Боротьба за державну незалежність у XVIII ст., стосунки України зРосією
ВикористанняРосією потенціалу України при відвоюванні прибалтійських земель у 1700—1703 pp.
Накінець XVII ст. міждержавні відносини України з Росією суттєво змінились.Україна втратила чимало автономних прав, наданих Березневими статтями 1654 p.,і дедалі більше перетворювалась на залежну від метрополії окраїну. Особливунадію російський уряд покладав на козацькі збройні сили при вирішеннізовнішньополітичних проблем, насамперед у здобутті виходу до Балтійського моря.
Якщораніше зовнішні інтереси двох держав багато в чому збігалися, то в новійситуації кардинально різнилися. Вперше Україна мала воювати не просто за чужі,а навіть за невигідні для неї інтереси. Наміри Петра І «прорубати вікно вЄвропу» в Прибалтиці й через нього спрямувати потоки товарів на європейськийринок означали для України розрив традиційних економічних зв'язків із Заходом іпереорієнтацію їх на Північний Схід. Така перебудова господарства зачіпалаінтереси підприємливої старшини, шляхти, купецтва й не могла відбутисябезболісно. Козацьке військо брало активну участь у воєнних діях перших роківПівнічної війни далеко від Батьківщини. Підписавши з ТуреччиноюКонстантинопольський мир, Росія 18 серпня 1700 р. оголосила війну Швеції. Нацей час її партнери по антишведському Північному союзу, Саксонія і Даніязазнавали в Лівонії поразки за поразкою. Данія підписала зі Швецією сепаратниймир і вийшла з війни, а саксонські війська після невдалої спроби оволодітиРигою відступили до Курляндії, їм на допомогу були споряджені два козацькізагони, але на вирішальні бої вони не встигли. З тис. полтавських і 4 тис.слобідських козаків у складі російської армії безуспішно штурмували Нарвупротягом вересня — жовтня 1700 р. Козацька кіннота контролювала маршрутможливого наступу шведів на позиції російської армії. 17 листопада вонарозгромила шведський авангард і на два дні затримала шведську армію. 19листопада російська армія й українські загони зазнали під Нарвою нищівноїпоразки. Виняткову роль на заключному етапі битви відіграла козацька кіннота.Під командуванням фельдмаршала Бориса Шереметьева вона протягом кількох годинприкривала відступ головних сил.
Післянавської поразки козацька кіннота залишилася чи не єдиним боєздатним військовимпідрозділом. Козаки не допустили прориву шведських військ на Новгород і Псков ітим самим дали можливість реорганізувати російську армію. Причому їхнячисельність увесь час зростала. В грудні 1700 р. під Печорським монастиремстояло напоготові 14 тис. козаків Ніжинського, Чернігівського, Київського,Полтавського, Миргородського й Прилуцького полків, кілька тисяч запорожців ікозаків чотирьох охотницьких полків. Наказним гетьманом над ними був ніжинськийполковник Іван Обидовський. Козаки не обмежувалися пасивною обороною, а робиликінні рейди на зайняту шведами територію. Протягом грудня 1700 р. вонирозгромили під Кезарицькою мизою шведський полк полковника Шліппенбаха, завдалипоразки противникові під Юр'євом і здобули містечко Сиренець. На початку січня1701 р. козаки наказного гетьмана Якова Лизогуба, який замінив померлогоОбидовського, відбили масований наступ шведських військ на Псков і Печерськ. Усічні — лютому відбулась заміна козацьких полків. Замість відпущених додомуприйшли Гадяцький і Київський полки, компанійці й сердюки полковниківПашковського, Степанова, Шульги, Чечеля, запорожці отаманів Сухова й Рубанова,а також слобідські козаки. Загальна чисельність українських військперевищувала 11 тис. чол. Вони справляли сторожову службу, займалися розвідкою,вступали в сутички зі шведськими роз'їздами й гарнізонами. Служба в незвичнихумовах була для українців надзвичайно тяжкою. Чимало їх загинуло, обморозилосьабо померло від різних захворювань. Козаки дуже ремствували й ледве дочекалисязаміни з кількох городових полків на чолі з миргородським полковником ДаниломАпостолом. На початку вересня свіжі козацькі сили завдали поразки шведськомукорпусу під Ряпіною мизою й оволоділи містечком Ревга. Найбільший успіх випавна долю українського воїнства в битві під Ерестфером 29 грудня 1701 р. Разом зросійськими солдатами українські козаки одержали визначну перемогу над шведами.Майже весь Юр'ївський повіт був визволений від противника. Після цього частинакозаків залишилась у Прибалтиці, а більшість повернулася в Україну. Головнимпідсумком воєнних дій козацьких полків у Прибалтиці в 1700—1702 pp. сталозабезпечення умов для реорганізації російської армії.
Війнав Прибалтиці важким тягарем лягла на плечі народу. В боях і від хвороб поляглитисячі вояків, господарства багатьох козаків і селян зубожіли, населенняскаржилося на додаткові побори й податки. Козаки не поривались воювати за чужіУкраїні інтереси. Частина з них взагалі ухилялася від служби або самовільноповерталась до своїх домівок. Активні дії українських і російських військ уПрибалтиці на деякий час відволікли шведську армію від Польщі. Польська ж шляхтапочала вимагати від Петра І повернення Польщі Трахтемирова, Стайок, Трипілля /таінших придніпровських міст, закріплених за нею/ «Вічним миром» 1686 р. Лишерізко негативна реакція гетьмана Івана Мазепи на ці претензії утримала царя відпоступок Речі Посполитій. Зате при особистій зустрічі з польським королемАвгустом II у Біржах у лютому 1702 р. в. пообіцяв надати Польщі додатковувійськову, грошову^ матеріальну допомогу. Для Польщі це було найнеобхіднішим.
