Міністерство освіти і науки України
Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського
Індивідуальне навчально-дослідне завдання із спеціальних історичних дисциплін на тему:
«Авіація Великої Британії у Другій світовій війні»
Вінниця. 2007
Вступ
В період Другої Світової Війни військово-промисловий комплекс всіх країн учасниць почав розвиватися небаченими до того часу темпами. ВПК був представлений багатьма видами зброї. Майже всі кошти в країнах виділялися на розробку та удосконалення зброї.
Темою моєї роботи є «Літаки Великої Британії в Другій світовій війні». Метою – як найглибше дослідження історії розвитку військової авіації, розробки нових видів літаків в період ДСВ.
Авіація для Англії відіграла, в роки ДСВ, вирішальне значення, але так як ця країна є острівною слід зазначити, що деякі бої відбувалися саме на морі, але все ж таки не без втручання авіації. Англійська авіація допомагала союзним країнам по антигітлерівській коаліції в боротьбі з фашистською Німеччиною та її союзниками, а також робила часті нальоти на військові аеродроми та на об’єкти виготовлення зброї.
Тема моєї роботи завжди буде актуальною через те, що Друга світова війна являлася початками розвитку нових знань з військової авіації. На основі вивчення недоліків тих літаків створювалася могутня військова авіація сучасності.
Авіація Великої Британії в роки Другої світової війни
Влітку 1940 року над Англією нависла загроза давно обіцяного фюрером вторгнення на Британські острови. Складовою частиною гітлерівського плану захоплення Англії «Морський лев» була операція «Адлерангріф». До кидка через Ла-Манш приготувалися екіпажі двох з половиною тисяч літаків, що базувалися на 400 аеродромах Голландії, Бельгії, Франції, Норвегії і Данії. 12 і 13 серпня німці провели масовані нальоти на основні аеродроми і берегові радарні станції англійців, а 14-го почали нічні рейди до авіаційних заводів фірм «Брістоль», «Вестланд», «Роллс-ройс» і «Глостер». Результат — пошкодження двох аеродромів і декількох станцій, радіолокацій. Не дуже вдало пройшли і нальоти на підприємства. Найчастіше бомбардувальники не встигали долетіти до мети — на півдорозі їх перехоплювали англійські винищувачі. Втрати «Люфтваффе» тільки 13 серпня склали 47 літаків. Британці позбулися 13 машин. Вже наступного дня над островами з'явилися не пікірувальники Ju-87, що бомбили аеродроми напередодні, а двомоторні винищувачі Месершміт Ме-110 з бомбовим навантаженням: командування «Люфтваффе» не ризикувало більше посилати без супроводу порівняно тихохідні бомбардувальники на «розтерзання» англійським винищувачам. У ті ж дні стурбований втратами, Герінг розпорядився «надалі у складі кожного екіпажа літака, що діє над Англією, мати не більше одного офіцера». До середини жовтня німецька авіація вдень і вночі намагалася розгромити королівські військово-повітряні сили, розладнати систему ППО, підготувати висадку вермахту на Британські острови. І кожного разу, несучи чималі втрати англійці відбивали атаки.
Героями повітряної битви, названої англійцями «битвою за Англію», стали пілоти 600 винищувачів «Спітфайр» і «Харікейн». Як правило, «Харікейни» нападали на ворожі бомбардувальники, а більш швидкісні «Спітфайри» примушували вплутуватися в бій винищувачів супроводи. Залишившись наодинці з «Харікейнами», фашистські літаки або ставали їх жертвами, або рятувалися втечею, так і не долетівши до об'єктів бомбардування. «Спітфайр», швидкість якого приблизно дорівнювала швидкості Ме-109 з двигуном «Даймлер-Бенц» 601В (1000л.с.), перевершував основний винищувач «Люфтваффе» в маневреності. Реджінальд Мітчелл головний конструктор фірми «Супермарін», утілив у винищувачі кращі якості гоночних літаків, зумів зробити їх надзвичайно легкими в управлінні, маневреною машиною. Своєю маневреністю «Спітфайр» зобов'язаний не тільки ретельному підбору площ рульових поверхонь, їх ваговий і аеродинамічному балансуванню, але і крилу порівняно великої площі. Додавши крилу аеродинамічний вигідні контури, Мітчелл вдало поєднував в літаку високу швидкість гоночної машини з маневреністю хорошого винищувача з малим навантаженням на крило.
Перший тур повітряних битв другої світової війни розкрив і недоліки винищувачів кінця 30-х років: вісім підкрильних кулеметів «Спітфайра» виявилися слабкою зброєю проти літаків ворога, оснащених протикулевою бронею. Однієї лише скорострільності вже не вистачало. «Пройняти» винищувачі і бомбардувальники «Люфтваффе» можна було тільки гарматними снарядами.
