МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
РІВНЕНСЬКИЙДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедраісторії України
Курсоваробота
Братськийрух і поширення гуманітарних ідей в Україні XVI–XVIIст.
Виконала:
Студентка ІІкурсу
історико-соціологічногофакультету
групи ІЮ – 22
заочної форминавчання
Опалько НадіїОлегівни
Науковийкерівник:
Кандидатекономічних наук,
Доцент
Галуха ЛюбовЮріївна
Рівне– 2007
Зміст
Вступ
Розділ 1. Відродженння православ’я
1.1 Становище православної церкви вУкраїні в XVI ст.
1.2 Зародження братств
1.3 Зв’язки братств із запорозьким козацтвом
Розділ 2. Братства – ідейні центризахисту духовних цінностей українського народу
2.1 Львівське, Київське та Луцькебратства
2.2 Внесок братств у розвиток української мови ташкільництва
2.3 Освітні діячі братств
Розділ 3. Поширення гуманізму
3.1 Гуманізм як напрям у європейськійкультурі
3.2 Поширення гуманістичних ідей натериторії України в XVI – XVII ст.
3.3 Українські гуманісти
Висновки
Джерела та література
Додатки
Вступ
Історія – цезвернення до минулого, і тільки уважне прочитання й осмислення кожної її сторінкидопоможе молодій людині зайняти гідне місце на шляху прогресу людства. Коженнарод, кожна нація має власну історію, в творенні якої брав участь весь народ,а не лише окрмі видатні особи, хоча вони й відіграють значну роль в історії.
Українське минуле– це, головним чином, історія народу, змушеного боротися за виживання ірозвиток поза впливом тієї чи іншої цілком сформованої держави. Українці маютьусі підстави пишатися тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні могутностій слави, мала справді легендарних героїв, мужньо долала найважчі випробування.І потім відроджувалась, виростала з руїн, виховувала нові покоління, закоханиху рідну землю лицарів правди і волі. Ми можемо пишатися тим, що Україна ніколине поневолювала інші народи, а лише захищала себе від ласих на чуже доброблизьких і далеких сусідів. На жаль, цілими сторіччями ворогам, за допомогоюгрубого і жорстокого, як правило, кривавого насильства, облудної брехні і підступу,розпалювання ненависті між етнічними групами українців, удавалось панувати надУкраїною. Майже всі завойовники кричали нахабно, безсоромно і цинічно, що вонинесуть українцям тільки добро і щастя. Прикро, але дехто з нашихспіввітчизників ставав на службу до чужинських можновладців і допомагав їмгнобити свій народ. Перевертнями і яничарами, а в наш час манкуртами, називаютьлюди таких осіб, які за гроші ладні відректися навіть від рідної матері. Алебули й ті, які, навіть настромлені на польсько-шляхетські палі та підвішені натурецьких залізних гаках за ребра, вмирали з іменем України на устах. Їй вонивіддавали усі свої сили, здібності, працю і навіть життя. Кожна така людинарозуміла, що тільки тоді її Батьківщина, Україна, зможе стати господинею навласній землі, коли всі її сини і дочки будуть щоденно працювати для досягненняцієї великої, святої, справедливої мети. Якби нас змалечку навчили вклонятисярідному порогові рідної мови, може, тоді не розгубили б ми зібраної попереднімипоколіннями духовної спадщини і були б добрішими і милосерднішими. Але чужішколи і вчителі не тільки не виховували у дітей почуття любові до рідного, анавпвки, отруювали їх вівтар незалежності. Саме такими борцями народу за збереженняукраїнської культури були й члени братств, які жертвували собою заради кращоїдолі для свого народу. Український народ сповнений духу національно-культурноговідродження. Це знаходить свій вияв, зокрема, у прагненні мільйонів людей допізнання власної історії. Далека і глибока історія нашого народу. Сивиною ізабуттям вкриті одні її сторінки, славою і звитягою – інші. Але кожна з цихсторінок обов’язково є невід’ємною часткою великої історії українського народу.Однією із сторінок української історії є тема моєї роботи – „Братський рух наУкраїні та поширення гуманістичних ідей XVI – XVII ст.”. Зараз ця тема дуже актуальна, аджев ній розкривається боротьба за православну віру, українську мову та культурупростого люду. Саме в період братського руху українська культура почалапрогресивно відроджуватися і розвиватися. Зараз український народ, здобувшинезалежність, згадує ті часи, коли Україна була під іноземним загарбанням, зістрахом і водночас із захопленням, згадуючи тих людей, котрі не корилисязагарбникам, а захищали власну державу, відстоювали її самобутню культуру.Зараз ми живемо в неспокійному світі. Національно свідомі люди розуміють, якважко зараз у молоді виховати почуття патріотизму, а без цього почуття не будеі України. Україна зараз знаходиться на межі виживання. Я маю на увазі неекономічного, а духовного. Ми не лише знаходимося в екононмічній ямі, ми щебільше страждаємо від бездуховності. Адже Україна потихеньку розкладається ірозпродається, руйнується. Врятує її лише патріотизм і національна свідомість,яскравими зразками якої є православні братства, які в дуже нелегкий для Україничас захищали і сприяли розвиткові української культури.
Релігійнаполітика кінця XVI –початку XVII ст. висвітлила рід наболілих проблемукраїнського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженість міжПольщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька Польщатепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству. Таукраїнцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусилаукраїнську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурноюспадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, щовеличезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася.Внаслідок цього українці втратили свою еліту – шляхту. Ці явища мали епохальнезначення в їхній подальшій історії. Іншим побічним ефектом конфронтації міжправославними й католиками, що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділукраїнців на дві конфесії. Це поклало початки багатьом різким відмінностям, якіпізніше розвинулися між східними і західними українцями. Проте цей період нісне лише невдачі для українського суспільства: релігійна політика спричиниласядо культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткому усвідомленнюукраїнцями своєї самобутності. Незважаючи на послаблення своїх позицій,православ’я все таки чинило опірнаступу католицтва. Створення братств – громадських релігійних об’єднань православних українців, якізахищали національно-релігійні права українського народу, засновували школи,друкарні, виступали як представники Реформаційних течій за перебудову церкви,стало на заваді ополячення та покатоличення з боку уряду Речі Посполитої. Саместворення, розвиток та діяльність цих організацій, є предметом могодослідження, а також вплив європейської культури на розвиток власне українськоїкультури. Участь українських міщан у боротьбі за збереження власної культури,віри, національно-культурне відродження кінця XVI – поч. XVII ст. Братства, як об’єднання,які боролися за відродження власної культури. Українські землі в цей час булипід владою Польщі, що дуже заважало розвитку культури, адже польський уряднасаджував українському народу польську культуру та католицьку віру. Міщанствовиступало як рятівний засіб для православної віри, бо українська еліта, якуприваблювало розкішне життя польської шляхти, ополячувалася і приймалакатолицизм, а простий люд всіма своїми силами захищав православну віру, якувважав своєю національною вірою і яка була синонімом української культури. Алепольська влада мала і позитивні наслідки, тому що повернула Україну до Заходу;вивела зі стану двохсотлітньої сплячки для опору й боротьби за виживання усівідомі прояви суспільної активності: релігійної, національної, економічної тазбройної.
Хронологічні рамкироботи включають XVI – XVII ст. Це був часнаціонально-культурного відродження формування національної свідомостіукраїнського народу, що знайшло свій найвиразгніший прояв у братському русі,всіх жанрах літератури та в усній народній творчості. На цей період припадаєодин з найбільших винаходів людства – поява друкарського верстату, що вивівкнигу з церков і монастирів у широкі маси. Також в цей час виникає й набуваєрозвитку козацтво як явище і Запорізька Січ як політичний і військовийорганізм. Боротьба проти всіх різновидів дискримінації українського народу йкозацький ідеал пронизують всі сфери української культури цього періоду, будьто твори письменників-полемістів, літописців, поетів чи усна народна творчість,шкільництво чи образотворче мистецтво, друкарство чи архітектура. Період XVI – першої половини XVII ст. для українського народу бувчасом постійної боротьби проти турецько-татарської агресії, тої агресії, щосвоїм наслідком мала спустошені українські землі, невільницькі ринки в Криму, прикованихневільників на турецьких галерах. Ця загроза породила особливий вид світськоїта церковної архітектури й цілий ряд усної народної творчості. Українськакультура цього періоду використовує традиції та духовну спадщину КиївськоїРусі. Але перебування українських земель під іноземним пануванням мало своїмнаслідком, з одного боку, постійний опір духовної культури українського народуспробам її знищити, з другого – неминучий вплив польської культури на культуруУкраїни. Саме через Польщу в Україні набули поширення ідеї гуманізму тареформації. Українські письменники, церковні й культурні діячі булибагатомовними, що давало їм можливість ознайомитися з культурними надбаннями європейськихкраїн.
Проблема духовностідля українського народу була завжди дуже актуальною, адже вивчаючи нашуісторію, відчуваєш, що була духовність, були „собори” в душах, а зараздуховність занепадає, забувають старих, відрікаються від малих, нехтуютьбібліотеками, музеями, театрами. Саме проблема духовності порушена в моїйроботі, але тут розкривається боротьба одних людей за збереження культури,намагання збагатити свою духовність, зберегти власну релігію, а також тих, хтобез вагань за краще життя ладен був відректися навіть від рідної матері. Цяпроблема розкривається в багатьох літературних творах відомих українськихписьменників. Джерельна база стосовно цього питання дуже різноманітна і багата.Діяльність братств описують багато авторів, бо вона мала великий вплив нарозвиток української історії. XVI – XVII ст. були дуже насиченими різнимиважливими історичними подіями і не могли не бути зафіксованими в тих чи іншихісторичних джерелах. Особливо багато згадок залишилося після ЛьвівськогоУспенського братства, адже воно відіграло значну роль у братському русі.Взагалі братський рух має дуже багату джерельну базу і досить добре вивченийісториками.
Метою моєї роботиє показати діяльність братств, їх вплив та розвиток православ’я та української культури, а такожвплив європейської культури на українську. Слід зазначити, що братства дужеактивно діяли для покращення умов для розвитку мови та культури, у своїх школах,які вони засновували при братствах вони виховували вчителів, священиків, якіходили по Україні й вчителювали. Крім сучасних знань, вони несли почуттявласної гідності й непримеренності. Основним завданням роботи є показатипатріотизм тогочасних людей, які будь-якими силами намагалися зберегти своюкультуру, боролися для утворення власної держави для того, щоб сучасна молодьне забувала скільки зробили наші предки для того, щоб ми жили в незалежнійдержаві. Ми маємо пишатися нашими предками, і робити все для того, щобзбагачувати власну культуру, щоб наші послідовники згадували нас з великоювдячністю за збереження української національної культури.
