особливо заприходом на Тор українського населення, і вимагав повідомляти йому про прихідбажаючих поселитися в цих місцях. В основному уряд розраховував на вихідців ізПравобережної України, що після 1652 р. стали масово переселятися в межі Росії.
З повідомленняворонезького воєводи Хрущова довідуємось, що в 1660 р.«из черкасскихгородов» прийшло до Воронежа для донських служб і для виварки солі 757чоловік черкас і просили влаштувати їх на Воронежі25. У відповіді на листа Хрущова від 5 червня того ж року вцарському наказі вказувалося направити їх на Тор «для бережения от приходавоинских людей… на государеву службу»26. Бєлгородському воєводі, у віданні якого на той часперебували ці території, вказувалося направити з ними дворянина або синабоярського, «отпустить наряду, зелья и пороха», а також наказати йому«на Торе для бережения от воинских людей учинить крепость пристойную и техвсех людей, что пришли на государеву службу на Тору, и соляной промыселоберегати ...»27.
З відписокбєгородського воєводи Г.Ромодановського видно, що до цього часу значнорозширилося солеваріння на Торі, що солевари будували біля озер«курені» і починали переходити до постійної виварки солі. Однак частітатарські напади перешкоджали не тільки розвиткові промислу, але й поселенню наТорі переселенців із Правобережної України. Так, в одній з відписокРомодановського вказувалося, що в травні 1660 р. під час нападу великоготатарського загону на торських соляних озерах солеварів побили й у полонзабрали, а курені вщент розорили28.У зв'язку з цим стають більш зрозумілими заходи царського уряду, спрямовані назміцнення цієї ділянки південних кордонів.
Відписка Г.Ромодановськоговід 2 червня 1660 р. свідчить, що на Тор був відправлений С.Кошелєв разом з 757переселенцями, що просили улаштувати їх «на Воронеже»29. Після прибуття на Тор Кошелєвобстежив місцевість і прийшов до висновку, що на Торі неможливо побудувати містота відповідним чином укріпити його. Головними перешкодами він вважаввідсутність якісної води (місцева вода не тільки в колодязях, але й КазенномуТорці була солона) і віддаленість від лісу. У листі, направленому воєводі зТора, він указував, що в 5 верстах від р.Тор знаходиться Маяцьке озеро, біляякого можна побудувати місто, тому що поруч знаходиться ліс, а в Дінці гарнавода для пиття. Кошелєв просив у воєводи дозволу на побудову міста біляМаяцького озера. У відповіді воєводи на листа Кошелєва висловлювалася згода набудівництво міста, «где пристройно, у крепких местах», щоб воно моглоперекрити татарські переправи на Торі та було поблизу соляних озер, «чтобтатарове озер не отняли»30.Однак поки Кошелєв добивався у воєводи дозволу на зведення міста біля Маяцькогоозера, прибулі з ним черкаси «розбіглися». Повідомивши про це воєводув листі від 9 жовтня того ж року, Кошелєв просив порадити, що робити йому далі.У відповідь на цього листа Кошелєва воєвода розпорядився «наряд иприпасы» перевезти до Цареборисова, що заново був відбудований на коштимосковського патріарха, а самому повернутися до Бєлгорода 31.
З невдалоїекспедиції С.Кошелєва уряд, мабуть, зробив висновки, що з одними черкасамиважко побудувати місто на Торі й захищати його. Тому в новій царській грамотітому ж Г.Ромодановському від 16 квітня 1663 р. пропонувалося: для захисту віднападів військових людей і для охорони соляних промислів на Торі побудувати«стоялый острог со всеми крепостьми», біля острогу, від острогу доозера і біля озера, де сіль варять, аж до лісу поставити надовби, щоб служилимлюдям до озер можна було безстрашно і надійно їздити, а служилих людей у тімострозі улаштувати на вічне життя із порубіжних міст, що за Бєлгородськоюлінією32.
Хоча виконання цьогорозпорядження, як свідчить листування Г.Ромодановського, було зв’язане збагатьма труднощами, але все ж таки 8 червня 1663 р. з Бєлгорода на Торвідправили з боярським сином Я.Філімоновим 600 рейтар, солдат і вихідців зУкраїни «для городового строения», а також 50 зведенців (примусовихпоселенців) з Валуйок, 50 — з Чугуєва і 12 — з Харкова для поселення «навічне проживання»33.Після прибуття на Тор і ознайомлення з місцевістю Я.Філімонов також прийшов довисновку, що найбільш зручним місцем для побудови міста є район Маяцькогоозера.
Про спорудження підкерівництвом Філімонова Маяцького острогу влітку 1663 р. свідчить не тількийого записка воєводі, але й скарга настоятеля Святогірського монастиря Гавриїлавід 1666 р. У цих документах відзначається, що на той час поруч з Маяцькимиозерами виріс не тільки острог, але й «жилой город». Настоятельмонастиря випрошував у царя гроші на його утримання, скаржачись, що Філімонов,після зведення Маяцького містечка, відняв у монастиря «перевіз» ічастину угідь, якими «издревле» володів монастир. Біля Маяцькогомістечка побудував через Сіверський Донець міст і став збирати на ньому мито вцарську казну, через що монастир позбувся прибутків від перевозу через СіверськийДонець солепромисловців, що направлялися на Торські озера 34.
Висновок прозведення біля Маяцького озера в 1663 р. укріпленого містечка підтверджується іповідомленням воронезьця С.Тітова, що був направлений на Тор у 1665 р. длядобудови містечка Маяки і виварки солі на «государя». У складеномуним описі зазначається, що «місто Маяки він добудував і зведенців дворамиулаштував, а біля посаду рів і надовби та усякі інші укріплення побудував»35.
Після побудовиМаяцького воєводі поступила царська грамота, в якій вказувалося завести соляніварниці на Торі і варити сіль на «государя». Для влаштування варницьприказано було доставити на Тор з Єльця 100 казанів36. Будівництво казенних варниць воєвода доручив бєлгородцюСтепану Перцову. Разом з Перцовим на Тор 27 травня 1664 р. відправили для«оберігання від приходу військових людей» 88 стрільців, дляобслуговування варниць 215 робітних людей і 15 «целовальников»(державних службовців) 37.Правда, з Єльця доставили лише 40 казанів та інший солеварний інвентар. Залітній сезон 1664 р. під наглядом С.Перцова наварили 5558 пудів солі, з яких5158 пудів відправили до Бєлгорода38.
У 1665 р. Перцова напромислах змінив С.Тітов, при якому в тих же 40 казанах за літо виварили 9331пуд солі. З них 7211 пудів відправили до Бєлгорода39. Складені Тітовим «строельные книги»(описи)містечка Маяк і соляних варниць при Торських озерах інформують про стан якприватного, так і казенного солеваріння. Їх співставлення переконує, що останнєв порівнянні з першим було досить незначним. Якщо в куренях приїжджих солеварівз Цареборисова, Чугуєва, Салтова, Нового Осколу, Усерда, Рибінська, Сум,Харкова, Землянська, Змієва, Лебедина, Охтирки, Колонтаєва, Котельви, Брянська,Богатського, Боровського, Олешні, Полтави, Кузьмінська, Земковська, Ігрунськанараховувалося 418 казанів (у 323 з них виварювали сіль 648 хазяїв і їхробітних людей, а 95 казанів пустували, тому що хазяї і роботні людироз'їхалися по домівках), то казенну сіль виварювали лише в 40 казанах. Заповідомленням отамана приїжджих солеварів І.Ольховського влітку на Торськіозера для виварки солі з південно-західних повітів Росії та з ЛівобережноїУкраїни приїжджало до 10 000 і більше чоловік і варили вони сіль «как каводоволь возьмет, недели по 2 и по 3»40.
Однак, як казенне,так і приватне солеваріння велося нерегулярно. Причини цього крилися не тількив поганому забезпеченні казенних варниць рабітними людьми, але й у частихнападах татар на промисли, на приїжджих солеварів на шляху до промислів і зпромислів додому, а також і участю місцевого населення, робітних людей тасолеварів у козацьких повстаннях та інших формах протесту проти зловживаньмісцевої влади й поширення феодального гніту на окраїни. Тому не дивно, що втой час на різних рівнях приймалися рішення про будівництво оборонних споруд нетільки біля самих промислів, але й уздовж дороги від Сіверського Дінця на Тор.З цією метою в квітні 1666 р. на Тор направили В.Струкова і доручили йому«вимірити й описати місця, якими нападають на Торські озера татари та якіукріплення варто було б збудувати біля них, щоб тими „крепостьми Торскимозерам и Маяцкому острогу быть в защите“41. Обстеживши місцевість, В.Струков прийшов до висновку, щоМаяцький острог збудований не на вигідному місці: „государевым украиннымгородам и Торским озерам не в защиту“. На його думку, острог варто було бперенести із правого берега Сіверського Дінця на Тор і побудувати білятатарської переправи. Для цього він пропонував направити на Тор влітку до 2000чоловік, з якими можна було б побудувати за літній час усі необхідніукріплення.
З відписок воєводивидно, що намічене будівництво оборонних споруд влітку 1666 р. не булоздійснене. Головною причиною, мабуть, послужила хвороба воєводиГ.Ромодановського і зайнятість „ратних людей“ на інших службах 42.
У зв'язку зпочастішанням наприкінці 60 — на початку 70-х рр. набігів татар, а такожзаколотом І.Брюховецького та участю солеварів у ньому, а після і в повстанні С.Разіна в 1668-1670 рр., на Торі не варили солі ні казна, ні приїжджісолепромисловці43. Це змусиловладу приймати більш енергійні заходи не тільки щодо зведення оборонних спорудбіля Торських озер, але й по наданню пільг як для місцевих, так і приїжджихсолеварів.
ВідпискаГ.Ромодановського до Розряду від 12 січня 1677 р. свідчить, що за указом царя в1676 р. на Тор була споряджена спеціальна експедиція на чолі Р.Масловим, якій доручалось»у тих місцях для захисту від приходів військових людей побудувати містоза назвою Соляне і призвати на поселення в ньому із «малороссийскихзаднепровских мест черкас»44.У цій же відписці далі зазначається, що в 1676 р. «на Торских озерахпоставлен острог, башты построены, обламы и каты накочены, но других укрепленийне достроено, а жителей из малороссийских городов пришло и дворами построилисьчеловек 245»45.
У січні 1677 р. намісце Р.Маслова на Тор був відряджений Б.Протасов з дорученням не тількизавершити будівництво міста, але й «усякі будівлі, і заводи, і людейперевірити, і все це занести до переписних книг»46. Фрагменти з переписних книг Протасова недозволяють дати повної характеристики стану соляних промислів, але з розповідівідправленого до Розряду з ними Ф.Алексєєва видно, що в середині 70-х рр. наТор за сіллю протягом літа приїжджало до 10 000 чоловік 47. Черкаси, що поселились в Соляному містечку,просили владу добавити «наряду, и зелья, и свинцу», тому що татари своїминападами перешкоджали не тільки виварювати сіль, але й доставляти дрова напромисли. Напади татар, перебої в доставці продуктів, зловживання місцевоїадміністрації призвели до масових втеч жителів із Соляного містечка і йогозапустіння наприкінці 70 — на початку 80-х рр., що, природно, не могло непозначитися на розвитку промислів48.Найбільших втрат завдав напад кримської орди в 1679 р., в результаті якого буврозорений Святогірський монастир, а його ченці разом з настоятелем потрапили дополону.
У зв'язку з цимцарський уряд змушений був ужити ряд заходів для забезпечення нормальної роботисоляних промислів. 11 травня 1681 р. Боярська дума, обговоривши скарги жителівСоляного, прийняла рішення скасувати збір мита як з приїжджих солеварів, так із місцевих жителів, що доставляли сіль в інші міста для обміну на продуктихарчування з 1681 до 1687 року49.
На Тор також булонаправлено бєлгородського воєводу Хованського з дорученням перевірити всіукріплення і подати пропозиції щодо зміцнення обороноздатності району.Користуючись планами В.Струкова, він зробив висновок, що на Торі вартозбудувати велике місто, яке зможе захистити від нападів різних «військовихлюдей» як черкас (українських переселенців), так і солепромисловців, щоприїжджали сюди для виварки солі50.
У 1684 р.бєлгородському воєводі Шеїну була направлена царська грамота, в якійпропонувалось «для захисту від нападів військових людей… від містаІзюма… вниз по Дінцю, по степу і по урочищах через Черкаський ліс і ГолуДолину, по Торцю (Сухий Торець — В.П.) до ріки Тору (Казенний Торець — В.П.)насипати земляний вал і збудувати різні дерев'яні укріплення, де які можливо, авід гирла Торця вздовж лівого берега Тору, до його впадіння в Донець, збудуватитакож земляні укріплення; містечко Маяки з попереднього місця перенести догирла ріки Тор, де вона впадає у Сіверський Донець»51.
Відпискабєлгородського воєводи і «строельная книга» (тобто звіт харківськогополковника Г.Дінця, під керівництвом якого виконувалися ці роботи) свідчать, щозначна частина запланованих робіт улітку 1684 р. була виконана. Однак, черезнеявку служилих людей з південно-західних повітів Росії, Торська укріпленалінія залишилася незавершеною. В ході зведення різного виду укріплень зурахуванням особливостей місцевості ( в степу — земляних валів з дерев’янимивежами, в лісах і байраках — засік, на болотистих ділянках — надовбів збитихнавхрест колод і вкопаних у землю) у межиріччі Казенного Торця та СіверськогоДінця в 1684 р. було побудовано ще одне укріплене містечко, в районі згадуваноїз кінця XVI ст. Козацької пристані, при гирлі Казенного Торця, яке на першихпорах називали просто Городок, а з початку XVIII ст. (у зв'язку з перенесеннямйого після затоплення повінню на більш підвищену місцевість) і по нині за нимзакріпилася назва Райгородок (селище міського типу Слов'янського районуДонецької області). До нього передбачалося переселити маячан, але вони,посилаючись на те, що «кормятся» доставкою дров на соляні заводи,відмовилися переселятися до нового містечка. Тому в цьому ж році булопризначено осадчим Городка С.Бронку, який і став «скликати» мешканцівдо нового містечка52.Зведенням Торської лінії московська влада намагалася не тільки захистити віднападів татар Торські соляні промисли й Святогірський монастир, але й найбільшнебезпечну ділянку південного кордону, через яку в центр Росії вела найкоротшаіз Криму дорога — Ізюмська сакма. До речі, у XVIII ст. Торська лініярозмежовувала Землі Війська Запорозького та Слобідських полків і згадуєтьсявона в багатьох дослідженнях під назвою Барвінківської стінки.
Постійна загрозататарських нападів, а також порівняно низька концентрація солі в ропі Торськихсоляних озер змушували місцевих солеварів шукати нові соляні джерела з більшвисокою концентрацією ропи. Очевидно, часті набіги татар і визначили те, щопошуки, в основному, велися на лівому боці Сіверського Дінця. В результаті чогоу 1681 р. мешканцями Соляного І.Клушиним і його батьком Тимофієм були розвіданісоляні джерела на правому березі Чорного Жеребця. У тому ж році вони звернулисядо чугуївського воєводи Г.Косагова з проханням дозволити їм виварювати сіль уцих місцях53. У 1689 р.Є.Сазонов «с товарищи» знайшли соляні джерела і на лівому боціЧорного Жеребця. До 1690 року по обох боках ріки функціонувало 70 колодязів, зропи яких виварювали сіль. Солеваріння на Чорному Жеребці поклало початокнинішнім населеним пунктам Торське і Кіровськ Краснолиманського районуДонецької області. У той же час ізюмський полковник Ф.Шидловський розпочаввиварювати сіль у своїх володіннях біля с. Співаківки, на лівому березі Дінцяна захід від м. Ізюма, що поклало початок нинішньому селу Заводи Харківськоїобласті.
Щодо початкурозробок соляних джерел на берегах р. Бахмут ( у межах нинішнього м.Артемівська Донецької області), у літературі наявні різні погляди. Цеобумовлено джерелами, якими користуються дослідники. Частина з них ниніопубліковані54 і розкриваютьсуперечку за соляні джерела на Бахмуті між донськими й ізюмськими козаками.Посилаючись на ці джерела, А.Скальковський ще в середині минулого століттявисловив думку, що початок солеваріння на Бахмуті поклали козаки слобідськихполків, хоча він і не заперечував факту, згадуваного в скарзі отамана донськихкозаків Акимова, що козаки Сухарівського юрту (поселення донських козаків налівому березі Дінця — нині с.Ямпіль Донецької області) виварювали там сіль ще в1683 р.55 Історик Донськогокозацтва Є.Савельєв на рубежі ХІХ — ХХ ст. писав, що Бахмутські соляні промислиздавна належали донським козакам56.Донським козакам беззастережно віддає перевагу відкриття соляних джерел наБахмуті і радянський історик К.Під'япольська. Вона пише, що донські козакизбудували на Бахмуті містечко, котре проіснувало всього 2 роки, а в 1701 р.туди прийшли козаки Ізюмського полку, мешканці Тору, Ізюму і Цареборисова,зруйнували це містечко, побудувавши своє та соляні заводи. Масовий перехідмешканців Тора на Бахмут вона пояснює руйнуванням Тора татарами в 1697 р.57. Однак, на наш погляд, найбільшблизька до істини точка зору харківського історика А.Слюсарського, який,аналізуючи матеріали скарг донських і ізюмських козаків, викладені в грамотіПетра І на ім«я ізюмського полковника Ф. Шидловського від 14 жовтня 1704р., вважав, що донські козаки почали виварювати на Бахмуті сіль у 1683 р., алекористувалися місцевими джерелами не постійно (»наїздом"). Під часодного з таких переривів у 1700-1701 р. джерела зайняли ізюмчани і побудувалибіля них свої варниці, а через рік і укріплене містечко Бахмут. Цей висновокпідтверджується рядом джерел, у тому числі й першим описом містечка 1703 р. Уньому відзначається, що «на новооселеному місці на р.Бахмут росіян — торських і маяцьких мешканців — 36 чоловік, черкас Ізюмського полку — торян імаячан — 112 чоловік, донських козаків — 2 і ті зайшли для виварки солі. У тихмешканців 29 солеварних колодязів, 49 дворів, 49 хат, 11 комор і землянок58. За цими ж даними у 1702 р. наБахмуті сіль виварювали в 170 казанах, з яких 140 належали козакам слобідськихполків, а 30 — мешканцям південно-західних міст Росії59.
У лютому 1704 р.надійшов указ Петра І ізюмському полковникові Ф.Шидловському про відпискупромислів „на великого государя“. Рішення уряду передати казніБахмутські соляні промисли викликало протест з боку не лише місцевих, але йприїжджих солеварів. Під керівництвом солеварного отамана К.Булавіна взимку1705-1706 рр. вони розорили промисли, що і послужило поштовхом до початкуповстання донських козаків60.
ЗруйнуванняБахмутських соляних промислів, а також повстання К.Булавіна, під час якого м.Бахмут було одним з важливих його опорних пунктів, сприяли розширенню Торськихпромислів і розвиткові солеваріння в маєтках Шидловських, де у 1709 р.виварювали сіль на 10 сковородах. Але місцева ропа виявилася дуже низькоїконцентрації і виварку солі незабаром було припинено 61. На Торських промислах, навпаки, виробництвосолі розширилося. У 1714 р. тут нараховувалося 234 сковороди, у 188 з нихвиварювали сіль торяни і маячани, а в останніх приїжджі солевари, у тому числіі ті, хто до зруйнування бахмутських заводів віддавав перевагу Бахмутськимпромислам, а також і бахмутчани, що переселилися на Тор. Солеваріння в Бахмутівідновилося в липні 1709 р. за вказівкою Петра І, який наприкінці травня,направляючись з Троїцької фортеці під Полтаву, ознайомився не тільки з містом,але й промислами та розпорядився відновити їх роботу. З того часу воно сталопоступово розширюватися і в 1714 р. тут уже казенну сіль виварювали в 187сковородах62.
У 1715 р. поряд зБахмутськими казні були передані і Торські соляні промисли. На перших порахвони знаходилися у віданні Помісного приказу, а згодом були передані Соляномууправлінню, що в 1725 р. перейменували в Головну соляну контору. У її віданнісоляні промисли Донеччини знаходилися до кінця ХVІІІ ст.
З переходомБахмутських і Торських соляних промислів у відання казни уряд намагаєтьсярозширити на них виробництво казенної солі. У 1718 р. Камер-колегія затвердилауправляючим промислами С.Чиркова (до 1724 р.). Обстеживши стан промислів, 20грудня 1718 р. він повідомляв колегію, що в Торі „варити казенним коштамсіль“ не доцільно, тому що багато витрачається дров, від чого „лісамвтрата велика“. На Торі з однієї сковороди на добу одержували до 50 пудівсолі, а на її виробництво витрачали до 12 возів дров. За рік промисли давали до2000 карбованців прибутку. У Бахмуті за добу виварювали в середньому понад 100пудів солі, а дров витрачали тільки 10 возів63.
Для переконання воб'єктивності висновків Чиркова Колегія направила на промисли ландратаКиївської губернії М.Вепрейського, доручивши йому разом з Чирковим провестипробні виварки солі на обох промислах і вказати який прибуток вони можутьдавати64.
Після приїзду напромисли Вепрейський разом з Чирковим провели пробні виварки солі і в рапорті,поданому до Камер-колегії від 12 січня 1720 р., повідомлялося, що в час приїздудо м. Тору місцеві мешканці виварювали сіль на багатьох сковородах. Проби булопроведено тільки на трьох. За добу отримано від 20 до 30 пудів солі. Далівідзначалося, що в Торі сіль вариться тільки „у сухменное время“, бопід час дощів опріснюються озера і сіль варити не вигідно65.
У січні цього ж рокуЧирков виїхав до Співаківки для обстеження місцевих соляних заводів, „якібули приховані“. У Співаківці він також провів пробні виварки солі. Уповідомленні колегії від 26 січня 1720 р. вказується, що співаківські соляніколодязі засипані і засмічені та прісною водою затоплені. Їх розчистили іпровели пробні виварки солі. Під час проб з 26 лютого до 9 березня в середньомуодержали з однієї сковороди по 16 пудів і 10 фунтів солі. Собівартість соліскладала 8 копійок. У записці вказувалося також, що проби проводилися у»весняний час" і що побудовані взимку печі ще «не осохли»,а коли виварювати сіль влітку, то може бути «проти зазначеного в двоєбільше». У цій же записці Чирков і Вепрейський вимагали дозволу нарозробку Співаківських соляних джерел66.
Згідно з рішеннямколегії від 16 травня 1720 р. їм було направлено «указ и велено…вышеписанные Спиваковские заводы размножити»67. 12 липня 1720 р. Чирков направив до Камер-колегії листа,в якому зазначав, що соляна ропа в Торі гірша за співаківську і бахмутську івимагав дозволу припинити виварку солі в Торі. 9 серпня колегія направляєВепрейському і Чиркову відповідь, в якій зобов'язує їх відновити Співаківськізаводи, а на Торських — сіль не виварювати до нових розпоряджень. Наявні в Торісолеварні сковороди й інший інвентар, придатний для виварки солі, перевезти наСпіваківські заводи. У Співаківку також пропонувалося переселити торськихсолеварів і робітних людей68.
Однак Співаківськізаводи не виправдали сподівань. Сіль виварювалася тут з великими перебоями.Чирков і Вепрейський не змогли налагодити виробництво солі в таких розмірах,щоб давати казні від Співаківських і Бахмутських промислів в рік 328 500 крб.притбутків69. Залишенийзамість них керуючим промислами підполковник Н.Львов доповідав у 1726 р. колегії,що Спіківські промисли часто «за полою водой бездействуют», що вонине тільки не дають прибутків, але навіть не забезпечують утримання солеварів. Утой же час торської солі не тільки виварюється більше, але й більші від неїприбутки70. У зв'язку з цим у1726 р. колегія направила на промисли стольника Л.Сенявіна з дорученням намісці розібратися у всьому, провести нові пробні виварки солі в Торі та вСпіваківці, зробивши свої висновки, які з промислів утримувати на казеннікошти, а які віддати на відкуп.
Із рапортуЛ.Сенявіна від 5 лютого 1728 р. видно, що після прибуття на промисли в жовтні1726 р. він розпорядився провести пробні виварки солі. У Співаківці за добубуло виварено 12 пудів солі на одній 5-аршинній сковороді, на що витрачено одинсажень дров. В Торі на таких же сковородах і при такій же затраті дров виварили32 пуда солі на одній зі сковорід, а на іншій — 39 пудів солі за добу. До того жторська сіль виявилася якіснішою за співаківську. У зв'язку з цим Сенявінзаборонив виварку солі на Співаківських промислах і дозволив виварювати сіль уТорі на 50 сковородах… На думку Сенявіна, на Торі, як і в Бахмуті, вигіднобуло варити сіль «на казну», віддаючи сковороди в оренду по 1 крб. і80 коп. за добу71. Такимчином, у жовтні 1726 р. відновилось солеваріння в Торі і було припиненесолеваріння в Співаківці. Однак переселені до Співаківки солевари залишилисяжити там до 1738 р., коли під час татарського набігу їхнє селище було зруйнованетатарами72.
До 1732 р. Торськіпромисли, як і Бахмутські, знаходились на казенному утриманні, але за своєюрентабельністю значно поступалися останнім. Якщо в Бахмуті, за повідомленнямивоєводи С. Коріна, за добу виварювали до 120-130 пудів солі, то в Торі в«кращий час» одержували 40-45 пудів, а в основному — 30 і менше73.
Імператорськимуказом від 21 грудня 1732 р. Торські і Бахмутські промисли віддавалися навідкуп московському купцеві Василю Озерову «с товарищи» (всьогодесятьом купцям) на 10 років на відкуп74. Відкупщики зобов'язувалися щорічно вносити до казни50000 крб. і половину чистого прибутку. У їхнє розпорядження передавалися всібудівлі, устаткування і робоча худоба. За ними закріплювалося право заготівлідров у прилеглих казенних лісах, користування пасовищами і сінокосами. Компаніїнадавалося монопольне право продажу солі на Слобідській Україні. Правда, урядоговорив ціну на сіль: за пуд бахмутської солі — 8 коп, торської — 11 коп75. Контроль за передачею промисліввідкупщикам був покладений на коменданта Бахмутської фортеці підполковника І.Спешнєва. При передачі було складено «опис заводів», згідно з якимвартість будівель, інвентаря, робочої худоби оцінювалася в 16657 крб. 88,8 коп,а разом із сіллю, що знаходилася в коморах — 18386 крб. і 2,2 коп76.
Оскільки відкупщикине внесли вчасно оговореної суми і не подали ніяких «порук», топромисли перейшли до їх рук лише з 1 травня 1733 р. Після десятилітньоготерміну оренди вони зобов'язувалися повернути казні їх у такому ж стані, якимивони були на початок оренди. Зі свого боку Соляна контора зобов'язуваласязабезпечити промисли робочими руками77.Про стан промислів у період перебування їх на відкупі можна судити за кількостювивареної на них солі за 1734-43 р. (табл.1). Вона свідчить, що в 1736-39 р.обсяг виробництва солі був значно нижчий, ніж в усі інші роки. Пояснюється цеблизькістю театру воєнних дій у роки російсько-турецької війни 1735-39 р., атакож епідемією холери що поширилася тут в 1738-39 рр. внаслідок військових дій79. З огляду на те, що, крімказенної солі, в ці роки на промислах виварювали сіль і«вільноварельщики», можна припустити, що загальна кількість солідобутої на промислах, була значно більша. Зі звернення відкупщиків до Соляноїконтори в 1736 р. видно, що в середньому за найм сковорід на Торських промислаху рік казна одержувала по 2 тис. крб.80 Якщоврахувати, що за найм однієї сковороди за добу приїжджі солевари платили 1 крб.80 коп., то в середньому за рік орендувалося більше тисячі сковорід, що прививарці 40 пудів солі на одній сковороді давало близько 40 тис. пудів солідодатково до казенного. Наявні відомості про найм сковорід за окремі роки вБахмуті дозволяють стверджувати, що тут вільноварильницької солі виварювалосязначно більше, ніж казенної (див. табл.2).
Таким чином,приїжджі солевари і місцеві жителі, наймаючи сковороди, виварювали за рікзначно більше солі, ніж казна. Це зумовлювалося недостатком робочих рук, дровдля виварки солі та рядом інших причин. Тому не дивно, що відкупщики,зіткнувшись з усіма цими труднощами, особливо під час російсько-турецькоївійни, у березні 1736 р. звернулися до Соляної контори із заявою про розривконтракту з казною, якщо вона не погодиться закрити солеваріння в Торі.Натомість вони вимагали розширити його в Бахмуті81. У зв'язку з цим Соляна контора доручила комендантовіБахмутської фортеці з'ясувати всі обставини і, якщо припинити виварку солі вТорі, чи погодяться відкупщики платити обіцяну суму казні. Складена І.Спешнєвимна підставі обстеження доповідна записка для Соляної контори дає уявлення пропромисли 30-х років ХVІІІ ст. Ще більш чітко зображено стан промислів вдоповідній записці Г.Юнкера імператриці, складеній наприкінці 1736 р. З цієїзаписки видно, що на Бахмутських заводах сіль виварювалася на 300 сковородах, ікожна з них давала за добу до 130 пудів солі82. У зв'язку з цим було прийнято рішення продовжуватививарку солі в Бахмуті, закривши Торські і Співаківські промисли.
У 1737 р., післяознайомлення з доповідною запискою Юнкера, імператриця призначила йогонадвірним радником і відповідальним за стан Бахмутських і Торських солянихпромислів. Оскільки він не був фахівцем у цій справі, то попросився увідрядження до Німеччини для вивчення стану місцевої соляної промисловості. УНімеччині він пробув до 1739 р., зібравши багатий матеріал про стан соляноїпромисловості в Європі, який зберігається в матеріалах архіву Сенату83. Після повернення до Росії Юнкервивчив ще стан соляних промислів у Старій Русі, а з 1741 р. разом зінженер-капітаном І.Мазовським приступив до перебудови Торських солянихпромислів. Однак, через нестачу коштів, труднощі в забезпеченні промислівробочими руками перебудова просувалася дуже повільно. Незважаючи на вкладеніказною в перебудову 10 000 крб., будівцтво нових вдосконалених варниць, істотнозбільшити виробництво солі казні так і не вдалося. Варто зазначити, що значнийвплив на розвиток промислів мала вільна доставка на ринки Слобідської України з1758 р. маницької і ельтонської солі, а з 1773 р. — й кримської. Вільний продажна Слобожанщині більш дешевої солі і змусив наприкінці 1782 р. уряд припинитисолеваріння в Торі й Бахмуті. Азовська губернська канцелярія заборонила виваркусолі, щоб «не спустошувати лісів». Канцелярія наказала заводськіприміщення залишити «для запасних магазинів», а інвентар«зберігати до нового указу», робітних людей відпустити по домівках,худобу і сіль, що залишилася, розпродати, а виручені гроші передати навлаштування виведених із Криму греків84.
Зазначенірозпорядження Азовської губернської канцелярії свідчить, що закриття солянихзаводів у Торі й у Бахмуті розглядалося як тимчасове явище. У лютому 1798 р.Соляна контора направляє губернаторові Слобідсько-Української губернії листа здорученням направити до Бахмуту і Тору відповідальних людей для обстеженнязаводів і можливості поновлення їхньої роботи з використанням у печах кам'яноговугілля замість дров85. Унаступному році контора пропонує приватним особам узяти заводи на відкуп86. Однак до кінця століття ціпитання не були вирішені і заводи продовжували простоювати.
Таким чином, ворганізації соледобування і керіваництві соляними промислами в СередньомуПодонців'ї, в основному на території нинішнього Донбасу, можна виділити 3періоди: з кінця ХVІ ст. до 60-х ХVІІ cт. сіль із ропи Торських соляних озер виварюваласяприїжджими солеварами (чумаками) у привезених із собою казанах і на дровах,добутих в найближчих до промислів лісах; з 60-х рр. ХVІІ ст. і до початку ХVІІІст. — частково казною і приїжджими солепромисловцями (чумаками); з початкуХVІІІ ст. і до 1782 р. як Торські, так і Бахмутські промисли числилися в рукахказни, але виварка солі на них велася в окремі періоди самою казною абовідкупщиками, а також і вільноварильщиками, що орендували як у казни, так і увідкупщиків сковороди і виварювали сіль не тільки для власних потреб, але й дляреалізації на ринку.

Розділ ІІ
ТЕХНІКА І ТЕХНОЛОГІЯ ТАОБСЯГИ ВИВАРКИ СОЛІ
Питання розвиткутехніки і технології виробництва солі в Торі і Бахмуті дозволяють розкритихарактер виробництва. Необхідність їхнього вивчення диктується такожвідсутністю єдиної думки про розвиток техніки і технології солеваріння вСхідній Європі, у тому числі й в Україні, в історико-економічній літературі.М.І. Павленко й К.І. Заозерська, вивчаючи проблему на матеріалах Росії, прийшлидо висновку, що техніка й організація соляного виробництва протягом трьохсторіч (ХVI-ХVIІІ ст.) залишалися без змін1. Дещо інший погляд, за матеріалами соляних промислівСтарої Руси, висловив Т.С. Рабінович. Він відзначав, що хоча «зміни втехніці були незначними», але «організація процесу солеваріння з 30-хроків ХVIІ ст. по 30-і рр. ХVIІІ ст. істотно змінилася»2. Тому дослідження цього питанняза матеріалами Торських і Бахмутських соляних промислів має важливе значення,оскільки джерела, що зберегли відомості про стан техніки і технології намісцевих соляних заводах, збереглися порівняно краще, ніж по інших промислах.
У розвитку техніки ітехнології виварки солі в Торі і Бахмуті джерела дозволяють виділити дваосновних етапи: перший — з кінця ХVI до початку ХVIII ст., коли приїжджічумаки, а з 60-х рр. ХVII ст. і казна виварювали сіль у невеликих казанах;другий — з початку ХVIІІ ст. і до 1782 р., коли солеварні заводи на Торі і вБахмуті перетворилися у казену мануфактуру і на них виварювали сіль у великих сковородах- чренах. Але на кожному з цих етапів, крім своїх особливостей, наявні йспільні тенденції. Для першого вони були зумовлені в переважній більшостісезонною виваркою солі у встановлених біля соляних озер під відкритим небомпривезених із собою казанах, для другого — зведенням постійних соляних варницьі їх реконструкцією з урахуванням тогочасних європейських технологій на початку40-х рр. ХVIІІ ст.
Початковий етапстану техніки й технології виварки солі на Торі розкриває звернення домосковського царя валуйчанина Поминки Котельникова 1625 р. З нього випливає, щоприїжджі солевари виварювали сіль в привезених з собою казанах і на дровах,якими вони запасалися по дорозі на промисли в найближчих лісах, здебільшого вМаяцькому та Теплинському. З більш пізніх джерел витікає, що«солепромисловці» приїжджали на промисли з «робітнимилюдьми», якими могли бути безтяглі односельчани, які на певних умовахвиварювали з більш заможними селянами сіль для власних потреб або й найманіробітники. Розташовувалися вони біля озер, огороджуючись возами, щобзахиститися від набігів «воинских людей». Привезені з собою казанивони встановлювали над викопаними в землі ямами. Казани заповнювали ропою, якав процесі кипіння протягом доби випаровувала і давала до 10-12 пудів солі.Наваривши до 60 пудів солі, вони поверталися додому.
