Вєтнам, Лаос, КамбоджаВійна Опору в Індокитаї (1946-1954). Женевські угоди
Вроки Другої світової війни країни ФранцузькогоІндокитаю — В'єтнам, Лаос, Камбоджа — були загарбані Японією. Після капітуляціїФранції перед гітлерівською Німеччиною профашистський уряд маршала Петена погодивсяна японську окупацію Індокитаю за умови збереження там французької колоніальноїадміністрації.
Японія встановила в країнахІндокитаю свій «новий порядок». Вона вивозила рис, кукурудзу, вугілля,апатити, залізну і марганцеву руду тощо. Були скорочені посівні площі під продовольчікультури і примусово введене вирощування бавовни і джуту, яких гостро потребувалаяпонська промисловість. За рахунок різкого збільшення податків з населення утримуваласьокупаційна армія. Звичайним явищем стали репресії проти мирних громадян, екзекуції,страти.
Народи В'єтнаму, Лаосу,Камбоджі зробили свій внесок у боротьбу проти японських загарбників. Важливу рольу цій боротьбі відіграла Комуністична партія Індокитаю на чолі з Хо Ші Міном, якавиступала під патріотичними лозунгами.2 вересня 1945 р. була проголошена ДемократичнаРеспубліка В'єтнам, в якій встановився комуністичний режим.
Після закінчення Другоїсвітової війни Франція прагнула відновити колоніальні порядки в країнах Індокитаю.Вона ввела війська в Лаос і Камбоджу, окупувала південь В'єтнаму. Робилися спробивідмовити в повному обсязі діяльність колоніальної адміністрації. Патріотичні силиВ'єтнаму, Лаосу, Камбоджі піднялися на боротьбу за національну незалежність.
В 1945-1946 pp. комуністичний уряд ДРВ, королівські уряди Лаосуі Камбоджі вели складні переговори з Францією, добиваючись визнання суверенітетусвоїх країн. Особливу активність виявив король Камбоджі Нородом Сіанук (1941-1955),який кілька разів особисто їздив у Париж, зустрічався з французьким президентом,з політиками різних рангів і поглядів. Спочатку Франція зробила певні поступки.В березні 1946 р. вона підписала з ДРВ попередню угоду, яка ще підлягала ратифікації.Франція визнавала незалежність ДРВ у рамках Французького Союзу. ДРВ одержала правомати свій парламент, уряд, армію, фінанси. Питання про статус Південного В'єтнаму,окупованого Францією, мав вирішити всенародний референдум, результати якого Франціязобов'язувалась визнати. ДРВ погоджувалась прийняти французькі війська терміномна п'ять років у кількості 15 тис. чол., які розміщувались не лише на півдні, алей на півночі В'єтнаму. Представники Лаосу і Камбоджі також одержали обнадійливіобіцянки.
Проте незабаром політичнаситуація у Франції змінилась. Велика буржуазія вимагала від уряду більш жорсткогокурсу і збереження колоній. Франція порушила попередні зобов'язання. У грудні 1946р. вона розв'язала колоніальну війну в Індокитаї, яка дістала назву війна Опору(1946-1954). Народи Індокитаю вели її спільно. Справедливу боротьбу у В'єтнамі очолювалаЛіга незалежності В'єтнаму (В'єтмінь), у Лаосі — Фронт визволення Лаосу (Нео ЛаоІтсала), у Камбоджі — Єдиний національний фронт Камбоджі (Кхмер Іссарак). Пізнішебув організований Єдиний національно-визвольний фронт (1951) для спільних дій.
У важкодоступних районахстворювались визволені райони й опорні бази патріотів. їх основною тактикою булапартизанська. Бої набули затяжного характеру. Французькі війська, проводячи операціїв джунглях, несли значні втрати. В лютому 1949 p., прагнучи надати своїм діям видимість законності, Франція створила маріонетковуДержаву В'єтнам, очолювану імператором Бао Даєм, від імені якого подавались теперті чи інші рішення. В'єтнам оголошувався привілейованою сферою вкладення французькихкапіталів.
