Контрольнаробота на тему:
Антифеодальната визвольна боротьба балканських слов'ян у XVII-XVIII ст.
Протягом XVII –XVIII ст. у всіх районах Балканського півострова неодноразово спалахувалиповстання поти турецького панування. Вони мали локальний характер, виникалистихійно, були не досить підготовленими. Ці повстання жорстоко придушувалисятурецькими військами. Але минав час, невдачі забувалися, надії на визволеннявідроджувалися з новою силою, а разом з ними організовувалися й нові повстання.
Головною рушійноюсилою в повстаннях виступало селянство. Дуже часто в них брало участь й міськенаселення, духівництво, навіть феодали – християни, а в Сербії та Чорногорії –місцевий християнський уряд (кнези, воєводи). В дунайських князівствах боротьбаз Туреччиною зазвичай очолювалась болгарами, які сподівалися на допомогусусідніх держав визволитися від турецької залежності.
Перші ознакипосилення визвольного руху в сербських землях, а також в Болгарії та дунайськихкнязівствах виявилися ще наприкінці XVII ст., коли становище балканськихнародів почало помітно погіршуватися. Визвольна боротьба в сербських земляхпроявила себе в двох основних формах: в гайдуцькому русі – партизанськійборотьбі народу та повстаннях населення проти турецького володарювання під часвійн, котрі вели з Османською імперією європейські держави. Але головною формоювизвольної боротьби був гайдуцький рух. Він зазнав широкого розмаху вже у XVIIст., та почав активно розвиватися у XVII – XVIII ст., був тісно зв’язаний знародними масами.
Гайдуцтво булонаслідком жорсткого національного гніту. Гайдуки були піонерами боротьби зтурецькими завойовниками. Гайдуцькі загони, які знаходили притулок в лісах тагорах, наносили туркам досить відчутні удари. В Сербії, як і в інших країнахБалканського півострова, історично склалися вельми стабільні райони дійгайдуцьких загонів. Так, стійки спалахи гайдуцтва відбувалися в Тумадії, вдеяких придунайських частинах Сербії, у Фруткої Горі (Срем), на східномукордоні Баната. Іноді гайдуки організовували свої бази на території Валахії таТрансільванії, звідки організовували свої напади, переправляючись в Сербіючерез Дунай. Зазвичай гайдуки об'єднувалися в загони чисельністю в декількадесятків чоловік; але іноді створювалися досить великі чети у 300 та більшечоловік, з якими не так легко було боротися турецькому уряду 2, 57). Гайдукивлаштовували засідки на дорогах, вбивали турецьких чиновників, феодалів,іноземних купці, здійснювали напади на торгові каравани. Великі гайдуцькізагони навіть нападали на міста. Стихійність та слабка організованість рухугайдуків, тяжкі умови їхнього життя в лісах та горах змушували їх вдаватися дограбунку та насилля. Але в цьому русі завжди панувала задача боротьби протиіноземних гнобителів. Сербське населення бачило в гайдуках відважних юнаків,захисників слабких і пригноблених та оспівувало їх подвиги в народних піснях.Так, одним із популярних героїв гайдуцьких пісень виступає вождь гайдуківНовах, або Баба – Новах. Про нього та про діяльність його загонів в Сербії,Боснії та Герцеговини наприкінці XVI – початку XVII ст. збереглися свідоцтвасучасників. Тісний зв'язок гайдуків з населенням надавав особливу силупартизанському руху та удосконалював боротьбу з ним. По розповіді австрійцяМельхіора Безольта, серед християн неможливо було знайти людей, які бпогодилися охороняти дорогу від гайдуків. Тому між багатьма сербськими таболгарськими селами будувалися укріплення (паланки), в яких мешканці ( напевнотурки) ховалися, як тільки лунала звістка про те, що гайдуки готуються донападу. (2, 57). Турецький письменник Євлія Челебл, який багато мандрував поБалканському півострову в середині XVII ст., неодноразово згадує о гайдуках,про справжні бої з ними ( 3, 38).
