Міністерство освіти і науки України
Тернопільськийнаціональний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка
Кафедраісторії України
Антифашиський Рухопору в роки Великої Вітчизнної війни на території України
Тернопіль‑2006
Зміст
Вступ
1. Історіографічний оглядта джерельна база дослідження
2. Радянська партизансько– підпільна боротьба на території України
2.1 Передумови винекненняпартизанського і підпільного руху в Україні
2.2 Збройна боротьбапартизанів і підпільників
2.3 Зміна тактики партизансько-підпільної боротьбиі завершальний етап боротьби.
3. Антинімецька боротьбаУПА на території України
3.1 Передумови зародженняУПА
3.2 Боротьба УПА в умовах німецької окупації
4. Польськийнаціоналістичний рух опору в Україні.
4.1 Створення та боротьбапольських підпільних організацій
4.2 Співпраця польськогота українського руху опору.
ВисновкиСписоквикористаних джерел
Додатки
Вступ
Спливає61 рік після завершення однієї з найжорстокіших й найкривавіших в історіїцивілізації воєн, який неначе страшний, ненажерливий молох поглинув мільйонижиттів людських. Про ці трагічні дні нашого минулого написано багато, але нажаль через історію та художню літературу нерідко пропагувалася «інша війна».Багато праць з історії Другої світової війни, зокрема Великої Вітчизняної війнипретендуючи на правдивість та об'єктивність, висвітлюють її проблеми з точністюдо навпаки, але з іншим ідеологічним тлумаченням.
Актуальністьтеми. Головнароль в розгромі ворога належить Радянській Армії, але відчутну допомогу надававРух Опору, особливо радянські партизани і підпільники. Однак досі вукраїнському суспільстві не вщухають суперечки щодо того, кого ж вважатиучасниками антинацистської боротьби, а кого – колоборантами. В обґрунтуваннінаукових висновків і оцінок буремних 40‑х років ХХ століття першочерговезначення має з'ясування і визнання внеску у спільну перемогу над нацизмомрізних сил, які брали участь у боротьбі проти окупантів. На території Українице боротьба радянських партизанів, підпільників, українського національногопідпілля, польського підпілля.
Існуваннярадянської системи виключало об’єктивне й неупереджене вивчення проблемипартизансько-підпільної боротьби, існує ще багато «білих плям», які потрібнедослідити. Увага переважно зосереджувалась на постійному підкреслюваннікерівної ролі компартії в організації останньої, міфологізації збройноїборотьби у ворожому тилу, надмірній героїзації її учасників. Підкреслювалось,що партизансько-підпільний рух мав всенародний характер, замовчувався той факт,що в початковий період війни населення в більшості підтримувало німців, або жзаймало нейтральну позицію. Не говорили про те, що західні регіони республікибільшістю населення підтримувало ОУН, УПА і сприймали партизанів якпредставників радянської тоталітарної системи. Не висвітлювалась така проблемаяк стосунки радянських партизанів з ОУН, УПА, їх ставлення до населення західнихобластей України, котре розглядалося як вороже середовище відносно останніх.
Замовчувалисьпричини невдач в організації партизансько-підпільної боротьби, катастрофічнівтрати серед її учасників, про знищення більшості партизанських загонів іпідпільних організацій німецькими спецслужбами в початковий період війни. Пронедосвідченість, безвідповідальність людей, яким було доручено організаціюборотьби, про недодержання ними правил конспірації. І досі не має відповіді напитання: Хто ж насправді був рушійною силою партизанського руху в перший,найважливіший період?.
Залишаєтьсяне визначеною чисельність учасників партизанської боротьби, яка коливається вмежах від 180 тис. чол. до 500 тис. чол. Не з’ясовані втрати, яких зазналипартизани, підпільники у 1941–1944 роках. Викликають сумніви у дослідників івідбиті в офіційних документах партизанського руху України результати бойовоїдіяльності його учасників, які оцінюються майже 470 тис. вбитих та пораненихвояків противника й осіб, котрі з ними співпрацювали. Зазначена цифра безумовноперебільшена, оскільки за підрахунками істориків колишньої НДР, втратигітлерівців від дій партизанів на теренах усього СРСР становить лише 550 тис.осіб.
З другоїсторони останнім часом відбувається гіперболізація боротьби ОУН, УПА. Досі невизнано на державному рівні ОУН, УПА як воюючу сторону в Другій світовій війні,а серед населення не існує примирення між різними категоріями учасників РухуОпору у Великій Вітчизняній війні. Воїни ОУН, УПА не прирівняні до ветераніввійни, не мають жодних пільг, відзнак.
Продіяльність ОУН, УПА написано багато праць, але жодна не присвяченаантифашиській діяльності, фактологічний матеріал з даної тематики розкиданий порізних джерелах та публікаціях. Радянські історики звинувачували ОУН, УПА в співпраціз німцями, їм прищеплювалося тавро зрадників українського народу.
Антифашисткадіяльність польського підпілля на території України висвітлена мало, більшістьпраць присвячені боротьбі між українським національним підпіллям та польськимисилами, Волинській трагедії.
Хронологічнірамки дослідження визначені його тематичною спрямованістю та завданнями охоплюютьперіод з червня 1941 року і до жовтня 1944 року.
Мета. Виходячи з актуальностітеми і спираючись на досягнення вітчизняної історіографії в дослідженнірозвитку антифашистського Руху Опору на території України, на основікомплексного і об’єктивного аналізу поглибити дослідження і зробити науковообґрунтовані висновки щодо ролі Руху Опору в розгромі німецького агресора івизволені території України.
Метоюпродиктовані основні завдання, які необхідно розв’язати в процесідослідження даної наукової проблеми:
– теоретичнообґрунтувати основні передумови зародження антифашистського Руху Опору натериторії України;
– датихарактеристику методам і формам боротьби;
– прослідкуватирозвиток партизансько-підпільної боротьби на різних етапах її розвитку;
– з'ясувативнесок кожної з частин Руху Опору в розгром німецького агресора;
– висвітлитиспівпрацю польського і українського підпілля.
Об’єктом дослідження є рольантифашистського Руху Опору в розгромі ворога на території України в контекстірозгортання Великої Вітчизняної війни.
Предметом дослідження єсуспільно-політичні передумови зародження Руху Опору, етапи розгортання, формиі методи боротьби використовувані ними.
Методологічноюосновою дослідження є історико-хронологічний, проблемний, порівняльний методирозгляду досліджуваного матеріалу, принципи наукового пізнання, об’єктивності,історизму.
Теоретичнезначення праці полягає в комплексному визначенні внеску кожної з частин Руху Опору врозгром ворога. Студентка внесла свою лепту в покриття «білих плям», якістосуються даної проблематики. Розкрито передумови зародження антифашиськогоРуху Опору на території України в роки Великої Вітчизняної війни. Зверненоувагу на причини невдач в організації партизансько-підпільної боротьби впочатковий період війни. Охарактеризовано специфіку кожного регіону України,природні, соціальні, суспільно-політичні умови для організації боротьби. Висвітленоантинациську боротьбу українського національного та польського підпілля в рокивійни, взаємини між частинами Руху Опору. Подається характеристика методів іформ боротьби, і їх еволюція протягом війни.
Практичнацінність полягаєу використанні даного дослідження при вивченні маловідомих, міфологізованихсторінок антифашиської боротьби на території Україні в роки Великої Вітчизняноївійни. Може бути використана при вирішенні питання обґрунтування визнання ОУН,УПА воюючою стороною в Другій світовій війні, наданні їм пільг. Звернення увагидослідників на висвітлення питання антифашиської боротьби польського підпілляна території України.
Структураданого дослідження визначена метою та завданнями, складається з вступу, 4розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.
1. Історіографічний огляд таджерельна база дослідження
Історіографіюпартизансько-підпільної боротьби в тилу ворога радянські історики поділили натакі хронологічні періоди:
1. від початку до кінця війни;
2. 1945‑досередини 50‑х років;
3. з другоїполовини 50‑х років до сьогодення.
Вонивідрізнялись між собою рівнем конкретно-історичних знань з проблеми, наявністюджерельної бази, ступенем розробки загально-методологічних питань, що впливалона науковий рівень, форми і методи дослідження.
В першому періодіісторичніпроблеми характеризуються не великою кількістю праць. Публікації воєнних років, в основному вперіодичних виданнях, носили агітаційно-пропагандиський характер, метою яких був заклик до боротьби зворогом. Статті присвячені систематизації досвіду ведення партизанськоїборотьби на території України. В першій книзі наукових записок Інститутуісторії України АН УРСР, яка вийшла в Уфі, куди був евакуйований інститут, була розміщена стаття Н.І. Супруненко «Здосвіду піврічної боротьби радянських партизан проти німецьких окупантів». В Уфі також опубліковані «Нариси історії України», в одному з розділів яких зроблені частковіузагальнення досвіду бойової діяльності підпільників і партизан України.
Рядматеріалів науково-публіцистичного характеру надруковані в журналі «Українська література» в Уфі. Опублікованоперші документальні збірники, серед них збірник документальних матеріалів продіяльність підпільної комсомольської організації «Молода гвардія».
В роки війниз’явились перші спогади учасників партизанського руху та її керівників. 10березня 1944 року в газеті «Правда» з спогадами «В битвах за Батьківщину» виступив командир партизанського з’єднання С.А. Ковпак.В цьому ж році вийшла його книжка «Похід у Карпати».
Роботиопубліковані в роки війни базувались в основному на повідомленняхСовінформбюро, матеріалах періодичних видань, особистих спостереженнях, бесідавторів з партизанами і підпільниками. Доступ до архівних матеріалів бувобмежений. Обмеженість джерельної бази впливала на тематику і зміст робіт, їмне вистачало всестороннього історичного аналізу.
В науковихзбірниках, журналах, газетах післявоєнного періоду друкувались статті,повідомлення, замітки про діяльність партизан і підпільників в роки війни,проводились перші повідомлення про кількість знищених фашистських гарнізонів,складів, мостів, поїздів, розкривались умови життя людей на окупованійтериторії.
Розвиток партизанськогоруху в Україні та діяльність комсомольського підпілля в своїх працяхвисвітлювали Г.В. Кузовков «Партизанський рух на Україні в період Великої Вітчизняноївійни», Д. І. Бедзик «Плем’я нескорених: нарисипро комсомольське підпілля на Україні в дні Вітчизняної війни».
Однією зособливостей цього періоду була наявність великої кількості спогадів учасниківі керівників партизанського та підпільного руху на Україні: Ковпака С.А.,Федорова А.Ф., Сабурова А.Н., Сабурова О.М., Вершигори П.П.,Наумова М. І., Медвєдєва Д.Н., Шеремета М.С., Руднєва С.В. та інших.
Здругої половини 50‑х років історики одержали більш широкий доступ додокументальних джерел, ширше розгорнулись публікації документів і статистичнихматеріалів, були сформовані великі авторські колективи істориків з метоюрозробки даної проблематики, відкриті наукові установи і підрозділи, почаливидаватись нові історичні журнали.
Великийрозмах дослідницької роботи викликала постанова ЦК КПРС від 12 вересня 1957року «Про створення багатотомної історії Великої Вітчизняної війни», якевизначило напрями організаційної, науково-дослідної роботи по вивченню ірозробці праць з історії війни.
Особливемісце займає шеститомна «Історія Великої Вітчизняної війни». В ній вперше вводиться в обіг ряд партійних документівпо організації народної боротьби в тилу ворога, дані про кількістьпартизанських формувань, підпільних організацій, про організаторів боротьби.
У1956 році вийшла в світ монографія Н. І. Супруненка «Україна в ВеликійВітчизняній війні Радянського Союзу», де вперше зроблено спробу систематизаціїважливих аспектів з історії України в роки Великої Вітчизняної війни.
Наоснові архівних, документальних джерел, з використанням мемуарної літературинаписана праця Клокова В., Кулика І., Слинько І. «Народна боротьба наУкраїні в роки Великої Вітчизняної війни». Цінність її полягає в тому, що тутвисвітлюються такі питання, як організація і розвиток підпільного іпартизанського руху, патріотизм народу в боротьбі з ворогом, бойові діїпідпільних груп, партизанських загонів і з’єднань.
Вцьому ж році вийшла праця Тронько П.Т. «Безсмертя юних: з історії боротьбикомсомольського підпілля України в роки Великої Вітчизняної війни», присвяченаборотьбі молоді і комсомолу України проти ворога.
Вмонографії Демьянчука І. Л. «Підпільна преса України », досліджується питаннядрукованих засобів підпільних організацій і партизанських формувань України.
Однакці праці були лише окремими епізодами боротьби. Була потреба в створені праць,які б цілісно висвітлювали всі сторони цієї боротьби. Етапним у вирішенні цієїпроблеми стало видання колективної праці «Українська РСР у Великій Вітчизнянійвійні Радянського Союзу 1941–1945 рр.» в 3‑х томах, підготовленоїІнститутом історії партії при ЦК Компартії України – філіала ІМЛ з участюнаукових співробітників Інституту історії Академії наук УРСР, викладачів вузіві воєнних істориків. В ній найбільш повно висвітлюється боротьба народу наокупованій території, подається новий матеріал про діяльність підпільнихпартійних органів, організацій і груп підпілля, партизанських загонів із’єднань.
Темупродовжили монографії Тронька П.Т., Яценка В.Д., Стафійчука І.П., Слинька І. І.
Виходитьзбірник листівок партійного підпілля і партизанських загонів.
Здругої половини 60‑х видаються праці, в яких детально висвітлюєтьсядіяльність підпілля і партизанських формувань в окремих районах України: Кизя Л.Е.,Степанова Л.С., Міщенка Г.П. і Матвійчука М.М., Замлинського В.О..
Видається26 томів історії міст і сіл Української РСР, де подається фактичний матеріал поборотьбі народу в тилу ворога по більшості населених пунктів і районівреспубліки.
З 1973 рокупочали виходити 12 томів «Истории Второй Мировой войны 1939–1945 гг.», остання книга булавидана в 1982 році. 7‑й том українського і 8‑й том російського видання багатотомної«Истории Украинской ССР», «Очерки истории областных партийных организаций». Тут розглядалось широке колопитань партизанського руху, його розвиток і ефективність.
Становленняі розвиток партизансько-підпільного руху в західних областях України, специфікаі особливості розвитку тут народної боротьби вперше розкрито в монографії Замлинського В.О.«З вірою у перемогу: комуністична партія на чолі партизанської боротьби протинімецько-фашиських загарбників у західних областях України 1941–1944 рр.».Партизанська боротьба населення Буковини знайшла відображення в монографії Комарницького С.І. «Радянська Буковина в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.».
З’являютьсяпраці, присвячені тематичній розробці проблеми, що можна вважати наступниметапом в дослідженні народної боротьби на території України. В ряді праць розглядаютьсяокремі форми боротьби, виділяються постановкою питань, науковою аргументацієюїх вирішення, новизною фактологічного матеріалу. Монографії Клокова В.Н., Коваля М.В.,Кучера В. І., Зінченка Ю. І., Григоровича Д.Ф..
Колективнамонографія «Народнаявойна в тылу фашыстских оккупантов на Украине 1941–1944 г.» складається з двох частин:«Борьба в подполье» та «Партизанская борьба», матеріал викладений впроблемно – хронологічному плані. Ця праця дозволяє детально простежити всі напрями боротьби, їхмісце у всенародній боротьбі врізних регіонах республіки, розкрити механізм керівництва. В другій книзі висвітлюється бойова і диверсійнадіяльність партизанських загонів і з’єднань України, розкриваєтьсявзаємозв’язок і взаємозалежність її форм і методів в різні періоди війни, бойова взаємодіяпартизан з частинами Червоної Армії, їх розвідувальна діяльність для радянськихвійськ, життя і побут в партизанських загонах і з’єднаннях. Автори праціопираються на документальні джерела не лише радянські, але й зарубіжні.
Впершій книзі висвітлюється створення і укріплення на Україні партійно –комсомольського підпілля, форми і методи ідейно-виховної, організаційної роботипідпільників серед населення, бойова діяльність підпільних диверсійних груп, їхдопомога партизанам і частинам Червоної Армії. Велика увага приділена не збройним формамборотьби населення, частково зриву планів окупанта по використанню промислових,природніх і людських ресурсів республіки.
На реакції різних прошарківукраїнського населення на німецьку окупацію зупиняються ряд англійських іамериканських дослідників. Зокрема, в книзі «Советские партизаны вВторой мировой войне» йдеться про те, що радянське населення в ході війнипроявляло як лояльність так і не лояльність до режиму. Зокрема, серед молоді та частковосеред міського населення, насамперед серед промислових робітників прорадянськінастрої були сильніші, ніж серед старшого населення. В той час іноземні авторивважали, що селяни– колгоспники були особливим джерелом прихованого невдоволення, що й значна частинаінтелігенції не була віддана радянській владі, оскільки особливо потерпіла під чассталінських репресій і її представники були готові підтриманим будь-якийантисталінський рух.
Протягомпершого-другого етапу стан історичної науки виключав об’єктивне і неупередженевивчення проблеми партизансько-підпільної боротьби. Увага переважнозосереджувалась на постійному підкреслюванні керівної ролі компартії ворганізації останньої, міфологізації збройної боротьби у ворожому тилу,героїзації її учасників. У працях радянських істориків наполегливо проводиласядумка про те, що партизанський, підпільний рух мав всенародний характер.Замовчувався той факт, що в західних регіонах республіки більшість населенняпідтримувало ОУН, УПА і сприймала радянських партизанів як зайд, котрі прийшли, щоб занаказом Москви знищити український визвольний рух. Не висвітлювалася такапроблема, як стосунки партизанів, підпільників з ОУН, УПА, їх ставлення донаселення західних областей України, котре нерідко розглядалося як ворожесередовище відносно останніх.
Післяздобуття Україною незалежності в серпневі дні 1991 року питання партизанської,підпільної боротьби 1941–1944 років не знайшли на жаль належної зацікавленостіу науковців. Ми маємо лише окремі дослідження. Зокрема, праця Чайковськиого А.С. Невідомавійна: партизанський рух на Україні 1941–1944 рр., присвячена Рухові Опоруна окупованій фашистами території України в роки Великої Вітчизняної війни.Побудована на документальних матеріалах та архівних джерелах, висвітлює широкийаспект проблеми «малої війни», роль і місце партизанського руху в розгромі загарбників, подається оцінкаантифашиської боротьби ОУН, УПА.
Клоков В.Н.впраці «Остратегии и тактике советских партизан в борьбе против фашистских оккупантов на Украине », розглядає військові аспектирадянського партизанського руху на території України
У стислійформі окремі питання руху опору відбито в працях, матеріалах науковихконференцій, проведених Інститутом історії України НАНУ.
Вийшло науково – довідкове видання«Українська партизанка 1941–1945 рр. Партизанські формування та органикерівництва ними», підготовлене архівістами ЦДАГОУ.
У книзіБезсмертя. Книга пам’яті України 1941–1945 рр. / Гол. Ред. Герасимов І. О., простежено кількісний інаціональний склад партизан, значення, яке йому надавалося в оперативних і стратегічнихпланах радянського командування, співвідношення стихійних і організованих формпартизанської боротьби, однак мало уваги приділяється питанню бойової діяльностіОУН, УПА.
Розділ Рухопору в окупованій Україні міститься в Політичній історії ХХ століття. Українав Другій світовій війні 1939–1945 рр. т. 4, автор Кучер В. І..
Уброшурі Коваля М.В. «Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні», автор вказує на гіпертрофований характер висвітлення розвитку партизанськогоруху радянськими істориками. Торкається концепції боротьби, яку проводилаупродовж 1941–1945 рр. ОУН, УПА.
Незважаючина те, що присвячених історії українського національно-визвольного рухупублікацій є чимало, досліджень, присвячених антинациській боротьбі, майже немає. Фактологічний матеріал з даної тематики розкиданий по різних джерелах тапублікаціях і, щоб відтворити весь процес антинациської боротьби, треба зібратидосить розрізнену інформацію.
Загаломісторіографію з даної проблеми умовно можна поділити на три групи. До першоївідносимо історико-мемуарні дослідження учасників національно-визвольнихзмагань. Серед них можна виділити праці Мірчука П., Лебедя М., спогадиБорця «Чумака» Ю., Бульби – Боровця Т. та «Історія Українського війська».Певні відомості можна почерпнути з академічних багатотомних видань «ЛітописУПА», «Енциклопедія українознавства». Однак ця література має тенденційнийхарактер в залежності від того, до якого крила ОУН належав автор публікації.
Другугрупу становлять праці, які побачили світ за часів УРСР та незалежної України імають яскраво виражену ідеологічну спрямованість проти ОУН та УПА і показуютьучасників українського національного підпілля як німецьких союзників та ворогівукраїнського народу, праці є заполітизовані, малообєктивні. Подібні думкипредставлені в академічному багатотомному виданні «Історія УРСР», працях Дмитрука К.Е.,Поліщука В.В., Даниленка С.Т., Масловського В., Замлинського В.,Войцеховського А.А., Ткачука А.В., Давиденка В.А. ….
Третюгрупу становлять дослідження, які написані в часи незалежної України.Притаманною їх ознакою є гостро полемічний, інколи безкомпромісний характер упитаннях, що стосуються висвітлення місця та ролі національного руху ОУН, УПА.Такий стан речей є своєрідною реакцією на табу накладене свого часу на розробкуцієї проблеми, відверту її фальсифікацію у радянських дослідженнях. Про різніїї школи і напрями дає уявлення бібліографічний показник праць, що з’явився в період 1945–1998рр. На його сторінках анонсовано декілька сотень праць, що побачили світ, як зарадянських часів, так і в період здобуття Україною незалежності.
В1992–1993 роках у Львові була надрукована праця Косика В. «Україна іНімеччина у Другій світовій війні», майже всі аспекти цієї праці для читачабули не відомі, або давали незвичну інтерпретацію подій. Праця написана наоснові архівних матеріалів європейських держав, зокрема Німеччини, документахокупаційного режиму на Україні.
За1997–2000 роки Косик В. видав у Львові чотиритомний збірник німецькихархівних матеріалів під назвою «Україна в другій світовій війні у документах».Кожний документ чотиритомника друкувався двічі: у вигляді ксерокопії з архівноїсправи і в українському перекладі.
Середробіт, які об’єктивно і виважено підходять до вивчення діяльності ОУН і УПАварто назвати роботи Киричука Ю. та Кентія А.В… Їх праці відзначаютьсябагатим фактичним матеріалом, широкою архівною базою.
УчастіОУН, УПА у боротьбі проти німецької окупації на території України присвяченіроботи Лапайдуха Р., Патриляка І., Лукінюка М., Нікольського В… Наскрізнаідея, яка об’єднує ці праці, полягає в тому, що ОУН, УПА виступали рушіяминаціонально-визвольної боротьби за відновлення незалежної держави, а тому вонизаслуговують бути визнаними воюючою стороною у Другій світовій війні.
З 12вересня 1997 року в Україні працює спеціальна урядова комісія з вивченнядіяльності ОУН, УПА. У 2000 році була видана попередня історична довідка щодопроблеми ОУН, УПА підготовлена керівником робочої групи в межах діяльностіУрядової комісії професором Кульчицьким С.В. У 2005 році вийшло дві книги«Організація Українських націоналістів і Українська Повстанська Армія.Історичні нариси», «Організація Українських Націоналістів і УкраїнськаПовстанська Армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовійкомісії з вивчення діяльності ОУН і УПА» У 2006 році опубліковано фаховийвисновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУНі УПА. Впродовж 7 років робоча група випустила 28 книг загальним обсягом 5819 с..
