Михайло Кузьменко,
кандидат історичних наук, доцент,завідувач кафедри гуманітарних
і суспільних дисциплін, деканфакультету філософії і релігієзнавства Донецького державного інституту штучногоінтелекту
Архівні матеріали ЦДАГО України та
ЦДАВО України з проблеми діяльностіінституту червоної професури
у 20-30-ті роки ХХ ст.
Авторомстатті вивчено основні документи ЦДАГО України та ЦДАВО України з проблемидіяльності інституту червоної професури в період 20 — 30-х років ХХ ст.Проаналізовано документи фондів інституту червоної професури при ВУЦВК,оргбюро, секретаріату, політбюро ЦК КП(б)У та ін. Надано рекомендації щодовикористання результатів дослідження.
Проблема діяльності інституту червоної професури залишаєтьсянедостатньо висвітленою в українській історіографії. Значна кількістьдокументів з цієї проблеми зосереджена в Центральному державному архівігромадських об'єднань України, Центральному державному архіві вищих органів владий управління України. Метою автора цієї статті є спроба систематизаціївивчених джерел за проблемним принципом.
Об'єктом формування нового соціально-професійного типунауково-педагогічної інтелігенції були студенти, аспіранти, професори. Вониутворювали єдине діалектичне ціле, кожна частина якого була під особливимнаглядом державної політичної цензури. Система короткотермінових курсівпідготовки фахівців і керівників освітніх закладів не виправдала себе, алезасвідчила революційне бажання держави дати «червоних» професорів«на-гора». Для їх підготовки необхідно було щонайменше 10 років, томуНаркомос УСРР схилявся до організації системи базової освіти. Семирічна школа,особливо профшкола, готувала майбутніх професійних працівників, але все-такизабезпечувала той необхідний мінімум знань, котрий правив її випускникам запрофесійну та загальноосвітню орієнтацію. Майбутні студенти технікумів абоІнститутів народної освіти (ІНО) мусили мати попередній рівень знань бодай засемирічку, хоча соціальний контингент радянського студентства 1920-х рр.поповнювали колишні гімназисти, учні реальних училищ і навіть випускникиучительських семінарій та інститутів.
Соціальним джерелом поповнення «червоної професури»були студенти ІНО й аспіранти, а також «рекрути», тобто частинадипломованих спеціалістів дореволюційного ґатунку, яка сприйняла «душею йрозумом» радянську систему освіти. В основному це були вихідці з родинпедагогів, дрібних службовців, священиків. Вони стали «червоними»,оскільки пристосувалися до нових умов, очоливши певні науково-педагогічніпідрозділи в ІНО. За освітнім статусом і педагогічним стажем їх вважали«старорежимними», а в роки масового терору — «буржуазно-націоналістичною» інтелігенцією. Наприклад, аспірантІнституту літератури ім.Шевченка Л.С. Підгайний (1899 р.) учителював протягом1918 — 1924 рр., маючи за плечима вищу початкову школу, а після закінчення 1928року Київського ІНО продовжив науково-дослідну справу в академічній установі[1]. Викладачем Київського ІНО на факультеті соціального виховання 1920/21 рокубув В.Т.Седляр, котрий навчався (1915 — 1919 рр.) у Київській художній школі, злютого 1919 р. був учнем професора М.Л.Бойчука, працюючи згодом педагогомМежигірського технікуму [2]. До категорії радянізованих можна віднести іпредставників колишніх українських політичних партій (М.І.Шрага, М.Ф.Чечеля,П.І.Христюка, В.О.Голубовича, Н.А.Петренка, М.Г.Левицького, В.П.Мазуренка,М.Ф.Філіповича), які обіймали керівні посади в державних установах, стояли начолі наукових підрозділів, їх розподілом і «висуванням» займався ЦККП(б)У під контролем ДПУ [3]. На початку 1920 р. боротьбисти становили більшеполовини складу центральних та місцевих відділів системи Наркомосу,використовуючи його апарат для «зміцнення своєї партії шляхом організаціїінтелігентських мас»[4]. Після ліквідації їхньої партії більшовикамвдалося опанувати культурно-освітній фронт в Україні, розвівши лідерівукраїнських політичних партій по державних кабінетах, кафедрах, факультетах,профспілках.