Турки дужежорстоко розправлялися з гайдуками: схоплених гайдуків без суду садили на кіл,щоб налякати населення голови страчених виставлялися на списах уздовж доріг тау містах. Але ніщо не могло зупинити гайдуцького руху. Бойові дії гайдукові –обов'язковий елемент більшості повстань, які підіймало населення Сербії протитурок. Таку партизанську боротьбу вів не тільки сербський народ. Геройськимиподвигами у боротьбі з турками прославилися і болгарські гайдуки. Боротьба болгарськогонароду проти воєнно-феодального турецького панування почалося в перші ж рокипісля втрати ним своєї незалежності. Сміливі і мужні сини й дочки народустворювали невеликі гайдуцькі загони, що мститися найжорстокішим турецькимфеодалам і чиновникам за їх злочинства. Раптовими ударами вони знищили дрібнігрупи турецьких солдат і поліцейських. Гайдуцький рух за своїм характером бувантифеодальним. В ньому проявився стихійний протест пригноблених мас:селянства, міських ремісників і бідноти проти турецького панування, і тому йогопідтримував увесь болгарський народ. У деяких районах країни в XVI – XVIII ст.спалахували селянські повстання з яскраво вираженою антифеодальною програмою,але, як правило, вони були локалізованими і недостатньо підготовленні. Напочатку XVIII ст. розмах гайдуцького руху значно поширився. Гайдуки боролися нетільки проти турок, але й проти грецьких архієреїв і багатих болгарських бояр,що виконували роль турецької агентури і зраджували інтереси народу. Надалісоціальні мотиви гайдуцького руху ставали все більш чітким і яскравовираженими.
В Османськійімперії постійно існував ґрунт для розвитку визвольного руху пригніченихнародів. У повстаннях знаходив вихід стихійний опір проти соціального,національного та політичного гноблення турецького уряду, чиновників, феодалів.Але дрібні загони народних месників, які не мали єдиного керівного центру, немогли розраховувати на перемогу над турецькими арміями. Тому керівникамантитурецького руху залишалося плекати надії на визволення від влади Османськоїімперії у наслідку війн, які велися проти Туреччини Австрією, Венецією, Росією.Це було на руку європейським державам, які були зацікавлені в послабленніОсманської імперії і тому будь – яким чином намагалися використати визвольнуборотьбу болгар, сербів, чорногорців.
Всі ці обставиниобумовили специфіку визвольної боротьби сербів. Вона була пов'язана з війнами,які вели європейські держави з Туреччину, і часто знаходилась у взаємодії звоєнними операціями на Балканському півострові, в Угорщині, Трансільванії тадунайських князівствах.
Постання сербів вБанаті у 1594 р. стало початком антитурецького руху в різних частинахЄвропейської Туреччині. За ним послідував виступ валашського господаря МихаілаХраборго, який намагався об'єднати дунайські князівства під своєю владою. У1598 р. спалахнуло повстання в болгарському місті Тирново. Його учасникипереслідували мету відродити незалежну Болгарську державу. Нажаль повстаннятирновців було швидко придушено турецькою армією.
На початку XVIIс. Визвольна боротьба посилюється і в західній частині Балканського півострова– Далмації, Чорногорії, Герцеговині, Албанії. Вона частково охопила іпівденно-західні райони сербських земель. У 1604 р. чорноорці розбили військаскадрського санджакбея, який намагався присилувати чорногорців до сплати харчаі сподівався розгромити гайдуків. Після закінчення айстро-турецької війни, у1606 р., керівники визвольної боротьби в Чорногорії, Герцеговині, Албаніїпочали сподіватися на воєнну допомогу з боку Іспанії, яка в цей час плануваларозпочати війну з Туреччиною. Був навіть складений проект створення навизволених землях самостійного королівства на чолі з савойським герцогом КарломЄммануілом. Але розрахунки на війну Іспанії з Туреччиною не виправдалися.Іспанія з Туреччиною не виправдалися. Іспанія, яка була втягнута в боротьбу зіншими державами, не мала часу на війну з Османською імперією.
Беручи до увагискладні зовнішньополітичні обставини визвольна боротьба у західній частиніБалкан у другому десятилітті поступово слабшає. Таким чином ми бачимо, щоантитурецькі виступи на початку XVII ст., носили локальний характер і зазналишвидкої поразки. Керівники цих виступів не змогли організувати та очолитиборотьбу народних мас, вони розраховували перш за все на допомогу воювавших зТуреччиною держав, а не на силу і потужність самого руху. Але всі ці повстаннямали неабияке значення в історії визвольної боротьби південнослов’янськихнародів, тому що були першими досить масовими озброєними виступами населенняцілих районів проти турецького панування.
У XVII ст.,турецьке господарювання як і раніше викликало сильне незадоволення, однаквнутрішня та зовнішньополітична ситуація на Балканах та в Європі не сприялавиникненню масових повстань проти Туреччини.
