Зміст
Вступ
Розділ 1 Складові ведійськоїлітератури
1.1Самхіти
1.2 Брахмани
1.3 Упанішади
Розділ 2 Соціально-економічні таполітичні відносини у контексті літератури Вед
2.1 Освоєння долини Ганга і розвитокекономіки
2.2 Соціальна структура давньоіндійськогосуспільства
2.3 Виникнення держави
Розділ 3 Характеристика ведійськоїкультури
3.1 Релігія
3.2 Космогонічні погляди та витокифілософії
3.3 Розвиток наукових знань
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
У давнину в Індіївиникли такі форми духовної культури і суспільної організації, вивчення яких багаточого пояснює не тільки в самій Індії, але й в інших східних країнах. Вирішенняпроблем історії давнини неминуче пов’язано з давньоіндійською цивілізацією.Внесок народів Індії в світову культуру настільки великий, що без йогоосмислення неможливо правильно уявити процеси історико –культурного розвиткулюдства.
Цікавість доІндії посилилася в пізньоримську епоху. В період кризи античної культуригреко-римський світ захопила індійська філософія та релігія. В країнунамагалися відвідати не тільки купці, але й письменники та філософи.
В середні вікиінтерес до Індії з явився в країнах Сходу. Автором видатного твору на цю темубув Абурейхан Бируні. Створений в ХІ ст., твір містить цінні відомості прокультуру та спосіб життя індійців у давнину.
Вивчення проблемдавньої Індії пройшло декілька етапів – від діяльності першихвчених-ентузіастів і до формування самостійних національних шкіл. Засновникомнаукової індології вважається англієць У.Джонс, який прибув до Калькутти длязаняття посади судді. Через рік за його ініціативою було організовано перше вкраїні наукове товариство – Бенгальське азіатське товариство. У 1791 р. буввідкритий перший санскритський коледж у Варанасі.
Вивченню давньоїІндії багато в чому сприяли успіхи в галузі санскритології. Перш за все требавідмітити праці Г. Уілсона, який склав перший великий санскритсько-англійськийсловник ( вийшов у 1819 р. ) і видав перші переклади „Рігведи”, „Вішну-пурани”,поеми Калідаси „Хмара-вісник”.
Вагомим внеском усанскритологію були праці М. Мон єр-Вільямса – англійсько-санскритський (1851)і санскритсько-англійський (1872) словники, санскритська граматика, видання іпереклади давніх творів, праці з історії давньоіндійських релігій. З йогодопомогою був заснований „Індійський інститут” при Оксфордському університеті,де працювали такі вчені, як А. Макдоннел ( ведійська література, релігія іміфологія) та Ф. Томас (буддизм). Особливе значення мала діяльність Ф. МаксаМюллера, який організував видавництво серії „Священні книги Сходу”, переклавбагато санскритських текстів, створив праці з індійської філології, філософії,релігії. Здійснений ним аналіз „Рігведи” з коментарями Саяни ознаменувалонастання важливого етапу у вивченні ведійської літератури.
Створенням у 1871р. Археологічної служби північної Індії було покладено початок науковійархеології. Ця установа систематично друкувала звіти про свою діяльність, якімістили описи розкопок давніх поселень, пам’яток матеріальної культури,епіграфіки, архітектури. Масштаби археологічних досліджень постійно збільшувалися.Матеріали розкопок допомагали уточненню даних письмових джерел, поясненню умовматеріального життя індійців у минулому.
Культурний спадоккраїни багато індологів оцінювали з позицій європейської освіченості своєїепохи, розглядаючи його через призму античної цивілізації, нерідкодавньоіндійське суспільство зображувалося відсталим та застійним. Протягомдовгого часу західноєвропейські вчені у своїх працях опиралися в основному набрахманські тексти. „Брахманська вченість” найбільш повним проявом духуіндійського народу. Саме поєднання цих двох різних тенденцій (європоцентриськоїта про брахманської) визначило однобічне відношення західних вчених додавньоіндійської цивілізації.
Інтерес додавньої Індії у Європі нового часу особливо виріс після того, як гіпотезаУ.Джонса про спорідненість мов, що тепер звуться індоєвропейськими, булапідтверджена працями інших дослідників, особливо берлінського професора Ф.Боппа на початку ХІХ ст. Наскільки ведійський санскрит вважався найдавнішим звідомих тоді мов цієї сім ї, настільки ж вважалося, що Індія є прабатьківщиноювсіх індоєвропейських народів. Засновниками німецької індології вважають братівШлегель – Фрідріха і Августа Вільгельма. Лінгвістика і філологія в Німеччині уХІХ ст. знаходилися на високому рівні, а це визначало й високий рівень вивченняІндії в давнину. Сферою інтересів німецьких індологів було головним чиномвивчення літератури і релігій. Роботи з історії буддизму та індійськоїлітератури Г.Ольденберга, з брахманського ритуалу А. Хілленбранта, літературідхармасутр та з історії джайнізму Г.Блера і Г.Якобі, з давньоіндійськоїфілософії П. Дейсена і Р. Гарбе до сьогодні вважаються найкращими серед працьна ці теми.
Самостійна йавторитетна індологічна школа утворилася у Франції. Світову індологію збагатиливидання Є.Бюрнуфом перекладів на французьку мову важливих пам’ятниківдавньоіндійської літератури, а також його власні наукові дослідження перш завсе з історії буддизму та праці з ведійської літератури А. Бергеня.
Італійську школуіндології представляє Дж.Туччі, увага якого сконцентрувалася на проблемахісторії релігій і культурі давньої Індії. З австрійських вчених в першу чергутреба назвати М. Вінтерніца, Е. Фраувальнера та Г. Оберхаммера – великихспеціалістів з літератури, філософії та релігії давньої Індії.
В США країнистародавнього Сходу, зокрема Індія, вивчаються у Бєльському, Чиказькому,Гарвардському та інших університетах. Американські вчені видали декількаспеціальних журналів та велику „Гарвардську серію”, засновану в кінці минулогостоліття Ч.Ланманом. У виданні цієї серії приймали участь відомі санскритологиВ.Уітні та М. Блумфільд. На сьогоднішній час вийшло більше 40 томів важливихсанскритських текстів та їх перекладів.
Засновникомнаціональної індійської історичної школи вважається Р. Бхандаркар (1837-1925) –знавець санскриту, давньоїндійської літератури і релігійно-філософськоїтрадиції. Він закликав об’єктивно оцінювати культурну спадщину Індії. До числаперших індійських істориків слід віднести видатного суспільного діяча івідомого бенгальського письменника Р.Датта. Його робота „Історія цивілізації вдавній Індії” (1893), полемічна за характером, розгорнута відповідь на спробипринизити досягнення індійців у минулому.
Досягнення Індієюнезалежності призвело до бурхливого розвитку національної історичної науки.Публікуються ведійські тексти (в Хошіарпурі), „Артхашастри” (в Бомбеї),санскритських буддійських текстів (в Дарбханзі, Північний Бідар). В Пуні почаливипускати повний санскритський словник об’ємом у 20 томів.
