План
Вступ
1.УкраїнськаНародна республіка в 1917-1919 роках
1.1 Центральна Рада
1.2 Гетьманат
1.3 Директорія
2.Боротьба українців занезалежність в роки Другої світової війни
2.1 Українська повстанська армія – Збройнісили Українського народу
2.2 УПАна Вінниччині
3.Висновки
Література
Вступ
Уперіод розбудови незалежної Української держави помітно посилився інтерес доісторії – справжньої, а не перелицьованої на догоду тим чи іншим політичнимдоктринам. Тому особливо серйозних досліджень чекає літопис українського народу.«Читати українську історію треба з бромом,– писав у травневі дні 1918 рокупрем'єр Української Народної республіки ВолодимирВинниченко,– до того,– це одна з нещасних, безруких, безпорадних історій, дотого боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована,застрашена нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи, вірніше,півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських,татар, шведів. Уся історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн,пожарищ, голоду, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування».
Одназ таких сторінок нашої історії – боротьба українського народу за незалежністьі соборність.Саме у встановленні істини, сущої правди подій та процесів – запорукаморального оздоровлення нашого суспільства, джерело духовного відродження нації.Так,не можуть знайти порозуміння між собою ветерани Другої світової війни, яківоювали під різними прапорами, хоча кінцевою метою їх була незалежність Українивід окупантів. І мета моєї наукової роботи – неупереджено подивитись на один зсамих складних і суперечливих періодів нашої історії.
1.Українська Народнареспубліка в 1917-1919 роках
1.1 Центральна Рада
Звістка про падіння царського режиму досягла Києва ІЗ березня1917 р. За кілька днів представники найголовніших установі організацій міста утворилиВиконавчий комітет, що мав утримувати порядок і діяти від імені Тимчасовогоуряду. Водночасосередком радикально настроєних лівих стала Київська Рада робітничих ісолдатських депутатів. Але, на відміну від подій у Петрограді, в Києві на аренувийшла й третя дійова особа: 17 березня українці заснували власну організацію —Центральну Раду. Президентом Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського— добре відомого, авторитетного діяча, котрий повернувся із заслання. Відтак,на відміну від росіян у Києві, що розкололися на поміркованих у Виконавчомукомітеті та радикалів у Київській Раді, українці всіх ідейних переконаньзгуртувалися в єдиний представницький орган.На здивування багатьох ЦентральнаРада одержала негайну й дедалі зростаючу підтримку. Українці Петрограда таКиєва провели з нагоди її створення величезні демонстрації. 19 квітня в Києвівідкрився Український національний конгрес. На нього зібралося 900 делегатів зусієї України, від усіх українських громад колишньої імперії, а також від різнихекономічних, освітніх, військових та інших організацій. Конгрес обрав 150представників до Центральної Ради та затвердив М. Грушевського на посадіпрезидента. 18 травня понад 700 делегатів від українців, що служили в армії, наз'їзді в Києві дали своїм представникам доручення вступити до Центральної Ради.Майже через місяць так само вчинили близько 1000 делегатів
Українськогоз'їзду селян. Потім до Центральної Ради також приєднався з'їздробітників.
Натхненатакими виявами довір'я, Центральна Рада стала дивитися на себе не лише як напредставника відносно невеликої кількості національне свідомих українців, а йяк на український парламент.
Засвоїм соціальним походженням найпалкіші прибічники Центральної Ради належали,якщо вжити улюблений термін марксистів, до дрібної буржуазії: вони складалися зінтелігенції й так званої напівінтелігенції— сільських учителів, нижчогодуховенства, дрібного чиновництва, земських урядників, молодших офіцерів тазаможних селян. Ці люди були в основному пов'язані з селом і керувалися не лишетрадиційною турботою інтелігентів-українофілів про збереження і розвитокукраїнської культури, а й прагматичними міркуваннями про те, що розташованийближче до дому уряд чутливіше реагуватиме на їхні потреби. Український селянингадав, що Центральна Рада дійовіше допомагатиме йому отримати більше землі, ніжуряд у далекому Петрограді, а український солдат сподівався, що вона швидше,ніж російський уряд, виведе його з війни. Проте були на Україні також суспільні таетнічні групи, котрі не підтримували Центральної Ради. Російські консерватори йнавіть помірковані побоювалися, що зростання політичної активності українцівпризведе до розвалу «єдиної та неподільної Росії». Скоса позирали на ЦентральнуРаду і євреї, багато зяких ототожнювалися з російською культурою йактивно діяли в російських соціалістичних партіях. Тому несподівана появаЦентральної Ради дуже стурбувала частину міського населення України — цюневелику, але стратегічно розташовану меншість.
