Проголошення УНР.
ПЛАН
Вступ… 3
Розділ 1. Становлення української державності у 20 ст… 5
1.1 Українська національна революція… 5
1.2 Проголошення Центральною Радою Універсалів… 7
1.3 Гетьманат П.Скоропадського… 10
Розділ 2. УНР часів Директорії та Радянська Україна… 12
2.1 Встановлення влади Директорії… 12
2.2 Зусилля Директорії по удержанню влади… 17
2.3 Створення Радянської України… 20
Розділ 3. Українська держава в діях та поглядах засновниківУНР… 24
Висновок… 29
Список використаної літератури… 31
Вступ
Наприкінці лютого 1917 р. несподіванодля багатьох сучасників відбулася завершальна сцена в існуванні Російської імперії. 24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху,Державна дума стала в опозицію до уряду. 27 лютого самодержавство впало, владазосередилася в руках Тимчасового комітету Державної Думи. 2 березня члени цьогокомітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий урядкраїни.
Революція перемогла. Активну участь упетроградських подіях взяли українські вояки, які стали на бік Державної Думи.На початку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційнийкомітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, закликавшиїх спрямувати свою енергію «на завоювання власних національно-політичнихправ», наповнити її «свідомістю власних національних інтересів».
Досить своєрідною є та особливістьЛютневої революції, що коли в столиці імперії поширювались політичніпристрасті, решта території і населення країни перебували в стані політичноїлетаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України. Перша інформація про революційніподії в Петрограді почала надходити в Україну 28 лютого.
З цього моменту можна починативідлік короткочасній історії української революції (так називають її сучасніісторики); спроби відтворити незалежну Україну після багатьох століть поневолення.Саме цей період невпевненості Тимчасового уряду, нестабільності соціальної таполітичної ситуації був найсприятливішим для відновлення українськоїдержавності. Тому цілком закономірним став і наступний розвиток подій.Українська інтелігенція зі своїми ідеями незалежності, що перебували у станіформування та усвідомлення, доклала усіх зусиль для організації майбутньогонезалежного українського суспільства за принципами, що були притаманні саменароду України.
Спробуємо розглянути основні етапицієї революції, причини та наслідки поразки руху за незалежність українськоїдержави.
Курсова робота складається із трьохрозділів, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.
Розділ1. Становлення української державності у 20 ст.1.1 Українськанаціональна революція
23 лютого 1917 р. в Петрограді(столицю імперії м. Санкт-Петербург було перейменовано післяросійсько-німецької війни 1914 р.) вибухнула революція. Десятки тисяч солдатівмісцевого гарнізону приєдналися до робітників на третій день повстання. Ввечері27 лютого було сформовано два управлінські органи, які потім відігравалипровідну роль у розвитку подій: Петроградська рада робочих та солдатськихдепутатів та Тимчасовий комітет Державної думи (Парламенту). 2 березня царМикола ІІ зрікся престолу і Думським комітетом, у згоді з Петроградською радою,було сформовано новий керівний орган: Тимчасовий уряд, що повинен бувпідготувати демократичні вибори до Установчих зборів, головною метою яких малостати визначення форми державного устрою та прийняття конституції.
Представники влади в регіонахзвернулися до громадських організацій, в яких керівні посади займалипредставники промислово-торговельних кіл та адміністративної бюрократії.Більшість з них належали до конституційних демократів (кадетів). 4 березня вКиєві було створено Об’єднану раду громадських організацій. Виконавча владабула передана комісарам Тимчасового уряду. До того вона належала губернаторамита повітовим поліцейським офіцерам. Голови регіональних та окружнихадміністрацій стали такими комісарами. В волостях замість призначених посадовихосіб почали діяти виборні комітети.
Товариство українських поступовців(організоване М.Грушевським, В.Єфремовим та Е.Чикаленком в 1908 р. як міжпартійнийполітичний блок), вийшовши з підпілля, використало рекомендації Тимчасовогоуряду для створення регіональних рад для формування Всеукраїнської ради. Також4 березня в Києві, одночасно з Об’єднаною радою громадських організацій, булостворено Центральну Раду. Цей представницький демократичний орган виник нахвилі революційних подій для того, щоб очолити національно-визвольний рух вусіх українських землях. До Ради увійшли представники Товариства українськихпоступовців, православної церкви, прогресивних українських соціал-демократів таголови культурно-просвітніх, військових, студентських та наукових організацій,спілок та утворень. М.Грушевський, визнаний лідер українського визвольногоруху, знаходився у вигнанні, коли його було обрано Головою Центральної Ради.
Одразу після скинення монархії вукраїнських промислових центрах почалося створення робочих рад, а в гарнізонахта на фронті – солдатських рад. Робочі ради були сформовані в Харкові,Катеринославі та Кременчуці. Ради були непартійними організаціями, які не малиісторичних аналогів. Вперше вони виникли під час революції 1905-1907 рр., апотім – в 1917 р. як свідчення недовіри робітників до будь-яких державнихінститутів. Заклик до експропріації засобів виробництва був найпопулярнішоюідеєю серед членів цих рад. В середині 1917 р. в 9 українських областях булостворено 252 ради, в тому числі 180 – в Донбасі.
Соціалістичні партіїсоціал-революціонерів (СРів) та соціал-демократів (меншовиків), які мали впливна робочі та солдатські ради протягом перших місяців революції, прагнулистворення демократичної парламентської республіки. Вони не мали наміру братипід контроль ради або державні органи і саме тому підтримували законнийТимчасовий уряд. Представники іншої течії соціал-демократів – більшовики (післятого, як їх лідер В.Ленін повернувся з еміграції в квітні 1917 р.), додали досвоїх закликів девіз „вся влада радам”. Таким чином, більшовики перешкоджалидемократичному розвитку революційних процесів. Отримання контролю за радами тапроголошення Радянської Республіки означало встановлення політичної диктатурипартії більшовиків. Проголошення націоналізації засобів виробництва вреальності стало еквівалентом встановлення їх диктатури в економіці.
