АНАТОЛІЙ САРЖАН,
кандидатісторичних наук, завідувач кафедри історії і права Донецького національноготехнічного університету
ВІДБУДОВАМЕТАЛУРГІЙНОГО КОМПЛЕКСУ
ДОНБАСУ У ПЕРШІПОВОЄННІ РОКИ
(1945-1950 рр.)
У статті розглядається малодосліджена сучасними вченимипроблема розвитку промислового комплексу Донбасу у перші повоєнні роки. Наоснові опублікованої літератури і архівних джерел проаналізовані процеси, яківідбувалися у металургійній галузі. Особлива увага зосереджена на питанняхвідновлення виробничої інфраструктури, формування трудових колективів,технічної модернізації галузі.
Металургійна промисловість — одна із найважливіших складовихчастин промислового комплексу Донбасу. Вона включає в себе потужні підприємствачорної металургії з повним виробничим циклом (чавун — сталь — прокат), а такожряд заводів кольорової металургії (ртутний комбінат, цинковий завод та ін.).Більшість металургійних гігантів регіону тісно пов'язані з коксохімічними іхімічними виробництвами. В структурі металургійного комплексу абсолютнопереважали підприємства чорної металургії, які виробляли майже половину всьогометалу України.
Аналізуючи зміни у металургійному комплексі регіону, маємозазначити, що основні зусилля у перші повоєнні роки були спрямовані навідновлення інфраструктури металургійного виробництва. За роки війни майже всіпідприємства цієї галузі були зруйновані: значна частина обладнання булавивезена в ході евакуації у східні райони країни, а те, що залишилося — булознищене, розграбоване і вивезене до Німеччини [1]. Виробництво основних видівпродукції металургійної промисловості, особливо у Ворошиловградській області,за роки війни значно (по деяким видам — у десятки разів) скоротилося. Це викликалопотребу створення нового металургійного комплексу.
Питання соціально-економічного розвитку Донбасу і, зокрема,відбудови його металургійного комплексу, і в радянській, і в сучаснійукраїнській історіографії досліджені дуже мало і дещо специфічно, з акцентом накерівній ролі партійних органів. Разом із тим, навіть поодинокі праці з цієїтематики зосереджували увагу на розвитку вугільної і металургійноїпромисловості у повоєнний період. Такою спрямованістю відзначаються, наприклад,праці М.Ф. Хорошайлова [2], М.В. Коваля, [3], Т.В. Болбат [4], а такожісторіографів радянського періоду, наприклад, Б. Корольова та Н. Ляліна [5],В.О. Ришкова, Ю.П. Саганя, Г.П. Корж [6] та ін.
Окремі факти відбудовних процесів того періоду можна знайти вмемуарній літературі та газетних публікаціях різних часів. Однак тема невтрачає актуальності до сьогодні і потребує узагальнення нових архівнихматеріалів, що уперше вводяться в науковій обіг. Саме в цьому полягає метанашої публікації.
Як свідчать архівні дані, окремі промислові об'єкти галузібули відновлені ще у роки війни [7]. Однак основні роботи розпочалися учетвертій п'ятирічці, згідно з планом якої передбачалося ввести в експлуатаціюу Донбасі і Придніпров'ї 30 доменних печей загальною потужністю 9 млн т.чавуну щорічно, сталеплавильні агрегати потужністю 8,4 млн т. сталі і 58прокатних станів потужністю 6,5 млн т. готового прокату [8]. На вирішення цихзавдань держава інвестувала майже 724 млн крб., що становило 17,9%капіталовкладень у промисловість республіки [9].
З метою організації і координації відбудови металургійнихпідприємств Донбасу у 1946 р. було сформовано спеціальне Головне управління збудівництва підприємств чорної металургії Донбасу (Головчорметбуд), до складуякого увійшли п'ять будівельно-монтажних трестів: Азовстальбуд, Макбуд,Сталінметалургбуд, Ворошиловськбуд та Єнакієвважбуд, які ранішепідпорядковувалися Головпівденьбуду [10]. Це були досить потужнібудівельно-монтажні організації, у яких у 1950 р. працювало понад 26 тис. робітників[11]. Таке ж управління було сформовано і у Придніпров'ї. Саме ці організаціївиконували основні роботи, пов'язані з відбудовою чорної металургії України.