Питанняантифашиської боротьби польського підпілля та співробітництва з українськимпідпіллям на території України у сучасній українській історіографії розкритонедостатньо. Всю літературу з даної проблематики умовно можна розділити на двігрупи. До першої ми відносимо літературу, яка вийшла у радянські часи, однак цяпроблема мало досліджувалась. Питання співробітництва українського тапольського підпілля розкрите в основному в спогадах колишніх командиріврадянських партизанських загонів, зокрема, С.А. Ковпака, П.П. Вершигори.До другої групи зараховуємо публікації, які побачили світ у часи незалежноїУкраїни. Зокрема, праця А. Русначенка «Народ збурений», де подаєтьсяпорівняння діяльності українського, білоруського, литовського, латвійського таестонського рухів опору в часи Другої світової війни. Заслуговує на увагу працяВ. Сергійчика «Радянські партизани проти ОУН-УПА», в якій наведено архівнідокументи, що розкривають політику радянського військового керівництва повідношенню до українського та польського національного підпілля. Вивченнюспірних українсько-польських питань присвячені публікації матеріалів науковихконференцій під загальною назвою «Україна-Польща: важкі питання». Важливими єрегіональні дослідження, зокрема праці О. Гайдая, Б. Хаварівського, В. Ханаса«Хто пожав бурю», «Предтеча», в яких висвітлюється діяльність польськогопідпілля на Тернопіллі. Багато аспектів діяльності українського та польськогоантинациського підпілля висвітлено у праці львівського дослідника Юрія Киричука«Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40–50 років ХХстоліття». Слід відзначити, що більшість літератури з даної проблематикиприсвячено фактам українсько-польського протистояння в час Другої світовоївійни.
Отже,як ми бачимо проблемі антинациського Руху Опору присвячено багато праць, алебільшість з них стосуються боротьби радянських партизан і підпільників, а зборотьби ОУН, УПА, польського підпілля й досі не має цілісних праць.
Джерельнубазу дослідження складають збірники документів і матеріалів:
СоветскаяУкраина в годы Великой Отечественной войны 1941–1944 гг. Документы иматериалы в 3‑х томах
Українськедержавотворення. Акт 30 червня 1941 року: збірник документів і матеріалів / підзаг. ред. Шашкевича Я. і Кука В.
СергійчикВ. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали.
ОУН всвітлі Постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955рр..
Українав Другій світовій війні: збірник німецьких архівних матеріалів в 3‑хтомах.
Цілкомтаємно… Секретні документи Рейху про діяльність ОУН 1941–1944 роках.
Джерельнабаза відповідає поставленій меті і завданням окреслених автором.
2.Радянська підпільно-партизанська боротьба на території України
2.1 Передумови виникненняпартизанського і підпільного руху в Україні
Передумовидля виникненн партизансько-підпільного руху на Україні формувались у міжвоєннийперіод.
Цепитання розробляли радянські воєнні теоретики М.В. Фрунзе, М.М. Тухачевськийта інші. Зокрема, проблемі «малої війни» чимало уваги приділив тогочасний наркомвійськових і морських справ М.В. Фрунзе у праці «Єдина воєнна доктрина іЧервона армія». Він зазначав, що важливим засобом боротьби з технічно більшсильними арміями противника є партизанська війна на території можливих театріввоєнних дій. Використовуючи її методи, можна створити для армії ворога такіумови за яких він, попри свої технічні переваги, може зазнати суттєвихвійськових втрат. Наголошував, що обов'язковою умовою успішного розвиткупартизанської війни має бути завчасне вироблення планів, підготовкавійськово-політичних кадрів, створення спеціальних засобів, розробка методів іформ боротьби, що забезпечать успіх.
Одинз відомих радянських фахівців партизанської справи І. Г. Старінов у своїхспогадах та спеціальних працях у 20‑ті роки писав про практичне втіленнятеоретичних розробок щодо підготовки партизансько-підпільної війни РадянськогоСоюзу на випадок нападу. У Києві, Харкові, Куп'янку були створені спеціальніцентри з підготовки фахівців для діяльності в ворожому тилу, зокрема: мінерів-підривників,радистів, парашутистів, розвідників, водіїв. Налагоджено випуск мінно-підривнихзасобів, спеціального спорядження, яке мало б застосовуватись у ходірозгортання бойових диверсійних дій на військових об'єктах, промисловихпідприємствах, населених пунктах проти живої сили ворога. З підготовленихкадрів формувалися спеціальні частини і підрозділи, які на випадок війни малибути переправлені в ворожий тил.
Зметою опанування практичними навичками партизанських дій проводились спеціальнінавчання, на яких відпрацьовувались тактичні прийоми з застосуваннямрізноманітних засобів боротьби. Старінов І. Г. писав, що на початку 30‑хроків усе було зроблено для того, щоб у разі ворожої агресії здійснити великуоперацію з допомогою партизанських сил і авіації в результаті якої були бпаралізовані всі комунікації західних областей Білорусії, України, Бессарабії,зайнятих противником, а його війська на фронті залишились би без поповнення іпального.
Однакнаприкінці 30‑х років вся підготовча робота з розгортанняпартизансько-підпільної боротьби на випадок війни була призупинена,партизанські формування, склади з зброєю, боєприпасами, спорядженням,підривними засобами ліквідовано. Сфабриковано справу на заступника наркомаоборони СРСР М.М. Тухачевського, «викрито змову» проти Сталіна та йогонайближчого оточення, які намагалися ліквідувати політичну систему, створену«вождем народів».
Причиноюрепресій і переслідувань було також і те, що ця діяльність не узгоджувалась зположеннями радянської воєнної доктрини, яка не передбачала ведення бойових дійна радянській території. Сталін вважав, що офіційне прийняття на озброєнняЧервоною Армією тактики «малої війни» означало б те, що Радянський Союз невиключає можливості розв'язання Німеччиною війни проти СРСР, з якою віннамагався встановити дружні відносини, підписавши 23 серпня 1939 р.політичний договір про ненапад.
Вспогадах колишній начальник Українського штабу партизанського руху Т.А. Строкачписав: «До нелегальної боротьби, хоч і говорили про неминучість оборонноївійни, наших людей ніхто не готовив. Якби ще 20 червня 1941 р. хтосьзаікнувся про те, що підпільну війну доведеться вести Україні, Білорусії,Прибалтійським республікам, того б назвали панікером… Наш народ не бувпідготовлений морально до можливих поразок на фронтах, до можливої нелегальноїпідпільно-підривної роботи в тилу ворога, що вимагало спеціального навчання».
Однимз перших документів виданих з метою мобілізувати радянський народ на відсічнімецькому агресорові була директива РНК СРСР і ЦК ВКП прийнята 29 червня 1941 р.В ній містилися заклики до партійних і радянських органів виступитиорганізаторами опору німецьким загарбникам. Однак в ній не були конкретизованіформи, методи, засоби боротьби. На місцях працівники партійних комітетіворганів влади не знали з чого починати, кого залишати в підпіллі, хто маєскладати партизанські загони, зібрати зброю, боєприпаси, одяг для бійців, якзабезпечити їх продовольством. Нерідко траплялося, що керівники партійнихкомітетів, радянських органів влади в районах, яким загрожували окупаціяганебно кидали свої посади і тікали в тил.
3липня 1941 р. Директива була озвучена Сталіним І. В. в зверненні дорадянського народу, в ньому містився заклик населення до партизанськоїборотьби, в зайнятих ворогом районах потрібно створювати партизанські загони,кінні і піші, створювати диверсійні групи для боротьби з частинами ворожоїармії, для розпалювання партизанської боротьби всюди, для підриву мостів,доріг, порчі телеграфів і телефонного зв'язку, підпалу лісів, складів, обозів,створювати неcтерпні умови для противника, шукати і винищувати його на кожномукроці, при відступі Червоної Армії. Не залишати противникові ні одногокілограма хліба, хліб здавати під збереження державним органам для вивозу втил, хліб і горюче, яке неможливо вивезти знищувати.
Зметою виконання приписів документів, виданих центральними органами, ЦК КП У 30червня 1941 року створив оперативну групу, яка мала займатись організацієюпартизанської боротьби, відбором кадрів, формуванням загонів.
5липня 1941 року ЦК КП У ухвалив постанову про організацію партизанських загоніві створення партійного підпілля.
Закликидо організації опору ворожій навалі містились у зверненні Президії ВерховноїРади УРСР, РНК УРСР, ЦК КП У до українського народу 7 липня 1941 року. Зокрема,в цих документах зазначалося: «Де б не з'явився ворог він має знайти собі могилу. Хайкожна хата і будинок, хай кожне місто і село несуть смерть гітлерівськимрозбійницьким зграям».
Привоєнних радах фронтів осінню 1941 року з участю представників місцевихпартійних органів стали створюватись спеціальні оперативні групи. 1 листопада1941 року при воєнній раді Південно-Західного фронту була створена оперативнагрупа на чолі з секретарем ЦК КП У М.С. Співаком. До складу увійшли Н.Е. Гавриленко,Л.П. Дрожжин, А.Н. Зленко, Г.Н. Караваїв, В.С. Костенко.
Зметою надання практичної допомоги регіональним партійним органам М.С. Хрущов,Д.С. Коротченко, М.О. Бурмистенко, М.С. Гречуха, М.С. Співакпровели низку нарад в Києві, Воротилові, Сталіно, Харкові, Новоград-Волинськомута інших містах.
Однакплани багатьох обкомів, райкомів партії так і залишились здебільшого на папері,внаслідок допущених помилок та прогалин у виборі структури, організації,способах діяльності, конспірації, доборі членів підпільних організацій та груп,безвідповідального ставлення тих партійних керівників, яким було дорученозайматись цією справою, найперше це в західних регіонах України.
Помилкоюбуло і те, що перші загони діяли в прифронтовій смузі насичені ворожимивійськами. Не навчені, не оснащені, не пристосовані до діяльності в умовахфронту партизани масово гинули, не завдавали втрат противникові, тоді як вглибокому тилу ворога панував спокій.
Узвіті Ворошиловградського обкому КП У про партизанський рух і діяльність підпільнихорганізацій на території області відзначалось, що в ряді районів добір людей нароботи в тилу противника був поспішним і проводився без всебічного їх вивченн іпровірки. Це привело до проникнення в підпільні організації та партизанськізагони політично не стійких елементів, які згодом стали на шлях дезертирстваабо зради. Організація зв’язку здійснювалась не професійно. Конспіративні та явочні квартирине відповідали своєму призначенню.
Однієюз причин невдач в розгортанні партизансько-підпільної боротьби було те, щопевна частина населення була невдоволена існуванням сталінського режиму.Створена Сталіним адміністративно-репресивна система була антигуманною іантиморальною за своєю суттю. Жорстока громадянська війна, жертви, що їх зазнавнарод, насильницька колективізація, голодомор, репресії, нагнітання в країнівсеохоплюючої підозрілості, страху, привело до того, що люди зневірилися усоціалізмі. Частина населення у приході німців вбачала порятунок від жорсткоїрепресивної політичної системи. Негативне ставлення до існуючого ладупосилилось під впливом поразок радянських збройних сил, завданих німецькимвермахтом. Приголомшливо подіяв на населення безладний відступ величезної масивійськових, які фактично втікали від наступаючої армії. Перша реакція назаклики партійних органів включатися в партизанську боротьбу у населеннявикликав великий сумнів щодо можливості зупинити німецьку армаду силамипартизанів, коли з цим не впоралась армія, оснащена новітньою технікою. Упочатковий період війни склалося враження, що СРСР не вистоїть, будерозгромлений. Не спрацювали ідеологічні штампи про те, що у випадку агресіїрадянські люди «всі як один стануть на захист соціалістичної Батьківщини», про«згуртованість та дружбу між народама СРСР», «радянський патріотизм». Особливестановище склалося в західних регіонах республіки, які зазнали жахливоїрадянізації після їх включення до складу СРСР. Навіть після початку війни тутпродовжувались репресії, тисячі неблагонадійних ворогів народу, що знаходилисьу в’язницях розстрілювались. У відповідь на заклики Сталіна залишати за собоюмертву землю, спеціальні частини підривали промислові підприємства, залізниці,затоплювали шахти, знищували врожай. Найцінніше обладнання, техніка, сировинабули вивезені до східних регіонів СРСР. Пояснення було єдине, щоб цим нескористались німецькі окупанти. До партизанів, як представників тоталітарноївлади, які виступали на її захист населення, принаймі у перший період війниставилося стримано, а то й вороже. Як свідчать джерела причиною цього булирепресії, залякування, терор, розстріли жителів населених пунктів, які напогляд партизанських командирів, не досить лояльно ставились до них якпредставників радянської влади, не бажали вступати до загонів, або відмовлялисьнадавати допомогу.
Отже,як ми бачимо практичний досвід організації і тактики партизанського руху в рокигромадянської війни було забуто, а на теоретичні розробки накладено табу.Катастрофічні поразки на фронтах, величезні людські і матеріальні втрати, що їхзазнали збройні сили СРСР, змусили радянсько-партійне керівництво вживатизаходів для розгортання партизанської боротьби в тилу німецьких військ. Однакці перші кроки супроводжувались помилками, прогалинами в роботі.
2.2Збройна боротьба партизанів та підпільників
Наявністьвеликих лісових масивів у північних районах України, сприяла концентраціїпартизанських формувань, які розгорнули активну бойову і агітаційно-масовудіяльність. Вигідні географічні умови Сумської області зробили її центромформування партизанських загонів. В вересні 1941 р. почали свою діяльністьзагони, якими керували С.А. Ковпак, С.В. Руднєв. В жовтні загони об'єднались. На стикуЧернігівської, Сумської області діяв загін на чолі з А.Н. Сабуровимстворений в основному з військовослужбовців. На території Сумської областітакож діяли загони Н. І. Воронова, С.М. Гнібіди, Ф.Е. Канавца, К. І.Погорілого. 15 грудня 1941 р. на території південного масиву Брянськихлісів відбулася нарада командирів і комісарів. Створено штаб для вирішенняпитань взаємодії загонів. Навесні 1942 р. шляхом об'єднання розрізненихзагонів діяло два великих з'єднання на чолі з О.М. Сабурова і С.А. Ковпака.Зимою-весною 1942 р. контролювали Середино-Будський, Хильчицький район.
Бурхливогорозвитку набрав партизанський рух в південно-західній частині Чернігівщини,суміжних районах Київської області, де розкинулись значні лісові масиви. Упівнічних районах Чернігівської області розгорнув бойову діяльність обласнийпартизанський загін під командуванням О.Ф. Федорова, який водночас бувсекретарем Чернігівського обкому партії. Загін утворився в листопаді 1941 р.в результаті об'єднання загонів Корюківського, Холминського, Райментарівського,Перелюбського районів і розпочав бойові дії з розгрому дрібних німецькихгарнізонів, поліцейських дільниць, здійснювали диверсії на комунікаціяхпротивника. В листопаді 1941 р. німецькі охоронні частини переслідувалипартизанів, які маневруючи відірвались і вийшли в лісові масиви Орловськоїобласті РСФСР. Там діяли спільно з російськими партизанами до літа 1942 р.потім знову повернулись на Чернігівщину.
Своюдіяльність розпочали невеликі партизанські загони в Носівському районі в жовтні1941 р. Серед них загін на чолі з М. І. Стратилатом діяв в Бобровицькому,Любецькому, Гродненському районах
ВНовобасанському районі розгорнули бойові дії загони під командуванням О. Є.Кривця. В Чорнобильському районі на Київщині, в суміжних районах Чернігівськоїі Комаринському районі Поліської області діяв загін Головача Ф.В… НаКиївщині літом – осінню 1941 р. діяло більше 20 партизанських загонів, якінападали на обози, штаби тилових частин, невеликі гарнізон.
Швидкаокупаці західних областей України не дала змоги обкомам партії завчасно створити партійнепідпілля і партизанські загони. Не дотримувались правил конспірації, що вело довеликих людських втрат. Крім того німецька адміністрація запровадила на цихтериторіх свій адміністративно-територіальний устрій. «Дистрикт Галичина»приєднувався до створеного на польській території Генерал-губернаторства. Наокупованій території УРСР створювався Рейхскомісаріат «Україна», до складуякого входили шість генеральних округів: області Рівенська, Луцька,Кам’янець-Подільська, Житомирська, Вінницька, Київська, Запоріжська,Дніпропетровська. З центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська,Ворошиловградська області та територія Криму перебували під владою воєннихвластей.
Специфічнимибули умови діяльності партизанських формувань у Харківській і Сталінськихобластях, які у зв’язку з стабілізацією фронту на довгий час сталиприфронтовими. Тут партизани вели боротьбу на лінії фронту і в близькому тилуворога в тісній тактичній взаємодії з частинами Червоної армії. В смузі оборони6-ї армії на ділянці фронту діяли вздовж лівого берега Північного Дінця 29загонів, загальною чисельністю 1000 чоловік. Завдання диверсійного ірозвідувального характеру.
Недолікамивзаємодії партизан з Червоною Армією було те, що штаби деяких частин армії небули підготовлені до взаємодії з партизанами у розв’язанні питання конкретнихоперативно-тактичних завдань. Не було єдиного оперативного органу, який бикерував діями партизанського руху, узгоджував дії партизан з операціямиЧервоної армії. Тому партизанські сили використовувалися мало, іноді виконувалинезначні завдання зазнаючи значних втрат. Відсутність технічних засобів зв’язкузнецінювало розвідувальну діяльність партизанських загонів.
НаПравобережжі перша партизанська зона виникла в північно-західній частиніЖитомирщини. Загони під командуванням В. І. Возбранного, Т.Л. Грімана, В.В. Дружинського.Значну роль тут відігравали організаторські групи, які були перекинуті з тилу.В травні 1942 р. в районі Олевська-Словечне діяла розвідувальна група начолі з І. А. Петровим. В серпні групи на чолі з І. Ф. Патуржанським, С.Ф. Набокою.В листопаді 1942 р. група на чолі з уповноваженим ЦК КП У С.Ф. Маликовим.
Натериторію Житомирської, Рівенської, Волинської та інших областейпередислокувались восени 1942 р. загони С.А. Ковпака і О.М. Сабурова.В Рівненській області діяли загони під командуванням М.Й. Місюри, М.С. Корчева,Д.С. Попова. Два останні були об'єднані в квітні 1942 р. в один начолі з Д.С. Поповим. Чимале вогнище партизанської боротьби виникло врайоні Нікополя в Дніпропетровських плавнях наприкінці літа на початку осені1941 р. Плавні стали базою Нікопольського, Криворіжського, Харківського,Апостолівського та інших партизанських загонів. Сюди прибув загін сформованийвійськовою радою Південного фронту в складі 311 бійців. Загалом тут базувалосяпонад 700 партизанів. У вересні 1941 р. вони об'єднались, утворивши Радукомандирів, яку очолив Ф.Т. Рижиков, А.Г. Рівзниченко. Для їх знищеннянімецьке командування направило 1‑шу бригаду СС, 444 охоронну дивізію тачастини 213-ї охоронної дивізії.
НаПолтавщині не великі лісові масиви стали місцем дислокації загонів, якінамагалися розгорнути діяльність на території Миргородського, Лубенського, таінших районів. На базі цих загонів працював полтавський підпільний обком начолі з С.Ф. Кондратенком. Сюди восени 1941 року прийшов рейдом зЗапоріжської області загін під командуванням І. І. Копьонкіна. У грудні 1941 р.на нараді в Миргородському лісі прийнято рішення про об'єднання всіх діючихзагонів. Командиром загону став І. І. Копьонкін.
Впівденних областях не було великих лісових масивів та інших природніх сховок,що ускладнювало створення необхідних баз і пересування загонів. Тому загонирозміщувались переважно в районі гір.
Влистопаді 1941 р. в Кримських лісах діяли 27 партизанських загонів,чисельністю близько 4 тис. партизанів. Територія діяльності умовно булаподілена на 5 районів на чолі кожного з них стояв партизанський штаб.Керівником партизанського руху в Криму було призначено О.В. Мокроусова,комісаром С.В. Мартинова.
Найбільшпоширеною формою партизанських формувань був загін, який складався з декількохбойових підрозділів. Нараховував 30–40 чоловік в степових і більше в лісовихрайонах.
Середформ партизанської боротьби в тилу ворога найефективнішими були збройніпартизанські дії, зокрема напади на ворожі гарнізони, поліцейські кущі, диверсіїна комунікаціях, розвідувальні дії, підтримка наступальних операцій радянськихвійськ.
Важливуроль в розгортанні партизанського руху в початковий період війни відіграваливійськовослужбовці, які не зуміли пробитися з оточення до лінії фронту, ті, щовтекли з полону. Серед них: С. Руднєв, О. Сабуров, М. Наумов, А. Гробак,Д. Рванов, І. Федоров, М. Підкоритов… Військові вносили в ряди партизанівдисципліну, порядок, організованість, знання та володіння зброєю, військовоютехнікою, мінно-підривною справою. Сприяли підвищенню боєздатностіпартизанських формувань, займались підготовкою кадрів, навчанням цивільнихбійців військовій справі, плануванням і здійсненням бойових операцій,диверсійною діяльністю.
Заофіційними даними до кінця 1941 року для дій у тилу ворога було сформовано 883загони, понад 1700 диверсійних і розвідувальних груп, загальною чисельністю 35тисяч чоловік. Формування партизанських сил і підпілля завершилось влітку 1942року. Діяло 716 партизанських загонів, чисельністю 24900 чоловік, 605 винищувальнихгруп з 1880 бійців, 493 розвідувально-диверсійні групи.
ВУкраїні роботою з організації боротьби в тилу ворога керували члени Політбюро ісекретарі ЦК КП У – М.О. Бурмистенко, М.С. Гречуха, Л.Р. Корнієць, Д.С. Коротченко,М.С. Хрущов, М.С. Співак, Й.Г. Лисенко. Під їх керівництвом проведенонаради секретарів обкомів, міськомів, райкомів, партії з питань перебудовироботи на воєнний лад та організації боротьби в тилу ворога. Первинними ланкамипідпілля були партійні організації, осередки та групи, які створювались вмістах та селах і підпорядковувались міськкомам та райкомам. При підпільнихорганізаціях створювались диверсійні та розвідувальні групи. Перед тим якфашиські війська вступили до Києва у місті залишилась розвідувальна група начолі з І. Д. Кудрею. У Миколаєві діяла розвідувальна група на чолі з В.О.Легіним, в Одесі група на чолі з В.О. Молодцовим. Усього протягом 1941–1942рр. було підготовлено і закинено на окуповану територію 84 такі групи,чисельністю 1189 чоловік. Послано 10908 розвідників одиночок.
Важливогозначення надавалося добору і підготовці явочних квартир, зв'язкових черезвідсутність технічних засобів. Зокрема в Києві було підібрано 64 явочнихквартир, у Харкові – 55, Сумській області – 100, Одеській – 104, Ворошиловградській– 120.
Ретельнопідбирались зв'язківці, середяких багато було молоді, дівчат, жінок. Серед них по Києву М.Я. Гурська, О.С. Козак,Н.Ф. Малиновська, М.С. Родіна. Дніпропетровській області – Н.О. Сарана,В.Я. Портенко, по Донбасу – П. І. Колодін, Сумській – П.Ю. Вікторов, поПолтавській – Л.О. Бугорська, Харківській – А.П. Коротун.