Ця роботасповнена оптимізму. Я глибоко переконана, що незважаючи на трагічні сторінкисвоєї історії, лихоліття війн та іноземного поневолення, періоди бездержавностій гноблення, український народ може з впевненістю дивитися у майбутнє. Ця працяможе творче використовуватися в навчальному процесі в загальноосвітніх школах.Вона може бути корисною не тільки на уроках з історії, а й народознавства,оскільки містить багато цікавої і корисної історичної інформації дляпідростаючого покоління.
Розділ 1. Відродженняправослав’я
1.1 Становищеправославної церкви в Україні XVIст.
У XVI ст., як і за часів Київської Русі,православ’я лишалося синонімомкультури. Його роль в українському суспільстві зростала: за відсутністю власноїдержави, церква слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньоїсамобутності. Однак, саме тоді, коли відчувалася потреба в сильній і надихаючійправославній церкві, вона поринула у стан глибокого занепаду. Більше ніжкатолицизм і протестанство, православ’я перебувало під покровительством і захистом держави. Це мало місце зачасів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Але підтримувати тісністосунки між православною церквою і католицькими правителями Польщі та Литвибуло важко, якщо взагалі можливо. Випещуючи католицький костел, можновладці вважалиправославну церкву мов би за „нерідне дитя”. За таких умов культурний впливправослав’я був вельми обмежений.Школи, ці колись найбільші привабливі установи церкви, були занедбані.Малограмотні вчителі ледве могли навчити дітей основ писання, читання такатехізису. Із часів середньовічя мало що змінилося у програмі навчання.Завоювання турками Константинополя у 1453 р. поглибило інтелектуальний такультурний застій і позбавило православну церкву найбільш передового інадихаючого взірця. Втративши внутрішні та зовнішні стимули, православнакультура скотилася в обрядовість, обмеженість та занепад. Тим часом полякипереживали період культурного розквіту. Живлячись потужними сплесками творчоїенергії з Заходу, в них розвивалося Відродження, а з ним і пробуджувалась новадумка. Приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича справляввеличезний асимілаторський вплив на українську знать, а його очевидна культурнавищість посилювала потяг до всього польського.
Українська знать,як і кожна знать, за самим своїм єством була чутливою до власного соціальногостатусу й пов’язаність із релігією та культурою, що вважалися неповноцінними,глибоко вражала її самолюбство. Внаслідок цього українські аристократи сталимасово зрекатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним польську мову такультуру. Мелетій Смотрицький у сповненому скорботи трактаті „Тренос, або плачза Святою Східною церквою” оплакував утрату Руссю її найзначнічих родів: „Детепер безцінні діаманти православної корони, уславлені роди таких руськихкнязів, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушкі, Чорторийські,Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Коропинські, Масальські,Соколинські, Лукомські, Пузини та інші, яким немає ліку? Де тепер ті, щооточували їх… благородні, славетні, відважні, сильні й давні доми руськогонароду, що на весь світ славилися престижем, могутністю і відвагою?” [21,125]. За цим риторичним запитанням стояв загальновідомий фактпереходу всіх цих славетних магнатських родів до табору католиків-поляків.Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утратавласної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньоюієрархічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови. Це значило,що українці втратили клас, котрий, звичайно, здійснював політичне керівництво,ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкву йживив відчуття етнополітичної самобутності суспільства. З поширеннямполонізації серед української знаті православ’я, а також українська мова та звичаї, пов’язувалися, насамперед, із нижчимиверствами. Вони, як такі, стали в очах поляків предметом презирства. Відтакчестолюбні й обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати міжвідданістю власному народові й традиціям та асимілюванням у панівне суспільствоі його культуру. Частіше перевага надавалась останньому. Внаслідок цього іншоюважливою проблемою української історії стала проблема верхівки українськогосуспільства, або краще сказати – її відсутності.
Незважаючи насвою ослабленість, православ’я змоглоприйняти виклик польського католицизму. Борючись з ворогом його ж методами,невелика купка ураїнських магнатів, що лишались відданими давній вірі,заснували у своїх володіннях православні школи та друкарні. У 1568 р. ГригорійХоткевич надав притулок у своєму маєтку друкарю – Івану Федорову. Є свідченняпро те, що 1570 р. заснував на території своїх володінь школу та дукарню князьЮрій Слуцький. Надходила також підтримка й від енергійного князя АндріяКурбського. Але найбільшим загальновизнаним покровителем православної церквибув „некоронований король України” – князь Констянтин Острозький, один знайбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої.
Отже, в XVI ст. українська церква занепадає.Польська влада в Україні розповсюджує католицизм. Українська знать, зацікавленасвоїм соціальним становищем, відвертається від православної церкви, приймаєкатолицизм, українці втрачають власну еліту. Лише невелика кількістьукраїнських магнатів не зрадили власного народу, його культуру, релігію,звичаї. Серед таких, важливе місце посідає князь Констянтин Острозький. Важливийвнесок в розвиток української культури зробили також Григорій Хоткевич, ЮрійСлуцький, Андрій Курбський та інші. Вони в своїх маєтках заснували православнішколи, друкарні та інші культурні заклади.
1.2 Зародженнябратств
На щастя дляправослав’я, покровителі його високоїкультури не обмежувалися лише окремими магнатами старих родів. Навітьпозбавлене власної еліти українське суспільство було надто велике і надтоглибоко пройняте традиціями, щоб не породити захисників своєїрелігійно-культурної самобутності. Саме в містах, де українці становилиутискувану, але тісно згуртовану меншість, і з’явилися нові поборникиправослав’я. На відміну від одинаків, подібних до можновладця – князяКонстянтина Острозького, ще були групи міщан, котрі об’єднувалися у так званібратства. Історики припускають, що братства виникли за часів середньовіччя длятого, щоб утримувати церкви, постачаючи їм свічки, ікони та книги. Ймовірно,зазнавши впливу гільдій, вони перейняли собі таку організаційну модель, якапередбачала щорічні вибори службовців, обов’язкові щомісячні збори, сплатувнесків і общинні суди. Братства завоювали повагу й популярність, опікуючисьвдовами та сиротами своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі і надаючи своїмчленам безпроцентні позички. У XVI ст. найважливішим і найвпливовішим було братство при Успенському соборіу Львові. Воно слугувало взірцем для інших братств, що виникали у Галичині,Рогатині, Стриї, Комарні, Ярославі, Холмі, Луцьку та Києві.
З точки зорусоціального складу братства об’єднувалипростих торговців та ремісників. У міру зростання їхнього впливу до братстваприєднувалися заможні купці – у Львові вони звичайно багатіли з торгівліхудобою. Проте, в деяких братствах переважали інші верстви суспільства. Так,більшість членів Луцького братства становила шляхта, а Київського –духовенство. Заслуговує на увагу те, що в суспільстві з глибоким поділом настани, яким була Річ Посполита, братства приймали до себе православних з усіхсоціальних верств. Але за числом членів вони були невеликими. Львівськебратство не перевищувало 30 членів, бо саме стільки українських родин малидозвіл проживати у місті. У Луцьку братство налічувало не більше 15 членів.Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною.Спочатку братства носили релігійно-благодійницький характер – опікувалисяцерквою, дбали про її побудову та обслуговування, влаштовували громадськібогослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, допомагали бідним іхворим братчикам, організовували шпиталі та інше. У XVI ст. братства набули великогогромадянсько-політичного і національно-культурного значення. Посиленнянаціонального гніту на країнських землях, захоплених Річчю Посполитою, змушуєбратства більш активно виступати на захист прав українського населення –звертатися зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилатипосольства до короля та інше. З часом братства набирали дедалі більшого впливусеред усіх прошарків українського населення: цехових майстрів, ремісників,купців, православної шляхти. Братства підтримували нечислені українські магнати,такі як князь Констянтин Острозький, Адам Кисіль та інші. З кінця XVI ст. братства розгорнули широку культурно-освітнюдіяльність. Вони відкривали братські школи, друкарні, збирали бібліотеки. Однакцей широкий культурний рух, направлений на піддержання православної віри інаціональної освіти, і та велика автономія, яку здобули собі відконстантинопольських патріархів братства, не обходились без непорозумінь зправославними владиками й взагалі з вищим духовенством. Православні єпископськікафедри були доступні переважно людям з паньських кіл, претенденти на цікафедри дивилися на них, як на джерело великих прибутків і добивалися їх черезрізні протекції. Йшли сюди люди без усякого інтересу до самої справи і,зайнявши єпископську кафедру, не кидали своїх звичок світської людини,оточували себе розкошами, проводили свій час у забавах, пиячили, сварились зсусідами- панами й робили на їхні маєтки наїзди з озброєними слугами. Певнаріч, що між такими владиками і братствами не могло бути внутрішнього ідейногозв’язку й доброго порозуміння. Та навітьі більш освідчені й ідейні єпископи – прихильники культурного руху були незадоволені втручанням мирян братчиків у внутрішні церковні розпорядки і дужеремствували на надання братствам автономії і ніби навіть контролю надповедінкою єпископів [10, 97 — 98].
1.3 Зв’язки братств із запорозьким козацтвом
Найстаршим іпровідним серед братств України було Львівське Успенське Ставропігійське, зяким у різний час співпрацювали такі визначні діячі культури як ЛаврентійЗизаній, Памво Беринда, Іов Борецький та інші. Переїхавши на Наддніпрянщину,вони сприяли перетворенню Києва в основний центр суспільно-політичного такультурного життя України. Освітня праця київського культурного осередку,започаткована при активній участі братського руху, мала безперечний вплив і наформування ідеології визвольної боротьби запорозького козацтва.
Встановленнябезпосередніх зв’язків між братством ікозацтвом пов’язане, передусім, здіяльністю Іова Борецького і гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Борецький,родом з Бірчі (поблизу Перемишля), з 1604 р. був ректором Львівської братськоїшколи, пізніше оселився в Києві. Він – один з ініціаторів заснування Київськогобратства, ректор Київської братської школи протягом перших років її існування.Як один з ідейних керівників братства, Іов Борецький близько співпрацював зстаршиною Війська Запорозького, насамперед, з гетьманом Петром Сагайдачним.Саме завдяки підтримки запорожців стала можлива активна діяльність Київськогобратства та його школи.
Уже після смертігетьмана Касіян Сакович, ректор Київської братської школи у 1620 – 1624 рр.Згадував, що Сагайдачний подав велику матеріальну допомогу Київському братствуі навіть вступив до нього разом з усім Запорозьким Військом. ПетроКонашевич-Сагайдачний, як пише Сакович, був похований при церкві Київськогобратства, „в котрое ся братство зо всім войском вписал і на него алмужнузначную одказал” [20, 131].
