КУРСОВА РОБОТА
«Студентство та вищі навчальні заклади Росії та України (наприкінці ХІХ – напочатку ХХ ст.)»
Вступ
Вивчення періоду кінця ХІХ – початку ХХ ст. в історії Росіїта України неможливе без аналізу розвитку вищих навчальних закладів істудентства як важливої суспільної ланки. Молодь завжди була самою активноючастинною любого суспільства, і Російського – в тому числі. Тому дослідженняпроцесу становлення системи вищої освіти, її специфіки не втратили своєї актуальностіі сьогодні.
Метою дослідження курсової роботи є вивчення розвиткустудентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.
Мета реалізується шляхом виконання наступних дослідницькихзавдань:
· проаналізувати існуючу літературу за темою курсової роботи тавиявити наявні історичні джерела;
· виявити основні напрямки розвитку студентства та вищих навчальнихзакладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.;
· визначити вплив освітніх статутів на розвиток студентства та вищихнавчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.
· підрахувати кількісний та становий склад студентства.
Предметом дослідження курсової роботи є аналіз розвиткустудентства як суспільної ланки та вищих навчальних закладів Росії та Україник. ХІХ – п. ХХ ст.
Об’єктом дослідження є студентство та вищі навчальнізаклади Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.
Методологічну основу даної роботи складаєсукупність базових принципів: аналізу і синтезу, порівняльного, проблемного,хронологічного методів.
Для написання курсової роботи використано певне коло джерел.
Джерельною базою роботи виступають офіційні документи, вяких ми знаходимо первинну інформацію про вищі навчальні заклади України к.ХІХ– ХХ ст.
В документах «Из истории Киевского политехнического института» [2.9] висвітлюєтьсяінформація про Київський політехнічний інститут, а саме про історію розвиткуінституту, викладацький склад і студентство Київського політехнічногоінституту.
ЩодоКиївського університету, то інформацію про нього ми знаходимо в «Документах йматеріалах, 1834–1984». [1.2]. В цихдокументах присутні дані про історію розвитку університету, а також прочисельність, соціальний склад, матеріальне становище студентів.
В документах«Одесі – 200. Тези доповідей Міжнародної науково – теоретичної конференції. 6 –8 вер. 1994. – ч. 2.» [1.3] висвітлюється інформація про вищу освіту в Одеськомууніверситеті, а також про жіночі курси в Одесі.
ПроХарківський університет, про кількість, соціальний склад харківських студентівми дізнаємося зі збірника документів і матеріалів «Харьков и Харьковскаягуберния в Великой Октябрьской социалистической революции: Сб. док. иматериалов». [1.4]
Історіографія даної курсової роботи побудована на працях радянських,і сучасних російських та українських авторів. На сьогоднішній день існуютьроботи, присвячені цій темі, які дають можливість виявити неоднозначність ісуперечливість у вивченні різноманітних проблем з розвитку студентства та вищихнавчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.
В роботі Нечаєва Н. «Реформи та контрреформи: із історіїросійських університетів» висвітлюється вплив освітніх статутів на розвитокстудентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.[2.9]
С. Дмітрієв у статті «З історії Московського університету»розглядає історію становлення і розвитку Московського університету. [2.2]
В роботі Сірополко С. «Історія освіти в Україні» та Касьянова Г.В.«українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ ст.: соціально-політичний портрет»ми знаходимо інформацію про розвиток студентства та вищих навчальних закладівРосії та України к. ХІХ – п. ХХ ст. [2.15; 2.5]
В статтях Струкової Г. «Склад студентства Харківськогоуніверситету наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.» і Бортника Л. «Сторінкиісторії Харківського університету» висвітлюється інформація про розвитокхарківського студентства. [2.16]
Дьомін О. у статті «Забутий рік» Є. В. Тарле в Одесі:навчання у Новоросійському університеті» розглядає студентство Новоросійськогоуніверситету. [2.4]
Структура курсової роботи складається з трьох розділів,вступ, висновків, літератури та додатків. У вступі викладені основні положення,щодо подальшого написання курсової роботи. Далі йдуть три Розділи, де йдетьсямова про реформи в галузі освіти та студентства й вищих навчальних закладівРосії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.
Наукові новизна роботи полягає:
1. В більш детальному та глибокому вивченні розвитку студентства тавищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.
2. В приведені до системи фактів та подій, описаних і дослідженихраніше.
3. В визначені основних напрямків розвитку студентства та вищихнавчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.
Практичне значення роботи полягає в тому, що окремі їїрозділи можуть бути використані для підготовки до семінарських занять, допроведення історичних дискусій та в подальшій розробці теми.
1. Реформи в галузі освіти
На початку царювання Олександра II постало питання проперегляд Університетського статуту 1835 р. Однак упритул до розробкиреформи вищої школи уряд приступив наприкінці 1861 р. під впливомстудентських хвилювань. Створена для цієї мети спеціальна комісія з попечителівнавчальних округів за участю професорів підготувала до початку 1862 р.проект університетського статуту, що був опублікований і розісланий длявідкликань в університети країни, губернаторам, проводирям дворянства і вищихдуховних осіб, переведений на іноземні мови і посланий видним іноземним ученим.Крім того, Міністерство народної освіти направило за кордон професора праваПетербурзького університету К.Д. Кавелина для ознайомлення зі станом вищоїосвіти в іноземних університетах. Після всього цього підготовлений проект щетривалий час обговорювався в різних урядових інстанціях і вже в п'ятої редакціїУніверситетський статут був затверджений 16 червня 1863 р. імператором іодержав силу закону. Це був самий ліберальний із всіх університетських статутіву дореволюційній Росії.[2.17; 274]
Дія Університетського статуту 1863 р. поширювалося на 5існуючих на той час російських університетів: Московський, Петербурзький,Казанський, Харківський і Київський. Дерптський в Естонії, Гельсингфорський уФінляндії і Варшавський у Польщі мали свої статути.
За Статутом 1863 р. кожен університет повинний був мати4 факультети – історико-філологічний, математичний юридичний і медичний. УПетербурзькому університеті замість медичного був східний факультет. У півторарази збільшувалося число штатних професорів. Уводилися нові дисципліни увикладанні й у зв'язку з цим відкривалися нові кафедри. Удвічі збільшувалисягрошові оклади професорам і викладачам. Їхній статус по Табелі про рангипідвищувався на два класи. Досягши 25-літнього викладацького стажу, професоруніверситету йшов у відставку з пенсією в розмірі повного окладу професорськоїплатні, але міг ще протягом 5 років викладати в університеті, при цьому крімпенсії за ним зберігався і колишній оклад.
Статут 1863 р. надавав університетам досить широкуавтономію. Рада університету отримувала право самостійно вирішувати всінаукові, навчальні й адміністративно-фінансові питання: присуджувати ученіступені і звання, розподіляти державні кошти по факультетах, розділяти саміфакультети на відділення, заміняти одні кафедри на інші, відкривати новікафедри, відправляти молодих учених за кордон на стажування. Керівництво життямфакультетів належало факультетським радам. Університети мали власну цензуру,вільно виписували з-за кордону книги, журнали і газети, що не підлягалиперевірці на митниці. Таке право мав і кожен професор. Статут передбачаввиборність ректора, проректорів, деканів з наступним твердженням їх у посадіміністром народної освіти.[2.17; 275]
Студенти, як і раніше, поділялися на своєкоштних іказеннокоштних. Своєкоштні жили вдома або в квартирах, що знімаються ними, івносили плату за навчання. По закінченні університету вони могли вільно вибратисобі рід занять або служби. Казеннокоштні жили при університеті і на йогозмісті. По закінченні навчання вони зобов'язувалися відслужити 6 років по призначенню.Однак казеннокоштні складали невелику частину студентства. Лише в Московськомууніверситеті їх навчалося протягом року до 120 чоловік, в інших – не більш 20студентів у кожнім. За статутом студенти не мали права створювати своїоб'єднання і підлягали дисциплінарному судові, що обирається зі складупрофесорів університетською радою. При надходженні в університет студентидавали підписку підкорятися встановленим університетським правилам.
Відповідно до статуту 1863 р., ректор обирався радою на4 роки і затверджувався найвищим указом.
Вищий орган університетського керування – Рада, складався зординарних і екстраординарних професорів під керівництвом ректора. Повноваженняради значно розширені: його остаточному рішенню підлягають справи, щостосуються порядку викладання, твердження в учених ступенях, присудження премійі медалей, видання праць, постанов університетського суду, фінансовоїкошторису.
Справи про обрання і звільнення ректора, деканів, проректора,професорів, про поділ факультетів на відділення і поділі кафедр представляютьсяна затвердження міністра.
Всі органи і посади в університеті є лише органами ради ідіють під його безпосереднім контролем. Факультетські збори були його органамипо навчальних і наукових справах, правління – по справах навчальним.Університетський суд – є привілейованою юрисдикцією, він стосувався тількизлочинів, зроблених усередині університетської корпорації.
Декани обираються з ординарних професорів на 3 роки.Відновлено колишні назви факультетів: історико-філологічний, математичний,юридичний і медичний. Збільшено число кафедр: на історико-філологічному з 8 до11, на фізико-математичному з 8 до 12, на юридичному з 7 до 13, на медичному з10 до 16.[2.9; 160]
Міністр позбавлявся права заміщати вакантні кафедри своїмикандидатами. Уперше професорське жалування доповнюється із сум, що збираютьсяза слухання лекцій. Відновлено колегіальність у середовищі професорів. Створенопрофесорську корпорацію, однак студентам корпоративного пристрою не дано.
Вступні екзамени залишені тільки для осіб з домашньоюосвітою, а для випускників гімназій – скасовані. Однак ідея автономії непоширювалася на студентів. А питання про організації взаємин викладачів істудентства ставав усе більш гострим. Професор і попечитель навчальних округів Н.И. Пироговстояв у джерел вітчизняної теорії вищої освіти. Він бачив у розвитку наукинайважливішу мету університету, при цьому єдиними коштами досягнення цієї метивисувався принцип волі викладання і навчання. Пирогов наполягав наперебалотуванні професорів через 12,5 років (замість 25), що він вважав коштамипроти перетворення кафедр у синекури, а також проти застою в академічномужитті. Гласність і конкуренція – от ті кошти, що дадуть імпульс розвитковіуніверситету. «Автономічний університет немислимий без суспільної думки учнів»[2.9; 161]
В останній чверті XIX ст. університети відігравали значну роль угромадсько-політичному житті Російської імперії. Це пояснювалося не лише їхпередовими традиціями як центрів наукової думки, які об'єднали творчі силипередової інтелігенції, але і зв'язком професури з ліберально-буржуазноюопозицією, розвитком студентського руху. Саме тому перші контрреформи відбулисяу сфері освіти. Був ліквідований найбільш ліберальний в історії царської Росіїуніверситетський Статут 1863 року, що, без сумніву, мало негативні наслідки длявищої школи, оскільки новий Статут 1884 року поклав початок неухильномуруйнуванню автономного устрою університетів.
Статуту 1884 р., в плані загальної ідеологічної реакції,відводилась особливо важлива роль. Як і в інших статутах, університетиіменувались «імператорськими», причому підкреслювалось, що «это не должно бытьпростым титулом, но выражением идеи о государственном значении учреждения и одолге верноподданичества».[2.1; 17] І саме прагненнюзапровадити в університетах дух відданості монархії були підпорядковані всіположення нового статуту.
Новий статут готувався довго, ще з 1870-х років. Спочаткувлада спробувала досягнути своєї мети іншим шляхом. 1879 року були оголошені «Правиладля студентів» та «Тимчасова інструкція для університетів». Це була серйознаспроба перегляду Статуту 1863 р., оскільки професорська колегія фактичноусувалась від студентських справ. Але опір студентства і професури, ситуація вкраїні не дозволили уряду реалізувати у повному обсязі правила 1879 р. Учервні 1880 р. і було визначено порядок подання пропозицій щодо змін ідоповнень Статуту 1863 р. Відставка графа Д. Толстого з посадиміністра народної освіти на деякий час затримала проведення корінної реформиросійських університетів. Але з призначенням міністром І. Д. Делянова вонабула проведена. Незважаючи на те, що більшість депутатів Державної ради проектнового Статуту зустріли прохолодно і висловились проти його запровадження, усерпні 1884 р. новий статут було «высочайше» затверджено.[2.1; 18]
Найбільш характерною особливістю Статуту 1884 р., якапроходить яскравою рисою через всі його статті, є недовіра до університетів збоку уряду та міністерства. У новому статуті більш повно, ніж у всіхпопередніх, була втілена ідея адміністративного контролю над усім внутрішнімжиттям університетів. Згідно з новим статутом не тільки всі відповідальніпосади в університетах повинні були заміщатися за призначенням, але й взагалі вусіх внутрішніх справах університету переважне право надавалося вищій адміністрації.Особлива увага зверталась на те, щоб усунути будь-який ґрунт для виникненнястудентських заворушень та протиправної пропаганди. Чисельні розпорядження таінструкції доповнили підпорядкування університетів уряду.
Статут 1884 р. послідовно проводив реакційні принципи впитаннях управління. Залишки автономії університетів були знищені. Вчені ради іфакультети були настільки безправними щодо питань управління, що навіть немогли своєю владою перенести лекції з одного часу на інший. Взагалі, втілення вжиття принципів статуту відразу зустріло немало труднощів. Довелось навітьзробити деякі поступки із-за реальної необхідності.
Криза освіти на рубежі століть загострилася. Студентськівиступи значно прискорили реформи університетського життя, однак зміни внавчальних закладах багато в чому залежали від кардинальних зрушень у масштабахусього суспільства. Тільки в 1905 р. у вищій школі відтворюєтьсяавтономія.
Відповідно до тимчасових правил, Рада університету обираларектора і його помічника. Факультети вибирали деканів і секретарів факультетів.Усі посадові особи обираються з числа ординарних професорів. Роль ради значнозростає: їй надається право вживати заходів по підтримці правильного ходунавчального процесу. У значній мірі відновлена колегіальність у роботі виборнихорганів університету.
Ректор обирається на 3 роки радою з числа ординарнихпрофесорів і затверджується в посаді найвищим указом.
Студенти одержали право самостійного вибору в навчальнійдіяльності: у 1906/07 навчальному році вища школа Росії почала перебудовуорганізації навчального процесу. Вводилася індивідуальна модель навчання,названа «предметною системою» і орієнтована на потреби особистості студентів.Нова організація навчального процесу надавала право вільного вибору факультету,спеціалізації, а виходить, і професора-лектора; право вільного відвідування,студенти самостійно розробляли персональні навчальні плани, включаючи в нихнайбільш важливі навчальні дисципліни для заглибленого вивчення, а такожсполучені з основної дисципліни по власному виборі. Планувалися термінинавчання і терміни іспитів згідні можливостям студентів і викладачів.
З початком реакції в 1910-і роки автономія вищої школискасована. У період лютневої буржуазно-демократичної революції автономія булавідновлена.
До початку XX століття в російській вищій школі буларозроблена струнка концепція університетської освіти, відповідно до якої, зуніверситету виходять не адвокати, судді, чиновники і вчителі, але люди, щоодержали філологічну, юридичну або медичну освіту. У подальшій професійнійдіяльності випускники повинні були вільно орієнтуватися у своїй області знань івміти користуватися ними для практичних цілей. Таким чином, основні ціліуніверситетської освіти були не стільки просвітительськими, скільки методологічними,спрямованими на розвиток таланта дослідника. Для навчання фахівців існувалиінститути й інші вищі навчальні заклади практичного напрямку. Така концепціяуніверситетської освіти була можлива лише при автономії.[2.9; 162]
Отже, більшість положень статуту були спрямовані надосягнення головної мети: подальше посилення урядового впливу на управлінняуніверситетами, контролю над викладанням у них та наведення порядку ідисципліни серед студентів за допомогою поліцейського режиму. Це завдання відсамого початку здавалось нелегким, в дійсності ж виявилось взагалі неможливимвиконати його навіть частково.
2. Студентство та вищі навчальні заклади Росії кінця ХІХ – початкуХХ ст.
Вища школа Росії періоду імперіалізму мала складну структурув якій постійно мінялися кількісні і якісні показники. Її основу складалидержавні навчальні заклади, система яких остаточно сформувалася в основному докінця XIX ст. – початку XX ст.
Повноцінному функціонуванню системи вітчизняної вищої освітизаважали станові і національні обмеження, дискримінація жінок, охоронніустановки уряду, бюрократизм керування, залишкове фінансування. Відсутністьпланового початку вело до диспропорцій у розвитку мережі університетів і інститутівпри загальній недостачі фахівців усіх, без винятку, профілів.
У значній мірі прорахунки царської адміністрації вакадемічній політиці викликали до життя неурядову, «вільну», вищу школу,створену ініціативою буржуазної інтелігенції і грішми торгівельно-промисловихкіл.
У січні 1917 р. у Росії нараховувалося 124 вищінавчальні заклади (65 урядових і 59 суспільних і приватних): 11 університетів і40 шкіл університетського типу, включаючи юридичні, медичні, історичні, «академічнівідділення» народних університетів; 9 педагогічних інститутів і курсів; 9навчальних закладів музично – театрального й образотворчого мистецтва; 7духовних академій, 19 інженерних, 15 сільсько-господарчих, 6 комерційнихінститутів; 8 військових і військово-морських академій і вищих училищ. У 1913 р.у них працювали близько 4,5 тис. професорів і викладачів; навчалося більш 123тис. студентів; у 1898–1917 р. ними було підготовлено більш 150 тис.фахівців.[2.3; 127]
Територіально вища школа тяжіла до великих адміністративних ікультурних центрів економічних районів з розвитими промисловістю, сільськимгосподарством, торгівлею.
До державних відносилися навчальні заклади, що складалифундамент вітчизняної вищої освіти. По своєму юридичному положенню це булимісцеві підрозділи тих центральних (міністерства і головні керування) і почастивищих (св. Синод, Канцелярія по установах імп. Марії Федорівни) державнихустанов, яким вони були підпорядковані. Вони фінансувалися казначейством. Їхніштатні викладачі, обслуговуючий персонал були чиновниками різних класів.
Студенти цих навчальних закладів підкорялися строгомувідомчому регламентові, були зобов'язані носити форму, могли претендувати настипендію і матеріальну допомогу з казенних фондів, а після завершення навчанняі здачі державних іспитів одержували право на класний чин і місце на державнійслужбі.
Ключові позиції в системі російської вищої школи кінця XIX –поч. XX ст. належали навчальним закладам, що готували кадри обслуговування державногоапарата імперії, а саме університетам, школам університетського типу (юридичні,педагогічні, медичні), військовим і військово-морським, богословським.Соціально вони були зорієнтовані переважно на дворянсько-чиновницькийконтингент учнів, що одержали середню освіту в класичних гімназіях.
