Курсоваробота
на тему:«Битва за Дніпро.Нові аспекти проблеми»
Зміст
Вступ
1. Підготовка до штурму Дніпра
2. Створення Букринського плацдарму
3. Бої в районі Запоріжжя
4. Кіровоградський напрям
5. Контрудар ворога
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Відомо, що битва заДніпро та Київ увійшла в історію війни проти нацизму як складова частина зусиль нашого народу в здобуттіПеремоги. Значною мірою вона вплинула на подальший хід воєнних дій і сприяларозгрому ворога. Водночас ці події надто загероїзовані, в їх горнилі поклалиголови, часто даремно з вини командування всіх рівнів, сотні тисяч людей,здебільшого молодих. Саме їх, необстріляних, „зелених” у першу чергу кидали в бій. Кидаличасто без обмундирування, відповідного озброєння, навіть без прийняття присяги,без відповідної артпідготовки, підтримки танковими частинами. Їх призивали такзвані польові військкомати, які діяли в складі частин, що наступали. Цівійськкомати мобілізовували всіх здатних тримати зброю, навіть 16-17-річниххлопців. Відразу після визволення того чи іншого села або населеного пунктунашими військами від фашистів, туди і заходили так звані польові військкомати,що складалися як правило із взводусолдатів і кількох офіцерів. Починалися фактично облави по хатах. Шукалимолодих хлопців і при цьому ніхто не питав їх паспорти, не цікавився віком.Вирішували офіцери, вирішували на око кому скільки приблизно років, не слухаючинавіть батьків, в основному матерів, бо чоловіки були на фронті, які намагалисядоказати цим недолюдкам, що їх дітям не має ще 18-ти років і що вони нездатніпоки до військової служби, тим більше відразу йти в бій. Були середмобілізованих і колишні військово-полонені Південно-Західного фронту, яких укількості понад 270 000 відпустили в 1941 році, наклопотання родичів, німці. Вони жили зі своїми сім'ями і ніяких злочинів протирадянської влади не чинили. Але де там! Для військкоматників вони булипотенційними зрадниками, так само і для командування військових частин, щовизволяли Лівобережну Україну. З цього приводуписьменник А. Дімаров пише: „Незабуду, поки житиму, одну атаку взимку сорок третього… Німець засів зацегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник, ійого комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасотновобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вонивисипали на лід водосховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майжевпритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів”.
А ось рядки запису вщоденнику О. Довженка від 16 грудня 1943 року: „усіх мучить думка про нелюдські, небачені страждання народу.Розповідають, що на Україні починають уже готуватися до мобілізації шістнадцятилітніх,що в бої гонять погано навчених, що на них дивляться як на штрафників і нікомуїх не жалко, нікому...”
У результаті вже 1943року під час битви за Дніпро колишніх військово-полонених вважали винуватцямитрагедії 1941-го: посібниками окупантів. Ці солдати з відома командувачаВоронезького фронту (командував ним М. Ватутін) і у військах цього фронту їхбуло найбільше, ішли в атаку без належного озброєння і підготовки і в такийспосіб спокутували свою „провину” окупації. Про це, так само як і проте, що їх часто кидали в атаки, в яких в той момент не було особливоїнеобхідності, за якість висотки, свідчили О. Довженко, А. Дімаров, В. Астафьєв,генерал армії М. Лященко, О. Гончар та інші. Генерал М.Лященко, наприклад,писав: „Справді, в тій війні багато смертейнічим не виправданих. Зустрічалися воєначальники і командири, які прагнулидосягти успіху за будь-яку ціну”. Априкладом для них були той же Г. Жуков, І. Конєв, М. Ватутін і деякі інші. Дляних найвище, що створив бог, — людське життя, було ніщо. Плюндрувалися честь, гідність, совість. Натомістьлайка, наказ згори були найвищим судом. Той же Г. Жуков під час битви за Дніпроі пізніше наказував розміновувати німецькі мінні поля, які зустрічалися нашляху військ, які були під його командуванням таким чином. „Коли ми наштовхувалися на мінне поле,- говорив він при зустрічі з командуючим військами союзників Д. Ейзенхауером у1945 р., — то наша піхота атакувала його так само ніби то його там не було.Втрати, які ми несли від протипіхотних мін, ми вважаємо рівними тільки тим, якіб понесли від кулеметного вогню і артилерії, якщо б німці замість мінних поліввирішили захищати цю ділянку сильним військовим з'єднанням. Проте атакуючапіхота не підриває міни протитанкові. І після того, як вона проникає в глибинумінного поля і створює плацдарм, підходять сапери і роблять проходи, через якіможе пройти наша бойова техніка”.Ейзенхауер був шокований і сказав: „Я ясно уявив собі яскраву картину того,щоб трапилося з будь-яким американським або британським командуючим, якщо б вінзастосувавподібну тактику”.Може саме тому ми й маємо сотнітисяч не похованих солдатів, чиї кістки біліють в лісах та полях. Може, томудеякі наші воєначальники зводять дачі на місці колишніх солдатських поховань,або наказували у перші дні Чорнобильської катастрофи нічим не захищеним відрадіації солдатам саперними лопатками скидати графіт з даху зруйнованогореактора. А коли їх пізніше цим дорікали, то вони заявляли: „ну подумаєш, загинуло кілька десятківсолдат”! Може тому 23 лютого і 9 травня ми восновному бачимо старших офіцерів та генералів на урочистих заходах. А де жрядові піхотинці, на яких випав основний тягар війни? І це при тому, щокількість учасників війни, за словами Президента України все більшає істановить в два рази більше, ніж в Росії. Прикро, що саме рядові найчастішегинуть і нині. Скільки їх полягло в Афганістані. Але тут не зафіксовано жодноговипадку, щоб воювали там діти або онуки генералів, адміралів та маршалів. Вони,як правило, займають місця у військових академіях або служать далеко віднебезпечних „вогнищ”, однак повернімося до битви за Дніпро і Київ.
1.Підготовка до штурму Дніпра
На кінець вересня1943 року радянські війська вийшли до Дніпра на фронті понад 750 кілометрів.Центр бойових дій перемістився в район середньої течії річки. Позаду був Сталінград, Курська битва, якісприяли завершенню корінного перелому у війні. Визво-лено декілька українськихміст і сіл. Першими на землю України ступили солдати 573-го полку 195-їстрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту. В той жедень воїнів-визволителів побачили жителі перших українських сіл: Півнівка,Морозівка, Микільське Міловського району Ворошиловградської області. Прожорстокість цих боїв свідчить лише одна цифра – 1 066 воїнів семи національностей віддали своє життя лише за районний центрМілове.
Битва за Дніпро івизволення Києва складалася з кількох стратегічних та фронтових наступальнихоперацій, що здійснювалися у два етапи. Перший — Чернігівсько-Полтавська стратегічна наступальнаоперація (26 серпня — 30 вересня 1943р.), метою якої було визволенняЛівобережжя України, виходу до Дніпра у середній течії, форсування ріки з ходуі відповідно захоплення плацдармів на правому березі. Другий — це Київська стратегічнаоперація (12 жовтня — 23 грудня 1943 р.), метою якої був розгром київськогоугруповання німців, визволення Києва, а також створення стратегічного плацдармуна правому березі Дніпра для створення передумов подальшого наступу.
Чернігівсько-Полтавськустратегічну наступальну операцію здійснювали війська Центрального (командувач — генерал К. Рокоссовський), Воронезького (командувач — генерал М. Ватутін) таСтепового (командувач — генерал І. Конєв) фронтів. Київську стратегічнуоперацію здійснювали війська Воронезького (з 20 жовтня — 1-го Українського)фронту за допомогою військ Центрального та Степового (з 20 жовтня 1-гоБілоруського та 2-го Українського) фронтів. Слід додати, що дії Воронезького таСтепового фронтів координував представник Ставки Г. Жуков.
Для прискорення розгромуворога до складу першого ешелону Воронезького фронту Ставкою було передано 3-ютанкову армію під командуванням генерала П. Рибалка і три окремі танковихкорпуси.