Про те, що козакизаписалися до каталогу Київського братства згадували також у своєму Меморандумідо Риму уматські єпископи, серйозно занепокоєні співробітництвом міжкерівниками братства і запорожцями [8, 260].
Відкритий вступусього лицарства до братства мав велике значення. Козаки продемонстрували, щосолідаризуються з програмою Київського братства і діють заодно з ним. Такий актсприяв популярності братства в широких народних масах і одночасно охороняв братчиківвід репресій.
Завдякиспівробітництву Київського Богоявленського братства із запорозькими козаками в1620 р. вдалося відновити українську православну ієрархію. Для цього буловикористано перебування на Україні єрусалимського патріарха Феофана, якийповертався з Москви на батьківщину. Феофан майже рік прожив у Києві. Спочаткувін побоювався погодитися з настановленням православних єпископів і зважився наце лише під тиском представників козаків, які пообіцяли патріархові охорону.Феофан висвятив на перемишльського єпископа Ісаю Копинського, на Київськогомитрополита – Іова Борецького, на єпископа полоцького – Мелетія Смотрицького,який був ректором братської школи після Борецького [16, 642]. Про зростання ролі братства в цей період свідчить те, що підчас перебування в Києві Феофан не лише затвердив Київське братство, а йпроголосив його ставропігійським, затвердив ряд інших братств, в тому числі йМінське [22, 11 — 15]. Були навіть заготовлені патріаршіграмти про затвердження братств, у яких не було вказано жодної місцевості таназви братства, а в тексті залишалися вільні місця для відповідних вставок. Цеозначає, що українські суспільно-політичні діячі, які приймали Феофана,планували поширення мережі братств.
Ставшимитрополитом Борецький і далі спряв поширенню братств, розвиткові їхніх шкіл. Уцій діяльності йому і далі допомагав Петро Конашевич-Сагайдачний. Навчання вОстрозькій колегії, знайомство з Борецьким та іншими діячами культури,співробітництво з Київським братством, — усе це допомагало Сагайдачному глибоковивчити стан шкільної освіти на Україні. Він розумів, що для забезпеченнявисокого рівня навчання, для залучення кваліфікованих викладачів необхідно матизначні кошти. Той же Касіян Сакович писав про Сагайдачного:
Виділ он іЛвовское братство, хоть далеко,
Церков їх в містінаділил неледаяко,
Суму значнуюгрошей до братства леговая,
Ажеби науки тамбили, пильне жадал.
Сакович має тутна увазі заповіт Сагайдачного, складений ним 5 (15) квітня 1622 р., за кількаднів до смерті, від ран, отриманих у Хотинській битві. Згідно з цим актом,Сагайдачний заповідає 1500 золотих „на школу братства львовського, на науку іцвіченє діток”, так, щоб з цією суми йшов щорічний прибуток на отримання„учоного магістра в греческому язику біглого”. Гетьмана було поховано „прицеркві школи словенськоє”, розташованої „на Подоллі в дому братства церковного”[11, 6]. Повідомляючи львів’ян про останню волю небіжчика, виконавційого заповіту, Борецький і новий гетьман Олифер Голуб, „усім товариствомвійська Запорозького” поставили вимогу, „аби тая фундація того всякої ч(ес)ти іпам’яти вічное годного мужа пана Петра Конашевича-Сагайдачного, з заслуг всегорицерства Войска… Запорозького через Іова Борецького митрополитуправославного києвского учиненая на школу або рачей на дидаскалов, за чим би вшколе той братской всегоднє непрерване наука трвати могла вічними і потомнимичаси, не ніщала, ані уставала”. Від імені нового гетьмана і всього ЗапорозькогоВійська було додано, що коли братчики використають прибуток із вказаної суми недля школи, то мають подвоїти цю суму, а якщо і далі не виконуватимуть воліфундатора — пошестерити [15, 76]. 29 липня братський посланець привізз Києва „дар Петра Сагайдачного – таляров мечикових 250” і „півшкарлатну шату,підшиту ризисною” (напівпорпурову гатьманську мантію), яка була продана вКонстантинополь за 120 золотих [5, 362].З цих грошей братство позичало по 200 золотих своїм членам із зобов’язанням сплатити школі річно 8 % (160золотих), що гарантувалося нерухомим майном боржника. З 1630 р. сума, записанаСагайдачним, була в руках Афендиків (Янія, потім Петра), які й мусили сплачуватипо 160 золотих щороку. 1690 р. братство позичило 200 золотих з легаціїСагайдачного Куртовичу, за якого поручився Юрій Попара, і до 70-их років XVIIІ ст. обов’язок сплати процентів зазаписом гетьмана покладався на власників Куртовичівської (пізніше Попарівської)кам’яниці [6, 22].
Заповіт гетьманомПетром Конашевичем- Сагайдачним значної грошової суми мав велике значення і дляпідтримки української школи у Львові. Протягом XVII ст. вона інколи переживала періодзанепаду і дуже цікаво, що у 1658 та 1676 рр. братчики порушували питання пронеобхідність поставити навчання на належному рівні, мотивуючи тим, що на цюмету є фонд Сагайдачного. Розуміючи його заслуги, братчики називали гетьмана„годної пам’яти Сагайдачний”, або„славної пам’яті Сагайдачним” [6, 580].
Здійснене під часгетьманства Сагайдачного відновлення українсько- білоруської єпархії спонуалодеяких діячів, пов’язаних з братствами, виступити з публіцистичними творами, вяких оспівувалися історичні заслуги козацтва. Так, у книзі „Elenchus pism uszczypliwych” (друкарня Віленського братськогомонастиря, 1622 р.) підкреслено роль запорозьких козаків у боротьбіукраїнського та білоруського народів проти національно-релігійного гніту.Доблесть Запорозького Війська прославляв у присвяченій Могилівському браствупоемі „Labiryns” (Краків, 1625 р.) Т.Євлевич, який незабаром став ректором Київської братської школи.
Для перших зв’язків членів Львівського братства іззапорожцями особливе значення мала облога Львова козацько-селянською армієюБогдана Хмельницького восени 1648 р. За незначними винятками українськенаселення міста допомогло козакам, не лякаючись жорстоких репресій з бокупольських властей. Якийсь маляр-українець (а малярі були тісно пов’язані з братством) показав козакамнайкращий напрямок наступу на укріплення кармелітського монастиря – через доми„схизматицьких” міщан з боку їхньої церкви [4, 186]. Навіть в наступномустолітті Львівському братству закидали вороже ставлення до польської влади підчас облоги 1648 – 1655 рр. В ті дня представники братства зустрічались зособистим капеланом Хмельницького Іваном Гоголовським, який отримав від нихшість книг, а сам подарував псалтир для братської церкви і октоїх дляОнуфріївського монастиря, підпорядкованого братству [6, 184]. До бібліотеки Онуфріївського монастиря потрапила книга,подарована восени 1648 р. козаками братству села Вербиці, „Пролог на місяцьмархол рекомий сухий марець” [7, 44]. Таким чином, визвольний похідкозацького війська Богдана Хмельницького в Галичину також сприяв культурномуєднанню між західними і східними землями України.
У наступні рокиЛьвівське братство і діячі, що з ним співпрацювали, підтримували тісні зв’язкиз Запорозьким Військом і гетьманським урядом України. У 1656 – 1657 рр. членЛьвівського братства Феодосій Томкевич був при Богдані Хмельницькому екзактором(збирачем податків та мита) і виконавцем різних доручень дипломатичного таекономічного характеру. 1657 р. львівський єпископ Арсеній Желиборський, якийбув у дружніх відносинах з братством, послав своїх представників до російськогоуряду. 28 травня вони мали аудієнцію у Богдана Хмельницького в Чигирині іотримали від нього грамоту з рекомендацією Желиборського як православногоєпископа „в державе и царстве… Малороссийском” [14, 125].
Збереглисябіографічні відомості про львівського купця, члена Ставропігійського братства,Янія Мазаракія, який перейшов на службу до Богдана Хмельницького. Син Янія –Дем’ян, служив у козацькомувійську значковим товаришем, а дочка Ганна вийшла заміж за лубенського полковникаВасиля Свічку. Без сумніву, до Запорозького Війська влилося і чимало рядовихчленів братства Західної України та Правобережжя.
У 1659 р.Львівське Ставропігійське братство направило до київського митрополита ДіонісіяБалабана братчиків Михайла Сльозку і Василя Корендовича з дорученням повідомитипро „ярмо наше і вщелякоє стиснення і зневолення от панов магістратових” [3,69]. Вже згадуваний Феодосій Томкевич у 1657 – 1658 рр. виступав як посередникміж гетьманом Іваном Виговським і поляками, брав участь у підготовці Гадяцькоїугоди. Братство доручило йому нагадати при гетьманському дворі про „тиранію”перемишльського уніатського єпископа Хмельовського. Слід також відзначити, щосам Іван Виговський та його конкурент Павло Тетеря уже після закінчення свогогетьманування записалися до „Альбому” братства [19, 143]. З другого боку заможначастина братчиків використовувала зв’язки з козацькою старшиною, щоб заручитися її протекцією у різнихсправах. У 1659 р. верхівка братства вітала у Львові генерального обозногоЗапорозького Війська, який їхав туди на переговори з Польщею, і того ж року –Виговського; в березні 1664 р. – колишнього гетьмана Юрія Хмельницького [2, 183]. У 1669 або 1670 р. ставропігія передала близькомуспівпрацівникові гетьмана Петра Дорошенка, київському митрополитові ЙосифовіНелюбовичу, Тукальському книгу „Полуставець”, надруковану в братській друкарні [6, 173]. Про торгову діяльність братчиків свідчить виданий гетьманомЛівобережної України Іваном Мазепою членові братства Михайлові Савичу паспортна право їздити на Гетьманщину (зокрема, й „до нас в Батурин з потребами”) ібезмитно привозити товари.
Важко переоцінитизначення зв’язків братського руху зкозаками. Діячі братського руху сприяли формуванню сприйнятих козацтвом ідейнихзасад національно-політичного відродження, в той же час створювані козацтвомукраїнські політичні структури забезпечували умови для розгортання братськогоруху, відкривали перед ними нові горизонти.
Військовий листгетьмана І. Петрижицького і всього Війська Запорозького про згоду на об’єднанняБогоявленської братської школи з Лаврською. 12 березня 1632 р.:
Во имя Отца и Сына и святого Духа, Пресвятые иЖивотворящія Тройцы, су вечной речи пам’ятистанься, аминь.