Колибезпорадність Тимчасового уряду ставала чимдалі очевиднішою, Центральна Радавирішила скористатися своїми перевагами. Щоб завоювати собі визнання найвищоїполітичної сили на Україні, 23 червня вона видала Перший універсал, в якомупроголошувалося: «Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись остаточно відРосії й не розриваючи зв'язків із Російською державою, хай український народотримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї». НезабаромЦентральна Рада оголосила про утворення Генерального секретаріату, що мавправити за виконавчий орган уряду. Очолений Володимиром Винниченком Генеральнийсекретаріат, що складався з восьми міністерств, справами яких відалипереважно соціал-
демократи,взяв на себе відповідальність за управління Україною.
Цізаходи викликали лють серед росіян України, а також Тимчасового уряду вПетрограді. Останній в середині липня вислав до Києва для переговорів делегаціюна чолі з Олександром Корейським. Але катастрофічний провал російського наступув Галичині все ж змусив росіян визнати Генеральний секретаріат, хоч і звеликими застереженнями, за орган управління п'яти українських губерній(Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівськоїю Отримавшиобіцянку широкої культурної автономії, російські та єврейські партії на Українінеохоче приєдналися до
ЦентральноїРади. В цей момент Центральна Рада складалася з 822 місць, близько чверті зяких належало російській, єврейській, польській та іншим неукраїнським партіям.В ідеологічному відношенні вона мала виразно ліву орієнтацію. Досягши угоди, хочі досить хисткої, як з Тимчасовим урядом, так і з національними меншостями,Центральна Рада могла тепер братися за управління країною. Але дуже швидковиявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва.
КолиТимчасовий уряд став намагатися відступити від свого визнання українськоїавтономності, Центральна Рада згаяла час на безкінечні суперечки про межі своєї влади, одночаснонехтуючи такими нагальними проблемами, як збереження правопорядку, забезпеченняміст продуктами та організація роботи залізниць. Вона також не змогла ефективнорозв'язати гостре питання перерозподілу земель. Внаслідок цього, єдність, якуспочатку продемонстрували українці, швидко зникла, і між соціал-демократами,яким у Центральній Раді належало панівне становище, та численнимисоціалістами-революціонерами розгорілися ідейні конфлікти. Члени ЦентральноїРади поринули у безплідні дебати й ворожнечу, рідко їздили на село (де їхнівпливи обмежувалися околицями Києва та деяких інших міст) і, як наслідок,втратили зв'язок із. масами, що налагодився за короткий час завдяки різноманітнимз'їздам. Тепер кожна місцевість мусила самотужки опікуватися власними справами.
Неменш шкідливою виявилася ідейна обмеженість молодих і недосвідчених українськихполітиків, вік більшості з яких коливався у межах від 20 до ЗО років.
Захопленівласною революційною риторикою, вони намагалися відмежуватися від старого ладу.Особливо промовистим у цьому відношенні було їхнє ставлення до військових.Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалисяу всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді.
Вцій неоднозначній ситуації генерал Павло Скоропадський надав у розпорядженняЦентральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекраснодисциплінованих і споряджених порівняно з дезорганізованими російськимивійськами. Але його жест було відкинуто з двох причин: ідеологи ЦентральноїРади доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії, по-друге,вони твердили, що не можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському.Аналогічним було їхнє ставлення до чиновників: на них дивилися як на уособленнястарої гнобительської буржуазної держави, а голова уряду Винниченко називав їх«найгіршими і найшкідливішими людьми».