Тридцятирічнавійна надовго відволікла ворогів Туреччини від боротьби у південно-східнійЄвропі. Поразка під Віднем досить відчутно погіршила внутрішнє положенняОсманської імперії. Почалися бунти у військах, виступи у деяких малоазіатськихмістах. Відступ турецьких військ в Угорщині у 1686 – 1687 рр., викликавзаворушення у військах, які захищали Угорщину; в Константинополі вибухнулоповстання яничарських частин, наслідком якого було скинення султана Мехмеда IVз трону (1, 75).
Воєнні поразки,зростання анархії в країні тяжко відбилося на житті балканських народів. Зрослиподатки, воєнне обложення, примусові пожертви на війну. До розорення населенняпризводили постої величезного турецького війська, які проходили через Белграддо Угорщини.
У 1687 р. один ізкерівників бунтарів, Єген – паша, був призначений бєглєрбєгом в Белград.Зібравши військо у 10 тис. чоловік він вийшов з-під контролю султана й розпочавграбувати населення Сербії, Болгарії, Греції (2, 76). Турецький султан тооголошував священну війну Єгену, то вирішував йти на примирення з нам, а тимчасом банди Єген — паши стали повноправними господарями в Сербії та західнійБолгарії. В цей час було пограбовано чимало сербських монастирів. Населеннятікало в ліса та гори. Голод, свавілля загонів Єген – паши, наближенняугорських військ до Дунаю – все це робило становище в прикордонних земляхдосить вибуховим. Порта мала всі підстави, щоб побоюватись виступівпівденнослов’янських народів на боці руських або угорських військ, їх масовогоповстання. Тому зовсім не випадково місцевій владі було наказано відбирати унаселення зброю, заборонити будь – які збори мешканців. Однак ніякі репресії небули в змозі зупинити хвилю народно – визвольної боротьби підкорених Туреччиноюнародів. При наявності глибоких внутрішніх причин визвольної боротьби війнаєвропейських держав з Османською імперією створювала позитивну внутрішньо –політичну ситуацію для повстань проти турецького панування, дозволяла об єднатиїх з воєнними діями угорців на Балканському півострові. Ця обставина івизначила характер визвольної боротьби балканських народів у кінці XVII ст. Йобумовила виникнення декількох спалахів руху. В західних районах Балканськогопівострова виступи були пов’язані з діями проти Порти Венеціанської республіки.Вони весь час підтримувалися сеньйорією, яка всі свої війська та флот направилав Далмацію та Чорногорію, сподіваючись проводити операції за допомогоюмісцевого населення.
Малонаселена йекономічно відстала Чорногорія фактично перебувала у стані перманенті війни зТуреччиною. Вона мала потребу з зброї і матеріальний допомозі. Венеція,володіння якої межували з Чорногорією проти Туреччини, обіцяючи їй підтримку.Але насправді далі слів справи не йшли, і це часто ставило чорногорські племенав дуже скрутне становище. Чорногорський народ все частіше звертав свої поглядиу бік Росії. Шкодський паша Сулейман Бушатли неодноразово направляв каральнієкспедиції проти чорногорських митрополитів Цетиньє (7, 223).
Проте турки так іне домагалися укріплення своїх позицій в цій маленькій гірській області, якавела постійну боротьбу за повну незалежність.
Визвольнаборотьба в Сербії, Македонії, західній Болгарії орієнтувалась на підтримкуугорських військ, які наступали на турецькі володіння з півночі. Коли у 1646 р.угорці форсували Дунай та почали швидко наближатися до Сербії, велике повстаннярозпочалося в західній частині Болгарії, центрі рудникових розробок –м.Чіпровці. Повстання було організовано представниками вищого католицькогодуховенства у Болгарії, яке виступало у ролі агентів західноєвропейських католицькихдержав – Рима та Відня. На чолі цієї „ католицької пропаганди” стояв софійськийкатолицький архієпископ Петро Богданов. В 1646 р. організатори повстання –міські нотаблі, католики та православні, звернулися за допомогою до валашськоговоєводи Матвія Басараба (1633 – 1654) /3, 119/.
Вонизапропонували йому очолити повстання та обіцяли обрати його болгарським царем,якщо повстання переможе, але з умовою, що війська його не будуть руйнуватиболгарські села і що він особисто буде відноситися з повагою до вождівнародного руху. Матвій Багараба погодився та пообіцяв відправити у Болгарію 20– тисячну армію, але заявив при цьому, що краще було б, якби про все цедізнався польський король та венеціанський сенат, щоб і вони взяли участь у ційсправі (3, 120).