У 1811 р. відомийпетербурзький вчений лінгвіст Ф.Аделунг написав працю „Про схожістьсанскритської мови з російською; у 1830 р. він же видав німецькою мовою книгу”Досвід літератури санскритської мови”, в якій міститься опис 350 санскритськихтворів західноєвропейських індологів. У 1818 р. при Академії наук заснованийАзіатський музей, який став центром досліджень Сходу.
Для розвиткусвітової санскритології було чимало зроблено О. Бьотлінга, спадщина якого дужевелика – переклади упанішад, драми Калідаси „Шакунтали”, санскритської поезії,створення санскритської хрестоматії, яка містить тексти з „Рігведи”.
Розвитокдавньоіндійської філології, яка протягом довгого часу залишалася головнимнапрямком вітчизняної індології, підготував умови для звернення до інших тем,що стосуються минулого Індії. Монографія В. Міллера „ Нариси арійськоїміфології у зв’язку з давньою культурою” (1876) була присвячена умовамматеріального виробництва і суспільним відносинам у ведійську епоху. Вінзаймався також проблемами ведійської релігії. Заслуговують бути відміченими ідослідження ведійської міфології Д. Овсяніко-Куліковським.
Загаломхарактеристика вед, як історичного джерела пов’язана з значними труднощами,хоча навряд чи яка-небудь інша проблема привертала уваги вчених. Фактично всізначні індологи-історики і філологи ХІХ – ХХ ст. мали справу з цією важливоютемою; опубліковано сотні праць, видані основні літературні пам’ятники. Промасштаб вивчення в цій галузі засвідчує трьохтомне видання Р.Н. Дандекара„Ведийская библиография”. В 50-70 рр. проблемам вивчення ведійської культуризокрема, присвятили капітальні праці значна кількість відомих спеціалістів – Л.Рену, Я. Гонда, Е.Бенвеніст, П. Тіме, Ф.Б.Я. Кьойпер, В. Норман Браун, В. Рау,Р.Н. Дандекар, К.Міліус. Значних успіхів у вивченні літератури і мови епохи, щорозглядаємо, досягли і радянські вчені як Г. Бонгард-Левін, Г. Ільїн,І.Серебряков, М. Ростовцев, В. Авдєєв, А. Немировський, А. Осипов, праці якихотримали високу оцінку в вітчизняній та зарубіжній науці.
Не байдужими довивчення історії Індії ведійського періоду залишались і українські дослідники.Так, О. Крижанівський, використовуючи наукові доробки сучасних російських тазахідних індологів-істориків, в своїх монографіях робить спроби викласти власніпогляди на генезис світосприйняття індійців ведійської епохи.
Саме врахуваннявсього спектру існуючого доробку за вивчаємою тематикою у поєднанні ззалученням документальних даних дозволяє максимально повно і об’єктивновизначити особливості розвитку Індії в період ведійської епохи.
Розділ 1 Складові ведійської літератури
Письмові пам’яткидавньої Індії доволі різноманітні, але далеко не кожний письмовий документ можебути джерелом для історичного дослідження. З творів, які дійшли до нашого часу найдавнішимиє веди – священні тексти, які традиція розглядала як шрути (почуте) і вважаланаслідком божественного одкровення у протилежність переказу смриті (те, щозапам’ятали), куди входять більш пізніші збірки етико-правових розпоряджень,обрядові тексти.
1.1 Самхіти
Численнуведійську літературу поділяють на декілька груп: самхіти – збірники гімнівзаклять і молитов, брахмани – прозаїчні трактати, що тлумачать ритуали ідокладно тлумачать систему жертвоприношень, упанішади – релігійно філософськітрактати.[1]
Самхітискладаються з чотирьох збірників: „Рігведа” (гімни), „Самаведа” (пісні),„Яджурведа”( жертовні формули та тлумачення) та „Атхарваведа” (магічніформули).Найбільш рання та важливіша з самхіт є „Рігведа” – свого родуантологія гімнів, звернених до богів, зібрання молитов і міфологічних сюжетів.Текст її відомий нам в рецензії, яка містить 10 мандал (книг) – 1028 гімнів.[2]
Думки вчених зприводу датування збірника досить різноманітні. Деякі дослідники (головнимчином індійські) вважають часом його створення ІІІ та ІVтис. до н. е. Тепер на основі лінгвістичнихданих зведення гімнів у збірник датується рубежем ІІ та І тис. до н. е. [3]
Як єдинийпам’ятник „Рігведа” складалася на території Індії, але окремі тексти пов’язаніі з районами, по яких рухалися індоарійські племена. Один з ранніх тлумачів„Рігведи”, Яска в своїй праці „Нірукта” відмічав, що гімни були зібрані в ціле,коли усна традиція почала слабнути.[4]
Дослідженнязмісту „Рігведи” дозволило зробити висновок, що найбільш можливим райономоформлення гімнів був Східний Пенджаб.
Можна встановитилише відносну хронологію тих чи інших частин збірника. Єдність демонструютьгімни ІІ-VІІ мандал, які отримали назву„фамільних” оскільки їх авторство приписується певним родам жерців. Ці тексти розглядаютьсязараз як найдавніші і традиційно називаються центром всього зібрання.[5]
Зміст пам’ятникадосить різноманітний. Разом з гімнами, зверненими до богів, він міститькосмогонічні, весільні та похоронні гімни. Велике значення для істориків маютьгімни, пов’язані з повсякденним життям ( наприклад про гру в кості: ”Рождённыевысоко, шумные кости меня сводят с ума, когда катятся они по доске. Словноживые обрадовали они меня, опьянили. Никогда жена со мной не ссорилась, никогдане гневалась и всегда добра была ко мне и моїм друзям. Ради взлёта костейигральных отверг я её советы. Злится на меня тёща, отталкивает жена, никто надомной не сжалится, и всякий говорит: „ Нет никакой пользы в игроке, он всёравно, что старый конь, выведенный на продажу! Решаю я, что не буду больше играть в кости,останусь я, не пойду за друзьями, но со стуком взлетают и падают кости и сноваспешу я встретиться с ними, как куртизанка, спешащая на свидание. Мучаетсяпокинутая жена, терзается мать – сын ее заблудший, одолеваем долгами, живущий встрахе, ищущий денег, ночью идет он в чужой дом. Будьте дружественны ко мне,кости, сжальтесь! Пусть утихнет ваш гнев, ваша враждебность ко мне пустьисчезнет! Пусть другой, а не я будет у вас в плену”; правда, і в молитовних гімнах можназнайти багато історичного матеріалу (наприклад, в гімнах про захист худоби).[6]
Аналіз „Рігведи”дозволяє вченим відтворити політичну організацію та соціальні відносиниранньоведійської епохи, господарську діяльність населення, звичаї та норови,прослідкувати процес виникнення класового суспільства ї держави. Тепер завдякивдалим дослідженням індійських археологів з явилася можливість співвіднести„рігведійський матеріал” з пам’ятниками матеріальної культури.