Складений Ст.Тітовим наприкінці 1665 р. опис заводів дає можливість відтворити більшдетальну картину стану техніки і технології солеваріння на Торі на початковомуетапі розвитку казенних промислів. У ньому вказується: «На Торських озерахдля виварки солі казною збудовані три курені з очищених колод, покритих луб'ям.У довжину ті курені 46 сажнів, у ширину — по 3 сажні. В тих куренях 15 печейхудих, 25 печей добрих, а в тих печах вмазані 20 казанів, 20 казанів з печейвийняті. І всі ті казани худі, у багатьох місцях погоріли і починені… У тихкуренях 40 корит великих і малих, стільки ж і садівниць, козубів з кори дерев,якими з казанів сіль вибирають, 4 цеберки, 2 черпала… На Торських же озерах побудованідві комори з соснового лісу, покриті луб’ям, у них зберігають казенну сіль.Перша комора в довжину 3,5 сажня, завширшки — 1,5 сажня. Інша комора в довжину3 сажня, в ширину 1,5-сажня. Третя комора, у якій також зберігалася казеннасіль „ослонена“ дубовим тином і покрита луб'ям, а за розповіддюС.Перцова та комора усердського „черкашенина Алешки Малишенка“. Такожв описі відзначається, що біля озер побудовані курені, у яких улаштовані казаниі варять у них сіль різних міст черкаси: міста Цареборисова, Чугуєва,салтовські, новооскольські, усердські, землянські, зміївські, охтирські,колонтаївські, котельвінські, брянські, богацькі, боровенські, олешенські,полтавські, руземські, зіньківські, груньські в 323 казанах3.У цих казанах варили сіль 647хазяїв і їхніх робітних людей. Крім того, 95 казанів — »порожніх" іпри них не було ні хазяїв, ні робітних людей. Про них отаман Іван Ольховий(«з черкас») повідомляв, що «хазяї і робітні люди від тихказанів роз'їхалися по домівках». Він також указував, що вліткуприїжджають на Торські озера «для соляного варения из черты й украинных,из черкасских городов людей тысяч по 10 и больше и варят соль… как когодоволь возьмет — недели по две и по три, а указа государевова никакого у нихнет. И в государеву казну пошлин не платять...»4.
Таким чином, післяпобудови казенних варниць на Торі і при наявності тут постійної охорони(стрільців) приватне солеваріння ще більше розширилося. Якщо спочатку приїжджісолевари варили сіль у привезених із собою казанах під відкритим небом, то в60-х рр. вони будують, як і казна, курені, у яких варять постійно сіль, залишаючибіля варниць для їх охорони своїх робітних людей.
Однак технологіявиробництва солі в порівнянні з попереднім періодом зазнала порівняно малозмін. У куренях звичайно викопували в землі ями, стінки яких оббивали кіллям івимазували глиною. Вони і виконували функції печей, над якими встановлювалисяказани. Казани наповнювалися соляною ропою («солоною водою») з озер.Паливом для виварки солі служили дрова, якими запасалися солевари по дорозі напромисли, а казна відправляла робітнх людей для їх заготівлі до Маяцького абоТеплинського лісу. У залежності від погоди і якості дров випарка одного казанасолі тривала протягом 1-1,5 доби. Кожен казан давав 10 -12 пудів солі5. З огляду на, що кожен ізсолеварів міг навантажити на двокінну підводу до 60 пудів солі6, можна припустити, що за літо напромислах у 60-70-х рр. ХVII ст. вироблялося до 600 тис. пудів солі7.
Напади татар,зловживання торських приказних людей, низька концентрація ропи в солянихозерах, що найбільше опріснювалися навесні, спонукали солеварів до пошуківнових джерел. У переважній більшості, як зазначалося вище, пошуки велися налівому, більш захищеному від нападів татар, боці Сіверського Дінця. Правда, з 1683р. розпочалася виварка солі і на р. Бахмут — правому допливі Сіверського Дінця.Оскільки ропа місцевих джерел виявилася за концентрацією солі в два разикращою, ніж в Торських соляних озерах (співвідношення води до солі складало 7:2проти 14:1 на Торі), то на початку ХVIIІ ст. центр солеваріння з Торуперемістився на р. Бахмут (нині м.Артемівськ Донецької обл.)8.
У 1702 р. длязахисту промислів від набігів татар козаки Ізюмського полку, торські і маяцькіжителі, побудували острог. За описом 1703 р. у Бахмуті варили сіль у 170сковородах, крім торян і маячан були і два донських козаки. Ропу вони черпали з29 виритих на берегах р. Бахмут колодязів9. У переддень повстання під керівництвом К.Булавіна вБахмуті виварювали сіль уже на 500 і більше сковородах10. При цьому деякі із солепромисловців працювалина 2-3 сковородах11, щосвідчить про перехід у виварці солі від казанів до сковорід (чренів).
Суперечки міждонськими та слобідськими козаками за Бахмутські промисли послужили причиноютого, що Петро I у жовтні 1704 р. видав указ про їх відписку на казну12. У знак протесту донські козакина чолі з солеварним отаманом К.Булавіним взимку 1705-1706 р. зруйнувалисолеварні на Бахмуті.
Перехід в руки казниБахмутських промислів і їхнє зруйнування булавінцями сприяли розширеннюТорських і Співаківських соляних заводів. На останніх взимку 1709 р. варилисіль в 10 сковородах. Але ропа співаківських промислів була низькоїконцентрації і виварка солі тут незабаром була припинена13. На Торських же промислах за доповідною запискоюграфа Апраксіна, якому в 1714 р. уряд доручив обстежити всі промисли з метоювизначення перспективи їхньої подальшої експлуатації, було 234 сковороди, утому числі й «вийнятих з печей». В основному в них варили сіль«на себе своїми сковородами торські і маяцькі жителі та іншіпромисловці», з яких брали в казну десяту бочку солі14. До Тору навіть переселилася ічастина солеварів із зруйнованого Бахмута15. Відновлення солеваріння в Бахмуті казною розпочалося зауказом Петра І у 1709 р. 4 липня цього року сіль варили тут лише на однійсковороді, а під кінець року вже на — 25, у 1714 р. — на 187 сковородах16.
Джерела скупоописують процес виварки солі на початку ХVIIІ ст. За розпорядженням у 1712 р.Адміралтейства, у віданні якого знаходилися промисли, бахмутському комендантовікнязеві Мосальському наказали побудувати солеварні сараї на обох берегахр.Бахмут у два ряди по 100 сковорід і довести їх кількість, на випадок приїздувільноварильщиків до 30017, можна дійти висновку, що на той час варниці представляливеликі сараї. У них розміщалися кілька десятків печей, що були заглиблені вземлю і будувалися в основному з дикого каменю. Над піччю підвішувалися нагаках, прикріплених до балок варниць, великі сковороди (чрени), що малипрямокутну форму. Сковороди доставлялися з Єльця в готовому виді, а напромислах здійснювали лише їх поточний ремонт. Для цього було запропонованочерез кожних півроку виряджати з Єльця по 16 ковалів, у тому числі 4 майстрів18.
Джерела не даютьможливості визначити величину сковорід, що використовувалися в той час напромислах. Оскільки вони доставлялися готовими, можна лише допускати, що вонине відрізнялися від сковорід, які застосовувалися на інших промислах Росії.Так, сковороди, що експлуатувалися на північних і уральських промислах маличотирикутну форму, в довжину досягали 2,5 сажнів, а в ширину — 2 сажні19. Ця думка також підтверджуєтьсязіставленням кількості вивареної солі. Так, на Ленденських промислахТотемського повіту на початку ХVIIІ ст. кожна сковорода за одну виварку давала60 пудів солі20. У Бахмутізнімали влітку по 9-10, в іншу пору року по 7-8 бочок солі, тобто 110 -120пудів солі. У Торі, де концентрація ропи була вдвічі нижчою, сковорода за добудавала 2-3, а влітку до 5 бочок (55 пудів солі). Це також дає можливістьдопускати, що в Торі за добу виварювали одну сковороду, а в Бахмуті — дві21.
Ропу в Бахмуті, якуже відзначалося, черпали з виритих по берегах ріки колодязів, у Торі — ізсоляних озер. Колодязі були дрібні, їх стінки нічим не укріплялися, тому під часвесняних паводків і осінніх дощів якість ропи погіршувалася як в Торі, так і вБахмуті. На якості ропи позначався також і підйом води в ріці, у зв'язку збудівництвом млинових гребель.
Найбільше від водталих снігів і дощів страждали Торські соляні озера. Через те сюди длясолеваріння чумаки приїжджали найбільше в червні та на початку липня, у вересні- та на початку жовтня, коли під сонячними променями йшло випарування води всоляних озерах і зростала концентрація ропи. Це зменшувало кількість дров, котримивони запасалися по дорозі на промисли як для власних потреб, так і для казни.Остання брала з них 2,5 крб. за добову оренду сковороди, 5 алтинів проїзногомита, 6 денєг за оформлення паспортів і 8 денєг давали піддячому за оформленнядокументів. До того ж, як зазначав у своїх доповідних адмірал Апраксін,комендант Бахмутської фортеці С.Чирков «чинил подложные откупы, бралвзятки с откупщиков Маяцкой и Изюмской бударной пристаней, присваивал соль идаже варил вино»22. Назловживання місцевої влади в 30-х рр. вказував і Юнкер. Він зазначав, що безподарунків важко було орендувати сковороду та отримати паспорт на вивіз солі.Завдяки таким подарункам місцевий воєвода на рік продавав до 1000«голов», подарованого цукру23.
Для виварки солівикористовувалися дрова. На казенних заводах їхня заготівля і доставка веласяприписаними до заводів селянами. Оскільки вони не завжди були в достатнійкількості забезпечені худобою, заводські контори стали утримувати певнукількість робочої худоби. Приїжджі солевари самі забезпечували себе дровами інавіть частину дров у вигляді приїжджого мита зобов'язані були поставляти і дляказенного солеваріння, крім плати грішми за оренду сковорід24. Зустрічаються випадки, колиприїжджі солевари у XVIII ст. користувалися й казенними дровами.
 У 20-х роках XVIIIст. були зроблені спроби використовувати виявлене уже на той час кам'яневугілля для виварки солі. Однак через непристосованість печей вони неувінчалися успіхом25. Правда,кам'яне вугілля частково використовували в кузнях. В основному в ковальськихроботах використовувалося деревне вугілля, що заготовлялося приписнимиселянами.
Для збереження солі напромислах згадуються комори («магазини»). Вони були улаштовані дужепримітивно і часто сіль підмочувалася дощовою водою, засмічувалася, щопогіршувало її якість. Крім того, комори будувалися невеликими і звичайно немогли вмістити усієї вивареної солі.
Примітивна техніка ітехнологія виробництва солі, що поступалася навіть її стану на інших промислахРосії, гальмувала подальше розширення казенного солеваріння, а хабарництво ізловживання місцевих воєвод та заводської адміністрації перешкоджали приїздовівільноварильщиків, що в остаточному підсумку позначалося на обсягах виваркисолі на Торі і в Бахмуті особливо в 20-х — 30-х рр. XVIII ст.
Тим часом рістнаселення на півдні Росії, Лівобережній Україні, особливо інтенсивне заселенняСлобожанщини, збільшували попит на сіль, а в період воєн з Туреччиною і Кримом,коли припинялася доставка кримської солі, породжували недостачу цього продукту.За підрахунками, зробленими наприкінці З0-х років потреба в солі«провінцій між Дніпром і Доном» складала до 2 млн.пудів26.
Труднощі ззабезпеченням сіллю розквартированої на півдні армії під часросійсько-турецької війни 1735-1739 рр. спонукали царський уряд доручитикомандувачеві армією фельдмаршалові Мініху оглянути Бахмутські та Торські промисли,установити причини їхньої нестабільної роботи. Це завдання Мініх передоручивГ.Ф.Юнкеру, що був прикомандирований до ставки для ведення журналу військовихдій. Член Петербурзької Академії наук Г.Ф. Юнкер склав опис усіх солянихзаводів регіону, який вперше повністю публікується в додатках27.
В описі поруч зпереліком причин, що гальмували розвиток промислів, пропонувалися й заходи,спрямовані на поліпшення їхнього стану. У ньому вказувалося, що«Бахмутські заводи найкращі». На них варили сіль у 300 сковородах. Укожній за добу виварювали до 130 пудів солі. Ропу черпали з трьох колодязів.Виварка солі в основному здійснювалася приватними «промисловцями», щонаймали сковороду на 2-3 тижні, платячи за кожну добу по 6 карбованців. У Торі,де ропу черпали із соляних озер, орендна платня складала 4 крб., але черезнедостачу дров «цей завод досить підупав». Згадується також іСпіваківський завод, на якому в 1720 -1726 рр. виварювали сіль і брали заоренду сковороди 2 крб., але й цей завод так само «підупав» і ніхтоне хоче орендувати сковорід28.
Ознайомившись зописом, імператриця 33 липня 1737 р. призначила Г. Юнкера надвірним радником інаглядачем Бахмутських і Торських соляних заводів29. У вересні цього ж року Юнкер відправився до Німеччинидля ознайомлення із соляним виробництвом, де він пробув до квітня 1740 р.,витративши на це 4753 крб. державних коштів30. Повертаючись з Німеччини, у м.Фрайбурзі Юнкер зустрів групуросійських студентів, що навчалися за кордоном, серед яких був і М. В.Ломоносов. З М.В.Ломоносовим Юнкер був знайомий, мабуть, і раніше по Академіїнаук. Для новоявленого «фахівця із соляних справ», як справедливовідзначав В. Данилевський, М. Ломоносов, що знав з юних років соляну справу,був просто знахідкою31. Йогопослугами Юнкер користувався, фактично, до самої смерті в 1746 р. Саме, якрезультат такої допомоги ученим Юнкерові в перекладах на російську мовубагатьох рапортів і екстрактів із соляної справи, поясняють дослідники появудоповідної записки Соляному комісаріатові в 1741 р. М. Ломоносова32, вперше опублікованої в 1828 р.33
У ній вказанінаступні «головні причини», що гальмували розвиток солеваріння вБахмуті та Торі:
I/ досить поганий станбудівель;
2/ нестача дров длявиварки солі;
3/ надто примітивне(вручну) заповнення сковорід ропою, через що постійно недостає робочих рук;
4/ низька якістьсолі;  
5/грубість, неуцтвоі всілякі зловживання, що чиняться приїжджим солеварам адміністрацією;
6/ поганий стандоріг і мостів, що вели на промисли;
7/ постійна загрозанападів татар34.
Наявні в цій записціпояснення до перелічених причин нерегулярної роботи промислів значно розширяютьуявлення про стан техніки і технології виробництва солі в 30-х роках XVIII ст. Уних відзначається, що: 1/ колодязі настільки примітивно збудовані й укріплені,що як дощова, так і підземна вода надходить до них, знижуючи якість ропи; притому черпання ропи з колодязів до сковорід відбувається таким примітивним іважким способом — людськими руками, що при незначній виварці солі на ньоговитрачається на рік понад 20000 крб.; 2/ солеварням притаманні численнінедоліки і пороки, зокрема печі влаштовані настільки примітивно, що на виваркув Бахмуті 50 пудів солі витрачається до 2 куб. сажні дров, а в Торі ще більше;до солі потрапляє сміття, що заноситься вітром, а солевари страждають відтяжких умов праці; 3/ магазини як від непогоди, так і від вогню не забезпечені,до того надто малі, від чого сіль, що в них зберігається піддаєтьсяповсякчасній небезпеці, до того ж необхідна кількість солі про запаспоміститися в них не може; 4/ також не в кращому стані й кузні, оскільки горниі міхи влаштовані погано, до того ж немає необхідної кількості інструментів, астарі часто ще й ні до чого не придатні35.
Юнкером бувзапропонований план перебудови заводів і удосконалення технології виробництвасолі. Основна увага приділялася в ньому Торським промислам, що за часдесятилітньої оренди компанією відкупщиків дуже занепали. Обумовлювалось це ітим, що їх легше було забезпечити дровами. Пропонувалося в Торі побудувати новіудосконалені варниці, спочатку на 72, але потім зупинилися на 48 сковородах івиварювати в них до 1290240 пудів солі на рік36. Це дозволило б довести виробництво солі на Торських іБахмутських заводах до 2 млн. пудів на рік, щоб задовільнити потреби населенняпровінцій між Дніпром і Доном у цьому важливому продукті.
Бахмутські заводи, зметою забезпечення їх дровами планувалося перенести на берег Сіверського Дінця,по якому передбачалося сплавляти ліс, а ропу з Бахмута доставляти потрубопроводу. Труби сподівалися виготовити з чавуну, виплавленого з місцевихруд, виявлених уже до цього часу в районі Дінця, трохи вище передбачуваногобудівництва соляних варниць, та у верхів'ях Міуса37. На перебудову Торських заводів Юнкер вимагав 60000 крб.,розраховуючи, що вони окупляться протягом року їхньої роботи38.
У червні 1741р. уБахмутській заводській конторі Юнкерові видали 10000 крб., з яких 6000 вінвитратив на будівництво двох варниць і комор для збереження солі, а 3500 — назакупівлю і доставку заліза з Тульських заводів для виготовлення сковорід танеобхідного інструменту39. Доосені 1742 р., не припиняючи виварювати сіль на 15 старих сковородах, піднаглядом капітан-інженера І.Мазовського були побудовані дві нові варниці по 6сковорід у кожній і 2 комори для збереження солі, а також приміщення ще длядвох варниць і завезене необхідне для них устаткування40.
Відновити видварниць, побудованих у Торі на початку 40-х рр. дозволяє опис Торських солянихзаводів академіка Й. А. Гільденштедта, складений під час його перебуваннянаприкінці літа 1774 р. в м. Торі, як керівника експедиції Санкт-Петербурзькоїакадемії наук, яка з метою вивчення півдня Росії в 1773-1774 рр. перебувала йна Україні. Оскільки Й.Гільденштедт описав не тільки «нові»,побудовані за два роки до його приїзду «по бахмутскому маниру», але йстарі «отслужившие» більше 30 років, так звані «юнкерскиеварницы», то це дає можливість відтворити не тільки обидва типи торськихварниць, а заодно і бахмутських, співставивши їх з торськими початку 40-хроків, тобто юнкерськими.
Соляна варницяпочатку 40-х років мала близько 50 м у довжину і 5 м у ширину. Висота її стінскладала близько 2,5 м, а висота даху понад 4 м. В одній з подовжніх стінзнаходилися троє дверей звичайних розмірів. Одні двері — по середині, а двоє — по боках на однаковій відстані від середніх дверей і від кутів будівлі. Міждверима в стінах було прорубано по два вікна і по одному між крайніми дверимата кутом варниці, всього шість вікон. У стіні між кожними двома вікнами нависоті близько 1,8 м знаходилися горизонтальні отвори близько 3 м у довжину і15 см у ширину. У протилежній стіні були зроблені такі ж вертикальні отвори. Вразі потреби вони закривалися дошками. Такої ж величини отвори знаходилися і впоперечних стінах варниць. Проти кожних дверей уздовж подовжньої глухої стіниварниці стояли три кам'яні печі. По напрямку ширини варниці вони мали більше 3м у довжину і по напрямку довжини більше 1,8 м у ширину. Внизу печі при кожномуподовжньому боці знаходилися по дві труби, на відстані 1,2 м одна від одної.Над піччю всі чотири труби з'єднувалися в одну, що йшла до даху. Проти кожнихдвох труб була влаштована топка, заглиблена в землю на 0,9 м. Площа топкивідповідала розмірам сковороди ( 4,5 кв.м), влаштованої над нею. Длязавантаження дров у топці знаходився отвір приблизно в 0, 9 кв. м, розташованийпроти отвору печі і закривався залізними дверцятами. Під дверцятами топкизнаходився зольник, відділений від топки цегляними ґратами. Боки топки доверхубули закруглені і щільно прилягали до сковороди. Щоб не втрачався жар, усіщілини з боків сковороди замазувалися41
Сковороди в цейперіод виготовлялися на місці з листового заліза, яке доставлялося з Тули. Площасковороди складала 4,5 м, глибина — понад 0,3 м.42 На виготовлення однієї сковороди на підставі звітівБахмутського заводу за 1754-1763 рр. витрачали від 59 до 91 дощок заліза вагоювід 45 до 57 пудів43. Так у1761 р. ковалеві Ф. Скорину видали на виготовлення нової сковороди 78,5 дощокзаліза, вагою в 51 пуд 20 фунтів і 6 пудів цвяхів44.
Щоб сковорода нелягала усією вагою на топку, її підвішували на 9 гаках, прикріплених до днасковороди і до поперечних балок варниці. У 90 см над сковородою розташовуваласявиготовлена з тонких дощок труба, що, поступово звужуючись, піднімалася на 60см над дахом варниці. Отвір труби прикривався маленьким дашком. По трубі зварниці виводилася пара, що утворювалася в процесі виварки солі. Таким чином, унових варницях солевари були захищені від вдихання диму і удушливих ропнихвипарів. Не піддавалися вони й загрозі протягів, тому що двері і вікна, у разіпотреби, завжди можна було закрити.
Коло кожноїсковороди, біля подовжніх стін варниці, ставилися ящики понад 4 м в довжину і0,9 м в глибину, що поступово звужувалися до дна. По- середині дна ящиказнаходився отвір для стоку води. Вони служили для зсипання солі після виварки іназивалися садівницями. Зібрана зі сковороди сіль знаходилася в них протягом 12годин в Бахмуті (24 — в Торі) поки на сковороді випарювалася нова. За цей часзалишки корінної ропи (баби) поступово стікали в поставлену під садівницеюбочку — старушницю45. Заоцінкою Гільденштедта варниці Юнкера були влаштовані «відмінно» Іпристосовані для виварки солі в будь-яку пору року. Вони значно перевершувалине тільки бахмутські, але й варниці на інших промислах Росії. Печі в«новоманерных» варницях були збудовані, з врахуванням усьогоможливого для збереження дров46.
Проведені увересні-грудні 1744 р. пробні виварки солі показали. що в «сковороді задобу виварювалось до 87 пудів солі, а 50 ніколи не бувало». На виваренняоднієї сковороди витрачали близько 1,5 сажня дров, у середньому на 100 пудівсолі — понад 2 сажні47.
У звітах Юнкератакож указувалося, що за умови завчасної заготівлі та бережливого витрачаннядров солеварами, їх витрати можна скоротити ще більше.
Для забезпеченняварниць ропою на лівому березі річки Колонтаївки між Червоним і Старомайданнимозерами пробурили п'ять колодязів. Перший — Новозапретний, верхній за течієюрічки, мав понад 3,5 м у глибину. З нього ропа фонтаном піднімалася по трубі(«до 40 футів»), а потім чотирма поперемінно змінюваними працівникамизливався в трубу, що закінчувалася у другому Мазоновому колодязі (завглибшки в2, 7 м), розташованому більш ніж на 2 м вище Новозапретного. На одній висоті зМазоновим колодязем знаходилися два менших без назви. Один з них знаходився навідстані близько 28, другий — 33 кроків від Мазонового. Їхня глибина складаладо 6 м, а отвір до 90 кв. см. З цих колодязів, як і Мазонового, ропа по трубахсамопливом надходила до п'ятого — головного колодязя, що знаходився на відстані140 кроків від Новозапретного. Його глибина складала біля 6 м, а отвір біля 3кв.м. Він був розташований нижче отвору Мазонового, але вище отворуНовозапретного. У ньому ропа із усіх колодязів змішувалася і була законцентрацією вищою, ніж у Новозапретному. З головного колодязя ропапіднімалася по 4-х або 6-ти дюймових трубах за допомогою водокачки (звичайногогоризонтального колеса з двома шестернями, що приводилося у рух 8 волами абокіньми) в невеликий критий басейн.
Басейн мав близько4,5 м у довжину, більш 0.9 м у ширину і 0,9 м у глибину. Він був піднятий понад4,5 м над землею і по трубах з нього ропа самопливом надходила до іншогобасейну, розташованого у 150 кроках на південний захід від першого, на правомуберезі Колонтаївки. Він також був накритий дахом і піднятий над землею нависоту близько 0,6 м. За розмірами він перевершував перший (близько 4,5 м удовжину, 2,4 м — в ширину, і близько 0,5 м в глибину). З цього басейну потрубах ропа надходила до солеварень на сковороди48.
Поруч з солеварнямизнаходилися два соляні магазини (комори): один 21,5 м в довжину, близько 10 м уширину; другий — відповідно 21 і близько 4,5 м. Поруч із сіллю в нихзнаходилися ваги, гирі, мірки, а також інший інструмент49. Поблизу варниць розташовувалася кузня«плетена і крита луб'ям». Довжина її складала понад 42 м, ширина — близько 9 м. У ній знаходилося 7 горнів та інший інструмент50.
Далі в описівказується «плетеней» сарай для вугілля, який в довжину складавблизько 24 м і в ширину близько 9 м. У ньому знаходився інструмент і сковоріднезалізо. За описом 1767 р. серед інструменту згадуються: бур для свердліннякаміння понад 9 м завдовжки, 14 інших бурів ''у тому числі й два великих, длясвердління колодязів" ( вагою по 2 пуди 30 фунтів), інші маленькі длясвердління насосних дерев'яних труб51.
Також при Торськомузаводі знаходився «воловий двір», що складався з двох хлівів (одинблизько 32,5 м у довжину і 6,5 м — в ширину, другий — відповідно — 21,5 і 6,5м. Обидва хліви були «плетені» та покриті очеретом і соломою52- У 1767 р. при варницях нараховувалося36 волів53.
Поруч із дворомзнаходилася зрубна хата, при якій був прикомірок для збереження інструменту тазапасних частин. Згідно з описом 1767 р. в ньому знаходилося 5 вилитих з чавунудвоколінчатих валиків, труби з листового заліза, труби, «колінчатінасосні», дерев'яні труби54.
В описах серединиХVIII ст. указуються також три цегляних сараї. Один з випалювальною піччю, уякій протягом червня 1753 р. виготовили 2400 цеглин «середньої руки»і 4200 цеглин «меншої руки»55.
Згадуються також«пильна» і «молотова» машини, що приводилися в рух задопомогою води. Остання призначалася для ковки заліза і виготовлення сковорід56. Передбачалося для підвищенняконцентрації ропи побудувати і градирню.
У меншій міріперебудова торкнулася Бахмутського заводу. Тут, насамперед, були частковоудосконалені печі, у яких перед попередніми наполовину менше витрачалося дров.Це дозволило скоротити на одну третину кількість робітних людей, зайнятих на їхзаготівлі і доставці. За добу на одній сковороді виварювали до 150-170 пудівсолі, витрачаючи від 1 до 2,5 сажнів дров57. Ропа на сковороди подавалася з двох колодязів, задопомогою «наливної машини», продуктивність якої досягала до 74800цеберок на добу58.
Для виготовленнясковорід на р. Бахмуті улаштували «молотову машину»59. Тут також знаходився цегельний«завод», лісопильня, водяний і вітряний млини60. Перелічені вище нововведення дають можливістьстверджувати, що в 40-х роках ХVIII ст. Торські та Бахмутські соляні заводиперетворилися в справжні казенні мануфактури.
Велика увага в ходіперебудови приділялася забезпеченню заводів паливом. Винищення лісу у відведенихдля заводів місцях (від м. Ізюма до р. Айдар в заплаві Сіверського Дінця),гостро ставило питання про забезпечення соляних заводів паливом. Крім заготівлідров робітними людьми, адміністрація заводів стала купувати їх у місцевихселян.
У середині ХVIII ст.селяни також забезпечували заводські кузні деревним вугіллям. Однак купівлядров і вугілля у приватних осіб за високими цінами, зменшувала казенні доходивід солеваріння. У зв'язку з тим було прийняте рішення про знос млинарськихгребель на Сіверському Дінці від гирла р. Оскол до р.Тор (Казенного Торця),розчистку русла р. Тор, щоб можна було вільно сплавляти по воді ліс. Зарозпорядженням Юнкера розпочали також прокладати канал від р.Тор до солянихварниць, щоб доставляти водою дрова прямо до солеварень. За підрахунками Юнкераце зменшило б витрати на купівлю дров (на одному кубічному сажні з 75 до 55-60коп)61.
Однак роботи зіспорудженням каналу довелося припинити, тому що це загрожувало затопленнямзаводів під час весняних паводків. Крім того, було зобов'язано адміністраціюпромислів на місці вирубаного лісу постійно вести посадку нового.
Труднощі взабезпеченні заводів паливом привели до нових спроб виварювати сіль накам'яному вугіллі. Але ні в 40-х, ні в 60-х роках ХVIII ст. черезнепристосованість печей ці cпроби не дали бажаних результатів. Незважаючи натруднощі в забезпеченні заводів паливом, рабітними людьми джерела свідчать, щов 40-х роках обидва заводи протягом року виварювали разом близько 1 млн. пудівсолі. Так, у 1745 р. у Торі виварили 15276 пудів, у Бахмуті 414819 пудів і 15фунтів казенної солі. За оренду сковорід вільноварильщикам адміністраціяпромислів отримувала до 38000 крб.62 Якщоврахувати, що за оренду однієї сковороди в Бахмуті платили за добу 10 крб., а вТорі — 5, то виходить, що на орендованих сковородах«вільноварильщики» виварювали протягом року не менше 746160 пудівсолі (з розрахунку 120 пудів у Бахмуті і до 60 в Торі за добу). Разом зказенною це склало б 1176245 пудів. Відомості про обсяги виварки казною солі вТорі та Бахмуті протягом ХVIII ст. подаються в додатках (табл.1).
Однак, ні збільшеннявиробництва солі, ні позитивні відгуки численних комісій про роботу новихварниць не змогли переконати Соляну контору виділити гроші на завершенняперебудови соляних заводів. Більше того, улітку 1744 р., був підвищений узванні і переведений на нове місце служби Ілля Мазовський, без якого Юнкер, яксвідчить його звернення до Сенату, не міг «продовжувати перебудову»63. Його стали звинувачувати вмарнотратстві державних грошей і зажадали звіту перед Сенатом. Наприкінці 1745р. він приїхав до Петербурга і звернувся до президента Академії наук ізпроханням виділити йому в допомогу для перекладу підготовленої доповідіМ.В.Ломоносова і геодезиста або «креслярської справи учня» для виготовлення«деяких планів»64.
Розглянувши проханняГ. Юнкера, президент погодився виділити йому в помічники лише перекладача І.Голубцова65. Однак незабаромЮнкер помер і всі роботи по перебудові донецьких соляних промислів булиприпинені.
Академік Й. Гідьденштедт,оглянувши майже через 30 років варниці Юнкера, визнав що вони загалом були«влаштовані відмінно». В той же час указував і на їх недоліки:
1) машина длячерпання ропи була встановлена не на найнижчому місці — не біля Новозапретногоколодязя, у який по трубах самопливом могла поступати ропа з інших колодязів.Це дозволило б позбутися 8 зайвих працівників для черпання ропи, яким щоднякожному виплачували по 5 коп;
2) варницізнаходилися далеко від колодязів (більше, ніж на З00 м). У зв'язку з цим потрібнобуло багато труб для подачі ропи, що значно збільшувало витрати на їхнєвиготовлення і прокладку66.
До кінця 50-х роківХVIII ст. побудовані на початку 40-х років у Торі печі приходять унепридатність. Заводська контора, з метою економії коштів, розпорядиласяперебудувати їх «по бахмутскому маниру» з «дикого каменя»67. Камінь, як основний будівельнийматеріал для печей, використовували під час перебудови варниць у Бахмуті напочатку 60-х років і в Торі — на початку 70-х років68. При цьому в Бахмуті новопобудовані 5 варниць мали по 10печей, у той час як у 3 старих було лише по три печі — всього 59 печей ісковорід69. У Торі, як іраніше, функціонувало дві варниці. У кожній з них було влаштовано по 6 печей.
ОписаніГільденштедтом торські варниці дають можливість відтворити стан техніки ітехнології солеваріння в Торі і Бахмуті в другій половині ХVIII ст. Збудовані в60-х рр. соляні варниці в Торі мали близько 40 м у довжину і понад 8,5 м уширину. Одна подовжня стіна в них була відсутня і замість неї стояло кількастовпів. Інші три стіни були суцільними. Висота стін складала близько 2,5 м, ависота даху — біля 3 м. У торцях даху знаходилися прорізи приблизно 0,4 м уширину для виходу диму і пари. Всередині варниці, уздовж подовжньої стінирозташовувалися 6 круглих печей, діаметром понад 4 м.
Вони знаходилисяодна від одної на відстані троха більше 2 м. Уздовж подовжньої відкритої стінипроти кожної печі знаходилися ями, верхня частина отвору яких складала більше 3кв.м, близько 1,8 м завглибшки. У яму відкривалися дверцята печей, під якимизнаходився зольник. Ґрати над зольником були виготовлені з цегли. Висота печідосягала 1,5 м, але над долівкою варниці вона виступала приблизно на 45 см,решта була заглиблена в землю. Над піччю підвішувалася до поперечних балокварниці сковорода. Тому дим і полум'я навколо сковороди виходили з печіназовні.
Сковородивиготовлялися з товстих листів заліза, з'єднаних заклепками. На одну сковородувитрачали в середньому 62 листа заліза, кожен вагою 20 фунтів. Сковороди малиокруглу форму, діаметром понад 4 м. Відвернені назовні боки сковорід досягали30 см. Оскільки полум'я охоплювало боки сковорід, то вони швидко приходили внепридатність і тривалість їхньої роботи скорочувалася до 90 — 100 днів. У50-60-х рр. у Бахмуті сковорода в середньому використовувалася протягом 107 діб70. Вартість однієї сковородискладала близько 80 крб, у тому числі 9 крб. за їхнє виготовлення. Ропа насковороди, як і колись, надходила по трубах: у Бахмуті з двох, у Торі з п'ятиколодязів. Біля сковорід уздовж подовжніх стін, як і в попередніх варницях,знаходилися садівниці і старушниці.
В цілому, яквідзначав Гільденштедт, варниці початку 70-х років були в 4 рази дешевші відварниць 40-х років, але зате збитки від них значно перевищували«удавану» вигоду. До числа їхніх недоліків він відносив: 1) значнобільшу витрату дров, тому що частина жару губилася, внаслідок виходу йогоназовні між сковородою і піччю; 2) низький випар, у зв'язку з відсутністюдимоходів і витяжних труб; 3) скорочення терміну роботи сковороди черезпсування бічних стінок полум'ям; 4) погіршення якості солі внаслідокпотрапляння до сковороди сажі та сміття, що заносилося до варниць вітром, черезвідсутність однієї стіни; 5) погіршення умов праці солеварів, що змушені булипрацювати при полум'ї, що виходило назовні з-під сковороди, та вдихати дим іропні пари; 6) їх непридатність для роботи в зимовий час, у той час як уколишніх варницях можна було варити сіль протягом усього року.71
На закінченняГідьденштедт відзначав, що варниці 70-х років нагадували варниці ХVII ст., коливарили сіль прості козаки в декількох сотнях сковорід набагато менших відтеперішніх72. Це підкреслює,що варниці 70-х років у Торі були поверненням до колишньої старої техніки ітехнології у солеварінні, зате вони були набагато дешевші і зменшували витратиказни на утримання промислів.