Протенезабаром стало зрозумілим, що правити без армії та чиновників неможливо. ПоУкраїні ширилися анархія й безладдя. Становище погіршилося у липні, колирозвалилася російська армія в Галичині, затопивши Україну (що являла собоюбезпосередній тил величезного Південно-Західного та Румунського фронтів)мільйонами озброєних радикалізованих і розгнузданих солдатів. Вони, за висловомодного з членів Центральної Ради, були «гіршими від татарських орд», і їхняприсутність переконливо свідчила про безпорадність Центральної Ради.
1.2 Гетьманат
Ідеягетьманату не завмирала протягом XVIII, XIX і початку XX століть. Революція1917 року збудила в Україні прагнення мати свою державу, під час першоївеличної маніфестації серед прапорів з соціалістичними гаслами були вже прапориз вимогами — гетьмана.
Булаще причина, яка послаблювала позицію Центральної Ради: це — німецькі окупанти,які, ставши в Україні твердою ногою, втручалися у внутрішні її справи. Вони,уважно спостерігаючи співвідношення різних угруповань України, скоро зрозуміли,що уряд не мав міцного коріння і не міг забезпечити постачання хліба згідно зБерестейським договором.
Одночасноз утратою популярности Центральної Ради поширювався рух проти неї. Велика масаселян і міської людности прагнули встановити новий уряд —несоціалістичний. 29квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський Конгрес. На цей Конгрес прибуло6.432 уповноважених представники від 8-ми українських губерній. Всього наз'їзді було коло 8.000 учасників, переважно селян. У промовах вони рішучевисловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичнимиекспериментами і вимагали поновлення приватної власности на землю та утворенняміцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосно нагетьмана Павла Скоропадського.
ЦентральнаРада була розпущена.
29квітня проголошено маніфест — «Грамоту до всього Українського Народу» та«Закони про тимчасовий устрій України», підписані Гетьманом та отаманом(головою) Ради Міністрів Миколою Устимовичем.
Уграмоті Гетьман заявляв, що він «відкликнувся на поклик трудових масУкраїнського Народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Цією грамотоюоголошує він себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельнікомітети розпускаються, міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовціЦентральної Ради повинні продовжувати працю. Незабаром буде виданий закон провибори до Українського Сойму. Поновлюється право приватної власности; будевжито заходів до вивласнення великих землеволо- дінь за плату й наділенняземлею малоземельних хліборобів. Будуть забезпечені права робітників.
У«Законах про тимчасовий державний устрій України» підкрес- лювалося, що закониці діють до скликання сойму. У «Законах» накреслено головні напрямні новогоуряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організаціїуправління. На Генеральний Суд покладалося охорону законности в Україні.Замість назви «Українська Народна Республіка» буде вживатися назва «УкраїнськаДержава».
Переворотвикликав у масі не-соціалістів значне задоволення. Яскраво накресливши негативнеставлення до Центральної Ради на Полтавщині, В. Андрієвський пише так провраження, яке справило обрання Гетьмана: «… перемогла таки здорованаціональна стихія над модерними доктринами і силогізмами, значить, у народітаки заговорив голос крови… козацької крові, розлитої на нашій землі, і напольських і московських плахах, і на турецьких галерах, і в московськихказематах… .»"*
Переворот29 квітня викликав серед соціалістичної маси населення неґативне враження. Наприкладі партії ес-ефів — найкультурнішої, найінтелігентнішої з українськихпартій — видно, як сприйняла інтеліґенція події 29 квітня.
14-готравня відбувся в Києві нелегально Всеукраїнський Робітничий З'їзд, якийвирішив вести рішучу боротьбу з гетьманатом за Українську Республіку.
13-16травня відбувся нелеґально з'їзд Української Партії Соціялістів-Революціонерів.Між його учасниками розгорілась боротьба: праве крило стояло за демократизаціюполітичного та громадського життя і готове було йти на компроміс з урядом; лівекрило критикувало всю діяльність партії, шукало порозуміння з російськимибольшевиками й гостро відмежовувалося від усіх українських політичних груп.Створився новий Центральний Комітет партії, який почав видавати нелеґальнийчасопис п. н. «Боротьба», що закликав до соціальної революції в Україні. Відцієї назви і всю цю групу називали «боротьбістами».
8-11травня в Києві відбувся з'їзд Конституційно-Демократичної Партії, більшістьчленів якої складалася з українців, але було в ній чимало росіян та євреїв.З'їзд признав персональне право окремим членам вступати до нового уряду.