в'єтнам лаос камбоджа американський
1949 р. став переломниму війні Опору. Після виникнення КНР змінилось співвідношення сил у регіоні, комуністиІндокитаю одержали вагому підтримку. До ситуації в цій частині світу все більшузацікавленість стали проявляти великі держави, виходячи зі своїх інтересів. У січні1950 р. ДРВ була визнана СРСР та іншими прорадянськими державами, в лютому 1950р. баодаєвський режим визнали СІЛА і Англія. З 1951 р. патріотичні сили спільнимизусиллями перейшли в наступ. Намагаючись закріпитись у більш розвиненому В'єтнамі,Франція вимушено визнала незалежність Лаосу і Камбоджі (1953). В 1954 р. французьківійська були наголову розбиті біля в'єтнамського міста Д'єнб'єнфу. Військовий, політичнийі моральний крах колоніальної політики в Індокитаї, героїчна боротьба за незалежністьйого народів примусили Францію визнати свою поразку. За період війни вона втратилав Індокитаї 460 тис. чол.
З 26 квітня по 21 липня1954 р. в Женеві відбувались переговори міністрів закордонних справ Франції, Великобританії,СІІІА, СРСР і КНР щодо Індокитаю, які закінчились підписанням відповідних документів.Делегація США не поставила свій підпис під Женевськими угодами, а лише заявила,що в цілому їх підтримує. Бойові дії у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі припинялись, французьківійська виводились. Створювалась міжнародна комісія з представників Канади, Індіїі Польщі по спостереженню і контролю за припиненням стану війни. Передбачалось,що ДРВ, Дер-В'єтнам, Лаос і Камбоджа не будуть входити ні в які військові союзи,на їхній території не буде іноземних військових баз. В заключній декларації учасникинаради зобов'язались поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі і не втручатисьу їхні внутрішні справи. В 1955 р. в Лаосі і Камбоджі намічалось провести вільнівибори. У В'єтнамі встановлювалась тимчасова демаркаційна лінія по 17-й паралелі.В 1956 р. передбачалось провести загальні вибори в обох частинах і відновити територіальнуцілісність В'єтнаму на демократичній основі.
Женевські угоди сталиважливим кроком на шляху ослаблення міжнародної напруженості. Вони відкривали длякраїн Індокитаю можливість самостійно вирішити свою долю, побудувати свої сувереннінаціональні держави. Ці перспективи не були реалізовані внаслідок втручання у внутрішнісправи В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі великих держав — СРСР і США. їх суперництво наміжнародній арені та ідеологічна експансія виявились у підтримці антагоністичнихсил і призвели до затяжного збройного конфлікту в Південно-Східній Азії.
В'єтнамо-американська війна
Демократична РеспублікаВ'єтнам приступила до будівництва «основ соціалізму» за радянським сценарієм,орієнтуючись на допомогу СРСР. Радянські керівники неодноразово виступали з заявамипро свою готовність надати підтримку «братній соціалістичній країні» вїї боротьбі проти «світового імперіалізму».
В жовтні 1955 р. на півдніВ'єтнаму під егідою США був проведений референдум про форму правління. ІмператорБао Дай, настроєний профранцузьки, був скинутий. Створювалась Республіка В'єтнам.Влада перейшла до рук проамериканськи настроєного генералітету. Розпочалося формуваннядобре озброєної і навченої південнов'єтнамської армії. Південний В'єтнам був включенийу сферу дії блоку СЕНТО. Почалося прискорене будівництво військових баз. Військовідиктатори Республіки В'єтнам провели ринкові реформи в банківській справі, промисловостіі сільському господарстві. Вони залучали іноземні інвестиції, орієнтуючись у першучергу на американський капітал. Поряд з ним розгорнули свою діяльність у ПівденномуВ'єтнамі монополії Японії, Гонконгу, Тайваню, Німеччини та ін. Нерідко ігнорувалисяінтереси національної буржуазії. Антинаціональний курс привів до зародження в ПівденномуВ'єтнамі руху опору режиму.
