Вінниччина в добу Директорії (1917-1919 рр.)

Вінницький державний педагогічнийуніверситет
імені Михайла Коцюбинського
 
Кафедра історія України

Вінниччина в добу Директорії
(1917-1919 рр.)

Курсоваробота
студентки2 курсу
інститутуісторії, етнології і
права
денноїформи навчання
Науковийкерівник –

Вінниця – 2009

План
 
Вступ
1.        Українська Директорія: перші кроки
2.        Перебування Директорії у Вінниці
Висновки
Джерелата література

Вступ
Проблемавивчення Директорії займає важливе місце в історії державотворення України. Втеперішній час, коли Україна стала незалежною державою, зріс інтерес довивчення історії Директорії.
Самеперіод Директорії є періодом в історії, коли прагнули побудувати незалежну,самостійну державу.
Займалисьданою проблемою Н. Полонська-Василенко, Д. Дорошенко, М. Брайчевський, М.Стовпчак, та багато інших. В своїх працях вони дають оцінку тим історичнимподіям, їх здобуткам та недолікам.
Великуувагу історії Директорії приділяли її творці: С. Винниченко, С. Петлюра, В.Антонович, І. Огієнко, І. Мазепа, М. Тарновський та інші її члени. Вони у своїйдіяльності звертали увагу на те, щоб народ, який проживає в Україні ніколи небув у залежності від когось. Члени Директорії в своїх роботах висвітлювали,ідеї самостійності, соборності, незалежності держави. Прагнули зміцнити позиціїдержави в усіх її аспектах...
Середрозмаїття джерел, за якими вивчається діяльність Директорії УНР, важливе місце посідаєподільська преса. Адже з Поділлям тісно пов’язані найважливіші, часто трагічнівіхи її діяльності. Відомо, що Директорія тричі перебувала у м. Вінниці.
Впершеце сталося наприкінці листопада 1918 року. Другий вінницький період діяльностіДиректорії припадає на лютий-березень 1919 року.
Останнєперебування керівництва української держави у Вінниці датується травнем 1920року в умовах походу польського війська на Київ.
Коженперіод перебування УНР у Вінниці був по своєму знаменним. Кожного разу тут йшовінтенсивний пошук моделей державотворення і варіантів зміни політичного курсу,ухвалювались рішення, що позначились на подальшій долі України [1].
Наприклад,газета „Український козак” приділила значну увагу воєнним діям на Поділлі у1919 році.
Поділляв 1917-1920 роках перебувало у проблемах культурного, аграрного та економічногоаспекту.
СамеПоділля стало осередком усіх визначних подій та кроків діяльності Директорії. Зподільським краєм, зокрема з Кам’янцем Подільським, пов’язаний найскладнішийперіод в історії Української революції, який отримав назву Кам’янецької доби.Це був найтриваліший період урядування Директорії на території України.
Неслід забувати і про те, що на території подільського краю розгорнулись найбільшжорстокі бої збройних сил УНР за державну незалежність, як проти більшовицькоїРосії, так і білогвардійців.
Подільськапреса доби Директорії і до сьогодні не втратила своєї значущості. Вона дозволяєне лише з’ясувати захоплюючі подробиціборотьби українського народу за свою незалежність на регіональному рівні, а йбільш глибоко дослідити такий феномен в історії нашого народу, а й головніше вісторії нашого краю...
Данаробота повинна довести значимість Вінничини для процесу розбудови Українськоїдержавності.
Вінничинане є периферією, саме тут відбувався третій момент і спроба незалежної,соборної України.
Директоріяна Вінниччині зробила спробу розробити важливі кроки до поставленої мети,встановити владу. Уряд УНР став прикладом для наступних поколінь та державнихдіячів.
Актуальністьцієї теми постає насамперед у тому аспекті, що Директорія усіма зусиллями прагнуладо встановлення нової влади, яка б забезпечила успішне процвітання Українськоїдержави.

Розділ І. УкраїнськаДиректорія: перші кроки
У жовтні 1917 року найрадикальнішачастина російської соціал-демократії (більшовики) на чолі зі своїм вождем В. Ульяновим-Ленінимвзяла курс на збройне повалення влади Тимчасового уряду. У сфері її інтересу тавпливу виявилася і Вінниця — тилове місто Південно-Західного та Румунськогофронтів, значний економічний та адміністративний центр Правобережної України.
Під впливом демагогічної більшовицькоїпропаганди в цей час опинилися значні військові сили, які базувалися у Вінниці:друга повітряна ескадра, п’ятнадцятий запасний полк, В'ятська дружина тощо.Крім цього, з ініціативи більшовиків підконтрольний їм виконком Вінницької Радиробітничих і солдатських депутатів 20 жовтня ухвалює рішення про формування такзваного «червоногвардійського» загону.
Командування Південно-Західного фронту,стурбоване більшовизацією військ вінницького гарнізону, вирішує вивести з містаненадійний п’ятнадцятий запасний полк, а також підтягнути вірні козацькічастини. У відповідь, пробільшовицьки налаштовані солдати вищезгаданого полку, 23жовтня1917р.з червоними прапорами та лозунгами вирушили до Народного дому, де в цей часпроходило засідання Вінницької Ради робітничих і солдатських депутатів. Післятого, як представники полку проінформували депутатів про дії армійськогокомандування на мітингу перед Народним домом, солдати вирішили не виходити зВінниці та підкорятись лише Вінницькій Раді.
Увечері того ж дня за пропозицією М.Тарногродського відбулося засідання виконкому Вінницької Ради. На ньому булостворено ревком, названий Комітетом зохорони революції. Його очолив М. Тарногродський.
25 жовтня1917р.виконком Вінницької Ради ухвалює рішення про те, щоб залишити у місті 15-ийзапасний полк та вивести вірні Тимчасовому уряду частини. Одночасно з цим булоприйнято рішення про озброєння солдат гарнізону з військових складів. Такимчином, до ревкому потрапило три тисячігвинтівок зі складу сьомої армії. Крім цього, у розпорядженні більшовиківопинилася і кулеметна команда зі 150 кулеметамина озброєнні.
Для придушення більшовицького виступукомандування Південно-Західного фронту вислало спеціальний загін, до складуякого входило кількасот козаків 40-го Донського полку, батальйон юнкерів та 9панцирників. Того ж 25 жовтня вищезгаданий загін був уже у Вінниці. Йогокерівництво висунуло вимоги перед місцевою Радою про роззброєння та виведення зміста 15-го запасного полку. Однак ця вимога була відхилена. У цих умовахприбічники Тимчасового уряду не стали вдаватися до активних дій, а почалистягувати додаткові сили. Із Києва до них прибув загін юнкерів з гарматами, зБердичева — панцирники, а на підході були інші сили (два полки третьоїгвардійської дивізії тощо).
28 жовтня1917р.близько сімнадцятої години, війська під проводом Авраамова та Костіцина оточилиНародний дім, де засідала Вінницька Рада. Після пред'явлення ультиматуму прокапітуляцію, розпочався кулеметний та гарматний обстріл Народного дому. Надопомогу обложеним виступили червоногвардійці та солдати п’ятнадцятого полку і другоїповітряної ескадри. На вулицях міста розпочалися запеклі бої.
Подільський губернський комісар, який натой час перебував у Вінниці, телеграфував у Київ Центральній Раді: «У Вінниці28 жовтня в післяобідню добу почалися криваві сутички урядового війська збільшовицьким. День і ніч стрекочуть кулемети, гарматний бій, у городі окопи,передмістя Замостє відрізано від города, силапокалічених, побитих. Населення у невимовному переляку. Бракує печеного хліба,немає води, електрики. Почтотелеграф занято більшовиками. Зв'язку з повітаминемає. Рятуйте трудову людність. Чути, що на Вінницю насувають юрби солдатів».
Того ж дня почала виявлятися перевагабільшовицьких сил. Вночі солдати п’ятнадцятого запасного полку на чолі зі своїмкомандиром, поручиком І. Зубриліним здійснили вдалий маневр, перейшовши поП'ятничанському мосту на правий берег Бугу і оволодівши центральною частиноюміста. Вони взяли також під контроль дорогу Вінниця —Літин.Однак урядовим військовим частинам все ж вдалося дістати нові підкріплення.Отримавши певну перевагу, вони 29 жовтнявідтіснили більшовицькі сили на околиці міста. Сподівання більшовиків надопомогу другого гвардійського корпусуне справдилися, оскільки вона запізнилася. Таким чином, виступ більшовиківзазнав поразки. Частину з них було заарештовано, а решта відступила до Жмеринкита Літина.
Невдовзі, після придушеннябільшовицького заколоту 28-29жовтнядля розслідування подій, які мали місце у Вінниці впродовж останніх днів, буластворена слідча комісія. Очолив її член армійського комітету сьомої арміїСоловйов. Міська дума постановила організувати 15 загонів із розшуку зброї. Надопомогу їм було виділено 15 гласних:по одному до кожного із загонів. Дума прийняла також на рахунок міста утримання65арештованихсолдатів, учасників більшовицького заколоту, вшанувала пам'ять загиблих у бояхзахисників міста[2].
Однак влада Тимчасового урядупротрималася у місті недовго. Дізнавшись про те, що збільшовичені солдатиартилерійської бригади 2-го гвардійського корпусу, Кексгольмського іВолинського гвардійських полків зайняли Жмеринку й припинили рух військових ешелонів,другого листопада 1917 р. війська Тимчасового уряду поспішно залишають Вінницю.А вже 4листопададо міста повертаються члени Ради та комітету РСДРП(б), відновлюється влада ревкому.
9 листопада 1917р.більшовицьке керівництво міста влаштовує пишні похорони своїх, полеглих ужовтневих боях.
Все ж закріпити свою владу у Вінниці надовший час більшовикам тоді не вдалося, оскільки після розгрому прибічниківТимчасового уряду у місті значно посилюється вплив українських національнихпартій. Зокрема, чимало їхніх представників в середині листопада 1917р.було кооптовано до Вінницької Ради робітничих і солдатських депутатів. До речі,за спогадами І.І. Силіна, учасника більшовицького повстання в жовтні 1917p., навітьу відомому 15-му запасному полку становище не було вже таким однозначним.Одного разу він побував на мітингу в цій частині й дійшов висновку, щопереважаючий вплив у ній мали українці, які агітували за самостійну Україну безмоскалів. Чимало солдатів та офіцерів цього полку носило на грудяхжовто-блакитну стрічку[3].
Фактично, у Вінниці в 2-йполовинілистопада 1917 р. встановлюється новедвовладдя: Ради робітничих і солдатських депутатів та місцевого органуЦентральної Ради — ГубернськоїУкраїнської Ради. Остання була створена ще 5-6 травня 1917 р. у Вінниці наз'їзді понад 400 представників подільського українства, її головою було обрановідомого письменника та громадського діяча Д.В. Марковича, заступниками —лікаря М.А. Стаховського та кооператора В.С Мачушенка[4].Однак лише на початку листопада Губернська Рада приступає до активної боротьбиза владу: проводить українізацію військових частин та посилює свій вплив уповітах. Свідченням її зростаючого впливу на маси є такий наказ начальникавінницького військового гарнізону: «1. Оголосити,що 9листопадао шостій годині вечора в приміщенні «Просвіти» відбудуться загальні збориУкраїнської Ради депутатів від війська Вінницького гарнізону. 2.Оголоситисписок солдатів, які закінчили Інструкторські курси і призначені ГубернськоюРадою для відрядження в повіти губернії»[5].
Окрім цього, національним силам уВінниці вдалося домогтися часткової демобілізації та українізації 15-гозапасного полку, кулеметної команди та ескадри повітряних кораблів, а напочатку грудня ввести у місто 6, 7 і 8 гайдамацькі полки[6].Зазначені події відбувалися паралельно із українізацією штабів ПівденноЗахідного та Румунського фронтів, яка проводилася за активної участі національносвідомих елементів у штабах та регулярних частинах. Чи не найяскравішоюпостаттю серед них був колишній царський генерал П.П. Скоропадський,який ще у серпні-вересні 1917 р.українізував свій 34-й гвардійський корпус, поставивши його на службуЦентральній Раді.
Таким чином, в кінці листопада —на початку грудня 1917 р.влада не лише у Вінниці, але й на більшій частині Поділля, належала українськимнаціональним силам, які розпочали активну державотворчу працю.
Надзвичайно важливе значення у подальшійдолі українського народу в цей час мав IIIУніверсалЦентральної Ради, проголошений 7 (20) листопада1917р.За ним, на етнічних українських землях проголошувалася Українська НароднаРеспубліка з широкими демократичними правами (щоправда, у федерації з Росією).Та все ж ця подія викликала значний резонанс у тогочасному суспільстві. Зокрема,у Вінниці 17 листопада 1917р. в приміщенні міського театру відбулося урочистезасідання місцевої думи, присвячене обговоренню IIIУніверсалута ставленню до Центральної Ради. Представники майже усіх політичних партій,заявлених у думі, заявили про свою підтримку Універсалу. Лейтмотивом їхвиступів послужили слова гласного від Об'єднаної єврейської соціалістичноїробітничої партії X. А.Кіля: «УниверсалУкраинской Центральной Рады освободил не один украинский народ, он всему мируподтвердил, что идеал национального освобождения — не пустая мечта. Украинскийнарод, освободив себя, освободил и все живущие на Украине народы».
Лише дві політичні сили: партія народноїсвободи (кадети) та російські соціал-демократи (більшовики) виступили, хоча іззастереженнями, проти Універсалу Центральної Ради. Перші із них в особігласного П.М. Ренненкампфа нарікалина узурпацію Центральною Радою прав Установчих зборів, а також на знищенняправа власності на землю, яке, на їхню думку, вело до анархії та хаосу всільському господарстві. Що ж до більшовиків (М.П. Тарногродський), то вонивиходили із своєї ідеологеми про те, що Центральна Рада не є виразником«революційної демократії» і тому влада на місцях повинна належати Радіробітничих, солдатських і селянських депутатів[7].
Все ж під час голосування перемогларезолюція, внесена заступником міського голови М.О. Литвицьким від партій українськихсоціалістів-революціонерів, українських соціал-демократів, Української народноїсвободи, гласних хуторян, єврейських національних демократів, об'єднанихєврейських соціалістів та трудовиків. У резолюції, за яку проголосувало 29гласних,виступило проти 6 та утрималось 11,зазначалось(переклад з російської): «Визнати верховною владою Української НародноїРеспубліки Українську Центральну Раду і Генеральний Секретаріат, покликаніоберігати на українській території права всіх народів, що її населяють, напідставах, проголошених Універсалом, і в своїй діяльності підкорятись всімрозпорядженням цієї влади»[8]
Водночас із політичними питаннями міськавлада у тих непростих умовах намагалася розв'язувати і складнісоціально-економічні проблеми. Зокрема, на засіданні міської думи б листопада 1917р.заслухано питання про створення біржі праці для безробітних мешканців тавідпущено на її потреби до кінця поточного року 1000 крб.Тоді ж з метою поправити важке фінансове становище міської скарбниці булаприйнята постанова про укладення позики під заклад міського театру в сумі до 300тисячкрб. на умовах не більше 8 %, якщоне в Землеробському товаристві взаємного кредиту, то в міському банку.
Наступного дня дума заслухала тасхвалила доповідь доктора Б.Я. Черняка про відкриттяміської лікарні на б5 ліжок у приміщенні закритого Вознесенського лазарету. Неменш потрібне рішення прийняла міська дума і 8 грудня, ухваливши для поліпшенняматеріального становища інвалідів організувати у Вінниці артільгазетярів-інвалідів. Того ж дня міська дума вирішила збільшити розмір утриманняпедагогічному персоналу чоловічої та жіночої гімназій. Окрім цього, 18грудня1917р.дума прийняла обов'язкову постанову про забезпечення підмайстрів-перукарів тавласників перукарень нормальним робочим днем та недільним відпочинком.
З метою боротьби з наростаючоюзлочинністю 19 грудня вирішено створити у Вінниці кримінально-розшуковий відділз таким штатом: помічник начальника міліції, завідуючий кримінально-розшуковимвідділенням, наглядач, діловод і шість агентів.
Успіхи української влади у галузідержавного будівництва могли би бути більшими, якби не підривна діяльністьмісцевих більшовиків. Перейшовши у підпілля, вони вдаються до підготовкизбройного повстання проти місцевих органів влади. Представники створеного нимивійськово-революційного штабу виїздять за допомогою в район Жмеринки, де стояличастини 2-гогвардійськогокорпусу. На цей час у корпусі вже попрацювали представники Київського комітетубільшовицької партії А. Іванов, Є. Бош, Є. Едельштейн та Я. Гамарник. Отже, вінбув загітований у відповідному дусі.