15-18травня відбувся з'їзд представників промисловости, торгівлі, фінансів тасільського господарства — т. зв. «Протофісу». Прибуло коло 1.000 делегатів.З'їзд ухвалив підтримати гетьманський уряд і заявив про свою готовість всімасилами сприяти утворенню нового державного, громадського та економічного ладуУкраїнської Держави." Цей з'їзд показав, що гетьманську Україну, крімхліборобів-власників та середньої інтеліґенції, кадетів. підтримують такожвеликі капіталісти та промисловці.
Проте,опозиція проти гетьманату зростала.
Третій фронт внутрішньої боротьби творили різні російськіорганізації. Колив Україні настали спокійні умови життя, з окупованих большевиками земельпосунули росіяни. Більша частина з них приїздили, як народжені в Україні, зпашпортами, що їх видали українські консули. Але, приїхавши до України, ці людипринесли з собою ненависть до ідеї самостійної Української Держави і зробилиКиїв гніздом інтриґ та змови. ». Одночасно діяли в Україні російськітерористичні організації, які ставили за мету викликати паніку в Україні,розбиття, розсварити німців з українцями.
Становищемісцевої адміністрації ускладнювалося ще більше спадщиною Центральної Ради.Вище була вже згадка про те, як з приходом в Україну німців та австрійцівпочалася аграрна реакція: волинські та подільські поміщики почалиорганізовувати «каральні загони», які стягували з селян забране за попереднійчас і компенсацію за знищене майно. Німці та австрійці не перешкоджали цимкаральним експедиціям, навіть допомагали їм. Ці самочинні розправи ширилися впершому періоді існування гетьманського уряду, який не мав фактичної силиприпинити їх, Величезне значення мало земельне питання. Ухвалений ЗІ січня 1918р., закон Центральної Ради про встановлення норми землеволодіння в 25 десятин іконфіскацію більших володінь був скасований «Грамотою» Гетьмана 29 квітня.Непевність становища селян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків,ексцеси та скарги. 6-го жовтня 1918 року урочисто відкрито в Києві першийДержавний Український Університет, а 22 жовтня другий Український Університет уКам'янці-Подільському. Передбачалося відкриття українських університетів вінших містах. Тоді ж «Просвіта» та Земство заснували в ПолтавіІсторично-Філологічний факультет.™ Засновано Державний Український Архів, вякому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівівМоскви
таПетроґраду; засновано Національну ґалерію Мистецтва, Український ІсторичнийМузей та Українську Національну Бібліотеку, яка зростала з надзвичайноюшвидкістю. Наприкінці гетьманської доби в цій бібліотеці було вже понад1.000.000 книжок. Поміж науковими закладами перше місце належало УкраїнськійАкадемії Наук.
Післямасової демобілізації армії Центральна Рада почала формувати українськевійсько.
Мобілізаціямала розпочатися в жовтні 1918 року; мали зібрати з цілої України в жовтні 1918року 85.000 вояків, а на 1 березня 1919 року — 79.000.
Щев липні 1918 року була зформована Гвардійська Сердюцька дивізія з 5.000 вояків.Укомплектовано її хлопцями від 18 до 25 років з родин хліборобів, статечнихгосподарів, переважно з Полтавщини. У листопаді 1917 р., на прохання делегаціївояків-галичан, почато формування Галицько-Буковинського Курення СічовихСтрільців. Згодом цей курінь мав розгорнутися на дві дивізії. Формували його вКиєві.
Напочатку серпня 1918 року Український Національно-Державний Союз перетворився наУкраїнський Національний Союз, який виставив гасло — боротьба за владу вУкраїні.
Булай друга опозиційна сила: Всеукраїнський Союз Земств; головою КиївськоїГуберніяльної Земської Управи був С. Петлюра.
НаціональнийСоюз повів рішучу боротьбу проти гетьманського уряду.
Україна мусіла шукати інших шляхів та зв'язків перед загрозоюнаступу большевицьких сил, які почали захоплювати північносхідню частинуЧернігівщини.'"