ВДрогобицькій, Львівській, Станіславській і Тернопільській областях створеноДистрикт Галичина. Організованим групам, які засилалися КПУ в ці області важчебуло туди пробитись, бо крім лінії фронту доводилось проходити кордонидистрикту.
Однакна початок війни не було створено єдиного керівного центру, що приводило додоблювання і прорахунків. У молодих керівників не було досвіду роботи. Зшвидким просуванням ворога партійні комітети створювались поспіхом, безпідготовки і інструктурування. Все це було однією з причин помилок, провалів ізагибелі багатьох підпільників. Протягом 1941 р. роботу в тилу змоглиналадити лише 13 підпільних обкомів, 110 міськкомів і райкомів партії, 4 обкомикомсомолу.
Найбільшуспішно діяли підпільні обкоми створені на базі партизанських загонів.Чернігівський підпільний обком партії, який діяв на базі партизанського загонуочолюваного М.М. Попудренком налагодили зв'язки з підпільнимиорганізаціями на півночі області. Під їх керівництвом почали роботу Холменський,Іваницький, Грем’яницький, Носівський райкоми партії.
Полтавськийпідпільний обком під керівництвом С.Ф. Кондратенка, Г.Ф. Яценкадислокувалися в розташуванні партизанських загонів в Гадяцькому лісі. Під їхкерівництвом розпочали роботу Гадяцький, Лохвицький, Лубенський, Сенчанський,Миргородський, Зінківський підпільні райкоми партії та 25 партійних осередків.З перших днів окупації Полтави створено підпільну комсомольську організаціюЛялею Убийвовк. Писала листівки до народу закликаючи до боротьби з ворогом. Водній з них писала: «Народе мій! 28 квітня на вулицях Гребінки німецькі варваридавили наших військовополонених. Кров батьків і братів наших кличе до помсти. Кров за кров! Смерть засмерть!».Внизу підпис:«Нескорена Полтавчанка».
Підпільницязгуртувала біля себе 20 товаришів-комсомольців. Встановила зв’язок зпартизанським загоном Жарова, який діяв у диканських лісах. Протягом шістьмісяців систематично приймали повідомлення по радіо з Москви, друкувалилистівки і розповсюджували серед населення.
Підпільникидізнавшись, що в сараї під колючим дротом утримуються військовополоненіналагодили зв’язок з лікарем і домовились про проведення агітаційної роботи.Передавали листівки лікареві, який читав їх хворим. Визволили з полону 18 радянськихвійськовополонених.
У травні 1942 р. радянські війська врайоні Харкова почали наступ. Підпільники озброївшись хотіли завдати ударуфашистам з тилу, але були схоплені. В листах до рідних Ляля з в’язниці писала,що життя куплене ціною підлості, гірше від смерті. 26 травня 1942 р.підпільники були розстріляні.
Підкерівництвом Кіровоградського обкому партії на чолі з П.К. Василиною та М.М. Скирдоювели роботу Новопразька, Світлопільська, Знам’янська, Єлизаветградськапідпільні партійні організації.
Розгорнувроботу Дніпропетровський підпільний обком партії на чолі з М. І. Сташиновим, Д.Г. Садовниченком,Харківський – І. І. Бакуліним. Сталінський – С.М. Щетиніним, Одеський – О.П. Петровським, С.С.Сухарєвим, Ворошиловградський – І. М. Яковенком, С.О. Стеценком, Сумський – О. І.Антоновим, Кам’янець-Подільський – І. К. Николюком. Не довго діяли Чернівецький,Станіславський, Ізмаїльський підпільні обкоми. Не змогли вийти в задані райони керівники Вінницького, Дрогобицького,Львівського, Ровенського, Тернопільського обкомів партії. Не закріпились в тилуворога Запоріжський, Миколаївський, Волинський.
Підкерівництвом партійних організацій розгорнула роботу сітка комсомольськогопідпілля. Розпочали роботу Харківський, Запоріжський, Київський, Сумськийпідпільні обкоми комсомолу. Київський міськком ЛКСМУ, Холминський райком ЛКСМУ,організував комсомольську організацію «Так починалось життя» під керівництвомМ. Єременко.
Виробленозавдання:
* вести агітаційно-масову роботусеред населення, мобілізувати народ на боротьбу з ворогом;
* зривати заходи наміченінімцями;
* допомагати партизанськомузагонові зброєю, продовольсьвом, надсилати поповнення.
Взяли на себеобслуговування партизанів – прали білизну, пеклихліб. Були пильними розвідниками для партизанських загонів. Підготували впартизани 400 чоловік. Налагодили друк листівок. За 5 місяців видрукували іпоширили 16000 листівок і зведень Радянського Інформбюро. Розклеювали на стінахбудинків, парканах, телефонних стовпах групами по 3–6 чоловік з балалайкою,гітарею, піснею.
2 березня 1942 р.почались арешти. Багато перевиховувались в лісі, однак були схоплені керівникМикола Яременко і активні члени О. Омельченко, Ф. Резиченко, Ф. Внукова.«Комсомольці не здаються.Помираємо за Батьківщину» – останні їх слова, написані на брудній тюремній стіні.
Важливе місцеу діяльності підпілля займала масово-політична робота серед населення. Широко використовувалипресу. На Україну перисилались газети «Правда», «Відомості», «Комсомольськаправда», «Красная звезда», «Комуніст», «Советская Украина». Через кожних два днітиражем 100 тис. примірників виходила газета «За Радянську Україну». Політорганами Південногофронту за період з 1 вересня до 5 грудня 1941 р. було розкидано надтериторією Південних областей України 20 млн. примірників листівок, 283 тис. газет,8800 примірників газети «Правда». Однак багато література не доходило до місця призначення.Метою було налагодити видавництво в тилу ворога, що було важко в умовахконспірації, відсутності паперу, друкарських засобів, спеціалістів. У вересні1941 р. вийшла в світ перша друкована листівка Чернігівського обкомупартії. Видавали листівки Миргородський підпільний райком Полтавської області,Ямський – Сталінської області, Одеський приміський райком партії. Багатолистівок писалось в ручну.
Листівкирозповсюджувались на базарах, підприємствах, церквах, на дошках оголошеньпорядз німецькими оголошеннями.
Сім разів надобу звучали радіопередачі центрального радіо. Вони включали інформаціюРадінформбюро, інформацію ТАРС, матеріали про становище на фронтах і тилу, прогероїв війни, розгортання партизансько-підпільної боротьби. Створено радіостанціїімені Т.Г. Шевченка в Саратові та «Радянська Україна» в Москві.
Відеологічній діяльності підпілля найпоширенішою формою була усна пропаганда іагітація, індивідуальні і групові бесіди, читка газет і листівок, організованепрослуховування радіопередач.
У селахпроводились мітинги, збори, влаштовувались лекції і доповіді секретарівпідпільних партійних комітетів, керівників партизанських формувань, агітаторів,концерти художньої самодіяльності, перегляд фільмів.
Особливопоширеними в містах і промислових центрах був саботаж економічних дій німців.Кваліфіковані робочі, інженери, техніки, службовці тікали в села приховуючисвої спеціальності, працювали сторожами, двірниками. Під керівництвомпідпільників виводилось з ладу заводське устаткування, телефонна сітка, зриввиконання виробничих завдань. Де було введено в дію деякі мілкі чи окремі цехи,шахти робочі систематично зривали роботу.
Внаслідоксаботажу робітників і службовців німці не змогли налагодити роботу великихпромислових підприємств у Горлівці, Сталіно, Макіївці, Харкові,Дніпропетровську, Запоріжжі, Кривому Розі. Під керівництвом підпільних організацій селянизривали польові роботи, ремонти збиральних машин, поставки хліба тасільськогосподарських продуктів.
У вересні1941 р. київські підпільникиздійснили диверсії на станції Київ-Товарна, в цехах Київськогопаравозоремонтного заводу, залізничних майстернях, депо, водокачці, фабрикахім. О.М. Горького та ім. Рози Люксембург. Перешкоджали відбудовімостів через Дніпро, заводів «Більшовик», «Ленінська кузня». Восени 1941 р. диверсії нааеродромах Харкова і Чугуєва.
Підпільніорганізації перешкоджали вивозу населення на роботу до Німеччини, нападали набіржі праці, знищували документацію, виготовляля фальшиві документи звільненняз роботи за станом здоров’я.
Радянськимпартизанам значну допомогу надавали члени підпільних організацій в здійсненнідиверсійних актів на комунікаціях, воєнних об’єктах, розгромі гарнізонів іполіцейських участків. Використовувалися в якості провідників при форсуванніводних перешкод під час рейдів, при здійсненні бойових дій в населених пунктах.Розвідники партизанських загонів широко використовували конспіративні та явочніквартири. Найважливіша допомога була в південних, мало лісових і степовихрайонах України. Надавали інформацію не лише про місцезнаходження ворога, але ійого дислокацію за межами контролюючих зон. На основі цих даних плануваласьбойова і агітаційно-масова діяльність, зривались ідеологічні, політичні,економічні, воєнні заходи німців. Підпільники попереджали про каральні акції..
З метоюпокращення керівництва партизанським рухом за рішенням ГКО 30 травня 1942 р.при ставці Верховного Головнокомандувача був створений Центральний штабпартизанського руху на чолі з першим секретарем ЦК КП У Білорусії П.К. Пономаренком,при воєнних радах фронтів штаби партизанського руху.
При ВоєннійРаді Південно-Західного напряму створено Український Штаб партизанського руху.Начальником штабу призначено Т.А. Строкача, членами штабу М.С. Співак, А.Н. Зленко.
В перші дніроботи виникло ряд проблем:
* немав в розпорядженні радіостанцій, авіатранспорту, озброєння, боєприпасів, медикаментівінших матеріальних засобів;
*постійна зміна місцезнаходження.
Літом1942 р. УШПД розробив план бойових дій партизанських формувань на Україні.
5 вересня1942 р. видано указ наркомаоборони СРСРІ. В. Сталіна «Про завданняпартизанського руху». В ньому містились конкретні установи і директиви ЦК партії знаступного розвитку всіх форм народної боротьби і посилення бойових дійпартизан, особливо по укріпленню партизанських формувань, створення бойовихрезервів.
2 жовтня 1942 р. Політбюро ЦК ВКП розглянуло питання пророзвиток партизанського руху на Україні, прийнято рішення про створеннявузького не легального ЦК КП У з числа основного ЦК КП У і керівників великихпартизанських формувань в складі 17 чоловік.
Державнийкомітет Оборони 11 жовтня 1942 р. прийняв спеціальну постанову про розвитокпартизанського руху на Україні. Мова йшла про посилення руху в Правобережнихобластях, де проходили важливі залізнодорожні і шосейні магістралі.
Розробленооперативний план на жовтень-листопад 1942 р. Передбачалось направити внімецький тил ряд нових оперативних груп і партизанських організаторів,перидослокацію загонів в інші регіони, провести рейди під проводом С.А. Ковпака,А.Н. Сабурова на Правобережжя.
Осінню 1942 р. на Україну направленодві оперативні групи на чолі з Я. І Мельником в Сумську область, С.Ф. Маликовим вЖитомирську.Для зв’язкуз Чернігівським партизанським загоном до кінця жовтня 1942 р. десантована спеціальна група з представниківУШПД, ЦК ВЛСМ, ЦКЛКСМУС.
Важливу рольв координації дій партизанських загонів і з’єднань відігравали також штабиобластей створені в тилу ворога. Перший був організований осінню 1941 р. на Чернігівщині начолі з А.Ф. Федоровим. На початку грудня 1942 р. два штаби в Київськійі Житомирській областях на чолі з командирами з’єднань С.А. Ковпаком та А.Н. Сабуровим.В січні 1943 р. сформований штаб по Сумській області. В різний час йогоочолювали Я.І. Мельник, П.Ф. Куманек.Їх завдання було:
* виявлення скритих резервіві створення на їх базі загонів і диверсійних груп;
* поставка партизанськимизагонами і групами завдань і організація їх взаємодії;
* підтримка зв’язку з всімапартизанськими загонами області;
* організація розвідки іпередача одержаної інформації УШПР.
Весною 1943 р. створюються штабипартизанського руху по Вінницькій, Волинській, Кам’янець-Подільський,Рівенській областях. Начальником штабу в Чернігівській області став Н.Н. Попудренко.
Літом 1942 р. в загони булиорганізовані спеціальні розвідгрупи. В центральному і республіканських штабахпартизанської боротьби створювались розвідвідділи. Згідно з постановою ГКО 30травня 1942 р. в їх функції входило:
* вивчати і висвітлюватиполітичне, економічне становище в тилу ворога;
*організовувати розвідку і одержання розвідданих: розташування, рух, складвійськ і штабів, місцезнаходження аеродромів, складів, хімічних баз, техніки.
Отже,з створенням центральних органів керівництва партизанським рухом булопереможено ряд недоліків його організації, характерних для початкового етапу,досягнута необхідна координація дій партизанських формувань різних типів,вирішено організаційні і технічні проблеми, забезпечена більш тісна іоперативна взаємодія з армійським керівництвом, досягнута необхіднатериторіальна крнцентрація партизанських сил.
2.3Зміна тактики партизанської боротьби і завершальний етап боротьби
Восени1942 року радянські партизани переходять до тактики рейдів. Ідея виникла в ходінаради, яка відбувалася з 31 серпня по 2 вересня в Кремлі Центральним комітетомВКП з представниками підпільних партійних органів, командирами і комісарамивеликих партизанських формувань України, Білорусії. Для участі в рейді буловиділено 5 загонів з з’єднання С.А. Ковпака чисельністю 1075 чол., 7загонів і 2 спеціальні групи артилеристів і автоматчиків з з’єднання А.Н. Сабуровав кількості 1617 чол..
Прозавдання дій загонів повідомляється в Наказі Центрального Штабу партизанського рухупро вихід в новий район дислокації об’єднаних партизанських загонів підкомандуванням С.А. Ковпака від 15 вересня 1942 р. Наказі Центрального Штабупартизанського руху про вихід в новий район дислокації об’єднаних партизанськихзагонів під командуванням А.Н. Сабурова від 15 вересня 1942 р..
26 жовтня1942 р. з’єднання С.А. Ковпакаі А.Н. Сабурова вийшли з Брянського партизанського краю і двома паралельнимимаршрутами вирушили на захід. 7 листопада обидва з’єднання майже одночаснопідійшли до лівого берега Дніпра, переправились на правий, вибили німців з м. Лоєв. 29 листопадаз’єднання А.Н. Сабурова вийшло в район Олександрівки і Ремези Поліської областіБССР, з’єднання А.С. Ковпака досягло Буйковичів. В ході розгромленінімецькі гарнізони в селах Хойники, Волока, Юревичі. 22 листопада прибуло всело Корми, в ніч на 26 листопада розгромило загін суперника в місті МальчиціПоліської області. За 14 днів обидва з’єднання пройшли більше 300 км.,пересіклизалізнодорожні магістралі Гомель-Бахмач, Гомель-Чернігів, форсувалиДніпро. До кінця листопада 1942 р. з’єднання виконали поставлені завдання,вийшовши в суміжні райони Житомирської і Поліської області. За цей час булофорсовано вісім залізнодорожніх ліній і десятки річок.
Вперше вісторії партизанської практики такі великі загони партизан пройшли більше 800 км.По окупованих областях Сумській, Чернігівській, Гомельській, Київській,Житомирській.
12 листопада1942 р. утверджено план налютий-березень 1943 р. ЦК КПУ. За ним мали бути проведені рейди: по території Рівенської області –загону Іванова, Житомирської-Сабурова, Київської-Ковпака, Чернігівської – Федорова, Сумської – Мельника, Щебетуна,Наумова, Гнібеди, Бойко, Харківській – Воронцова,Кіровоградської – Семенчука.
В кінці 1942 р. УШПД прийняв рішенняпро формування на базі декількох загонів, які діяли в межах Сумської іБрянської областей з’єднання під командуванням М. І. Наумова. Ввійшли загони В.П. Кочемазова, І. А. Пастушенко,харківський загін Н. І. Воронцова,кіровоградський М.А. Семенчука. Мета-організувати систематичні удари позалізнодорожнім лініям Брянськ-Конотоп, Суми-Харків, Суми-Готне-Суджа,Суми-Ромни-Лубни, встановивши зв’язок з підпільниками і партизанськими загонами.
Степовий рейдрозпочався 1 лютого 1943 р., в розгар Сталінградської битви. Загін пересік залізнодорожню лінію Конотоп-Льгов,проскочив місто Глушков, шосе Мірополь-Суми, звільнивши Глушков, Краснопольє,Славгородок, Великий і Малий Істроп, Уграєди, Мезеновку, Ворожба. Підірвали 5залізнодорожніх мостів, порушили рух на дорогах Суми-Харків, Суми-Готне,Суми-Лебедин. 26 лютого переправились через Дніпро. Відійшли в Кіровоградськуобласть
До серединиберезня зайняло місто Станіславчик біля Голованевського лісу в Одеськійобласті. Під час Степового рейду з'єднання пройшло районами Сумської,Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської, Житомирськоїобластей, форсували 18 рік, пересікли 15 залізничних доріг.
Успішні рейдина Правобережжя на початку 1943 року провели два з'єднання під командуванням А.Ф. Федорова,І. Я. Шушпанові, Я. І. Мельника. В лютому-березні 1943 року свій черговий рейдз Пінської області під Київ здійснило з'єднання С.А. Ковпака. Весною ілітом 1943 року протягом 65 днів районами Сумської, Полтавської,Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської, Житомирської областіздійснило з'єднання Наумова М. І… 12 червня 1943 року перед початкомКурської битви С.А. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Завдання –знищення нафтових промислів у Прикарпатті, знищення загонів УПА. Однак цезавдання повністю виконане не було. Форсували річки Случ, Горинь, Збруч,Дністер, Прут розгромили німецькі загони в Скалаті, Галичі, Солотвино,Рафаловка. За час рейду пройшли 2 тис. км..
З'єднання Я.І. Сіворонова, яке розміщувалось в Ординських лісах пд – зх Черкас за наказомкерівництва УШПР, при Воєнній раді Південно-Західного фронту рейдом вийшло вЖитомирську область. В Коростишевському і Корнінському районах Житомирськоїобласті, Великополовецькому і Сквирському районах Київської області булостворено з їх допомогою 36 підпільних бойових груп, чисельністю до 300 чоловік.В другій половині жовтня підірвали шість залізно – дорожніх ешелонів,зірвали міст через річку Удава, чим перервали на 10 днів рух Житомир-Фастів.
Влипні 1943 року ЦШПР розробив план одночасного масового знищення рейок назалізницях окупованої території, щоб паралізувати постачання ворога під часКурської битви. До цієї операції були підключені 167 партизанських загонів зБілорусії, України і 4 російські області. Підрив рейок розпочався з 3 серпня івідбувався на території близько тисячі км. по фронту і глибною до 750 км. У1943 році партизани україни підірвали 3606 ешелонів з 5 тис. підірваних ними завесь період воєнних дій. В останній декаді вересня 1943 року коли РадянськаАрмія підійшла до Дніпра розпочався другий етап операції з руйнування ворожихкомунікацій, який дістав назву «Концерн». У сумі двох операцій партизанамвдалося припинити рух поїздів на тривалий період, що істотно погіршило ситуаціюнімецьких військ на фронті. Всього до грудня 1943 року було знищено 2270 км.одноколійного залізничного шляху.
У1943 році Гітлер видав спеціальний наказ №14 головному командуванню сухопутнихвійськ «Про боротьбу з партизанами»: «Партизанська боротьба, яку ведуть росіяни, стаєнині дедалі більш активною, як командири загонів використовуються генерали, ззагонами встановлено постійний радіозв'язок кур’єрське сполучення, налагодженопостачання. В оперативних тилових районах сухопутних сил нині налічуєтьсяблизько 80 тис. чол., не враховуючи численних партизанських загонів, які діютьу районах, підлеглих командувачам військ України й Прибалтики. Останнім часомпартизани завдали значних збитків залізничному транспорту і сільськомугосподарству… Боротьбу з партизанами слід розглядати як бойові дії на фронті.Керувати боротьбою проти партизанів і розробляти бойові операції проти нихмусять оперативні відділи армій і фронтів».
Наслідкомцього наказу було посилення каральних заходів щодо партизанів і населення, якеїх підтримувало.
Отже, як мибачимо новими методами ведення війни стають рейди на далекі відстані і «рейкова війна». У 1943 партизанипідірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. Майже скрізь мали постійнийзв’язок з військовим командуванням та московським керівництвом. Напартизанських аеродромах регулярно приземлялись літаки зі зброєю, одягом,харчами, медикаментами. З центру переправлялись кваліфікований командний складта диверсійні групи. Вибухові пристрої надіслані лише одним літаком з Великоїземлі, за підрахунками технічного відділу УШПР давали змогу партизанам пуститипід укіс, що найменше чотири ешелони і вивести з ладу майже 200 метрівзалізничного полотна. Рух припинявся на 2–4 доби. Втрати часто наносилисьбільші, ніж бомбардувальною авіацією.
На кінець1942 року ЦК КП У та УШПР мали регулярний зв’язок з партійним підпіллям іпартизанськими загонами лише трьох областей. Інші обкоми і міськоми партійдіставали вказівки і інформували центр про свою роботу епізодично через зв’язкових.
Накінець 1942 року розширилась мережа комсомольсько-молодіжного підпілля. Направлені втил ворога 126 комсомольських працівників допомогли створити 7 підпільнихобкомів ЛКСМУ, 36 райкомів, 141 низову молодіжну організацію.
В Маріуполідіяли 10 підпільних груп. Зокрема, група П.С. Дьоміна надавала допомогурозвідникам Чорноморського військово-морського флоту, переправляли нарибальських баркасах через Азовське море радянських військовополонених, населення,що втекло з таборів.
Підпільно-партійнаорганізація під керівництвом В.Д. Авдєєва об’єднувала в Сталіно 11 груп,чисельністю 150 чоловік. За період з червня по вересень 1943 року багато разівпорушували зв’язок навколо міста, організували аварію 4 поїздів, підірвали 17паравозів, 2 танки, 8 автомашин, висадили в повітря артилерійський склад,спалили 6 електромоторів, підірвали водопровід на станції Мушнятове, знищилипонад 300 солдатів і офіцерів. Загін «За Батьківщину» під керівництвом І. П.Дунаєва висадив в повітря і зруйнував 4 мости, 3 склади, вивів з ладу 50паравозів і 30 вагонів, систематично порушували залізничне постачання ітелеграфний зв’язок, паралізувало всі спроби окупантів пустити Зціївську ДРЕСта інші підприємства.
НаДарницькому вагоноремонтному заводі боролася з ворогом підпільна організаціяпід керівництвом Л.М. Воробйова. Її групи були в шести цехах заводу.Вагони ремонтували так, щоб викликати аварію поїздів на дорогах. Підірваликотельню, спалили гараж, вивели з ладу підйомний кран. Організація добувалазброю, готувала людей до бойових операцій.
Проскурівськіпідпільні групи організували 589 диверсійних актів з них 22 аварії поїздів,спалили депо станції Гречани, вивели з ладу 18 літаків.
Уміло іуважно діяли патріоти станції Дніпропетровськ, Київ, Лозова, Сарни, Ковель таінших великих залізничних вузлів.
Стрийськагрупа на чолі з Василем Грициком виводили з ладу електромотори в токарномуцеху, пошкодили магістральний газопровід, організували аварію двох поїздів настанціях Гайлів і Нежухів. Великий склад з запасними частинами для паровозів ідивізійні склади пального знищили шепетівські підпільники.