В 1960 р. був створенийНаціональний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). Він сформулював такіпрограмні вимоги: ліквідація проамериканського режиму, створення демократичногоуряду, мирне об'єднання країни. НФВПВ мав підтримку в масах. Він співробітничавіз властями ДРВ, одержував від них постійну допомогу, яка доставлялась «стежкоюХо Ші Міна».
Виникнення Національногофронту визволення Південного В'єтнаму і початок збройних сутичок ставили під загрозуі сайгонський режим, і «життєві інтереси» США в регіоні. Президент ДжонКеннеді прямо заявив: «Відмова від наших зусиль у Південному В'єтнамі означалаб крах не лише в Південному В'єтнамі, але й у Південно-Східній Азії; отже ми збираємосьтам залишитись». З середини 1961 р. США почали вести «особливу війну»у В'єтнамі, яка полягала в розробці планів, що мали допомогти сайгонському урядувпевнено контролювати всю територію країни. Був прийнятий план Стенлі-Тейлора, якимпередбачалось насильницьке переселення сільських жителів у «стратегічні селища».Уздовж кордонів із ДРВ і зон партизанського руху створювався «мертвий пояс»шляхом знищення рослинності сильними отрутохімікатами. План Макнамари (1964) передбачавбудівництво стратегічного плацдарму в дельті р. Меконг і наступ на збройні силиНФВПВ. Обидва плани не дали очікуваних результатів, населення Південного В'єтнамуїх не сприйняло.
У 1965 р. розпочаласявідкрита агресія США в Південному В'єтнамі і повітряна війна проти ДРВ. З весни1965 р. в Південний В'єтнам почали перекидатись американські війська, які бралибезпосередню участь у бойових операціях проти сил визволення. Застосовувались варварськіметоди ведення війни (напалм, хімічна зброя, каральні акції проти мирного населення).Була розроблена спеціальна схема бомбардувань Північного В'єтнаму, яка враховувалавсі більш-менш важливі об'єкти. Основні удари були завдані по портах.
За допомогою РадянськогоСоюзу, який поставив найсучасніші види озброєння, ДРВ за короткий час створила ефективнусистему протиповітряної оборони. За 1965-1968 pp. над територією ДРВ було збито 2 942 американські літаки.
В Південному В'єтнаміамериканські і сайгонські війська провели три масштабні операції проти сил НФВПВ,які закінчилися невдачею.
На початок 1969 р. у в'єтнамськійвійні брало участь 550 тис. американських солдатів, а також 7 флот СІЛА, який налічував200 військових кораблів і 80 тис. морської піхоти. У бойові дії були втягнені військасоюзників США по військових блоках — Південної Кореї, Австралії, Філіппін, Таїланду,Нової Зеландії.
З кінця 1968 р. США почалипоступово виводити свої війська з Південного В'єтнаму і висунули ідею «в'єтнамізаціївійни», коли сайгонський режим сам мав знайти відповідні засоби і сили, щобзалишитися при владі. В 1969 р. в одному з визволених районів була проголошена РеспублікаПівденний В'єтнам і створений її уряд.
В 1972 р. Сполучені Штатизробили останню спробу завершити в'єтнамську війну на свою користь. Протягом 10місяців тривала ескалація бойових дій на Півдні В'єтнаму і масовані бомбардуванняДРВ, які не змінили загальної ситуації. Американська агресія у В'єтнамі зайшла вглухий кут. США втратили вбитими 57 тис. чол., пораненими — близько 300 тис. чол.,витратили на війну 352 млрд. дол. «Брудна війна» викликала масові протестисвітової і американської громадськості.