Кількість більшовиків в українськихобластях швидко зросла з 2 тисяч перед революцією до 10 тисяч станом на кінецьквітня 1917 р. Навіть в якості меншості серед членів рад, вони почалиорганізовувати армію для участі в громадянській війні, початок якої вонипередбачали. Більшовики організовували робітничі та Червоні загони, міліцію.Опір рад під контролем меншовиків та СРів та протидія місцевих органів владиТимчасового уряду певним чином обмежували розмах цих подій. Однак Червонізагони були все-таки організовані в Києві, Харкові, Катеринославі та Одесі.
В той же час національна революція неприпинялася. Перші заяви Центральної Ради та її національна програма носилиздебільшого культурний характер. М.Грушевський, який повернувся із заслання,висунув тезу щодо створення національної територіальної автономії України.
Протягом двох місяців революції вУкраїні відбувалося інтенсивне створення політичних партій. На основіТовариства українських поступовців було створено Партіюсоціалістів-федералістів. Ця партія мала великий вплив на Центральну Раду, хочабула не надто численною. Також була створена Українська партіясоціалістів-революціонерів, яка стала однією з найбільших серед національнихпартій. На середину 1917 р. вона налічувала 75 тисяч членів. Однак кількістьчленів проросійської партії СРів була в українських областях незрівняннобільшою. Партія Українських соціал-демократів, очолена В.Винниченком таС.Петлюрою, також за своєю чисельністю поступалася проросійській партіїменшовиків. На середину 1917 р. в ній було приблизно 5 тисяч членів, в той часяк кількість меншовиків становила понад 50 тис. 1.2 ПроголошенняЦентральною Радою Універсалів
10 червня 1917 р. Центральна Радапроголосила Перший Універсал в Києві на конгресі делегатів українськихпідрозділів царської армії. Він проголошував право українського народу насамоврядування за допомогою Українських установчих зборів, скликаних надемократичних засадах. Кілька днів потому на закритому засіданні ЦентральноїРади було створено орган виконавчої влади – Генеральний секретаріат, на чоліякого став В.Винниченко.
Тимчасовий уряд мав визнатиЦентральну Раду державним органом. Після такого успіху Рада прийняла ІІУніверсал, в якому повідомляла про створення Генерального Секретаріату тарозвиток законодавчого закріплення української автономії.
Посилення соціально-економічної кризипродовжувало підривати матеріальні умови пролетаризованих мас. За таких умов,екстремістські заклики ленінської течії проросійської партії соціал-демократівставали дедалі популярнішими. Кількість більшовиків в Україні сягнула 33 тисяччол. Своєю численністю партія Леніна все-таки поступалася меншовикам, а такожросійським та українським СРам, проте вона вирізнялася своєю дисципліною таагресивністю. Починаючи з другого року, більшовики та їх прибічники сталипереважати в радах робітничих та солдатських депутатів. 8 вересня Київська радаробітничих депутатів вперше визнала більшовицьку революцію.
З огляду на небезпеку лівогоекстремізму, партія кадетів почала схилятися до ліквідації національної кризи,перш ніж застосовувати силу. За згоди кадетів, правлячий прошарок армійськихгенералів, очолюваний генералом Л.Корніловим, верховним головнокомандуючим,зробила спробу скинути Тимчасовий Уряд. Однак заколот було розкрито.
Більшовики відігравали в цьомуголовну роль. Їх вплив зріс, особливо в південних та східних областях України,в той час як Тимчасовий Уряд, врятований більшовиками, поступово втрачавпідтримку народу, оскільки не завершив здійснення реформ.
25 жовтня 1917 р. більшовики скинулиТимчасовий Уряд та на Другому всеросійському конгресі рад в Петрограді створилисвій власний уряд – Раду народних комісарів (Раднарком), яку очолив В.Ленін.Жовтневий переворот створив нову політичну ситуацію, на яку Центральна Радамала негайно відреагувати. Вона видала ІІІ Універсал, в якому проголосиластворення Української Народної Республіки.
Під впливом наступу російськихвійськ, контрольованих Раднаркомом, керівники Центральної Ради швидко втратилиілюзії щодо можливості перетворення Росії на демократичну федеративнуреспубліку. Головною метою стало відділення від більшовицької диктатури. Вночі12 січня 1918 р. М.Грушевський видав IV Універсал Центральної Ради, якийпроголосив незалежність УНР.
27 січня 1918 р. в Брест-Литовськубуло підписано першу мирну угоду у світовій війні між УНР та чотирма державаминімецького блоку. За день до підписання угоди радянська армія увійшла до Києвата Центральна Рада мала визнати, що потребує іноземної військової допомоги. 18лютого німецькі та австро-угорські війська почали окупацію України. Відповіднодо умов мирного договору, підписаного 3 березня між Росією та Центральнимидержавами, Раднарком обіцяв визнати незалежність УНР та почав мирні переговори.
Проголошення Української НародноїРеспубліки стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродженняукраїнської державності у XX ст. Однак, з погляду сьогодення, текст 3-гоУніверсалу не може не викликати критичних зауважень. Проголошуючи створенняУкраїнської Народної Республіки з метою захисту українського народу від петроградськихзаколотників, Центральна Рада водночас прагнула «дружнього великогобудівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній РеспубліціРосії здоров'я, силу і нову будучність». Таким чином, зваливши на своїплечі основний тягар перетворення Росії на федеративну республіку, УЦРдобровільно зобов'язувалася «силами нашими помогти Росії, щоб всяреспубліка Російська стала федерацією рівних і вільних народів». Це,можливо, і було найбільшою помилкою ЦР: неможливо будувати власну незалежність,спираючись на «старшого брата», що керується поглядами здебільшімперськими, ніж унітарними.