Якщо війська не стоять один проти одного, не йдуть в атаку танки, і супротивник невразливий від вогню важкої артилерії, головним знаряддям війни стає бомбардувальник, своєрідний «снаряд» наддалекої «артилерії» що посилає смертоносні «гостинці» за сотні миль від своїх позицій. Весною і влітку 1940 роки «Люфтваффе» зробили перші нальоти десятків і сотень бомбардувальників на Англію, але так і не змогли підготувати цими рейдами висадку на Британські острови німецьких військ. Відбити атаку з повітря англійцям допомогла винищувальна авіація. Потім настала година екіпажів англійських бомбардувальників — їм належало нанести у відповідь візити Ла-Манш.
«Винищувальна авіація може захистити нас, але забезпечити перемогу можуть лише бомбардувальники. Отже, ми повинні розвивати саме той вигляд авіації, який здатний знищити промисловість Німеччини і наукові установи, від яких залежить військовий потенціал супротивника. Це змусить його триматися на шанобливій відстані від нашого острова»—так заявив Уїнстон Черчилль восени 1940 роки. Не випадково британський прем'єр заговорив про систематичні нальоти на «третій рейх» лише через рік після початку війни. У вересні, коли країна тільки-тільки оправилася від «битви за Англію», бомбардувальники були зайняті зовсім не скороченням військового потенціалу Німеччини, а знищенням десантних суден, що приберігалися німцями для вторгнення на острови. Тільки чотири відсотки тих, що піднімалися в повітря літаків брали курс на континент. Для ударів по центрах гітлерівської промисловості англійцям доводилося удаватися до традиційного нападу — уночі. Сумна Рок десятків «Веллінгтонів», що ризикнули бомбити острів Гельголанд без супроводу винищувачів, примусила відмовитися від денних рейдів на континент. З тих пір англійська авіація бомбила глибокі тили рейху лише вночі. Під покривом темноти 24 вересня 1940 року британські «Веллігтони», «Хемпдени» і «Уїттлі» прорвалися до гітлерівської столиці і бомбили газові заводи залізничні сортувальні станції, аеродром Темпельхоф. З 119 бомбардувальників Берліна досягли 84. У місті загинули 23 людини, англійці втратили 12 льотчиків, штурманів, стрільців. Одна бомба догодила навіть в сад гітлерівської канцелярії, але не вибухнула.
Взимку 1941 року англійська розвідка доносила з континенту, що гітлерівці зовсім не відмовилися від планів вторгнення до Англії. Навпаки, все свідчило про пожвавлення на Заході: у вермахті з'явилися перекладачі англійської мови, в штабах — величезна кількість карт Британії, до кидка через Ла-Манш готувався цілий авіадесантний корпус.
«Підготовка до висадки» виявилася стратегічною містифікацією німців що гарячково готувалися до «східного походу», до агресії проти Радянського Союзу. Про плани ж щодо Англії ясніше за ясне сказано в особистому посланні Гітлера Муссоліні, в якому фюрер сповіщав італійського лідера про початок війни проти СРСР: «Що ж до повітряної війни проти Англії, то ми якийсь час дотримуватимемося оборони, але це не означає, що ми не в змозі відображати британські нальоти на Німеччину». «Хай Англія спробує не зробити висновків з грізних чинників, перед якими вона виявиться, — продовжував Гітлер. — Тоді ми зможемо, звільнивши свій тил, з потрійною силою обрушитися на супротивника з метою його знищення...» Добре відомо, чим стало для гітлерівців «звільнення тилу», чим закінчився для них бліцкриг проти Радянського Союзу. І хоча в перші місяці війни фашистським військам вдалося захопити чималу територію нашої країни а «Люфтваффе» — вивести з ладу неабияка кількість радянських літаків пропагандистські крики про повний розгром ВВС Червоної Армії опинилися передчасними.
Після нападу Гітлера на Радянський Союз англійці стали розгортати наступальну повітряну війну проти Німеччини. Але і у них не вистачало дальніх бомбардувальників, здатних діяти далеко від рідних берегів. Єдиним літаком, якому вдавалося вдень майже безкарно здійснювати рейди на континент, опинився «Моськіто» фірми «Де Хевіленд». З'явившись в 1939 році, «Моськіто» викликав подив інженерів і льотчиків своєю цельнодеревянной конструкцією. Архаїчне дерево замість алюмінію! Ще більше вражала, здавалося б, повна беззахисність деяких з цих літаків від винищувачів супротивника — плавність силуету бомбардувальника не порушувалася жодній кулеметній турелью. І це в століття «суцільнометалевих фортець», що «літають, з безліччю стовбурів»!
Але у фахівців фірми «Де Хевіленд» були свої міркування з приводу захисту «Моськіто» від «Мессершмітів». Легкість конструкції, ретельна обробка поверхні крил, аеродинамічна досконалість контурів машини — ось що коштувало цілої батареї автоматичних браунінгів, бо перевага у швидкості і маневрі робило літак практично невразливим.
