Київськийнаціональний університет внутрішніх справ навчально-науковий інститут права тапсихології
Факультетправового забезпечення підприємницької діяльності та психології
Кафедрагуманітарних дисциплін
Реферат на тему:
Берестейськаунія
Підготувала:
студентка 11 групи
Нестерук С.П
Київ-2010
Зміст
Вступ
Берестейська Унія: причини, хід,наслідки
Україна після Берестейської унії
Висновок
Список літератури
Додаток
Вступ
Бересте́йськау́нія (пол. Unia brzeska, англ.Union of Brześć, біл.Берасьцейскаяунія,рос.Брестскаяуния)— рішенняКиївськоїмитрополіїРуськоїправославноїцерквинатериторіїРечіПосполитоїрозірватистосункизКонстантинопольськимпатріархатомтаоб'єднатисязАпостольськоюСтолицеюу 1596 за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основнихкатолицьких догм і збереження православної обрядності. Унію (від лат. unio —союз) формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596року.
Ця подія, одна знайважливіших подій в історії церковного життя в Україні. Внаслідок чогоутворилась Українська Греко-Католицька Церква. Була викликана необхідністювиправити наслідки церковного розколу між Римським Престолом таКонстантинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054. Кроки до цьогоробилися не один раз, але реальні можливості полагодження цього питаннясклалися лише в 16 ст. Сприяла цьому, насамперед, кризова ситуація, у якійперебувала православна церква в Україні. Проявами її були занепад церковноїдисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіханняновоствореного (1589) Московського Патріархату, непродумані крокиКонстантинопольського та інших східних патріархів, тощо. Важливим фактором, щоспонукав до укладення унії з Апостольською столицею, була необхідністьпротистояти подальшій латинізації та полонізації української світської еліти, атакож добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським. Ідеяукладення унії знайшла прихильників і в польських державних та церковних колах,які мали тут свої розрахунки. Однак, як показав дальший розвиток подій, їхнісподівання не справдилися.
Основна мета польськоївлади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада ікатолицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів зполяками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков,але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їхбачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.
Основні причиниукладення унії для православних єпископів. Для православних єпископів основнимипричинами укладання унії були:
а) невдоволеннявтручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;
б) бажання визволитисявід своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої владидля захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;
в) необхідністьзберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності зкатолицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» іпідкорялися тільки владі Папи та короля;
г) саму уніюправославні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков підкерівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополязалишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.
Основні причиниукладення унії для католицьких священиків і польської шляхти. Католицькісвященики і польська шляхта розглядали унію як:
а) необхідністьідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;
б) можливість збільшитикількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви принеможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкідовголітні традиції православ'я.
в) майбутня уніатськацерква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкоренихукраїнських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив наприєднаних українських землях.
Таємні переговори. У1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польськимкоролем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви.У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій післявидання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православнихєпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученнямПапи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційногопроголошення унії.
Розкол собору.Проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори — православний і уніатський:
Православний соборвідхилив унію; уніатський — проголосив унію, визнав владу Папи Римського,прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обрядита церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання(ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке,звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державніпосади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах зкатолицьким міщанством.
Наслідки підписанняунії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на територіїРечі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Уніянасаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани йкатолицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український ібілоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійкоборолися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба протифеодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти пануванняшляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.
Берестейська Унія:причини, хід, наслідки
Ідея унії — злукиПравославної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кількаспроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійськийта Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання.18* Але обопільнаворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуженість. Взаємну неприязньрозпалювала літературна полеміка поміж греками та католиками, яка «копалапрірву між обома Церквами», — пише митрополит Іларіон.
Тяжкий станВізантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробуцісаря Михаїла VIII шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв за цеприйняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що ГрецькаЦерква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, алеунію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.
Не торкаючись давніхчасів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з половиною століть.У 1396 році говорили про можливість сполучення Православної та КатолицькоїЦеркви на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажанняоб'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про щосповістив патріарха. На тому справа й закінчилася.