У листопаді 1917 р. Центральна Рададіяла, керуючись власною ідеологією. Навіть 3-й Універсал дався їй не просто.До цього акту її підштовхнули зовнішні чинники події у Петрограді тазахоплення влади більшовиками. Не вірячи в можливість їхньої остаточноїперемоги, УЦР зробила ставку на федеративну Росію. У листопаді в «Народнійволі» М.Грушевський закликав рятувати Російську федерацію. Далі мипобачимо, як багато енергії і часу Центральна Рада витратила, намагаючисьвитворити демократичну, федеративну Росію. Але її спроби виявилися марними.Більше того, вона вступила в конфлікт з більшовиками, змарнувавши час,необхідний для консолідації українських сил.1.3 ГетьманатП.Скоропадського
Присутність окупаційних військсприяла виникненню на Україні нової революційної ситуації. Посилиласьдіяльність соціальних груп, які вимагали поваги до приватної власності таліквідації хаосу та анархізму. Колишній царист, генерал П.Скоропадськийвикористав ці настрої для приходу до влади, коли його було проголошеноГетьманом Української Держави, яка замінила УНР. До скликання парламенту в йогоруках були зосереджені всі державні повноваження.
П.Скоропадський запросив до участі вуряді авторитарні постаті, які намагалися працювати конструктивно. Однакокупаційні війська дозволяли йому діяти незалежно лише в національно-культурнійсфері. Зацікавлена в отриманні від України максимально можливої кількостіпродовольства та сировини, військова адміністрація держав-окупантів поступовопочала втручатися у справи державної адміністрації. Селяни почали боротися зокупантами, які підтримували повернення землевласників до їх колишніх маєтків.
Режим Гетьмана міг існувати лише заумов окупації. 12 листопада 1918 р. було підписано угоду про перемир’я міжНімеччиною та країнами Антанти, що означало кінець світової війни. Німецька таавстро-угорська армії втратили свої окупаційні функції. Наступного днявідбулося таємне зібрання лідерів українських партій, які вирішили організуватиДиректорію з метою усунення режиму Гетьмана та відновлення УНР. Директоріюочолив В.Винниченко, а її збройні сили підпорядковувалися С.Петлюрі. Вониздебільшого складалися з тисяч загартованих в боях повстанців. Кілька тижнівпотому Директорія взяла під контроль всю Україну.
Розділ2. УНР часів Директорії та Радянська Україна2.1 Встановлення владиДиректорії
Після зреченнягетьмана Директорія, утворена у листопаді, фактично прийшла до влади. ПрихідДиректорії до влади вилився не в практичні справи, а в цілу низку святкувань. Безпосередній учасник тих подій В.Винниченкописав:
«Перед нами стоявцілий ряд кричущих питань нашої політики, від яких залежало існуванняРеспубліки; круг нас творився хаос, з яким треба було негайно початинайсерйознішу боротьбу; нас жагуче жадали всі серйозні політичні партії вКиєві. А ми не могли туди їхати, бо штаб готував вступ Головного Отамана вКиїв».
18 грудня 1918 p. Директорія УкраїнськоїНародної Республіки урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений першийуряд Директорії на чолі з В. Чеховським.
Того ж самого дня Директорія проголосиласвою заяву, а услід за нею прийняла цілу низку законів. В заяві Директоріяпояснювали громадянам, що відтепер вся влада в У HP має належати лише трудящимкласам: робітництву та селянству. Класи нетрудові позбавлялись правапорядкувати державою. Директорія запевняла, що передасть свої права іповноваження лише трудовому народові самостійної УНР.
Віддаючи належне програмним цілямДиректорії, накресленим в заяві, слід зазначити, що остання з'явилась дужепізно: тільки через півтора місяця після сформування Директорії та початкуповстання й через два тижні по взяттю Києва. Весь час населення майже нічого незнало про основні завдання соціальної й політичної програми Директорії. Більштого, ця заява залишалась на папері, оскільки влада керувалася іншою, неписаноюі неоголоше-ною програмою.
Становище нової влади було дуже тяжким. Арміяповстанців, що забезпечила переможний рух на Київ, розтанула з такою жшвидкістю, з якою створилась. Масу її складали селяни, які, поваливши гетьманськийрежим, поспішили додому, щоб ділити панську землю.
Україна була оточена ворогами з усіхбоків. Шість різних армій діяли на її території. На заході стояли польськівійська. Після повалення гетьманської держави посилився рух радянських військ вУкраїну. На південно-східному кордоні виступили російські силиантибільшовицького спрямування, які очолив генерал Денікін. Південна смуга, зОдесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами.
Німецька та австро-угорська армії тримали«нейтралітет», бо їх солдати кидали зброю і амуніцію й шукали нагодидля виїзду додому. Крім того, в Україні почали діяти сотні загонів під проводомрізних отаманів.
Велике лихо Директорії полягало в тому, щовона не мала відповідних органів, які б проводили в життя її програму.Становище уряду було важким ще й тому, що усередині його не було єдності, небуло спільної політичної лінії. Єдиним, що спочатку об'єднувало прихильниківДиректорії, була боротьба проти гетьмана та його уряду. З падінням гетьманатурозбіжності посилились. У керівництва Директорії не було сталої думки — ніполітичної, ні соціальної. Тертя між течіями Українського національного союзу,з членів якого було обрано Директорію, не припинялось. Більшість його —В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал — стояла за союз (з певнимизастереженнями) з більшовиками проти Антанти. Інша частина, яку підтримувавС.Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою проти більшовиків.