У1702 р. шведська армія завдала кількох поразок польським військам і захопилаобидві столиці країни — Краків і Варшаву. В ставленні до загарбників польськашляхта розділилася на два табори. Одне шляхетсько-магнатське угрупованняперейшло на бік Карла XII, погодилося на детронування Августа II і обраннякоролем ставленика шведів Станіслава Лещинського. Інше — не визнало цих рішеньі спільно з Росією продовжило боротьбу зі шведською агресією. Такий же розколнамітився й серед українського козацтва. Траплялися випадки переходу козаків на бікшведської партії польсько-литовських магнатів. При поверненні з походу під Ригу150 запорожців у 1702 р. пристали в Бихові до прибічників СтаніславаЛещинського. Проти них лівобережний гетьман вирядив 12-тисячне козацьке військопід командуванням стародубського полковника Михайла Мі-клашевського, яке йзахопило місто. Вперше в Північній війні українські козаки підняли зброю одинпроти одного. Відбулася прелюдія майбутньої великої драми, що мала для Українитяжкі наслідки. Козацькі полки брали участь у воєнних діях Північної війни і в1704 р.
Боротьбакозацтва в 1700—1704 pp. під проводом Семена Палія за незалежністьПравобережної України
Заумовами польсько-турецького договору 1699 р. Туреччина відмовилась відпретензій на правобережні українські землі й повернула їх Польщі. Через це дляпольської держави відпала необхідність у правобережному козацтві, котреприкривало її землі від турецько-татарських вторгнень. У 1699 р. польський сеймвирішив скасувати козаччину на Правобережжі. Це означало відміну традиційногокозацького устрою, ліквідацію всіх соціально-економічних і політичних завоюваньмісцевого населення й реставрацію польсько-шляхетської влади на залежній відПольщі українській території. Покозачені жителі Правобережної України незбиралися добровільно поступатися своїми надбаннями. Вони відмовлялисявиконувати розпорядження польських властей, не допускали шляхту в міста і села,чинили їй всілякий опір. Мирними методами польський уряд не міг нічого вдіятипроти козаків Самійла Самуся на Богуславщині, Семена Палія на Фастівщині,Захара Іскри на Корсунщині та Андрія Абазина на Брацлавщині. Коронний гетьманвосени 1700 р. з метою захопити Фастів вирядив 4-тисячне військо. Але вонозустріло організовану відсіч населення, що зібралося під захист Фастівськогополку. Бої під Фастовом завершилися перемогою козаків і відступом нападників.Відносини між правобережним козацьким краєм і Річчю Посполитою набрали відвертовоєнного характеру.
КозацтвоКиївщини й Брацлавщини почало готувати сили для вирішальних боїв з польськоюшляхтою, яка захопила на їхній території важливі стратегічні центри. Зовнішняобстановка для цього була сприятливою. Основні збройні сили Речі Посполитоївели кровопролитні бої зі шведськими військами на території Польщі й не могливзяти участі у воєнних діях в Україні. Взимку 1702 р. у Фастові відбуласярозширена нарада козацьких полковників, а також представників селянства йміщанства. У ній брав участь і відомий український поет Данило Братковський,непримиренний борець проти уніатів і єзуїтів, поборник єдності й незалежностіУкраїни. Учасники наради виробили план загального збройного повстання протиРечі Посполитої й почали діяти. До літа 1702 р. козаки й селяни вигналипольську шляхту з насиджених місць на Черкащині, Київщині та Поділлі. Головнийудар козацькі полки спрямували на Білу Церкву, найсильніший форпостпольсько-шляхетського панування на Правобережній Україні.
Напочатку вересня 1702 р. повстанські загони почали штурмувати білоцерківськуфортецю. Одночасно спалахнули селянські виступи в інших місцях. На придушеннявизвольного руху пішло 2-тисячне регулярне польське військо. Воно завдалопоразки повстанцям під Немировом, Слободищами, Котельнею та іншими населенимипунктами. Йому на допомогу збиралося шляхетське ополчення Київського,Волинського й Брацлавського воєводств. Не припиняючи облоги Білої Церкви, Палійспорядив проти ворога козацькі загони. Деякі з них успішно громили шляхту наПодністров'ї й 7 жовтня здобули сильну фортецю Немирів. Полки Самуся та Іскри16 жовтня під Бердичевом завдали поразки головним силам поляків і оволоділимістом. З поверненням переможців під Білу Церкву штурмування фортеціактивізувалося. Проте тільки 10 листопада 1702 р. гарнізон капітулював. Зпадінням Білої Церкви повстанський рух пожвавився. На Поділлі повстанці вигналипольсько-шляхетські залоги з Бара, Калюса, Жванця, Могилева та інших населенихпунктів. Повстання почало ширитися на Волинь і Північну Київщину. Польськашляхта втратила контроль над ситуацією і розв'язала справжній терор надповстанцями, їх масово вішали, садовили на палі, рубали шаблями. ЗахопленомуБратковському суд м. Луцька 26 листопада 1702 р. ухвалив смертний вирок. ВладаРечі Посполитої на Правобережній Україні захиталася. Польща знемагала вборотьбі зі Швецією, правобережним козацтвом та від внутрішньої міжусобиці.Захист державних устоїв випав на долю самої шляхти. У листопаді 1702 р.шляхетські сеймики Подільського й Волинського воєводств ухвалили скликатипосполите рушення проти повстанців. Сформувавшись під Бережанами, воно в січні1703 р. розпочало наступ на Поділля, де діяли повстанські загони загальноючисельністю до 12 тис. чол. Прохання польського командування до Мазепидопомогти придушити повстання залишилося без відповіді. Громлячи розрізненізагони повстанців, карателі відновили польську владу в Летичеві, Барі, Вінниці,Меджибожі та інших містах. Полковник Самусь зі своїм полком намагався зупинитипротивника під Старокостянтиновом, але зазнав поразки й мусив відступити.Мужній опір чинили повстанці на Бра-цлавщині. Полковник Абазин на кілька днівзатримав наступаючих під Немировом, а потім Брацлавом. Зазнаючи тяжких втрат,козаки вступили у вирішальний бій з карателями під Ладижином. Але 2 тис.відважних і мужніх вояків не могли протистояти в декілька разів переважаючомупротивникові. Повстанці були розбиті, а поранений Абазин посаджений на палю.