27 січня 1973 р. в Парижіпредставники ДРВ, Республіки В'єтнам, Тимчасового революційного уряду ПівденногоВ'єтнаму і США підписали угоду про припинення війни і відновлення миру. США зобов'язувалисяприпинити бойові дії у Південному В'єтнамі і збройні акції проти ДРВ. Протягом 60днів вони повинні були вивести війська, військових радників і персонал та демонтувативійськові бази. Уряд США давав обіцянку поважати право народу Південного В'єтнамуна самовизначення.
Створення СРВ. Ринкові реформи на сучасному етапі
Після виведення американськихвійськ у В'єтнамі розпочалася громадянська війна, яку ДРВ вела проти РеспублікиВ'єтнам. Вона закінчилась перемогою комуністичної Півночі. 2 червня 1976 р.створена Соціалістична Республіка В'єтнам.
Розпочався демонтаж капіталістичноїсистеми на Півдні. Головною метою стало будівництво соціалізму в масштабах усієїкраїни при неухильному дотриманні радянських догм і вказівок. На початку 80-х роківкомуністичний В'єтнам знаходився в стадії затяжної і надзвичайно болісної для народукризи, не маючи чітких орієнтирів виходу з неї.
В 1986 р. під впливомрадянської перебудови Соціалістична Республіка В'єтнам розпочала реформи. В пошукахнового курсу, який би враховував конкретні умови країни, її специфіку, в'єтнамськекерівництво розробило власну концепцію розвитку. Головна увага приділялась економічнимперетворенням при збереженні в цілому старого політичного механізму. Перебудовагосподарства включала такі напрямки:
1) свободу діяльностіі рівні права всіх секторів економіки: державного, приватного, змішаного, дрібнотоварного,натурального;
2) декооперування сільськогогосподарства, передачу землі в довготривалу оренду;
3) оздоровлення товарно-грошовогообігу;
4) політику «відкритихдверей» по відношенню до іноземного капіталу.
Перші результати новоїекономічної політики виявились досить швидко. Відбулося насичення ринку товарамияк національного виробництва, так і імпортними. Була подолана гіперінфляція, якадосягла 1 000% на рік, річний індекс росту цін знизився до 20-30%. Помітно зрословиробництво сільськогосподарської продукції. Країна перестала завозити продовольствоі почала експортувати рис.
Одним із пріоритетнихнапрямків стало відкриття спеціальних експортних зон на взаємовигідній основі. Іноземніінвестиції направляються в розвідку і видобуток нафти і газу на континентальномушельфі, в будівництво нафтопереробних заводів, фармацевтичних фабрик, в здійсненняновітніх проектів гірничодобувної галузі (освоєння багатих родовищ апатитів, залізноїруди, бокситів). Значні кошти вкладаються також у налагодження промислового виробництванатурального каучуку, кави, чаю, тутового шовкопряда, агар-агару. Велику активністьпроявляють Франція, Німеччина, Англія, Австралія, Японія, країни АСЕАН. В'єтнаммає реальні можливості використати іноземні інвестиції в національних інтересахі перетворитися з часом у країну, що динамічно розвивається.
Поряд з безсумнівнимиуспіхами економічна ситуація залишається складною. Третина державних підприємствв умовах ринку працює неефективно. Зростає кількість безробітних. Негативно впливаєна стабільність господарства його аграрний характер.
Керівництво Комуністичноїпартії В'єтнаму виступає за обережний підхід до політичних нововведень і демократизаціїсуспільства. Вважається, що спочатку треба завершити економічні перетворення, підвищитижиттєвий рівень народу і тільки на цій основі переходити до політичних змін. Певнізаходи в цьому напрямку проведені. Прийняті закони про громадянство, про місцевесамоврядування, про релігійні організації, про пресу. Всі ці процеси мають поступовийхарактер. В 1992 р. була прийнята нова конституція В'єтнаму, яка враховувала ринковізміни в країні. Водночас зберігалась монополія компартії на владу.
У зовнішній політиці В'єтнампроводить багатовекторний курс з акцентом на регіоналізм, деідеологізацію і розширенняекономічної співпраці з країнами світу. В'єтнам є повноправним членом АСЕАН. Поступовонормалізуються відносини з США.