У російській системі вищої освіти ведуче місце по науково-педагогічномурівні професорсько-викладацького складу і числу студентів належалоуніверситетам у Варшаві (1869), Казані (1804), Києві (1834), Москві (1755),Одесі (1865), Пермі (1916), Петербурзі (1819), Саратові (1909), Томську (1880),Харкові (1805), Юр'єву (1632; до 1893 р. – Дерпт). Вони готували восновному юристів, учителів середньої школи, лікарів.[2.3; 128]
Наприкінці XIX – початку XX ст. університетська системапереживала глибоку кризу, оскільки, за словами В.И. Вернадського, не могла«пристосовуватися до тих зовнішнім рамкам життя, які зараз панують у країні».Про це говорить загальмованість розвитку мережі університетів – всього 11, зяких тільки два виникли на початку XX ст. – Саратівський і Пермський.Фактично незмінною залишилася їхня організаційна структура. Вона складалася зфізико-математичного (із природним і математичним відділеннями),історико-філологічного (з історичним і словесним відділеннями), юридичного імедичного факультетів. Виключення складали східний факультет у Петербурзькому ібогословський у Юр'євському університетах. Однак і цим складом факультетівволоділи не всі університети. Саратівський діяв у складі одного медичного; уТомськом були відсутні фізико-математичний і історико-філологічний, а вПетербурзькому – медичний. Уряд так і не прийняло мір до їхнього заповнення.Без належної його уваги залишилися пропозиції наукової, торгово-промисловоїгромадськості про включення в структуру університетів факультетівнародногосподарського профілю. Безуспішно професорські колегії клопотали провідкриття нових кафедр, про офіційне розширення навчальних програм.[2.3; 128]
По програмах викладання і внутрішніх розпорядків фактичноодно – факультетним університетом був Демидівський юридичний ліцей у Ярославлі.
Під особливим заступництвом царського прізвища складалисяаристократичні юридичні школи: Олександрівський ліцей (колиш. Царськосільський,1811), училище правознавства (1835), Ліцей в пам'ять цесаревича Миколи(Катковський) (1869). Перші два призначалися тільки для дворянської еліти.Катковський ліцей був усестановим. Навчання в них було надзвичайно дорогим (до800 карбованців у рік). Ліцеї мали однотипну організацію: були закритиминавчальними закладами з гімназичними і трирічними вищими юридичними класами. Зїхніх стін вийшли багато ієрархів царської адміністрації, видатні діячівітчизняної культури.
Фахівців зовнішньополітичних служб у країнах Сходу,чиновників внутрішньої колоніальної адміністрації випускали навчальнівідділення східних мов Міністерства закордонних справ (1828), Лазаревськийінститут східних мов у Москві (1848). У 1899 р. у їхню групу ввійшовСхідний інститут у Владивостоці.[2.3; 128]
Дворічне Навчальне відділення східних мов МЗС готувало «драгоманів»(перекладачів) для російських посольств, місій, консульств у країнах Ближньогоі Середнього Сходу, а також Південно-Східної Європи і Північної Африки, щоінколи знаходилися під Османським пануванням. У студенти відділення приймалися,що закінчили з відзнакою східний факультет Петербурзького університету іспеціальні класи Лазаревського інституту східних мов, православні, росіяни попідданству і походженню. Комплект слухачів не перевищував 10 чоловік.
У 1883–1910 рр. при Навчальному відділенні східних мов діялитрирічні курси східних мов для офіцерів «усіх видів зброї» з подібною програмоюі з комплектом курсантів у 5 чоловік.
Лазаревський інститут східних мов у Москві був центромнавчання вірменів з російських підданих і «закордонних». Приймалися також юнакиінших національностей. Інститут складався з «гімназичних» і трирічних «спеціальних»класів, прирівняних до вищого навчального закладу. Крім закінчивших гімназичневідділення студентами останніх приймалися юнаки «усіх станів, без розходження івіросповідання» з атестатом зрілості або рівнозначним свідченням.
Заняття в інституті здійснювалися на кафедрах вірменської,турецько-татарської, арабської, перської словесності, російської, грузинськоїмов, практики перської, турецької й арабської мов, східної каліграфії.Випускники інституту спрямовувалися на дипломатичну службу в країни Ближнього іСереднього Сходу, поповнювали корпус чиновників кавказької адміністрації,обирали наукове поприще.
Чиновників вищої кваліфікації для адміністративних іторгово-промислових установ Східно-азіатської Росії і суміжних з нею державготував Східний інститут у Владивостоці. Він складався з китайсько-японського,китайсько-корейського, китайсько-монгольського і китайсько-маньчжурськоговідділень. В інституті малося також військове відділення, де навчалися офіцери,включаючи і тих, які закінчили військові академії. Вони поповнювалирозвідувальні служби в армії, виконували військово-дипломатичні функції.
У 1897 р. у Петербурзі відкрився Жіночий медичнийінститут. Спочатку його задача була в тім, щоб «доставляти особам жіночій статімедичну освіту, переважно пристосоване до лікування жіночих і дитячих хвороб ідо акушерської діяльності». Курс навчання був розрахований на 5 років.Випускниці інституту одержували професійне звання «жінка-лікар» із правомлікарської практики і заняття різних лікарських посад, але без прав державноїслужби. У 1904 р. було затверджено нове положення про Жіночий медичнийінститут. По програмах викладання він прирівнювався до медичних факультетівуніверситетів, оскільки став не тільки готувати фахівців з жіночих і дитячиххвороб, але і випускати лікарів широкого профілю. Слухачки одержували, як івипускники університетів, звання лікаря, «зі всіма наданими цим званням правамина медичну діяльність і службу, крім прав по чиновиробництву».[2.3; 129]
Мало відрізнялася від університетської програма викладання уВійськово-медичній академії (1798). До 1912 р. це був напіввійськовийнавчальний заклад, що готував лікарів «переважно для військового і морськоговідомств». Частина її випускників, однак, йшла на цивільну службу. У студентиакадемії приймалися тільки власники атестатів зрілості, а також випускникифізико-математичного і студенти медичних факультетів університетів. З 1905 р.почався також прийом тих, які закінчили загальні класи Пажеського і кадетськихкорпусів. У 1912–1913 р. академія була перетворена в повноправнийвійськово-навчальний заклад для підготовки лікарів тільки для збройних сил.
Поповненням викладацького корпуса середніх навчальнихзакладів, чинів навчальної адміністрації поряд з університетами займалисяспеціальні педагогічні вищі навчальні заклади – Петербурзькі і Ніжинськийісторико-філологічні інститути, Педагогічний інститут ім. П.Г. Шелапутіна,Жіночий педагогічний інститут.
У цілому в 1913/14 навчальному році в університетах і школахуніверситетського класу навчалося більш 41 тис. студентів.
«Закриті церковні училища» – київська (1701), Московська(1775), Казанська (1797), Петербурзька (1797) православні духовні академії даваливищу богословську освіту переважно юнакам, з відзнакою закінчившим духовнісемінарії, і в набагато меншому числі – випускникам світської середньої школи,також з вищими балами в атестатах. Курс навчання був чотирирічним. У 1913/14навчальному році в академіях навчалося 964 студента.[2.3; 130]
Особняком від православних духовних академій стояв Жіночийбогословсько-педагогічний інститут у Московському Скорбящінському монастирі,відкритий у 1914 р. за рішенням св. Синоду. Він мав на меті «доставлятивищу богословсько-педагогічну освіту жінкам і підготовляти начальниць,виховательок і вчительок для середніх жіночих духовно-навчальних закладів».Випускниці інституту повинні були підняти «недостатній» освітній рівеньпедагогічного персоналу єпархіальних училищ, а також сприяти «задоволеннюпотреб православної церкви, переважно місіонерського характеру». Діяли вРосійській імперії також Римсько-католицька (1872), Армяно – григоріанськаакадемії. Пасторів євангелічної церкви готував богословський факультетЮр'євського університету.
Наприкінці XIX – початку XX ст. у державній системі вищоїосвіти як і раніше діяв єдиний навчальний заклад, що служив кстетичним потребамсуспільства, – Вище художнє училище живопису, скульптури й архітектуриАкадемії мистецтв (1764). Воно складалося з мальовничо-скульптурного йархітектурного відділень. В училище приймалися «без розходження станів» випускникималювальних шкіл і училищ по конкурсі атестатів. Ті, хто не художньої освітипри вступі проходили через конкурс по малюванню. У 1914 р. в училище було260 студентів, у тому числі 19 жінок.
Не відбулося істотних змін і в складі вищих військовихнавчальних закладів. До найстарших академій Генерального штабу (1832),Артилерійської (1820), Інженерної (1819), Військово-юридичної (1867), щоготовили штаб-офіцерів (починаючи з майора) сухопутних збройних сил, у 1900 р.додалася Інтендантська (до 1911 р. – інтендантський курс).
Вищий ешелон корпуса офіцерів військово-морського флоту поповнювавсявипускниками Морської академії (1877); Морського інженерного училища (1894; до1896 р. – Технічне училище Морського відомства); у трирічних «спеціальнихкласах» Морського кадетського корпуса (1701; з 1916 – Морське училище) – закритогопривілейованого, навчального закладу для дітей морських офіцерів, потомственихдворян, майбутніх гардемаринів і мічманів корабельної стройової служби.
До 1914 р. у військово-сухопутному і військово-морськомувищому навчальному закладах числилося 1300 слухачів.
Периферійне місце в системі російської вищої школи займалинародногосподарські навчальні заклади, що готували фахівців для промисловості ісільського господарства. Соціально вони були зорієнтовані в першу чергу нарізночинно-буржуазний контингент студентів, що одержували середню освіту вреальних, технічних, гірських, сільськогосподарських, комерційних училищах. 15інститутів готували інженерів для фабрично-заводської і гірської промисловості,шляхів сполучення, будівництва, телефонно-телеграфного зв'язку, електроенергетики.
До кінця XIX ст. ведуча позиція в інженерній освіті належалаПетербурзькому (1828), Харківському (1885) технологічним інститутам іМосковському технічному училищу (1830). Маючи по два відділення (механічне іхімічне), вони були пристосованідо вимог промисловості 70–80-гг. XIX ст. іздрібною і середньою фабриками, що панували в ній, яким був потрібнийінженер-універсал.[2.3; 131]
Бурхливий ріст російської промисловості наприкінці XIX ст.зажадав не універсальної, а профільної підготовки інженерів по цілому рядіавтономних спеціалізацій. 31 січня 1898 р. Комісія з технічної освітиРосійського технічного суспільства ухвалила:»… найбільш доцільним типом вищихтехнічних навчальних закладів є політехнікуми, в яких молоді люди готуються дорізних спеціальностей. З'єднання різних спеціальностей в одному навчальномузакладі доставляє можливість спілкування між викладачами, це повинно плідновпливати на самий дух викладання, даючи йому велику і ширину, і глибину». У цейчас у Російській імперії діяв тільки один «технічний університет» – Ризькийполітехнічний інститут (1862).
Ідея політехнізації інженерно-заводської освіти знайшлапопулярність у ділових колах. В офіційні інстанції спрямовуються клопотанняторгово-промислової громадськості про відкриття політехнікумів у Варшаві,Владивостоці, Казані, Києві, Нижньому Новгороді, Одесі, Пермі, Петербурзі,Самарі, Тифлісі. Знайшла ця ідея прихильників і в урядових колах. У 1898 р.міністр фінансів С.Ю. Вітте провів через Державну раду закон про заснуванняполітехнічних інститутів у Варшаві і Києві, а в 1902 г. в Петербурзі. У1900 р. відкрився Томський технологічний інститут з політехнічноюструктурою. У 1907 р. заснований Донськой політехнікум у Новочеркаську. У1914 р. приймається закон про Самарський політехнікум. Його відкриттюперешкодила війна.
Політехнічні інститути являли собою рухливу багатопрофільнуструктуру (4–6 відділень). Крім традиційних хімічного і механічного відділеньвони мали і такі: металургійне, гірське електротехнічне, інженерно-будівельне,архітектурне, кораблебудівне, сільськогосподарське, інженерно-меліоративне,економічне (комерційне). Така гнучка організаційна структура порівняно легкокоректувалася, доповнюючи новими відділеннями, підвідділами, спеціальнимикурсами.
Наприкінці XIX – початку XX ст. організаційні новаціїторкнулися і монопрофесійних інженерних шкіл, що готували кадри вищоїкваліфікації для конкретних галузей промисловості – гірської, шляхівсполучення, будівельної, електротехнічної. Найстарші з них одержали новістатути, які більш відповідали вимогам сучасної виробничої діяльності. У 1904 р.у структуру Петербурзького гірського інституту (1773) були введені гірський(готував фахівців з геології, гірськодобуванні, рудничній справі), і заводський(готував металургів) «розряди». У Петербурзькому електротехнічному інституті(1886) уводяться відділення: електротехнічних, електромеханічне, телеграфів ітелефонів, а в Інституті цивільних інженерів (1812) – і архітектурно-будівельне,інженерно-будівельне, інженерно-дорожнє. Істотну модернізацію перетерпіланавчальна програма Петербурзького інституту шляхів сполучення (1809), щоготувало інженерів по будівництву й експлуатації залізниць, інших сухопутних, атакож водних комунікацій, портових споруджень.
Більш «молоді» вищі технічні навчальні заклади пройшли черезпошук нових форм їхньої організації, менш обтяжних, чим діючі, для скарбниці йприскорюючих процес інженерної підготовки. Мабуть, найбільш новаторським бувпроект відкритого в 1896 р. Московського інженерного училища відомствашляхів сполучення. До 1913 р. воно готувало студентів по укороченоїтрирічній (замість п'ятирічної) програмі й у кінцевому рахунку давало звання «практикантучилища» і право обійняти посаду техніка на залізниці для проходженняобов'язкової дворічної будівельної й інженерної практики (ст. 4). Післясхвалення радою училища звіту про неї технік отримував звання «інженер-будівельник»(ст. 21) і право на здачу спеціального іспиту в Петербурзькому інститутішляхів сполучення для одержання звання «інженер шляхів сполучення» (ст. 17).[2.3; 132]
Експеримент, однак, не вдався. Залізниці неохоче прибігали допослуг «скоростиглих» техніків, віддаючи перевагу випускникам Інституту шляхівсполучення і політехнікумів. Втрачене популярність у молоді Інженерне училище в1913 р. було реформовано в Московський інститут шляхів сполучення,ідентичний діючому в Петербурзі.
Аналогічний викладеному вище і настільки ж невдалий укінцевому рахунку досвід був відтворений засновниками Гірського училища,відкритого в 1899 р. у Катеринославі. У 1912 р. це «напіввищий» навчальнийзаклад був ідентифікований організаційно, по програмах викладання, юридичномустатусові, назві Гірському інститутові в Петербурзі. У 1913/14 навчальному роців інженерно-промислових інститутах навчалося більш 23 тис. чоловік.
Аграрний сектор російської економіки обслуговували 10державних вищих навчальних закладів: 5 землеробських, 1 межовий, 4 ветеринарнихінститути. Фахівців із сільського господарства готували також спеціальніфакультети Донського і Ризького політехнікумів. Їхня діяльність протікала натлі широкої дискусії про нові організаційні форми вищої землеробські освіти зметою орієнтації її на агрокультурне обслуговування не тільки поміщицького, алеі масового селянського господарства. Перше слово в ній належало професорам івикладачам вищої школи. Дебатувалися переважно два проекти – організаціїагрономічних відділень в університетах і багато факультетної, політехнічної,конструкції спеціального сільськогосподарського інституту.
Фахівці віддали перевагу другому проектові. Об'єктом йогореалізації став Московський сільськогосподарський інститут, створений у 1894 р.на базі Петровської сільськогосподарської академії (1865), спочатку як «закрита»школа з високою платою за навчання (400 карбованців), призначена переважно длядітей поміщиків.
На початку XX ст. інститут став «відкритим» навчальнимзакладом із сільськогосподарським, інженерним (готував меліораторів),рибоводним відділеннями. Його навчальні програми і методика викладання придбаливелику практичну спрямованість. За рахунок вихідців із селян-хліборобів,випускників духовних семінарій демократизувався і зріс склад його студентів.
По типології науково-педагогічної організаціїсільськогосподарського відділення інституту в Москві в 1914 р. булоперетворено агрономічне відділення Інституту сільського господарства ілісівництва в Новій Олександрії (1962) і організований Воронезький сільськогосподарськийінститут, відкритий у 1912 р. У 1902 р. уведене нове положення проПетербурзький лісовий інститут (1803). Істотно було розширене викладанняприродничонаукових і прикладних сільськогосподарських дисциплін. До класуаграрних вищих навчальних закладів відносилися Вищі курси при Никитськомуучилищі садівництва і виноробства (1888). Важливе значення дляаграрно-індустріальної Росії з мінливими поземельними відносинами мала межоваслужба. «Митецьких землемірів» готував Московський межовий інститут (1779) зчотирирічним курсом наук. Медичне обслуговування сільськогосподарськоготваринництва здійснювали випускники Варшавського (1840), Казанського (1874),Харківського (1850), Юр'євського (1848) ветеринарних інститутів. У 1913/14навчальному році в російських сільськогосподарських вищих навчальних закладахчислилося близько 5 тис. студентів.
Державна вища школа Росії в основному формувалася в XIX ст. У1892 р. в країні діяло 48 вищих навчальних закладів, у 1899 р. –56, у 1917 р. – 65. Таким чином, 86% їх виникло в минулому сторіччі ітільки 14% – на початку XX ст. Ці дані свідчать про крайню сповільненістьтемпів розвитку вітчизняної вищої освіти.[2.3; 132]
Найбільш істотні зрушення в професійній структурі вищої школивідбулися в період промислового підйому 1892–1902 рр. Однак тенденція допереважного розвитку інженерної освіти був перерваний промисловою депресією, щонаступила, 1903–1910 рр. Історично сформована в державній вищій школідиспропорція між народногосподарськими (26–40%) і гуманітарними (39–60%)навчальними закладами збільшувалася. Це, однак, не означало, що потреби країнив педагогах, лікарях, юристах, офіцерах з вищою освітою задовольнялися повноюмірою. Вони були не менш гострі, ніж потреби в інженерах і агрономах. Державнаскарбниця відпускала занадто мало кошт на нестатки вищої школи. От чомузалишилися на папері розроблені в 1910–1916 р.р. відомчі програмивідкриття нових університетів, технічних і сільськогосподарських інститутів.Усе це привело до створення неурядової вищої школи.
Ще напередодні селянської реформи 60-х рр.царський уряд змушений було частково піти назустріч наполегливим вимогамгромадськості в області готування вчительських кадрів. У листопаду 1858 р.міністерством народної освіти були схвалені наступні три пропозиції: заснуватипри всіх університетах дворічні педагогічні курси для осіб, що мають вищуосвіту і бажають присвятити себе педагогічної діяльності; створити припедагогічних курсах чотирьох – і п'ятикласні гімназії з пансіонами для учнів;відкрити в кожнім окрузі вчительські семінарії для готування вчителів повітовихі сільських училищ.