Противник теж готувавсядо битви за Дніпро серйозно. На правому березі було споруджено рубіж зпівнічними флангами через Вишгород та Пущу-Водицю. Друга лінія проходила черезПріорку і Солом'янку. Фортифікаційні роботи проводили місцеві жителі підпримусом окупантів і військовополонених. Останніх залишилось не так багато, бобільша їх частина загинула в київських концтаборах. Слід зазначити, що всі етапи битви за Дніпро буликровопролитними. І тоді, коли з'єднання Центрального фронту форсували Десну вполосі свого наступу й до 21 — 22 вересня вийшли до Дніпра біля гирла Прип'яті, і тоді, колиз'єднання Воронезького фронту 21 вересня досягли Дніпра в районіПереяслав-Хмельницького, і тоді, коли війська Степового фронту в деньвизволення Полтави вийшли (з'єднання його лівого крила) до Дніпрапівденно-східніше Кременчука. 28 вересня 1943 р. Ставка зажадала відкомандуючих Центральним, Воронезьким, Степовим і Південно-Західним фронтамитерміново ліквідувати лівобережні плацдарми противника. У той же день докременчуцьких укріплень підійшли з’єднання 53-ї та 5-ї гвардійськоїармій. Перед штурмом міста відбулася розвідка системи оборони та вогневихзасобів противника. Взвод розвідників лейтенанта М.А. Хорунжого на танкахувірвався до Кременчука. Зібрані дані про місця розташування протитанковихгармат, скупчення танків і САУ, замінованих ділянок допомогли танкістамспланувати хід операції. В ніч на 29 вересня танкісти й мотострільці припідтримці гвардійських мінометів та авіації завдали флангового удару попозиціях гітлерівців. Опівдні танки 219-ї бригади увірвалися на околицю міста, стрімким кидком вийшли до Дніпра впівнічному та південному передмістях, взявши ворога в напівкільце. Зав’язалисьвуличні бої, в яких уміло діяли солдати та офіцери піхотних частин. Командирвзводу 1-го батальйону 95-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії старший сержантМ.Г. Захарченко разом зі своїми бійцями увірвався до ворожих окопів і знищивкількох гітлерівців. У рукопашному бою він був поранений, але залишився встрою, продовжуючи вести підрозділ уперед. Відважно діяли й інші стрілецькі ітанкові підрозділи. Надвечір 29 вересня Кременчук був зайнятий радянськимивійськами. Уцілілі частини вермахту відійшли на правий берег Дніпра. Післявизволення Донбасу війська правого крила Південно-Західного фронту в кінцівересня вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська й з ходу почали форсувативодну перешкоду. В ніч на 26 вересня група розвідників 236-ї стрілецької дивізії 46-ї армії на чолі з лейтенантом С.П. Шпаковським непомітнопереправилася на правий берег Дніпра поблизу с. Аули. В темряві розвідникикинулися на ворожі позиції. Зав’язався жорстокий бій, у якому С.П. Шпаковськийбув поранений, але продовжував керувати діями передового загону. В групірозвідників особливою мужністю й сміливістю відзначився командир відділенняІ.Й. Луференко, який народився й виріс у невеликому селі на Житомирщині. Ужорстокому ближньому бою він особисто знищив 7 гітлерівців. Та в одній з атаквідважний розвідник загинув.
У районі с. Військове, щорозташоване на південь від Дніпропетровська, частинами 6 та 12-ї армій було здобуто ще одинправобережний плацдарм. Брак засобів заважав протягом трьох днів переправити назахоплені плацдарми всю артилерію дивізій, а також частину корпусної,армійської та артилерії підсилення. У смузі 12-ї армії на плацдарм уже другої ночі повністю переправилисяполки винищувально-протитанковий та легкої артилерії, а протягом третьої — майже вся артилерія 66-го стрілецького корпусу. Нині в тихмісцях ще тисячі і тисячі не похованих останків наших воїнів.
2.Створення Букринського плацдарму
Втративши надіюутримати Лівобережну Україну, гітлерівське командування зосередило основнуувагу на зміцненні так званого „Східного валу” – стратегічного оборонногорубежу, наказ про термінове будівництво якого було віддано ще 11 серпня. При цьому найбільше значення надавалосяДніпру як нездоланній перешкоді для Червоної армії. У цілому в битві за Дніпроі Київ Червона Армія у вересні досягла значних успіхів. Центральний,Воронезький, Степовий і Південно-Західний фронти вийшли до Дніпра протягом 750кілометрів від Лоєва до Запоріжжя.
Ставка, знаючи які надіїпокладає ворог на рубіж Дніпра, ще на початку вересня вказала на необхідністьфорсувати його раптово і захопити плацдарм на правому березі. Це мало своєпояснення — треба було випередити ворога. Але це пояснення аж ніяк не могловиправдати майже повну відсутність у наступаючих частин засобів переправи.Досить сказати, що 22 вересня на місці основного форсування ріки, на південьвід Києва в районі Букринського вигину ріки, коли переправа була у розпалі,знаходилось всього 16 понтонів. Запізнювалися й артилерійські частини. На часфорсування ріки в деяких з’єднаннях 40–50% артилерії відстало на 100 — 150 км. Як і раніше, неякіснупідготовку та організацію управління військами змушені були компенсуватисамовідданість та мужність бійців, їх військова виучка, винахідливість,ініціатива. Захоплення плацдарму планувалось військами 40-ї і 3-ї гвардійськоїтанкової армії. В ніч на 22 вересня почалося форсування ріки в районі Букрина.Першими її форсували бійці штрафних батальйонів, а потім і останні війська.Ворог кинув проти передових загонів піхоту й танки.
Під страшним вогнемворога на правий берег пливли наші воїни як хто зумів: тримаючись за дерева,колоди, дошки, плащ-намети напхані соломою, і тонули, тонули тисячами. Ужурналах архіву Міністерства оборони колишнього СРСР є ряд лаконічних записів зпрізвищами загиблих: „Тело утонуло вреке”. Такий запис стоїть навпроти тисячпрізвищ. Холодні води Дніпра стали могилою десятків тисяч воїнів.
З цього приводу візьмемодо уваги спогади колишнього командира штурмового батальйону капітана П. Бажина(40-армія), який долав Дніпро в районі с. Гребенів. Батальйон чисельністю 192чол. загинув, з них потонуло 80 чоловік. Командирові батальйону присвоєнозвання Героя Радянського Союзу посмертно, хоча насправді він був тяжкопоранений.
Наведений прикладпоказує, що у воді загинуло понад 40% особового складу батальйону. Якщоприпустити, що таке співвідношення було характерним для всього плацдарму, то наетапі форсування Дніпра на Букринському вигині втрати перевищували 15 тис.чоловік.
Цей аналіз, проте, неможе дати відображення реального стану справ під час форсування Дніпра.По-перше, підрахунки велися приблизно; по-друге втрати одного батальйону неможна переносити на всі втрати під час цих подій. Адже, форсування Дніпра в цихмісцях було надзвичайно кровопролитним. Німці теж підготувалися належним чиномдо цього, наперед пристріляли свої кулемети і міномети та іншу зброю і нанеслинам великі втрати. Письменник Віктор Астафьєв — очевидець цього форсуванняДніпра — писав, що коли в тилу радянських солдатів, із кулеметами спрямованимив їхні спини, зачаїлися загородзагони, німці відкрили по солдатам шаленийвогонь із пристріляних кулеметів. „Найстрашнішимивиявились кулемети. Легкі для перенесення скорострільні емгешки зі стрічкою на п'ятсот патронів. Усі вони булизаздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойтів, поливалиберег, острів, річку, в якій кипіло місиво з людей. Старі і молоді, свідомі іне свідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці,росіяни і не росіяни — всі вони кричали одні і ті ж слова: „Мамо! Боженку! Боже!” і „Караул!”, „Допоможіть!”… А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровимисмертельними цівками. Хапаючись один за одного поранені й ті, кого ще незачепили кулі, в'язками йшли під воду, річка горбилася бульбашками здригаласявід людських судорог, пінилася червоними борунами”. Так радянські полководці, особливо М. Ватутін, форсувалиДніпро — ціною десятків тисяч воїнів, тіла яких ще довго плавали біля берега.Деякі з них прибивало аж до берегів Туреччини. В. Астафьев пише: „Густо плавали у воді трупи звиклюваними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, наченамилені, були розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями… Сапери, якихпослали витягувати трупи з води і ховати їх, не вправлялися з роботою — надтобагато було вбито народу… А потім за річкою ж продовжувалося згрібаннятрупів, наповнювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох і багатьохполеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по балках, похоронити”
У ніч на 24 вересня назахоплені такою дорогою ціною шматочки землі розпочали переправи головні сили.Надвечір 24 вересня 253-я, 337-а і 38-а стрілецькі дивізії очистили від ворогаВеликий Букрин, Луківці і з'єднали свої фланги. Так був утворений Букринськийплацдарм. Почалася кривава бійня, коли у воронках замість води стояла кров. Непокращив ситуацію і другий ешелон фронту, який М. Ватутін кинув у бій (27-аармія генерала С. Трофименка). На правому фланзі у районі с. Гребені (7 км доРжищева за течією Дніпра) із такими ж значними втратами форсували ріку 237-астрілецька та 42-а гвардійська дивізії. На лівому фланзі на південь відГригорівки захопили плацдарм у районі сіл Бучак, Студенець 30-а і 23-а, урайоні Канева — 206-а, і 218-а стрілецькі дивізії 47-ї армії генерала П.Жмаченка.
