Вступ
Історична школаправа виникла як відповідна реакція на доктрину природного права з метоюзахисту вже пізнаних і апробованих закономірностей суспільного і державногожиття, що склалися в умовах середньовіччя (феодалізму).
У другій половиніXVIII століття,почали зароджуватися ідеї, котрі потім стали основою світогляду історичноїшколи права. Ідеї, що полягли в основу історичної школи права виникли вполеміці зреволюційними теоріями викликали бурхливу реакцію серед тогочасних діячівгалузі права та багатьох супутніх сфер. Саме тому ці вчення, що полягли воснову історичної школи права ще називають реакційними вченнями права.
Сутність вченняполягає в ґрунтовній критиці апріоризму теоретиків природного права, які вважали,що всі принципи права можуть бути логічно виведені з природи людини. В ційкритиці заслуговує уваги положення про залежність права кожного з народів відйого історичного розвитку, умов життя, особливостей побутових, виробничих,релігійних, етичних відносин.
Метою даноїроботи є дослідження виникнення, формування та утвердження засад історичноїшколи права.
Головна ідеяісторичної школи права полягає в тому, що право — не просто абстрактнийкомплекс норм, а «жива» і «реальна» складова соціального і економічного устроюсуспільства.
Головною вісторичній школі була проблема правоутворення чи правогенезу.[5]
1. Вчення про право в Західній Європі в кінці XVIII — початку XIX ст.
Іззасудженням французької революції в кінці XVIII — початку XIX ст. виступив рядполітичних мислителів. Едмунд Берк, Карл Людвіг Галлер, Жозеф де Местр, ЛуїГабріель Амбуаз де Бональд — всі вони прагнули зганьбити Освіту, особливовластиву йому віру у всесилля розуму і розумного закону.[4]
1.1 Правові вчення Франції
Найвідомішим ідеологом реакції був Жозеф де Местр (1753—1821рр.). Всю силу свого незвичайного таланту Жозеф де Местр обрушив на Освіту іреволюцію.
Колись Франція була центром європейського християнства,міркував де Местр. Але потім в літературі і у всіх станах Франціїрозповсюдилися ідеї, направлені проти релігії і власності. Людина, яка може всевидозмінити, але не може нічого створити або змінити до кращого без допомогибожої, загордився себе джерелом верховної влади і схотів все робити сам. За цебог покарав людей, сказавши — робіть! І революція, божа кара, поруйнувала весьполітичний порядок, перекрутила етичні закони. Франція потрапила в рукилиходіїв, які встановили в ній найстрашніший гніт, який тільки знає історія.Революція приречена на безплідність, затверджував де Местр, міцне лише те, що,засновано на божественному початку; історія свідчить, що революції завждипроводять більше зло, ніж то, яке вони хочуть виправити.[19]
Особливу увагу де Местр надавав критиці властивого Освіті переконанняу всесиллі розумного законодавства. Людина, писав де Местр, не може скластиконституцію так само, як не може скласти язик. Він не може створити навітькомаху або билинку, але уявив, що він — джерело верховної влади, і став творитиконституції. Проте в конституційних актах Франції періоду революції — все вверхдном. Вони умоглядні і встановлені для людини взагалі. Але людини взагалі немає— є французи, італійці, росіяни, перси і інші народи. Задача конституції —знайти закони, відповідні для конкретного народу з урахуванням населення, вдач,релігії, географічного положення, політичних відносин, добрих і поганих якостейнароду.
Де Местр висміював заяву Томаса Пейна, що він визнає тількиті конституції, які можна носити в кишені. Письмові конституції, міркував деМестр, лише затверджують ті права, які вже існують. В англійській конституціїбільшість положень ніде не записана — вона полягає в суспільному дусі і томудіє. В Конституції США міцне лише те, що успадковувань від предків. І навпроти,все нове, встановлене, загальною нарадою людей, приречене на погибель. Так,північноамериканські законодавці вирішили по накресленому ними плану побудуватидля столиці нове місто, наперед давши йому назву. «можна битися об заставутисячу проти одного, що це місто не будепобудовано, або що він не називатиметься Вашингтон, або що конгрес не буде«B німий засідати». Була така ж безглузда затіястворити французьку республіку затія, явно приречена на провал, бо великареспубліка ніколи не існувала. Саме поєднання слів «велика республіка» так жепозбавлено значення, як «квадратура круга». Що стосується республіканських США,скептично помічав де Местр, то це — ще молода держава, дайте цій дитині часпідрости.
Нарешті, суть основного закону в тому, що ніхто не має Правайого відмінити; тому він і не може бути встановлений ким би то не було, бо той,хто має право встановити, той має право і відмінити.
Справжні конституції, писав де Местр, складаються історично,з непомітних зачатків, з елементів, що містяться в звичаях і характері народу.В дитячому стані суспільств конституції по волі бога створювалися людьми, щосповіщали божу волю і сполучаючими релігію з політикою. За подальших діб законилише збирали і розвивали те, що лежить в природному пристрої народного життя.Завжди при створенні конституцій діяли не воля людини, а обставини; в усякомуразі, ніяка конституція не була предметом попереднього обговорення, причомуісторичні конституції створювалися практиками (царі, аристократи), але ніколи —теоретиками.
Всі конституції закріплюють той або інший ступінь свободи,причому народи одержують свобод більше або менше залежно від їх потреб. Змінапотреб народів веде до зміни конституцій — згідно тій частці свободи, яку вонимають. Так, англійці, вчинивши революцію, не знищили весь старий порядок речейі навіть скористалися ним для оголошення прав і свобод. Втім, помічав де Местрпро післяреволюційну Англію, англійські установи ще не пройшли достатнєвипробування часом і їх міцність у ряді відносин сумнівна.
