Курсова робота на тему
«Війна в Афганістані»
План
Вступ
1. Силові акції СРСР на міжнародній арені.
2. Хронологія військових дій в ДРА.
3. Витоки кризи
4. Реакція світовогоспівтовариства введення радянських військ а Афганістан
5. Змінизовнішньополітичного курсу США після подій грудня 1979 року
ВИСНОВОК, МОЯ ВЛАСНАДУМКА
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇЛІТЕРАТУРИ
Вступ
«РадянськийВ'єтнам.» У західній, а пізніше і у вітчизняній пресі з легкої рукижурналістів ця війна часто називалася «радянським Вьетнамом».Вторгнення радянських військ до Афганістану в кінці грудня 1979 року потряслосвітову спільноту. Президент США Картер в одній зі своїх перших заяв із цьогоприводу сказав: "… воно (вторгнення — Б.В.) змінило моє відношення дозовнішньої політики СРСР більше, ніж що-небудь інше за роки мого перебування напосаді." Афганістан по своєму географічному положенню охоплює територію,яка вже з початку XIX ст набуває великого стратегічного значення. Впершетериторія сучасного Афганістану була включена в зону дії наддержав в періодіснування на ній Дурранійськой держави (1747?1819). Як сферу своїх інтересівцей регіон розглядала тоді Британська імперія, що діяла на Середньому Сході задопомогою компанії Ост-індськой. Після розпаду Дурранійської держави на безліч… незалежних феодальних князівств змінилася і політика Британії на СередньомуСході: тепер вона перешкоджала політичній консолідації афганських володінь і їхоб'єднанню довкола Кабульського князівства, оскільки такий розвиток подійнеодмінно повинен був ослабити англійський вплив в регіоні. Тут англійськіінтереси прийшли в протиріччя з інтересами російськими: для Росії було вигіднеіснування єдиної сильної афганської держави, яка сприяла б спокійній обстановціна південних рубежах Росії і перешкоджало експансії Англії у напряміросійського кордону.
1. Силові акції СРСР на міжнародній арені
Післядругої світової війни в результаті нового глобального переділу світу провідніролі на Середньому Сході стали грати США. Їх первинне проникнення в країнирегіону, в т.ч. до Афганістану, здійснювалося за допомогою американської фірмиMorrison-Nadsen, яка, уклавши договір з афганським урядом на будівництвоіригаційних об'єктів, розтягувала його здійснення на невизначений період часу,ставлячи Афганістан у фінансову залежність від США. Іншим шляхом тиски наАфганістан з боку Сполучених Штатів було штучне створення т.з. “пуштунськоїпроблеми”, яка полягала в тому, що пуштунське населення Британської Індіївиявилося на території створеного в 1947 р. Пакистану, пуштунам, що відмовив, вправі на самовизначення.
У50-ті рр. XX ст сильно зростає активність Радянського Союзу в Афганістані, щопрагнув забезпечити безпеку і підконтрольність центральноазіатських республік іне допустити закріплення в Афганістані США (у стратегічному відношенні це булодуже привабливо для США зважаючи на можливість розміщення там американськихракет середньої дальності, а також устаткування аеродромів для їх використанняв можливій війні з Радянським Союзом. В цей час СРСР надавав Афганістану різнівиди допомоги, в т.ч. значну фінансову, хоча сам Радянський Союз перебував взмозі « хрущовській відлизі», а потім «брежнєвської епохи застою».1.1 В областізовнішньої політики в 1970-х роках СРСР немало зробив для досягнення політичноїрозрядки. Були поміщені американо-радянські договори про обмеження стратегічнихнаступальних озброєнь (правда, з 1967 року починається прискорена установкаміжконтинентальних ракет в підземні шахти), які, проте, не підкріплювалисяадекватними заходами довіри і контролю. Процес розрядки був перекресленийвведенням радянських військ до Афганістану (1979).
Устосунках з соціалістичними країнами Радянський Союз став ініціатором доктрини«обмеженого суверенітету», передбачаючій акції залякування аж до військовоговторгнення в ті країни, які намагалися проводити незавісимую від СРСР внутрішнюі зовнішню політику. У 1968 році Брежнев дав згоду на окупацію Чехословакіївійськами країн Варшавського договору (Празька весна). У 1980 році готуваласявійськова інтервенція до Польщі.
Спробирозширення радянської сфери впливу на різних континентах Нікарагуа, Ефіопія,Ангола, В'єтнам, Афганістан і так далі) наводили до виснаження радянської економіки,фінансування неефективних режимів.
1.2На тлі внутрішніх проблем В радянській економіці 70-х мали місце негативні явища.Перш за все, це незупинне зниження темпів зростання, стагнація в економіці. Уостанніх 12 — 15 років в розвитку народного господарства СРСР стала виявлятисятенденція до помітного зниження темпів зростання національного доходу. Якщо увосьмій п'ятирічці середньорічний приріст його складав 7,5 % і в дев'ятій — 5,8%, то в десятій він знизився до 3,8 %, а в перші роки одинадцятою склав біля2,5 % (при зростанні населення країни в середньому на 0,8 % у рік). Це незабезпечувало ні необхідних темпів зростання життєвого рівня народу, ніінтенсивного технічного переозброєння виробництва. Вельми характерний, що в1970-е роки з радянської пропаганди повністю зникло гасло «наздогнати іперегнати». Залежність від експорту корисних копалини привела до відсутності необхіднихреформ в економіці. До середини 1970-х років зростання нересурсних секторівекономіки значно сповільнилося [3][4][5][6].
Ознакамицього були відставання у високотехнологічних областях, погана якість продукції,неефективне виробництво і низький рівень продуктивності праці. Прибічникипозначення вказаного періоду як «застійного» пов'язують стабільність радянськоїекономіки того часу з нафтовим бумом 1970-х. Ця ситуація позбавлялакерівництво країни яких-небудь стимул-реакцій до модернізації господарського ісуспільного життя, що посилювалося похилим віком і слабким здоров'ям вищихкерівників. Фактично ж в економіці наростали негативні тенденції, збільшувалосятехнічне і технологічне відставання від капіталістичних країн. З падінням цінна нафту до середини 1980-х в частини партійного і господарського керівництваз'явилася свідомість необхідності реформування економіки. Це збіглося зприходом до влади наймолодшого на той момент члена Політбюро
ЦККПРС — Михайла Горбачова Проблеми переживало сільське господарство, і країнавитрачала великі гроші для закупівель продовольства. Значно виросла корупція, аінакомислення переслідувалося згідно із законом.
Ужитті суспільства почали проступати «застійні явища» як у економічній, так і всоціальній сферах. Найчастіше цим терміном позначається період від приходу Л.И. Брєжнєва до влади (середина 1960-х) до початку перебудови (середина 1980-х),а то і раніше (1980 р.), відмічений відсутністю яких-небудь серйозних потрясіньв політичному житті країни… З приходом Брєжнєва до влади органи держбезпекипідсилили боротьбу з інакомисленням. За даними Д. А. Волкогонова, Брєжнєвособисто схвалював репресивні заходи, направлені проти активістів правозахисногоруху в СРСР [29]. Частиною системи ідеологічного згортання відлиги був процес«ресталінізації» — прихованій реабілітації Сталіна. Період 1970-х— 1980-х роківв джерелах того часу іменувався епохою розвиненого соціалізму. Завдяки деякій лібералізаціїз'явився дисидентський рух, стали відомими такі імена, як Андрій Сахаров іОлександр Солженіцин. C 1965 роки СРСР надавав військову допомогу ПівнічномуВ'єтнаму в боротьбі з США і Південним В'єтнамом, яка продовжувалася до 1973року і закінчилася виведенням американських військ. У 1968 році армія СРСРувійшла до Чехословаччини з метою придушення антиурядових заколотів. У 1979році СРСР ввів обмежений військовий контингент в ДРА на прохання афганського уряду.
Афганськавійна (1979—1989) — назву одну, що склалася в радянській і російськійісторіографічній традиції, з етапів громадянської війни в Афганістані,ознаменованого присутністю на території цієї країни військового контингентурадянських військ. У даному конфлікті брали участь озброєні сили уряду ДРА зодного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або душмани) — з іншою. Боротьбавелася за повний політичний контроль над територією Афганістану. У військовийконфлікт
виявиласябезпосередньо втягнута і Радянська Армія, яку ввели у країну у вирішеннівузького кола членів Політбюро ЦК КПРС (Ю. У. Андропов, Д. Ф. Устинов, А. А.Громико і Л.И.Брєжнєв, який лише підтвердив рішення) за захистом дружньогорежиму від агресії ззовні й заміни Х. Амина на Б.Кармаля. Моджахедам під часконфлікту підтримку надавали військові спеціалісти США, низки країн Європи —членів НАТО, Китаю, і навіть пакистанські спецслужби. Після Квітневій революції1978 р. новий керівник країни президент Нур Мухаммед Тараки і прем'єр- міністр(із серпня 1978 р. також міністр оборони) Хафизулла Амін неодноразово просилирадянське керівництво про введення у країну радянських військ, т. до. становищенового уряду було конче ненадійним (революція 1978 р. майже спиралася яку битам не було соціальної бази, у зв'язку з ніж йдеться про правомірностізастосування сам термін “революція” до подій 1978 р., які можна й переворотом),проте керівництво Радянського Союзу, спочатку рахувавши, що “нам нинірізноманітні час втягуватись у цю війну” (Брежнєв), різко змінило свою позиціютільки тоді, як Амін шляхом перевороту захопив владу у країни й почав вестиактивні консультації зі США можуть. Це ж можна сказати й щодо грандіозноїавантюри радянських спецслужб з фізичною усуненням Аміна і заміною йогоБабраком Кармалем, основною причиною взяття якої послужило недоведене те, щоАмін є агентом американської розвідування й прагне привести Афганістан підзаступництво США Також введення радянських військ мав на меті запобігтиможливому зміцненню у регіоні ісламського фундаменталізму, викликаногоісламською революцією в Ірані 1979. Саме собою падіння прорадянського урядуозначала б сильного удару по зовнішньополітичним позиціям СРСР, оскільки, якбисталося таке, це було б перший повоєнної історії випадок скинення прорадянськогоуряду. Теоретично, крім прямих наслідків, поширення фундаменталізму могло черезафганських таджиків істотно дестабілізувати радянську Середньої Азії. Наміжнародному було заявлено тому, що СРСР керується принципами «пролетарськогоінтернаціоналізму». Як формального підстави Політбюро ЦК КПРС використалокількаразові прохання керівництва Афганістану й особисто Хафізулли Аміна пронадання країні військової допомоги для боротьби з антиурядовими силами.Остаточне рішення про введення військ у Афганістан було винесено 12 грудня 1979року в засіданні Політбюро ЦК КПРС і оформлено секретним постановою ЦК КПРС №176/125 «До стану „А“»
2. Хронологія військових дій в ДРА.
Хідафганської війни1979
/>
/>
Введеннярадянських військ у Афганістан, грудень 1979 року.
•Липень 1979 — прибуття Баграм батальйону з 111-го парашутно-десантного полку105-ой повітрянодесантної дивізії, фактично, після штатного переформування 1979року — окремого батальйону 345-ого ОПДП.[6] Це були перші регулярне підрозділРадянської Армії Афганістані.
•9—12 грудня — прибуття Афганістан першого «мусульманського батальйону» — 154-гоСП 15-ої обрСпН [7].
• 14грудня — прибуття Баграм ще одного окремого батальйону 345-ого ОПДП. Силами цих3 батальйонів, і навіть невеликими загонами спецпідрозділів КДБ передбачалосяздійснити операцію «Шторм»(див. нижче).