Боротьбу наших військ наБукринському плацдармі можна розділити на два етапи. Перший тривав з 1 до 11жовтня — це утри-мання і розширення плацдарму, і другий — з 12 жовтня до кінцяжовтня, а фактично до початку листопада 1943 р., включаючи взят-тя нашимивійськами Києва 6 листопада. На першому етапі цієї грандіозної битви за Дніпроворог перекинув у район Букринського плацдарму 11 дивізій, включаючи 6 танковихпід командуванням одного з най-більш талановитих німецьких воєначаль-никівгенерала Гота, який своїми танко-вими дивізіями, особливо есесівськими „Райх”, „Адольф Гітлер”, „Мертва голова” таіншими прорвав всі три пояси оборони радянських військ у битві на КурськійДузі, де як відомо радянські війська втратили безповоротно понад 6 000 танків і САУ, біля 2 000літаків і понад 500 тис. солдатів, і офіцерів. Німецькі ж війська втратили 245тис. вояків, 1 200 танків і понад 900 літаків. Такінімецькі війська і під таким командуванням протистояли нашим воїнам під часбитви за Дніпро, і зокрема, під час боїв на Букринському плацдармі. Ще разнагадаємо, що колосальні втрати радянських військ їхнє командуванняпоповню-вало з допомогою горезвісних польових військкоматів і серед цієїкатегорії попов-нення втрати були найбільшими, бо їх Ватутін і Конєв з дозволуЖукова кидали в бій першими і це здебільше необстріляна молодь, без необхідногоозброєння і підготовки.
І хоча загальнеспіввідношення сил згодом було на нашу користь: 35 стрілецьких дивізій проти 19гітлерівських, 908 танків проти 422, 2 960гармат і мінометів проти 2 229, 733 літакипроти 455, перший час через відставання саперних підрозділів, що уповільнилотемпи зосередження важкої техніки, на плацдармі станом на 26 вереснязнаходилося сім 76-мм гармат, 29 12-мм мінометів, 31 легкий танк і лише одинТ-34 лейтенанта Ю. Сагайдачного. Звідси і колосальні втрати. Були вони великимиі протягом всього жовтня, особливо 12 — 15 і 21 — 28-го. Противнику вдалосяміцно затиснути наші війська в Букринському вигині, цьому сприяли також згаданіскладні географічні умови місцевості. Про кровопролитний характер боїв свідчитьхоча б такий факт: на островах Козачий і Ольжинський від батальйону 342-гострілецького полку 136-ї дивізії 38-ї армії залишилося всього п'ять воїнів ізбільш ніж 800. Усього за період з 22 вересня до кінця жовтня 1943 р., коли булоприйнято рішення Ставки приступити до підготовки нової операції щодо наступу наКиїв з Лютізького плацдарму, загинуло близько 240 тис. радянських воїнів, утому числі й понад 7,5 тис. киян та жителів Київської області із загальноїкількості 11 157 загиблих у 1943 році,мобілізованих польовими віиськоматами. Причому — це дані не повні, оскільки іпо сьогоднішній день місцеві жителі в районі цього колишнього плацдарму,особливо весною, знаходять десятки і сотні останків наших воїнів. Їх світлапам'ять постає перед сучасниками виключно у героїчному світлі на противагувищого командування, яке безжально, через свою некомпетентність, жорстокістьдаремно втрачало тисячі й тисячі солдатів і молодших офіцерів. Особливо такебезжальне ставлення до людського життя було характерним для М. Ватутіна. Засвідчен-нями очевидців, дослідженням істориків, робітників спецслужб та інших „Безтурботність М. Ватутіна буладостатньо відома. У боях він не рахувався з числом понесених втрат, намагавсяне розгромити супротивника, а захопити якнайбільше території. І це не наша „архіоригінальна” думка — так вважав Головнокомандуючий Червоною Армією Сталін.Звичайно, тепер складно судити про даремні і не даремні втрати, принесені навівтар Перемоги. Проте те, що Дніпро при його форсуванні Ватутіним був повенкрові радянських солдатів, — це факт”
Мужність і героїзм нашихвоїнів — безсумнівна. Можна назвати командира десан-тників І. Бородавкіна. 29 вересня форсував Дніпро командирдесантної групи з 16 бійців І.С. Бородавкін (народився у с. ДамашлінСосницького району Чернігівської області). Маючи дві 57-міліметрові гармати й 20 ящиків снарядів, десантники зайняливогневий рубіж на правому березі. Вже 2 жовтня командир особисто підбив 2ворожі танки. 15 листопада в бою за висоту 311, — а це була могила Т.Г. Шевченка, — батарея Іллі Сергійовича вивела з ладу ще 3 німецькібойові машини. Відважний офіцер був представленийдо звання Героя Радянського Союзу. Рішучість і наполегливість під час виконаннябойового завдання продемонстрував командир батареї 663-го артилерійського полку (47-а армія) старший лейтенант В.В. Бабій. 26 вересня один зполків, що закріпився на правому березі Дніпра в районі Канева, потрапив увороже оточення. Закінчувалися боєприпаси й продовольство. Очолювана В.В.Бабієм група з 60 бійців прорвала кільце оточення й доставила все необхідне дляпродовження наступу полку. Відважний офіцер (родом з Одеси) невдовзі одержаврадісну звістку про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу.Так,командир телеграфного взводу 11-гогвардійського окремого батальйону зв’язку (3-й гвардійський корпус, 47-а армія) гвардії лейтенант Б.Я. Скитиба з групою бійцівпротягнув кабельну лінію й установив зв’язок передового загону зі штабомкорпусу, що розташувався на лівому березі. Вміло координуючи артилерійськийвогонь, Б.Я. Скитиба неодноразово долав річку й усував пошкодження на лініїзв’язку. В боях за плацдарм поблизу с. Студенець відзначилися воїни-українці з47-ї армії. Командир 1-го батальйону 722-го полку 206-ї стрілецької дивізії капітан С.М. Мурза до війни вчителювавна Чернігівщині. Війна змусила залишити гуманну професію і вже в 1941р. взяти вруки зброю. За два роки командир відділення сержант С.М. Мурза виріс докомбата. В ході боїв за Дніпро його підрозділ першим переправився на правийберег, де стримував контратаки ворога до підходу основних сил.
Відважно діяли бійці таофіцери 1 593-го винищувального протитанкового артилерійського полкупідполковника Щербинка, представленого за форсування Дніпра до Золотої ЗіркиГероя. Під його вмілим, розсудливим командуванням батарея лейтенанта Ковальчукапідпалила 3 танки. Ще 5 танків знищила батарея старшого лейтенанта Деркача, 3 — батарея лейтенанта Щербини. Набойовому рахунку артилеристів старшого лейтенанта Потапенка — 4 підбиті ворожі танки. Прикладомхоробрості й милосердя можуть служити дії санітарки роти 835-го полку (237-а стрілецька дивізія, 40-а армія) Марії Захарівни Щербаченко. 21-річна дівчина з Харківщини за 10 днів винесла з поля бою танадала першу медичну допомогу 112 пораненим. Вона особисто переправляла черезДніпро й доставляла до найближчого медпункту важкопоранених. М.З. Щербаченкоудостоєна звання Героя Радянського Союзу. В боях на Букринському плацдарміяскраво виявилася справжня воїнська доблесть багатьох і багатьох українців.Серед них є й такі, військова біографія яких сприймається як справді героїчналегенд. Це Г. Малинко — артилерист, який у боях на Букринському плацдармі бувкілька разів поранений. Григорій Васильович Малинко одягнув шинель у 20 років із перших місяців війни був на фронті.
Влітку 1941 р.під с. Бабаківка на Сумщині чемпіон України з вільної та французької боротьби, силовийжонглер Григорій Малинко дозволив собі порушення військової дисципліни: він невиконав наказ про відступ, залишився наодинці з ворогом. Відстрілявши з76-міліметрової гармати ящик снарядів, Григорій 18 км тягнув на собі гармату досвоїх, за що одержав гауптвахту, а згодом – офіцерське звання.