Року 1418 питання уніїбуло порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині скликання собору зучастю з обох сторін знавців канонічного права.
Найактуальніше посталопитання унії на Флорентійському Соборі в 1439 році, коли митрополит Ісидор, грецькийпатріот, приєднався до унії, розуміючи її, як творення Єдиної Церкви. ВУкраїні, крім невеликого числа магнатів, широкі маси залишилися при своїй вірі,хоч не виявляли ворожості до унії. Проте, латинське польське духовенствовиявляло до неї ворожість.
З середини XVI ст.появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти Православної Церкви.Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з Перемищини, та ПетроСкарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі «Про єдність костьолу Божого» (1577)p.) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив конечну потребу злуки зРимом, посилаючись при тому на перспективи розвитку освіти та культури і наматеріальні вигоди для української шляхти, які дала б їй унія, а ще більше дляправославного духовенства, яке вийшло б із приниженого стану. Він вважав, щосправу злуки повинен вирішити Собор із православних та католиків. Цю блискученаписану книжку присвячено князеві Костянтинові Острозькому.
Справу уніїпідтримували — папський леґат Антоній Поссевінс. який їздив у цій справі доМоскви, та другий леґат Нунцій Бальонетто, який мав у тій справі конференції зкн. К. Острозьким та його синами.
Костянтин Острозький(1527-1608), «некоронований король України», був одним із наймогутнішихмаґнатів, власником значної частини Волині і великих поселень в Галичині. Вінбув патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад ПравославноїЦеркви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в формі підкоренняодної другій. Острозький мав однодумців і великий авторитет в колах українськоїшляхти, міщан, вищого духовенства.
Наприкінці XVI ст.поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціаторами, несподівано, булиправославні владики. Значною мірою спричинилася до цього політика двохпатріархів — Йоакима і, особливо, Єремії — під час подорожування їх по Україні:вони стали на бік братств, дозволивши собі зневажливо поставитися до владик.Незадоволення владик викликали позбавлення сану митрополита Онисифора задвоєженство (був двічі одружений), висвята на митрополита Михаїла Рогози,обраного лише світськими особами, і призначення єпископа Луцького, КирилаТерлецького, екзархом патріарха, нібито контролером над митрополитом, — сан,якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в різних колахправославних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона оздоровитьцерковну атмосферу.
Наприкінці 1589-го абона початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушивпитання про унію. До нього приєдналися — Кирило Терлецький, ЛеонтійПельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископХолмський та Белзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році бувлист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи.
Справу тримали увеликій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з королем.
Число спільників середєпископів зростало. Року 1591 на Перемиську кафедру по смерті єпископа корольномінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав жінку. Патріарх заборониввисвячувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на звільнену Володимирськукафедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія) Потія, який приєднавсядо прихильників унії.
Православні, знеохоченінепорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентне.Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної Церкви. Інакше поставивсядо тієї справи князь Костянтин Острозький. На -Собор, що відбувся 1593 року,він надіслав «артикула-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися зКатолицькою: 1) збереження обряду; 2) заборона католикам забирати православніцеркви; 3) заборона переходити на латинський обряд; 4) зрівняння православногодуховенства в правах з католицьким; 5) повідомлення в справі унії патріархів;6) повідомлення про те Москви і Молдавії; 7) поліпшення внутрішніх справПравославної Церкви та 8) відкриття шкіл для православного духовенства. Ці«артикули» князя К. Острозького не проголошено на Соборі.
Князеві КостянтиновіОстрозькому довго не розкривали конспірації переговорів, а коли нарешті він проних довідався, то був дуже обурений, що таку велику, всенародну справу робилосяпотайки. Володимирський єпископ Іпатій Потій, що був його приятелем з давніхчасів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися до унії, але князьзалишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії, проведеної втакий спосіб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб обговорити справуунії. Потій та Терлецький передали королеві, але він, не рахуючись зсоборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи тим, що лишевладики без мирян можуть рішати справу злуки. Король боявся, що на соборівиявиться сильна опозиція, і наказав делегатам їхати негайно до Риму.