Було вирішеновідправити у Варшаву та Венецію делегатів з особливими повноваженнями. Вибірбув зупинений на католицькому єпископі – Петрі Парчевичі, болгарина занаціональністю. З цього моменту Парчевич стає душею всього руху. Однак і ціпереговори 1647 р. не дали позитивних наслідків: польський король Владислав IVз співчуттям поставився до болгарського народу та подарував змовникам свійпортрет, перстень, одяг та шовковий прапор, але Венеція вирішила, що пропозиціяболгар не відповідає її інтересам на Сході. Тоді у 1649р. архієпископ ПетроБогданов особисто, у супроводі князя Франка Маррканича, відправився доТарговища у Валахії, щоб виступити у прямий зв’язок з Матвієм Басараба, і тутбуло прийнято рішення відправити нове посольство до Варшави та Венеції на чоліз тим же Петром Парчевичем з повноваженням від князя Марканича, архієпископаПетра Богдановича та „болгарського народа”. Польський король Ян Казимр і цьогоразу висловив свою готовність підтримати болгар, але за умови, що Австрія таВенеція візьмуть участь у війні. Але останні відмовилися від будь – якихактивних дій (1650), а Польща не наважилася діяти без підтримки.
Між тимсултанська влада дізналася про існування у Чіпровці заколотницької організаціїта про її відносини із західними державами, і незважаючи на те, що Чіпровцю івдалося, користуючись підтримкою матері султана, значними коштами відкупивсявід загрожуючої йому небезпеки, але все ж його область у 1668р. була наповненатурецькими військами /10, 3/. Таємна організація в Чіпровці припинила своєіснування, але з часом політичні події на Балканському півострові знову внеслипожвавлення в діяльність чипровецьких єпископів. У 1672 р. спалахнула війна міжТуреччиною та Польщею. Турецькі війська почали проходити через Молдавію таВалахію. Ця обставина викликала у князів цих областей неабияке занепокоєння засвою долю, яке посилилось разом з першими успіхами турків, і вони вирішилиповстати проти Туреччини, якщо їм допоможуть Австрія, Венеція та Польща. Циммоментом скористалися чипровецькі заколотники і знову відправили Парчевича уВаршаву та Венецію для відповідних переговорів. В своєму місті від 5 березня1673 р. до названих держав архієпископ Петро Богданов писав, що „зараз, більшечим коли-небудь” народ на Сході міцно та рішуче стоїть на своєму, старомубажанні визволитися від турків, виходячи з чого він вирішив закликатихристиянських володарів прийти йому на допомогу, тим паче в той час, коли іобидва придунайські князі згідні в цьому плані з ним./3,120/. Однак усі зусилляПарчевича к Відні, Венеції і в Римі у папи не дали ніяких результатів, а у1674р. він помер. У тому ж році помер і його товариш та однодумець ПетроБогданов /5, 39/.
Скориставшисьпоразками Османської імперії у 1686р. відбувається нове повстання у Тирнові.Воно готувалося під керівництвом князя Ростислава Стратимировича, який видававсебе за нащадка останнього віденського царя. Він відправився до Москви і тамвстановив зв’язок з патріархом Іокимом. В цей час заколот в Тирново буврозкритий. Незважаючи на жорстокий опір, турецькі війська захопили міськийпосад та повністю спустошили його. Частина населення знайшла притулок у вежікуди й прибув Ростислав, але під натиском сил ворога останні повстанцівідступили в гори. Повстання було потоплене у крові. Прихильники Ростислава булистрачені,2/3 населення столиці було знищено /6, 113/. Тяжко пораненомуРостиславу вдалося втекти до Росії, а у 1689р. він прибуває до Москви. Однак іпісля цієї невдалої спроби болгарської родовитої та заможної знаті шляхомозброєного повстання відновити болгарську національну державність, вона незалишала надії досягти своєї мети і намагалася використовувати усілякий привідта зручний момент у міжнародній політичній ситуації для нового виступу. Такиммоментом стали воєнні невдачі та поразки турок у 1687р., коли вони зазналитяжкої поразки при Мохачі, та захоплення Белграда австрійцями у1688р. (/3,121/.Організатором болгарського повстання на цей раз був валашський князь Щєрбан II.Центром повстання знову було місто Чипровці. На чолі повстання стояли двачіпрвичанина – Гєоргій Пеячевич та Богдан Марінович. Валашський князь Щєрбан,звертаючись до володарці Софії та царів Івана та Петра з проханням наділити якнайшвидше війська на Дунай, запевнював російську владу у тому, що „як тільки їївійська з являться сюди, все місцеве населення повстане і збереться сербів таболгар з 300 тис., а німцям ті народи зовсім не раді /4, 77/. Але Росія в цейчас була зайнята кримськими татарами і надіслати свої війська на Дунай незмогла.