На початку січня 1918р.2-йгвардійськийкорпус переходить у наступ у північно-східному напрямку. Увечері 9січняВолинський полк, що входив до його складу, був уже у Вінниці. Після бою врайоні залізничної станції урядові війська були змушені відступити в центрміста. Вночі бої знову відновилися. Завершилися вони перемогою більшовиків тавідступом українських частин з міста. На ранок 10 січняу Вінницю входять нові більшовицькі сили — Кексгольмськийта Литовський полки[9]. Наступного ж дня сюдиприбувають члени Київського обласного комітету більшовицької партіїПівденно-Західного краю. В житті міста розпочинався новий етап.
17 січня на спільному засіданніВінницької Ради та ревкому, яке відбулось у Білому залі міської управи підголовуванням більшовика Андрія Іванова, було офіційно проголошено встановленняу Вінниці радянської влади, а також обрано новий склад виконавчого комітетуВінницької Ради робітничих І солдатських депутатів (голова Ради —Е. Едельштейн)[10].Після цього вінницьке більшовицьке керівництво 23 січня повторило сценарійрозгону Установчих зборів у Петрограді: розпустило міську думу та заарештувалочленів міської управи (після крилатої фрази Едельштейна: «Миронов, введитеславных литовцев»).
Того ж дня нова влада,що розмістилася в реквізованому будинку окружного суду, прийняла рішеннявилучити всі цінності з банку, а також примусити мешканців міста здати золотіречі. Винні в невиконанні цього наказу підлягали суворому покаранню. Длязміцнення своїх позицій та боротьби з непокірними створювався загін т. зв.«червоної гвардії», а на підприємствах запроваджувався «робітничий» контроль. Ще раніше (19січня)на заможне населення міста було накладено грошове стягнення в розмірі 75тисячкрб.[11]
З метою інформування населення про мету ісуть своєї політики більшовицьке керівництво Вінницької Ради робітничих ісолдатських депутатів 21 січня 1918 р. вирішило видавати свій друкований орган.Ним стала газета «Набат», перший номер якої побачив світ 26січня.Очолював газету редакційний комітет у складі О.П. Раскатовата Л.С. Слуцького (Ератова).
Загалом, нетривала більшовицька влада уВінниці в січні-лютому 1918 р.ознаменувалася такими наслідками: «Захоплення частини будинку окружного суду,втручання в діяльність міського самоврядування, позбавлення волі членів міськоїуправи, притягнення їх до суду самочинного революційного трибуналу, притягненнядо цього ж суду Інших осіб, вилучення у населення зброї та розкрадання її,обкладення населення незаконним збором у сумі 75000 крб.,звільнення з міської в'язниці 59 ув'язнених, розграбування казенного майна(зброя, снаряди, предмети обмундирування та ін.) та капіталів» (з доповідіпрокурора Вінницького окружного суду в найбільш важливих справах).[12]
9 лютого 1918р. в Бересті (Бресті) між урядом УНР та державамиЧетвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія) булопідписано мирний договір. За умовами цього договору Німеччина таАвстро-Угорщина зобов'язувалися в обмін на продовольство та сировину надатидопомогу українському уряду в боротьбі з російськими та місцевими більшовиками.Таким чином, за участю німецьких та австро-угсрських військ територія України влютому-березні 191:8 р. була майже повністю очищена відбільшовицької влади. Щодо Вінниці, то більшовицька верхівка (М. Тарногродський,В. Красноленський та голова міської ради Журавльов) разом ізчервоногвардійським загоном поспішно залишили місто ще
13 лютого (до приходу австро-угорськихчастин), евакуювавшись до Полтави[13]. Після їхнього відходувже 15лютогоу Вінниці відновило свою роботу міське самоврядування. Міська дума почала насвоєму засіданні розглядати суто мирні питання: про покарання неплатниківподатку, затвердження штату міських службовців, включення церковно-парафіяльнихшкіл до числа міських, про асигнування 900 крб. комісії з охорони міста, коштівна підтримку лікарень. Того ж числа Вінницька дума заявила про своє приєднаннядо Комітету союзу міст Північної України[14].
Зрозуміло, що на заваді здійсненнюбагатьох соціальних проектів та нормальному функціонуванню міського життястояли політична нестабільність у країні та загальна господарська розруха.Ситуація погіршувалася і дефіцитом міського бюджету за минулий рік, якийскладав 700тисячкрб. У цих умовах дума 14 квітня1918 р. порушує клопотання перед центральним урядом про короткотермінову позикуна поточні витрати в розмірі 1 млн.крб.атакож про видачу допомоги на покриття дефіциту бюджету на суму в 500тис.крб.
Додаткові труднощі для міської владистворювала також присутність у Вінниці окупаційних військ. Зазначимо, щоВінниця була окупована 514 польовим угорським корпусом, частинами 2-ї Східноїавстро-угорської армії та деякими іншими. 8 березня вінницький комісароповістив населення, що австро-угорські війська були запрошені з метоюочищення України від більшовиків та наведення порядку. При цьому гарантувалися недоторканністьгромадян УНР танедопущеннящодо них насильницьких дій. У свою чергу австро-угорське командування запевнилонаселення окупованих територій у невтручанні у внутрішні справи українців та унезастосуванні санкцій до осіб, які добровільно здадуть зброю. Проте напрактиці стосунки австро-угорців та місцевого населення були далеко небезхмарними. До того ж вони погіршились введенням у дію закону провоєнно-польові суди, що було явним порушенням мирного договору з бокуавстро-угорського командування[15]. Особливе обурення середвінницької громадськості викликав наказ австрійського військового коменданта, вякому, серед іншого, встановлювалася смертна кара за «будь-яке порушення спокоюі порядку», псування громадських складів, магазинів, телеграфних і телефоннихдротів тощо. За цим наказом встановлювалася також система обов'язкових доносівна осіб, які «вороже ставляться до австро-угорського війська, що перебуває наземлях України». Цим самим грубо порушувалися закони та суверенітет України, атакож елементарні права громадянина. Наслідком такої позиції австро-угорськогокомандування стала резолюція міської думи від 13(26) березня1918р.зі скаргою до Ради Народних Міністрів та Центральної Ради на незаконні дії«союзників»[16].
Останні не дуже церемонилися з місцевоювладою і під час проведення численних самовільних реквізицій продовольства,сировини та готових промислових виробів. Так, за розпорядженнямавстро-угорського коменданта м. Вінниці полковника Горошкевича на Вінницькійвзуттєвій фабриці «Ястреб» на початку квітня 1918 р. було реквізовано всізапаси шкіри та взуття. Збереглася також скарга від 11 квітня того ж року проте, що австрійці без дозволу української влади вивезли із Вінниці до Жмеринкикілька партій сала.
Подібна поведінка австрійців в Україні,на думку історика І. Нагаєвського, диктувалася примарою голодної катастрофи вАвстро-Угорщині, а також значною присутністю польського персоналу вавстрійській армії, який був здебільшого неприхильне настроєний до українськоїсправи.
Тим часом, 29квітня1918р. в Україні сталася зміна влади. Для багатьох політичнихсил в країні ставала все очевиднішою неспроможність уряду Центральної Радизабезпечити в державі належний лад та стабільність. Саме тому делегатихліборобського з'їзду, які зібралися того дня в Києві, прийняли рішення пророзпуск Центральної Ради та проведення виборів гетьмана України. Близько 6500делегатівз'їзду віддали свої голоси за нащадка українського аристократичного роду Скоропадського.
Після цього прихильники гетьмана майжебез боротьби оволоділи усіма державними установами в столиці та на периферії. УВінниці, наприклад, переворот виявився у тому, що начальник міської міліціїІван Мартиновський випустив оголошення, в якому зазначалося: «Повідомляюмешканців міста Вінниці в тім, що вся влада на Україні належить Гетьману всієїУкраїни Павлу Скоропадському, котрого визнано військовим командуваннямгерманським та австро-угорським, і виявившого готовність у випадку необхідностіпідтримувати тут владу своєю збройною силою і суворо карати за непідкорення ційвладі, в повнім єднанні з українською адміністрацією»[17].
Прийшовши до влади, П. Скоропадський чине найперше приступив до реформування місцевих владних органів. Замість посадгубернських та повітових комісарів вводилися губернські та повітові старости,які були представниками центральної влади на місцях. Спочатку посадугубернського старости було запропоновано голові губернського продовольчогокомітету О.А. Савостьянову, однак, через відмову останнього ця посада 19 травня1918 р. дісталася голові Проскурівської повітової земської управи С.І.Кисельову (обіймав її незмінно аж до повалення гетьманського режиму)[18].
Подібна ситуація була і з обраннямповітового старости: після відмови від посади представника партіїконституційних демократів Павла Ренненкампфа Вінницький повіт лише 24 травнядістав свого старосту (ним став лікар А.Р. Левченко).
Ще раніше було сформовано Вінницькуміську управу, яка не функціонувала аж з 20 вересня 1917 р. Це сталося назасіданні міської думи 29 квітня 1918 p.,де й було обрано керівництво управи. Очолив міську управу колишній директорВінницького громадського банку А.Р. Фанстіль.
Вибори управи спричинили гострий протестукраїнських соціал-демократів, яких підтримав і гласний В.В. Боржковський. Усвоїй заяві вони стверджували, що Вінницька міська дума «не признавалапотрібним допустити в склад Городської Управи представника української нації».В свою чергу, голова думи І.Я. Слуцький заявив, що українські соціал-демократиперсональне ставлення до їхнього кандидата прийняли за національне. Поступовоцей інцидент було залагоджено.
30 травня міська управа працювала вже наповну силу. Цьому немалою мірою сприяв і розподіл обов'язків між її членами.Зокрема, питаннями народної освіти, бібліотек, оренди земель та лавок займавсяВ. В. Боржковський; фінансами, податками, метричними єврейськими книгами,посімейними списками, пивними та рейнськими погребами — Я.М. Волошин;квартирно-військовими справами, міліцією, пожежною командою, театром — Л.А.Длуголенцький; працею, підприємствами, трамваєм, водогоном, ломбардом,друкарнею, ремонтами, видачею дозволів на будівництво, мостами, тротуарами — П.С.Казанасмас; благоустроєм міста в санітарному плані, обозом, бульварами, садами,притулками і бійнями — М. П. Омельченко[19].
Значних змін у цей час зазнає і системаправоохоронних органів. Замість міської міліції у червні була створена Державнаварта, яка безпосередньо підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ, а неміському самоврядуванню. Очолив Державну варту у Вінниці С.А. Мончинський.
За новим законом для служби у Державнійварті встановлювався віковий ценз — 23 роки.Варто також відзначити, що територія міста була розбита на 11округів,до кожного з яких, окрім службовців Державної варти, прикріплювалося по 40австрійськихжандармів.
Новостворені правоохоронні органи одразуж активно зайнялися боротьбою з різного роду бандитизмом. Цьому сприяв і наказгубернського старости від 1 червня1918р.про необхідність усім мешканцям Поділля негайно здати зброю. Усі попереднідозволи на зберігання та носіння зброї були чинними до 15червня1918р.Виконуючи цей наказ, на початку червня 1918 р.міська варта спільно із австрійцями (4 ротисолдат, 60пішихта 40кіннихжандармів) провела облаву в районі Замостя. В результаті цієї акції булозатримано близько 60 злочинців,у яких вилучено значну кількість грошей та зброї.
З метою стабілізації внутрішньогостановища у місті 14 травнябуло видано наказ, за яким без дозволу губернського старости заборонялосяпроведення будь-яких з'їздів та зборів. Згодом, 6 червня,без аналогічного дозволу були заборонені різні гуляння, вечірки, вистави,концерти, бали та інші велелюдні заходи. Досить часто порядок у містізабезпечувався спільними зусиллями міської влади та австро-угорськогокомандування.
Більшовики не могли змиритися із втратоюсвоїх позицій. На початку червня 1918 р.вони створили губревком, який координував та спрямовував роботу партизанськихзагонів (військовим керівником повстанського руху був І. Ткачук, учитель запрофесією).
Значною подією в житті українськихбільшовиків був І з'їзд їхньої партії (КП(б)У), який відбувся 5—12 липня 1918р. в Москві. Вінницьку організацію на з'їзді представляв О.В. Снегов(Фалікзон).
Виконуючи настанови з'їзду, представникибільшовицьких організацій Поділля в кінці липня 1918 р. зібралися підпільно уЖмеринці на свою першу губернську конференцію, де було створено Подільськийгубернський комітет їхньої партії. Лейтмотивом роботи конференції послужилизаклики до посилення агітаційної та збройної боротьби проти гетьманського урядута його австро-угорських і німецьких союзників. Слід сказати, що таким настроямоб'єктивносприяла поведінка гетьманських союзників, які великимипартіями вивозили з України награбоване у селян зерно та промислову сировину. Увідповідь підпільні більшовицькі осередки України організували загальний страйкзалізничників (14 липня — 20 серпня 1918 p.),який зачепив і Вінницю.
Одночасно із страйком залізничниківВсеукраїнський центральний військревком готував у серпні проти гетьмана та йогосоюзників збройне повстання. Проте з середини серпня у Вінниці та інших містахПоділля відбулися масові арешти (О.В. Снєгова, керівника повстанських загонів уВінниці Я.П. Тимощука та ін.). Незважаючи на арешти, вже у вересні 1918р.більшовики знову посилюють свою активність, ведуть антиурядову агітацію тастворюють підпільні загони.
Окрім більшовиків, на Поділлі у березні 1918р.з'являється нова політична сила — російсько-монархічнаорганізація «Общество Красной точки».Це товариство, яке опиралося на офіцерів російської армії, виступало як протиукраїнської держави, так і проти союзницьких військ. Центр цієї організаціїперебував у Вінниці, а філії — в Брацлаві, Журавлівці, Рахнах та Літині[20].Виконавчий комітет товариства очолював Константінов, начальником каральногозагону був штабс-капітан М. Огнєв. Крім цих осіб, під прокламаціями товаристватакож досить часто підписувався член виконавчого комітету І. Советников[21].
Згадане товариство ставило собі за метустворення бойових загонів під керівництвом досвідчених офіцерів, які малирозбити та вигнати за межі Подільської губернії польські легіони, розстрілятиусіх вожаків українського руху («зрадників Росії»), роззброїти євреїв таконфіскувати у них майно, роздати конфісковану у ворогів зброю та майносільським комітетам для рівномірного розподілу серед населення.
Плани російських монархістів викликалирізко негативне ставлення як влади УНР, так і гетьманської адміністрації.Наприклад, Подільський губернський комісар у повідомленні губернськомукоменданту від 30 квітня 1918 р. сповіщав: «Вважаючи цю організацію дужешкідливою..., пропоную Повітовим Комісарам вжити всіх заходів до розкриття цієїорганізації і заарештування її членів»[22]
На жаль, гетьманська влада досить частовдавалася і до репресій, щодо українських патріотів, особливо до колишніх членівЦентральної Ради та представників таких національних партій, як есери тасоціал-демократи. Показовою у цьому плані є доля голови правління ПодільськогоСоюзбанку П.П. Відибіди, арештованогоу Вінниці в ніч з 22 на23червня1918р.Державною вартою. У проханні керівництва Подільського Союзбанку на ім'яміністра внутрішніх справ Української Держави від 25 червня зазначалось, що«Відибіда давно вже працює в Союзі, що об'єднує більш ста кредитовихкооперативів Поділля, робить мільйонні обороти та постачає населенню Поділлясільськогосподарські машини, знаряддя, та різні товари. В свій час Союзпоставив для армії мільйони пудів хліба та різних продуктів. В часи більшовицькоїруїни, коли жодна влада не в силі була встановити на місцях порядок, захиститидержавне майно від грабування, наш Союз на чолі з добродієм Відибідою взяв всвої руки охорону державного військового майна, зібрав і зберіг його намільйони і зараз передає представникам державної влади. Збирання, охорона тапередача військового майна провадились виключно членом правління Відибідою.Взагалі, вся діяльність нашого Союзу провадилась під керівництвом і при самійблизькій участі Відибіди, який завжди стояв на чолі кооперативного життя на Поділлі.Арешт Відибіди поставив наш Союз в дуже прикре становище і товариства, які віноб'єднує, і загрожує великими втратами кредитовій кооперації Поділля»[23].
Окрім Відибіди, тоді ж у Вінниці булизаарештовані колишні члени Вінницької Ради П.Т. Бунт, Д.Н. Кошмак, С.С.Мельниченко та М.К. Козоріс (останній, як галичанин, був переданий австрійцям).Все ж масштаб та характер репресій при гетьманському режимі не йшли у жоднепорівняння з більшовицькими репресіями. До того ж заарештовані за наполяганнямгромадськості невдовзі були звільнені із в'язниці (зокрема, Відибіда — 30червня, а Кошмак, Мельниченко та Бунт — 5 липня).
Досить плідною у цей період була роботаорганів міського самоврядування. Так, міська дума з метою усунення дефіцитусвого бюджету 19 травня 1918р.ухвалює рішення про взяття безпроцентної позики в розмірі 200тис.крб. у Брацлавського повітового земства[24].
