МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІЕРСИТЕТ
імені ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ
Кафедра всесвітньої історії
Парфенчук Наталя Володимирівна
ІТАЛІЙСЬКА КУЛЬТУРА
(кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст)
Курсова робота
Науковий керівник-
к. і. н., доц. Кривуля О.А.
Луганськ 2007
ЗМІСТ
ЗМІСТ. 2
ВСТУП… 3
РОЗДІЛ I. ІСТРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ… 6
РОЗДІЛ ІІ. ВНУТРІШНІ ТА ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОККУЛЬТУРИ ІТАЛІЇ 9
2.1. Розвиток капіталістичних відносин та спроби політичнихреформ другої половини ХVІІІ ст. 9
2.2. Вплив європейського просвітництва на розвитоксуспільно-політичних традицій в Італії 18
РОЗДІЛ ІІІ. ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЕПОХИ РІСОРДЖИМЕНТО… 27
3.1. Розвиток суспільно-світоглядної думки в Італії 27
3.2. Основні художні течії: неокласицизм, романтизм,реалізм. 31
ВИСНОВКИ… 43
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ… 47
ВСТУП
Актуальність теми. На сучасному етапістановлення української державності країна перебуває у складному становищі. Затяжнаекономічна й політична криза ускладнює процес входження України доєвропейського співтовариства. Довгий час перебування країни під владою іншихдержав відбилося на особливостях культурного та етнічного розвитку регіонів. Політичнаеліта сучасної України використовує це у своїх інтересах, що поглиблюєрегіональні відмінності і загрожує майбутньому існуванню України, як соборноїнезалежної держави. Тому на захист соборності і незалежності повинні статикультурні діячі та митці сучасності. Виходячи з цього, стає актуальнимдослідження розвитку культури Італії періоду Рісорджименто – періодунаціонально-визвольного руху італійського народу проти іноземного панування, заоб'єднання роздробленої Італії. Коли наука, література, мистецтво всімаможливими засобами сприяли спочатку духовному, а потім і політичному об’єднаннюкраїни. Цю історичну місію було покладено на просвітництво –загальноєвропейський ідейний рух. З іншого боку, бурхливий розвиток італійськоїкультури кінця ХVІІІ – другої половини ХІХ ст. був наслідком економічнихперетворень, що мали своє втілення у розвитку капіталістичних відносин йсприяли появі нових художніх течій – неокласицизму, романтизму, реалізму тощо.
Об’єктом дослідження виступає культура Італії,як історично обумовлений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностейлюдини, виражений в типах і формах організації життя й діяльності людей, уїхніх взаєминах, а також у створювані ними матеріальних і духовних цінностей.
Предметом є духовна культура Італії епохи Рісорджименто.
Хронологічні рамки дослідження — це епохарісорджименто, що охоплює період з кінця ХVІІІ й до 1870 р., приєднанням доІталійського королівства Рима.
Територіальні межі дослідження охоплюютьтериторію італійських держав Апеннінського півострову.
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основівивчення доступної літератури прослідити специфічні особливості та відмінності італійської культура епохи Рісорджіменто. Довести. що культурнітрадиції Італії відрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю ідемократизмом, але і безпосереднім зв'язком зреволюційно-визвольною боротьбою.
Для реалізації зазначеної мети поставлені такізавдання:
виявити наявність та доступність літератури таджерел з теми дослідження;
проаналізувати політичне та економічнестановище Італії досліджуваного періоду;
виділити цілі й завданнянаціонально-визвольного руху — Рісорджименто та загальноєвропейськогоідейного руху — просвітництва;
показати вплив загальноєвропейських культурнихтрадицій на розвиток італійської культури;
довести, що незважаючи на значний впливзагальноєвропейських культурних традицій, італійська культура мала своїспецифічні відмінності і особливості, що полягало у специфічних політичних іекономічних умовах;
охарактеризувати розвиток духовної культуриепохи рісорджименто та зміну трьох художніх напрямів: класицизму,романтизму, реалізму.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, щона основі всебічного аналізу наявної літератури та джерелознавчих матеріалів зпроблеми зазнали подальшого розвитку: 1) аналіз соціально-економічногостановища та його вплив на розвиток духовної культури; 2) систематизаціярозвитку художніх напрямків; 3) сучасне бачення ролі культурних процесів уполітичному та економічному розвитку країни.