Мы, Иван Петрижицькій гетман, асаулове, полковники и всеВойско его королевской милости Запорожское, видячи, иж их милость господиновеотцеве и пастыреве наши, все духовенство православное посполу з старшим изверхнейшим своим, его милостію господиномотцем митрополитом Кир ИсаіеюКопинським, тутеж их милость Панове шляхта, обыватели воеводства Кіевского, и все инныи уписные доБратства Кіевского православного, послушенствасвятейшого архіепископа константинопольського, патріарха вселенського, при церкви святыхБогоявленій в Кіеве уфундованого, згодне иединостайне просили превелебнийшаго его милость господина отца Кир ПетраМогилу, воеводича замель Молдавских, на той час будучого архимандритыпечпрського кіевском на подпору всего православія восточного фундованій и в них будучих научителей, братію того ж монасыра Печерского Кіевского перенести зезволим до Кіева, на месце при церкви вышпомененной святых Богояленібрацкой кіевской, и там оные веспол знаучительми их вечне фуфндовати, яко при ставропигии сятейшого архыепископаКонстантинопольского, патріархи вселенского, и яко на месце способнейшом до выхованья учащимся… [17, 418].
Отже,організаторами захисту православної церкви від тиску католицтва стали братства,котрі взяли православні храми й віруючих під свій захист і опіку. Братства необмежуються вирішенням питань, пов’язаних з церковною обрядовістю, а починають обговорювати питання продисципліну й моральність у церковній сфері.
Розділ 2.Братства – ідейні центри захисту духовних цінностей українського народу
2.1 Львівське,Київське та Луцьке братства
Львівськебратство – національно-релігійна, громадська організація православних, а згодом– греко-католицьких ураїнських міщан Львова. Почин цьому дали Львівськіукраїнські міщани. Зайняті боротьбою за свої церковні й громадські права, вонизорганізувалися у братство, товариство на зразок так званих церковнихорганізацій, тільки що з метою взаємної піддержки, оборони своєї віри йпіднесення освіти [10, 95]. В 1539 р. львів’янам вдалося добитися, щоб їм знову призначили єпископа на кафедру, якадовгий час стояла у Львові порожня.
Не пізніше 1585р. група українських міщан (Юрій таІван Рогатинці, Іван та Дмитро Красовскі,Леонід Маленький та ін.) розробила статут Львівського братства і подала його всічні 1586 р. на затвердження Антіохійському патріарху Йоакиму IV. Статут Львівського братствавстановлював за ним право зверхності над іншими братствами та контроль задухівництвом, зокрема єпископами. Незабаром Львівське батство домоглося праваставропігії. Ставропігія – форма управління в православній церкві, щопередбачала церковно-правний імунітет від місцевої церковної їєпархії табезпосередню залежність від патріаршої влади. В Україні найвизначніші святинімали ставропігіальний статус, але фактично керування ставропігії здійснювалосяне Константинопольським патріархом, а Київським митрополитом. Відставропігіївського храму назву ставропігійських отримували і світські братства.Ставропігіальний статус свідчив про особливу важливість святині для церкви івіруючих [9, 816].
Незабаром статутЛьвівського братства став зразком для ряду православних братств Західної таПравобережної України. Активну участь у громадському житі Львівського братствабрали: С. Зизаній, Л. Зизаній, К. Ставровецький, П. Беринда, Й. Борецький таінші українські діячі культури та освіти. Боротьбу Львівського братства протинаціонально-релігійних утисків підтримували деякі православні магнати(Констянтин Острозький та ін.). Прагнення Львівського братства до збільшенняучасті мирян у громадському і культурному житті була одним з проявів реформаціїв Україні. Львівське братство протягом тривалого часу брало діяльну участь уборотьбі проти насильницького запровадження Берестейської церковної унії 1596р., виступало на захист політичних прав українських міщан. Підтримувало зв’язкиз релігійними і культурними осередками в православних країнах. Львівськебратство намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне відмагістрату і польської влади. Йому належала Львівська братська друкарня. КоштомЛьвівського братства утримувалась Львівська братська школа.
Важливою причиноюдіяльності Львівського братства було книгодрукарство. Коли до Львова приїхавІван Федоров, братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з’являється його перша книжка„Апостол”. Це була видатна подія, що ознаменувала початок книгодрукарства наУкраїні. У 1582 р. Федоров повертається до Львова, де наступного року помирає увеликих злиднях. Коли кредитори стали погроджувати тим, що відберуть у ньогодрукарню, її купило Львівське братство, перетворвши місто на центрправославного книгодрукарства [21, 128 — 129].
Братчикиспорудили визначну пам’ятку архітектури у Львові –Успенську церкву. Значну увагу вони приділяли розвиткові українськогообразотворчого мистецтва. Львівське братство організувало у Львові шпиталь –притулок для непрацездатних, подавало матеріальну допомогу своїм незаможнімчленам.
З середини XVII ст. керівництво Львівського братстваперейшло до багатих купців. Насильства з боку польсько-шляхетської влади, атакож розорення Львівського братства 1704 р. шведськими військами призвели дозанепаду і зменшення ролі Львівського братства в суспільно-політичному,громадському та культурному житті України.
1708 р. Львівськебратство прийняло унію. Незважаючи на це переважна більшість членів братствапродовжувала виступати за збереження і зміцнення традиційних обрядів і звичаїв,підтримувала культурні та релігійні зв’язки з Наддніпрянською Україною.
1788 р.австрійський уряд ліквідуав Львівське Успенське ставропігійське братство [9,428].
КиївськеБогоявленське братство – національно-релігійна, громадська організаціякиївських міщан, яка виникла близько 1615 р. на базі Києво-Братськогомонастиря, збудованого на землі, подарованій Галикою Гулевичівною. ЧленамиКиївського братства були заможні міщани, частина української шляхти іправославного духівництва. Ініціатором заснування Київского братства був ІовБорецький. Як один із ідейних керівників братства, він близько співпрацював зстаршиною Війська Запорозького, насамперед, з гетьманом Петром Сагайдачним,який з усім козацьким військом вступив до Київського Богоявленського братства.Саме завдяки підтримці запорожців стала можливою активна діяльність Київськогобратства.
З ініціативиКиївського братства в Україні було відновлено православну церковну ієрархію,ліквідовану після проголошення Берестейської унії 1596 р. З 1615 р. братствомало школу елліно-слов’янських та латино-польських наук. 1632 р. Київськебратство об’єдналося зі школоюКиєво-Печерської Лаври і започаткувало Києво-Могилянську колегію. З 1620 р.братство мало права ставропігії. Братство утримувалось за рахунок пожертвувань.У другій половині XVII ст.значення Київського братства занепало. В документахXVII ст. не згадується.
ЛуцькеХрестовоздвиженське братство – національно-релігійна громадська організаціяправославних українських шляхтичів Волині та міщан Луцька. Засноване 1617 р. Визначнимидіячами братства того періоду були шляхтичі Л. Древинський, М. Гулевич-Воютинський,А. Пузина, ченці Герасим Микулич, Ісакій Борискович та ін. До Луцького братствавходили також окремі представники старшини Війська Запорізького.
Братство велоборотьбу проти національно-політичного гноблення українського народу, займалосягромадсько-культурною та благодійною діяльністю і відігравало значну роль уборотьбі за збереження законних прав православ’я на Волині у 1620 – 1640-их рр. Братчики відкрили друкарню,шпиталь і школу. Пам’ятками української педагогічної думки є правила для учнів– „Артикули прав” і статут школи Луцького братства – „Порядок шкільний”,запозичений зі статуту Львівської братської школи. Великий вплив на діяльністьсвітського братства мав Луцький братський монастир („братство духовне”), приякому 1628 р. і у 1640-их рр. діяла друкарня [9, 425].
З середини XVII ст. в умовах посиленнянаціонально-релігійного гніту на західно-українських землях почався занепадЛуцького братства, і наприкінці XVII ст. воно припинило свою діяльність. 1871 р. засновано нове Луцькебратство, яке мало офіційно- клерикальний хаактер.
2.2 Внесокбратств у розвиток української мови і шкільництво
Однією знайважливіших турбот братств була шкільна справа. У кінці XVI ст. Львівське братство заснуваловласну школу. Це була перша братська школа на Україні. Засновниками її були таківидатні діячі Львівського братства як Юрій Рогатинець, Іван Рогатинець, ІванКрасовський та ін. Статут Львівської братської школи „Порядок шкільний” (1591р.) – видатна пам’ятка педагогічної думки. Вінпередбачав демократичні основи організації школи.
До Львівськоїбратської школи приймали дітей різних станів зі Львова та інших міст і сілУкраїни. Молодші школярі навчалися грамоти, старші – спудеї – вивчалистарослов’янську грецьку і латинську мови, граматику, риторику і піїтику,елементи філософії. Школа була й осередком розвитку хорового співу таукраїнського шкільного театру. 1591 р. була надрукована греко-слов’янська граматика „Адельфотес”,складена учнями школи й учителями Арсенієм Еласонським.
У різний часректорами й учителями тут були: С. Зизаній, Л. Зизаній, Ф. Касіянович, І.Борецький, П. Беринда, Г. Дорофеєвич, І. Трофимович-Козловський, С. Косов, В.Умакевич, Ф. Сидорович та ін. Як уже зазначалося, гетьман Петро Сагайдачнийзаповів значні кошти на потреби школи. Львівська братська школа справилавеликий вплив на розвиток освіти не тільки в Україні, а й у Білорусі, Молдовіта ін. Вона виховала багатьох відомих громадських і культурних діячів: Є.Плетенецького, К. Мазепета, І. Югасевича та інших. Керівники школи намагалисяперетворити її на вищий навчальний заклад, однак у другій половині XVII ст. школа занепала, а у 1870-их рр.перестала існувати [9, 428].
Організаторибратської школи добре розуміли значення шкільної освіти. У 1609 р. у братськійдрукарні вийшов збірник „О воспитанії чад”, який зберігся до наших днів. Укінці XVI ст. у школі нараховувався 61учень.
Школа ЛьвівськогоУспенського братства була зразком для братських шкіл усієї України. Вонакористувалася такою повагою, що інші братства зверталися до неї з проханнямнадати пораду, вирядити вчителів, проповідників, надіслати книги тощо [21, 128].