Політична структура України була такою:представники соціалістичних партій на початку грудня 1918 p. ухвалили, щонайвища влада належить Директорії, а законодавча — трудовому конгресові,обраному «трудовим населенням». Виконавча влада належала РадіНародних Міністрів, а влада на місцях — трудовим радам селян, робітників та«трудової інтелігенції». В уряді точилася дискусія щодо поняття«народ». Прем'єр В. Чеховський наполягав, що право на участь в конгресімають тільки представники «трудящих мас». Але кого визнавати за«трудящих»? Виборчих прав були позбавлені «не тільки»капіталісти" та «поміщики», а й частина інтелігенції:
професори,.адвокати,лікарі, педагоги середніх шкіл тощо. Виборчих прав дістали представникиінтелігенції, які мали «безпосередні стосунки з народом: лікарськіпомічники, фельдшери, вчителі народних шкіл, службовці канцелярій та ін. Такрозуміли автори інструкції „трудовий принцип“.
5 січня 1919р. з'явився закон, яким булопризначено перше засідання Трудового конгресу на 22 січня 1919 р. В законіговорилось, що на Трудовий конгрес треба обрати 593 делегати: 377. — відселян, 118 — від робітників, 33 — від трудової інтелігенції і 65 — відзахідноукраїнських земель.
Перебуваючи у скрутному становищі.Директорія, її уряд і український народ нетерпляче очікували відкриттяТрудового конгресу сподіваючись, що його представники знайдуть вихід з важкогостановища держави і вживуть заходів до виведення України з міжнародної ізоляціїі подолання внутрішніх труднощів.
23 січня, в перший день своєї роботи,сесія Трудового конфесу одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухваливзакон „Про форму влади в Україні“, яким вся влада передаваласяДиректорії;
були створені різнікомісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ,харчова, культурно-освітня тощо.
Директорія одержала право приймати закони,які мали бути затверджені або відкинуті наступною сесією конгресу. Директоріяпризначала або усувала з посад членів кабінету. Конгрес висловився задемократичний устрій в Україні. Рада Міністрів і комісії одержали завданняпідготувати вибори майбутнього Сейму України. Конгрес схвалив також протестпроти порушення цілісності української території більшовицькою Росією, Денікінимі Польщею.
Ситуація, в якій опинився Трудовийконгрес, була непростою. Більшовики підходили до Києва. Головну увагу конгресприсвятив орієнтації — чи на більшовиків, чи на Антанту.
Директорія не була спроможна об'єднатиукраїнські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанськихгруп під командуванням отамана М.Григор'єва, яка перед тим тривалий часборолася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархістН.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бікбільшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отаманаЗеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії.Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони частозмінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили добільшовиків, чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися зрадянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, зантиукраїнською агітацією.
Багато заперечень викликало призначенняС.Петлюри — цивільної людини на пост Головного отамана.
В міру відходу німецьких та австрійськихвійськ з України почалось її захоплення більшовицькими загонами. Власнихзбройних сил для боротьби з ними Директорія не мала. 2 лютого 1919р.Директорія була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці. Київ негайнозайняли більшовики. Цими подіями було завдано шкоду не лише військову, а йполітичну і моральну.
Ці обставини визначили прагнення багатьохчленів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими,які окупували південну Україну. Командування французького експедиційногокорпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією. Протефранцузи висунули цілу низку вимог до Директорії. Так, вони бажали, щоб э неївийшли В.Вин-ниченко, С.Петлюра та прем'єр В.Чеховський; вони вимагали формуваннянового, правого уряду, що створив би протягом трьох місяців 300-тисячнуукраїнську армію під протекторатом Франції. Під час боротьби з більшовикамиостання мала контролювати українські залізниці, щоб не було перерв у постачаннілюдей і військового спорядження для фронту. Франція прагнула також мати впливна господарську політику українського уряду. Справу ж самостійності Українимала вирішити мирна конференція.
І хоча Директорія не бажала поступатисяукраїнської державності і не приймала всерйоз французьких пропозицій, вона всеж таки вислала свою делегацію до Одеси з метою розпочати переговори зфранцузькими представниками.
Здавалось, що все йде до згоди України зФранцією, бо В.Винниченко склав повноваження і виїхав за кордон, відійшов такожвід справ прем'єр В.Чеховський.
Позиція С.Петлюри, котрий післяВ.Винниченка вийшов на перше місце в державі, заздалегідь прирікала на невдачупереговори з французами, які домагалися його відставки. 13 лютого 1918 p.С.Петлюра створює новий кабінет на чолі з С.Остапенком, який був прихильникомсоюзу з Антантою, і Кабінет Міністрів одержав завдання розпочати з французаминові переговори.
Саме в той час почалася мирна конференціяв Парижі, де французький прем'єр Ж.Клемансо почав поволі формувати неприйнятнудля України думку між західними державами.
Таким чином, домовитися з державамиАнтанти уряду Директорії не вдалося, оскільки основною вимогою Антантизалишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в їїборотьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську Добровольчуармію, очолювану генералом Денікіним.
2.2 ЗусилляДиректорії по удержанню влади
Кабінет С.Остапенка не мав успіху івсередині держави. Проти уряду почали бойкот соціалісти. Більшовики також велиагітацію проти Директорії як „буржуазного уряду“.
Збройні сили Директорії танули, в нихзростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 p. під натискомбільшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у серединіберезня відбулося останнє засідання Директорії повного складу.
На початку квітня в Рівному була проведенареорганізація Директорії: вона складалась тепер з С.Петлюри, Л.Макаренка, одногопредставника від ЗУНР та двох — від соціалістичних партій. Впорядковано функціїДиректорії та її взаємини з урядом. Директорія мала тільки затверджуватизакони, проекти яких готувалися міністерствами, і давати розпорядження лишеостаннім.
Створено новий уряд: головою кабінету ставБ.Мартос. Новий Уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав доборотьби з більшовиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужусилу, а на повстанців. Соціалісти бойкотували уряд С.Остапе-нка, а праві коластали в опозицію до соціалістичного уряду Б.Ма-ртоса.
Такі часті зміни уряду були невипадковими.Щодалі влада переходила в руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів гралитільки декоративну роль.