Де Местр закликав французів повернутися до своєї старовинноїконституції, яку їм дала історія, і через монарха одержати свободу. ТодіФранція знову стане честю і прикрасою Європи, заявляв він. При всій реакційності своїх поглядівде Местр — талановитий публіцист і ерудований полеміст. Чудово знаючи історіюреволюцій, він використовував нестабільність і нестійкість французькихконституційних законів революційного періоду як аргумент проти дієвостіписаного законодавства взагалі. Колишній шанувальник Руссо, де Местр прагнувдовести безперспективність революційної практики з погляду деяких ідей Освіти(такі його заперечення проти «великої республіки»). Його прогнози (і прореспубліку, і про столицю США) виявилися нездійсненними. Але в дискусії зідеологією Освіти де Местр намацав її слабку, уразливу ланку: раціоналістичнепереконання у всесиллі розумного закону. Закони творить не розум, а історія —цей його висновок підтверджувався майже всією політичною практикою, відомоютому століттю. У де Местра цей висновок був підлеглий задачі обгрунтовуванняйого політичних ідеалів.
Політична програма де Местра украй реакційна. Вона заснованана уявленні про гріховну природу людини, здатної робити тільки зло. Людина дужезла, щоб бути вільним, в його ж інтересах він потребує поневолення. Рівнимчином рівність суперечить і законам природи, і законам гуртожитку. Гріховністьлюдини неминуче породжує нескінченні злочини і вимагає покарань. Людиною можнауправляти, лише спираючись на страх, навіть на жах, який вселяє ката. «всявелич, вся могутність, все підкорення покладені на нього: в ньому втілені жах інитка зв'язку між людьми, — писав де Местр про ката.— Позбавте мир цієїнезбагненної сили — в одну мить порядок звернеться в хаос, трони зваляться ісуспільство зникне».
Де Местр закликав повернутися до середньовічних порядків іідеалів. Тільки монархічна форма держави відповідає волі бога. Оскільки релігіяє підставою всіх людських установ (політичний побут, освіта, виховання, наука),католицька церква повинна відновити минулу роль творця долей народів. Освіта іосвіта шкідливі, знання руйнують інтуїтивний стиль життя і позбавляють традиціюїї «магічної влади». Світська і духовна владі повинні з'єднатися в боротьбіпроти інакомислення. Добродійною установою, що врятувала Іспанію від згубнихновин, де Местр називав інквізицію. Проливши декілька крапель нечистої крові,міркував де Местр, іспанські королі запобігли потокам крові найблагороднішої.Де Местр — прихильник середньовічної теократії. Він затверджував, що в середністоліття папська влада була добродійно — римські тата стримували государів,захищали простих людей, приборкували світські розбрати, були наставниками іопікунами народів. Світовий порядок стане міцніше, якщо авторитет римських татбуде поставлений вище владі монархів. У всіх суперечках, пояснював де Местр,потрібна остання, вирішальна інстанція; догмат папської непогрішності природнообумовлює роль римських тат як саме такої вершини порядку людського гуртожитку.Де Местр писав, що «європейська монархія не може бути затверджена інакше, як задопомогою релігії», а «універсальним монархом може бути тільки тато».[11]
Аналогічні ідеї містилися в творах де Боналда (1754—1840рр.). Як і де Местр, де Бональд заявляв, що революція відбулася від ослабленнявіри в бога. Революцію він засуджував, вважаючи її розкладанням суспільства,владою лиходіїв і катів, найстрашнішим деспотизмом, відомим історії.
Бональд писав, що закони людських суспільств витікають зприроди людини взагалі, через що політичні суспільства можуть мати тільки одинприродний пристрій. Закони такого суспільства виражають божу волю, природулюдини і загальну волю. Мета будь-якого суспільства — охорона особи і майна.Але ця мета не може бути досягнута, якщо суспільством управляє приватна воля.Бональд критикує сучасних йому філософів за індивідуалістичні початки їхтеорій. Він прагне побудувати філософію не індивідуального, а загального,філософію не «мене», а «нас».[10]
Природним пристроєм суспільства, заснованого на природівіщої, за твердженням Бональда, є монархія. Її прообраз і основний елемент —сім'я.
Монарх направляє загальну силу відповідно до загальної волі.Коли скоро суспільна воля єдина, влада не може бути розділена. Різні галузіцієї влади — лише різні її відправлення. В законодавчій владі у влаштованійдержаві потреби взагалі немає. Оскільки закони — необхідні відносини, витікаючиз природи віщої, законодавцем винна бути сама природа речей, а не особа і незбір. Монарху належить загальна охоронна влада.
Установи, необхідно витікаючи з природи віщої, склалисяісторично і, на думку Бональда, існували в Давньому Єгипті і у германців. ВДавньому Єгипті вони були спотворені помилковою релігією, а у германців досяглиповного розвитку. Їм властиві державна релігія, спадкова монархія, спадковівідмінності і привілеї. В таких державах все залежало від загальної волі, ніщо— від приватної. Монарх міг стягувати податки лише з відома представниківстанів. Від монарха не залежали дворянство, духівництво, міста з їх цеховимпристроєм, верховні суди, вищі посади в державі (вони були власністю). Монархбув підлеглий законам.
Ідеал Бональда — середньовічна станово-представницькамонархія з сильною роллю церкви.
Всю решту держав він відносив до невлаштованих суспільств,яких багато, бо істина одна — помилок множина, загальна воля одноманітна —приватна воля нескінченно різноманітна тому, що приватна воля завжди збочена.