Спочатку воєннідії чіпровчан при підтримці вдало наступаючих у Сербії та Боснії австрійцівмали деякий успіх, але в бою при с.Кутловіце вони були повністю розбитітурками. Чіпровці були остаточно розорені й пограбовані. Більша частинанаселення була знищена, інших було взято у полон, а ті хто залишився в живихвтекли до Валахії.
В той час якверхи міського болгарського суспільства організовували невдалі повстання протитурецького панування з метою відтворення національної державності і втягували всвої авантюри і місцеве трудове населення, котре потім розплачувалось своїмжителям за виступи національних феодалів, трудові маси болгарського народу,починаючи з XVI ст. Також перейшли до самооборони у формі озброєних виступівзаконів хайдуків, або гайдуків.
Боротьбасербського народу за визволення від іноземного панування, як і болгарського,висловлювалася у широкій участі повсталих в воєнних діях проти турецькихвійськ. У 1688 – 1689рр. Війна з Туреччиною здійснювалась головним чином силаминаселення Боснії, Сербії та Македонії. Саме ця обставина обумовила швидкийнаступ австрійських військ на балканському фронті. Вже у 1686 — 1687рр. доавстрійських військ почали приєднуватися добровольці із Хорватії, Баната,Боснії. Коли навесні 1688р. австрійці розгорнули наступ на лівобережжі Дунаю,населення цих районів самостійно створювало загони, які здійснювали напад натурецькі війська. Антитурецька боротьба в цей час дістала найбільшого поширенняу Банаті та Валахії. Про участь сербів у воєнних діях в Угорщині таТрансильванії свідчить одна з сербських літописів: „… і тоді багато сербівперейшло на бік імператора і почали воювати проти турків та гнали їх від містаБубім до великого сербського міста Бєлграда...” (2,78).
У вересні 1688р.австрійські війська захопили Белград, котрий захищав Єген – паша. Сербипочинають озброюватися, створювати загони, переслідувати банди Єген – паші, яківідступають до Нішу. Як записано в сербському літописі,”серби- воїни, якізнаходилися під Белградом в імператорському війську, зібралися разом, істворили велике військо. Вони поділилися на три частини, й розійшлися по усійсербській землі, та почали боротьбу з турками, з тими які тікали, і з тими, якіне тікали. І воювали вони ціле літо й зиму, аж до весни, і тяжкі були втратитих і тих” /5, 78/.
Сербськідобровільні загони не тільки допомагали австрійцям, а й вели самостійнуборотьбу. Навесні 1689р. гайдуцький загін, який налічував 3 тисячі чоловік,захопив місто Ужице, а потім здійснив напад на Нові Пазар(2, 79). Швидкийнаступ австрійських військ в Сербії, перехід на їх бік місцевого населення,повстання в болгарському місті Чіпровці – все це ставило турецький уряд втяжке положення. З кінця XVII ст. Росія починає виступати на міжнародній арені,як захисниця інтересів православних балканських народів. Захист пригнобленихТуреччиною народів для російського уряду був лише заходом посилення впливуРосії в турецьких володіннях. Але незважаючи на цілі російського уряду боротьбаРосії проти Туреччини у кінці XVII ст. підривала владу Порти над балканськиминародами, сприяла укріпленню політичних та культурних зв’язків південнихслов’ян з Росією. Все це було чудовим ґрунтом для розвитку визвольної боротьбина Балканах.
Визвольний рухбалканських народів під час війни „Священої ліги” з Туреччиною зазнав вже більшширокого розмаху, ніж століття тому. Рух охопив більшу частину балканськихземель та набув характеру рішучої озброєної боротьби з турецькими військами. Удобровільних та гайдуцьких загонах воювали селяни, а іноді й міське населення.Рух був ще стихійнішим, слабо організованим.