У серпні 1919 p. армії УНР і ЗУНРрозпочали спільний похід проти більшовиків. Командування Української галицькоїармії пропонувало йти походом на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорногоморя, встановити зв'язки з Антантою і тоді вже рушити на Київ. Цей план —найбільш раціональний — зустрів опозицію з боку командування армією УНР, якевважало, що обстановка вимагає спершу заволодіти Києвом. Було прийнятекомпромісне, але не краще рішення — одночасно йти і на Одесу і на Київ.
У той же час до Києва спішно наближалисязагони Добровольчої армії генерала Бредова. ЗО серпня 1919р. більшовики безбою залишили Київ. 31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії.Війська УНР відступили на захід, опинившись між трьома вогнями: більшовиками,армією та Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь та Поділля.
Директорія фактично розпалась. 15листопада 1919 p. вона передала владу С.Петлюрі. Було вирішено, що продовжуватирегулярну війну неможливо і далі треба вести її в формі партизанськоїборотьби.
На початку 1920 p. Польщаокупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, Галичину. В Польщі небуло одностайного ставлення до Української держави: соціалісти ставилися до неїприхильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більша частинапартій ставилась до України відверто ворожо.
В цих умовах українська місія у Варшавібез погодження з Директорією подала польському урядові декларацію, в якій пропонувалавизнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збручта лінією через Волинь до Прип'яті.
Незабаром у Варшаві головою дипломатичноїмісії УНР і міністром закордонних справ Польщі було підписано відповіднийдоговір. Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) польський урядвизнав право УНР на незалежне існування, а Директорію та Головного отаманаС.Петлюру за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР та Польщею встановлювалисьвздовж р. Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною таРосією; 3) польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованихпроти УНР, те ж саме зобов'язувалася УНР та ін.
Отже, Польща визнала за Україною право нанезалежність, але за це одержала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя,Полісся. Згідно з воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала великуперевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням;економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути спільна валюта;залізниці підпорядковувались польському управлінню. Український урядзобов'язувався постачати польському війську харчування, коней, волів тощо.
Варшавський договір викликав великенезадоволення, особливо в Галичині. Він перекреслював усю боротьбу Галичини занезалежність і передавав її під владу Польщі.
Уряд Директорії був приголомшений цимдоговором, хоча С.Петлюра був обізнаний з його умовами.
З липня 1920 р. Польща розпочала таємнімирні переговори з радянським урядом. Представники двох держав зустрінулись уРизі. 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди підписали прелімінарнийдоговір, в якому були визначені кордони між Україною і Польщею: по р. Збруч,далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип'ять. На три тижні буловстановлено перемир'я.
Радянський уряд використав перемир'я дляпідготовки наступу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннотаздійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську арміюпісля тяжких боїв відступити за Збруч.
16 листопада 1920 р. в Криму було розбитоармію Врангеля.
18 березня 1921 р. у Ризі підписали мирнийдоговір Польща та радянська Росія. Польща визнавала Українську РадянськуСоціалістичну Республіку. Правобережну Україну було поділено: Холмщина,Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь —радянській Україні. Ризьким договором заборонялося перебувати на території Польщіантибільшовицьким організаціям, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їхорганізації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжувалисвою діяльність нелегально.
Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р.Конференція послів у Парижі ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовоюнадання їй автономних прав.2.3 Створення РадянськоїУкраїни
Поразка у світовій війні призвела додезінтеграції Австро-Угорської імперії та створення незалежних держав. 18жовтня 1918 р. у Львові було створено Українську Національну Раду. Вонапроголосила намір створити державу на етнічних українських землях в межахімперії. Польща, що почала відроджуватися, також почала висувати претензії наці території. З огляду на це Національна Рада поспішила окупувати за допомогоюзбройних сил Львів та всю територію Західної Галичини. 13 листопада вонасформувала Західноукраїнську народну республіку. Голова Національної РадиЕ.Петрушевич став президентом ЗУНР, а К.Левицький очолив Державний секретаріат.Возз’єднання обох українських держав було проголошене 22 січня 1919 р. уЛьвові. Декларація возз’єднання була схвалена Установчими Зборами, скликаними зпредставників усіх регіонів України. Однак до повноцінного возз’єднання недійшло. В 1919 р. польські війська, озброєні Антантою, окупували СхіднуГаличину та Західну Волинь. Значно раніше, на початку січня, Радянська Росіяпочала напад на УНР та зайняла її столицю 5 лютого. Директорія спочаткузалишалася у Вінниці, потім переїхала до Жмеринки, Проскурова та Рівного. Напочатку травня С.Петлюра та інші керівники УНР емігрували.
У лютому 1919 р. уряд РадянськоїУкраїни відмовився від назви, впровадженої Центральною Радою (УНР) тазапровадив нову – Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Такожназву уряду було змінено на Раднарком, за зразком Москви. Уряд очоливХ.Раковський, один з провідних діячів Другого Інтернаціоналу, який опинився вРосії після приходу більшовиків та запропонував їм свої послуги.
Вибори до рад робочих,червоноармійських та селянських депутатів були проведені навесні 1919 р. Врезультаті маніпулювання нормами представництва, більшовикам вдалося отриматиповну перевагу. Ради слугували лише прикриттям диктатури РКП (б) – КП (б)У,яких підтримували армія та Надзвичайна Комісія. Згідно конституції УРСР,створеної за моделлю конституції Радянської України, найвищим законодавчиморганом став Всеукраїнський з’їзд рад, між засіданнями якого його функціїздійснювалися Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом (ВУЦВК).
В заяві уряду відмічалося, що УРСРоб’єдналася з РСФСР на принципах „соціалістичної федерації”. Сутність цьогопоняття не розшифровувалась, проте програма РКП (б), прийнята в березні 1919р., зазначала, що Федеративний Радянський Союз є перехідною формою до повногооб’єднання. Партія більшовиків прагнула якомога швидше централізувати військовета економічне управління. 1 червня 1919 р. Всеросійський центрвиконкомпроголосив декрет про „військово-політичну злуку”. Найважливіші аспекти державногоуправління в більшості радянських республік було передано до московськихорганів.