Радянськіпідпільні групи в Галичині створені у 1941 році на початку 1942 об’єдналися в організаціюпід назвою «Народна гвардія імені Івана Франка»: групи В.А. Грушка, А.П. Колубена,Н.Д. Березіна, Т.А. Таєвського, К.М. Пелехатого кількістю 100 чоловік.Діяла на території Львівської, Тернопільської, Дрогобицької, Станіславськоїобластей міста Золочів, Городок, Красне, Винники, Рава-Руська, Дрогобич,Самбір, Борислав, Косові, Коломиї.
Вкінці вересня 1942 року в місті Краснодоні Ворошиловградської області створенаорганізація «Молодагвардія».В штаб увійшли Іван Туркенич, Олег Кошовий, Іван Земнухов, Сергій Тюленін,Віктор Третьякевич. Пізніше Люба Шевцова і Уляна Громова. Організація буларозбита на окремі групи, особовий склад підбирався по територіальному принципуз врахуванням дружніх стосунків.
Налагодиливидавництво листівок, спочатку писали від руки, пізніше з допомогою шрифту,мали свою топографію. Для зручності місто поділили на участки. Розклеюваливвечері парами, щоб зменшити підозри. В них містились повідомлення РадянськогоІнформбюро, про становище на фронтах, заклики до населення чинити опірокупантам. Всього випустили 300 найменувань тиражем до 5 тисяч екземплярів.Підпільники підривали автомашини, визволяли радянських військовополонених.Внаслідок їх діяльності в Красно доні не була відновлена жодна шахта. 5 грудня1942 року спалили «біржу праці» і тим самим врятували сотні юнаків і дівчат від німецькогорабства. Підпалювали скирти хліба, перешкоджали вивозу до Німеччини худоби,продуктів.
В приміщенніклубу імені Горького німці намагалися створити свій клуб, для залучення молоді,об’явили запис в самодіяльні гуртки. Директором встроявся Женя Мошков,адміністратором Ваня Земнухов. Сюди ж вступило багато молодогвардійців. Це далозмогу збиратись великими групами під виглядом репетицій, пізно повертатисьдодому, без перешкод спілкуватись з молоддю.
Готуючись добойових дій на кінець грудня 1942 року добули різними способами 15 автоматів 80 гвинтівок, 300гранат, 15000 патронів, 65 кг. вибухових речовин. Зрада не дала можливості закінчити ціприготування. 15–16 квітня 1943 року було кинуто в шурф шахти 72 героїКраснодону – 11 комуністів-підпільників, 49 молодогвардійців – І. М. Громову,О.О. Дубровіна, І. О. Земнухова,С.Г. Тюленіна. Четверо було розстріляно – О.В. Кошового, Л.Г. Шевцову,В.Ф. Суботіна, Д. І. Огурцова.
Організаторамипідпільних груп виступали також вчителі – в селі Констянтинівці Запоріжськоїобласті – Н.Ф. Красутський, Сімферополі – О.А. Волошинова. Багатодопомагав чоловік Волошинової Іван колишній викладач географії в педагогічномуінституті. Здібний художник підробляв німецькі печатки, документи. Чудовимиорганізаторами були також вчителі А.З. Одуха, В.М. Яремчик, Ю.О. Збанацький.
Багатопідпільних груп переходило до збройної боротьби. Яскравим свідченням єпавлоградське та варвинське повстання.
Напочаток 1944 року в окупованих районах Правобережжя і західних областях Українидіяло 9 підпільних центрів, 39 підпільних міських і районних комітетів КП У, 4обкоми, 16 райкомів ЛКСМУ, 300 інших організацій і груп. Обкоми і більшістьрайкомів знаходились в складі партизанських формувань. Секретарі обкомів партіїочолювали партизанські з’єднання і обласні штаби партизанського руху. Секретарі підпільнихрайкомів партії були командирами і комісарами партизанських загонів. Такепоєднання політичного і воєнного керівництва давало великі переваги ворганізації масово-політичної роботи і проведенню бойових дій, посиленнюзв'язку і взаємодопомоги підпільних організацій і партизан. Партійні комітетиопираючись на бойову силу партизанських формувань несли менші втрати в людях.Партійні центри південних областей і більшості західних не маючи такоїможливості, не могли широко розгорнути організаційну боротьбу населення в тилуворога.
З зростаннямчисельності учасників боротьби гостро відчувалася нестача зброї. Негативнимбуло те, що в 1944 році на окуповану територію України направлялись лише групиорганізаторів партизанського руху, диверсійні і розвідувальні групи, майжезовсім не надсилались уповноважені ЦК КП У партійні організатори та іншівідповідальні керівники партійного підпілля. Не було вжито всіх заходів повідновленню підпільних обкомів партії в Миколаївській і Одеській областях, постворенню керівних партійних центрів в Тернопільській, Львівській, Дрогобицькійобластях, налагодженню зв’язку з підпільними організаціями.
Наприкінці1943 року у зв’язку з визволенням Лівобережної та частково ПравобережноїУкраїни, вийшли в радянський тил і були розформовані з’єднання підкомандуванням І. М. Бовкуна, І. Д. Діброва,Ю.О. Збанацького, Ф. І. Короткова, М.Г. Салая,М.Р. Соболєва, 23 великихпартизанських загони Д.Ф. Гарячого, О. Є. Кривця, Є. І. Петрова, дрібнірозвідувально-диверсійні бойові групи.
В січні 1944року на обліку УШПР було 31 з'єднання, 81 самостійно діючий загін чисельністю47,8 тисяч бійців. Кількісне зростання партизанських формувань відбувалося доліта 1944 року. За постановою ДКО СРСР від 13 січня 1944 року Центральний штаб партизанськогоруху розформовано, керівництво партизанським рухом покладено на центральнікомітети комуністичних партій союзних республік, обласні комітети партій нареспубліканські обласні штаби.
Продовжуваласьпідготовка радистів, інструкторів-мінерів, розвідників, керівників руху. Через «Овруцький коридор» завезено медикаменти,озброєння, боєприпаси, спорядження, евакуйовано поранених.
У січні 1944року затверджено план бойових дій партизанських загонів на січень-березень.Завдання:
* посилити дійову допомогурегулярним військам в наступі;
* захищати населення відзнищення і забрання на роботи до Німеччини;
* зривати плани німців,щодо пограбування народного майна. З січня по липень 1944 року на Правобережжі і західнихобластях створено 101 партизанський загін і 37 диверсійно-розвідувальні групи.Тісно взаємодіючи з регулярними військами партизани посилили удари покомунікаціях, дезорганізували тил противника, захоплювали переправи і мости нарічках, утримували їх до підходу радянських військ.
Партизанисамостійно і з частинами Червоної Армії визволили 45 міст, райцентрів,залізничних станцій. Створивши на Поліссі великий партизанський край, партизанинадійно прикривали правий фланг Першого Українського фронту, контролюваликомунікації, стежили за пересуванням сил супротивника. Особливо активно діялоз'єднання А.Н. Сабурова, що очищало території між річками Стирь і Стохідпівденної залізничної лінії Сарни-Ковель. Радянські партизани допомогли Червоній Армії в звільненні міста Рівне,тут діяла партизанська бригада Ю.М. Собесяка, що складалася переважно зполяків.
З'єднанняімені Н.А. Щорса і С.Ф. Маликова діючи на шляху відступу ворога,розбитого під Коростенем, 2 січня зайняли райцентр Лугини і населений пунктІгнатпіль. Просуваючись на захід очистили від противника село Друхів, Грушівку,Довгиничі. На початок лютого форсували річки Стир і Стохід. 11 лютого вийшло врайон Камінь-Каширського, де зустрілось з Чернігівсько-Волинським з'єднаннямразом з ним вело бої за місто Ковель.
Великудопомогу військам лівого крила Першого Українського фронту надавали партизаниКамянець-Подільської і Вінницької областей. 4 січня з'єднання А.З. Одухирозгромило ворожий гарнізон і визволило райцентр Плужне, 16 січня – райцентр ізалізничну станцію Славуту. 16 лютого з'єднання А.З. Одухи, С.А. Олексенка,Ф.С. Кота у взаємодії з армійським артилерійським дивізіоном визволилимісто Ізяслав.
Всмузі наступу військ Другого Українського фронту допомогу військам надаваликіровоградські і черкаські партизани. Активно допомагали радянським військам іпартизани Криму. Партизанська бригада «Грізна» зірвала відступ ворога на шоссеСімферополь-Алушта, перешкодила зруйнуванню промислових об'єктів Сімферополя.Загони південного з'єднання кримських партизан врятували від знищення будовиЛівадії, вибили німців з села Павлівни і залізничної станції Поштове,утримували Ялту до приходу радянських військ.
Місцевенаселення надавало істотну допомогу партизанам, надаючи їм провідників,витягуючи з бруду техніку, розчищаючи дороги, постачаючи продуктами харчування, але не вГаличині.
Під часнаступу радянських військ на Правобережжя і західні області УРСР важливе значення малиудари по комунікаціях супротивника. Підсилились диверсійні дії на залізницях,особливо навколо таких залізничних вузлів, як Ковель, Шепетівка, Гречани,Жмеринка, Львів, Рава-Руська на магістральних автомобільних шляхах. Виділилисявеликі сили для організації груп підривників і систематичного проведеннядиверсій. У результаті диверсій пропускна здатність на головних напрямкахзалізничних ліній Ковельського вузла взимку і навесні 1944 року скоротилась в 3–4рази. Партизани всіляко перешкоджали підтягувати і робити перегрупування військсупротивника, його організованому відходу, будівництву і зайняттю ним новихоборонних рубежів
Партизанипосилили розвідувальні дії. З цією метою на окуповану територію засилалисьокремі розвідувальні і розвідувально-диверсійні групи і загони. У першомупівріччі 1944 року було заслано 6 загонів і 3 розвідувальні групи Їх успішнійроботі великою мірою сприяло місцеве населення і підпільники. Всього 1944 роцівід партизанів було одержано 1379 розвідувальних повідомлень, це в сім разбільше ніж в 1942 році.
Характерноюрисою рейдів 1944 року було те, що вони проводились одночасно кількомаз'єднаннями, які часом рухались паралельними маршрутами на певній відстані одневід одного. Під час таких рейдів командування мало можливість обмінюватисьінформацією і ефективно взаємодіяти. Так було, наприклад, під час рейдівз'єднань П.П. Вершигори і М. І. Наумова у Львівську і Дрогобицьку область.
Одним знайбільш значних рейдів був Львівсько-Варшавський рейд Першої партизанськоїдивізії С.А. Ковпака під командуванням П.П. Вершигори. Почався 5січня 1944 року, тривав 90 діб. Шлях простягся на 2100 км. від селаСобичиного Житомирської області, по Пінській, Ровенській, Волинській,Львівській областях, на території Польщі. знищили ворожі гарнізони в містахСтолині, Горохові, Тарногруді, Улянові. Однак, операція виявилась невдалоютому, що противник через свою агентуру виявив намір партизан і вжив заходів дляоборони. Інші причини невдач: недостатня організованість у проведені операції,необізнаність з силами ворожого гарнізону.
Великий впливна піднесення народної боротьби у Вінницькій області і на дезорганізаціюворожого тилу справив рейд з'єднання Я. І. Мельника і Д.Т. Бурченка,тривав з кінця 1943 до березня 1944 року. З'єднання пройшло по 12 районахЖитомирської і 27 районах Вінницької області, форсувало 20 річок, пересікло 26залізничних і 58 шосейних шляхів, провело 47 боїв.
Складним ітривалим був рейд з'єднання М. І. Шукаєва. З листопада 1943 і до січня 1944року діяло в районі Новограда-Волинського і на залізниці Шепетівка-Рівне,провело 20 боїв з німецькими військами, пустило під укіс понад 50 ворожихешелонів.
З наближеннямфронту до району дій з'єднання, його командування одержало завдання вийти напівденніше Рівне, в районі Кунева, де розгорнули бойові і диверсійні дії нашляху відступу німецьких війьк. Вийшло рейдом в район Первомайська для дій вОдеській області. Для виконання завдання два місяці маневрувало по територіїРівенської і Тернопільської області. Пройшло близько 1800 км., тричіфорсувало Случ, 5 раз річку Горинь, перейшло 3 залізниці, провело 30 боїв знімецькими військами і УПА, розгромило 7 штабів ворожих військових частин. Ударпо залізниці Бережани-Перемишляни Львівської області, зірвали 9 залізничних і 5шосейних мостів, залізниця не працювала 22 доби.
До травняз'єднання просунулось в район Дрогобича і Стрия, розташувалось в горах міжстанціями Сколе і Турка. Звідси 26–29 травня з'єднання силою двох загонів завдалоудару по нафтопромислах Борислава і Дрогобича. Діяли в даному районі до 9 липняпісля чого продовжували свій рейд на територію Польщі, 25 серпня вийшли накордон з Чехословаччиною.
На посиленнянародної боротьби з окупантом і допомогу радянським військам у західнихобластях України ЦК КП У і УШПР спрямували дії також менших з'єднань тазагонів, які були утворені на базі реорганізованих великих з'єднаннях підкомандуванням І. О. Артюхова, Д.К. Ніколайчика, В П. Чепіги, С.О. Санкова.
Так з'єднанняпід командуванням Б.Г. Шангіна, В.П. Чепіги, С.Д. Чижова, загони на чолі зМ.Й. Куницьким, М.Я. Надєміним, С.Д. Санковим рухаючись вздовж ЗахідногоБугу вийшли на територію львівської області. обрали своєю базою Білгорайські іЯновські ліси, спрямували удари по залізницях і шосейних дорогахЛьвів-Люблін-Розвадів, Люблін-Перемишль, Люблін-Холм. Загони з'єднання Б.Г.Шангіна завдаючи ударів по залізниці Рава-Руська-Замостя, на шляхах навколоБілгорая здійснило 48 бойових і диверсійних операцій, в повітря злетіло 22шосейних і залізничних мостів. Більше місяця не працювала залізницяЛьвів-Люблін на ділянці Рава-Руська-Бєльженець. На залізницях Замостя-Красностав,Люблін-Розвадів по території Польщі, де діяв загін імені Кірова організовано 26катастроф.
Всьго в 1944році в здійсненні глибоких рейдів брало участь 19 партизанських з'єднань і 25самостійно діючих загонів і груп. За січень-липень 1944 року партизанами буловбито, поранено, взято в полон понад 120 тис. німців, знищено 638 танків, 54літаки, 467 автомашин, організовано 1037 аварій на залізницях.
Упартизанській боротьбі українського народу брали участь тисячі представниківінших народів.
Першемолдавське з'єднання підірвало 166 ворожих ешелонів. Друге молдавське з'єднанняпротягом трьох місяців втримувало в своїх руках містечко Городніцу Житомирськоїобласті.
На Київщинідіяв загін на чолі з казахським вчителем Касимом Кай сяновим. Льотчиком татариномМ. І. Тіміровим був створений загін на Дніпропетровщині.
Упартизанському русі брало участь сім тисяч поляків, в лютому 1943 року створенопольський партизанський загін імені Тадеуша Костюшко. У червні 1943 року почавбойові дії польський загін С. Богульського і українсько-польський загін «Смерть фашизму». На Рівненщиніорганізовано два польські загони: Я. Галіцкого, і К. Гуревича.
Упартизанських загонах брали участь сотні чехів і словаків. У з'єднанні А.Н. Сабуровастворено чехословацький загін Яна Нелепки, чисельністю 45 чоловік. Великесприяння радянським партизанам надавали словацькі партизани в Криму і Одесі, дерозташовувалися підрозділи словацької дивізії. Створено словацький загін ЮраяЖака.Протягом літа 1942 року румунський офіцер Михайло Міхайлеску передававпартизанам зведення, перепустки і інші документи необхідні розвідникам,передавав партизанам план евакуації фашиських військ з Криму.
У різнихз'єднаннях воювали югослави, французи, бельгійці, серби, хорвати. У Кримуборолися іспанці і були інструктурами-мінерами на Правобережжі. На Рівненщині взагоні Д.Н. Медвєдєва воювали болгари.
Отже,антифашиський радянський партизансько-підпільний рух на території Українипройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання та активного протесту.
Стримуючимичинниками його розвитку в початковий період стали:
*Наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30‑х років іпривела до згортання підготовки кадрів та виготовлення засобів для ведення«малої війни»;
*ліквідація теоретичних розробок;
*партизанських сховок і баз;
*відсутність координаційного центру;
*нестача зброї, боєприпасів, медикаментів;
*жорстке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції режимові;
*дефіцит підготовлених партійних кадрів.
Створенняв 1942 році Центрального партизанського штабу, матеріальна підтримка з центру,застосування партизанами ефективних методів боротьби, тісна взаємодіяпартизанських сил з підпільними силами, підтримка населення на більшостітериторії України дало змогу перейти на якісно вищий щабель і перетворитися наважливий фактор війни, на другий фронт.
3. Антинімецькаборотьба УПА на території України
3.1Передумови зародження УПА
Складовоючастиною антифашиського Руху Опору на території України були – ОрганізаціяУкраїнських Націоналістів, Українська Повстанська Армія.
Позиціяукраїнського національного підпілля щодо нациських військ не була сталою ізмінювалася протягом окупаційного періоду. Умовно настрої українськогонаціонального підпілля можна розділити на три етапи. Перший – тривав з червня1941 до вересня 1941 року і характеризувався доброзичливим ставленням доокупаційних військ, другий – з осені 1941 до середини 1943 року позначивсянапруженням у стосунках українського підпілля і нациських окупаційних військ,третій етап – друга половина 1943–1944 років характеризувався переходом довідкритого збройного протистояння підрозділів українського національногопідпілля з частинами нацистських окупаційних військ. Цей поділ є умовним,адже на кожному з етапів були факти як співпраці, так і збройного протистояння.
На першомуетапі українські національні політичні структури сприймали німецькі війська яксоюзників і визволителів українських земель від радянської окупації. Цепідтверджують тези записані а «Акті проголошення Української державності» від 30 червня 1941 року.Де зокрема, в третьому пункті йшлося: «Українська Національна Революційна Армія, щотворитиметься на українській землі, боротиметься спільно з німецькою армією протимосковської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу…».
Більшістьмісцевого західноукраїнського населення зустрілонациські війська прихильно. Загальні настрої, що панували в західноукраїнськихобластях, добре виражають слова українського священика з села Романів наВолині: «Радістьпанує поміж населення. Всі сходяться докупи, вітаються, як на Великдень. Колоцеркви… населення обсипає німецьких солдатів квітами, а німці віддячуютьцукерками й папіросами». Ці слова підтверджують донесення німецьких офіцерів, в одному зяких зазначалося: «З приходом військ їм зразу почали приносити молоко, яйця й іншіпродукти, як були віддані солдатам безкоштовно й цілком добровільно».
Цю ідиліюзруйнували дії окупаційної влади, котра у відповідь на проголошення ОУН незалежності, провела улипні 1941 року арешти керівництва і членів ОУН, а в серпні створили дистрикт «Галичина».
Як наслідокпочали поширюватися антинімецькі листівки, котрі закликали виступати противід’єднання Східної Галичини і розгортати підпільну діяльність.
Були і більшрадикальні заклики. Брат Степана Бандери, Василь закликав до «Зброї! Потрібновідплатити брехунам – німцям».
Нанелегальних зустрічах під Львовом у жовтні 1941 р., визначених пізніше якПерша конференція ОУН, М. Лебедь, Д. Мирон, Л. Климів, В. Кук таінші керівники опрацювали нову тактику: з німцями в конфлікт не вступати, перейти упідпілля, всебічно використовувати можливості легальної роботи. Першочерговимзавданням ставав військовий вишкіл кадрів, що досягалося проникненнямнаціоналістів у підрозділи української допоміжної поліції.
В квітні 1942року в околицях Львова було проведено Другу конференцію ОУН, учасники якої засудили політикунімецького окупаційного режиму на Україні, проте не закликали народні маси до активноїантинациської боротьби. Заявлялаи, що визвольно-революційну боротьбу за звільненнявсіх українських земель і за з’єднання їх в одну незалежну і соборну державуОУН здійснює спираючись на власні сили українського народу, відкинувшиорієнтацію на чужі сили, зокрема на історичних ворогів України.
У квітні1941 року провід ОУН у меморандумі про цілі українського національного рухузаявляв: «Провід українських націоналістів усвідомлюючи чітко і тверезо сучаснеполітичне, а також загалом геополітичне становище країни, вважає бажану тіснуспівпрацю з Німеччиною, то з другого боку, дуже важливо і бажано глибшеознайомитись з справжніми намірами Німеччини стосовно Східної Європи, а такожпевними гарантіями від авторитетної установи щодо майбутнього і практичноїкоординації заходів».
Ваналогічному меморандумі ОУН в червні 1941 року зазначалося: «Навіть, якщонімецькі війська при вступі в Україну, звичайно з початку будуть вітати, яквизволителів, то незабаром ця ситуація може змінитись, якщо Німеччина прийде вУкраїну не з метою відновлення української держави і відповідними гаслами. Новий європейськийпорядок без самостійної національної української держави є немислимим… Якщонавіть сьогоднішнє державне утворення України, яке під назвою УкраїнськоїРадянської Соціалістичної Республіки є складовою частиною Радянського Союзу,являється фікцією, все ж таки ця фікція є великим кроком вперед у порівнянні зпередвоєнним часом, коли тодішній царській Росії навіть слова Україна,українець, український були заборонені».
Однак життя іокупаційно-репресивна політика Німеччини внесли свої корективи у плани й задумиукраїнського політикуму, зокрема ОУН. Ілюзії щодо допомоги Німеччини увідродженні української держави швидко розвіялися і насамперед в ОУН. Масовіарешти свідомих українців, репресії та розстріли членів та симпатиків ОУН, щоособливо активними були в період з вересня 1942 року до лютого 1943 рокузумовили пошук нових форм і методів боротьби, в тому числі протинімецьких окупантів. Мельниківці, на відміну від бандерівців, поводили себе щодо німцівстримано.
Початокантинациської боротьби збоку українського національного підпілля стримував такий психологічний чинник, якпозитивна налаштованість місцевого населення до окупаційних військ на початкувійни. Ще з середини 1930‑х років українські національні сили вели пропаганду,що за допомогою німецької армії можна буде відновити Українську державність. Іпісля кількарічної психологічної обробки населення за два місяці переагітуватилюдей на протилежні настрої неможливо. Масовий терор щодо місцевого населення з боку окупаційних військ,примусові вивози на роботу до Німеччини, вигляди концентраційних таборів з військовополоненими таєврейські гетто справляли гнітюче враження на місцеве населення. Тобто, окупаційні військапровели набагато кращу антинациську агітаційну роботу з місцевим населенням, ніжце робили активісти українського підпілля.
Потрібнопам’ятати про радянських партизан, підпільників, які вели антинациську боротьбуі своїми діями викликали терор окупантів стосовно місцевого населення, щовикликало з одного боку неоднозначне ставлення до радянських партизанів, а здругого боку посилювало бажання людей боротися з окупантами.