Вперше він був пораненийуже на четвертому місяці війни. В травні 1942 р. у районі Харкова кулі таосколки вп’ялись у ліву руку, праве плече, шию та голову. Того ж року осколокснаряда роздробив йому колінний суглоб. З госпіталю лейтенант не комісувався,як наполягали лікарі, а знову прорвався на передову. Під Золотоношею – новепоранення в шию та голову. Через тиждень оповитий бинтами Малинко втік згоспіталю на передову.
А потім був Дніпро, дебатарея артилерійського дивізіону 7-їгвардійської мехбригади 3-гоГСМК однією з перших захопила плацдарм на правому березі ріки поблизу с.Селище. Керуючи діями артилеристів та піхоти, гвардії старший лейтенант Малинкоотримав чергове поранення, але не покинув своїх бійців. Журнал „Коммунист Вооруженных Сил” так описує подальший перебіг подій: „…У ті дні Малинко став жертвоютрагічної випадковості, від якої на передньому краї не застрахований ніхто.Через роки йому розповіли, що до місця, де він перебував з артилеристами,тягнули прямий телефонний провід: з Малинком хотів говорити сам Сталін. Алезв’язківці не встигли. Осколком крупнокаліберного снаряда убило командирамінометної батареї Сергія Мосіка. Григорія Малинка знайшли тут же на брустверіз розбитою грудною кліткою. Обох поховали в цьому ж окопі. Доповіли Верховномупро те, що трапилося. Наступного дня поруч проходила група наших солдатів. Побачили:грунт ніби ворушиться Швиденько розкопали. В офіцера, загорнутого в плащ-намет,ледве прощупувався пульс.Малинко опритомнів черезпівтора місяця в госпіталі.Вага його зі130 кілограмів упала до п’ятдесяти… Він перетворився в обтягнутий шкіроюскелет. Найменший рух рукою чи ногою викликав жахливий біль. Один осколок пройшов навиліт, ледь не зачепивши оболонкулегенів, інший застряг у серці. Хірурги не стали його чіпати...”. Але йна цей раз, виявивши жагу до життя, він переміг смерть. І продовжував воювати.В 1944 р. під час переправи через Березину одержав тяжке поранення, після якогона фронт уже не повернувся. Однак після всього цього Григорій Малинко зумів ще статимайстром спорту з самбо, класичної та вільної боротьби, триразовим чемпіономСРСР та 17-разовим чемпіоном України. А звання Героя Радянського Союзу, до якого двічіпредставлявся, так і не було йому присвоєно.
І таких воїнів булабільшість, саме вони лише за 5 днів на Букринському плацдармі (частини 40-їармії) відбили 259 контратак ворожої піхоти й танків. На ділянці тільки двохз'єднань авіація противника протягом цих днів здійснила 3 тис. літаковильотів.
У ніч на 24 вересня дляпідтримки військ на плацдармі у тил противника було скинуто десант 3-ї ічастини 5-ї повітрянодесантних бригад. В районі Канева десантувалися 4 575бійців зі зброєю та боєприпасами. Однак сильний зенітний вогонь противника,велика кількість умовних світлових сигналів, що подавалися не лише радянськимидесантниками, які приземлилися, але й німцями з метою дезорієнтації,перешкодили успішному здійсненню операції. Екіпажі літаків втрачали орієнтири,збільшували швидкість і висоту польоту. Це спричинило розпорошення парашутистівна площі 30 — 90 км, замість 10 та 15 км, як передбачалося.Повітрянодесантні підрозділи – батальйони, роти, взводи – розпалися як бойовіодиниці, бійці були змушені вести бої дрібними групами. Відсутність єдиногокомандування, зв’язку зі штабом фронту й штабом повітрянодесантних військ щебільш ускладнила ситуацію. Внаслідок цього командування Воронезького фронтувирішило припинити десантування. Всі всвоїй більшоті вони загинули (понад 3 тис.чоловік).
Отже, на кінецьвересня на Букринському вигині діяли чотири плацдарми 40-ї, 27-ї армій і 3-їтанкової армії, потім 27-ї армії і т.д. Але опір німців зростав навіть тодіколи названі плацдарми об'єдналися в один — по фронту до 11 км і вглиб до 6 км.Створення плацдармів назахідному березі Дніпра в його нижній течії мало важливе стратегічне значення.Однак розвиткові успішних дій перешкоджало запорізьке угруповання ворожих військ.
3.Бої в районі Запоріжжя
Генеральний штабвермахту надавав Запоріжжю, яке є вузлом залізничних, шосейних і водних шляхів,першорядного значення. Оборонні укріплення тут мали два обводи. Перший починався за 14 км до міста йскладався з траншей, які простягнулися на 60 км. Кожна з трьох ліній траншеймала доти (до 20 на 1 кв.км.);бомбосховища, розташовані на глибині 7–8 м; спостережні пункти. Протитанковийрів завширшки 5–6 м і 3–4 м завглибшки оперізувала дротяна загорожа, за якоютягнулися мінні поля.
Внутрішня лінія буланасичена залізобетонними вогневими точками, замаскованими мінометними таартилерійськими позиціями, ходами сполучення з металевим перекриттям. Споруди вміській смузі були пристосовані до тривалої оборони. Всередині міста булистворені три рубежі.
Вранці 11 жовтня почавсяодночасний наступ усіх трьох армій Південно-Західного фронту. Війська 12-ї армії, зламавши впертий опірпротивника, форсували р. Вільна. Наступаючі частини зазнали відчутних втрат відщільного вогню противника з дзотів, розташованих на висотах за річкою. Одну зтаких точок у смузі дій 333-їстрілецької дивізії було наказано блокувати й знищити штурмовій групі підкомандуванням молодшого лейтенанта В.О. Мироненка. Підібравшись до дзоту,сміливці виявили телефонний кабель і перерізали його. Двох гітлерівців, яківискочили з укриття, щоб налагодити лінію, знешкодив боєць Удовиченко. Черезкілька хвилин в амбразуру дзоту полетіли гранати і штурмова група захопила дзотз чотирма раціями та трьома кулеметами. Вогнева точка, що вела круговий обстрілнаших позицій, замовкла назавжди. Взяття висоти дозволило підрозділам 333-ї дивізії підійти до Запоріжжя навідстань 10 км. За вмілу організацію та керівництво військами у боях за Дніпрокомандир 333-ї дивізії, уродженець с. ВарварівкаХарківської області, генерал-майор О.М. Голоско був удостоєний звання ГерояРадянського Союзу.
Вночі 13 жовтня воїниПівденно-Західного фронту завершили прорив зовнішнього обводу позиційпротивника. Опівночі танкові та десантні підрозділи пробилися до південнихоколиць Запоріжжя. Танки 39-ї дивізії підійшли до р. Мокра Московка, але зходу подолати її не змогли. Ініціативу й рішучість виявили в цей моментлейтенант П.В. Калимський та рядовий Б.М. Романчук, які на бронемашиніпроскочили міст, підготовлений ворогом до знищення. Німці підбили БМП, алеекіпаж зумів знищити прислугу гармати й кулеметників, які охороняли міст.Сапери його швидко розмінували. По мосту переправилися танки з десантом піхотий кинулися до центра міста. Вдень 14 жовтня війська 8-ї гвардійської армії, 39-ї танкової бригади та 1-го гвардійського механізованого корпусу вели бої в місті. Деяким частинам12-ї армії, які наступали з півночі,потрібно було долати чимало перешкод, перш ніж досягти Запоріжжя. В особливоважких умовах діяли бійці 610-гополку 203-ї стрілецької дивізії підкомандуванням майора Л.Т. Гайдамаки. Підтримуючи особистий приклад командира 1-ї роти 186-го полку 60-їгвардійської Павлоградської дивізії старшого лейтенанта М.Г. Солдатенка, воїни зав’язалибій на околиці міста.
КомандуванняПівденно-Західного фронту передбачало можливість знищення гітлерівцями одного знайважливіших індустріальних об’єктів України — Дніпрогесу. Залишаючи місто, гітлерівці зруйнувалиосновні споруди гідровузла, замінували 500‑кілограмовими бомбами турбінні цехи йтіло греблі. Воїнам 203-ї дивізіїполковника Г.С. Здановича було доручено перешкодити здійсненню задумівпротивника. Розвідники капітана М.А. Сошинського, долаючи мінні капкани,сигнальні системи, зуміли знайти кабель, що з’єднував вибухівку та центральнийрубильник, і перерізали його. Гребля Дніпрогесу в цілому була збережена.