В невлаштованих суспільствах панує приватна воля, що боретьсяміж собою. Там існує законодавча влада, оскільки в таких державах законивиражають людське свавілля, а не природу речей. В республіках — всеіндивідуально, немає нічого суспільного, панує приватна воля. Демократіявзагалі тотожна деспотії. І в тому, і в іншій державі панують пристрасть доруйнування спадкових переваг, прагнення до загального рівняння; деспотизм натовпузвичайно приводить до деспотизму однієї особи.[11]
Бональд — клерикалізм, причому клерикалізм войовничий:релігію він вважав необхідною основою всіх установ, виховання і освіти. Державуі релігію він розглядав як «дві узди, необхідні для заборони пристрастейлюдських». Багато його міркувань будуються по канонах схоластики. Так, вінпрагнув звести все до початку трійкової (в космології бог — причина, рух —засіб, тіла — дія; в державі цьому відповідають уряд, урядовці, піддані; всім'ї — батько мати, діти). Навіть Декларацію прав людини і громадянина вінпропонував замінити Декларацією прав бога; оскільки «бог — автор всіхдосконалих законів». Та все ж в його теоретичних побудовах виявляється таСвоєрідна форма боротьби з протистоячим", світоглядом, яка полягає увідтворенні оспорюваних ідей в своїй системі поглядів, в доданні ним мало непротилежного звучання. Такі його міркування про закони, необхідно витікаючих зприроди речей, про загальну волю і приватну волю, про пряме правління законівприроди і неприпустимості щонайменшого відхилення від них.[6]
1.2 Вчення в Швейцарії
Середньовічні ідеали прагнув обґрунтувати бернський патрицій КарлЛюдвіг Галер (1768—1854 рр.). Він був професором права в Бернськомууніверситеті, але покинув Швейцарію через політичні перевороти. Прийнявшикатолицтво, Галер жив у Франції в Австрії, присвятивши своє життя боротьбі зреволюційними ідеями. Його шестиатомна «Реставрація політичної науки»(1816—1834 рр.) свого часу наробила багато шуму і була «удостоєна» різкихоцінок Гегеля («неймовірні безглуздості», «щонайповніша відсутність думки»,«фанатизм, слабоумство і лицемірство добрих намірів», «слово божіє підміняєтьсяабсурдом»).
Галер писав, що богом встановлений природний закон, щоуправляє всіма людськими відносинами, згідно якому сильний володарює, самийслабкий підкоряється. Суспільна нерівність виникає з природної нерівностілюдей. Богом визначена влада батька, господаря, вождя, вчителя, що знає наднезнаючим. Разом з тим бог встановив заборону робити замах на права іншого.Тому загальний порядок узгоджується з свободою кожної окремої особи. Коли скоровсе це залежить від бога — релігія є головною гарантією проти зловживаннявладою.
Галер відкидав ідею суспільного договору, що ставить людськесвавілля на місце вічного, встановленого богом порядку. Теорія суспільногодоговору, писав Галер, суперечить історичним фактам — жодна держава не виниклатаким чином. Люди завжди жили в суспільстві, вони зв'язані рядом відносин безжодних договорів, оскільки їх сили і потреби не рівні і вони потребують одинодного. Припущення про суспільний договір породжує ряд нерозв'язних питань.Якщо суспільство створено договором, то чи брали участь в його висновку жінки ідіти (і де поріг повноліття)? Якщо ні, то чому вони члени суспільства? Якщобрали участь, то яке значення було вступати в суспільний союз незалежнимгосподарям, беручи на себе зобов'язання підкорятися більшості? Незрозумілотакож, кому цим договором була вручена влада. Найсильнішому? Але саме протинього були потрібні гарантії. Наймудрішому? Але як визначити, хто мудрий, а хтонемає?_ Галер оспорює також принцип підкорення меншини більшості, затверджуючи,що владицтво більшості — найбільше тиранення.[25]
Суспільство — не штучна освіта, а природний стан людства;рівним чином держави виникають не з теоретичних побудов, а історичним шляхом.Держава, затверджував Галер,—такий же союз, як сім'я, будинок, товариство.Особливість і відмінність держави — верховна влада. Підставою держави є особи,що володіють правом верховної влади. Їх піддані мають свої права.
З сімейств виникли вотчинні князівства, яким Галер надававособливу увагу. Підставою влади у вотчинному князівстві є поземельна власність.Князь — незалежний, землевласник, що має права верховенства, війни і миру,призначення і зміни служителів, видання законів, стягування податей з відомапідданих. Цей перелік багато в чому співпадає з певними ще Боденом атрибутамисуверенної влади; але ряд прав вотчинного князя Галер тлумачить по-своєму.Князь повинен законодавствувати лише в межах, своїх прав і сили, не порушуючиправ підданих (їх свободи і власність — природжені, богом права, що дарували).Тому князь видає ухвали, що зв'язують самого князя і його нащадків, а такожінструкції для підлеглих йому служителів. Що стосується законів про правапідданих, то ніж цих законів менше, тим краще. Паперові конституції взагалідаремні, міркував Галер. Закони переважно не потрібні, оскільки їх положеннясаме собою зрозумілі з природного закону, «цивільні закони» є лише записом (длязведення суддів) договорів і звичаїв, що склалися в суспільстві. Кримінальнізакони — теж інструкції, адресовані суддям. Що стосується суду, то це нестільки функція держави, скільки благодіяння князя. Особливість поглядів Галерана державних службовцях в тому, що вони розглядаються як слуги князя. Лише притакому підході, пояснював Галер, князь при установі посад (які містяться зайого рахунок) обмежується самою крайньою необхідністю, а не призначаєособливого урядовця для кожної справи, як в сучасних державах, що породжуєбюрократизм і нестерпну урядову опіку.[16]
Від вотчинних князівств відрізняються військові монархії, щовиникли з влади незалежного предводителя дружини, а також духовні монархії,засновані на владі церкви. Республіки, по Галеру, можливі в невеликих країнах і є добровільнимитовариствами.
В будь-якій державі необхідна аристократія: у вотчиннихкнязівствах — землевласницька, у військових — військова, в духовних — духовна,в республіках — патриціат. Ідеалом Галера були малодержавний княжий абсолютизмі феодальні інститути, що існували в середні століття. Він закликав відродитипанування духовної влади над світською, називав католицизм єдино істинноюформою християнства (протестантизм революційний), свободу друку вважав згубнимсофізмом, затверджував, що революційні і протиреволюційні вченняспіввідносяться як невіра і віра.[23]
1.3 Англійська ідеологія
Едмунд Берк (1729—1797 рр.)- англійський парламентарій і публіциствиступав із засудженням французької революції, який побачив в цій революціїзагрозу для Англії. Його книга «Роздуму про французьку революцію» придбалашироку популярність. Ідеями Берка захоплювалися де Местр і де Бональд.