Протягомсічня — лютого 1703 р. польсько-шляхетські війська відновили владу РечіПосполитої у Подільському та Брацлавському воєводствах. Шляхта вдалася дожорстоких репресій, що викликало нову хвилю народних повстань. За такихобставин шляхта не наважилася наступати на головний плацдарм козацького краю —Фастівщину, Бо-гуславщину, Корсунщину та Черкащину. Лави місцевого козацтвазначно поповнили втікачі розбитих повстанських загонів. Тому польний гетьманСенявський погодився з ініціативою царського дипломата І. Паткуля примиритиобидві сторони. Під час особистої зустрічі в Білій Церкві Паткуль нібито відімені російського й польського урядів запропонував Палію спочатку віддати БілуЦеркву полякам, а після відмови полковника — укласти з ними перемир'я. Однакжодна з пропозицій не влаштовувала Палія, котрий поставив собі за мету добитисянезалежності Правобережної України. У боротьбі з ослабленою, але ще сильноюПольщею фастівський полковник зробив основну ставку на Росію і ЛівобережнуУкраїну. Як і раніше, він неодноразово звертався до Петра І з проханнямприєднати Правобережну Україну до Росії. Але царський уряд використовувавправобережне козацтво тільки як козирну карту у великій політичній грі. Незадовольняючи прохання Палія, уряд Петра І таємно подавав повстанцям допомогу,використовуючи визвольний рух для тиску на Польщу. Але дії повстанцівоб'єктивно спрямовувалися проти визнаного Росією уряду Августа II, і Паліймимоволі ставав союзником Карла XII, Станіслава Лещинського, а отже, йсупротивником Росії.
Визвольнізмагання правобережної людності з Річчю Посполитою увійшли в явну суперечністьіз зовнішньополітичними планами Росії. Щоб не втратити останнього союзника поантишведській коаліції, Росія вирішила пожертвувати життєвими інтересаминаселення Правобережної України.
Занаказом Петра І лівобережні полки в травні 1704 р. переправилися наПравобережну Україну для боротьби з загонами прибічників Станіслава Лещинського,їхній вступ на Правобережжя Палій розцінив як братню допомогу у війні з Польщеюй активізував свої дії. Його козаки, а також повстанці під проводом сотниківГригорія Борисенка, Федора Шпака та інших ватажків відновили козацьку владу назначній території Брацлавщини, Поділля й Київщини. У відповідь на численніскарги польської шляхти Мазепа видав спеціальний універсал, в якому пояснював,що лівобережні полки прийшли не на виручку повстанцям, а для допомоги королюАвгусту II в наведенні порядків у країні. Повстанцям було наказано припинитисамовільні дії та підкоритися польським властям. Але народ слухав не прийшлого,а свого ватажка — Палія, котрий і знати не бажав про збереження влади Польщі наПравобережній Україні, й повстання тривало. Тому, запросивши Палія на нараду досвого табору під Бердичевом, Мазепа 31 липня 1704 р. наказав заарештувати його.Після річного перебування в батуринському казематі він був засланий спочатку доВерхотур'я, а потім до Тобольська. Лівобережні полки зайняли гарнізонами БілуЦеркву, інші міста, й повстання самі собою припинилися. Польська шляхта з числаприбічників Августа II поверталась у свої маєтки.
