ЛекціяТема: Італія у період об’єднання|1. Соціально-економічний і політичний розвиток Італії післяпоразки революції 1848-1849 рр.
В результаті поразки революції 1848-1849 рр. Італіязалишилася такою ж роздробленою, як і раніше. Влада Габсбургів була відновленав Ломбардо-венеціанській області, а політичний вплив Австрії знову поширений надрібні герцогства — Модену, Парму і Тоскану, де за допомогою австрійськихбагнетів повернули собі престоли повалені раніше самодержці. Для більшоїбезпеки в їх столиці були введені австрійські війська, а в Римі з літа 1849 р. розташувавсяфранцузький гарнізон. Особливо шаліла феодально-поміщицька реакція на півдні, вкоролівстві Обох Сіцілій де «король-бомба» Фердинанд II, мстивий іжорстокий, формально не скасовувавши конституції, по суті справи відновивсамодержавний режим терору і свавілля. Тільки у П’ємонті після 1849 р. уціліликонституційний лад і деякі буржуазні свободи. Король Віктор-Еммануїл II дававпритулок біженцям-патріотам з інших італійських держав і зберіг трибарвнийнаціональний прапор.
Не дивлячись наполітичну реакцію, національно-визвольний рух в Італії не припинявся. Нібуржуазія, ні народні маси не могли примиритися зі свавіллям дрібнихсамодержців, зухвалим господарюванням чужоземців.
В період тимчасового економічного "процвітання",що настало услід за закінченням економічної кризи 1847-1848 рр., в Італії,особливо в Пємонті, розвернулося крупне капіталістичне виробництво,будувалися нові фабрики і заводи, продовжувалось будівництво залізниць (у1859 р. їх було прокладено вже більше 2 тис. км., з яких 850 км. припадало на П'ємонт). Генуезький порт, розширений іпереобладнаний, почав знову грати помітну роль в торгівлі на Середземному морі.Все це штовхало італійську буржуазію до продовження боротьби за вирішенняісторичних завдань національного звільнення і об'єднання, що стояли перед нею.
Найбільш видним виразником інтересівпомірно-ліберальних кіл буржуазії в П'ємонті з кінця 40-х років XIX ст. бувграф Камілло-бензо Кавур (1810-1861), дворянин-поміщик, щообуржуазнювався, гарячий прихильник парламентарних політичних порядків. Отримавшив 1852 р. пост сардінського прем'єр-міністра,він уклав з Англією і Францією фритредерські торгові угоди, і це щебільш прискорило розвиток промислового перевороту. Швидке збагаченнябуржуазії сопровождалось, як і в інших країнах, зубожінням трудових мас. Такимчином, економічна політика Кавура сприяла розповсюдженню нових буржуазнихпорядків. Разом з тим Кавур, як типовий ліберал, постійно побоювався, щоб«реформи не зайшли дуже далеко і не торкнулися основ суспільного устрою».
В області зовнішньої політики Кавур на першихпорах ставив обмежені цілі. Він прагнув приєднати до П'ємонту Ломбардо-венеціанську область і ті герцогства ЦентральноїІталії, в яких господарювали австрійці. Але добитися цього він прагнув «зверху»,не удаючись до підтримки народних мас, шляхом різних дипломатичних маневрів ікомбінацій і за допомогою французької імперії Наполеона III.
Революційна "партія дії", щовиросла на основі «Молодої Італії» колишніх років, не припинялаборотьби: мадзиністи неодноразово робили невдалі спроби підняти повстанняі навіть удавалися до тактики індивідуального терору. У Пармі змовники убилигерцога Карла, а в Неаполі поранили Фердінанда II. У 1858 р. італійськийпатріот Ф. Орсині намагався убити в Парижі Наполеона III, в якому бачивдушителя свободи і демократії. Імператор залишився живий. Орсині ж бувгільйотинований.