26-27 жовтня бійці 203-ї дивізії переправилися на правий берег Дніпра. Наступного дня вонизайняли та розширили плацдарм для оборони гідроелектростанції. Бої за о.Хортиця, перетворений гітлерівцями в укріплений район, тривали до 29 грудня1943 р., поки він не був повністю очищений від ворога.
В боях за рідне містовідзначився 20‑річнийрозвідник 178‑гогвардійського стрілецького полку (12-аармія) К.Т. Великий. У ніч на 26 жовтня він з двома бійцями дістався о.Хортиця, накреслив схему розташування вогневих точок противника і передав данікомандуванню. Передовому загону не вдалося висадитися на острів – німцівідкрили по десанту шалений вогонь. Про наступні дії відважного розвідникарозповідають лаконічні рядки нагородного листа: „Увірвавшись до траншеї другої лінії ворожої оборони, Великийзакидав гранатами кулеметну точку противника і в рукопашному бою знищивчотирьох гітлерівців. Німці пішли в контратаку, застосовуючи танки й артилерію,і переважаючими силами стали тіснити героїв. Шість атак гітлерівців буливідбиті. При цьому Великий з групою розвідників кілька разів бився рукопаш”. Німці будь-що намагалися скинутисміливців у Дніпро. Надвечір їм удалося танковим клином розірвати плацдарм надві частини. Дізнавшись, що на лівому фланзі всі радянські офіцери загинули абодістали поранення, Костянтин взяв командування на себе, організував оборону йутримував плацдарм до підходу підкріплення. Останній бій відважного гвардійцявідбувся в листопаді. Його частина вела вперті бої за визволення колиски українськогокозацтва. К. Великий козацькою славою вкрив своє ім’я, у бою поблизу с. Розумківка Запорізького району він ціноювласного життя зупинив важкий німецький танк, кинувшись під нього зпротитанковою гранатою. 19 березня 1944 р. К.Т. Великий посмертно удостоєнийзвання Героя Радянського Союзу.
27 жовтня поблизу с.Петро-Свистунове (Вільнянського району Запорізької області) першим подолавДніпро командир відділення кулеметної роти 292‑го стрілецького полку (12-а армія) М.Г. Замула. Кулеметнимвогнем він забезпечив успішний наступ піхоти. 10 жовтня у боях за плацдармпідірвав 2 ворожі танки, одержавши при цьому поранення. 18-річний уродженець с. Дякове Антрацитівського району наЛуганщині був нагороджений Золотою Зіркою Героя. Ряд плацдармів на правому березіДніпра захопив і Степовий фронт. Всього було захоплено 23 плацдарми. Звичайно,форсу-вання Дніпра військами Воронезького і Степового фронтів без військовихзасобів переправи, а тільки на підручних засобах, згаданих вище колодах,ящиках, плащ-наметах напханих соломою і тому подібне — це безприкладний героїзмвоїнів, і, одночасно — злочин нашого командування, яке фактично, особливо М.Ватутін, утопило десятки тисяч людей в Дніпрі, намагаючись в найкоротші строкиі не чекаючи, поки будуть підвезені понтони тощо, захопити згадані плацдарми. Іпо сьогоднішній день історики, особливо військові, обходять тему, скільки жнаших воїнів потонуло в Дніпрі під час його форсування у 1943 р.
4.Кіровоградський напрям
Говорячи прогероїзм наших воїнів при форсуванні Дніпра, слід згадати і парти-занів, якідопомагали військам у захопленні й утриманні переправ через Десну, Дніпро,Прип'ять. А це 11 партизанських з'єднань (близько 17 тис. осіб). В районіЛютежа діяв 1-й Бородянський партизанський загін на чолі з В. Данилюком, 1-йДимерський пар-тизанський загін (командир А. Мошко) та інші. Особливо відзначилося у боях за Київ,Київське партизанське з'єднання під командуванням Івана Хитриченка. Ім'я цієїлюдини «стараннями» І. Чепурного було викреслене з історії партизанськогоруху, а останній приписав собі подвиги І. Хитриченка. А досить сказати, щотільки на початок жовтня 1943 року, коли бої за Дніпро і Київ були у розпалі,партизанське з’єднання нараховувало 244 командири та 2 602 бійця. З'єднання за час своєї діяльності знищило 5 166 солдатів і 67 офіцерів ворога, пустило під укіс 52ворожих ешелони, підірвали 97 мостів і т.д. То хіба цей герой, який так зажиття і не отримав звання Героя Радянського Союзу, до якого був представленийне заслужив, щоб на його честь, в рік 60-річчя битви за Дніпро і Київ була бназвана його ім'ям хоча б одна київська вулиця. Тільки дочка легендарногопартизана та колишній директор Київської школи № 13 ім. І. Хитриченка, Л.І.Хитриченко-Боліла створила там музей про нього. Ми всі у великому боргу перед пам'яттю цієї людини і повинні зробитивсе можливе, щоб увіковічити його подвиги у боротьбі з фашизмом за нашусвободу. Цевідносно героїзму наших солдатів і партизанів. Стосовно ж трагедіі, то їївитоки були в першу чергу в тому, що такі колосальні втрати за Букринськийплацдарм (називають фахівці і цифру понад 300 тис. загиблих) пояснюються окрімзгаданих причин, ще й тим, що Жуков та Ватутін виступили проти пропозиціїкомандувача Центральним фронтом К.Рокоссовського наступати на Київ із тихплацдармів, які захопили його війська ще у вересні 1943 р. в районі с. НовіПетрівці, Лютежа, Вишгорода та ін. Відступаючі з’єднання вермахту не мали часу дляорганізованого відведення військ до Дніпра. 2-а німецька армія була паралізована активними діямиЦентрального фронту, а 4-атанкова армія під тиском Воронезького фронту була вимушена дробити сили з тим,щоб устигнути на правий берег Дніпра. В двадцятих числах вересня 1943 р. правийберег на північ від Києва майже не був зайнятий ворогом. Це створюваломожливості для швидкого подолання Дніпра й оволодіння плацдармами. Відсутністьпонтонних і поромних табельних засобів переправи, човнів унаслідок відставанняінженерно-саперних частин ускладнювала виконання поставленого завдання. Однакдосвід у подоланні таких водних перешкод, як річки Неруса, Сейм, Десна і Снов, допоміг у підготовці форсування Дніпра. Протягом короткого часу було відремонтовано човни тапід’їзні шляхи, підготовлено плоти й підручні засоби переправи. Тут 21 вересня13-а армія цього фронту (командувач — генерал М. Пухов) захопила плацдарм умежиріччі Дніпра і Прип'яті. Його було розширено по лінії фронту до 30 км, а вглибину до 35 км. Захопивши кілька плацдармів, радянські війська відчулипосилений опір противника. Лише протягом одного дня 205-й гвардійський полк 70-ї стрілецької дивізії в цьому районі відбив 9 атак. Скупі рядки архівнихдокументів свідчать про високий наступальний запал бійців і командирів. Водному з донесень відзначалося: „Батареягвардії старшого лейтенанта Коновалова, відбиваючи атаку німецьких танків,знищила три з них. Навідник гармати гвардії сержант Гарбуз підбив ворожий танкз першого пострілу. Відділення гвардії сержанта Дорошенка в складічервоноармійців Павленка, Борисова, Максимова та Кисельова, відбиваючи ворожіконтратаки, знищило 40 гітлерівців”. Уніч на 28 вересня частини 60-ї армії (командувач — генерал І. Черняхівський)вдало форсу-вали Дніпро і закріпилися на ділянці від Ясногородки до гирла р.Тетерів. На 30 вересня у ворога було відвойовано плацдарм по фронту до 20 івглиб до 15 км. В районі с. Горностайпіль і м.Чорнобиль вони створили плацдарм площею до 160 кв.км. Серед тих, хто першими переправились через Дніпро,були воїни 1035-го полку (280-а стрілецька дивізія, 60-а армія). На чорнобильській землі вони виявили зразкимужності та героїзму. Молодший сержант Д. Чута, котрий народився в с.Краснопілка Гайсинського району Вінницької області, у ході боїв 29 — 30 вересня поблизу с. Ротичікулеметним вогнем знищив 19 ворожих солдатів, а ще 8 — у рукопашній сутичці. 23-річний воїн посмертно удостоєний звання Героя РадянськогоСоюзу.