Структура і обсяг роботи. Курсова роботаскладається зі вступу, 3-х розділів, 4 підрозділів, висновків, спискувикористаних джерел та літератури, додатків. Список використаних джерел талітератури складається з 18 найменувань на 1 сторінці. Робота має …. додатківна …. сторінках. Загальний обсяг становить – 47 сторінок, з них основноготексту 44 сторінки.
РОЗДІЛ I. ІСТРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ
Перш за все слід зазначити, що сучасної літературипо досліджуваній темі недостатньо. Дослідження історії возз'єднання Італіївимагає раніше всього осмислення кардинальних проблем, що розкривають сутьісторичного процесу.
Одна з перших праць по досліджуваній темі — це"Історія революції 1848г. Італійська Революція" Гарнье Пажі. Написана,можна сказати, «за гарячими слідами». В роботі освітлений розвитокреволюційних подій у ясній і точній послідовності, указуючи на особливостіісторичного розвитку, які привели до підйому суспільного руху, що носивнаціональний характер. Сучасникові складно дати об'єктивну оцінку подіям,оскільки перш за все автор додає подіям свій погляд.
Написана через підлогу сторіччя "ІсторіяІталії в новий час" Е.В. Тарле має вже інший характер опису подій і даєвже точнішу оцінку подіям, дивлячись на них через призму часу.
Першу спробу дати марксистську оцінкуреволюції 1848 року зробив В. Невлер в своїй монографії «До історіївозз'єднання Італії». На конкретному фактичному матеріалі автор з'ясовуєзначення національно-визвольного руху в революції і показує, як основоположникинаукового соціалізму керували італійським рухом в II половинах XIX століття.
Одна з основних робіт радянських істориків — ІсторіяІталії в 3х т під редакцією академіка С.Д. Сказкина, чия праця широкого тематичногодіапазону освітлює проблематику і новій історії Італії, і розвиток її культурив епоху Рісорджименто.
У дослідженні В.І. Рутенбурга «ВитокиРісорджименто. Італія в XVII-XVII століттях» простежується складнийбагатоплановий процес розвитку країни в цей період, еволюція мови і культури. Великезначення автор надає діалектичному зв'язку соціально-економічних перетворень зеволюцією державних і політичних структур. Важливу роль він додає еволюціїкультури — складанню єдиної італійської мови, створенню національної літературиі розвитку італійських філософських концепцій, для яких, як указує автор,величезне значення в плані «прокладення ідеологічних шляхів доРісорджіменто» мала для Італії загальноєвропейська філософія просвіти,французьких енциклопедистів і мислителів Великої французької буржуазноїреволюції.
Збірка «Проблеми італійської історії»включає статті і публікації по актуальних темах новітньої і нової історіїІталії. Значне місце займає історія суспільної думки в Італії в XVI-XIXстоліттях. Автори привертають широкий круг нових документів і матеріалівросійських і італійських архівів.
Підводячи підсумок аналізу праць радянськихучених про Рісорджіменто, необхідно відзначити нерівномірність у вивченнірізних аспектів цього найважливішого періоду історії Італії. Краще всього, якми бачимо, виявилися розробленими питання, пов'язані з національно-визвольнимрухом, особливо в кульмінаційні революційні його фази. Достатньо широко іглибоко досліджена демократична течія і діяльність його вождів Мадзіні іГарібальді. Менше уваги приділялася помірно-ліберальному напряму. Майженевивченими залишилися позиція правлячих кругів різних італійських держав іроль католицизму в цю епоху. Нарешті, особливо гостро відчувається недолікфундаментальних праць по соціально-економічній і культурній проблематиці.
Так, не можна не враховувати появу сучаснихробіт після світової культури і тенденцій розвитку суспільної думки в цілому. Аледля докладного вивчення і аналізу проблеми цього буде мало. Навчальні посібники,розраховані на широкий круг читачів, дають нам загальну характеристику культуриЄвропи того періоду, виділяють основні течії в літературі і прикладномумистецтві, проблеми розвитку і розповсюдження суспільної думки, зародженнянових ідеологій. Звичайно, немає підстави заперечувати можливість відомоїсхожості явищ і наявність аналогічних завдань в національному історичномупроцесі різних країн. Але нашим основним завданням є виділення особливостейрозвитку саме італійської культури.