Лаос
Внутрішня обстановка вЛаосі після підписання Женевських угод характеризувалась політичною нестабільністю,тривалим розмежуванням сил. Суспільна конфронтація привела до громадянської війни(1960-1975), в якій перемогли комуністи на чолі з Народно-революційною партією Лаосу(НРПЛ). Конгрес народних сил, в якому брали участь представники всіх політичнихугруповань країни, прийняв відречення від престолу короля Сисаванваттхани без правапередачі влади наступнику.
2 грудня 1975 р. булапроголошена Лаоська Народно-демократична республіка. Під впливом в'єтнамської ірадянської пропаганди нова керівна партія взяла курс на некапіталістичний розвиток,маючи намір перейти від раннього феодалізму і общинно-родового ладу до соціалізму.
Лаос був відсталою аграрноюкраїною, в якій не існувало промисловості і налічувалось лише кілька десятків кустарнихпідприємств. Усі промислові товари, в тому числі й товари широкого вжитку, завозилисяз-за кордону. В таких умовах комуністична влада почала типові перетворення. На селістворювались групи взаємодопомоги, кооперативи, держгоспи. Увага приділялась вирощеннюекспортних культур — арахісу, сої, квасолі, цукрової тростини, бавовни. Державанаціоналізувала підприємства, власники яких виїхали за кордон. Був створений державнийі державно-приватний сектор. Дрібні власники одержали пільги. Створювалась легкаі переробна промисловість, велось активне будівництво шляхів. У середині 80-х роківпромисловість давала 10% національного доходу.
3 1989 р. слідомза В'єтнамом Лаоська Народно-революційна партія розпочала економічні реформи. Вїї документах зазначалось, що відтепер стратегічною метою партії і держави до 2002р. є перехід із групи слаборозвинених країн у групу аграрно-індустріальних, перебудованапівнатурального господарства в товарне, піднесення життєвого рівня народу; побудовадемократичної правової держави. Був прийнятий блок економічних законів, що регулювалипорядок користування землею, водними і лісовими ресурсами, діяльність банків, державних,змішаних і приватних підприємств. За державою залишилась монополія на ввіз і вивізстратегічних товарів (рис, нафтопродукти, олов'яний концентрат, деревина ціннихпорід, дорогоцінні метали, зброя, наркотичні медичні препарати та деякі інші). Найбільшимиторговими партнерами Лаосу є Таїланд, Сінгапур, Японія, Китай, США. Новим джереломвалютних надходжень став екологічний і молодіжний туризм, який у середині 90-х роківдавав 70-75 млн. дол. прибутку на рік.
Основою економіки Лаосу,як і раніше, залишається сільське господарство. В країні нараховувалось близько620 тис. селянських дворів, з яких 34% виробляли продукцію лише для своїх потреб,18% обмінювали частину продукції на іншу в сусідів, 44% частину продукції реалізувалина ринку. В 1991 р. була прийнята програма розвитку сільських районів, у першу чергугірських. Селяни півночі країни до цього часу займаються підсічно-вогневим землеробством:випалюють ділянки лісів, використовують звільнену площу два-три сезони, а потімкидають через втрату родючості і переходять на нове місце. В 1976 р. такі покинутіділянки займали площу 200 тис. га, в 1999 р. — 125 тис. га. Держава поступово переводитьселян гірських районів на поливне землеробство в долинах. Паралельно скорочуєтьсякількість посівів опіумного маку і виготовлення опіуму-сирцю.
Лаос повинен перебудуватисвоє напівнатуральне господарство в товарне. Для цього всім секторам господарстванадаються рівні права в їх економічній діяльності, передбачається залучити внутрішніі зовнішні джерела фінансування, іноземні інвестиції. В сільському господарствівведено сімейний підряд, але кооперативи не розпущено. Вони почали виконувати тіфункції, які не під силу селянському двору. Це будівництво гребель, каналів, доріг,купівля техніки, організація постачання і збуту, перерозподіл землі, утримання шкілі лікарень, турбота про старих та інвалідів. Селянські господарства платять державінатуральний податок в розмірі 50% урожаю і 15% урожаю вносять у фонд кооперативу.Такий підхід стимулює сільськогосподарське виробництво.