Таким чином, цепідтверджує розповсюджений в історико-економічній літературі висновок, щопанівний на той час у Росії старий феодальний лад уже пережив себе і гальмуваврозвиток продуктивних сил в цілому, у тому числі й техніки та технології всолеварінні.
Хоча джерелапорівняно мало характеризують саму технологію солеваріння. але все-такидозволяють судити, що в ній відбулися певні вдосконалення протягомдосліджуваного періоду. Якщо на перших порах всі процеси виконувалисъ самимиприїжджими солеварами та їхніми найманими людьми, то з організацією казеннихзаводів відбувається поділ праці на окремі операції: черпання ропи,обслуговування сковорід під час виварки солі, затарювання і перевезення солі домагазинів (складів), заготівля і доставка дров до промислів, їх рубка та підвіздо печей і вивезення золи. Перебудова заводів у 40-х роках і введення«машин»(насосів) для черпання ропи дозволили не тільки механізуватинайбільш трудомісткі процеси у виварці солі, але й скоротити кількість робітнихлюдей, особливо на допоміжних роботах, яких, як побачимо нижче, ніколи внеобхідній кількості на промислах не було.
Із вдосконаленнямтехніки і технології солеваріння спостерігається скорочення часу на виваркуоднієї сковороди солі. Якщо в ХVII ст. виварка одного казана ропи тривала вТорі протягом однієї доби, то в 60-х роках ХVIII ст. за добу в Бахмуті вліткувиварювали чотири, а в Торі — дві сковороди солі. Кількість вивареної солі наодній сковороді залежала від концетрації ропи. У літню пору, коли в результатівипарувань концентрація ропи була вищою, 6-ти годинна виварка в Бахмуті давала32-34 пуда солі на холодній сковороді (початково холодній), 34,9 пуда — нагарячій. Таким чином, безперервний процес виварки солі підвищувавпродуктивність праці, крім того давав економію палива. На холодній сковороді всуху погоду витрачали 3 куб.саж. і 3 волових воза дров на добу, а на гарячій — 3 саж. без волового воза. У дощову погоду, навесні і восени одна виварка давала28-28,5 пуда солі з холодної сковороди
Виварка солірозпочиналася з розпалювання печі і підігрівання сковороди. Нагріту сковородунаповнювали поступово соляною ропою, підігріваючи її до утворення кристалів. Цезаймало половину часу, необхідного на випарювання ропи. З утворенням кристалівприпиняли наповнення сковороди ропою, продовжуючи виварку на меншому уже вогні.Під час кипіння ропи на дно сковороди клали чотирикутні залізні сковорідки — машотки, завбільшки 0,9 кв. м, глибиною до 3 см. У центрі такої сковорідкизнаходився вертикальний стержень для її установки. У ці сковорідки під часпершої половини варіння осідали вапнякові і піщані домішки. Цей осад називавсяглеєм і викидався або використовувався для відгодівлі тварин.
Після 6-ти годинногов Бахмуті і 12-ти годинного варіння в Торі сіль вибирали зі сковороди і зсипалив садівниці, де вона утримувалася доти, поки не стікав залишок ропи (фактичнодо закінчення наступної виварки). Ропа, що залишилася в сковороді після зняттясолі, випарювалася до кінця. З неї одержували так звану гаманную сіль. З однієїсковороди в добу її набиралося до 7-10 пудів73.
До отвору садівницінад бочкою (старушницею) підвішували мочалку або звичайну ганчірку, на яку осідалачиста і дрібна сіль, що називалася баренцевою. За добу її збиралося до 12фунтів. Сіль, що осідала на дні бочки, або куфи, називали цурковою. Протягом 10діб її збиралося до 1,5 пуда74.
Після кожних шестививарок проводилась очистка сковорід (чренів) від шумовиння, що називалосьракою. Відмочивши спочатку раку свіжою ропою, після цього її відбивали відстінок і дна сковороди молотками. Це приводило до утворення тріщин на сковородіі скорочення терміну їх експлуатації75.
Сказане вище даєможливість стверджувати, що за принципами організації виробництва Торські іБахмутські соляні промисли на першому етапі свого розвитку, тобто до початкуХVIII ст., представляли в основному дрібнотоварне виробництво з окремимиелементами простої кооперації. З переходом їх у відання казни і до 1782 р. — централізовану казенну мануфактуру. Протягом ХVII — ХVIII ст. техніка ітехнологія солеваріння в них зазнала значних змін. Однак впроваджені наТорських і частково Бахмутських соляних заводах під керівництвом членаСанкт-Петербурзької академії і надвірного радника Г.Ф. Юнкера в першій половині40-х рр. ХVIII ст. європейські технології в соляній промисловості Краю неприжилися, у зв'язку з пануванням в Росії кріпацтва та упередженим ставленнямдо технічних новинок тогочасного керівництва Соляної контори. Не останню рольвідіграла і можливість вільної доставки дешевої кримської солі на ЛівобережнуУкраїну та в південні провінції Росії після приєднання в 1774 р. Криму.

РОЗДІЛ ІII.
РИНКИ ЗБУТУ ТА ПРИБУТКИ
ВІД РЕАЛІЗАЦІЇ СОЛІ
Брак необхіднихджерел не дозволяє повністю відтворити як початковий етап солеваріння, так ізбуту донецької солі. На підставі давньоруських літописів можна дійти висновку,що нею в основному користувалися мешканці Лівобережної України, перш за всеПереяславського, Новгород-Сіверського та Чернігівського князівств. Окреміповідомлення кінця ХVІ ст. дозволяють стверджувати, що на Торських озерахвиварювали сіль монахи Святогірського монастиря, який у ХVІІ ст., до зведенняМаяцького острогу й поселення під його прикриттям в 1663 р. слобідських козаків,вважався єдиним володарем навколишніх земель по обидва боки Сіверського Дінця,від впадіння в нього р. Осколу до р. Бахмут, а найбільш поширеними заняттямийого мешканців було рибальство, бортництво та мисливство. З побудовою завказівкою Бориса Годунова при гирлі Осколу в 1599 р. на Ізюмській дорозі, якоюкримські орди вторгалися в межі Московської держави, м. Цареборисова,розміщений в ньому майже 4000-й гарнізон не тільки користувався торською сіллю,але й зобов'язаний був охороняти соляні промисли від нападів татар1.
Більш достовірнівідомості про приїзд мешканців Лівобережної України і південних повітів Росіїна Тор за сіллю належать вже до початку ХVІІ ст. Так, мешканець м. РильськаАндрій Васильєв розповідав у 1622 р. в Розряді, що навесні 1620 р. він подався доБєлгорода, а звідти разом з Опашком Маденовим відправився на Донець«варити сіль, полювати на дичину та збирати мед». На Дінці татаривзяли Васильєва в полон. Правда, по дорозі до Криму йому пощастило втекти.Перезимувавши в Бєлгороді, він знову навесні відправився з тим же Маденовим наТор. «Добувши дичину», Маденов повернувся до Бєлгорода, а Васильєвзалишився у Святогірському монастирі. Восени він разом з чумаками, щоприїжджали на Тор за сіллю дібрався до «литовського» міста Голтви(нині Полтавська обл.), а звідти — до Києва. Перезимувавши у Києво-Печерськомумонастирі, він уже втретє відправився на Тор, «де сіль варять»2. З цієї розповіді можна зробитивисновок, що на Тор за сіллю на початку ХVІІ ст. регулярно приїжджали не тількижителі порубіжних міст Росії, а й Лівобережної України, в тому числі й Києва.
Досить конкретнівідомості про райони збуту донецької солі у першій половині ХVІІ ст. даютьрозповіді як самих «солепромисловців», так і приватне листування міжвоєводами порубіжних російських міст, а також їх офіційні повідомлення домосковських приказів. Так, із розповіді мешканця м. Валуйки ПоминкаКотельникова, який влітку 1625 р. варив сіль на Торських озерах, довідуємося,що щорічно влітку на Тор приїжджали «охочі люди» з Бєлгорода, Осколу,Єльця, Курська, Лівен, Воронежа3.У 1647 р. хотмиський воєвода звернувся з проханням до чугуївського дозволитижителям Хотмиська відправитися на Тор за сіллю4. В направленій у 1647 р. царській грамоті корочанськомувоєводі Воєйкову вказувалося, щоб він не збирав мито з дітей боярських,козаків, стрільців і гарматників м. Корочі, які варили на Торі сіль для себе, ане на продаж5. З відпискихотмиського воєводи царю від 8 травня 1649 р. видно, що з початком Визвольноївійни українського народу польським урядом були заборонені мешканцям«литовських міст» поїздки за сіллю на Торські озера6. З цієї ж записки переконуємось,що поїздки на Тор за сіллю мешканців Лівобережної України були звичайнимзагальнодоступним явищем, а їх заборона поламала цю традицію і завдала їмвеликої шкоди.
У ході Визвольноївійни українського народу ця заборона, як і влада польсько-литовської шляхти наЛівобережній Україні, була скасована. Яскравим доказом цього може служитивідписка яблонівського воєводи на ім'я царя від 6 липня 1653 р. зповідомленням, що на Тор за сіллю приїжджало до 400 чумаків з ЛівобережноїУкраїни. Біля озер вони розташовувалися «табором», щоб захиститисявід раптових нападів татар. З посеред себе обирали отамана і протягм 2-3 тижнівварили сіль7.
Про те, що поїздкина Тор за сіллю мешканців з України й Росії стають з перших років XVII cт.постійними, свідчать повідомлення, що на шляху до Торських озер вони будуютьмости на річках. Так, у відписці чугуївського воєводи від 1647 р. царюзазначається, що чугуївці разом з бєлгородцями в липні цього ж року, їдучи наТор, збудували міст через річку Ізумець8. Однак, незважаючи на масові приїзди на Тор за сіллю якмешканців України, так і південних повітів Росії, в першій половині ХVІІ ст.солеваріння тут велося не регулярно. Солевари варили сіль у привезених з собоюказанах, на дровах, заготовлених по дорозі на промисли. Наваривши протягом2-3-х тижнів стільки солі, скільки можна було вивезти на власних підводах, вониповерталися додому, а на промислах залишалися лише «охочі». Фактичновідсутність постійного населення на Торі й визначила відхідницький характермісцевого солеваріння. І перше, і друге у значній мірі зумовлювалися постійноюзагрозою татарських нападів. Тому вже у 20-х роках ХVІІ ст. приїжджі солеваризвернулися до царського уряду з пропозицією побудувати при Торських озерахказенні варниці й острог, обіцяючи казні чималі прибутки від продажу солі.Царський уряд, оцінюючи ці можливості, а також враховуючи недостачу солі впівденно-західних повітах, дозволяє їх мешканцям навіть після введеннямонополії в 1646 р. на торгівлю сіллю виварювати на Торських озерах сільбезмитно9. В той же час вцьому ж році, як зазначалось вище, царський уряд доручає козацькому отамановіПротасєву, що супроводжував московське посольство до Криму, підібрати на Торіта «нанести на чертеж» місце для побудови «жилого города»10.
Однак збудуватипоблизу Торських соляних озер укріплене містечко — Маяцький острог вдалося лишеу 1663 р. Після цього за розпорядженням царя у 1664 р. на Торі побудуваликазенні варниці, міст через Сіверський Донець, бударну пристань, де стализбирати мито на казну, а паромну переправу, що належала Святогірськомумонастиреві і за рахунок якої, як свідчать скарги ієромонахів, монастир жив ірозбудовувався, було ліквідовано11.
Заведене на Торськихозерах під прикриттям Маяцького острогу казенне солеваріння було порівнянонезначним. У 40 котлах, які були доставлені на промисли з Єльця, за 1664 р.виварили 5 558 пудів солі, з яких 5 158 пудів було відправлено до Бєлгорода, ав 1665 р. з 9 331 пуда, виварених за сезон, 7211 пудів відправили до Бєлгорода.Одночасно в збудованих біля озер «куренях» приїжджих солеварів зЦареборисова, Чугуєва, Салтова, Нового Осколу, Усерда, Рибінська, Сум, Харкова,Землянська, Рузи, Зінькова, Грунська, Змієва, Лебедина, Охтирки, Колонтаєва,Котельви, Брянська, Богацька, Боровеньки, Олешні, Полтави в 323 котлахвиварювали сіль 648 чумаків та їхніх робітних людей, а 95 котлів стояли пустими12. Якщо прийняти до уваги, щокожен з 648 чумаків вивіз з Тору лише по 60 пудів солі, що вміщалася на однійдвоволовій мажі, то разом вони наварили за літо 38880 пудів солі.
Варто зауважити, щодоставку казенної солі до Бєлгороду здійснювали козаки слобідських полків наумовах виконання державної повинності. Переконливим доказом цього може служитицарська грамота, направлена в січні 1666 р. чугуївському воєводі. В нійвимагалось вислати на Тор 94 чугуївців з підводами, рогожами й мішками, абобочками та кадушками для перевезення солі до Бєлгорода. При цьомупідкреслювалось, що необхідно це зробити негайно, щоб «соль с Торских озерперевезти в Белгород по нынешнему зимнему пути...»13.
Проте як державне,так і приватне солеваріння, у зв'язку з труднощами в забезпеченні варницьдровами, робітними людьми і частими набігами татар, велося нерегулярно. В1668-1672 рр., у зв'язку з воєнними подіями на Україні та участю солеварів уселянській війні під керівництвом С.Разіна, приватне солеваріння припинилося,казенні варниці були зруйновані, робітні люди розійшлися. Навіть значна частинаслужилих людей з Маяцького острогу повернулася на старі місця проживання.
Все це спонукалоцаризм прийняти більш рішучі заходи щодо забезпечення постійної роботипромислів. У 1676 р. біля озер побудували Торську фортецю, а поруч з нею вирослоСоляне містечко (нині м. Слов'янськ), в якому уже на початку 1677 р. поселилися245 українських родин, в основному вихідців з Правобережної України, щоздебільшого займалися солеварінням14.Їм було надано право вільної торгівлі сіллю, обміну її на продукти в населенихпунктах Слобідської України. До того ж, за свідченням джерел, щорічно всередині 70-х рр. влітку на промисли приїжджали до 10 тис. солепромисловців,які варили сіль протягом 2-3-х тижнів і розвозили її для продажу в містапереважно Лівобережної України та сусідніх повітів Росії.
Однак уже наприкінці70-х років у солеварінні на Торі намічається спад. Він був викликаний якбезперервними татарськими набігами під час російсько-турецьких війн останньоїчверті ХVІІ ст., так і перебоями у постачанні мешканців новозбудованогоСоляного продуктами, зловживаннями місцевої адміністрації, особливо у зборімита не лише з приїжджих солеварів, але й місцевих жителів, яким, якзазначалось вище, дозволявся безмитний провіз солі з метою її обміну на продукти.Тому Боярська дума, враховуючи численні скарги мешканців міста, 11 травня 1681р. вирішила на 7 років звільнити від митних зборів не лише місцевих мешканців,а й приїжджих солеварів та посилити охорону міста. В її рішенні указувалось: 1)на соляних озерах приїжджим солеварам і мешканцям Соляного містечкадозволяється виварювати сіль без сплати мита; 2) від нападу «воїнськихлюдей» мешканці Соляного та під час поїздок за дровами повинні захищатисамі себе; 3) якщо мешканці Соляного везтимуть сіль для обміну на продукти всусідні міста, з них мита не брати15.
Ці заходи, яксвідчать факти, позитивно позначилися на розвитку промислів. У вересні-жовтні1684 р. 10 торських мешканців, причому один «з компанією», перевезличерез митницю 69 возів солі, а з травня по вересень 1685 р. 24 мешканціпровезли вже 221 віз солі, причому один з них — Євсій Афанасьєв провіз доХаркова 42 вози солі. Основну частину солі було доставлено до Харкова і Сум16.
У 1687 р. буловідновлено збір мостового і бударного мита. Для збору мита призначили«верных голов и целовальников» з чугуївців та мешканців інших міст17. Доставлені до Москви сумизборів дозволяють стверджувати, що кількість приїжджих солепромисловців напромисли наприкінці 80-х рр. постійно зростала. Якщо в 1689 р. було доставленодо Москви 331 крб, 11 алтин, то в 1690 р. з відкупщиків казна вимагала 337крб., 14 алтинів і 2 дєньги митних зборів18. Враховуючи те, що в той час місцеві мешканці виварювалина Торі сіль за 10-ту бочку солі, можна вважати, що після розорення промислівпід час повстання С.Разіна, казенна сіль на Торі зовсім не виварювалась.
Постійна загрозататарських нападів, які під час російсько-турецької війни 1673-1681 рр. значнопочастішали, низька якість ропи в Торських озерах, особливо навесні та восени,змушували місцевих солеварів шукати соляні джерела як на правому, так і налівому боці Дінця. З 1681 р. мешканці Соляного, як вказувалось вище, розпочалививарювати сіль спочатку на правому, а згодом і на лівому березі р. ЧорнийЖеребець. У 1691 р. там вже діяло 70 ропних колодязів19. Природно, що це не могло не позначитися настані соляних промислів у Торі. До того ж у 1683 р. донські козакиСухарівського юрту (нині с. Ямпіль Донецької обл.) розвідали соляні джерела насередній течії р. Бахмут і розпочали виварювати там сіль для своїх потреб20. Згодом сюди стали приїжджати імешканці Соляного, Маяків, Райгородку, оскільки місцева ропа втричі була вищоюза концентрацією солі від торської.
Після нападу татарна Соляне в 1697 р., в результаті чого був спалений посад і «солянікурені»21, мешканцімістечка стали переселятися на Бахмут22.Це призвело до суперечок за Бахмутські промисли між старшиною Ізюмського полкуі Війська Донського. Цим скористався царський уряд і в жовтні 1704 р. указомПетра І промисли були переписані на казну. За переписом 1704 р. на Бахмутськихпромислах солеваріння велося в 170 котлах або сковородах, з яких 140 належалимешканцям слобідських полків, а 30 — солеварам інших міст, в основномупівденних повітів Росії23.
Обурені рішеннямцарського уряду місцеві солевари під керівництвом свого отамана К.Булавінанаприкінці 1705 — на початку 1706 р. зруйнували Бахмутські промисли. Значначастина солеварів повернулася на Тор, де з введенням у 1705 р. державноїмонополії на сіль промисли здавалися місцевим мешканцям на відкуп за 2315 крб70 коп за рік24.
Бахмутські промислипочали відроджуватись після розорення з 1709 р. Торські промисли з 1715 р.разом з Бахмутськими були передані у відання Соляної контори25.
У Бахмуті й Торі зарахунок казни були побудовані нові соляні варниці та магазини, в яких сталипродавати сіль усім приїжджим чумакам. Магазини для продажу солі казна наказалазбудувати і в цих місцях, куди відправлялася донецька сіль. Доставляти їїповинні були на перших порах селяни Бахмутського повіту на своїх підводах.Однак гужова повинність виявилася не під силу місцевим селянам. Тому управляючіпромислами Чирков і ландрат Вепрейський зобов'язали старшину слобідських полківподати подвірний список, згідно з яким на кожен двір розподілили по 4 пуди соліна рік і зобов'язали полкову старшину присилати за нею підводи на промисли. 9серпня 1720 р. ці умови були затверджені Камер-колегією. Мешканцям ЛівобережноїУкраїни і прилеглих до Слобожанщини російських провінцій дозволялось оптомкупувати сіль як у магазинах на промислах, так і на території слобідськихполків26. Однак це рішення незадовільняло населення зазначених регіонів і вже в січні 1721 р., на вимогукозацької старшини, слобідські полки було звільнено від перевозки солі, протезобов'язали їх купувати в магазинах на промислах лише донецьку сіль27.
Труднощі, з якимизіткнулася казна в забезпеченні промислів робочими руками та з реалізацієюсолі, спонукали її надавати можливість приїжджим солеварам орендуватисковороди. За свідченням джерел до 1715 р. «вільноварильщики» вБахмуті за оренду сковороди віддавали казні половину вивареної солі та по двавози дров, а з 1715 р. — по 2 крб. орендної платні, 5 алтинів митного збору та6 дєнєг за оформлення проїзних документів. До того ж 8 дєнєг зобов’язані булиплатити піддячому особисто за оформлення документів28. У зв’язку з тим, що сковорід для оренди завжди недоставало, то місцева адміністрація, найбільше комендант Бахмутської фортеці,за певну винагороду надавали сковороди позачергово. Ці зловживання місцевоїадміністрації, очевидно, набрали таких масштабів, що центральна влада,направляючи в 1726 р. на промисли для визначення їх стану та налагодженняроботи адмірала Апраксіна, зобов'язала його звернути увагу на ці зловживання.Після вивчення питання Апраксін дав строгий наказ коменданту Чиркову«смотреть, чтобы в соляном варении не было воровства»29. Однак за свідченням джерелЧирков і після цього зловживав своїм становищем. Він заключав підставнівідкупи, присвоював сіль, потайно виготовляв горілку, брав хабарі з відкупщиківмитних зборів на маяцькому мості та бударній пристані.
Про розміриприбутків казни від реалізації донецької солі можна судити за даними 1718 р.,коли за лютий 1717 р. — червень 1718 р. чистий прибуток склав 50 тис. крб., невраховуючи місцевих витрат. Про те, що зловживання продовжувалися свідчитьнакладення штрафу в 1718 р. на капітана І.Лук'янова в розмірі 5114 крб.30 
У 1728 р. в Росіїбуло введено вільний продаж солі, що, без сумніву, не могло не позначитися нарайонах поширення донецької. Вона надходила не лише на Слобідську і ЛівобережнуУкраїну, на Дон, у прилеглі до Слобожанщини російські провінції, а й наПравобережну Україну31. Однакуже у 1731 р. торгівля сіллю знову перейшла до рук казни.
Наприкінці 1732 р.,у зв'язку з труднощами в забезпеченні донецьких промислів дровами, робочимируками та доставкою солі на ринки, вони були передані в оренду на 10 роківкомпанії московських купців на чолі з В. Озеровим за 50 тис. крб. щорічноїоплати. Основним районом збуту донецької солі було визначено СлобідськуУкраїну. Ріст попиту на сіль на початку 30-х рр. спровокував різке підвищенняцін на неї (на Лівобережжі України до 30, а в сусідніх російських повітах — 40коп. за пуд), що в свою чергу вплинуло на підвищення орендної платні — до 6крб. за добу в Бахмуті та 1,8 крб. — в Торі. Незважаючи на це, чистий прибутоквільноварильщиків за добу складав до 20 крб.32
ЗаселенняСлобожанщини, південних районів Росії, територій Дону збільшувало попитнаселення на сіль. Згідно з підрахунками Г. Юнкера та запискою М.В.Ломоносовавід 1741 р., для забезпечення сіллю всього населення, що проживало у межиріччіДніпра і Дону, необхідно було 2 млн пудів солі, а на донецьких промислахвиварювали на той час лише четверту частину від потрібної кількості33.
Цей висновокпідтверджують відомості Соляної контори про кількість бахмутської солі, щознаходилась в соляних магазинах в 1737-1742 рр.34:
1737 р. — 600494пуди 23 фунти
1738 р. — 417921 -"-26 -"-
1739 р. — 186853 -"-30 — "-
1740 р. — 729100 -"-36 -"-
1741 р. — 677336 -"-20 -"-
1742 р. — 702506 -"-30 -"-
Різке скороченнякількості солі, що знаходилась в продажу в 1738-1739 рр. було зумовлене подіямиросійсько-турецької війни 1735-1739 рр. та занесеною під час війни епідемієючуми, що спричинило подальше підвищення ціни на сіль на місцевих ринках…
Труднощі взабезпеченні південних провінцій сіллю, зокрема розташованої там у період війниз Туреччиною армії, змусили казну виділити кошти на перебудову Торських іБахмутських варниць, яка здійснювалась під керівництвом Г.Юнкера. Однак нестачаробочих рук, будівельних матеріалів та прорахунки в проектуванні не дозволиливтілити в життя план повної перебудови промислів, що призвело до подальшогозростання попиту і ціни на сіль. Тому в 1749 р. було в межах країни встановленоєдину ціну як на поварену, так і самосадкову сіль — по 35 коп. за пуд35. У зв'язку з нестачею соліжителям Лівобережної України дозволили купувати в саратовських і дмитрівськихмагазинах ельтонську самосадкову сіль. Доставщикам солі до споживачівзаборонялося брати за послуги більше 2 коп. з пуда солі.
Ріст цін на сільспричинився до подальшого підвищення орендної плати за найм сковорід напромислах. За оренду на добу однієї сковороди в Бахмуті платили 14, а в Торі — 7 крб.36
Після війни зТуреччиною 1735-1739 рр. і підписання Бєлградського миру на Україну в значнійкількості стала надходити й кримська самосадкова сіль. Тому в 1754-1755 рр.були видані укази про встановлення на кордоні Росії з Польщею та Туреччиноюмитниць і збір по 10 коп. мита з кожного пуда ввізної солі37.
Однак, незважаючи навсі прийняті заходи, забезпечити населення в достатній кількості сіллю невдалося. Про це свідчить рівень цін на сіль, який в окремі роки середини ХVІІІст. досягав 70 коп. за пуд. Ріст цін на сіль викликав подальший ріст орендноїплати за найм сковорід на промислах. Якщо в 1765 р. в Бахмуті оренда однієїсковороди зі всіма послугами, в тому числі й оформленням документів, досягла 20крб. 30 коп., а в Торі — відповідно 10 крб. 17 коп., то на початку 70-х рр.вона уже відповідно складала 32 і 16 крб. Правда, за послуги в оформленнідокументів чумаки ще платили 27,5 коп.38 Тому чумаки стали надавати перевагу ельтонській солі, якукупували в саратовських і дмитрівських магазинах. У 1759 р. ельтонська сільбула доставлена чумаками на Україну в 14915 двоволових мажах39.
Доставка на Українубільш дешевої самосадкової солі спричинила спад попиту на донецьку сіль. Узв’язку з цим 5 липня 1760 р.Бахмутська соляна контора розпорядилася нерозширювати казенну виварку солі, а намагатися здавати сковороли в орендувільноварильщикам, забезпечуючи їх навіть дровами та іншими послугами40. Незважаючи на це, різкогозбільшення числа вільноварильщиків не відбулося. В наступні два роки їхкількість утримувалась приблизно на одному рівні, а в 1763 р. навітьзбільшилася (в Бахмуті вони орендували 1521 сковороду, а в Торі — 668, в тойчас як в 1759 р. — відповідно 1366, а в Торі лише 419 сковорід)41.
Наявні вприбутково-видаткових книгах відомості про наймачів сковорід свідчать, щобільшість з них складали місцеві мешканці. Так, із 105 орендованих в 1772 р. вТорі сковорід 52 припадало на місцевих мешканців (торян), 15 — на бахмутчан, 18- на мешканців м. Сум, 7 — м. Охтирки, по одному з Гадяча і Голубенкова, а 11орендаторів місце проживання не зазначено42. Таким чином, основним місцем збуту донецької солі на тойчас була Слобідська Україна. В 1768 р., у зв’язку з початком новоїросійсько-турецької війни, було видано нове розпорядження, згідно з якимдонецька сіль могла постачатися лише до Воронезької і Бєлгородської губерній, СлобідськоїУкраїни та Новоросії43.
Труднощі взабезпеченні перелічених вище регіонів і Гетьманщини донецькою сіллю спонукалиадміністрацію промислів 5 серпня 1768 р. звернутися до всіх приїжджих солепромисловцівз пропозицією завчасно запастися сіллю, зокрема на зимовий та весняний періоди,коли майже припинялася виварка, що спричиняло помітний ріст цін на сіль44. В той же час адміністраціяСлобідсько-Української губернії звернулася до заводської контори з проханнямсолепромисловцям цієї губернії надавати сковороди для виварки солі в першучергу45.
Тому після зайняттяросійською армією кримських соляних озер поставщикам провіанту для арміїдозволили вивозити сіль з Криму і продавати її безмитно на Україні.
Після закінченнявійни, у зв'язку з доставкою на Україну дешевої самосадкової кримської соліправитель Новоросії граф Г. Потьомкін розпорядився у 1782 р. закрити Бахмутській Торські соляні промисли.
Таким чином, біля200 років донецькі промисли забезпечували сіллю населення не лише СлобідськоїУкраїни, а й прилеглих районів Росії, частково Лівобережної України, а в окреміроки донецька сіль потрапляла і на Правобережну Україну, в станиці ВійськаДонського. Враховуючи сказане вище, а також те, що у ХVІІІ ст. обладнання напромисли надходило в основному з Тульських металургійних заводів, не важкопереконатися в чималому значенні Торських і Бахмутських соляних промислів як уформуванні всеукраїнського ринку, так і в залученні економіки України до загальноговсеросійського ринку.
В той же часпромисли давали й певний прибуток російській казні. В цьому нас переконуютьдані «Відомостей про прибутки від виварки солі в Бахмуті й Торі за1715-1730 рр.46:
1715 р. — 13124 крб.23,5 коп.
1716 р. — 21266-»- 79 -"-
1717 р. — 46560-"- 54 -"-
1718 р. — 21581-"- 40 -"-
1719 р. — 439-"- 90 -"-
1720 р. — 15402-"- 50,25 -"-
1721 р. — 44115-"- 45 1/8 -"-
1722 р. — 65391-"- 74 3/8 -"-
1723 р. — 44807-"- 86 -"-
1724 р. — 69681-"- 51 -"-
1725 р. — 38377 -"-11 -"-
1726 р. — 59689 -"-60 1/4 -"-
1727 р. — 46048 -"-52,5 -"-
1728 р. — 40693 -"-78 3/4 -"-
1729 р. — 34581 -"-0,5 -"-
1730 р. — 35096-"- 1 3/4 -"-
Певне уявлення проприбутки від соляних промислів у Бахмуті та Торі в середині ХVІІІ ст., а такожвитрати на їх обслуговуання можна зробити на підставі таблиць 2 і 3, поміщенихв додатках. Якщо врахувати те, що загальні прибутки російської казни відпродажу солі складали на рік в третьому десятилітті ХVІІІ ст. від 570000 до594000 крб., то бачимо, що частка Торських і Бахмутських промислів лише тричіза вказані роки перевищила 10%, а в середньому складала близько 6,5% щорічноїсуми прибутків від торгівлі сіллю в межах всієї імперії. Тому стає зрозумілим,що з відкриттям можливостей доставки до південно-західних провінцій Російськоїімперії кримської самосадкової солі казна погодилась на закриття промислів, тимбільше, гроші від продажу приміщень, обладнання, худоби передбачалось передатипереселеним з Криму до Азовської губернії грекам на їх облаштування на новихмісцях.

Розд. IV.
РОБОЧІ КАДРИ СОЛЕВАРЕНЬ ТА ЇХСТАНОВИЩЕ
1. Кількісний і якісний складробочих кадрів соляних промислів
У вирішенні питаньхарактеру виробництва на соляних промислах нинішнього Донбасу в ХVII — ХVIIIст. важливе значення має вивчення питання забезпечення солеварень робочимируками. У літературі воно вивчене недостатньо, особливо на початковому етапірозвитку промислів. Обумовлено це станом джерельної бази. Наявні фрагментарнівідомості дозволяють припускати, що ще на початковому етапі солеваріння, тобтодо побудови у 1664 р. на Торі «казенних заводів», солепромисловці,тобто чумаки, що приїжджали на Тор за сіллю, крім власної, використовували ічужу працю. Так, джерела відзначають, що «хазяї, що приїжджали на промисел,»користалися працею найманих робітників як на виварці солі, так і на доставцідров до варниць, правда, на хазяйських підводах1. Казенні промисли з перших днів свого існуваннязабезпечувалися і солеварами, і робітними людьми, для виконання допоміжнихробіт, шляхом поперемінної висилки їх на промисли з прилеглих населенихпунктів. Так, у 1664 р. на Торські казенні «заводи» відправили зБєлгорода 215 робітних людей, крім того 15 целовальників і 88 стрільців2.
Уподальшомуобов'язок забезпечення промислів робітними людьми було покладено на найближчідо промислів міста й села. В царській «пам'яті» чугуївському воєводівід 17 березня 1666 р. указується, щоб він «сповна» на Торські соляніозера для казенного солеваріння посилав по 17 чоловік щомісяця з переміною…«узимкути людей не вислав, через що казенному солеварінню учинилася нестача»3. У січні цього ж року чугуївськийвоєвода був зобов'язаний відправити на Торські озера 94 чоловіка з підводами,рогожами, мішками і бочками для перевезення вивареної солі до Бєлгорода4. Кількаразові нагадуваннявоєводам про висилку на промисли робітних людей свідчать, що забезпеченняказенних варниць у 60-х роках робочими руками було справою непростою іздійснювалося з великими перебоями. Це підтверджується також тим, щовідрядженому в 1665 р. на промисли Ст. Тітову було доручено вивчити можливістьвикористання в казенних варницях найманої праці: «буде великий государьукажет соль варити наемными людьми, во что тая соль будет от варенья со всякимирасходы учнет ставица»5.Оскільки С.Тітов «допрашивал на Торских озерах всяких чинов людей, которыеныне соль варятъ», то напрошується висновок, що вони варили сіль,використовуючи в якихось формах і найману працю. Окремі повідомлення проприїжджих солеварів свідчать, що ці користувалися працею робітних людей, якихпривозили разом із собою. Тому напрошується висновок, що Тітов дійшов висновкупро неможливість найму робочої сили казною, оскільки на той час вільних робочихрук у цьому районі ще не було.
З розширеннямнаприкінці ХVII ст. приватного солеваріння на Торі і виникненням його наБахмуті попит на робочі руки ще більше зріс. Приватні солепромисловці не рідковдавалися до найму робітних людей з числа бродячих елементів(«бурлак»). Володіючи декількома сковородами солепромисловцізвільнялися від процесу виварки солі, займаючись забезпеченням варниць дровами,продажем солі й іншими операціями, переклавши виварку солі на робітних людей.Про це досить виразно говорить у своєму вірші «Про соляниківторяників...» тогочасний мандрівний поет Климентій Зіновіїв, якому вдалосяпобувати й описати життя та працю торських солеварів: "… Сам господар неможе згола солі варити, бо і без варіння солі є чим завше журитись…«6.