У березні 1860 р. було видано «Положення проокружні педагогічні курси», добір на які проводили піклувальні ради навчальнихокругів. Незалежно від умов прийому, усі ті, хто вступив на ці курси повиннібули мати «бездоганну моральність і схвальний спосіб життя». Більш того,кожному кандидатові пропонувалося представити «свідчення про благонадійність» іморальної стійкості. [2.10; 74]
Педагогічні курси в навчальних округах малидворічний термін навчання і п'ять профілів підготовки в залежності відспеціальності вчителів, при цьому для всіх однаково обов'язковим було вивченняневеликих курсів педагогіки з дидактикою. Заняття на курсах носили теоретичнийі практичний характер. Кожен, хто закінчив курси зобов'язаний був написати ізахистити «дисертацію» на задану тему і прочитати одну спробну лекцію. Крімтого, у процесі навчання кожен слухач (він називався кандидатом) повинний бувпредставити в піклувальну раду два твори – наукового і педагогічного змісту.Кандидати, що виявили особливі успіхи, одержували можливість на заміщення посадбакалаврів і доцентів в університеті; кандидати, що мали середні успіхи,спрямовувалися в середні навчальні заклади, а результати, що показали не цілкомзадовільні, визначалися на місця вчителів повітових училищ із правом наступногоперекладу на роботу в гімназії на основі додаткового конкурсу.
Сам факт створення педагогічних курсів дляпідготовки вчителів середніх шкіл представляє позитивне явище, хоча кількістьслухачів цих курсів було вкрай незначним. На вищі педагогічні курси в 1860 р.було виділено усього лише 67 місць зі стипендіями в 300–500 руб. у рік. Внаступні роки кількість стипендіатів на курсах трохи збільшилося, але воно як іраніше було невелике. Так, у 1864 р. було засновано 259 стипендій на всю країну,з них для західних губерній –106, для інших –153 стипендії. Одночасно відбулосяі зниження розміру багатьох стипендій до 142 руб. 80 коп. у рік.
Робота вищих педагогічних курсів із самогопочатку їхнього створення була організована незадовільно. Це викликало черговудискусію про організації підготовки вчителів середніх шкіл і розробку новихпроектів як у міністерстві народної освіти і його Ученому комітеті, так і внавчальних округах, університетах і в інших установах. Одні пропонували ввестиособливі семінарські курси при деяких кафедрах університетів, інші вимагаливідновлення Головного педагогічного інституту, треті рекомендували збільшититермін навчання на один рік для тих студентів, що готуються стати вчителями,четверті радили випускників університетів – кандидатів на педагогічні посадиприкріплювати на річне стажування до гімназій, п'яті вважали за доцільнепідготовку вчителів цілком і цілком покласти на університети без продовженнятерміну навчання і без додаткової роботи у гімназії і т.д.
Підвівши підсумки дискусії, Учений комітетміністерства народної освіти прийняв наступні рекомендації: готування довчительського звання покласти на університети, у навчальних планах яких,починаючи з другого курсу, передбачити спеціальні заняття з кандидатами впедагоги; по закінченні університетського курсу «учительські кандидати» зараховуютьсяна один рік до гімназії для практичних занять, після чого вони визначаються напосаді педагогів гімназій і прогімназій; контроль за практичною роботою цихкандидатів покласти на директорів і педагогічні ради гімназій; час занятьзараховувати в загальну службу вчителя; загальне число стипендіатів длявчителів-кандидатів повинне бути не менш 300 при розмірі стипендії в 300–360руб.; крім штатних стипендіатів у числі тих, хто готувався до вчительськогозвання можуть бути стипендіати інших відомств і особи, що складаються навласному утриманні.
У 1865 р. Учений комітет опублікував проект «Положенняпро готування вчителів гімназій і прогімназій». Але, що прийшов до керівництваміністерством народної освіти граф Д.А. Толстой домігся його скасування.
В наступні роки діячі народної освітинеодноразово поверталися до розгляду питань про статут, набір і контингентиучнів, організації навчальної діяльності педагогічних курсів. Однак 27 червня1867 р. по представленню Д.А. Толстого було «высочайше повелено» їхзовсім закрити. Почалися пошуки «нових, більш зручних» форм підготовки вчителівдля середніх шкіл, що продовжувалися багато років і безуспішно. [2.10; 75]
Готування вчителів середніх шкіл з мізерною педагогічноюі методичною підготовкою стали проводити історико-філологічні іфізико-математичні факультети університетів. Університети давали студентампедагогічні знання, як правило, тільки, на факультативних педагогічних курсах іпо урізаних програмах.
В другій половині XIX в. учителів гімназій,реальних училищ і інших середніх навчальних закладів, крім університетів,готували також інші вищі навчальні заклади, зокрема два історико-філологічнихінститути – у Петербурзі і Ніжині.
У Петербурзі історико-філологічний інститут бувстворений у 1867 р. Це був закритий навчальний заклад, що готував длягімназій вчителів історії (з географією), російської мови і словесності,древніх мов. Термін навчання в ньому був чотири роки: два роки «теоретичних» ідва роки «спеціального і практичного навчання». На чолі інституту знаходивсядиректор, що був безпосередньо підлеглий міністрові народної освіти. Йогозаступником був інспектор із трьома помічниками – наставниками студентів.Інститут мав ученого секретаря, секретаря правління, екзекутора (він жееконом), бухгалтера й інших працівників. У штат інституту входили 5 ординарнихі 5 екстраординарних професорів, 5 викладачів і законовчитель. Навчальноючастиною формально керувала професорська конференція, а господарської – правління.Річний бюджет інституту на початку його діяльності складав близько 90 тис.карбованців, з яких на зміст студентів відпускалося 25 тис. руб. При інститутів 1870 р. була відкрита гімназія.
В інститут приймалися особи, що досягли 17-літньоговіку, що закінчили гімназії і духовні семінарії, що пройшли вступні екзамени поросійській і древній мовам і не мають «моральних і тілесних недоліків». З 1877 р.абітурієнти, що мають в атестатах оцінку «4» по мовах, від вступних екзаменівзвільнялися. Штатне число студентів складало 100 чоловік, однак крім штатнихвакансій інститут мав 2–3 десятки стипендіатів від синоду, Кавказького,Віленського і Дерптського навчальних округів, Західного і Східного Сибіру.[2.10; 77]
Навчальний план інституту відображав офіційнутенденцію до класицизму в освіті. Він містив у собі закон божий, філософію (ізпсихологією, логікою й історії-філософії), педагогіку і дидактику, грецьку мовуі грецьку словесність, латинську мову і римську словесність, росіянкусловесність з історією церковнослов'янської і російської мов, загальну історію,німецька і французька мови.
Студенти інституту піддавалися посиленійідеологічній обробці в дусі вірності цареві і самодержавно-становому ладові. Дляперевірки знань призначалися так називані репетиції, іспити (по всіх предметахза навчальний рік), домашні читання і курсові твори. На третьому і четвертомукурсах навчання студенти інституту розділялися на наступні «розряди» (відділення):древніх мов, російської словесності (з 1864 по 1884 р.), історії (з 1869по 1875 р.), історії і географії (з 1875 р.).
Невстигаючі студенти або залишалися на другийрік, або відчислялися з правом підготовки до іспиту на звання вчителяповітового училища. Студенти, що зі своєї ініціативи залишали інститут дозакінчення повного курсу, повинні були сплатити за весь період навчання до 400руб. за рік. Випускники інституту, відзначені звання вчителя гімназії, післярічної роботи мали право здавати іспиту на магістерську ступінь. Термінобов'язкової служби складав 6 років.
За 1867–1900 р. Петербурзькийісторико-філологічний інститут випустив 562 педагога, з них абсолютна більшістьпрацювали викладачами древніх мов.
Учителів гімназій готував також Ніжинськийісторико-філологічний інститут князя Безбородько, що виник у 1875 р. набазі юридичного ліцею. Він користувався такими ж правами, як і Петербурзькийінститут, але підкорявся попечителеві Київського навчального округу. Контингентстудентів і в цьому інституті був невеликим: спочатку 100, а в наступні роки 40–42чоловік. За 1875–1900 р. інститут випустив 321 учителя. Інститутутримувався на кошти державного казначейства (70–75 тис. руб. у рік) іасигнування засновників ліцею (14,2 тис. руб. у рік). При інституті працювалагімназія з пансіоном. У її чотирьох «вищих класах» училося і виховувалося 120стипендіатів – і майбутніх студентів інституту.
Організація навчального процесу в інституті князяБезбородько була приблизно такий же, як у Петербурзькому історико-філологічномуінституті. Педагогічні науки в інституті недооцінювалися. Директор інституту Н.Е.Шпаків вважав, що в роботі вчителя педагогічна теорія не має значення. Незначнучастину вчителів древніх мов у цей час випускали також вчительський інститутслов'янських стипендіатів (для слов'ян-іноземців, що закінчили закордонніуніверситети) і Лейпцігська філологічна семінарія, створена в 1873 р. приЦіль інституту складалася в готуванні «знаючих викладачів» стародавніх мов длясередніх і вищих навчальних закладів Росії. Лейпцігському університеті і приЦіль інституту складалася в готуванні «знаючих викладачів» стародавніх мов длясередніх і вищих навчальних закладів Росії. перетворена пізніше в Російськийфілологічний інститут. У 1884 р. було затверджене Положення про цей інститут.Ціль інституту складалася в готуванні «знаючих викладачів» стародавніх мов длясередніх і вищих навчальних закладів Росії. Термін навчання був 3 роки, длявипускників, що мають відмінні оцінки і бажають одержати магістерський ступінь,– 4 роки. В інституті могло навчатися 15 стипендіатів міністерства народноїосвіти Росії і 15 вільних студентів. В інститут приймалися росіяни піддані;гімназії, що закінчили, інститути і ліцеї. Інститутом керували директор і двайого помічники (ад'юнкта). У ньому вивчалися, крім стародавніх мов, греко-римськалітература, історія древньої філософії, римська і грецька історія,стародавності і міфологія, деякі спецкурси. Інститут утримувався на рахуноккошт міністерства народної освіти Росії. Цей «мертвонароджений інститут», якйого називала передова російська педагогічна громадськість, був закритий у 1890 р.
Невелика кількість викладачів реальних училищ поспеціальних предметах готували російські і закордонні вищі технічні навчальнізаклади. У 1873 р. 16 випускників університетів були визначені якстипендіатів на дворічне навчання в Московське, Аахське і Лютихське вищітехнічні училища. Подібні міри приймалися і в наступні роки, при цьому мінялисятільки профілі навчання у вищих навчальних закладах.[2.10; 79]
Характерними рисами навчального процесу всіхнавчальних закладів, що готували викладацький склад для середніх шкіл, у тіроки були: яскраво виражена самодержавно-поміщицька спрямованість змістувикладання, а також догматизм, рутина, зневага вимогами педагогічної науки.Студенти й учні курсів знайомилися з дидактикою і методикою поверхово, позаконкретним зв'язком з життям, із практикою. У навчальних закладах панувалисловесні, схоластичні, пасивні методи навчання. Що стосується підготовкимайбутніх учителів до виховної діяльності, те багато професорів і викладачізатверджували, що суть питання полягає в тому, щоб жадати від студентів лишенеухильного дотримання правил зовнішньої пристойності.
Серйозними недоліками цих закладів булибагатопредметність у навчанні (студенти вивчали до 20 навчальних дисциплін) інедооцінка значення психолого-педагогічної підготовки учнів. Украй малоприділялося навчального часу для педагогічної практики. Навчальні заклади, якправило, незадовільно оснащувалися навчальною літературою й устаткуванням.
Відсутність необхідної психолого-педагогічноїпідготовки випускників університетів, призначуваних на педагогічну роботу, їхдидактична і методична безпорадність нерідко викликали в молодих вчителів уперші ж дні роботи відраза до педагогічної праці і прагнення будь-що-будь «позбутися»нього і перейти до іншого роду заняттям.
У 1898 р. міністерство народної освіти зновузвернуло увагу на підготовку викладачів середніх шкіл і запропонувало попечителямнавчальних округів обговорити це питання в піклувальних радах. У тому ж роцідля розробки пропозицій по підготовці викладачів середніх навчальних закладівбула створена комісія під головуванням помічника попечителя Московськогонавчального округу В.Д. Ісаєнкого. Комісія прийшла до висновку, що дляпідготовки вчителів в університетах, де малися історико-філологічний іфізико-математичний факультети, повинні бути введені спеціальні педагогічнікурси. Завідування педагогічними курсами рекомендувалося доручити колегіальномуорганові, що повинний був установлювати, поєднувати і контролювати всі заняттякандидатів, а також обирати осіб для ведення як теоретичних, так і практичнихзанять з кандидатами. Пропозиції комісії не були, однак, реалізовані.
Наприкінці 90-х рр. була створена ще одна «особлива»комісія із середньої освіти, що очолив міністр народної освіти Н.П. Боголепов.Але і ця комісія не розв'язала проблеми вчительських кадрів. [2.10; 80]
На початку XX в. підготовка учителів вищоїкваліфікації була організована в деяких навчальних закладах, що носилиприватний і на пів суспільний характер. Таким навчальним закладом бувпедагогічний інститут ім. П.Г. Шелапутіна, що виник у Москві по приватній ініціативіі тільки пізніше став державним навчальним закладом.
Задачі, функції, структура, організаціянавчального процесу інституту були закріплені спеціальним Положенням від 3червня 1911 р. Заняття в інституті почалися 24 жовтня 1911 р. Терміннавчання в ньому був два роки. Інститут мав відділення російської мови ісловесності; російської і загальної історії; математики, фізики і космографії;природознавства, хімії і географії; стародавніх мов. На всіх п'ятьохвідділеннях, крім спеціальних предметів, вивчалася логіка, загальна іпедагогічна психологія, загальна педагогіка, історія педагогічних навчань,шкільна гігієна, фізична культура, факультативно – музика і спів. Читалисякурси методик і наукові основи шкільних предметів. Кількість студентів вінституті було невелике, у 1913 р. у ньому училося усього лише 65 чоловік.При інституті малися гімназія і реальне училище ім. П. і А. Шелапутіних. Першийвипуск інституту відбувся в 1913 р.[2.10; 80]
У порівнянні з урядовими педагогічниминавчальними закладами педагогічний інститут ім. П.Г. Шелапутіна був більшзробленим типом педагогічної школи. Педагогічну підготовку тут одержувалиособи, що мають університетську освіту.
На початку XX в. виникла Петербурзькапедагогічна академія так називаної Ліги освіти. Статут Академії бувзатверджений 18 серпня 1907 р., її офіційне відкриття відбулося 1 жовтня1908 р. Це був невеликий навчальний заклад, бюджет якого в 1910/11навчальному році складав усього лише 17 тис. карбованців (7 тис. руб. складалаплата за навчання і 10 тис. руб. – приватні пожертвування). Більшістьвикладачів Академії працювали або безкоштовно, або за незначну винагороду.
Курс навчання в Педагогічній академіїпродовжувався два роки. Її задача полягала в тому, щоб давати досвідченимучителям вищу педагогічну освіту і вести розробку окремих педагогічних питань.Для всіх слухачів, як з гуманітарною, так і з природно-математичною освітою,викладалися вступ в педагогіку, історія педагогіки, педагогічна психологія,шкільна гігієна, патологічна педагогіка, школознавство. Крім того, вивчалисяспеціальні і так називані додаткові предмети. Педагогічна академія припинилаіснування в 1915 р.
З числа інших навчальних закладів, що готуваливчителів, слід зазначити Лазарєвський інститут, східних мов, створений у Москвібагатою вірменською родиною Лазарєвих (Лазарян) для підготовки чиновників іперекладачів на базі вірменського Лазарєвського училища, що виникло ще в 1815 р.Це був вищий загальноосвітній навчальний заклад, що одержав у 1837 р.права державних навчальних закладів другого розряду. До середини XIX в. уЛазарєвському інституті готувалися в основному учителя вірменських шкіл. Застатутом 1848 р., п'ятикласний курс навчання був замінений восьмикласним,з яких два останніх класи були вищими або спеціальними.
Помітний внесок у розвиток педагогічної освітивнесли Петербурзький психоневрологічний інститут, заснований у 1907 р. зініціативи видного російського психіатра, невропатолога і психолога В.М.Бєхтєрєва, Петербурзька вільна вища школа П.Ф. Лесгафта, Владивостокськийінститут східних мов, Московський чотирирічний інститут слова, ряд вищихвіденських навчальних закладів, а також Московський народний університет ім. А.Л. Шанявського.
Свою діяльність університет ім. А.Л. Шанявськогопочав 1 жовтня 1906 р. Основна мета його полягала в тому, щоб служитирозвиткові вищої освіти, поширенню наукових знань, підготовці до різних сферпрактичної діяльності. Він мав два відділення – науково-популярне й академічне.Термін навчання в університеті складав 4 роки. Система викладання – предметна іна вибір самих учнів.
В університет приймалися особи обох статей,незалежно від національності і віросповідання. Вступних екзаменів не було.Посвідчень про освіту з учнів не вимагали, але на академічному відділенні моглиучитися тільки особи із середньою освітою, тому що навчальні плани були подібніз планами університетів. Слухачі університету не користувалися ніякими правамиі перевагами державної служби. Плата за навчання складала 20–30% бюджетууніверситету (за цикл навчання вносився внесок у 40 руб.), однак частинаслухачів була звільнена від плати за навчання.
У 1911 р. університет одержав спеціальнепожертвування в розмірі 100 тис. карбованців на установу педагогічних курсів ім.М.Л. і Т.А. Корольових, що готували вчителів для міських шкіл Москви. У1912 р. в університеті ім. А.Л. Шанявського навчалося 2433 слухача, зних на повних циклах – 625, по окремих предметах-1091, інші – на різних курсах.Вчителі і вчительки серед слухачів складали 20–25%. При університетіфункціонували різні курси по підготовці вчителів і виховательок. В університетіпрацювало понад сто професорів і викладачів. [2.10; 82]
Частина вчителів гімназій, реальних училищ іінших середніх і неповних середніх навчальних закладів одержувала підготовку вліцеях – привілейованих станово-дворянських навчальних закладах, що давалидосить широку освіту: Царськосільському (відкрите в 1811 р., у 1844 р.переведений у Петербург із перейменуванням в Олександрівський), Ришельєвськомув Одесі (відкритий в. 1818 р.), при якому якийсь час функціонувавпедагогічний інститут, Волинському в м. Кременець – Волинськім (функціонував з1819 по 1831 р.), Ніжинському (створений у 1832 р.), Демидівському вЯрославлі (відкритий у 1833 р. на базі гімназії), Московському ліцеїпам'яті цесаревича Миколи, відкритому в 1868 р. і що готував викладачівдля класичних гімназій (у цьому ліцеї якийсь час працювала так званаЛомоносівська вчительська семінарія).