У 1999 р. Лаос упершеза післявоєнні роки повністю забезпечив себе рисом. Було зібрано 2 млн. т цієї культури,або ж 400 кг на душу населення при середній нормі споживання 350 кг. Цього вдалось досягти внаслідок розширення посівних площ, підвищення врожайності, збирання з деякихділянок 2-х урожаїв на рік.
Лаос знаходиться на початковійстадії реформ, результати яких проявляться в недалекому майбутньому.Камбоджа
Відповідно до рішень Женевськоїконференції щодо Індокитаю в 1955 р. в Камбоджі відбулися загальні вибори. КорольНо-родом Сіанук відрікся від престолу на користь свого батька і став прем'єр-міністром.Його політичною опорою була Народно-соціалістична спілка (Сангкум) — масова організаціяз представників різних суспільних верств. Вона висунула націоналістичну теорію«кхмерського буддійського королівського соціалізму», яка на практиці означалапобудову в Камбоджі буржуазної держави. Очолюючи уряд у 1955-1970 pp., Нородом Сіанук провів серію соціально-економічнихреформ, спрямованих на подолання важкої колоніальної спадщини і відсталості. Створювалисьсприятливі умови для діяльності державного, приватного і змішаного секторів. Розвитокгосподарства будувався на плановій основі. Була здійснена «деколонізація»економіки — обмежені привілеї іноземних монополій, викуплені державою акції рядузарубіжних компаній. Нородом Сіанук зміг одержати значні безповоротні кредитивід,-' СІЛА, Франції, Японії. їх загальна сума в 1955-1963 pp. досягла І 400 млн. дол. За ціроки було збудовано близько 3 000 приватних І національних підприємств. Здійснюваласьобмежена аграрна ре — \ форма, в ході якої 80% селян стали дрібними землевласниками.\ На селі розвивалась кооперація в різних формах.
У своїй політиці НородомСіанук керувався принципом балансу політичних сил у країні і компромісу як найкращогозасобу вирішення будь-яких проблем, навіть найскладніших. За такий підхід його постійнокритикували і праві, і ліві. В 1970 р. група реакційних військових на чолі з генераломЛон Нолом здійснила державний переворот і захопила владу. їх політика мала антинаціональний,проамериканський характер. Народ Камбоджі виступив проти військового режиму. В 1975р. він був скинутий. Скориставшись народним рухом, до влади прийшло лівоекстремістськемаоїстське угруповання «червоних кхмерів» під керівництвом Пол Пота. ВКамбоджі встановилась жорстока комуністична диктатура.
Пол Пот заявив, що в країніна практиці здійснюється «стопроцентна повна соціалістична революція»,«перманентна швидка істинно соціалістична революція», «революціявеликого стрибка». Майбутню Камбоджу полпотівці бачили самоізольованою селянськоюкраїною, в якій не мало бути ні найменшого зовнішнього впливу. Для цього потрібнознищити міста і всі міські соціальні групи (підприємці, інтелігенція, студенти,службовці, торговці, пролетаріат та ін.). Досягнення науки і техніки, машини, устаткування,знаряддя праці теж знищувались з тієї ж причини. Зв'язки із зовнішнім світом припинялись,відносини підтримувались тільки з комуністичним Китаєм.