Вчені намагаютьсявиявити уявлення про природу і світ, визначити рівень культурного розвиткуведійських індійців, систему космогонічних ідей, початки філософських знань. Втекстах „Рігведи” знайшли відображення і конкретні історичні факти –суперництво між індоарійськими племенами, розселення водійських колективів іосвоєння ними нових територій. У гімнах співається про царів, народи і племена,про події минулого, але їх відповідність реальним фактам у більшості випадківвстановити поки що неможливо. Дослідження фонду неарійських слів у „Рігведі”, атакож описів не аріїв, їх звичаїв, вірувань дає дуже важливий матеріал стосовнопроблеми генезису давньоіндійської цивілізації[7].
Особливе місцесеред текстів водійської літератури займає “Атхарваведа”, яка традиційно має назвучетвертої веди. Ця пам’ятка склалася в більш пізній період ніж перша з самміт,однак в ній збереглося чимало архаїчного матеріалу, в якому відображеноуявлення іноді навіть більш давні, ніж зафіксовані в “Рігведі” (зокремарелігійні уявлення племен, що населяли Індію до приходу індоарійців). Інодівважають, що авторство деяких текстів належить представникам індоарійськихплемен. Ряд гімнів “Атхарваведи”, ймовірно, виник в області,розташованій на сході від районів створення “Рігведи”. Кінцева редакція пам’ятникавідбулася, у VII – VI ст. до н.е., хоча окремі частини,безумовно, датуються більш раннім часом.[8]
В гімнах“Атхарваведи” вже представлені релігійні та релігійно-філософські ідеї, якіотримали подальшу розробку в упанішадах. В загальній системі водійськоїтрадиції цей збірник займає особливе місце ще й тому, що в ньому у порівнянні зіншими саммітами менше запозичень з “Рігведи”, але мають місце досить архаїчнітексти, які відсутні в інших збірниках.
Спочатку буливідомі дві версії “Атхарваведи” (Кашмирська Пайпалада і рецензія Шаунаки), однакв Індії (в Орісі) знайшли нову редакцію тексту, що відкриває можливості дляподальших досліджень пам’ятника. Знахідка нової редакції вказує й на широкийареал розповсюдження “четвертої веди”.[9]
Вона відрізняєтьсяза змістом від трьох інших: тут подаються магічні закляття, яківикористовувались в повсякденних обрядах, тоді як в інших самшитах зібранігімни, які зачитували під час служіння культу жерцями. Тому деякі вченівважають, що “Атхарваведа” найменше зазнала брахманської обробки, ніж іншіведи, де чітко прослідковується значний вплив стан жерців. Вірніше було бсказати, що якщо „Рігведа” ритуальною стороною була звернена до різних групжерців на чолі з хотаром, то „Атхарваведа” скерована на домашні обряди ідомашнього жерця. В її закляттях, які відносяться до сивої давнини, більш повновідображені анімістичні уявлення, віра в шаманів. Її текст увібрав елементинародної поезії. Особливий характер пам’ятника був причиною того, що жерцідовгий час не визнавали його священним текстом[10].
Магічні гімни„Артхарваведи” проливають світло на різні боки життя давньоіндійськогосуспільства – політичну організацію, соціальні та сімейні відносини, побут,господарський уклад. Такими є, наприклад, гімни про благополуччя людини, якідозволяють судити про господарську діяльність, розвиток землеробства таремесла, гімни про однодумство на зборах і успіхах правителя ( дані, щостосуються політичного життя та ролі народних зборів), про захист брахманів (свідоцтва про діяльність жерців), весільні тексти (сімейні відносини), закляттяпроти хвороб (дані про стан медичних знань), астрономічні сюжети.
Цінність останніхдвох збірників – „Самаведи” та „Яджурведи” – історичних джерел набагато менша.Вони, за визначенням Я. Гонди, великого спеціаліста з ведійської літератури,являються літургійними самхітами і не так оригінальні, оскільки в більшій своїйчастині повторюють „Рігведу”.[11]1.2 Брахмани
Наступний розділведійської літератури складають прозаїчні трактати – брахмани, що розтлумачуютьритуали та докладно пояснюють систему жертвоприношень. Ці тексти ознаменувалиприхід нової епохи в історії давньоіндійського суспільства, того етапу урозвитку ведійської культури, коли інтенсивно створювалася сословно-кастовасистема, зросла роль брахманів і на перший план висунулася пишна обрядовість.Час їх оформлення можна приблизно віднести до VIII-VІ ст… до н. е., іноді пропонують і більш ранні дати.
Брахмани містятьдосить багато інформації про соціальне, політичне та культурне життя, звичаї,організації сім ї, але більш за все вони цінні для вивчення пізньоведійськоїрелігії, для пояснення змін, що відбулися у віруваннях та світосприйняттідавніх індійців. В деяких текстах („Айтарея-брахмана”, „Шатапатха-брахмана”)змальовуються різні церемонії, причому не тільки релігійні, наприклад коронаціяправителя.[12] Ці описи дозволяютьвідтворити ряд рис політичної організації, з’ясувати статус правителя, рольнародних зборів, становище окремих соціальних груп. Цікавим є матеріал прогеографічні знання давніх індійців, який дає можливість окреслити кордонирозповсюдження індоарійських племен в пізньоведійську епоху. Особливо суттєвимиє свідоцтва „Шатапатха-брахмани”, пов’язані з долиною Ганга та Східнимиобластями Біхара[13]. 1.3 Упанішади
Заключну частинуведійської літератури складають упанішади. Вони, на відміну від брахман,являють собою релігійно-філософські трактати. З величезної кількості упанішадтрадиція виділяє 10-12 головних, які склалися трохи раніше за інші. Їх текстидатуються приблизно VII – VI ст. до н. е. “Айтарея”, “Каушитака”,“Кена”, “Тайтирія”, “Катха”, “Іша” і “Мундака” умовно відносяться до VI – IV ст. до н. е., а пізніші з головних„Шветашватара”, „Майтрі”, „Прашна” та „Мандук я”) –до ІІІ – ІІ ст… до н. е.Всі вони побудовані у формі бесід, роздумів, повчань мудреців, містять і деякіміфи. [14]
Дані упанішадважливі для встановлення передумов виникнення буддизму і пізнішихрелігійно-філософських систем. Власне історичні матеріали, особливо конкретнівказівки, в цих пам’ятках невеликі, але найбільш ранні із збірників слугуютьджерелом, що дозволяє відтворити картину духовного та соціального життяпізньоведійської епохи, допомагає в загальних рисах простежити зміни, яківідбулися в індійському суспільстві в VII – IV ст. до н. е. (перш за все подальший розвиток державності, виникненняперших великих держав в долині Ганга, збільшення ролі кшатриїв).[15]
До ведійськоїлітератури примикає література сутр (букв. “нитка”, а також лаконічнерозпорядження, скорочене правило), твори, які тлумачать питання релігії,філософії, науки, етики, повсякденного життя. Сутри називають іноді “ведангою” (букв.”частина вед”), але,за традицією, вони не входять у власне водійський канон, а інтерпретують рядпитань, суттєвих для розуміння водійських текстів. В ведангу входять ритуал,етимологія, граматика, фонетика, метрика і астрономія.