Іншою постановою, від 27червня1918р., дума на підставі закону від 25січня1918р.встановила у торговельно-промислових закладах 8-годинний робочий день, а такожсвятковий відпочинок для їхніх працівників.
У цей же час у місті значнопожвавлюється кооперативний рух. Ще у 1915 р.виник і успішно діяв Подільський союз кредитних і ощадно-позичкових товариств(з 1918р.- Подільський Союзбанк).У 1918р.він об'єднував 146 кредитнихта ощадно-позичкових товариств Подільської губернії з круговою відповідальністюдо 40млн. крб. Виплата річних за внесками складала від 4до6%. Головою Ради Союзбанку був відомий громадський діяч Й.Ю.Лозінський, почесним головою Ради — письменникД.В.Маркович, головою правління — П.П.Відибіда.
Крім цього, у Вінниці у липні 1918р.було засновано також «Вінницьке кредитне і торговельно-промислове на паяхтовариство». Головним Ініціатором створення цього товариства був бухгалтерміського банку К.С. Титоренко.
У серпні з ініціативи голови єврейської громадиміста утворився 2-й союз пекарів, який об'єднав понад 40 членів. Від цієї подіївиграло насамперед міське населення, оскільки значно збільшилась кількістьпунктів відпуску хліба за картками.
На фоні розвитку та заохочення приватноїініціативи міських мешканців влада вживала усіх можливих заходів для боротьбизі спекуляцією продуктами харчування та предметами першої необхідності. З цієюметою у Вінниці 18 липня 1918 р. була створена Тимчасова комісія для боротьбизі спекуляцією під головуванням вінницького повітового старости П.М. Гусакова.
Одним з головних завдань, яке стоялоперед тогочасною міською владою, була також проблема охорони здоров'я.Особливої актуальності вона набирала у зв'язку із поширенням епідемії тифу.Тому дума на своєму засіданні 3 червня 1918 р. прийняла постанову про відкриттяу Вінниці інфекційного відділення при міській лікарні на З0 ліжок.
На той час у місті необхідно буловідкривати нову лікарню, оскільки Пироговську лікарню реквізував для своїхпотреб 514-й угорський корпус. Саме з цієї причини дума і прийняла 11 липня1918 р. постанову про відкриття у Вінниці лікарні на 110 ліжок в приміщенніколишньої Вознесенської лікарні (відкрита з 1 серпня 1918 p.).Передбачено також, що стаціонарна допомога, амбулаторні поради і, по можливості,медикаменти та перев'язки будуть безплатними. Крім цього, було запропоновано,щоб під час відкриття лікарні дати одній з хірургічних палат назву «палатаімені доктора Л.І. Малиновського». Старшим лікарем міської лікарні обранодоктора К. Р. Новінського.
Згодом, 9 серпня1918р.дума вирішує відкрити амбулаторну приймальню на Малих Хуторах.
Ще одним важливим рішенням міськогосамоврядування в галузі медицини була постанова думи від 8жовтня1918р.про встановлення нічних лікарських чергувань. Передбачалося влаштувати пунктдля таких чергувань на Замості.
У період гетьманату міськесамоврядування чимало уваги приділяло і проблемам культурно-освітнього розвиткунаселення. Наприклад, міська дума на засіданні 14 вересня1918р.ухвалила рішення про створення шкільних рад, які керували б навчально-виховнимпроцесом у нижчих школах. До складу такої ради входило 5гласнихвід думи та 7 представників відспілки учителів. Функції ради зводились до розробки різних проектів з народноїосвіти, загального контролю над підвідомчими міському самоуправліннюнавчальними закладами, затвердження програм, визначення тривалості навчальногороку, розпорядку і тривалості навчального дня, визначення, переміщення ізвільнення учителів та завідувачів навчальних закладів, розгляду скарг на діїпедагогів та шкільної адміністрації тощо[25].
Важливе місце у системі тогочасноїосвіти займали також народні університети, метою яких було дати «найпотрібнішізнання більш широким колам і за вдвоє коротший термін». Вперше такийуніверситет було відкрито 5 жовтня1917р. у Києві. Наступного року вони діяли вже у Вінниці,Полтаві, Сумах та Чернігові, а в 1919 р.—вКам'янці-Подільському. До цих університетів приймалися бажаючі без вступнихіспитів. Щоправда, студентом міг стати лише той, хто мав освіту не меншупочаткової та віком старший 15 років.До того ж навчання було платним (50 крб.на місяць)[26].
Не меншого значення тогочаснекерівництво народної освіти надавало і збереженню культурно-історичної спадщининашого народу. Загалом, у 1918 р.Міністерство народної освіти асигнувало на збирання та охорону археологічнихпам'яток 3 млн.крб. За його ініціативою питання охорони пам'яток історіїта культури розглядалося і на засіданні Вінницької міської думи 14травня1918р.Тоді ж, після доповіді голови Подільського товариства охороникультурно-історичних пам'яток Ващенка (згадане Товариство мало в своємурозпорядженні різних архівних документів на 100 тис.крб..), а також грунтовних дебатів, дума постановила виділити для облаштуваннямайбутнього музею приміщення в Мурах[27]. Важливу роль устворенні музею відіграли члени вищезгаданого Товариства охорони культурно-історичнихпам'яток Поділля Г.В. Брілінґ, В.Ф. Коренєв, Ю.С. Александрович, О.А. Бодунген,О.С. Андреев, С.І. Слободянюк-Подолян та ін.
Щоправда, постанова думи від 14травня1918р.була скасована Кам'янець-подільським окружним судом 20жовтнятого ж року. У свою чергу, це рішення суду було оскаржене Вінницькою міськоюуправою у Державному Сенаті. Згодом до справи втрутилась Директорія УНР, яка усвоєму листі на адресу міського голови від 18 грудня1918р.зазначала: «Справа утворення у Вінниці музею є дуже важна, бо в сей моментбагато культурно-історичних пам'яток гине та вивозиться за границю». ТомуДиректорія наполягала, щоб «у найближчому засіданні думи в першу чергу поновитиранішу постанову думи про передачу Мурів зазначеному Товариству під музей,додержавши всі формальності з боку закону», а виписку з протоколу думи негайнонадіслати до Міністерства внутрішніх справ[28]. Слідом за цим 23січня1919р.Вінницька дума приймає нову постанову про музей. За нею Подільському товариствуохорони культурно-історичних пам'яток для організації музею повністюпередавалося приміщення в Мурах, за винятком Казанської церкви та квартирисвященика. Негайній передачі підлягали всі вільні кімнати верхнього поверху, арешта — непізніше 1травня1919р.Нижній поверх передавався Товариству в міру нагромадження історичного матеріалута розвитку музею.
Все ж наступні події привели до того, щомузей було відкрито лише у травні 1919 р.на приватній квартирі художника В.Ф. Коренева.
Окрім музейної справи, започатковуваласьі архівна. Ініціатором її творення на Поділлі виступило командування IIПодільськогокорпусу. Зокрема, згідно з наказом командира корпусу від 14 липня 1918 р. приштабі його помічника було сформовано окремий відділ для збору і сортуваннявійськово-історичного майна. 26 липня тимчасовий штат військово-історичноговідділу приступив до виконання своїх обов'язків, а у жовтні був затвердженийкомандиром корпусу Петром Ярошевичем. Головою військово-історичного відділу 31липня1918р.було призначено сотника Володимира Копилова, діловодом – ВолодимираКарловського, урядовцем — Марію Вікул. З 19вереснявідділ перебував у готелі «Пасаж» на Миколаївському проспекті.
Основним періодичним виданням цьогоперіоду у Вінниці була щоденна російськомовна газета «Слово Подолии», якапочала виходити з 15 травня1918р.Редактором її був О.П. Баранов. Зномера 89-го тимчасовим редактором призначено П.М. Ренненкампфа, а із 107-го — Г.М. Мантулу. Цього року вийшло також два номеригумористично-сатиричного журналу «Красный Смех». В йогопершому номері було вміщено 7 шаржівроботи художника Г. Розенблата. В другому(останньому номері журналу, який побачив світ у серпні 1918р„читачі зустріли на його сторінках віршований памфлет Ю.В. Радбіля «ЗасіданняМіської Думи», а також шаржі, літературні пародії тощо.
17 жовтня1918р.мешканці Вінниці в приміщенні Польського дому могли зустрітися із відомимпольським художником професором К. Кржижановським, який того ж дня читав лекціюна тему «Творчість Матейка». У Вінниці професор Кржижановський перебував непросто як гість: йому була доручена реставрація картин у католицькій церкві. Усебе на батьківщині гість був відомий не лише як художник, твори якоговиставлялись за кордоном, але й як драматург (його п'єса «Перелом» ставилась набагатьох європейських театральних сценах)[29].
Надзвичайно важливий вплив у цей час длязростання національної самосвідомості українців, підвищення їх освітнього такультурного рівня мала діяльність товариства «Просвіта» (у Вінниці воно виниклонавесні 1917 p.). Очолювавйого І.Ю. Озерянський. У 1918 р. цетовариство вже розгорнуло свою активну діяльність. Містилося воно в приміщенні Народногодому, мало свою бібліотеку, кінотеатр та утримувало їдальню для учнівукраїнської гімназії. Осередок «Просвіти» створили також лікарі і співробітникиВінницької психіатричної лікарні[30].
З вересня 1919 р.розпочалися заняття у Першій та Другій гімназіях «Просвіти», через два місяцівідкрилася просвітянська читальня. З ініціативи «Просвіти» в місті булостворено Союз українок і Спілку вчителів.
У ці важкі для культури часи в містідіяло декілька видавництв: при шкільному відділі Подільського губернськогоземства, потім відділі народної освіти Подільської губернської народної управи,кооперативне видавництво «Наука», Подільська філія Всеукраїнського державноговидавництва. Найбільше здобутків серед них мало видавництво Подільськоготовариства «Просвіта».
У місті виходили навчальні підручники йпосібники (К. Стеценко. Українська пісня в народній школі; С. Русова. Короткаісторія українського письменства; С Русова. Початковийпідручник французької мови та ін.), науково-популярна література, наукові праці(С. Іваницький, Ф. Шумлянський. Російсько-український словник: У 2-хт.), художні твори Т. Шевченка (двічі), І. Франка(тричі), Л. Мартовича, М. Старицького, С. Васильченка, зарубіжних письменниківв українських перекладах — Г.Х. Андерсена,П. Бомарше, А. Чехова, Г. Сенкевича.
На початкулипня 1918р. «Просвіта» спільно з Подільським товариством охороникультурно-історичних пам'яток організувала для слухачів учительських курсіввиставку українського народного мистецтва та кустарних промислів. І такікультурні заходи були непоодинокими. Наприклад, газета «Слово Подолии» за 26липнявмістила повідомлення про те, що вчителі народних училищ Вінницького, Літинськогота Летичівського повітів, які побували на місячних курсах українознавства, далидва концерти української пісні: один 21 липняв Народному домі, а другий 23 липняв Білому залі. У хорі нараховувалося 60 чоловік,диригував ним киянин Б. Левитський. Під час концертів лунали українські народніпісні, а також твори М. Лисенка, К. Стеценка,М. Леонтовича, О. Кошиця. Окрім аматорів хорового співу, в концерті в Біломузалі взяла також участь артистка Львівського оперного театру Любеч, яка своїмспівом зачарувала слухачів.
Прибуток від концерту пішов на підтримкухворих учителів та допомогу учням — дітямучителів, які її найбільше потребували[31].
Багатим і різноманітним на події вперіод гетьманату було також театральне і музичне життя міста. З числа багатьохмісцевих та заїжджих театральних колективів, які у цей період працювали уВінниці, варто відзначити насамперед українську трупу Павла Прохоровича, якапоставила на вінницькій сцені п'єси «Нещасне кохання» Манька, «Безталанна»Карпенка-Карого, «Чайка» Фокіна (за мотивами однойменної п'єси А.П. Чехова),«Глитай або ж павук» Кропивницького, «Лісова квітка» Яновської. З великимуспіхом у цих п'єсах виступали актори Ганна Олексієнко, Кушнарьова, Мельник,Левицький та інші[32].
Варто відзначити також вдалий виступ 4серпня1918р. в саду польського товариства «Спуйня» відомої співачкиСаріуш-Вількошевської за участю скрипаля Бельфора. За відгуками критиків, цяспівачка, «володарка прекрасного і сильного голосу (сопрано) з дуже доброюшколою», перейняла «всі особливості правильної італійської школи». Того ж дняна сцені міського театру польське товариство-любителів драматичного мистецтвапоставило п'єсу М. Балуцького «Радники пана радника», сатиричну комедію, в якійавтор висміював тогочасне суспільно-політичне життя.
Не пройшов непоміченим серед сучасниківі виступ З серпня в театрі «Уранія» в літньому саду Королівської угорськоїфронтової трупи під керівництвом Детідера Івані. Публіці особливо сподобавсяводевіль «Двоє друзів», чардаш у виконанніАні Елекі. У перерві між виступами грав струнний оркестр 309гонведськогопіхотного полку. Окрім того, варто відзначити гастролі з 9 серпня артистівкиївського театру Кручиніна. їхній виступ у Вінниці розпочався в Літньомутеатрі із показу комедії Сабурова «Нічна жінка». Одночасно з ними виступалиартисти театру «Інтермедія». У концертному відділенні виступив відомийвиконавець циганських романсів В.Д. Шумський.
Великим успіхом у слухачів користувавсяі концерт 2 серпня в міському театрі відомого баса Цесевича, який виконувавтвори найрізноманітнішого жанру: баладу Мефістофеля з опери «Фауст», романсЧайковского «Осінь», рахманіновський «Христос Воскрес», російську народну пісню«Калістратушка» та твір українською мовою «Гетьмани». Разом із Цесевичемвиступала також оперна співачка Савченко, яка виконала романси Чайковського іГріга, а також арію з «Ромео та Джульєтти» і «Підсніжник» Мусоргського.
30 серпня 1918 р. в Білому залі міськоїдуми відбувся вечір російського романсу за участю відомої петроградськоїспівачки, головної організаторки загальнодоступних концертів знаменитогооркестру графа А.Д. Шереметьева М. Тобук-Черкас (Кривецької).
З 12 по 20 жовтня 1918 р. у Вінницігастролювала Американська єврейська трупа, яка на сцені міського театрупоставила оперету «М-ль Гопля», п'єси «Ханче в Америці», «Брехунець (ДжекелеБлоффер)», «Пупсик», «Єврейський король Лір», «Дер Американер» та інші.
Все ж вінницьких слухачів приваблювалинасамперед кращі твори у виконанні місцевих митців. Так, вечір українськоїпісні, який проводив місцевий хор під керівництвом Я. Бартка 14 жовтня 1918 р.у Білому залі думи, зібрав повний зал публіки На концерті хор виконав твори«Сійтеся, квіти» К. Стеценка, «Коломийка», «Козаченьку, куди йдеш?» М. Лисенката цілий ряд інших[33].
У період гетьманату у Вінниці існувавтакож свій кінематограф. Щоправда, на цей час у місті залишились лише тривеликі кінотеатри: «Експрес», «Патеграф» та «Ампір». Певне пожвавлення у життямісцевих любителів кіно вніс театральний діяч В. Й. Снарський. 13жовтня1918р.він відкрив у Вінниці власну кіностудію (того ж дня у ній розпочалися вступніекзамени). Для читання лекцій у студії В. Снарський мав намір запросити такихвідомих майстрів екрану, як В. Холодна, М. Горячева, В.Максимов, В. Полонський та О. Руніч.[34] Кіностудія В. Снарськогорозпочала зйомки міста та його околиць. Відзнята стрічка демонструвалася унашому місті з 17 жовтня 1918 р.
На початку листопада 1918 р. певнаекономічна стабілізація та культурне піднесення в країні змінюютьсязагостренням внутрішньополітичної обстановки. У цей час значно посилюєтьсяповстанський рух (досить часто інспірований більшовиками) протиавстро-угорських та німецьких військ. В останніх під впливом звісток прореволюцію в Німеччині відбуваються сильні заворушення (зокрема, це стосуєтьсяЖмеринки, де 7 листопада повстали частини 7-ї угорської дивізії). А вже з 11листопада, після укладення Німеччиною перемир'я з державами Антанти,розпочинається виведення окупаційних військ з України. Ця подія значнопришвидшила падіння гетьманського режиму, яким були невдоволені і більшовики, іпредставники українських національних партій.
Особливо поширилося невдоволенняполітикою гетьмана після підписання ним 14 листопада1918р.Федеративної грамоти, яка передбачала утворення федерації України знебільшовицькою Російською державою. Центром усіх опозиційних антигетьманськихсил стає Український Національний Союз, який з 18 вересня1918р.очолював В. К. Винниченко. Філія цього Союзу існувала з жовтня 1918р.й у Вінниці. До її складу увійшли селянська спілка, партії соціалістів-револоціонерів,соціал-демократів, соціалістів-федералістів, міська учительська спілка,Просвіта, повітове земство, повітова шкільна рада, повітова учительська спілка,Подільський союз кредитних товариств і Подільський союз споживчих товариств[35].Президію Вінницької філії УНС очолював О.Ц. Базилевич, її членами також були Ю.О.Щириця, В.С. Мачушенко, П.П. Відибіда та П.Ц. Журавель.