Створення потужної централізованої організації, яка займаласявідновленням галузі, дозволило значно розширити масштаби робіт, змінити їххарактер. У перші повоєнні роки основними були не ремонтні, абудівельно-відновлювальні роботи. Насамперед, відновлювалося енергетичнегосподарство підприємств, водопостачання, внутрішньозаводський транспорт, алеголовна увага була зосереджена на цехах основного металургійного виробництва.Будівельникам потрібно було заново відновлювати повністю зруйновані потужніметалургійні агрегати із складним технологічним обладнанням і великимдопоміжним господарством. Втім, незважаючи на труднощі, вже у перші повоєнніроки окремі металургійні підприємства стали оживати. Досить успішно проходиловідновлення одного із гігантів металургії Донбасу заводу «Азовсталь».Вже у січні 1946 р. тут була введена в експлуатацію мартенівська піч №2, увересні цього ж року — доменна піч №4. У наступні роки темпи відновлювальнихробіт прискорилися. Причому одночасно з відновленням старого металургійногофонду споруджувалися нові об'єкти. У 1948 р. було введено у дію два найбільшиху Європі прокатних стани (блюмінг і рейково-балковий), яких тут не було довійни. Внаслідок цього, завод став підприємством з повним металургійним циклом.Загалом до кінця 1949 р. підприємство в основному було відбудовано. Доволіінтенсивно відбудовувалися Макіївський, Єнакіївський, Сталінський та іншівеликі металургійні підприємства [12].
У радянській історіографії зазвичай підкреслювалися трудовийгероїзм та досягнення окремих робітників і трудових колективів на відбудовігосподарства. І це були реальні факти. Дійсно, у ході відбудови було прийнятобагато неординарних рішень, виявлені приклади творчої роботи. Але досить частоцей героїзм був вимушений, обумовлений труднощами відбудови.
Характерною для цього періоду була проблема недостатньоїкількості кваліфікованих спеціалістів і робітників. У 1947 р. в тресті«Макбуд» працювало лише 5 тис. чол., що становило половину штатногорозкладу [13]. Переважно це були сільські жителі, направлені на відбудовуДонбасу за рахунок оргнабору або через систему укладання індивідуальнихдоговорів. У 1950 р. трестами Головчорметбуду Донбасу за допомогою цих формпоповнення будівельних колективів було прийнято майже 85,6% робітників [14].Серед них переважали некваліфіковані робітники, які не мали досвіду будівельнихробіт, багато з них ставилися до будівництва, як до тимчасового місця роботи.У трестах Головчорметбуду Донбасу тільки у 1947р. вибуло з різних причин більше17 тис. робітників, з них 7,4 тис. — самовільно [15]. Низька кваліфікаціяробітників, велика плинність робочої сили звичайно негативно впливали навиробничі показники: досить часто несвоєчасно і неякісно виконувалися виробничізавдання, допускалися великі втрати робочого часу тощо [16].
Актуальною була проблема нестачі будівельних матеріалів,техніки, устаткування. За цих умов при проведені відновлювальних робіт широковикористовувалися уцілілі фундаменти, стіни заводських будівель, арматура, іншібудівельні конструкції, максимально застосовувалися місцеві, проте частонеякісні будівельні матеріали. Причому, принцип — швидше відновити так, як булодо війни — застосовувався не тільки при проведенні будівельних, але і монтажнихробіт. Досить часто, задля прискорення темпів відбудовних робіт або ж у разівідсутності необхідного обладнання, вдавалися до максимального збереженняушкоджених конструкцій: їх виправлення й ремонт відбувалися без розбирання ідемонтажу, нерідко використовували матеріали, віднайдені на завалах. Звичайно,такий підхід до відбудови, особливо з огляду на ступінь повоєнної розрухи,можна зрозуміти. Сьогодні по-іншому слід оцінювати підходи і методи, якимикерувалися управлінські органи при здійсненні відбудови, відмовившись від такоїїх характеристики як «вдале рішення», або ж «новий і важливийметод відновлення» [17]. Тим більше, що автори цих висловлювань не моглидавати якусь іншу оцінку з огляду на ідеологічні обставини того часу, коливони були проголошені. Відродження підприємств за такою схемою на довгі рокиконсервувало застарілу техніку, устаткування, технології. У такий спосіб можна буловирішити першочергові завдання, але в цілому це був безперспективний підхід:він закладав підґрунтя для відставання галузі у майбутньому.
На дуже низькому рівні у повоєнні роки знаходиласямеханізація відбудовних робіт. Парк будівельної техніки майже не поновлювався,а те обладнання, що залишилося було розукомплектовано, фізично зношено, томубільша частина робіт виконувалася вручну. Звичайно, все це призводило дозниження якості відновлювальних робіт, низької продуктивності праці, стримувалотемпи відбудови. У 1949 р. жоден із трестів Головчорметбуду Донбасу не виконавпланові завдання [18].