Програма і тактика мадзинистов піддавалисякритиці з боку Карло Пізакане (1818-1857), одного з перших в Італії соціалістів-утопістів.Пізакане брав гарячу участь в революційній боротьбі 1848-1849 рр. Після поразкивін вимагав доповнити політичну програму мадзинистів соціальными вимогами зметою привабити на сторону демократичного руху ширші маси трудящих, зокрема селян.Хоча Пізакане був далекий від розуміння історичної місії пролетаріату, йоговиступи свідчили про розмежування, що почалося, серед революційних демократів: тодіяк Пізакане і інші більш послідовні революціонери настоювали на залученні доруху широких плебейських мас, частка мадзинистів під впливом невдалих змов і виступів,а також успіхів ліберально-буржуазного руху схилялись до зближення з лібералами.
Манін, вождьвенеціанських республіканців 1848-1849 рр., а також ряд інших видних діячівдемократичного руху звернулися в середині 50-х років до короляВіктора-Еммануїла II з пропозицією очолити національно-об'єднавчий рух івідновити війну з Австрією. Прихильники угоди з лібералами за сприяння Кавуразаснували в Турині "Італійське національне товариство", щофактично відмовилося від яких-небудь революційних методів боротьби і готовебуло визнати майбутню єдину італійську монархію під верховенством Савойськоїдинастії|.Д. Гарібальді, що повернувся доІталії з еміграції піддався умовлянням прихильників "єднання" з ліберальнимимонархістами і, вступивши у вказане товариство, зайняв в ньому на короткий часпост віце-голови.2. Франко-італо-австрійська війна 1859 р. і звільненняЛомбардії
Прагнучи витіснити австрійців з Італії, Кавурвсі свої надії покладав на допомогу з боку Франції і вже під час Кримськоївійни 1853-1856 рр. зробив перші кроки, прагнучи добитися зближення з нею: 15-тисячнасардінська армія була відправлена ним під стіни Севастополя, хоча у Пємонта іне існувало ніяких інтересів на Чорному морі і ніяких причин до війни з Росією.Після підписання Паризького мирного договору Кавур наполегливо схиляв НаполеонаIII до війни проти Австрії, виражаючи готовність надати Франції у виглядікомпенсації Савойю і Ніццу. Він вважав за необхідне "шукати союзникатам… де можна було знайти зброю разом і проти Австрії і проти революції".
Літом 1858 р. відбулося таємне побаченняКавура з французьким імператором в Пломбєрі,в результаті якого Наполеон III обіцяв Пємонту допомогу у війні проти Австрії. Звичайно,Наполеон III готовий був взяти участь у війні проти Австрії зовсім не для того,щоб допомогти Кавуру створити на Середземному морі єдине і сильне Італійськекоролівство: французький імператор прагнув приєднати до Франції Ніццу і Савойю,ослабити Австрію, дещо розширити Пємонт за рахунок австрійских володінь іукріпити свій вплив в італійських державах.
Перш ніж почати війну проти Австрії, НаполеонIII в березні 1859 р. уклав таємну угоду з Росією, якій вигідно булоослаблення імперії Габсбургів, і добився від неї дружнього нейтралітету. ОлександрII обіцяв також виставити сильную армію до австрійської межі.
Ворожа політика Австрії по відношенню до Росіїпід час Кримської кампанії полегшила французькій дипломатії зближення зі своїмнедавнім противником. Цар і його міністр закордонних справ князь А.М. Горчаковохоче йшли назустріч Франції, прагнучи вивести Росію з того стану ізоляції, вякому вона знаходилася з часів Паризького конгресу. Таким чином, зовнішняполітика Росії об'єктивно сприяла об'єднанню Італії «зверху».
Війна між Пємонтом і Францією, з одного боку,і Австрією — з іншого, почалася в квітні 1859 р. Вступаючи у війну,австрійський уряд розраховував, спираючись на чисельну перевагу своєї армії вПівнічній Італії, швидко, ще до появи французьких військ в долині р. По, розправитисьз невеликою армією Віктора-Еммануїла II. Проте, використовуючи новий видтранспорту — залізниці і пароплави, французьке командування зуміло черездекілька днів після початку війни зосередити в Італії великі сили. В кінцітравня франко-сардинські війська перейшли в наступ і, розбившиавстрійську армію при Мадженті (4 червня), заволоділи Ломбардією. Продовжуючипросуватися по долині р. По, союзні війська 24 червня 1859 р. вщентрозбили австрійців в кровопролитній битві під Сольферіно.