13 листопадана своєму таємному зібранні в Києві лідери УНС створили Директорію —колективнийорган, який мав керувати повстанням проти гетьмана (очолив її відомийписьменник та громадський діяч В.К. Винниченко). На заклик Директоріїантигетьманське повстання розпочалося 15 листопада1918p., aчерезмісяць (14грудня1918р.)гетьман П. Скоропадський добровільно зрікся влади і вирушив на вигнання до Німеччини.

Розділ ІІ.Перебування Директорії у Вінниці
 УВінниці, на відміну від ряду інших міст, перехід влади від гетьманської дореспубліканської адміністрації був безкровним. Зокрема, вранці 19 листопада1918 р. міський голова А.Р. Фанстіль отримав повідомлення від представниківВінницької філії Українського Національного Союзу про те, що вона, вітаючиутворену Директорію УНР, перебирає від її імені всю владу на Поділлі у своїруки аж до призначення нею відповідної адміністрації. Першим пунктом свогонаказу Вінницька філія УНС повідомляла, що адміністративну владу в губерніях таповітах повинні тимчасово взяти колишні комісари Центральної Ради, а де їхнемає — голови демократичних народних (земських) управ або їхні заступники. Внаступних пунктах наказу йшлося про відновлення розпущених гетьманським урядомземських та міських установ, а також про заборону грабунків мирного населення івійськових складів та недопущення єврейських погромів[36].
Безперечно, що до такого розвитку подійспричинилася позиція командира IIПодільськогокорпусу генерала Петра Ярошевича, який 20 листопада1918р.оголосив про свій перехід на бік Директорії. 25 листопадавін же телеграфував, що «вся влада в Подільській губернії перейшла до рукДиректорії».
Відповідно до нових політичних змінгубернський староста С. Кисельов передав свій пост губернському комісару. Вкінці листопада на цій посаді згадується Богуславський, а з грудня —Г.К. Степура. Вінницьким повітовим комісаром стає колишнійчлен Центральної Ради І.П. Рижій, якого 4 грудня 1918 р. замінив судовийслідчий Є.П. Теравський. У Вінницівідновлюють свою роботу органи міського самоврядування.
Таким чином, Вінниця з околицями сталапершим краєм в Україні, звільненим від гетьманців. Ось чому саме сюди в кінцілистопада 1918 р. перебираєтьсяДиректорія для подальшої боротьби за Київ. Поруч із Директорією, як свідчить В,Винниченко, «з перших днів повстання функціонувала у Вінниці Тимчасова РадаЗавідуючих державними справами без виразних конституційних прав і обов'язків;це був примітивний дорадчий орган Директорії в усіх справах державно-адміністративногожиття. З виїздом Директорії з Вінниці Тимчасова Рада Завідуючих автоматичноприпинила свою діяльність»[37]. По суті, це бувтимчасовий уряд України, який діяв в умовах воєнного стану. До речі, одним зкерівників цього органу був лектор Вінницького учительського інституту Ю.О.Щириця, який з 7 по 30 грудня 1918р.завідував у ньому відділом освіти.
Офіційним органом Директорії була газета«Вістник Української Народньої Республіки», яка виходила у Вінниці з 17 грудня1918 р. її першим редактором був завідуючий інформаційним бюро при ДиректоріїУНР Гризодуб. Спочатку газета друкувалась у Вінниці, а згодом, з червня 1919р., в Кам'янці-Подільському.
Ще одним важливим офіційним виданнямцього періоду була щоденна газета «Республіканські вісті», орган Вінницькоїфілії УНС. Перший номер цієї газети побачив світ 29 листопада1918р.
Антигетьманський переворот викликав дожиття і появу такої газети, як «Свободное слово»(грудень 1918 p.).Цюгазету випускав видавничий кооператив «Логос».
На першому етапі своєї діяльностіДиректорія постановою від 9 грудня1918р.поновила ряд законів Центральної Ради: про національно-персональну автономію,земельну реформу, 8-годинний робочий день, профспілки. Водночас вона скасувалазакони Гетьманату в тих пунктах, які, на думку Директорії, були «направленіпроти інтересів трудових класів і шкідливих для всього громадянства».
Важливою подією у житті міста цьогоперіоду була Державна нарада УНР (12-14 грудня1918р.)за участю Директорії, представників політичних партій та громадськихорганізацій, що входили до Українського Національного Союзу [38].На нараді обговорювалися важливі питання державного та соціально-економічногобудівництва, пов'язані зі встановленням в Україні нової форми правління.
14 грудня 1918 р. гетьман П.Скоропадський зрікається влади, і Директорія 19 грудня того ж року офіційнопереїздить з Вінниці до Києва Однак напередодні зайняття останньогобільшовицькими військами (5 лютого 1919 р.) Директорія знову повертається доВінниці. Сталося це 2 лютого1919р.[39]
Таким чином, Вінниця на деякий час стаєстолицею України у повному розумінні цього слова. Більшість міністерств у ній,а також керівництво Директорії, розташувалися в найошатнішій та найкомфортнішійбудівлі того часу — модерновому готелі «Савой» (нині «Україна»), а державнаканцелярія — на вулиці Б. Хмельницького, 12 (нині — вулиця Козицького).
Окрім «Савою», міністерства такожрозміщувалися в готелях «Франсуа», «Бель-Вю», «Палас», «Континенталь», «ГрандОтель», в Учительському інституті, приміщенні міської управи, будинковіокружного суду, 1-й і 2-й жіночих гімназіях, римо-католицькому костьолі,комерційній школі та в приватних помешканнях[40].
Робочий день у міністерствах тривав з 9години ранку до 3 опівдні, проте досить часто засідання кабінету міністрівпроходили від 18 до 24,ато і до половини першої ночі.
До речі, серед тогочасних урядовців булонемало і вихідців з нашого краю. Скажімо, заступником міністра фінансів булопризначено П. П. Відибіду, уродженця села Стрільчинці нинішнього Немирівськогорайону (згодом, в еміграції, він очолював УАПЦ в екзилі). Ще один мешканецьВінниці, галичанин Володимир Лотоцький, займав посаду керуючого справамиДиректорії.
За час з 2 лютогопо 6березня1919р.Директорія прийняла низку законів та постанов. Серед них низкузагальнодержавного значення: про Статут «Всеукраїнського Союзу Земств (НароднихРад)»; тимчасовий закон про порядок внесення й затвердження законів в УНР;закон про тимчасові правила польового контролю, постанова про заснування приДиректорії УНР фонду для видавання грошових допомог та інші[41].
Окрім вищеназваних загальнодержавнихзаконів, цілий ряд їх видавався по різних міністерствах. Скажімо, поміністерству військових справ було прийнято: закони про мобілізацію старшин таурядовців-учителів; про достроковий призов до виконання військової повинностінароджених в 1900 p.,щомають освіту, про утворення посади Наказного Отамана Народної Республіканськоїармії (призначено О. Грекова. — К. 3.) тапро обсяг прав і обов'язків Головного Отамана, Наказного Отамана та військовогоміністра, про штати тимчасової школи для підготовки старшин при 2-муПодільськомукорпусі та про асигнування коштів на її утримання; про мобілізацію всіхнародних учителів[42].
Важливі документи були прийняті уВінниці і міністерством юстиції: закони про вибори та призначення мировихсуддів; про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР.
28 лютоговийшов закон міністерства внутрішніх справ — проутворення коша охорони республіканського ладу.
Не менш важливе значення мали й закониміністерств народного господарства і народного здоров'я та опікування[43].
І, нарешті, чимало законів та постановвийшло у Вінниці в галузі народної освіти та культури: про українські написи накінематографічних фільмах в УНР, про заснування в усіх вищих школах УНР лектуриукраїнської мови, про право Київського та Кам'янець-Подільського ДержавнихУкраїнських Університетів проводити іспити на степені магістра та доктора, проуправління освітою в УНР[44].
Взагалі, уряд УНР навіть у найважчі длядержави моменти не забував про проблеми духовного та культурно-освітньоговідродження нації. Про це свідчать ще й такі факти. На потреби освіти на 1919рікбуло асигновано б млн гривень.Крім цього, виділялося 45 тисяч гривень одноразової допомоги на утриманняремісничих шкіл Поділля.
Значні кошти виділяв уряд УНР і напотреби бібліотек. Зокрема, на облаштування українських бібліотек приучительських семінаріях та інститутах було виділено на поточний рік 610 тисячкрб.
Чималі кошти для видання книжок отримувалиі регіональні товариства «Просвіта» (наприклад, Кам'янець-Подільськапросвітницька організація отримала 500 тис. крб..). Щорічна допомога в розмірі5 тис. гривень виділялася Подільському церковному історико-археологічномутовариству (до 1919 року випустило 12 томів своїх «Трудів»), а також Товариствуприрододосліджувачів, яке очолював професор Петро Бучинський (за б років свогоіснування це товариство видало 4 томи «Записок» та «Бібліографію Поділля»).Крім цього, у Вінниці була прийнята постанова про виділення 300тисячкарбованців на придбання окремих приватних архівів та документів.
Уряд УНР попри різні труднощі в мірусвоїх сил та можливостей надавав також допомогу українцям по другий бік Збручу.Зокрема, 14 лютого 1919 р. він виділив 22 млн. гривень на допомогу культурниморганізаціям Галичини, 9 тисяч 200 карбованців було надано на 4 місяціпедагогічному колективу Холмської духовної колегії[45].
Не забував уряд УНР І про соціальне забезпеченнячленів сімей видатних діячів української науки та культури. Так, наприклад,вдові відомого українського вченого Федора Вовка було призначено щорічну пенсіюв розмірі 2400 крб. Таку ж пенсіюпризначено і Варварі Житецькій, дружині визначного громадського діяча,вченого-філолога і педагога Павла Житецького.
У Вінниці відбувалися і важливі події вгалузі як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Зокрема, 9 лютого 1919 р. ЦКУСДРП у Вінниці прийняв рішення відкликати своїх представників з Уряду та Директорії«з огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі». Такимчином, після відставки В. Винниченка та його від'їзду за кордон посада головиДиректорії залишалася вакантною до 9 травня1919 р. Обов'язки голови Директорії за чергою виконуваливсі її члени, проте провину роль серед них відігравав Головний Отаман СимонПетлюра, майбутній одноосібний керівник Директорії. 11лютого1919р.він пише заяву про вихід з рядів УСДРП, проте у відставку не йде. Подібний крокмотивувався необхідністю об'єднання всіх державотворчих сил на благобатьківщини, а також припинення внутрішньопартійних чвар та амбіцій, якірозколювали українське суспільство[46].
13 лютого1919р. у Вінниці було сформовано новий склад Ради НароднихМіністрів на чолі із С. Остапенком. Новий уряд, на відіміну від кабінету В.Чехівського, був більш правим. До його складу входили такі відомі українськідіячі: О. Шаповал — міністр військових справ, Г. Чижевський — міністр внутрішніхсправ, С. Федак — міністр фінансів, І. Фещенко-Чопівський — міністр народногогосподарства, Є. Архипенко міністр земельних справ, К. Мацієвич — міністрзакордонних справ, Д. Маркович — міністр юстиції, П. Пилипчук — міністршляхів, І. Огієнко — N'.nicrpосвіти, І. Липа — міністр культів, О. Корчак-Чепурківський — міністр народногоздоров'я, М. Білінський — міністр морських справ, А. Ревуцький — міністрєврейських справ, Й. Назарук — міністр у справах преси та інформації, Д.Симонів — державний контролер, М. Корейський — державний секретар[47].
10 лютого1919р.Директорія у Вінниці вирішує перервати переговори з РНКРСФРР, оскільки вони через позицію московськоїсторони не були конструктивними[48]. До того ж, у цей часзначно активізується і своя «п'ята колона» в особі місцевих більшовиків.Останні планували в ніч з 14 на15лютого1919р.підняти збройне повстання проти режиму Директорії. Однак українськійконтррозвідці вдалося попередити цей виступ, заарештувавши 14 лютого керівниківповстання (Я.П. Тимощук, Зель та ін.). Деяких із них було розстріляно наЛітинському шосе.
У пошуках союзників у боротьбі змосковсько-більшовицькою агресією Директорія 17 лютогоприймає Декларацію до урядів країн Антанти та США зпроханням про допомогу. Однак останніх не влаштовувала соціалістична політикаукраїнського керівництва, до того ж вони вже зробили ставку на російськихприбічників «єдиної та неділимої».
У цих умовах особливого значеннянабувала консолідація усіх патріотичних сил. Значну роль у її забезпеченнівідігравало пресове державне бюро пропаганди, створене за постановою РадиНародних Міністрів УНР від 2424лютого1919р.Цю ж мету переслідував і Трудовий конгрес — представницькийорган (до його складу входило 350 делегатівзі всієї України) з контрольними функціями над Радою Народних Міністрів.Конгрес, гаслом якого була «Оборона державності», виступив із зверненням донароду та армії про підтримку Директорії [49].
Питанням оборони республіки була присвяченаі Державна нарада УНР за участю членів Директорії, уряду, комісій Трудовогоконгресу, представників політичних партій і громадських організацій, якавідбулась у Вінниці 5 березня 1919р.Проте змінити ситуацію на краще вона не змогла. До того ж, під впливомбільшовицької пропаганди у військових частинах з'явилися ознаки розкладу.Зокрема, у Вінниці солдати 9-го Республіканськогополку відмовилися підкорятись наказам Директорії. Крім цього, 5березнярозбіглися солдати 55-го піхотного полку, а частина 59-го полку знищила своїхстаршин і відмовилася наступати на ворога. 8 березнябув обеззброєний за бунт 60-й полк, це саме сталося з частиною 53-го полку.
У цих умовах Директорія 6 березня 1919р.залишає Вінницю і переїздить до Жмеринки, а згодом —доПроскурова (12 березня). Невдовзі доВінниці (18 березня 1919 р.) вриваються Богунський і Таращанський полки зіскладу 1-ї Української радянської дивізії, якою командував Микола Щорс. Тутрозташувавсяштаб його дивізії та Подільський губком КП(б)У.
Після встановлення 18березнясвоєї влади у Вінниці більшовики вживають для її зміцнення цілий рядорганізаційних заходів. Насамперед, того ж дня було створено міський ревком,який невдовзі реорганізували у Подільський військово-революційний комітет (приостанньому існували відділи: земельний, праці, охорони здоров'я, юстиції,освіти та ін.). Згодом було проведено вибори до міської ради. До складу їївиконкому обрали більшовиків: Г.А Біллера, Фенглера, Карабчука, О.В. Снєгова(Фалікзона), Спектора, Головатенка, Журавльова, Анфіногенського та ін. Всередині квітня 1919 р.виконком міської ради розпочав виконувати свої обов'язки, його головою 14квітня1919р.обрано Власюка. Через кілька днів міський виконком також узяв на себе функціїПодільського губвиконкому. 28 квітня 1919 p.,після кооптації від більшовицької фракції головою Подільського губвиконкомуобрано М.П. Тарногродського.
Одночасно виникають і репресивні органи.У квітні 1919 р. було утвореноПодільський губернський революційний трибунал, який очолив Є. Філіппов (Едельштейн),а з 27травня-В.Красноленський. Ще раніше було створено Подільську губернську надзвичайнукомісію для боротьби з контрреволюцією та спекуляцією (20 березня 1919 p.).Очолив її Г. А. Біллер. Згадані каральні органи в червні 1919 р. розкрили«шпигунсько-диверсійну» групу, яка базувалася в нідерландському консульстві уВінниці. П'ятеро його співробітників, заарештованих ще 5 травня, булирозстріляні за вироком голови слідчої комісії Подільського губернськогоревтрибуналу М. Максимовича. Усі вони належали до Союзу хліборобів-власників.
Все ж маховик більшовицьких репресій,який тількино починав розкручуватись, зачіпав здебільшого представниківнаціональне свідомого українства. Так, 12 квітня 1919 р. було заарештовановикладача фізики Вінницького учительського інституту, колишнього товаришаміністра народної освіти та Подільського губернського комісара освіти Ю.О.Щирицю (1880—1919)іВ.В. Боржковського (1864—1919), етнографа,фольклориста, історика і статистика, вінницького повітового комісара добиЦентральної Ради. Обох їх, серед багатьох інших активних українських діячів,було розстріляно у Києві 1 червня 1919 р[50].
Окрім губчека, у травні 1919р.також було створено Подільську губернську комсомольську організацію (7травня).Тоді ж (8-10травня)уперше відбулась легально IIIПодільськаконференція КП(б) У. На ній було обрано новий склад губкому КП(б)У, який очоливМ.П. Тарногродський[51].