У подіях1688-1690 рр. яскраво проявилася специфіка визвольного руху балканських народіву XVI – XVIII ст.: він був тісно пов’язаний з воєнними діями австрійців протиТуреччини і не носив самостійного характеру. У 1690р. австрійський воєннийзагін прорвався через всю Сербію до Македонії. Йому надали велику допомогусербські і македонські повстанці. Однак восени 1690р. загін був розгромленийтурками і відступив. Турецькі війська жорстоко розправлялися з усіма жителямитих районів, через які вони проходили. Рятуючись від звірств, багато селян,ремісників і торговців втекли в гірські райони Герцеговини і Чорногорії, аблизько 60-70 тисяч пішло за Дунай /4, 60/.
У числі останніхбув і перський патріарх Арсеній ІІІ Чорноєвич. Цей патріарх користувавсявеликою популярністю серед православних сербів. Тому уряди держав, які воювализ Туреччиною, намагалися перетворити його в слухняного виконавця своїхполітичних намірів і розрахунків. Арсеній Чорноєвич, як і деякі інші йогопопередники, мав політичні зв’язки з Венецією та Австрією та намагався з їхньоюдопомогою визволити Сербію від турецького панування. В цей же час православнедухівництво постійно побоювалося притиснення своїх прав католицькою церквою,яка господарювала в Австрії та Венеції. Саме тому, коли під час війни „Священоїліги” з Туреччиною питання про визволення балканських народів стало на твердий ґрунт,сербське духівництво зробило спробу залучитися підтримкою Російської держави.
У 1690р. слідомза австрійськими військами із Сербії тікали в першу чергу активні учасникируху, яким загрожувала особливо серйозна небезпека при поновленні турецькоївлади на сербських землях, а також більш заможні та впливові прошаркинаселення. Сербський літописець на випадково зазначає, що патріарх Арсенійтікав „з найбагатішим народом своїм” /8, 93/. Склад переселенців в якійсь міріхарактеризує суспільні прошарки, які брали участь у русі, керували ним.
Коли серби-біженці зібралися у Бєлграді, патріарх скликав у липні 1690р. скупщину із „представників народу”, на якій, окрім єпископів, ігуменів, кнеза ІованаРашковича, був присутній белградський ріхтор (суддя) Іван Мілютинович і рядінших осіб із титулами „капітан” та „біров”(2,93). Капітанами в Сербії в цейчас називають особи, які очолювали міські або сільські общини, а біровами-сільські старости або помічники старост. Таким чином, представники місцевогосамоуправління під час переселення, як, мабуть і під час самого повстання,діяли від імені усього народу, організовували визвольний рух.
Середпереселенців було багато заможних людей, зазвичай ремісників та торговців. Це взначній мірі обумовило у XVII ст. те, що більш помітно, ніж раніше виступаєзаможна верхівка населення.
У визвольномурусі брали участь й окремі сербські кнези, які по соціальному статусу булидрібними феодалами, наприклад кнез Стари Валаха Іван Рашкович, який займавперше місце у керівництві повстання у Старій Сербії. Цікаво, що середпереселенців до Австрії опинилися й особи, які негайно почали претендувати наотримання дворянства. Захищаючи їх інтереси, патріарх Арсеній Чорноєвич прохаву 1706р. угорський сейм, „щоб дворяни сербської народності, які такими вже неє, користувалися усіма звичайними правами по своїм містам та монастирях; і щобвони мали змогу вільно збирати десятину та інші прибутки від своїх володінь”/2, 95/.
Досить показним єі те, що у русі брав участь і представник сербських феодалів – емігрантівГеоргій Бранкович, який зробив спробу організувати та очолити самостійнеповстання сербів проти турецького панування. В діяльності Бранковичавідображалось прагнення малочисельних представників феодалів – сербів довідродження самостійної держави на Балканському півострові.
Австрія незбиралася надавати політичну незалежність сербським землям, захопленим нею уТуреччини, а бажала їх приєднати до імперії. Розуміючи це, очоливши визвольнуборотьбу в Сербії місцева християнська влада, духівництво та дрібніфеодали-християни все ж таки вважали для себе більш вигідним замінити турецькепанування на австрійське. Вони сподівалися отримати права та привілеї у складіАвстрійської імперії, яка в цей час була більш передовою в суспільно –політичному відношенні державою, ніж відступала Туреччина в якій прогресувалавнутрішня криза.