Ці перемоги мали місце в умовах наростаючоїреволюційної ситуації. Проти ненависних австрійців виступили не тількирегулярні війська Пємонта, але і народні маси. У Флоренції, столиці Тоскани,почалося повстання, що змусило місцевого герцога тікати до Відня. Те ж сталосяі в сусідніх Модені і Пармі. Папська Романья оголосила себе незалежною. ПапаПій IX, що колись славився лібералізмом, не в змозі був справитися з тимреволюційним рухом, що почався в багатьох містах і лише за допомогоюнайманців-швейцарців звіряче расправився з населенням Перуджії, що піднялася. Взагалі,прагнучи зберегти свої середньовічні привілеї, католицька церква повсюдновиступала непримиренним ворогом національного об'єднання. Пій IX не раззвертався до іноземних держав за військовою допомогою проти повсталогоіталійського народу. Бойові дії загону добровольців під командуванням ДжузеппеГарібальді, що вступив в ряди п'ємонтської армії як генерал, ще більше сприяли зростанню революційнихнастроїв. На чолі своїх сміливців Д. Гарібальді вторгся в володінняЛомбардії і був із захопленням зустрінутий населенням. Сміливо відтіснивши австрійськівійська, що перегороджували йому шлях, його загін просунувся глибоко в тилпротивника.3. Перемир'я у Віллафранці
Перемога над австрійцями здавалася вже цілкомзабезпеченою, і всі в Італії чекали швидкого звільнення від їх ярма. НаполеонIII, проте, обдурив Кавура: 11 серпня 1859 р. після особистого побачення зімператором Францом-Йосипом в місті Віллафранка Наполеон III несподіванодля італійців і за їх спиною уклав з австрійцями перемир'я, а дещопізніше підписав мирний договір.
Умови перемир'я абсолютно не відповідалиочікуванням італійських патріотів: замість приєднання до Пємонту всієїЛомбардо-венеціанської території передбачався, по-перше, перехід до Пємонтулише Ломбардії; Венеціанська область залишалась австрійцям; по-друге, верховнавлада на Апеннінському півострові вручалася не Віктору-Еммануїлу II, як до тогопрагнули всі буржуазні націоналісти П'ємонта, а ворогові національного об'єднання — папі Пію IX, в столиці которого, Римі, як відомо, був розташований французькийгарнізон, і, окрім цього, в Модену, Парму і Тоскану поверталися вигнані звідтираніше герцоги з дому австрійських Габсбургів.
Наполеон III поспішив з укладенням перемир'я,а потім і миру з Австрією перш за все тому, що підйом масового народного руху вІталії легко міг привести до абсолютно небажаного результату з поглядуінтересів буржуазної Франції — появі на Середземному морі нової сильної, єдиноїі незалежної держави. Крім того, відновлення народної боротьби за об'єднання наАпеннінському півострові сприяло б підйому революційного руху не лише в самійІталії, але і у Франції. З іншого боку, затягування військових дій в долині Полегко могло привести до втручання в боротьбу з боку Пруссії і створеннюнебезпеки для Франції на Рейні.
Перемир'я, підписане у Віллафранці, глибокообурило італійський народ. В результаті операції французького імператора завстрійським, по словах До. Маркса, "незалежність Італії перетвориласяна залежність Ломбардії від П'ємонта, а П'ємонтавід Франції". Довіру до уряду Віктора-ЕммануїлаII було значно підірвано.