Одночасно з відновленням зруйнованих підприємствздійснювалася технічна модернізація окремих виробництв. Протягом 1946 — 1952рр. у металургії було проведено п'ять так званих обов'язкових мінімумів ізмалої механізації ( у 1946, 1947, 1948, 1950 та 1952 роках). Кожний із нихвключав перелік заходів (з їх технічним рішенням) щодо механізації трудомісткихробіт і обов'язкові терміни впровадження на всіх металургійних підприємствах.При цьому у кожний наступний мінімум включалося більше заходів, ніж упопередній і охоплювалося більше структурних підрозділів (спочатку основніцехи, а потім і допоміжні). Самі заходи поступово ускладнювалися. Вже у 1948 р.значна їх частина передбачала впровадження автоматизації і напівавтоматизаціївиробництва, а у 1950 р. було розроблено ряд заходів щодо комплексноїавтоматизації. Звичайно, це можна вважати зразком адміністративного підходу довирішення складного питання. Багато із запланованого не виконувалося, тому щоне вистачало ані відповідних коштів, ані матеріально-технічного, кадрового інаукового забезпечення. При цьому мінімуми не могли враховувати станвиробництва на окремих підприємствах.
Аналіз архівних матеріалів і деяких публікацій (зокрема [2]),свідчить, що у реальному житті ці мінімуми використовувалися як орієнтири упроведенні технічної політики, і це було позитивним моментом. Разом із тим сампроцес модернізації металургійного виробництва включав переважно заходи, спрямованіна часткову механізацію основних цехів, удосконалення технології, автоматизаціюокремих операцій. При цьому конкретні заходи були зумовлені особливостямитехнологічних процесів, умовами виробництва, наявністю відповідних ресурсів наокремих заводах. Спільним було те, що всі ці заходи передбачали, насамперед,удосконалення основних ланок металургійного виробництва — доменного,мартенівського, прокатного.
У доменних цехах «Азовсталі», Макіївського,Сталінського та інших заводів була проведена механізація засипних агрегатівпечей, удосконалені розливні машини, здійснені інші заходи [19]. Вмартенівських цехах механізовувалася завалка і заправка мартенівських печей.Завалочні машини діяли на Єнакіївському заводі, «Азовсталі» та іншихпідприємствах [20]. Вже у перші повоєнні роки усі мартенівські печі заводу«Азовсталь» почали оснащуватися автоматичними комплексами, задопомогою яких відбувалося автоматичне регулювання окремих технологічнихпроцесів і операцій [21]. Загалом до 1951 р. рівень механізації в мартенівськихцехах металургійних підприємств становив на різних ділянках приблизно 60 — 99%.У прокатних цехах проводилися заходи щодо механізації обжимних, великосортнихта інших станів. Докорінної модернізації зазнав блюмінг Макіївського заводу,новими механізмами та приладами було оснащено блюмінг «Азовсталі»,численні механічні пристрої змонтовані на рейкобалкових станах Єнакіївського,Краматорського та інших заводах регіону [22].
Загалом, протягом 1946-1950 рр. була проведена значна роботапо відновленню виробничих потужностей чорної металургії. За ці роки уреспубліці введено у дію 22 доменні і 43 мартенівські печі, 46 прокатнихстанів, велика кількість інших агрегатів. У зв'язку з цим, потужності звиплавки чавуну зросли майже на 8,3 млн. т, сталі — на 5,3 млн. т., звиробництва прокату — на 4,4 млн. т. Покращилися техніко-економічні показники.На початок 1951 р. середній корисний об'єм однієї доменної печі збільшився до823 м3 проти 716 м3 у 1940 р. Підвищився коефіцієнтвикористання корисного об'єму доменних печей, зросло середньомісячне зняттясталі з квадратного метра мартенівських печей. Загальна продуктивність праці учорній металургії України у 1950 р. зросла у порівнянні з 1940 р. на третину[23].
Досить успішно нарощувалися потужності металургії регіону. У1950 р. металургійна промисловість Донбасу перевершила довоєнні показники звиплавки чавуну, сталі, виробництва іншої продукції. Металургія Донбасу загаломвже у 1950 р. виробляла чавуну більше ніж у 1940 р. на 8,3%, сталі — на 2,3%,прокату — на 13,9%, стальних труб — на 19,3%. Особливо успішно розвиваласяметалургія Сталінської області. Заводи області досягли найвищих показників нетільки у регіоні, але і в Україні. Завод «Азовсталь» перший вреспубліці перевищив довоєнний рівень виробництва чавуну та сталі, тут уперше у1948 р. розпочалося виробництво прокату. У 1950 р. перевершили довоєнніпоказники Сталінський, Єнакіївський, Комунарський та інші металургійні заводи.