• 25грудня — колони радянської 40-ї армії перетинають афганську кордон завдякипонтонному мосту через річку Аму-Дар'я. Х. Амін висловив теплу подякурадянського керівництва і віддав розпорядження Генеральному штабу Збройних силДРА про надання введеним військам [8]
• 27грудня, вечір — Операція «Шторм» штурм палацу Амина [9]
1980
•10—11 січня — спроба антиурядового заколоту артполків 20-ї афганської дивізії уКабулі. У бою було вбито близько 100 заколотників; радянські війська втратили двохубитих і ще були поранені.
• 23лютого — трагедія трапилася у тунелі на перевалі Саланг. При русі зустрічнихколон у середині тунелю сталося зіткнення, утворилася пробка. У результатізадихнулися 16 радянських військовослужбовців.
•Березень — перша велика наступальна операція підрозділів ОКСВ проти моджахедів— Кунарський наступ.
•20—24 квітня — масові антиурядові демонстрації у Кабулі розігнані низькимипольотами реактивних літаків [джерело не зазначене 94 дня].
•Квітень — Конгрес США досить санкціонує «пряму і відкриту допомогу» афганськоїопозиції, у розмірі 15 мільйонів. — перша військова операція в Панджшері.
• 19червня — рішення Політбюро ЦК КПРС виведення з Афганістану деяких танкових,ракетних і зенітно-ракетних частин.
• 12серпня — прибуття країну спецпідрозділів КДБ СРСР «Карпати».
1981
•Вересень — бої у гірському масиві Луркох у провінції Фарах; загибельгенерал-майора Хахалова [11]
• 29жовтня — введення другого «мусульманського батальйону» (177 го СП) підкерівництвом майора Керимбаєва («Кара-майора»). [2]
•Грудень — розгром базового пункту опозиції, у районі Дарзаб (провінціяДжаузджан).
1982
• 3листопада — трагедія на перевалі Саланг. [12]
• 15листопада — зустріч Ю.Андропова і Зія уль-Хака у Москві. генеральний секретармав з пакистанським лідером приватну розмову, у якої поінформував його про«нової гнучку політику радянської сторони і розуміння необхідності розв'язанняякнайшвидшого вирішення кризи». Під час зустрічі також обговорювалося питаннядоцільності перебування радянських військ у Афганістані й перспективністьучасті Радянського Союзу у війні. У обмін забирання від Пакистану вимагалосявідмовитися від допомоги бунтівникам [13].
1983
• 2січня — в Мазарі-Шарифі душмани викрали групу радянських цивільних фахівцівчисельністю 16 людина. Звільнити їх удалося лише крізь місяць, у своїй шістьохз них загинуло.
• 2лютого — бомбами об’ємного вибуху знищено кишлак Вахшак північ від Афганістанупомсту захоплення заручників в Мазарі-Шарифі.[8]
• 28березня — зустріч делегації ООН на чолі з Пересом де Куельяром і Д.Кордовесом зЮ.Андроповим. Він дякує ООН за «розуміння проблеми» і запевняє посередників уцьому, що зробити «певні кроки», але сумнівається, що Пакистан та підтримаютьпропозицію ООН, що стосується їх невтручання у конфлікт [14].
•Квітень — операція з розгрому загонів опозиції, у ущелині Ніджраб, провінціяКапіса. Радянські підрозділи втратили 14 вояків убитими і 63 — раненими [15].
• 19травня — радянський посол в Пакистані В.Смирнов офіційно підтвердив прагненняСРСР і Афганістану «призначити терміни виведення контингенту радянських військ»[16].
•Липень — наступ душманів на Хост. Спроба блокувати місто не увінчалася успіхом.
•Август — напружена робота місії Д.Кордовеса з підготовки угод щодо мирноговрегулювання афганської проблеми майже завершено: розроблена 8-месячнаяпрограма виведення військ із країни, однак після хвороби Андропова питанняконфлікті зняли з порядку денного засідань Політбюро. Тепер йшлося лише про«діалозі з ООН».
•Зима — бойові дії активізувалася районі Сароби і Джелалабадской долини (взведеннях найчастіше згадується провінція Лагман). Озброєні загони опозиціївперше залишаються біля Афганістану все зимовий період. Почалося створенняукріпрайонів і баз опору у країні.[17].
1984
• 16січня — душмани збили з ПЗРК «Стрела-2М» літак Су-25. Це перший випадокуспішного застосування ПЗРК в Афганістані.
• 30квітня — під час великої операції в Панджшерській ущелині потрапив у засідку іпоніс найтяжкі втрати 1-ї батальйон 682-го мотострілецького полку.
• Жовтень— над Кабулом з ПЗРК «Стріла» душмани збивають транспортний літак Іл-76[19].
1985
• 21квітня — Загибель Мараварської роти.
• 26квітня — повстання радянських афганських військовополонених у в'язниці Бадаберав Пакистані.
•Червень — армійська операція в Панджшере.
•Літо — новий курс Політбюро ЦК КПРС на політичне рішення «афганської проблеми».
•16-17 жовтня — Шутульська трагедія .
•Осінь — Функції 40-ї армії зводяться до прикриттю південних кордонів СРСР,навіщо залучаються нові мотострілкові підрозділи. Почалося створення опорнихбазових районів в важкодоступних місцях країни.
1986
•Лютий — на нещодавніх XXVII з'їзді КПРС М.Горбачев робить заяву початоквироблення плану поетапного виведення військ.
•Березень — рішення адміністрації Р. Рейгана початок постачання у Афганістан напідтримку моджахедів ПЗРК «Стінгер» класу «земля — повітря», що робить бойовуавіацію 40-ї армії вразливою для поразки з землі [джерело не зазначене [94дня].
•4-20 квітня — операція з розгрому бази Джавара: велике поразка душманів.Невдалі спроби загонів Ісмаіл-хана прорвати «зону безпеки» навколо Герата.
• 4травня — на XVIII пленумі ЦК НДПА посаду генсека замість Б.Кармаля обранийМ.Наджибулла, який раніше очолював афганську контррозвідку ХАД. Пленумпроголосив установку влади на рішення проблем Афганістану політичними методами.
• 28липня — М. Горбачев демонстративно заявив швидкого виведенні з Афганістанушести полків 40-ї армії (близько сьомої години тис. чол.). Пізніше термінвиведення буде перенесений. У самій Москві точаться суперечки у тому, виводитичи війська повністю.
•Август — Масуд розбив базу урядових військ у Фархаре, провінція Тахар.
•Осінь — розвідгрупа майора Бєлова з 173-го го СП 22-ї обрСпН захоплює першупартію переносних зенітно-ракетних комплексів «Стінгер» у кількості трьох штуку районі Кандагара [21].
•15—31 жовтня — з Шинданда виведені танковий, мотострілковий, зенітний полки, зКундуза — мотострілковий і зенітний, з Кабула — зенітний.
• 13листопада — на засіданні Політбюро ЦК КПРС Михайло Горбачев зазначив: «УАфганістані ми воюємо шість років. Не змінювати підходів, то будемо воювати ще20-30 років». Начальник Генштабу маршал Ахромєєв заявив: «Немає жодноївійськової завдання, яке ставилося б, але з вирішувалася, а результату немає. Ми контролюємо Кабул і провінційні центри, але захопленої територіїпоспіль не можемо установити владу. Ми програли боротьбу афганський народ». [22]А на цьому засіданні поставили завдання вивести все війська з Афганістанупротягом два роки.
•Грудень — надзвичайний Пленум НДПА проголошує курс — на політику національногопримирення й виступає за якнайшвидше припинення братовбивчої війни.
1987
• 2січня — до Кабула спрямована оперативної групи Міністерства оборони СРСР начолі з першим заступником начальника Генштабу ВР СРСР генералом армії У. І.Варенниковим.
•Лютий — операція «Удар» у провінції Кундуз.
• Лютий—Березень— операція «Шквал» у провінції Кандагар.
• 8березня — обстріл душманами міста Пяндж Таджицькій РСР.
•Березень — операція «Гроза» у провінції Газні. — операція «Коло» в провінціяхКабул і Логар.
• 9квітня — напад моджахедів на радянську погранзаставу.
• 12квітня — розгром бази заколотників Мілова у провінції Нангархар.
•Травень — операція «Залп» в провінціях Логар, Пактія, Кабул.
— операція «Юг-87» у провінції Кандагар.
•Весна — радянські війська починають застосовувати для прикриття східного іпівденно-східного ділянок кордону систему «Бар'єр». • 23 листопада — початокоперації Магістраль по деблокуванню міста Хост.
1988
• 7-8січня — бій в розквіті 3234.
• 14квітня — за посередництва ООН у Швейцарії міністрами закордонних справАфганістану й Пакистану підписано Женевські домовленості про політичневрегулювання становища навколо ситуації у ДРА. Гарантами домовленостей сталиСРСР та. Радянський Союз перед зобов'язався вивести свій контингент в9-месячный термін, починаючи з 15 травня; навіть Пакистан, зі свого боку, мали припинитипідтримувати моджахедів [23].
• 24червня — загони опозиції захопили центр провінції Вардак — місто Майданшахр.
• 10серпня — душмани взяли Кундуз.
1989
•23-26 січня — операція «Тайфун», остання радянська бойова операція вАфганістані.
• 4лютого — останнє підрозділ Червоної Армії залишило Кабул [24].
• 15лютого — з Афганістану повністю виведені радянські війська. Висновком військ40-ї армії керував останній командувач Обмеженим контингентом генерал-лейтенантБ. У. Громов, який, як стверджують, останнім перейшов прикордонну річкуАму-Дар'я (р. Термез)[25]. Гуманітарний аспект бойових дій Така хронологіявійськових подій Афганської війни. … За межами країн соціалістичноїспівдружності майже хто б сумнівався у цьому, що комуністичний режим вАфганістані неспроможний самостійно існувати, і після її висновку звідтипідрозділів Радянської армії нічого не залишиться, крім ненависть доросійським, країна ж впаде в довгий час хаосу і громадянської війни. Навітьвище радянське керівництво і верхи генералітету багато в чому поділяли ці думкиу країнах, і саме тому продовжували наполягати на подальшому військовомувтручанні. Радянські лідери просто більше не мали іншого виходу — вонидопустити падіння марксистського уряду. Проте, афганські повстанці, маючи лишеобмеженим арсеналом зброї, яке діставалося ним здебільшого від руйнаціїафганської армії (до кінця 1980 року становила 30% від міста своєї і так ранішескороченою чисельності), і навіть невідь що значної допомогою ззовні (переважноракети земля-повітря), надавали агресорові безвихідне опір. Не дивлячись те що,що велике радянське військову присутність у Афганістані було забезпеченовеличезними технічними і людськими резервами, навіть із найоптимістичнішимоцінкам умиротворення мала б зайняти багато років. Багато чудово пам'ятали утому, як Росії наприкінці ХІХ століття довелося витратити цілих 25 років назавоювання набагато меншою площею країни на Кавказі — Дагестану.