Л. Троцький відверто казав на VI з'їзді Совєтів, щозавдання Червоної армії — скористувавшись з моменту, коли німецькі військазалишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її опанувати, заволодітиукраїнськими землями.
1.3 Директорія
Улистопаді 1918р. гетьман П. Скоропадський без згоди народу проголосив Українучастиною Росії. Щоб урятувати українську державність, створюються Українськийнаціональний союз на чолі з В. Винниченком (1880 — 1951) і новий уряд —Директорія УНР. Проти гетьмана повстали січові стрільці, підтримані селянськимимасами Білоцерківщини. Формується Дніпровська дивізія (10 тисяч чоловік) наТрипільщині. До лав українського війська вступають селяни, робітники,інтелігенти.
Післязречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді, фактично прийшла довлади.18 грудня 1918 p. Директорія Української Народної Республіки урочистовступила до Києва.
Становище нової влади було дужетяжким. Україна була оточена ворогами з усіх боків. Шість різних армій діяли наїї території. На заході стояли польські війська. Після повалення гетьманськоїдержави посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордонівиступили російські сили антибільшовицького спрямування, які очолив генералДенікін. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнятафранцузами.
Німецька та австро-угорська арміїтримали «нейтралітет», бо їх солдати кидали зброю і амуніцію й шукалинагоди для виїзду додому. Крім того, в Україні почали діяти сотні загонів підпроводом різних отаманів.
Велике лихо Директорії полягало втому, що вона не мала відповідних органів, які б проводили в життя її програму.Становище уряду було важким ще й тому, що усередині його не було єдності, небуло спільної політичної лінії. Директорія не була спроможна об'єднатиукраїнські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанськихгруп під командуванням отамана М.Григор'єва, яка перед тим тривалий часборолася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархістН.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бікбільшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отаманаЗеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали владиДиректорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Воничасто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили добільшовиків, чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися зрадянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, зантиукраїнською агітацією.
Урочистацеремонія Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на майдані Святої Софії уприсутності десятків тисяч киян.
2.Боротьба українців за незалежність вроки Другої світової війни
2.1 Українська повстанськаармія – Збройні сили Українського народу
УПАбула створена 14 жовтня 1942 року за рішенням політичного проводу ОУН длязахисту мирного населення України від знущань Німецької окупаційної влади. ГоловнокомандуючимУПА, з 1943р. по 1950р. був Роман Шухевич, псевдонім Тарас Чупринка. Маючивизначні здібності, він створив дієздатну, багаточисельну військову силу, котрапотужно протистояла Німецьким і Радянським каральним військам.
Жорстокіта антилюдські політичні системи комуністичних та фашистських загарбниківсприяли державницьким та патріотичним почуттям мирного населення, котре масововливалося в ряди УПА. В 1944р. УПА нараховувала близько півмільйона осіб. СамеУПА врятувала населення Західної України від масового терору і повного знищеннякомуністичним режимом, очолюваним Сталіним. УПА -це широкомасштабнийпартизанський рух опору, який був дуже добре організованим, мобільним, скоординованимі являв собою дійсно партизанську армію відмінну від усіх інших, що діяли вДругу Світову Війну. УПА ніколи не отримувала міжнародної допомоги. Зброю,боєприпаси, уніформу діставали в бою з нацистами і більшовиками. УПА володіласіткою підпільних військових навчальних закладів. Також в кожному військовомупідрозділі перебував священник, котрий виконував функції капелана.
Всекерівництво УПА було високорелігійним і велику увагу приділяло захисту церквина Західно-Українських землях від безбожного комуністичного режиму. В УПА булилюди різних національностей: росіяни, вірмени, грузини, узбеки, азербайджанці,німці, італійці, євреї і татари. Вони переходили в УПА, протестуючи протиполітичних режимів Німеччини і Росії, переховуючись від їх спецслужб. Деякібули просто звільнені при депортації з залізничних ешелонів, при ув'язненні зтюрем Гестапо, СС та НКВД. Підрозділи УПА знищили багато високопоставленихворожих командирів, котрі приймали участь в каральних операціях проти мирногонаселення. Два керівники найвищого командного складу ворожих армій НацистськогоСА Віктор Люцце і Червоної Армії маршал Микола Ватутін, були знищені УПА.