До ведангивідносяться і багато чисельні трактати, що стосуються ведійського ритуалу, — кальпасутри; вони, як правило, розподіляються на шраутасутри, грихьясутри і надхармасутри, що входять до грихьясутри. Шраутасутри містять вказівки відноснообряду „возлияния” священного напою соми іжертвоприношень. Ці найбільш давні тексти звичайно датують 800 (700) – 400 рр.до н. е. Дослідник історії та культури знаходить в цих пам’ятках дані про культта релігію ще більш репрезентативні свідоцтва грихьясутр – збірників повчань здомашніх обрядів. Тут змальовуються церемонії, пов’язані з життям господаря.Найбільш стародавні грихьясутри відносяться до того ж періоду, що йшраутасутри, однак деякі з них безумовно більш пізні.
Дхармасутри зазмістом більші, ніж грихьясутри – включають настанови по домашній обрядовості іправила сімейного життя, регулюють соціальне життя людини, стосуються положеннярізних верств населення, їх взаємовідносини з державою і т.д. Вчені відносятьці збірки до другої половини I тисячоліття до н. е., частіше до VI – III ст.
На основі сутрпоступово виникла література шастр – наукові і політичні твори, а також збіркинастанов етичного та етико-правового характеру – дхармашастри. Для кращогозапам’ятовування вона не рідко писались віршами (шлоками).[16]
Література шастрпостійно привертала увагу вчених багатством та різноманітністю матеріалів, якийдосить істотний для відтворення різних боків життя древньоіндійськогосуспільства та держави. Ці тексти неодноразово видавались, перекладались,аналізувались. Однак залишається досить приблизною їх датування. Дослідникичасто не можуть точно співвіднести посвідчення того чи іншого твору звідповідною епохою. Відомі перешкоди виникають і в зв’язку з специфічністюлітератури шастр. Вони несуть відбитки впливу брахманських поглядів,брахманських норм та установ. І все ж, не дивлячись на тенденційність, шастривідображають особливості своєї епохи, спираючись на реальні явища та факти,зафіксували також норми звичайного права і найбільш міцні традиції.
Значення терміну„дхарма” дуже широке, причому сутність його не однакова для різних епох ізмінюється в залежності від жанру літератури. Під цим словом звичайно розумілисукупність етичних норм, якими повинна була керуватися людина у повсякденномужитті. Дхармашастри були свого роду кодексами, брахманськими збірниками повчаньі настанов для членів різних соціальних груп. Разом з тим вказані текстимістять й правові норми (в тому числі в галузі кримінального і цивільногоправа), що склалися в результаті довготривалої практики державного управління.
Створювалися цізбірники певними брахманськими школами, що претендували на загальноіндійськевизнання. Подібні твори входять в розряд смриті і іноді їх позначають цимтерміном. Традиція називає різну кількість збірників дхармашастр – 18, 19, 21,а іноді і 36 або 57. вони відрізняються за розміром і часом створення. Найбільшвідомі з них – „Манавадхармашастра”, або „Ману-смриті”, „Яджнавалкья-смриті” та„Нарада –смриті”.[17]
„Ману-смриті”часто називають „Законами Ману”. Датоване це джерело ІІ ст. до н. е. – ІІ ст.н. е… Збірник складається з 12 частин, в яких розповідається про створеннясвіту, заняттях станів, правах та обов’язках, праві спадкування, функціях царя,принципах його політики і державного управління, проведення різних обрядів;даються вказівки для аскетів, перелічуються норми правильного способу життя.Найбільший інтерес для історика являють собою свідоцтва про становище окремихсоціальних груп, в тому числі пудр, а також рабів та найманих робітників, простатус чотирьох станів — варн, судовиробництво, податкову систему.[18]
„Яджнавалкья –смриті” виникла пізніше „Ману – смриті”. Найкращий знавець дхармашастр,індійський вчений П. В. Кане датує цей твір І ст… до н. е. – ІІІ ст. н. е.Матеріал більш систематизований, майже відсутні повторення. ”Яджнавалкья –смриті” менша за об’ємом, ніж „Ману – смриті”, хоча в ній розглядаютьсяприблизно ті ж проблеми. Зберігся ряд коментарів на цей текст ( найбільш ранній– Вішварупи, ІХ ст..), які дозволяють зрозуміти важкі відривки і терміни.
Акцентуванняправової тематики яскраво відобразилося в „Нарада – смриті”, не дивлячись нате, що 50 віршів збірника співпадають з текстом Ману і багато в чому схожі зазмістом. Можливо ті, хто складав збірник Наради спирався на добре знайомі їм „розпорядженняМану”. Порівняння текстів Наради та Яджнавалкьї вказують на більш пізнєвиникнення першого – приблизно у ІV – V ст… центральне місце в ньому відведене питанням права, судовійпроцедурі, описам функцій судового органу – сабхі, угодам, показанням свідків;етичні настанови відступили на другий план. Тому „Нарада – смриті” може бутиназвана вже юридичним збірником.
Веди малюють намкартини суспільного життя Індії. Однак вони потребують певного критичногоаналізу, так як є предметом усної народної творчості. А добре відомо, що вдавнину дуже сильною була традиція усної передачі тексту, з покоління впокоління, при цьому намагалися зберегти їх первинний зміст, але в пошукахсюжету часто зверталися до міфології, а при описах дійсних подій не прагнулиточності. Крім того, ряд текстів був оформлений письмово лише в перші століттянашої ери й припустимо думати, що зафіксовані були не всі твори усної народноїтворчості.
Розділ2 Соціально-економічні та політичні відносиниуконтексті літератури Вед
2.1 Освоєння долиниГанга і розвиток економіки
Цивілізація вдолині Інду, не дивлячись на високий рівень розвитку, якого вона досягла,залишалася все ж явищем регіонального значення. Формування того життєвогоукладу, який надав Індії єдність при всій різнобарвності, почалося з кінця ІІтис. до н. е. і було пов’язане з виникненням держав в долині Гангу. Саме цимрайонам судилося стати центром культури та державності. Вивчення розглядає могоперіоду полегшується тим, що разом з археологічними матеріалами в розпорядженнядослідника потрапляють синхронні та літературні джерела – водійські релігійнітвори та епос. Період кінця ІІ – середини І тис. до н. е. в історії ПівнічноїІндії прийнято називати „ведійським”.
Основнимдосягненням водійських індійців було господарське освоєння і заселення великоїчастини долини Гангу, до того вкритої джунглями. Наступ на долину вівся зпівдня, звідки проникали землеробські племена дравідів і мунда, і з півночі –племена предгір їв Гімалаїв. Але найголовніший напрямок колонізації, яказавершилася створенням постійних поселень і міст, з півночі заходу на південьсходу, з Пенджабу й Раджастхану.[19]
Процес освоєннядолини Гангу був довготривалим і стихійним. Хронологічно встановити етапипросування індо аріїв епохи „Рігведи” практично не можливо, але оскільки Гангзгадується лише в пізній, Х мандалі, можна передбачити, що до того часуводійські племена ще не далеко просунулися на схід від нього. В „Атхарваведі” (V. 22. 14) згадуються вжемешканці Магадхі ( Південний Бідар ) і Ангі ( Західна Бенгалія ). В брахманах іупанішадах держави в долині Ганга – Кошала, Каші, Відеха – предстають вжетакими, що вже склалися.