"Історія сучасної Італії" ДжорджіоКанделоро в 5-ти т. є фундаментальна праця італійського історика, що міститьшироку архівну базу. В ній висвітлюються головні події історії Італії,приділяючи увагу найважливішим тенденціям розвитку держави того часу. Аналізуючиособливості кожної з держав Апеннінського півострова, автор дає чіткерозшарування ідей у суспільстві, виникнення та об’єднання ідеї за незалежністьєдиної італійської держави, розвиток характерної лише для неї культури таєдиної італійської мови.
Таким чином ми бачимо, що у вітчизнянійлітературі бракує необхідного матеріалу. І саме тому цю проблему актуальнорозробляти і сьогодні.
РОЗДІЛ ІІ. ВНУТРІШНІ ТА ЗОВНІШНІЧИННИКИ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ ІТАЛІЇ2.1. Розвиток капіталістичнихвідносин та спроби політичних реформ другої половини ХVІІІ ст.
У 1713 р. після підписання Утрехтського мируміж Францією і Іспанією австрійські Габсбурги стали пануючою силою в Італії. Договір,укладений в Екс-ла-Шапєлє у 1748р., яким закінчилась війна за Австрійську спадщину,приніс, нарешті, довгоочікуваний мир італійським державам. З того часу їх кордонимайже не змінювались протягом 100 років до початку об'єднання країни. [10, 15]
У другій половині XVIII століття Італіяпотроху стала приходити до себе після тривалого періоду воєн. Незважаючи на те,що соціальна напруженість не затихає, економіка й культура країни починаєвідроджуватися.
Саме в цей час росте попит насільськогосподарську продукцію й напівфабрикати за кордоном, що дає гарний шансдля сільського господарства Італії. Села й міста, що колись збезлюділи,оживають, дохід землевласників зростає, збільшується населення країни. Урядовіреформи, хоча і не послідовні і несміливі, створювали якийсь мінімумсприятливих умов для економічного розвитку.
Промисловість південної Італії усе щезберігала свій ремісничий і сільський характер, однак, значний підйом намітивсяв північній і середній Італії. Число ремісників у містах і селах росло,відродилася спеціалізація окремих районів у виробництві тканин, металевихвиробів, паперу, скла тощо.
Льняні, бавовняні й вовняні тканинивироблялися в містах Венеціанської держави. У Генуї розширилося суднобудування.До кінця XVІІІ століття в північній Італії налічувалося вже до декількох десятківцентралізованих мануфактур.
За твердженням С.Д. Сказкіна, найбільшихуспіхів досягла промисловість в Австрійській Ломбардії, від її ще сильновідставав П'ємонт, хоча й там розширилося капіталістичне виробництво. [6, 28]
Деякі зрушення мали місце у Венето й Емілії. УЛомбардії, П'ємонті й Тоскані змінилася організація промислового виробництва: переважноюформою, особливо в текстильній промисловості, стала «розсіяна мануфактура».Росте число мануфактур у керамічному, паперовому, металургійному виробництвах.
Основу робочої сили в селах становили жінки йпідлітки. Міські підприємства наводнили ремісники, що розорилися.
На п’ємонтських шовкопрядильнях працювали по70, 100, іноді й по 120 робітників. У Мелані, що вигідно розташувався насхрещенні торговельних шляхів і здавна був великим торговельним і ремісничимцентром країни, капіталістичні підприємства досягали ще більших розмірів. Тампід одним дахом працювало до 300 і навіть 400 чоловік. Деякі італійськігосударі, такі як, наприклад, Карл-Еммануїл I, заохочували створення великихмануфактур. В 1752 році в Туріні під заступництвом Карла було утворено П’ємонтськекоролівське суспільство для виробництва й торгівлі шовком. [15, 77]
Однак далеко не всі італійські міста й державипроцвітали. У Венеції, наприклад, тривав економічний занепад. Якщо на початкустоліття її вовняна промисловість давала близько 2 тис. кусків у рік, то в 1782році продукція скоротилася до 600 кусків. Виробництво шовкових тканин протягомXVIII століття скоротилося з 18 тис. до 1200 кусків у рік. [16, 84]
Якщо раніше у Венеції процвітали підприємства,що спеціалізувалися на випуску головних уборів, то в 1780 році залишилосявсього 8 таких майстерень, та й ті ледве зводили кінці з кінцями.