Розпочинають також відбудовуватися тавипускати продукцію промислові підприємства міста (суперфосфатний та насіннєвийзаводи, механічні майстерні та ін.). Однією з перших (ще у березні 1919 р.)приступила до роботи взуттєва фабрика «Ястреб», яка перебувала у розпорядженні Українськоїрадянської дивізії.
Про важливе значення тогочасної Вінниціяк значного промислового центр, України свідчить і той факт, що сюди в кінцічервня 1919 р. з інспекційною поїздкою прибув голова ЦВК Рад України Г. І. Петровський.
У цей же період для організації тарегулювання роботи промисловості губернії у Вінниці створюється Подільськагубернська рада народного господарства. Певні зрушення спостерігаються також Ів галузі освіти та культури. Усі школи перетворюються на трудові, а керівництвоними та учительським інститутом переходить до педагогічних сад. Одночасностворюються відділи народної освіти пси губернському та повітових ревкомах.
У червні 1919 р.у Вінниці при губвідділі народної освіти була створена комісія для організаціїприродничо-історичного музею. Влітку того ж року музей почав працювати.
Ідеологічним речником нової влади в цейчас служила газета «Подольский Коммунист», органПодільського губкому та міськкому більшовицької партії. Перший номер її побачивсвіт 28березня1919р.
Досить швидко нова влада своїми діямивикликала розчарування та обурення у значної більшості населення Поділля. Увідповідь на політику реквізицій та викачування продовольства і сировини,репресивні заходи щодо невдоволених «совєтською владою» та національно свідомихукраїнців усе Поділля невдовзі вкривається широкою мережею антибільшовицькихповстанських загонів. Зокрема, навесні 1919 p.велике селянське повстання, яке очолював мешканець села Хижинці Ю.І. Зеленько,спалахнуло у приміських селах (Хижинці, Лука-Мелешківська, Писарівка, Сокиринці,Яришівка та ін.)[52]. Але найбільше клопотівбільшовицькій владі завдавав отаман Я.М. Шепель (1896-1921), загін якогобазувався у Літинському повіті. Починаючи з травня і закінчуючи серпнем 1919p., загониШепеля вели запеклі бої за губернський центр — містоВінницю. Особливо інтенсивними були бої 21—23 травня1919р.Повстанцям вдалося захопити Слов'янку — одиніз районів міста. У бою з повстанцями 23 травня1919р.загинув член губпарткому, голова Подільського губревтрибуналу Є. Едельштейн. 20-24червня1919р.бої велися в районі Пироговської вулиці, Садків, Польського цвинтаря. Штурмміста у цей час вели об'єднані сили Шепеля, Волинця, Саранчі, Тищенка. Однакчервоним, попередженим про виступ повстанців колишнім царським полковникомМаковським, вдалося відбитися. Втративши близько 500 чоловік,повстанці відступили[53].
У червні та на початку липня 1919р.для більшовиків на Поділлі знову склалося вкрай, загрозливе становище. У цейчас загони Директорії переходять у наступ, звільнивши від ворогаКам'янець-Подільський, Проскурів, Жмеринку та інші міста і села Поділля. ІзЖмеринки наступальною операцією українського війська керує С. Петлюра.Здавалося б, ще зусилля — і Вінниця опиниться в українських руках (в ніч на 5липня 1919 р. загони Армії УНР були вже за 12 км. від міста). Однак більшовикам вдалося тоді переламати ситуацію на фронті на свою користь.Червоний нарком у військових справах УСРР М. Подвойський, терміново прибувши доВінниці, розгортає контрнаступ. У запеклих боях частини Армії УНР втрачаютьважливі станції — Гнівань,Браїлів, а 7 липня —Жмеринку.Під владою Директорії фактично залишаються Кам'янецький повіт та частинаПроскурівського, Летичівського і Новоушицького повітів[54].Проте після переходу Збручу 16—17 липня 49-тисяч-ною Українською ГалицькоюАрмією та її об'єднання з Наддніпрянською Армією УНР ситуація для українцівзмінилася на краще. До того ж, значно посилюється масовий повстанськийселянський рух. Усе це викликало велику паніку та розгубленість в рядахбільшовицького керівництва, про що, зокрема, свідчить повідомлення М.Тарногродського в ЦК КП(б)У від 15 липня 1919 року: «З наближеннямпетлюрівського фронту до Вінниці посилився повстанський рух у східній частинігубернії, тепер у північній частині Вінницького І Брацлавського повітівоперують банди Тютюнника та григор'євці, що прорвалися з Київської губернії, вЛітинському — Шепель, а в Гайсинському, Ольгопільському, Балтському — Волинець… Становище набирає більш критичного характеру, ніж у травні… Вусій губернії радянську, партійну і військову організацію зруйновано, а виняток— одна Вінниця. Продовольча криза доходить до крайніх меж… Здійснити заготівліна території, вкритій повстанськими бандами, без надійної збройної силинеможливо [55].
Таким чином, наприкінці липня 1919р.об'єднана українська армія при підтримці повстанців знову переходить в успішнийнаступ, метою якого був Київ.
Під час цього наступу Вінниця 10 серпня1919 р. була звільнена від більшовиків. Цій події передували запеклі бої заЖмеринку, в яких брали участь І і III.корпуси УГА, Запорозька група полковника В. Сальського (загальне командуванняз'єднанням здійснював командант IIIкорпусу генерал-четар А. Кравс), а також група Ю. Тютюнника (куди також входилиЗапорозька Січ отамана Ю. Божка і повстанський загін Я. Шепеля). Післязахоплення Жмеринки бригади І корпусу УГА (командант —полковникО. Микитка) повернули на Вінницю, а дивізії Тютюнника на південний схід і 10серпнявийшли на лінію річки Буг. Тим часом, передові загони Запорозької групи ще 9серпнязайняли північні околиці Вінниці, звідки на світанку наступного дня вдарили побільшовицькому гарнізону. Однак більшовикам, підсиленим загонами, що вирвалисьіз Жмеринки, вдалося відбити перший натиск запорожців. Все ж пополудні задопомогою 10-ї бригади УГА, що наступала з півдня, частини Армії УНР здобуваютьмісто [56].
У боях за Вінницю не обійшлося безжертв. Зокрема, 10 серпнясмертю героя загинув державний інспектор 3-го гайдамацькогополку Козловський, який обороняв залізничний вокзал від наступаючих з бокуЖмеринки більшовиків. Разом з кількома артилеристами він проник на панцирник«Таращанець» і відкрив вогонь по іншому ворожому панцирнику, який відступав наГнівань. Згодом, під час тимчасового відступу від вокзалу Козловський бувпоранений кулею і упав з коня, отримавши ще й удар шаблею. Поховано йогоу Вінниці на місцевому цвинтарі[57].
Під час визволення Вінниці загинув такожполковник М. Олександрович, уродженець с. Лопушне теперішнього Кременецького районуТернопільської області.
Частина полеглих вояків Армії УНР, якізагинули під час визволення міста, а також померли згодом від тифу та іншиххвороб, була похована на парафіяльному кладовищі Цвинтарної церкви. Про їхніімена можна дізнатися із метричної книги цієї церкви за 1919 рік [58], а також зі спогадів учасників тих подій. Ось як про цю трагедію пише І.Вислоцький: «Перон був завалений хворими, котрі тулилися один до одного, щобзігрітися хоч трохи. На грудях одного лежала голова другого, а на цьому ногитретього. Часом лише виривався глибокий, розпучливий стогін — або маячіння увисокій гарячці — з цих сплетених куп і ще живих, конаючих і мертвих. Це плямистийтиф — він перемагав Українську Галицьку Армію і виривав сотнями свої жертви.УГА конала...
На двірець заїжджали дедалі частішепоїзди з новими хворими. Часто заки такий поїзд доїхав до Винниці, то санітарилежали вже з високою гарячкою, разом з тими, що їм мали служити поміччю. Тут уВінниці була Начальна Команда. Лікарів було мало, ліків зовсім не було…Померлих виносили до близьких шоп і клали їх на землю. Коли не стало місця надолівці, тоді клали другу верству на неживих, вже від морозу закостенілих,відтак третю і т. д. цілі стоси покійників. Живі ходили вже байдужі. Завтра абопіслязавтра їх міг скосити тиф, і чекала їх тоді та сама доля —смерть»[59].
Безперечно, кількість жертв, понесенихукраїнцями, була значно більшою, однак через брак джерел ми не можемовстановити точну кількість полеглих під час визволення Вінниці козаків тастаршин Армії УНР. Так само вимагає уважного розгляду І дослідження проблемамасових політичних репресій та страт мирного цивільного населення, що йогочинила окупаційна російсько-більшовицька влада. Причому її злочини булинастільки кричущі, що одразу ж після визволення Вінниці була створенаспеціальна комісія по розкопках і похованню вбитих більшовиками громадян (доречі, задовго до відомих розкопок жертв комуністичного терору в парку ім. Горького).Очоливкомісію полковник М. Дорошкевич, який брав участь у визволенні Вінниці відбільшовиків. Окрім нього, до складу комісії входили представник від міськогосамоврядування, декілька членів громадських організацій та лікарів, і секретар,місцевий журналіст П. Петропавловський[60].
Ще перед початком роботи комісії намогилах закатованих громадян, що знаходилися в лісі Грохольського за садомТолстого (нині — мікрорайон П'ятничани), побував кореспондент вінницькоїпросвітянської газети «Шлях», який був вражений від побаченої картини: «Страшнемісце! — писав він у номері за 15 серпня 1919 р. — Людезвірі, які вбивали збройноюрукою беззбройних, зв'язаних своїх політичних супротивників, не взяли навіть насебе святого обов'язку викопувати могили; трупи просто скидали у ями в лісі ізасипали зверху землею»[61].
Ще гнітючіше враження на присутніх справилирозкопки великої могили біля насіннєвого заводу, які проводилися 18серпня1919р.Варто зазначити, що знайдені в могилах люди були жертвами Сорокінськогокарального загону, який в ніч з 9 на10червня1919р.проводив у Вінниці масові розстріли[62]. Серед розстріляних булаціла група відомих подільських кооператорів, співробітників ПодільськогоСоюзбанку[63].
У наступні дні розкопки жертвмосковсько-більшовицького терору продовжилися.
Слід також відзначити, що під час своговідступу з Вінниці 9 серпня 1919 р. більшовики вивезли із собою чималоарештованих українців. 12 серпня1919р.12зних розстріляли на ст. Козятин, де 24 і25серпнятого ж року також проводилися розкопки.
Окрім людських жертв, Вінниця зазнала іважких матеріальних втрат. Зокрема, 15 серпня1919р.правління Подільського Союзбанку повідомляло міністра народного господарстваУНР про те, що більшовики пограбували Союзбанк на суму понад 3млн. крб., а з відділеннями в Інших містах —на5 млн. 224 тис. крб. Вони ж забрали готівку з каси міського самоврядування,бухгалтерські документи, канцелярське майно, запас продуктів зі складів тощо.При цьому вивезена більшовиками міська каса, що складала готівкою 259964крб.82коп.
Після зайняття Вінниці українськимичастинами більшовицькі сили, зокрема Вінницький комуністичний батальйон, зоборонними боями відступали на Київ. Однак під Калинівкою вони булирозгромлені. Серед убитих виявився і секретар Вінницького міськкому КП(б)У М.Ф.Гойхер. Ще один більшовицький ватажок, член президії Подільського губвиконкомута голова революційної слідчої комісії при Подільському губернськомуреволюційному трибуналі М.М. Максимович (1897—1919) потрапив до полону, авідтак постав перед українським правосуддям (юридичний захист його здійснювалиприсяжні повірені І.Я. Слуцький та Ю.В. Радбіль). До речі, у справедливості таоб'єктивності українського суду міг переконатися і сам підсудний, який заявив:«Коли я йшов не фронт, я був певен, що як попаду до українців — живимне залишусь. Але сталось інакше, в цьому я трохи переконався на собі»[64].Після тривалого і всебічного розгляду справи Максимович, як один із головнихпровідників червоного терору у Вінниці, був засуджений до смертної кари. Протерозстріляний тоді М. Максимович не був, оскільки отримав помилування відГоловного Отамана Армії УНР та голови Директорії С. В. Петлюри. Розстрілялийого наприкінці 1919 р. денікінці.
Тим часом у місті, яке зазнало чимало лихавід військових дій та більшовицьких соціальних експериментів, поступовоналагоджувалося мирне життя. Відновлює свою діяльність Вінницька міська управа(голова — А.Р. Фанстіль), яка востаннє збиралася ще 18 березня 1919 року,відбулося перше засідання Вінницької повітової народної управи. Виконуючимобов'язки Вінницького повітового комісара було призначено колишнього судовогослідчого О.М. Браїловського (невдовзі його замінив Є.П. Теравський),комендантом міста Вінниці — старшину Добрянського, Вінницьким повітовимвійськовим начальником — полковника Борейка, і, нарешті начальником міськоїміліції став Г.Б. Червінський. Невдовзі, 18 серпня 1919 р., на своє засіданнязбирається і Вінницька міська дума (голова — І.Я. Слуцький), яка найпершевшанувала пам'ять розстріляних більшовиками гласних В.В. Боржковського та Ю.О.Щириці.
Певна стабілізація внутрішньополітичногостановища у місті пожвавила і діяльність партій національно-державницькогоспрямування. Так, на зборах 17 серпня1919р.було відновлено Вінницьку організацію УСДРП та обрано її керівні органи.Головою комітету організації УСДРП обрано відомого літератора, колишнього членаЦентральної Ради В.С. Дудича, секретарем — кооператората поета В.В. Максимця. 7—9 вересня у вінницькому готелі «Савой» відбуласяконференція УПСР[65].
31 серпня 1919 р. в приміщенні«Просвіти» відбулись загальні збори Вінницької організації УСДРП. На нихвиступив інструктор ЦК партіїО. Лола, який наголосив, що «робітничі партії, які ведуть боротьбу засамовизначення націй, не можуть бути проти самостійності українського народу».В галузі державного будівництва оратор вказав на необхідність якнайшвидшоїперебудови народного господарства в напрямку націоналізації найбільших галузейпромисловості та реалізації Земельного закону Директорії. Наступні збориВінницької організації УСДРП (8 вересня 1919 р.) прийняли рішення про створенняУкраїнського демократичного союзу (об'єднання всіх соціалістичних партійУкраїни без різниці національностей) та відновлення діяльності робітничогоклубу.
Варто відзначити, що ідея об'єднанняусіх державницьких сил обговорювалася ще 26 серпня 1919 р. в приміщенніСоюзбанку на нараді представників українських партій і громадських організацій.На нараді було утворено тимчасову президію майбутнього об'єднання, до якоїувійшли В.С. Мачушенко, В.С. Дудич, В.С Богуслзвський, В.П. Козак і О.Ф.Морський. На першому засіданні президії 28 серпня 1919 р. вирішено датипредставництво у Союзі українським соціал-революціонерам, соціал-демократам,соціал-федералістам, соціал-самостійникам, селянській спілці — по 3представники від партії; товариству «Просвіта», повітовому земству,учительській спілці, кредитовій кооперації, споживчій і сільськогосподарській —по 2 представники[66].
На установчих зборах нового об'єднання(3, 17 і 20 вересня 1919 p.),яке дістало назву Український демократичний союз, було прийнято його програму,статут та обрано керівні органи. У програмі, зокрема, наголошувалось, що Союзмає своїм завданням «об'єднання всіх дійсно демократичних сил на територіїУкраїни для захисту інтересів трудового народу», «боротьбу за широкі соціальніреформи по програмі minimumсоціалістичних партій», «боротьбу за зміцнення і поширення в етнографічнихмежах суверенної Укр. Народньої Республіки»; тощо. До складу президії УДСувійшли: голова В.С. «Дудич, заступник голови Базилевич, секретар Лола ічлени Тустановський і Рехліс. Майже одночасно із установчим з'їздом УДС уВінниці відбулась (10 вересня 1919 р. ) і конференція професійних спілок тафабрично-заводських комітетів міста, на якій представник Міністерства праціповідомив про підготовку закону про утворення рад робітничих депутатів,місцевих, губернських та всеукраїнських, які мали б право контролю та дорадчогоголосу в справі забезпечення робітництва, охорони праці та робітничогозаконодавства. Після резолюції, в якій вітався уряд УНР, було дообранецентральне бюро профспілок та обрано представників до УДС.
26 жовтня 1919 р. у Вінниці відновлюєсвою діяльність робітничий клуб. Створений він був ще у січні того ж року зметою культурного та духовного розвитку робітництва, однак через різніперешкоди останні місяці він не працював. Відтепер у клубі знову проводилисьлекції, вистави та інші заходи. При клубі також були велика бібліотека зщоденними газетами та чайний буфет.