Воєннідії України і Росії проти Речі Посполитої та Швеції у 1704 — першій половині1708 pp. Позиція гетьмана Мазепи
Післяарешту Палія гетьман Мазепа перебрав на себе управління Київщиною, значноючастиною Волині та Брацлавщини. Залишивши 3-тисячний загін на Правобережжі,гетьман відрядив на допомогу Августу II 17-тисячний козацький корпус підкомандуванням полковників Данила Апостола та Івана Мировича. Козаки Мировича невстигли першими увійти до Львова, і шведські війська 6 вересня 1704 р. зайнялимісто. Під тиском противника козаки відступили під Броди, а потім у складіпольського війська Ревуського подалися до Варшави. Похід відбувався в складнихумовах: місцеве населення вороже ставилось до козаків, командування незабезпечувало їх провіантом і фуражем, не враховувало думки старшини й діяло навласний розсуд. Найменші прояви самостійності Мировича у воєнних діях ізабезпечення загону всім необхідним нещадно каралися. При цьому Ревуськийнаголошував, що козаки передані Петром І у його повне розпорядження, і він можеробити з ними що завгодно. Почалися погрози взагалі не випустити козаків зПольщі й усіх винищити. Під Любліном Мирович у листопаді повернув свій загін наПолісся і з великими труднощами дістався України. Не краще склалася доля йзагону полковника Апостола. Правда, у складі військ генерала Брандта він увересні — жовтні успішно діяв на території Польщі, брав участь у взятті кількохміст, у тому числі й Варшави. Але становище змінилося після того, яккомандування за наказом Петра І взяв на себе генерал Паткуль. Постачаннякозаків продуктами майже припинилось, і вони мусили самі турбуватися про це.Почалися сутички з мирним населенням. З ініціативи царя Паткуль у Познані завіву козацькому загоні прусські порядки й навіть муштру. Винних, у тому числі йстаршин, нещадно били шпіцрутенами, а сотника Родзянку Паткуль навіть бувготовий стратити. Вільних і незвичних до такого поводження з ними козаків цевкрай обурило, і вони почали вимагати повернення додому. Саксонські військаоточили козацький табір і відібрали усіх коней. Дорогою до Кракова на козаківнапали шведські війська та загони їхніх прибіч-ників-поляків і майже всіхперебили. Врятувалися лише полковник, два сотники та 80 козаків Ніжинського таПрилуцького полків, яким пощастило пробратися на Правобережжя. Звістка пропоневіряння козаків Мировича й Апостола швидко поширилась по Україні йвикликала обурення старшини політикою російського командування щодоукраїнського війська. У січні 1705 р. Мазепа разом з генеральним осавуломІваном Скоропадським і п'ятьма знатними військовими товаришами побував уМоскві, був обласканий царем за вірну службу й дістав наказ готуватися до новихпоходів. У червні 1705 р. 40-тисячне козацьке військо на чолі з Мазепоювирушило вглиб Правобережжя, руйнуючи маєтки, знищуючи посіви і майноприбічників шведського короля, магнатів Потоцького, Лещинського, Любомирськогота ін. Наприкінці серпня воно дійшло до Львова, на початку жовтня взяло Замостяй стало на зимові квартири у Белзькому воєводстві. Вся Правобережна Україна іГаличина опинилися під владою лівобережного гетьмана. Залишивши половинувійська на квартирах, Мазепа з рештою повернувся на Волинь і зупинився в Дубно.
УЛитві протягом літа — осені 1705 р. діяв майже 5-тисячний загін наказногогетьмана прилуцького полковника Дмитра Горленка. Він брав участь у багатьохопераціях російського корпусу генерала Рона. Частина козаків була відрядженапід Ригу відбувати поштову службу. Велике занепокоєння та обуренняГорленка, його сина Андрія, київського полковника Мокієвського, гетьманськогоплемінника Андрія Войнаровського та інших старшин викликали масове привласненняросійськими офіцерами козацьких коней, нещадні фізичні розправи й особливокопія царського указу про спорядження козаків до Пруссії для навчанняпрусському строю. Фактично йшлося про ліквідацію традиційного військовогоустрою козацьких загонів і перетворення їх на регулярні частини за зразкомросійських. Подібні повідомлення надходили Мазепі й з інших місць. Вонисвідчили про наростаюче невдоволення козацької старшини й змушували гетьманашукати виходу з цього непростого становища.
Взимку1705 р. обстановка на сусідніх з Україною землях ускладнилася. Шведські військанаприкінці 1705 р. розпочали наступ на білоруські й власне литовські землі.Місцева знать Новгородоцького, Слонімського і Волковиського воєводств масовопереходила на бік Станіслава Лещинського й вступала в боротьбу з прибічникамиАвгуста II. За наказом царя Мазепа в першій половині березня 1706 р. з14-ти-сячним військом прибув на допомогу російській армії в Білорусії та зайнявгарнізонами Мєнськ, Слуцьк, Несвіж і Ляховичі. Тут українські козаки зазналидекількох серйозних поразок. У Несвіжі шведи захопили сплячими козаків і майжевсіх перебили. Серед інших загинув і стародубський полковник Міклашевський. Напочатку квітня шведи почали облогу Ляховичів, що були під захистом козаківМировича.
Всіспроби Мазепи визволити оточених були марними. Більшість козаків загинула,чимало разом із полковником потрапило в полон і відпроваджено до Стокгольма.Шведські війська пішли на Саксонію і остаточно розгромили загони Августа II.Польський король 18 вересня 1706 р. відмовився від польської корони на користьСтаніслава Лещинського й припинив зв'язки з російським царем. Росія, а з нею іУкраїна втратили останнього союзника, опинилися в політичній ізоляції й малисамотужки воювати з найсильнішою в Європі шведською армією.
ГетьманМазепа перебував у зеніті слави. Здавалося, багатолітня вірна службаросійському монархові дала очікувані плоди. Лівобережний гетьман зміцнив свійавторитет в очах Петра І і розправився з опозиційне настроєною козацькоюстаршиною. Всі українські землі об'єдналися в одній державі й визнали йоговладу. Потрібно було приступати до реорганізації управлінської системи йзміцнювати свої позиції на Західній та Правобережній Україні. Але в цей часуряд Станіслава Лещинського почав наполягати на виведенні російських військ іззахідноукраїнських та правобережних земель і повернення їх Польщі згідно зумовами «Вічного миру». Зміна політичної ситуації вимагала внесення коректив вукраїнсько-російські відносини. На це спонукали гетьмана й внутрішні обставини.Війна виснажувала Україну. Населення зубожіло й стиха протестувало. З'явиласяреальна загроза перетворення козацьких полків на регулярні частини російськоїармії. Козацька старшина обурювалась обмеженням її прав у командуванні полкамий сотнями. В Україні зріло загальне незадоволення, і гетьман добре розумів, щовоно буде спрямоване насамперед проти нього. Як досвідчений політик Мазепамусив враховувати розстановку політичних сил, ситуацію і наявність умов дляполітичних кроків. Обставини диктували гетьманові шукати союзника у ворожомустані на випадок воєнної поразки Росії. В свою чергу, шведський король Карл XIIі Станіслав Лещинський докладали всіляких зусиль, щоб ослабити Росію.