XVIII ст.ознаменувалося для Османської імперії погіршенням як внутрішнього, так іміжнародного її становища. Слабкий розвиток виробничих сил обумовивперетворення Туреччини в найбільш відсталу державу в Європі. Декілька столітьіснування Порти не призвело до економічної консолідації пригноблених земель.Визвольна боротьба, яка розпалювалась серед підкорених Османській імперіїнародів, була для неї серйозною небезпекою. Повстання сербів, чорногорців,болгар, греків під час війни „Священої ліги” з Портою показали слабкістьостанньої. Міцного тилу у величезній імперії османів не було ні в одній ізпідкорених народів турецьким пануванням робило кожну війну європейських державз Туреччиною сприятливим моментом для нових повстань.
Все це, однак, незробило султана більш обережним та стриманим у експансіоністських намірах. У1710р. Порта розпочала війну проти Росії. Ця подія викликала значний резонанс упівденнослов’янських землях. Петру І повідомляли з Балкан про готовністьправославних народів підняти повстання в запіллі османських військ. Очікуючи наприхід російської армії, активізувалися гайдуки та озброєні селяни ЗахідноїБолгарії. Однак Прутський похід Петра І в 1711р. закінчився поразкою росіян /1,477/.
Зрада одного зволоських князів допомогла туркам оточити війська й відсікти їх відпівденнослов’янських загонів. Провал Прутського походу змінив наміриболгарських патріотів. У результаті цього загальний виступ у Болгарії невідбувся.
Тим часомчорногорський народ також все частіше звертає свої погляди у бік Росії.Найбільш чітко сформулював завдання повного визволення Чорногорії від турецькоїзалежності митрополит Данило Негуш (1697-1735) (4, 61). В першу чергу вінвважав необхідним ліквідувати міжплемінні чвари, створити дійсну єдність племені зміцнити роль загальнодержавних органів. Створення Негушем єдиного суду, йогодопомога племінним кнезам у вигнанні і винищенні отуреченого населення сприялизміцненню внутрішньої єдності і послабленню турецького впливу в країні. Занього в 1711р. Чорногорія, відгукнувшись на заклик Петра І, вступила у війнупроти Туреччини. Це поклало початок дружбі російського і чорногорськогонародів. Під час відвідування Данилом Росії Петро І видав йому одноразовудопомогу і встановив постійну грошову субсидію Цетинському монастиреві.Російська допомога йшла через митрополитів, що сприяло дальшому зростанню їхавторитету в країні.
Політику Данилапродовжував митрополит Василь (1750-1766рр.) і самозванець Степан Малий(1767-1773рр.). останній зміцнював зв’язки між окремими племенами і домагавсястворення сильної державної влади у країні. Його прагнення видати себе за ПетраІІІ, що чудом врятувався, привело до тимчасового погіршенняросійсько-чорногорських відносин. Однак відносини з Росією знову поліпшились замитрополита Петра І Негоша (1782-1830рр.), який активізував воєнні дії протиТуреччини в період російсько-турецьких війн. Об’єднавши зусилля всіх племенЧорногорії і Брди, він 22 вересня 1796р. при селі Круси розгромив чисельнутурецьку армію, що фактично зробила Чорногорію незалежною від Туреччини (4,63).
Австро–турецькавійна 1716-1718рр. закінчилася Пожаревацькою мирною угодою, за якою Банат, Сремта Північна Сербія з Бєлградом перейшли під владу Австрії. Однак надії християнцих теренів на поліпшення умов життя не виправдалися. Не випадково протягом1718-1739рр. серби слабко підтримували Габсбургів, які були вимушені зновууступити туркам Белград з областю. Під час цієї війни у районі Нові Пазарспалахнуло повстання на чолі з кнезом Афанасієм Ретковичем. Однак австрійськівійська реальної допомоги повстанню не подали, іі воно зазнало поразки.Австрійський уряд прагнув використати південнослов’янські народи тільки яквоєнну силу. Він ніколи не висував завдання відновлення самостійних держав наБалканах і робив усе можливе, щоб не допустити розгортання визвольного руху.Все це підірвало віру балканських народів у можливість одержати допомогу відАвстрії. Тому від середини XVIII ст. основну роль в антиосманській боротьбі вЄвропі відіграє вже не Австрія, а Росія. Її успіхи сприяли подальшомуослабленню Османської імперії і підвищували шанси підкорених народів навизволення. Показовою щодо цього є російсько-турецька війна 1768-1774рр. Портав ній зазнала поразки, а низка статей Кючук-Кайнарджийського мирного договорудавала змогу Росії взяти під захист православних на Балканах. Це зміцнювалокультурні, релегійні та політичні зв’язки балканських земель із Російськоюімперією.