На початку 30-х рр. в Україні працювали 3986 науковців і11796 науково-педагогічних працівників, а через ВАК пройшла 581 персональнасправа. Звання професора присуджувалось, якщо претендент мав 4-5«самостійних праць», брав безпосередню участь у науково-досліднійроботі та суспільно-політичному житті [5]. Доцентами обирали викладачів, які немали жодної праці, крім дрібних статей у підручниках «колективногохарактеру». Наприклад, у вищих навчальних закладах Дніпропетровська йСталіно у 1931 році діяли 170 професорів і студентів «радянськогозразка». За соціальним походженням вони становили: Дніпропетровськ:робітників — 14,7 %, селян — 3 %, службовців — 82,3 %; Сталіно: робітників — 9%, селян — 15 %, службовців — 76 % [6]. Безпартійні становили дві третини.Відсоток службовців серед професорів відповідав основному контингенту студентівсаме педагогічних «вишів», де питома вага дітей освітян і службовцівпереважала. А незначний відсоток професорсько-викладацького складу в партіївідображав критичне ставлення до нього керівництва та його відношення до«непролетарської» групи [7]. На початку 1933 р.«кваліфікувалася» на професора 31 особа, у тому числі 3 партійці та28 позапартійних, а присудили звання 8, хоча у списку бажаючих було чималокандидатів. На посаді професорів працювало 83 особи, а звання одержали 15викладачів [8]. Однак темпи їх «висування» не встигали за масштабамирепресій. Ворогом народу міг стати будь-хто, висловившись необережно на лекції.Так, у Київському енергетичному інституті налічувалося 23 професори, з нихпартійних було 7, відтак решта опинилася в полі зору політорганів [9]. З посадиусували за «визначення електрона як нематеріальної субстанції».Технічна інтеліґ енція початкового етапу масового терору фактично втратила своюелітну частину, а вона вирізнялася достатньо високою професійною підготовкою таконкретними знаннями прикладного спрямування. Катастрофічна ситуація зтехнічними кадрами змусила уряд вдатися до «експорту» зарубіжнихспеціалістів. Зокрема у серпні 1931 р. в Українському науково-дослідномуінституті сільськогосподарського машинобудування працювали 13 техніків таінженерів з Австрії, а в Державному інституті з проектування коксохімічнихзаводів «Діпрококс» — іноземні інженери-хіміки, будівельники,консультанти, проектанти із США (2), Польщі (1), з Німеччини (12) [10].Наприклад, в Українському науково-дослідному фізико-технічному інститутіпрацювали інженери-хіміки, фізики, науковці, професори з Німеччини, Голландії,Австрії [11]. У 1933 році в Україні налічувалось 504 іноземних спеціалісти та549 висококваліфікованих працівників [12]. Власних «буржуазнихспеців» знищили, а іноземних запрошували.
Історики пояснюють запровадження політичного терорукровожерністю тоталітарного режиму й фактором зміцнення особистої диктатуриСталіна. Така точка зору цілком слушна, хоча не зовсім вичерпна. Політичнийтерор став методом більшовицької модернізації суспільства, відтак усуненнянеблагонадійної та войовнича ідеологізація решти інтеліґ енції забезпечували їїсоціальну однорідність і політичну монолітність. Радянізація працівників вищоїшколи завершилася гуманітарною катастрофою. Упродовж 1933 р. за політичнимимотивами звільнили 18 директорів педінститутів і 210 викладачів, серед якихоргани ДПУ розпізнали «націоналістів, колишніх петлюрівців, білих офіцерівз антирадянським минулим, дворушників і навіть шпигунів та агентів закордоннихконтрреволюційних організацій» [13]. Замість звільнених і засудженихпрофесорів на їхні посади призначили «кращих випускників-аспірантівнауково-дослідних установ і держуніверситетів», у тому числі з інших«братніх республік» [14]. У такий спосіб спромоглися знайти 185викладачів, з них 92 асистенти, 31 в.