Свої вищі і середні педагогічні навчальні закладимало також військове відомство. Зокрема, у період військово-навчальної реформи60–70-х рр. при 2-й військової гімназії в Петербурзі були відкриті дворічніпедагогічні курси (1865), на яких навчалися особи, що мають вищу освіту. Ці йінші курси забезпечували військові гімназії кваліфікованими кадрами позагальноосвітніх предметах. У 1865–1882 р. Петербурзька військова гімназіявипустила 100 педагогів з вищою освітою і 273 педагога, що здали іспиту векзаменаційній комісії. Педагогічні курси гімназії закрилися в 1883 р. узв'язку зі зміною керівництва у військовому відомстві і «контрреформою» військовоїшколи.
Успіх цих вищих педагогічних курсів у значніймірі був забезпечений гарним складом лекторів. Керівником курсів бувпослідовник К.Д. Ушинського директор 2-й військової гімназії Г.Г. Данилович.На курсах велика увага приділялася російській мові, педагогічним наукам,практичним заняттям і самостійній роботі кандидатів (слухачів). Учбово-методичноюбазою курсів був Педагогічний музей військово-навчальних закладів.
Недержавні («вільні») вищі навчальні заклади по своємустатусі були суспільними і приватними установами (курси, інститути,університети). Вони не субсидіювалися державою. Лише в рідких випадкахскарбниця виділяла незначні суми окремим з них. У 1900–1917 р. у Росіїнараховувалося більш 80 суспільних і приватних вищих навчальних закладів, складяких постійно мінявся, до лютого 1917 р. скоротивши до 59. Основний їхніймасив складали 29 навчальних закладів університетського типу. За малимвиключенням вони мали ту ж, що і державні університети, професійну структуру ідіяли переважно в містах зі сформованими науковими силами, дослідницькою базою,академічними традиціями.[2.3; 133]
Абсолютно переважали в цій групі жіночі навчальні заклади: 24проти 5, призначених для навчання жінок і чоловіків.
У XVIII – першій половині XIX ст. діяльність жінок напедагогічному поприщі обмежувалася лише службою як домашніх вчительок івиховательок. Тільки в 60-і рр. XIX ст. порівняно широке поширення одержалапередова ідея про залучення жінок до педагогічної праці в народних школах. УПетербурзі і Москві виникли суспільства виховательок і вчительок, однієї ззадач яких було шукання жінкам учительської роботи й організація їхньогопедагогічної освіти.
З другої половини минулого століття в Росії, як указувалосявище одержало деякий розвиток жіноча освіта. Ще в 1858 р. було відкритокілька загальнодоступних жіночих шкіл – гімназій. По «Положенню про жіночіучилища відомства Міністерства народної освіти» від 10 травня 1860 р.виникають жіночі училища двох розрядів: із шестирічним терміном навчання – першогорозряду і з трирічним терміном навчання – другого розряду. До 1870 р. булостворено 37 училищ першого розряду і 94 училища другого розряду.
З 1862 р. з ініціативи видного педагога Н.А. Вишнеградськогов Росії організуються жіночі семикласні мариїнські гімназії, а потім гімназіїсистеми міністерства народної освіти із сім-восьмирічним терміном навчання. У1870 р. прийняте «Положення про жіночі гімназії». З часів XVIII ст.збереглися також дворянські інститути шляхетних дівчат. На основі «Положенняпро початкові народні училища» (1864) дівчата одержали право навчатися разом ізхлопчиками. Поступово відкриваються недільні жіночі школи. [2.10; 97]
Однак розвиток жіночої освіти йшов повільно. У 1877 р. уРосії було 148 жіночих навчальних закладів, у яких навчалося кілька тисячучнів. У 1880 р. у всіх сільських народних училищах навчалося всього 236тис. дівчинок. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції в багатьохадміністративних районах Росії спостерігалася суцільна безграмотність жінок.
Дозвіл учитися дівчатам привело до створення невеликої мережіжіночих навчальних закладів по підготовці вчительок. Їх стали готувати жіночіпедагогічні інститути, жіночі гімназії і семінарії, жіночі курси і педагогічнікласи, жіночі училища і школи, інститути шляхетних дівчат і інші навчальнізаклади, що належали міністерству народної освіти, відомству установімператриці Марії, синодові, приватним особам і суспільствам.
Педагогічні дворічні курси вперше були засновані в 1859 р.при першому Маріїнському жіночому училищі. Вони неодноразово піддавалисяперетворенням. У педагогічний цикл дисциплін на курсах входили педагогіка,анатомія і вікова фізіологія. Потім замість анатомії і фізіології сталивикладатися природна історія та естетика. У 1870 р. курси були розділені надва відділення: словесне і природно-математичне. При них існувала базова школа.Курси готували вчительок і виховательок. З 1879 р. вони стали трирічними.На перших двох курсах вивчалися загальноосвітні дисципліни, на третьому – педагогічні.На курси приймалися випускниці гімназій. Практикувалися вступні іспити.
У 1864 р. відкриваються педагогічні класи при столичнихі провінційних жіночих гімназіях відомства установ імператриці Марії, а в 1870 р.створюються педагогічні класи при жіночих гімназіях міністерства народноїосвіти. Ці гімназії складалися з підготовчого, семи основних і одногопедагогічного класів. «Положення про жіночі гімназії і прогімназії народноїосвіти» (1870) передбачало видачу дівчинам, що закінчили сім класів, атестатана звання вчительки початкової школи, а тим, хто закінчили вісім класів – названня домашньої вчительки; медалі, що одержали, мали право бути домашніминаставницями. У 1874 р. видане спеціальне «Положення про педагогічні класи».[2.10; 98]
Річні (дворічні) педагогічні курси і класи створювалися такожпри деяких армійських училищах (гімназіях) і жіночих інститутах у губернськихцентрах Росії. Навчання на жіночих курсах було платним.
У 1911 р. на педагогічних курсах (класах) при жіночихгімназіях і училищах навчалося 16 тис. чоловік.
У 1870 р. у Петербурзі по приватній ініціативі і наприватні кошти відкрилися Аларчинські вищі жіночі курси. На курсах викладалисямайже всі загальноосвітні предмети і педагогіка. Ці курси можна розглядати якодин з перших кроків на шляху до створення стабільного вищого жіночогонавчального закладу.
Владимирські жіночі курси, створені при Владимирськомуповітовому училищі Петербурга не мали твердого навчального плану, а такожпостійного складу слухачок. Їхній досвід проте ще більш просунув упередстановлення жіночої освіти. Визначений внесок у цю справу внесли й інші жіночікурси, у тому числі ті, котрі існували в будинках деяких заможних жителівПетербурга.
Жіночі педагогічні курси П.И. Чепелевської, відкриті поособистій ініціативі останньої в Москві та матеріально підтримані московськимземством, почали працювати в 1870 р.
Жіночі педагогічні курси Чепелевської були відкритим навчальнимзакладом для бідних дівчат, що бажають стати вчительками початкових шкіл.Термін навчання на курсах – 2 роки. Навчальна частина курсів, по оцінці Н.А. Корфа,що вивчаюча їхню діяльність, була «організована цілком раціонально». На нихвикладалися російська і слов'янська граматики, короткий курс російськоїлітератури, арифметика й елементарна геометрія, історія Росії і частковозагальна історія, загальна і російська географія, природна історія і фізика,церковний спів і скоропис, школознавство і гігієна, методика.
Іногородні слухачки курсів проживали на приватних квартирах,де за ними був установлений строгий догляд, що не допускав навіть вільногоспілкування з рідними і близько знайомими, що одержало осуд передовихпедагогів.
У 1869 р. у Москві виникла міська жіноча вчительськасемінарія, що проіснувала, однак, всього два роки.[2.10; 102]
У 1870 р. було засновано Московське суспільствовиховательок і вчительок, що через два роки після свого створення, у 1872 р.,у будинку приватного пансіону на Кисловці відкрило педагогічні курси, щопроіснували до 1917 р. Спочатку курси по змісту навчання мало чимвідрізнялися від загальних жіночих учительських класів; з 1893 р. вонистали постійним навчальним закладом із дворічним терміном навчання, а з 1906 р.почали готувати вчительок шкіл підвищеного типу. Курси зіграли важливу роль упідготовці педагогічних кадрів і в розвитку жіночої освіти. Слухачки курсівподілялися на дійсних і вільних. Першим по закінченні курсів (теоретичних іпрактичних занять) видавалося свідчення про освіту.
Одним з активних організаторів і діячів цих курсів буввеликий педагог Росії Д.И. Тихомиров, тому їм було привласнено його ім'я(на будівлю будинку курсів Д.И. Тихомиров пожертвував 200 тис. руб.).Курси були платними. Для проведення практичних занять вони мали свою початковушколу, а потім і дитячий сад.
У 1912 р. Московські жіночі курси мали наступнівідділення: по підготовці вчительок навчальних предметів у молодших класахсередніх шкіл (2 роки навчання), по підготовці керівниць дитячих садів (1 рікнавчання), спеціально-педагогічні (1 рік навчання), по підготовці керівниківфізвиховання (до 1 року навчання).
У своїй еволюції вища жіноча школа минала кілька етапів.Початок першому (1872–1886) було покладено відкриттям «у виді досвіду» Московськихвищих жіночих курсів професори В.И. Герьє. Потім відкрилися аналогічні курси вКазані (1876), Петербурзі і Києві (1878). У 1886 р. в умовах політичноїреакції вони закрилися.
Історичну місію першого в Росії вищого жіночого навчальногозакладу виконали Московські вищі жіночі курси, створені в 1872 р. Ведучуроль у їхній організації зіграла прогресивна інтелігенція Москви, і насампередпередова частина професури Московського університету. Ініціатором,безпосереднім організатором і першим директором курсів був професор історії В.И.Герьє.[2.10; 103]
На початку своєї діяльності курси були приватними, а потімстали «напівдержавним» навчальним закладом. Основним джерелом їхньогофінансування була плата за навчання. Стаття надходження від слухачок ііндивідуальних пожертвувань перевищувала 9/10 усіх фондів. З початку 900-х рр.незначні кошти на курси виділяли міністерство народної освіти (3–4% відзагального кошторису), Московська міська дума, Московське губернське земство,купецька управа.
Тривалий час курси не мали власного приміщення. Спочатку вонирозміщалися в будинку 1-й чоловічої гімназії на Волхонці та у приватномубудинку на Пречистенці, потім перейшли в будинок Політехнічного музею, приватнийбудинок Гірша та інші орендовані приміщення, нарешті, у навчальні будинки,побудовані на Дівочому полі. Власних гуртожитків курси не мали. Слухачки курсівв основному були вихідцями з заможних родин дворян, купецтва, духівництва,чиновників. Так, за даними за 1885/86 навчальний рік, з 227 курсисток 128 булидворянського походження, 34 – купецького, 15 – духовного, 21 – чиновничоголюду, 28 – міщанського і тільки 1 походила із селян.
У 900-і рр. число представниць нижчих шарів суспільства трохизросло. З 2936 курсисток було дочок селян – 116, міщан – 479; інші, як і раніш,були дітьми дворян, військових, купців, служителів церкви і різночинноїінтелігенції. Приблизно половину слухачок курсів складали іногородні.
З перших років існування Московські вищі жіночі курси являлисобою навчальний заклад університетського типу.
Курси спочатку були з дворічним, а потім із трирічним ічотирирічним терміном навчання. Навчальний план і програми курсів булипобудовані по університетському зразку.
Плани, програми, організація навчального процесу на курсахнеодноразово мінялися й удосконалювалися. На першому етапі курси мали двафакультети: історико-філологічних і фізико-математичний, що готували вчительокдля середніх навчальних закладів.
З 1906/07 навчального року на курсах була введенапредметно-циклова система викладання, що надала курсисткам можливістьспеціалізуватися не на останньому курсі, а протягом ряду років навчання. Так,на історико-філологічному відділенні спеціальностями стали історія, філософія,література, а усередині цих трьох циклів можна було придбати більш вузькуспеціалізацію: в істориків – по загальній історії, російській історії й історіїмистецтв, у літераторів – по загальній літературі і російській літературі, уфілософів – по історії філософії і логіку з психологією і педагогікою.Кількість циклів на фізико-математичному факультеті, що мав два відділення – математичнихнаук і природничих наук, у 1912 р. досягло 12. У 1916 р. на курсахбула введена система навчання, що майже цілком збігає з університетської. Уцьому ж році на фізико-математичному факультеті було створенохіміко-фармацевтичне відділення.[2.10; 104]
Психолого-педагогічна освіта на Московських вищих жіночихкурсах, як і в університетах, завжди складала слабке місце. В останні роки накурсах викладалися приватні методики. Стала вводитися педагогічна практика.
На Московських вищих жіночих курсах працював кваліфікованийсклад професорів і викладачів. Це були по перевазі великі вчені-педагогиуніверситету й інших вищих навчальних закладів Москви. Великий внесок у роботукурсів внесли Ф.А. Бредихін, А.Н. Веселовський, В.И. Вернадський, Р.Ю. Випнер,Н.Д. Зелінський, В.О. Ключевський, В.К. Млодзиєвський, Д.Н. Прянишніков, И.М.Сєченов, Н.И. Стороженко, К.А. Тімірязєв, М.С. Тихомиров, П.К. Штернберг,Г.И. Челпанов, А.А. Ейхенвальд.
Тривалий час душею курсів був С.А. Чаплигін, другому йостанній по рахунку директор курсів, що обирався на цю посаду в 1905–1918 р.Деканами курсів були відомі учені професори В.М. Хвостів, Д.М. Петрушковський,В.Ф. Давидовський.
Курси нерідко піддавалися гонінням з боку царського уряду іміністерства народної освіти, тому що багато курсисток брали участь уреволюційно-демократичному русі. За викладачами і слухачками курсів бувустановлений нагляд поліції і жандармерії. У 1886 р. був забороненийприйом на курси. Тому був період, коли курси працювали усього лише якколективні уроки Суспільства виховательок і вчительок. Офіційно курси зновувідновили свою діяльність по «высочайше» затвердженому рішенню Державної Ради в 1900 р.
Багато курсисток піддавалися арештам. Значна частина їх черезпереслідування і тяжке положення змушена була кидати навчання, не одержавшивідповідного документа про освіту.
Незважаючи на це, Московські вищі жіночі курси підготуваливеликий загін вчительської інтелігенції. Через курси за всі роки їхньогоіснування пройшло понад 20 тис. чоловік.
Після Великої Жовтневої революції на базі Московських вищихжіночих курсів був створений 2-й Московський державний університет, потімперетворений у Московський державний педагогічний інститут ім. В.И. Леніна.
У Москві існували й інші жіночі курси: однорічні вечірніЛубянські (1869–1889), названі так по місцю занять – у будинку 3-й гімназії наБ. Лубянці; історико-філологічні і юридичні вищі жіночі курси Полторацького; вечірніколективні уроки по історії і літературі; різні приватні жіночі курси.[2.10; 105]
У 1878 р. у Петербурзі відкриваються вищі жіночіБестужевські курси, засновані кружком передових інтелігентів у. главі зпрофесором А.Н. Бекетовим, що одержали назву «бестужевських» по іменіпершого голови педагогічної ради курсів професори історії К.Н. Бестужева-Рюміна.У цьому ж році виникло суспільство для доставляння кошт вищим жіночим курсам,що знайшло для них приміщення на Сергієвській вулиці столиці, а потімпобудувало на власні гроші будинок на 10-й лінії Васильївського острова.
У 1886 р. Бестужевські курси й інші вищі жіночінавчальні заклади були закриті і знову відновлені тільки в 1890 р.
У рік установи на Бестужевських курсах навчалося 254слухачки, у 1885 р. їх стало 785, у 1909 р. – понад 5 тис. чоловік.За 34 роки своєї роботи (1878–1912) Бестужевські курси закінчили майже 4 тис.чоловік; 2/3 з них стали педагогами.
Випускниці вищих жіночих курсів у 1904 р. одержали правовикладати в старших класах жіночих середніх навчальних закладів предметисловесно-історичного і фізико-математичного циклів.
У 1906 р. міністерство народної освіти надалобестужевкам право викладати в окремих класах чоловічих навчальних закладів. У1910 р. Державна рада офіційно визнала Бестужевські курси вищим навчальнимзакладом, рівним університетові.
На Бестужевських курсах працювали кращі професори і викладачіПетербурзького університету й інших вузів столиці. Рівень знань бестужевок був,як правило, досить високим, наближаючи до рівня університетського утворення.
Петербурзькі Бестужевські вищі жіночі курси проіснували доВеликої Жовтневої соціалістичної революції.
Наступний етап (1889–1905) почався поновленням прийомуслухачок на Петербурзькі вищі жіночі курси. У 90-х рр. XIX ст. проблемарозвитку вищої жіночої освіти знову придбала загальноросійське звучання завдякипублічно-просвітительським акціям професорів і викладачів Московського,Новоросійського (в Одесі), Харківського університетів. Відомими стали такназивані колективні уроки при Московському суспільстві виховательок івчительок. Вони складалися з публічних лекцій, семінарів, лабораторних занятьі, власне кажучи, продовжили справу закритих Вищих жіночих курсів професори В.И.Герьє. Їх проводили И.М. Сєченов, К.А.Тімірязєв, Р.Ю. Виппер, В.И. Вернадський,С.А. Чаплигін, Д.Н. Прянишніков і інші. До 1899 р. число слухачок «уроків»досягло 800 чоловік. У 1900 р. міністр освіти Н.П. Боголепов настоявна відтворенні замість них Московських вищих жіночих курсів під «обов'язковимконтролем Міністерства народної освіти».[2.3; 134]
Серед інших вищих жіночих курсів у дореволюційний період уПетербурзі діяли: курси М.А. Лохвицькой – Скалон (з 1895 р. курсиготували викладачів нових мов, а з 1903 р. – і вчителів географії); курсивиховательок і керівниць фізичного виховання П.Ф. Лесгафта (з 1896 р.);природничонаукові курси для підготовки вчительок географії і природознавства (з1903 р.); курси Н.П. Раєва в складі двох відділень – юридичні йісторико-літературного (з 1906 р.); курси И.В. Дмитрієва з трьомафакультетами: історико-філологічні, фізико-математичні і юридичним; юридичнікурси Песковської та інші.[2.10; 100]
У 1903 р. у Петербурзі на базі жіночих педагогічнихкурсів при жіночій гімназії був організований жіночий педагогічний інститут, уякий приймалися дівчини, що закінчили гімназії й інститути шляхетних дівиць.Інститут належав відомству установ імператриці Марії. Царський уряд планувавзробити з випускниць цього інституту деяку вірнопіддану «противагу» ліберально,а часом і революційно настроїним бестужевкам.