З переходом напочатку ХVIII ст. промислів у відання казни характер забезпечення їх робочимируками міняється. За розпорядженням царського уряду в 1712 р. до промислів булиприписані місцеві міста (Маяк, Райгородок, Старий і Новий Айдари, Цареборисів,Борова, Трьохізбенськ) та новооселені слободи (Ямпіль, Сухаревська,Краснянська, Боровська) — всього 11 населених пунктів7, зобов'язаних посилати з переміною через кожні 3місяці по З00 чоловік. Однак висилка робітних людей на промисли відбуваласявкрай нерегулярно, а в 1718 р., у зв'язку з „моровою пошестю“,припинилася зовсім, тому керуючі промислами ландрат Вепрейський і капітанЧирков зажадали від Харківського полку в 1719-1720 р. не тільки підвод длявивозу 24092 пудів солі, визначених для продажу в Харківському полку, але йвисилки по 100-150 чоловік для робіт на промислах з переміною через 2-3 місяці8. Камер-колегія 31 січня 1721 рокускасувала рішення Вепрейського і Чиркова, залишивши в силі попереднє. В той жечас вона зобов'язала адміністрацію приписаних міст і слобід висилати до заводівпо 415 чоловік щомісяця, з них — половину кінних, половину піших9. Однак такий спосіб забезпеченняпромислів робочими руками, особливо кваліфікованими, в ХVIII ст. не відповідаввимогам виробництва, що розширювалося. Тому казна була зацікавлена у формуванніпостійних кадрів солеварів.
Уже в ХVII ст.місцевим мешканцям, перш за все солеварам, що селилися в Соляному містечку,надавалося право безмитної торгівлі сіллю, обміну її на продукти харчування,заняття рибним промислом, торгівлею, оскільки заняття землеробством через частітатарські напади, особливо в 70-х рр. було справою надто ризикованою. Ці пільгизбереглися за солеварами й у ХVIII ст., що сприяло не лише забезпеченнюпромислів робочими руками, але й росту населення Соляного, Маяка та іншихмістечок.
Солевариоб’єднувалися в солеварну команду на чолі з виборним отаманом. Комплектуваласяв основному команда з місцевих жителів. Їхня робота на промислах вважалася якосновна повинність і звільняла їх від інших повинностей, за винятком подушногоподатку. Тому нерідко козаки, зобов'язані нести сторожову службу, прагнулиперейти в солевари, щоб звільнитися від неї10.
У солевари, восновному записували дітей та родичів солеварів і лише у випадку їхньоївідсутності дозволяли записувати козачих підпомічників, однодвірців іпредставників інших верств населення. Так, із загального числа 308 солеварів,внесених до списку за липень 1737 р., лише 75 складали вихідці з Воронезької іБєлгородської губерній. З них 25 походили з державних селян, 2 — з двірцевих, 1- з поміщицьких, 13 — з однодвірців, 8 — з посадських, інші — зі служилих людейприкордонних російських міст (козаків, стрільців, солдат)11. Таким чином, професія солевараставала спадковою. Переважно ними ставали люди зрілого віку. Зі списку 1765 р.видно, що у віці до 29 років було лише 6,4% солеварів, 30-49 років — 54,6%, 50років і більше — 39%. Майже всі солевари (90%) були сімейними, причому вполовини з них родина складалася з 5 чоловік і більше12. Кількість солеварів коливалося і залежала відкількості сковорід. Кожну сковороду обслуговувало чотири чоловіка (два солевариі два помічники солеварів), а також два ропочерпальщики, котрі з введеннямропочерпальних машин були скорочені. Згідно зі штатом обслуговуючого промислипостійного персоналу, складеним комендантом Бахмутської фортеці Акуловим ужовтні 1764 р., коли промисли переживали період занепаду(табл.), з 418 — 248(майже 60%) склали солевари. Фактично за списком 1765 р. дійсних солеварів було235 із загального числа 1041 чоловік, що числилися в солеварній команді13.
Нечисленну групукваліфікованих робітних людей складали ковалі. Спочатку вони направлялися напромисли з Єльця з переміною на півроку, а з 1744 р.- на рік14. Із середини ХVIII ст., крімєлецьких ковалів, відмічаються на промислах і „вольножелающие“. Штатковалів визначався кількістю задіяних на варницях сковорід.
За зведеннями 1744р. на Бахмутських промислах працювало 17 ковалів і 24 їхніх помічника, а також6 чоловік числилося в резерві15.Однак рідко коли, на промислах був повний комплект ковалів. Наприклад, у 1759році в Бахмуті працювала наступна кількість єлецьких і»вольножелающих" ковалів за відомостями оплати праці: у серпні,вересні і жовтні по 4 чоловіка, у липні і листопаді — по 6 чоловік, у квітні — 10, у березні — 15, лише в січні і лютому — по 16 чоловік16. Крім ковалів, у штаті обслуговуючогопромисли персоналу числилися і теслі. У 1744 р. їх було 24 чоловіка.
Найнижчу категоріюпрацівників соляних промислів складали робітні люди, зайняті на допоміжнихроботах: заготівлі і доставці дров на промисли, їхній розшивці і доставці до печей,черпанні ропи, затаруванні і перевезенню солі з варниці на склади, заготівлісіна для «заводської» худоби, догляді за нею і т.п. Як ужезазначалося, у 1712 р. цей обов'язок був покладений на жителів прилеглихнаселених пунктів. Але в 1731 р. Бахмутська провінційна канцелярія зажадалазвільнити жителів приписаних до заводів поселень від робіт на промислах,посилаючись на різке скорочення населення і його зубожіння. Згідно з поданимиканцелярією відомостями із загальної початкової кількості (5744 осіб чол.статі), приписаних до заводів місцевих жителів померло, розбіглося, буловідправлено в солдати — 3581 осіб, а серед тих, що залишилися (2163) переважнубільшість складали "… старі, малолітні, безкінні і незаможні«17.
Клопотанняканцелярії було задоволено і згідно з указом Анни Іоаннівни від 14 січня 1732р. на ці роботи повинні були висилати Ізюмський, Харківський і Рибінськийслобідські полки по 200 чоловік18.Це положення про поперемінну висилку з трьох полків по 200 чоловік на промислизбереглося і під час 10-літнього перебування промислів на відкупі у московськихкупців.
Полковою канцелярієюпо сотнях (в залежності від кількості під- помічників) складалися»відомості" про посилку на заводи робітних людей. Як вважав А.Л.Цукерник, норми відправлення на заводи робітних людей не були постійними. Так,у 1734 р. Харківська полкова канцелярія вимагала, відправлення на«заводи» одного робітника з підводою від 100 осіб чол. статі, а в1742 р. усі слободи, села та хутори з числом до 225 осіб звільнялися від посилкилюдей на заводи19.
Направлялися робітнілюди на заводи з провіантом, фуражем і інструментом під охороною підпрапорних ісотників. Останні повинні були не тільки супроводжувати їх на заводи, але йохороняти під час роботи. Чисельність охорони була досить великою ( у 1740 р.один конвоїр припадав на 4 робітних людей)20.
Незважаючи на це,ніколи необхідної кількості робітних людей на заводи не відправляли. Так, звизначених для Харківського полку в 1733 р. 300 чоловік було відправлено лише125, а дев'ять його сотень не вислали жодного робітника. У липні 1735 р.замість визначених 125 чол. було вислано 4821, в липні 1738 р. — лише одного пішого22, а в 1739 р. — жодного23. Подібна картина спостерігаласяй в інших полках. У зв'язку з цим у вересні 1734 р. коменданту Бахмутськоїфортеці генерал-лейтенанту князю Шаховському був направлений царський іменнийуказ, у якому вказувалось вивчити можливість використання на промислах замістьприписних рабітних людей із слобідських полків, місцевих жителів, яких за ревізією1732 р. нараховувалося 2718 осіб чол. статі. Шаховський доповідав, що місцевимижителями виконати всі роботи не можливо24. Тому на вимогу адміністрації промислів у 1735 р. булозапропоновано висилати на заводи з усіх п'яти слобідських полків по 120 чоловік25. 26 березня 1735 р. Бахмутськазаводська контора в промеморії слобідським полкам вимагала, щоб у літню пору (зквітня по вересень) направляли по 400 чоловік піших і 500 кінних, а з жовтня доквітня по 200 піших і 100 чоловік кінних26. Але і в наступні роки, як витікає з приведеної нижчевідомості, запропонованого числа робітних людей зазначені полки на промисли невисилали.

Відомість
про висилку на Бахмутськізаводи робітних людей
з Харківського полку27.
роки Харківська сотня       Валківська сотня
1733                     8                         19
1734                    8                         19
1735                    10                        13
1736                    10                        13
1737                   10                        13
1738                   ?                           13
1739                   ?                           13
1740                   10                        13
1741                   10                        13
1742                   3                          4
1743                   3                          4
Наведені данідозволяють стверджувати, що особливо погано справа з висилкою людей булапоставлена на початку 40-х рр. Комендант Бахмутської фортеці підполковникСпешнєв повідомляв, що на початку 1740 р. працювало на заводах лише 16 чоловікробітних людей зі слобідських полків, через що сіль не виварювалася28.
Указом від 4 жовтня1743 р. Слобідські полки звільнялися від цієї повинності, а покладалася вона нажителів Бахмутської провінції, а також «малороссиян», що селилися навільних землях і не перебували ні в кого в підданстві Бєлгородської іВоронезької губерній (Бєлгородська губернія повинна була посилати З00 кінних чиз волами і 200 піших, а Воронезька — 100 піших)29. Однак, як свідчать відомості заводської адміністрації,на промислах в наступні роки ніколи не було зазначеної кількості робітних людей( табл. 4).
Аналіз відомостей за1746 р. свідчить, що основна частина робітних людей була зайнята (у першійполовині року) на Бахмутських промислах, що реконструювалися в той час і лишенезначна — на Торських. З відомостей також видно, що менше направлялося назаводи людей у другій половині року, коли селяни були більше зайняті напольових роботах.
Зіставленнявідомостей на оплату праці за 1746 р. з відомостями кінця 50-х — початку 60-хрр. свідчить, що значно зменшилася кількість тяглих працівників, а затезбільшилася чисельність піших, що змушувало адміністрацію промислів утримуватипри заводах робочу худобу. Документи свідчать, що на примусову заводську роботуз Бєлгородської і Воронезької губерній направлялися головним чином«бурлаки та безсімейні», тому що заможні селяни за допомогою обманута хабарів місцевій владі уникали відправки їх на промисли30. Документи також засвідчують, щонерідко вони замість себе посилали найнятих бідних селян. Так, у 1754 р.Вольновський селянин Іван Великошапченко післав замість себе на заводи«робітника» Григорія Лагушина31. Зустрічалися випадки, коли такі наймані робітникипрацювали на промислах по декілька років. Так, уроженець слободи Червоної,Путивльського повіту за наймом мешканців цієї ж слободи перебував на казеннихроботах у Бахмуті протягом 8 років32.
Висилка на промислиселян негативно позначалася на веденні ними власного господарства, виконанніінших повинностей. Тому, у зв'язку із згортанням соляного виробництва в Торі таБахмуті, а також з ростом населення в Бахмутській провінції, сенатським указомвід 6 липня 1765 р. «черкасы по неимению в них надобности» буливідпущені із заводів додому, з умовою, що у випадку потреби адміністраціяпромислів має право «зажадати їх у Сенату»33. Усі допоміжні роботи цим же указом були покладені насолеварів і членів їхніх родин. Але вже в 1768 р. Головна соляна контораприйшла до висновку, що одними солеварами і членами їхніх родин не можливовиконати ці роботи і на вимогу контори в цьому ж році розпочалася видачанарядів на відправлення на заводи 140 чоловік з однодвірських і«малороссийских» слобід Бахмутського повіту. Однак, у 1771 р.Бахмутська «городова» канцелярія, посилаючись на розорення населеннявід численних повинностей, зв'язаних з російсько-турецькою війною, руйнівнимитатарськими набігами, зокрема в 1769 р., порушила клопотання про скасуваннянарядів, а в 1774 р. відмовилася їх зовсім виконувати.
Заводська контора,знаючи становище в повіті, підтримала клопотання «городовой»канцелярії, у 1776 р. зажадала від Головної соляної контори відновити висилкуробітних людей з Бєлгородської і Воронезької губерній34. Цього разу це питання Сенат не став розглядати,тому що обговорювалося питання про закриття промислів, у зв'язку з труднощамидоставки дров. Крім робітних людей, що працювали на заводах примусово, судячи звідомостей з середини ХVIII ст. на них використовувалася і праця солдатбахмутського батальйону, в найбільшій мірі на заготівлі дров, сіна длязаводської худоби та на інших роботах35.Про категорії робочих кадрів, які обслуговували промисли в 50 — 60-х рр. ХVIIIст. дає чітку уяву таблиця 5 (додаток).
Таким чином, узабезпеченні промислів робочими руками можна виділити два періоди. У першому зних, до другого десятиліття ХVIII ст. поруч із приписаними до казенних варницьробітними людьми, «солепромисловці» використовували найману працюбурлак і інших люмпенізованих елементів феодального суспільства. На другому — здругого десятиріччя ХVIII ст. і до 1782 р.- часу закриття промислів, переважалав основному примусова праця різних груп залежних від феодальної державикатегорій населення, а з середини ХVIII ст. поряд з нею і солдат місцевогогарнізону.
2. Становище солеварів іробітних людей
Дослідженнястановища робітних людей на початковому етапі розвитку промислів затрудненочерез відсутність необхідних джерел. Лише опис соляних промислів, складенийС.Тітовим, дозволяє до певної міри відтворити картину становища найманихробітників, зайнятих разом з «хазяями» на промислах. В основному,вони працювали на доставці на промисли дров «на хазяйському коні» знавколишніх лісів. Крім доставки і розшивки дров, підтримували вогонь в печах,заповнювали котли ропою. Оплата праці як робітників, зайнятих на доставці дров,так і «у казана» була однакова — по 2 пуди солі за тиждень і«харчі»36. Якщоврахувати, що протягом тижня виварювали не менше 30 пудів солі, тому що варіннязаймало в середньому 1,5 доби, а вивантаження солі і заповнення казана новоюропою ще 0,5 доби, то виходить, що їх заробіток складав близько 1/15 усієїкількості вивареної солі.
Що стосується умовжиття, то можна допускати, що жили вони в тих же наспіх побудованих шалашах(«куренях»), де й виварювалася сіль, а то і просто під відкритимнебом, піддавалися постійній загрозі татарських нападів, не кажучи про природніумови, які були притаманні цій місцевості на початковому етапі її освоєння.Так, Готліб Юнкер у згаданому описі промислів зазначав, що не тільки людям, алей тваринам дошкуляли влітку комарі та оводи.
Приблизно таким жебуло становище і робітних людей, що направлялися з 1664 р. для обслуговуванняказенних варниць. Крім всього іншого, вони змушені були запасатися якпровіантом для себе, так і фуражем для робочої худоби на весь період роботи напромислах.
З побудовою Соляногомістечка і переходом до постійного солеваріння відбулися відповідні зміни встановищі місцевих солеварів і робітних людей, що як і раніше направлялися наказенні промисли для виконання різних допоміжних робіт. Про це можна зробитипевні висновки на підставі віршів тогочасного мандрівного поета КлиментіяЗіновіїва, який після відвідання місцевих соляних промислів в одному із своїхвіршів описав умови праці місцевих солеварів, порівнявши їх з працею солеварівна Прикарпатських промислах, зокрема в Коломиї37:

«Торяники великую працуподыймают:
Паче коломийцов, що гуски38 выробляют.
Сотце39 бо ведер вкинет на бочку соли воды
 И дрова в печ ввергаянатерпится беды.
А безпристанно треба инедосыпати
И иже не пригорела сковородапилновати.
Потом в садовницу соль зсковороды выкидает
И на другой сад воду пошедшинакидает.
И потреба из солью бочкуизтрусити
И всего, что ведется тампилно досмотрити.
Из подлым здоровьем нечегоподымати,
Хоч мало знемошнет мусетварить перестати.
И спаси их боже же так сятруждают,
Же господарские сковороды негуляют…»40 
Наведений уривок звірша поета К. Зіновіїва досить чітко характеризує основні операції, якідоводилось виконувати солеварам при обслуговуванні варниць наприкінці ХVІІ — напочатку ХVIII ст. на Торських і Бахмутських соляних промислах. З цього ж уривкавірша можна також зробити висновок, що в цьому випадку маються на увазіприватні варниці, де фактично був відсутній поділ праці, що солевари не тількиварили сіль, але й самі ж заповнювали сковороди ропою, вибирали сіль зісковороди в садівниці та виконували інші допоміжні роботи.
Оскільки у віршівказується, що «нема ж там жен, в Бахмуте некому кошуль прати, мусетвзявши нову носить покул зодрати», можна допускати, що бурлаки — солеваринаймалися на сезон, тобто працювали на промислах не цілий рік, а лише в літнійперіод.
З вірша такожвитікає, що з розширенням солеваріння наприкінці ХVII — на початку ХVIII ст.росте попит на наймані робочі руки. Покривається він за рахунок відхідників насезонні роботи, яких часто називали «гулящими людьми» — бурлаками.Їхнє становище, очевидно, мало відрізнялося від становища робітників, котріприїжджали на промисли разом з хазяями ще в початковий період солеваріння наТорі.
Більш чітку картину становищарізних груп робітних людей подають джерела ХVIII ст. Найбільше вони містятьповідомлень про становище солеварів. З них можна переконатись, що умови роботисолеварів були досить тяжкими: працювали вони в примітивно побудованихварницях. Хоча джерела конкретно не вказують скільки годин тривав їхній робочийдень, але можна допустити, що при одній сковороді в Бахмуті постійнознаходилось два солевари, котрі змінювались після завершення виварки солі всковороді. Якщо в Бахмуті цей процес тривав півдоби, то в Торі — цілу добу.Так, у відомості, представленій торським отаманом і солеварами на оплату праців жовтні 1753 р., вказувалося: «Знаходимося ми… при Торських солянихзаводах при виварці казенної і на городовика (приватних промисловців — В.П.)солі „денно и ночно безотлучно“41. У відомості на оплату праці робітникам Бахмутськихзаводів 1744 р. перечисляються при сковороді по два солевари і по два робітники»для метання дров у печі«42.
За свою тяжку роботупри кип’ячих сковородах, на постійних протягах, у заповнених димом і ропнимипарами старих торських варницях солевари одержували в літню пору за добу по 15,а взимку по 14 коп.43 УБахмуті за відомостями 1744 р. влітку солеварам платили по 20 коп.44 З середини ХVIII ст., яксвідчать відомості на оплату праці, спочатку в Бахмуті, а після і в Торіперейшли на оплату праці з урахуванням норм виробітку. Якщо за добу в сковородів Бахмуті виварювали не менше 120 пудів солі, а в Торі — 60 пудів, тосолеварам платили по 1 коп. за кожен пуд, у випадку невиконання норми — по 1дєньзі за пуд45, тобто в двоєменше. Як свідчать джерела, виконати цю норму було непросто. Наприклад, уквітні 1759 р. в Торі 4 солевари, що обслуговували одну сковороду, з 24 дібпонад 60 пудів виварили лише у 15 випадках, а в 9 — менше 60 пудів46 .
У середині 60 -х рр.ХVІІІ ст. ця оплата праці солеварів показалася, очевидно, комісії, що готуваладоповідь про роботу промислів, занадто високою, тому в проекті штатуобслуговуючого персоналу і витрат на його утримання було внесено пропозиціюплатити солеварам по 1 коп. в тому випадку, якщо вони в Бахмуті виварятьпротягом доби не менш 130, а в Торі — не менш 60 пудів солі. Але якщо»через їх лінивість і недогляд" такої кількості солі протягом доби небуде виварено на одній сковороді, то з їх заробітку за кожен недоварений пудсолі віднімали по одній дєньзі47.У проекті, як бачимо, була зроблена спроба виробити єдині критерії оплати праціторських і бахмутських солеварів, оскільки перші постійно зверталися з такимипроханнями до адміністрації промислів. Крім грошової оплати, солеварам, щобажали займатися землеробством (а ним у ХVІІІ ст., мабуть, займалася переважнабільшість, оскільки солеваріння велося не завжди регулярно) виділяли до 30десятин ріллі і сінокосів і надавали право вільного користування лісом длявласних потреб «у відведених для заводів урочищах»48.
Джерела такожсвідчать, що солевари займалися рибальством, торгівлею, візництвом (чумацтвом),заготівлею і доставкою дров на промисли, деревного вугілля і т.д. Наприклад, улипні 1763 р. за паспортом до Бахмутської заводської контори звернувся місцевийсолевар Микола Соловйов із проханням відпустити його «для власних потребдо міста Черкаська та на морські коси»49. У серпні 1765 р. «солеварський син» ІванІльєнко звернувся з проханням відпустити його «для торгівлі до луганськихстаниць і в слобідські полки»50.Влітку, 1773 р. бахмутський солевар Семен Малий виготовив у міуських байраках15 тис. штук дубового гонта51.Наявні також ряд повідомлень про заключення конторою із солеварами контрактівна доставку на промисли дров, вугілля і т.д.
Заняття рибальствомна морських косах, торгівлею, підвозом і т.д. сприяло росту майнової нерівностісеред солеварів, про що переконливо свідчать ті ж звернення солеварів запаспортами. Якщо солевари Потап Клименко й Іван Олефіренко в лютому 1765 р.просять відпустити їх на донські коси «для зароблення грошей на сплатуподушної податі» і збираються добиратися туди пішо52, то в жовтні того ж року «солеварськийсин» Іван Ільяшенко просив відпустити «його з п'ятьма працівниками надесятьох волових возах до міста Черкаська і на рибні лови та для покупки рибина цілий рік53.
Таким чином, можнастверджувати, що солевари за своїм майновим станом складали найбільшпривілейовану групу робітних людей соляних промислів. Їхня робота на промислахвважалася основною державною повинністю. Крім неї, вони платали лише подушнийподаток. Тому не дивно, що в солевари прагнули записатися й представники іншихверств населення, зокрема козацькі підпомічники, навіть, однодвірці. У зв'язкуз цим полкова адміністрація вимагала, щоб записані в солевари козацькіпідпомічники виконували усі свої колишні обов'язки, тому що за роботу наварницях вони одержували від казни чи „вільноварильщиків“ відповіднуплатню54.
Джерела такожсвідчать, що в 50 -х рр. солеварів, їхніх дітей і родичів „використовуютьна різних допоміжних роботах (помічниками ковалів при латанні сковорід,доставці до варниць дров, будівельних матеріалів та інших), вимагають від нихвідбування ландміліцької служби без “усякої оплати»55.
Найбільшпривілейовану частину солеварської команди складали отамани, що виконувалифункції керівників солеварної команди, тобто були зв'язуючою ланкою міжсолеварами, робітними людьми та адміністрацією промислів. Вони зобов'язані були«дивитися, щоб казенне солеваріння велось добротно, щоб відбезгосподарності та розхлябаності не наносились збитки казні, щоб сіль буладобре виварена, щоб вся виварена сіль потрапляла на склади...», стежити заполагодженням сковорід і визначати потрібну кількість ковалів, визначатиматеріали, необхідні для проведення своєчасних ремонтних робіт на заводах, стежитиза економним використанням дров, щоб вільноварильщики без «выписей»не вивозили сіль з промислів і т. ін.56.За свою роботу отамани, як витікає із списків штатів солеварних заводів,отримували по 24 крб. на рік57,хоча за відомостю 1767 р. їм було виплачено по 8 крб. за кожен місяць58.
Наведені вище фактидозволяють стверджувати, що серед солеварів існувала відчутна майнованерівність, яка свідчить про соціальну диференціацію серед міського ісільського населення в Україні XVIII ст.
Нерівність в оплатіпраці характерна і для іншої групи кваліфікованих працівників — ковалів. Напочатку ХVIII ст. праця ковалів-майстрів на казенних варницях оплачувалася по 1крб. на місяць, а рядових по 0,5 крб. Крім грошей ковалям, як і солдатам, щоохороняли промисли, видавалися харчі та робочий одяг, тобто вони знаходилися наказенному утриманні59. Згідноз відомостями 40 — 70 -х рр. як командированим на промисли за нарядами, так івілънонайманим ковалям платили за кожну відпрацьовану добу по 6,5 коп., до тогож за кожну нововиготовлену сковороду по 9 крб., а в 60-х рр. вже по 10 крб. Зазапропонованим штатним розписом 1765 р. щорічна заробітна плата коваля складала23 крб. 72,5 коп.60 Такимчином, ковалі за рівнем заробітної платні прирівнювалися до солеварних отаманів.Однак, становище ковалів на промислах було незрівнянно тяжчим, ніж у солеварів,тому що здебільшого вони знаходилися на такому ж положенні, як і приписані дозаводів селяни.
Найтяжчим булостановище приписаних до заводів селян, як місцевих, так і тих, що направлялисяна промисли зі слобідських полків, Бєлгородської і Воронезької губерній. Вонивикористовувалися на допоміжних роботах — заготівлі і доставці дров напромисли, їхній розшивці і доставці до варниць, розтоплюванні печей,перевезенню солі з варниць на склади, заготівлі сіна для худоби, щоутримувалася на промислах для виконання різних робіт (наприклад, у 1653 р. приТорських промислах утримувалося 126 голів робочої худоби), заправці сковорідропою і т.д.61 
Про тяжке становищеприписаних до соляних промислів селян свідчать донесення самої адміністраціїпромислів, яка вимушена була визнавати, «что обыватели, будучи на тойработе с голоду обессилили и другие во время метання суровицы за бессилием и вколодезь попадали»62.Оплата праці приписних селян проводилася згідно з «плакатом» 1724 р.:пішим у літню пору (травень-вересень) платили по 5, а кінним по 10 коп. задень, у зимовий період (жовтень -квітень) — відповідно — 4 і 6 коп.63 Крім того, як свідчать джерела,вони також забезпечувалися харчуванням, як і солдати64.
Відрив селян відїхніх господарств на тривалий час негативно позначався на стані їхньогогосподарства, що визнавали навіть представники офіційної влади. Так, уповідомленні Головної соляної контори Сенату від 24 вересня 1745 р. вказувалося:«И за не малым отягощением при Бахмутских и Торских соляных заводах вроботах, которые находяца в тех роботах с марта от 8 прошлого 1744 году ипоныне почти все с головы на голову беспеременно, и такие бедные и одинокиемногие из них находятся, что в домах их, кроме одних жен их никаго мужеска полуне имеется.., да в нынешнее летнее время как пахать, так и посеять надежды наних иметь не возможно»65.Тому й не дивно, що ніколи на промисли не висилалося необхіної кількостіприписних селян.
Недостача робочихрук на допоміжних роботах змушував адміністрацію промислів вдаватися довикористання на цих роботах солдат місцевого гарнізону, котрим оплачували по 2коп. за добу66, а такожвільнонайманців. Найбільше адміністрація вдавалася до підписання контрактів змісцевими селянами на постачання дров, вугілля, дьогтю в 50-70-х рр. ХVШ ст., атакож і з вільнонайманцями.
Аналіз становищарізних груп робітних людей на промислах дозволяє зробити висновок, що внайбільш привілейованому становищі знаходилися солевари та їх отамани.Порівняно високо оплачувалася праця ковалів. У найтяжчому становищі знаходилисяприписні селяни. Однак, незважаючи на істотні відмінності в становищі окремихгруп робітних людей, усі вони складали загальну масу кріпосного, безправногонаселення. І будь-яке невиконання розпоряджень адміністрації тягло за собоютяжкі покарання. Винятковою жорстокістю відрізнявся управляючий промислами всередині ХVIII ст. підполковник Спешнєв, котрий, як свідчать джерела, бивробітних людей «прилюдно, без милосердия и так, что не удовольствуясь поспине, но и по брюху и по бокам, от чего все бедные пришли в великийстрах»67.
Приведені фактисвідчать, що в забезпеченні промислів робочими руками можна виділити дваперіоди. На першому до початку ХVIII ст., коли переважало приватне солеваріння,основну частину робітних людей промислів складали наймані робітники і навітьказна на перших порах в Торі та в Бахмуті, через труднощі у забезпеченніварниць робочими руками, порушувала питання про можливість застосування вільнонайманоїпраці. Але, очевидно, через відсутність вільних робочих рук в умовах пануванняфеодальних відносин у країні перейти до застосування найманої праці булонеможливо. Тому з розвитком в Торі і Бахмуті казенного солеваріння промислизабезпечувалися робочими руками шляхом прикріплення до них різних груп робітнихлюдей, залежних від феодальної держави. Хоча їхня праця оплачуваласяпо-різному, в залежності від її значимості і кваліфікації, згідно з існуючиминормативами і в ній були великі розходження, однак у правовому відношенні всівони складали загальну масу феодально залежного населення Російської імперії.

Розділ V
УЧАСТЬ СОЛЕВАРІВ І МІСЦЕВОГОНАСЕЛЕННЯ
У КОЗАЦЬКИХ ПОВСТАННЯХ ДРУГОЇ
ПОЛОВИНИ XVII — ПОЧАТКУ XVIIІСТ
Окраїннерозташування соляних промислів, постійна загроза нападів кримських татар,насадження кріпосницьких порядків після побудови казенних соляних варниць наТорі, обмеження свободи господарської діяльності місцевого населення вели дозагострення соціальних протиріч, соціальної боротьби, що знайшла вираження увтечах робітних людей з промислів, відмовах від виконання покладених на нихповинностей, у відкритих виступах проти місцевих воєвод, активній участімісцевого населення в масових народних виступах другої половини XVII — початкуХVІІІ ст., в найбільшій мірі в козацьких повстаннях під проводом С.Разіна таК.Булавіна.
Оскільки подіїповстань досить повно висвітлені в спеціальних працях істориків, то в цьомурозділі зупинимося лише на питаннях участі в них місцевого населення, насампередробітних людей соляних промислів та мешканців новозбудованих міст, а також напроявах їх повсякденного спротиву наступові панівних верств феодальногосуспільства та російського самодержавства на окраїни.
Уже в 1664 р.відряджені на казенні промисли робітні люди з південних міст Московськоїдержави достроково покинули варниці, а частина навіть не з’явилися на промисли1. Через два роки аналогічнопоступили робітні люди, відряджені на Тор з Чугуєва. В царському розпорядженнівід 17 березня цього ж року вимагалось розшукати втікачів і повернути їх на Тор2.
Важкі умови праці тазловживання місцевої адміністрації («приказних людей») стали причиноюактивної участі поселенців Маяцького, в першу чергу робітних людей казеннихварниць на Торі, в заколоті гетьмана І. Брюховецького. Скориставшись ситуацією,вони убили місцевих приказних людей і разом з цареборисівськими«черкассами пошли с озер обозом к запорожскому атаману Ивану Сирко»3. Маяцьке містечко та казеннісоляні варниці запустіли. Московський уряд змушений був уживати терміновізаходи до відновлення Маяцького та соляних промислів на Торі. Однак уже черездва роки маячани і робітні люди Торських соляних промислів прийняли участь уповстанні під керівництвом С. Разіна.
Для розширеннярайону повстання, прориву блокади урядовими військами Дону та забезпеченнякозацтва хлібом С.Разін восени 1670 р., направляючись з основними силами наВолгу, відрядив свого молодшого брата і найближчого сподвижника Фрола на Дон іСлобідську Україну. На початку вересня невеликий загін повсталих на чолі зотаманами С.Шадрой, Ф.Колчевим і осавулом Ф.Агеєвим на Бєлгородській лініїзайняв міста Острогозьк і Ольшанськ. Успіх козаків зумовлювався насампередїхньою активною агітацією «викорінювати державних людей», щознаходила широкий відгук у місцевих жителів, а також переходом на їх бікострогозького полковника І.Дзиковського, що ще навесні 1670 р. «судамивтай многие подарки и запасы, и вино, и мед отправлял» С. Разіну4.
ПерехідІ.Дзиковського з Острогозьким слобідським полком на бік повсталих буввикликаний недотриманням царською владою даної обіцянки українськимпереселенцям, що селилися на південних рубежах Росії, — поступовим обмеженнямавтономії українських козацьких утворень після підписання Переяславських угод.Підтримка Острогозьким полком повсталих мала велике агітаційне значення, томущо надавала їхнім діям певні риси законності.
Однак успіхповсталих в Острогозьку та Ольшанську був нетривким. Уже на другий деньповстання, 10 вересня 1670 р., в Острогозьку відбувся переворот. Отамани інайбільш активні козаки були арештовані й страчені. Незважаючи на це, напочатку осені район дії повсталих розширився. 27 вересня до м. Коротояк зосновними силами підійшов Ф.Разін. Повсталі розраховували, що захоплення містане тільки відкриє їм шлях на північ, але й забезпечить зв'язок Воронежа зДоном, прорве блокаду урядовими військами Донської землі. Важливість Коротоякав боротьбі з повсталими розумів і царський уряд. Тому на допомогу місцевомувоєводі М.Ознобишиву поспішили зі своїми полками воєводи сусідніх міст5.
Зосередженняурядових військ у вересні 1670 р. під Коротояком полегшило дію іншого загонуповсталих у межах Слобідської України під проводом отамана Олекси Хромого,котрого на Дону називали Лешком Черкашеніним. Близько 500 чол. цього загону вбударах піднімалися вверх по Дінцю і до 200 — на конях — берегом ріки6. У загоні були також запорожці ітатари7.
1 жовтня 1670 р.повсталі опанували Маяцьким містечком, а потім і Цареборисовом. Місцева царськаадміністрація була страчена, а влада передана виборним отаманам. У Маякахкозаче коло на пропозицію О.Хромого обрало отаманом Омельяна Субочева8. Усіх робітних людей відпустили зпромислів. Частина з них приєдналася до повсталих. Завдяки цьому загін Хромогопоповнився як за рахунок маячан, так і торських робітних людей. За показаннямивідпущених Хромим валуйчан в його загоні нараховувулось до 1000 чол. кінноти й3000 піших, що піднімалися на бударах по Дінцю9. На думку дослідників, відомості про чисельність загону О.Хромого могли бути навмисно завищені, щоб підняти дух повсталих, а такожпосіяти паніку в урядових колах.
Просуваючись вверхпо Дінцю, Черкашенін розсилав своїх агітаторів по містах Слобідської України.Спеціального листа з підписом і печаткою О. Хромого було направлено Харківськомуслобідському полку. Оскільки бідніші верстви місцевого населення підтримувалиповсталих, виникла загроза повстання в самому м. Харкові. У зв'язку з цимхарківський полковник Г. Донець змушений був залишити Чугуїв і перебратися зполком до Харкова. Це полегшило дії повсталих. У їхніх руках до середини жовтнявиявилися міста Балаклея, Зміїв, Чугуїв, Мерефа, жителі яких «великомугосударю изменили и воевод… выслали»10. 15 жовтня почалися заворушення у Богодухові, до якогоприбули чотири разінці на чолі з отаманом П.Івановим — торським солеваром, іпочали богодухівських «черкас намовляти на свої злодійські задуми, щобвони отаману їхньому О. Хромому підкорились і нічого не боялися, що він,Олексій ні в яких містах жителям ніякого зла не заподіяв»11. Місцеві богодухівські властісхопили агітаторів і взяли під варту, однак жителі, що зібралися на площі, нетільки звільнили разінців, але і захопили в місті владу. В цілому в жовтні 1670р. виступами проти офіційної влади була охоплена більшість міст СлобідськоїУкраїни. Центром повстання став Зміїв. З нього агітатори направлялися підПолтаву, Гадяч, навіть Конотоп і Чернігів.