Не діставши згоди наскликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти унії, особливо протитактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той же час кн. Острозькийвирядив посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в Торуні, запрошуючи їхвзяти участь в протиунійному соборі.
Наприкінці 1595 рокуделегати владик — єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький — прибули до Римуі на аудієнції у папи Климента VIII склали визнання віри й визнали його примат.Папа урочисто прийняв Українську Православну Церкву із збереженням її обрядів.
Вістки про те, щоєпископи пристали на унію, викликали в Україні хвилювання. На сеймикахвоєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського шляхта доручиладепутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не малиуповноважень та згоди на прийняття унії.
Внаслідок проханьправославних, виїхав до Литви протосінкел Царгородського патріарха Никифор,видатна особа в патріархаті: він був ректором еллінських наук в Падуанськомууніверситеті і деякий час був намісником кількох патріархів. По дорозі до Литвипротосінкел був заарештований, але втік із в'язниці, треба гадати, завдякидопомозі кн. К. Острозького.
На 6 жовтня 1596 рокубув призначений Собор у Бересті. Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса,протосінкела Александрійського патріарха, кількох грецьких єпископів,митрополита Білгородського.
З українськимивладиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі єпископи:Львівський — Осніковський, Луцький — Мацейовський та Холмський — Гомолицький,четверо видніших єзуїтських проповідників: крім того воєводи: Троцький — МиколаРадзівілл-Сирітка. канцлер Сапіга, Берестейський староста Халецький.
На боці православнихбули: два єпископи — Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали зунією, протосінкели Царгородський та Александрійський, Сербський митрополитЛука, архимандрити, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства; воєводи:
Київський — князьКостянтин Острозький, Волинський — князь Олександр Острозький, каштелянНовгородський — Полубенський, депутати шляхти воєводств: Київського — 3,Руського — 3, Перемиської землі — 2. воєводства Волинського — 10, Брацлавського— 2, Пинського повіту — 1, трибуналу Литовського — 2, багато без мандатівшляхти, міщан. Князь Острозький привіз з собою військо. що охороняло будинокРайського, де засідав Православний Собор. Прихильники унії зібралися в церквісв. Миколая.
Православні засідали загрецьким звичаєм: миряни та духовні окремо. Три прохання Православного Соборудо владик — насамперед до митрополита Михаїла Рогози прибути на Собор —залишилися без відповіді. Справа була тяжка: об'єднати ці дві частини Соборубуло неможливо — насамперед через участь протосінкела Никифора та інших греків,яких король наказав арештувати і яких охороняв князь К. Острозький. Непогодилися приєднатися й православні до католицької частини Собору, не зважаючина намовляння королівських послів. Так постало два Собори.
9-го жовтня 1596 рокуНикифор з хрестом і Євангелією в руках проголосив, як екзарх патріарха, декрет,яким позбавляв митрополита Михаїла Рогозу та п'ять єпископів — Володимирського,Луцького, Полоцького, Холмського та Пинського — їх сану за самовільне підданняпапі. Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитовіРогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавитивладик-уніатів церковних дібр, якими володіти могли тільки православні.
Уніатський Соборпроголосив публічно унію, а на владик Гедеона Балабана та МихаїлаКопистенського і все духовенство, що брало участь у Православному Соборі, кинувклятьбу.
На проголошення уніїПравославний Собор відповів протестом, бо, мовляв, вчинили її без відомаправославних кілька владик. Але міські суди, крім Володимирського, відмовилисявписувати протестацію. Акти переслано до патріархату, і патріарх Мелетій Пігасзатвердив усі постанови Собору. Управління Церквою, до обрання нових єпископів,він доручив екзархам: Гедеонові Балабанові, протосінкелові Кирилові Люкарісовіта князеві К. Острозькому.
Король затвердив ухвалиУніатського Собору, а ухвали Православного визнав неправильними.