Едмунд Берк прагнув спростувати метод і вчення ідеологів і діячівфранцузької революції. Він писав, що їх метод апріорний, заснований наіндивідуальному розумі і оперує спрощеними побудовами. Цим обумовленапомилковість основних положень теорії французьких революціонерів.
Едмунд Берк оспорював теорію суспільного договору тим доводом, щолюдина ніколи не знаходилася зовні суспільства, а завжди, від народження, бувпов'язаний з іншими людьми і суспільством рядом взаємних обов'язків. Так женевірна, на думку Берка, і теорія народного верховенства. Народ — це сума осіб,яка не може скласти єдину особу, діючу як одну особу. Штучною фікцією є волябільшості, що лежить в основі ряду теоретичних побудов про владу і закон. Беркзатверджував, що народний суверенітет — це «найфальшивіша, аморальна, зловмиснадоктрина, яка коли-небудь проповідувала народу». На фікціях, по Берку,заснована і теорія прав людини. Людина не може від народження придбати задопомогою якогось договору право на частку народного верховенства. Крім того,передбачувана рівність людей — теж фікція. Берк різко критикував Деклараціюправ людини і громадянина, що проголосила рівність всіх людей перед законом.Люди нерівні, і це признається суспільством, в якому неминуча соціальна іполітична нерівність. Права людини, міркував Берк, треба виводити не з уявленьпро абстрактну людину, а на реально існуючого суспільства і держави.
Апріорним теоріям Локка і Руссо Берк протиставляє історичнийдосвід століть і народів, розуму — традицію. Громадський порядок, міркувавБерк, складається в результаті повільного історичного розвитку, що утілюєзагальний розум народів. Як і інші реакційні мислителі, Берк часто посилаєтьсяна бога, творця всесвіту, суспільства, держави. Всякий громадський порядоквиникає в результаті довгої історичної роботи, затверджуючої стабільності,традиції, звичаї, забобони. Все це — найцінніша спадщина предків, яка необхіднадбайливо берегти. Навіть і забобони треба не руйнувати, а прагнути знайтиістину, що міститься в них. Сила дійсної конституції — в давності, в традиціях.Право є твір народного життя.
Коли швидка держава, суспільство, право не винайдені людиною,а створюються в результаті тривалої еволюції, вони не можуть бути перебудованіпо волі людей. «паризькі філософи», — вважав Берк, — надзвичайно байдужі повідношенню до тих відчуттів і звичаїв, на яких ґрунтується світ моральності. В своїх дослідах вонирозглядають людей як мишей». «чесний реформатор не може розглядати свою країнуяк всього лише чистий лист, на якому він може писати все, що йому заманеться».Французька революція тим і відрізняється від «Славної революції» 1688 р. вАнглії, що французи прагнуть все побудувати наново, тоді як революція в Англії,як вважав Берк, була вчинена для збереження стародавніх законів, свобод,конституції, заснованої на традиціях. Берк рішуче засуджував всякі новини, у томучислі і в державному ладі Англії, що склався протягом століть. Саме вчення продержаву і право повинне стати наукою, що вивчає історичний досвід, закони іпрактику, а не схемою апріорних доказів і фікцій, яким є вчення ідеологівреволюції.
Відкидаючи французьку революцію, Берк, проте, бувприхильником незалежності американських колоній; він вважав, що історичнадійсність привела до створення США, тоді як домагання Англії на владу надамериканськими колоніями засновані на відвернутому, фіктивному праві.
Обґрунтовувавширеакційні ідеали або, принаймні, засуджуючи саму думку про зміну існуючого(Берк), реакційні ідеологи протиставляли раціоналістичним ідеям освітиреакційно тлумачний історизм, переконання в незборимості ходу історії, незалежного від людини. У вживанні до історії права це зіставлення одержалорозвиток в навчанні історичної школи права.[25]
2. Історична школа права
Історична школаправа як особливий напрям у правовій думці виникла наприкінці XVIII ст. вНімеччині. У першій половині XIX ст. цей напрям набув широкої популярності тавпливу. У центрі уваги його представників знаходилося питання про виникнення таісторичний розвиток права. Засновником історичної школи права був Густав Гуго(1764—1844) — професор Геттінгенського університету. Основна його праця —«Підручник природного права як філософії позитивного права, а надто —приватного права». Послідовником і продовжувачем його був Фрідріх-Карл фонСавіньї (1779— 1861), головні праці якого — «Право володіння» та«Система сучасного римського права». Останнім, найбільш яскравимпредставником цього напряму був Георг-Фрідріх Пухта (1798—1846). Основні йогопраці — «Звичаєве право» та «Курс інституцій».
Представникицього напряму вважали, що для правильного розуміння і розвиткудержавно-правових явищ визначальне значення має вивчення та осмислення їхньогоісторичного розвитку. У центрі уваги історичної школи права, що виникла ірозвивалась як своєрідна реакція на Велику французьку революцію, знаходилисяпроблеми історії, традицій і, головно, само поняття народу. Базовим булопоняття народу та народного духу, або духу історії. У розумінні представниківісторичної школи права народ — це єдність окремих осіб, що базується наорганічних зв'язках між станами і групами суспільства. Дух народу виростає зтрадиції та формується упродовж віків. Саме тому він є визначальним управотворчих процесах. З поняттям народу тісно пов'язаний антиіндивідуалізм,характерний для представників цього напряму правової думки.[14]
Спершу в історіїформувався народ, і тільки згодом на його основі витворювалися стани та праваособи. Людина є продуктом середовища, тієї цілості, яка витворила та охоплюєїї, тобто народу.[20]
Основою концепціїпредставників історичної школи права було твердження про зумовленістьпозитивного права низкою об'єктивних чинників. Позитивне право не є якоюсьвиключно теоретичною конструкцією, що твориться у процесі правотворчоїдіяльності законодавчих органів. Право, яке діє
в суспільстві, —це не тільки сукупність приписів уповноважених на те органів держави. Право, якпублічне, так і приватне, складається само по собі, воно витворюєтьсясуспільним розвитком, як мова та звичаї.[1]
2.1 Погляди Г. Гуго, Ф. Савіньї та Г.Пухта
Основою концепції представників історичної школи права булотвердження про зумовленість позитивного права низкою об'єктивних факторів.Позитивне право не є якоюсь виключно теоретичною конструкцією, що твориться упроцесі правотворчої діяльності законодавчих органів. Право, яке діє у суспільстві,- це не тільки сукупність приписів уповноважених на те органів держави. Правояк публічне, так і приватне, складається саме собою, воно створюєтьсясуспільним розвитком, як мова та звичаї.[3]
Засновником історичної школи права був професор права вГеттінгені Густав Гуго.