Каральнівійська СССР жорстоко розправлялися із мирними людьми, котрі матеріально іморально підтримували борців за волю, а також із членами родин воїнів УПА.Найжорстокіші катування зазнавали родичі воїнів української армії, котріборолися в підпіллі із більшовизмом. В тому числі і родичі головного командногоскладу УПА. Так, вся родина Романа Шухевича, дружина і малолітні діти, булиарештовані, піддані фізичним і моральним катуванням та утримувалися якзаручники.
Мирненаселення високо цінувало боротьбу УПА і всіляко підтримувало військовіпідрозділи УПА. Завдяки підтримці мирного населення та хорошій організаційнійдіяльності вищого командного складу, успішні бойові дії велися до початку 50-хроків і були направлені виключно проти каральної системи СССР. 5 березня 1950року ворожі спецслужби вистежили в с.Білогорща під Львовом ГоловнокомандуючогоУПА Романа Шухевича з відділом особистої охорони. В нерівній битві з військамиНКВД вони загинули, як Герої, знищивши чимало ворогів. Рівно через 3 роки, 5березня 1953р. помер Сталін.
З1950р. по 1954р. очолював УПА Василь Кук, котрий будучи раненим в бою попав вполон. Практично з початку 50-х років за рішенням головного проводу ОУН активнібойові дії згортаються, деякі формування розпускаються, а організаційна мережапереводиться в глибоке підпілля і основний напрям роботи зосереджується напропагандивно-інформаційній діяльності. Левова частка найкращих сил ОУН та УПАотримує завдання легалізуватися, щоб в майбутньому підтримати та продовжитинаціонально-визвольну боротьбу. Це завдання було успішно виконано і основнісили були збережені від повного знищення. Ці люди плекали ідею УкраїнськоїДержавності протягом усього життя та передали її наступним поколінням. Внаслідок чого у 1991 році постає Незалежна Українська Держава. Окремі відділидіяли включно до 60-х років.
Останнійвійськовий обов'язок воїни УПА виконували в жовтні 1956 року коли сміливоборолися на боці угорців, щоб допомогти угорському антикомуністичномуповстанню.
УкраїнськаПовстанська Армія була народною армією. Вона діяла в умовах бездержавностіпротягом багатьох років і повністю утримувалася народом.
2.2 УПА на Вінниччині
Натерені Вінницької області діяла група УПА-Південь. Вона буда сформована влітку1943 року під командуванням полковника «Батька» (Омеляна Грабця) наУманщині. На початку 1944 року ця група складалася з 3-х Воєнних округів (ВО):ВО «Холодний Яр», ВО «Вінниця» та ВО «Умань». ДоВО «Вінниця», яким командував командир «Ясен», входиликурені «Сторчана», «Мамая» та «Буревія».
Большевицька пропаганда багато років паплюжила українськихповстанців, називаючи їх «українсько-німецькими націоналістами»,«прислужниками Гітлера» і т. п. Щоб спростувати ці звинувачення,варто звернутися до німецьких джерел. В період окупації у Вінниці виходила газета«Вінницькі вісті» під егідою німецької адміністрації і висловлювала іідумку. 3-го червня 1943 року ця газета писала про борців за волю України:«Ми думаємо, що ці „отамани“, які прибирають голосні оперетковіпсевдоніми, втягнені… у майстерну сітку жидівсько-більшовицьких провокацій.Тим самим вони перебувають на службі ворогів України… В своїх власнихінтересах населення України категорично відкидає більшовизм і відпекується відтак званих „національних“ бандитських груп».
Влітку-восени1943 року УПА-Південь вирушила в рейд на захід через Гайсинщину, Жмеринку,Літинщину в Летичівщину. Про боротьбу українських повстанців в той час вЛітинському р-ні розповідає учасник тих подій Микола Миколайович Шестопальродом з с. Вонячен (нині Городище).