Так Україна розділиласяна дві частини. По одному боці став увесь православний загал і два владики, подругому — уніати: митрополит, п'ять владик і купка прихожан. Який же Соборправо-сильний? Почалася полеміка.
Уряд вважавправосильним Уніатський Собор, не рахуючись з тим, що владики, над якими булавлада патріарха, самовільно вирішили приєднатись до іншої Церкви і змінитиканони. В практиці православних участь мирян у Соборі була цілком правильна. Зпогляду православних Уніатський Собор був неканонічний.
Закиди УніатськогоСобору: 1. Никифор був «шпигун»; 2. у Православному Соборі брали участьіновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його замкнено до в'язниці,де він і помер.
Ідеї і практиціпатронату протиставлено владу короля, в справі номінації. Православна Церкваначе не існувала. Прохання не давати дібр уніатам уряд відкинув, бо, мовляв,уніати — грецького обряду.
Україна післяБерестейської унії
Берестейська унія невнесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох — православної ікатолицької — з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит,п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне — могутня рука папи. Набоці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і —народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спробиправославних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічогоне дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною УкраїнськоюЦерквою.
Тяжкий станПравославної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти таміщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким,більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організуваласяза Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі батьків.
Менші чисельноприхильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції таприєднуючи нових прихильників.
Слабого митрополитаМихаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ Володимирський, талановитий ІпатійПотій, що був до того Володимирським старостою, людина з великими зв'язками,добрий промовець і дипломат. Роки 1595-1613 — це «Потієва доба», характеризуєйого роль О.Б. Курилас. Твердою рукою взяв він керівництво митрополією іпровадив справу до своєї смерті в 1613 році. «Не з Рогозою, а зо мною маєтеділо», — писав Потій у 1600 році до слуцького кліру, який не слухав його.
На той час православнедуховенство не мало рівного митрополитові Потієві, але мало князя КостянтинаОстрозького, який останні роки свого життя присвятив боротьбі з унією таобороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К. Острозький зблизився зкальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна Конференція, на якійвін заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл — кальвіністичну. Алеспівпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола вороже поставилися докальвіністів і вимагали благословення патріарха. Благословення патріарх не дав,і Віденська Генеральна Конференція фактично на тому й скінчилася.
Найбільше значення псправі оборони Православної Церкви мала релігійна полеміка, участь в якій взялочимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка велася з завзяттям, творипоширювалося переважно в рукописах, і вони викликали захоплення читачів.«1Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки, які переходили доуніатських владик.
Справу православних тауніатів розглядалося майже щороку на сеймі, в сенаті.» Важливим було те,що нарешті король примушений був визнати, що український народ поділився на двічастини, і що уніати не можуть репрезентувати всього народу.
Року 1603-1605польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніатського митрополита вилученоКиєво-Печерський монастир і дозволено обрати там православного архимандрита —Єлісея Плетенецького; визнано права братств і вилучено їх з-під юрисдикціїмитрополита-уніата.
Безоглядна політикаСігізмунда III викликала незадоволення протестантів та православних, до якихприєдналося чимало дисидентів католиків, і 1606 p. проти короля вибухлоповстання («рокош») на чолі з Краківським воєводою Зебжидовським. Хоч цеповстання було придушене польським військом, але в ньому чітко висловили своївимоги православні, зокрема — деградувати уніатських владик, роздавати церковнідобра тільки православним припинити всі судові процеси проти духовенства.
Після смерті КирилаТерлецького король поспішив надати луцьку кафедру уніатові ОстафієвіЄловичу-Малинському.
На тлі цих подійпоглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки знатних родівпереходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К. Острозький, і середукраїнської шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити його. бо й дітикнязя перейшли на католицтво.