Позиціїкерівництва ОУН у плані антинациської боротьби розділилися. А. Мельниквисловлюючи критичні зауваження стосовно політики нацистів на Україні,намагалися не ввійти в конфлікт з вищим нациським керівництвом. Натомість інший керівник ОУН О. Кандибана території України намагався організувати збройне підпілля для боротьби зворогом. З ініціативи О. Кандиби на Крем’янеччині влітку 1942 року булостворено партизанські загони для боротьби з нацистами. Виходячи з постанов Другоїконференції, керівництво ОУН розраховувало максимально довго стримувати збройнісутички знациськими окупантами і готуватися до загальнонаціонального повстання. В ці планивнести корективи змусили партизанські дії радянських та польських сил.Наприкінці листопада 1942 року відбулася військова конференція Проводу ОУН,учасники якої вирішили негайно приступити до створення підпільних сил. Цяпоспішність ґрунтувалася і на страху втратити контроль над лісистимимісцевостями західноукраїнських областей, які швидкими темпаминамагалися оволодіти радянські та польські партизани.
Отже,протинімецька діяльність боївок ОУН навесні і влітку 1942 року виявляласяпереважно в актах пасивного опору і саботажу щодо дій німецької сторони – протиздавання населенням продовольчого «контигенту», вивезення населення в Німеччину на роботи.
Попередницеюу антинациській боротьбі УПА була «Поліська Січ», створена за ініціативою уряду УНР в екзині. 20 червня рада старшинармії УНР уповноважили Тараса Боровця створити збройні партизанські загони для боротьбиз радянською владою. Тарас Боровець розпочав активну діяльність на Поліссі. У червні-серпні 1941 року«Поліська Січ» здійснила операції зочищення волинських та поліських лісів від окремих бійців Червоної Армії. Усерпні Т. Боровець розгорнув акцію з об’єднання розрізнених політичних силдля створення єдиної української армії. Результативними виявились переговори зОУН, монархістами на чолі з полковником І. Трейком, УНАКОР отаманаВолошина-Берчака. Тісні контакти налагоджено з Білоруською національноюсамообороною. У жовтні 1942 року з’явилась нова назва – Українська ПовстанськаАрмія. Діяла в районі міст Олевськ, Людвипіль, Сарни. В основу організації лігадміністративно-територіальний принцип: на чолі стояла головна команда, 2–4області об’єднувались в окружну січ, область утворювала обласну бригаду,район-полк, 2–5 сіл-курінь, село-сотню.
Розпочавши зберезня 1942 року інтенсивне створення повстанських загонів, у квітні УПА Т. Бульби-Боровцяперейшла до боротьби з німцями. Її кількісний склад у першій половині 1943 рокуоцінювався німецькими чиновниками в 10–20 тисяч чоловік.
В. Косикподає значно меншу цифру: «Цей рух у квітні 1943 року налічував 4 тисячі повстанців іміг мобілізувати ще, може, одну десятку тисяч».
У цей час «Поліська Січ» намагається використати усвоїх стратегічних цілях як німецьке командування, так і радянських партизан.23–24 листопада 1942 році відбулись переговори між Тарасом Боровцем танімецькою стороною на предмет в справі умиротворення Полісся. На висунутіконтрвимоги –самостійної України та звільнення українських політичних в’язнів – емісарвідповів, що майбутня державно-політична структура буде визначена фюрером, а характерприйнятих рішень залежатиме від поведінки українців. Щодо політв’язнів д-рП’ютц заявив, що ніхто не може гарантувати амністування, оскільки відсутнівідповідні гарантії їх не участі в антинімецькій діяльності.
У листі від 8грудня 1942 року до д-р П’ютца Т. Боровець викладає свою позицію так: «Я бачу, що за теперішніхукраїнсько-німецьких політичних взаємовідносин про звільнення українськихполітв’язнів не може бути й мови. Тому моя спільна з вами праця неможлива… Нашенелегальне становище не означає, що ми знаходимось у боротьбі проти Німеччини.Це лише самозахист. Ми розглядаємо Німеччину як тимчасового окупанта, але неворога. Якщо Німеччина виключила нас від участі в цій війні, як діючу особу, томи вирішили до кінця війни залишитись нейтральними спостерігачами. Мидотримуємось політики, вам не допомагати і не шкодити. Ми не змінемо нашоїпозиції, якщо і німецькі власті також оцінять ненормальну обстановку, якавиникла із-за політики. Якщо ж німецькі власті й надалі будуть ще активнішевиступати проти українського населення, тоді ми змушені будемо перетворити нашнейтралітет в анти німецьку боротьбу».
Д‑рП’ютц рекомендував пропагувати серед населення антиупівські настрої, проголосивБульбу-Боровця безвільним інструментом анонімних підбурювачів. З метою ізоляціївожака повстанців у його ж таборі пропонувалося посилити примусові заходи щодонаселення каральні експедиції, евакуації, агентурну підривну роботу.
Увересні-листопаді 1942 року з аналогічною місією в район дислокації прибувкапітан Червоної Армії М. Брежнєв. Переговори пройшли безрезультатно. Згодомнадходили свідчення від партизанських загонів. Зокрема, в «Доповідній записці штабу партизанськихзагонів Рівненської області про діяльність українських націоналістів» від 28 травня 1943 року зазначалося: «Найбільш сильненаціональне формування так зване об’єднання Тараса Бульби нараховує близько6000 чоловік і повністю охоплює своїм впливом Костопільський, Рокитнянський,Степанський, Березновський район. До кінця квітня штаб знаходився в лісі в районімістечка Городець, останнім часом засновано штаб в районі Деражно, що має присобі озброєний загін до 1000 чоловік. В селі Кричильськ знаходиться школа воєнноїпідготовки до 500 чоловік».
В «Виписціз розвіддонесення штабу партизанських загонів Житомирської області продіяльність українських націоналістів » зазначалося: «Західніше річки Горинь восновному південніше залізничної дороги Сарни-Олевськ активізують своюдіяльність націоналісти-бульбівці. Вони знищують польське населення, нападають намілкі німецькі гарнізони і невеликі групи партизан.
Одна группабульбівців знаходиться в районі Домбровиця-Сарни-Владимирець. Штаб в селіТиклівка. Займають: Сальце, Лудинь, Лютінск, Берестьє, Орваніца, Соломіївка,Любіновичі, Речіца, Щепцевичі, Тикліївка, Рудня, Грані. Озброєння: 2 ручнихпулемети, 3 рушниці, 8 гранат.
Друга групабульбівців розміщуються по хуторах і селах від Сарн до Рокитно. Штабзнаходиться в хуторі Закружьє, що в 3 км. пд-сх Томашгруда».
Тараса Бульбуактивно критикували кола ОУН – СД ), оскільки вважали, щопереговори з ворогом лише послаблюють бойовий дух у повстанців.
У1942 році провід «Поліської Січі» спробував налагодити контакти з польськимипідпільними організаціями Волині з метою нормалізувати польсько – українськівідносини у час війни. Посередником між УПА і польськими організаціями вРівному виступив Броніслав Ходоровський. Однак переговори не відбулися.
На початку1943 року «Поліська Січ» розпочала переговори з військовими відділамиОУН-СД. Під час переговорів група націоналістів – самостійників під проводом І.Мітинги, що 1941 році відкололася від ОУН-СД приєднались до «Поліської Січі». У травні 1943 рокупереговори було завершено. Військові відділи ОУН-СД об’єднались з «Поліською Січчю» в одну формацію – УкраїнськуПовстанську Армію. Оперативний штаб мав бути поширений за рахунок кооптаціїпредставників ОУН-СД.
Одразу жпісля об’єднання в УПА почали відбуватись негативні процеси. ОУН-СД розгорнулапартійну агітацію, почала запроваджувати інститути служби безпеки, що непередбачалось статусом «Поліської Січі». Тараса Бульбу було звинувачено в отаманщині та внекритичному самовихвалянні. Протистояння між ОУН-СД і «Поліською Січчю» досягло апогею в липні1943 році. Тарас Бульба з групою однодумців оголосив свій вихід з УПА. Щоб уникнутисуперечок за назву, «Поліську Січ» було перейменовано наУкраїнську Національно-Революційну Армію. На базі УНРА була створена Українськанаціонально-демократична партія. 18 серпня 1943 році загони УПА-СД на чолі з куріннимМаксом оточили штаб УНРА в районі Степане і заарештували багатьох старшин.
Післявступу наприкінці 1943 року радянських військ на Житомирщину Тарас Бульбарозпочав переговори з німцями про передачу його загонам зброї та військовогоспорядження для ведення партизанської боротьби з більшовиками. У ході переговорів Тарас Бульба-Боровець бувзаарештований гестапо і ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен. Командування УНРАдеякий час здійснював отаман Щербатюк-Зубатий. Окремі загони УНРА продовжували діяльність до 1945 року,поширюючи її частково на Галичину.
Уконтексті вивчення початково-підготовчого періоду історії УПА вимагає окремогорозгляду питання про похідні групи ОУН, більшість членів, яких, що вціліліпісля гітлерівських репресій, з утворенням УПА влилися до її лав. Створення Похідних групрозпочали обидві гілки ОУН – бандерівська і мельниківська. Похідні групи ОУН налічували від трьох доп’яти тисяч чоловік, сформували з’єднання «Північ», «Центр», «Південь», мали в своєму складі 7–12особові оперативні групи.
Оперативнагрупа «Північ» на чолі з МиколоюКлимишиним діяла в Києві і Київській області.
Оперативнагрупа «Центр» на чолі з МиколоюЛемиком діяла на Харківщині.
Оперативнагрупа «Південь» на чолі з ЗиновіємМатлою І М. Річкою діяли в Одесі і Криму.
Спеціальна оперативнагрупа діялав місті Львові з метою проголошення незалежності української держави.
Насхід просувалис три групи ОУН. Перша група – Дубно, Житомир, Київ, Полтава,Харків вимарширувала з Холмщини у двох частинах: з з Грубешова на чолі з ІгоремШумським та Євгеном Шульгою просувалась через південну Волинь на прикордонні зГаличиною, друга – Володави на чолі з Федором Полбовим за маршрутом, що вівчерез південну Волинь на прикордонні з Поліссм.
Друга група – Сампара Д. вів через Проскурів,Вінницю, Умань, Кіровоград, Дніпропетровськ, Донбас.
Третя– на чолі з Богданом Сірецьким пішла з Вінничини у напрямі Балти, Одеси,Миколаєва, де об’єдналась з прибулою з Румунії групою Ореста Масікевича, щобпросуватись вздовж узбережжя Чорного моря на Кубань.
Членипохідних груп одержували підроблені документи або перепустки служби пропаганди Вермахту.На осягнутому тереніорганізували українську міліцію і місцеві управлінн, здійснювали широкуагітацію, закликали українців займати посади та працювати для побудови самостійноїУкраїни.
Похіднігрупи ОУН закріпились у Львові та Рівному, кадри ОУН захопили ключові позиції вЖитомирі, Києві, Харкові.
17 вересня1941 року штаб-квартира німецької групи армії «Південь» дала наказарештувати і передати у розпордженн львівського СД усіх агентів Бандери діючиху похідних групах. Проте не всіх членів похідних груп було заарештовано, багатоз-поміж них продовжували діяти засновуючи нелегальні ланки ОУН. Вони відіграливизначальну роль у формуванні національного підпілл і збройних відділів УПА.
Отже,передумовами для зародження УПА були:
*збройна боротьба «Поліської Січі» Бульби-Боровця проти німців;
*досвід боротьби Похідних груп ОУН;
*формування і значна активізація діяльності радянських партизан, підпільників впівнічних, лісових районах України;
*активна діяльність польського підпілля в Західних районах України;
*репресії ітерор проти населення збоку німецької адміністрації.
3.2Боротьба УПА в умовах німецької окупації
З літа 1942 рокупочалося масове створення відділів самооборони в населених пунктах, котріліквідували німецьку жандармерію, поліцію та захищали мирне населення відкарателів. У вересні 1942 року Провід ОУН прийняв рішення про організацію більшмобільних збройних відділів, розмірами сотень для допомоги місцевим сільськимбоївкам.
Наприкінці1942 року поблизу Львова відбулася конференція військових референтів вищихПроводів ОУН, яка переглянула існуючі концепції і висловилась за доцільністьтворення партизанських регулярних структур під назвою Військові відділи ОУН-СД.Створено робочу групу у складі Василя Івахіва, Михайла Медвідя, Луки Павлишинадля вироблення військових статутів та інструкцій.
Протягомжовтня 1942 року першу сотню УПА організував референт крайового проводу ОУНСергій Качинський – Остап в Кивинському повіті на Берестейщині. У листопаді1942 року другу сотню УПА організував поручник Іван Перегійник поблизу Луцька.У грудні 1942 року організували сотні УПА: хорунжий Ярема в районі КолкиСтепань, Ворон в Пустушитських лісах і Крук на Крем’янеччині, Тернопільщині. Усісотні перейшли під безпосереднє командування поручника Василя Івахіва.
Увересні 1942 року боївка ОУН під командуванням Сергія Качинського – Остапаліквідувала станцію жандармерів у селі Піддубці, район Луцька.
Німецькіспецслужби ще з літа 1942 року відзначали досі небачену активізацію українськихнаціональних груп, які поширили свій вплив з районів Кобрина, Брест-Литовськана центральні і південні райони Волині, північ Поділля. Лише протягомостаннього тижня листопада 1942 року німці зафіксували 150 атак національнихпартизанів проти своїх військ і цивільних об’єктів, заготівлі зерна згідно ззвітами окупантів в районі Сарн, Костополя, Пінська впала до 25–30% ранішезапланованих.
7 лютого 1943році сотня УПА під командуванням Довбешки-Коробки провела наступ на загін жандармеріїу місті Володимерець. Містечко повністю визволено від окупанта, здобуто 20одиниць вогнепальної зброї, 65 ковдр, амуніцію та інші речі. Втрати ворога: 7вбитих включно з командиром жандармерії, інші розбіглися. Втрати УПА: 1 вбитийі 2 ранених.
Третяконференція ОУН-СД 17–21 лютого 1943 року схвалила прийнятий курс на збройнуборотьбу з окупаційним режимом.
22 лютого1943 року на лагер УПА біля Висоцька напала дві німецькі роти. Відділ УПАвступив в бій, після прибуття допомоги німцям чисельністю 350 осіб відділвідступив в ліс. Втрати німців: 20 вбитих. Втрати УПА: 2 вбитих включно зкомандиром Коробкою.
З лютого 1943року розпочинаються широкомасштабні бойові дії на Поліссі з метою усуненнянімецької адміністрації і очищення широких терен повстанських республік. 10березня сотня УПА провела успішний наступ на укріплені позиції німців в селіОржеві, де знаходились також склади зброї. Втрати німців: 60 вбитих і ранених.Втрати УПА: 4 вбитих, командир Остап. Здобуто велику кількість зброї івійськової амуніції, яку передано тиловим структурам УПА.
У серединіберезня 1943 року відділ розбив групу німецьких карателів біля містечка Деражня.20 березня відділ УПА розгромив лагер полонених у Луцьку, заарештованихзвільнив.
Протягомберезня організовано багато постійно діючих станиць УПА по селах Луччини іКовельщини
28 березнянімці чисельністю 1500 осіб напали на сотню УПА, що квартирувала в містіЛюдвиполі. Розгорівся довготривалий, жорстокий бій. Підоспілі частини СС незмогли захопити укріплені позиції УПА і відступили до Костополя. Втрати німців:58 вбитих і ранених, 5 знищених автомашин. Втрати УПА: 10 вбитих і ранених.
29 березнявідділ УПА розбив табір полонених в Ковелі і тюрму. Визволено багато полонених.Під кінець березня на Кременеччині майже всі села опинились під контролем УПА,з 6 квітня німці оголосили надзвичайний стан.
За данимирадянських партизанів найбільшого розмаху антинімецькі акції українськихповстанців набули на початку квітня 1943 року в районах Мізоч, Острог, Кременець,Верба. Зокрема під час нападу на містечко Верба було вбито 120 німецькихсолдатів, у боях за село Шимовку – 24, Острог – 32, Мізоч – 11. Радянськіпартизани відзначали, що у квітні 1943 року щодня з лісів Острозького,Шумського, Мізоцького районів на антигітлерівські акції виїжджало 60–70 возів зповстанцями.
Протягомберезеня-квітеня 1943 року УПА в боях знімцями займає міста і містечка та звільняє полонених місцевих жителів з тюрем, а саме Володимирець, Степань, Топоровиці, Людвипіль,Деражне, Цумань. Захоплено багато зброї та військової амуніції. Також відділи УПАв більших містах Волині і Полісся розбили в’язниціі звільнили в’язнів:Кременець, Дубно, Ковель, Луцьк, Рівне, Ківерці. Захопили зброю і амуніцію.
2–4квітня загін УПА опанував місто Горохів. Захоплено банк, пошту, тюрму ізвільнено політичних в’язнів 3–4 квітня відділ УПА розбив карний лагер наГорохівщині. В’язнівзвільнено.
4 квітнянімці в силі 300 осіб напали на село Постійно. Багато хат спалили, господарствапограбували,при відступі німців з села невеликий загін УПА організував добре спланованузасідку. Результатом короткого бої була повна поразка німців. Втрати ворога: 50вбитих і ранених. В УПА 3 ранених. Здобуто: 2 важкі кулемети, радіостанцію, 2фіри амуніції, польову аптеку.
З 12 на 13квітня відділ УПА наскочив на укріплені позиції ворога в місті Цумань. Німціврозбито, звільнено полонених, здобуто зброю, коні, військову амуніцію. Втратинімців: 20 вбитих і 15 ранених, решта втекла. УПА без втрат.
В квітні наВолодимирщині спалено майже всі держгоспи, перейменовані німцями на так званілігеншафти. Це були маєтки колишніх куркулів, з націоналізовані большевики тазахоплені німцями, де рабською працею працювало місцеве населення. Довший часпісля цього люди отримали можливість працювати на власних полях і годуватитільки себе.
17 квітнябіля села Бортівка відділ УПА організував засідку на німецький моторизованийзагін. Втрати ворога: 16 вбитих. Втрати УПА: 1 вбитий і 3 ранених. Здобуто однуфінку і кілька крісів.
З 21 на 22квітня організовано військову операцію, силами двох сотень УПА по визволеннюІванової Долини, Костопільщини. Позиції ворога були добре укріплені, апідрозділи багато чисельні. Знищено адміністративні будинки каральнихпідрозділів окупанта, зірвано два залізничні мости, здобуто багато зброї,військової амуніції і одну тону вибухівки. Втрати ворога: 250 вбитих, 150ранених і полонених. Втрати УПА: 4 вбитих і 3 ранених.
Кінець квітня1943 року на терені Остріг, Крем’янець, Шумськ відбуваються великі боїпідрозділів УПА-Північ та УПА-Захід з німецькою дивізією, котра складалась здвох армійських полків вермахту, полку СС, полку жандармерії та полку козаківзавербованих німцями з полонених Червоної Армії. Після кількаденних боївдивізію розбито, армійські частини з неохотою вступили в бій й швидкорозпорошились.
Німецькіурядовці документально засвідчили, що у квітні 1943 року УПА контролювала всюсільську місцевість на південь від траси Київ-Рівне-Ковель-Брест-Литовськ.Чисельність УПА за підрахунками гітлерівських спецслужб у квітні 1943 рокусягнула 8–10 тисяч бійців. Німці повідомляли, що націоналістичні партизани,атакують уже посеред білого дня, нападають на потяги, визволяють людей,підготовлених до вивезення на примусові роботи до Німеччини. У багатьох районахвже не існує німецької адміністрації, в районах Рівного спалено всі тартаки йвбито близько 400 їхніх керівників і робітників. Рейхкомісар Еріх Кох звітуючив Берлін писав, що на Волині залишилося лише два райони вільні від банд, анімецька адміністрація повноцінно функціонує лише на півдні Поділля.
Протягомквітня 1943 року у боях з УПА загинуло близько 600 німців та їхніх союзників. 2травня 1943 року на трасі Ковель-Рівне у засідці загинув шеф СА Віктор Люце.
Весною 1943року у своєму внутрішньому листуванні гітлерівці зазначали, що вони неконтролюють на Волині 75% орних земель і втратили 52% поставок худоби.
4 травня 1943року у селі Любачів Костопільського району націоналісти напали на німецькувійськову автоколону. Було спалено 11 машин і вбито 35 солдатів.
9 травнянімці силою 400 осіб напали на село Яполоть, Костопільщину, грабуючи людей. УПАсилою двох сотень оточили німців з трьох сторін. Розгорівся шестигодинний бій.Втрати німців: 80 вбитих і ранених. УПА без втрат.
9 травнярозпочались тритижневі бої між німцями і загонами УПА у Скарбівських лісах.Тоді ж у сутичках біля села Лобечівка Берестечківського району німці впершемасово використали проти повстанських відділів артилерію та бронетехніку. Тридні тривали бої за село Колки, в яких містились бази і п’ять госпіталів УПА. 13травня масштабні сутички відбулись в районі Деражні, де загинули першікерівники УПА-Північ – Василь Івахів, шеф його штабу поручник ЮліанКовальський, ад’ютант С. Снятецький.
У травні 1943року відділи УПА почали проводити великі рейди Правобережною Україною. Зокрема,на Житомирщині повстанські загони за три тижні травня 1943 року здійснили 15успішних боїв з німецькою поліцією й знищили поліцейську школу біля Житомира,вбивши 260 її слухачів.
В травні 1943року у великому бою біля Дружкополя на Горохівщині повністю розбито великийзагін СС. Знищено 56 німціві 140 фольксдойчів, 200 ранених. В травні в бою вПилипичах на Володимирщині вбито 96 німців.
В травні 1943року очищено від німців територію площею 2000 кв. км. на Волині, а місто Колкистало столицею повстанської Колківської республіки.
5 травня 1943року в Україні з робочим візитом прибув рейхсміністр окупованих територій СходуА. Розенберг. На нараді в Рівному йому доповіли, що «українські націоналістизавдають більше труднощів, ніж большевицькі банди». Комісар, округи Луцьк, заявив: «Майже всі державнігосподарства перебувають в руках банд. Залізниці підривають, по шляхах можнаїздити лише в супроводі конвою. Наші сили не можуть взяти над бандами верх.Тому і населення з нами більше не співпрацює». Рейхскомісар Еріх Кохдоповів, що «українськінаціональні банди мають своє суворе і уміле керівництво і подиву гіднеозброєння, треба припустити, що ці банди почали методично збирати зброю ібоєприпаси одразу ж після приходу німецького вермахту… Об’єкти на, якінападають банди – це важливі для поступу в країну і постачання залізниці, шляхиі мости, державні господарства, молочарні склади зі збіжжям і сіном, доступніїм промислові підприємства».
Зважаючи накритичне становище німці з червня 1943 року намагаються перейняти ініціативу,розгорнули масштабні бойові операції проти УПА. Командування здійснював генералГінцлер, а з липня – фон дем Бах Залєвський. У червневому та липневому наступіпроти українських націоналістів взяли участь 10 тисяч німецьких і польськихполіцаїв і жандармів, 10 батальйонів мотопіхоти з артилерією, 50 танків ібронемашин, 27 літаків, угорські частини та 5 бронепоїздів.
Здійснюючикаральні акції проти УПА німці потурбувались про ідеологічну підготовку своєїакції. В селах і над лісовими масивами розкидались листівки в яких ОУНназивалися «знаряддямжидівського большевизму». Стверджувалось, що кремлівські жиди стоять у зв’язку з ОУН, УПА,керують «агенти Москви». Німці застосовували масовий терор проти мирного населення.Протягом тижня було заарештовано і страчено українську інтелігенцію Рівного,Луцька, Кременця. Спалено цілі села. Протягом 20–25 липня 1943 року німцібомбили з літаків населені пункти Лабрів, Радомишль, Суховою, Вільче.