Якосьуночі хтось постукав до них у хату — це був командир «Батько». Вінприніс з собою друкарську машинку, на якій почав друкувати листівки. А МиколаШестопаль, тоді 16-тирічний хлопець, розкидав і розклеював ці листівки уЛітині. У них розповідалося про звірства фашистів, про те, як бідують українці,що виїхали в Німеччину. В цих листівках повстанці закликали юнаків і дівчат неїхати в Німеччину. «Батько» говорив з молоддю, пояснював їм, що інімці, і більшовики це вороги і з ними треба боротися, співав пісні: «Миукраїнські партизани, нащадки славних козаків, ми носим бомби і нагани і б'ємкомуну й німаків».
Пожившикілька днів, поки поранена рука зажила, «Батько» пішов на Летичів.
Ачерез деякий час Миколу Шестопаля схопили німці й кинули в Літинську тюрму.Його там били, вимагаючи, щоб він сказав, де «Батько».
Якосьвночі в тюремну камеру зайшли якісь люди і розбудили Миколу: «Вставай, миукраїнські повстанці, прийшли вас визволяти». Той злякався, подумав, що цепровокація німців, але потім побачив «Батька» і зрозумів, що це«свої». Вони розкидали листівки, прихопили кілька гвинтівок і втекли.В Літині після цього зчинився страшенний гармидер, літали ракети, чуласябезладна стрілянина німців і поліцаїв. Але семеро сміливих повстанців, яківчинили наліт на Літинську тюрму, були вже далеко.
Підчас німецької окупації на терені Вінниччини були сутички між червонимипартизанами і українськими повстанцями. Згідно архівних матеріалів большевицькіпартизани загону ім. Кірова під керівництвом С. Тарнавського роззброїлинаціоналістичну групу в с. Жорниці Іллінецького р-ну. А в постанові ЛітинськогоРК КП(б)У говориться, що «украинско-немецкие националисты убили нашихподпольщиков Главачука Феодосия и Ткачука Герасима — с.Новоселица-Залужная».
Вкінці 1943 року, ЗГІАНО звіту про бойову діяльність кавбригади ім. Леніна,«имели место случаи также столкновения партизан с украинскиминационалистами, которые, численностью до 600 чел., дислоцировались в селах ихуторах вблизи Черного леса».
Яксвідчить Микола Шестолаль, на Літинщині між «Батьком» і червонимипартизанами була укладена угода про координацію дій. У звіті командираз'єднання ім. Леніна Владимирова також є згадка про намагання большевицькихпартизан провести переговори з українськими повстанцями. Під час перебуванняз'єднання на Літинщині його командування довідалося, що в Брусленові стоїтьбригада УПА. «Мечковскому и Васильеву было приказано связаться с ними… и»пригласить их в гости" в часов 10-11 вечера", — свідчитьВладимиров. Але ті не погодились, пояснивши Бурченку (очевидно, комісарові) іВладимирову, що бандерівці з Брусленова вийшли. А, насправді, ті залишалися намісці і лише наступного дня залишили село.
Занамагання знайти спільну мову з українськими повстанцями Бурченко, як вважає М.Шестопаль, потрапив у немилість до большевицького керівництва.
Весною1944 року перед наступом Червоної Арміі група УПА-Південь вирушила з Вінниччиний Кам'янець-Подільщини на Волинь. Під час цього переходу повстанці зазналитяжких втрат у боях з «заградітельнимі отрядамі» НКВД.
Дляукраїнських визвольних сил на Вінниччині почався новий етап — боротьба збольшевицькою окупацією. 7 квітня 1944 року, згідно донесення майора НКВДБруєвича, його опергрупа вступила в бій з українськими повстанцями на територіїХмельникського р-ну, було вбито 2-х повстанців і одного взято в полон.
Однимз найголовніших завдань Української Повстанської Арміі було проведенняагітаційної роботи серед населення, розповсюдження листівок із закликамипідніматися на боротьбу проти фашистського і большевицького поневолення.
Одназ листівок, що поширювались в нашій області, закликала українців: «Нажадну проголошену ворогом мобілізацію ми не підемо, ані на німецьку, ані намосковсько-більшовицьку… Ми не приймаємо наказів ворога. Нам наказує сьогоднітільки організація українських націоналістів (ОУН).
НаВінниччині розповсюджувались також книжечки „Слово бойцам и командирамКрасной Армии“, Універсал Української Головної Визвольної Ради від червня1944 року, гумористичні листівки, „Український перець“.