У перший час післяБерестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися надопомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувалойого ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість.Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про правоуніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанніпапа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічналітература роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізмУкраїнської Уніатської Церкви, — пише Вінтер: православні ненавиділи уніатів зазраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноціннихгромадян, бо вирішальним для неї було питання національності. Поляки прагнулитакого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїхдогматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки«терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископЛіковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніатів,їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька Церква незв'язалася з польським урядом «стала головним заборолом української народностипроти польонізації», — писав Д. Дорошенко.
Висновок
Проаналізувавшиісторичну інформацію, можна зробити висновки. Ватикан, який здавна намагавсяпоширити свій вплив на східнослов'янські народи і активно підтримував політикупольських феодалів щодо України та Білорусі, дав почин Унії. У підготовці уніїчималу роль відігравали і єзуїти, яких у 60-х роках 16 століття для боротьби зпротестантами покликали в Польщу польські католицькі єпископи. Саму ідею уніїпідтримувала ще й верхівка українського духовенства та світських феодалів, щопрагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами,зміцнити свою позицію в боротьбі проти антифеодальних народних рухів.
Безпосередніми приводамидо унії були:
— невдоволення руськихправославних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалосяміщанство, організоване у братства;
— бажання єпископівзвільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;
— намагання верхівкируського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами,які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» — і залежали тільки відПапи та почасти від короля.
Оскільки унія інодінасаджувалася силою, українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійкоборолися проти нав'язування католицтва. Це була боротьба протифеодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту, проти пануванняшляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер — і водночасбула боротьбою українського та білоруського народів за збереження й зміцненнязв'язків між ними. Вирішальну роль у ній відіграли селянсько-козацькі повстаннякінця 16 століття — 20-30-х років 17 століття, спрямовані проти соціальногогніту польських та українських феодалів та іноземного панування.
Проти унії протестувалатакож значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь КостянтинОстрозький), більшість духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандритНикифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано рядполемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твориславетного українського письменника І. Вишенського.
1620 року, за сприяннягетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимським патріархом Теофаном було відновленовищу ієрархію православної Київської митрополії та висвячено МитрополитаКиївського, Галицького та всієї Руси Іова Борецького.
Внаслідок опоруукраїнського і білоруського народів польсько-шляхетський уряд на початку 1630-хроків змушений був видати «Статті для заспокоєння руського народу», якіузаконювали легальне існування православної церкви. Проте ці «Статті» неприпинили наступу католицизму та унії. Народна визвольна війна 1648—1654 роківпривела до цілковитої ліквідації унії на Лівобережжі.
Ця історична подіяпоказує величезний вплив церкви на управління населенням. Та ще раз підкреслює,що свобода віри дає можливість уникати великої кількості національних державнихта суспільних непорозумінь.
Якщо перенести подіїБерестейської унії на сьогодення, ми розуміємо, що різноманітність віруваньлюдей можуть створювати певні конфлікти. Що підтверджує необхідність створеннята підтримки релігійних інститутів, та вивчення різних вірувань, пошук спільнихрис та поступову глобалізацію релігії, для підтримки миру на планеті.
Література
1.Історія України. Посібник. За ред.В.А.Смолія. – К: Просвіта, 1997
2.Історія України. Навчальний посібникдля студентів неісторичних спеціальностей. – Донецьк: Центр підготовкиабітурієнтів, 1998
3.Грушевский М.С. Очерк историиукраинского народа. – 2-е изд. – К.: Лыбидь, 1993
4.Енциклопедія українознавства. У 10-хт. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.
5.Гайдай Л. Історія України в особах,термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000.
6.Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р. Шуста. — К.: Генеза, 1993.
7.ГАЛИЧИНА. Берестейська унія — поступ уЄвропу
8.Рад. енциклопедія історії України. —К., 1969. — т.1.
9.УРЕ. — К., 1962. — т. 2.
10. Малий словник історії України /Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
11. Діяння Собору Греко-католицькоїцеркви у Львові 8—10 березня 1946, Видання Президії Собору, Львів 1946.
Додаток
/>
Рис.1. — Поштова Марка та вітражна честь Берестейської Унії