До середини Ітис. до н. е. долина Гангу була в основному освоєна, не дивлячись на те, щозначні території ще залишалися під лісами й болотами, особливо в нижній течіїрічки. В „Рігведі” часто згадується слово „аяс”. Спочатку під цим терміномрозуміли не залізо, а метал взагалі, перш за все мідь та мідні сплави. Але впізніх самхітах „аяс” або „шьямаяс” (чорний метал” означає вже залізо.[20]
Носії „культурисірої розписної кераміки” виготовляли з заліза вістря стріл та копій, гарпуни,ножі, домашнє начиння, а також будівельні інструменти (долота, голки, цвяхи,пластини, щипці), землеробські знаряддя (серпи, сокири), прикраси (обручки).
Більш досконалізнаряддя праці дозволили освоювати нові площі. Із зернових культур в „Рігведі”Часто Згадується „ява”. Пізніше це слово почало означати „ячмінь”, але тоді підним розуміли збіжжя взагалі. В пізній водійській літературі рис фігурує як одназ основних культур, причому були відомі різні його види (чорний, білий,скороспілий). Наряду з цим в текстах згадується і ячмінь, пшениця, різні видипросяних і бобових. Індійці в той час знали цукровий тростник (Атхарваведа І.34. 1-5 ). З масличних вирощували кунжут, з технічних – льон. [21]
В якості добривавикористовували гній, а також і штучне зрошення: в „Рігведі” (VІІІ. 69. 12 ) згадуються криниці зводопідйомними колесами (чакра), але великі іригаційні системи були відсутні.[22]
Головним скарбоміндійця вважалася худоба, перш за все бики, які були тягловою силою, і корови,що давали найважливіші продукти харчування. У гімнах, звернених до богів, чи ненайбільш наполегливими були прохання забезпечити велику кількість корів.Поняття „війна” позначалося терміном „гавішті”, тобто „бажання корів”. Та й увіруваннях корова поступово починає займати особливе місце; ще в „Рігведі” вонаіноді називається „агхнья” (тобто та, яку не можна вбити). Важливе значення їїв господарстві було вирішальним фактором, що призвів до появи культу корови якодного з основних елементів релігійної практики індуїзму.
Ведійськііндійці, судячи з археологічних матеріалів, не створили таких розвинутих іміцних городських центрів, як харапці. Слово “pura”, під яким пізніше розумілося“місто”, неодноразово зустрічається в “Рігведі”, але тут мова йде скоріше проукріплені пункти, де під час небезпеки ховалося населення і куди заганялихудобу[23].
Згодом містаперетворилися в центри концентрації ремесла, яке відокремилось в самостійнугалузь економіки. В них вироблялися сільськогосподарські знаряддя (плуги,серпи, лопати, сокири), транспортні засоби (колісниці, човни), тканини, посуд зметалу (золота, срібла, міді), каменю, дерева та глини, різні прикраси.Розкопки показали високій рівень виробництва кераміки в стародавніх містахдолини Гангу. Про кераміку та технології її виготовлення багато згадується впізньоведійській літературі. Часті військові конфлікти визначили потребу вбільш досконалій зброї, індійські ремісники виробляли мечі, списи, луки й стріли.Цікавий матеріал про розвиток металургії зберегли й веди.
Ведійський періодпозначений зростанням обміну між окремими племенами, регулярною торгівлею.З’явилися професійні купці (вони, як і їх колеги в багатьох інших стародавніхкраїнах, особливою увагою не користувалися). Мірою вартості вважалися корови. В“Ригведі” (І.126.2) говориться, що в якості засобів обмінувикористовувались також шийні прикраси – “нишка”. В пізньоведійський час зтією ж метою використовувалися куски металу стандартної ваги; один з них, “шатамана”, називається в “Шатапатха-брахмані” (V.5.5.16)[24].Судячи з самшитів, торгівля здійснювалася по суші і річкам. Ригведійськііндійці знали про море (самудра) (І.56.2; ІV.55.6; Х.136.5), а згадка (І.116.5)човнів з сотнею весел дозволяє припустити і розвиток мореплавства[25].
Мореплавство уведійських племен не набуло особливого значення: про це свідчать словадхармасутри Баудхаяни (VI – V ст. до н. е.) про заборонубрахманами здійснювати морські мандрівки.
В ціломуматеріальну культуру ведійських індійців не можна вважати відсталою тапримітивною. Вже в ту епоху були закладені основи міської цивілізації ідержавності.2.2 Соціальнаструктура давньоіндійського суспільства
Дані „Рігведи” вособливості пізньоведійської літератури засвідчують про розкладпервіснообщинних відносин, про майнове та суспільне розшарування. В джерелахзустрічаються згадки про дарування землі брахманам; правда, невідомо, що цебула за земля і на яких умовах вона надавалась. Безумовно, однак, що традиціїколективної власності поступово почали послаблюватися. Збереглися навітьвідомості про дарування селищ; ймовірно мова йшла про передачу володарем свогоправа на отримання податку з селища, хоча відомо, що при даруванні участківвимагалася згода племені. Земля, яку обробляли, могла знаходитися в приватномуволодінні; зустрічаються навіть факти купівлі-продажу землі.
Повсякденне життярядового індійця, як вона змальована в грихьясутрах, — це життя економічнонезалежного господаря. В ведах нерідко розповідається про щедрі дари володаріві приватних осіб священикам. Вже в ряді гімнів „Рігведи” говориться про багатихта бідних. Заборгованість в цей ранній період вважалося злом, позбавлення відякого доводилося прохати у богів.[26]
Дані протаврування худоби – важливої процедури, яка супроводжувалась відповіднимиобрядами, — також можна вважати свідоцтвом укріплення інституту приватноївласності. Худоба була головним показником багатства, вона була причиноюміжплемінних конфліктів. Тексти містять відомості про дарування значної кількостікорів. Слід відмітити, що в ранніх творах раджа виступає перш за все якзахисник худоби, яка в той період розглядалася з позиції загальної власності.Одночасно з майновим відбувався і суспільний поділ населення. До кінцяведійського періоду нерівність серед вільних юула закріплена оформленнямсистеми чотирьох станів – варн: брахманів, кшатриїв, вайшьїв і пудр. В пізнійперіод ці чотири стани стали ще більш закритими і нагадували касту – один знайбільш характерних феноменів індійського суспільства.[27]
Мабуть, ні однесуспільне явище в Індії не викликало такого інтересу і уваги вчених, як касти.Говорячи про касти, ми маємо на увазі обмежене коло людей, які займаютьвизначене, встановлене звичаєм місце в суспільстві. Приналежність до неїобумовлюється народженням і спадкується. Члени її пов’язані традиційнимизаняттями, спільністю культу, правилами спілкування один з одним і з членамиінших груп.[28]
Слово „каста”,яке увійшло у велику кількість мов, португальського походження і спочаткуозначало „рід”, „порода”, „якість”. Основний зміст терміну „варна” – „вид”,„колір”, „якість”, „розряд” людей[29]. Саме в цьому останньомузмісті даний термін і використовувався в давній Індії. Він означає і такуважливу прикмету, як колір. Можливо, набагато раніше з кожною з варн ставасоціюватися певний колір: з брахманами – білий, з кшатріями – червоний, звайшьями – жовтий і з пудрами – чорний. Інакше кажучи, ведійські індійцівизнавали символіку чотирьох кольорів, а не двох, тобто ці кольори ніякоговідношення до кольору шкіри не мали.