Свідченням активногогромадсько-політичного життя міста у даний період є також його відвіданнявисокими посадовцями та різними делегаціями. Наприклад, 6вересня1919р. у Вінницю на нараду з місцевими громадськими діячамиприбув голова Директорії та Головний Отаман Армії УНР С.В. Петлюра зміністрами. Того ж дня увечері в приміщенні міської управи відбулась нарадаміністрів з представниками вінницької демократії, суть якої зводилась дооб'єднання демократичних сил усіх національностей, б жовтня 1919 р. у Вінниціпобував також диктатор Галичини Є. Петрушевич. На честь прибуття поважногогостя в міському театрі увечері було дано виставу «Степовий гість».
Вдруге Є. Петрушевич прибув до Вінниціразом з С. Петлюрою увечері 27 жовтня1919р. Того ж дня він мав розмову з головою УДС В.С.Дудичем та міським головою А.Р. Фанстілем.
Тими ж днями у Вінниці перебувалиамериканська місія Червоного Хреста для ознайомлення зі станом місцевихвійськових шпиталів та чехословацька політична місія.
Крім цього, з інформаційною метою уВінниці 17 вересня 1919 р. в начальника команди галицьких військ побувавамериканський генерал Гудвін зі своїм ад'ютантом, лейтенантом англійськоїслужби Бове.
Ще однією знаменитістю, відвідини якоюнашого міста залишились у пам'яті сучасників, був уславлений галицький авіаторсотник Лєлюхин. У тогочасній пресі відзначалося, що «він щоденно виконує своїчудові, головоломні польоти над містом. Деякі мешканці, не знаючи можливостейвправ на повітроплавах, завмирають від жаху, побачивши його трюки у повітрі»[67].
Основою життєздатності влади Директоріїбула її підтримка з боку трудового населення. Зі свого боку українська владапідтримувала як складову частину національної демократії масовий кооперативнийрух. Одним із перших ще у липні 1919 р.розпочав свою справу Робітничий кооператив, утворений Центральним бюропрофесійних спілок. У серпні він нараховував 1500 членів. Того ж місяця заявивпро своє існування «Український Споживчий Кооператив», який мав розпочатидіяльність ще до приходу більшовиків [68].
Наступним кроком у розвитку подільськоїкооперації була організація Вінницького районного сільськогосподарськогокооперативного союзу («Господарсоюзу»). З 27 серпня1919р.почала працювати організаційна комісія у складі В. Мачушенка (голова), К. Слісарчуката П. Северенчука. Найголовнішим завданням нового союзу була «організація новихта відновлення старих сільськогосподарських товариств, на котрих в теперішніймент покладається велика надія».
Установчі збори нового кооперативногооб'єднання відбулись 27 вересня1919р.(надзвичайно важливу роль у їх організації та проведенні відіграв відомийкооператор та економіст О.К. Мицюк). До складу правління «Господарсоюзу» на нихбуло обрано визначного співробітника «Централу» інженера Брояківського, інструктора-агрономаСоюзбанку Слісарчука і відомого подільського кооператора Северенчука[69].
На початку вересня 1919р. у Вінниці була організована трудовабудівельно-технічна артіль «Енергія». Про її роботу яскраво свідчать рядки ізтогочасної преси: «приступлено до ремонту деяких громадських будинків,налагоджені операції по торфу, кооператив по експлуатації водяної сили (млинита електрифікація). У склад цього кооперативу входять селянські кооперативи тацукроварні, заінтересовані в справі користування водою, як силою для перемолута електричного освітлення. Крім того налагоджуєтьсязв'язок з закордоном, щоби придбати там потрібні в будівництві матер'яли тамашини»[70].
У галузі споживчої кооперації виділявсяВінницький союз споживчих товариств (голова правління — П.В.Журавель). Чималі суми з його прибутку відраховувалися на благодійні цілі: 10тис. крб… — на кооперативний інститут, 5 тис. крб… — на пам'ятник Т.Г.Шевченку, 15 тис. крб… — на дитячий захист, 40 тис. крб… — на допомогуукраїнській національній школі, 5 тис. крб… — на кооперативну бібліотеку присоюзі, 22 тис. крб… — на Вінницький агрономічний технікум і близько 5 тис. крб…— на стипендію ім. ВССТ при Вінницькій українській гімназії для дітейкооператорів. Крім цього, члени союзу на своїх зборах 13 жовтня 1919 р. вирішилипожертвувати для війська в рамках «Тижня українського козака» 940 попон, 15кожухів та 50 шапок. Того ж числа було обрано і новий складРади союзу (голова — Й.К. Скотинський, товаришголови —Л.П. Білінський)[71].
Важливе місце у системі тогочасноїкооперації відігрівало і Вінницьке сільськогосподарське товариство, якепостачало своїм членам насіння, сільськогосподарські машини, дрова, відкривалопункти парування тощо. Головою товариства був О.І. Кульматицький.
На початку листопада 1919р. у Вінниці виникає і успішно діє пайове товариство«Посередник», метою якого була допомога громадським установам та приватнимособам в організації різних підприємств та посередництво при продажу тазакупівлі речей торговельно-промислового характеру. У листопаді при І та IIукраїнських гімназіях виникає шкільний кооператив «Пчілка», який займавсязакупівлею та збутом книжок і різного краму.
Важливе значення для розвиткукооперативного руху на Поділлі мав з'їзд кооператорів у Вінниці (відкрився 29вересня1919р.), на який зібралось 40представниківвільної від ворога території.
Певних успіхів за часів Директоріїдосягла також охорона здоров'я. Завдяки зусиллям міської управи в місті заостанні півроку було відкрито хірургічний шпиталь № 37 (Романовська, нині — Першотравнева вулиця), шпиталь № 71 з інфекційним відділенням (колишняЄврейська лікарня) та притулок для породілей (психіатрична лікарня). У серпні1919 р. при хірургічній лікарні Червоного Хреста почала діяти самостійнаамбулаторія, 11 листопада 1919 р. — амбулаторія при єврейській управі, яка маланадавати безплатну медичну допомогу бідному населенню.
Як завжди, насиченою та благотворноюбула діяльність Пироговської лікарні. Після того, як з 22листопада1918р.з її приміщення була переведена міська лікарня, вона отримала статусземсько-міської і утримувалась на кошти як земства, так і міста. 19жовтня1919р.міська управа постановила влаштувати у Пироговській лікарні 160ліжок,а також ввести плату за лікування незаразних хворих по 75крбна добу[72], її головним лікарем 11жовтнятого ж року обрано відомого фахівця Л. К. Яворовського.
Голова Українського Червоного Хреста А.Г.Вязлов, який був проїздом у Вінниці,констатував, що всі зазначені установи перебувають у гарному стані. Тоді жміністр охорони здоров'я та опікування Одрина відвідав хірургічний шпиталь № 35по Романовській вулиці та терапевтичний шпиталь № 71 (колишня Єврейськалікарня).
На жаль, усі зусилля влади, спрямованіна поліпшення медичного обслуговування населення, нівелювалися страшноюепідемією тифу. За свідченням тогочасної преси, «в сучасний мент всі вінницькілікарні переповнені тифозними хворими, котрі з огляду на брак ліжок і місцядуже часто примушені лежати на холодній підлозі. Брак дров, котрий намічаєтьсязараз повсюди в нашому місті, з особливо в лікарнях, збільшує мукинещасних хворих»[73]. Про це ж писав у своїхмемуарах і лікар вінницького військового госпіталю Є. Гоф, який відзначав, щолише нововідкрите відділення за кілька днів прийняло 1600 хворих на тиф,здебільшого галицьких січових стрільців[74]. Так що епідеміятифу поступово набирала ознак справжнього національного лиха.
Незважаючи на різні труднощі,відбуваються позитивні зрушення і в системі народної освіти, школа при цьомунабуває національного змісту. Особливу увагу в цей час було спрямовано напідготовку майбутніх учителів. У місті діяли учительський інститут та двіучительські семінарії.
З ініціативи Пироговського товариствакультури 20 жовтня 1919 р. було відкрито юнацький університет (Миколаївськийпроспект, 100). Цей навчальний заклад мав 4 факультети:історико-філологічний, природничий, педагогічний і самовиховавчий. Педагогічнийфакультет при університеті, влаштований на зразок дошкільних курсів, готувавкерівників «дитячих хаток», «дитячих садків», «клубів» та гуртків. Практичнізаняття проводилися в дитячому трудовому будинку та «будинкові дитини».Навчання було платним (3 крб. за лекцію). Лекції читали відомі спеціалісти тапедагоги: психологію та філософію — П.К. Молдавський, всесвітню історію тасоціологію — Б.В. Скитський, політичну економію — М.М. Ренненкампф, еволюціювиховання — М.Д. Запольський, найновішу загальну літературу — А.С. Каратаев,французьку мову — Л.К. Ренненкампф, біологію — Озерський та інші[75].
Крім юнацького університету, Пироговськетовариство культури опікувалося також різними дитячими дошкільними закладами тапритулками. Зокрема, в кінці жовтня 1919 р. ним було відкрито для дітейнайбідніших українців безплатний «Дитячий сад» на 20 чоловік по Хлібній вулиці,згодом дитячу хатку «Колосок» та дитячий трудовий дім «Васильок» длянайбідніших дітей.
Учителів міста об'єднувала Вінницькафілія повітової учительської спілки, заснована 11 вересня 1919 р. її головою 21вересняобрано Є.С. Богуславського, скарбником—М.І.Лебедя, секретарем — відомогожурналіста та письменника В. П. Островського.
8 жовтня 1919р. у Вінниці відновило свою діяльність Товаристворозповсюдження технічної освіти на Поділлі (голова —П. П. Відибіда). Своєю головною метою товариство мало наметі заснування у Вінниці агрономічного технікуму в ранзі вищої початковоїшколи при 4-річному курсі навчання. Однак тоді (як і пізніше) цим планамзавадила здійснитись більшовицька окупація міста.
Ще в 1917 р. у Вінниціпочав діяти осередок «Просвіти», який очолював І.Ю. Озерянський. Товаристворозташувалося у будинку колишнього Комітету народної тверезості. У ньому буловлаштовано бібліотеку, їдальню для учнів українських гімназій, кінематограф.Через рік вінницька «Просвіта» відкрила інтернат для гімназистів. 18 вересня1919 р. розпочалися заняття у Першій та Другій гімназіях «Просвіти». У цей жеперіод відновив свою діяльність хор, відкрилася читальня, почав давати концертисимфонічний оркестр.
Значного поширення у місті впродовжліта-осені 1919 р. набуває випускрізних періодичних видань та книгодрукування. Вінницька «Просвіта» видавалагазету «Шлях» (з 15 серпнядо 21грудня1919р.)Редактором її з
15 листопадастав талановитий український письменник В. П. Островський, родом з Холмщини. УВінниці він організував літературний і театральний гуртки, заклав перший в Українішкільний кооператив, створював лікнепи, викладав у приватній гімназії длядорослих, писав і видавав підручники. На сторінках газети він опублікувавантивоєнну поезію «Божевільні», оповідання «Коло церкви» Із сучасноготрагічного життя холмщаків та інші твори. Читачі на сторінках «Шляху» малиможливість познайомитися також з ранніми творами Ю. Шкрумеляка, К. Поліщука, О.Журливої, М. Нарушевича, В. Максимця, Т. Згурського та інших авторів. Тутзрідка друкувався старий письменник, відомий політичний і громадський діячДмитро Маркович.
З 26 серпня1919р.відновила свій випуск газета «Свободное Слово»(редактор М. Германов), а з б вереснятого ж року — газета «ПодольскоеСлово»(редактор — М. Г. Мілеант), обидвівидавав кооператив «Логос». При цьому перша із них за свою проденікінськуспрямованість була закрита 4 вересня1919р.(знову почала виходити за панування у Вінниці денікінців). Нетривалий часвиходили «Вісти Вінницького Союзу Споживчих Товариств», «Київщина» (з 3 до 12листопада, орган Київського губерніального комісаріату), «Селянська Громада» (з11 по 26 жовтня 1919 p.,видання Міністерства преси УНР), «Винницкая Жизнь» (редактор — видавець Ф.Іванов), «Жицє польскє» (редактор В. Скажинський) та ін. Своєю неповторністювиділявся сатиричний журнал «Ріпа».
18 серпня 1919 р. до Вінниці дляорганізації видання в місті різних відозв і брошур та поширеннякультурно-освітньої праці серед його мешканців прибув відділ Міністерства пресиі пропаганди. За короткий час він надрукував і поширив серед населення такіброшури: «Що це за люди в австрійській формі йдуть з нашими козаками»,«Помагаймо Галичанам, вони й нам поможуть», «Про нарізку землі для селян»,«Федерація чи самостійність», «Що робить правительство Української НародноїРеспубліки», «До зброї! Геть червоних імперіалістів!» та ін.
Окрім суто пропагандистських видань, умісті також виходила література наукового, технічного та художнього змісту.Зокрема, кооперативне видавниче товариство «Наука» випустило шкільний підручник«Основи хімії» Кравза, «Методику української мови» (ч. 1) Є. В. Троцюка, «Якнімецькі селяне здобули собі землю І волю» та ін. У планах цього товариствабуло відкриття у Вінниці паперової фабрики та поширення книжечок для народупопулярного змісту.
Видавничий кооператив «Логос» на початку1919р.випустив літературний «Альманах» з календарем на 1919 р. У цьомувиданні були представлені твори місцевих авторів.
У місті успішно діяло місцевелітературно-артистичне товариство. В середині жовтня 1919р.головою ради товариства було обрано відомого художника та співзасновникакраєзнавчого музею В. Ф. Коренева.
У галузі музичної культури новими,яскравими гранями у цей період часу засяяла творчість відомого українськогокомпозитора Г.М. Давидовського (1866—1952). Створенаним у Вінниці хорова капела свій перший публічний концерт дала 24серпня1919року.В програму виступу колективу входили такі відомі твори Давидовського, як поема«Україна», фантазії «Бандура» і «Кобза», арії, дуети, трio з опери «Під звукирідної пісні» та ін. Крім цих творів, на концерті було виконано гімн «Ще невмерла Україна». Велике зацікавлення у публіки викликав і виступ солісткиЛьвівської опери А. І. Козак. Газета «Шлях» з цього приводу писала: «В неділюукраїнський народ одержав ще одну перемогу. Одержав її не на фронті, де ллєтьсякров (...)Вонаналежить до тих перемог, котрі в серцях ворогів не побільшують ворожі почуття,а зменшують їх, а може й цілком усовують… Побідою такої сили ми й вважаємоперший концерт художньої капели, що відбувся 24 серпня...»[76].
31серпня1919рокув міському театрі відбувся другий концерт капели Г. Давидовського. Приємноюнесподіванкою для відвідувачів були нові твори Давидовського —«Начужині» та «Дзвони». Останній твір було виконано в незвичайний спосіб: артистисвоїми голосами імітували звучання семи дзвонів.
Великим успіхом користувався і третійконцерт, який відбувся 7 вересня 1919рокув літньому театрі товариства «Просвіта». На цьому концепті вперше виконувалисьтвори Давидовського «Б'ють пороги» та «Заповіт» на слова Т.Г. Шевченка. 15 вересня1919рокув міському театрі відбулася прем'єра опери Г. Давидовського «Під звуки рідноїпісні», яка пройшла з великим успіхом. У Вінниці Г. Давидовський пише своюдругу оперу «Перемога пісні», побудовану на подільському фольклорі.
Головноуповноважений у справах мистецтвауряду Директорії УНР Микола Садовський запропонував Г. Давидовському повезтихудожню капелу по Україні для зміцнення національної свідомості нашого народута підвищення його культурного рівня.
Незважаючи на розруху, злидні, воєннийстан та інші труднощі, Вінницю у цей час відвідує з концертами цілий рядвизначних діячів національної музичної культури. Так, 17вересня1919рокуу Вінниці після тривалого і успішного закордонного турне побувала відома опернаспівачка Марія Шекун-Коломийченко. Публіка з великим зацікавленням слухала у їївиконанні твори Я. Степового, О. Нижанківського, К. Стеценка, оперні аріїзарубіжних композиторів, а також українські народні, стрілецькі та січовіпісні.
З не меншим успіхом у Вінниці пройшоввиступ 7 вересня піаністів братів Длуських за участю відомого баритонаМосковської опери С.М. Янчура, тенора російської опери Е. Глоба та скрипаля С.Обермана. Як зазначалося у тогочасній пресі, «красивий по своєму тембру голос баритонаЯнчура дуже подобався слухачам, які щедро нагородили його спів оплесками». Це жсаме можна сказати і про виступ у Вінниці 15 жовтня галицького скрипаля РоманаПридаткевича, випускника Віденської музичної академії. У концерті Р.Придаткевича також брали участь співачка Львівської опери О. Козак (публіціособливо сподобався мелодійний романс Січинського «У мене був коханий, ріднийкрай») та піаніст А. Дудкін.