У 1615 р. відкриласьКиївська братська школа – одна з найвизначніших братських шкіл в Україні XVII ст. Заснована КиївськимБогоявленським братством. Статут Київської братської школи був затверджений1620 р. за зразком статуту Львівської братської школи. Школу могли відвідувативихідці з різних суспільних станів – шляхта, козаки, міщани. Учні вивчали мови:грецьку, тодішню українську, латинську, а також граматику, риторику, піїтику,початки філософії і богослов’я, арифметику, астрономію і музику. Ректорамишколи були І. Борецький (1615 – 1618 рр.), М. Смотрицький (близько 1620 р.), К.Сакович (1620 – 1624 рр.). Із Київської братської школи вийшло чимало видатнихукраїнських культурних і громадських діячів XVII ст., зокрема, письменники С. Косов,С. Почаський та інші. Школа відігравала значну роль у розвиткунаціонально-культурного життя України, активно протистояла намаганнямпольського уряду полонізувати українське населення. 1632 р. її було об’єднано з Лаврською школою ПетраМогили і започатковано Києво-Могилянську колегію (згодом з 1701 р. –Києво-Могилянську академію) – вищий навчальний заклад, якому підпорядкувалисьбратські школи у Вінниці, Гощі, Кременці.
У братськихшколах панувала сувора дисципліна. Очолював школу ректор, крім того, братствовиділяло двох спостерігачів (схолархів), які контролювали роботу вчителів інавчання учнів та розв’язували господарськіпроблеми. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброїпедагогічної підготовки. Братські школи, на відміну від єзуїтських колегій малидемократичний характер. У них навчалися діти з різних суспільних станів: міщан,козаків, духовенства і шляхти. Сироти і учні з незаможних родин жили в бурсах [, 88].
Братські школимали „Статут” або „Порядок”. У ньому ставилися суворі вимоги до учнів і довчителів. Вимоги до учителя формувалися так: „Дидаскал, або учитель цієї школи,мав бути благочестивий, розумний, смиренно-мудрий, лагідний, не п’яниця, не розпусник, не хабарник, несерцелюбивець, не гнівливий, не зависник, не сміхун, не срамословець, нечародій, не байкар, не прихильник Єресей, а підмова благочестя, що являє собоюобраз добра у всьому… Дидаскал, взявши доручену йому дитину, має вчити її зпромислом доброї науки, за непослух карати не по-тиранськи, а по-учительськи,не забагато, а по силі...”.
Важливою шкільноюнормою була рівність учнів: „Багатий над убогим у школі нічим вищий не маєбути, тільки самою наукою, тілом же всі рівні. Дидаскал має вчити і любити всіхдітей зарівно, як синів багатих, так і синів убогих, і тих, що ходять повулицях поживи просити”.
Учні слідкувализа чистотою і порядком у школі.
Для заохоченняучнів до навчання було придумано чергу місць у класі – від перших до останніх.Найкращий учень називався імператором і сидів поруч з учителем. На першихлавках сиділи найкращі учні – сенатори, які складали сенат. Хто хотів потрапитиу сенатори чи імператори, повинен був скласти „Записку”, у якій занотувавпомилки тих, хто вважався кращим за нього. Коли „імператор” чи „сенатор”помилився у відповіді, повинен був уступити своє місце переможцю, інколи класподілявся на дві частини – „греків” і „римлян”, які змагалися в навчання.
Оскільке добрезнання латинської мови було обов’язковим, діти повинні були розмовляти латиноюв школі і дома. У деяких школах застосовувався „калькумос” – особливий зошит, уякому записували прізвище учня, який порушував правило і говорив „простою”мовою, і віддавали „калькумос”. Він носив його до тих пір, доки не зловлювавіншого учня на тій же провині, і тоді „калькумос” переходив до іншого учня.Винні, записані в зошиті, каралися. Найбільш нетямущі сиділи на останній„ослячій” парті і ризикували отримати від своїх товаришів шапку з ослячимивухами.
За шкільні провиникарали різками. Кару здійснював один ізстарших учнів, що виконував обов’язки цензора і повинен був дбати пропорядок у школі [13, 126 — 128].
Такий суворийпорядок у братських школах дав можливість виховати із учнів високоосвіченихлюдей, які згодом, пройняті духом національних традицій, а також обізнані іззахідноєвропейською наукою, ставали мандрівними вчителями, розходилися помістах і селах у пошуках заробітку. Крім сучасних знань, вони несли почуттявласної гідності й непримиренності. Замість того, щоб переходити у польськийкатолицизм, вони із зростаючою рішучістю стали боронити релігійні традиції, щовідрізняли їх від поляків.
Братства зробиливеликий внесок у розвиток української мови. Для дітей, які вивчали кириличнуписемність Іваном Федоровим у 1574 р. у Львові був виданий перший друкований наУкраїні підручник – Буквар. Хоча навчальні тексти Букваря було складеноцерковнослов’янською мовою, оволодіння ними давало учням змогу читати й писатине тільки українські та білоруські тексти, а й тексти, складені іншимисхіднослов’янськими та південнослов’янськими мовами. Для вивчення мови особливезначення також мала слов’янська граматика „Адельфотес”, написана у 1591 р.учнями Львівської братської школи під керівництвом визначного грецького філологаархієпископа Арсенія, першого управителя цієї школи. „Адельфотес” складенодвома мовами – грецькою і слов’яно-руською.Підручник повинен був служити вступом до діалектики, риторики, музики та іншихнаук. У граматиці подана класифікація частин мови, граматичні категорії.
„Граматика словенськаязика” видана у Вільні 1596 р. українським вченим Лаврентієм Зизанієм, як і„Адельфотес”, поділялася на чотири частини, а додатком до неї був словникперекладів церковно-слов’янських слів на народну українську мову („Наука кучитаню і розумінню письма слов’янського”). У 1616 р. у друкарні Віленськогобратства вийшла „Граматики словенскія правильноє синтагма” МелетіяСмотрицького. Майже до кінця XVIII ст. вона була основним підручником граматики в школах України, Білорусії,Росії та Сербії. Вона перевидавалася в 1648, 1721, 1723, 1755 рр. Цією„Граматикою” користувався великий російський вчений М. В. Ломоносов.
У зв’язку з розвитком мови виникла потребасловників. І у 1627 р. з’являється „Лексиконславенороський і імен толкованіє” вченого-лінгвіста Памва Беренди.
У центрах освіти– Львові, Острозі й Києві розвивалася наука, створювалися книги з мовознавства,філософії, астрономії, математики та інших наук. Серед учених відомі іменапрофесорів Юрія Котермака, Павла Русина, Інокентія Гізеля, ЙосипаКононовича-Горбацького. Острозька школа, Київський колегіум, братські школиводночас були й центрами боротьби проти наступу католицизму та уніатства. НаУкраїні засновувалися католицькі й уніатські школи з метою поширення там середнаселення католицизму й уніатства. Зокрема єзуїтські колегіуми існували уЛьвові, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Острозі та інших містах. Вони сприялиполонізації (ополяченню) й покатоличенню, насамперед, українскої шляхти ймагнатів. Однак православні школи відстоювали право українського народу на своювласну мову, культуру й духовне життя. Їхня діяльність мала велике значення усправі поширення освіти й наукових знань на Україні.
2.3 Освітнідіячі братств
Слід зазначититакож представників братств, які виражали національний протест протипольсько-шляхетського панування, разом з тим вони розвивали проблеми людини,соціального устрою тощо. Це:
Рогатинці Юрій таІван – керівники (старійшини) Львівського Успенського братства у 80-их рр. XVI – на початку XVII ст. Вихідці з галицького містечкаРогатина. Самотужки опрацювали фах сідлярів, винайшли новий вид сідла.Наприкінці 1570 р. переїхали до Львові, де стали членами, а з 1586 р. –старійшинами Львівського братства. 1586 р. виступили ініціаторами реформи братства,що перетворило його на дієвий орган захисту культурно-реліійних, економічних,національних інтересів українців. Юрій Рогатинець ймовірний автор статутубратства 1586 р. та статуту братської школи, що започаткував новий етап урозвитку українського шкільництва, заснованого на засадах європейськогогуманізму. Рогатинці сприяли викупу друкарського обладнання І. Федорова длязаснування братської друкарні, що вже 1591 р. випустила першу книжку. Юрій таІван виступали противниками укладання Берестейської унії. Юрій Рогатинецьадресував І. Вишенському своє „Послання до М. Домнікії”, в якому зконсервативних позицій критикував його погляди, що не обмежувалися аскетичнимиідеалами, а закликали до дієвої проповіді та відстоювання українськихнаціонально-культурних традицій. У своїх листах до Львівського і Віденськогобратств закликав проявити терпимість у справах віри. Деякі дослідники (І.Франко, М. Василенко та ін.) приписували Юрію Рогатинцю авторство полемічноготвору „Пересторога” (написаний у 1605 або 1606 р.) [9, 659].
Памво Беринда –видатний діяч української культури та освіти, лексикограф та письменник.Народився у Галичині. Працював друкарем і гравером у Стрятині, Перемишлі,Львові, а з 1619 р. – у Києві. Був головним друкарем, редактором, перекладачему Києво-Печерській лаврі. Найвизначніша праця Беринди – перший друкованийукраїнський словник „Лексикон словеноросский и имен толкование” (1627 р.).Словник містить 6982 поняття, слова та імена тогочасної церковнослов’янської мови з перекладом та тлумаченнямтогочасною українською літературною мовою. П. Беринда – один із зачинателівукраїнської поезії та шкільної драми, автор віршованої композиції „На РождествоХриста Бога і Спаса нашого Ісуса Христа для утіхи праволавним християнам” (1616р.) – видатної пам’ятки української літератури.
Борецький Іов –український церковний, політичний і освітній діяч. Народився в селі Бірчому наГаличчині. Освіту здобув за кордоном. Викладав у Львівській братській школі.1604 – 1605 рр. – її ректор. 1615 р. виступив одним із засновників Київськоїбратської школи, в якій згодом став ректором. 1620 – 1631 рр. – київскийправославний митрополит. Іов Борецький – автор полемічних творів, спрямованихна захист православ’я: „Протестація” (1621 р.),„Юстифікація” (1622 р.). 1628 – 1629 рр. Борецький разом із митрополитом В.Рутським робив спроби примирити дві українські церкви – православну ігреко-католицьку. Проте його плани не знайшли підтримки.
Красовський Іван– керівник Львівського Успенського братства у 1580 – 1610-их рр. Львів’янин, син члена братства у 50-их рр.Дем’яна Красовського, вихідця з Володимира-Волинського.На початку 80-их рр. XVI ст. став членом Львівського братства і з реформою 1586 р. поряд збратами Рогатинцями активно втілював реформаторські ідеї в діяльнісьтьУспенського братства, перетворюючи його в центр культурної, освітньої,національної роботи українців. З 1586 р. Красовський неодноразово ставав одниміз старійшин Львівського братства. За активну реформаторську працю в братствіІ. Красовський зазнав переслідувань не тільки польської міської влади, а йЛьвівського єпископа Г. Балабана. За намовою останнього Іван 1589 р. навіть бувпідданий анафемі, яка була знята константинопольським єпископом Єремією. Післяприйняття унії, Красовський став на бік її противників. Підтримував зв’язки з „некоронованим королем”України-Руси князем Констянтином Острозьким, неодноразово був в Острозі.