Тільки восени 1940 роки, коли закінчилася «битва за Англію», почалося серійне виробництво «Моськіто». Оснащені радіолокаторами, вони наводили з'єднання важких бомбардувальників на військові об'єкти Німеччини. На морі вони з успіхом боролися з підводними човнами, розстрілювали їх з великокаліберних бортових гармат. За сотні кілометрів від рідних берегів «Моськіто» штурмували мости і переправи, заслужили титул «руйнівників гребель». На кожну тисячу літако-вильотів «Моськіто» доводилося лише 11 збитих машин. Як правило, в бойових донесеннях значилося: «Завдання виконано, всі «Моськіто» повернулися на базу». Які ні успішні були рейди цих легких літаків, забезпечити свої острови від нальотів «Люфтваффе» і нанести німцям чутливі удари британці могли лише за допомогою важкої бомбардувальної авіації.
Весною — влітку 1941 роки королівські ВВС (RAF-Royal Air Force) стали одержувати серійні чотиримоторні «Ланкастери», «Манчестери», «Стірлінги». У квітні 1942 року екіпажі 12 новітніх «Ланкастерів» вперше після денного нальоту «Веллінгтонів» на острів Гельголанд спробували серед білого дня бомбити моторобудівний завод в Аугсбурзі. Додому повернулися тільки п'ять машин. І це не дивлячись на те, що увагу німців відвернули з'єднання інших літаків, що імітували нальоти на Руан, Шербур, побережжя Ла-Маншу!
Намагаючись, все ж таки, вирішити важливе бойове завдання — здійснювати регулярні і ефективні удари по Німеччині, англійці, а потім і американці зіткнулися з цілим комплексом складних проблем. Як і всяка грізна і складна зброя бомбардувальна авіація вимагала точного і гнучкого управління, чіткого взаємодії маси підрозділів. Надзвичайно підвищилися вимоги до точність літаководіння. Вперше в практиці бойової авіації знадобилося синхронізувати дію сотень важких машин, що одночасно націлюються на район вельми малої площі. На самому верхньому «поверсі» керівництва війною слід було вирішити, що вважати мірилом ефективності бомбардувальної авіації — кількість скинутих на об'єкти бомб, об'єм руйнувань і які об'єкти або комплекс таких слід руйнувати в першу чергу. Питання далеко не дозвільні, якщо врахувати брак літаків, екіпажів і крайню небажаність розпилювати сили далеко діючої авіації.
Після висадки в Нормандії англо-американським військам допомагали важкі і середні бомбардувальники, винищувачі «Спітфайр», «Тайфун» «Мустанг», «Тандерболт». У Північній Африці проти танків діяли винищувачі-бомбардувальники «Харрікейн» з 40-мм гарматою. На Тихому океані і в Середземному морі воювали середні бомбардувальники В-25 «Мітчелл» (той самий що, піднявшись з авіаносця, бомбив Токіо), оснащені 75-мм знаряддям в носової частини фюзеляжу. Але гарматних «Харікейнів» і В-25 випустили в ліченій кількості, оскільки вирішальної ролі в боротьбі з танками вони зіграти не могли.
Без надійної броні союзні винищувачі-бомбардувальники могли розраховувати лише на раптовість штурмового удару. Як тільки німецькі зенітники опам'ятовувалися, вони не давали союзникам безкарно прасувати свої позиції. «Мустанги» і «Тайфуни» вимушено вдавалися до тактики «Моськіто»: несподівано, попереджує ворожі винищувачі, обрушитися на приголомшеного супротивника, і тут же, поки не пізно, забиратися геть.
Блекберн «Рок»
Перед Другою світовою війною у винищувальній авіації одержалирозвиток і офіційне визнання деякі, м'яко кажучи, нетривіальні концепції. Їхпоспішили упровадити, не дивлячись на відсутність обкатки в бойових умовах.Однією з таких концепцій був винищувач, все озброєння якого було зосереджено втургелі з круговим обстрілом. У Англії ця філософія привела до створенняреальних літаків: сухопутного Боултон-Пол «Дефайент» і палубного Блекберн «Рок»(Рух — міфічний птах). Вона була помилковою, оскільки наявність тургелі,звичайно встановлюваної на бомбардувальниках, дуже важкої і не обтічної длявинищувача, а також другого члена екіпажа — стрільця, що сидить в ній, не моглине відобразитися на швидкості і маневреності такого винищувача.