Політ.й соціальні наслідки… Попри те що, що увагу світового співтовариства набільшою мірою звернене іншим регіональним збройним конфліктів, афганськапроблема досі залишається однією з найбільш гострих в усьому світі. Конфліктибіля колишньої Югославії, Іраку, зіткнення національному грунті колишньогоСРСР, проти якими війна в Афганістані викликає менш цікаві, — тому, щоутворилися біля Європейського континенту або тому, що мені якнайшвидшому врегулюваннідуже зацікавлені США, інші провідні держави і навіть увесь світ загалом. Адже,приміром, від положення у колишньому у Радянському Союзі залежить багато в чомустабільність в масштабах всієї планети — недарма після недавніх подій не IXз'їзді американці запропонували нам більш 1,5 млрд. доларів для стабілізаціїстановища, що даремно грошей не роздають! Проте, за більш глибокому розгляді,афганська проблема зачіпає інтереси як жителів цієї країни, а й же Росії тавсіх країн Співдружності Незалежних Держав і, можливо, усього світу цілому.Поки що врегулюють цю кризу, СНД, певне, зможе повністю відгородитисяАфганістану — але це непросто, як здається. Ситуація навколо Афганістану длядержав-членів Співдружності зводиться переважно до трьох моментів. По-перше,біля цієї країни проживає дуже багато туркменів, узбеків і таджиків, що дужетривожить колишні середньоазіатські республіки СРСР. По-друге, проблемавійськовополонених. Лідери афганської опозиції неодноразово заявляли, щопроблему військовополонених вирішить відразу й тільки тоді, як СРСР припинитьпоставку озброєнь Кабул. Але, природно, ці зобов'язання були виконані,оскільки, продовжуючи утримувати військовополонених, моджахеди будуть й надалімати важелі тиску країни Співдружності, особливо у області виділення коштів увідновлення зруйнованої радянсько-афганської війною економіки. ПретензіїАфганістану отримати відшкодування правонаступниками СРСР збитків війни — щеодне болять в российско-афганских відносинах. У у відповідь численні заявитакого змісту керівництво Росії прийняло заяву від 15 листопада 1992 року, уякому, зокрема, говориться у тому, що Росія брати участь у відновленнізруйнованого господарства Афганістану, що постачання мирних товарів неприпиняться І що Росія всіляко допомагати багатостраждальному афганськомународу гуманітарної допомогою та інші можливими засобами. Становище вАфганістані за оцінкою західної преси «різко загострило відносини міжСходом і Заходом й призвело до переоцінці міжнародної ситуації у цілому у черезвідкликання нове і більш тверезо на небезпека, яку політика СРСР можеглобальної стабільності і журналіста міжнародного світу». Відразу й казкинадовго погіршилися, приміром, відносини між двома ядерними наддержавами усфері двосторонніх угод щодо обмеження озброєнь. Особливу паніку у Західномусвіті викликало початок кризи, оскільки розцінювалося як переломний той час урадянської зовнішню політику та новий етап міжнародних взаємин у весь світ.Вперше Радянський Союз перед застосував організовану збройну силу поза своїхмеж упорядкування і країн усіма визнаного прорадянського блоку Східної Європи.Запровадження обмеженого контингенту радянських військ у Афганістан було,безсумнівно, нічим не прикритої спробою грубої силою вирішувати долю суверенноїй формально несоюзної країни, якої приписувалися далекосяглі наслідки.Природною реакцією Західного світу було протидія радянської агресії, щоштовхало капіталістичні країни на зближення. Виключне місце у цій формальному(у межах ООН і НАТО) і неформальному союзі займали США, ще більше утвердилися усвоє становище наддержави. Після кількох раундів нарад відносини із своїмиєвропейськими союзниками, які все ж хотів просто виконувати те, що їм скажутьамериканці, адміністрації Картера вдалося розробити основних напрямів спільноїполітики, спрямованої на приборкання агресора і стабілізацію положення урегіоні хоч і в усьому у світі загалом. Передбачалося, по-перше, надавативсебічну військову і економічне допомогу Пакистану. По-друге, поставитиРадянський Союз перед вибором: або продовжувати свою агресивну політикуАфганістані й поплатитися при цьому своїми ледь почавшимися стосунками зЗаходом, або зберегти добре ім'я у системі міжнародних відносин. По-третє, якбільше віддалену перспективу США вже без своїх союзників планували посилитисвій військову присутність і розвинути мережу оборонних систем і військовихінституцій у регіоні Ще одного удару за СРСР завдали країни третього світу. Наприклад, конференція ісламських країн Ісламабаді більшістю голосів засудила діїРадянського Союзу як агресивні, не дивлячись на надану їм тривалу допомогубагатьом із цих країн. Єдність мусульманських держав, проте, було набагатопорушено недавньої Ірано-Іракською війною, і тому де вони давали як або значноюмірою проводити зовнішній політиці СРСР. Лідируючу роль підштовхуванні СРСР допереговорів виведення військ з Афганістану грали Західні країни. Передбачаласянавіть можливість частини контингенту на столиці й окремих значних центрахкраїни підтримки комуністичного режиму. Президент Франції Вальрі Гискар д`Естані канцлер ФРН Гельмут Шмідт особисто розмовляли з Брежнєвим про можливістьтаких переговорів, та марно. Спричинено це були зрозумілі: афганськийкомуністичний режим очевидно виношувався у СРСР не мав майже ніяких особливихшансів вижити без військової підтримки свого заступника. «Навряд щосьзмусить російських кинути свій режим в Афганістані напризволяще»- так і небезпідставно вважало більшість політиків у країнах. Зараз, після розпадуРадянського Союзу, і зникнення «червоною загрози», значенняафганського кризи оцінюється дещо інакше. Військове втручання у внутрішнісправи Демократичної Республіки Афганістан викликало різке загостренняміжнародної обстановки і кілька днів загальмувала переговори з скороченняозброєнь. Радянсько-афганська війна забрала близько 19000 життів радянськихсолдатів та нелічене кількість афганських повстанців і мирних жителів. З іншогобоку, ця війна багато років наблизила найглибший економічний та політичнийкриза у СРСР, розпад Союзу, і крах комуністичного режиму. Засобами масовоїінформації, особливо у США, широку підтримку одержало викликане цим конфліктомнарощування американської присутності у світі і розроблена адміністрацією СШАна чолі з Президентом Картером так звана «доктрина Картера», що складаєтьсяз низки заходів політичного та скорочення економічної на Радянський Союз передта її зовнішній політиці. По-перше, пропонувалося встановити ембарго напоставки збіжжя у СРСР; по-друге, скорочувався перебуваючи лише з стадіїстановлення обмін у культурній, наукової та програмах технічної областях.По-третє, більшість західних держав бойкотували Олімпійські гриакторів-професіоналів у Москві 1980 року. По-четверте, США тиснули наєвропейські країни й Японію, вимагаючи скоротити надання кредитів РадянськомуСоюзі. Масовому читачеві торочилося, що у Радянський Союз перед і більшістькраїн світу діють лише силове вплив. «Доктрина Картера» повідомлялазону Перської затоки життєво важливою для економіки США, через що американціготові піти на будь-які заходи до застосування зброї задля забезпечення своїхінтересів у регіоні. Проте, передбачені доктриною заходи могли спрацюватиповністю через те, що стабільне становище економіки деяких європейських держав,зокрема Німеччині й ФРН, багато в чому від експорту продукції важкої індустріїу СРСР; у разі відмови від торгівлі із колишнім Радянським Союзом приніс бсуттєві внутрішні економічні потрясіння — дуже вагомий чинник у політицієвропейських урядів. Ембарго на поставки зерна завдало удару економіці країнПівнічної Америки — самих навіть, особливо, Канади. Олімпійські гри такивідбулися, адже основна маса африканських і з азіатські країни не приєдналисядо бойкоту. Усі ці фактори зірвали застосування сильного політичногоекономічного тиску на СРСР повної їх ступені та позначилися на внутрішньомустановищі країн Заходу, і Адміністрація Рейгана мусила все висунути свою. Напочатку січня 1980 року США взяли він ініціативу виступи перед Радою БезпекиООН, який кваліфікував акцію Радянського Союзу як відкрите застосування збройноїсили поза своїх меж упорядкування і військову інтервенцію. СРСР наклав вето нарезолюцію Ради Безпеки; його підтримали п'ять держав-членів Ради з третьогосвіту. 14 січня 1980 року Генеральна Асамблея ООН у своїй Надзвичайній сесіїпідтвердила резолюцію Ради Безпеки 108 голосами проти 14 — явне і повнийдипломатичне поразка СРСР. Країну Рад підтримали лише напівколоніальні й навітьвідверто симпатизуючі їй країни. Утворився майже єдиний фронт західних і державтретього світу, зокрема арабських і мусульманських, які проголосували на такурезолюцію. Навіть Ірак, довгий час одержавши військову і допомогу із Росії,відвернувся від колишнього заступника. Радянсько-американське заяву від 13вересня 1991 року проголосила право афганського народу визначати долю довтручання державних ззовні, підкреслило припинення бойових дій, негайногопроведення вільних виборів і навіть створення перехідного механізму під егідоюООН. Того ж день були взаємно припинені постачання зброї до Афганістану. 15листопада 1991 переговорів між делегаціями від моджахедів і південь від СРСР іВЦВК РСФРР представники афганської опозиції, у прийнятому спільному заявізаявила про свою згоду з перерахованими у радянсько-американському документізаходами щодо врегулюванню ситуації у регіоні.
В ті далекі — 7 квітня 1988 року міністр оборони Радянського СоюзуД.Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ, у разі підписанняЖеневських угод між Афганістаном та Пакистаном, здійснити відповідно дозатвердженого плану з 15 травня 1988 року по 15 лютого 1989 року в дваетапи...». До моменту підписання Женевських домовленостей чисельністьрадянських військ в Афганістані становила 103 тисячі чоловік. Виведення військпочалося за затвердженим графіком, поетапно й послідовно. Подію висвітлювали понад200 кореспондентів, яким було надано всі можливості для повного і правдивого їїпоказу. З початком виведення військ збройна опозиція посилила тиск на режимНаджибулли. Активізувалися бойові дії, енергійніше велася робота з розкладаннядержапарату, збройних сил Афганістану, робилися спроби захопити владу в рядіпровінцій.
За свідченнями представників контрольних органів ООН, РадянськийСоюз і Афганістан повністю й точно виконували взяті в Женеві зобов’язання. СШАі Пакистан ці домовленості, по суті, ігнорували. Механізм контролю ООН виявивсянеефективним. Його представники навіть не були допущені на бази і центрипідготовки моджахедів, розміщені в Пакистані. Конкретні факти порушеньПакистаном Женевських угод регулярно доводилися до Місії добрих послуг ООН уКабулі. Проте ніяких санкцій щодо Пакистану з боку Радбезу ООН так і не було.Збройна опозиція пішла на загострення ситуації в країні.
По завершенні першого етапу виведення військ збільшилася кількістьперекинутих караванів із військовими вантажами. Тільки у вересні—жовтні натериторію Афганістану прибуло 180 караванів зі зброєю. Не переставализасилатися в Афганістан іноземні військові радники. Значну матеріальну,фінансову та допомогу порадами заколотникам у цей час надавали СаудівськаАравія і США. Американські спецслужби в Пакистані перейшли навіть доорганізації безпосереднього керівництва збройною опозицією. У Пешаваріспеціальне представництво у зв’язках із «рухом афганського опору» очоливпомічник посла США в Ісламабаді Мак-Вільямс (колишній секретар Посольства США вКабулі).
Водночас Пакистан висував претензії до Радянського Союзу,звинувачуючи його в нібито нарощуванні угруповання військ в Афганістані.Позиція США безпосередньо впливала на поведінку Пакистану. Спираючись напідтримку американців, Зія Уль-Хак і лідери афганської опозиції стали диктуватисвої умови Радянському Союзу, Афганістану, ООН.
На прес-конференції в Москві Горбачов заявив: «Угоди є угоди. Мибачимо, що робить Пакистан. Я не хочу вникати в деталі. Я лише хочупідкреслити, що спроби торпедувати угоди можуть мати серйозні негативнінаслідки». Тобто Москва протестує проти невиконання Женевських угод США іПакистаном, але виведення військ продовжує. З цього випливає: якщо угода неспирається на силу, то вона трактується сильнішою стороною на власний розсуд.Американців цілком влаштовувала піддатливість Горбачова, його готовність іти напостійні й односторонні поступки на шкоду інтересам власної країни. Зневажливеставлення до Радянського Союзу проявилося тоді вперше. Хоча ще ніщо не віщувалорозвалу соціалістичного табору та Радянського Союзу, західні аналітики це вжепрогнозували. США і Пакистан продовжували нарощувати допомогу заколотникам,одночасно тиснучи на Горбачова в плані точного дотримання графіка виведеннявійськ. Висловлюючи протести й попередження, радянські керівники, звісно ж,усвідомлювали, що їх безцеремонно обвели навколо пальця.