Як тільки Україна стала радянськоюреспублікою, вона вступила у сферу дії „великого експерименту”. Ринковаекономіка мала бути замінена на виробництво без торгівлі. Селяни сподівалися нате, що радянська влада роздасть їм володіння великих землевласників, як булообіцяно в лозунгах, які більшовики використовували під час жовтневогоперевороту. Однак декрет ВРЦВК, прийнятий в лютому 1919 р., проголосив головноюметою політики на селі колективізацію. Згідно декрету, уряд Х.Раковськогоповинен був надавати преференції державним господарствам та колгоспам,створеним на основі експропрійованих земель.
У відповідь на політику, яку В.Ленінпісля її провалу і відмови від неї назвав „військовим комунізмом”, по країніпрокотилася хвиля селянського незадоволення. Отаман Зелений (Д.Терпило), членпартії соціал-демократів (незалежних), серед перших став у опозицію до уряду всередині травня. Він зробив все можливе для того, щоб поширити діяльність свогомайже дванадцятитисячного угруповання на лівий берег Дніпра, Переяслав таЗолотоношу. Підрозділи Нестора Махна (якого обрані сільські отамани називали„батьком”) діяли в Катеринославській області, в районі Гуляйполя. Махно успішноборовся проти денікінської армії, а також частково підтримував радянську владу,проте жорстко виступав проти анархізму комісарів та аграрної політикиРаковського. Найбільшим серед повстань був бунт отамана М.Григор’єва в травні1919 р.
Антибільшовицьке селянське повстаннясильно вплинуло на дух Червоної Армії, що складалася здебільшого з селян, таспровокувало масове дезертирство й загальне зниження дисципліни. А.Денікін,командувач добровільної Білої Гвардії, скористався цією оказією. З травня посерпень 1919 р. Біла Гвардія окупувала Україну та почала марш на Москву.
Після переведення економіки на основидержавного управління російські більшовики змогли створити армію, яка кількісноперевершувала збройні сили Денікіна. На початку лютого 1920 р. Червона Арміязвільнила всю Україну.
Коли поразка Денікіна сталаневідворотною, уряд Радянської Росії звернув увагу на Польщу. Було зробленодеякі пропозиції уряду Польщі щодо мирного влаштування проблеми з визначеннямкордонів. Москва начебто погодилася визнати демаркаційну лінію, що буласформована влітку 1919 р., в якості державного кордону. Водночас, починаючи з1920 р., В.Ленін почав підтягувати до Західного фронту найміцніші підрозділиЧервоної Армії — навіть з Уралу, Сибіру та Кавказу.
Напередодні невідворотної війни зРадянською Росією Ю.Пілсудський, голова польської держави, вважав необхіднимврегулювати відносини з колишнім ворогом С.Петлюрою. Керуючись бажаннямпродовжити боротьбу за незалежну Україну, Петлюра прийняв його умови.Варшавська угода була підписана в квітні 1920 р. Уряд Пілсудського відмовивсявід намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. тавизнав УНР. Така поступка мала символічне значення. Однак Петлюра мав піти нареальні поступки після отримання згоди на встановлення кордонів вздовжтериторії, вже окупованої військами Пілсудського.
Пілсудський не хотів чекати кінцяпередислокації радянських військ та почав 25 квітня 1920 р. наступ на500-кілометровому фронті за допомогою сил трьох армій загальною чисельністю 150тисяч. 15 тисяч вояків Петлюри просувалися разом з поляками. 6 травня вонизайняли Київ. В.Ленін спокійно сприйняв звістку про перші успіхи поляків,оскільки об’єктивно співвідношення сил було на користь Росії. Контрнаступрадянських військ, який почався 5 червня, невдовзі перетворився на широкийнаступ під проводом М.Тухачевського. Москва сформувала маріонетковий урядФ.Дзержинського, якого передбачалося поставити на чолі завойованої Польщі.
Небезпека втрати державницьких прав,завойованих в 1918 р., міцно об’єднала навколо уряду найширші верствинаселення. Франція поспішила надати допомогу озброєннями та людськимиресурсами. Війська М.Тухачевського були зупинені за 23 км від Варшави та почалибезсистемний відступ під нищівним натиском поляків. За 10 днів їх було вжевідкинуто за Буг. Наприкінці вересня фронт перемістився в район Житомира таБердичева. Угода про перемир’я була підписана в жовтні та закріпила згодурадянської партії залишити Західну Україну та Західну Білорусь в межах кордонівПольщі.
Після відходу військ Ю.Пілсудськогоза ріку Збруч армія С.Петлюри протягом місяця воювала на Лівобережній Україні зсилами О.Єгорова. 18 листопада 1920 р. війська Петлюри залишили прикордоннийВолочиськ та відступили до Польщі. Однак армія УНР продовжувала на ПравобережнійУкраїні безнадійну боротьбу з партизанськими набігами. Після численнихпротестів Х.Раковського наприкінці 1921 польський уряд поклав їм край.
Розділ3. Українська держава в діях та поглядах засновників УНР
Початок XX сторіччя позначився дляУкраїни швидким зростом визвольного руху. Незважаючи на різні формиорганізації, розуміння ідеалу майбутнього та шляхів його реалізації, він всебільш набирав характеру синхронізації розвитку на українських землях по обохбоках австрійсько-російського кордону.