Іван Красовськийразом з Андрієм Білдагою написав 1609 р. „Інструкцію” послам братства на сеймРечі Посполитої та проект промови до польського короля „Лемент”, дезадекларовано захист національно-культурних, релігіних та політичних інтересівукраїнців [9, 365].
МелетійСмотрицький – визначний український церковний і культурний діяч,письменник-полеміст. Походив із с. Смотрича на Поділлі, син ГерасимаСмотрицького. Навчався в Острозькій академії, з 1601 р. – у Віленськійєзуїтській колегії, згодом слухав лекції у Лейпцизькому, Нюрнберзькому таВіттенберзькому університетах. Здобув учений ступінь доктора медицини. Близько1608 р. оселився у Вільно, 1616 р. постригся в ченці. Виступав спільно зчленами Віленського братства на захист православної віри. Згодом перебрався доКиєва. 1618 – 1620 рр. – викладач і ректор Київської братської школи. З 1620 р.– архієпископ полоцький. Виступав разом з митрополитом київським І. Борецькимпроти Берестейської унії, вів боротьбу з уніатським полоцьким архієпископом Й.Кунцевичем. Написав низку полемічних трактатів, спрямованих на оборонуправослав’я – „Антіграфі” (1608 р.),„Тренос, або плач східної церкви...” (1610 р.), „Obrona Verificaciey…” (1621 р.), „Syplikacja…” (1623 р.) та ін.
Після подорожі доКонстантинополя, Сирії та Палестини Смотрицький 1627 р. перейшов на унію. Зцього часу до кінця життя перебував у Дерманському монастирі на Волині. 1628 –1629 рр. видав твори: „Апологія подорожі до східних країн...”, „Паренезіс, абонагадування народу руському...”, „Екзетісіс...”, в яких відмовився від своїхантиунійних виступів та ідей. Найвизначніший твір Смотрицького – „Граматікисловенськія правильное синтагма...” (1619 р.), в якій упорядкував церковнослов’янську мову. Цей твір Смотрицькогопротягом XVII – XVIII ст. перевидавався кілька разів уМоскві та в Румунії [9, 789 — 790].
Касіян Сакович –український церковний діяч, письменник-полеміст. Народився у с. ПотемчахБелзького воєводства у родині священника. Освіту здобув у Замойській іКраківській академіях. Був дяком греко-католицької церкви у Перемишлі. 1620 р.прийняв чернецтво в Києві, у 1620 – 1624 рр. – ректор Київської братськоїшколи. 1625 р. очолював у Любліні православне братство. Згодом прийнявгреко-католицьку віру, за що 1628 р. підданий анафемі Київським православнимсобором. 1626 – 1639 рр. – архімандрит Дубенського васим’янського монастиря, 1641 р. прийнявкатолицизм.
У 1622 р. КасіянСакович написав у Києві „Вірші на жалосний погреб зацного рицера ПетраКонашевича-Счагайдачного, гетьмана Войська… Запорозького”, виголошені учнямиКиївської братської школи під час поховання гетьмана Петра Сагайдачного. Іншітвори Саковича польською мовою: філософські трактати „Арістотелеві проблеми,або питання про природу людини” (1620 р.), „Трактат про душу” (1625 р.). утворі „Перспектива” (1642 р.) Касіян Сакович аргументував свій перехід укатолицтво, полемізував з православним і уніатським духовенством щододоцільності збереження юліанського календаря і деяких ліургійних обрядів.Обстоював розвиток освіти на українських землях.
Отже,найважливішим і найвпливовішим у XVI ст. із братств було Львівське братство, воно слугувало взірцем для іншихбратств. За числом членів воно було невеликим, не перевищувало 30 членів, босаме стільки українських родин мали дозвіл проживати в місті. Однією знайважливіших турбот була шкільна справа. Львівська школа, заснованабратчиками, користувалася такою поавгою, що інші братства зверталися до неї зпроханням надати пораду, вирядити вчителів, надіслати книги. Іншою важливоюцариною Львівського братства, започаткованого ще до існування школи, булокнигодрукування. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. у містах України працювалоблизько 40 друкарень. Відомими послідовниками Івана Федорова стали друкаріВасиль Суразький, Дем’ян Наливайко, МихайлоСльозка, Тимофій Вербицький, Памво Беринда, Тарас Земка та інші. Значнимцентром книгодрукування став Київ, де на початку XVII ст. друкарню заснував ЄлисейПлетенецький.
Активно діялиКиївське і Луцьке братства. Київське братство брало участь у відновленнідіяльності православної церкви на Україні, виступало за визволення України івоз’єднання її з Росією, підтримували зв’язки з Москвою.
Київська братськашкола була об’єднана з Лаврською школоюПетра Могили і була започаткована Києво-Могилянська колегія – вищий навчальнийзаклад, якому підпорядковувалися братські школи у Вінниці, Гощі, Кременці.Також братства зробили великий внесок у розвиток української мови, вониприкладали багато зуиль для того, щоб зберегти традиції українського народу.
Розділ 3.Поширенн гуманізму
3.1 Гуманізмяк напрям у європейській культурі
Гуманізм –ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості насвободу, щастя, всебічний розвиток і прояв своїх здібностей.
В серединідругого тисячоліття Європа переживає бурхливе піднесення промисловості ікультури, розквіт мистецтв і наук. Цей період дістав назву Відродження(Ренесанс). Саме тоді складаються нові уявлення про світ, людину, її місце наземлі та смисл життя. Починають формуватися риси неповторності європейськоїцивілізації та культури. Закладаються основи сучасного європейського мистецтва.
Після хрестовихпоходів XI – XIII ст. на півдні Європи складаєтьсяновий суспільний стан бюргерів – вільних, повноправних жителів міста (ремісниківі купців). Бюргерство – предтеча капіталістичної цивілізації. В бюргерськомусередовищі формується нове розуміння життя, в основі якого – бажання людинисамій розпоряджатися своєю долею, прагнення до накопичення грошей і доматеріального достатку, ділова завзятливість, замилування радощами буття. Думкапро потойбічне існування відходить на другий план. А земне життя постаєрадісним, повнокровним, сповненим світлих надій. Для успішної діяльності людинамусила глибше вивчити навколишній світ. Відродження – це доба вражаючихгеографічних та астрономічних відкриттів. У результаті експедиції Васко даГами, Магеллана, Колумба було відкрито шляхи в Індію, Австралію, Америку ідоведено, що Земля – одне з численних тіл, які рухаються навколо Сонця. Цівідкриття сприяли розвитку світської науки, яка оперувала абсолютно новимиаргументами та способами доведення, відмінними від богословських. Вонипохитнули уявлення про світ, засновані на авторитеті Біблії.
В добувідродження з’являється нова філософія.Вона утверджує право людини на щастя вже тут, на землі. Після загибелі Візантії– Східної Римської імперії – та захоплення її турками (1453 р.), до Італіївиїхали візантійські вчені, хранителі античної мудрості. Це стимулювалоспочатку в Італії, а потім і в усій Європі інтерес до спадщини античнихфілософів, учених, письменників, художників. Нове бюргерство відкривало вантичній людині багато рис, подібних до свого світовідчуття. Це – життєваактивність, закоханість у життя, почуття внутрішньої незалежності і гідності.Доба Відродження – це час захоплення всім античним. Сама назва означає„відродження античності”.
Інтерес доантичності ніколи цілком не згасав у Європі, але право тлумачити античністьналежало церкві. Духівництво намагалося затушувати всі житєлюбні, радісністорони античної культури. Лише в добу Відродження античність посталаповнокровним, прекрасним мистецтвом. В античних мислителів та поетів молодеєвропейське бюргерство знайшло підтримку мрії про земне щастя. Віднині длямитців Відродження взірцем є Канони та критерії античного мистецтва.Архітектори застосовують у своїх спорудах елементи розкішного римського декоруі технічні досягнення стародавнього Риму – колони, арки, бані. Скульптори іживописці зображають своїх персонажів в ефектних позах грецьких богів і богинь.Маляри переймають психологізм римського мармурового портрета. Поети вводять усвої твори античні сюжети, наслідують зразки античної трагедії. З’являєтьсяціла плеяда вчених, які розшукують та видають античні рукописи. Ці вченіназиваються гуманістами – від слова „гуманус”, тобто „людський”. Незабаромгуманістами почали називати тих митців Відродження, які на противагу церковнимідеалам, прославляли людину та ідеал земного щастя.
Гуманістичніідеали стали панівними в цю добу. Для них характерне сприйняття навколишньогосвіту не як юдолі печалі, а як прекрасної дійсності. Людина ж, згідно з цимиідеалами, не грішна і низька істота, а прекрасне і досконале створіння. Підвпливом гуманістичного руху католицька церква теж визнала античне мистецтво істала схилятися до думки про досконалість і красу навколишнього світу і людинив ньому. Немало митців того часу перебувало на службі у церкві або, навіть,були духовними особами. Проте за своєю суттю нове мистецтво набуло світськогохарактеру. В живописі з’являються нові теми, не пов’язані з церквою; художники малюютьобличчя мирян – городян, вчених, людей мистецтва, представників знаті. Нарубежі XV – XVI ст. жили і творили геніальнііталійські художники Рафаель Санті, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті.В їхньому мистецтві людина постає сповненою почуття власної гідності, гордості,рішучою та впевненою в своїх силах. Мотив покори, схиляння перед долею тастраждання у них притишується, а то й зовсім зникає. Зодчі починають дбати прокрасу не лише церковних, а й звичайних, бюргерських будинків. Похмурі замкисередньовіччя поступаються місцем просторим палацам, заповненим повітрям тасвітлом, прикрашеним розписами і скульптурами. У Парижі в цей час зводитьсякоролівський палац Лувр, в Італії – чудові палаццо римської знаті. Народжуєтьсясвітська музика. У стінах венеціанського собору Святого Марка звучитьінструментальний концерт, побудований на танцювальних та пісенних мелодіяхпростого люду. В добу Відродження з’являється книгодрукування. Друкована книжка поступово витісняларукописну. Настала ера книжної культури.
Відродженняохопило лише країни Західної Європи. Але вільнолюбні ідеї та гуманістичнівчення мали певне поширення і в країнах східнослов’янського світу – Україні,Росії, Білорусії.
3.2 Поширеннягуманістичних ідей на території України у XVI–XVIIст.