Для придушенняповстання уряд направив, крім Бєлгородського полку на чолі зі стольникомГ.Косаговим, полки нового строю, що були найбільш боєздатною частиноютогочасної російської армії. Сам факт використання цих полків проти повсталихсвідчив про розмах повстання і небезпеку його поширення на інші райони. Упридушенні повстання брали участь і війська українського гетьмана Д.Многогрішного, запорозькі козаки, очолювані генеральним осавулом М. Гвинтівкою12. Підтримали карателів місцевакозацька старшина і багаті міщани. Під натиском урядових військ повсталізмушені були покинути зайняті ними міста Слобожанщини. На початку листопадаХромий залишив останній укріплений пункт повсталих у цьому районі — містечкоМаяцьке. Кінній частині загону на чолі з Хромим удалося втекти відпереслідувачів і прорватися на Дон. Інша частина, що просувалась на байдаркахуниз по Дінцю з артилерією і продовольством, була перехоплена карателями біляРипнинського юрту. Зайнявши зручну позицію, карателі побудували укріплення істали чекати приходу повсталих. 5 листопада повсталі, очолювані донськимотаманом Чортомликом, досягли Рипнинського юрту. Наткнувшись на засідку урядовихвійськ, вони також вирішили укріпитися на правому боці Дінця. Чортомлик,зібравши «кращих людей з 100 чоловік», спробував прорвати засідку,але зазнав невдачі. Перекинувши частину військ на правий бік Дінця, царськийгенерал Косагов вирішив цілком знищити загнаних у пастку повстанців. 540 чол.на чолі з Чортомликом більше п'яти годин 5 листопада протистояли урядовимвійськам. Але перевага виявилася на боці останніх. Загін Чортомлика був цілкомрозгромлений, а сам отаман загинув у бою. У повсталих були захоплені прапори,бочка пороху, 20 великих будар, 42 великі човни і 32 — малі. Щоб ніхто не змігскористатися суднами для втечі на Дон, було наказано їх «посікти іспалити»13
Косагов учинивжорстоку розправу над повсталими. У містах, по берегах Дінця, вздовж дорогистояли шибениці з трупами, у яких «руки і ноги відсічено, а туловище зголовою повішено»14.Дружин і дітей повсталих топили в ріках, убивали, хоча цар, з огляду нанебезпечну ситуацію на півдні Росії і на Україні, змушений був наказати бєлгородськомувоєводі Г.Ромодановському не чинити жорстоких розправ, а привести ріднихучасників повстання до присяги і відпустити по домівках15. У Маяцькому повісили осавула донських козаківЗ.Воротова і 13 козаків, з місцевих жителів — виборного отамана Є.Субочева, атакож І.Духоніна, друга Хромого, осавулів Т.Горлова і В.Маслова. У Цареборисовівідрубали голову названій матері С.Разіна М.Говорусі, повісили її сина Якова ізятя І.Москаля. Не помилували навіть поранених полонених. 52 чоловіка булиповішені по берегах Дінця та при дорогах16.
І хоча повстання вцьому районі було придушене, невеликі загони, яким вдалося уникнути розправи,продовжували діяти в різних місцях Слобожанщини. Один з таких загонів на чолі зК.Даниловим з'явився на Торських озерах, але незабаром був розгромлений. Томуне дивно, що в квітні 1671 р. воєводі Г.Ромодановському був відданий наказ пропосилку людей для «проведывания» становища на Торі, в якомувимагалось вияснити, у яких місцях і урочищах приховуються учасники повстаннята чи багато їх і де нині вони можуть з’явитися17.
Окремі виступимісцевих жителів мали місце в наступні роки. Так, 30 листопада 1677 р.українське і російське населення Тора виступило спільно проти воєводи РодіонаМаслова, який дозволяв собі різні зловживання з метою збагачення. Длязаспокоєння жителів містечка послали з військами чугуївського воєводу, однакнаказали йому діяти обережно, умовляючи торян заспокоїтися і видати ініціаторівзаколоту, а «задора никакова того новопостроенного города черкассам не чинить»18. Можна допускати, що цявказівка, була продиктована не тільки прагненням усіляко сприяти закріпленню вновозбудованому містечку населення, але й активною участю торських солеварів уповстанні під керівництвом С. Разіна. Правда, організаторів виступу ніхто невидав і їм удалося покинути місто. 6 грудня Маслов повідомив, що жителі сталипокірними, але сам він був переведений в інше місце. Усе це свідчить про те, щотруднощі, з якими зіштовхнулося населення на початковому етапі освоєння краю,поширення на окраїни феодального гніту викликали не тільки невдоволеннянаселення, але і були причинами його конфліктів з місцевою владою, активноїучасті місцевих жителів і відряджуваних на соляні промисли робітних людей умасових виступах другої половини XVII ст., насамперед у повстанні підкерівництвом С.Разіна.
 Якщо в народнихвиступах другої половини XVII ст. Донецький край був одним із віддаленихрайонів масового антифеодального і антиурядового руху проти наступу Московськоїдержави на окраїни, то на початку ХVІІІ ст. він стає одним з опорних пунктівкозацького повстання під керівництвом донського козака, отамана бахмутськихсолеварів К. Булавіна.
Після розгромукозацького повстання під керівництвом С.Разіна уряд вживає ряд заходів,спрямованих на зміцнення свого впливу на південних окраїнах. Насамперед щедророздає землі в «Поле» не тільки представникам великих дворянськихродин, але й дрібним поміщикам, особливо тим, хто знаходився тут на державнійслужбі. Зокрема, за ізюмським полковником Ф.Шидловським і його родиною булизакріплені тисячі десятин землі по обидва боки Сіверського Дінця. Разом зпоширенням феодального землеволодіння насаджувалися феодальні порядки, які всебільше проникали і в середовище козацтва. Козацька старшина не тількипорушувала принципи поділу державного «жалування», але й все частішестала зловживати своєю владою, використовувати у власних інтересах працюголоти, що сприяло посиленню диференціації і соціальних протиріч середкозацтва.
 На початку ХVIIIст. цей процес ще більше посилився. Північна війна, будівництво флоту, новоїстолиці, фортець на півдні вимагали величезних матеріальних засобів, великоїкількості робочих рук. Це призвело до збільшення старих, введення новихподатків, проведення рекрутських наборів в армію, примусового відправленняселян і ремісників на різні будівельні роботи і т.д. Тільки за перші десятьроків Північної війни близько 200 тис. чол. було взято в рекрути, у 1704 р. набудівництво Петербурга відправлено 40 тис. чол., на Воронезьких верфях У1698-1701 р. працювало до 15 тис. чол., а на будівництво Азова і Таганрогу в1704-1707 р. щорічно направляли від 25 до 35 тис. чол. Усе це важким тягаремлягало в першу чергу на плечі селян і міських низів.
Від остаточногорозорення селяни звичайно рятувалися втечею. Саме масові втечі селян зцентральних повітів Росії на окраїни спостерігаються на початку XVIII ст.Утікачів найбільше приваблювали Дон та Запорожжя, де за давньою традицієюкожний вважав себе вільним козаком і звідки на старі місця не повертали. Однакпісля підписання Константинопольського договору з Туреччиною царський урядпрагне всіляко обмежити «вольности» козацтва, зокрема донського, іпідпорядкувати його місцевій адміністрації. У цьому плані не викликаєособливого здивування рішення царського уряду від жовтня 1704 р. про передачуБахмутських соляних промислів у відання казни та підпорядкування м. БахмутаІзюмському слобідському полку. Ці дії уряду й послужили поштовхом дозруйнування місцевими солеварами на чолі з К.Булавіним взимку 1705 р.Бахмутських соляних промислів.
 Проти бунтівниківізюмський полковник Ф.Шидловський направив свїх козаків на чолі з наказнимполковником Шустовим, який взяв в осаду Бахмут. Переконавшись, що населенняБахмута й інших навколишніх містечок підтримує К. Булавіна, Шустов змушений буввідступити від міста19. Длявияснення справ на Бахмут було направлено дяка Адміралтейського приказу ОлексіяГорчакова. Однак козаки не дали йому змоги оглянути промисли і скласти їх опис.К.Булавін навіть деякий час протримав цього високопоставленого державногочиновника (за нинішніми мірками — міністра) під вартою20.
У 1705 р., ведучиборотьбу зі втечами, царський уряд розпорядився зруйнувати всі козацькі«городки», збудовані на правому («кримському») боціСіверського Дінця, а тих, хто там поселився перевести на старі місця21. Козаки не поспішали звиконанням цього розпорядження. Тоді на Дон і Донець були направлені військадля розшуку і повернення втікачів. Цим скористався К.Булавін. Він розіслав постаницях «прилестные письма», закликаючи козаків виступити протибояр, воєвод, офіцерів — всіх, «кто неправду делает». Зібравши ізсвоїх прихильників невеликий загін, Булавін під Шульгінським городком розгромивзагін Ю.Довгорукого, направлений на Дон царським урядом восени 1707 р. длярозшуку і повернення на старі місця утікачів, що й стало початком масовоговиступу не тільки козацької голоти, але й домовитих козаків проти політикиуряду, який охопив Дон й прилеглі південні повіти Росії та частинуПівденно-Східної України.
Після розгромувійськ Довгорукого 9 жовтня 1707 р. при Шульгінському К. Булавін заявив, що,заручившись допомогою з Астрахані, Запорожжя і Тереку, залучить на свій бік всідонські містечка, потім, поповнивши запаси зброї за рахунок Ізюмського іРибінського слобідських полків, піде на Азов і Таганрог і звільнить засланцівта каторжників, які «стануть йому вірними товаришами». НавесніБулавін сподівався рушити на Воронеж і Москву. Бачачи ріст популярностіК.Булавіна після розгрому військ Довгорукого, козацька верхівка вирішила якомогашвидше погасити полум'я повстання «щоб їх… злого наміру недопустити»22. Цим вонарозраховувала врятувати своє становище.
Наприкінці жовтня1707 р. на р. Айдарі біля містечка Заколотного війська отамана Л.Максимоварозгромили загін Булавіна, але полонити його самого їм не вдалося. У розгромізагону Булавіна, крім вірних отаману низових козаків, брали участь і урядовівійська, надані в розпорядження Максимова азовським губернатором. За розправунад повсталими Л.Максимов здобув похвалу уряду. Однак популярність Булавінадозволила йому втекти від переслідувачів і сховатися в лісах при верхів'яхМіуса. Прихильне ставлення до Булавіна частини козацької старшини, можливонавіть і самого Максимова, на думку деяких дослідників, підкреслює і той факт,що, після повернення до Черкаська військ останнього, Булавіну, хоча і таємно,вдалося прибути до донської столиці і бути присутнім на військовому колі.
З огляду на труднощів розвитку повстання, Булавін із групою сподвижників пішов наприкінці 1707 р.на Запорожжя. Запорозька голота підтримала його, але старшина зайнялавичікувальну позицію. І хоча його протримали деякий час під арештом, алецарській владі все-таки не видали. Цей факт підкреслює спільність інтересівкозацтва в боротьбі проти царату. На початку 1708 р. Булавін зі своїмиоднодумцями перебрався на р.Тернівку і «вершины Самарские», очікуючитут поповнення для свого загону. Звідси він розсилає «прилестныеписьма», закликаючи на допомогу і запорожців, і татар, і служилих людейокраїнних містечок. У березні він перебирається на Хопер і з цього часупочинається новий період у Булавінському повстанні. Тут була сформульованапрограма руху, звідси також розсилалися «листи» у міста і села зісподіванням залучити не тільки «усяких чорних людей», але й «начальныхдобрых людей» до повстання, щоб «стояти за дом пресвятыяБогородицы» і «за доброго царя»23.
Ці заклики набуливпливу і з березня 1708 р. розгорнувся широкий народний рух у Тамбовському,Козловському, Воронезькому, Борисоглібському, Нижньо- і Верхньоломівському,Усердському, Бєлгородському і Пензенському повітах. Він став великою підтримкоюдля булавінців, але основна їхня увага була прикута в той час до Дону. У листі,адресованому донським козакам, головна увага приділялася питанням, що цікавиликозаків,- донським вольностям, замахам на них «злих бояр» і«німців», містився також заклик до всіх козаків виступити на захист«старого поля»24.Фактично в ньому відбилося прагнення козацтва боротися за збереженнятрадиційних козацьких прав, проти спроб уряду урізати донську автономію, атакож містилися протиставлення старообрядництва «еллінській вірі», зякою зв'язувався наступ влади на вольності донських козаків і погіршенняїхнього становища. Булавін прагнув об'єднати під прапором повстання всю основнумасу козацтва.
Становище на Донувикликало велику тривогу в урядових колах. 6 квітня на Дон була відправленацарська грамота, що закликала Військо Донське йти «під керівництвомзнатних і вірних отаманів». На Дон перекидалося кілька драгунських полківз Литви, московських ратних людей, кампанійських полків з України. Однак урядспізнився: війська Булавіна, незважаючи на опір у деяких місцях козацькоїверхівки, просувалися досить швидко вниз по Хопру і Дону. 7 квітня 1708 р.основні сили булавінців зайняли вигідну позицію на р. Лисковатці, що впадає вДон нижче Паншина і вище Голубинського городків. 9 квітня тут вони здобулиповну перемогу над військами отамана Л.Максимова. Залишки військ останньоговтекли до Черкаська. До цього часу повстали містечка по Сіверському Дінцю начолі з отаманом С.Драним.
В міру просуванняповстанців униз по Дону до них стали приєднуватися низові козаки. Навіть усамому Черкаську більшість отаманів і козаків не збиралися чинити опірБулавіну. 27 квітня повстанське військо, що нараховувало більше 20 тис. чол.,підійшло до Черкаська. Три станиці здалися повсталим на другий день, іншіпробули два дні в облозі. Максимов, Петров і інші прихильники уряду поступововтрачали свій вплив. 1 травня повсталим здалися ще дві станиці, після чого опірстав марним. Козаки впустили до міста булавинців і видали Л.Максимова танайбільш ненависних їм старшин Є.Петрова, О.Савельєва, І.Машликіна, М.Саламату25.
Після обрання накозацькому колі К.Булавіна військовим отаманом, він прагне заручитисяпідтримкою черкаських старшин, вибираючи з їхнього середовища своїх найближчихпомічників. Цим Булавін намагався об'єднати все козацтво в боротьбі протиурядових військ, що наступали на Дон. Так як на початку травня основна загрозаповсталим виходила зі Слобідської України, то спочатку сам Булавін збиравсяочолити козаків, що відправлялися на Сіверський Дінець. Але, з огляду назагрозу Черкаську з боку Азова і Троїцької фортеці, у кінцевому рахунку, вінзалишився в донській столиці, а на Донець відправив С.Драного, на Хопер і ВолгуІ.Некрасова.
Після відходу зЧеркаська основної повстанської армії і найбільш близьких до Булавінасподвижників з числа верхових козаків посилюється вплив на нього низовоїстаршини на чолі з І.Зерщиковим, якому Булавін дуже довіряв і на час своєївідсутності в Черкаську хотів залишити навіть його наказним отаманом. Це,звичайно, позначилося на діях повстанського центру. Черкаські старшинипідтримували боротьбу булавінців за старі донські вольності, але не розділялиїхнього прагнення перенести повстання за межі донської землі і доповнитистанові козацькі вимоги антикріпосницькою програмою. Доказом цього служатьлисти К.Булавіна від 12 травня в Посольський приказ і від 17 травня українськимслобідським полкам.
У першому з нихподії на Дону характеризувалися як незначні і спрямовані проти всілякихзловживань колишнього отамана і його прихильників, за відновлення колишніхпорядків, «щоб у нас у Війську Донському було як і раніше, як було придідах і батьках наших». У ньому також містилося запевнення, що козаки"…Его Великого Государя украинным городам нападений не чинили и не будутчинить… желают Ему, Государю, служить как и ранее...«26. В другому листі Військо Донськепросило командирів слобідських полків „войной на нас не ходить“,містилася пропозиція владі Воронежа, Києва, Бєлгорода почати переговори27. Крім того, у червні 1708 р. відК.Булавіна була послана з Черкаська у верхові городки грамота з забороною»ходити на Русь під міста і на Волгу для руйнування і на військаГосудареві війною… під страхом смертної страти«28. У світлі цього цілком логічний висновокА.Пронштейна і М.Мінінкова про те, що коли загони І.Некрасова і Л.Хохлача, щодіяли на Волзі, попросили допомоги, то вона не була надана не стільки черезбрак сили, скільки через позицію козацької старшини29. У той же час, на наш погляд, недостатньо обрґунтованим євисновок деяких дослідників про те, що листи Булавіна мали і тактичнийхарактер, тобто повинні були приспати переговорами з урядом пильністьостаннього і виграти час для підготовки походу в центр Росії.
Наступ урядовихвійськ на Дон змусив булавінців шукати союзників у боротьбі проти царату.Насамперед вони звертаються за допомогою до запорожців, призиваючи їх виступитипроти загальних ворогів — »панів" і «риндарів»(орендарів)30. Повідомляючи про наступурядових військ на Дон, донські козаки писали запорожцям, що ці військаскладають загрозу і для Війська Запорозького, тому потрібно один за одного«постояти… вкупі», «щоб наші козачі ріки були як і раніше, інам би бути козаками, як було споконвіку козацтво, і між нами козаками, щоббуло однодумство і братерство»31.І хоча запорозька верхівка не виконала своєї обіцянки надати булавінцямдопомогу, як тільки буде від них отримано листа, запорозька голота відгукнуласяна заклик донських козаків і взяла участь у діях загонів С.Драного, С.Беспалогоі Н.Голого на Дінці, зокрема в бою на р.Уразовій 8 червня 1708 р. протиСумського слобідського полку, що закінчився його повною поразкою.
Вступили булавинці впереговори також з кубанськими татарами, щоб через них налагодити зв'язок зТуреччиною, віддаючи перевагу поверненню Азова останній, ніж посиленню впливуна Нижній Дон царського уряду. Усе це, на наш погляд, говорить не стільки проантифеодальну, як про антиурядову спрямованість Булавінського повстання, про прагненнякозацтва відстояти старі порядки. І лише в листі М.Голого, написаному в червні1708 р. у таборі на р. Лозовій (правий доплив Айдару), містився заклик доселянства взяти участь у повстанні. Головними ворогами і козаків, і «усієїчерні» Голий називав бояр, «які неправду чинять». Розташуванняна границі з Військом Донським урядових військ, ставки каральної експедиції уВалуйках на чолі з братом убитого булавінцями Ю.Довгорукого Василем недозволили загону Голого поширити свої дії на Бєлгородський повіт і заручитисяпідтримкою селянства. Про складну ситуацію в регіоні говорить лист Петра ІО.Меншикову від 27 травня 1708 р., в якому він писав: «Необходимая мненужда месяца на три туда ехать, дабы с помощью Божею обезопасить тот край…понеже сам знаешь каково тот край нам надобен, о чем больше терпеть не могу, ас собою из армии больше не требую — только свой полк»32.
Розгром повсталимиСумського полку додав їм впевненість і одночасно послабив наступ урядовихвійськ на Дінці. Цим скористалися С.Драний і його сподвижники, розгорнувшиактивне просування на територію Ізюмського слобідського полку. Наприкінцічервня загони Драного, Голого, Беспалова і брата Булавіна (близько 8000повсталих, серед яких нараховувалося до 1500 запорожців) підійшли до Тору іМаяків. Звертаючись до рядових козаків, Драний зажадав здачі містечок і видачіполковника Ф.Шидловського. У випадку невиконання цих умов, він погрожував«вирубати» усі слобідські полки, як Сумський.
На допомогуслобідським полкам під Маяки і Тор були направлені регулярні війська, що недозволили повстанцям опанувати останніми і розвинути наступ на слобідськіполки. Після підходу підкріплень урядовим військам, повсталі зняли облогу Торуі відступили до урочища Крива Лука. Тут у нічний час з 1-го на 2 липня відбувсявирішальний бій між повсталими й урядовими військами, що закінчився поразкою повсталих.У бою, що продовжувався біля п'яти годин, повсталі втратили більше 1500 чол.(багато хто при відступі потонув у Дінці), інші утекли під покривом ночі. У боюзагинув С.Драний. Після перемоги над повсталими в урочищі Крива Лука урядовівійська направилися під Бахмут, «де було злодійське зборище іззапорозькими козаками для перестерігання післаних царських полків на Азов. І тапіслана партія той Бахмут випалила і розорила дощенту, а їх злодіїв, багатьохпобили і взяли в полон бахмутського отамана Харитошку Абакумова та осавулаВ.Скоробогатова з товаришами...»33.Розгром повсталих під Тором і Бахмутом відкривав урядовим військам шлях наЧеркаськ, посилив розбрід серед повстанців.
Розгром повстанськоїармії С.Драного, невдала спроба булавінців 5-6 липня взяти Азов сприялиоформленню в Черкаську змови проти Булавіна. Козацька старшина, щоб удержативладу на Дону, не дати приводу для її обмеження і репресій за участь уповстанні, вирішила прибрати самого К.Булавіна і його найближчих прихильників.Уже по дорозі з-під Азова в Черкаськ вона розправилася з Л.Хохлачом та іншимиблизькими сподвижниками Булавіна.
Убивство 7 липня1708 р. К.Булавіна і прихід до влади старшин на чолі з І.Зерщиковим викликалиневдоволення серед широких верств донського козацтва, особливо верховихгородків. Вони вимагали від Зерщикова і старшин «учинити одповідь, за якупровину… убили Булавіна і старшин його», загрожуючи прийти в Черкаськ «зарадисправжнього розшуку». Козаки не вірили версії Зерщикова про самогубствоК.Булавіна. Основна маса козаків мала намір продовжувати боротьбу і виражалаглибокі невдоволення убивством Булавіна. І тільки коли армія В.Довгорукого 26липня підійшла до Черкаська, старшини погодилися видати йому сина БулавінаНикифора, брата Івана, сина Драного Михайла і ще 26 козаків, яких потімвідправили до Москви. 27 липня війська Довгорукого зайняли Черкаськ і,незважаючи на вираження «покірності з боку черкаських козаків»,суворо розправилися з ними, стративши кожного десятого34.
Однак повстання щене було остаточно придушене. На Дінці продовжував спротив урядовим військамМ.Голий. Некрасов вирішив перевести свій загін до Паншина городка, до якогонаправлявся з військами М.Голий. Ще не встиг Голий підійти до Паншина, як загониІ.Некрасова, С.Безпалого і І.Лоскута, що знаходилися там, рушили в похід.В.Довгорукий оцінив обстановку, що склалася, і вирішив не допустити об'єднаннясил повсталих. Його війська перекрили шлях загону Голого, а сам Довгорукий зкіннотою 20 серпня направився до Єсаулівського городка, де повсталі з В.Тельнимочікували підходу загону Некрасова. 22 серпня війська Довгорукого почали наступна городок. Оскільки він з трьох боків був захищений рікою, а з четвертої — польовимиукріпленнями, то повсталі сподівалися відбити атаки урядових військ ідочекатися приходу основних сил на чолі з Некрасовим. І хоча перший приступкарателів на городок повсталі зуміли відбити, але витримати натиск переважаючихсил противника вони не змогли і 24 серпня здалися. Майже одночасно військакнязя П.Хованського і калмицького хана Аюки розбили близько 4 тис. повсталихбіля Паншина городка.
Розгром повсталихпід Єсауловим і Паншиним змусив Некрасова змінити план дій свого загону, щонаправлявся в цей район. Від станиці Нижнє-Чирської, він з 2000 козаків, прияких були дружини і діти, пішов на Кубань. Його табір на Кубані незабаром ставпристанищем для всіх, хто рятувався від карателів, опорним пунктом, відкіляповстанці продовжували вести боротьбу із самодержавством. Царський уряд черезазовського губернатора І.Толстого звернувся до Туреччини з проханням видатиНекрасова і його сподвижників, однак ця справа затяглася, а за умовамиПрутського договору вони залишилися в межах Туреччини і до кінця життяНекрасова (1737 р.) продовжували робити походи на територію Росії,розправляючись з домовитими козаками.
Після розгромуосновних сил повсталих на Дону Довгорукий наприкінці серпня 1708 р. почавпідготовку до походу на Донець, що залишався, як і раніше, важливим вогнищемповстання. На початку вересня війська Довгорукого підійшли до Дінця і рушили доОбливенського городка, де, за повідомленнями, знаходилися загони П.Рискулова іМ.Голого. Однак повстанці, довідавшись про наближення карателів, залишили містечкоі пішли спочатку під Богучари, а потім до добре укріпленого Донецького городка.Вони сподівалися, що за його міцними стінами удасться вчинити опір карателям, аколи розіб'ють війська Довгорукого, то до них пристане «чернь», і,«поимав городы поидут к Москве побивати бояр и немцев-прибыльщиков»35. Незважаючи на те, що Голомувдалося зібрати ще понад 7000 козаків і одержати деякі перемоги, все-таки увирішальному бою з військами Довгорукого біля Решетилівського городка напочатку листопада 1708 р. повсталі потерпіли поразку. М.Голому і М.Количевуудалося втекти з невеликим загоном. Але незабаром Количев, а потім і Голий булисхоплені урядовими військами і відправлені до Преображенського приказу, депісля страшних катувань їх стратили.
Карателі розправилисяне тільки з самими повсталими, але й з тими, хто їм співчував, знищивши основніосередки повсталих. Це найбільше відбилося на становищі Війська Донського, якепісля розгрому повстання, все більше потрапляє в залежність від місцевоїцарської адміністрації.
Після придушенняБулавінського повстання за розпорядженням особисто Петра І, котрий наприкінцітравня по дорозі з Троїцька (нині — Таганрог) під Полтаву зупинився у Бахмуті,відновлюється солеваріння на тій же старій основі. У 1712 р. до Бахмутських промислівприписали селян цієї провінції для виконання всіх допоміжних робіт, а зподальшим розширенням промислів для виконання цих робіт спочатку щорічнозобов'язані були посилати по 600 чоловік слобідські полки, а з 1744 р. — адміністрація Бєлгородської і Воронезької губерній.
Приписані до солянихпромислів козацькі підпомічники та українські селяни, що проживали вБєлгородській та Воронезькій губерніях різними способами протестували протинаправлення їх на примусові роботи на промисли. Найбільш поширеним проявомтакого протесту були втечі. І хоча вони на промисли направлялися в супроводівійськових команд, проте рідко коли в повному складі прибували до місцяпризначення. При соляних заводах адміністрації також доводилось утримуватиспеціальні команди, під наглядом яких приписані до заводів робітні людивиконували різні допоміжні роботи. Підтвердженням цього може служити такийфакт. У жовтні 1740 р. Харківська полкова канцелярія доручила підпрапорномуМатвеєву зібрати по сотнях і сопроводжувати до Бахмута 120 чол. 17 жовтня вінповідомив канцелярію, що ще до відправки 26 чол. втекли і просив дозволу навідправку останніх, щоб і вони не розійшлися. 21 жовтня Матвеєв повідомляв, щоз відправлених з ним 94 чол.( в т.ч. 40 з підводами) по дорозі втекло ще 12, зяких 6 навіть залишили свої підводи. Після прибуття до Бахмута Матвеєвповідомляв, що при ньому залишилося лише 23 чол.36.
На промислахприписані до заводів робітні люди працювали під наглядом солдат місцевогогарнізону. Так, згідно з рапортом комісара Торського батальйону ВасиляКондратьєва від 24 січня 1763 р. його солдати знаходились «у содержаниякараулов в Торской заводской комисси, при денежной казне, в казенной кузнице ив заводах». Всього 22 чол. несли службу на вказаних дільницях, у томучислі і в двох варницях з 12 сковородами37. Незважаючи на те з червня по жовтень 1763 р., тобто за 5місяців з Бахмутських і Торських соляних заводів втекло 105 чол., присланих ізБєлгородської і Воронезької губерній38.
Масові втечіприписаних до промислів селян, їх пошуки та конвоювання на промисли дорогообходились Соляній конторі, через що, у зв’язку із скороченням виварки солі,вона запропонувала ці повинності перекласти на самих солеварів і членів їхродин. Імператорським указом у липні 1765 р. було відмінено висилку на промислидля допоміжних робіт селян із Бєлгородської та Воронезької губерній, замінившиїх солеварами та членами їх родин.
6 липня в Бахмутізібрали всіх членів солеварної команди (понад 150 чол.) для ознайомлення з цимуказом. Після оголошення указу писарем Волнянським, солевари заявили, «чтов казенные работы итить не желают». При цьому солевар Борис Андреєвпідійшовши до прапорщика Голубкова, що відповідав за доведення указу до відомасолеварів, не тільки образив, але й травмував його. Однак через солеварнихотаманів адміністрація зуміла умовити солеварів приступити до роботи, азачинщик протесту Борис Андреєв був покараний кнутом39. Варто також зазначити, що серед солеварів знаходивпевний відгук і гайдамацький рух, що поширювався наприкінці 50 — у 60 рр. вУкраїні.
Неспокійна ситуаціяна Слобожанщині, зокрема боротьба запорожців проти наступу на їх володіння збоку не лише царського уряду, але й місцевих поміщиків, змусили царський урядвжити ряд заходів, щоб запобігти конфліктам, особливо напередодніселянсько-козацької війни під керівництвом Омеляна Пугачова. На вимогу місцевоївлади в район Бахмута направили Ряжський полк з артилерією. Після поразкиповстання Пугачова в районі Сіверського Дінця і Бахмута деякий час діявполковник Пугачова Василь Журба, збираючи «разбежавшихся» учасниківруху40.
Отже, важкі умовижиття в новозбудованих за розпорядженням царського уряду містах-острогах нелише робітних людей, яких царський уряд направляв на примусові роботи насоляних промислах, але й часто примусово поселених у них мешканців, зловживаннявоєвод не тільки викликали незадоволення й різні форми протестів (скарги навоєвод, втечі робітних людей із соляних заводів, примусово поселених мешканцівіз міст), але й їх активну участь у козацьких повстаннях другої половини XVII — початку XVIII ст., зокрема у заколоті І.Брюховецького, козацьких повстаннняхС.Разіна та К.Булавіна. Фактично приводом до останнього була передача у віданняказни соляних промислів на Бахмуті, якими до жовтня 1704 р. вільно користувалисяне лише місцеві жителі, але й населення Слобожанщини та сусідніх районів Росії.

ВИСНОВКИ
Опрацьованалітература, публікації джерел і матеріали архівів дозволяють стверджувати, щодостовірні відмості про постійне солеваріння на Торських соляних озерах (вмежах нинішнього м. Слов’янська Донецької області) можна віднести до кінця XVIст., а на річці Бахмут (нині, очевидно, через її оміління за нею закріпиласяназва Бахмутка) — до останніх років XVII ст., коли, після зруйнуваннякримськими татарами в 1697 р. соляних варниць на Торі, місцеві жителі сталипереселятися на Бахмут і займатися тут солеварінням, оскільки ропа бахмутськихпідземних джерел, розвіданих козаками Сухарівського юрту в 1683 р., виявиласябільш якісною від води торських соляних озер.
На перших порах якна Торі, так і на Бахмуті сіль виварювалася«вільноварильниками»(приїжджими солеварами — чумаками). Переважновлітку, коли в процесі випаровування озер концентрація ропи підвищувалася, вониприїжджали цілими валками, щоб захиститися від нападів татар, зі своїмиробітними людьми, казанами, заготовленими по дорозі дровами і, розташувавшисьбіля озер табором, варили сіль переважно 2-3 тиждні, після чого поверталисядодому. Оскільки на одну двоволову мажу, як свідчать джерела, вони завантажувалив середньому до 60 пудів солі, то зрозуміло, що вона призначалася не лише длявласних потреб, але й надходила на ринок, даючи певний прибуток чумакам. Заповідомленнями торських воєвод у 70-х рр. XVII ст. протягом літа на Торськіозера приїжджало до 10000 вільноварильщиків, які за той час могли вивезти ізпромислів до 600000 пудів солі, що в загальній сумі давало чималі прибутки.
Тому зрозумілою стаєвказівка московського уряду після зведення у 1663 р. на правому боціСіверського Дінця Маяцького острогу про заведення казенного солеваріння наТорі. У 1665 р. казна виварювала тут сіль у 40 котлах, в той час як приїжджісолевари — у 418. Обслуговувалися казенні варниці робітними людьми з числадержавних селян і козацьких підпомічників слобідських полків та сусідніхповітів Московської держави, в той час як робітні люди вільноварильщиківпрацювали за грошову або натуральну винагороду. Цим в основному пояснюєтьсяактивна участь робітних людей казенних соляних заводів у заколотіІ.Брюховецького та повстанні С. Разіна й зруйнування ними казенних варниць наТорі.
У 1704 р., у зв’язкуіз суперечками між слобідськими та донськими козакми за соляні джерела наБахмуті, місцеві соляні промисли були передані у відання казни, а в 1715 р.така ж доля спіткала і Торські. Однак налагодити постійне виробництво солі йотримувати стабільні прибутки від Торських і Бахмутських соляних заводів казнітак і не вдалося до кінця XVIIІ ст., хоча в окремі періоди вона отримувала неменше 50000 крб. річного прибутку, що складало понад 10% загальних прибутківРосії від продажу казенної солі.
Найбільше казнаприділила уваги місцевим соляним промислам наприкінці 30-х — на початку 40-хрр. XVIIІ ст., узв’язку з недостачею солі на півдні Росії в періодросійсько-турецької війни 1735-1739 рр. Потреба в солі на Лівобережжі Українита в південних провінціях Росії в середині XVIIІ ст. визначалася в 2000000пудів. Під керівництвом, призначеного імператрицею Анною Іоаннівною управляючимТорськими і Бахмутськими соляними промислами Готліба Юнкера були побудовані заєвропейським зразком нові соляні варниці в Торі, проведена частковареконструкція бахмутських, яка майже вдвічі збільшила продуктивність випарнихустановок. Нові варниці суттєво відрізнялися від старих і були пристосовані дороботи в будь-яку пору року. В них сіль виварювали у великих сковородах(чренах). Над чренами були встановлені витяжні труби, а в печах димоходи,завдяки чому ропні пари і дим виводилися з приміщення, що докорінно покращувалоумови роботи солеварів. Подача ропи на сковороди здійснювалася за допомогоюросолопідйомних машин. Вони із висвердлених в землі колодязів та озердоставляли її в спеціальні басейни, де в процесі випарювання в літні місяці їїконцентрація підвищувалась, що помітно впливало на збільшення виварки солі на однійсковороді при порівняно меншій затраті дров, а також зменшувало чисельністьробітних людей, зайнятих на ручному черпанні ропи.
Однак ці прогресивнінововведення не сподобалися казні, яка намагалася всіма способами економитикошти. Тому уже в 60-х рр., як відмічав академік Гільденштедт, повернулися достарих більш примітивних варниць, які були порівняно дешевші, але вимагалибільшу кількість робочих рук, котрими, однак, казні все важче ставалозабезпечувати промисли.
Відсутністьнеобхідних робочих рук, труднощі в забезпеченні промислів дровами (навколишніліси були винищені) та в доставці солі до споживачів, а також вільна доставкадешевої кримської солі на місцеві ринки після підписання Кючук-Кайнарджійськогодоговору, спричинили закриття соляних промислів у Торі та Бахмуті зарозпорядженням генерал-губернатора Г. Потьомкіна у 1782 р.