Петербурзький жіночий педагогічний інститут мав двафакультети: словесно-історичний і фізико-математичний. Термін навчання вінституті – 4 роки. Словесно-історичний факультет поділявся на три розряди:історія, російська мова і література, іноземні мови. Фізико-математичнийфакультет мав два розряди: математика і фізика, природничі науки і географія.Практичні заняття в інституті проводилися на четвертому курсі. Загальнідисципліни для всіх слухачок – богослов'я, російська мова, педагогіка, психологія,філософія, логіка, іноземні мови. Випускниці інституту спрямовувалися на роботув жіночі навчальні заклади – жіночі гімназії, жіночі інститути, ставалидомашніми наставницями.
У 1913 р. у жіночому інституті навчалося 1030 чоловік.Директором інституту в цей час був професор російської історії С.Ф. Платонов.Інститут проіснував до Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 р.[2.10; 101]
У 1903 р. в Одесі були відкриті трирічні жіночі педагогічнікурси, надалі перетворені у вищі жіночі курси. Вищі жіночі курси були також уКазані, Києві, Тифлісі, Дерпті (Тарту), Томську, Харкові, Новочеркаську.
Про спеціалізацію вищих жіночих курсів говорять наступнідані: наприкінці XIX в. 57,5% слухачок курсів навчалися наісторико-філологічних відділеннях, 13,5%-на природничо-наукових і 29% – напедагогічних відділеннях.
Початок підготовці педагогів – вихователів дітей дошкільноговіку поклали Фребелевські курси, що випускали виховательок для заможних родин ідитячих садів (так званих дитячих садівниць). Уперше Фребелевські курси зрічним терміном навчання відкрилися в Петербурзі в 1872 р. Потім вонистали дворічними і трирічними. Курси готували також учителів початкових шкіл.
У 1907 р. міністерство народної освіти затвердило новийстатут курсів. Термін навчання на них був встановлений у 3 роки. Ціль курсівполягала в тому, щоб підготувати до педагогічної діяльності людей, що мализагальну середню освіту. На курси приймалися особи обох статей. Плата за навчання– 100 руб. у рік. Навчальний план курсів включав наступні предмети: анатомію,фізіологію, гігієну, психологію, історію педагогіки, школознавство, теоріюзанять по системі Фребеля, методики російської мови, арифметики і малювання,історію мистецтва, історію філософії, російську літературу, фізику, хімію,мінералогію, ботаніку, зоологію, землезнавство, огляд народної і дитячоїлітератури. На курсах проводилися також заняття по виразному читанню, ліпленню,співові, ручній праці.
Третій етап (1905–1917) характеризувався швидким ростом числасуспільних і приватних жіночих навчальних закладів університетського типу. КрімПетербурзьких (Бестужевських) і Московських вони виникли у Варшаві, Казані,Києві, Одесі, Томську, Харкові, Юр'єву. Це були суспільні навчальні заклади,створені в значній мірі з ініціативи професури. Їх високий науковий рівеньвідкрив російській жінці шлях до юридично повноправного вищої освіти.
Приватні Фребелевські курси діяли в ряді міст: Петербурзі,Тифлісі, Харкові.
У Києві в 1908 р. був створений Фребелевський жіночийінститут із трирічним терміном навчання. При цьому інституті функціонувалидитячий сад, притулок і початкова школа.
Курси по дошкільному вихованню працювали також приМосковському міському народному університеті ім. А.Л. Шанявського. Вуніверситеті працювали С.Т. Шацький, В.Н. Шацька, Л.К. Шлегер іінші видні педагоги.
Законом 19 грудня 1911 р. «Про іспити осіб жіночий статів знанні курсу навчальних закладів і про порядок придбання ними учених ступеніві звання вчительок» курси, програми яких відомством освіти визнавалися «рівнимиуніверситетським», одержували статус вищих навчальних закладів, а їхнівипускниці допускалися до остаточних іспитів у державних іспитових комісіях «дляосіб чоловічої статі».[2.3; 134]
Утворена в липні 1912 р. при Ученому комітеті відомстваосвіти Комісія «по питанню про застосування закону 19 грудня 1911 р.» віднесладо розряду «університетських» усі перераховані вищі жіночі курси. Такий же статусодержали і деякі приватні вищі жіночі курси: Природничо-наукові М.А. Лохвицкой-Скалон;Історико-літературні і юридичні Н.П. Раева; при Біологічній лабораторії П.Ф. Лесгафта(Петербург); Історико-філологічні і юридичні В.А. Полторацкой (Москва);Загальноосвітні вечірні А.В. Жикуліної (Київ).
Самими багатолюдними по числу слухачок відділеннями вищихжіночих курсів були історико-філологічне і фізико-математичне. Більшістьвипускниць вступили на вчительське поприще. У традиційно-університетськуструктуру відділень деяких з курсів уводилися нові професійні спеціалізації.Так, природничо-наукові курси М.А. Лохвицкой-Скалон готували зокрема, нетільки вчителів хімії, але і лаборантів для промислових підприємств; наОдеських вищих курсах з 1914 р. діяло хіміко-фармацевтичне відділення тощо.
Другий по чисельності групою вищих навчальних закладівуніверситетського типу були медичні жіночі курси й інститути в Москві і Харкові(1909), Одесі (1910), Саратові (1915), Києві і Москві, Ростову-на-Дону (1916).Вони діяли по програмі університетів і компенсували відсутність у більшостівищих жіночих курсів відповідних факультетів.[2.3; 134]
У складі неурядових навчальних закладів, що діяли поуніверситетській програмі, минулого і закладу для «спільного» навчаннячоловіків і жінок. Найвідомішим серед них був Психоневрологічний інститут,заснований великим психіатром В.М. Бехтерєвим у 1907 р. Навчання в ньомубуло двоцикловим. На основному, загальноосвітньому, циклі студенти I і ІІкурсів поглиблювали придбані в середній школі гуманітарним і природничонаукові(з акцентом на анатомію, фізіологію нервової діяльності людини) знання.Спеціальний цикл освоювався студентами III–V курсів на факультетах, щоохоплював науки, «маючі тісне зіткнення з психікою людини», – педагогічному(з історико-філологічним і природним відділеннями), юридичному і медичному (з1912 р.), що готовили лікарів-психоневрологів. На усіх факультетахпродовжувалося викладання анатомії, фізіології людини й особливо психології.
У 1916 р. інститут був перетворений у приватнийпетроградський університет. У ньому викладала плеяда блискучих учених: В.М.Бехтерєв, Н.Е. Введенский, П.Ф. Лесгафт (медицина); М.Н. Гернет,Н.А. Гредескул, Н.И. Кареєв, Е.В. Тарле (історія); Ф.Д. Батюшков,С.А. Венгеров, И.А. Бодуен де Куртене, С.К. Булич (філологія); М.А. Рейснер,М.П. Чубинський (державознавство); Д.Н. Овсянико-Куликовский, В.А. Вагнер,Э.Л. Радлов (психологія); В.Н. Сперанский, Н.О. Лосський(філософія) і ін.
Цікавими по організаційних формах вищими навчальнимизакладами університетського класу були однофакультетні приватні університетськікурси природних і медичних наук у Юр'єву (1908); Новоросійський (в Одесі) вищийміжнародний інститут (1914); Московський юридичний інститут (1915),Петроградські вищі географічні курси при Докучаєвськом ґрунтовому комітеті(1916).
Новаторським типом навчального закладу, що відкривали шлях доосвоєння університетської програми, були народні університети: у Москві – ім. А.Л. Шанявского(1908), у Томську – ім. П.Й. Макушина (1915), у Нижньому Новгороді (1916).Це були просвітительські комплекси, що поєднували в єдину структуру вищу («академічневідділення»), загальноосвітню середню («науково-популярне відділення») ібагатогалузевого професійну (для удосконалення і перепідготовки «людей практики»)школи.[2.3; 135]
«Академічні відділення» підрозділялися на групи (цикли)предметів, що загалом відповідали навчальним програмам факультетів державнихуніверситетів. Курс навчання в Московському і Томськом народних університетахбув трирічним, у Нижегородському – дворічним. Слухачами відділень були чоловікаі жінки, у більшості ті, шо отримали середньоосвітну підготовку в «науково-популярномувідділенні». Оскільки вони сполучали навчання з роботою, заняття проводилися увечірній час. Викладали їм професори і приват-доценти місцевих вищих і середніхнавчальних закладів.
Специфічне положення в групі неурядових вищих навчальнихзакладів університетського типу займали археологічні інститути в Петербурзі(1877) і в Москві (1907), що сполучили в собі якості вищої школи,науково-дослідного інституту і наукового суспільства. В інститутах готували «фахівцівз російської старовини» – архівістів, археографів, археологів для роботи вархівах, музеях і бібліотеках. У слухачі інститутів приймалися чоловіки іжінки, що закінчили вищі навчальні заклади. Не володіли таким цензомзараховувалися «вільний слухачами». По проходженні трирічного курсу наук іпісля захисту дисертації слухачі одержували звання «вчений-археограф», а вМосковському інституті ще і «вчений-архівіст» і нараховувалися в «дійсні члени»інститутів. Як науково-дослідні установи і наукові суспільства, археологічніінститути поєднували найбільших істориків, філологів, мистецтвознавців – фахівцівз «російських стародавностей».
У складі недержавної вищої школи мався і педагогічний секторнавчальних закладів, яким належав пріоритет у розробці і викладанні теоретичнихі прикладних проблем шкільної і дошкільної педагогіки.
У 1913/14 навчальному році в неурядових вищих навчальнихзакладах університетського типу і педагогічних навчалося більш 33 тис. чоловік.
Під егідою громадських організацій знаходилася вища музична ітеатральна освіта. До складу Російського музичного суспільства входиликонсерваторії у Петербурзі (1862), Москві (1866), Києві (1912), Одесі (1913),Саратові (1912). Вони були «вищими спеціальними музично-навчальними установами,що мали на меті навчати оркестрових виконавців, віртуозів на інструментах, концертнихспіваків, драматичних і оперних артистів, капельмейстерів, композиторів івчителів музики». У складі Московського філармонічного суспільства булоМузично-драматичне училище (1878), що складалося з музичного і драматичноговідділень. З 1903 р. при ньому діяли загальноосвітні класи з програмоюсемикласної жіночої гімназії.
Підготовкою мистецтвознавців був зайнятий Інститут історіїмистецтв (1916) у Петрограді з трирічним курсом навчання. Жінки, що училися вньому, і чоловіки з вищою і середньою освітою спеціалізувалися на відділенняхросійського і візантійського мистецтва, давнього мистецтва,західноєвропейського мистецтва, історії і теорії музики.
У 1913/14 навчальному році в неурядових навчальних закладах,що готували діячів мистецтва, числилося більш 7 тис. студентів.
Російська «вільна» вища школа мала і народногосподарськийсектор, що готував кадри для торгівлі, промисловості, сільського господарства.У 1900–1917 р. у нього входило 27 навчальних закладів, 16 з них діяли долистопаду 1917 р.
Найбільш представницької по чисельності була групакомерційних вищих навчальних закладів. У 1905–1912 р. їх нараховувалося15. Однак до лютого-жовтня 1917 р. «дожили» тільки в Москві, Києві,Харкові, Петербурзі. Вони були створені на гроші купецтва і користувалисяпостійною фінансовою дотацією купецьких суспільств. Це був новий типспеціального економічного навчального закладу, студенти якого за 4 рокипідготовлялися до торгово-промислової, банковсько-страхової, кооперативної,суспільної, адміністративної,муніципальною-муніципальній-комунально-муніципальної, зовнішньоторговельної(консульської), педагогічної діяльності.
До категорії комерційних відносилася Практична східнаакадемія Суспільства сходознавства (1910), що готувала за 3 роки фахівців із практичнимзнанням східних мов і країн для адміністративної, консульської іторгово-промислової служби і діяльності… у східних окраїнах і суміжних з нимикраїн.
Важливу по дієздатності групу народногосподарських неурядовихвищих навчальних закладів складали сільськогосподарські. У 1917 р. їхнараховувалося 5– у Петербурзі, Москві, Новочеркаську, Саратові, Харкові. Завинятком призначених для навчання чоловіків і жінок Петербурзькихсільськогосподарських курсів (1905) і Вищих сільськогосподарських курсів у Саратові(1913), вони були жіночими. Найбільш привабливими для жінок, що бажали статиагрономами, були організовані в 1904 р. видатним ученим професором И.А. СтебутомЖіночі сільськогосподарські курси Суспільства сприяння жіночій сільськогосподарськійосвіті (Стебутівські) у Петербурзі і Вищі жіночі сільськогосподарські курси прижіночій гімназії С.К. Голіциній (Голицинські) у Москві (1908). Перші діяли почотирирічній програмі Московського сільськогосподарського інституту, другіфактично були філією останнього.[2.3; 136]
У 1917 р. у системі «вільної» вищої школи діяли 5інженерних навчальних закладів (4 жіночих і 1 для спільного навчання). Усеросійськоюпопулярністю користувалися засновані в 1906 р. Вищі жіночі політехнічнікурси в Петербурзі (у 1915 р. перейменовані в Політехнічний інститут). Їхціль зводилася до того, щоб «дати вищу технічну освіту жінкам у тих галузяхтехніки, де за родом діяльності застосування жіночої праці уявляється найбільшбажаним». Випускали інженерів (механіків, хіміків, електротехніків,будівельників, архітекторів). На курсах (в інституті) працювали в основномуведучого професора і викладачі петербурзьких інститутів – технологічного ішляхів сполучення.
Аналогічний інститут у складі інженерно-будівельного йархітектурного факультетів у 1916 р. діяв у Москві. У 1917 р. уКатеринославі відкрився Політехнічний інститут для чоловіків і жінок «іудейськогосповідання». Складався з електротехнічного і механічного факультетів.[2.3; 137]
По програмі архітектурного відділення Академії мистецтв діялиприватні чотирирічні Курси архітектурних знань Е.Ф. Багаевой і Л.П. Молас.
У 1913/14 навчальному році в неурядовій вищій народногосподарськійшколі складалося більш 4 тис. слухачок і слухачів.
Отже, наприкінці XIX – початку XX в. російська «вільна» вищашкола сформувалася в профессионально-диференціьовану, динамічну систему, яка потемпах розвитку обігнала державну. Вона підсилювала найбільш слабкі професійніланки останньої (педагогічне, медичне, економічне, сільськогосподарське),заповнювала що були відсутні (музичного мистецтва), була більш сприйнятливої доорганізаційних і методичних новацій, заповнювала соціальні порожнечі в складіучнів державної вищої школи, штучно створені самодержавством. У цьому головназаслуга «вільної» вищої школи. Наявність 30 жіночих, 29 з «спільним» навчаннямжінок і чоловіків вищих навчальних закладів було відповіддю на дискримінаційнийу відношенні жінок курс академічної політики царату. Неурядова вища школа впершу чергу існувала в ім'я жіночої освіти.
В міру наростання економічної і політичної кризисамодержавства позиції «вільної» вищої школи зміцнилися. Царат під тискомоб'єктивних потреб у кадрах вимушено мирився з її діяльністю, визнавав юридичнуповноправність з державними деяких її професійних секторів.
Наприкінці XIX – початку XX в. велику актуальність дляакадемічної громадськості придбала проблема корінної реорганізації навчальногопроцесу. Детальному обговоренню вона піддалася на офіційних нарадах професоріву 1902, 1905, 1906 р. при Міністерстві народної освіти, присвяченихреформі вищої школи і розробці основ нового університетського статуту. Вониприйшли до висновку про необхідність заміни пануючої з початку XIX в. увищих навчальних закладах «курсової системи» викладання, побудованої на строгопослідовному проходженні наукових дисциплін за допомогою обов'язкових лекцій ісемінарів по непорушній програмі, з піврічними і річними іспитами в жорстковстановлений час, «предметної». Прихильники останньої бачили порочність «курсовоїсистеми» у «примусовості», що нівелює студентів, що ігнорує їхньої схильності.У противагу курсовій, «система предметна» не суперечила принциповііндивідуалізації навчання, оскільки вона була присвячена не до курсів, а донавчальних планів, що складались під керівництвом викладачів самими студентами,згідно їх похилостям і науковим інтересам. Конкретний план являв собою творчоіндивідуалізовану конфігурацію навчальних дисциплін, підлеглу задачізаглибленого вивчення головного предмета.[2.3; 138]
Студент повинний був самостійно організовувати свої заняття,складати іспити по мері готовності до них і за узгодженням з викладачами, мігвідвідувати тільки ті лекції, що вважав необхідними для ефективного освоєнняіндивідуального предметного плану. Найважливішу роль здобували практичнізаняття (просеминарії і семінарії), індивідуальні консультації викладачів. Утакій учбово-методичній ситуації професор ставав як би старшим науковим колегоюстудента.
У поточне життя російської вищої школи «предметна система» почалавходити з 1906 р. Фактично відразу вона «завоювала» народногосподарськіінститути і неурядову вищу школу. Більш обачно до неї підійшла університетськапрофесура, узявши на себе працю складання навчальних планів, у значній міріоднотипних у різних університетах. Для студентів установлені були обов'язкові,незалежні від індивідуальних планів заліки й іспити, уведені графіки занять іін. Досить незабаром цьому прикладові пішли технічні інститути, що відчули нетільки переваги, але і витрати «предметної системи» у виді різкого збільшеннятермінів навчання багатьох студентів, що не могли самостійно адаптуватися доабсолютно вільного навчального режиму.
Якісно нові умови педагогічної діяльності виявилисянепосильними і для багатьох викладачів, оскільки вимагали таланта особливогоскладу.
У найтіснішому зв'язку з проблемою перебудови системивикладання знаходилося питання про методичне оснащення навчального процесу.Розрив між розвитком науки і методами викладання, особливо в університетах,став надзвичайно відчутний наприкінці XIX – початку XX в. Гостро ставилосяпитання про модернізацію методичного інструментарію навчального процесу, уякому абсолютну перевагу одержала лекція-монолог. Академічна громадськістьрозбилася на абсолютних супротивників лекцій і тих, хто в тім або іншомуступені виступав за збереження їх у методиці університетського викладання.Супротивники лекцій затверджували, що «лекційна система, привчаючи допасивного, некритичного сприйняття чужих думок, діє на розумові здібностіслухачів образом, що притупляє, убиває в них прагнення до самостійної праці імислення».[2.3; 139]
Що ж пропонували супротивники лекційної системи замість? Вонибачили вихід з положення в спільній роботі професорів і студентів надвизначеними науковими проблемами. Професор В.М. Симоненко, наприклад,покладав великі надії на бесіди професорів по найважливіших питаннях, з якимистуденти знайомилися по попередньо рекомендованій літературі. Досить доцільнимивін знаходив письмові курсові роботи з питань, що складають одну великупроблему курсу. Така система, на його думку, дозволила б професорові прирозборі визначеного питання теми мати співрозмовниками не слухачів, що встиглилише ознайомитися з абеткою науки по тому або іншому керівництву, але з цілкомпідготовленими людьми, що мають свою сформовану думку.
Таким чином, мова йшла про активізації навчального процесу вуніверситеті коштами лабораторних занять, семінарів, письмових робіт. У ційчастині точка зору супротивників лекційного викладання стулялася з точкою зорутих, хто ратував за сполучення різних методів, включаючи і лекційний.