Гуманістичні ідеїпроникли в Україну двома шляхами: через навчання дітей українських магнатів,шляхти, купців у італійських університетах та в Празькому й Краківському, атакож через твори гуманістів Європи. Зокрема, на українських письменників маввплив Максим Грек, котрий працював у Московській державі і Франциск Скорина зБілорусії. Зачинателем гуманістичної культури в Україні були Юрій Дрогобич,Павло Русин, Станіслав Оріховський. Всі вони навчалися в західноєвропейськихуніверситетах і працювали в Галичині. Їхня діяльність була спрямована протиутисків народних мас і на утвердження світського світогляду, поваги до гідноїнаслідування античності. Вони одними із перших у європейській філософіїзаперечували божественне походження влади й держави, відстоювали невтручанняцеркви у державні справи. Вони вважали, що людина має право на повноціннежиття, свободу совісті, слова, віри. У творах українських гуманістів знаходимонові погляди на історію, роль і місце в ній людини як творця історії. Названівище гуманісти та їхні послідовники вважали історію засобом пробудженнясамосвідомості народу, його історичної пам’яті, засобом виховання патріотичнихпочуттів, любові до вітчизни. Після Люблінської унії 1569 р. українськігуманісти, крім того, проголошували ідеї згуртованості громадян, їхньогообов’язку захищати рідну землю, виступали за справедливість і політичнісвободи.
Другакультурно-релігійна хвиля з Заходу, пов’язана була із Реформацією. Вона викликала потребу у вищій освіті тасприяла поширенню шкіл, збільшенню кількості книжок і прагненню наблизити літературнумову до мови народної.
В XVI – XVII ст. в Україні був часнаціонально-культурного відродження, формування національної свідомостіукраїнського народу, що знайшло свій найвиразніший прояв у братському русі всіхжанрах літератури та в усній народній творчості. На цей період припадає один ізнайбільших винаходів людства – поява друкарського верстату, що вивів книгу зцерков і монастирів у широкі маси. Українська культура цього часу використовуєтрадиції та духовну спадщину Київської Русі. Але перебування українських земельпід іноземним пануванням мало своїм недоліком, з одного боку, постійний опірдуховної культури українського народу спробам її знищити, з другого – неминучийвплив польської культури на культуру України. Саме через Польщу в Українінабули поширення ідеї гуманізму та реформації.
Гуманістичні ідеївідображалися у всіх сферах української культури. Характерною рисоюлітературного процесу в Україні в цей період були: багатомовність, національневідродження, боротьба за православ’я, орієнтація на засвоєння кращих зразківєвропейської культури, розвиток культури власної, поширення ідей Гуманізму вУкраїні. Їх приносили й поширювали вихідці з України, які здобували освіту закордоном. Видатними українськими поетами XVI ст. вважалися основоположникгуманістичної поезії в Польщі й перший гуманістичний поет України Павло Русин,збірку його творів було видано у 1509 р. у Відні; Севастян Кленович – авторпоеми латинською мовою „Роксоланія” (тобто, „Україна”, 1584 р.). Історик тафілософ Станіслав Оріховський із Перемишля, переїхавши до Німеччини, близькопознайомився з видатним діячем Реформації Мартином Лютером. Свої твори(„Зразковий підданий”, „Промова на похорон Сигізмунда”, „Напучення королевіпольському Сигізмунду Августу”) підписував подвійним прізвищем:Оріховський-Русин, або Оріховський-Роксолан, чим підкреслював свою національнуприналежність. У своїх творах полемізував із католиками, захищав православ’я, нещадно критикував шляхетськесвавілля. Усі вони писали твори польською та латинською мовою – мовою вищоїшколи і науки всієї Європи епохи Відродженя. Окрім них, були також професорКраківського університету Гр. Тичинський, Щасний Гербурт, Шимон Зіморович іШимол Шимонович.
СтаніславОріховський один із перших серед представників європейської політичної думкизаперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився протипідпорядкування світської влади духовній, обстоював невтручання церкви вдержавні справи. У своїх творах гуманісти подолали пануючий у середньовічнійісторіографії провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияв воліБога) та фаталізм і почали зображати історичних діячів як активних суб’єктів,поведінка яких залежить від конкретних обставин. Суть ідей, які вониобстоювали, полягала у звільнення суспільної свідомості, громадської та розумовоїдіяльності з-під влади кліру.
Український театрвиріс із церковних обрядів та народних звичаїв (веснянки, весільні пісні,скоморохи тощо). Але в XVI – XVII ст. в період поширення ідей гуманізмув школах для кращого засвоєння учнями латинської мови ставили комедії давніхримських авторів. Але їх було мало і за змістом вони не завжди підходилишкільній молоді. Тоді вчителі шкіл створювали власні твори. Так виникла шкільнадрама. В Україні шкільні драми виникали в стінах братських шкіл.
В цей періодпоряд з усною народною творчістю відбувався процес становлення професійноїмузики. Цьому сприяло те, що в братських школах, як обов’язкові предмети, ввели церковний співпо нотах і музичну грамоту. Підготовка в школах регентів церковних хорів,учителів співу й музикантів давала змогу зберігати українську культуру в умовахколонізації. Зароджується і світська музика в таких її жанрах як міськапобутова пісня (кант), цехова інструментальна музика й театральна музика. Назразок ремісничих цехів в українських містах існували музичні цехи, члени якихграли на весіллях та святах.
Архітектура іобразотворче мистецтво на Україні набували національних рис і були невід’ємеими здобутками їх суспільногопобуту. У них релігійні сюжети дедалі більше змінювалися образами, взятими зжиття, проявлялися риси гуманізму. У другій половині XVI – першій половині XVII ст. українські митці у своїх творах звертаються до світулюдини, її почуттів і настроїв, духовного возвеличення й морального очищення.Це знайшло прояв у розвитку портретного малярства. У живописі світськогохарактеру найпопулярнішим стає легендарний образ безсмертного козака Мамая,доброго, лагідного характерника, котрий у найскрутнішу хвилину невідомо звідкиз’являвся на допомогу людині, який мігвибратися з будь-якої ситуації, адже був характерником-чаклуном. Цей образмалювали прості сільські малярі, але картинами їхніми прикрашалися і панськісвітлиці, і сільські хати.
Архітектура цьогоперіоду знаменита, насамперед, замковими спорудами. Досить згадатимісто-фортецю Кам’янець-Подільський, замкиЛуцька, Острога, Старого Села й багатьох інших. Активно велося і церковнебудівництво, причому архітектори надавали оборонного значення деяким монастирям(Межиріч) та церквам (Сутківці). У першій чверті XVI ст. у Галичині набуває поширенняренесансний стиль у архутектурі (наприклад, „Чорна кам’яниця” на Ринковій площіу Львові, Корняктова вежа, каплиця Трьох Святих і церква Успіння Богородиці).Видатними архітекторами цього стилю були П. Красовський та італійці Петро зБарбони і його учень Павло Домінічі Римлянин. Ознаки ренесансного стилю є і вцерковних спорудах Києва, Чернігова, Переяслава та Канева.
3.3 Українськігуманісти
Носіямигуманістичних ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із НовогоМіста, Станіслав Оріховський та інші.
Юрій Дрогобич –український учений XV ст.,доктор філософії з 1478 р., а з 1482 р. і доктор медицини. Народився в м.Дрогобичі. Навчався у Краківському університеті, де йому 1470 р. було присвоєноступінь бакалавра, а 1473 р. – магістра. Викладав медицину, філософію таастрономію в Булонському університеті, 1481 – 1482 рр. – ректор цьогонавчального закладу. 1487 р. – професор Краківського університету. В 1483 р. уРимі вийшла книга Юрія Дрогобича „Прогностичні судження...” – перший друкованийтвір українця, виданий за кордоном.
Павло Русин –український, польський і німецький поет, видавець, коментатор античнихписьменників. Народився у містечку Кроєному поблизу Перемишля. У польськійісторичній літературі Павла Русина отожнювали з Павлом Процлером. Щодопоходження поета існують різні гіпотези. В. Вітковський доводив німецькепоходження поета. До цього схилялися і деякі українські дослідники, зокрема, Г.Нудьга. На думку російського славіста І. Голенищева-Кутузова Русин бувукраїнцем (звідси – „Русин” у формі прізвища). 1491 р. Русин розпочав навчанняу Краківській акдемії – у списку студентів зустрічається запис „Paulus loannis de Krosna Premisliegsis”. 1500 р. здобув у Грейфсвальдськомууніверситеті ступінь бакалавра. Згодом навчався у Краківській академії, де 1506р. став магістром вільних мистецтв. 10 років (з перервами) Русин коментував устінах цього навчального закладу твори римських поетів – „Енеїду” Вергілія,„Про викрадення Прозерпіни” Клавдіана, „Фарсалії” Лукана та ін. Творчість іпедагогічна діяльність Русина справили політичний вплив на формуванняренесансної латиномовної поезії Речі Посполитої. У свою чергу, останнявідіграла значну роль у становленні українського віршування, зокрема йогопольсько-латинські крила.
Найбільш ранні ззбережених творів Русина датуються 1507 – 1508 рр. (дійшли до нас у складірукописного кодексу бібліотеки Вроцлавського університету) – 24 вірші ітрактат, присвячений коментуванню „Парадоксів” Цицерона. Жоден із цих творів неувійшов до збірки, яку Русин видав 1509 р. у Відні на кошти угорського магнатаГабріеля Перени. Окремі твори публікувалися і пізніше. Павло Русин, займаючисьвидавничою діяльністю, підготував до друку книгу сатир Персія (Краків, 1508р.), а 1512 р. у Відні видав панегіричну поему Яна Паннонія на честь Яваріна.Наприкінці 1517 р., утікаючи від епідемії чуми, що лютувала в Кракові, помер удорозі.
Отже, характерноюрисою епохи Відродження є гуманізм. Ідеалом людини є її різнобічна діяльність.Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не напрактичну економічну діяльність, а на культуру. Пріорітетним в ієрархіїдуховних цінностей стає не надходження чи багатство, а особисті достоїнства таблагородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість,пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу.
Українськігуманісти, такі як Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський були лишеелітарною групою світських інтелектуалів, а їхні ідеї не мали значногопоширення, все ж вони готували теоретичне підгрунття для серйозних суспільнихзрушень, вказуючи на людину як на активного суб’єкта історичного процесу.
Висновки
Отже, релігійнежиття в Україні в XVI ст.відзначається надзвичайною складністю. Це зумовлювалось, насамперед, зовнішнімиобставинами, суспільно-політичними та соціальними процесами, становищемвсередині церкви та міжнародними відносинами. Український народ в цей періодперебував під іноземною владою: частина – під владою Польщі, а частина – підвладою Литви, після 1569 р. – під владою Речі Посполитої. Православна церква вУкраїні перебувала в скрутному становищі. Адже покровителька православ’я всхіднослов’янських землях константинопольська патріархія сама втратила захист іпідтримку правителів Візантійської імперії, оскільки турки в 1453 р. взялиКонстантинополь. Християнство в мусульманській Туреччині вважалося другорядноюрелігією.