о. доцента, 52 доценти та 10 професорів,зазначаючи при цьому, що «недохват» висококваліфікованих кадрів «гостровідчувається» [15]. Чистки професорсько-викладацького складу призвели дотого, що керівниками кафедр призначали аспірантів і асистентів. «Як може,наприклад, забезпечити готування кваліфікованих наукових кадрів н.-д. інститутмовознавства, — дивувалися професори В. Дюшен і Є. Кельман, — коли на всіхадміністративних посадах там аспіранти?» [16]. А реанімація університетів1933 року тим паче вимагала належного забезпечення кафедр і факультетівкваліфікованими спеціалістами. Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про викладаннягромадянської історії в школах СРСР», опублікована в пресі 17 травня 1934р., зобов'язала Наркомос підготувати дипломованих фахівців з історії, тому з 1вересня 1934 р. відновили функціонування історичні факультети з терміномнавчання 5 років [17]. Одночасно з науково-дослідних установ системи НаркомосуУСРР і діючих університетів «було вичищено» 268 осіб, з нихбуржуазних націоналістів 170 [18]. Протягом 1931-1933 рр. в Україні «законтрреволюційні злочини» було притягнуто до «відповідальності»16771 особу, з них 6164 виключено з партії [19]. «Українськийнауково-дослідний інститут педагогіки також був засмічений націоналістичнимипетлюрівськими елементами, — наголошувалося у звіті про роботу ЦКК КП(б)У відXI до XII з'їзду КП(б)У, — 30% наукових працівників були контрреволюційнимишпигунами та шкідниками» [20]. Після руйнівної хвилі масового терору протипрофесорів і викладачів наукових та педагогічно-освітніх закладів НаркомосУкраїни запрошував їх з інших республік. Чимало професорів було усунуто з посаді «знижено у званні». Восени 1934 р. на посаду професора подали заяву107 претендентів, а одержали лише 6, відхилили 40 справ [21]. Подано надоцентів 210 заяв, а надали відповідну кваліфікацію 20, не атестували 75 осіб,тому що вони не відповідали навіть елементарним вимогам [22]. Фактичнопрофесорсько-викладацький склад дореволюційного й радянського зразка бувліквідований на середину 30-х рр., а погром педології як науки, започаткованийпостановою ЦК ВКП(б) від 4 липня 1936 р. «Про педологічні викривлення в системінаркомосів» [23], довершив політичний терор проти науково-педагогічноїінтеліґ енції. Гострої критики зазнали відомі вчені — П.П. Блонський, М.Я.Басов, А.Б. Залкінд, Л.С. Виготський, О.С. Залужний [24], які здобули освіту йвизнання до 1917 р., хоча активно працювали за радянської влади, формуючинаукові напрямки й учнів, які припинили творчу діяльність влітку 1936 р.
Наприкінці листопада 1935 р. у списках «учасниківконтрреволюційної троцькістсько-зінов'євської опозиції» з'явилисявикладачі педінститутів, ХДУ, Університету ім. Артема, ХІНГ, Інституту червоноїпрофесури, учені декількох академічних інститутів — усього 30 осіб, які набулистатусу професорів і науковців уже за радянської влади [25]. Одночасно зрепресіями відбувалося «висування» у професори, що, власне, вирізнялобільшовицьку модернізацію освіти. У січні 1936 р. присуджували науковий ступіньдоктора наук і тим, хто захистив, і тим, хто не захищав дисертації. 4 серпня1936 р. без захисту дисертацій одержали науковий ступінь доктора біологічнихнаук 10 осіб, хімічних — 2, математичних — 6, технічних — 4; кандидата наук:хімічних — 13, фізичних — 2, математичних — 2, технічних — 7, біологічних — 39,геологічних — 6 [26]. Серед них були відомі вчені С.А. Тимофєєв, М.Д.Стражеско, І.В. Студзинський, Л.Е. Фінкельнштейн, Г.І. Хармандар'ян, С.С.Штейн.