Майже безперервнефункціонування соляних промислів протягом двох століть мало великий вплив наподальший промисловий розвиток регіону. Фактично вони заклали основи розвиткусучасної соляної промисловості краю. В процесі їх розвитку, особливо в 20-50-хрр. XVIIІ ст. були проведені перші на території краю геологічні розвідкизапасів кам'яного вугілля, яким хотіли замінити дрова при виварці солі (конструкції печей не дозволили цього зробити), виплавці залізної та срібноїруди. На базі розвіданих запасів залізної руди в 1748 р. було збудовано першийзалізоплавильний завод (функціонував лише 7 років), із продукції якогопередбачалося виготовити труби, щоб постачати ропу із бахмутських солянихджерел в район Сухарівської слободи, куди, на берег Дінця, планувалосьперенести бахмутські варниці, щоб забезпечувати їх дровами. Останні сподівалисясплавляти як по Дінцю, так і по Осколу до самих промислів. Функціонуванняпромислів поклало початок формування робочих кадрів сучасного Донбасу.
Тому цілкомобґрунтовано можна твердити, що не з часу відвідання Г.Капустіним у 1722 р.району р. Кондрючої для перевірки відкритих керівництвом Бахмутських солянихзаводів і місцевими козаками тут покладів кам'яного вугілля, розпочинаєтьсяпромислове освоєння Донбасу, а з часу постійного солеваріння на Донеччині. Якщойдеться про конкретну дату, то за таку можна прийняти документальнопідтверджений 1600 р., оскільки з цього року, направлені московським царемБорисом Годуновим для зведення укріпленого міста при гирлі Осколу людиопального воєводи Богдана Бельського разом з монахами Святогірського монастирястали виварювати для своїх потреб сіль на Торі та охороняти промисли віднападів татар.

ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ
ВСТУП
1.Скальковский А.А. Соляная промышленность Новороссийского края (1715-1847)//ЖМВД. — 1849. — Ч.25. — С. 65.
2. Там само.- С. 71-72.
3.Скальковский А.А. Опыт статистического описания Новороссйского края. — Одеса,1853. — Ч.2. — С.450-506.
4.Историко-статистическое описание Харьковской епархии. — М., 1852. — Отд. 5. — С.117.
5. Материалыдля истории колонизации и быта степной окраины Московского государства(Харьковской, отчасти Курской и Воронежской губерний) в XVI-XVIII вв. — Харьков,1886. — Т.1. — С.10.
6. Россия:полное географическое описание нашего Отечества /Под ред. В.П.Семенова. — Т.7.Малороссия. — Спб., 1903. — С.174.
7. Там само.- С.277.
8. Там само.- С.175.
9. ФоминП.И. Горная и горнозаводская промышленность Юга России. — Харьков, 1915. — Т.1.- С.457-463; Горлов П. История горнозаводского дела на территории Донецкогокряжа и возле Керчи (1696-1859): Отд. оттиск из журнал «Горнозаводскоедело» за 1915 год. — С.1.
10. СавельєвЕ.П. История Дона и Донского казачества (у 4-х частях). -Новочеркасск, 1915. — Ч. 2.- С.206-207.
11.Черкасская Е. Стачка рабочих Бахмутских и Торских соляных заводов в 1765 г. //Историк-марксист.- 1940. — № 11. — С.109-111.
12. ЦукерникА.Л. Соляная промышленность Донецкого бассейна в ХVІІІ в. //Вопросы экономики,планирования и статистики /Сб. статей. — М., 1957. — С.272-281.
13.Слюсарський А.Г. Слобідська Україна (Історичний нарис ХVІІ- ХVІІІ ст.). — Харків, 1954.- С. 170-176, 278; Він же: Социально-экономическое розвитиеСлобожанщины ХVІІ- ХVІІІ вв. — Харьков, 1664. — С.312-328.
14. ІсторіяУкраїнської РСР. — Київ, 1967. — Т.1. — С. 123; Історія робітничого класуУкраїнської РСР. — К., 1967. — С.29,40;
15.Лисянский А.С. Конец Дикого поля: историко-краеведческий очерк /Под ред. проф.Е.В.Чистяковой. — Донецк, 1973.- С.51, 62-63, 79-83, 111,112; Розен Б.Я.Солоные кристалы: научно-популярный очерк. — Донецк, 1977. -С.79-108 та ін.Автор останнього нарису зупиняється на записці М.В.Ломоносова Соляномукомісаріату, трактуючи її як і В. Данилевський (Данилевский В.В. Ломоносов наУкраине.- Л., 1954.- С.94) як власний здобуток Ломоносова, якому під часперебування в Києві вдалося відвідати не тільки Українську лінію, що зводиласьу 1731-1733 рр., але й соляні промисли в Торі та Бахмуті, на підставі чого йбуло складено «Нижайший доклад», у той час як дослідники творчостіЛомоносова розглядають його як переклад доповіді Г.Юнкера російською мовою(Ломоносов М.В.Полное собрание сочинений.- М.-Л. 1954.- Т.5.- С. 662; Т.10.-411-412).
16.Нестеренко О.О. Розвиток промисловості на Україні. — К., 1959.
17. НовикЕ.О., Пермяков В.В., Коваленко Е.Е. История геологических исследованийДонецкого каменноугольного бассейна (1700-1917). — К., 1960.
18. СлабєєвІ.С. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні (Чумацький промиселі його роль у соціально-економічному розвитку України) ХVІІІ- перша половинаХІХ ст. — К., 1964.
 19. Історіяміст і сіл УРСР. Донецька область. — К, 1970.
20. ПотоловС.И. Рабочие Донбасса в ХІХ в. — М.-Л., 1963. — С.10-70.
21. СтецюкК. Вплив повстання С.Разіна на Україну. — К., 1947; Подъяпольская Е. ВосстаниеБулавина. — М., 1962.
22. ПіркоВ.О. До питання про розвиток техніки в соляній промисловості України в ХVІІ-ХVІІІ ст. //Нариси з історії природознавства і техніки. — К., 1985. — С.91-94;він же: Предсказано Ломоносовым// Донбасс.- 1986.- № 5.- С. 123-127; він же:Географія збуту донецької солі // Історико-географічне вивчення природних тасоціальних процесів на Україні. — К., 1988. — С.73-78; він же: Оборонні спорудита їх значення в заселенні Південно-Східної України //Географічний фактор вісторичному процесі. — К., 1998. — С.95-110; він же: Видобуток солі в ХVІІ-ХVІІІ ст. як імпульс до виникнення промисловості Донбасу // І Регіональнаконференція «Донбас — минуле, сьогодення і майбутнє. — Донецьк, 1992; вінже: Готліб-Фрідріх-Вільгельм Юнкер і Донбас //Нові сторінки з історії Донбасу.- Донецьк, 2000. — С.228-234 та ін.
23. ПіркоВ.А. Заселення Донеччини в ХVІ- ХVІІІ ст. // Нові сторінки історії Донбасу. — Донецьк, 1992. — Кн.1. — С.26-43; він же: Скільки років Артемівську? // Донбас.- 1986. — № 5. — С.183-184; він же: Козацтво на Донеччині //Рідний край.Історико-краєзнавчий альманах. — Донецьк, 1995. — Вип.1. — 24-32; він же: Першапечатка підприємств Донбасу //Там же. — С.107-108; він же: Из истории Донбасса.Уч. пособ. для уч. 7-9 кл. общеобразовательной школы. — Донецк, 1995 та ін.
24. ПиркоВ.А. Северное Приазовье в ХVІ- ХVІІІ вв.- К., 1988.- 132 с.; він же: Торські таБахмутські соляні промисли в ХVІІ- ХVІІІ ст. // Нові сторінки історії Донбасу.-Донецьк,1994.- Вып. -З. С.- 3-20; Горшков В.П., Грищенко А.В. Соль землиДонецкой.- Донецьк, 1992.- Ч. 1-2; История родного края.- Донецк, 1998.- Ч.1.
25. АктыМосковского государства, изданные Императорской Академией наук/ Под ред.Н.А.Попова. — Спб. 1890-1901. — Т.1-3; Акты, относящиеся к истории ВойскаДонского, собранные А.Н.Лишиным у 3-х томах, 4-х частях. — Новочеркасск, 1891;Сборник Русского Исторического Общества (далі — Сб. РИО). — Т.55, 63,68,104,108,114,117,130, 146,147.
26.Центральний державний історичний архів України в м. Києві ( далі — ЦДІАУК). — Ф.1805.
27. Тамсамо. — Ф.1800.
28.Російський державний архів давніх актів (далі — РДАДА). — Ф.353.
29. Там само.- Ф.13,16,248; Російський державний архів Військово-Морського Флоту (РДАВМФ).-Ф.233; Архів Санкт-Петербурзького відділення Російської Академії Наук (далі — АСПВРАН).- Ф. 36, оп. 1, спр. 561.
30. ЦДІАУК.- Ф.1584,1589,1710,1722,1725,1791,1802,1807.
31. РДАДА. — Ф.375, оп.1. — д.62;
32. Дневникпутешествия по Слободско-Украинской губернии акад. Санкт-Петербургской АкадемииНаук Гильденштедта. — Харьков. 1892.
33. ЩоденникГенерального підскарбія Якова Марковича.- К., 1893-1897.- Т.1-3.
34.Віршіієромонаха Климентія Зиновієва //Пам'ятки українсько-руської мови і літератури/Видав з передмовою В. Перетц.- Львів, 1912.-Т.7.
РОЗДІЛ І
1.      Россия:Полное географическое описание нашего Отечества.- Т.7.- С.174.
2.      ПлетневаС.А. Половецкая земля. Древнерусские княжества Х — ХІІІ вв.- 1975.- С. 270 — 271.
3.      Разряднаякнига 1475 — 1598 гг.- М., 1966.- С. 223, 233.
4.      БеляевИ. О сторожевой, станичной и полевой службе на польской окраине Московскогогосударства до царя Алексея Михайловича.- М.,1846.- С. 19-20; Акты Московскогогосударства (далее — АМГ).- СПб.,1890.- С. 14 — 15.
5.      Филарет.Историко-статистическое описание Харьковской епархии.- М.,1852.- Отд.1.- С.108.
6.      БагалійД.І. Історія Слобідської України.- Харків, 1990.- С.18; Слюсарский А.Г. Указсоч.- С. 313.
7.      АМГ.-Т.1.- С. 175.
* Приймавучасть у війні проти Туреччини в команді П.Сагайдачного.
8.      АМГ.-Т. 1.- С. 177.
9.      Тамсамо.- С. 192.
10. РДАДА.-Ф. 210.- Бєлгород. стіл, стб. 1, а. 83.
11.Там.само. — А. 64.
12. Филарет.Указ соч.- Отд. 1.- С.114.
13. Тамсамо.- Отд. 5.- С. 2.
14. Тамсамо.- Отд. 1.- С.117; Историческая хронология Харьковской губернии/ Сост.Щелков.- Харьков.- С.13-14; Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитиеСлобожанщины.- С. 313.
15. Филарет.Указ соч.- Отд. 5.- С. 17; Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитиеСлобожанщины.- 313.
16. АМГ.-Т.2.- С. 204.
17. Тамсамо.- С. 321-322.
18. РДАДА.-Ф. 123, оп.1, спр. 7, а. 1- 6.
19. ЧтенияМОИДР.- М., 1859.- Кн.2.- С. 47.
20. АМГ.-Т.2.- С. 211- 212.
21. РДАДА.-Ф. 210.- Бєлгород. стіл, стб. 203, а. 634.
22. Тамсамо.- Стб. 255, а. 1- 4.
23. Тамсамо.- А. 55.
24.Воронежский край с древнейших времн до конца XVII в. Документы и материалы поистории края.- Воронеж.- 1976.- С. 99 — 104.
25. РДАДА.-Ф. 210, Бєлгород.стіл, стб. 436, а. 317.
26. Тамсамо.- Стб. 431, а. 73-74.
27. Тамсамо.- Стб. 436, а.317 — 318.
28. АМГ.-Т.3.- С. 112 — 113.
29. РДАДА.-210, Бєлгород. стіл., стб. 436, а. 319.
30. Тамсамо.- А. 320.
31. Тамсамо.
32. Тамсамо.- Стб. 769, а. 343 — 344.
33. Тамсамо.- А. 425.
34. Тамсамо.- Стб. 504, а. 77 — 80.
35. Тамсамо.- Стб. 600, а. 710.
36. Тамсамо.- Стб. 998.- А.2; А. Г. Слюсарський, використавши ці відомості, помилкововважав, що на Торських промислах були задіяні всі 100 котлів, хоча в дійсностіказенна сіль виварювалась, згідно з повідомленням С. Перцова в 1665 р., лише в40 котлах.
37. РДАДА.-Ф. 210, Бєлгород. стіл, стб. 998, а. 123.
38. Тамсамо.
39. Тамсамо.- А. 128 — 129.
40. Тамсамо.- А. 68.
41. Тамсамо.- А. 9.
42. Тамсамо.- А. 136.
43. Тамсамо.- А. 143, 153.
44. Тамсамо.- А. 173.
45. Тамсамо.
46. Тамсамо.
47. Тамсамо.- А. 79.
48. Тамсамо.- А. 155.
49. Тамсамо.- А. 162; стб. 1273.- А. 166.
50. Тамсамо.- Стб. 1530.- А. 232.
51. Тамсамо.- А. 680.
52. Тамсамо. Більш детально про це: Пирко В. Торская укрепленная линия// ВИ.- 1986.- №1.- С. 181-184.
53. ЦДІАУК.-Ф.- 1722, оп.1, спр. 6.- А. 14, 15, 18, 21.
54. ЗапискиОдесского общества истории и древностей (ЗООИД).- Од. 1848.- Т. 1.- 362- 363;Акты, относящиеся к истории Войска Донского./ Собр. Лишиным.- Т. 1.- С.199-200, 207, 231.
55. СкальковскийА.А. Соляная промышленность.- С.63-67.
56. СавельевЕ.П. История Дона и Донского казачества.- Новочеркасск, 1915.- С. 207.
57. ПодъяпольскаяЕ. Восстание Булавина.- М.,1962.- С. 60-61.
58. ЗООИД.-Т. 1.- С. 363; Скальковский А.А. Соляная промышленность.- С. 66.
59. ЗООТД.-Т. 1.- С. 364; Сборник судебных решений, бумаг, грамот, указов и другихдокументов, относяшихся к вопросу о старозаимочном землевладении в местностибывшей Слободской Украины.- Харьков, 1884.- С. 312.
60. ПодъяпольскаяЕ. Указ соч.- С. 65.
61. Російськийдержавний архів Військово-Морського Флоту (РДАВМФ).- Ф. 233.- оп.1, спр. 146.-А. 81.
62. Тамсамо.- А. 59, 108.
63. РДАДА.-Ф. 248.- оп.24, спр. 1604.- А. 82.
64. Тамсамо.- Ф. 353, оп. 1, ч. 2, спр. 1033.- А. 1, 2.
65. Там само.
66. Тамсамо.- А. 20.
67. Тамсамо.
68. Тамсамо.- А.3.
69. СборникРусского исторического общества (Сб. РИО).- Т. 63.- С. 600.
70. РДАДА.-Ф. 353, оп. 1, ч. 2., спр.1033.- А.3.
71. Тамсамо.- А. 4.
72. Материалыдля истории колонизации и быта степной окраины Московского государстваю.-Харьков, 1887.- Т.2.- С. 434.
73. РДАДА.-Ф. 353, оп.1, ч. 2, спр. 1033.- А. 2.
74. Тамсамо.- Спр. 1076.- А.1.
75. Сб.РИО.- Т. 104.- С.- 475-506.
76. РДАДА.-Ф. 353, оп. 1, ч.2, спр. 1076.- А. 4.
77. Сб.РИО.- Т. 130.- С.303-304.
78. РДАДА.-Ф. 248, оп. 24, спр. 426.- А. 430-431.
79. Тамсамо.- Ф. 353, оп.1, ч.2, спр. 1033.- А. 5.
80. Тамсамо.- Ф. 248, оп. 24, спр. 426.- А. 430-431.
81. Тамсамо.- Ф. 353, оп.1, ч. 2, спр. 1033.- А. 5.
82. Тамсамо.- Ф. 375, оп. 1, спр. 62.- А. 8-9.
83. ДанилевскийВ.В. Ломоносов на Украине.- Л., 1954.- С. 94.
84. ЗООИДР.-Т.2.- С. 761.
85. РДАДА.-Ф. 665, оп. 1, спр. 111.- А. 12.
86. Тамсамо.- Ф. 353.- оп. 1, ч. 2, спр. 2920.- А.1.
РОЗДІЛ ІІ
1.ПавленкоН.И. Спорные вопросы генезиса капитализма в России // ВИ.- 1966.- № 11.- С. 90;Заозерская Е.И. У истоков крупного производства в русской промышленностиХVI-XVIII в.- М., 1970.- С. 180, 447.
2.РабиновичГ.С. Город соли — Стара Руса в конце ХVII- начале XVIII вв.- Л., 1973.- С.60.
3.Материалыдля истории колонизации и быта степной окраины Московского государства.- Т. 1.-С.43-44.
4.РДАДА.- Ф.210, Бєлгород. стіл, стб. 998.- А.20-21.
5.Тамсамо.-А.136.
6.СлабеєвІ.С. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні.- К., 1964.- С. 34.
7.Слюсарський А.Г., приймаючи до уваги, що на підводу завантажували не більше 30пудів солі, вважав, що загальний обсяг виварки солі на Торських промислахскладав 150-300 тис. пудів солі (Слюсарский А.Г. Социально-экономическоеразвитие Слобожанщины. — 326.
8. РДАДА.-Ф. 353, оп. 1, ч. 2, спр. 1170.- А.3.
9. Сборниксудебных решений, состязательных бумаг, грамот и других документов.- С. 512.
10.РДАВМФ.-Ф. 233, оп.1, спр. 35.- А. 98.
11.Тамсамо.- Спр. 146.- А.88.
12.ЦДІАУК.-Ф.1722, оп.1, спр.15.- А. 1-2.
13.РДАВМФ.-Ф. 233, оп.1, спр.146.- А.81.
14.Тамсамо.- А.59.
15.Тамсамо.- А. 88.
16.Тамсамо.- Спр. 4, а. 173-174; спр. 146.- А.99.
17.Тамсамо.- Спр.249.- А. 21.
18. Тамсамо.- Спр.250.- А.111.
19.Рабинович Г.Е. Указ соч.- С. 40.
20.Заозерская Е.И. Указ соч.- С. 170.
21. РДАВМФ.-Ф. 223, оп.1, спр.146.- А. 99,108.
22. Тамсамо.- А. 52.
23. РДАДА.-Ф. 375, оп. 1, спр. 62.- А.10.
24. РДАВМФ.-Ф. 233, оп. 1, спр.146.- А.99.
25. Открытиеи начало разработки угольных месторождений в России.- М., 1952.- С.48, 58.
26. Горныйжурнал.- 1828.- № 10.- С. 149.
27. На нашудумку, справа 62 (»Известие о соляных заводах на Украине", щозберігається в 375 фонді РДАДА (оп.1), складає короткий витяг із опису Г.Юнкера кінця 1736 р. Про це говорить двомовність (німецька і російська мови)цієї справи.
28. Там же.-А. 8-16.
29.Данилевский В.В. Ломоносов на Украине.- Л., 1954.- С.94.
30. РДАДА.-Ф. 248, оп. 24, спр.1604.- А.73-74.
31.Данилевский В.В. Указ соч.- С.95.
32.Ломоносов М.В. Полн. собр. соч.- М.-Л.,1954.- Т. 5.- С. 662; Т. 10.- С. 411-412. На відміну від них В.Данилевський вважав, що доклад Ломоносова — результатособистого знайомства вченого з станом промислів під час його відвідання цихмісць, перебуваючи в Києві у 1733-1734 рр.(Данилевский В.В. Указ. соч.- С. 34-36).
33. Горн.Журнал.- 1828, № 10.- С. 148-152.
34. Тамсамо.- С. 150.
35. Тамсамо.- С. 150-152.
36. РДАДА.-Ф. 353, оп.1, ч. 2, спр. 1033.- А. 24.
37. Тамсамо.- Ф. 248, оп. 24, спр.1604,. 804.
38. Тамсамо.- Ф. 353, оп.1, ч. 2, спр.1033.- А. 19-20.
39. Тамсамо.- Ф. 248, оп. 24, спр. 1604.- А. 78.
40. Тамсамо.- Ф. 353, оп. 1, ч. 2, спр.1170.- А.4.
41.Путешествие академика Гильденштедта по Слободско-Украинской губернии.- Харьков,1892.- С.43-44.
42. Тамсамо.- С. 44.
43. ЦДІАУК.-Ф. 1805.-, оп. 1, спр. 129.- А. 145, 205.
44. Тамсамо.- Ф. 1800, оп.1, спр. 13.- А. 504.
45.Путешествие академика Гильденштедта.- С.44.
46. РДАДА.-Ф. 353, оп.1, ч. 2, спр. 1033.- А. 19.
47. Тамсамо. — Спр. 1170.- А.8-9.
48.Путешествие- С. 38-39.
49. ЦДІАУК.-Ф. 1800, оп.1, спр. 1.- А. 528.
50. Тамсамо.- Спр. 28.- А.671.
51. Тамсамо.- А. 670.
52. Тамсамо.- Спр.1.- А. 529.
53. Тамсамо.- Спр. 29.- А.306.
54. Тамсамо.- А.675-676.
55. Тамсамо.- Спр. 4.- А. 214.
56. РДАДА.-Ф. 353, оп. 1, ч. 2, спр. 366.- А. 29.
57. Тамсамо.- Спр. 1033.- А. 19.
58. Там же.-Спр. 1170.- А. 5-6.
59. ЦДІАУК.-Ф. 1800, оп. 1, спр. 2.- А. 147.
60.Слюсарский А.Г. Указ соч.- С.317-318.
61. РДАДА.-Ф. 248, оп. 24, д. 1604.- А. 195-196.
62. Тамсамо.- А. 83.
63. Тамсамо.- А.757.
64. Тамсамо.
65. Тамсамо.- А. 796.
66.Путешествие.- С. 42.
67. ЦДІАУК.-Ф. 1800, оп. 1, спр. 12.- А. 43.
68. Тамсамо.- Ф. 1710, оп. 2, спр. 309.- А. 16; спр. 833.- А. 2.
69.АСПВРАН.- Ф. 36, оп. 1, спр. 561.- А. 208.
70. ЦДІАУК.-Ф. 1800, оп. 1, спр. 129.- А. 128.
71.Путешествие.- С. 43-46.
72. Тамсамо.- С. 46.
73.АСПВРАН.- Ф. 36, оп. 1, спр. 561.- А. 213-214.
74. Тамсамо.
75.Путешествие.- С. 47.
РОЗДІЛ ІІІ
1.      ЗагоровскийВ. Изюмская черта.- Воронеж, 1980.- С.52-53, 58.
2… АМГ.- Т.1.-С.176.
3.Воронежский край с древнейших времен до конца ХVІІ в.: Документы и материалы поистории края.-Воронеж, 1976.-С. 58.
4.Слюсарский А. Г. Социально-зкономическое развитие.- С. 313.
5. ЧтенияМосковского об-ва истории и древностей российских. (далі — ЧМОИДР).-1859.-Кн.2.-С. 47.
6. АМГ.- Т.2.- С. 211-212.
7. Там само.- С. 321-322.
8. ЦДІАУК.-Ф. 1791, оп.2, спр.20, стб. 43.- А. 55.
9. ЧМОИДР.-Кн. 2.-1859.- С.46-47.
10.РДАДА.-Ф. 123, оп.1, спр. 7.- А. 2-6.
11.ПиркоВ.А. Северное Приазовье в ХVІ-ХVІІІ вв.- К., 1988.- С.48.
12.РДАДА.-Ф.210, Бєлгород. стіл, стб. 998.- А.4.
13.Тамсамо.- а. 79; ЦДІАУК.- Ф. 1791, оп.2, спр. 61.- А. 154-155.
14.Историко-статистическоеописание Харьковской епархии.- Харьков, 1858.- Ч. 5.- С. 137-138.
15.РДАДА.-Ф. 210, Бєлгород. стіл, стб. 998.- А. 162
16.Материалыдля истории колонизации й быта степной окраины Московского государства.-Ч.І.-С. 130-132.
17.РДАДА.-Ф. 210, Бєлгородський стіл, стб. 1237.- А. 166.
18.Тамсамо.- А. 170.
19.ЦДІАУК.-Ф.1722, оп. 1, спр. 6.-А. 14, 15, 18, 21.
20.СкальковскийА. А. Соляная промышленность в Новороссийском крае (1715-1843)// Журн. мин-вавнутр.дел.- 1849.- № 25.-С. 65-67.
21.РДАДА.-Ф.210. Бєлгород. стіл, стб. 1610.- А. 92.
22ПодьяпольскаяЄ. П. Восстание Булавина 1707-1709 гг.-М., 1962.- С.60-61.
23.Сборниксудебных решений, состязательных бумаг, грамот, указов и других документов.- С.512.
24.РДАДА.-Ф. 248, оп. 24, спр. 1604.- А. 80.
25.ПСЗ.- Т.8, № 6287; Пірко В.О. Торські та Бахмутські соляні промисли у ХVІІ-ХVІІІ ст.//Новые страницы истории Донбасса.- 1994.- Кн. 3.- С. 9.
26.ПСЗ.- Т.6, № 3724.
27.Там само;АСПВРАН.- Ф. 36, оп. 1, спр. 561.- А. 207.
28.РДАВМФ.-Ф. 233, оп. 2, спр. 146.- А. 99.
29.Горныйжурнал.- 1828.- № 10.- С. 149.
30.СборникРИО.- Т. 63.- С. 599.
31.РДАДА.-Ф. 375, оп. 1, спр. 62.- А. 8-9. Про це більш детально йдеться у задепонованійавтором статті «Развитие техники й технологии солеварения в Торе й Бахмутев ХVІІ-ХVІІІ вв.» (ВИНИТИ.- 1979.-№11).
32.АСПВРАН.-Ф. 36, оп. 1, спр. 561.- А. 6.
33.ПСЗ.-Т.15, № 11013; Горный журнал.- 1828.- № 10.- С. 149.
34.РДАДА.-Ф. 248, оп. 24, спр. 1604.- А. 430.
35.АСПВРАН.-Ф. 36, оп. 1, спр. 561.- А.6.
36.СборникРИО.- Т 68.- С.252.
37.ПСЗ.- Т.15.- № 11013.
38.СборникРИО.- Т. 68.- С.253.
39.АСПВРАН.-Ф. 36, оп. 1, спр. 561.- А.6.
40.ЦДІАУК.-Ф. 1805, оп. 1, спр. 51.- А.290.
41.Тамсамо.- Спр. 44.- А.189-191.
42.Тамсамо.- Спр. 45.- А. 44.
43.Тамсамо.- Ф. 1710, оп. 2, спр. 510.- А. 16.
44.Тамсамо.- А. 30.
45.Тамсамо.- А 89.
46. РДАДА.-Ф. 248, оп. 24, спр. 1604.- А. 430.
РОЗДІЛ IV
1 РДАДА.-Ф.210, Бєлгород. стіл, стб.998.- А.136.
2. Тамсамо.- А.123.
3. ЦДІАУК.-Ф. 1791, оп. 2, спр. 61.- А. 24.
4. Там само.
5. Материалыпо истории колонизации и быта степной окраины.- Т.1.- С.43.
6. Віршіієромонаха Климентія Зіновієва сина// Пам’ятки укрансько-руської мови ілітератури.-Львів, I9I2.- Т.7.- С. I29.
7. РДАДА.-Ф.353, оп.1, спр. 780.- А.1; ф. 248, оп. 24, спр.1604.- А.337.
8. РДАВМФ.-Ф. 233, оп.1, спр. 95.- А.3; спр.250.- А.110.
9. ПСЗ.-Т.VI.- СПб, 1830.- № 3724.
10. СборникРИО.- Юрьев, 1900.- Т. 108.- С. 332.
11. ПотоловС.И. Рабочие Донбасса в XIX в.- С.21-22.
12. ЦукерникА.П. Указ.соч.- С.277.
13.ЦДІАУК.-Ф.1805, оп.1, спр. 46.- А.245-264.
14.ПСЗ.-Т.12,№8993.
15.РДАДА.-Ф. 248, оп. 24, спр.1604.- А.289-295.
16. Тамсамо.- Ф. 353, оп.1, ч.2, спр.780.- А.2.
17.ПСЗ.-Т.УШ.-№5932; Сборник РИО.- Юрьев, 1898.-Т.104.- С.116.
18. ЦукерникА.Л.- Указ соч.- С. 278.
19. Тамсамо.
20. Тамсамо.
21. ЦДІАУК.-Ф.1725, оп.1, спр. 96.- А.10
22. Тамсамо.- Спр. 111.- а. 6.
23. СборникРИО.- Юрьев, 1900.- Т.108.- С.374.
24. ПСЗ.-Т.9.- № 6699; ЦДІАУК.- Ф.1725, оп.1, спр.32.- А.40.
25. ЦДІАУК.-Ф. 1725, оп.1, спр. 43.- А. ЗЗ.
26. Тамсамо.- Спр. 271.- А. 214-216,251.
27. СборникРИО.- Т.146.- С. 334.
28. ПСЗ.- Т.II- №8796; т.12.- №9354.
29. Цит. по:Черкасская Е. Указ. соч.- С. 110.
30. ЦДІАУК.-Ф. 356, оп. 1, спр.48.- А. 48.
31.Черкасская Е. Указ.соч.- С .110.
32. ПСЗ.- Т.17.- № 12409.
33.ЦукерникА.А. Указ. соч.- С.280.
34. ЦДІАУК.-Ф. 1805, оп.1, спр. 46.- А. 207- 226.
35. Тамсамо.- А. 4.
36. РДАДА.Ф. 210, Бєлгород. стіл, стб. 998.- А.136.
37.В одномукотлі виварювали 10-12 пудів солі.
38.Розфасована сіль.
39. Щобзаповнити казан ропою, необхідно було залити до 100 відер ропи.
40. Віршіієромонаха Климентія Зіновієва.- С. 128.
41. ЦДІАУК.-Ф.1800, оп.1, спр.4.- А.751.
42. Тамсамо.
43.РДАДА.-Ф.248, оп.24, спр. 1604.- А. 481.
44. Тамсамо.
45. ЦДІАУК.-Ф.1800, оп.1, спр.4.- А. 751.
46.Тамсамо.- Спр. 12.- А. 434.
47.АСПВРАН.- Ф. 36, оп.1, спр.501.- А. 223.
48. Тамсамо.
49. ЦДІАУК.-Ф.1805, оп.1, спр. 46.- А. 42.
50. Тамсамо.- А. 57.
51. Тамсамо.- Спр.26.- А.163.
52. Тамсамо.- Спр. 46.- А. 25.
53. Тамсамо.- А.72.
54. Тамсамо.- Ф.1800, оп.1, спр.4.- А. 383.
55. Тамсамо.- А.751.
56. Тамсамо.- Спр. 34, т.5.- А.766-770.
57. Там само;АСПВРАН.- Ф.З6, оп. 1, спр. 561.- А.223-224.
58. ЦДІАУК.-Ф. 1800, оп.1, спр..28.- А. 312-329.
59. РДАВМФ.-Ф.233, оп.1, спр. 250.- А.111.
60. ЦДІАУК.-Ф.1800, оп.1, спр. 4.- А. 899, 939.
61. Тамсамо. — А. 952.
62. РДАДА,.-Ф. 248, оп.24, спр.1602.- А. 219.
63.СлюсарскийА.Г.Социально-экономическое развитие Слобожанщины.- С.325; ЦДІАУК.- Ф.1800,оп.1, спр. 28.- А. 66-67,81-83.
64. РДАВМФ.-Ф. 233, оп.1, спр. 850.- А.111.
65. РДАДА.-. 248, оп .24, спр.160 4.- А. 403-414.
66. ЦДІАУК.-Ф.1800, оп. 1, спр. 28.- А. 83.
67. Цит.:Черкасская Е. Указ соч.- С.111.
РОЗДІЛ V
1.      РДАДА.-Ф. 210, Бєлгородський ст., стб. 998.- А. 132.
2.      ЦДІАУК.-Ф. 1791, оп. 2, спр. 61.- А. 22.
3. Городскиепоселения в Российской империи. — СПб., 1865.- Т. 5, ч. 1.- С. 403.
4.ПронштейнА.П., Мининков Н.А. Крестьянские войны в России XVII XVIIІ вв. и донскоеказачество.- Ростов н/Д.,1983.- 419 с.
5. Тамсамо.- С. 154 -155.
6. РДАДА.-Ф. 210, Бєлгородський ст., стб. 687.- А.372.
7. Тамсамо.- А. 374.
8. Стецюк К.Вплив повстання С.Разіна на Україну.-К., 1947.- С. 66.
9. РДАДА.-Ф. 210, Бєлгородський ст., стб. 687.- А. 375.
10.Стецюк К.Вплив повстання С. Разіна на Україну.- С. 67.
11.Тамсамо.- С. 68.
12. Тамсамо.
13.РДАДА.-Ф. 210, Бєлгородський ст., стб.687.- А.982-989.
14.Стецюк К.Вказ. праця.- С. 71.
15.Городскиепоселения.- С. 403.
16.Стецюк К.Вказ. праця.- С. 71.
17.ЛисянскийА.С. Конец Дикого поля.- Донецк, 1973.- С.72
18.Филарет.Историко-статистическое описание Харьковской епархии.- Т.5.- С.127.
19.СавельевП. История Дона и Донского казачества.- Новочеркасск, 1915.- Ч.3.- 207.
20.ПодъяпольскаяЕ.П. Восстание Булавина.- М., 1962.- С. 62.
21.СавельевП. Указ соч.- С. 205.
22.ЛебедевВ.И. Булавинское восстание 1707-1708 гг.- М.,1967.- С. 47.
23.Булавинскоевосстание (1707-1708). Сб. док.- М.,1935.- С. 452-455.
24.Тамсамо.- С.452.
25.ПронштейнА.П., Мининков Н.А. Указ соч.- С. 249.
26.Акты,относящиеся к истории Войска Донского, собр. А. Лишиным.-Новочеркасск, 1891.-Т. 2. — С.167.
27.Булавискоевосстание.- С.215-217.
28.Там само.-С. 247.
29.ПронштейнА.П., Мининков Н.А. Указ соч.- С.256-257.
30.Булавинскоевосстание.- С.365.
31.Тамсамо.- С. 459-460.
32.Материалы по истории СССР.- Т.5.- С. 521
33. Тамсамо.
34.ПиркоВ.А. Северное Приазовье в XVI-XVIII вв.- К.,1988.- С. 110.
35.Булавинскоевосстание.- С. 339-340.
36.ЦукерникА.Л. Соляная промышленность Донецкого бассейна в XVIII в.- С. 278.
37.ЦДІАУК.-Ф. 1805, оп. 1, спр. 46.- А.4.
38.Тамсамо.- Спр. 35, т. 6.- А. 1015-1045.
39.ЧеркасскаяЕ.Стачка рабочих Бахмутских и Торских соляных заводов в 1765 г.- С. 111.