Зокрема,на Вінниччині після війни діяло кілька націоналістичних груп. Так вГайсинському і Тростянецькому районах, за даними секретаря Гайсинського РККП(б)У, діяла „бандитская группа бандеровцев“ Ломачевського. Згіднодовідки в. о. начальника управління МГБ Вінницької області полковника Антоновавід 25. XI. 47 p. на території Хмельникського та Уладівського районів діялагрупа „нелегала-оуновца“ Бевзелюка Василя Максимовича, а вЛітинському р-ні — група Гуменюка. 22 листопада опергрупа УМГБ під керівництвомпідполковника Марушенко розправилася з Бевзелюком — він був убитий.
Увересні 1946 року Вінницький обком КП(б)У доповідав секретарю ЦК КПБ(б)УХрущову, що на території області виявлені листівки „антисоветского,националистического содержания“. На території Сорочанського мелькомбінатубули знайдені листівки загону Віктора Деманченського із зверненням до народу:»Весь забранный хлеб лежит на складах, а мы пухнем от голода… Для того,чтобы вы остались живы, надо чтобы все эти склады пошли дымом, а хлеб чтобы былв наших руках".
Ав селі Паланка Тульчинського р-ну з'явилися листівки надруковані на машинці:
«Драгоценный,замученный большевистской и фашистской неволей украинский народ, пойми, чтобольшевизм и фашизм — это родные братья, враги всего человечества.
Смертькровавому фашизму! Смерть кровавому большевизму!
Даздравствует свободная, вольная, независимая Украина!
Разбирайколхозно-крепостнический хлеб, чтобы избежать страшный голод в 1947 году!»
Авториі розповсюджувачі цих листівок знайдені не були.
Черезрік, у вересні 1947 року секретар Вінницького обкому КП(б)У М.Стахурськийвідправив доповідну такого змісту:
«Сов.секретно. Секретарю ЦК КП(б)У товарищу Кагановичу.
Доношу,что 17 августа 1947 года в 5 часов 30 минут утра на территории села ТартакЧечельникского района директором инкубаторной станции тов. Швец А.А.обнаружено, подобрано и сдано районному отделению МГБ 11 листовокконтрреволюционного содержания, а именно:
»Червоноармійці!Організовуйте революційну боротьбу проти Сталіна під гаслом: воля народів ілюдини! Геть тиранів і диктатуру сталінськоі кліки! Смерть Сталіну!"
Такимчином, не збулося пророкування німецьких окупантів, щодо УПА, висловлене ними вгазеті «Вінницькі вісті»: «Досить двох тижнів, щоб таку»велику силу",… яка є просто смішною в обставинах сучасної війни зїї літаками, танками, вогнеметами та іншими модерними воєнними засобами,знищити дощенту". Боротьба УПА проти большевицькоі окупації тривала до1952, а за деякими даними до 1956 року.
3.Висновки
Не полишаючи сподівань на на створення незалежної Української держави, українцівикористовували всі можливості для досягнення цієї мети. Зокрема й наВінниччині. Так, на Тиврівщині в 1917-1928 роках діяли загони повстанців підпроводом отамана Зеленого, добра слава про якого збереглась і понині,незважаючи на потуги радянської влади. На Вінниччині діяли загони Січовихстрільців та Директорії. Під Могилів-Подільським українські війська прийнялиостанній бій з більшовиками.
Про події тих часів нам нагадує Хрестна цвинтарі в Тиврові, споруджений на могилі павших січових стрільців.
Саме намаганням зламати опірукраїнців і пояснюється особлива жорстокість комуністів під час голодомору1932-1933 років та репресії тридцятих років на Вінниччині.
Але воля народу не була зломлена, прощо свідчить дослідження А.Малигіна і нинішнє сьогодення.
Література
1.НагаєвськийІ.Історія Української держави ХХ ст. К., 1994
2. Литвин М. Р.,Науменко К. Е. Історія Галицького стрілецтва. Львів, 1991,
3.Анатолій Малигін. БОРОТЬБА ОУН-УПА НАВІННИЧЧИНІ
4.Орест Субтельний :Історія України(видання 1991 року).
5.НаталіяПолонська-Василенко :Історія України (у двох томах, 3-тє видання 1995р.)