Потенційногосоюзника у війні з нею вони вбачали в Україні, перш за все в тій її старшині,котра виявляла незадоволення своїм становищем і була готова боротися за йогополіпшення. Сторони, що шукали одна одну, неминуче мали зустрітися. Під часперебування Мазепи в Західній Україні польська шляхта робила неодноразовіспроби встановити з ним прямі контакти. Але отримані від неї листи гетьманпересилав Петру І з відповідними коментарями. Так само вчинив він і з листомСтаніслава Лещинського, пересланим йому шляхтичем Вольським у жовтні 1706 р.під Замостя. Кілька листів надіслала йому і княгиня Анна Дольська. На початкулипня 1707 р. вона від імені короля пропонувала гетьманові виступити протиросійського царя, обіцяючи допомогу польських і шведських військ. Зі змістомлиста Мазепа ознайомив свого генерального писаря Пилипа Орлика, але самоголиста до Москви не відправив. Гетьман вичікував дальшого розвитку подій,всіляко стримуючи незадоволення козацької старшини діями російськогокомандування стосовно українських козаків. Особливе обурення її викликалопідпорядкування козацьких загонів російським офіцерам, брутальне поводження зкозаками, відбирання коней та запровадження солдатської муштри. Та й самгетьман у липні 1707 р. дістав царський указ виконувати всі розпорядженняОлександра Меншикова, що викликало спалах його гніву. Волею царя Україна дедалібільше позбавлялась автономних прав і перетворювалась на повністю залежну відцентральних властей окраїну.
Підчас перебування Петра І у Києві влітку того ж року виявилися намірицаря та його найближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьманщини йуправління нею. Серед старшини визрівала думка про необхідність відновленнястатусу України за умовами Березневих статей 1654 р. Старшина шукала вихід ізстановища, в якому опинилась Україна.
Зосені 1707 р. таємні зв'язки польського короля з лівобережним гетьманомактивізувалися. Щоб привернути Україну на свій бік, Станіслав Лещинський обіцявкозакам повернути їхні давні права та вольності й закликав визнати його владу йповалити «московське іго». У ці зв'язки Мазепа втаємничив своїх найближчиходнодумців: генерального обозного Івана Ломиковського, прилуцького полковникаДмитра Горленка, лубенського — Данила Зеленського і миргородського — ДанилаАпостола. Вони й склали найближче оточення гетьмана в реалізації його зовнішньополітичногокурсу, спрямованого на зміну відносин України з Росією. За деякими даними,влітку 1708 р. Мазепа доручив якомусь розжалуваному болгарському архієреюпідписати від його імені договір з Лещинським. За умовами союзу лівобережнийгетьман нібито просив Карла XII визволити Україну від «московської тиранії» і, всвою чергу, зобов'язувався забезпечити шведські війська всім необхідним тазимовими квартирами у Стародубі, Малині, Новгороді-Сіверському та інших містах.Крім того, гетьман обіцяв залучити на бік шведів калмиків і донських козаків,явно незадоволених обмеженням їхніх традиційних прав і привілеїв. Українавходила до складу Речі Посполитої на тих умовах, що й підвладні курляндськомугерцогові території. Сам гетьман діставав титул «князя і Вітебське та Полоцькевоєводства». Вірогідніших даних про цю сторінку діяльності Мазепи історія незберегла. Незважаючи на всі запобіжні заходи, чутки про закулісні переговоригетьмана просотувались назовні й про них ставало відомо Петру І. Кілька разівписав про це і генеральний суддя Василь Кочубей, з дочкою якого Марією(Мотроною) Мазепа завів свій останній любовний роман. Кочубея підтримував іколишній полковник Полтавського полку Іван Іскра. Щоб особисто передати царюкомпрометуючі Мазепу матеріали, вони, після тривалого переховування відгетьманських властей, наприкінці квітня 1708 р. прибули до царської резиденціїу Смоленськ, а потім у Вітебськ. У 27 пунктах свого листа Кочубей звинувачувавМазепу в намірах зрадити Росію й повернути Україну під владу Польщі. Сановникине повірили донощикам, піддали їх тортурам і вирвали визнання Кочубея, що віннаписав на гетьмана неправдивий донос і не знає за ним ніякої «невірності».Знаючи віру Петра І в Мазепу, канцлер Головкін відпровадив заарештованихКочубея та Іскру до гетьмана. Військовий суд засудив їх обох до страти, і в липні1708 р. Кочубею Й Іскрі було відтято голови поблизу с. Борщагівки під БілоюЦерквою.
Вступшведських військ в Україну і перехід гетьмана Мазепи на бік шведського короляКарла XII
Утакій неспокійній обстановці війна стала на порозі України. У вересні 1708 р.Карл XII зі Смоленщини повів армію не на Москву, як гадало російськекомандування, а в Україну. Проте російські війська і Стародубський таЧернігівський полки випередили авангард шведів Лагеркрона й першими вступили вСтародуб. Головні сили шведів зупинилися за 50 верст від міста в очікуваннідопомоги. Тут шведський король дістав повідомлення про розгром 28 вересня 1708р, під Лісною в Білорусії обозу з великою кількістю військових припасів, фуражуй харчів. Левенгаупт привів з собою лише 6,7 тис. солдатів, набагато менше, ніжрозраховував король.