На ділянку лейтенантаПетренка рушили танки й автоматники. Ворожий танк віддавив йому руку, відвибуху снаряда він втратив зір, однак продовжував командувати діями підрозділу.Тільки після закінчення бою погодився переправити себе до медсанбату.
За допомогою підручнихзасобів форсували Дніпро воїни 322-їстрілецької дивізії. Маючи досвід переправ через повноводні річки, особовийсклад дивізії рішуче пішов на штурм чергової водної перешкоди на ділянці НижніЖари — Кочубеївка. У завзятих сутичкахдивізія розгромила ворожі частини в межиріччі Дніпра та Прип’яті і, переправившись через р. Прип’ять напівніч від Германівщини, з боями вийшла до нового водного рубежу — р. Уж. Таким чином, протягом двохмісяців наступальних боїв дивізія пройшла сотні кілометрів, форсувавши п’ятьрічок: Сейм, Десну, Дніпро, Прип’ять, Уж – івзяла при цьому в полон близько 550 солдатів та офіцерів противника, захопила40 кулеметів, 26 гармат, 11 мотоциклів, 3 літаки. За вміле керівництво дивізієюта особисту мужність її командир — уродженецьЧернігівщини — полковник П.М. Лащенко удостоєнийвисокого звання Героя Радянського Союзу. В боях за Чорнобиль відмінну військовувиучку та кмітливість виявили розвідники 8-ї стрілецької дивізії, які вночі 30 вересня пробрались умісто, закидали гранатами ворожі караули та взяли „язика”, який дав ціннівідомості про розташування ворожих військ. Наступного дня штурмові загонистарших лейтенантів Седельникова та Кузьміна першими переправилися через р. Ужі раптово відкрили вогонь по траншеях противника. Розгубленістю німцівскористалися роти під командуванням капітана Петренка та Героя РадянськогоСоюзу В.М. Заремби, які подолали річку йувірвалися до ворожих окопів. Не витримавши навального натиску, противник почаввідступати. 1 жовтня Чорнобиль був повністю очищений від ворога. Серед перших,хто форсував Дніпро в районі с. Староглибів (Козелецький район, Чернігівськаобласть), був заступник командира 498-го полку (132-а стрілецькадивізія, 60-а армія) капітан Я.С. Скусниченко. Врукопашній сутичці на правому березі річки він особисто знищив 7 солдатівпротивника. 30 вересня відважний офіцер загинув у бою за розширення плацдарму.Я.С. Скусниченку посмертно присвоєнозвання Героя Радянського Союзу. В боях за Дніпро на північ від Києва сотнівоїнів виявили зразки відваги та мужності. Лише в одній 148-й Чернігівській стрілецькій дивізіїза активну участь у боях під час форсування Дніпра, Прип’яті й оволодінняЧорнобилем було нагороджено понад 500 солдатів, сержантів та офіцерів.
Упертий опір гітлерівцівпояснювався тим, що в разі успіху радянські війська одержували реальнуперспективу розвинути наступ у напрямі на Димер, Коростишів, а потім — на Коростень і Житомир. У цьому разіосновні шосе та залізниця, що зв’язували північне та південне угрупованняворога, опинялися під загрозою.
З цих та деяких іншихплацдармів і пропонував К. Рокоссовський наступати на Київ, але ж не забуваємо- представником Ставки, заступникомВерховного Головнокомандувача у військах Ватутіна і Конєва був сам Жуков, якийвважав себе вище Наполеона і аж ніяк не хотів поступатися лаврами полководцяперед Рокоссовським. А те, що при цьому даремно загинули сотні тисяч солдатів Жукова ніколи не хвилювало. Тільки заБерлін він умудрився, за один день 16 квітня 1945р., загубити понад 100 тис.наших воїнів під час штурму Зеєловських висот. Але важкі бої в районі Букрина змусили командування, з урахування їхбезперспективності, все-таки повернутися до плану Рокоссовського. Але якоюціною. Німці ж змогли укріпитися і в районі північних плацдармів. До того ж,протягом всього жовтня наші війська постійно атакували противника з цихплацдармів, зокрема з Вишгородського 167-а та 232-а стрілецькі дивізії і 180-астрілецька дивізія з плацдарму в районі с. Нові Петрівці. Нагадаємо, що окрімцього ще 26 вересня 240-а дивізія захопила плацдарм в районі с. Лютіж.Внаслідок запеклих боїв 29 вересня ці плацдарми злилися в один до 8 км пофронту і до 1 км вглиб. Потім їх значно розширили. Отже, якби саме з цихплацдармів почався у вересні і на початку жовтня наступ на Київ, то його бможна було захопити набагато раніше, а головне не ціною таких великих втрат.Коли ж наші війська почали наступ на Київ уже з цих плацдармів (перегрупуваннянаших військ з Букринського плацдарму почалося в ніч на 25 жовтня), то незовсім буде правильно вважати, що для німців це було несподіванкою. Адже,наголошую, протягом всього жовтня значнівійськові сили наших військ постійно атакували німців із цих плацдармів звідволікаючою метою. І ворог теж тримав тут значні сили, хоча і менші ніж врайоні Букрина. Командуючий групою армій „Південь” Е. Манштейн визнавав: „Було незрозуміло, чи має цей наступдалекосяжну мету, чи противник поки що намагається зайняти на захід від Дніпранеобхідний йому плацдарм. Незабаром з’ясувалося, що 4-а армія не зможе утримати своєї смуги на Дніпрі”.
В історію цей наступ наКиїв з Лютізького плацдарму офіційно увійшов під назвою — Київська наступальнаоперація (3 — 13листопада 1943 р.). Основний удар наносила 38-а армія під командуваннямгенерала К.С. Москаленка, яку було знову-таки значно поповнено за рахуноксумнозвісної діяльності польових військкоматів. Ця армія наносила головний ударсилами 52-го стрілецького корпусу у напрямку: дитячий санаторій — Пуща-Водиця — Сирець — Солом'янка з метою увійти в Київ з заходу. Ці сили підтримували двітанкові бригади 5-го гвардійського танкового корпусу. 60-а армія наступалавздовж західного берега р. Ірпінь і прикривала правий фланг 38-ї армії.
А в цей час на залитомукров'ю наших воїнів Букринському плацдармі, зокрема,1 — 2 листопада 40-а і 27-а армії знову розпочали бої з метоюскувати наявні ворожі сили. Звичайно, воїни цих армій виконували рольсмертників, розраховуючись своїм життям за помилки командування 1-гоУкраїнського фронту (з 20 жовтня 1943 р.) на чолі з М. Ватутіним. З листопадапісля сильної артпідготовки з Лютежа наші війська перейшли у наступ і прорвалиоборону ворога. Уже наприкінці дня була захоплена Пуща-Водиця. 4 листопада буловведено в дію 3-ю гвардійську танкову армію. Під раноктанки увійшли в район Святошина. 5-го листопада з рубежу Святошина було введенов бій 1-й гвардійський кавалерійський корпус і 1-у Чехословацьку окрему бригадуна чолі з полковником Л. Свободою. В ніч на 6 листопада танки 5-гогвардійського танкового корпусу прорвалися до центру міста. На борту одного зтанків був командир взводу розвідки батальйону старшина Н. Шолуденко, якийдобре знав Київ, і розвідник Г. Івановський. Біля заводу „Більшовик” вцей танк влучив ворожий снаряд і Никифор Шолуденко загинув смертю героя, ГероємРадянського Союзу він став посмертно. А вся танкова колона досягла Хрещатика інад будинком обкому встановили червоний прапор. О 4 годині ранку 6листопада силами 51-го, 50-го стрілецького корпусів і 1-ї Чехословацькоїокремої бригади місто було повністю визволено. Командування досягло метивизволити Київ до річниці Жовтневої революції, що було заплановано Ставкою. Ізнову таки, за цю символічну дату часто без належної підготовки гнав Ватутін ійого оточення війська в бій.