Найбільш ранняверсія виникнення варн міститься в рігведійському гімні „Пурушасукта” (Х.90). Вньому брахманам приписується походження з вуст міфічної першолюдини Пуруші,якого боги принесли в жертву, кшатріям (в тексті „Раджанья”) – з його рук,вайшьям – з стегон, пудрам – з підошв.[30]
Інша версіяпредставлена в „Законах Ману”. Згідно їй варни з’явилися від міфічних великихріші, синів Ману, який був, в свою чергу, сином Брахми: брахмани – від Кави,кшатрії – від Ангираса, вайшьї – від Пуластьї і шудри – від Васіштхи.[31]
Визначальнимфактором у виникненні ієрархічної системи варн було посилення соціальноїнерівності, що призвела до виділення знаті, яка захопила функції, щозабезпечили їй відповідний статус.2.3 Виникнення держави
В давнину уіндійців довго зберігалось стійке уявлення, що колись існували умови, щосуттєво відрізнялись від тих, в яких вони живуть. Настільки ж міцним булоуявлення, що царі і влада з’явилися не одразу. В зв’язку з цим поставало питанняпро час і причини виникнення держави. Процес її утворення в давній Індії бувдовготривалим. Органи влади виникали поступово і організовувалися, як правило,з племінних органів управління. Самі ж держави довгий час були невеликими –охоплювали територію одного племені або союзу племен. Свою назву вониотримували за назвою найбільш сильного з них.
Племінний вождь –раджа в цей час виступає як єдинодержавний правитель. Судячи з „Рігведи”(Х.124.8; Х.173) і „Атхарваведи” (І. 9.3; ІІІ. 4.2 – 7; VI. 87 – 88), раджа іноді ще обиравсянародними зборами.[32] Правитель за звичайналежав до самого знатного, заможного і багато чисельного роду. Він мавможливість, спираючись на союзників і залежних від нього осіб, нав’язати своюкандидатуру народним зборам. На кінець ведійського періоду царська влада буласпадковою, переходила від батькам до старшого сина. Народні збори запрошувалисьдля обговорення питання про спадкування престолу тільки тоді, коли цей порядокз різних причин порушувався.
У ведійській літературізустрічається ще один термін для позначення народних зборів – „сабха”, можливойого функції були пов’язані з правосуддям. Тим же терміном називали іприміщення, де проводилося судове розслідування, а також кімната для ігор ірозваг.
Особливе положенняраджі ще у ведійський період призвело до того, що державна влада почаласприйматися як священна, а її носій оголошувався уособленням того чи іншогобога. До них почали возводити родовід правителів.[33]
Подробиці, щостосуються каральної політики держави залишаються невідомими, але згадувані вбільш пізніх джерелах (дхармасутрах та дхармашастрах) такі архаїчні реалії, якособистий розгляд царем деяких справ, практика третейського розбирання, булиособливо характерними для періоду, що розглядається.
Цікаво, що звичайкровної помсти зник в Індії дуже рано. Замість нього отримала розповсюдженняпрактика викупу – компенсації родичам вбитого. Термін „вайрадея” зустрічаєтьсяще в „Рігведі” (V. 61. 8);в ранніх дхармасутрах, що примикають до водійського періоду, він означаєзагальноприйнятий метод розв’язання такого роду справ.[34]
Для утриманнядержавного апарату та інших потреб збиралися податки _ балі згадується ще всамхітах. Спочатку це був добровільний внесок общинників вождю, але поступовоперетворився на обов’язків податок.
Описані вищеумови склалися там, де виникла монархічна форма правління, але разом змонархіями утворювалися й республіки, в яких традиції племінної демократіїтрималися міцніше.
Розділ3 Характеристика ведійської культури
3.1 Релігія
Ведійськалітература є цінним джерелом для відтворення космологічних і релігійних уявленьдавніх індійців. Релігія пронизувала все життя індійця. Постійно зустрічаючитруднощі й небезпеки, він сподівався, що обрядовими діями зможе попередитинеприємні несподіванки з боку і природних і неприродних сил. Тому виробничадіяльність обов’язково супроводжувалася магічними ритуалами і вимовляннямформул заклять або віршованих звернень до надприродніх сил. Знання магічнихтекстів, що реалізовувалося в ході відповідних процедур, і вважалося ведою;саме вона забезпечувала людині успіх у всіх справах і життєве благополуччя.[35]
Важливим джереломпри вивченні символіко-міфологічного контексту ведійської релігії є брахмани.Будучи більш пізніми за часом кінцевої фіксації тексту, вони містять деякі новіідеї або переосмислені. Тісно примикають до брахманів араньяки „лісові книги”та упанішади, що подають знання, набуте при сидінні в безпосередній близькості.Таку назву вони отримали внаслідок того, що матеріал, викладений в них,подається звичайно у вигляді бесіди вчителя і учня. Ці два види літератури Веднаближені один до одного: їх оформлення є результатом ведійського кругозору ісистеми ритуалу, що простежується вже у давніх брахманах ( наприклад в„Айтарея-брахмані”); прослідковується тенденція до спрощення громіздких ікоштовних обрядів, перетворення їх у чисто символічний ритуал.[36]
Віруванняіндійців в епоху Вед вивчаються на основі її літератури, але вона відобразилавеликий за часом період, який не був однорідним. Про це можна судити зпорівняння гімнів „Рігведи” з брахманами та упанішадами. Більш того вже„Рігведа” демонструє трансформацію релігійних уявлень.
Пантеон „Рігведи”виступає в єдності міфологічних персонажів трьох історичних періодів – відіндоєвропейського до дійсно індійського. Найбільш важливе місце у водійськомупантеоні займають деви – боги. Їх налічується від 33 до більш ніж 33 сот, апізніше мільйони. Давні індійці надавали їм антропоморфні риси, приписуючи їмвчинки людей, почуття та образ життя. В „Рігведі” вони не раз називаютьсябезсмертними (І. 24.1; І. 72.2), однак вважалося, що ця якість не булапритаманна їм спочатку.[37]
Більшість богівзразу були покровителями різних племен; з плином часу змінювалися відносини міжостанніми і уявлення про роль і значення їх покровителів.