Кузнею «червоної професури» був Інститут червоноїпрофесури (ІЧП), організаційна структура якого забезпечувала підготовку кадріву галузі гуманітарних наук. У «Положенні про ІЧП» зазначалося, що це «вищийнавчальний партійний заклад, який має готувати висококваліфіковані,більшовицькі українські кадри викладачів, наукових та практичних працівниківдля соціалістичного господарства і різних ділянок культурного будівництва вгалузі політекономії, історії, історії ВКП(б) і КП(б)У, філософії, радянськогобудівництва й права та літератури» [27]. Він мав 7 відділів (історичний,економічний, філософський, радянського будівництва і права, літературний) тазаочний і підготовчий. Так, історичний відділ опирався в науково-педагогічнійроботі на кафедри (історії України, всесвітньої історії, історії Росії танародів СРСР, історії ВКП(б) і КП(б)У). У березні 1934 р. у ньому було 416слухачів, з них робітників — 67,4%, селян — 18%, службовців — 18,1%, у томучислі українців — 54%, євреїв — 23,8%, росіян — 13,7%, інших -4,7% [28].Директором у липні 1934 р. був З.А. Ашраф'ян, котрий входив до ЦК КП(б)У [29],згодом інститут очолював Л.А. Гіттель, а заступниками ректора стали О.І.Петров, Є.П. Чеботарьов [30]. На підготовчому відділенні в листопаді 1933 р.перебувало 182 слухачі, у липні 1934 р. — 116 (усі комуністи), а викладачівбуло 43, з них професорів — 32, доцентів — 7, асистентів — 4 [31]. Наприклад,серед викладачів літератури з вищою освітою працювало 18, з них лише одинздобув її до 1917 р., а решта закінчили радянські «виші» [32]. Складпрофесорів і доцентів був «класово витриманим». Тут працювали О.І.Білецький, П.С. Афіногенов, В.Є. Берг, Г.П. Падалка, М.М. Пакуль, Є.П.Чеботарьов, О.Т. Діброва. На початку січня 1937 р. багатьох з них булозвільнено: О.І. Петрова (заступник директора з наукової частини), П.С.Афіногенова (зав. історичним відділенням), Величка (зав. літературнимвідділенням), професора О.Т. Діброву, Є.П. Чеботарьова (13 березня 1937 р.) таінших професорів і викладачів [33]. 1937 року ІЧП припинив існування, а йогослухачами були відомі українські історики М.А. Рубач, П.К. Стоян, М.І.Супруненко [34].
Формування «червоної професури» відбувалось черезсистему вищої школи, науково-дослідні кафедри, аспірантуру, шляхомадміністративного призначення (принцип так званого «висування»),соціальною основою якої були переважно робітничо-селянська молодь та вихідці зсімей «трудової інтелігенції». Пролетаризація студентства, жорстокісоціально-класові обмеження і квоти для учнів радянських вищих навчальнихзакладів стимулювали прикладні професійні навички. Склад працівниківгуманітарних наук (педагогіки, медицини, наук соціально-економічного циклу)поповнювали вихідці з «трудової інтелігенції», а практичний фахосвоювала робітничо-селянська молодь. Політично «червона професура»вважалася привілейованою групою, хоча за культурно-освітнім рівнем суттєвопоступалася дореволюційній.
До малодослідженого архівного джерела з даної проблеминалежать фонди Інституту червоної професури при ВУЦВК (ф. 1267), тому що уформулярах про використання справ немає запису дослідників, а документи йматеріали, що зберігаються там, просто унікальні (анкети, автобіографіїпрофесорів, списки студентів, листування про матеріальне забезпечення,статистичні звіти про підготовку аспірантів, фінансовий стан структурнихпідрозділів, їхніх керівників і обставини звільнення протягом 1936 — 1937 рр.відомих учених цього елітного навчального закладу (О.В. Масленнікова, О.І.Петрова, О.В. Сазанова, О.Т. Діброву, Є.П. Чеботарьова, П.С. Афіногенова).
Діяльність науково-педагогічної інтеліґ енції в умовахрадянської модернізації суспільно-політичного і духовного життя в Україні20-30-х рр. ХХ ст. обумовила необхідність прискіпливого відбору архівнихдокументів і матеріалів, що мають безпосереднє відношення до проблеми,наприклад, матеріалів щодо функціонування системи політико-ідеологічної цензурив освітньо-наукових закладах і видавництвах. Упродовж 20-х рр. ХХ ст. існувалочимало контрольно-інспекційних комітетів і комісій, але в галузі освіти танауки вони мали професійну специфіку. Діяли науково-педагогічна комісіяГоловного управління соціального виховання Наркомосу (ф.166, оп.4, спр.339),Державний науково-педагогічний комітет при Наркомосі (ф.166, оп. 4, спр.339,431), що мали власний штат «фахполітрецензентів» (ф.539, оп.4, спр.1402), до складу якого входили педагоги та вчені І.П.Соколянський, О.І.Попов,А.І.Гендрихівська, О.С.Залужний, В.О.Арнаутов, М.С.Волобуєв, П.Г.Канцелярський.Інститут цензури існував у кожному державному видавництві, відслідковуючиполітичну лінію й водночас дбаючи про кваліфікаційний рівень рекомендованихпраць. Так, Державне видавниче об'єднання України (ДВОУ, ф.177) мало спеціальнунавчально-педагогічну секцію, члени якої рецензували посібники, підручники,хрестоматії, монографії, що стосувалися проблем педагогічної теорії тапрактики.