Дніпровська операціяСтепового фронту мала на меті розгромити кіровоградсько-криворізьке угрупованняворога й вийти в тили його дніпропетровського угруповання. На першому етапі(1–5 жовтня) війська фронту мали форсувати Дніпро та захопити плацдарми, надругому (до 20 жовтня) – розвинути наступ і вийти на лінію Виски — Шевченкове — Кривий Ріг. Однак план Ставки виявився нереальним.Внаслідок впертого опору противника, який мав досить великі сили на ційділянці, він не був виконаний не лише до 20 жовтня, але й до кінця грудня 1943р., незважаючи на героїзм радянських воїнів. На вістрі наступаючої 78-їгвардійської стрілецької дивізії діяла група зв’язківців 225-го полку, доскладу якої входив рядовий Максим Гриненко. Під нищівним вогнем противника зв’язківці, човен яких буврозбитий вибуховою хвилею снаряда, вплав дісталися протилежного берега іналагодили телефонний зв’язок. Протягом першої ночі М. Гриненко 10 разів усувавпошкодження на лінії. В ніч на 27 вересня гітлерівці, підтягнувши підкріплення,вкотре кинулися у контратаку. Після тривалого бою їм вдалося прорватися доберега Дніпра на двох ділянках і взяти у півкільце підрозділи 225-го полку. Близько місяця тривали боїна плацдармі, в ході яких уродженець с. Нижня Сироватка на Сумщині гвардієцьМ.О. Гриненко одержав звістку про те, що його представлено до звання ГерояРадянського Союзу.
Форсування Дніпра врайонах Черкас і Кременчука почалось у 20-х числах вересня. Вдалими були дії бійців і командирів 73-ї дивізії С.А. Козака в боротьбі заплацдарм в районі Кременчука. Вийшовши рішучим кидком до Дніпра, комдиврозділив дивізію й однією частиною імітував переправу, а іншою, основною, — вдарив по німецьких позиціях налівому березі. Захопивши понтони й човни, воїни переправилися на правий берегріки і відкрили артилерійський вогонь не тільки по контратакуючих військахпротивника, але й по тих його підрозділах, які були розсіяні на лівому березі.І тут велику допомогу під час форсування Дніпра надало місцеве населення.Мешканець с. Петрівка І.І. Гиря, зустрівши групу розвідників 233-ї стрілецької дивізії, разом з нимипішов на виконання завдання. За допомогою відважного патріота розвідникипереправилися через ріку, виявили розташування ворожих вогневих точок і визначилинайзручніші місця для переправ. Одержавши поранення в бою, Іван Гиряпродовжував боротися, багнетом і прикладом знищив трьох гітлерівців, а одноговзяв у полон.
Самовіддано й мужньобилися з ворогом рядові та командири середньої ланки. 8 жовтня під часвиконання бойового завдання відзначився командир однієї з рот 60-ї гвардійської стрілецької дивізіїлейтенант В.С. Отрощенко. З початком наступу він підняв свій підрозділ і ззакликом „Стояти на смерть, знищувати ворога!” попереду бойових порядків кинувся ватаку. Незважаючи на поранення в голову, командир не залишив свою роту йвиконав поставлене завдання.
Виняткову мужність івідвагу виявив у боях на одному з островів Дніпра військовий фельдшер І.С.Овсієнко. Незважаючи на сильний гарматно-мінометний вогонь противника, вінпо-пластунськи пробирався від траншеї до траншеї й надавав першу медичнудопомогу. За день боїв він зробив понад 40 перев’язок та доставив поранених допереправи для подальшої евакуації в медсанбат.
Полковий інженер, гвардіїкапітан М.Д. Катренко, поблизу с. Власівка (на північ від Кременчука)забезпечив засоби переправи й чотири рази, долаючи Дніпро, переправив напротилежний берег 82 бійці, 12 тонн вантажів. Коли зав’язалися бої зпротивником, М.Д. Катренко організував евакуацію 465 поранених у тил.
Боротьба військ 5-ї гвардійської армії за кременчуцькийплацдарм тривала до 7 жовтня, однак розвинути успіх нашим військам тут невдалося. До 13 жовтня 5-а гвардійськаармія була передислокована в смугу дії 37-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта М.М. Шарохіна. 37-а гвардійська армія в перші дні боївза Дніпро домоглася порівняно з іншими більших успіхів, оскільки не булаобтяжена попередніми боями і йшла на зміну виснаженій 69-й армії. Крім того, командуючий фронтом І.С. Конєв спрямувавїї вістря на ослаблену ділянку противника. Відсутність засобів переправи,відставання інженерно-понтонних та саперних частин затримали початок наступу.Трагічно закінчилася спроба розвідати можливості для переправи в районіКуцеволівки. Група розвідників, яка вночі переправилася на правий берег Дніпра,зустріла на своєму шляху нову перешкоду — озеро Лиман. За допомогою місцевої жительки Шашло група переправилася йчерез озеро, однак була помічена гітлерівцями. У сутичці, що зав’язалася наоколиці села, десантники знищили близько 40 ворожих солдатів, але всі поляглигеройською смертю.
У ніч на 28 вересня воїни62-ї гвардійської дивізії підкомандуванням Героя Радянського Союзу, українця з Алтаю, гвардії полковникаІ.М. Мошляка почали переправу. Штурмова група з 50 чоловік, очолювана гвардіїкапітаном В.Л. Даньком, на трьох понтонах направилася до берега в районіСолошина. Водночас сотня десантників рухалася до пристані на північ від с.Мишурин Ріг. На відбиті у ворога прибережні смуги висаджувалися все нові підрозділи.Німецькі війська чинили на західному березі Дніпра відчайдушний опір, маючиперевагу в танках (110 проти 9 у 37-їгвардійської армії). До 30 вересня вдалося переправити лише головні силистрілецьких дивізій першого ешелону. Введення в бій додаткових з’єднань змінилоспіввідношення в живій силі на користь частин Червоної армії, однак гітлерівцімали подвійну перевагу в танках і стримували радянські війська, щоденноорганізовуючи 8- 10 контратак.Відсутність потрібної кількості боєприпасів і засобів переправи, помилки вкерівництві діями військ, міцна оборона противника спричинили значні жертви урадянських військах. Але, незважаючи на це, у важких боях на правому березіДніпра вони завоювали плацдарм, з якого війська фронту перейшли в наступ у серединіжовтня. Про масовий героїзм воїнів 37-ї армії свідчить те, що 17 618 зних нагороджені орденами та медалями, а 213 присвоєно звання Героя РадянськогоСоюзу.
5.Контрудар ворога
Після оволодіння 12листопада Житомиром радянські війська змушені були зупинити просування вперед іперейти до оборони. Бо поспішність наступу на Київ дала можливість ворогусконцентрувати необхідні сили для контрнаступу. Для Жукова і Ватутіна це булоповною несподіванкою. Ці події лягли в основуКиївської оборонної операції (13 листопада — 23 грудня 1943 р.). Завдякивинятковому героїзму наших воїнів ворог був все ж розбитий і зазнав значнихвтрат 90 059 вбитими, пораненими, пропалими безвісти. Але втрати радянськихвійськ в ході цієї операції, причому за неповними даними, становили теж не мало– 87 473. Тільки в боях за Житомир наші війська втратили кілька тисяч, з нихблизько 800 киян. Всі ці події значною мірою пояснюються тим, що наша розвідкане змогла своєчасно виявити передислокацію ворожих частин із заходу під Бердичів.В їх складі було 8 танкових і моторизованих, у тому числі і дивізії СС.Фельдмаршал Манштейн застосував тут раптову нічну атаку з прожекторами,завиванням сирен і т.д. В результаті німці ледве-ледве не захопили Київ, а 19-го листопада їм вдалося знову повернутиЖитомир. Сталін, який в цей час був на Тегеранській конференції, наказав К.Рокоссовському залишити свій Білоруський фронт, який щойно визволив Гомель, івиїхати до Ватутіна в якості представника Ставки, щоб виправити ситуацію. Ісаме Рокоссовський, а не Ватутін чи Жуков, розробив план контрудару, що зупинивворога.