З кінця 1859 р., і особливо в 1860 р.,Апеннінський півострів став ареною запеклої політичної боротьби, в результатікоторої відновлення на престолах Модени, Парми і Тоскани вигнаних звідтигерцогів став неможливим. Вибрані там загальним голосуванням національні збориухвалили приєднати герцогства до Пємонту, до якого приєдналася і папськаРоманья, окрім району Риму і самого міста. Будучи не в силах приборкатиреволюційний рух, що почався, Наполеон III був вимушений дати на це згоду. Вінзажадав тільки обіцяну йому раніше Кавуром компенсацію — Савойю і Ніццу, в якихпереважало французьке населення.4. Похід «Тисячі» Д. Гарібальді. Революція напівдні Італії
Народний рух, що почався на півночіпівострова, продовжувався. У квітні 1860 р. спалахнуло повстання в Палермо,на крайньому півдні Італії. Воно було швидко придушене королівськими військами,і тоді демократи-республіканці Півночі — Мадзіні і його друзі — вирішили надатипівденцям братську допомогу. Вони організували відправку з Генуї на Сіціліюдвох пароплавів із загоном з тисячі озброєних добровольців-легіонерів, щознаходилися під командуванням Д. Гарібальді. Значну частку одягнених в червонісорочки гарібальдійців складали ремісники і робітники, студенти і вихідці з лавдрібнобуржуазної інтелігенції. Після вдалої висадки на о. Сицилія до загонуД. Гарібальді стали масово приєднуватися селяни. Це дозволилогарібальдійцям розбити вислані назустріч королівські війська в битві приКалатафімі (15 травня). Важкі бої рогорнулися за оволодіння столицеюострова — Палермо, де допомогу гарібальдійцям надали повсталі городяни. Пізніше,на початку серпня I860 р., червоносорочники висадилися в Калабрії іпочали свій похід до Неаполя, що став легендарним.7вересня Гарібальдіурочисто вступив в столицю королівства Обидві Сіцілії, звідки ледве встигбоязко втекти Франциск II. «Визволителі народу зайняли ще тепле монархічнегніздо, і грубі чоботи пролетарів топтали м'які килими королівського палацу»,- згадував пізніше про ці події Гарібальді.
Але сили короля не були остаточно зломлені.Його війська з півночі загрожували зайнятійгарібальдійцями столиці. 1 жовтня чудовий народний полководець розгромив їх вбитві на річці Вольтурно. Успіх походу Гарібальді, що зумів в короткийтермін вигнати з Неаполя війська Бурбонів, пояснювався перш за все активноюпідтримкою, наданою його загону селянством Сіцілії і Калабрії. Гарібальдівідміняв багато привілеїв дворянства і духівництва, виганяв єзуїтів,конфісковував майно монастирів, знищував обтяжливі для селян податки на помолзерна і, головне, обіцяв бійцям-біднякам ділянки поміщицької землі післяперемоги. Простий народ повсюдно зустрічав червоносорочечників з неприхованоюсимпатією. Перелякані розмахом народного руху поміщики відразу ж почализвертатися за допомогою до Віктора-Еммануїла II і Кавура і перешкоджалипоглибленню селянської революції, що почалася на півдні. Якби Гарібальді і даліпроводив політику, що направлена проти крупних власників і враховує інтересипереважної більшості селян, йому легко було б боротися проти монархічнихпорядків. Стати вождем селянської революції Гарібальді, проте, не побажав.
Успіхи демократичного руху на півдні, а такожнамір Гарібальді продовжити свій похід у бік Риму стривожили ліберальнихмонархістів. Вони розраховували скористатись перемогами Гарібальді для щебільшого посилення влади Віктора-Еммануїла II і пізніше розповсюдження її навсю Італію. «Якщо ми не будемо в Папській області раніше Гарібальді, мипропали і будемо ганебно скинуті ним в грязюку. Революція охопить тоді всю Європу»,- з тривогою писав Кавур французскому посланцеві в Туріні. Він обговорював зним плани окупації Папської області сардінськими військами раніше, ніж до Римувстигне докотитися хвиля революції, що піднялася на півдні.
Війська П'ємонту за розпорядженням Кавура через папські володіння просунулисядалі, до межі королівства Обох Сицилій. «Якщо Гарібальді хоче боротьби, яприймаю її; я відчуваю себе достатньо сильним, щоб з ним справитися», — самовпевнено заявляв тепер Кавур, якого підтримувала вся буржуазно-поміщицькаверхівка півострова.