На релігіюбезумовно вплинули соціальні відносини, що закріпилися на той час усуспільстві. Жіночим божествам (Адіті — мати богів, Прітхіві — мати-земля,Улас- зоря, Сарасваті- богиня річки того ж найменування) відводилася другоряднароль, особливо в більш пізніх частинах Вед. Особливо поважали бога Агні, щовідповідало тому великому значенню, що надавали вогню. В „Рігведі” гімни богам,утворюють окремі мандали, починаються зі звернення до Агні. Він був не тількибогом вогню, але й вогнем у всіх його видах; називався „охоронцем людей”(Рігведа І. 96. 4), „охоронцем помешкання” (І.12. 6; І. 36.5). вогоньжертовного вогнища відігравав важливу роль у культі і розглядався як посередникміж людьми і мешканцями неба: в його полум’ї згорали жертви, яких приносилибогам.[38]
Склалася думка,що поруч з культом бога вогню Агні існував і інший культ – культ оп’яняючогонапою соми. Стан оп’янілої людини зображено в гімні Індрі.
Оба мира (земля и небо)даже не составляют половины меня.
Ведь я выпил сомы?
Небо превосхожу явеличием, и эту пространную землю.
Ведь я выпил сомы?
Вот эту землю поставлюсюда и туда.
Ведь я выпил сомы?
Одна половина моя нанебе, вниз протянул я другую.
Я величествен, я возвышендо облаков. Ведь я выпил сомы?[39]
Ведійськийіндієць приписував всім предметам зовнішнього світу риси людей – вмінняговорити, відчувати біль, страждання, радість. Цими якостями наділялися навітьгори, річки, каміння. В пізньоведійську епоху закріпилася ідея, згідно якоїкожна жива істота складається з двох частин – видимої (тіло) і невидимої(душі). Саме душа здатна відчувати, думати, бажати, вона і є у людиніживотворним початком.
Ще в „Рігведі”містяться натяки на те, що добропорядні люди досягають безсмертя і живуть нанебі (І. 125.5 – 6; 154.5; VIII. 58.7). Більш визначені розповіді про потойбічний світ предків, кудийдуть померлі (IX. 113.7– 11, 14; X. 15.16), а також про темнийсвіт безодні для грішників (IV. 5.5; IX. 673.8; Х. 152.4). Пронасолоду в райському житті згадується в „Атхарваведі” (IV. 34). В світі небес немає поділу нагнобителів та пригнічених: „Там слабый не платит налога сильному” (ІІІ. 29.3). Вказівки на перебування добропоряднихлюдей в світі предків і в світі богів зустрічається в упанішадах. Про пеклоіноді згадується в „Атхарваведі” і брахманах.[40]
В основіведійського культу було покладено жертвоприношення богам. Здійснення першихбуло найважливішою складовою частиною способу життя всіх прошарків суспільства.Світ існує завдяки богам, а вони живуть жертвоприношеннями, тому за ради свогоі загального благополуччя треба обдаровувати богів, щоб заручитися їхпідтримкою.
Головним вкультовій практиці було принесення в жертву тварин. На спеціально підготовленихвівтарях розділяли туші тварин, деякі частини кидали у вогонь, інші варили,після чого учасники обряду їх їли. Боги, за твердженням індійців, харчувалисятим, що згорало у вогні.
Особливе значеннянадавалось принесенню в жертву коня (ашвамедха), обряду, який здійснювавсятільки правителем. Спеціально відібраного коня відпускали на волю, але за нимневідступно слідував цар, або призначений для цього полководець з військом.Володарі областей, по території яких проходив кінь, повинні були чи підкоротисяцарю – власнику коня, чи воювати з ним. Через рік коня приводили в столицю іприносили в жертву в присутності підкорених правителів.
В релігії давніхіндійців виключно важливе місце займав культ предків. Найбільш суттєва частинакульту – поминальна трапеза (шраддха) – здійснюється і тепер. Виконувати їїможе лише чоловік – голова родини, цим же пояснюються постійні молитви віруючихіндійців про спадкоємців чоловічого роду.
Обрядамисупроводжувалися й трудові процеси – запряжка в борону биків, початок орання,молотьби, ввід та вивід худоби з хліву, початок будівництва ставку, колодязя іт.п., а також інша подія в особовому чи сімейному житті. Вони зародилися углибокій давнині, і спочатку їх виконання не потребувало професійних знань, алебрахмані намагалися взяти під свій контроль і цей бік життя індійця. Традиційніобряди вони розтлумачували у відповідності з новими віруваннями, привносили доних елементи ритуалу (наприклад, читання мантр), намагалися зробити неодміннимсвою участь в ньому або навіть керувати ним.[41]3.2 Космогонічніпогляди та витоки філософії
Уявлення пропоходження і розвиток всесвіту відображено в Х мандалі „Рігведи”. В гімнах цієї„рігведійської книги” відображено дві основні версії походження космосу. Першабула пов’язана з дуалістичним уявленням про його початок – хаотичній світовійматерії і агенті, що її організує (Х.81 – 82.121), коли в образі деміургавиступають Вишвакарман, Праджанати. Ці уявлення співвідносились з міфологічнимуявленням про „Золотий зародок” (Хіраньягарбха). Друга модель світу –пантеїстична. Згідно гімну „Пурушасукта” (Рігведа Х.90), боги, які забажалистворити світ, здійснили жертовний обряд над божеською першолюдиною Пурушею.При цьому з його „духу” (манас) виникла Луна, із очей – Сонце, із вуст – Індраі Агні, з подиху – вітер, з пупа – повітряний простір, а з голови – небо, з ніг– Земля, з вуха – частини світу. З вуст Пуруши утворилися брахмани, з рук – кшатрії,з стегон – вайшьї, з ступнів — шудри. Тоді ж з’явилися тварини, рослинність, атакож гімни, жертовні формули і т.д.[42]
Роздумиводійських індійців над проблемами буття та світостворіння найбільш повневідображення знайшли у відомому тексті „Рігведи” — «Гимне о сотворении мира” (Х.129). Там говориться:
Не было не-сущего, и небыло сущего тогда,
Не было ни воздушногопространства, ни неба над ним.
Что двигалось туда исюда? Где? Под чьей защитой?
Что за вода – глубокаябездна?
Не было ни смерти, нибессмертия тогда,
Не было ни признака дняили ночи.
Дышала, не колеблявоздуха, по своему закону нечто Одно,
И не было ничего другого,кроме него.
Цей текст, взятийв якості прикладу, показує наскільки складним і суперечним був ранньоведійськийпогляд на створення світу. Разом з тим індійці часів „Рігведи” не вважали, що„загадки світостворіння” здібні розкрити боги: їх світ залишається чимосьвторинним і підкорений загальним законам буття. Небожителі можуть допомогти вдосягненні матеріальних благ, але безсилі в поясненні тайн всесвіту, природи ілюдини.[43]
Далі стаєпримітною одна типова для ведійського світогляду в цілому риса: прагненняототожнення природні явища з процесами, які регулюють життя людини.Першостихією буття проголошуються різні форми дихання, що забезпечуютьжиттєдіяльність і людини і природи.3.3 Розвиток науковихзнань
Потребивиробничої практики, нові умови життя, зміна ритуалу призвели до пробудженнянаукового інтересу до природних і суспільних процесів. В числі веданг (частинвед) – дисциплін, які вважались допоміжними при вивченні вед, — входили шикша(фонетика), чхандас (метрика), вьякарана (граматика), нірукта (етимологія) і джьотіша(астрономія).[44]
Про рівеньастрономічних знань можна судити з різноманітних згадок у ведійськійлітературі, особливо в брахманах „Яджурведи”. Час здійснення релігійних обрядіввизначалось перш за все фазами луни. Ведійські індійці окрім сонця та лунизнали всі п’ять планет, вони вміли орієнтуватися в зоряному небі, з’єднувализірки у сузір’я (накшатри).