Військово-політична обстановка в Афганістані по закінченні першогоетапу загострилася повсюди. У ключових районах країни становище було напружене,заколотники обстрілювали гарнізони, адміністративні центри, військові тапромислові об’єкти. Вони створювали запаси зброї, боєприпасів, посилювали своїзагони та групи. Керівники партійно-державного апарату займали в цей часпасивну позицію. Дехто з них ігнорував вимоги постанов, наказів, директив,законів. Декларований урядом курс на національне примирення мав загальний,розпливчастий характер, практичними діями не підкріплювався. Заклики доналагодження контактів з опозицією не спиралися на чітко виражену програму.
Через кілька місяців радянські війська мали залишити Афганістан. Уштабі 40-ї армії тривала напружена робота, робилося все, щоб цей етапвиведення, як і перший, пройшов успішно. До зміни ситуації готувалося йафганське керівництво, але своєрідно. Збройні сили Афганістану достатньою міроюбули оснащені всім необхідними. Однак замість уживати заходів для підвищенняїхнього морального стану, керівництво країни взяло курс на технічнепереоснащення, прагнучи одержати від Радянського Союзу якнайбільше новихзразків озброєнь. Штучно нарощуючи чисельність усіх видів збройних сил, афганціподавали нові й нові заявки на додаткові поставки техніки та зброї, водночасукомплектованість ними армії знижувалася.
На завершальному етапі виведення військ керівники республіки нехотіли залучати свої збройні сили для боротьби з опозицією, сподіваючись втягтив бойові дії «шураві» і тим самим затримати їх у країні. У Москву летілитривожні телеграми з наполегливими проханнями залишити частину радянських військчи, на крайній випадок, хоча б пізніше виводити їх із країни. Таку позиціюафганців підтримував Шеварднадзе, що викликало подив у генералів та офіцерів40-ї армії. Адже міністр закордонних справ був одним із основних «творців»Женевських угод. Залишити «урізаний» контингент означало зробити йогозаручником. Узяв гору здоровий глузд: було прийнято рішення не затримуватичастину військ в Афганістані, а повністю й точно виконати взяті на себе вЖеневі зобов’язання і вивести їх у встановлені терміни.
14 лютого 1989 року на аеродромі в Кабулі вже повною міроюгосподарювали афганці. Із залишених модулів вони виламували все, що ще можнабуло забрати. Техніка, яка стояла на охороні аеродрому, була переданапредставникам збройних сил Афганістану. По обіді злетіли два літаки Іл-76 ізсолдатами охорони, а о 20.00 на третьому літаку вилетіло керівництвооперативної групи Міноборони СРСР. Останнім зі складу обмеженого контингентурадянських військ (за винятком тих, хто залишався в полоні) уранці 15 лютого1989 року перейшов по мосту «Дружба» через річку Амудар’ю командуючий 40-юармією генерал-лейтенант Б.Громов. По полудні буденно й непримітно Афганістанзалишили радянські прикордонники.
У Термезі та Кушці солдатів, які виходили з Афганістану,зустрічали в основному їхні рідні та близькі, численні кореспонденти. Ніхто зкерівників країни не вважав за потрібне бути присутнім при поверненні набатьківщину своїх солдатів, продемонструвавши тим самим повну байдужість доармії. Так для СРСР закінчилися ці тяжкі й довгі роки засекреченої війни вАфганістані. Радянські війська вийшли, війна в Афганістані не закінчилася....
15 лютого 2009 року виповнилося 20 років із дня виведеннярадянських військ з Афганістану. У нових демократичних умовах історія непереривається і не починається заново. Неправильно чинять ті, хто намагається,зовсім перекресливши все радянське минуле, підмінити його тверезий аналізусього лише беззастережним визнанням помилок. Вникнути ж в уроки Афганістану надержавному рівні досі ніхто не спромігся.
Розвал СРСР різко змінив політичне й економічне становище у всіхколишніх радянських республіках. Умови в нових державах виявилися дуже різними.Отже, й „афганці” змушені були боротися за свої інтереси по-своєму,застосовуючи різну стратегію і тактику. В Україні вже невдовзі післяпроголошення незалежності, про „афганців” заговорили як про організовану силу,здатну істотно впливати на суспільно-політичні й соціально-економічні процеси.Це стало наслідком концептуально добре продуманої й послідовно здійснюваної багатовекторностінашого руху.
Нові реалії поставили „афганців” України (без перебільшення) передпроблемою виживання. Ми мали боротися за своє місце в суспільстві, за право наіснування нашої організації. Важливо було визначити стратегію й тактику в новихісторичних умовах. Це завдання частково виконала ІІ позачергова конференціяСпілки, що відбулася в Києві 24 – 26 жовтня 1991 року. Делегати внесли зміни йдоповнення до Статуту організації, визначили основні напрями діяльності.Конференція перейменувала Спілку воїнів-інтернаціоналістів України наУкраїнську спілку ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) – УСВА.УСВА також засудила війну як спосіб вирішення політичних проблем. Від тягарявоєн та їх наслідків завжди потерпає простий народ. Тільки на афганській війнізагинуло майже 3,5 тисячі наших співвітчизників, більше 4 тисяч сталиінвалідами, і їх кількість постійно зростає. 72 особи вважаються такими, щопропали безвісти. Спілка розпочала вироблення й реалізацію своїх програмсоціальної, медичної й психологічної реабілітації людей, які постраждали відафганської війни, керуючись принципами як доброчинності, так і створення умовдля вільного вибору професії, занять згідно з можливостями й освітою. Ціпрограми ми пропонували зробити складовими широкомасштабної державної програми,яка б включала такі аспекти: сприяння лікуванню й зміцненню фізичного іпсихологічного стану воїнів-інтернаціоналістів, соціальній адаптації тапідвищенню їх соціальної активності; увічнення пам’яті полеглих; звільненняспіввітчизників, що перебувають у полоні, пошук тих, хто пропав безвісти;формування позитивної громадської думки про воїнів-інтернаціоналістів, яківиконували свій обов’язок і не можуть нести відповідальності за авантюрнірішення політик Розвал СРСР різко змінив політичне й економічне становище увсіх колишніх радянських республіках. Умови в нових державах виявилися дужерізними. Отже, й „афганці” змушені були боротися за свої інтереси по-своєму,застосовуючи різну стратегію і тактику. В Україні вже невдовзі післяпроголошення незалежності, про „афганців” заговорили як про організовану силу,здатну істотно впливати на суспільно-політичні й соціально-економічні процеси.Це стало наслідком концептуально добре продуманої й послідовно здійснюваноїбагатовекторності нашого руху.
Нові реалії поставили „афганців” України (без перебільшення) передпроблемою виживання. Ми мали боротися за своє місце в суспільстві, за право наіснування нашої організації. Важливо було визначити стратегію й тактику в новихісторичних умовах. Це завдання частково виконала ІІ позачергова конференціяСпілки, що відбулася в Києві 24 – 26 жовтня 1991 року. Делегати внесли зміни йдоповнення до Статуту організації, визначили основні напрями діяльності.Конференція перейменувала Спілку воїнів-інтернаціоналістів України наУкраїнську спілку ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) – УСВА.УСВА також засудила війну як спосіб вирішення політичних проблем. Від тягарявоєн та їх наслідків завжди потерпає простий народ. Тільки на афганській війні загинуломайже 3,5 тисячі наших співвітчизників, більше 4 тисяч стали інвалідами, і їхкількість постійно зростає. 72 особи вважаються такими, що пропали безвісти.Спілка розпочала вироблення й реалізацію своїх програм соціальної, медичної йпсихологічної реабілітації людей, які постраждали від афганської війни,керуючись принципами як доброчинності, так і створення умов для вільного виборупрофесії, занять згідно з можливостями й освітою. Ці програми ми пропонувализробити складовими широкомасштабної державної програми, яка б включала такіаспекти: сприяння лікуванню й зміцненню фізичного і психологічного станувоїнів-інтернаціоналістів, соціальній адаптації та підвищенню їх соціальноїактивності; увічнення пам’яті полеглих; звільнення співвітчизників, що перебуваютьу полоні, пошук тих, хто пропав безвісти; формування позитивної громадськоїдумки про воїнів-інтернаціоналістів, які виконували свій обов’язок і не можутьнести відповідальності за авантюрні рішення політиків.
Українськаспілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) бере активну участь угромадському житті, військово-патріотичному вихованні молоді. Про її діяльністьрозповідає голова Одеської обласної спілки ветеранів Афганістану(воїнів-інтернаціоналістів), депутат обласної ради Афанасій Петрович РАДУКАН.:«Спілка ветеранів Афганістану почала створюватися ще в 1989 році. Тодіорганізувалися комсомольські клуби «інтернаціоналістів». З другого боку, насактивно «сватали» найрізноманітніші бандитські угруповання – репутація людей збойовим досвідом у цих колах була досить високою. Отоді ми зібралися,поміркували – а чому б на основі нашого бойового братерства не об’єднатися істворити свою організацію. Так ми змогли б протистояти наявним проблемам,допомагати один одному. І тоді, ще при Радянському Союзі, у Ташкенті відбувсяперший з’їзд. Згодом ми зібралися в Криму. Тоді ж і організували Спілкуветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Радянського Союзу. Коли жСоюз розпався, у нас почалася робота над створенням Української спілки ветеранівАфганістану (воїнів-інтернаціоналістів) – УСВА, її територіальних представництвв областях і районах.