Гуго, порівнюючиправо з мовою, підкреслював, що воно, так само, як і мова, не встановлюєтьсядоговором, не запроваджується за чиєюсь вольовою вказівкою і не дане Богом.Вчений порівнював утворення права з утворенням правил гри. Він зазначав, щоздебільшого в іграх правила складаються незалежно від згоди гравців. Вониутворюються з плином часу в результаті однакового вирішення спірних питань, щовиникають. І тільки поступово, внаслідок практики, що склалася, встановлюютьсятверді правила. Право твориться не тільки або навіть не стільки завдякизаконодавству, скільки шляхом самостійного розвитку, через стихійне утвореннявідповідних норм спілкування, які добровільно приймаються народом. Народнийдух, свідомість народу є тими факторами, які визначають розвиток права. Цінорми є адекватні обставинам життя народу. І тому закони тільки доповнюють,конкретизують позитивне право, а не творять його. Позитивне право є похіднимвід звичаєвого права, яке зумовлюється, витворюється «національнимдухом», «народною свідомістю».[6]
Г.Гуго зазначав,що юридичні норми та інститути витворюються і розвиваються у процесі розвиткусуспільства в цілому. Цей розвиток сам по собі приводить до змін, щовідповідають потребам часу, зміні суспільно-політичної ситуації. Гугопідкреслював: те, що приписує закон, не завжди збігається з тим, щовідбувається на практиці, і такий стан він вважав нормальним, оскільки багатохто не читав і не знає змісту закону, проте фактичний стан речей добре знайомийкожному. З уваги на це вчений схвалює будь-який стан речей, що фактично існує.По суті, його позицію можна охарактеризувати, перефразовуючи слова Геґеля так:«Усе, що існує, законне, оскільки воно існує».[13]
Другим представником історичної школи права був професор берлінськогоуніверситету Фрідріх Карл Савіньі (1779—1861 рр.). .
К.Савін'їпідкреслював, що право — це витвір народного духу, невід'ємний елемент цілісноїкультури народу і так само, як культура, не може встановлюватися свавільнимибажаннями окремих індивідів або груп осіб. Право формується у процесі спільногожиття всіх людей, які становлять народ. Об'єднуючим фактором, що творить зпевної кількості індивідів народ, є спільна правосвідомість і суспільна засвоєю суттю діяльність. Як невід'ємна частина народної культури право перебуваєу такому ж стані, як і вона, на одному рівні з нею і може бути осмислене тількив її межах. Право розвивається і змінюється разом з рухом, розвиткомнаціонального духу. Еволюція права — це завжди органічний процес у тому розумінні,що вона подібна до розвитку організму із зародку. Уся історія права — цеповільне, плавне розкриття тієї субстанції, носієм якої споконвіку засадничо єнародний дух, або дух народу. Стверджуючи це, Савін'ї разом з тим не заперечуєролі і значення юристів у розробці права. Він поділяє історичний розвиток правана два етапи, або на дві головні стадії: стадію «природного» права тастадію «вченого» права. На першій стадії право витворюєтьсябезпосередньо у свідомості народу і виявляється як звичаєве право. На другійстадії воно витворюється юристами вченими, які виступають як представникинароду, виразники народної правосвідомості. На цій стадії право існує у двохаспектах: з одного боку, як частина життя народу, з іншого — як особлива наука,якою займаються юристи, тобто у праві виявляється юридично-технічний елемент.Наступним етапом у розвитку права Савін'ї визнає кодифікацію. Але на всіхетапах свого розвитку право не втрачає зв'язку зі своєю основою — загальнимдухом народу. [17]
Послідовником Савіньі був його учень Георг Фрідріх Пухта (1798—1846рр.).
Г.Пухтапідкреслював необгрунтованість спроб нав'язати суспільству ті чи інші непов'язані з життям народу, його історією правові моделі, які тому й не маютьшансів бути сприйнятими суспільством. Як елемент цілісної культури народу правонаділене органічністю, яка виявляється, окрім іншого, у збігу стадій і ритміврозвитку права з розвитком еволюції народного життя. Пухта писав: «Цієюорганічною властивістю право наділене також і у своєму поступальному розвитку;органічною є і спадковість правових інститутів. Виразити це можна однієюфразою: право має історію». [24]
Представникиісторичної школи права вважали, що призначенням діючих у суспільстві юридичнихінститутів є закріплення реально існуючого порядку таким, яким він є. Позитивнізакони не можуть боротися зі злом, яке трапляється в житті. У кращому випадкувони можуть сприяти впорядкуванню звичаєвого права і політичної структури, якіформуються природно-історично під впливом тих перетворень, що відбуваються знародним духом. Законодавець, отже, повинен прагнути максимально точно виразити«загальне переконання нації», закріпити його у правових нормах. [21]
Пухтапідкреслював, що право — це продукт народного духу і своєрідність, специфічніособливості того чи іншого права, зумовлені особливостями народу. Більше того,він вважав, що воля окремої людини не відіграє у праві жодної ролі. Правоскладається за волею історичної необхідності, або, іншими словами, за волеюісторії. Право — це результат тих обставин, які історично склалися усуспільстві. «Право, — писав вчений, — це вираз загальної волі всіхучасників правового спілкування». Водночас він зазначав, що свобода єосновним поняттям права. Хоча ще раз треба підкреслити, що для історичної школив цілому характерний антиіндивідуалізм. Оголошуючи право продуктомнаціонального духу певного народу, представники історичної школи права разом зтим не заперечували існування загальних засад та принципів права, які маютьнаднаціональний характер. Зокрема, Пухта зазначав, що у праві, поряд знаціональними, існують певні «загальні» засади, які дають змогуодному народові впливати на інший і запозичувати чуже право як основу длярозвитку власного. Цим пояснюється рецепція римського права в країнах ЗахідноїЄвропи. Подібно до права представниками історичної школи розглядалася такождержава. Держава створена тією ж силою, що і право. Її основою також є народнийдух. «Дух народу творить державу, як і право», — писав Пухта.Розвиток держави відбувається так само органічно, як і розвиток права.