На початку 30-х років фірма Боултон-Пол, що займалася восновному виробництвом рухомих стрілецьких установок для бомбардувальників,випустила серію біпланів Хоукер «Демон», оснащених гідравлічної туреллю власноїрозробки. Для поліпшення обтічності за туреллю була передбачена так званій«рачина спинка» — що випускається в похідному положенні гар грот, поліпшуючийобтічність, а в прибраному, бойовому положенні що майже не створює мертвих зондля обстрілу верхньої півсфери. Відправною крапкою для створення палубноговинищувача-моноплана і оснащення їм нових авіаносців була готова чотирьох — кулеметна турель з гідроприводом, навколо якої і почав «рости» новий літак.Недоліки схеми, такі, як великий шкідливий опір тургелі, її вага, значні мертвізони в передній і нижній півсферах, а також розділення обов'язків міжльотчиком, зайнятим виключно пілотуванням, і стрільцем, що веде вогонь вневигідних для себе умовах, вважалися малозначними і в розрахунок не бралися.При цьому указувалося, що двомісний винищувач-біплан «Демон» чудовозарекомендував себе. Ця паралель також була неправомірна, адже що добре на малошвидкісному біплані, то малоприемлемо для винищувача-моноплана із збільшеноюшвидкістю.
У 1937 р. фірма Блекберн одержала від міністерства авіаціїзамовлення на розробку двох палубних літаків нового покоління. Паралельно з«баштовим» винищувачем «Рок» (специфікація ВМС номер 0.30/ 35) йшлопроектування пікіруючого бомбардувальника вельми схожої конструкції, що надаліодержав найменування «Ськуа». Уніфікація більшості вузлів і агрегатів цих двохмашин, на думку конструкторів Дж. Петі і Р. Родса, спрощувала і здешевлювалапроцес НИОКР, серійного виробництва, а також ремонт і технічне обслуговування.
Прототип «Рока» без посадочного крюка і механізму складаннякрила був готовий до літа 1938 р. Надалі літак був повністю адаптований довикористання з авіаносців — під хвостовою частиною фюзеляжу встановиликонсольний посадочний крюк, крило зробили таким, що складається, встановили такожкрюки для кріплення повідця катапульти.
Змінімальними видозмінами літак можна було обладнати двопоплавковим шасі звикористанням поплавців фірми ЕДО для торпедоносця-біплана Фейрі «Свордфіш».
Серійне виробництво «Рока» було налагоджено на заводі Блекбернв р. Клайдбенк. Було випущено близько 140 машин, які поступили на озброєнняавіаційних крил авіаносців «Корейджес», «Глоріес», «Фьюріес» і «Арк Ройал», атакож на берегові бази влітку 1939 р. У травні 1940 р. літаки «Рок»притягувалися для розвідки і перехоплення німецьких бомбардувальників ірозвідників в ході операцій у побережжя Норвегії і в Бельгії.
До достоїнств літака можна віднести високу міцністьконструкції, непотоплюваність при аварійній посадці на воду завдяки наявності уфюзеляжі і крилі відсіків непотоплюваності, а також непогану для такої важкоїмашини горизонтальну маневреність. Основним недоліком «Рока» було украй невдалерозташування озброєння і його слабкість. Із-за великих мертвих зон неможливобуло вести вогонь з кулеметів вниз—назад і прямо по курсу. Слабкість чотирьохкулеметів калібру 7,69 мм ілюструється наступним фактом: у 1940 р. у побережжяНорвегії пара «Роков» з авіаносця «АркРойал» атакувала одиночнийбомбардувальник «Хейнкель-111» і розстріляла по ньому весь боєкомплект, післячого німецький літак зумів сісти на вимушену, а екіпаж за винятком загиблогострільця-радиста врятувався. Із-за перетяжеленности конструкції і великогоміделя, обумовленого установкою масивної тургелі, швидкість і скоропідйомність«Долі» також залишали бажати багато кращого. «Роки» з авіаносців «Корейджес» і«Глоріес» загинули разом з своїми кораблями. До середини 1940 р. командуваннювійськово-повітряних сил флоту стало ясно, що літак вийшов невдалим. Щозалишилися «в живих» «Роки» передали у веденні Берегового командування, причомучастина машин одержала поплавцеве шасі і під назвою «Сі Рок» прослужила до 1943р. як патрульні літаки. Багато машин з демонтованими тур гелями булиперероблені в учбово-тренувальні і в ті, що буксирують мішеней. На палубі «Роки»були замінені двомісними винищувачами Фейрі «Фульмар».
Глостер «Сі Гладіатор»
Літак «Гладіатор» був створений в 1934 р. У 1939 р. шляхомпростої конверсії з сухопутного винищувача «Гладіатор» був створений палубнийвинищувач, що одержав найменування «Сі Гладіатор». До 1939 р. літак моральнозастарілий, але все таки був прийнятий на озброєння, і з кінця весни літакицього типа увійшли до авіа крил п'яти ударних авіаносців Британського флоту.Перші 38 машин були конверсированными сухопутними винищувачами, інші 60 —літаками спеціальної споруди. Літаки з авіаносців «Корейджес» і «Глоріес» бралиучасть в норвезькій кампанії 1940 р. і загинули разом з своїми кораблями. «СіГладіатори» з «Ілластріеса» і «Голкою» брали участь в боях на Середземному морів 1940 р., зокрема в проводці конвоїв на Мальту. До кінця 1940 р. «СіГладіатор» зважаючи на своє моральне за старіння на авіаносцях був замінений насучасніші літаки. «Сі Гладіатори» були передані в резерв британського флоту і вБерегове авіа командування.