Насьогоднішній день Одеська обласна спілка поєднує 42 організації, у кожномурайоні в нас створені і працюють структури, де є свій статут, голова районноїорганізації, президія, ревізійна комісія, словом, всі атрибути громадськоїорганізації. Практично відразу після створення спілки почали спливати наповерхню різноманітні «болячки» – так званий афганський синдром, труднощі задаптацією до цивільного життя тощо. Це згуртувало нас ще більше, ми почаличастіше збиратися разом, розв’язувати проблеми спільними зусиллями. І насьогоднішній день можу відзначити з повною відповідальністю, кожен ветераннеоголошеної війни в Афганістані, який мешкає в Одеській області, знає, що єтака організація, знає керівників на місцях і може за необхідності до нихзвертатися. У 2007 році нам вдалося зробити багато, і я молю Бога, щоб і надаліробилося не менше. По-перше, влітку в нашому реабілітаційному центрі «Шураві»,який розташований в селищі Кароліно-Бугаз, пройшли оздоровлення, причомубезкоштовно, 770 ветеранів. Вони одержували повноцінне триразове харчування,комфортні умови проживання в кімнатах з гарячою водою, кондиціонерами,телевізорами, турботливий догляд, і, звичайно, море, сонце, свіже повітря.Звичайно, хотілося б оздоровити також усі сім тисяч воїнів-афганців, але це нампоки що не під силу. Ми відкриті і для сучасних українських миротворців, що зароки незалежності України побували в багатьох «гарячих точках» планети. Такілюди до нас вже звертаються, щоправда, їх небагато. Війна – це завжди біль,страх, кров. Розділяти афганську війну і будь-які інші я б не став, та й незможу. Якщо людина тримала в руках зброю, ризикувала здоров’ям і життям – цедля нас брат навіки, інші відмінності не істотні
3.Витоки кризи
Президент США Картер у одному з перших заяв з цього приводусказав: "… воно (вторгнення — Б.В.) змінило моє ставлення до зовнішнюполітику СРСР більше, ніж нічого іншого упродовж свого мого перебуванняпосади." Західна преса, історики, політики і більше широкі прошаркигромадськості мали свою, майже ніким не оспариваемую поза соціалістичноготабору думку на що відбулися події: в 1978 року у Афганістані стався державнийпереворот під керівництвом Комуністичної партії при безсумнівному підсобництвіСРСР. У результаті до влади прийшов прорадянський режим на чолі з НуромМухамедом Тараки і потім, Хаджимуллой Аміном. Радянський Союз перед постачавнових правителів технічною відсталістю та допомогою і радниками для боротьби зщо набирає дедалі більшу силу опозиційним рухом. Американські та європейськіисторики-аналитики причини виникнення кризи у Афганістані зараховували доКвітневій революції 1978 року, і із них заперечила існування реальних соціально-економічнихпередумов і революційної ситуації, а що відбулися події пов'язувало зрадянським впливом і з діяльністю Народної Демократичної партією Афганістану(НДПА), якої одне із американських журналів наказував "… недосвідченість,роз'єднаність і радикалізм, що вплинули настільки швидко на катастрофу вАфганістані". Народна Демократична партія Афганістану була створенасередині 60-х років й невдовзі після свого створення розпалася на дві групи — Хальк, до котрої я належали Тараки і Амін, і Паргам, однією з видатних діячівякої було Кармаль. Перші узурпували влада і хотіли ділитися нею з своїмиполітичними опонентами, заслали Кармаля на політичну заслання дипломатичнимпредставником Афганістану Чехословаччини. Радянський Союз перед намагавсявозз'єднати НДПА, але відтворена ззовні політична коаліція, шматованавнутрішніми чварами і феодальними інтригами, недовго існувати. Влітку 1980року, після вбивства Аміна, Кармаль повернувся батьківщину і вигнав багатьохсвоїх колишніх ворогів з уряду та провідних міністерств. Відразу після свогоприходу до партії влади після квітневій революції 1978 року Тараки і Амін, та іКармаль, намагалися насадити комуністичну ідеологію, розгорнути атеїстичнукампанію, і побудувати соціалізм в відсталою, племінної й частково феодальної,багатонаціональної мусульманської країні. Така внутрішня політика, обумовленавиключно догмами марксизму (у вигляді, якому вони подавалися радянськимкерівництвом), а чи не на реальними і об'єктивними законами, управляючимиафганським суспільством, і економікою, неминуче мусила призвести Афганістан дозбільшенню і так кризової ситуації. Майже яка встигла розпочатися, процесінтеграції феодально-роздробленого суспільства до основі виникнення економічнихперетинів поміж окремими провінціями був насильно перерваний. Отже, на думкузахідних фахівців, криза була викликана, з одного боку, внутрішнім чинником — непродуманої і підігнаної під марксистські догмати модернізацією афганськихсоціально-політичної та його економічної структур, і, з іншого, зовнішнім інайважливішим чинником — введенням радянських військ у грудні 1979 року. IIIМета і плани СРСР війні. Західні офіційні структури та преса оцінили як уменшою мірою фальсифікуючі події заяву уряду СРСР у тому, що війська ввели напрохання афганського керівництва на допомогу останньому боротьби з повсталимибандитами і впроваджують виконання інтернаціонального боргу. Адже колишнійправитель Афганістану Амін був під час штурму радянськими спецпідрозділами йогопалацу, яке наступник обіймали цю посаду ще з'явився і в політичної арені намомент з так званого «запрошення». Активної критиці піддавалися такожнеодноразові заяви радянських лідерів про таких собі «зовнішніхсилах», які сприяють афганським повстанцям (йшлося про переважно Пакистані ЦРУ). Всі ці міфи було створено навмисне виправдання появи «обмеженогоконтингенту» за південними рубежами нашої Соціалістичної батьківщини іприкриття справжніх цілей цієї колоніальної війни. Політичні маневрирадянського керівництва не переконали громадськість капіталістичного світу уйого щирості, і було у країнах по-різному оцінювалися мети Радянського Союзу уцій війні, всі чудово розуміли її агресивний характер. Одні вбачали у нійбажання наддержави змінити баланс наснаги в реалізації регіоні, прагнення вестидіалог із околишніми державами, переважно з Пакистаном, з позиції сили тапродемонструвати всьому світу могутність і вплив волю СРСР. Інші, незаперечуючи переважно від цього, перенесли центр тяжкості те що, що РадянськийСоюз перед просто більше не міг покинути без допомоги комуністичний режимкраїни, де його неминуче очікували хаосу й поразка. Деякі політичні екстремістиу країнах схильні навіть були вважати, що радянська агресія в Афганістані — максимум незгірш від як «довгострокова стратегія, націлена отриманнягеостратегічних переваг, що з отриманням доступу до теплих морів і нафтовимресурсів Перської затоки». За словами М.Гареева, 1979 року — заступниканачальника оперативно керувати Генерального Штабу, "… введення радянськихвійськ був непродуманим, політично помилковим кроком, що заподіяв величезноїшкоди нашій країні і афганському народу". Гарєєв обіймав першу з цих двохпозицій, які з'явились у армійському керівництві під час до вторгнення: чивзагалі вводити війська (і це було б краще більшість генштабу — за оцінкою тієїсамої Гарєєва), чи запровадити не 4-5 дивізій, а відразу 30-40, за два-три рокидосягти стабілізації у країні й припинення бойових дій в, перекрити все каналидопомоги опозиції через афганських рубежів і знищити її. Важко можна припустити,що й цей останній варіант був кращим, тоді наполягає генерал Гарєєв, але убудь-якому випадку він не опрацьовувався й нагору не подавався. З упевненістюможна сказати, що радянська акція в Афганістані розцінювалася Заході ірозглядалася у колі радянського керівництва однозначно — не як допомогу істиннонародному уряду Демократичної республіки Афганістан у її боротьби зімперіалістами і душманами, і за захистом прийнятих афганцями завоюваньреволюції, а запобігання неминучого за умов банкрутства прорадянського режимуконтрреволюційного перевороту. IV «Радянський В'єтнам.» У західної,та й у вітчизняної пресі з легкої руки журналістів ця війна часто називалася«радянським В'єтнамом». Ніхто не сумнівався, що «російські»у своїх бойових вертольотах могли досягти навіть найбільш віддалених районівцієї ізольованій позаду світу країни. Але навіть об'єктивні прогнози полягали водному: якщо радянські війська хочуть отримати вигідні собі тривалі наслідки,вони повинні «зійти на грішну землю». Інакше їм будь-коли справитисяз збройними повстанцями в себе у тилу. Моджахеди були єдині своєї боротьбі.Але, хоч і може бути парадоксальним, досвід як радянсько-афганської війнипоказує, що сила не в єдності. Одне плем'я чи аул могли, побачивши собі у томувигоду, або під тиском сили укласти блок з завойовниками, а інші продовжувалиборотьбу, позаяк у нашій країні уже багато століть кожен сам забезпечував собівиживання. У відсталому Афганістані майже немає індустріальних центрів, умістах промислового виробництва була розвинена слабко, був настільки сильногоробітничого класу й у наслідок цього, робочої організації, яку, відповідно дотрадиції, міг би обпертися марксистська партія. Проводячи іноді доситьпродуману колоніальну політику, радянські окупанти та його афганські союзникинаділяли додатковими владними повноваженнями багатьох місцевих князьків, що щебільше посилювало пульверизацію суспільства, розпочату Аміном і Тараки, істворювало небезпечну основу задля збереження роздробленості і міжусобної війниу Афганістані на багато років наперед. З перших днів війни навіть оптимістивважали, що з реінтегруванням країни знадобилася б зміна по крайнього заходуодного покоління і більше за умови, що росіяни, не дивлячись на протидія країнсвіту, у майбутньому не відмовилися від свого експерименту — і це пророцтвозбувається. З цих причин поза країн соціалістичної співдружності майже хто бсумнівався у цьому, що комуністичний режим в Афганістані неспроможнийсамостійно існувати, і після її висновку звідти підрозділів Радянської арміїнічого не залишиться, крім ненависть до російським, країна ж впаде в довгий часхаосу та громадянської війни. Навіть вище радянське керівництво і верхи генералітетубагато в чому поділяли цю думку у країнах, і саме тому продовжували наполягатина подальшому військовому втручанні. Радянські лідери просто більше не малиіншого виходу — вони допустити падіння марксистського уряду. Проте, афганськіповстанці, маючи лише обмеженим арсеналом зброї, яке діставалося нимздебільшого від розпадаючої афганської армії (до кінця 1980 року становила 30%від міста своєї і так раніше скороченою чисельності), і навіть невідь щозначної допомогою ззовні (переважно ракети земля-повітря), надавали агресоровібезвихідне опір. Не дивлячись те що, що велике радянське військову присутністьу Афганістані було забезпечено величезними технічними і людськими резервами,навіть із найоптимістичнішим оцінкам умиротворення мала б зайняти багато років.Багато чудово пам'ятали у тому, як Росії наприкінці ХІХ століття довелосявитратити цілих 25 років на завоювання набагато меншою площею країни на Кавказі- Дагестану.
4. Реакція світового співтовариства введеннярадянських військ а Афганістан
Становище в Афганістані за оцінкою західної преси «різкозагострило відносини між Сходом і Заходом й призвело до переоцінці міжнародноїситуації у цілому у зв'язки Польщі з нове і більш тверезо на небезпека, якуполітика СРСР може глобальну стабільність і журналіста міжнародногосвіту». Відразу й казки надовго погіршилися, приміром, відносини між двомаядерними наддержавами у сфері двосторонніх угод щодо обмеження озброєнь.Особливу паніку у Західному світі викликало початок кризи, оскількирозцінювалося як переломний той час у радянської зовнішній політиці й новийетап міжнародних взаємин у весь світ. Вперше Радянський Союз перед застосуваворганізовану збройну силу поза своїх меж упорядкування і країн усіма визнаного прорадянськогоблоку Східної Європи. Запровадження обмеженого контингенту радянських військ уАфганістан було, безсумнівно, нічим не прикритої спробою грубої силоювирішувати долю суверенної й формально нерадянської країни, якої приписувалисядалекосяжні наслідки. Природною реакцією Західного світу було протидіярадянської агресії, що штовхало капіталістичні країни на зближення. Виключне місцеу цій формальному (у межах ООН і НАТО) і неформальному союзі займали США, щебільше утвердилися у своє становище наддержави. Після кількох раундів нарадвідносини із своїми європейськими союзниками, які все ж хотів просто виконуватите, що їм скажуть американці, адміністрації Картера вдалося розробити основнихнапрямів спільної політики, спрямованої на приборкання агресора і стабілізаціюположення у регіоні хоч і в усьому у світі загалом. Передбачалося, по-перше,надавати всебічну військову і економічне допомогу Пакистану. По-друге,поставити Радянський Союз перед перед вибором: або продовжувати свою агресивнуполітику Афганістані й поплатитися при цьому своїми ледь устаткувавшимисястосунками з Заходом, або зберегти добре ім'я у системі міжнародних відносин.По-третє, як більше віддалену перспективу США вже без своїх союзників планувалипосилити свій військову присутність і розвинути мережу оборонних систем івійськових інституцій у регіоні Ще одного удару за СРСР завдали країни третьогосвіту. На приклад, конференція ісламських країн Ісламабаді більшістю голосівзасудила дії Радянського Союзу як агресивні, не дивлячись на надану їм тривалудопомогу багатьом із цих країн. Єдність мусульманських держав, проте, булонабагато порушено недавньої Ирано-Иракской війною, і тому де вони давали як абозначною мірою проводити зовнішній політиці СРСР. Лідируючу роль підштовхуванніСРСР до переговорів виведення військ з Афганістану грали Західні країни.Передбачалася навіть можливість частини контингенту на столиці й деяких чималихцентрах країни підтримки комуністичного режиму. Президент Франції Вальрі Гіскард`Естан і канцлер ФРН Гельмут Шмідт особисто розмовляли з Брежнєвим проможливість таких переговорів, та марно. Спричинено це були зрозумілі:афганський комуністичний режим очевидно виношувався у СРСР не мав майже ніякихсерйозних шансів вижити без військової підтримки свого заступника. «Наврядщось змусить російських кинути свій режим в Афганістані напризволяще»- такі не безпідставно вважало більшість політиків у країнах. Зараз, після розпадуРадянського Союзу, і зникнення «червоною загрози», значенняафганського кризи оцінюється дещо інакше. Військове втручання у внутрішнісправи демократичної Республіки Афганістан викликало різке загостренняміжнародної обстановки і кілька днів загальмувала переговори з скороченняозброєнь. Радянсько-афганська війна забрала близько 19000 життів радянськихсолдатів та нелічене кількість афганських повстанців і мирних жителів. З іншогобоку, ця війна багато років наблизила найглибший економічний та політичнийкриза у СРСР, розпад Союзу, і крах комуністичного режиму.