Післяневдалої спроби взяти Стародуб шведська армія продовжувала просуватися напівдень. Під Новгородом-Сіверським їй довелося вести затяжні бої з російськимичастинами, українськими козаками й озброєним місцевим населенням. У цей часгетьман Мазепа встановив зв'язок з королем Карлом XII і, обіцяючи всілякудопомогу, просив якомога швидше переправитись через Десну, щоб відрізатиросійську армію від Гетьманщини. Не знаючи про плани Мазепи, Петро І наказав йомуіти з козацькими полками на з'єднання з російською армією. Всіляко ухиляючисьвід виконання цього наказу, гетьман нарешті робить остаточний вибір. 24 жовтня1708 р. Мазепа залишив у Батурині сильний гарнізон під командуванням полковникаЧечеля і гарматного осавула Фрідріха Кенігсена: а сам з 4—5-тисячним військомвирушив назустріч шведській армії. Козаки й більшість старшин не зналисправжніх намірів свого проводиря. Тільки переправившись через Десну підОболонням, гетьман зібрав усіх на раду й відкрив свій задум. Більшістьприсутніх стояла, ніби громом вражена, не вірячи, що гетьман міг зважитись натакий крок. У повній тиші Мазепа обґрунтував необхідність переходу на бікшведів постійними утисками прав і привілеїв українського народу московськимиправителями й закликав разом зі шведами скинути ненависне ярмо, зробити Українувільною і незалежною країною. У відповідь не пролунало жодного слова. Козакимовчки розходились, а під прикриттям ночі почали тікати по домівках. Умовишведсько-українського договору, укладеного Мазепою і Карлом XII, точно невідомі. Можливо, саме про них пізніше писав Орлик таке: «Україна обох боківДніпра з Військом Запорізьким і народом малоросійським має бути вічними часамисвобідна від всякого чужого володіння». Ні Швеція, ні будь-яка інша держава немали претендувати на владу над Україною, на її прибутки чи податки. Нікому недозволялося ставити в українських містах військових гарнізонів. За Україноюзберігалися цілісність територій, недоторканість вільностей, законів і прав місцевогонаселення. Таким чином, Україна з автономії могла перетворитись на самостійнудержаву з самобутнім внутрішнім устроєм.
ПерехідМазепи на бік шведів викликав занепокоєння серед російських властей. Черезкілька днів Петро І наказав Меншикову захопити гетьманську резиденцію Батурин,де стояла майже вся козацька артилерія й зберігалися великі запасипродовольства і фуражу. 2 листопада 1708 р. солдати й драгуни заволоділиБатурином і вчинили нещадну розправу над його захисниками та жителями.Одночасно по Гетьманщині поширювались грамоти Петра І і Меншикова, в якихвчинок Мазепи тлумачився як зрада, містилися заклики боротися проти йогоприбічників і обіцянки захистити від ворога. 6 листопада у Глухові відбуласявидимість обрання нового гетьмана України. На раду прибули тільки стародубськийполковник Іван Скоропадський, полтавський — Іван Левенець, ніжинський — Лук'янЖурахівський, чернігівський — Павло Полуботок і охотницький полковник АнтонТанський. Старшина, а за нею й козаки обрали гетьманом Скоропадського, на якогоїм вказав перст царя. Власті вчинили символічну розправу над Мазепою, ацерковники проголосили йому анафему.
Народу своїй масі не підтримав наміру Мазепи здобути Україні державну незалежність здопомогою Швеції. Сподівання на об'єднавчу силу національної ідеї виявились марними.Надто далеко відірвався лівобережний гетьман від народу, його життєвих потреб.Козаки, селяни й міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів,ніж про державну незалежність від Росії. До того ж головного винуватця упогіршенні свого становища прості виробники вбачали у козацькій старшині,насамперед у гетьмані та його оточенні. А далекий російський цар в очахбагатьох з них продовжував залишатися справедливим суддею й захисником усіхнеімущих. Не останню роль при цьому відіграв і страх перед жорстокимипокараннями за прикладом Батурина. До царя почали надходити чолобитні віджителів Лохвиці, Лубен, Новгорода-Сіверського, Прилук, а також Варвинської,Ічнянської, Срібненської та інших сотень і населених пунктів із запевненнями увідданості. Мазепу залишала й та старшина, котра обурювалась наступомросійського уряду на автономні права України, але не хотіла порушуватиполітичної рівноваги і захищати їх силою. Тільки бунтівлива Січ Запорізькастала на бік Мазепи, проти якого неодноразово виступала в попередні роки. Напочатку 1709 р. кошовий Кость Гордієнко прибув до табору шведського короля йдомовився з ним про спільні дії проти Росії.
Воєннідії в Гетьманщині в листопаді 1708 — червні 1709 pp. Битва під Полтавою.Переправившись через Десну з листопаді 1708 p., шведський король переконався уворожості місцевого населення. Воно не хотіло продавати його фуражирампродовольство й фураж, ховало їх у лісах, нападало на окремі загони й не бажаловпускати шведів у міста й містечка. Шведські війська несподівано зустріли нетільки мужній, а й вмілий опір людей, котрі досконало володіли зброєю, мали їївдосталь і знали найпередовіші методи військового мистецтва. Мужньо й відважнозахищалися жителі Сміли, Тернів, Недригайлова, Ромен, Веприка та інших міст.Протягом зими 1708-1709 pp. дошкульних ударів шведам завдавали партизанськізагони на території Чернігівщини, Слобожанщини й Полтавщини. Щоправда, підвпливом авторитету Мазепи жителі окремих сіл заявляли про свою підтримкушведської партії й навіть влаштовували шведам урочисті зустрічі. Окремідобровольці поповнювали загони прибічників гетьмана. Але в цілому такихвипадків було мало. Населення Гетьманщини в своїй масі відвернулося від Мазепи.У березні 1709 р. шведська армія надовго застрягла під Полтавою, яку оборонялиросійський гарнізон полковника Олексія Келіна й рішуче настроєні місцевіжителі.