В ході бойової експлуатації особливі нарікання викликалослабке озброєння літака. Для того, щоб збити бомбардувальник, декілька літаківіноді шикувалися в чергу і один за іншим випускали весь свій боєкомплект посупротивнику.
Частина літаків «Сі Гладіатор» взяла участь в битві за Кріт ібоях за Мальту, правда, вже в чисто сухопутному варіанті. Посадочні крюки нацих літаках для економії маси були демонтовані. В основному вони притягувалисядля патрулювання зважаючи на своє моральне і фізичне за старіння. До початку італо-німецькогоповітряного настання на Мальту в 1940 р. на острові було всього шість «СіГладіаторів». Останні мальтійські «Сі Гладіатори» були виведені з експлуатаціїв січні 1941 р.
Супермарін «Сифайр»
«Сифайр», як і «Сі Харікейн», спочатку був переробленим дляексплуатації з палуби авіаносця сухопутним винищувачем. Цей факт і зумовивбільшість недоліків цього літака — низьку міцність конструкції, недостатнійогляд вперед, малий радіус дії і інше. Але в умовах найнапруженішої війни істрогої політики скорочення числа типів літаків, що знаходяться в серійномувиробництві, конверсировать палубний літак з вживаного сухопутного винищувачавиявилося єдино правильним рішенням.
До середини 1941 р. британське адміралтейство зіткнулося зтим, що на палубах британських авіаносців немає повноцінного винищувача —американські «Мартлети» не могли ефективно зв'язати боєм перехоплювачісупротивника, та і «Сі Харрікейн» мав мало шансів проти нових модифікаційМессершмитта-109. У зв'язку з цим була висловлена думка про необхідністьконверсії в палубний варіант винищувача Супермарін «Спітфайр». Але зробити цебуло набагато важче, ніж у випадку з «Харікейном», в першу чергу через те, щоконструкція «Спітфайра» була набагато більш граничною і на думку льотчиківпросто не витримала б стартів, катапульт, і посадок з високою вертикальноюшвидкістю. Крім того, шасі з малою колією і невисоким запасом міцності непідходило для палубної машини. Але все таки в кінці 1941 р. серійний «Спітфайр»УВ Троп був обладнаний посадочним А-подібним крюком і випробуваний на авіаносці«Ілластріес». Було здійснено 12 зльотів і стільки ж посадок. Випробуванняпройшли відносно гладко, наголошувався лише недостатній огляд з кабіни вперед,що утрудняло захід на посадку, а також наголошувалася неможливість використаннялітака з ескортних авіаносців.
У січні 1942 р. адміралтейство видало фірмам Эйр СервісТрейдінг і Канлифф-Оуен замовлення на переробку в морський варіант 250«Спітфайрів» модифікацій УВ і ВУС, у останніх із-за обмежень по масі демонтувалисядві з чотирьох крилевих гармат. Переробки полягали в установці крюка насиловому шпангоуті хвостової балки, вузлів кріплення повідця для катапульти,прорезывании шпігатів для видалення води і антикорозійній обробці деякихповерхонь. З 15 липня 1942 р. почалося постачання конверсированных винищувачів,що одержали відповідно позначення «Сифайр» IВ і IIС, в ескадрильїбританських ВМС. Спочатку літак повинен був одержати традиційне найменування«Сі Спітфайр», але його порахували немилозвучним і скоротили.
Протягом літа нові літаки поступили на старі авіаносці«Аргус» і «Фьюріес», де їх сталі використовувати для підготовки льотчиків, атакож на «Фор-мідебл» і «Вікторіес», в ліфти яких «Сифайри» з крилом, що нескладається, не проходили, унаслідок чого зберігалися на палубі. Післявипробувань прототипів було рекомендовано унаслідок поганого огляду вперед —вниз заходити на посадку на палубу авіаносця не по прямій, а з лівого віражаабо «змійкою» для того, щоб постійно тримати у полі зору посадочного сигнальникаі осьову лінію палуби. У листопаді 1942 р. «Сифайри» з «Формідебла» і«Вікторіеса» вперше вступили в бій, прикриваючи висадку союзників в ПівнічнійАфриці (операція «Торч»). В ході цієї операції «Сифайри» збили два літакивишистских ВВС.
По досвіду бойового застосування було вирішено оснастити«Сифайр»ПС мало висотним двигуном «Мерлін» 32 з чотирилопатевим гвинтом длязбільшення швидкості і скоропідйомності на висотах до 3 км, де йому в основномуі доводилося діяти. Літак одержав позначення «Сифайр» L.Мк.IIС. За наслідкамийого випробувань було ухвалене рішення про модернізацію до цього стандарту всіх«двійок», що були в наявності. Частина літаків будувалася із зрізанимизаконцовками крила, що дещо збільшувало швидкість виходу на віраж. До середини1943 р. «Сифайри» перебували на озброєнні 14 ескадрилій британського флоту ібули наймасовішими винищувачами ВМС Англії.