15 жовтня 1860 р. 20-тисячний загін п'ємонтської армії вступив вНеаполітанське королівство, зустрівши підтримку ізсторони всіх спроможних власників, наляканих популярністю Гарібальді іселянськими виступами. Гарібальді, захоплений загальнонаціональною ідеєюі боячись развязати в країні громадянську війну до остаточного видалення зІталії чужоземців, не чинив опору сардинській армії, що наступала і безборотьби поступився владою королеві Віктору-Еммануїлу. Після цього лібералиорганізували народне голосування з питання про приєднання півдня Італії до П'ємонту і добились успіху.
Політичне керівництво рухом перейшло з рукдемократів в руки помірної, монархічно настроєної буржуазії, і демократичнийшлях національного об'єднання «знизу» був перерваний. Об'єднання завершилося«зверху», на чолі з П'ємонтом.5. Італія на початку 60-х років XIX ст. Перетворення на єдинеконституційне королівство
Проведене в жовтні 1860 р. під тискомпоміщиків і католицьких священиків голосування привело до утвердження і напівдні півострова влади Віктора-Еммануїла II. Незабаром була обнародувана інова італійська конституція, складена за зразком введеної в 1848 р. в П'ємонті. У об'єднаній Італії встановлюваласядвопалатна система — парламент, у склад якого входили сенат, що складався зпринців крові і членів, що довічно призначаються, і палата депутатів, щоскладається з осіб, що обираються на підставі високого майнового цензу: лише2,5% населення спочатку могли брати участь у виборах. Король «божоюмилістю і волею народу», згідно конституції, користувався значноювиконавчою владою і, головне, мав в своєму розпорядженні право розпускати палатуна свій розсуд. Католицизм визнавалося державною релігією, незмінність суддівмайже нічим не гарантувалася, а цивільні права народу допускали адміністративнесвавілля недосконалим регулюванням.
В результаті подій 1859-1860 рр. майже всяІталія перетворилась в єдину буржуазну конституційну монархію, в которой,проте, простий народ продовжував жорстоко страждати від малоземелья і різнихкабальних форм експлуатації, від пережитків феодалізму. Не республіканціМадзіні і Гарібальді, а ліберали — прихильники Кавура очолили єдине національнеІталійське королівство.
Після подій 1860 р. об'єднання було ще незакінчене. У Венеціанській області як і раніше господарювали австрійці, а вРимі папа Пій IX продовжував здійснювати світську владу під охороноюфранцузького гарнізону, що знаходився там з 1849 р.
Перед Італійським королівством стояло такожзавдання звільнення Венеціанської області від австрійського панування, аРимської — від влади папи і французького гніту. Для цього в 1866 р. урядВіктора-Еммануїла II, уклавши союз з Пруссією, взяв участь у війні протиАвстрії. Хоча італійські| війська і понесливажкі втрати від австрійців, Австрія була розбита прусською армією. Венеціанськаобласть, згідно укладеному в Празі мирному договору, була передана НаполеоновіIII, а потім включена до складу Італійського королівства. Боротьба за Рим такожне припинялася. Оскільки уряд|Віктора-Еммануїла II, зв'язаний своєю залежністю від Наполеона III, нічого неробив для звільнення Риму від французького гарнізону, ініціативу знову узяв насебе Гарібальді. Спираючись на досвід сіцілійської експедиції, він літом 1862 р.висадився в Сіцілії, а звідти переправився із загоном своїх добровольців вКалабрію. Цього разу він, проте, натрапив на вислані йому назустріч королівськівійська і в першому ж зіткненні у Аспромонті 29 серпня 1862 р. був важкопоранений і узятий в полон.
Такою ж невдалою виявилася і нова, зроблена в 1867р., спроба гарібальдійців вторгнутися безпосередньо в Римську область: біляМентани 3 листопада вони натрапили на озброєні новітніми скорострільнимирушницями «шаспо» французькі войска і були з великими втратамирозсіяні.