Найбільш раннівідомості про накшатри зустрічаються вже в „Рігведі”. Накшатри – невеликі групизірок, віддалених одна від одної на 13 градусів, тому місяць при своєму русі понебу кожну наступну ніч з’являється у новій групі сузір’їв. Повні списки їхнаведені у „Чорній Яджурведі” і „Атхарваведі”, а назви залишились практичнонезмінними протягом багатьох століть. Давньоіндійська система накшатрвідповідає місячним стоянкам, які згадуються в сучасних зоряних каталогах.
Значного розвиткудосягли знання індійців також і в галузі медицини, хоча вони були тіснопов’язані з магічними уявленнями. Дуже багато замовлянь проти хвороб міститьсяв „Атхарваведі”. Індійці вміли визначати більш ніж сотню хвороб і мали уяву пролікувальний ефект багатьох лікарських рослин. В „Рігведі” (ІХ. 112.1) вжезгадуються професійні лікарі (бхішадж). Заняття лікуванням в той час ще не булозасуджуючим: навіть Агні (Атхарваведа V. 29.1) або Ашвіни (VII.53.1) з повагою називаються лікарями[45].
Отже бачимо, що удавній ведійській літературі яскраво відображена загальна картина розвиткурелігійних, філософських та наукових знань.
Висновки
Істотним джереломдля вивчення Індії у давнину є Веди – зібрання священних гімнів і писань. Рольцього пам’ятника у розкритті духовного, культурного, політичного і економічногожиття давніх індійців є надто значною і потребує окремого комплексноговивчення.
В сучаснійіндійській традиції знання Вед вважали джерелом мудрості індійців. Веди вчатьзвеличуватися і підноситися над нещастям, гнівом і заздрістю, шукати істину.
Різнопланова зазмістом, ведійська література включає в себе і гімни богам, і захоплюючипохвали дарувальникам, і жертовні формули, і замовляння, і описи ритуалів, іперші релігійно-філософські трактати.
Авторство творівприписувалось давнім поетам і святим мудрецям – ріші: тексти вважалися нетільки результатом самостійної творчості, але й словесним вираженням існуючоїспоконвічно і незалежно від людей істини, вираженням, що має магічну силу.
Для сучасногодослідника ведійська література має величезне значення і є цінним історичнимджерелом, яке повною мірою дає знання про історичний період, пов’язаний зрозселенням індоарійських племен в Північній Індії, освоєнням долини Гангу,еволюцією політичного і суспільного устрою цих племен, виникнення державності.
В текстах ведміститься багато історичного матеріалу про політичні організації, звичаї,розвиток землеробства і ремесла, даних про стан медичних, астрономічних таінших знань, відомостей про індійську релігію та географічні знання давніхіндійців.
У давнину Веди небули записані, вони передавались від вчителя до учня в усній формі. Великийоб’єм творів і особлива складність запам’ятовування, здавалось, робилинеможливим механічне вивчення текстів. Але усна традиція залишається в Індії ідо сьогодні.
Багатовіковатрадиція складання звернень до богів і формул замовлянь сприяла формуваннюнавичок метричної мови; почали розроблятися різноманітні художні прийоми.
Особливийхарактер ведійської літератури того періоду визначив і специфіку її мови,стилю, композиції.
Водійськізбірники дають зразки дають зразки індійської прози. Переважно це коментарі. Убрахманах, хоча вони призначалися для показу правил проведення обрядів,містяться відривки, які зберігають самостійну цінність в якості пам’ятниківсвого роду некультової літератури.
До літературнихвартостей ведійських творів залучена увага багатьох сучасних педологів.Спеціально вивчаються композиція, особливості форми, поетичний стиль (епітети,порівняння, метафори), прослідковується вплив цих творів на подальший розвитокіндійської літератури.
Величезнийматеріал літератури, інтенсивні дослідження індійських археологів, пильна увагадо проблем ведології значного кола дослідників різних спеціальностей єзапорукою швидкого вирішення багатьох наукових питань. Але вже й зараз можнастверджувати, що ведійська культура була важливою основою дляісторико-культурного розвитку. Література мала суттєвий вплив на становлення іепічної, і класичної словесності, її сюжети і образи увійшли складовою частиноюу культурний фонд Індії. Знання, набуті в минулому були розроблені наступнимипоколіннями математиків, астрономів, медиків, граматиків. Величезним був впливведизму і концепції упанішад на духовне життя давньої і середньовічної Індії.Цей вплив проявився у формуванні як індуських, так і релігійно-філософськихсистем.
Список використаної літератури
1. Авдієв В.Історія Стародавнього Сходу. – К., 1949
2. БонгардЛевин Г. Древнеиндийская цивилизация. – М., 1980
3. Бонгард –Левин Г. Древняя Индия. – М., 1969
4. Бонгард –Левин Г., Ильин Г. Индия в древности. – М., 1985
5. БорзоваЕ. История мировойкультуры. – М., 2002
6. ВасильевЛ. История Востока. – М., 2001. – Т. 2
7. ДоценкоР. З глибини віків. // Всесвіт. – 1984. — № 8. – С. 148 – 149
8. История всемирнойлитературы. – М., 1985. – Т. 2
9. История ДревнегоВостока. – М., 1983
10. Историядревнего мира. – М., 2000
11. ИсторияДревнего мира. Древний Восток. Индия, Китай, страны Юго – Восточной Азии. –Мн., 2000
12. Кин М.Религии мира. – Харьков, 2003
13. КосамбиД. Культура и цивилизация древней Индии. – М., 1968
14. КрижанівськийО. Історія Стародавнього Сходу: курс лекцій. – К., 1996
15. КрижанівськийО. Культура Стародавньої Індії // Історія України. – 2001. — № 18. – С. 5 – 9
16. КрижанівськийО. Релігія стародавньої Індії // Історія України. – 2001. — № 16. – С. 6 – 8
17. Магидовичв., Магидович И. Очерки по истории географических открытий. Открытия древнихнародов. – М., 2003
18. МиллерВ. Очерки арийской мифологии в связи с древнейшей культурой // Избранные трудырусских индологов – филологов. – М., 1962. – С. 130-136
19. НемировскийА. Мифы и легенды Древнего Востока. – М., 1994
20. ОсиповА. Кратний очерк истории Индии до Х в.- М., 1948
21. РостовцевМ. Заметки об Индии и её древнейшем искусстве // Вестник древней истории. –1995. — № 3. – С. 204 – 211
22. СеребряковИ. Древнеиндийская литература. – М., 1963
23. Синха Н.История Индии. – М., 1954
24. Страны.Народы. Цивилизации. – М., 2000