«Сифайри» можна було використовувати і з тісних палубконвойних авіаносців, правда, тут був ряд складнощів. Зокрема, посадочнашвидкість літака була занадто високою, що в безвітряя могло привести до обривуслабкого посадочного крюка.
В ході операції «Эваланс» — висадки союзників в Салерно, щопочалася 9 серпня 1943 р., — стояв повний штиль, і конвойні авіаносці не могливикористовувати стрічний вітер для зменшення злітної і посадочної дистанціїсвоїх літаків. В результаті з небойових причин за два дні флот позбувся 42«Сифайров» 1.Мк.IIС. Після цього адміралтейство наполягло на проведеннірозслідування причин масової загибелі літаків. На час розслідування всі«Сифайри» були усунені від польотів. За наслідками розслідування всім льотчикамбуло наказано у обов'язковому порядку заходити на посадку з лівого пологого віражуз відкритим ліхтарем, для поліпшення огляду виглядаючи з кабіни вліво. Крім того,щоб уникнути обриву посадочних крюків останні на всіх літаках другоїмодифікації були посилені.
В кінці 1943 р. фірма Супермарін розробила нарештімодифікацію «Сифайра» з доладним крилом — навіть в ангарах великих авіаносцівтипу «Ілластріес» не вистачало місця для розміщення штатних винищувальних авіакрил. Ця модифікація — «Сифайр» Мк.II — одержала могутній двигун «Мерлін» 55 або його маловисотний варіант 55М (1415/1600 л. с. у землі). Літаки третьої модифікаціїстали поступати на флот з листопада 1943 р., а з весни наступного року в серіюпішла модифікація з «Мерліном» 55М.
Першою бойовою операцією за участю «трійок» став похід вТихий океан на борту авіаносців «Ілластріес» і «Этелинг» для відверненняяпонських сил від американського вторгнення на Маріанські острови. Літаки цієїмодифікації брали також участь у вторгненні до Франції з півдня, патрулюванніпобережжя Англії, атаках на Рангун, Окінаву і лагуну Трук на Тихому океані. Улипні — серпні 1945 р. «трійки» з авіаносця «Індефатігебл» брали участь вповітряних боях над територією Японії.
В ході бойової експлуатації «трійки», особливо — над Тихимокеаном, не забарився позначитися основний недолік «Сифайра» — його маладальність польоту. Винищувач не міг супроводжувати ударні літаки, навіть будучиобладнаним ПТБ. В результаті, основним завданням «Сифайрів» було забезпеченняППО ескадри.
Після Другої світової війни «Сифайр» продовжувавудосконалюватися — на літак встановили двигун Ролс Ройс «Гріффон», а длякомпенсації збільшеного реактивного моменту гвинта застосували співіснітрилопатеві гвинти Ротол. «Сифайри» останньої модифікації — Мк.47 взяли участьв Корейській війні.
Фейрі «Фульмар»
Літак «Фульмар» був одним з перших щодо сучасних літаків ВМСВеликобританії. Як прототип вибрали відпрацьований в серії легкийбомбардувальник Фейрі «Беттл». На його основі в 1937 р. був створенийдосвідчений винищувач-розвідник Р4/34, що успішно пройшов льотні випробуванняна початку 1937 р. Головним конструктором «Фульмара» був Марсель Лоубелл.
Основною ідеєю, закладеною в конструкцію літака, булопоєднання винищувальних і розвідувальних функцій. Екіпаж складався з льотчика іштурмана-спостерігача, що розташовувався в задній кабіні. В результаті літаквийшов переразмеренным і перетяжеленным для свого двигуна потужністю в 1080 л.с. В результаті він мав дуже низьку швидкість і скоропідйомність і не міг нарівних битися з винищувачами країн осі. Сильними сторонами «Фульмара» в боюбула відносно непогана горизонтальна маневреність, дальність і могутнє длясвого часу озброєння. Разом з тим спостерігач не мав рухомого кулемета і не мігвідобразити атаку із задньої півсфери. Крім того, «Фульмар» мав крило, щоскладається, що робило його компактним при зберіганні в ангарі авіаносця.
Літак був запущений в серійне виробництво в кінці 1939 р.,перший політ серійного літака відбувся 4 січня 1940 р. Виробництво тривало долютого 1943 р. На початку літа 1940 р. «Фульмари» стали поступати на озброєння.У липні 1940 р. авіаносці, що прикривали мальтійські конвої, вперше використовували«Фульмари» в бою, втім, без особливого успіху. Малі бойові втрати їхпояснювалися в першу чергу слабким повітряним прикриттям італо-німецькихбомбардувальників і торпедоносців і тим фактом, що винищувачі осі, щовикористалися з берегових баз, вимушені були економити пальне і швидко виходилиз бою. У жовтні «Фульмари» прикривали торпедоносці «Свордфіш» в нальоті наТаранто. З грудня літак з скороченим до 1 людини екіпажем ставвикористовуватися як «катафайтера» з торгових суден, але великого поширення вцій якості не набув.