За німецькимиданими активність повстанців після каральних акцій зросла. Особливо дошкульнимивиявилися удари на півночі Волині. 24 липня 1943 року повстанці розбиликарателів біля села Рядовичі Турійського району. В ніч на 20 липня 1943 рокузагін Ю. Стельмащука захопив місто Камінь-Каширський і утримував йогопротягом дня, вивізши великі трофеї і вбивши 100 німців.
У липні 1943року відділи УПА активно рейдували Житомирщиною. В одному з боїв біля селаУстинівки ліквідували близько 130 гітлерівців. Під час нападу на місто Коростеньроззброїли німецьку поліцію. Загалом протягом липня 1943 року УПА здійснила 295атак на німецькі опорні пункти, 682 саботажні акції на залізниці, 119 нападівна господарські об’єкти.
За серпеньактивність націоналістів зросла: 391 напад на німецькі гарнізони, 1034 диверсіїна залізниці, 151 атаки на підприємствах.
21–25 серпняпід охороною УПА на Бережанщині відбувся Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН, перший, що пройшов нарідних землях.
У вступі допостанов збору характеризувався етап, який пройшла ОУН від 1941 до 1943 року. В документах Зборузроблено аналіз змін, які сталися на світовій політичній арені на весну 1943року, зокрема, ослаблення позицій Німеччини. «Війна стала тим струсом,що виявив слабкість німецької і московсько-большевицької імперії. Поневоленінароди одержали реальну можливість з середини успішно вдарити в те, що всуперечконструктивним тенденціям людства творять злочинні елементи».
Протягомдвох років, що пройшли з часу проведення Другого Краківського Збору, ОУНвідстояла не тільки моральні позиції української національної революції, а йстворила практичні передумови для наступу проти загарбників. Вже в липні 1943 року 12областей України стали на шлях збройної боротьби проти окупантів
В прийнятихдокументах чітко прослідковується ставлення націоналістів до Німеччини.Оцінюючи внутрішню ситуацію на українських землях в документах говорилося: «Політика Німеччини наокупованих українських землях іде далі по лінії повного політичного поневоленняй нещадного колоніально-економічного грабунку українського народу». Виходячи з цьогонамічено методи і форми боротьби. Це, перш за все, організована збройна іполітична сила українського народу. Керівники підпілля сподіваються, що війнависнажить обидві воюючі сторони в такій мірі, що вони будуть не здатніпротистояти прагненням поневолених народів до незалежності. «Сучасна війна, являєтьсязовнішнім допоміжним чинником, що зближує національні і соціальні революціїпоневолених народів».
Політичнапрограма ОУН стала також програмою УПА і була поширена у вигляді листівок запідписом «УкраїнськаПовстанська Армія»датована серпнем 1943 року.
На ЗборіРомана Шухевича було обрано Головою Бюро Проводу ОУН, а у вересні 1943 рокурішенням ГРШ УПА призначено Головним Командиром УПА.
Німецькіфронтові частини відступаючи під ударами червоної Армії буквально заполонилиВолинь, а тому й УПА змушена була вступити у боротьбу з ворогом, ужовтні-листопаді 1943 року повстанці знищили понад півтори тисячі німців.Втрати повстанців сягнули 414 осіб убитими. Почались перші масштабні зіткненняміж загонами УПА-Захід і німецькими військами в Галичині. У Карпатах, біляЛиповиці, в боях з УПА загинуло понад 200 німців.
В жовтні 1943 року,рейдуючи група УПА в кількості 6 сотень по Житомирщині, Київщині, Вінниччині, Кіровоградщинізводять цілий ряд важких і великих боїв з німецькими і румунськими військами.Найбільші бої і великі втрати ворога: 15.10 1943 року біля села Могилівка, нашляху Зв’ягель-Коростень, 17.10 в містечку Бараші, 20.10 в селі В’язовецьЖулинського району. 3 жовтня відділ УПА опановує станиці німецької поліції вЛитині, визволивши в’язнів, здобуває 300 одиниць вогнепальної зброї, запобіглививезенню збіжжя до Німеччини.
5 жовтнякурінь УПА захопив місто Козин на Рівненщині. Знищено ворожий гарнізон, спаленотюрму, здобуто продовольство, медикаменти, зброю.
8 жовтнясотня УПА провела переможний бій біля міста Володимерець. Здобуто зброю ісправний танк. У жовтні-листопаді відбулися сутички на Самбірщині і Станіславщині.
Останнімісяці 1943 року показали, що війна йде до завершення. Вермахт тріщав підмогутніми ударами Радянської Армії, а союзники Німеччини після виходу з війниІталії хотіли розірвати стосунки. За таких умов командування УПА провелопереговори з Бухарестом і Будапештом, низку локальних переговорів з командирамиокремих частин і з’єднань угорців, італійців, словаків, румунів, латишів. З метою укладення угод проненапад, підтримки УПА зброєю, в обмін на продовольство і спокійний прохід окупантів територіямипідконтрольними повстанцями.
Тактичний характермали переговори з німцями влітку і восени 1943 року. В обмін на зброю,спорядження, боєприпаси, обіцянки звільнити з тюрем лідерів організації іможливість загонам УПА переходити фронт, повстанці обіцяли дотримуватисьнейтралітету при зустрічах з німецькими частинами, постачати вермахтрозвідувальною інформацією і дезорганізовувати радянський тил. Однак знімецьких документів видно, що реально досягнуті домовленості не виконувались.Німці, як правило не давали зброї, мотивуючи це тим, що не відомо, якаінстанція має займатись передачею зброї, скаржились, що націоналістипродовжують роззброювати їхні підрозділи, нападають на обози, господарськіоб’єкти, своєю агітацією сприяють дезертирству з лав СС «Галичини» таукраїнської поліції. ОУН закидали німцям підрив економіки при відступі,грабунки населення, вивезення населення на примусові роботи до Німеччини,небажання звільнення політичних в’язнів.
В 1944 роціпереважали переговори між УПА і Німеччиною, тому між ними відбувались лишепоодинокі зіткнення місцевих боївок. 9 січня 1944 року біля села Ліс огіркиКам’янець – Подільської області німці напали на українських повстанців.Партизани оточили німців, здобули в бою 3 автомашини з великим майном, 7кулеметів, 2 міномети, 10 крісів, 30000 набоїв, 500 гранат, 3 радіоапарати.
Влютому під час облави в лісі коло Дубівлян відбувся бій між українськоюсамообороною й німцями. Ворог втратив 8 вбитих, УПА – 3. Подібні збройні сутичкиупівських загонів з нацистами відбулися 5 березня в селі Садки, а 12 березня вселі Ягольнця Стара Чортківського району. 28 квітня в селі Новий ВербівБережанського району.
9квітня в селі Лукавець Сторожинецького району на Буковинщині знищено окупаційнузалогу, зібране окупантами продовольство роздано людям. В квітні проведеновизвольні акції на інших теренах Буковинщини: в селах Багна, Міліїв, Каратів,Чорноус.
Проходилибої німецьких підрозділів з УПА у Львівській області. Так, 11 травня великі німецькісили повели наступ в селі Карів і Бандзін Рава-Руського району, де булирозташовані відділи УПА. Загинуло 8 стрільців, 4 ранено, 40 потрапило в полон.В руки німців попало багато зброї і військового виряду, спалено 6 господарств.Втрати німців не відомі. При обстрілі з гармат села Бандзіна загинуло 3стрільці, 2 поранено. Німці захопили магазини сотні Морозенка з харчами таодягом. Село спалили.
25травня відбулися сутички під час облави, яку німці провели в лісі між селами Садів,Котів, Гранатів, Литва в Сорочинському районі. Загинуло 7 повстанців.
8 червнявідбувся бій вояків УПА на горі Лопаті проти 2 німецьких та однієї угорської дивізій, який став найбільшою перемогоюповстанців над німецькими військами. Українське військо здобуло велику кількістьстрілецької зброї, ручних гранат, набоїв, амуніції. Втрати німців 150 вбитими іраненими, знищено вантажні автомашини Останній великий бій з німецькимивійськовими частинами звела УПА-Захід 9–16 липня 1944 року у Скільщині білясела Кам’янки і Липа.
Протинімецькізбройні акції УПА, які тривали від початку 1943 року до середини 1944 року немали стратегічного значення і не впливали на хід боротьби між Німеччиною іРадянським Союзом. Вони лише обмежували діяльність німецької окупаційноїадміністрації стосовно економічної експлуатації території Волині-Полісся, дезнаходилась матеріальна база національного підпілля. Наказом від 22 серпня 1944року по групі УПА «Захід» протинімецький фронт остаточно згортався. В наказізазначалося, що німці з опущенням української території перестають бути для насокупантом і головним ворогом. Наказувалося оминати сутичок з німцями, мадярами.
Отже,проблема внеску ОУН, УПА у антинациську боротьбу на території України єсуперечливою і не однозначною. Стосунки українського національного підпілля іНімеччини зазнавали постійних змін, залежно від геополітичної ситуації. Однакза будь-яких умов оунівці намагалися діяти таким чином, щоб максимальновикористати обставини на користь боротьби за самостійну Українську державу.Коли інтереси України потребували співробітництва з Німеччиною – вони йшли наспівпрацю, коли була необхідність поберегти сили, перебуваючи в станінейтралітету, займали вичікувальну позицію, але коли обставини вимагалиборотьби з рейхом, то УПА вела цю боротьбу самовіддано, безкомпромісно,масштабно. Від гітлерівців було визволено значні території, на яких переставалафункціонувати німецька адміністрація, зривали поставки сільськогосподарської іпромислової продукції, сировини, вивозу населення в Німеччину, визволенняполонених, захист населення від каральних дій… Тому цілком закономірно було бвизнати, що ОУН, УПА зайняли свою почесну сходинку в ієрархії борців протигітлерівського рабства.
4. Польськийнаціоналістичний Рух Опору в Україні
4.1Створення та боротьба польських підпільних організацій
На територіїЗахідної України крім радянських та українських національних сил діяло польськепідпілля. Між цими силами були, як акти суперництва так і акти взаємодії на антинациськомугрунті.
На територіїСхідної Галичини був створений «Дистрикт Галичина», який було приєднано до створеного на польській територіїГенерал-губернаторства. Волинь увійшла до Рейхскомісаріату Україна. Основнароль в польському підпільному русі належить Союзу збройної боротьби АрміїКрайової – організації сформованої в листопаді 1939 року. У ЗВЗ-АК був мандатуряду Речі Посполитої в екзині. Згодом цей союз зріс до кількатисячноїпідпільної армії, яка підпорядковувала собі та об'єднала всі інші підпільніорганізації, які визнав польський еміграційний уряд.
Територіальнаструктура ЗВЗ-АК охоплювала: області, округи, під округи, інспектори, обводи,райони, осередки.
ЗВЗ-АКпередбачав три етапи боротьби залежно від ситуації на фронтах і у самійокупованій країні. Це були: підпільна боротьба, період перед повстанням тазагальне повстання. Повстання мало не лише визволити окуповану країну, але йзабезпечити її територіальну неподільність.
ЗВЗ-АКочолював генерал Казімєж Савицький «Прут» та підполковник Владислав Філіпковський «Янка». У Львівському окрузі –комендантами були підполковники Владислав Смеричинський «Домб», Адам Маліновський «Роберт», Стефан Червінський «Стефан», полковник ЛюдвікЧижевський «Францішек». У Станіславськомуокрузі – підполковник Ян Роговський «Влодзімєж», капітан Владислав Герман «Ноша». Тернопільському окрузі– капітан Мечислав Зенон Відаєвич «Черма», підполковник Францішек Студзінський «Сніба», капітан Францішек Гавроль«Дзірит». Волинському окрузі –майор Грунон Рольне «Аспін», полковник Казімєж Бондзінський «Либонь», підполковник Ян ВойцєхСіверський «Оліва». Володіли вони 18‑мазорганізованими районними інспекторами і 50‑ма обводами, різними зачисельністю. У 1944 році особовий склад організації складав приблизно 40 тисяччоловік.
Методиборотьби, використовувані Армією Крайовою:
1.диверсії;
2.саботаж;
3.терор.
Наприкінці1941 року у складі розвідвідділу ГК АК був створений Східний відділ, який діяву тилу німецького фронту. На дільниці «Україна» було створено кілька осередків, які велирозвіддіяльність. Вони здобували інформацію про чисельність, напрямки рухунімецьких військ, яка передавалася союзникам та СРСР. До кінця 1943 рокунімецька контррозвідка фактично знищила усі ці осередки.
На територіїВолині та Східної Малопольщі, поряд з місцевими організаціями діяли першийподільський і другий київський сектори диверсійної організації «Вахляж». Це буласаботажно-диверсійна організація, зокрема, друга дільниця «Вахляжу» діяла на комунікаційнихшляхах: по лінії шосе – Рівне – Звягіл – Житомир – Київ, по лінії волинської північної залізниці Ковель – Сарни – Коростень – Київ та по лініїпівденної залізниці Рівне – Здолбунів – Шепетівка – Бердичів – Козятин – Фастів– Київ. Щоб не спровокувати німців на каральні дії проти польського населенняВолині, керівники «Вахляж» передбачали, що саботажно-диверсійна діяльність повиннапроводитись більш активно на територіях, які лежали на схід від довоєнногопольського кордону. До складу організації входили «тихотемні» спеціально підготовленіу Великобританії кадри диверсантів. Однак діяльність цієї організації такожбула спаралізована німецькою контррозвідкою, а її члени увійшли до складу АК.
З квітня 1942року на території дистрикту Галичина діяли осередки Звйонзека одвету. Цяорганізація була складовою частиною АК, але з метою безпеки мала власну мережузв’язку і власні виконавчі структури. Її завданням було проведеннясаботажно-диверсійної діяльності і репресивних акцій у відповідь на дії німцівна території Генерал-Губернаторства і приєднаних до Рейху земель.
На територіїСхідної Галичини 1942 році були створені Батальйони Хлопські. У зв’язку змалочисельністю документів важко відтворити хід об’єднавчої акції між загонамиБХ і АК та назвати точну кількість бехівців, які увійшли до складу АК. Відомолише, що 14 квітня 1943 року у місті Львові на зборах представниківУзгоджувальної комісії польських партій окружної комендатури БХ і АК булоприйнято рішення про надання допомоги радянським партизанським загонам і проналагодження з ними співпраці. Тривалий час організаційну незалежність від АКна Львівщині зберігали ендеми та їхнє збройне формування – Національна організаціявоскова.
З військовихорганізацій, організацій військового характеру, партій та політичнихугрупувань, свої відділи організовували зокрема: БХ, НОВ, НСЗ,, ЗЙ, КН, ОВ-КБ,ООБ, ПОЗ, Унія, ЗОР, ТОВ, КОП, ПЛАН, ЗСП, «Меч і Плуг», «Збройне визволення», СОБ, ГЛ-ВРН, БО «Схід», Шаре шереги. Деякі зних користувалися широкою підтримкою серед місцевого населення. Найбільшимвпливом володіли БХ, сформовані у восьмий округ Волинь та девятий округ Львів зЛьвівським, Станиславівським, Тернопільським підокругами. З національнихорганізацій НОВ мала львівський округ, на правах обшару, натомість дотериторіальної структури НЗС входив Чотирнадцятий південно-східний округ, якийфактично був ошаром та П’ятнадцятий волинський округ. У Львові організовувалисвої округи СОБ, ОВ-КБ, ЗЙ. Чисельність вищезгаданих організацій складалакілька тисяч. У результаті об’єднавчого процесу переважна частина з них увійшладо складу АК.
Поряд звійськовою вертикаллю підпільної польської держави, свій адміністративний івиконавчий комітет у 51 повіті мали Окружні делегатури уряду на Волині та уЛьвові. Вони тісно співпрацювали з ЗВЗ-АК і політичними угрупуваннями СЛ, СН,ППС.
Основнимизавданнями Командування львівського обшару і волинського округу була підготовкадо загального повстання. Згідно розроблених оперативних звітів №54 і №154львівський обшар і волинський округ, що були висунені назовні повстанськоїбази, готувалися до того, щоб у зоні прикриття провести посилену диверсійнуоперацію і виступити проти українських зазіхань захопити Волинь і СхіднуМалопольщу зі Львовом. Додатково утворено райони і диверсійні центри для дій учас повстання. У 1943–1944 роках проведено понад 100 акцій на ешелони,залізничні рейки і мости.
Вершиноюдіяльності Армії Крайової стала операція «Буря». Спочатку вона планувалася, як посилена диверсійнаоперація проти відступаючих німецьких відділів. В дійсності перетворилася назбройне повстання, яке розвивалося поетапно зі сходу на захід. Його мета –заявити про прагнення боротися з німцями та самооборона у випадку нищеннянаселення відступаючими силами ворога. Щодо Червоної Армії було забороненовдаватись до збройних дій, за винятком самооборонного характеру. Політичнезавдання «Бурі» – це представитирадянській владі загони АК, як законних господарів даної території, якпредставника підпільної польської держави та польського уряду в екзині.
Усічні 1944 року, округ Волинь першим з-поміж східних округів приступив до здійснення операції «Буря». Відділи АК спільно діючиз радянськими частинами у січні та лютому взяли участь у боях за Клесів,Сташів, Рівне.
Основнийтягар акції взяла на себе 27‑ма Волинська дивізія піхоти АК підкомандуванням підполковника «Оліви», яка налічувала близько 7 тис. чоловік. Маючи у своєму розпорядженніполкові з'єднання «Громада» майора Яна Шатковського «Коваля» під Ковелем та «Основа» капітана Казімєжа Жняка «Гарди» підВолодимиром-Волинським, захопила територію приблизно 430 кв. км. Між залізничною лінієюКовель – Холм і шосе Луцьк – Водимир – Волинський, її західним кордоном був Буг,східним – спершу лінія Стир – Стохід, згодом річка Турія.
У другійполовині березня дивізія встановила контакти з Червоною Армією і уклалапопередню військову угоду. Отримала наказ розгорнути свої дії в районіТуриська, Олеська, Любомля та Володимира-Волинського, з метою відволіктирадянські відділи, які тоді наступали на Ковель. Провела ряд агресивних дій,зокрема, наступ на Голоби, брала участь у здобутті Туриська і вела бої зазахоплення мостів у Туропині і під Капітулкою.
З перших днівквітня 27‑ма дивізія безперервно знаходилася на передовій лінії фронту.З'єднання «Громада» захищало ділянку фронтупо лінії Замлиння – Штунд – Чмикос – Пустинка – Ставочки – Ставки – Оволочин.
Після того,як одиниці німецької армії перейшли до контрнаступу, становище дивізіїпогіршало. Невдачею закінчилися спроби з'єднання групи «Основа» та 56‑го полкукінної піхоти захопити Володимир-Волинський та наступ «Громади» та 54‑го полкукінної піхоти на Олесько, Ставочки, Овлочин. За цих обставин дивізія зайняланові бойові позиції на північному краю Мосурських лісів і на півдні відСтенжариць до Лісок. В середині квітня рішучий наступ німецьких бронетанковихдивізій та піхоти призвели до того, що вона опинилася поза лінією фронту. Оточена з усіхсторін вела важкі бої, у ході яких загинув командир дивізії. Під час пробиванняпід Ягодином через залізничну лінію Холм – Любельський – Ковель,дивізія зазнала великих втрат і була частково розпорошена. Перебуваючи у Шацькихлісах вела боротьбу з угорцями та німцями. 21 травня вирвавшись з кільцявирішили перейти фронт на Прип’яті. 27 травня на радянську сторону пробилосяз'єднання «Гарди», втративши 120 чоловік.За період від січня до червня 27‑ма Дивізія провела понад 100 боїв,різних за масштабом.
На початкуберезня 1944 року був наказ розпочати операцію «Буря» в інспекторатах:Тернопіль, Золочів, Бережани тернопільського округу, інспектораті КоломияСтаниславівського округу, які опинилися в прифронтовій зоні. 7–9 березняпроведено координовану диверсійну операцію на шляхах Тернопіль – Красне,Тернопіль – Потутори, Броди – Красне, під Теребовлею. Виведено з дії 16поїздів. У Тернополі зупинено 5 евакуаційних ешелонів. Здійснено ряд засідок надорогах і руйнування телекомунікаційної мережі. Проведено бої у Тернополі іМикулинцях, надана допомога радянським відділам у боях за Броди. У квітні фронтзупинився на річці Стрий. Дії по здійсненню операції «Буря» призупинились до липня.
В окроєномульвівському обшарі, поділеному на три підокруги, підготовка до відновлення «Бурі» тривала декількамісяців. Головне завдання – захоплення Львова. 14 липня розпочався контрнаступУкраїнського фронту.
Тернопільськийпідокруг відбудовував 12‑ту дивізію піхоти. В районі Бережан, Підгайців,Монастириськ було сформовано 51 з’єднання пп. пор. Антонія Фандеровського «Ванна», в районі Золочева,Зборова, Буська 52 з'єднання пор. Міхала Хорвата «Кміціца». В обводі Бережаниприєдналась 51 компанія пп. пор. Зігфрида Шинальського «Трика». 52 з'єднання пп. кап.Мечислава Ліпи «Міхури» вивело з рейок чотирипоїзди, зірвало три мости, захопило велику кількість полонених. Вело бої вселах Вороняки, Білий Камінь, а на шосе Зарваниця – Фільварки розбилотранспортну колону, захопило залізничну станцію Золочів. Спільно з відділами 3Броньової армії брало участь в оточенні німців в районі місцевостей Підгірці,Сасів, Ушня, Князі, Ламкі, Гологори.
Станиславівськийокруг організував 11 дивізію піхоти, поділену на три полкові з'єднання: відділи48 пп. в районі Станіславова і Лукова, відділи 49 пп. в районіНадвірної-Біткова, відділи 53 пп. в районі Дашави – Моршина, Стрия, Стебника. «Буря» почалася на початкусерпня. Було виведено щонайменше 5 німецьких залізничних транспортів, в Калушірозброєно німців, в районіБорислава, Дрогобича забезпечено технічне устаткування свердловин. Поблизу Борислава,Дрогобича, Стрия, Самбора дійшло до спільних дій з Червоною Армією. Найбільшісили зосередилися у львівському під окрузі. Найбільші сили зосередилися ульвівському під окрузі. Перша рота 40 пп. капітана Фридерика Стауба «Проха» наступала на відступаючінімецькі транспортні колони, спільно з радянськими військами захищала Свиж ізахопила Бібку. У Старому Селі владу перебрали польські загони майора АнатоляСавицького «Млота», де вони зорганізувалиоборону і допомагали радянським військовим частинам. 17 липня забезпечувалиправе крило 29 моторизованої бригади 4 Броньової армії, яка вела важкі бої зоточеними німецькими відділами в районі Винників. Впродовж чотирьох днівперебувала на передовій лінії фронту в районі Пасіки-Коп'ятинь. 26 компанія пп.пор. Яна Адамовського «Британа» вела бої в районі Кулиголови – Коморово. Здобуті в німців схемимінних полів над Дністром передали радянській стороні. Рота 26 пп. полковникаЗенона Кучерського «Лєха»діяла вздовж шосе Львів – Перемишль. 26 липня вступила до Мостиськ, дезалишилась до прибуття радянського війська. Декілька диверсійних актівздійснено на залізниці Львів – Перемишль.