Збереження в Римі світської влади папи, щоспиралася на французькі багнети, продовжувало залишатися перешкодою для подальшогооб'єднання Італії в національну державу. Папський двір і верхівка католицькоїцеркви наполегливо чіплялися за своє політичне панування в Римі і намагалисяукріпити свій вплив серед віруючих найреакційнішими засобами. Обскурантизмкатолицької церкви яскраво виявився в таких реакційних актах, як публікація в1864 р. «Списку сучасних помилок», що засуджував досягнення науки івсі передові ідеї, зокрема комунізм і соціалізм. Був обнародован також черговий"Індекс заборонених книг", що включав кращі творіння людського генія.
У 1869 р. був проголошений догматнепогрішності папи. Тим самим католицька церква знов показала себе оплотоммракобісся, ярим ворогом науки, передових рухів і ідей.
Лише восени 1870 р., у зв'язку з поразкоюФранції у війні з Пруссією, було усунено останню перешкоду на шляхуостаточного національного об'єднання Італії. Скориставшись скрутним положеннямФранції, що створилося після капітуляції французької армії в Седані, військаВіктора-Еммануїла зайняли 20 вересня 1870 р. Рим. «Вічне місто» булооголошене столицею Італійського королівства. Пій IX, що зберіг владу лише всвоєму римському палаці Ватикані, безуспішно протестував проти позбавлення йогосвітської влади і оголосив себе «ватиканським в'язнем».
6. Історичні особливості процесу національного об'єднанняІталії
Після 1815 р. перед італійським народом стоялоскладне завдання. Воно полягала в ліквідації політичної роздробленості країни,знищенні всіх засад феодалізму і абсолютизму і у вигнанні пригноблювачів-іноземців.Італійський народ зміг протягом декількох десятиліть добитися створення єдиноїнаціональної держави навіть дещо раніше, ніж німецький, не лише тому, що в ходіборотьби, що розгорнулася, зумів використовувати ворожість чужоземнихнасильників один до одного, але і тому, що серед італійської буржуазії, булопорівняно сильне революційно-демократичне крило. На чолі цього крила буржуазіїстояли такі глибоко віддані народу люди, як Мадзіні і Гарібальді.
Проте революційної енергії і цієї часткиіталійської буржуазії все ж не вистачило, щоб повністю і до кінця, спираючисьна народні низи, і перш за все на селянство, вирішити завдання, що стояли передіталійським народом. Хоча в Італії 60-х років XIX ст.«енергія буржуазії ще не була підірвана існуванням| протилежності між нею і сучасним, усвідомившим свої класовіінтереси пролетаріатом», але страх перед загрожуючою селянською революцієюзаважав буржуазії по-якобінськи покінчити з поземельною власністю поміщиків. Італійськабуржуазія опинилася недостатньо сміливою, щоб, піднявши на боротьбу міськубідноту і, головне, все селянство, забезпечити кінцеве торжество демократичних,республіканских ідеалів.
Проте, не дивлячись на незважаючи на кінцевий успіх не "демократично-бурхливого",а "ліберально-скромного" шляху національного об'єднання, боротьба Мадзіні, Гарібальді і їходнодумців з «партії дії» мала для Італії величезне історичне значення.Ця боротьба значно прискорила перетворення Італії на сучасну буржуазну державу.Вона підірвала засади ненависного австрійського панування. Героїчні традиціївеликих буржуазних революціонерів XIX ст. булинадалі підхоплені і розвинені робітниками Італії і їх комуністичним авангардом.
Таким чином, в Італії головний тягар боротьбиза національне об'єднання винесли на своїх плечах народні маси — насампередміська дрібна буржуазія і біднота. Завершено ж було об'єднання представникамиліберальної крупної буржуазії і дворянства. Об'єднання не вирішило всіх завданьбуржуазної революції, і тому подальший розвиток капіталістичних відносинвідрізнявся в Італії відносною сповільненістю і протікав у формах, особливоважких для соціальних низів, при збереженні монархії і поміщицького землеволодіння.