При бойовому зіткненні у Цейлону з японськими літаками,«Фульмари» з авіаносця «Гермес» зазнали нищівної поразки і не змогли датискільки-небудь серйозну відсіч супротивнику. В результаті авіаносець бувпотоплений.
У липні 1941 р. «Фульмари» як ескортні винищувачі і легкібомбардувальники брали участь в рейді на Петсамо (Печенгу).
У 1941 — 1943 рр. «Фульмари» у складі авіа крил ударних іескортних авіаносців використовувалися в боях на Середземному морі в основномуяк розвідники і легкі бомбардувальники. У травні 1942 р. літаки цього типабрали участь в прикритті висадки союзників на Мадагаскар, не зустрівши, втім,особливого опору в повітрі.
На других ролях «Фульмари» використовувалися в ході висадкисоюзників в Північній Африці в листопаді 1942 р.
Останніми епізодами активної бойової служби «Фульмарів» булоїх використання для розвідки, ППО і пошуку підводних човнів в ході проводкиконвоїв до Мурманська аж до жовтня 1944 р. Літаки базувалися в основному набританських і американських ескортних авіаносцях, причому деякі з них неслиамериканські позначення.
До березня 1945 р. що уціліли «Фульмари» використовувалисядля патрулювання британським Береговим командуванням і епізодичновикористовувалися на конвойних авіаносцях.
Фейрі «Файрфлай»
Розробка літака «Файрфлай» («Світляк») відповідно доспецифікації міністерства авіації Британії почалася в 1940 р. під керівництвомконструктора літаків «Беттл» і «Фульмар» Р. Чапліна. Літак був глибокимрозвитком «Фульмара» з набагато могутнішим двигуном Ролс Ройс «Гриф-фон» іпосиленим озброєнням, що складалося з чотирьох 20-мм гармат Бритиш Іспано.Запас палива був збільшений в порівнянні з «Фульмаром» за рахунок установкидодаткових баків в крилі. Саме крило складалося з поворотом уздовж фюзеляжу задопомогою карданного шарніра.
Відразу ж після приймання макету нового літака комісієюзамовника в червні 1940 р. було видане безпрецедентне замовлення відразу на 200літаків з мінімальними змінами. Досвідчена серія з трьох машин була зібрана назаводі фірми Фейрі в р. Хейз вже за серійною технологією, так що фактичнопрототипів «Файр-флая» не будувалося. 22 грудня 1940 р. перший літак досвідченоїсерії, керований льотчиком Д. Стенілендом, зробив перший політ.
Доведення нового винищувача сильно затягнулося — другийдосвідчений літак пройшов приймально-здавальні випробування і був прийнятий ВМСлише в квітні 1942 р., але незабаром він розбився. Тільки в червні 1943 р. булипроведені випробування нового літака на авіаносці «Іллас-тріес». За наслідкамицих випробувань був зроблений висновок про недостатній огляд вперед на посадці,після чого козирок і частина, зрушення ліхтаря кабіни, піддалися модернізації,що поліпшила огляд. Вже в ході серійного виробництва в конструкцію були внесеніще деякі зміни — упроваджене кермо без рогової компенсації і дюралюмінієваобшивка елеронів замість обтягування полотном. Стовбури гармат закрилиобтічниками.
У жовтні 1943 р. була сформована і приступила до перенавчанняна нову техніку перша ескадрилья «Файрфлаїв». У лютому наступного року вона наборту авіаносця «Індефатігебл» була перекинута до берегів Норвегії іпідтримувала атаку на німецький лінкор «Тірпіц», що відстоювався вАльтен-фьорде. Атака була малорезультативною.
Літаки, що базувалися на авіаносці «Індефатігебл» і оснащенірейковими пусковими установками для некерованих ракет, взяли активну участь впоході цього корабля в Індійський і Тихий океани в 1945 р. У цьому поході«Файрфлаї», що сильно поступалися японським літакам в маневреності,використовувалися в основному як штурмовики в ході рейду на Суматру і висадкина Окінаву.
Літаки з авіаносця «Імплекейбл» брали участь в нальотах набазу японського флоту в лагуні Трук, а з липня 1945 р. — в рейдах протиостровів японської метрополії.
У післявоєнний час літак продовжував удосконалюватися і бравучасть в Корейській війні 1950-1953 рр. Літаки «Файрфлаї» були також наозброєнні в Голландії, Швеції, Данії, Канаді, Австралії і Індії. Багато літаківнеодноразово міняли господарів і перебували на озброєнні ще в багатьох країнах«третього світу» аж до кінця 60-х років.