Містика народногодуху, яку пропонували в юриспруденції представники історичної школи права,знайшла мало прихильників. Проте у філософсько-юридичній концепції історичноїшколи права важливе теоретичне значення мала критика її представникамиметафізичності раціоналізму природничо-правових доктрин з притаманним їмпринципом вічних, нерухомих і незмінних прав. Історична школа відкинулапоклоніння перед такими абстракціями просвітництва, як розум, особа, природа чиприродне право. На наступних етапах розвитку правових учень значну рольвідіграла ідея історичної школи, яка полягає у трактуванні правових інститутівяк особливих соціальних явищ, які історично закономірно виникають, функціонуютьі розвиваються в єдиному процесі життя народу.[7,]
2.2 Наслідки виникнення історичноїшколи права
Впершій половині XIX ст., Історична школа права була одним з найзначніших івпливових напрямів у філософії права і в загальній методології юридичної науки.Багато західних юристів підкреслюють заслуги цієї школи в її боротьбі забстрактними раціоналістичними тенденціями “природного права”, указують на тезначення, яке мали нові, внесені нею методи вивчення історичного розвитку праваі його якнайдавніших джерел. На думку Маркса і Енгельса історична школаоб'єктивно представляла феодальну реакцію, що прийшла до Німеччини в XIXст. на зміну буржуазному радикалізму часів Великої французької Революції.[18]
Якуказував Ф. Мерінг, наполеонівські війни і відродження Німеччини малоторкнулися її соціально-економічного устрою, в якому продовжувало залишатисянемало феодального сміття: особливо нидів у феодалізмі схід Німеччини з йогопережитками кріпацтва, технічно відсталим ремеслом і домашньою промисловістю.Загальноєвропейська реакція, що висунула, наприклад, у Франції такихталановитих політичних ідеологів реставрації, як Бональд, або більшпосереднього, але близького до історичної школи права Шарля Конта, а в Англії — Е. Берка, — у відсталій Німеччині тому мала особливо сильні соціально-економічнікорені. Деяка видимість реформ, що проводилася при королі прусськомуФрідріху-Вільгельмі III — особливо в період впливу друга Гегеля, міністраосвіти Альтенштейна — не могла дати серйозних результатів вже унаслідоквідсталої меркантилістичної політики цього “проінформованого” деспота, одногоіз засновників реакційного Священного союзу: цензурний гніт і політичні утискипри ньому були всі так само сильно, і об кам'яну стіну недовір'я розбивалисявсі ліберальні побажання промислових буржуа типа Ганземана і Кампфгаузена.Відновлення середньовічних феодальних станів і корпорацій стало улюбленою мрієюйого наступника, корпорацій стало улюбленою мрією його наступника, короляФрідріха-Вільгельма IV, прагнучого об'єднати в своїх руках церковну і політичнувладу і відтворити середньовічну “християнсько-німецьку” державу. Ідеологічнуопору ця політична реакція знаходила в пізнішому романтизмі, в пов'язаній з нимрелігійній філософії і, нарешті, у філософії права. Якщо ранній, шілеровськийромантизм епохи “бурі і натиску” був наскрізь пройнятий революційним протестомпроти існуючого ладу, то післяреволюційний німецький романтизм заглиблюється увивчення феодальної старизни, стає її пристрасним апологетом, проникає духоммістицизму і християнського упокорювання. Політично цей напрям представляли К.Л. Галер, автор багатотомної “Реставрації державних наук” (1816 — 1825), АдамМюллер, Лавернь-Пегвільян, історик С. Лео Марвіц і др. До них примикаєшеллінгіанець і правогегельянец Фрідріх фон-Шталь. Цікаво, що деякі з них булисхильні підкреслювати залежність політико-правової організації. Висуваючи ідею“християнсько-німецької” держави, зазначені мислителі спиралися не тільки нафранцузьких теоретиків реставрації, але і на вітчизняну релігійну філософію,представлену Шлейермахером, романтиком Фрідріхом фон-Шлегелем, Якобі і ін. Дещоособливу позицію, але по суті близьку до зазначених авторів, особливо в більшпізній період своєї діяльності, займає і знаменитий філософ Шеллінг. Як відомо,Шеллінг є одним з найраніших захисників теорії розвитку в природі і всуспільстві; у Шеллінга ж ми знаходимо філософське обґрунтовування тісноївзаємності, існуючої в цьому розвитку між свободою і необхідністю. Обидві ціідеї одержують свій подальший розвиток у Гегеля. Але в той час, як Гегель бачивв самому розвитку природи і історії виявлення “абсолютного духу” (бога!), причому це розвиток мислився їм діалектично, як боротьба протилежностей, — Шеллінгпоміщає свій “абсолют”, що дає первинний поштовх всьому розвитку, зовні цьогоподальшого розвитку, який представляється Шеллінгу спокійним, органічнимрозвитком. Таким чином, якщо Гегель стоїть на точці зору пантеїзму і йогозовнішній ідеалізм легко може бути відкинутий, а “дух заміщений матерією,Шеллінг застряє на християнській точці зору особистого бога: не революційне“подолання” минулого, але пошана до продуктів всього минулого розвитку,розвитку органічного, в якому тісно зв'язані між собою і необхідні всі елементисукупного культурно-історичного життя людини, — така його керівна ідея. Звідсизрозуміло, чому цей “філософ в Христу”, по глузливому виразу Енгельса, стаєпоступово офіційним філософом християнської реакції і висувається нею напротивагу гегельянцям. і релігія, і право, згідно Шеллінгу, не можуть бутипобудовані і