Незабутнє враження на мешканців містасправив концерт відомого артиста — кобзаряВасиля Ємця (1890-1982), основоположникапершої в Україні державної кобзарської капели. Особливий успіх у вінницькоїпубліки мали такі твори, як «Тарасова ніч», «До слів Шевченка», українськіісторичні та народні танці «Гайдук», «Метелиця» і «Козачок». Викликали захопленняу слухачів і виконані поза програмою пісні «Про похід Петлюри в Білу Церкву», атакож гайдамацький марш «Ми, гайдамаки, всі ми однакі». Виступ В. Ємцягармонійно доповнювало декламування поезій українських письменників у виконаннідиректора державної драматичної школи, колишнього директора українськогоЛьвівського театру Йосипа Стадника.
Окрім заїжджих знаменитостей, радуваливінницьку публіку своїм високим мистецтвом і місцеві митці. Після визволенняВінниці від більшовиків місцеве товариство «Просвіти» взяло під свою опікувеликий симфонічний оркестр, утворений підвідділом мистецтв колишньогогубернського відділу народної освіти. Диригентом цього оркестру був студентВіденської музичної академії Богдан Крижанівський. Кожного дня, починаючи з 14серпня,оркестр концертував у літнім саду «Просвіти» (колишній сад ім. Толстого).
Великий концерт оркестру відбувся 17серпня1919р.вміськомутеатрі. У ньому також взяли участь солістка Львівської опери А.І. Козак, А.І.Тончаківська (мелодекламація) і скрипаль С. Оберман. Виконувалися твори С.Людкевича, М. Лисенка, Й. Брамса, М.Глінки, Л. Бетховена та ін.композиторів.
У серпні 1919 рокувідновив свою діяльність національний хор, перша співанка якого відбулася впомешканні «Просвіти».
Досить багатим на події та різноманітнимбуло в цей час і театральне життя Вінниці. Впродовж 13—15 серпня 1919 р. силамимісцевих артистів в міському театрі та кінотеатрах «Експрес», «Патеграф»,«Ампір» було дано цілий ряд безплатних висіав для українського козацтва, за щовід державного інспектора Запорізької групи Армії УНР полковника П. К. Дерещукабула висловлена їм щира подяка. Міський театр після відходу більшовиківочолював член управи Я. М. Волошин. Під його керівництвом було поставлено низкуукраїнських вистав. З 22 серпня 1919 р. театр очолював член міської управи,відомий літератор та активний діяч місцевого українського соціал-демократичногоосередку В. С. Ду-дич.Трупа артистів поставила п'єсу «Сватання на Гон-чарівці»,збір від якої в розмірі 10 тисяч гривень через артистку А. Білогорську-Левченкобуло передано на користь бідних дітей галицьких виселенців.
Неабияке значення для розвиткуукраїнського театру мало прибуття до Вінниці у вересні 1919р.«Нового Львівського театру» під проводом відомого корифеясценічного мистецтва Амвросія Бучми (1891-1957).
27 вересня1919р. у Вінниці відбулася прем'єрна вистава цього колективу,який поставив п'єсу «Невільник». Згодом вінницьким глядачам були показані таківистави, як «Запорожець за Дунаєм», «На перші гулі», «Мартин Боруля», «Зимовийвечір», «Куди вітер віє», «Молода кров». У цих виставах грали актори А. Бучма,М. Крушельницький, І. Рубчак, К. Рубчакова, А. Шеремета, Г.Мартиненко та інші майстри сцени.
У грудні 1919 рокусклад трупи «Нового Львівського театру» збільшився майже вдвічі, поповнившиськращими силами київського «Молодого театру» (Г. Юра, П. Самійленко, В.Василько, Ф. Лопатинський та ін.). Крім цього, поповнився також опернийансамбль, до складу якого запрошено А. Любич-Козакову.
У поновленому театрі режисер Г. Юра (1888—1966)поставивп'єси «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка, «Зимовий вечір» та «Осінь» О.Олеся, «Панна Мара», «Чорна пантера і білий медвідь», «Гріх» і «Молода кров» В.Винниченка, «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана, «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра, а такожопери «Катерина», «Бондарівна» і «Ой, не ходи, Грицю».
У Вінниці в цей час діяв і єврейськийтеатр, який здійснив виставу за п'єсою Ваксмана «Дочка вулиці».
Певна стабілізація внутрішньогосоціально-економічного та культурного життя у Вінниці невдовзі знову булапорушена зовнішнім чинником. З другої половини вересня 1919 р. НаддніпрянськійАрмії УНР та Українській Галицькій Армії довелося зіткнутись з новим і сильнимворогом — Добровольчою армією А. Денікіна. Важкі оборонні бої, які велиукраїнські армії в умовах гострої нестачі боєприпасів, продовольства, одягу тамедикаментів, відбувалися на фоні жахливої епідемії тифу. В особливо скрутномустановищі опинилася УГА, де через тиф та інші лиха в листопаді 1919р.вона позбулася до 90 % свогоскладу. Лише у Вінниці, Жмеринці, Хмільнику, Літині і Немирові в лікарняхперебувало понад 10 тисяч хворих стрільців. У самій Вінниці в грудні 1919 р.було 3 тис. хворих вояків УГА, з яких більшість померла, в тому числі поручник,визначний літературний критик Микола Євшан (Федюшка), автор знаменитоїпатріотичної промови «Великі роковини», виголошеної перед вояками у Вінниці івиданої тут у 1920 р.
У цих умовах командування УГА(генерал-четар Мирон Тарнавський) з метою уникнення цілковитої військової тагуманітарної катастрофи б листопада 1919 р. укладає на станції Зятківці зДобрармією сепаратний договір. За цим договором УГА зі всім спорядженнямпереходила у підпорядкування Добрармії. Щоправда, у договорі застерігалось, щоУГА не буде воювати проти Армії VHP.Згодом,17листопадав Одесі з незначними поправками було укладено новий договір, який дозволявгаличанам зберегти свою організацію, мову, статути та майно. Для зв'язку зНачальною Командою УГА та з військовими частинами призначено російськихофіцерів. Зокрема, у Вінницю військовим комендантом було направлено капітанаСапунова. У своєму першому наказі він, підкресливши, що розпорядження тифункції галицького коменданта залишаються в силі (місто перебувало підконтролем УГА), наказав вивісити на всіх громадських будинках російськінаціональні прапори, а також оголосив мобілізацію обер-офіцерів віком до 43років та штаб-офіцерів до 50 років.
За кілька днів новим комендантом Вінниціта повіту замість капітана Сапунова призначенополковника Семенова, який видав ряднаказів про заборону будь-яких лекцій, вечорів, концертів, зборів без йогодозволу; виїзду із міста всім без винятку особам без спеціального дозволу; проздачу вогнепальної зброї. Винним у таких та подібних справах загрожуваласмертна кара.
Білогвардійське керівництво міста напочатку грудня 1919 р. розпустило міські думу та управу, їхні обов'язки булопокладено на спеціальну комісію.
Окрім міських органів самоврядування,було розпущено й повітову народну управу.
Тим часом договір, укладений УГА зДобровольчою Армією, викликав усе більше невдоволення серед галичан. Тому якпротидія курсу Начальної Команди УГА на союз із денікінцями в її рядах виникаєтаємна Колегія старшин, до якої увійшли отамани С. Шухевич, О. Лисняк, сотникиМеленцій, Турчин та четар Д. Паліїв. Згадана колегія розпочала неофіційніпереговори з армією генерала М. Омеляновича-Павленка, яка 6грудня1919р.вирушила у свій знаменитий Зимовий похід. Ці переговори завершились укладенняму Вінниці 24 грудня 1919р.угоди про об'єднання та спільні дії. Проте через важке становище УГА (тисячіхворих) ця угода так і не була зреалізована.
Наступного дня (25грудня)Вінницю зайняв отаман Я.М. Шепель. Рештки денікінців, які були ще там,рятувалися втечею. Після цих подій Вінницю почали залишати і галичани,перебазовуючись згідно з директивами Добрармії від 29грудняна південь, у район між Бірзулою та Одесою. Таким чином, боєздатні частини УГАпід проводом М. Тарнавського 30-31 грудня1919р.залишили Вінницю. Проте у місті залишалися тисячі хворих стрільців. З метоюїхнього порятунку від розправи з боку більшовиків радикально налаштованігаличани засновують Ревком УГА і 31 грудня 1919 р. укладають договір збільшовиками про розрив з Добрармією та про реорганізацію галичан в ЧервонуУкраїнську Галицьку Армію. Цю угоду підписали члени РевкомуУГА. Згодом у Бірзулі за прикладом РевкомуЧУГА у Вінниці політичний відділ при Начальній КомандіУГА створює б лютого 1920 р.Начальний Ревком УГА — керівний органгалицького війська. Наступного дня він видає наказ про створення Червоної УГА.Невдовзі обидва ревкоми — вінницький та бірзульський об'єднуються.
Згодом 25 лютого у Вінниці відбувається1-й військовий з'їзд, на якому обрано військову раду, що перебрала на себефункції Ревкому.
Все ж, попри дезорганізацію частин УГА,вступ більшовиків у Вінницю (3 січня 1920 р.) зовсім не виглядав легкоюпрогулянкою. Як писала згодом газета «Червоний прапор» (Київ) за 4 січня того жроку, «вчора вночі, після завзятого бою з галицькими частинами, взяті вокзал імісто Вінниця. На вокзалі захоплена колосальна здобич. У наші руки попалобагато полонених. Захвату Жмеринки чекаємо з години на годину»[77].
Одразу ж після захоплення влади,більшовики заходилися енергійно її зміцнювати. Зокрема, вже 2 січня 1920 р.було обрано тимчасовий губком КП(б)У на чолі з А. Хвилею, б січня 1920 р.створюється губревком, який очолив К. Полянін, а з 24 лютого того ж року — М.Г.Козицький.
Деякий час до ревкомувходилитакож боротьбисти, однак на початку 1920 р.вони були виведені звідти. Крім них, певну конкуренцію більшовикам у боротьбіза владу намагалась також скласти Українська комуністична партія, установчийз'їзд якої відбувся у Вінниці 22-25 січня1920р.
За почином московських більшовиків їхмісцеві однодумці організували у Вінниці 29 січняперший на Поділлі комуністичний суботник. Згодом такі масові заходи сталипроводити періодично. В галузі соціально-економічної політики проводилисязаходи з метою відновлення роботи промислових підприємств, транспорту,скорочення безробіття тощо (зокрема, 11 січня 1920 р. було відкрито біржупраці). Розпочинають також свою роботу міські хлібопекарні і закладигромадського харчування (в їх числі — чотири відкриті у березні їдальні, дві зяких були платні і дві безплатні), місто забезпечувалось паливом.
У галузі охорони здоров'я в цей часзначна увага надавалася боротьбі за чистоту міста та прилеглих районів, становищулікарень, роз ясненню причин та методів боротьби з поширеними тоді хворобами (зцього приводу було прийнято 9 квітня 1920 р. спеціальне рішення губревкому).
Освітянські структури зайнялисяліквідацією неписьменності. Центральне бюро профспілок Вінниці зобов'язалосвоїх малописьменних та неписьменних членів відвідувати школи грамоти, якіпочали діяти при заводах і фабриках, а також в різних районах міста. У містірозпочато підготовку учителів для початкових і середніх шкілтавідкриття короткотермінових курсів радянського будівництва.
У сфері культурного будівництва важливуроль відіграють робітничі клуби (найзначніший із них відкрився 11 квітня 1920 p.),які в нових умовах намагаються продовжувати традиції своїх попередників добиУНР. Варто також відзначити, що у Вінниці був організований симфонічнийоркестр, діяла спеціальна комісія, яка займалася охороною та збереженнямпам'яток історії та мистецтва.У цей же час (18 квітня 1920 р.) започатковановидання газети, діяла спеціальна комісія, яка займалася охороною та збереженнямпам'яток історії та мистецтва.
У цей же час (18квітня1920р.)започатковано видання газети ''Юный пролетарий». Щераніше (з 11 січня 1920р.)почала виходити газета «Вісти — Известия ПодільськогоГуберніяльного Революційного Комітету (з 8 лютоготого ж року — «Вісти»), органПодільського губревкому та губкому КП(б)У.
Знаменною подією не лише для Вінниці,але й для усієї України було об'єднання 28 січня1920р. у нашому місті театральних труп А. Бучми та Г. Юри вНовий драматичний театр ім. І.Франка. Головним режисером новоутвореного театру став Гнат Юра. Крім нього, дотворчого ядрз колективу увійшли також композитор і диригент Б. Крижанівський тахудожник М. Драк.
Паралельно із названим театром у Вінницітакож працював «1-й трудовийкооператив українських акторів», у складі якого перебували відома опернаспівачка М. Литвиненко-Вольгемут та її чоловік Г. Вольгемут (адміністратортрупи).
Таким чином, відомий на весь світНаціональний академічний український театр ім. І. Франка у Києві було започаткованота створено саме у нашому місті (у 1923 р.він переїхав на Донбас, а в 1926 р.—доКиєва)[78].
Становище більшовиків у цей час все ж неможна було назвати стабільним. Південними районами Поділля рейдувала арміягенерала М. Омеляновича — Павленка, яка здійснювала славнозвісний «Зимовийпохід». До того ж, не припинялася партизанська боротьба селянських повстанськихзагонів. За даними історика Б. Козельського, Вінницю 23лютого1920р.після 4-денних боїв зайняв отаман Шепель. В його руки дісталося майже всемайно, захоплене більшовиками у Денікіна[79]. Однак найбільшневдалим для більшовиків був квітень 1920 р. 23 квітня, дізнавшись пронаближення армії М. Омеляновича-Павленка, 2-а бригада ЧУГА (командувач — Ю.Головінський) вирішує підняти повстання в тилу у більшовиків, її виступпідтримала також 3-я бригада. Повсталі галичани роззброїли гарнізон у Літині,перестріляли велику частину комуністів і повели наступ на Вінницю. О 8-йгодинівечора того ж дня вони відкрили артилерійський вогонь по місту, після чогоувійшли у Вінницю, зайнявши Миколаївську вулицю (нині — Соборна)до готелю «Савой» та вулицю Петра Могили (теперішня Свердлова) аж доСтароміського мосту. Однак, зібравши всі сили, місцеві більшовики вранці 24квітня відкидають повстанців на Літинському шосе до сіл Шереметка та Людвиківка(нині — у складі Вінниці). Вночі 24 квітня на допомогу вінницьким комунарампідійшли з Калинівки частини 17-ї кавалерійської дивізії з бригади Г.Котовського, і повстанці, зазнавши великих втрат, відступили до Літина.Невдовзі, 27 квітня, вони були роззброєні польським військом та відправлені дотаборів інтернованих[80].
Виступ галичан не минув безслідно,сприяючи успішному наступу в Україну з 25 квітня1920р.польської армії та союзних їй 2-х українськихдивізій. Під натиском сил союзників 12 та14радянськіармії відкочувались на схід і, таким чином, Вінницю вони залишили без бою в нічз 27на28квітня1920р[81].
Після звільнення Вінниці від більшовиківвона знову (у травні — червні 1920 р.) стає фактично столицею України. Невдовзісюди перебираються уряд та Директорія УНР.
У Вінниці 5 травня 1920 р. впродовжодного дня перебував голова Директорії та Головний Отаман Армії УНР С. В.Петлюра. Про цю подію яскраво оповідала вінницька газета «Хвиля» від 7 травня1920 р. В газеті, зокрема, зазначалося, що залізничний вокзал, куди Петлюраприбув у супроводі військового міністра В. Сальського, міністра єврейськихсправ П. Красного та ад'ютантів, був прикрашений синьо-жовтими прапорами,квітами та зеленим віттям. Хор школярів виконав національний гімн «Ще не вмерлаУкраїна». З привітальними промовами виступили губернський комісар, представникиВінницької Національної Ради, залізничників, старшинської сотні українськоїкомендатури. Після цього Петлюра, гаряче зустрінутий мешканцями міста, яківітали його хлібом-сіллю, рушив до православного собору в центрі міста, азвідти —добудинку міської думи. Там він виступив із промовою, в якій запевнив, що урядУкраїни і надалі захищатиме революційні здобутки народу, забезпечуватиме правонаціональних меншин на культурно-національний розвиток. Згодом відбувсябагатолюдний мітинг, на якому перед присутніми з балкону міської думи виступилиВ. Саль-ський, П. Красний та губернський комісар. Після мітингу Петлюра поїхавдо готелю «Савой», а звідти — назалізничний вокзал.
7 травня 1920р.Петлюра видає наказ про переїзд до Вінниці міністерств та центральних установ.Одним із перших до нашого міста переїхало військове міністерство (11травня1920p.), якерозташувалося в готелі «Савой». Невдовзі прибули й інші міністерства тавідомства. Канцелярія Головного Отамана розмістилася в будинку Львовича наОльгердівській вулиці, міністерство пошт і телеграфів — у місцевійпоштово-телеграфній конторі, міністерство фінансів — в будинку Російськоготорговельне—промислового банку, міністерство земельних справ — в будинкуЧеткова на Пушкінській вулиці, міністерство праці — [82]на Миколаївському проспекті, 35.