В міру того, якОсманська імперія занепадала, водночас втрачаючи змогу впливати на розвитокситуації у віддалених районах, роль візира у Боснії та Герцеговині ставала всеменш і менш вагомою. Наприкінці XVIII ст. боснійські беги почали демонструвативідкриту непокору центральній владі, почуваючись практично незалежними відПорти.
Отже,південнослов'янські балканські народи, як видно, відмовляються коритися новомугосподарю – Османській імперії і починають активну визвольну боротьбу. Агітаціяряду західних держав, спрямована на підбурювання підкорених народів доповстань, почала давати ще кращі плоди для цього. Зв’язки балканських країн ізРосійською імперією, багато в чому посприяло початку їх національноговідродження, особливо це стосується болгар.
Висновки
Потрапивши доскладу Османської імперії південнослов’янські народи були позбавленні усіхполітичних прав. Значну частину населення в процесі завоювання знищили абопродали у рабство. Феодальні відносини в країнах повністю збереглися, алезмінюється зовнішня форма землеволодіння, оскільки більша частина земель теперналежала султану.
Політичнестановище підкорених народів за часів турецького панування не було однаковим.Серед них у меншій залежності перебувала Боснія та Герцеговина – окраїниОсманської імперії. У найбільш тяжкому становищі перебувала Болгарія, яказнаходилася у самому центр турецьких володінь. Турецька влада контролює усіланки внутрішнього життя захоплених країн.
Соціально-економічнестановище балканських країн визначалися головним чином суспільною організацієюОсманської імперії. У способі життя турків-османів було досить мало такого, що можнабуло б порівняти з життям західних держав чи балканських країн до їх завоюваннятурками. Не зважаючи на те, що османи збільшували податки та повинності впідкорених країнах, вони виявляли повагу до прав іноземців і дозволяли їмробити все, що не суперечило приписам ісламу. Але це аж ніяк не полегшуваложиття простого народу, яке презирливо називалося райя.
Характерна рисадержавного устрою Османської імперії полягала у тому, що доступ до державнихпосад був відкритий для представників нетурецького походження, як приймалиіслам. Тому часто густо майже весь управлінський апарат опинявся в рукахвідступників з підкорених християнських народів. Широкі ж народні масизалишалися вірними своїй країні.
Важливою зміноюстало повне скасування суспільної ієрархії в підкорених країнах. Усіх представниківправлячих та знатних родів було винищено. Стара знать збереглася лише в Боснії,через те, що сектанти-богомили прийняли віру в Прока. Без політичних провідниківслов’яни виявилися повністю ізольованими від решти світу, відлучені відсуспільного та культурного розвитку, який переживав захід. В тяжкому станіопинилася і торгівля. Зловживання турецької адміністрації, безкарністьчисельних банд, розбійників політична анархія заважали нормальному розвиткувнутрішньої і зовнішньої торгівлі, яка тим паче здебільшого знаходилася в рукахнеслов’янських, не рідко іноземних елементів.
Як ми бачимо, всеце робило неминучою боротьбу балканських народів за своє національно-політичне,та антифеодальне визволення, яке почалося в перші ж роки після втрати нимисвоєї політичної незалежності. Якщо у XVII столітті визвольна боротьба має щелокальний характер, то у XVIII вона набуває більш потужної сили. Це був масовийрух за знищення феодальних порядків, національного гніту і створення автономнихабо самостійних держав. Але і він не досяг своєї мети і крайньою жорстокістюбув придушений османськими військами. Дипломатичне втручання європейськихдержав кожен раз зазнавало поразки. Однак поступово серед балканських народів окріплавіра в те, що Росія не залишить їх в біді і потрібно продовжувати боротьбупроти османського гніту.
Визвольнаборотьба нанесла відчутний удар феодально-абсолютистському гніту Туреччини,послабило її воєнно-ленну систему. Важливо зазначити, що у визвольній боротьбібрало участь не тільки селянство але кнези і деяк феодали. Спільне лихо,жорстоке національне та феодальне іго, згуртувало населення підкорених країн.
Переможні війни,які вела Росія з Туреччиною в останній чверті XVIII ст. створили ще більшсприятливі умови для визвольної боротьби південнослов’янських народів. Кючук –Кайнарджийський мир 1774 року був першим міжнародним актом, який визнав заРосією право на захист християнських народів.
Героїчна боротьбаяку південні слов’яни вели XVII – XVIII ст. проти турецького гніту, недивлячисьна те, що не принесла цілковитого визволення мала дуже велике значення:балканські народи, ціною власних жертв, загородили собою західну Європу віднавали турок.