40.ЛисянскийА.С. Єхо крестьянских войн // Неизвестное об известном.- Донецк, 1978.-С.68-69.

Додатки
І. Рассказвалуйчанина Поминки Котельникова о добыче соли на Торских озерах1
«А соляныеозера от царева городища2 верстс 30. И ныне в тех озерах из Белгорода, и с Волуйки, и с Оскола, и с Ельца, и сКурска, и с Ливен, и с Воронежа охочие люди ежелет3 варят соль, а от татар делают крепость. И он, Поминкопрошлого 133 ( 1625 г. — В.П.)4 годуу озер был и соль про себя варил…»
1.Уривок з розповідіПоминка Котельникова друкується за збіркою джерел «Воронежский край сдревнейших времен до конца XVII в.- 1976.- С. 57-58.
2.Царево городище — залишки м. Царева-Борисова, заснованого за указом Бориса Годунова в 1599 р. ізруйнованого кримською ордою на початку XVII ст.
3.Ежелет — щорічно
4.До 1492 р. на Русівідлік часу вівся за візантійським літочисленням, яке в середньому на 5508років старше за літочислення від народження Ісуса Христа, згідно з яким увказаному році від створення землі виповнилось 7000 років. За поширеноюлегендою у цьому році повинен був наступити новий всесвітній потоп. Тому наРусі з 7001 року почали вести відлік часу від 1-го року.
ІІ.Соляныя варницы на торскихозерах 1665 г.1
Лета 7173 (1665 г. — В.П.) декабря в день 13 по государеву цареву и великаго князя АлексеяМихайловича всея Великая и Малыя и Белыя России самодержца и по наказу бояринаи воеводы князя Бориса Александровича Репнина с товарищи за приписью дьякаИвана Микулина воронежец Степан Титов ездил на татарские озера к соленомуваренью, а приехав против переписки Елизарья Комынина досматривал и описалсоленой завод, как то соленое варенье заведено и сколько варницъ построено, исколько котловъ на великаго государя соль варятъ, и сколько пудовъ солисварено, и сколько у того соленаго варенья людей, и какихъ чиновъ, и которыхъгородовъ, и сколь далеко оттого соленаго варенья по дрова ездятъ и впредь втехъместахъ дровенаго лесу для соленаго варенья, на сколько котловъ и на скольколетъ будетъ, и можно ли еще къ прежнимъ варницамъ прибавить варницъ вновь, исколько какихъ иныхъ варницъ заведено, которыя люди соль варятъ изъ разныхъгородовъ и по какому государеву указу, и что съ техъ варницъ въ государевуказну пошлинъ платятъ, и допрашивалъ на торскихъ озерахъ всякихъ чиновъ людей,которые ныне соль варятъ, буде великий государь укажетъ соль варить наемнымилюдьми, во что тое соль пудъ из варенья со всякими расходы учнетъ ставитца, иоторая по указамъ великихъ государей соль на торскихъ озерахъ сварена и ту сольотослать въ Белгородъ разныхъ городовъ на подводахъ и по скольку на подводыпудъ и с кемъ именны та соль отослана, и то писано въ сихъ книгахъ порознь постатьямъ.
На торскихъ озерахъблизко государевыхъ соловарныхъ куреней и онбаровъ построена церковъ во имяНиколы чудотворца всякихъ чиновъ людьми, которые приезжая на Торъ соль варятъда близко той церкви почетъ ставленъ острогъ отъ степи поставлено того острогу22 саженя. Да надолбы от степи, от солонова озера до преснова озера поставленыв одну кобылину2 на 350 саж.На торскихъ же озерахъ построены два онбара в сосновомъ лесу покрыты любемъ, вкоторые онбары сыпана государева соль.
Первый онбаръ мероюв длину полчетверта саженя поперекъ полтора саженя межъ укгловъ. Другой онбаръмерою в длину 3 саж. поперекъ полтора саж., а те онбары строил на великагогосударя Степан Перцов. Да третий онбаръ, в которомъ была государева сольослоненъ дубовымъ тынонмъ, покрытъ лубемъ, а по скас Степана Перцова, что детотъ онбарь усердского черкашенина Алешки Молышенка. На торскихъ же озерахъпосторены для государева соленаго варенья три жъ куреня на сохахъ3 ощичены и покрыты лубемъ в длинуте курени 46 саж. поперекъ по 3 саж., а в техъ куреняхъ 15 печей худыхъ, 25печей добрыхъ, а в техъ печахъ умазаны 20 котловъ, 20 котловъ из печей вынеты ивсехъ 40. Котлы худы во многихъ местехъ прогорели и плочены, а заводу в техъкуреняхъ 40 корытъ большихъ и малыхъ тожъ, 30 садовниц 5, лукошки лубенныя… чтоиз котлов соль вынимаютъ, 4 ушата, 2 черпала, а ныне на торских озерахъ навеликаго государя соли не варятъ — работниковъ нетъ. А по скаске СтепанаПерцова, что те работники с торскихъ озеръ разбежались, а иные по нарядамъ изгородовъ не присланы, а хто именемъ на торскихъ озерахъ и которыхъ городовъвсякихъ чиновъ люди на великаго государя соль варили попеременно и до которовачисла и хто имянемъ и с которыхъ городовъ в которой перемене летъ и с которовачисла с торскихъ озеръ от соленаго варенья учпали бегать и тому далъ СтепанъПерцовъ книги, а писалъ онъ Степанъ те книги своею рукою.
А для соленаговаренья от торскихъ озер лесъ в 4 в. и тот лесъ вырублен, а в длину того лесуна 5 в., а поперек тожъ, а в томъ лесу молодого лесу подростает…
(Архивъ Мин.Юстиции. Подлинная строельная книга Белгород. Губ., 43-я, стр. 577-581).
1. Опис запозиченозі збірника документів „Материалі для истории колонизации и біта степнолйокраині Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежскойгуб. В XVI — XVIII ст./ Ред. Д. И. Багалей.- Харьков, 1886.- Т. 1.- С. 43-44. Узбірці документ подано під такою назвою: “Соляные варницы на татарскихъозерахъ». Оскільки в самому тексті замість татарських озер виступає назваторські, то й така назва подається і в назві документу.
2. «Надолбы водну кобылину» — збиті навхрест колоди і закопані в землю лише в один ряд.
«Насохах»-

ІІІ. Бахмутські соляні промисли заописом Григорія Скорихіна
(1704р.)1
"…на рhчкhБахмутh устроены у соловарныхъ колодязей Изюмского полку козаковъ и разныхъгородовъ 140 сковородъ соловарныхъ, да разныхъ городовъ всякихъ чиновъ людей 30сковородъ."
1. Відривок описузапозичено із царської грамоти від 14 жовтня 1704 р.( ЗООИД.- Т.1.- С. 364).
IV. Извhстие о соляныхъзаводахъ на Украйне
1-е. О соляныхъ Бахмутцкихзаводахъ
Бахмутцкия соляныязаводы суть найлутчия и спорhйшия из тhхъ, которыя на Украйне и в окольничныхъпровинцияхъ нахолдятся. Оныя состоятъ в трехъ колодязяхъ, которыхъ слой такспоры, что токмо 4 доля уваривается, а три доли равной доброты соли остается.
Желhзныхъ сковородъ,в которыхъ соль варится, числомъ 300. И можно в сутки из всякой по 150 пудъ, ноиз всехъ 45000 пудъ соли получить.
Черпание и варениене кошто ея императорскаго величества отправляется, но всякъ, кто тудаприhдетъ, нанимаетъ от воеводы, надзирание имеющаго, одну или более сковородъна двh недели и на три, и плотитъ за каждыя сутки и одной сковороды по 6рублевъ сковородного окладу, еже со всhхъ 300 сковородъ 1800 рублевъ сочиняетъ.Точию онъ какъ слой, такъ и дрова самъ провозить долженъ; и за свои 6 рублевъполучитъ онъ 150 пудъ чистой соли.
Одинъ пудъпокупается на Украйне по 24 до 30 копеекъ, но в российскихъ городhхъ по 40копеек. Послhднею же ценою по 30 копеек, чем наниматель одной сковороды за 6рублевъ сковородного окладу себh 30 рублевъ приобрhтаетъ. Когда же с вычетомъиждевений 4-х рублевъ и 6 рублевъ сковородного окладу 20 рублевъ чистой прибылиот 30 рублевъ будетъ и счислится, что наниматель оную сковороду двh неделиупотреблялъ, то получитъ онъ себе тhмъ 280 рублевъ.
Что же из соли в двапальца на сию сковороде пристанетъ, то долженъ наниматель яко сковородное правооставить, которая соль тогда в государевы анбары складывается и тhмъ, комусковородъ держать не можно, или к привозу дровъ за татарскими разбойникамиотважится не захотятъ, по 10 копеекъ пудъ продается. Кромh того, междусковородою и чаномъ запасныхъ слоевъ привязывается веревка в аршинъ длиною, накоторую слой каплhтъ и тако тверды и бhлы становятся. На последи сдhлается изтого фигура, которая барашку гораздо подобна, а из конца веревки бываетъ хвостъи называются такия фигуры барашками и одна по 3 и 4 гривны продается, которыя ивощики в гостинцы своимъ друзьямъ с собою в домы берутъ.
При семъ маломъсоляномъ прибытке еще и с кабаковъ немалой доходъ, ибо в добрыя годы до 10000человекъ соленыхъ извощиковъ на заводы приhзжаютъ и каждой из оныхъ на своютелегу о двухъ волахъ по 7 бочек, во всякой по 10 пудъ соли накладываетъ.
Ежели б оное мhсто,а особливо откуда дрова привозить надобно, от татаръ, которыя в буеракахскрываются, безопасно было, то бы по скаске всhхъ вмhсто 10000 извощиковъ по30000 оныхъ приhзжало и слhдовательно императорския доходы от 7000 рублевъсковородного окладу до 21000 рублевъ умножены быть могутъ, не счисляя прибуткус кабаковъ, которой равным образомъ умножится имhетъ. Но в мирное время многияв Крымъ hздятъ, гдh они за малое число лутчей соли самосадки столько с собоювзять могутъ, сколько они на возы положить хотятъ, и вероятно кажется, что ханъпо сей притчине опастность в Бахмутh тайно содержитъ.
Помянутыя же извощикипо приhзде своемъ в Бахмутъ отчасти от воеводы, отчасти же от подячихъ (которойникакого, а подячия зело мало жалованья имhютъ) по обыкновению волочатся: ибоимъ без подарковъ ни до сковороды добиться, ни пашпорта к возвращению своемуполучить не можно. И по счислению является, что воевода на годъ по послhднеймhре 1000 головъ даремного сахару продать велитъ.
Они же тамо великуютяготу и от натуры терпятъ, а имянно в майе м-це чрез четыре недели, стоговремени, когда воды опадаютъ, мошки такъ умножается, что они в безчисленномъмножестве волам в ротъ, в носъ и в уши вползаютъ и оныхъ своими опухольчинящими жалами умершвляютъ, такъ что обычайно половина заложенныхъ воловъприсутственныхъ извощиковъ пропадаетъ. Сии мошки сперва плаваютъ по воде какъпузырки и здhсь, и в казане, такожъ в тамошнихъ уhздахъ в таком множестверодятся, что иногда какъ они вверхъ подымутся, и солнца за ними видеть неможно. В сие время почитай ни кому в поле ничего здhлать нельзя, и всякъпринужденъ у курева сидеть, ежели мучения избавиться хочетъ. Чего ради россиянеи татары на голове и на рукахъ сhтки носятъ, которыя они дегтем мажутъ. Оной жеупотребляютъ они и от лихоратки.
Сие дhло такойвеликой важности есть, что оное велико душного ея императорского величества ивашей всемилостивhйшей монархины попечения облагополучии вhрнейшиъ своихъподданныхъ достойно. И можетъ быть положеннымъ награждениемъ тому, ктоапробованной способъ против сего мучения изыщетъ, желанный успhхъ возимhется,особливо же когда из академии нгаук, притом простыя способы подадутся и потомъпубликованы будутъ, а имянно каким образомъ пробы в такихъ случаяхъ чинитьобыкли.
Однако жъ оныхъ оныятакъ показаны быть имhютъ, чтоб они самому подлому члв-ку внятны были, и можнонhсколько 1000 экземпляровъ напечатать здешнимъ и казеннымъ жителямъ раздатьилиуказомъпубликовать, как оное в саксонскихъ и пруских землях в мою бытность осаранче и падеже скота с добрымъ условием в дhйство произведено.
Ея императорскоевеличество получаетъ, какъ вышепомянуто, из оныхъ заводовъ съ 70000 рублевсковородного окладу: из которыхъ употребляется по 12000 рублевъ на содержаниеобретающегося тамо под командою воеводы и одного майора гварнизонного баталиона600 члвкъ и 60 пушекъ артиллерии. 3000 рублев на содержание роты казацкой 250 члвкъ.5000 рублевъ на жалованье подячимъ и кузнецамъ, итого всего 20000 рублевъ, и затhмъ въ остатке каковы годы суть по 30, 40 до 50000 наличныхъ и чистыхъ днгъбываетъ. Но весьма чаятельно, что сие изящное дhло, которое лутчимъразпоряжениемъ гораздо поправить и прибыточнее учинить можно, вскоре велмиупадетъ, ежели сему чувствительному и невозвратимому вреду благовременнонадлежащими учреждении не предупредится. Ибо:
 1-е. ПонежеЛиния 2 туда еще не проведена, то Бахмуцкая околничность от татарскихъ разбойниковъ,которыя сие годовое время, когда извощики туда приhзжаютъ, доволно знаютъ зелоопасна. И надлежитъ дрова и пресную воду с конвоемъ привозить, еже не безтягости и извощикамъ более иждвивений причиняетъ.
2-е. Занепорядочным рублениемъ дровъ лhсъ около тhхъ мhстъ уже весь изтраченъ, такъчто оныя за 80 до 100 верстъ за недостаткомъ же ис турецкихъ границъ братьпринуждены и тогда многия от татар пропадаютъ. Почему видится весьма потребноновыя лhса заводить в такомъ множестве, что(б) во время 30 лhтъ ежегодностолько дровъ нарубить можно, сколько к содержанию до 500 сковородъвозтребуется, и мочно, не в указъ, тако(ж)де учре(ж)дениемъ предписать, какимъобразомъ на Украине, а особливоу Бахмута, лhсъ насаждать и приумножать надобно.Саксонский эдиктъ о приумножении лhсу в земляхъ от 1725 году к немаломуприличению на здhшния обстояте(ль)ства случаи подастъ. Ибо за умножающи(м)сянедостаткомъ лhсу тамо всякия способы изыскиваютъ, какъ въ 1723 и 1724 годhхъпо сей при(т)чине 23 желhзных горновъ на здhшнихъ мђдныхъ рудокопны(х) горахъприну(ж)дены были в недhйствии оставить. Но между тhмъ здhсь у Бахмута о(т)натуры к прекращению сего сего недостатку изрядной способъ да еще в близостипоказанъ, которымъили о(т) невhдения или же за лhностью по сие время еще непо(ль)зовались. А имя(н)но за 20 верстъ токмо о(т) оного находится неисчетноебога(т)ство каме(н)ного уголья, которыя по показа(н)номъ употреблении, какъоныя в Англии и в другихъ мhстахъ сущатся гораздо более жару подавать будутънежели лутчия дрова и может статься, что вышепомянутыя мощки пронзите(ль)нымъдымомъ и духомъ каме(н)ного уголья весьма истребятся, когда онымъ и легкойдровяной дымъ несносенъ есть. При че(м) и печи по(д) сковородами не по вhлениюдровъ зделаны, и пламья о(т) дровъ выше сковороды подымается и оного зело многов устье выбрасываетъ. Можно бы малы(м) иждивениемъ таки(м) образомъ, какъпре(д) неско(ль)кими годами в Дрездене и нарочеты(м) успhхо(м) всh пивоварныечаны перенесены, и сии соленыя сковороды перенесть. Ибо хотя по такой инвенциисковороды о(т) пламья более угоряютъ и ущербляются, то о(д)накожъ иждевений напочи(н)ки и очеви(д)нымъ брежение(м) дровъ никакъ сровнять нельзя, вра(з)суждении что желhзо здhсь в государстве зело дешево ставится, и новыясковороды в близости, а имя(н)но: на Туле дhлаются. Правда можно в то(м)прекословить, что нанимателямъ сковоро(д) о(д)нимъ о(т) того прибыль будетъ, аказна которую сковороды по окладу 6 рублевъ содержутся, о(т) вящихъ починакъ ио(т) частого дhла новыхъ сковоро(д) ущербъ понесетъ: но малою прибавкою къ 6рублямъ, еже нанимателис радостию давать станутъ, сии и(з)держки легково(з)вращены быть могутъ.
3-е. Жители ипосторо(н)ния, которыя на заводы приђ(з)жаютъ прите(р)певаютъ впресной воденедостаток, ибо рђка Бахмутъ, скозь городъ текущая тако(ж) и всh колодезисолоны, чего ради они пресную воду за четыре ве(р)сты о(т)туда, и о(т)татаръ съопасностью живота брать принуждены.
Правда в городеодинъ пресной колодязь имhется, но понеже оной пре(ж) сего в моровое повhтриебе(з)сумнђния опасаясь, что(б) воздухъ зараже(н) не бы(л), засыпа(н), тонынhшния жители и воевода о(т) простоты оного вычистить не хотя(т), думая, чтоморовое повhтрие паки о(т)туда выдетъ, и чаютъ, что тогда ме(р)твые тела в онойбросаны. Сия глупость, которая им сами(м) в великую Тягость, можно у нихъ легкопробою на(д) злодhемъ о(т)нять, которыхъ они всегда множество в тюрме имhютъ, ине принуждая оныхъ к работе, ка(к) птицъ о(т)кармливаютъ.
4-е. Генера(ль)нонедостатокъ в добрыхъ розпорядкахъ и в дhла(х) искусныхъ людехъ имhется: ипотому пре(д) несколькими годами соленыя ключи почитай весьма повреждены, аимя(н)но: они к употреблению ме(ль)ницы дождевую и снежную воду запрудили,которяя в землю проступила и с солеными ключами смешалась такъ, что оные о(т)времени до времени неспоряе становятся, и никто не вhдал о(т)куда сие пришло,пока имъ г(оспо)динъ генера(л) маеоръ Штофе(ль)гнъ, которой тогда генера(л)ква(р)ти(р)мейсте(р)-лейтена(н)томъ траншеме(н)томъ и поправление цитаделиупра(в)лялъ, того нео(т)крылъ и прудъ розрыть не веле(л), и тогда ключи о(т)пресной воды очистились и в прежнее доброе соляное состояние пришли. Вра(з)суждении чего много ползы принесетъ; ежели б искусного мастера соленогодhла и(з) Га(л)лы сюда призвать, которому б оныя заводы осмотря, мнение своеподать, ибо тамошния соленыя жилы и ключи с Бахмутцкими равного существа, а неслоистая соль.
Впро(т)чемъ сиисоленыя колодези и заводы, какъ о(з)начено цитадhлю, а по(д)ле стоящий горо(д),в которомъ гварнизонъ, по(д)ячия, кузнецы и про(т)чия мещаня съ 1000 домовъимhютъ, ретра(н)шаментомъ с полисадами, сей же на последи реченной точию въ1728 и 1730 годhхъ, в бе(з)опасность приведены, а в око(л)нтчности никому бе(з)конвою показаться нельзя, и пре(д) некоторы(м) токмо временемъ более 100 члвкъо(т) татаръ побраны.
Воевода таможалова(н)я не имhе(т), но бе(з) всякого прямого казе(н)ного похищения по 4 до5000 рубле(в) в годъ доходу получаетъ, и потому почитай никто более трехъ лhтътамо не оставляется.
Еще(ж) за 20 верстъо(т) Бахмута находится слюда, алебастръ каме(н)ныя уголья, жел*зная руда,которая на болотахъ видно лежитъ, еже все, а особливо слюда о(т)личногора(з)смотрения достойна, понеже императо(р)ское адмиралитейство, иностра(н)цамъ д(е)нги за оную выдаетъ.

2. О соленыхъ Торгских1 заводахъ
Другия соленыязаводы суть торския в одно(м) палисадами огражде(н)номъ горо(д)ке в пловинудороги и(з) Изюма в Бахмутъ, которого половина за сотникомъ Изюмскогослободцкого по(л)ку и козаками его, другая же за однодворцами к Бахмутцкомувоево(д)ству прису(д)ми имhется. Слои тамо и(з) соленого озера берутся, но запресною и дождевою водою с которою она смhшивается, не такъ споры, какъ въБахмуте, и потому сковородной окладъ токмо по 4 рубли положенъ, а занедоста(т)комъ в дровахъ сеи заводъ уже почитаи весь упалъ.
3. О Спиваковско(м) солено(м)заводе
Третеи соленойзаводъ обретается в Спиваковке, за 15 верстъ о(т) Изюма в Бахмуцкомъвоево(д)стве, но и оной такъ уже упалъ, что н(ы)нh по 2 рубли за сковородубрать хотятъ.
1. Повний текстцього документу друкується вперше із збереженням основних вимог передачітогочасної графіки. Зберігається він у Російському державному архіві давніхактів (Ф.375, оп.1, спр. 62.- А. 8 -16.
2.«Торгских» — торських.
V. Опис соляних заводів уТорі Й.Гільденштедтом
(1774 р.)1
Отъ 19 по 21августа. Эти дни проведены нами въ Славянскh2. Городъ этотъ лежитъ въ ровной долинh, въ балкh, покоторой протекаетъ рhка Торецъ, въ 2-хъ верстахъ на сhверъ отъ его лhвагоберега между пятью соляными озерами, окружающими городъ съ запада, сhвера ивостока; съ южной и восточной стороны эти озера соединяются соленой рhчкойКалантаевкой. Эта рhчка беретъ начало въ сhверо-западномъ углу города ипринимаетъ въ себя воду изъ 4-хъ озеръ, носящихъ теперь слhдующія названия:Слhпое, Старо-Майданное, Червонное и Кривое3). Отсюда она течетъ саженей 400 на югъ, затhмъ почти двhверсты на востокъ, принимаетъ каналъ, отводящій соленую воду изъ пятаго озераМаяцкаго, течетъ еще версту на ZO и впадаетъ затhмъ въ Торецъ съ лhвой егостороны приблизительно въ 6-ти верстахъ выше впаденія послhдняго въ Донецъ.
Эта рhчка имhетъвсего несколько шаговъ ширины и теперь вслhдствіе сухаго лhта пересохла; сильновысохли и соляныя озера, такъ что вода изъ нихъ почти совсhмъ не стекаетъ върhчку. Въ нhсколькихъ стахъ шагахъ влhво отъ нея между большимъ озеромъМаяцкимъ и рhкою Торцомъ лежитъ 8 небольшихъ озеръ, которыя теперь почтисовсhмъ высохли. Около нихъ видна сухая каналообразная низменность, заливаемаявесной Калантаевкой.
Между озеромъКривымъ и Калантаевкой расположено 6 небольшихъ лужъ, отстоящихъ другъ от другана нhсколько шаговъ; онh представляютъ остатокъ колодцевъ, изъ которыхъ здhшниежители нhкогда доставали разсолъ и около которыхъ производили выварку соли,бывшую прежде вольной. Колодцы же, изъ которыхъ теперъ достается разсолъ,находятся на лhвомъ берегу рhчки Калантаевки въ нhсколькихъ стахъ шагахъ нижеея источника между озерами Червоннымъ и Старо-Майданнымъ. Ихъ пять. Первый, ивъ то же время самый верхній, считая по течению Калантаевки, и самый низкій,считая по горизонту его отверстія, имhетъ 12 фут. глубины; отверстіе же егоприблизительно въ 6 кв. фут. Внутри его стоить вертикальная труба, изъ которойбъетъ разсолъ. Этотъ колодецъ называется Новозапретнымъ; онъ даетъ 40 куб. футразсолу въ часъ. Изъ него къ рhчкh Калантаевкh сдhланъ стокъ шаговъ въ 10длины, по которому разсолъ могъ бы свободно стекать, если бы на немъ не былоустроено 4-хъ черпаковъ, снабженныхъ простыми рычагами, которыми 4 человека,смhняемые другими четырьмя, поднимаютъ разсолъ въ трубу, оканчивающуюся во 2-мъколодцh, называемомъ Мазановымъ, въ 9-ти фут. ниже его верхняго отверстія,совпадающаго съ поверхностью земли. Мазановъ колодецъ лежитъ болhе, чhмъ насажень выше Запретнаго. Въ одной горизонтальной плоскости съ Мазановымъколодцемъ лежатъ два меньшихъ колодца, не носящихъ особыхъ названій: первый изънихъ отстоитъ приблизительно на 28, второй на 33 шага отъ Мазанова колодца;глубина ихъ 20 фут., а отверстія въ 3 кв. фут. Изъ этихъ двухъ колодцевъ. такъже какъ и изъ Мазанова, разсолъ самъ стекаетъ по горизонтальнымъ трубамъпроложеннымъ со дна ихъ въ пятый главный колодецъ, отстоящhй отъ перваго илиНово-Запретнаго на 140 шаговъ на югъ; глубина пятаго колодца 20 фут., аотверстіе его приблизитсльноно въ 10 кв. фут. и лежитъ немпого ниже отверстіяМазанова, но выше Ново-Запретнаго. Въ этомъ главномъ колодцh разсолъ, смешанныйсъ разсоломъ всhхъ предыдущихъ колодцевъ, немного крепче разсолаНово-Запретнаго. Изъ 27 унцевъ разсола Ново-Запретнаго получается 1 унцъ 2драхмы 48 грань твердыхъ остатковъ; изъ смешаннаго же разсола главнаго колодца- 1 унцъ 6 др. 46 грань; на это количество приходится 3 грана земли, 3 граначистой кристаллизированной и 3 грана некристаллизируемой соли. Изъ главнагоколодца разсолъ поднимается по 4-хъ или 6-ти дюймовымъ трубамъ въ небольшойбассейнъ съ помощью обыкновеннаго горизонтальнаго колеса и двухъ шестерень,приводимыхъ въ движеніе 8 волами или лошадьми. Этотъ бассейнъ поднять на 15фут. надъ землей и имhетъ 2 сажени длины, 3 фута ширины и 3 фута глубины. Въсерединh его в днh сдhланы отверстія для двухъ вертикальныхъ трубъ, по которымъразсолъ стекаетъ, въ двh горизоитальныя трубы и отводится ими въ другой большойбассейнъ, находящійся приблизительно въ 150 саженяхъ на юго-западъ отсюда на правомъберегу Калантаевки. Этотъ бассейнъ поднять па 2 фута надъ землей и имhетъ 2сажени длины, 8 футовъ ширины и 3 фута глубины; онъ снабжень крышей. Изъ этогобассейна разсолъ стекаетъ по короткимъ вертикальнымъ трубамь, течетъ несколькосаженей по горнзонтальнымъ трубамъ и затhмъ поднимается по вертикальнымъвверхъ; каждая изъ послhднихъ оканчивается надъ солеваренной сковородой, кударазсолъ и течетъ до тhхъ поръ, пока не запрутъ крановъ. Въ нhсколькихъ шагахъвъ сторону отъ этого бассейна стоитъ соляная варница, содержащая 6 сковородъ, асбоку ея находится соляной магазинъ. Бассейновъ, соляныхъ варницъ и магазиновъпо два; вмhстh съ караульней и лhсопилней они занимаютъ продолговатыйчетыреугольникъ, имhющій около 120 саженей длины и около 45 саж. ширины; поугламъ онъ укрhпленъ частью частоколомъ, частью земляными батареями2.
Южная и западнаястhны укрhпленія соляныхъ варницъ составляютъ въ то же время часть городскагоукрhпленія, имhщаго около 1300 саженей въ окружности. Оно неправильно исостоитъ частью изъ частокола, на болотистых же мhстахъ изъ рогатокъ; во времянастоящей войны построено нhсколько правильныхъ земляныхъ батарей и бастионовъ,работы надъ которыми еще не окончены. Въ укрhпленіи находится около 40 пушекъ и2 роты гарнизонныхъ солдатъ. Въ крhпостныхъ веркахъ сделано четверо воротъ:Бахмутскія, Изюмскія, Маякскія (Мajatskaja) и Соловарскія (Sоlowarskіja).Посреди крепости лежитъ озеро Червонное, черезъ которое протекаетъ рhчкаКалантаевка, берущая начало въ озерh. Большая внутренняя часть крепостизатопляется весной сильно разливающимися озерами; прежде после разлития въкрhпости на цhльй годъ оставались лужи, что делало городъ очень грязнымъ, авоздухъ нездоровымъ; теперъ же всh лужи засыпаны. Црежде кръпостные веркиобнимали большее пространство, именно тянулись до восточной стороны озераКривого, такъ что въ нихъ, входили и старые колодцы. Въ центрh въ то времястоялъ такъ называемый замок находящійся теперь въ сhверо-восточномъ углу.Замокъ представляетъ четыреугольникъ приблизительно въ 50 кв. саж., окруженныйчастоколомъ, а по угламь имhющій батареи; въ немъ хранятся военные снаряды.Недалеко отъ замка стоит одна церковь, около главнаго колодца другая. Домовъ въгородh насчитывается около 150; всъ они очень плохо построены; лавокъ немного;въ нихъ ведется мелочная торговля. На востокъ и на западъ отъ укрhпленія лежатьпредмhстія, состоящія приблизительно изъ 200 домовъ. Крhпость и гарнизонънаходятся подъ начальствомъ коменданта, подчиненнаго кіевскомуоберъ-коменданту; теперь комендантомъ въ Славянскh полковникъ Оеодоръ ПетровичъКараваевъ. Жители малороссіяне; большая часть ихъ принадлежитъ къ Изюмскойпровинціи и подчинена магистрату; некоторые присоединились къ Луганскомупикенерскому полку, слhдовательно принадлежать къ Бахмутской провинціи инаходятся подъ начальствомъ пикенерскаго офицера; впрочемъ они скоро будутъпереведены отсюда въ новыя роты Луганскаго пикенерскаго полка; наконецъ третьючасть жителей составляютъ солевары; ихъ насчитывается около 80 семействъ;принадлежать они къ бахмутскому вhдомству соляныхъ дhлъ и находятся подъначальствомъ капитана, которому порученъ надзоръ за здhшнимь солевареннымъпроизводствомъ, и который назначается Соляной конторой.
Южную половинукрhпости окружаетъ на нhкоторомъ разстояніи старый земляной валъ, составляющійпродолженіе уже не разъ замhченнаго мною; ровъ его обращенъ на югъ. Валь этотъначинается отъ праваго берега Донца в 5-ти верстахъ выше Изюма, идетъ нескольковерстъ параллельно рhчкh Голой Долинh, сюда же приходитъ съ западной возвышенности;направляется затhмъ къ лhвому берегу Торца, котораго и достигаетъ въ 2-хъверстахъ на югъ отъ крhпости, и идетъ далhе до Донца параллельно Торцу то поправую, то по лhвую его сторону. Такимъ образомъ этимъ рвомъ окружено противънападений крымсктхъ татаръ пространство по правому берегу Донца, имhющее около10 верстъ въ ширину и 50 верстъ въ длину. Валъ этотъ не представляетъ сплошнойлиніи, но часто прерывается лhсами и балками. Устройство его приписываетсябоярину Косагову(Коsagau), бывшему, какъ говоритъ преданіе, 200 лhтъ томуназадъ русским княземъ4.
Вь нhсколькихъ стахъшагахъ на югъ отъ соляныхъ варницъ валъ пересекается каналомъ, имhющимъ 2добрыхъ вhрсты длины и проведеннымъ отъ Торца къ варницамъ; ширина его около2-хъ саженей. Цроектъ этого канала былъ, какъ говорятъ, сдhланъ нокойнымънадворнымъ совhтникомъ Юнкеромъ, чтобы привозить водой къ самымъ варницамъдрова изъ Торца, куда они сплавлялись изъ Донца. Но проектъ этотъ не быльосуществленъ; сооруженіе канала было прекращено вследствіе угрожавшагонаводпенія города и соляныхъ озеръ. Мнh кажется, что для этой цhли было быпроще расчистить и расширить рhчку Калантаевку. Тhмъ же Юнкеромъ были устроенывышеупомянутые колодцы, водоподъемныя машины и соляныя варницы. Въ этомъустройствh я не могу одобрить двухъ вещей. Во-первых, что насосы не былипоставлены на самомъ низкомъ мhсте, именно у колодца Ново-Запретнаго, въкоторый разсолъ могъ бы самъ стекать по подземнымъ трубамъ изъ 4-хъ остальныхъвышележащихъ колодцевъ; это избавило бы отъ необходимости держать у колодца 8лишнихъ работников получающихъ по 5 к. поденной платы. Теперь же следовало быпо крайней мhрh попытаться уплотненіемъ стhнъ колодца Ново-Запретнаго повыситьвъ немъ уровень воды на столько, чтобы она сама стекала въ Мазановъ колодец.Если бы это оказалось невозможнымъ, то насосъ следовало бы непременно поставитьза колодцемъ Ново-Запретенымъ. Въ послъдній следовало бы привести разсолъ съцомощью трубъ не только изъ 4-хъ остальныхъ колодцевъ, но и из лежащихъ вокругънихъ озеръ, изъ которыхъ, впрочемъ, разсолъ нужно было бы пускать только тогда,когда онъ, вслhдствіе усиленнаго испаренія, достаточно сгустится, т. е. въіюлЪh и въ августh мhсяцh. Во-вторыхъ, въ устройствh Юнкера я не могу одобритьтого, что варницы поставлены далеко отъ колодца, именно въ 150 саженяхъ,вслhдствіе чего требуется большое количество трубъ, что влечетъ за собойизлишніе расходы и частыя остановки въ производствh. Причиной отдаленностиварницъ была, вероятно, низменная мhстность вокругъ колодцевъ, не дающаявозможности вырыть печныя ямы въ несколько футовъ глубины; но этого неудобствалегко было бы избhжать, построеніемъ печей надъ землей; да кромh того шагахъ въ40 на востокъ отъ колодцевъ, около озера Чорвоннаго мhстность на стольковысока, что на ней можно было бы смhло, не опасаясь воды вырыть печныя ямы вънесколько футовъ глубины. При теперешнемъ устройствh всего проложено 360деревянныхъ въ 2,5 сажени длины каждая; это количество трубъ легко могло быбыть уменьшено до 30.
Въ царствованіеимператрицы Анны Іоанновны Юнкеру по высочайшему повелhнію было порученоусовершенствованіе здhшняго солевареннаго производства, и дhйствительно соляныяварницы Юнкера устроены отлично. Сначала предполагалось построить 4 варницы, насамомъ же дhлh построено было всего двh съ 6 сковородами каждая; добываніе солипроизводилось въ нихъ болhе 30-ти лhтъ: два года тому назадъ устройство Юнкерабыло замhнено другимъ. Я опишу оба устройства, прежнее по варницh Юнкера,сохранившейся по нынh, хотя и въ разрушенномъ видh, и теперешнее по новойварницh, въ которой производится работа теперь, а затhмъ укажу преимущества инедостатки и того, и другого устройства.