Ще раніше відновили свою діяльністьмісцеві органи влади, сформовані до приходу більшовиків. Як і раніше, головоюміської управи залишався А.Р. Фанстіль, думи — І.Я. Слуцький. Натомість,головою Подільської губернської народної управи став В. К. Приходько, губернськимкомісаром — Є. Колодяжний, вінницьким повітовим комісаром — Є. П. Теравський,головою повітової народної управи — Богуславський. Військовим комендантом містабуло призначено Жидачівського, а з 15 травня1920р.—полковникаПопсуй-Шапку. 4 травня 1920р.відновив роботу Вінницький окружний суд. Обов'язки голови суду виконував І.Білинський, прокурора — В. Маришев.
Новим явищем у політичному житті Вінниціцього періоду було існування Вінницької Національної Ради, філії ВсеукраїнськоїНаціональної Ради (створена у січні 1920 р. в Кам'янці-Подільському якоб'єднання національних сил, які не поділяли політику С. Петлюри).
До приходу в місто українськоїадміністрації Вінницька Національна Рада виконувала функції тимчасового органуцивільної влади та посередника у стосунках з польським командуванням. Надалі зприїздом губернського комісара функції Ради змінились. Вона стала політичниморганом, який об'єднав усі політичні, національні, економічні такультурно-освітні сили українського громадянства (до її складу входило по Зпредставники від українських політичних партій та по 2 від інших організацій)[83].На зборах Вінницької Національної Ради 14 травня1920р.було обрано президію із 7 чоловік(Паливода, Денисенко, Шекерик, Богуславський,Зелінський, Маслов і Погоженко). Крім цього, було затверджено статут Ради іухвалено рішення про негайне скликання передпарламенту[84].
На весну 1920 р.Всеукраїнська Національна Рада являла собою вже досить значну політичну силу(її представники навіть увійшли до уряду В. Прокоповича). В обмін на входженнядо складу уряду ВНР поставилавимогу про скликання передпарламенту і прийняття Конституції, на що керівництвоУНР дало свою згоду.
1 червня 1920р.Президією ВНР у Вінниці представникамуряду було вручено вироблений проект Конституції. Ця подія спонукала уряд усвоїй декларації від 2 червня 1920р.проголосити необхідність скликання передпарламенту, а згодом і постійногозаконодавчого органу. Невдовзі, через місяць, було створено конституційнукомісію, яку очолив наш земляк О.X.Саліковський (міністр внутрішніх справ).
Варто відзначити і той факт, що Вінницябула першим містом в незалежній Україні, яке відвідав глава іноземної держави.Ним був керівник Польщі маршал Юзеф Пілсудський, який 16травня1920р.прибув до міста зі Жмеринки. Після урочистої зустрічі високого польського гостяна залізничному вокзалі С. Петлюрою з його штабом Пілсудський вирушає до центруміста. Дорогою його вітають представники польської громади та духовенство, уВознесенській церкві та католицькому костьолі були відслужені короткі молебні.Цього ж дня він дає інтерв'ю кореспондентові лондонської газети «Дейлі ньюс» іведе переговори з українським провідником С. Петлюрою. Маршал взяв участь вексгумації й похованні страчених ЧК у 1919 р.членів ПОВ і їх посмертному відзначенні орденами. На відпочинок зупиняється вбудинку доктора Новінського. Наступного дня близько 11 години 55 хвилинПілсудський прибув до Білого залу міської управи, де з вітальними промовамивиступили представники Вінницької Української Національної Ради (Маслов),Вінницької повітової народної управи (Богуславський), «Мацєжі» шкільноїпольської (ксьондз Яросевіч), Українського літературно-наукового товариства(Островський), польського громадянства (Вацлав Гжибовський), Українськоготовариства шкільної освіти (Погоженко), Польської партії соціалістичної (В. Скаржинський),української кооперації (Коваль), польського селянства і робітництва,єврейського громадянства тощо.
У відповідь польський керівник,подякувавши за привітання, виголосив промову, суть якої зводилась до того, що«польський нарід несе ту волю, котру він сам здобув собі», «він ще більше будерадий, коли представники сейма Українськогоз представниками сейма Польськогозакреплятьузибратерства ще більше, ніж зараз». Під бурхливі оплески Ю. Пілсудський закінчивсвою промову такими словами: «Хай живе Вільна Україна і Польща!»
Після обіду в готелі «Савой» високийгість того ж дня відбув із Вінниці.
Важливі події відбувались у Вінниці і внаступні дні. Зокрема, 18 травня1920р.на засіданні ЦК УСДРП було обговоренополітичну ситуацію в країні та ухвалено рішення про відставку уряду, якийскладався переважно із соціал-демократів. Наступного дня голова Ради НароднихМіністрів І. Мазепа, виконуючи волю партії, разом з урядом іде у відставку.
21 травня1920р.відбуваються зміни І в складі Директорії. Того дня було прийнято постановууряду УНР про відкликання з-за кордону членів Директорії Ф. Швеця та А.Макаренка. У разі їх неповернення вони втрачали свої повноваження, наданіДиректорією. Таким чином, Директорія як колективний орган фактично припиняєсвою діяльність.
26 травня1920р.було сформовано новий уряд. Замість соціал-демократа Ісаака Мазепи головою РадиНародних Міністрів став Вячеслав Прокопович. До складу його уряду увійшли:Олександр Саліковський (уродженець с. Потоки нинішнього Жмеринського району Вінницькоїобласті) — міністр внутрішніх справ, інженер Сергій Тимошенко — міністр шляхів,приват-доцент Київського Українського Державного університету Євген Архипенко —міністр народного господарства, полковник Володимир Сальський — військовийміністр, Іларіон Косенко — міністр пошт і телеграфу, Станіслав Стемповський(очолював польську громаду у Вінниці і виступав за незалежну українськудержаву) — міністр земельних справ, Іван Огієнко — міністр культів, АндрійНіковський — міністр закордонних справ[85]. В цілому новийкабінет за своїми поглядами був правіший, ніж його попередник.
2 червня 1920 р. кабінет В. Прокоповичавстиг ухвалити декларацію про основні напрями своєї політики: парламентськийтип держави, забезпечення демократичних прав, перебування землі в селян довирішення цього питання парламентом, стимулювання приватної ініціативи тапосильне оподаткування людності[86].
Певні досягнення в української влади уцей період були і в сфері національно-культурного життя. У місті з 1травняпо 12червня1920р.виходила газета «Хвиля», орган Вінницької Української Національної Ради.Продовжував плідно працювати Новий драматичний театр ім. І. Франка. Він,зокрема, поставив такі п'єси: драму-казку Г. Гауптмана «Затоплений дзвін»(8.05), твори В. Винниченка «Базар» (12.05), «Гріх» (20.05), «Чорна пантера ібілий медвідь» (22.05), «Брехня» (28.05), драму М. Гальбе «Молодість» (27.05),комедію П. Бомарше «Весілля Фігаро» (29.05) тощо. У приміщенні згаданого театру10 травня 1920 р. відбувся концерт славнозвісної капели Г. Давидовського, підчас якого виконувались його власні та твори Лисенка, Леонтовича, Ніщинського йінших композиторів.
Того ж дня при секції мистецтваВінницького літературно-наукового товариства засновано літературний відділ.Останній був добрим доповненням до створеного раніше відділу художньогомалярства, який опікувався заснованою у Вінниці з приватної ініціативималярською студією.
Але важливі зовнішні та внутрішні умовине сприяли тоді розбудові та закріпленню української державності. 5червня1920р.більшовики, зібравши великі сили, переходять у контрнаступ. Основною їхньоюударною силою була 1-а Кіннаармія С.М. Будьонного, яка, прорвавши того ж дня фронт, сприяла загальномунаступу більшовицьких військ. Окрім неї, у наступі також брали участь 12та14арміїІ Фастівська група військ. 12 червня 1920 р. під їхнім натиском впав Київ, 19червня— Вінниця. У цих умовах 7 червня 1920 р. керівництво УНР переїздить зВінниці до Жмеринки[87]. Попереду були нові бої,нові здобутки та жертви, підписання принизливих договорів та втратанезалежності. І хоча, за словами видатного українського мислителя І. Лисяка-Рудницького,українська революція «не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньопереродила суспільство України, створила Україну як модерну політичну націю. Нацьому фундаменті з того часу розвивається все дальше українське життя» [88].

Висновки
Для того, щоб не повторити помилок вмайбутньому, варто їх уважно вивчити з минулого. Ця думка не полишає, колививчаєш історію нашого народу, особливо 1919р., один з найважчих роківвідновлення державності.
Сьогодні є чимало досліджень про цейперіод. Особливо я прагнула простежити хроніку та діяльність уряду УНР взагалі,та зокрема на Вінничині, коли вона тимчасово стала столицею України.
Після ситуації, яка була не на користьДиректорії, вона переїхала до Вінниці. Саме у Вінниці уряд УНР спробував утретє відновити та утвердити незалежність та самостійність України.
Отже, директорія у період перебування наВінничині дала важливі уроки для майбутніх поколінь: зберегла і розробила нові,кращі методи для Української держави, надала великий досвід для майбутніхдержавотворчих справ, Директорія усіма можливими шляхами сприяла формуванню вукраїнців національної, української свідомості.
По-друге, поряд з позитивними моментамиу діяльності Директорії УНР були певні недоліки, які безпосередньо згадувалисьу даній роботі в цілому кожен з трьох коротких періодів перебування підпроводом УНР у Вінниці став по-своєму знаменитим. Кожного разу Директорія шукаланових моделей державотворення і різних політичних курсів.
З Подільським краєм пов’язанийнайскладніший період в історії України.
По-третє, Вінничина стала театромбойових дій з більшовиками і поляками. Багато свідчень про складні перипетіїборотьби українських військ проти денікінців.
У своїй роботі я простежила пряму лініюС. Петлюри, який у скрутний для України час не втрачав надії, закликав всіпрошарки населення взяти активну участь у відбудові рідного краю.
Надзвичайно різноманітною була палітразаходів Директорії у економіці та культурі.
Внутрішня та зовнішня політика уряду УНРбула максимально спрямована на покращення становища України. Але постійнірізноманітні погляди членів Директорії не зуміли повністю реалізувати всі своїможливості.
І тому, на мою думку, період1917-1920рр., період доби Директорії – це період в історії України, ібезумовно історії Вінничини етап боротьби народу за свою незалежність нарегіональному рівні. Поряд з цим, мені хочеться ще раз підкреслити діяльністьДиректорії, як феномен в історії нашого народу. Але в її політичній історіїнастав той момент, коли вона припинила свою державотворчу кар’єру.Ітому я в процесі роботи простежила причини поразки Директорії:
– Неспроможність Директорії створитижиттєздатний стабільний політичний режим;
–        Нехтування впливу облудної більшовицькоїагітації та пропаганди серед населення;
–        Нерішучість у проведенні внутрішньоїполітики, яка б мала створити широку соціальну основу режиму;
–        Пошук підтримки у зовнішніх сил;
–        Не було згоди серед членів уряду УНР;
–        Широкі маси населення України неусвідомлювали необхідність створення і зміцнення власної держави;
–        Втручання Радянської Армії, яка готувалана своїй території військові частини та направляла в Україну.
Отже,Директорія – це прояв державотворення, яке б змінило докорінно старі порядки нанові. Але втрата контролю над розвитком подій, міжнародна ізоляція, відсутністьмоделі державотворення швидко послабила позиції уряду УНР.
ПротеДиректорія на Вінничині вкрай змінила настрої народних мас і увійшла в історіюУкраїни, як важливий період у розбудові соборності української державності.
Отже, в даній роботі я прагнула довестизначимість Вінничини для державотворення, яким займалась Директорій.

Джерела та література
Джерела
1.      ДержавнийархівВінницькоїобласті(далі ДАВО).—ф.Д.-262,оп.1,спр.22.
2.      ДАВО- Ф. Р-1196,оп.1, спр. 1. — Арк.1.
3.      ДАВО- Ф.Д- 262, оп.1, спр22. — Арк.359 зв.
4.      ДАВО- Ф.Д- 262, оп.1, спр22. — Арк.361.
5.      ДАВО- Ф.Д- 262, оп.1, спр22. — Арк.362.
6.      ДАВО–Ф.Р-1196,оп.1, спр.22. — Арк.11.
7.      ДАВО–Ф.Д- 262, оп1, спр.29. — Арк.78 зв.
8.      ДАВО- Ф.Р-1196,оп.1, спр.22. — Арк.1.
9.      ДАВО- Ф.Д-262,оп.1, спр.29. — Арк.142-142 зв.
10.    ДАВО- Ф.Р-2734,оп.1, спр.13. — Арк.16.
11.    ДАВО- Ф.Р-1196,оп.1, спр.32. — Арк.96.
12.    ДАВО.- Ф.Р-2734,оп.1, спр.13. — Арк.9-10, 16.
13.    ДАВО- Ф.Д-262,оп.1, спр.29. — Арк.206 зв.,209.
14.    ДАВО-Ф.Д-262,оп.1,спр.29.- Арк. 97-97зв
15.    ДАВО- Ф.Д-262,оп.1, спр.29. — Арк.243
16.    ДАВО–Ф.Р-1196,оп.1,спр.29.- Арк. 1зв.–2.
17.    ДАВО—Арк.4—4зв.
18.    ДАВО–Арк.19.
19.    ДАВО–Ф.Р-1196,оп.1,спр.29.- Арк. 23зв.
20.    ДАВО-Ф.Д-905,оп.5,спр.21.- Арк. 90зв.–93.
Публікації документів
1.         Боротьба за перемогу Радянськоївлади на Україні. — К., 1957.
2.                                                                                                                                                            Вінниця. Історичний нарис. — Вінниця,1964.
3.                                                                                                                                                            Воловик В.П., Воловик О.В. РеволюційнийРух 1919 року на Вінниччині.- 2000.
4.         Голуб П. Солдатскиемассы Юго-Западного фронта в борьбе за власть Советов. — К., 1958.
5.         Завальнюк К. В. Лицарі волі.Повстанський рух на Поділліу персоналіях (20-ті роки XXст.). — Вінниця, 2000.
6.                                                                                                                                                            Іван Вислоцький. Спомини розвідногостаршини– Львів: Галицька видавнича спілка, 2005.
7.                                                                                                                                                            Історія Українського Війська. — Львів,1936.
8.                                                                                                                                                            Нариси історії Вінницької обласноїпартійної організації. – О., 1980.
9.         Поділля в роки громадянської війни(лютий 1918р.—грудень1920р.)Документи і матеріали. — Вінниця, 1959.
10.     Поділля в роки громадянської війни (лютий1918р.-грудень 1920р.) Документи і матеріали. — Вінниця, 1959.
11.     ТарнопольськийЛ., Федулкін С. Жовтень на Вінниччині. — Вінниця, 1927.
12.     Філонов Л. Дай Боже, пам'яті нащадкам. –Вінниця,1995.
Періодичні видання
а)Газети:
1.СловоПодолии.- 1918 — 15 мая.
2.СловоПодолии.-1918. — 22 августа; 17 октября.
3.СловоПодолии.–1918р. — 12 июля;4, 8, 9 августа.
4.СловоПодолии.–1918. – 13, 16 октября.
5.СловоПодолии.– 1918.–12 октября.
6.СловоПодолии.—1918. —16 октября.
7.Шлях.-1919. — 17 серпня.
8.Шлях.-1919. — 19 серпня.
9.Шлях.-1919. —15 серпня.
10.Шлях.-1919. — 21 серпня.
11.Шлях.-1919. — 12 жовтня.
12.Шлях.-1919. — 12 серпня,7вересня.
13.Шлях.-1919. — 6, 11 вересня.
14.Шлях.-1919. –28,30серпня.
15.Шлях.-1919. — 5вересня.
16.Шлях.-1919. — 23,17 вересня.
17.Шлях.-1919. — 7,9 вересня.
18.Шлях.-1919. —19 вересня, 26серпня.
19.Шлях.-1919. – ЗО,31серпня.
20.Шлях.-1919. —11, ЗО вересня.
21.Шлях.-1919… — 14 жовтня.
22.Шлях.-1919. —16 жовтня
23.Шлях.– 1919. – 14 жовтня, 17,10 вересня, 18 жовтня.
24.Шлях.-1919. — 8, 11, 23, 25 жовтня.
25.Шлях. — 1919.-26 серпня.
26.Хвиля.-1920. — 7, 11, 12, 16 травня.
27.Хвиля.-1920. —14 травня.
28.Хвиля.-1920. —16 травня.
29.Хвиля,-1920. — 29 травня.
Монографії і брошури
1.Солдатенко В.Ф. „Вінницькі шаблі” державного проводу УНР //Україна:  Минуле,сьогодення, майбутнє. – К., 1999.