Поділяючі цю позицію професора намагалися переоцінити рольлекції, знайти її місце в ряді методичних прийомів викладання. Багато хто з нихне схильні були розглядати лекцію як пасивний метод навчання. Професор Н.И.Кареєв, наприклад, указував, що лекція вимагає сильної напруги розуму, тому щослухачеві необхідно стежити за ниткою викладу в тім ритмі і порядку, щопропонує професор, що, у свою чергу, сприяє розвиткові здатності в студентаактивно мислити. Він підкреслював високу інформаційну мобільність лекції.Наука, писав Н.И. Кареєв, знаходиться в постійному русі і від цього рухудруковані видання поступово відстають. Тому лекції є самою зручною формоюознайомлення студентів з останніми результатами науки. Багато учасниківдискусії порушували питання про необхідність розумно використовувати лекційнийметод, не зловживати їм.
До першої російської революції дискусія не дала відчутнихрезультатів. У методиці викладання лекція, погоджена з твердою міністерськоюпрограмою, продовжувала займати пануюче положення. Правда, на початку XX ст. уміністерстві Боголепова дозволялися семінари і практичні заняття. Уряд пішов наце, розуміючи, що навчальний процес вимагає визначеної перебудови. І все-такинадмірна регламентація навчального процесу з боку міністерства стримуваласамостійність професорів і студентів.
Пануюче положення лекції було істотно похитнуте введенням «предметноїсистеми» викладання. Однак корективи, незабаром внесені в неї багато в чомуповернули лекційному викладанню колишню значимість. На це, зокрема, указуєнаступна заява професора А.Ф. Фортунатова, зроблене їм у 1916 р.: «Мирішуче відмовляємося визнати реальне значення за тим достатком лекцій, що напапері прикрашає наші розклади і на ділі так слабко відвідується студентами».[2.3; 139]
3. Студентство та вищі навчальні заклади України кінця ХІХ –початку ХХ ст.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. капіталізм у Росії вступив у свою вищустадію – імперіалізм. Розвиток промислового і сільськогосподарськоговиробництва, ускладнення функцій державного керування викликали всезростаючупотребу в кваліфікованих кадрах – фахівцях різних галузей економіки, науки ікультури, службовців бюрократичного апарата.
Потреби економічного, політичного і культурногорозвитку країни вступали в протиріччя з охоронною політикою самодержавства вобласті вищої освіти. Однак усупереч прагненню царату штучно стримувати освітумас, кількість вищих навчальних закладів у країні і студентів, що навчаються вних, неухильно росло. Якщо наприкінці XIX ст. у Росії нараховувалося 52 вузу, вяких вчилося 25 тис. студентів, то до початку 1914/15 н. р. у 105 вузахнавчалося 127 433 чоловік.
Великим регіоном розвитку вищої освіти в країнібула Україна. Наявність тут багатих природних ресурсів, подальший рістпромислового і сільськогосподарського виробництва поряд з підвищеннямкультурних запитів населення – усе це змушувало урядові кола миритися звідкриттям нових вузів. За десятиліття (1905–1914 р.) число вищихнавчальних закладів на Україні (без її західних областей) і студентів, щонавчалися в них, зросло більш ніж у 2 рази, досягши в 1914 р. 19 (більш26,5 тис. студентів), а в 1917 р. – 26 вузів (див. табл. 1). Всі вони булизосереджені у великих містах, що були адміністративно – культурними центрамитаких розвитих економічних районів, як Правобережжя і Донецько-Криворіжськийбасейн. Так. у 1917 р. у Києві було 10 вузів, Харкові – 8, Одесі – 4,Катеринославі -3 і в Ніжині – 1. Мережа вищих навчальних закладів на Україніскладала 21,2% від усієї російської вищої школи.
Вузи поділялися на казенні (40%) і приватні, ісуспільні (60%) і приблизно рівним співвідношенням числа тих, хто навчався вкожнім з цих секторів. Однак по темпах розвитку вони істотно відрізнялися. Утой час як процес формування державного сектора вищої школи найбільшеінтенсивно протікав у XIX ст. чисельність приватних і суспільних вузів різкозросла на початку XX ст.
У досліджуваний період мережа вищої школи України включалавищі заклади всіх основних груп. Найбільш великими були університети(Київський, Харківський і Новоросійський), в яких навчалася приблизно третячастина студентів. У Харківському університеті кількість студентів зросла з 533чол. у 1861 р. до 1387-и у 1899 р., Київському – за ті ж роки – з 945-тидо 2606 чол., Новоросійському (Одеському) – з 178-и в 1866 р. до 714 чол.у 1899 р. При цьому слід зазначити, що зростання чисельності студентстване було постійним. У 70–80-і рр. у Харківському університеті, наприклад,кількість студентів зменшувалася внаслідок урядових гонінь за політичнівиступи. Вузи відігравали значну роль у поповненні лав інтелігенції. Одеськийуніверситет за 1868–1900 рр. закінчили 2942 чол. Харківський і Київський з 50-хроків XIX ст. до 1900 р.,за неповними даними, – 9077 чол.[2.8; 41]
Зростанню чисельності студентства сприяло відкриття новихвищих навчальних закладів і розширення ряду факультетів в університетах. У 1859–1910рр. в Україні були відкриті ветеринарний (1873 р.) і технологічний (1885 р.)інститути у Харкові, політехнічний (1889 р.) і комерційний (1908 р.)інститути у Києві, Катеринославське вище гірниче училище (1899 р.),історико-філологічний інститут у Ніжині (1875 р.) та ін. З проведеннямсудової реформи 1864 р. збільшився контингент студентів юридичнихфакультетів університетів.
Напередодні Лютневої революції на Україніфункціонували також 5 інженерно-технічних, 5 вищих жіночих, 3 комерційних, 3сільськогосподарських, 2 педагогічних, 3 жіночих медичних курсів і інститутів,2 музичні консерваторії і 1 духовна академія. По числу студентів слідом зауніверситетами йшли вищі жіночі курси з університетською або близької до неїнавчальною програмою. В роки першої світової війни в них навчалася п'ятачастина контингенту вузів, що учаться, України. Вагомі і швидко зростаючі групискладали інженерно-технічні і комерційні інститути. Так у 1910–1917 р.інженерно-технічна освіта на Україні одержували близько 15% усіх студентів, авідсоток, що навчалися у вузах комерційного профілю зріс з 10 на початку новогореволюційного підйому до 15–17 -і напередодні й у період першої світової війни.
У трьох університетах України в 1855–1878 рр. частка вихідцівз дворянства зменшилась з 65,3 до 39, 4%. Па початку XX ст. ця тенденціяпосилилась. Так, у Новоросійському університеті протягом 1903–1916 рр. часткадітей дворян і чиновників серед студентів зменшилась з 46 до 23,1%. Водночаскількість вихідців із середніх верств міста зросла до 41,6%, а вихідців ізселянства з 2 до 5,5%.
Соціальний склад студентства трьох вищих технічних закладівУкраїни на початку XXст. змінювався таким чином: у Харківському технологічномуінституті кількість вихідців із дворян зменшилась у 1894–1904 рр. з 40 до 32%;навпаки, кількість вихідців із міщан збільшилась з 41 до 44%, селян – з 7 до 11%.У Київському політехнічному інституті з 1898 по 1913 р. частка дворянськихдітей зменшилась з 47,7 до 36,2%, вихідців із міщан – з 34, 6 до 27, 0%, алезначно збільшилась кількість селянських дітей – з 5,9% до 16,3%. УКатеринославському гірничому училищі протягом 1900–1909 рр. частка дворян дещозменшилася – з 15 до 14%, кількість міщан зросла 8 26 до 33%, селян – з 1З до 18%.
Незважаючи на послідовну демократизаціюсоціального складу студентства, вихідці з демократичних, переважно дрібнобуржуазнихшарів населення складали тут меншість. Так, частка дітей міщан, селян, козаків,дрібних службовців, представників народної інтелігенції й ін. у загальній масіросійських університетів, що навчаються, дорівнювала: у 1911 р. – 35,1%,1912 р. – 40,6%, з 1913 р. -41,0%, 1914 р. – 41,3%, у 1915 р.– 45,3%. Якщо порівняти ці дані з динамікою зміни соціального складу студентівКиївського, Харківського і Новоросійського університетів за відповідні роки, тоневажко помітити, що три, що знаходилися на Україні університету мали у своємурозпорядженні більш демократичний склад студентства на 5–8%.
Представники демократичних шарів переважали вскладі учнів комерційних навчальних закладів. Так, у Київському комерційномуінституті вони складали 57,7% від загального числа студентів у 1910/11 н. р., асеред слухачок Харківських Вищих комерційних курсів – 72,2% у 1914/15 н. р.Гостра недостача фахівців для обслуговування промисловості і торгівлі, щонадзвичайно зросла з початком війни, змушувала царат допустити подальшепоповнення складу студентів вихідцями з демократичних шарів населення. Вартовраховувати, що багато дворян і чиновники охоче віддавали своїх синів упривілейовані вузи, що полегшували одержання потрібного звання або чина дляподальшого просування по службі. На складі студентів комерційних інститутіввиявлялася і та обставина, що в них дозволялося надходити без класичноїсередньої освіти (досить було закінчити комерційне або реальне училище). Дотого ж дана група приватних і суспільних вузів була вільна від обмежень понаціональності і статі, що існували в державному секторі вищої школи.Відзначені фактори визначали порівняно демократичний склад студентів як вищихкомерційних навчальних закладів, так і всього неурядового сектора вищої школи.
Тенденція демократизації соціального складуслухачок була характерна і для групи Вищих жіночих курсів, хоча вихідці здемократичних шарів населення займали тут меншу питому вагу, чим у вузахінженерно-технічного і комерційного профілю. Так, за 4 роки (1911–1915 р.)частка дітей міщан, селян, козаків, цехових, осіб приватних професій і іншихпредставників непривілейованих станів серед курсисток Києва і Харкова зрослаприблизно на 5%, а серед слухачок Вищих жіночих курсів в Одесі збільшилася з49,2% у 1912 р. до 56,8% у 1917 р. За цей же час питома вагапредставників дворянсько-буржуазних елементів (діти дворян, чиновників,почесних громадян і купців) понизився на 4–5%.
Матеріальне становище студентів яскравохарактеризує аналіз їхніх бюджетів. На кошти, одержувані від рідних, проживалаприблизно третя частина вищих навчальних закладів Києва. Забезпеченістьстипендіями і допомогами була вкрай невелика. У руках адміністрації грошовадопомога служила важелем політичного тиску на студентів, тому що розглядаласяяк нагорода за «благонадійність». Так, правом одержання стипендій із сумдержавного казначейства і звільнення від плати за навчання користувалися тількиособи християнського віросповідання, що не брали участь у студентських «безладдях».Різними видами пільг було охоплено в середньому біля одного п'ятої всього числастудентів. Але в деяких вузах цей показник знижувався до один сьомої (Київськийуніверситет) або навіть один десятої (Харківський технологічний інститут)контингенту учнів. Характерно, що в більш демократичних по складу студентстваспеціальних вузах досвід пільг був значно нижче, ніж в університетах.
Ще гірше обстояли справи в приватних і суспільнихвузах. Так, а 1910/11 н. р. у Київському комерційному інституті стипендіїодержували всього 2 слухача з 2429, що навчалися. Студенти Харківських Вищихкомерційних курсів стипендій і допоміг не одержували зовсім. Крайня матеріальнанезабезпеченість змушувала студентів звертатися в різні «суспільства», цільяких складалася в наданні фінансової підтримки. Але ці джерела, крім своєїнезначності, відрізнялися «крайньою мінливістю і випадковістю». Різко знизилисяі без того малі матеріальні субсидії студентам з боку благодійних організацій уперіод першої світової війни внаслідок зменшення числа пожертвувань, у той часяк «потреба студентів значно зросла».
У дохідній частині студентського бюджетуцентральне місце належало особистому заробіткові. Він складав 57,7% бюджетунедостатніх студентів Київського комерційного інституту. Добування кошт доіснування займало велику частину вільного часу. Улаштуватися на роботи булонепросто.
Щоб допомогти студентам у пошуку роботи, різнимиблагодійними організаціями створювалися трудові бюро. Аналіз звітів потрудовому бюро «суспільства швидкої допомоги учням у вищих навчальних закладахм. Києва» показує значне підвищення попиту на роботу над пропозиціями, щонадійшли. Так, у 1913 р. 446 пропозицій роботодавців викликалися виконати1545 студентів, тобто на одне місце роботи претендувало відразу 4 чоловік.Найбільше що часто зустрічалися з усіх видів робіт були уроки, переписки,переклади, але труднощі в їхньому пошуку змушували учнів прибігати до важкоїфізичної праці. Багато київських і харківських студентів улаштовувалисячорноробами: перевізниками, пожежниками й ін.
Таким чином, більшість вузівських молодей – представниківдемократичних шарів населення – не мало постійного доходу.
Важливим показником матеріального становищастудентства є видатковий бюджет. Саму велику статтю витрати складали витрати нанаймання квартири. За даними результатів квартирного перепису в Київськомукомерційному інституті (1909 р.) студентами на житло витрачалося всередньому 9 руб. 87 коп., або 0,4 місячні бюджети. Дорожнеча кімнат змушуваластудентів довгий час знімати кімнату вдвох, втрьох і більш людей. Багато кімнатне задовольняли мінімальним вимогам гігієни, були холодними, сирими, темними,про що свідчать підсумки студентських переписів і квартирних анкет.
Не краще обстояли справи і з харчуванням. Призагальній ціні одного обіду в 25–30 коп., плата за обід складала 8–9 руб. намісяць, тобто лише деяким менше, ніж за квартиру. 9,2% учнів різних вузівХаркова обідали не щодня, близько 40% не могли витрачати більш 15–25 коп.Студентські анкети неодноразово підкреслювали, що їжа найчастіше відрізняласянедоброякісністю, а те і просто була непридатна для вживання.
Важкі житлові умови, економічна незабезпеченість,недоїдання приводили до захворювань. Хронічним розладом органів травленнястраждали 35,5% харківських студентів. Матеріальний нестаток служив найчастішепричиною самогубств учнів.
Значна частина студентського бюджету приходиласяна плату за навчання: 12–13 руб. на місяць з розрахунку 100 руб. у рік. Однак удеяких вузах навчання коштувало 200 руб. у рік (Харківський жіночий медичнийінститут, Одеські Вищі жіночі медичні курси, Зовні жіночі курси в Харкові). Занесвоєчасний внесок плати студентів звільняли. Число виключених за несплатуплати за навчання часом складало від 20 до 40% усіх вибулих протягомнавчального року. Так, з цієї причини в 1910 р. було звільнено 217 (38,4%)з 565 вибулих до закінчення курсу студентів Харківського технологічногоінституту, а в 1914 р. – відповідно 119 (22.7%) з 524.
Таким чином, середній видатковий бюджет тих, хтонавчалися вищих навчальних (з урахуванням витрат на книга і навчальні допомоги,господарські приналежності) коливався в межах 30–40 руб. на місяць. Виходячи зцього, усі студенти підрозділялися на 3 категорії: безумовно нужденні (проживаєдо 20 руб. на місяць), тимчасово нужденні (20–35 руб.) і забезпечені (понад 35руб.).
Під найсуворішим поліцейським контролемзнаходилося все навчальне і громадське життя студентства.
Поряд з переслідуваннями з боку поліцейськоївлади студенти підлягали професорським дисциплінарним судам, що при закритихдверях піддавали учнів покаранням за порушення «правил честі і моральності».При цьому на провиненим накладалися стягнення, починаючи від зауваження ідогани і кінчаючи виключенням з навчального закладу.
Влади намагалися припинити будь-який проявстудентської корпоративності. На досягнення цієї мети була спрямована всясистема заходів для ліквідації автономії вищих навчальних закладів, початихвідразу ж після придушення першої російської революції. Головний удар наносивсяорганам студентського самоврядування. Про заборону в стінах інституту всіхстудентських зборів, за винятком наукових кружків «під керівництвом професоріві доцентів», говорилося в статуті київського комерційного інституту, правилахдля слухачок Вищих жіночих курсів і ін. По політичних мотивах було забороненоабо різке обмежене створення громадських організацій студентства. Підсумкомурядової політики в області вищого утворення з'явилася ліквідація автономіївузів, що була остаточно віднята міністерським циркуляром від 2 січня 1911 р.«0 тимчасовому недопущення публічних і приватних студентських зборів».
Правова нерівність студентства виражалося вюридичній неповноправності вищої освіти казенного і неурядового секторів.Випускники приватних і суспільних вузів на відміну від університетів, і казенніінститути не користувалися ніякими правами на одержання роботи або присвоєннячина. Вага правового положення студентської молоді стає ще більш очевидної зурахуванням випереджальних темпів розвитку неурядового сектора і його частки всистемі вищої школи. Ніяких станових і професійних прав не давала вища жіночаосвіта. Лише закон від 19 грудня 1911 р. допускав жінок до іспитів удержавних іспитових комісіях при університетах, дорівнюючи посвідчення прозакінчення Вищих жіночих курсів до університетських дипломів.
Правове положення багатонаціонального студентствакраїни збільшувалося проведеної царатом політикою великодержавного шовінізму вобласті вищої освіти. У вищих навчальних закладах України навчалися росіяни,українці, білоруси, поляки, вірмени, грузини, євреї і представника іншихнаціональностей.
Жорсткому національному гнобленню піддавалосяукраїнське студентство. Викладання повинне було вестися винятково на росіянцімові. Царат переслідував українську культуру і виганяв із вживання українськоїмови. За збереження літератури на «малоросійський» мові студентів віддавали піднагляд поліції».
Перший університет в Україні засновано 1805 рокув Харкові коштом місцевого шляхетства й купецтва. Ініціатором цієї справи бувВ. Каразін, ліберальний громадський діяч Слобідської України. Харківськийуніверситет скупчив навколо себе найкращі культурні українські сили. Ректоромйого був український поет П. Гулак-Артемовський; серед професорів були видатнісили України та Західної Європи, як проф. Шад та інші. На довгий час Харківськийуніверситет став осередком української патріотичної думки. Тут були професорами– І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров, з 1882 року – Д.Багалій.[2.11; 379]
Формування складу студентства залежало від політики уряду.Однак не враховувалось значення університетського керівництва при запровадженніпостанов міністерства освіти щодо студентства.