І все таки, вирішальнимфактором, який зумовив переможне завершення битви за Дніпро і визволення Києва,був винятковий героїзм і самопожертвування наших воїнів, 17,5 тисяч яких зіскладу 1-го Українського фронту нагороджено орденами і медалями, а 668 отримализвання Героя Радянського Союзу. Серед них 32 киянина. Тільки серед героївРадянського Союзу, удостоєних цього звання за визволення Києва, булипредставники 30 національностей. Про бої за Київ нині нагадує братська могилавоїнів І-ї Чехословацької окремої бригади. Місце останнього притулку польськихвоїнів, які теж загинули в боях за Київ — Братське кладовище Війська Польськогов Дарниці. І таких братських могил, особливо росіян і українців дуже і дужебагато. І прикро, що пошукові роботи по встановленню невідомих імен воїнів, якізагинули за Київщину, на державному рівні фактично не ведуться. Прикро і те, щосеред Героїв Радянського Союзу, які отримали це високе звання за форсування Дніпрачогось солдати — головні подвижники перемоги представлені слабо (з загальноїкількості 2 438 — 47 генералів, 1 123 офіцери і тільки 1 268 сержантів ісолдатів). Адже саме ці 47 генералів — Героїв Радянського Союзу і не отримавшихцього звання — утопили в Дніпрі десятки тисяч воїнів із-за невмілого ізлочинного командування. Досить вказати, що нині за офіційними даними в боях заКиїв і Дніпро в цілому загинуло 417 тис., а за іншими даними — понад 1 млн.осіб. У цьому зв'язку звернімося і до такого видання, як „Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери Вооруженных Сил.Статистическое исследование”. Цякнига під редакцією генерала Г.Ф. Кривошеєва дотримується явно застарілих,занижених даних про наші військові втрати. Стосовно ж битви за Дніпро, то вкнизі не видно скільки ж втратив саме Воронезький, а з 20 жовтня 1943 р. — 1-йУкраїнський фронт в цій битві, особливо в боях на Букринському плацдармі.Взагалі, період з початку вересня і до кінця жовтня 1943 р., коли військафронту зазнали колосальних втрат, у цьому виданні відсутній. Зате є дані пробезповоротні втрати цього фронту з 3 по 13 листопада цього року під часКиївської стратегічної наступальної операції — 6 491 чоловік або 1%. Отак і фальсифікується історія.Тільки під час форсування Дніпра уже не в районі Букрина, а Лютежа трупамирадян-ських воїнів, було як греблею перекрито ріку. А коли почалися морози івода стала замерзати, то саперам прийшлося підривати ці дамби з людських тіл,щоб відновити течію ріки. Такою ціною було оплачено битву за Дніпро івизволення Києва. Слід сказати і те, що після визволення столиці України швидкостворювалися похоронні команди з жінок і підлітків на допомогу армійським,дивізійним, полковим похоронним командам, які просто не встигали ховати трупивоїнів. Вся земля навколо Києва, навколишні ліси, поля були буквально встеленітрупами наших солдатів. І ще раз наголошуємо, тільки тоді належним чином мившануємо пам'ять полеглих наших воїнів у битві за Дніпро і Київ, колирозшукаємо і встановимо імена всіх невідомих воїнів, які нині сплять вічнимсном, в основному, у невідомих братських могилах і в районі Букрина, і вкиївських лісах та полях навколо міста, і на всій Київщині. Чому б на пошуковіроботи по встановленню імен невідомих героїв не виділити гроші, окрім держави, адміністраційміст і районних центрів Київщини, ще й новим багатіям, в тому числі йгенералам, чиї дачі нині як отруйні гриби ростуть на місцях, в тому числі ітих, де були кровопролитні бої за Дніпро і Київ. Адже тільки генералів усучасній армії України 340, а ще є десятки генералів внутрішніх і прикордоннихвійськ. Між іншим, останні зробили собі колективну дачу, окрім персональних, намісцях згаданих боїв — на території колишньої спортивної бази на початку шосеКиїв — Мінськ.Міліцейські генерали теж полюбляють будувати дачі в цих місцях, зокрема,міністр (нині колишній) МВС України Ю. Смірнов побудував собі великудачу біля того ж шосе (вул. Вишгородська, 86). А В. Янукович теж зробив своєюрезиденцією колишню дачу В. Щербицького біля с. Валки і Нові Петрівці (де тежбули надзвичайно кровопролитні бої). Пам'ятників над братськими могилами нашихвоїнів в тих місцях не видно і досі. Є такі могили і в лісах Пущі-Водиці. Але не видно над ниминічого, як не видно або майже не видно і самих могил. Натомість знову-таки якгриби ростуть там дачі-палаци нових багатіїв, в тому числі і колишньогоміністра МНС генерала В. Дурдинця. Це стосується і нових хазяїв колишньої дачіП. Лазаренка на території Пуща-Водицького лісництва з унікальними насадженнямиі багатьох інших місць. Тому вважаю, що тільки тоді, коли на цих місцях набратських могилах будуть встановленні мармурові стели або хрести з іменами загиблих воїнів битва за Дніпро і Київ будевважатися закінченою.
До цього слід ще додати,що практично на належному рівні не приділяється уваги на рівні Міністерстваосвіти і науки України, Інституту історії НАН України, редакціями видавництв пооб'єктивному відображенню воєнної історії і, зокрема, щодо Великої Вітчизняноївійни, в тому числі і битви за Дніпро і Київ, у підручниках і посібниках зісторії для середньої та вищої школи України. У авторів цих видань повністюрізноплановий, хаотичний і поверховий підхід до висвітлення проблеми війни.Причини — недостатній рівень знань і небажання їх набути з цієї проблеми, бо пишутьці підручники часто люди, які ніколи не займалися проблемами війни і до того жне працювали в школі. То як вони можуть залучити шкільну та вузівську молодь,наприклад, до встановлення імен невідомих солдатів, шляхом організаціїпошукових робіт на місцях колишніх боїв. Без вирішення питання справжньої ціниПеремоги, і зокрема в битві за Дніпро і Київ, в тому числі і шляхом їївисвітлення у підручниках і посібниках з історії, неможливо належним чиномвшанувати пам'ять всіх полеглих у війні. Адже тільки киян у роки війни загинулопонад 80 тисяч чоловік.
З них тільки за Київ іКиївську область віддали своє життя понад 40 тисяч наших земляків. Тому ми,сучасники, повинні зробити все можливе, щоб встановити якомога більше невідомихімен тих, хто віддав найдорожче — своє життя — за наше сучасне і майбутнє.
Висновок
Виходячи з вищесказаного можна з легкісттю стверджувати, що проблема битви за Дніпро ще далеконе вирішена і навряд чи буде вирішена в найближчий час, поки не буде вирішенопроблему забудови на місцях боїв. Адже власників нинішніх маєтків можна вважатиспадкоємцями тих генералів, які в 1943 р. загубили сотні тисяч життів солдат.
І не требаговорити, що вони були нездарами, адже вивчали одну військову науку і непотрапили під машину репресій 1937 р. Ні, вони просто виконували наказ. Наказ,якомога більше загубити українців. Саме так, адже діяльність польовихвійськкоматів активізувалася саме з входом радянської армії на терени України іпродовжувалася на Правобережжі. І відома загальна нелюбов Жукова та Ватутіна доукраїнців. Їх злочин подвоюється, якщо брати до уваги те, що в арміюпризивалися діти, які ще не мали власних дітей.
Важливим чинникомколосальних втрат були і тактичні прорахунки, як, наприклад, форсування Дніпраз ходу без належної підготовки і відставання інженерних сил забезпечення таартилерії, а також прив”язка взяття того чи іншого міста до якихось круглихдат.
Повністтюпогоджуюся з Королем В.Ю., який стверджує, що питання битви за Дніпро будевідкритим, поки не буде ідентифіковано і захоронено останього солдата.
Прикро, щоіменами таких генералів ще й досі названі вулиці в багатьох містах України.
Списоквикористаної літератури:
1. Король В.Ю. Битва за Дніпро:героїзм і трагедія // Трибуна. — 1994. — №7-8. — С. 36.
2. Замлинский В.А., Иваненко И.П., Король В.Е. и др. В битвахза Советскую Украину. — К.,1985. — С.17.
3. Король В.Ю. „Воєнна історія” № 5-62003 р., стаття
4. Подвиг на віки: Книга Пам'яті України — місто-геройКиїв.І94І-І945. 3агальна наукова редакція академіків В.Ю.Короля іП.П.Панченка.- К., 2000. — С. 137.
5. Король В.Ю.Трагедія військовополонених на окупованійтериторії України в 1941-1944 роках. — К., 2002. — С. 113-114.
6. Безсмертя. Книга Пам’яті України. 1941-1945. — К., 2000. — С. 280-281.
7. Жмаченко Я., 3аболотный Г. Подвиг командарма. — К.,1978. — С. 52-62.
8. Історія України: Документи. Матеріали / Укладання,коментарі В.Ю. Короля. — К., 2003. — С. 361; Державний архів Київської області.- Ф. 4. — Оп. 1. — Спр. 14. — Арк. 71, 93, 186, 187, 191, 220, 221.
9.Король В. Ціна перемоги: розвінчування міфів // Вітчизна.-1997. — № 5-6. — С. 112.
10. Король В.Ю. Утрати українців уроки Другої світової війни // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. — Історія. — 2001. — № 52. — С. 55.
11. Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери Вооруженных Сил.Статистическое исследование. — М., 2001. — С. 291.
12. Апресян Грант. Жизнь после подвига // КоммунистВооруженных Сил. – 1991. –№ 8. –С. 54–58.