Найбільшудопомогу подало шведам Запоріжжя. У березні 1709 р. воно розпочало воєнні діїпроти російських військ у південних містах Полтавщини. Запорожці знищилиросійські гарнізони в Кобеляках, Царичанці, захопили багато полонених ідоставили їх у табір шведського короля. Вздовж Орелі та Ворскли діяло до 15тис. січовиків. Вони звільнили місцевість від російських військ і переконалижителів поставляти шведам продукти й фураж для коней. Значний успіх мализапорожці в битві під Нехворощею, де розбили великий загін російських солдатіві захопили в полон кілька сот росіян. 27 березня 1709 р. при посередництвіМазепи Гордієнко й Карл XII підписали у Великих Будищах договір. Корользобов'язувався не ухвалювати з російським царем миру доти, поки Україна недістане незалежності від Москви. Запорізька Січ зайняла чітку антиросійськупозицію, схиляючи на свій бік нові й нові маси населення. Запоріжжяперетворювалось на міцніючого з дня на день противника Російської держави,котра не могла не реагувати адекватним способом. Лише частина запорожціввоювала в складі російських військ.
Длярозгрому Запорізької Січі російське командування на початку 1709 р. вирядило зКиєва три драгунські піхотні полки під командуванням полковника П. Яковлева.Спускаючись Дніпром, вони розгромили запорожців у Келеберді та Переволочиш,зайняли Старий і Новий Кодак і вступили у Кам'яний Затон. На початку травнясолдати розпочали штурм Січі, але облога затягнулась. Тільки з допомогоюколишнього запорожця полковника Гната Ґалаґана солдати вдерлися всередину Січій перебили багатьох козаків, а решту розігнали по степу. Частина запорожціввтекла й заснувала Січ спочатку на р. Кам'янці, а потім в урочищі Олешки, натериторії, підвладній Кримському ханству.
Тимчасом головні сили шведської армії знемагали в кровопролитній облозі Полтави ічастих сутичках з місцевим населенням. 27 червня 1709 р. під Полтавою відбуласягенеральна битва між 30-тисячною шведською і 42-тисячною російською арміями.Участь у битві на боці шведів брали не менше як 3 тис. українців, якіспокусилися на обіцянку надати їм козацькі права, а також запорожці. У складіросійської армії діяли козаки під командуванням повернутого із засланняполковника Палія. Головні козацькі полки стояли напоготові в районіРешетилівки, приблизно за 30 км на захід від Полтави. До полудня битвазакінчилась розгромом шведів і прибічників Мазепи, їхні залишки здалися російськимвійськам під Переволочною на Дніпрі. Карлу XII й Мазепі з невеликою кількістюсвоїх наближених, драбантів і запорожців пощастило переправитися на правийберег Дніпра й після кількаденного походу степом дістатися володінь турецькогосултана. Втікачі зупинилися в околицях Бендер. Почалося життя вигнанців. Перехідгетьмана Мазепи на бік шведського короля викликав і викликає суперечливеставлення як сучасників, так і їхніх нащадків. У оцінці цього акту російськийуряд пішов звичним шляхом — оголошувати всі невигідні Росії дії українськихгетьманів зрадницькими, а їх самих зрадниками. Такий ярлик був наклеєний майжена всіх наступників Богдана Хмельницького, що вже само по собі є ненормальним іодночасно свідчить про сталу тенденцію в їхній діяльності здійснювати туполітику, яка відповідала інтересам України, а не Росії. До того ж ця оцінкасуперечить тим політико-правовим нормам, якими керувались у відносинах міжсобою сюзерени й васали або країни середньовічної Європи. Той договірнийполітико-правовий принцип виражався у звичаєвій формулі: «Ми маємо служитинашим монархам, оскільки вони охороняють нас, але якщо вони більше неохороняють нас, то ми більше не повинні служити їм». У ці усталені в Європіправила вписувались і відносини України з Росією, визначені Березневимистаттями 1654 р. Однак вже в перші роки після Переяславської ради 1654 р.російський уряд почав порушувати взяті на себе зобов'язання подавати Українідопомогу в боротьбі з Річчю Посполитою й не змінювати її державного ладу. Затаких обставин гетьман Мазепа мав усі політико-правові підстави для зміни свогоЗовнішньополітичного курсу й пошуку нових геополітичних орієнтирів.