перетворені по свавіллю. бо вони є необхідними продуктамипередуючого історичного життя. Ще в своєму ранньому творі про право Шеллінг, якпочатковий пункт права, висуває вільну ідею індивіда: тоді як ця “вільна воля”у Канта, не дивлячись на всі його суперечності. є “розумною волею”, відповіднодо раціоналістичних тенденцій теорій природного права, Шеллінг схильнийпідкреслювати в ній волюнтаристичні, вольові моменти. Індивідуальні моменти,“право сміти, як таке”, незалежно від його розумності, але як необхідний продуктрозвитку, захищаються Шеллінгом від всяких нападів на “етичну свободу”,протиставляються їм загальній волі. Той же характер “свободи, як природногоявища”, відзначає Шеллінг і в пізнішій системі своєї філософії. Об'єднанняіндивідуальної волі, осоружне всякому свавіллю, утворює “правовий лад”, “другуприроду”. “закон права” діє в ньому, як природний закон, який виявляється всвободі кожного громадянина, що захищається законом, сміти і який не терпитьніякого порушення або вторгнення з боку свавілля. Правовий лад підлягає недовільним перетворенням, але загальному закону розвитку, поступово виявляючомунові правові потреби. всесвітньо-історичний розвиток веде, таким чином, доздійснення загального правового порядку. Право тому зовсім не створюється врезультаті того або іншого абстрактного морального висновку; “вчення про правоне є частина моралі і взагалі представляє собою не практичну, а чистотеоретичну науку”. Задача юристів, таким чином, не змінювати існуюче право, алелише вивчати його походження і розвиток.[18]
Переконанням Шеллінга необхідно відвести набагато більшемісце, ніж це робилося дотепер при вивченні ідеологічного генезису історичноїшколи права. Один з найвидніших її представників, Пухта відкрито назвав себеучнем Шеллінга і, як буде з'ясовано, багато в чому повторив основні положеннясвого вчителя. Нарешті, вождь всієї історичної школи, Савіньі, якщо і незнаходився під безпосереднім впливом Шеллінга, то відображав в своїх роботаханалогічні соціальні настрої і теоретичні устремління. Набагато менше значенняв цьому значенні мають звичайно указувані буржуазними дослідниками якідеологічні попередники історичної школи Монтеск’є і Лейбніца. Зрозуміло,оскільки Монтеск’є був найпомітнішим перебігом французького буржуазногорадикалізму, що йшов, по англійському образу, на компроміси з феодальнимминулим, в його методах розгляду права не могли не позначитися деякі риси,загальні з історичною школою. В його “Дусі законів” ми читаємо, наприклад таке:“закони повинні бути настільки властиві народу, для якого вони створені, щослід вважати найбільшою випадковістю, що встановлення однієї країни можуть бутипридатні для іншої”. Аналогічні заперечення проти надмірного раціоналізму ірадикалізму в розгляді правових явищ ми знаходимо і у Лейбніца, розвиваючого,між іншим, ідею християнсько-німецької монархії. В своєму творі Лейбніцпропонував, на ряду з догматико-логічним розглядом правових понять, відвестипевне місце і вивченню історії права; при цьому діюче право відділяється їм відісторії і інституцій загального права. Ті ж переконання на методи вивченняправа проводилися в середині XVIII в. засновником геттінгенської школи,Пюттером, чому історичний метод вивчення права у свій час і називався “методомЛейбніца і Пюттера”. Що всі перераховані впливи, зокрема Лейбніца, так чиінакше повинні були позначитися на історичній школі права, в цьому немаєніякого сумніву, тим паче, що саме з геттінгенської школи вийшов піонер всьогоісторичного напряму, професор Густав Гуго.[23]
У Гуго розгляд “правомірності” того або іншого правовоголаду, залежно від обставин, приводить до необхідності вивчення історії цьоголаду. Ті ж ідеї розвиває надалі видний німецький історик Ю. Мезер, хоча у ньогоє ухил і до більш раціоналістичного, буржуазно-правового розуміння. Проте більшповний свій розвиток, у всіх своїх характерних особливостях, доктринаісторичної школи права одержує лише у того, хто вважав себе учнем Гуго, главивсього напряму Фрідріха фон-Савіньї.[2]
Недивно, щобуржуазна юриспруденція надалі, в особі Ієрінга, відходить від традиційісторичної школи і повертається до них лише разом з новітнім юридичним“позитивізмом”, лише тоді, коли сама буржуазія стає реакційною. Плоскийемпіризм, що не терпить абстрактного вивчення тенденцій розвитку і освячуючий“підлоту сьогоднішнього дня” нібито природним, органічним розвитком у минулому,цей емпіризм не обмежився однією областю права і знайшов собі тоді вираз і всусідній області політичної економії.[25]
Висновки
Отже, в данійроботі ми розглянули основні етапи формування ідеологій, які посприяливиникненню Історичної школи права її утвердженню та впливу на суспільство.
Томуможна зробити наступні висновки, що реакційність політико-правових вчень деМестра, де Бональда, Галера були направлені на реставрацію середньовічнихполітичних і правових установ, влади і авторитету католицької церкви.Відповідно до феодальних ідеалів Середньовіччя вони прагнули довестинікчемність людини перед богом і державою, безсилля його розуму, здатноготворити тільки зло.
Не так відверто, але тих же, по суті, ідей трималися Берк іюристи історичної школи. Їх ідеал — не стільки у минулому, скільки в тійчастині теперішнього часу, яка несе на собі найбільші відбитки, пережиткиминулого.