Хоукер «Сі Харрікейн»
Після закінчення битви за Англію з'явилася можливістьпередати частину замовлення винищувач Хоукер «Харрікейн» військово-морськомуфлоту Англії. Цей захід був чисто вимушеним, оскільки на 1940 р. повноціннихвинищувачів для базування на авіаносцях в Англії не було: «Сі Гладіатори»морально застаріли ще до війни, а моноплани «Рок» і «Фульмар» могли вважатисявинищувачами лише з великою натяжкою. Замовлені в США винищувачі «Уайлдкет»,теж, до речі, що не блищали високими льотно-технічними характеристиками, почалипоступати до Британії лише в кінці 1940 р.
У жовтні 1940 р. фірма Хоукер за завданням адміралтействапочатку роботи із створення модернізаційного комплекту для серійного«Харрікейна», який забезпечував би зліт з катапульти з використанням пороховихприскорювачів. У середині січня 1941 р. послідувало замовлення в цілому на 50комплектів. Катапульти «Харрікейни» використовувалися з торгових суден (ШпильокМАКУ), обладнаних простою фіксованою пороховою катапультою. Що прозвали «катафайтерами»,вони були одноразовими машинами — після виконання перехоплення льотчику булонікуди посадити літак, і він попросту викидався з парашутом. На кораблі буласпеціально підготовлена група рятувальників з моторним човном, який виловлювавльотчика з води протягом декількох хвилин. Вважалося, що застосування«Харрікейнів» в одноразовому варіанті окупає себе навіть за умови, що«катафайтеру» вдасться збити хоч один ворожий бомбардувальник. «Катафайтери»одержали найменування «Сі Харрікейн» 1А. Перший досвід бойового застосування«катафайтера» був зафіксований 3 серпня 1941 р., коли винищувач з транспорту«Мейплін» збив чотиримоторний німецький розвідник «Кондор». Всього за війнузафіксовано вісім бойових запусків «катафайтеров» з вельми вражаючимрезультатом — було знищено шість літаків супротивника, причому загинув тількиодин льотчик «катафайтера». Після появи в достатній кількості конвойнихавіаносців потреба у використанні одноразових винищувачів відпала.
Восени 1940 р. фірма Хоукер обладнала в експериментальномупорядку один «Харрікейн» 1В А-подібним посадочним крюком, що кріпився допосилених вузлів фюзеляжної ферми. Літак пройшов випробування на імітаціїавіаносної палуби у Фарнборо весною 1941 р. Як виявилось, літак цілком можнавикористовувати з авіаносців. Переобладнання серійних «Харрікейнів» I в палубнийваріант «Сі Харрікейн» 1В проводилося на заводі фірми Дженерал Эйркрафт. Ужовтні 1941 р. новий літак поступив на озброєння британської флотської авіації.«Сі Харрікейни» базувалися як на «нормальних» авіаносцях, так і на шпилькахМАКУ — торгових кораблях з настеленою поверх надбудов польотною палубою.
Бойове застосування палубного «Сі Харікейна» пов'язане впершу чергу з війною на Середземному морі. Першим авіаносцем, що одержав до складуавіакрила ескадрилью «Сі Харікейнів», був «Голок». З березня 1942 р. і аж досвоєї загибелі в серпні цей корабель забезпечував проводку конвоїв на Мальту.Незабаром число «Сі Харрікейнов» на палубах англійських авіаносців возрасло напорядок — літаки застаріли для використання з наземних баз, їх було багато, аконверсія в морський варіант займала всього декілька годин. За чисто кулеметноюмодифікацією 1В послідувала конверсія гарматного «Харрікейна» 1С з чотирма 20-ммгарматами Бритиш Іспано і могутнішим мотором і ПС — теж гарматний, з двигуномРолс Ройс «Мерлін» XX, який перевершував літак модифікації 1С за швидкістю на 70км/ч. Як винищувальне прикриття конвоїв літаки «Сі Харікейни» проявили себе зкращого боку — в ході проводки одного конвою в серпні 1941 р. ними було збито25 німецьких і італійських літаків при втраті всього восьми машин.
Починаючи з осені 1942 р. «Сі Харікейни» стали витіснятисяновими винищувачами «Сифайр». Їх сталі переводити в ППО баз флоту і портів. Алеще протягом року літаки цього типа базувалися на шпильках МАКУ і конвойнихавіаносцях. Останньою крупною операцією за участю «Сі Харрікейнов» сталоприкриття висадки союзників в Алжирі в листопаді 1942 р.
Список використаної літератури
1. Иван Кудишин. Палубние истребители Второй мировой войны. – М., 2001.
2. Авиация Второй мировой войны. – Смоленск, 2001.
3. Котевникова Т. Б. Крилья Родины. – М., 1998.
4. Мазурук І. П. Авіація. – К., 1956.