Прогресивна частина українськоїгромадськості все більше розуміла, що традиційний безполітичний консервативнийнаціоналізм не може виконати функцію національної ідеології в тогочаснихісторичних умовах. Одночасно драгоманівські космополітичні ідеї викликалинастороженість як своїм радикалізмом, так і розглядом національного питання яквторинного, допоміжного при вирішенні проблеми соціального звільнення працюючихмас українського народу. Ряд українських діячів Наддніпрянщини прагнув знайтиінше, порівняно з М. Драгомановим, поєднання національного і соціального. Якпише С. Світленко,»… однобічність консервативного націоналізму, як і«космополітизму», усвідомлювалася провідними діячами українськогоруху 1880-х-початку 1890-х рр. Не можна не помітити, що О. Я. Кониський і Б. Д.Грінченко — ідейні опоненти М. П. Драгоманова, — виступали послідовникаминаціонально-демократичних ідей, які за тих обставин мали виразну історичнуперспективу. О. Я. Кониський вбачав шлях розвитку українства не на«космополітичні», «універсальні» цінності, а в освіченнінародної маси й інтелігенції на грунті широкого націоналізму і глибокогодемократизму, а також у поліпшенні економічного становища людей.«Націоналізм» цього видатного українського народолюбця є не проповідьнаціональної виключності, а національний патріотизм, який наповнювавсязагально-демократичним змістом і спрямовувався проти великодержавної,русифікаторської політики національного гноблення українського народу з бокуросійського імперського режиму".
Як в Галичині, так і вНаддніпрянській Україні на межі сторіч виникали таємні організації українськоїмолоді, що ставили своєю метою боротьбу за визволення України від всіх формсоціального та національного гноблення. Все більше проникала у свідомістьмолодих діячів українського руху ідея державної незалежності.
Першою такою українськоюорганізацією, що стояла на засадах повної самостійності України, було«Братство тарасівців» — нелегальна студентська організація, створенав Полтаві в 1891 р. Її учасники дали клятву на могилі Т. Шевченка всімазасобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря.Засновниками цього патріотичного українського об’єднання були І. Липа, М.Міхновський та В. Шемет, а його активними членами — відомі письменники інауковці М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, M.Кононенко, В. Боровик, Є. Тимченко, В. Боржковський та ін.
В. Шаян у передмові до лондонського1967 року видання славнозвісної праці М. Міхновського «Самостійна Україна»писав про заснування братства: «Було їх тільки чотирьох: Іван Липа, МиколаБайздренко, Михайло Базькевич, усі три з Харкова, та Віталій Боровик із Києва.У Києві включився в їх гурт старший від них за віком, Микола Міхновський(1873-1924), до якого наші студенти мали глибоку пошану. Він стає головоюКиївського Відділу Братерства, авторитетом для нових членів...».
У програмі товариства було чітковизначено, що воно орієнтується на ідею самостійної, суверенної й неподільноїукраїнської держави у формі федерації Лівобережної, Правобережної, СтеповоїУкраїни, Кубані і Галичини, рівної серед рівних, вільної між вільними,«без пана і хама» і без класової боротьби в майбутньому. Метою цієїдержави повинно було стати усуспільнення поверхні і надр землі, великого промисловоговиробництва та оптової торгівлі, свобода віросповідання, відділення церкви віддержави, загальна безплатна і обов’язкова освіта, створення національної армії.
Розвинені ці ідеї були також вопублікованому в львівському часописі «Правда» 1893 року«Profession de foi молодих українців», в якому заявлялось про те, що"… ми, яко космофіли… що любимо усіх людей й бажаємо усій людськостіоднаково добра і широкої волі, повинні бути націоналами, бо того вимагає віднас моральне почуття наше. Ми повинні віддати всі свої сили на те, щобвизволити свою націю з того гнету, в якому вона зараз перебуває і дати за-длякористи людности ще одну вільну духом одиницю". Такий висновок з посиланьна «космофільство» в його драгоманівському трактуванні, був новим вукраїнській політичній думці. Національне не протиставлялось загальнолюдському,а трактувалось як його своєрідний і самоцінний вияв.
Саме тому автори цього маніфестуукраїнської національне свідомої молоді писали: "… мусимо працювати вдусі такого заснованого на моральному і науковому грунті ідеалу людського ладу,в якому немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація в рядз усякою другою, користується однаково рівним правом. Через це ми маємо бутицілковитими прихильниками до федеративного ладу в тих державах, з якимиз’єднана українська земля".
Для здобуття свободи власного народутарасівці були готові до боротьби: «Ми повинні віддати всі свої сили нате, щоб визволити нашу націю від того гнету, в якому вона зараз перебуває…Кожна велика ідея вимагає духовної сили. З міцною душею, повним почуттям іпослідовністю ми поставимо нашу національну справу так, що вона не залежатимевід сьогоднішніх обставин і виробимо з себе українську інтелігенцію в самомувисокому розумінні цього слова». Своїм політичним кредо вони проголошуваливизнання Російської імперії за окупанта України і те, що справедливерозв’язання соціальних питань можливе лише за умови створення повністюнезалежної української держави, задля майбутнього якої вони були готові віддативсі свої сили та вміння.
На підпільному з’їзді 1893 рокутарасівці прийняли рішення перейти від організаційно-виховної роботи дополітичних акцій. Але в квітні проти цільних діячів товариства почалисьрепресії, багато з учасників були заарештовані і вислано за звинуваченням в«українофільській пропаганді», хоча про існування таємної організаціїполіція так і не довідалась. Після цих подій частина членів (Б. Грінченко, М.Вороний, О. та В. Чехівські) перейшла на автономістично-федералістичні позиція.Однак більш радикальні залишились вірними проголошеним ідеалам до кінця свогожиття, продовжуючи роботу над їх реалізацією в інших формах та в іншихорганізаціях.
Одночасно з діяльністю тарасівців вУкраїні виникали та діяли і інші українські організації політичногоспрямування. Так 1897 р. в Києві було створено «Загальну українськубезпартійну політичну організацію», а 29 січня 1900 р. в Харкові групастудентської молоді заснувала Революційну українську партію (РУП). Відзначаючизначення її появи В. Дорошенко писав: «Першою дійсно політичноюукраїнською організацією, що понесла в народ гасла революційної боротьби зіснуючим ладом, була славетна Р.У.П., себ то Революційна УкраїнськаПартія».