При всій великій кількості посилань на бога і божий промиселреакційна ідеологія кінця XVIII— початку XIX ст. не так примітивна ідогматична, як, скажімо, теократичні концепції середніх століть. Освіта іреволюція примусили реакціонерів вчитися і роздумувати. Як видно з всьоговисловленого, вони намагалися використовувати для обґрунтовування своїхпоглядів окремі ідеї Монтеск’є, термінологію Руссо і, головне, засвоїлинеобхідність обґрунтовувати свої ідеали не тільки посиланнями на святе писання.
В полеміці з революційними теоріями реакційні мислителізнайшли ряд уразливих ланок в ідеології Освіти. Певним досягненнямправознавства були думки про межі діяльності законодавця, який завжди створюєправо не на порожньому місці, а у конкретного народі та його історичнійспадщині. Крім іншого підхід до права, що визнає об'єктивність мінливості ірізноманітності правових систем, створював теоретичні основи для виникнення ірозвитку порівняльного правознавства.
Кроком вперед в розвитку теорії права були спроби знайтизакономірності історії права, розглянути цю історію як об'єктивний процес, не увсьому і не завжди залежний від волі законодавця.
Реакційні ідеологи мали рацію в тому, що законодавствокожного народу повинне відповідати умовам його життя, а не абстрактнимуявленням про людину взагалі. Але критика цих абстрактних уявлень була підлеглаупередженій меті зберегти принижене положення людини взагалі, властивефеодалізму. Саме це понад усе обурювало реакційних ідеологів, не здатнихзмиритися з думкою про загальну правову рівність і свободу як залежність тількивід закону.
Критика ідеологіїреакційних мислителів кінця XVIII — початку XIX ст. не відноситься до пройденихетапів історії політичних і правових вчень.
Схожі прояви, що різко негативно відносяться до демократичних тенденційсучасності виникають і в сучасному світі.
Список літератури
1. КалюжнийР.А., Тимченко С.М., Пархоменко Н.М., Легуша С.М. Загальна теорія держави іправа: навч. посіб… — К.: Видавець Паливода А.В., 2007. — 296с.
2. АндрусякТ. Г. Теорія держави і права / Фонд сприяння розвитку укр. правової думки тапропаганди державницьких традицій «Право для України». — Львів, 1997.— 200с.
3. ДемиденкоГ. Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч.закл… — Х.: Консум, 2004. — 431с.
4. Кормич А.І. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національнаюридична академія. — О.: Юридична література, 2003. — 336с.
5. . МамутЛ.С. Анализ правогенеза и правопонимания. Историческое в теории права. Тарту,1989. – с. 137.
6. ТрофанчукГ. І. Історія вчень про державу та право: Навч. посіб. для дистанційногонавчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». — К.: Уніветситет «Україна», 2004. — 210с.
7. ШульженкоФ. П. Історія політичних і правових вчень: Підручник. — К.: Юрінком Інтер,2004. — 464с.
8. СубботінВ.М., Філонов О.В. Теорія держави і права: Навч. Посібник.- Видавництво:Знання, 2005.-327 с.
9. МузиченкоП.П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. — К.: Товариство«Знання», КОО, 1999. — 642 с.
10. ВоротилинЕ. А., Лейст О. Э., Мачин И. Ф., Струнников В. Н., Томсинов В. А. Историяполитических и правовых учений: Учебник для вузов / Московский гос. ун-т им.М.В.Ломоносова. Юридический факультет / О.Э. Лейст (ред.). — М.: Зерцало-М,2002. — 678с.
11. ГрафскийВ. Г., Золотухина Н. М., Мамут Л. С., Нерсесянц В. С., Сюкияйнен Л. Р. Историяполитических и правовых учений: Учебник для студ. вузов, обучающихся по спец. инаправлению «Юриспруденция» / В.С. Нерсесянц (общ.ред.). — 3.изд., стер.— М.: НОРМА, 2003. — 727с.
12. СкакунО.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. —656 с.
13. ЛитвиновА. Н., Левченко А. И. История учений о государстве и праве: Учеб.-метод.пособие для слушателей отд-ния заоч. обуч. / Луганский ин-т внутренних дел. —Луганск: РИО ЛИВД МВД Украины, 2000. — 187с.
14. НовгородцевП. И. Историческая школа юристов / Санкт-Петербургский ун-т. — С.Пб.: Лань,1999. — 192с. — (Классики истории и философии права).
15. Олійник А.Ю.,Гусарєв С.Д., Слюсаренко О.Л. “ Теорія Держави і Права” \ навч. посібник.\ К.,2001.
16. МатузовН.З., Малько А.В., “Теория Государства и Права”\ курс лекцій\ М., 2001.
17. МалькоА.В., Комаров С.А., “Теория Государстваи Права”\ навчальний посібник .\ М.,2000.
18. ХропанюкВ.Н. Теория государства и права: Под ред. В.Г. Стрекозова.-М.: “Дабахов,Ткачев”. 1995.
19. ВоронянськийО.В., Борисов Г.В., Зайончковський Ю.В. “Основи правознавства”: Навчальнийпосібник.-Харків.: Парус, 2008.- 368с.
20. КозінцевІ.П., Козаченко Л.М.”Хрестоматія з правознавства”- 2-е вид., доп. – К.: ЮрінкомІнтер, 1998.-704с.
21. КравчукМ. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальнийпосібник. — 3-тє вид., змін, й доп.- Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 228 с.
22. ЛисенковС. Л., Колодій А. М., Тихомиров О. Д., Ковальський В. С. Теорія держави іправа: Підручник / С.Л. Лисенков (ред.). — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 448с
23. М. С.Кельман, О. Г. Мурашин. З 14 Загальна теорія держави і права: Підручник. — К.:Кондор, 2006. — 477 с.
24. НерсесянцВ. С. Из истории правовых учений: два типа правопонимания // Политические иправовые учения: проблемы исследования и преподавания. М., 1978. – 326 с
25. Хома Н.М.Історія політичних та правових вчень (від зародження до початку XX ст.):Конспект лекцій. — Львів, 2002.