Атестат класичної гімназії або посвідчення зрілості, а такокдокумент від місцевої поліції про бездоганну поведінку надавали право вступу доуніверситету. У студенти приймалися тільки чоловіки, які не повинні булиодружуватись під час перебування в університеті. Однак, на 1909 р. вуніверситеті кількість одружених складала 17,2% при середньому віці в 26 років.З них більшість припадала на філологічний факультет (19,8%), а найменше булосеред математиків (12,4%). Міністерство освіти лише закріпило традиціюодруження студентів в 1904 р., коли дозвіл студентам брати шлюб поставилив залежність від рішення попечителя учбового округу. Тільки з 1906 р. закерівництвом університетів юридично закріпили право вирішувати це питаннясамостійно.[2.16; 86]
Вважалось, що введення статуту 1884 р. призвело дорізкого падіння кількості студентів, особливо на історико-філологічномуфакультеті, через висунення на перший план вивчення окремих дисциплін(класичної філології, римського права та ін.). Крім того, через підвищенняплатні за навчання, обмеження вступу в університет осіб єврейськоїнаціональності й відкриття в Харкові Технологічного інституту (1885 р.).Таким чином, всі вказані причини стосувались політики уряду щодо університетів.
Кількість студентів історико-філологічного факультету до 1884 р.була не високою (в 1863 р. – 31 студент) і посідала третє місце і в 1825 р.після юридичного (тоді етико-політичного) та медичного відділень. Кількістьстудентів за 23 роки збільшується лише до 95 (в 1886 р.). До кінця 90-хрр. XIX ст. кількістьабітурієнтів рідко перевищувала 10 осіб і стабілізувалась в середньому на 42студентах, що навчалися кожен рік на факультеті з 1894 по 1904 р. Такимчином, історико-філологічний факультет в другій половині XIX ст. – на початку XX ст. не був багатолюдним.Але з 1906 р. по 1909 р. на історико-філологічному факультеті значнозростає кількість студентів і пік припадає на 1907 р. (1906 р. – 306,1907 р. – 557, 1908 р. – 518, 1909 р. – 481). Такийнебувалий наплив студентів пояснюється різними причинами. У першу чергу,дозволом керівництва і факультету, і університету на умовний прийом студентівна факультет. Так, в 1906 р. історико-філологічний факультет поставивпитання про дозвіл особам, що закінчили середні учбові заклади, але в яких невикладалася грецька мова, поступати до університету. Вони мали пройти програмугімназичного курсу з грецької мови в університеті. У вересні 1908 р.міністерство схвалило пропозицію факультету, мотивуючи це незначною кількістюгімназій, де вивчалися дві стародавні мови. Хоча на засіданні ради Харківськогоуніверситету зазначили, що цей циркуляр суперечить всім наступним циркулярамміністерства, які вимагали відмови від умовного прийняття всіх осіб, тільки вПравилах прийняття до Харківського університету на 1910–1911 рр., питання проумовний прийом на факультет без оцінки з грецької мови, вже не піднімалося.[2.16; 87]
Того ж часу на юридичному, фізико-математичному звідділеннями математичних та природничих наук, що мали рекомендований міністерством1901 р. склад курсів у 200, 100, 75 студентів відповідно, йшов процесзбільшення кількості студентів. Так, з 1894 по 1904 р. кількість студентівзросла вдвічі, а на природничому відділенні втричі стосовно встановленої норми.За період з 1906 по 1909 рр., як і на історико-філологічному факультеті, значнозростає кількість студентів на юридичному факультеті (з 312 в 1906 р. до1532 в 1909 р.). Але кількість студентів на фізико-математичномуфакультеті знижується: на його математичному відділенні з 429 студентів в 1906 р.до 250 в 1909 р., на природничому з 1131 в 1906 р. до 523 в 1909 р.На цей період припадає низка циркулярів, що певною мірою пояснює вказані явища.Так, міністерство надало право кожному факультету встановлювати самостійно, алез ухвалення ради, умови, за якими семінаристи мали право поступати доуніверситету. Юридичний факультет Харківського університету скористався цим іпостановив приймати семінаристів без будь-яких іспитів як після 4, так після 6класів. Зі свого боку Синод не дозволив семінаристам поступати тільки намедичний факультет та природниче відділення фізико-математичного факультету.Однак вже з 1910 р., згідно нових: правил вступу до Харківськогоуніверситету, вихованці православних семінарій повинні були складати додатковііспити з математики, фізики та двох нових мов в обсязі гімназичного курсу. І цеодразу відбилося на кількості студентів. Так, На історико-філологічномуфакультеті в 1910 р. було 399 студентів, а в 1913 р. вже 223; наюридичному факультеті – в 1910.р – 1350, а в 1913 р. – 1102.Безумовно, не можна абсолютизувати вплив вихованців семінарій на кількіснийсклад студентства Харківського університету, але їх частка серед студентівісторико-філологічного та юридичного факультетів була значною і залежала відрішення факультетів про прийняття семінаристів без іспитів.[2.16; 87]
На кількісний склад студентства факультетів впливали такожвихованці комерційних училищ (в Харкові існувало комерційне училище імені ОлександраIII), які отримувалиправо вступу до університету після складання додаткового іспиту з латинськоїмови. До університету допускались особи, що закінчили 7 класів реальногоучилища. Їх звільняли від додаткового іспиту з грецької мови, але обов'язковимзалишався іспит з латинської. Таким чином, знання стародавніх мов булонеобхідно не тільки для вступу на історико-філологічний факультет, а й на іншіфакультети, що не заважало майбутнім студентам, які хотіли поступити саме вуніверситет, а не в технічні вузи.
На зниження кількості студентів Харківського університету навсіх факультетах з 1911 р. вплинули також циркуляри міністерства освіти1906, 1911 рр., якими встановлювався максимальний термін перебування вуніверситеті при 5 та 4 роках навчання: для медичного факультету – 7,5 рр., дляінших – 6,5. Таких осіб, що знаходились в Харківському університеті більшевказаного терміну, і яких потрібно було звільнити, найменше було на медичномуфакультеті – 2 студенти, а на інших – 200. Зазначимо, що міністерство освітинагадувало про необхідність звільнення, але університетське керівництво невиконало поставленої вимоги.
На зменшення кількості студентів Харківського університетувплинуло також те, що багато з них, чекаючи в 1912 р. збільшення термінувійськової служби від одного до двох років, залишали вуз в 1911 р. длядострокового проходження служби.[2.16; 88]
Стосовно медичного факультету, треба відзначити, що для ньогозавжди стояла проблема підвищеної кількості студентів, або навпаки,недостатньої забезпеченості учбово-допоміжними закладами для навчання цихстудентів. Так, згідно складу курсів, рекомендованих міністерством в 1901 р.,факультет повинен був мати комплект в 175 студентів. Однак тільки в 1894 р.на ньому навчалось 770 студентів. У 1907 р. медичний факультет ставивпитання на засіданні ради університету про збільшення комплекту з 250 до 350студентів на умовах збільшення учбового персоналу й негайного розширенняучбово-допоміжних закладів. Прохання відхилили, того часу як 1907 р. намедичному факультеті вже нараховувалося 1422 студенти. У 1908 р. сучасниквідзначав: «Лабораторії та клініки надто тісні, у професорів немає достатньоїкількості помічників. До ліжка хворого професор вимушений з'являтись з групою в40–60 студентів, а за такій кількості слухачів лекція походить на публічнустрату хворого». За таких умов не дивно виглядають дані анкети, проведеноїсеред випускників медичного факультету 1910 р. Так, хоча в ній бралиучасть лише 34% випускників, однак і серед них лише 8,9% вважали себе достатньопідготовленими до лікарського звання, а 62% зовсім не підготовленими. Такимчином, на медичному факультеті кількість студентів визначала університетськаадміністрація, яка свідомо пішла на зниження підготовки спеціалістів. Від урядузалежало пристосування учбово-допоміжної бази факультету до зростаючоїзацікавленості молоді в медичній освіті.
За релігійною належністю більшість студентів Харківськогоуніверситету відносилась до православних християн. З 1894 р. до 1914 р.їх частка підвищилась з 63% до 82%. Невеликий відсоток складали католики тавірмено – григоріанці (3–5%). Представники інших християнських, мусульманськоїта не християнської релігій складали від 0,2% до 3,4%. Стосовно представниківіудейського віросповідання, то щодо їх прийняття в студенти університетуадміністрація повинна була керуватися встановленою у 1887 р. 5% нормою, аз 190Ір. 3%. Однак на практиці, для Харківського університету відсоткова нормаз 1894 до1901 р. становила від 27% до 15,7% і лише в 1914 р. вонадещо наблизилась до встановленої міністерством (4,1%). Таким чином, і щодопостанов міністерства за національним складом студентів, адміністраціяХарківського університету, мала протилежну від урядової точку зору і втілювалаїї на практиці.[2.16; 89]
В звітах університету, міністерства відсутня національнахарактеристика студентства. Однак релігійна характеристика лише деякою міроювідбивала національний склад. Це пов'язано з тим, що до православних моглиналежати не тільки студенти росіяни та українці; але також грузини, вірмени,євреї та представники інших національностей.
Характеризуючи становий склад студентства Харківськогоуніверситету, зазначимо, що сини дворян та чиновників становили в університетіз 1886 до 1896 рр. 37%. З 1894 р. до 1904 р. їх частка зростає з 40,6%до 48,8%. А з 1906 р. до 1915 р. знижується з 35,7% до 25,4%.[2.17; 89]
Кількість студентів, що походили з духовного стану, з 1894 по1904 рр. поступово знижувалась – з 4,3% в 1894 р. до 3,2% в 1903 р. З1906 р. по 1910 р. йде підвищення – з 13% до 18%, а потім зновзниження: з 1911 р. – 11,4% до 1915 р. -6,9%. За переписом 1909 р.таких студентів нараховувалось 20,7% (по відношенню до 46,4%, які брали участьу анкетуванні).
Постійне збільшення кількості студентів, що походили зселянства, йде поступово з 1903 р. (з 6,2% 1903 р. до 16,6% 1915 р.).Саме ця категорія студентства, на думку Г.В. Касьянова, народжувалаукраїнську національно – свідому інтелігенцію. Так, етнічна самосвідомість цієїкатегорії студентства під впливом зовнішніх обставин могла трансформуватись,особливо на рубежі XIX–XX ст., у національну свідомість.
До різночинців (сини почесних громадян, купців, міщан,цехових та ін. відносилась значна кількість студентів, чисельність якихзмінювалась з часом. Зазначимо, що у 1887 р. різночинці становилиприблизно 53% (вказується цифра 63%, але не виключається відсоток вихідців зселянства та духовного стану, чисельність яких і через 10 років становила 9–10%).З 1894 р. до 1904 р. їх кількість знижується з 54,2% до 40,7%. З 1906 р.по 1915 р. частка студентів – різночинців підвищується на 8%, не зазнаючисуттєвих коливань (крім 1906/1907 рр.) (з 42,8% 1906 р. до 50,8% 1915 р.).Таким чином, з 1887 р. до 1915 р. частка студентів, що походила знедворянського, не чиновницького, не духовного та не селянського звання майжене змінилася (різниця становитиме 3–5%). Тому, якщо враховувати, що циркуляр1887 р., який мав обмежити вступ до університетів студентів знедворянських станів, і таким чином сприяти припиненню студентських виступів,на Харківський університет впливає не в 90-х рр. XIX ст., а саме напередодні та під часреволюції 1905–1907 рр., коли саме університетські колегії користувалисьзначною самостійністю у вирішенні внутрішніх справ.
Слід зазначити різке зниження кількості студентів – різночинціву 1907 р. (якщо у 1906 р. їх кількість складала 42,8%, то у 1907 р.лише 35,7%). Теж саме стосується і студентів – дітей дворян та чиновників (з35,7% 1906 р. до 25,3% 1907 р.). Зниження їх чисельності в цей періодвідбулося за рахунок різкого збільшення студентів, що походили з духовногостану (з 13% 1906 р. до 21% 1907 р.). Ці цифри демонструють наслідкивведення правил 27 серпня 1905 р. щодо управління університетів, яке зтого часу «покладалось на обов'язок та відповідальність рад». Кількісніпоказники свідчать, що вплив ради не дав можливості поступати в Харківськийуніверситет більшому, ніж це було до революції 1905–1907 рр., числу дітейкозаків, селян, міщан, тобто переважно незаможних верств суспільства, а відкривдорогу в першу чергу семінаристам.[2.16; 90]
Матеріальне становище студентства університету булонесприятливе: «Умови життя студента важкі і уроків дістати важко, а якщо вже ідістанеш, то грошові, приходиться бігати кожен день далеко від своєї квартири,займатися і.учнями по годині, по півтори, отримуючи за цю важку працю 8–10карбованців, за місяць. 15 карбованців за урок – це свого роду щастя длястудента». Студенти університету переважно наймали квартиру (86,7%). Більшістьтаких приміщень не відповідала елементарним санітарно – гігієнічним умовам (3/4квартир недостатньо вентилювались, освітлювались гасницями (94,1%), булихолодними чи сирими, становили темні чи прохідні кімнати, мали тонкі,перебірки). Більшість студентів жили в одній кімнаті (81–91%), переважно удвох. Середня плата за кімнату на 1909 р. складала 15 крб. 70 к., на однуособу – 9 крб. 51 к. Тому коли при університеті 23 листопада 1903 р. буловідкрито студентський гуртожиток, розцінки в ньому здались чималими (від 26 до19 крб.). Однак якщо, додати до платні за приміщення в Харкові середню цінуобіду студента (8 р. 83 к.), плату служниці, за освітлення, опаленнята ін., вийде не набагато більше, ніж плата за життя в гуртожитку Харківськогоуніверситету. Тому, мабуть, студентство Харківського університету було набагатобіднішим, ніж це подається за переписом студентства Харкова 1909 р.
45,5% студентів столувалася за місцем проживання. Іншіобідали або в студентській (25,5%), або в приватних їдальнях (24,8%). Майжеполовина студентів (49%) витрачала кожен місяць від 7 крб. 50 к. до 10 крб. 50к. на обіди, а за окремий обід від 15 до 25 коп. Самі студенти зазначали: «Нашестудентство настільки бідне, що… два карбованці це, якщо перевести настудентський бюджет, часто десятиденний обід». Керівництво Харківськогоуніверситету 1903 р. дозволило відкрити буфет для студентів, в якому буличай (4 коп.), молоко (4 коп. за стакан), сосиски (порція з 3-х штук коштувала10 коп.), котлети (по 5 коп.), пиріжки (по 3 коп.). Хоча і зазначали, що ціни вбуфеті були недорогі порівняно з цінами міста, але для 29,1% студентівуніверситету, що могли витратити на обід лише 10-І5 коп., та і для студентів,що витрачали від 15 до 25 коп. (49%) такі ціни були надто високі для отриманняповноцінної їжі.[2.16; 90]
Щоб запобігти захворюванням, пов'язаними з незадовільнимхарчуванням студентів, правління університету затвердило в 1910 р. правиладля студентських буфетів, які побічно свідчать про неправильну постановкухарчування в університеті в цілому. За правилами заборонявся продаж фруктів,штучних мінеральних вод, масла, не кип'яченого та холодного молока. Ці заходине вплинули на загальний стан здоров'я студентів. Так, за 1896/97 рр.захворюваність серед студентів університету становила 63,1%. Хворіли на грип,туберкульоз (6 з 30 померло), запалення легенів. Спостерігались хвороби органівкровообігу, нервової системи та ін. У значної частини студентів університетуспостерігався розлад органів травлення. Не допомагала дешева студентськаїдальня, яка мала б знищити «крокодильський» спосіб харчування, за висловленнямуніверситетського лікаря. Навпаки, серед тих, хто обідав в ній, спостерігавсянайвищий відсоток цього виду захворювань (40,1%). Однак і самі студентизазначали, що якби студентство, «через співчуття до хворих товаришів, а такожвиконуючи неодноразову постанову загальностудентської сходки перестало курити вкорпусі біля аудиторій і в самих аудиторіях, то і цим з свого боку було ббагато зроблено для хворих товаришів».
Студентство Харківського університету поділялося надворянсько-чиновницьку та різночинську категорії в майже рівномуспіввідношенні. З часом, деяка частина студентів, що походила здворянсько-чиновницького стану зливалися з різночинним елементом студентствауніверситету через втрату матеріального забезпечення. Про це також свідчить те,що 75% студентів Харківського університету перебували у важкому матеріальномустановищі.
Кількість вступників на окремі факультети, становий,національний розподіл студентів в Харківському університеті залежав не тількивід політики уряду і не тільки від зацікавленості майбутніх студентів або вотриманні знань, або диплому з правами по державній службі. Особливе значення всправі формування складу студентства мала адміністрація університету. Причомуступінь ефективності запровадження постанов міністерства освіти залежав відкерівництва університету, і не тільки тоді, коли повноваження колегіїрозширювались.[2.16; 91]
На момент запровадження Статуту 1884 р. ІмператорськийХарківський університет складався з чотирьох факультетів:історико-філологічного, фізико-математичного, юридичного та медичного.Викладацький персонал університету нараховував 40 ординарних і 10екстраординарних професорів, 22 штатних доцентів, декількох приват-доцентів, 3-хлекторів. Згідно зі статутом число професорів збільшувалося. Так, через 10років, наприкінці 1894 р., ординарних професорів було 59 (з них 15 вийшлизі штату), екстраординарних – 7, виконуючих посаду екстраординарного професора –9, приват-доцентів – 50, лекторів – 4. [2.1; 19]
Протиставлення бюрократії професорським колегіям булопокладено в основу Статуту 1884 р., але на практиці уряд, знищившизовнішню форму самостійності рад, не відразу розпочав зміну ректорів і деканів.У 1884 році майже всі колишні виборні ректори залишились на своїх місцях. Лишеректор Харківського університету Г.М. Цехановецький змушений був залишитисвою посаду. Ректором і головою Вченої ради було призначено колишньогопроректора проф. Щелкова І. П. Статутом 1884 р. сфера компетенції тадіяльності Ради університету була суттєво обмежена. Із факультетів до Радипередавалась значна кількість навчальних питань, також клопотання пропризначення студентам стипендій і допомоги. І Рада, по-суті, перетворилась напередаточну інстанцію з навчальних справ між факультетом та попечителем. Апризначення ректора попечителем ще більше підкреслювало підпорядкуванняуніверситетських колегій міністерському впливу.
«Свобода викладання», декларативно оголошена в Статуті 1884 р.,зводилась до можливості оголосити паралельний курс на противагу курсупрофесора. У Харківському університеті ідея конкуренції між викладачами не булавтілена в життя із-за ряду причин (малочисельності слухачів, недостатньоїкількості викладачів, небажання вести конкуренту боротьбу).
Згідно зі Статутом 1884 р. вводилась нова екзаменаційнасистема, метою якої було усунення рад і факультетів від контролю за заняттямистудентів. Курсові екзамени замінювались заліками, курси поділялися насеместри. Залік, як одне із позитивних нововведень статуту, в дійсності бувзведений до бюрократичної формальності. Правила пропонували процесору «учитыватьпрежде всего прилежание и даже доверчивую откровенность в ответах на вопросм попредметам преподавания». [2.1; 21] Тому залік утакому вигляді проіснував недовго і був скасований: 1889 р. буливідновлені обов'язкові напівкурсові іспити на всіх факультетах університету.