5.Зміни зовнішньополітичного курсу СШАпісля подій грудня 1979 року
Після введення обмеженого контингенту на Афганістан «четвертавлада» США розгорнула кампанію активної критики вищого керівництва країни.Визнавалося по крайнього заходу дивним, що з президента та його адміністраціїготовність російських вдатися до будь-які необхідні заходи на підтримку режимаклієнта виявилася цілковитою несподіванкою. Адже американська розвідка малазнати про майбутньому вторгненні по крайнього заходу вже початку грудня 1979року! Можливо, адміністрація була занадто зайнята економічну кризу себе вдома,і вторгненні дізналася лиш, коли «обмежений контингент» радянськихсолдатів кількістю в 50000 людина виявилося у Афганістані (причому відразу жотримав тенденцію збільшитися вдвічі) — дуже велика помилка президента, надумку американських журналістів. Засобами масової інформації, особливо у США,широку підтримку одержало викликане цим конфліктом нарощування американськоїприсутності у світі і розроблена адміністрацією США на чолі з ПрезидентомКартером так звана «доктрина Картера», що складається з низки заходівполітичного та скорочення економічної на Радянський Союз перед та її зовнішнійполітиці. По-перше, пропонувалося встановити ембарго на поставки збіжжя у СРСР;по-друге, скорочувався перебуваючи лише з стадії становлення обмін укультурній, наукової та програмах технічної областях. По-третє, більшістьзахідних держав бойкотували Олімпійські гри акторів-професіоналів у Москві 1980року. По-четверте, США тиснули на європейські країни й Японію, вимагаючискоротити надання кредитів Радянському Союзі. Масовому читачеві торочилося, щоу Радянський Союз перед і більшість країн світу діють лише силове вплив.«Доктрина Картера» повідомляла зону Перської затоки життєво важливоюдля економіки США, через що американці готові піти на будь-які заходи дозастосування зброї задля забезпечення своїх інтересів у регіоні. Проте,передбачені доктриною заходи могли спрацювати повністю через те, що стабільнестановище економіки деяких європейських держав, зокрема Німеччині й ФРН, багатов чому від експорту продукції важкої індустрії у СРСР; у разі відмови відторгівлі із колишнім Радянським Союзом приніс б суттєві внутрішні економічніпотрясіння — дуже вагомий чинник у політиці європейських урядів. Ембарго напоставки зерна завдало удару економіці країн Північної Америки — самих навіть,особливо, Канади. Олімпійські гри таки відбулися, адже основна маса африканськихі з азіатські країни не приєдналися до бойкоту. Усі ці фактори зірвализастосування сильного політичного економічного тиску на СРСР повної їх ступеніта позначилися на внутрішньому становищі країн Заходу, і Адміністрація Рейганамусила все відмовитися від «доктрини Картера» і висунути свою. Черезвійну агресії СРСР відносини між навіть Пакистаном до великого задоволенняадміністрації, і сам Президент різко поліпшилися, піднявшись від низького рівняза весь післявоєнний період (у листопаді 1979 року натовп, розлютованавідомостей про вторгненні американців до Гренади, спалила посольство США вПакистані, а уряд розпочало лише слабкі спроби зупинити заворушення.)Скориставшись новим кризою, уряд США негайно запросила міністра закордоннихсправ Пакистану до Вашингтона та запропонувало 400 млн. доларів як економічноїі допомоги. Але президент Пакистану заявив, що країні необхідно 2-3 млрд.доларів на відновлення економіки та Збройних Сил, після відмови від наданнідопомоги у таких розмірах назвав 400 млн. смішною сумою, особливо враховуючи,що з неї може поплатитися вторгненням російських, виконують свійінтернаціональний обов'язок і пильнували захищають свої південні рубежі відсвітового капіталу. Усі шляхи, якими озброєння могло потрапляти до моджахедамдо Афганістану, лежали біля Пакистану, і уряд генерала Зиа неохоче надавалопослуги з транзиту, оскільки боялося упродовж свого безпеку. З боку уряду СРСРпролунало дещо попереджень Пакистану про можливість очищення і цієї країни відамериканських імперіалістів, і з крайнього заходу одного разу захоплювалирадянські війська було здійснено рейд в північні прикордонні територіїПакистану, де було розміщено табору повстанців. Якби Пакистан стала справжньоюопорною базою афганських моджахедів, Радянський Союз перед навряд б зупинивсяна Іберському перевалі, що викликало неодмінно падіння хиткого режиму генералаЗіа, і так переживав великі економічні та соціальні потрясіння. Новазовнішньополітична концепція США — «неоглобалізм», як називали їїбагато радянські (але тільки) журналісти, політики і історики — передбачаланарощування військового присутності американців в усьому світу і особливо узонах, оголошених життєво важливими для інтересів США. Активізувалося військовеспівпрацю з багатьма країнами третього світу, вдосконалювалися сил швидкогорозгортання і оснащували крилатими ракетами і ракетами «Трейдент»,наростали і модернізувалися ВПС і ВМС. США постійно тримали у районі Перськоїзатоки 1-2 авіаносних сполуки. У цілому нині, будучи відповіддю на агресію СРСРАфганістані, нова зовнішньополітична стратегія США викликала різке загостренняміжнародної обстановки, викликала гонку над озброєннями й на кілька днівзагальмувала переговори з скорочення озброєнь. У результаті зовнішньої політикиУкраїни США СРСР вплутався в згубну щодо його екстенсивного господарства гонкуозброєння, багато років наблизивши найглибшу економічну та політичну кризу,розпад Союзу, і крах комуністичного режиму. У остаточному підсумку цимизовнішніми і внутрішніми причинами і він викликаний висновок радянських військз Афганістану 15 лютого 1989 року. VII ООН і ситуація навколо Афганістану. Напочатку січня 1980 року США взяли він ініціативу виступи перед Радою БезпекиООН, який кваліфікував акцію Радянського Союзу як відкрите застосуваннязбройної сили поза своїх кордонів Шотландії й військову інтервенцію. СРСРнаклав вето на резолюцію Ради Безпеки; його підтримали п'ять держав-членів Радиз третього світу. 14 січня 1980 року Генеральна Асамблея ООН у своїйНадзвичайній сесії підтвердила резолюцію Ради Безпеки 108 голосами проти 14 — явне і повний дипломатичне поразка СРСР. Країну Рад підтримали лишенапівколоніальні й навіть відверто симпатизуючі їй країни. Утворився майжеєдиний фронт західних і держав третього світу, зокрема арабських і мусульманських,які проголосували на таку резолюцію. Навіть Ірак, довгий час одержавшивійськову і допомогу із Росії, відвернувся від колишнього заступника.Радянсько-американське заяву від 13 вересня 1991 року проголосила правоафганського народу визначати долю до втручання державних ззовні, підкреслилоприпинення бойових дій, негайного проведення вільних виборів і навіть створенняперехідного механізму під егідою ООН. Того ж день були взаємно припиненіпостачання зброї до Афганістану. 15 листопада 1991 переговорів між делегаціямивід моджахедів і зажадав від СРСР і ВЦВК РСФРР представники афганськоїопозиції, у прийнятому спільному заяві заявила про свою згоду з перерахованимиу радянсько-американському документі заходами щодо врегулюванню ситуації у регіоні.Але, на жаль, кровопролиття країни триває. На шляхах політичного врегулюванняафганської існують, та створення в Афганістані неагресивної держави уподальшому слід зосередити основні зовнішньополітичні зусилля всіх у цьомудержав у взаємодії з усім міжнародним співтовариством у цілому. Певне, цеспівробітництво здебільшого іде у рамках ООН, тому посилення ролі цієїорганізації у регіоні, безсумнівно, буде дуже плідним до розв'язанняафганського кризи. VIII Міжнародно-правове врегулювання кризи. Західні країниграли лідируючу роль підштовхуванні СРСР до переговорів виведення військ зАфганістану. Але радянське керівництво пішло в них лише після тривалого війни,коли її безперспективність і безнадія стало очевидним. 14 квітня 1988 року булоприйнято спільне радянсько-американське угоду «Про взаємозв'язок дляврегулювання становища, ставиться до Афганістану». Угоду встановлювалокрайні терміни виведення радянських військ із країни: половина обмеженогоконтингенту виводилася до 15 серпня 1988 року всі підрозділи ще за шістьмісяців, тобто до 15 лютого Цю угоду був у точності виконано радянськоїстороною. Було так само прийнято «Двосторонню угоду між РеспублікоюАфганістан й Ісламської Республікою Пакистан про принципи взаємин українськоїй, зокрема, про невтручання та про відмову від інтервенції». Угодупідкреслювало необхідність «поважати суверенітет, політичнунезалежність» і територіальної цілісності РА і ІРП",«забезпечувати, що територія (кожної державами — Б.В.) невикористовувалася якимось чином для порушення суверенітету, політичноїнезалежності, територіальної цілісності і національної єдності або зарадипідриву політичної, економічної та суспільній стабільності іншої іноземноїдержави» і " недопущення у своїй території навчання, спорядження,фінансування й рекрутування найманців хоч би не пішли походження".Необхідність дотримання проголошених у тому угоді принципів стосунки між РА іІРП було зафіксовано в «Декларації про міжнародних гарантії»,прийнята спільно СРСР та. Після підписання женевських угод частина радянськихбільшість афганських керівників наполягало у тому, щоб зберегти присутність уАфганістані 25% що були там військ охорони комунікацій (переважно на трасіХайратон — Кабул) до припинення бойових дій. Таке половинчасте рішення зводилона немає все женевські угоди, хоча б бо подержания який залишався контингентудовелося знову вводити додаткові формування. Не дивлячись визначений військовийризик, радянське керівництво з точністю виконало угоди, і вивело все війська до15 лютого 1989 року. IX Становище в Афганістані після її висновку радянськихвійськ. Прогнози Заходу у тому, що кабульський режим відразу після припиненнярадянської військової присутності впаде завдяки своїй повної нежиттєздатності,а коаліційний уряд угруповань моджахедів призведе країну до світом післявигнання «комуністичної чуми», виявилися невтішними. Це свідчить продеякою необ'єктивності у тому підході до афганської проблемі — мабуть, єдине, уяких я не можу погодитися з тодішньої думками Заходу на афганську проблему. Але,до виправданню, слід зазначити, що цю крапку зору також зазнала змін і буловідкоригована часом. Справді, забирання 15 лютого 1989 року викликав, як іочікувалося, початку процесу умиротворення в Афганістані, а, навпаки, спонукавопозицію до активізації бойових дій. Безпосередньо для цього подією пішлинайбільші наступальні операції моджахедів під Джелалабадом, Хостом, Кандагаром,Кабулом, Салангом. Проте, урядові війська успішно відбили ці наступу та низцірайонів перейшли у контрнаступ, у результаті відновили свою оперативне ситуаціюі змогли його утримувати ще 3 роки. Опозиція була послаблена, й у зіграли ролькілька чинників: по-перше, після відходу підрозділів радянських окупаційнихвійськ у неї позбавлена у своїй ідеологічній бази, побуждавшей афганців доборотьби проти завойовників і невірних; по-друге, агресивні тенденції Пакистанувикликали деякі патріотичні настрої і відштовхнули частина повстанців відборотьби з урядом; по-третє, СРСР продовжував поставку зброї, хоча ускороченому розмірі (що, ніби між іншим, не суперечило Женевським угодам іміжнародного права). З певною часткою точності можна говорити, що марксистськийрежим в Афганістані тримався як на іноземних багнетах, а й, по крайньогозаходу, отримав під час присутності контингенту радянських військ певну опору україні — тільки на одному цьому не протримався б 3 роки. Проте, пасивність РА увійськових діях, сподівання розв'язання проблеми силою, активна підривна роботаопозиції, у армії РА, зв'язок в психології населення всіх нещасть з Квітневійреволюцією і загальна почуття виснаження й, головне, відсутність реальних дійпідвищення насамперед економічну ситуації у районах, контрольованих урядом,викликали появу результаті розширення зрештою до зниження режиму Наджибули. * ** Як я зрозумів говорив у початку своєї роботи, намагався підійти до вивченняафганської проблеми насамперед із погляду історії держави та історіїміжнародних відносин, зокрема, спробував зрозуміти витоки цієї уже виповнилося15 років не зупинившоїся трагедії, і розглянути вже наявний міжнародногодосвіду спроб умиротворення. Робити прогнози у майбутнє дуже важко, що й невходить у мої завдання. І лише у найбільш найзагальніших рисах передбачити, щоприйде у цю країну не дуже скоро І що найважливішу роль вирішенні цього конфліктувідіграватимуть міжнародних організацій, зокрема ООН. Не має історичниханалогій практика одностайності й погоджених дій всіх націй світовогоспівтовариства з ліквідації збройних конфліктів (зіткнення між Іраком, іКувейтом, громадянські війни в Сомалі й у Югославії), хоча зроблено поки щотільки перші кроки, має необмежене полі застосування у майбутньому і даєможливість сподіватися, що ми ж вступимо за доби світу та згоди й назавждизможемо убезпечитися від жахів війни.