Перехідпереважної більшості українських земель під владу католицької Польщі загостривпитання щодо існування православної церкви. Всі згадані раніше процесивідбувалися і в другій половині XVI ст., набравши більш гострих форм. Так, у 1583 р. король Стефан Баторійрозпорядився відібрати землю в усіх полоцьких православних церков і монастиріві передати її єзуїтам. А наступного року у Львові за наказом архієпископакатолики напали на православні храми й монастирі, вигнали з них священників ізаборонили відправляти служіння. Такі випадки не були поодинокими. Королі, якправило, призначали на вищі церковні посади світських людей. На захистправославної церкви стали деякі українські магнати, такі як Григорій Ходкевич,Констянтин Острозький та інші. Але ці поодинокі українські патріоти не моглисамі врятувати українську церкву, оскільки більшість магнатів і шляхти,прагнучи посад і багатства, переходили в католицьку віру. Православна церква зарівнем освіти поступалася католицькій церкві. Вона культурно зубожіла, їїлітература обмежувалася церковно-богослужебними книгами. Той, хто прагнувздобути високу освіту в західноєвропейських університетах та прилучитися довисокої культури, мусив звертатися до латинських книг і переходити (назовсім читимчасово) в католицтво.
Рятівним засобомдля православ’я в Речі Посполитій булоутворення церковних братств. Перші церковні братства українські православніміщани, торговці й ремісники утворили ще в другій половині XV ст., але поширення вони набули черезстоліття. Спочатку братства надавали матеріальну допомогу храмам, підтримувалидисципліну в церкві, опікували сиріт і старців. Відтак вони почали впливати наобрання священників, єпископів. Братства існували в кожному місті й містечкуГаличини, Волині, Поділя, Київщини. Іноді опікунство над храмами призводило доконфліктів між братствами й вищим духовенством. Братства також встановлюваличерез грецьких церковних служителів зв’язки з Москвою, отримували матеріальну допомогу для діяльності своїх шкілі друкарень. Важливим кроком для розвитку братств був вступ ВійськаЗапорозького до Київського братства. Початок відносин братства із запорожцями,ймовірно поклав Йосип Курцевич, настоятель монастиря у Терехтемирові – місті,де розміщувалися козацький шпиталь, арсенал і скарбниця. Козацтво було сутоправославним і представляло широкі маси. Це була сила, здатна допомогтиматеріально й збройно. Важко переоцінити значення зв’язків братського руху з козаками.Діячі братського руху сприяли формуванню сприйнятих козацтвом ідейних засаднаціонально-політичного відродження, в той же час створювані козацтвом українськіполітичні структури забезпечували умови для розгортання братського руху, відкривалиперед ними нові горизонти.
В другому розділірозповідається про досягнення братств, розкривається діяльність самих основнихбратств і внесок окремих діячів у спільну справу. Найстарішим і провідним середбратств України було Львівське Успенське Ставропігійське братство. Львівськіміщани, зайняті боротьбою за свої церковні й громадські права, зорганізувалисяу братство, з метою взаємної підтримки, оборони своєї віри й піднесення освіти.Згодом Львівське братство зробилося зразком для інших міст. Однією знайважливіших турбот братства була шкільна справа. У кінці XVI ст. Львівське братство заснуваловласну школу, яка стала зразком братських шкіл усієї України. Іншою важливоюцариною діяльності Львівського братства, започаткованого ще до існування школи,було книгодрукарство. Коли до Львова приїхав Іван Федоров, братство допомоглойому заснувати друкарню, а після смерті І. Федорова братчики купили друкарню,перетворивши місто на центр православного книгодрукарства.
На початку XVII ст. центр церковної та культурноїдіяльності на Україні переміщується на схід. Оскільки Львівське братство почалозанепадати, тому що українські міщани більше не в змозі були підтримувати його,терплячи все більші утиски з боку католицької церкви та польського уряду. В тойчас знову Київ, що все густіше заселявся й багатшав, підносився як центрукраїнського православ’я. В 1615 р. знать, міщани тадуховенство Києва заснували при Богоявленській церкві братство. Київськебратство діяло особливо активно. Як уже згадувалося, до нього в 1620 р.вступило Військо Запорозьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним,що підсилило його авторитет. Це братство брало участь у відновленні діяльностіправославної церкви на Україні, виступало за визволення України і воз’єднанняїї з Росією, підтримувало зв’язки з Москвою. У 1615 р. відкривається і Київськабратська школа, у якій заснували друкарню й паперову фабрику. У 1632 р.братська школа об’єднується з Лаврською школою,заснованою П. Могилою, в один навчальний заклад – Києво-Могилянську колегія.Києво-Могилянська колегія була справжнім вогнищем освіти, науки, культури тагромадської думки в той період на Україні. Без сумніву, всі ці зміни великоюмірою були результатом діяльності братств. Проте мали вони також і вади. Вічноюпроблемою була нестача фінансових засобів. Незважаючи на повсюдне поширення,братства так і не утворили якогось координуючого опору і їхні взаємозв’зки були спорадичними. Діяльністьбратств характеризується непослідовністю, оскільки навіть провідне Львівськебратство залежало від кількох окремих людей. Коли ж ці люди втрачали ентузіазм,стомлювалися, чи знаходили собі десь в іншому місті надійну й краще оплачуванупосаду, діяльність братств нерідко припинялася на тривалий час. Виникалисуперечки про те, чи мають право братства втручатися у справи церкви. Як іналежало сподіватися, між ними і єпископами спалахували конфлікти за контрольнад маєтностями якогось багатого монастиря, або мали місце суперечки міжєпископом та міщанами навколо того, як тлумачити Біблію. Проте ці вади не маютьвеликого значення, адже діяльність цих невеликих організацій була надзвичайноефективною.
Отже, Гуманізм –це той напрям суспільної думки, який спрямовано на захист гідності і свободилюдини. Бути гуманістом означає боротися за людяність суспільних відносин.Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою,стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способомжиття, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей.У суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власнагідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада.Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства.Звідси – проповідування гуманістами індивідуального вдосконалення шляхомприлучення до культури. Гуманісти вважали, що Бог дав людині свободу волі, вонасама мала вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не простоприродна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від рештиприродних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себетворцем власного життя та волі. Такою є філософія гуманістів.
Гуманізм – ценапрям у європейській культурі, котрий звертається до скарбів класичної, грецькоїта римської культури, що відкрили світ людських почувань, героїзму, краси. Тодівідкрився шлях до свободи думки й наукового дослідження природи. ПросвітникамиГуманізму стали італійські поети Данте, Петрарка, Бокаччо. А далі гуманістичнахвиля охопила Європу і досягла України. Українська культура зазнала значнихвпливів європейських культурних процесів, пов’язаних з добою Відродження. Після тривалого періоду занепадурозвиток культури в Україні набуває характеру національного відродження. Післяпевної паузи в поступальному розвитку культури, своєрідного інтелектуального такультурного застою, розпочинається переорієнтація на західну цивілізацію,активне засвоєння на грунті києво-руської духовності, надбаньзахідноєвропейської культури. Виявами цих якісних змін у духовній сфері Українистали:
1) відхідвід візантійських зразків та канонів;
2) поширенняідей гуманізму та реформації;
3) появанових форм самовираження і мистецьких стилів;
4) посиленнясвітського елементу в культурі, зростання уваги до людини та її духовногосвіту;
5) індивідуалізаціятворчості.
Позитивнезрушення в культурі, праці та господарюванні пов’язані з налагодженням Україною активних торгово-економічнихзв’язків з Європою. Поява елементівгромадянського суспільства та моделі-зародку (Запорозька Січ) національноїдержавності в політичній та правовій культурі, зростання цивілізованості усфері побутової культури; суттєві якісні зміни в культурі духовній зумовленівпливом ідей гуманізму та реформації, створили сприятливий грунт для зростаннянаціональної свідомості українського народу, зміцнення його віри у власні сили,згуртування в боротьбі за свою землю, віру, права та незалежність.
Джерела талітература
1. Альбомставропігійського братства // Львівський державний історичний музей.
2. АндрусякМ. Павло Тетеря і Львівська ставропігія // ЗНТШ. – Т. 151.
3. АнтоновичВ. Прилуцький полковой осаул Михайло Мовчан и его записная книга // Киевскаястарина. – 1885. – Т. ІІ.
4. АнушкинА. На заре книгопечатания в Литве. – Вильнюс, 1970.
5. Архив Юго-ЗападнойРоссии. – Ч. І. – Т. ІІ.
6. АЮЗР. –Ч. І. – Т. 12. – Географічно-історичні статті. – Львів, 1874.
7. Відділрукописів Львівської наукової бібліотеки. – Збірка Осолінеуму. – Спр 2391.
8. HarasiewiczM. Annales ecclesial Ruthenaе. – Leondi, 1852.
9. Довідникз історії України від А до Я. – Генеза, 2000.
10. Дорошенко Дм. ІсторіяУкраїни.
11. Древний поменикКиево-Печерской лавры. – К., 1892. – Кн. 6.
12. Ісаєвич Я. – Київськастаровина. – 1992. — № 1.
13. „Історія Українськоїкультури”. За ред. Крип’якевича. – Київ, 1990.
14. Ковальський М. Політичні зв’язки західно-українських земель зРосійською державою в ІІ пол. XVII ст. – Львів. – 1957. — № 6.
15. Крыловский А. ЛьвовскоеСтавропигиальное братство. – Львів, 1904.
16. Орловський П. Участие запорожскихкозаков в востановлении иерусалимским патриархом Феофаном православнойзападнорусской церковной епархиии в 1620 году // Труды Киевской духовной академии. – 1905. — № 8.
17. Памя’тники, издание Киевской комиссией дляразбора древних актов. – К. 1898. – Т. І.
18. Сборник летописей,относящихся к Южной и Западной Руси. – Киев, 1888.
19. Стецюк К. І. Народні рухи наЛівобережній і слобідській Україні в 50 – 60-их рр. XVII ст. – К., 1960.
20. Сакович К. Вірші на жалоснийпогреб зацного рицара Петра Конашевича-Сагайдачного // Бібліотекознввство ібібліографія. – З. Х., 1966.
21. Субтельний О. ІсторіяУкраїни. – Либідь. – К., 1993.
22. Чтение в Обществе истории идревностей российских. – 1896. – Кн. І.
23. Швидько Г. К. – ІсторіяУкраїни, підручник для середньої школи. – Генеза. – К. 1997.