Спираючись на апарат насильства,полпотівці почали проводити свою «революційну» програму в життя. Населенняпримусово виселялось із міст і сіл і зосереджувалось у так званих комунах, які булифактично концтаборами з нелюдськими умовами життя і праці. Робочий день на рисовихполях, будівельних та іригаційних роботах тривав 12 годин. Двічі на добу видаваласьчашка рису. Тих, хто намагався протестувати, фізично знищували. Терор, репресії,страти, голод, відсутність медичної допомоги призвели до нечуваних жертв. З млн.населення (близько 40%) було вбито або загинуло від голоду, знущань, примусовоїпраці. У грудні 1978 р. В'єтнам увів у Камбоджу свої війська.7 січня 1979 р. булапроголошена Народна Республіка Кампу-чія, в якій встановився пров'єтнамський комуністичнийрежим на чолі з Хун Сеном. «Червоні кхмери» зазнали поразки у відкритихсутичках із в'єтнамськими військами, відступили в джунглі на кордоні з Таїландомі розпочали партизанські дії. Камбоджу охопила тривала громадянська війна, в якійжодна з сторін не змогла перемогти. В 1989 р. В'єтнам вивів свої війська з Камбоджі.Перебуваючи в еміграції, Нородом Сіанук організував центристську опозицію офіційномурежиму і «червоним кхмерам», закликаючи ворогуючі сторони виходити з інтересівнароду і сісти за стіл переговорів.
У 1990 р. в Парижі відбуласяміжнародна конференція по Камбоджі, яка запропонувала свій план урегулювання конфлікту,з яким погодилися всі камбоджійські політичні сили. Відповідно до прийнятих рішеньу 1993 р. в країні під егідою ООН відбулися загальні вибори, на яких більшість здобулиНародна партія Камбоджі (лідер Хун Сен) і Єдиний національний фронт за суверенну,незалежну, нейтральну і співпрацюючу Камбоджу (ФУНСИНПЕК), головою якої є принцНородом Ранарит. Обідви партії сформували коаліційний уряд. Була прийнята нова конституція(1993). Відновлювалась конституційна монархія, держава стала називатись КоролівствоКамбоджа. її політичний лад визначався як «багатопартійний, ліберально-демократичний».Вищий законодавчий орган — Національна асамблея, складається з 122 чол. обираєтьсятерміном на 5 років. Главою держави є король, який вступає на трон за згодою Радикорони, що складається з глав парламенту, уряду і вищого духівництва.24 вересня1993 р. Нородом Сіанук знову став королем Камбоджі.
Своїм завданням новийрежим вважав досягнення внутрішньої стабільності і подолання тяжких наслідків багаторічноїгромадянської війни. В 1995 р. Паризький клуб кредиторів списав 67% камбоджійськихборгів і надав пільги при сплаті тієї частини, що залишилась. У країні гостро стоїтьпроблема охорони здоров'я. Камбоджа займає перше місце в Південно-Східній Азії зарівнем захворювань на СНІД (близько 120 тис. ВІЛ-інфікованих); її територією пролягаютьшляхи транзиту наркотиків.
Політична ситуація залишаласьнестабільною, тривала боротьба за владу. Народна партія Камбоджі і ФУНСИНПЕК велипостійне суперництво. В 1995 р. нелегально була створена Партія Сам Ренсі (Кхмерськанація), вплив якої швидко посилювався. В липні 1997 р. в Пномпені відбулися збройнісутички між прихильниками НПК і ФУНСИНПЕК. Виникла гостра політична криза, яка маланегативні наслідки і в міжнародному плані. Камбоджа була позбавлена права братиучасть у засіданнях ООН. Було відкладено її прийом в АСЕАН. Свій внесок у дестабілізаціюобстановки вніс і рух «червоних кхмерів». Проте він вичерпав себе як військоваі політична сила. В 1996 р. капітулював один із найближчих сподвижників ПолПота Ієнг Сарі, винний у геноциді. Він був амністований режимом і призначений губернаторомособливого району Пай лин. Пол Пот помер в еміграції в ніч з 16 на 17 квітня 1998p., так і не відповівши за свої злочини.
На парламентських виборах1998 р. НПК одержала 64 місця, ФУНСИНПЕК — 43, ПСР — 15. Колишні прокомуністичнісили знову прийшли до влади. Нині вони заявляють про бажання вести перетворенняв інтересах усього суспільства.