У нічна 28 грудня 1979 році на Кушкинському напрямку почалося введення радянськихвійськ. Першою перейшла кордон з Афганістаном 5-та гвардійська мотострілковадивізія, а за добу це мала зробити і наша, 58-ма. За планом ми повинні булиздійснити марш до Кандагара і забезпечувати прикриття афгано-пакистанськогокордону. Зважаючи на те, що введення радянських військ пройшло успішно, рішенняпро введення 58-ї мотострілкової дивізії в Афганістан відмінили. До 3 березнядивізія стояла на кордоні, а згодом повернулася у попередній пункт дислокації. Протевже 28 грудня оперативна група від штабу дивізії, до якої входив і я, начальникрозвідки, під керівництвом начальника штабу підполковника Журбенка у складі 5-їдивізії перетнула кордон Афганістану. Протягом стокілометрового маршу до міста Гератгрупа проводила рекогносцировку місцевості, особливо перевалів. Погода булажахлива — дощ, сніг, ожеледиця… 7 квітня 1988 року міністр оборониРадянського Союзу Д.Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ,у разі підписання Женевських угод між Афганістаном та Пакистаном, здійснитивідповідно до затвердженого плану з 15 травня 1988 року по 15 лютого 1989 рокув два етапи...».
До моменту підписання Женевських домовленостей чисельністьрадянських військ в Афганістані становила 103 тисячі чоловік. Виведення військпочалося за затвердженим графіком, поетапно й послідовно. Подію висвітлювалипонад 200 кореспондентів, яким було надано всі можливості для повного іправдивого її показу.
З початком виведення військ збройна опозиція посилила тиск нарежим Наджибулли. Активізувалися бойові дії, енергійніше велася робота зрозкладання держапарату, збройних сил Афганістану, робилися спроби захопитивладу в ряді провінцій. За свідченнями представників контрольних органів ООН,Радянський Союз і Афганістан повністю й точно виконували взяті в Женевізобов’язання. США і Пакистан ці домовленості, по суті, ігнорували. Механізмконтролю ООН виявився неефективним. Його представники навіть не були допущеніна бази і центри підготовки моджахедів, розміщені в Пакистані. Конкретні фактипорушень Пакистаном Женевських угод регулярно доводилися до Місії добрих послугООН у Кабулі. Проте ніяких санкцій щодо Пакистану з боку Радбезу ООН так і небуло. Збройна опозиція пішла на загострення ситуації в країні.
По завершенні першого етапу виведення військ збільшилася кількістьперекинутих караванів із військовими вантажами. Тільки у вересні—жовтні натериторію Афганістану прибуло 180 караванів зі зброєю. Не переставализасилатися в Афганістан іноземні військові радники. Значну матеріальну,фінансову та допомогу порадами заколотникам у цей час надавали СаудівськаАравія і США. Американські спецслужби в Пакистані перейшли навіть доорганізації безпосереднього керівництва збройною опозицією. У Пешаваріспеціальне представництво у зв’язках із «рухом афганського опору» очоливпомічник посла США в Ісламабаді Мак-Вільямс (колишній секретар Посольства США вКабулі). Водночас Пакистан висував претензії до Радянського Союзу, звинувачуючийого в нібито нарощуванні угруповання військ в Афганістані. Позиція СШАбезпосередньо впливала на поведінку Пакистану. Спираючись на підтримкуамериканців, Зія Уль-Хак і лідери афганської опозиції стали диктувати своїумови Радянському Союзу, Афганістану, ООН. На прес-конференції в МосквіГорбачов заявив: «Угоди є угоди. Ми бачимо, що робить Пакистан. Я не хочувникати в деталі. Я лише хочу підкреслити, що спроби торпедувати угоди можутьмати серйозні негативні наслідки». Тобто Москва протестує проти невиконанняЖеневських угод США і Пакистаном, але виведення військ продовжує. З цьоговипливає: якщо угода не спирається на силу, то вона трактується сильнішоюстороною на власний розсуд. Американців цілком влаштовувала піддатливістьГорбачова, його готовність іти на постійні й односторонні поступки на шкодуінтересам власної країни. Зневажливе ставлення до Радянського Союзу проявилосятоді вперше. Хоча ще ніщо не віщувало розвалу соціалістичного табору таРадянського Союзу, західні аналітики це вже прогнозували. США і Пакистанпродовжували нарощувати допомогу заколотникам, одночасно тиснучи на Горбачова вплані точного дотримання графіка виведення військ. Висловлюючи протести йпопередження, радянські керівники, звісно ж, усвідомлювали, що їх безцеремоннообвели навколо пальця. Військово-політична обстановка в Афганістані позакінченні першого етапу загострилася повсюди. У ключових районах країнистановище було напружене, заколотники обстрілювали гарнізони, адміністративніцентри, військові та промислові об’єкти. Вони створювали запаси зброї,боєприпасів, посилювали свої загони та групи. Керівники партійно-державногоапарату займали в цей час пасивну позицію. Дехто з них ігнорував вимогипостанов, наказів, директив, законів. Декларований урядом курс на національнепримирення мав загальний, розпливчастий характер, практичними діями непідкріплювався. Заклики до налагодження контактів з опозицією не спиралися начітко виражену програму.
Через кілька місяців радянські війська мали залишити Афганістан. Уштабі 40-ї армії тривала напружена робота, робилося все, щоб цей етапвиведення, як і перший, пройшов успішно. До зміни ситуації готувалося йафганське керівництво, але своєрідно. Збройні сили Афганістану достатньою міроюбули оснащені всім необхідними. Однак замість уживати заходів для підвищенняїхнього морального стану, керівництво країни взяло курс на технічнепереоснащення, прагнучи одержати від Радянського Союзу якнайбільше новихзразків озброєнь. Штучно нарощуючи чисельність усіх видів збройних сил, афганціподавали нові й нові заявки на додаткові поставки техніки та зброї, водночасукомплектованість ними армії знижувалася.
На завершальному етапі виведення військ керівники республіки нехотіли задіяти свої збройні сили для боротьби з опозицією, сподіваючись втягтив бойові дії «шураві» і тим самим затримати їх у країні. У Москву летілитривожні телеграми з наполегливими проханнями залишити частину радянськихвійськ чи, на крайній випадок, хоча б пізніше виводити їх із країни. Такупозицію афганців підтримував Шеварднадзе, що викликало подив у генералів таофіцерів 40-ї армії. Адже міністр закордонних справ був одним із основних«творців» Женевських угод. Залишити «урізаний» контингент означало зробити йогозаручником. Узяв гору здоровий глузд: було прийнято рішення не затримуватичастину військ в Афганістані, а повністю й точно виконати взяті на себе вЖеневі зобов’язання і вивести їх у встановлені терміни.
14 лютого 1989 року на аеродромі в Кабулі вже повною міроюгосподарювали афганці. Із залишених модулів вони виламували все, що ще можнабуло забрати. Техніка, яка стояла на охороні аеродрому, була переданапредставникам збройних сил Афганістану. По обіді злетіли два літаки Іл-76 ізсолдатами охорони, а о 20.00 на третьому літаку вилетіло керівництвооперативної групи Міноборони СРСР. Останнім зі складу обмеженого контингентурадянських військ (за винятком тих, хто залишався в полоні) уранці 15 лютого1989 року перейшов по мосту «Дружба» через річку Амудар’ю командуючий 40-юармією генерал-лейтенант Б.Громов. По полудні буденно й непримітно Афганістанзалишили радянські прикордонники.
У Термезі та Кушці солдатів, які виходили з Афганістану,зустрічали в основному їхні рідні та близькі, численні кореспонденти. Ніхто зкерівників країни не вважав за потрібне бути присутнім при поверненні набатьківщину своїх солдатів, продемонструвавши тим самим повну байдужість доармії. Так для СРСР закінчилися ці тяжкі й довгі роки засекреченої війни вАфганістані. Радянські війська вийшли, війна в Афганістані не закінчилася....
15 лютого 2009 року виповнилося 20 років із дня виведеннярадянських військ з Афганістану. У нових демократичних умовах історія непереривається і не починається заново. Неправильно чинять ті, хто намагається,зовсім перекресливши все радянське минуле, підмінити його тверезий аналізусього лише беззастережним визнанням помилок. Вникнути ж в уроки Афганістану надержавному рівні досі ніхто не спромігся. 7 квітня 1988 року міністр оборониРадянського Союзу Д.Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ,у разі підписання Женевських угод між Афганістаном та Пакистаном, здійснитивідповідно до затвердженого плану з 15 травня 1988 року по 15 лютого 1989 рокув два етапи...». До моменту підписання Женевських домовленостей чисельністьрадянських військ в Афганістані становила 103 тисячі чоловік. Виведення військпочалося за затвердженим графіком, поетапно й послідовно. Подію висвітлювалипонад 200 кореспондентів, яким було надано всі можливості для повного іправдивого її показу. З початком виведення військ збройна опозиція посилилатиск на режим Наджибулли. Активізувалися бойові дії, енергійніше велася роботаз розкладання держапарату, збройних сил Афганістану, робилися спроби захопитивладу в ряді провінцій. За свідченнями представників контрольних органів ООН,Радянський Союз і Афганістан повністю й точно виконували взяті в Женевізобов’язання. США і Пакистан ці домовленості, по суті, ігнорували. Механізмконтролю ООН виявився неефективним. Його представники навіть не були допущеніна бази і центри підготовки моджахедів, розміщені в Пакистані. Конкретні фактипорушень Пакистаном Женевських угод регулярно доводилися до Місії добрих послугООН у Кабулі. Проте ніяких санкцій щодо Пакистану з боку Радбезу ООН так і небуло. Збройна опозиція пішла на загострення ситуації в країні. По завершенніпершого етапу виведення військ збільшилася кількість перекинутих караванів ізвійськовими вантажами. Тільки у вересні—жовтні на територію Афганістану прибуло180 караванів зі зброєю. Не переставали засилатися в Афганістан іноземнівійськові радники. Значну матеріальну, фінансову та допомогу порадамизаколотникам у цей час надавали Саудівська Аравія і США. Американськіспецслужби в Пакистані перейшли навіть до організації безпосередньогокерівництва збройною опозицією. У Пешаварі спеціальне представництво у зв’язкахіз «рухом афганського опору» очолив помічник посла США в Ісламабаді Мак-Вільямс(колишній секретар Посольства США в Кабулі).