До цінних історичних джерел належать документи й матеріалиЦентрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), уякому зосереджені переважно фонди оргбюро, секретаріату, політбюро ЦК КП(б)У, аз 90-х рр. ХХ ст. — архівно-кримінальні справи реабілітованих жертв сталінськихрепресій (ф.263). Питання національно-культурного розвитку українськогосуспільства 20-30-х рр. ХХ ст., особливо його політичної танауково-педагогічної еліти, перебували завжди під особливим наглядом партійнихорганів. Вони розподіляли й ухвалювали керівний склад наукових і навчальнихзакладів, про що свідчать різні документи. Наприклад, тут є матеріали про такзвану самоліквідацію українських політичних партій (боротьбистів, укапістів),про «висування» їх керівників на різні службові посади в НаркомосіУСРР та інших органах державної влади (ф.1, оп.6), про контроль органів ДПУ задіяльністю української інтелігенції, особливо колишніх активних членів УПСР,УРСДП (ф.1, оп.20, спр.2455), а з іншого боку — про кадровий склад нижньоїланки системи народної освіти (ф.1, оп.20, спр.1424). Проблема співробітництваукраїнських есерів, хоч і реформованих, з радянською владою, у тому числі восвітньо-культурних закладах, належить до малодосліджених, а тому пошук джерелдля її висвітлення є актуальним. Протоколи й особливо матеріали засіданьполітбюро ЦК КП(б)У розкривають ставлення політичного режиму до українськоїінтелігенції, до її окремих лідерів, до системи національних шкіл.
Надзвичайно велика колекція документів зосереджена в описіархівних справ оргбюро ЦК КП(б)У (ф.1, оп.20), які завжди були доступними длядослідників, але не всі відкрито посилалися на його критичні матеріали. Вонидосить вичерпно висвітлюють політику українізації духовного життя в Україні.Особливо хотілось би виділити статистику щодо українізації вищої школи,професорсько-викладацького складу, студентів, педагогів різних категорій ішкіл, а також щодо соціального походження «радянської» інтелігенції.Знаходимо матеріали й відносно національного питання, «молдовізації»,"євреїзації", «полонізації», тобто щодо функціонуванняполітико-ідеологічних кампаній, про які забувають, досліджуючи політикукоренізації (ф.1, оп.20, спр.2455). Наприклад, пропозиція Х. Раковського протрансформацію політики українізації у відверту радянізацію духовного життясуспільства в січні 1922 р. є малопомітною, але дуже важливою для з'ясуваннятактико-стратегічної суті апаратної українізації загалом (оп.20, спр.1020).Матеріали цього опису архівних справ досить вичерпно висвітлюють період 30-хрр., особливо реорганізацію системи педагогічних інститутів, персональногоскладу Інституту червоної професури, наукових підрозділів Академії наук.Біографічний довідковий матеріал на окремих представників освітньо-культурнихзакладів є у фондах ЦКК КП(б)У (ф.22), на кандидатів і членів політбюро — уЦДАГО України (ф.39).
Становлення соціально-професійного типу «червоної»професури відбувалося за рахунок студентів старших курсів університетів, якіпродовжили навчання в реорганізованих вищих навчальних закладах радянськоїдержави, а також за рахунок радянського студентства, тобто тих, хто здобув вищуосвіту виключно в ІНО та вступив до аспірантури задля наукової або викладацькоїроботи. Безпартійність переважної більшості «старої» професури небула показником її політичної пасивності, тому що партійні органи орієнтувалисяна промисловий пролетаріат, поповнюючи лави партії, а щодо «червоної»професури партійність стала однією з умов її службового просування.
Таким чином, у Центральному державному архіві громадськихоб'єднань України та Центральному державному архіві вищих органів владизосереджено значний масив документів, які характеризують різні аспектидіяльності інституту «червоної професури» у 20 — 30-ті роки ХХ ст. Цідокументи уможливлюють комплексне вивчення даної проблеми і складають джерельнубазу для розв'язання значної кількості важливих наукових завдань.