Разом із тим, новий статут істотно вплинув на розвитокпрактичних занять студентів, які стали одним із головних засобів засвоєнняпредметів, що вивчались, і знайомства з методами та прийомами дослідження.
У житті Харківського університету можна позначити такі факти:р. 1901 відкрито при університеті Правниче товариство; 1902 р. відбувсяперший в Харкові науковий з'їзд, а саме XII Археологічний з'їзд, в організаціїта праці того з'їзду брало участь декілька професорів Харківськогоуніверситету. Чимало професорів брало діяльну участь в різнихкультурно-освітніх організаціях м. Харкова. Так, напр., лекторами на курсах дляробітників виступали переважно професори і доценти університету. Але не можназамовчати і того факту, що в організації та діяльності місцевого відділучорносотенного товариства «Русское Собраніе» та у виданні реакційного часопису «МирнийТрудъ» іініціаторами та головними діячами були також деякі професориуніверситету (Вязігін, Дєпісов, Буцинський та інші).[2.15; 445]
1 січня 1915 р. в Харківському університеті налічувалося56 звичайних професорів, 2 – виконували обов'язки звичайного професора, 12 – надзвичайнихпрофесорів, 21 – виконували обов'язки надзвичайного професора, 63 – приват-доцентів.4 – лекторів. Крім того, були ще лаборанти, асистенти, прозектори таординатори.
Щодо студентства Харківського університету можна позначититакі моменти: в листопаді 1903 р. відкрито студентський інтернат як одиніз запобіжних засобів для усунення університетських законів. У перших роках XXст. існували приуніверситеті такі студентські наукові гуртки: гурток для студіюваннябогословських наук (керівник проф. Т. Буткевич); гурток для студіюванняекономічних наук (керівник проф. В. Левитський); гурток для студіюванняісторії російської і західноєвропейської літератури (керівник проф. М. Халанський);гурток для студіювання психології мистецької творчості (керівник проф. Д.Овсяніко-Куліковський); гурток для студіювання державних наук (керівникприват-доцент А. Фатєєв).
Другим за чергою був Київський університет св. Володимира,заснований 1834 року на базі закритого Крем'янецького ліцею. Професори ліцею,бібліотеки, колекції – все було перенесене до Київського університету.Засновано цей університет для того, щоб створити фортецю проти впливу поляківпісля першого польського повстання. Університет мав спочатку два факультети:філософський та юридичний. Року 1841 відкрито медичний факультет, а року 1850філософський факультет поділено на два: історико-філологічний тафізико-математичний. Першим ректором був М. Максимович, відомийенциклопедист, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України.[2.11; 380]
Київський університет став одним із головних осередківукраїнського руху, не виправдавши надій графа Уварова, що цей університет будетвердинею монархізму та русифікації. Серед професури були видатні українськівчені: так – доцентом був М. Костомаров; довгий час катедру історіїпосідав В. Антонович, видатний історик України, який протягом 1880–1890років обсадив усі катедри історії в університетах України (Д. Багалій– вХарківському, П. Голубовський та М. Довнар-Запольський – уКиївському, І. Линниченко – в Новоросійському, М. Грушевський – уЛьвівському, Б. Ляскоронський-в Ніжинському інституті) своїми учнями. Всівони ширили так звану «Київську історичну школу» і передавали її своїм учням.
Так у галузі вивчення історії України Київський університетстав осередком, з якого розходилися в усі міста історики. Тим, чим був В. Антоновична історичному факультеті, професор М. Владимирський-Буданов став дляюридичного факультету. Професор М. Владимирський-Буданов – творець історіїукраїнського права; учні цього професора теж розсіялися по інших університетах.
Протягом XIX ст. в Київському університеті було багато видатних вчених увсіх галузях науки. Значно змінився контингент студентів. На початку це булипереважно поляки-шляхтичі, далі – українські та російські шляхтичі, а в 1860-ихроках переважала українська демократична молодь, серед якої ширилисяреволюційні ідеї. У кінці XIX ст. в Київському університеті організуються студентськіукраїнські громади.
Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі),заснований 1864 року.
Список студентів історико-філологічного факультету першогосеместру 1892/93 н. р. дає змогу з'ясувати соціальний, віковий і релігійнийсклад істориків-першокурсників. Група складалася з 14 чоловік; шестеро з нихбули дітьми військових, один – сином дворянина, троє – дітьми міщан, по одному –син духовних осіб і син потомственого почесного громадянина, нарешті двоє, булисинами купців. 3 конфесійного погляду ситуація склалася рівномірніше:православних нараховувалось 11 чоловік, один був католиком, двоє – іудеями.
За національною ознакою переважали росіяни, якихнараховувалось 8 чоловік. Українців та євреїв було по двоє, німців і греків – поодному.[2.4; 49]
Одеський університет р. 1900 поповнився медичним факультетом.
На 1 січня 1915 р. в Одеськім університеті було 72професорів і 52 приват-доцентів; студентів налічувалося 1796. Фундаментальнабібліотека мала 314 тисяч томів, а студентська – 24 тисячі томів. Приуніверситеті були такі товариства: медичне, правознавче та бібліографічне. ВОдесі повстала українська студентська громада па початку XX ст. До громади входили якстуденти університету, так і студенти Вищих жіночих курсів. Діяльність громадиполягала головно в пропаганді українства серед інтелігенції, курсисток тастудентів, а також в революційних виступах. [2.15; 446]
З 1859 р. жінкам було дозволено на правах вільнихслухачок відвідувати лекції в університетах. У 60–70-і рр. уже було відкритовищі жіночі курси у Москві й Петербурзі. Першим вищим жіночим навчальним закладомв Україні стали вищі жіночі курси у Києві, які проіснували з 1878 р. до1889 р. і поновили свою діяльність у 1908 р. Незважаючи на байдужістьвластей, спеціальна жіноча освіта набувала дедалі більшого поширення. В 1903 р.були відкриті вищі жіночі педагогічні курси в Одесі, 1907 р. – вищіжіночі курси у Харкові. 1910 р. почав працювати Харківський жіночиймедичний інститут. Однак частка жінок у складі інтелігенції залишалася доситьнизькою. Так, за переписом 1897 р. вона становила близько 16%. Крім того,в рамках різних професій жіноча праця оплачувалася значно нижче від чоловічої.Учителями земських шкіл краще брали жінок тому, що на оплаті їх праці можнабуло заощаджувати кошти.[2.8; 41]
Щодо жіночої вищої освіти можна вказати, що урядом відкритітакі Виші жіночі курси:
1) р. 1946 в Києві – з відділами історично-філософічним тафізико-математичним, а згодом правничим, медичним і економічно-комерційним.1911/12 ак. р. налічувалося 2450 студенток;
2) восени 1906 р. в Одесі – з відділами історично-філологічнимі фізико-математичним, правничим (від 1908 р.) та медичним (від 1910 р.).На 1 січня 1912 р. налічувалося всього 685 студенток;
3) р. 1907 в Харкові в складі трьох відділів: правничого,історично-філологічного та фізико-математичного. Кількість студенток в 1912 р.доходила до 800. Крім того, були ще приватні вищі жіночі школи, як, напр., Вищіжіночі курси Аденаїди Жекуліної в Києві, відкрито їх р. 1905 як однорічнікурси, а р. 1907 перетворено їх на 4-річні. Р. 1911–1912 було 92 студентки. Якуже згадувалося, и Одесі були Вищі жіночі історично-філологічні курсиТовариства професорів Новоросійського університету.[2.15; 448]
Необхідність створення вищого навчального закладу для жінок вОдесі неодноразово підкреслювалася попечителем Одеського навчального округу X. П. Сольськиму його клопотаннях у Міністерство народної освіти (1805, 1900 р.). Однаклише восени 1902 р. на розгляд міністерства був поданий проект організаціїодеських жіночих педагогічних курсів, підготовлений проф. Н.Н. Ланге, щобув затверджений 12 липня 1903 р. Курси були відкриті терміном на 6 роківу вигляді оплати, на місцеві кошти, із трирічним терміном навчання, дляпедагогічної підготовки вчительок гімназій. Урочисте відкриття курсів відбулосяв приміщенні гімназії Е.С. Пашковской 21 вересня 1903 р. Директоромкурсів був призначений проф. II. Н. Лапге, інспектором курсів – Е.С. Пашковська.Питання, що стосуються навчальної частини, вирішувалися Радою курсів в складідиректори, інспектори, викладачів. Пристрій і завідування курсами вгосподарському відношенні покладалося на особливий попечительський комітет, щоскладається з директора, трьох членів ради (на вибір) і інспектори. Кошти назміст курсів були утворені з плати за навчання (150 руб. у рік). Колишнімпрофесором Новоросійського університету А.С. Трачевським була пожертвуванасума в 6059 руб. 50 коп. (номінальної вартості в паперах).
Учні на курсах розділялися на слухачок і вільнослухачок. Услухачки допускалися особи, що досягли 17 років і мають атестат або свідченняпро закінчення курсу в гімназії. Вільнослухачками могли бути особи, які маютьатестати, так і не одержали систематичну освіту, но ті, хто займалисяпедагогічною діяльністю (з дозволу попечителя).
З осіб, що подала заяви (450), Рада курсів прийняв 300,кращих по оцінках атестатів. До 1 січня 1904 р. залишилося 237 слухачок і59 вільнослухачок (усього – 296). Вони розподілялися по відділеннях у такийспосіб: історичне відділення –128, російського мови і словесності – 71,математичне – 50, французької мови і словесності – 32, німецької мови – 15. Зосені 1904 р. курси перейшли в знову побудоване велике приміщення. Значнорозвивалися допоміжні установи курсів – бібліотека, фізичний кабінет.[2.10; 9]
У 1906 р. по клопотанню Ради педагогічних курсів івідповідно до пропозиції міністра народної освіти від 27 травня 1906 р.,замість педагогічних курсів були відкриті Одеські вищі жіночі курси в складідвох факультетів: історико-філологічного з історичним і філологічнимвідділеннями (декан – проф. А.П. Казанський) і фізико-математичного зматематичним і природним відділеннями (декан – проф. П.Г. Меліков). На початку1908–1909 уч. року директором курсів був обраний проф. Э.Р. фон-Штерн, щовідкрив на курсах юридичний факультет. З 1910 р. починається зниженнячисельності учнів (1909 р. що надійшли 430, 1910 – 251), зв'язане звідсутністю юридичних прав вищих навчальних закладів у ВЖК. Лише закон від 19грудня 1911 р. про іспити осіб жіночої статі, що закінчили ВЖК, вуніверситетських комісіях дозволив здавати іспити на університетський диплом. У1912 р. піддалися випробуванням у комісіях Новоросійського університету івизнані гідними дипломи були всього 4 слухачки курсів.
Від 1910 р. Академія підпорядковувалася новому статутудуховних академій, що був затверджений царем 2 квітня 1910 р. Деякі змінидо того статуту внесемо урядом 21 серпня 1911 р. 27 квітня 1912 р.Рада Академії заслухала наказ Св. Синоду про звільнення надзвичайного проф.Василя Екземплярського зі служби в Академії за те, що в засіданні Київськогорелігійно-філософського товариства виголосив реферат на тему «Гр. Л. Толстойі св. Златоуст в їхніх поглядах на життьове значення заповідей Христових» танасмілився зіставляти св. І. Златоуста з особою, відлученою від церкви.Київський митрополит Флавіни Городецький зі свого боку наказав ректоровіАкадемії подати до відома тих службовців Академії, що є членами вищезгаданоготовариства, щоб негайно виступили зі складу того товариства. Р. 1913 Св. Синоддозволяє Раді Академії занести студіювання жидівської мови як обов'язковий предметдля студентів першого курсу. 21 лютого 1913 р. вийшов царський наказ продарування духовним академіям найменування «Імператорська» з нагоди 300-літтяцарського дому Романових. Внаслідок того наказу «Труды Киевской ДуховнойАкадемии» прийняли до тої назви додаток «Императорской», але той додаток відпав,як і саме нове найменування Академії від лютого 1917 р. 15 жовтня 1915 р.відбулося скромне святкування 300-ліття Академії в помешканні ректора,канівського єпископа Інокентія, а урочисте святкування ювілею відкладено докінця світової війни.[2.15; 449]
Деякі відомості про установи при Київській Духовній Академії.Так, Церковно-історичне і археологічне товариство (засн. 1872 р.)налічувало в 1914/15 ак. р. 174 членів. У кінці того року в касі було 19 976крб. 37 коп. Товариство, м. ін., видало 5 випусків «Альбомадостопримичательностей Музея», що їх склав проф. М. Петров. Богоявленськебратство (засн. 1872 р.) спочатку мало своїм завданням давати матеріальнудопомогу студентам Академії, а від 1900 р. – також і службовцям приАкадемії. На 1 січня 1915 р. налічувало те товариство 217 членів; в касібуло 86 928 крб. 70 коп. Фундаментальна бібліотека налічувала в 1914/15 ак. р.98 070 томів, 953 рукописів і 863 періодичних видань.
Висновки
Отже, студентство – це молодь, що студіює у високих школах істановить базу кваліфікованих кадрів країни. Студентство було співтворцемполітичних формацій і речником передових ідей.
З відкриттям університетів у Харкові (1805) таБезбородківського ліцею у Ніжині (з 1820) загал українського студентстваздобував вищу освіту в Україні. У ІІ пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. відкрито вУкраїні ряд високих фахових інститутів: ветеринарні, комерційні,сільськогосподарські, політехнічні консерваторії, а з 1905–1906 рр. низкувисоких професійних жіночих шкіл. У 1914–1916 рр. на Наддніпрянщині було 24вищі школи з 26700 студентами (у тому числі в університетах близько 10000, нажіночих курсах близько 4000 і в 17 професійних інститутах близько 13000).
Українські студенти навчалися також за межами України,головно в Москві й Петербурзі, а з 1896 р. також у Варшаві, Дорпаті іТомську, коли Міністерство освіти дало дозвіл випускникам духовних семінарійвступати до цих університетів.
Усічні 1917 р. у Росії нараховувалося 124 вищі навчальні заклади (65урядових і 59 суспільних і приватних): 11 університетів і 40 шкіл університетськоготипу, включаючи юридичні, медичні, історичні, «академічні відділення» народнихуніверситетів; 9 педагогічних інститутів і курсів; 9 навчальних закладів музично– театрального й образотворчого мистецтва; 7 духовних академій, 19 інженерних,15 сільськогосподарських, 6 комерційних інститутів; 8 військових івійськово-морських академій і вищих училищ. У 1913 р. у них працювалиблизько 4,5 тис. професорів і викладачів; навчалося більш 123 тис. студентів; у1898–1917 р. ними було підготовлено більш 150 тис. фахівців.
Якщо наприкінці XIX ст. у Росії нараховувалося 52вузу, в яких вчилося 25 тис. студентів, то до початку 1914/15 н.р. у 105 вузахнавчалося 127 433 чоловік.
Державна вища школа Росії в основному формуваласяв XIX ст. У 1892 р. в країні діяло 48 вищих навчальних закладів, у 1899 р. –56, у 1917 р. – 65. Таким чином, 86% їх виникло в минулому сторіччі ітільки 14% – на початку XX ст.
Недержавні («вільні») вищі навчальні заклади по своємустатусі були суспільними і приватними установами (курси, інститути,університети).У 1900–1917 р. у Росії нараховувалося більш 80 суспільних іприватних вищих навчальних закладів, склад яких постійно мінявся, до лютого1917 р. скоротивши до 59. Основний їхній масив складали 29 навчальнихзакладів університетського типу. За малим виключенням вони мали ту ж, що ідержавні університети, професійну структуру.
В 60-і рр. XIX ст. порівняно широке поширення одержалапередова ідея про залучення жінок до педагогічної праці в народних школах. УПетербурзі і Москві виникли суспільства виховательок і вчительок.
Наприкінці XIX – початку XX в. російська «вільна» вищашкола сформувалася в професіонально – диференційовану, динамічну систему, яка потемпах розвитку обігнала державну.
Список використанихджерел і літератури
1. Джерела:
1.1 Из истории Киевскогополитехнического института: Сб. док. и материалов. – (1898–1917 гг.). – К.:Издательство Киевского университета, 1961.
1.2 Киевский университет:Документы и материалы, 1834–1984. – К.: Вища шк., 1984.
1.3 Одесі – 200. Тези доповідейМіжнародної науково – теоретичної конференції. 6 – 8 вер. 1994. – ч. 2.
1.4 Харьков и Харьковская губернияв Великой Октябрьской социалистической революции: Сб. док. и материалов. –Харьков, 1977.
2.Література:
2.1 Бортник Л.А. Сторінкиісторії Харківського університету: статут 1884 р. та його наслідки //Вісник Харківського університету ім. В.Н. Каразіна. – №603. – 2003.
2.2 Дмитрієв С.С. З історіїМосковського університету // Вісник Московського університету. Сер. 8.Історія. – 1995. – №6.
2.3 Днєпров Е. Д Нариси історіїшколи і педагогічної думки народів СРСР к. ХІХ – н. ХХ ст. – М., 1991.
2.4 Дьомін О. «Забутий рік» Є. В. Тарлев Одесі: навчання в Новоросійському університеті // Історичний журнал. – №4.– 2004.
2.5 Касьянов Г.В.Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ ст.: соціально – політичний портрет.– К., 1993.
2.6 Кубійович В. Енциклопедіяукраїнознавства. В 10 т. словникова частина. – Париж – Нью – Йорк: Молодежиття, 1976. – Т. 8.
2.7 Марголіс Ю.Д. Вітчизні накористь, а росіянам во славу: З історії університетської освіти в Петербурзі вХУІІІ – ХІХ ст. – Л., 1988.
2.8 Нариси історії українськоїінтелігенції (І пол. ХХ ст.). У 3 кн. – Кн. 1. – К., 1994.
2.9 Нечаєв Н. Реформи таконтрреформи: з історії Російських університетів // Народна освіта. –1991. – №3.
2.10 Паначин Ф.Г.Педагогічна освіта в Росії (історично – педагогічні нариси): М., 1979.
2.11 Полонська – Василенко Н.Історія України: У 2 т. – т. 2 від сер. ХУІІ до 1923 р. – К., 1993.
2.12 Потапенко К.К. Вищапедагогічна школа України: практика перебудови // Вища і середняпедагогічна школа. – Випуск 15. – К., 1991.
2.13 Різун В.В. Нариси історіїКиївського національного університету імені Т. Шевченка. – К., 2004.
2.14 Сарбей В.Г.Націонадьне відродження України. – Сер. Україна крізь віки. – У 15 т.т. – Т.9. – К., 1999 р.
2.15 Сірополко С. Історія освітив Україні. – К, 2001.
2.16 Струкова Г.О. Складстудентства Харківського університету напр. ХІХ – на поч. ХХ ст. // ВісникХарківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. – №556, 2002.
2.17 Федоров В.А. ІсторіяРосії ХІХ – п. ХХ ст. – М., 1998.