Водночас Пакистан висував претензії до Радянського Союзу,звинувачуючи його в нібито нарощуванні угруповання військ в Афганістані.Позиція США безпосередньо впливала на поведінку Пакистану. Спираючись напідтримку американців, Зія Уль-Хак і лідери афганської опозиції стали диктуватисвої умови Радянському Союзу, Афганістану, ООН.
На прес-конференції в Москві Горбачов заявив: «Угоди є угоди. Мибачимо, що робить Пакистан. Я не хочу вникати в деталі. Я лише хочупідкреслити, що спроби торпедувати угоди можуть мати серйозні негативнінаслідки». Тобто Москва протестує проти невиконання Женевських угод США іПакистаном, але виведення військ продовжує. З цього випливає: якщо угода неспирається на силу, то вона трактується сильнішою стороною на власний розсуд.Американців цілком влаштовувала піддатливість Горбачова, його готовність іти напостійні й односторонні поступки на шкоду інтересам власної країни. Зневажливеставлення до Радянського Союзу проявилося тоді вперше. Хоча ще ніщо не віщувалорозвалу соціалістичного табору та
Радянського Союзу, західні аналітики це вже прогнозували. США іПакистан продовжували нарощувати допомогу заколотникам, одночасно тиснучи наГорбачова в плані точного дотримання графіка виведення військ. Висловлюючипротести й попередження, радянські керівники, звісно ж, усвідомлювали, що їхбезцеремонно обвели навколо пальця. Військово-політична обстановка вАфганістані по закінченні першого етапу загострилася повсюди. У ключовихрайонах країни становище було напружене, заколотники обстрілювали гарнізони,адміністративні центри, військові та промислові об’єкти. Вони створювали запасизброї, боєприпасів, посилювали свої загони та групи.
Керівники партійно-державного апарату займали в цей час пасивнупозицію. Дехто з них ігнорував вимоги постанов, наказів, директив, законів.Декларований урядом курс на національне примирення мав загальний, розпливчастийхарактер, практичними діями не підкріплювався. Заклики до налагодженняконтактів з опозицією не спиралися на чітко виражену програму.
Через кілька місяців радянські війська мали залишити Афганістан. Уштабі 40-ї армії тривала напружена робота, робилося все, щоб цей етапвиведення, як і перший, пройшов успішно. До зміни ситуації готувалося йафганське керівництво, але своєрідно. Збройні сили Афганістану достатньою міроюбули оснащені всім необхідними. Однак замість уживати заходів для підвищенняїхнього морального стану, керівництво країни взяло курс на технічнепереоснащення, прагнучи одержати від Радянського Союзу якнайбільше новихзразків озброєнь. Штучно нарощуючи чисельність усіх видів збройних сил, афганціподавали нові й нові заявки на додаткові поставки техніки та зброї, водночасукомплектованість ними армії знижувалася.
На завершальному етапі виведення військ керівники республіки нехотіли задіяти свої збройні сили для боротьби з опозицією, сподіваючись втягтив бойові дії «шураві» і тим самим затримати їх у країні. У Москву летілитривожні телеграми з наполегливими проханнями залишити частину радянськихвійськ чи, на крайній випадок, хоча б пізніше виводити їх із країни. Такупозицію афганців підтримував Шеварднадзе, що викликало подив у генералів таофіцерів 40-ї армії. Адже міністр закордонних справ був одним із основних«творців» Женевських угод. Залишити «урізаний» контингент означало зробити йогозаручником. Узяв гору здоровий глузд: було прийнято рішення не затримуватичастину військ в Афганістані, а повністю й точно виконати взяті на себе вЖеневі зобов’язання і вивести їх у встановлені терміни.
14 лютого 1989 року на аеродромі в Кабулі вже повною міроюгосподарювали афганці. Із залишених модулів вони виламували все, що ще можнабуло забрати. Техніка, яка стояла на охороні аеродрому, була переданапредставникам збройних сил Афганістану. По обіді злетіли два літаки Іл-76 ізсолдатами охорони, а о 20.00 на третьому літаку вилетіло керівництвооперативної групи Міноборони СРСР. Останнім зі складу обмеженого контингентурадянських військ (за винятком тих, хто залишався в полоні) уранці 15 лютого1989 року перейшов по мосту «Дружба» через річку Амудар’ю командуючий 40-юармією генерал-лейтенант Б.Громов. По полудні буденно й непримітно Афганістанзалишили радянські прикордонники. У Термезі та Кушці солдатів, які виходили зАфганістану, зустрічали в основному їхні рідні та близькі, численнікореспонденти. Ніхто з керівників країни не вважав за потрібне бути присутнімпри поверненні на батьківщину своїх солдатів, продемонструвавши тим самим повнубайдужість до армії. Так для СРСР закінчилися ці тяжкі й довгі рокизасекреченої війни в Афганістані. Радянські війська вийшли, війна в Афганістаніне закінчилася. Бойові дії навіть посилилися. Несолодко довелося 30 радянськимвійськовим радникам, котрі залишилися там, щоб продовжувати роботу.
Самовідданість, мужність і бойову майстерність, властивірадянським військовим в Афганістані, змушені були підтвердити і західнівійськові експерти. На другому етапі виведення ОКРВ з Афганістану багато солдатівта сержантів, яким настав час звільнятися, добровільно зголосилися залишитисятам ще на кілька місяців. Мета одна — не наражати на небезпеку в останні місяцівійни молодих, необстріляних. «Афганці»-ветерани краще за інших знали, що відкуль, гранат, мін, снарядів найчастіше гинули молоді й недосвідчені. Такий фактсвідчить багато про що — і про гуманізм, і про самопожертву, і про масовумужність. Але особливо яскраво він характеризує атмосферу братерства,військової дружби, що панувала в радянських частинах і підрозділах. Мабуть, таккожен із героїв розумів свій патріотичний обов’язок перед Батьківщиною.
Солдати не можуть просто «відійти» від війни: і по п’ятнадцятироках після виведення військ вони «хворі» нею, вона сниться їм у кошмарнихснах. Ветерани афганської війни опинилися у тяжкому становищі — багато пільгскасовано, можливості з надання допомоги сім’ям загиблих, інвалідам дужеобмежені. Якщо держава не піклується про тих, хто проливав кров у боях, кидаєнапризволяще воїнів-ветеранів, інвалідів, сім’ї загиблих, то навряд чи вонаможе розраховувати на підтримку свого народу. На жаль, сьогодні в країнісформувалося ставлення до армії як до паразитуючого елемента суспільства, безякого цілком можна обійтися. Під виглядом реформ армія активно руйнується...
Війна в Афганістані не припиняється вже понад двадцять років.Афганістан сьогодні — опорна база міжнародного тероризму й екстремізму, фабрикасвітового виробництва наркотиків, які приносять мільярдні доходи і підживлюютьміжнародний тероризм.
У 1979—1989 роках полум’я Афганістану ніби й не торкалося України,воно пожирало афганські кишлаки та міста, душманів і мирних жителів, радянськутехніку, солдатів і офіцерів. Воно майстерно роздувалося й поступово охопилоінші регіони. Його гарячий подих починають відчувати дедалі більше країн. Утретьому тисячолітті Афганістан знову нагадав про себе. ХХІ століття почалоновий відлік — із 11 вересня 2001 року.
Забувати досвід історії — злочинно. Віддати забуттю сумний досвідафганської війни — означає знехтувати трагічним уроком історії, що неминучепризведе до нових війн, кровопролить і трагедій...
Розвал СРСР різко змінив політичне й економічне становище у всіхколишніх радянських республіках. Умови в нових державах виявилися дуже різними.Отже, й „афганці” змушені були боротися за свої інтереси по-своєму,застосовуючи різну стратегію і тактику. В Україні вже невдовзі післяпроголошення незалежності, про „афганців” заговорили як про організовану силу,здатну істотно впливати на суспільно-політичні й соціально-економічні процеси.Це стало наслідком концептуально добре продуманої й послідовно здійснюваноїбагатовекторності нашого руху.
Нові реалії поставили „афганців” України (без перебільшення) передпроблемою виживання. Ми мали боротися за своє місце в суспільстві, за право наіснування нашої організації. Важливо було визначити стратегію й тактику в новихісторичних умовах. Це завдання частково виконала ІІ позачергова конференціяСпілки, що відбулася в Києві 24 – 26 жовтня 1991 року. Делегати внесли зміни й доповненнядо Статуту організації, визначили основні напрями діяльності. Конференціяперейменувала Спілку воїнів-інтернаціоналістів України на Українську спілкуветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) – УСВА.
УСВАтакож засудила війну як спосіб вирішення політичних проблем. Від тягаря воєн таїх наслідків завжди потерпає простий народ. Тільки на афганській війні загинуломайже 3,5 тисячі наших співвітчизників, більше 4 тисяч стали інвалідами, і їхкількість постійно зростає. 72 особи вважаються такими, що пропали безвісти.Спілка розпочала вироблення й реалізацію своїх програм соціальної, медичної йпсихологічної реабілітації людей, які постраждали від афганської війни,керуючись принципами як доброчинності, так і створення умов для вільного виборупрофесії, занять згідно з можливостями й освітою. Ці програми ми пропонувализробити складовими широкомасштабної державної програми, яка б включала такіаспекти: сприяння лікуванню й зміцненню фізичного і психологічного станувоїнів-інтернаціоналістів, соціальній адаптації та підвищенню їх соціальноїактивності; увічнення пам’яті полеглих; звільнення співвітчизників, щоперебувають у полоні, пошук тих, хто пропав безвісти; формування позитивноїгромадської думки про воїнів-інтернаціоналістів, які виконували свій обов’язокі не можуть нести відповідальності за авантюрні рішення політиків.
ВИСНОВОК, МОЯ ВЛАСНА ДУМКА
Усе це, безумовно, говорить про важливості й актуальностіафганської проблеми тут і, по крайнього заходу, у майбутньому. Але, обираючирадянсько-афганську війну темою для свого реферату, я керувався як цимиміркуваннями, тоді як у що свідчить і навіть у основному бажанням цю війну як участина незвичайного історичного минулого, нехай недалекого. Курс історіїміжнародних відносин, у якого писати цей реферат, й література, якоїкористувався (західні журнали Foreign Affairs, The Times, ін.), остаточновизначили характер моєї роботи, якої намагався надати хоча б певний рівеньоригінальності. Важливе місце у ній має була зайняти оцінка яка склалася результатіконфлікту ситуації на міжнародній арені, причому з погляду Заходу, що її багатов чому, якщо майже в усьому, поділяю. Історичний і його сучасний аспекти, уяких хотів уявити своєї роботи, проте, Андрійовича не виключають одне одного — ж із будь-якого уроку історії, і особливо такого кривавого, можна за бажаннязробити дуже корисні висновки. Головне, це такий намір виникло в тих, хто ниністріляє один одного в Афганістані й за іншими «гарячих точкахпланети».Афганська війна торкнулася і моєї родини- загинув під час бойовоїоперації батько мого двоюрідного брата Євгена, кадровий військовий, ВікторБарах. Братові не довелося ні разу звернутися до батька: « Тату!», був йомулише місяць. Але вінпишається своїм батьком і я теж, хоча немає в світі слова, яке втішило би іприголомшило той нестерпний біль душі, який з часом стає тільки відчутніший.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. «Навітьрегіональні конфлікти.» — М.: Наука, 1990 р.
2. «Міжнароднажиття» 1992 р. №2
3. Foreign Affairs 1979№3
4. «Міжнародніекономіка й отримуючи міжнародні відносини» 1988 р. №7