Соляная варницаЮнкера имhетъ около 24 саженей длины и около 4 саженей ширины. Высота стhнъ, еяоколо 8 футовъ, высота же крыши около 2 саженей. Въ одной изъ продольныхъ стhнъсделано 3 двери обыкновенныхъ размhровъ, одна дверь посреди здан1я, остальныядвh по бокамъ его на одинаковомъ разстояніи отъ средней двери и отъ концовъзданія; между дверьми сдhлано по два окна, а между концами зданія и крайнимидверьми по окну, такимъ образомъ всего 6 оконъ. Въ стhнh между каждыми двумяокнами футахъ въ 6-ти отъ земли сдhланы горизонтальныя отверстія въ 1,5 саженидлины и въ полфута ширины. Противъ нихъ въ противоположной продольной стhнhсдhланы отверстія сверху до низу также въ 1,5 сажени длины; эти отверстия въслучаh нужды могутъ забираться досками. Посреди поперечныхъ стhнъ варницысдhланы отверстія такой же величины. Противъ каждой двери продольной стhнывнутри варницы стоить каменная печь; такихъ печей три: по направлен1ю шириныварницы онh имhютъ I,5 сажени, по направленію же длины ея только 6 футов; сънизу печи при каждой продольной сторонh ея находится по 2 трубы, отстоящихъдругъ отъ друга на 4 фута; 4 трубы каждой печи соединяются надъ печью въ однутрубу, идущую къ крышh. Противъ каждыхъ двухъ трубъ устроена топка, углубленнаявъ землю на 3 фута; она одинаковой величины съ солеваренной сковородой, стоящейна ней, т. е. Имhетъ 2 квадр. сажени; топка имъетъ для вбрасыванія топливаотверстіе приблизительно въ 3 квадр. фута, сдhланное противъ отверстій печи изакрываемое желъзными дверцами; подъ дверцами топки находится зольникъ;топочная решетка сдhлана изъ кирпича; бока топки закруглены и сверху плотноприлегаютъ къ солеваренной сковородh; всh щели тщательно замазаны, чтобы нетерялся жаръ. Сковороды выкованы изъ листоваго желhза. Величина ихъ около 2-хъквадр. саженей, а глубина почти футъ. Для того, чтобы онh не лежали всейтяжестью на топкh, онh подвешиваются на 9 крюкахъ, прикрhпленныхъ ко днусковороды, къ поперечнымъ балкамъ здания. Въ 3-хъ футахъ надъ сковородойначинается труба, сделанная изъ тонкихъ досокъ; она выходить, немногосъуживаясь, на 2 фута поверхъ крыши и прикрывается особой небольшой крышей; поэтимъ трубамъ поднимаются съ поверхности сковороды водяные пары. Около каждойсковороды у продольныхъ стhнъ варвицы стоитъ ящикъ приблизительно въ 2 саженидлины, 3 фута ширины и 3 фута глубины, постепенно съуживающійся къ дну иимhющій по серединh отверстие: этотъ ящикъ называется садовницей; въ негоссыпается съ сковороды мокрая соль; она лежитъ въ немъ 12 часовъ до тhхъ пор,пока не стечетъ вся жидкость, называемая старухой или кореннымъ разсоломъ, въящикъ, поставленный въ землh под отверстіемъ и называемый старушницей. Таковоустройство соляныхъ варницъ Юнкера.
Новоустроеннаяварница имhетъ 19 саженей длины и 4 сажени ширины. Одной продольной стhнысовсhмъ нhт, вместо нея стоитъ только несколько столбовъ; остальныя три стънысплошныя. Вышина стhнъ около 8-ми футовъ, вышина же крыши около 1,5 саженей. Въконькh крыши сдъланъ проръзъ приблизительно въ 16 дюймовъ ширины для выходадыма и паровъ. Внутри варницы вдоль продольной стhены ея стоитъ 6 круглыхъпечей, имhющихъ диаметръ 2 саж.; печи отстоять другъ отъ друга на 1 сажень,таково же разстояніе и крайнихъ печей отъ стhнъ. Вдоль продольной открытойстhны варницы сдhлана против каждой печи яма; отверстие ея въ 6 квадратныхъ,футовъ, глубина также 6 футовъ; вь эту яму открываются печныя дверцы подъпоследними находится зольникъ. Печная рhшетка сделана изъ кирпича; форма печикруглая; боковыя ея стhны углублены въ землю; высота же ея достигаетъ около5-ти футовъ. такъ что верхніе ея края выступаютъ надъ поломъ варницыприблизительно на 11/2 фута. На нихъ стоитъ сковорода; дымъ п пламя выходятъвокругъ всей сковороды черезъ щель между ней и краями нечи. Сковороды делаютсяизъ тонкихъ желhзныхъ листовъ, соединенныхъ заклепками; онh круглы и имhютъ въдіаметрh 2 сажени; дно ихъ плоское; бока, имhющие почти футъ вышины, загнутынаружу. Сковороды подвешиваются къ поперечнымъ балкамъ варницы на крюкахъприкръпленныхъ въ днh ихъ. На сковороду идетъ около 62 листовъ желъза, каждыйвъ 20 фун. вhсу. Цудъ желhза стоить теперь 2 руб. 10 коп., за работу жесковородъ, дьлаемыхъ на мhстh, платится по 9 руб., такъ что каждая скородаобходится приблизительно въ 80 руб. Она служить, смотря по качеству желъза, отъ60 до 100 дней; края же сковороды при новомъ устройствh портятся пламенемьгораздо раньше. Около сковородъ по продольной стhнh стоятъ вышеописанныясадовницы н старушницы; труба, по которой разсолъ самъ течетъ въ сковороду икоторая въ случае нужды запирается краномь, устроена въ этихъ варницахъ так же,какъ и въ прежнихъ.
Изъ сказаннаговидно, что новое устройство варницы обходится въ 4 раза дешевле стараго; за тоубытки, причиняемые первымъ, значительно превышаютъ его кажущуюся выгоду.Недостатки его слhдующіе:
1) Оно требуетъочень много топлива, такъ какъ большая часть жару выходить по краямъ сковородъи такимъ образомъ теряется; устройство же Юнкера требуетъ топлива значительноменьше, такъ какъ въ немъ пламя не выходить наружу.
2) Новое устройствопрепятствуетъ испаренію; устройство же Юнкера, наоборотъ, способствуетъ емутрубами, отверстіями, окнами и дверьми, которыя слhдуетъ открывать, сообразуясьсъ направлніемъ вhтра, и такимъ образомъ опять таки сберегаетъ топливо.
3) Цри новомъустройствh, края сковородъ скоро портятся пламенемъ; у Юнкера они совсhмъ неподвергаются дhйствію огня.
4) При новомъустройствh копоть, садящаяся на внутренней поверхности крыши, падаетъ въсковороды; въ нихъ же черезъ открытую стhну приносится вhтромъ всевозможныймусоръ; въ устройствh Юнкера этого неудобства нhтъ, благодаря дымовымъ трубамъ,дверямъ и окнамъ.
5) При новомъустройствh рабочимъ приходится работать въ дыму и жара отъ выходящаго вокругъсковородъ пламени; въ вариицахъ Юнкера температура умhренная, дыма совсhмънhтъ.
6) Варницы новагоустройств, почти непрпгодны зимой, тогда какъ въ варницахъ Юнкера выпарку солиможно производить круглый годъ.
Итакъ, староеустройство, очевидно, имhетъ передъ новымъ огромныя преимущества. Сходно сътеперешнимъ устройствомъ некогда варили соль простые казаки въ нhсколькихъсотняхъ сковородъ размhрами немного меньше теперешнихъ; но что было простительнотогда, не можетъ быть терпимо теперъ.
Ниже я опишу самыйспособъ выварки соли. Разведя подъ сковородой огонь, пускаютъ на нее разсолъизъ ходящейся около нея трубы. Разсолъ течетъ вь продолженіе 6 часовъ; все этовремя онъ кипитъ и вываривается. Во время шестичасовой варки на дно большойсковороды ставятся четыреугольныя желъзныя сковородки; величина ихъ квадратныйфутъ, а глубина 1 дюймъ; въ центрh сковородки сдhланъ вертикальный стерженьфута въ 2 длины, съ помощію котораго сковородка ставится и подниматся. Этисковородки называются машотками; въ нихъ оседаетъ во время варки разсола вътеченіе 6-ти первыхъ часовъ песчаная, частью известковая земля; этотъ осадокъназывается глеемъ; снятый съ сковородокъ онъ большей частью выбрасывается,иногда же его даютъ въ небольшомъ количествh овцамъ для лизания. Черезъ 6часовъ сковорода оказывается почти полной; тогда, заперевъ кранъ,пріостанавливаютъ притокъ свhжаго разсола; разсолъ же, иаходящійся въсковороде, продолжаютъ кипятить еще 6 часовъ; отъ такой 12-и часовой варкилhтомъ получается 30 пудовъ соли, а весной и осенью только 25. Небольшоеколичество разсола, оставшееся въ сковородh по снятіи съ нея соли,предоставляется солеварамъ; давъ ему наскоро увариться, они получаютъ соль,которая называется гаманамъ и которую они продаютъ въ свою пользу. Въ теченіе12 часовъ сгораетъ 1,5 сажени дровъ; кубическая же сажень стоить отъ 1,5 до 4р. У каждой сковороды посменно работаютъ 4 человhка; они получаютъ отъ казны покопейкh съ пуда добытой соли, такимъ образомъ каждый изъ нихъ за 12 часовъ, т.е. за каждую варку, получаетъ 7,5 к.; у частныхъ же лицъ рабочіе получаютъ по12,5 коп. за каждую варку съ хозяйскими харчами. Со сковороды соль, добытой вътеченіе 12 часовъ, ссыпается въ стоящій около сковороды ящикъ, называемыйсадовницей; здhсь она лежитъ 12 часовъ до тhхь поръ, пока весь коренной разсолъили старуха не сбhжитъ черезъ отверстіе въ бочку, стоящую подъ садовницей. Надъотверстіемъ садовницы обыкновенно привhшивается мочало въ видh вhнка, накоторый соль осаждается кристаллами: эта соль самая чистая, въ ней совсhмъ нhтъземлистыхъ частицъ; она называется баранцами, баранцемъ или баранцовой солью;соль же, осаждающаяся на днъ садовницы, называется цуркой или цурковой солью.Сбhжавшій въ старушницы коренной разсолъ, содержащий въ себh Sа1 commune noncrystllisabile, снова выливается въ скороводу послh 6-ти часовой варки въ нейсвhжаго разсола; это считается пеобходимымъ для полученія новой соли, однакомнhніе это ложно и даже вредно, какъ было уже мною замhчено при описаніиселитроваренія. Послh 6-ти варокъ, т. е. каждые 3 дня сковороды очищаются отъсоляной накипи, называемой ракой. Это дhлается слhдующимъ образомъ: вынувъ изъсковороды соль въ послhдній, т. е… въ шестой разъ, впускаютъ въ нее немногосвhжаго разсола и крhпко трутъ соляную накипь для выдhленія изъ нея соли, послhчего разсолъ выливается; затhмъ просушиваютъ накипъ, разведя огонь, н отдhляютъее отъ сковороды сильными ударами молотковъ, что чрезвычайно портитъ сковороды,дhлая въ нихъ трещины.
Постороннія лица,желающія вываривать соль на своемъ топливh, платятъ за каждую сковороду 10 руб.въ сутки, а за водоемную машину 17 коп., четыремъ же рабочимъ, состоящимъ прикаждой сковородh, даютъ по рублю въ сутки и харчи.
Солеваренноепроизводство въ Славянскh ведется вообще вяло и небрежно, такъ что ежегодныйдоходъ его невеликъ; охотниковъ до него мало, такъ какъ здhшняя соль имhетъплохой сбытъ въ Малороссію, куда теперь въ огромномъ количествh привозитсякрымская соль; сбытъ же ея въ Слободскую губернію, снабжаемую эльтонскою солью,запрещенъ5. Крымскій ханъ,отдавая на откупъ свои соляныя озера, получаетъ ежегодно отъ Россіи большуюсумму; добываемая изъ озеръ соль частью употребляется въ Малороссіи, частьюотправляется въ Польшу. А если бы солеваренное производство въ Славянскh велосьдhятельнhе, то можно было бы легко обойтись безъ крымской соли, и торговля отьэтого нисколько не пострадала бы. Не трудно было бы предпринять мhры дляувеличения количества добываемой соли, уменьшенія количества расходываемаготеперь топлива и труда; этого легко достигнуть устройствомъ градирни; она былабы здhсь особенно выгодна, такъ какъ дhйствовала бы въ теченіе 8 мhсяцевъ,именно съ половины марта до половины ноября, кромh того жаркая и сухая погода,а также частые и сильные сухіе юго-восточные вhтры много способствовали бывипариванію разсола.
Градирню слhдуетъустроить въ нhсколькихъ шагахъ отъ водоподъемной машины, изъ верхняго бассейнакоторой разсолъ слhдуетъ провести по горизонтальному желобу подъ крышу градирни;высота послhдней должна равняться 20-ти футамъ, такъ какъ высота бассейнаводоподъемной машины, равная теперь 15 футамъ, легко можетъ быть увеличена на 5футовъ удлинениемъ вертикальныхъ трубъ и устройствомъ болhе мелкаго бассейна,глубина котораго должна равняться одному футу. Горизонтальное колесо,приводящее въ движеніе посредствомъ 2-хъ шестерень 4 насоса, поставленныхъ въколодцh могло бы приводить въ движеніе еще 2 насоса посредствомъ третьейшестерни, поставленной между двумя прежними; эти насосы поднимали бы разсодъ по2-мъ трубамъ изъ нижняго бассейна градирни вторично подъ крышу ея, откударазсолъ снова фильтровался бы. Къ этимъ же двумъ трубамъ градирни могутъ бытьпридhланы и боковыя трубы для отвода достаточно сильнаго раствора въ солеваренныясковороды, послhднія должны быть поставлены въ нhсколькихъ шага отъ градирни;ихъ понадобится только двh, особенно если увеличить ихъ размhръ до 2,5квадратныхъ саженей; тогда онh будутъ давать столько же соли, сколько теперьполучается съ 12-ти сковородъ неградированнаго разсола. Изъ сказаннаго видно,что при такомъ усовершенствованномъ устрйствh количество топлива, работниковъ,зданій и сковордъ значительно уменьшится; сковорода будутъ служить дольше, такъкакъ градированный разсолъ дастъ очень мало соляной накипи; большую часть еяонъ оставляетъ въ градирнh на хворостh. Если вышеупомянутый Теплинскій лhсъбудеть отнятъ отъ Святогорскаго монастыря, и имъ будутъ пользоватьсяраціонально, то я уверенъ, что никогда не будет недостатка въ топлипвh; дроваможно будетъ удобно сплавлять сюда по Донцу, Торцу и Караваевкh6.
По введеніи новагоустройства не слhдуетъ никому, кромh еолеваровъ, позволять селиться по близостиколодцевъ и озеръ. Наводненія, гнилыя испаренія и отсутствіе хорошей водыдhлають эту местность въ высшей степени нездоровой и неудобной для торговли ипромысловъ. Вь 2-хъ же верстахъ на югъ отъ города по Торцу, вь томъ мhстh его,гдh начинается каналъ, идущій къ солянымъ варницамъ, есть сухая, возвышенная ировная местность, на которой слhдовало бы построить новый правильный городъ посереднh его протекалъ бы Торецъ, имhющій хорошую здоровую воду и не выступающійздhсь изъ береговъ. Укрhпленія можно было бы съузить. для сокращенія расходовъ,оставивь ихъ только вокругъ соляныхъ варницъ; въ случаh опасности они все-такислужили бы жителямъ убhжищемъ, къ которому впрочемъ приходилось бы рhдкоприбhгать, такъ какъ русскія границы теперь на столько расширены, что это мhстоне можетъ быть болhе названо пограничнымъ.
Все сказанное мною ославянскихъ озерахъ и колодцахъ, о расположеніи и укрhплении города, а также осамом солеваренномъ производствh поясняется прилагаемымъ планомъ города и егоокрестностей (лист. 6-й), соляныхъ варницъ и отдhльныхъ ихъ зданій7. Названія озеръ и колодцевъ,сообщенныя Юнкеромъ, частью искажены, частью теперь совсhмъ неизвhстны…"
1.Текст подається запублікацією «Путешествие академика Гильденштедта».- Харьков, 1892.-С. 38 — 49.
2. Очевидно, припідготовці щоденника до публікації в 1990-х рр. замість м. Тор було вжито назвуміста, яку воно отримало у 1784 р.
3. Нинішні назвиСліпого, Старомайданного, Червоного і Кривого озер
4. Остання частинаукріплень, очевидно, була зведена напередодні російсько-турецької війни1735-1739 рр.
5. Гільденштедт уцьому випадку помилився: під керівництвом бєлгородського воєводи Г.Косагова в1680-1681 рр. зводилась західна ділянка Ізюмської лінії, на лівому березі Дінцявід м. Ізюма до р. Мжі, а також було складено план побудови укріплень міжДінцем і Дніпром, який було реалізовано в 1731-1735 рр. під назвою Українськоїлінії. Система оборонних споруд по Голій Долині, Сухому й Казенному Торцю булазведена в 1684 р. козаками слобідських полків під керівництвом харківськогополковника Г. Донця і відома як Торська укріплена лінія (Пирко В. Торскаяукрепленная линия// ВИ.- 1986, № 1).
6. Ельтонська сільна Слобідську Україну почала надходити з 1759 р., хоча за розпорядженнямицарського уряду мешканці краю повинні були купувати лише донецьку сіль.
7. Очевидно,Колонтаївки
8. Покищо цей планне знайдено.
Всі тексти вдодатках подаються із збереженням графіки як опублікованих, так рукописнихджерел. В дужках подаються виносні букви.
Таблиця 1. Виварка солі у Бахмутіта Торі у XVIII ст.Роки Бахмутські промисли Торські промисли Разом (пудів)
Середня
 за рік
(тис. пудів) Роки Разом (пудів)
Середня
за рік
(тис. пудів) 1734 — 1743 1656727 165,7 1734 — 1743 85381 8,5 1750 — 1757 2295930 268,9 1750 — 1758 537352 59,7 1758 — 1762 809491 161,8 1759 — 1761 157039 39,2 1763 — 1775 1414831 109,0 1762 — 1775 560603 40,1 1776 — 1782 271865 38,8 1776 — 1782 71744 10,2
Таблиця 2. Прибутки солянихпромислівРоки
Від продажу
 солі  Від оренди сковорід Разом Остаток непро-даної солі (пуд.)
Оренда
сковорід Оренда ропопід-йомних машин Оформлення документів За сургуч Всього Крб. Коп. Крб. Коп. Крб. Коп. Крб Коп. Крб. Коп. Крб. Коп. Крб. Коп. 1759 2515 62,25 50416 - 404 35,0 35 70 6 83,0 50862 88,0 53378 50,25 11866 1760 2670 50,25 55792 - 450 45,0 41 30 7 26,0 56291 0,0 58961 51,25 22074 1761 4211 13,50 51904 - 420 15,0 38 30 8 64,5 52371 9,50 56582 23,00 12100 1762 3012 89,75 37802 - 376 30,5 33 56 6 23,0 38218 9,50 41230 99,25 9116 1763 2651 41,25 37100 - 480 45,0 43 78 7 60,5 37631 83,5 40283 24,75 6757 Разом: 15061 57,00 233014 - 2131 70,5 192 64 36 57,0 235374 91,5 250436 48,50 61913
АСПВРАН.- Ф. 36, оп. 1, спр. 561.-А. 214 – 215.

Таблиця 3. Видатки солянихпромислівРоки На Бахмутових промислах  Всього На Торських промислах  Всього  Разом  Остаток На утримання працівників На заводське будівництво На утримання працівників На заводське будівниц-тво Крб. Коп. Крб. Коп. Крб. Коп. Крб. Коп. Крб. Коп. Крб. Коп. Крб. Коп. Крб. Коп. 1759 12197 88,0 176 84 12374 72,0 1298 29,0 - - 1298 29,0 13673 1,0 39705 49,25 1760 4593 39,0 5486 98,5 10080 37,5 998 51,5 - - 998 51,5 11078 89,0 47882 62,25 1761 7586 91,0 2573 88,0 10160 79,0 858 77,25 - - 858 77,25 11019 56,25 45562 66,25 1762 9155 24,25 1212 57,5 10367 82,0 706 71,0 - - 706 71,0 11074 53 30156 46,25 1763 6125 98,0 1078 24,25 7204 22,25 765 52,5 - - 765 52,5 7969 74,75 32313 50,0 Разом: 39659 40,5 10528 52,25 50187 92,75 4627 81,25 - - 4627 81,25 54815 74,0 195620 74,25
АСПВРАН.- Ф. 36, оп. 1, спр. 561.-А. 216 – 217.
Таблиця 4. ЗабезпеченняБахмутських і Торських промислів робітними людьми в 1746 р.Місяці На Бахмутських промислах Разом На Торських промислах Разом
На обох
промислах
Разом
кінних
і піших Не досла-них Бєлгород- ської губ. Воронезь-кої губ.
Бєлгород-
ської губ.
Воронезь-
кої губ. Кінні Піші Кінні Піші Кінні Піші Кінн. Піші Кінн Піші Кінн Піші Кінні Піші Січень 183 150 24 42 207 192 - - - - - - 207 192 399 201 Берез. 177 163 51 1 228 164 - - - - - - 228 164 392 208 Квіт. 123 143 41 17 164 160 - - - - - - 164 160 324 276 Черв. 51 55 64 10 115 65 7 39 1 2 8 41 123 106 229 371 Лип. - - 74 46 74 46 - - 6 41 6 41 80 87 167 433 Серп. 19 15 44 13 63 28 2 7 - 4 2 11 65 39 104 496 Верес. 8 11 34 10 42 21 2 6 - 2 2 8 44 29 73 527 Жовт. 8 11 34 10 42 21 2 4 - - 2 4 44 25 69 531
РДАДА.- Ф. 248, оп. 24, спр. 1604,а. 857-858.

Таблиця 5
Штат і витрати на утриманняадміністративного персоналу й робітних людей на Бахмутських і Торських солянихпромислах (1764 р.)Адміністративний персонал і робітні люди Їх чисельність Витрати на утримання (крб.) одного усіх Головний наглядач 1 600 600 У Бахмуті комісар у ранзі прапорщика для обліку прибутків і видатків 1 100 100 У Торі наглядач, обер-офіцер 1 250 250 Секретар 1 300 300 Канцеляристів 2 130 260 Підканцеляристів 2 100 200 Копіїстів 5 60 300 Перепльотчик 1 25 25 Солеварних отаманів з числа солеварів 3 24 72 Солеварів при кожній із сковорід по 4: у Бахмуті 200 - 1433 у Торі 48 - 533 Ковальський староста 1 25 25 Ковалів 15 23, 725 355, 875 Годинникар 1 30 30 Машинний підмайстер 1 120 120 Учнів 2 30 60 Цегельників 6 18 108 Робітних людей: у Бахмуті 80 16,43 1971,60  у Торі 40 Наглядач лісів 1 247,3625 247,3625 Помічників унтер-офіцерів 3 30 90 Підканцеляристів-писарів 2 30 60 РАЗОМ 418 7198 крб 83,75 коп.
АСПВРАН. – Ф. 36, оп. 1, спр. 501.– А. 223 — 224.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
І. Публікації джерел
Акты Московскогогосударства.- СПб., 1890-1901.- Т. 1-3.
Акты, относящиеся кистории Войска Донского. В 3-х томах.- Новочеркасск, 1891.- Т.1-3.
Вірші ієромонахаК.Зиновієва// Пам’ятки україно-руської мови і літератури.- Львів, 1912.- Т.7.
Воронеский край сдревнейших времен до конца XVII века.- Воронеж, 1976.
ВоссоединениеУкраины с Россией. В 3-х томах.- К.,1954.- Т.2.
Дневник генеральногоподскарбия Якова Марковича.- К., 1893-1897.- Т.1-3.
Дневник путешествияпо Слободско-Украинской губернии академика Санкт-Петербурской АНГильденштедта.- Харьков, 1892.
Дополнение к Актамисторическим.- СПб., 1875.- Т. 9.
Записки Одесскогообщества истории и древностей.- Одесса, 1848.- Т.1.
Ломоносов М.В. Полн.Собр. соч.- М.-Л., 1957.- Т.10.
Материалы дляистории колонизации и быта Харьковской, отчасти Курской и Воронежской губерний.В 2- томах.- Харьков, 1886.- Т.1.
Материалы по историиСССР.- М., 1957.- Т. 5.
Полное собраниезаконов Российской империи. Собр. 1-е.- СПб., 1830.- ТТ. 1- 24.
Разрядная книга.1475 — 1598.- М., 1966.
Сборник Русскогоисторического общества.- СПб.- ТТ. 55, 63, 68, 104, 108, 114, 117, 130, 146,147.
Сборник судебныхрешений, бумаг, грамот, указов и других документов, относящихся к вопросам остарозаимочном землевладении в местности бывшей Слободско-Украинской губернии.-Харьков, 1886.
Чтения вимператорском обществе истории и древностей российских при Московскомуниверситете. 1859.- М.,1859.- Кн.2.
ІІ. Матеріали архівів
АрхівСанкт-Петербурзького відділення РАН (АСПВРАН).- Ф. 36.
Російський державнийархів Військово-Морського Флоту (РДАВМФ — Санкт-Петербург).- Ф. 233.
Російський державнийархів давніх актів (РДАДА — Москва).- ФФ. 16, 123, 248, 353, 375.
Центральнийдержавний історичний архів України в м. Києві.-
ФФ. 1710, 1722,1725, 1791, 1800, 1805.
ІІІ. Література
Андреева Г.А.М.В.Ломоносов и Г.-Ф.-В. Юнкер// Ломоносов М.В. Сб ст. и материалов.- М.-Л.,1960.- Т. IV.
Багалей Д.И. Очеркииз истории колонизации степной окраины Московского государства.- М., 1887.
Беляев И. Осторожевой и станичной службе на польской украине Московского государства.-СПб., 1848.
Введенский А.А. ДомСтрогановых в XVI-XVII вв.- М., 1962.
Гербель Н. Изюмскийслободской полк.- СПб., 1852.
Головинский П.Слободские казачьи полки.- СПб., 1864.
Горлов П. Историягорнозавадского дела на территории Донецкого кряжа и близ Керчи.- М., 1915.
Городские поселенияв Российской империи.- СПб., 1865.- Т. 5.
Горшков В.П.,Грищенко А.В. Соль земли Донецкой.- Донецк, 1992.- Ч. 1-2.
Данилевский В.В.М.В.Ломоносов на Украине.- Л., 1954.
Загоровский В.П.Изюмская черта.- Воронеж, 1980.
Заозерская Е. И. Уистоков крупного производства в русской промышленности XVI-XVII вв.- М., 1970.
История городов исел УССР. Донецкая область.- К.,1976.
История рабочихДонбасса. В 2-х т.- К., 1981.- Т.1.
Историческаяхронология Харьковской губернии// Сост. К.Щелков.- Харьков, 1882.
Історія робітничогокласу Української РСР.- К.,1967.
Історія УкраїнськоїРСР.- К.,1967.
Історія УкраїнськоїРСР. У 8-и т.- К., 1979.- Т.1-2.
Кирилов И.К.Цветущее состояние Всероссийского государства.- М., 1977.
Крестьянское инациональное движение накануне образования Российской империи. Булавинскоевосстание (1707-1708)// Труды историко-археографического института АН СССР.-М.,1935.- Т.ХII.
Лебедев В.И.Булавинское восстание 1707-1708.- М., 1967.
Лисянский А.С. КонецДикого поля.- Донецк, 1973.
Лисянский А.С. Эхокрестьянских войн// Неизвестное об известном.- Донецк, 1978.
Литвиновська М.,Пірко В. Європейські технології в соляній промисловості Донбасу XVIIIст.//Донбасс: прошлое, настоящее, будущее.- Донецк, 2004.- С. 10-12.
Литвиновська М.,Пірко В. Соляні промисли Донбасу XVIІ-XVIII ст. в економіко-історичнійлітературі// Донецький вісник НТШ.- Донецьк, 2004.- Т.5.- С. 90 — 96.
Марголин Г.А.Исследование недр Донбасса.- М., 1951.
Нестеренко О.О.Розвиток промисловості на Україні.- К.,1959.- Т.1.
Павленко Н.И.Спорные вопросы генезиса капитализма в России// ВИ.- 1966.- № 11.
Пирко В.А. Солянойпласт// Донбасс.- 19084.- № 3.
Пирко В.А.Предсказано Ломоносовым// Донбасс.- 1986.- № 5.
Пирко В.А. Донецкиесторожи// Донбасс.- 1988.- № 6.
Пирко В.А. СеверноеПриазовье в XVI-XVIII вв.- К.,1988.
Пирко В.А. (всоавт.) История родного края.- Донецк, 1988.
Пирко В.А. Сколькоже лет Артемовску//Донбасс.- 1991.- № 6.
Пирко В.А. Добычасоли в XVIІ-XVIII вв. как импульс к возникновению промышленности Донбасса// 1-яРегиональная конференция «Донбасс: прошлое, настоящее, будущее.- Донецк,1992.
Пирко В.А. ЗаслениеДонбасса в XVI-XVIII вв.// Новые страницы в истории Донбасса.- Донецк, 1992.-В.1.
Пирко В.А. К вопросуо начальном этапе формирования рабочих кадров в Донбассе// » 2-яРегиональная научно-практическая кон ференция «Донбасс: прошлое,настоящее, будущее.- Краматорск, 1993.
Пірко В.О. Допитання про час заснування м. Слов'янська// УІЖ.-1976.- № 9.
Пірко В.О. Допитання про розвиток техніки в соляній промисловості на Україні в XVIІ-XVIIIст.// Нариси з історії периродознавства і техніки.- К., 1985.- В.31.
Пірко В.О. Географіязбуту донецької солі// Історико-географічне вивчення природних та соціальнихпроцесів на Україні. Зб. наук. праць.- К.,1988.
Пірко В.О. Оборонніспоруди та їх значення у заселенні Південно-Східної України// Географічнийфактор в історичному процесі. Зб. наук.праць.- К., 1990.
Пірко В.О. Торськіта Бахмутські соляні промисли в XVIІ-XVIII ст.// Новые страницы в историиДонбасса.- Донецк, 1994.- Вип.3.
Пірко В.О. Першапечатка підприємств Донбасу// Рідний край. Історико-краєзнавчий альманах № 1.-Донецьк, 1995.
Пірко В.О. Джерелапро час заснування м. Артемівська// Новые страници в истории Донбасса.- Донецк,1995.- Кн. 4.
Пірко В.О. МістаДонеччини в XVIІ-XVIII ст.// Нові сторінки в історії Донбасу.- Донецьк, 1998.-Кн. 6.
Пірко В.О. Юнкер іДонбас// Нові сторінки в історії Донбасу.- Донецьк, 2000.- Кн. 8.
Пірко В.О. Мандрівнізаписки Гільденштедта як джерело до історіі Донеччини XVIII ст.// Історичні таполітологічні дослідження.- Донецьк, 2002.
Пірко В.О ЗаселенняДонеччини в XVI-XVIII ст.- Донецьк, 2003.
Пірко В.О. Заселенняі господарське освоєння Степової України в XVI-XVIII ст.- Донецьк: Східнийвидавничій дім, 2004.
Подъяпольская Е.Восстание Булавина 1707-1709 гг.- М., 1962.
Потолов С.И. РабочиеДонбасса в Х1Х в.- М.-Л., 1963.
Пронштейн А.П.,Мининков Н.А. Крестьянские войны в России XVIІ-XVIII вв. и донское казачество.-Ростов н/Д., 1983.
Рабинович Г.С. Городсоли — Старая Руса в конце XVI- в середине XVIII вв.- Л., 1973.
Розен Б.Я. Соляныекристаллы.- Донецк, 1977.
Россия. Полноегеографическое описание нашего Отечества.- СПб., 1910.- Т.14.
Савельев Е.П.История Дона и Донского казачества.- Новочеркасск, 1915.- Ч.1-3.
Скальковский А.А.Соляная промышленность в Новороссийском крае (1715-1817)// Оттиск из ЖМВД.-1849.- Ч.25.- СПб.,1849.
Скальковский А.А.Опыт статистического описания Новороссийского края.- Одесса, 1850.- Ч.1-2.
Слабєєв І. С. Зісторії первісного нагромадження капіталу на Україні.- К.,1964.
Слюсарський А.Г.Слобідська Україна (історичний нарис XVIІ-XVIII ст.).- Харків, 1964.
Слюсарский А.Г.Социально-экономическое развитие Слобожанщины. XVIІ-XVIII вв. — Харьков, 1964.
Стецюк К. Впливповстання Степана Разіна на Україну.- К., 1947.
Устюгов Н.В.Солеваренная промышленность Соли-Камской в XVIІ в.- М.,1957.
Филарет(Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии.- М.,1852.-Т.5.
Фомин П.И. Горная игорнозаводская прмышленность Юга России.- Харьков, 1915.- Т.1.
Цукерник А.Л.Соляная промышленность Донбасса// Вопросы экономики, планирования истатистики.- М., 1957.
Черкасская Е. Стачкарабочих Бахмутских и Торских соляных заводов в 1765 г.// Историк-марксист.-1940.- № 11.

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ ТА РІДКОВЖИВАНИХСЛІВ
Скорочення
АМГ — АктыМосковского государства
АСПВРАН — АрхівСанкт-Петербурзького відділення Російської Академії Наук
РДАВМФ — Російськийдержавний архів Військово-Морського Флоту
ЖМВД — ЖурналМинистерства Внутренних Дел
ПСЗ — Полноесобрание законов Российской империи
РДАДА — Російськийдержавний архів давніх актів
Сб. РИО — СборникРусского исторического общества
ЧМОИДР — ЧтенияМосковского общеста истории и древностей
ЦДІАУК — Центральний державний історичний архів України в м. Києві
Рідко вживані слова
Алтин — грошоваодиниця татарського походження, рівнялася 6 московським дєньгам — 3 коп.
Баренцева сіль — сіль, щовідкладалася на мочалці, прикріпленій до старушниці і вважалася найбільш чистоюта якісною.
Гаманна сіль — основначастина солі, що виварювалась в процесі випаровування ропи.
Глей — сіль здомішками піску та вапняку, що осідала на дні сковороди і здебільшоговикористовувалась для підкормки тварин.
Дєньга — дрібнамонета, що прирівнювалася 0,5 коп.
Машотка — залізнасковорідка, що клалася на дно великої сковороди для відкладення в ній піску тавапняку під час виварки солі.
Пуд — одиницяваги, рівна 16 кг.
Садівниця — бочка длявисушування солі після звільнення від неї сковороди.
Сажень — мірадовжини, дорівнює 213,36 см.
Старушниця — бочка, щоставилася під садівницею для збереження остатків ропи, що стікала із солі підчас її висущування в садівниці.
Фунт — міра ваги,0,453 кг.
Фут — мірадовжини, 30,48 см.
Цеберка, цебро — великедерев'яне відро.
Цуркова сіль — сіль, щоосідала на дні старушниці.
Черпало — дерев'янийчерпак.