Програмою цієї партії на першомуетапі її існування став проголошений 1900 р. у Харкові та Полтаві на з’їздіукраїнської інтелігенції М. Міхновським (1873-1924) реферат «СамостійнаУкраїна», що цього ж року з’явився друком у Львові.
У цій праці М. Міхновський,продовжуючи ідеї програмних документів «Братства тарасівців»,заявляє, що кінець XIX сторіччя позначився явищами, які характеризують новийетап розвитку людської історії. Ці явища — боротьба народів занаціональо-державне самовизначення. Українська нація, вважає він, знаходиться встановищі «зрабованої», поневоленої.
Кожна нація прагне до свободи ісамостійного розвитку. М. Міхновський підкреслює, що "… колисправедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись уформу незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінногонаціонального змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану всесторонньогорозвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; колисправедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, дляякої плекання індивідуальности є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, щодержавна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежністьє національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин".
Революція 1905 року значною міроюактивізувала українське національне життя. Під впливом революційних подійцарський уряд був змушений зняти найбільш варварські заборони щодо всьогоукраїнського. По всій імперії, у тому числі і в Україні масово виникаютьчисленні союзи: інженерів, адвокатів, учителів, техніків, залізничників,фармацептів, селянський тощо. Всі вони, окрім професійних інтересів своїхчленів ставили метою своєї діяльності зміну існуючого політичного ладу вкраїні. Згадуючи ті часи В. Дорошенко писав: "… по всіх усюдах повстаютьпартійні організації, рямцї котрих що раз ширшають, що раз більші кругилюдськості втягують ся в партіїйні ряди, що раз голоснїйше лунають і що раздальше розносять ся українські політичні, суспільні й національні домагання.Особливо енергійно йшла пропаганда автономії України. На несчисленнихробітничих і селянських мітінгах (вічах) і масовках, в ріжного роду кружках, навсяких зборах і з’їздах, що були такі часті в тім бурливім часі, голосно івідкрито ставить ся се домаганнє й виносять ся серед загалу публіки відповіднірезолюції".
Під впливом революційних подій вУкраїні відроджувались або засновувались нові українські політичні партії.Найвпливовішими в організованому українстві були Українська Соціал-ДемократичнаПартія (УСДРП), Українська партія Соціалістів-Революціонерів (УСПР) таУкраїнська Партія Соціалістів-Федералістів (УПСФ). Ці політичні організаціївиявились домінуючими в Центральній Раді, а пізніше і в Директорії УНР.Висновок
За той рік, протягом якого ЦентральнаРада виступала основним політичним чинником на Україні вона досягла значнихуспіхів, але й зазнала страшних невдач. З огляду на політичну недосвідченістьта дискримінованість української інтелігенції до революції, її створення ізміцнення було безперечним здобутком. Вона перетворила українське питання наодне з ключових революційного періоду. З політичної точки зору Центральна Радау взаєминах з Тимчасовим урядом більшого, ніж хтось міг сподіватися.
Прагнучи створити демократичнийпарламентський устрій, Центральна Рада лишалася відданою своїй меті, незважаючина те, що ситуація вимагала жорсткості дій. Чи не найбільш далекосяжнимздобутком Центральної Ради було те, вона серйозно підірвала раніше недоторканийпринцип "єдиної та неподільної Росії".
Але найочевиднішою в діяльності ЦентральноїРади є її поразка. Причини полягають у відсутності двох головних опордержавності, а саме — боєздатної армії та адміністративного апарату. Не меншоїж шкоди завдавала відсутність згоди щодо того, яку політику проводити.Нарешті, безпосередньою причиною кінця Центральної Ради стала її неспроможністьзадовольнити німецькі вимоги.
У кінцевому рахунку поразкуЦентральної Ради зумовила нерозвиненість українського національного руху.Центральна Рада фактично була змушена починати будівництво держави ще дозавершення процесу формування нації. Більшість освічених людей в Україні булаабо росіянами, або русифікованими. Крім того, відчувався гострий браккомпетентних людей для організації адміністративного апарату українськоїдержави. З огляду на ці, здавалося б, нездоланні труднощі, можна зрозуміти,чому сучасники називали молоду українську інтелігенцію «богами, якібралися з нічого створити цілий новий світ».
Список використаноїлітератури
1. Бушин М.І., Коваль В.І.,Дмитренко М.Г., Горенко Л.М., Горкун А.І. Становлення української державності в20 ст. / Микола Іванович Бушин (ред.). — К., 1998. — 271 с.
2. Гермайзе О. Нарис з історіїреволюційного руху на Україні. — Б.м., Б.р. -Т.І.-389 с.
3. Горєлов М.Є. Передвісникинезалежної України: Історичні розвідки. — К., 1996.-156с.
4. Грабовський С., Ставрояні С.,Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. — К., 1995. — 607 с.
5. Грицак Я. Нарис історіїУкраїни: формування модерної української нації Х1Х-ХХ ст. — К., 2000. — 360 с.
6. Добржанський О. Національнийрух українців Буковини другої половини ХІХ-початку XX ст. — Чернівці, 1999. —574 с.
7. Іванченко Р.П. Історія безміфів. Бесіди з історії української державності.-К., 1996.-336 с.
8. Історія держави і праваУкраїни / за ред. В.Г.Гончаренка. — К., 1996. — 288 с.
9. Крипякевич І. ІсторіяУкраїни. — Львів 1990. — 511 с.
10. НагаєвськийІ. Історія української держави двадцятого століття — К., 1993.-413 с.
11. Полонська-ВасиленкоН. Історія України. У 2 т. — Т.1- К., 1992. — 640 с.
12. СубтельнийО. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука; Вст. ст. С.В.Кульчицького. —2-е вид. — К., 1992. — 512 с.