Успіхий невдачі першого українського уряду в екзині. У Бендерах Мазепа майже невставав з ліжка і 22 серпня 1709 р. помер при великій жалобі однодумців. Свійостанній притулок гетьман знайшов у Святоюрському монастирі в Галаці. Назагальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отаманаГордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України Пилипа Орлика. Радаприйняла «Пакт і Конституцію законів та вольностей Війська Запорізького». Влітературі цей документ відомий під назвою «Конституції» Орлика. Це — договірміж гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після визволенняїї від московського панування. Протектором України визнавався шведський король.Основна ідея документа полягала в уникненні тих прорахунків і помилокгетьманського правління, що призвели до втрати незалежності України. В його16-ти пунктах затверджено найголовніші права й привілеї, а саме: панівнестановище православної церкви, повернення її в лоно Константинопольськогопатріархату; поширення освіти поміж синами України, навчання дітей «вільниммистецтвам»; цілісність і недоторканість української території по р. Случ;повернення українських полонених з Росії та Швеції; відновлення військовогосоюзу з Кримським ханством, звільнення земель Війська Запорізького від усіх«московських» фортець і укріплень, передання їх у власність виключно запорожцям;розширення козацької території від р. Ворскли до Очакова; обмеження владигетьмана «публічною радою» генеральної старшини, полковників і генеральнихрадників-козаків від кожного полку; заборона таємної дипломатії;відповідальність гетьмана за порушення встановлених порядків і недопущенняутиску простого люду; недоторканість особи, її відповідальність тільки передсудом; передання справ державної скарбниці, оподаткування, стягування прибутківу відання генерального скарбника і підвідомчих йому полкових скарбників,обраних від козаків і селян; обов'язок гетьмана захищати «рядовий і простийнарод» від незаконних податків, утисків і вимог старшини; виборність усіхпосадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом; звільнення господарствкозаків, їхніх вдів, жінок і дітей-сиріт від усіх податків; реставраціяколишніх маєтностей міст, розмірів і видів податків з жителів; звільненнякупців від податків; надання «справедливо отриманих законів» та привілеївмістам, у тому числі й столиці України Києву; введення у містах посад присяжнихскарбників, а також державних гінців за казенний кошт; ліквідація податків наутримання охотницьких полків; обмеження свавілля й зловживання ринковихкомісарів при обкладанні товарів митом, створення умов для вільної торгівлітощо. Орлик присягнувся на дотримання усіх пунктів, а Карл XII скріпив документсвоїм підписом. Потрібні були півстоліття відступу від національної ідеї,службової катастрофи правлячої верхівки, щоб козацька старшина зрозумілазгубність для держави й суспільства попереднього політичного курсу й намітила шляхипобудови нового, справді демократичного устрою України. Документ був складенийпід великим впливом запорізького козацтва, яке давно виступало заобмеження влади козацької старшини, розширення політичних та соціально-економічнихправ нижчих верств населення. «Конституція» України ставила на перше місцелюдину, гарантувала їй широкі права й недоторканість особи.
Першийукраїнський уряд в екзині складався з гетьмана, генеральних обозного,бунчужного й осавула, а також полковників та старшин. Головну військову силустановило те запорізьке козацтво, яке перейшло у володіння кримського ханапісля розгрому Січі. Уряд Орлика визнали Швеція, Кримське ханство, Туреччина,підтримували Австрія, Франція і Англія, незадоволені посиленням Росії наєвропейському континенті. Головним завданням уряд Орлика ставив створенняантиросійської коаліції держав і визволення України. Укладений з кримськимханом союз передбачав допомогу гетьманові у визволенні українських земель відросійських військ. Наполягання Орлика прискорило оголошення Туреччиною влистопаді 1710 р. війни Росії. Кримські татари Девлет-Гірея до березнянаступного року безуспішно намагалися вигнати російські гарнізони зіСлобожанщини, завдавши при цьому значної шкоди місцевому населенню.
Тимчасом Орлик готував військові сили. У березні 1711 р. гетьман повів навизволення України 16-тисячне козацьке військо, посилене загонами поляків ітатар. Визвольні наміри й плани Орлика щодо суспільного устрою майбутньоїУкраїнської держави знайшли підтримку правобережної людності. Без великихзусиль наступаючі розгромили посланий проти них загін генерального осавулаБутовича і з допомогою місцевих жителів увійшли в Умань, Богуслав, Корсунь таінші придніпровські міста. Найсиль-ніший опір Орлику вчинив гарнізон БілоїЦеркви, що складався переважно з російських солдатів. Поки тривала облога,білогородські, буджацькі та ногайські татари стали палити містечка й села,грабували, нищили і брали в полон людей у межиріччі Росі, Тетерева і Дніпра.Козаки Орлика кинулися рятувати людей, майно і оселі, польський загінпопрямував до Польщі. Військо розпалося, а його залишки відійшли до Бендер. Новаможливість здобути Україні незалежність з'явилася влітку 1711 p., коливеличезна турецька армія під Яссами оточила російську армію фельдмаршала БорисаШереметьева. Перед неминучою поразкою Росія пішла на мир з Туреччиною. 12 липня1711 р. між двома державами була підписана Прутська угода, за якою Росіяповертала Туреччині Азов, зобов'язувалася зруйнувати збудовані фортеці на Азовськомуморі та Дніпрі. Доля українських земель визначалась нечітко, й кожна зі сторінтрактувала відповідний пункт у вигідному для себе світлі. Уряд Орлика вважав,що Росія мала вивести війська з усієї української території, в тому числі йЗапоріжжя. Російський же уряд не збирався цього робити. Спеціальне посольствоОрлика звернуло увагу султана на цю проблему, і під загрозою нової війни Росіяв квітні 1712 р. пообіцяла залишити Правобережну Україну протягом трьохмісяців. З відходом російських частин Правобережжя почали займати польськівійська, які перешкодили Орлику встановити свою владу на цій території України.З підписанням Росією і Туреччиною в 1713 р. Адріанопольського миру плани Орликана визволення України відсунулися на далеку перспективу. Перебравшись доШвеції, Орлик докладає величезних зусиль, щоб створити антиросійську коаліціюдержав. Він агітує султана почати нову війну з Росією, підтримує зв'язки іззапорожцями й обнадіює їх допомогою європейських держав. Переїжджаючи зіСтокгольма до Ганновера, Салонік, Криму, Орлик аж до самої смерті в 1742 р. неприпиняє листування з урядами різних держав і закликає запорожців до виступупроти Росії. Справу Орлика продовжували син Григорій, Мирович і Нахимовський.
Завдякитаким подвижникам ідея визволення України з-під залежності Росії продовжувалаще довго жити в урядових колах Європи й використовувалася ними при вирішеннісхідноєвропейських проблем.
Література
1. Субтельний О. Україна:Історія. –К.: Либідь, 1994. — 736с.
2. Борисенко В. Й.Курсукраїнської історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч.посібник. — К • Либідь 1998.- 616 с.