Завершальнимактом діяльності відділів АК у операції «Буря» стали спільні дії з радянськими підрозділами у боях за Львів 26–27 липня.Незважаючи на певні заслуги АК у спільній боротьбі з німцями, радянськекомандування зажадало від командуючого обшару полковника В. Філіпковського, щобвін своїм наказом розформував загони, що й було зроблено. Самого В.Філіпковського разом з кількома офіцерами, а також окружного Делегата урядубуло заарештовано. Рядових змусили приєднатись до армії генерала З. Берліна.
З визволенням Радянською Армією Західної Українипольське підпілля тут в основному було знищено.
Отож,Польський Рух Опору був представлений великим розмаїттям підпільнихорганізацій, об’єднаних спільною метою – відновлення незалежності польськоїдержави в довоєнних кордонах.
4.2Співпраця польського та українського антинациського руху опору на територіїЗахідної України
Позиція українськихполітичних сил стосовно співпраці з польськими патріотами була не однозначною. Представники уряду УНРв екзині схилялися до співпраці з поляками, вбачаючи в останніх союзника вймовірній боротьбі західних держав з СРСР. Емігрантський уряд УНР через свогопредставника В. Солов'я підтримував контакти з членами новоутвореного уФранції польського емігрантського уряду на чолі з В. Сікорським. На протилежнихпозиціях стояли представники ОУН. Вони відкидали будь-яку співпрацю з поляками,вбачаючи в них окупантів українських земель. Керівники ОУН у своїх сподіванняхна відновлення Української держави покладались на Німеччину, що перемоглаПольщу і в перспективі повинна перемагати СРСР.
Крім тогоокремі українські політичні кола, зі вступом більшовиків на територію ЗахідноїУкраїни, сподівались на звільнення від польського гніту та побудову незалежноїУкраїнської держави. Та ці сподівання швидко розвіялись через реаліїсталінської репресивної системи.
Не зважаючина різні політичні інтереси, українського та польського підпілля, між ними малимісце переговори про співпрацю. Про порозуміння між поляками та українцями,покращання відносин між ними йшлося під час зустрічі представника польськогопідпілля Владислава Піховського з митрополитом УГКЦ Андрієм Шептицьким уквітні, а потім у червні-липні 1940 року. Реального втілення в життя ці розмовине мали. Необхідність подальших переговорів усвідомлювали як представникипольського так і українського підпілля.
Відбувалисязустрічі представників польського підпілля з тими українськими політичнимидіячами, які до 1939 року займались легальною політичною діяльністю в Польщі – М. Рудницьким,В. Мудрим, В. Горбовим, С. Скрипником. Ці розмови велися вперіод з серпня по жовтень 1941року.
Під часперших польсько-українських зустрічей сторони вивчали одна одну. Ініціативатаких переговорів у 1941–42 роках належала ЗВЗ-АК, зокрема польська сторонабула представлена комендантом 3 обшару АК генералом К. Совіцьким, Я. Дем'янчуком,розвідником, підполковником Г. Погоским, С. Бездек, М. Кіровським. Зукраїнського боку організацією зустрічі займався капелан УГКЦ Й. Кладочний.У переговорах брали участь члени ОУН Є. Вреціона, З. Матла,М. Степняк.
В ходіпереговорів порушувалися питання припинення антипольських виступів з боку українців,ставилась пропозиція порозуміння між обома підпільними структурами та створенняспільного фронту проти німців. В результаті обидві сторони ні до чого недомовились, лише визнали, що взаємна боротьба між польським та українськимнародом на руку німцям.
У переговорахз польським підпіллям брали участь члени закордонної референтури Проводу ОУН,якою керували о. І. Гриньох, а згодом М. Лебідь. Переговори здійснював також Мирослав Прокоп. Цірозмови велися в другій половині 1943 і в першому кварталі 1944 р. Тапопри часті представницькі зустрічі тісної співпраці між українським тапольським підпіллям на антинациському фронті не відбулося.
Найголовнішимипричинами були наступні:
Полякивважали українців – вихідців з Західної України польськими громадянами, якімали би підтримувати їх у боротьбі за незалежність Польщі. Однак українціпрагнули до створення власної незалежної Української держави. У свою чергупредставники польського підпілля не хотіли миритися з втратою «східних кресів» і визнавати права українцівна власну державу. Хіба у майбутньому на землях УРСР, без Західноукраїнськихземель.
Ще однієюперепоною до порозуміння були завдані у минулому кривди українцям збокуполяків.
ПідпілляОУН нехотіло входити в конформацію з німцями сподіваючись, що останні допоможутьвідновити українську державу.
З 1943 р.на заваді домовленостям стали сподівання поляків на відродження Польськоїдержавності, можливо з східними кресами, завдяки перемогам Червоної Армії.
Покладаючипевні надії на СРСР польське підпілля усе ж продовжувало переговори зукраїнськими національними колами. Зокрема, на початку березня 1944 р. у місті Львові відбулисяпольсько-українські переговори. Українська сторона була представлена І.Гриньохом, Є. Вренцьоною, А. Андріївським, польська – командиром львівськоїокруги АК. Проте реальних результатів ці переговори не дали іукраїнсько-польське протистояння продовжувалось.
Враховуючибезкомпромісність позицій польського емігрантського уряду і керівництва ОУН вроки війни стосовно поступок на користь один одному в територіальному питанні,навряд чи можна стверджувати, що у них був шанс досягти згоди, налагодитиспівпрацю і уникнути або принаймі припинити кровопролиття. Історичний досвідсвідчить про те, що жодна країна чи народ не зрекалися добровільно придбанихраніше земель або тих, які вважали своїми. Можливо, тільки на завершальномуетапі війни, коли для українського і польського незалежницьких рухів сталоцілком очевидним, що не їхніми зусиллями вирішуватиметься питання майбутньоїдержавницької приналежності Західної України, постали реальні можливості длястворення спільного фронту боротьби. Проте вже було пізно.
Дещо інакшерозвивалася співпраця комуністичних течій польського та радянського руху опору.В основу співпраці тут лягла спільна ідеологія та координування діяльностізбоку Москви.
Одним зяскравих прикладів співробітництва польських та українських антинацистів єдопомога збоку Польської Партії Робітничої – українській підпільнійкомуністичній організації «Народна гвардія імені І. Франка», центр якоїрозташовувався у місті Львові. Ця праці була досить тісною про що свідчитьтелеграма секретаря ЦК ППР Павела Тінзера голові виконкому комінтерну Г.М. Димитровувід 15. 06. 1943 р. В ній, зокрема сказано: «Рік тому товариші зі Львова звернулися до нас з проханняморганізувати у них роботу. Враховуючи, що вони не мають зв’язку з КП У і що вцей час там починають активізуватись різні реакційні українські і польськіорганізації, ми подали їм допомогу в людях, матеріалах і грошах, заявивши, щодо встановлення ними зв’язку з КП У ми організуємо боротьбу українських іпольських мас проти гітлерівських загарбників, за відновлення вільноїРадянської України».
Представникипольського та українського прокомуністичного антинациського підпілля закликалиукраїнських і польських націоналістів об'єднати зусилля в боротьбі протиспільного ворога – Нацистської Німеччини. Чимало поляків перебувало впідпільно-диверсійній групі, яку організував у Золочівському районі наЛьвівщині військовий лікар Опанас Кундіус, а також у деяких дрібнішихорганізаціях, які на той час почали діяти у Львівській області. Один зпольських партизанських загонів був створений з'єднанням Наумова в березні 1944 р.під командуванням ст. лейтенанта Мороза і капітана Мурашкіна, у кількості 43 чоловік.Загін мав діяти в районі Старих Мостів Львівської області.
Отож, як мибачимо співпраця на основі спільної ідеї та керівництва ефективніше, ніж коливона розглядається крізь призму національної ідеї.
Складнішимпостає питання співпраці польського національного підпілля з радянськимисилами.
Напочатковому етапі війни ставлення польського національного підпілля дорадянської влади було досить суперечливим, а часто і ворожим. Адже органи НКВСрозгромили основні сили польського підпілля у 1940–41 роках на територіїЗахідної України.
Одним зперших документів, що регламентував співпрацю польського підпілля з радянськимурядом, стала угода «Про союз з СРСР», підписана головою польського емігрантського урядуСікорським 30 липня 1941 року під тиском англійського уряду.
Крім тогорадянський уряд вів переговори з Польським еміграційним урядом в Лондоні, алесерйозних результатів вони не дали. Тому до 1943 року співпраця АК з червонимипартизанами, здійснювалась лише на рівні місцевої ініціативи, так само як домовленостіпро тимчасову співпрацю АК і УПА, УПА і червоними партизанами.
Фактспівпраці з радянськими партизанами польських підпільників згадує у книзі «Люди з чистою совістю» учасник «Карпатського рейду» П.П. Вершигора. Вінподає фрагмент розмови польського священика з монахом: «Вацек! Ти зараз поїдеш доБучача. Вацек! Ти зробиш для пана полковника вивід. Так зробиш, як би зробив тодля війська польського» П.П. Вершигора наводить конкретні факти допомоги польськихзалізничних робітників при підриві моста у селі Бірки на Тернопільщині таполяків-інженерів під час ліквідації нафтових вишок на Станіславщині.
З другоїполовини 1943 року ситуація змінюється, коли польський еміграційний уряд вЛондоні зрозумів, що Радянська армія швидко вступить на територію РечіПосполитої, то почалися розмови про можливість співпраці польськогонаціонального підпілля з радянським рухом опору.
14 квітня1943 року у Львові на зборах представників Узгоджувальної комісії політичнихпартій, окружної комендатури БХ і АК було вирішено надати допомогу радянськимпартизанам і налагодити з ними співпрацю.
Такаспівпраця стала тіснішою у першій половині 1944 року, коли радянські військавели бої за звільнення території Західної України від нациських окупантів.
28 лютого1944 року в селі Чмикош керівники радянських партизанських підрозділівКоротченко та Бурим домовились з польським командиром «Соколом» про взаємодію польськихзагонів з партизанами в боротьбі з фашистами і українськими націоналістами,накази партизанів і польських загонів, оперативно-тактичні дії мають бутиузгодженими.
Польськепідпілля надавало допомогу радянським військовим частинам у боях за Броди.Прикладом співпраці стала участь польського національного підпілля разом зрадянською армією у боях за Львів у липні 1944 року. Проте після взяття містарадянське військове командування попросило командуючого полковникаТіліпковського, щоб він своїм наказом розформував свої загони АК, що булозроблено.
Отож, недивлячись на допомогу радянським військам у боротьбі з окупантом польськенаціоналістичне підпілля було розпущено, а найвідоміших його діячів натериторії Західної України заарештовано.
В співпраціукраїнського та польського прокомуністичного антинациського підпілля пануваловзаєморозуміння та взаємодопомога, оскільки ці підпільні структури єднала однаідеологія – комунізм, і всі дії скоординовувались з одного центру – Москви.
Суперечливоюбула співпраця польського національного підпілля з українськимипрокомуністичними антинациським рухом опору. Адже на початковому етапі Другоїсвітової війни їх можна охарактеризувати, як ворожі. В період з червня 1941 поперший квартал 1943 – мали місце взаємної співпраці так і взаємопоборювання. Аз першого кварталу 1943 по жовтень 1944 року їх стосунки характеризувались яктісне співробітництво. Нерідко співпраця польського національного підпілля зрадянською владою мала антиупівський характер, коли формування АК спільно зчервоними партизанами боролися проти загонів УПА.
Отже,польське підпілля співпрацювало в боротьбі проти німців з радянською владою,комуністичними течіями. Однак вона не була сталою, і в будь-який момент, набудь-якій території могла змінитися на ворожі дії. Однак через певні причинибезуспішними були переговори про співпрацю польського підпілля з ОУН, УПА.
Висновки
Партизанськийрух у 1941–1944 рр. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади йогоучасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шляхрозвитку, перетворившись на зламі 1942–1943 років у важливий фактор допомогиРадянській Армії в розгромі й вигнанні з української землі німецького окупанта.Якщо в 1941–1942 рр. дії нечисленних загонів партизанів мали переважнорозрізнений характер, то вже з весни 1943 року проти ворога вели бойовудіяльність їх формування чисельністю від 800 до 1, 5 тис бійців і більше,озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю. Їх дії сталиорганізованими, виваженими з створенням УШПР у 1942 році. Системний характермали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили дозриву військових перевезень, тягли за собою втрати ворога у живій силі татехніці, важливе значення мали саботажні дії, рейкова війна, рейди, поступовоналагодилося чітке узгодження дій партизанів з діями Червоної армії,підпільниками.
На тлівідомих здобутків учасників партизансько-підпільної боротьби, які змушений буввизнати ворог, варто зазначити, що вище партійно-радянське керівництво у Москвіне достатньо використало потенціал партизанського руху на окупованій фашистамитериторії, особливо Україні, де була найбільш розгалужена структура тилу інадзвичайно вразливі комунікації. Під час битв за Кавказ, Сталінград та наКурській дузі більшість перевезень вермахту здійснювались через українськутериторію. Тут відпочивали і переформовувалися німецькі військові з’єднання,проводився середній і дрібний ремонт бойової техніки. Україна була головнимпостачальником продовольства й фуражу для потреб противника. Загальновідомийінтерес фашистів до її сировинних та людських ресурсів.
Хоч наукраїнській території, крім північних районів, були відсутні великі лісовімасиви як база для укриття партизанських сил, проте можливості для дії їхмобільних загонів і диверсійних груп були цілком сприятливі, після боїв 1941–1942років залишилося багато військових оточенців, які становили резерв кадрівучасників руху Опору. Однак, щоб реалізувати зазначений вище потенціал длярозгортання партизанської боротьби в УРСР, необхідно було на державному рівні устислий строк розв’язати низку організаційних, кадрових та матеріально – технічнихпроблем. Спроби були, але озброєній боротьбі в Україні не надавалосяпріоритетного значення у загальносоюзних заходах щодо розвитку партизанськогоруху на окупованих теренах СРСР. Більше уваги приділялося учасникам руху ОпоруБілорусії і Росії.
Можнаприпустити, що Сталіна турбувала думка про те, щоб за певних обставин численніта добре озброєні формування, де більшу частину бійців становили етнічніукраїнці, не перейшли під вплив національно орієнтованих елементів, наантирадянські позиції або ж їх зброя не потрапила до останніх, якідемонстрували високу політичну активність в західних регіонах.
Заохочуючипартійно-радянське керівництво України до посилення партизанської боротьбипроти фашистів Москва, не вирішуючи адекватно до поставлених бойових завданьпитань кадрового і матеріально – технічного забезпечення учасників боротьби,постійно вимагала від них самопожертви в ім'я перемоги над фашизмом. А цепризводило до того, що недостатньо навчені, не завжди укомплектовані фаховопідготовленими командирами і спеціалістами партизанські формування відчуваючибрак зброї та боєприпасів, зазнавали невиправданих втрат.
Ведучи мовупро антинацистський фронт у бойовій діяльності ОУН, УПА, потрібно відзначити,що протягом окупаційного періоду ставлення національного підпілля донацистських окупантів змінювалося. Першим чинником, що зумовив перехід доантинацистської боротьби, була політика окупаційної влади щодо місцевогоукраїнського населення і представників українського політикуму. Другим чинникомвиступили перемоги Червоної армії і ініціатива знизу. Немалу роль відігралаконкурентна боротьба за опанування лісовими масивами між українськимнаціональним підпіллям і радянськими та польськими партизанами.
В цей періодкерівництво українського національного руху допустило ряд помилок. Найбільшоюбуло розброєння мельниківських та інших підпільних структур, які велиантинацистську боротьбу. Це послабило антинацистський фронт боротьби.
Порівнюючиформи і методи боротьби, то слід сказати, що бойові дії партизанів в тилупідпорядковувались потребам фронту. Вони відбувалися у формі диверсій накомунікаціях, ударів по об’єктах військового значення, збирання розвідувальноїінформації. УПА діяла як самооборона населення. Вона витискувала окупаційнуадміністрацію, захищала населення від сваволі влади, зривала спроби вивезення вТретій Рейх продовольчих і сировинних ресурсів та робочої сили, вела обороннібої з каральними загонами за периметром і всередині свого запілля. Залізниці,комендатури, штаби, місце зосередження бойової техніки залишились здебільшогопоза увагою УПА, повстанці нападали на німецькі військові об’єкти з метоюзахоплення зброї і спорядження.
Щодопольського підпілля на західноукраїнських землях, то слід підкреслити, що вононе було якимось єдиним і цілісним організмом. Існувала конспіративна мережаАрмії Крайової, яка готувалася до здійснення плану «Буря», і паралельно з неюіснували бази самооборони, партизанські загони, які в один і той самий час водному місці могли співпрацювати з німцями, угорцями, або радянськими партизанами,а в іншому місці могли вести з ними боротьбу. У цьому випадку краще говоритипро підпільну і партизанську діяльність поляків у Західній Україні, до того ждіяльність з патріотичних міркувань і про діяльність з метою самозбереження.Зазначимо, що вирішальним у виборі свого місця в цій діяльності чи боротьбі дляполяків були частіше навіть не накази керівників підпілля, а інстинктсамозбереження. Діяльність польського підпілля на цих територіях на різнихетапах війни могла мати антирадянську або анти німецьку спрямованість, алезавжди антиупівською.
Список використаних джерел
1. Новітня історіяУкраїни: підручник // Слісаренко А.Г., Гусєв В. І., Дрожжин В.П.. –К.: Вища школа, 2000. – 663 с.
2. Супруненко Н. І.З досвіду піврічної боротьби радянських партизан проти німецьких окупантів //Наукові записки Інституту історії Уфа, 1943
3. Нариси історії України. –Уфа, 1942
4. Герои Краснодона:Материалы и документы о работе в тылу врага подпольной комсомольськойорганизации «Молодая гвардия». – М.: Молодая гвардия, 1943
5. Ковпак С.А. Похіду Карпати. – КХ Укрдержвидав, 1944
6. Кузовков Г.В. ПартизанськийРух на Україні в період Великої Вітчизняної війни. – К.: Товариство дляпоширення політичних і наукових знань УРСР, 1951
7. Бедзик Д. І.Плем’я нескорених: Нариси про комсомольське підпілля на Україні в дніВітчизняної війни. – К.:Молодь, 1949
8. Ковпак С.А. ОтПутивля до Карпат. – М.: 1949. – 187 с.
9. Федоров А.Ф. Подпольныйобком действует. – Кн 1. – М.: Воениздат, 1949
10. Федоров А.Ф. Подпольныйобком действует.-Кн 2. – М.: Воениздат,1949
11. Сабуров А.Н. Залинией фронта: партызанские записки. – М.: Воениздат, 1953. – 271 с.
12. Сабуров О.М. Залінією фронту. – Львів.: Книжково-журнальне видання, 1954. – 271.
13. Вершигора П.П. Люди зчистою совістю. – К.: Радянський письменник, 1946. – 744 с.
14. Наумов М. І.Хинельські походи. – К.: Радянський письменник, 1953
15. Медведев Д.Н. Этобыло под Ровно. – М.: Детиздат, 1948. – 380 с.
16. Медведев Д.Н. Сильныедухом. – М.: Воениздат, 1951. – 472 с.
17. Шиян А.І. Партизанський край. – К.: Укрдержвидав, 1946. – 382 с.
18. Шеремет М.С. Впартизанських загонах. – К.: Укрполітвидав, 1947
19. Гнідаш Т.З. Зпартизанами Федорова. – К.: Радянський письменник, 1948
20. Андросов М.В.Хоробрі серця. – К.: Молодь, 1950
21. Бакрадзе Д.И. Кровь’ю героев: записки участникапартизанского движения, соединения Ковпака. – Тбилиси.: Госиздат Грузии,1953. –530 с.
22. Руднєв С.В. Щоденникпро Карпатський рейд. – К.: Укрполітвидав, 1948. – 84 с.
23. Попудренко М. Щоденник. –К.: Держполітвидав, 1949. – 340 с.
24. История ВеликойОтечественной войны Советского Союза 1941–1945 гг..-Т. 1–6. – М.: Воениздат, 1960–1965
25. Клоков В., КуликІ., Слинько І. Народнаборотьба на Україні в роки Великої Вітчизняної війни. – К.: Ви-во АН УРСР,1957. – 130 с.
26. Тронько П.Т. Безсмертяюних: з історії боротьби комсомольського підпілля України в роки ВеликоїВітчизняної війни. – К.: Молодь, 1957. – 87 с.
27. Дем’янчук І. Я.Підпільна преса України. – К.: Ви-во Київського університету, 1956. – 130 с.
28. Українська РСР вВеликій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.. – в 3‑х т. – Т. 1. – РадянськаУкраїна в період відбиття віроломного нападу фашиської Німеччини на СРСР іпідготовки умов для корінного перелому у війні. – К.: Видавництвополітичної літератури України, 1967. – 544 с.
29. Українська РСР в Великій Вітчизнянійвійні Радянського союзу 1941–1945 рр.. – в 3‑х т.. – Т. 2 Радянська Україна вперіод корінного перелому в ході Великої Вітчизняної війни. – К.:Видавництво політичної літератури України, 1968. – 520 с.
30. Українська РСР в Великій Вітчизняній війніРадянського Союзу 1941–1945 рр.. – в 3‑х т. – Т. 3 Радянська Україна взавершальний період Великої Вітчизняної війни. – К.: Видавництвополітичної літератури України, 1969. – 455 с.
31. Тронько П.Т. Вбоях за Вітчизну. – К.: Молодь, 1959–1960. – 380 с.
32. Тронько П.Т. Подвиг твоїхбатьків: з історії боротьби комсомольців і молоді Радянської України протинімецько-фашиських загарбників у період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.. – К.: Молодь,1969. – 429 с.
33. Яценко В.Д.Комсомольці України в партизанських лавах. – Х.: Ви-во ХДУ, 1969
34. Стафійчук І. П. Вседля перемоги: подвиг трудящих України в Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.. –М.: Мысль, 1968. – 108 с.
35. Слинько І. І. Підпілля іпартизанський рух на Україні на завершальному етапі визволення 1944 р.. –К.: Наукова думка, 1970. – 171 с.
36. Листівки партійногопідпілля і партизанських загонів України у роки Великої Вітчизняної війни. –К.: Політвидав України, 1969. – 339 с.
37. Кизя Л.Е. Народнімесники: з історії партизанського руху на Ровенщині.-Львів.: Каменяр,1960. –171 с.
38. Степанов Л.С. Доісторії антифашиської боротьби на Ровенщині. – Львів.: Каменяр, 1966. – 220 с.
39. Міщенко Г.П., МатвійчукМ.М. Виховані партією. Комсомол і молодь Житомирщини у Великій Вітчизняній війні. –К.: Видавництво Київського університету, 1960. – 290 с.
40. Егоров В.Ф., Зотов Н.И.907 дней в тылу врага. – Одесса.: Маяк, 1969
41. Варягін В.Д., Вакуленко Г.С. Народнагвардія імені Івана Франка: сторінки героїчної боротьби підпільної,партизанської організації західних областей України 1942–1944 рр.. – Львів.: Каменяр, 1967. –229 с.
42. Замлинський В.О. Караючаземля: про комуністичне підпілля і партизанський Рух на Волині в роки ВеликоїВітчизняної війни. – Львів.: Каменяр, 1965. – 259 с.
43. Ємець П.Н., Самойленко О.П. Полтавщинав роки Великої Вітчизняної війни. – Х.: Прапор, 1965. – 190 с.
44. Історія Української РСР. –Т. 7. – К.: Науковадумка, 1977. – 534 с. История Украинской ССР. – Т. 8. – К.: Науковадумка, 1984. – 640 с.
45. Замлинський В.О. Звірою у перемогу: комуністична партія на чолі партизанської боротьби протинімецько-фашиських загарбників у західних областях України 1941–1945 рр.. –К.: Вища школа, 1976. – 430 с.
46. Комарницький С. І.Радянська Буковина в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.. – К.:Наукова думка, 1979. – 320 с.
47. Клоков В.Н. Действияпартизан на железно – дорожных коммуникациях в тылу фашистких войск 1941–1944 гг.. –К.: Наукова думка, 1984. – 168 с.
48. Коваль М.В. Боротьбанаселення України проти фашиського рабства. – К.: Наукова думка, 1979. –135 с.
49. Кучер В. І.Партизанські краї і зони на Україні в роки Великої Вітчизняної війни. – К.:Наукова думка, 1974. – 142 с.
50. Кучер В. І. Бойовадіяльність антифашиського підпілля на Україні 1941–1944 рр.. – К.: Науковадумка, 1989. – 255 с.
51. Зинченко Ю.М. Боевоевзаэмодействие партизан с частями Красной Армии на Украине 1941–1944 гг.. –К.: Наукова думка, 1982. – 187 с.
52. Немятий В.Н. Вборотьбі за зрив грабіжницьких планів фашистської Німеччини. – К.:Политиздат України, 1982. – 56 с.
53. Немятий В.Н.Комуністична партія – організатор всенародної боротьби проти загарбницькоїполітики німецького імперіалізму на окупованій території України. – К.: ПолитиздатУкраины, 1982. – 48 с.
54. Григорович Д.Ф.Ідейно-політична діяльність компартії України в роки Великої Вітчизняної війни. –К.: Политиздат Украины, 1983. – 520 с.
55. Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине1941–1944 гг..-в 2‑х кн.. – Кн 1..-Партизанская борьба. – К.:Наукова думка, 1985. – 430 с.
56. Народная война в тылуфашистких оккупантов наУкраине 1941–1944 гг.. – в 2‑х кн.. – Кн 2. – Борьба в подполье. – К.:Наукова думка. – 398 с.
57. Кентій А.В. Партизанськийрух 1941–1944 рр. в Україні // Український історичний журнал. – 2005. –№3. – С 3–15
58. Чайковський А.С.Невідома війна: партизанський рух на Україні 1941–1944 рр.. – К.: Україна,1994. – 255 с.
59. Клоков В.Н. Остратегии и тактике советских партизан в борьбе против фашистких оккупантов наУкраине. – К.: 1974. – 74 с.
60. Безсмертя. Книгапам'яті України 1941–1945 рр. / Гол. Ред. Герасимов І. О.. – К.: 2000. –944 с.
61. Політична історіяУкраїни ХХ століття. – у 6‑ти т.. – Т. 4. Україна у Другій світовій війні в 1939–1945рр. / керівник тому Кучер В. І.. – К.: Генеза, 2003. – 584 с.
62. Мірчук П. УПА 1942–1952рр.: Документи і матеріали. – Львів, 1991. – 447 с.
63. Лебедь М.Українська Повстанська Армія. Її ґенеза, ріст і дії у визвольній боротьбіукраїнського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. – 1 ч. Німецькаокупація України. – Дрогобич, 1993. – 208 с.
64. Борець Ю. Рейдбез зброї. – К.: Наукова думка, 1994
65. Борець Ю. У виріборотьби. Спогади учасника повстанської боротьби 1941–1943 рр.. – К.:Наукова думка, 1993
66. Тарас Бульба-БоровецьАрмія без держави. – Львів, 1993. – 168 с.
67. Історія Українськоговійська. Друге доповнене видання. Клюб приятелів української книжки. – Вінніпег.:Видавець Іван Тиктор, 1953. – 832 с.
68. Літопис УПА Т. 24Ідея і чин. Орган Проводу ОУН 1942–1946. Передрук підпільного журналу. – Львів.:Видавництво Літопис УПА, 1995–1996. – 590 с.
69. Енциклопедіяукраїнознавства. – в 11 т. – Т. 9 перевидання в Україні. – Львів,2000. – С. 3377–3381
70. Дмитрук К.Е. Скрестом и трезубцкм. – М.: Политиздат, 1980. – 224 с.
71. Поліщук В.В. Гіркаправда. Злочинність ОУН-УПА. – Донецьк, 1996. – 495 с.
72. Даниленко С.Т. Дорогоюганьби і зради. – К., 1970. – 340 с.
73. Заречный В. Альянс ОУН-СС //Военно-исторический журнал. – 1991. – №4. – С. 63–70
74. Масловський В.Жовто-блакитна мафія. – Львів, 1975. – 250 с.
75. Замлинський В. Шляхчорної зради. – Львів., 1954. – 180 с.
76. Ржезач Т., Цуркан В.Прокляті народом. – Львів., 1954. – 260 с.
77. Войцеховськый А.А. Украинскоезвено общеевропейского коллаборационизма в годы Второй мировой войны //Україна у Другій світовій війні: уроки історії та сучасність. Матеріалиміжнародної наукової конференції / за ред. Коваля М.. – К., 1995. –С 180–187
78. Карпов И.К. Оуни УПА национал-фашызм // Справжні і міфічні визволителі України. Матеріалинауково-практичної конференції / за ред. Хміль С.. – К., 1993. – С 84–100
79. Ткачук А.В. Украинскиебуржуазные националисты – пособники гитлеровской агрессии // Справжні іміфічні визволителі України. Матеріали науково-практичної конференції / за ред.Хміль С.. – К., 1993. – С 39–47
80. Давиденко В.А.УПА: Шлях ганьби і злочинів. – К.: Товариство Знання УРСР, 1989. – 48 с.
81. Косик В. Українаі Німеччина в Другій світовій війні. – Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993. – 660 с.
82. Литвин В.М.Історія України. – в 3‑х т.. – Т. 3 Новітній час. – Кн. 1. –К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2005. – 832 с.
83. Киричук Ю.Історія УПА. – Тернопіль, 1991. – 55 с.
84. Киричук Ю. ТарасБульба-Боровець: його друзі і вороги. – Львів, 1997. – 87 с.
85. Киричук Ю. Нариси зісторії українського національно-визвольного руху 40–50‑х років ХХстоліття. – Львів, 2000. – 304 с.
86. Кентій А.В. Нарисиісторії Організації Українських Націоналістів в 1941–1942 рр.. – К., 1999. –200 с.
87. Кентій А.В.Українська Повстанська Армія в 1942–1943 рр.. – К., 1999. – 285 с.
88. Лапайдух Р.Українська Повстанська Армія: погляд через півстоліття // Дзвін. – Львів,2000. – №2. – С 103–111. – №3. – С 113–123
89. Патриляк І.Національний партизанський рух на території Західної України влітку 1941 року //Український історичний журнал. – 2000. – №4. – С 113–119
90. Лукінюк М. БоротьбаУПА з окупантами: поступ до правди // Сучасність. – 2001. – №5. –С 87–102. – №6. – С 94–108
91. Нікольський В.М.Підпілля ОУН на Донбасі. – К., 2001. – 177 с.
92. ОрганізаціяУкраїнських Націоналістів і Українська Повстанська армія: Фаховий висновокробочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА //Історія та правознавство. – 2006. – №7. – С 1–16
93. Бречак І. М., Клоков В.І, Русак А.В. Під прапором інтернаціоналізму. Зарубіжні антифашисти впартизанській боротьбі на Україні 1941–1944 рр.. – К., 1970. – 198 с.
94. Русначенко А. Народзбурений. Національно-визвольний рух в Україні і рухи опору в Білорусії, Литві,Латвії, Естонії. – К.: Пульсари, 2002. – 519 с.
95. Сергійчик В.Радянські партизани проти ОУН-УПА. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2000. –200 с.
96. Старка В.Взаємодія української та польської течій антинациського Руху Опору на територіїЗахідних областей України в роки Другої світової війни // Наукові запискиТернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. –Серія: Історія. – №1. – 2004. – С 134–139
97. Советская Украина в годыВеликой Отечественной войны 1941–1945. Документы и материалы. – в 3‑хт.. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1985. – 516 с.
98. Українське державотворення.Акт 30 червня 1941 року: збірник документів і матеріалів / під заг. ред. Шашкевича Я.,Кука В.. – Львів-Київ.: Піраміди, 2001. – 556 с.
99. Сергійчук В. ОУН-УПАв роки війни. Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996. – 496 с.
100. ОУН в світліПостанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955рр. // Причинки до суспільного мислення. – Торонто, 1989. – 160 с.
101. Україна в Другійсвітовій війні: збірник німецьких архівних матеріалів. – в 3‑х т.. –Т. 1. – Львів, 1997. – 384 с.
102. Цілком таємно…Секретні документи Рейху про діяльність ОУН 1941–1944 роках. – Тернопіль.:Рухінформ центр, 1992. – 25 с.
103. Кучер В. Радянськийпартизанський рух у початковий період війни // Історія України. – 2002. –№19–20. – С 1–2
104. Кучер В. Партизанський рух вУкраїні 1941–1944 рр.: погляд з сьогодення // Історія в школах України. –2004. – №19–20. – С 1–2
105. Історія України:Посібник / за ред. Темка Г.Д., Тупчієнка Л.С.. – К.: «Академія», 2001. –480 с.
106. Строкач Т.А. Нашпозывной. – К.: Свобода, 1975. – 464 с.
107. Кучер В. Радянськийпартизанський рух у початковий період війни: воєнно-політичний вимір //Історія України. – 2002. – №21–24. – С 49–50
108. Сталин И.В. ОВеликой Отечественной войне Советского Союза. – М.: 1952. – 450 с
109. Бойко О.Д. ІсторіяУкраїни: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: «Академія»,1999. – 568 с.
110. Коваль М.В.Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах // Україна крізьвіки. – в 15 т. – Т. 12. – К.: «Альтернативи», 1999. – 335 с.
111. Шашко К.М.Партійне підпілля в Криму в роки Великої Вітчизняної війни // Українськийісторичний журнал. – 1960. – №5. – С 16
112. Подвиг партизанів незабуто // Голос України. – 2005. – №17–18
113. Тронько П.Т. Всенароднаяборьба против фашисткихзахватчиков на временно окупированной територии Украины. – К.: Общество «Знания» Украинской ССР,1980. – 48 с
114. Мольченко В., Петров М.Героїчні подвиги молоді в тилу ворога в роки Великої Вітчизняної війни. – К.:1958. – 35 с
115. Украинская ССР в годыВеликой Отечественной войны Советского Союза: хроника событий / Ред. Кол. Клоков В.И.. – К.:Политиздат Украина, 1985. – 618 с.
116. Бычков Я.Н. Партизанское движение в годыВеликой Отечественной войны 1941–1945 гг.. – М.: Мысль, 1965. – 168 с.
117. Попов А.Ю. Организацияруководства партизанскимдвижениим в тылу врага в 1941–1943 годах // Вопросы истории. – 2004. –№10. – С 145–151
118. Старожылов И.В. Партизанские соединения Украины вВеликой Отечественной войне. – К.: Вища школа, 1983. – 239 с.
119. Асмолов А.Н. Фронтв тылу вермахта. – М.: Политиздат, 1983. – 302 с.
120. Дедюля И.П. Партизанский фронт. – М.:Молодая гвардия, 1975. – 320 с.
121. Стафийчук И.П. Героическийподвиг молодежи/ Участие комсомольцев и молодежи Украины во всенародной борьбе в тылу врага 1941–1944 гг.. –К.: Знание, 1979. – 64 с.
122. Молода гвардія. – Донецьк.: Донбас, 1969. – 365 с.
123. Романько В. Знати правдупро Молоду Гвардію // Молодь України. – 2004. – 16 листопада
124. Коваль В.С. Вседля перемоги. Подвиг трудящих України у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.. –К.: Наукова думка, 1970. – 195 с.
125. Старка В.В. Антинациськаборотьба Українського національного підпілля на території Дистрикту «Галичина» в час Другої світовоївійни // Наукові записки Тернопільського національного педагогічногоуніверситету імені Володимира Гнатюка. – Серія: Історія. – №2. –2005. – С 214–218
126. Стародубець Г.Внутрішньо-політичні конфлікти в ОУН, як один з гальмівних чинників розвиткуантифашиського руху опору в 1942 році // Наукові записки Тернопільськогодержавного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. – Серія:Історія. – №7. – 1998. – С 127–137
127. Бондаренко К.Діяльність українських загонів самооборони на Волині, Буковині та Галичині вроки Другої світової війни // Україна-Польща: важкі питання. – Т. 3. – Варшава, 1998. –С 15–32
128. Патриляк І. Внесок ОУНі УПА у справу визволення України від нацистів // Визвольний шлях. – 2004. –№10. – С 80–96
129. Муковський І. Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність: українці на полях Другої світової війни. – К.: «Книга пам’яті України», 1997. – 568 с.
130. Полянський О.А.Армія нескорених: до 60‑річчя УПА. – Тернопіль.: Підручники іпосібники, 2002. – 48 с.
131. Сергійчик В. ОУН.-УПА вроки війни: документи і матеріали //Молодь України. – 1992. – 3 вересня
132. Поліська Січ //Енциклопедія українознавства. – Словникова частина. – в 11 т.. – Т. 6 / Гол. Ред. Професорд-р Кубійович В.. – Париж-Нью-Йорк.: «Молоде життя», 1970. – 2399 с.
133. Довідник з історіїУкраїни / за заг. ред. Підкови І., Шуста Р.. – К.: Генеза, 2001. –1136 с.
134. Філер В. Розвитокукраїнського самостійницького руху на Волині у 1939–1944 рр. Виникнення УПА //Україна-Польща: важкі питання. – Т 1–2. – Варшава,1998. – С 89–90
135. Історія ОУН – УПА.100 найбільших битв проти німецьких і радянських каральних військ / http: // upa 1 free page ru / army 1 uk 1 htm
136. ОУН і УПА в Другійсвітовій війні // Український історичний журнал. – 1995. – №5. –С 102
137. Патриляк І. К. Допитання про внесок ОУН та УПА у боротьбу проти нациських окупантів на території України //Український історичний журнал. – 2004. – №5. – С 81–95
138. Потічний П. УПА танімецька адміністрація // Сучасність. – 1993. – №12. – С 67
139. Муковський І., Лисенко О.УПА та збройні формування ОУН у Другій світовій війні // Воєнна історія. –2002. – №5–6. – С 18
140. Ліпка А. БоротьбаУПА з німецьким окупаційним режимом // Воєнна історія. – 2002. –№5–6. – С55
141. Коваль М. ОУН – УПА і третій рейх //Політика і час. – 1991. – №5. – С 72
142. Мірчук П. Українська Повстанськаармія 1941–1952 рр. Коротка історія. – Тернопіль, 1993. – 85 с.
143. Осадчук П. Секретнасправа рейху. ОУН-УПА в донесеннях німецької розвідки // Віче. – 1992. – №14. – С. 137
144. Коваль М. ОУН-УПАі третій рейх // Політика і час. – 1991. – №6. – С 70–75
145. Коваль М.В.ОУН-УПА між третім рейхом і сталінським тоталітаризмом // Українськийісторичний журнал. – 1994. – №2–3. – С 95–102
146. Стародубець Г. Еволюціяпрограмних положень ОУН.‑Б // Наукові записки Тернопільськогодержавного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. – Серія:Історія. – №2. – 2003. – С 227–241
151. Піскуневич Г. Польськепідпілля на південно-східних кресах Другої Речі посполитої у 1939–1945 рр. //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 1998. – С 172–190
152. Гайдай О., ХаварівськийБ., Ханас В. Хто пожав «Бурю».Армія Крайова на Тернопільщині 1941–1945 рр.. – Тернопіль, 1996. – 176 с.
153. Іллюшин І.Національно-визвольні прагнення українських та польських самостійницьких сил зачасів Другої світової війни // Український історичний журнал. – 2003. –№1. – С 82–96
Додаток 1
«З Наказу Народногокоміссара оборони про завдання партизанського руху ».
1. З метоюпорушення руху на залізничних дорогах і зриву регулярних перевезень в тилуворога здійснювати всіма способами залізно-дорожні катастрофи, підриватизалізно-дорожні мости, зривати або спалювати станційні споруди, підривати,спалювати, розстрілювати паровози, вагони, цистерни на станціях, призалізно-дорожніх аваріях знищувати живу силу, техніку, пальне, боєприпаси іінші вантажі, вцілілі паровози і вагони. На шосейних і ґрунтових дорогахпідривати і спалювати мости, віадуки, розрушувати гати і інші штучні споруди.При неможливості використання зброї, транспорту і вантажів виводити їх з ладу,всіма можливими засобами.
2. Приможливості знищувати воєнні гарнізони, штаби і установи, загони військ, окремихофіцерів і солдатів, охорону транспорту і складів.
3. Знищуватисклади і бази з зброєю, боєприпасами, пальним, продовольством і інше майно,гаражі, ремонтні майстерні.
4. Знищуватилінії зв’язку, вирізати і вивозити проводи, спилювати і спалювати телеграфністовпи, знищувати радіостанції і обслуговуючий персонал.
5. Нападатина аеродроми ворога і знищувати літаки, ангари, склади бомб, пального,знищувати льотно-технічний склад і охорону аеродромів.
6. Знищуватигосподарські загони, команди і агентів з конфіскації хліба, нападати на обози знаграбованим хлібом, на склади і елеватори, по можливості хліб роздаватинаселенню, при неможливості це зробити, знищувати.
7. Діямипартизан ще не охоплені міста. Партизанським загонам, окремим організаціям ідиверсантам проникнути в всі міста, великі і малі, і широко розгорнути тамрозвідувальну і диверсійну роботу.
8. Знищуватиі захоплювати в полон фашистських політичних діячів, генералів, великихчиновників і зрадників батьківщини, які на службі в ворога.
9.Партизанським загонам і окремим бійцям-партизанам вести неперервнурозвідувальну роботу в інтересах Червоної Армії:
а) особливовідбирати людей, здатних вести приховану розвідувальну роботу, вщедряти їх наслужбу в місцеві управління і установи, створені німцями, на заводи, депо,станції, пристані, телеграф, телефон, аеродроми, бази і склади, гестапо і йогошколи, а також в всі інші установи і органи, які обслуговують армію чи місцевуадміністрацію німецької влади;
б)безперервно слідкувати за місцем розташування і пересуванням військ і вантажівпо залізничним і ґрунтовим дорогам, виясняти чисельність, рід військ інумерацію частин, кількість і характер бойової техніки, напрям руху і часпересування, встановлювати порядок і силу охорони воєнних ешелонів ітранспорту;
в) виявлятимісце розташування військ і штабів, їх найменування і нумерацію, а такожустанови і органи окупаційної влади;
г)розвідувати аеродроми ворога, встановлювати місце розташування, кількість ітипи літаків, допоміжні і спеціальні автомашини, запаси пального і масел,охорону аеродромів на землі і в повітрі;
д)організовувати розвідку міст і великих населених пунктів з метою встановленнячисельності військ в гарнізонах, протиповітряної оборони, воєнних складів,майстерень, воєнної промисловості, вищої воєнної і цивільної адміністрації;
е) вияснятиде і як побудовані оборонні рубежі;
ж) слідкуватиі точно фіксувати результати бомбардувань нашої авіації;
з) при першійможливості захоплювати накази, донесення, оперативні карти і інші документиворога;
Даніагентурної і бойової партизанської розвідки негайно повідомляти ЦентральнийШтаб партизанського руху.
10. Керівниморганам партизанського руху, командирам і комісарам партизанських загонів нарівні з бойовою роботою розгорнути і вести серед населення постійну політичнуроботу. З цією метою організовувати видавництво газет, листівок і іншихдрукованих матеріалів на окупованій території.
ВерховнеГоловнокомандування Червоної Армії вимагає від всіх керівних органів, командирів,політробітників і бійців партизанського руху розгорнути боротьбу проти ворога втилу ще ширше і глибше. Це краща і найцінніша допомога Червоній армії.
Спільнимидіями Червоної Армії і партизанського руху ворог буде знищений.
НароднийКомісар Оборони Й. Сталін.
Додаток 2
Організаційна побудова УПА
На чолі УПАстояли Головна команда та Головний військовий штаб. При творенні організаційноїструктури треба було враховувати два принципи:
1. збереженняєдності і цілеспрямованості всього руху
2. забезпеченняякнайбільшої оперативності відділів.
Збереженнюцих принципів гарантував територіальний та адміністративний поділ територіївведений окупантом з незначними географічними і тактичними корективами.
Арміяділилася на чотири групи:
УПА-Північ
УПА-Захід
УПА-Південь.
Кожна з групподілялась на воєнні округи, ті в свою чергу на Тактичні Відтинки.
УПА-Північмає три ВО:
1. ВО «Турів»охоплює Луччину, Володимирщину, Ковельщину
2. ВО «Заграва»– райони Сарни, Костопіль, Березно, Людвіполь, Степань, Клясів, Рокітно,Дубровиця, Володимирець, Рафалівка, Морочно, Висоцьк, Давидгородок, Лукинець,Пинськ.
3. ВО «Волинь»– Рівне, Клевань, Тучин, Межиріч, Корець, Гоща, Олександрія, Дубно, Острожець,Демидівка, Козин, Верба, Радивилів, Кремянець, Шумськ, Дедеркали, Почаїв,Ланівці.
УПА-Західмала шість ВО:
1.ВО «Лисоня»– терен Тернопільщини по Дністер
2.ВО «Говерла»– Гуцульщина і Буковина
3. ВО «ЧорнийЛіс» – Станіславщина
4. ВО «Маківка»– Стрийщина, Дрогобиччина, Самбірщина, Турчанщина
5. ВО «Буг» –Львівщина
6. ВО «Сян» –Закерзоння.
УПА-Південьмала три ВО:
1. ВО «Умань»
2. ВО «ХолоднийЯр»
3. ВО «Вінниця»
Територіальнігрупи УПА-Схід не поділялись на ВО.
Восени 1943року виникають перші повстанські загони на Буковині і Бессарабії під назвоюБУСА – Буковинська Українська Самооборонна Армія. В травні 1944 року відділиБУСА вливаються до складу УПА.
У серпні 1944 року УПА-Північреформовано на 2 ВО, УПА-Захід – на 4, УПА-Схід фактично припинила існувати.Постановою Головного Командування УПА група «Південь» розформована. Її частиниввійшли до складу УПА-Північ і УПА-Захід.
Додаток 3 Озброєння УПАПістолетикулемети
ППШ‑41,калібр 7, 62 мм.
ППС‑43,калібр 7, 62 мм.
ППД‑39,калібр 7, 62 мм.
МП‑38/40,калібр 9 мм.
39 М,43 М, калібр 9 мм.
Ручні кулемети
Ручнийкулемет Дегтярьова ДП‑27, калібр 7, 62 мм.
Ручнийкулемет МГ‑42, калібр 7, 92 мм.
Гранатомет
Протитанковийгранатомет «Панцерфауст‑44», калібр 43, 8 мм.
Гвинтівки
Магазиннагвинтівка Мосіна 1891\30, калібр 7, 62 мм.
Магазиннагвинтівка Маузера 1898, калібр 7, 92 мм.
Пістолетнаручна зброя УПА була представлена дуже широко по виробництву майже всіхєвропейських країн, але ця різношерстість вносила лише плутанину вбоєпостачання. Тому для уніфікації найбільш масово використовувались: пістолетиТТ, пістолет Вальтер ХП‑38.