Але розвиток великої промисловості, незважаючина якесь мінімальне сприяння государів, гальмувалося системою, що зберігалася,внутрішніх мит і урядовою регламентацією.
Тому, наприклад, у Папській державі щенаприкінці XVШ століття біля півмільйона людей утримувалося за рахунокдобродійності, у той час як загальне населення становило 2 млн.300 тис. чоловік.
У Неаполітанському королівстві, якщо невважати того, що тут з'явилося кілька державних текстильних мануфактур, повеликому рахунку нічого не змінилося. У Тоскані у вигідну сторону виділявся,мабуть, тільки порт Ливорно, де росла заповзятлива й енергійна буржуазія. Острівцемзаповзятливості була й Флоренція з її порцеляновою мануфактурою, що процвіталаз кожним днем. [15, 88-89]
В італійських країнах як і раніше існувалатрадиційна структура виробництва у вигляді змішаних або централізованихмануфактур. Машин фабричного виробництва Італія ще не знала.
Зміни в селі були більше помітні. Капітал щовстигли збагатитися буржуа й дворян кинувся в сільське господарство. Незважаючина те, що в Італії усе ще діяли закони про майорат, про невідуждаїмостідворянських маєтків і багато інших феодальних обмежень, підприємці знаходиливихід з положення, що створилося, і, як правило, ставали великими орендарями.
Прагнення до агротехнічних нововведень стаєусе більше й більш помітно серед великих землевласників і буржуазних орендарівпівночі. Саме в цей час виникають сільськогосподарські академії, що прагнутьвпровадити в Італії останні новинки агротехніки. На деяких капіталістичнихфермах впроваджуються вдосконалені сільськогосподарські знаряддя.
Артур Юнг, якому довелось побувати в Італії в90-х роках XVIII сторіччя, схвально озивався про іригаційні спорудженняЛомбардії й прекрасно оброблених полях П'ємонту. [12, 55]
За свідченням італійського історика Р. Вілларі,у долині ріки По відбувалася справжня революція в агротехніці. Особлива увагастали приділяти приведенню якості продукції у відповідність із вимогами ринку.
У той же час разом з підйомом сільськогогосподарства почалося наступ на общинні землі й адміністративну організаціюсільських комун. Сільські буржуа й дворяни проводили обгородження приватнихземлеволодінь.
Долина По, лідер в аграрному секторі, більшеінших відчула на собі ці зміни. Там пануючого положення досяг великийкапіталістичний підприємець. Зникала половинщина, а навспільникиперетворювалися в сільськогосподарських робітниках. [14, 101]
Саме тут навіть у період найбільш глибокогоекономічного занепаду ринкові зв'язки залишалися досить міцними. В інших жеобластях Італії справа обстояло трохи інакше. Велика земельна власність, щоперебувала в руках дворянства й буржуазії, розширювалася за рахунок общинних іселянських земель, затверджуючи екстенсивний розвиток аграрного сектора.
Феодальні латифундії, феодальна юрисдикціяпанували аж до початку XIX століття. Наймана робоча сила була досить нечисленна.Між селянином і ринком стояла безліч посередників, так що, незважаючи навіть наокремі «острівці невдачі» на півночі Італії, розходження між північчюй півднем півострови стають усе більше й більше глибокими.
Що ж стосується зовнішньої торгівлі, то узв'язку зі зростаючим вивозом шовку, шовкової пряжі, провина, масла й іншихсільськогосподарських продуктів через порти Ліворно, Генуї й південної Італіїкриза в цьому секторі господарства поступово відступала.
Однак, у містах панувало безробіття, тому щоріст мануфактур відставав від темпів збезземелювання селян. Заможними фермерамимогли стати далеко не всі. Основна маса селян поступово ставала батраками абойшла в міста, забезпечуючи в такий спосіб надлишок робочої сили.
Ціни росли, заробітна плата залишалася наколишньому рівні, убогість у містах підсилювалася. Збільшився потік емігрантіву Францію й Швейцарію. [11, 94-95]
У той же час більша частина феодальноїверхівки продовжувала жити колишніми доходами, зберігаючи повною мірою звичнийспосіб життя. Інша ж частина, значно менша й головним чином на півночі, ставалана капіталістичні рейки. Ріст буржуазії відбувався переважно в селі північнихрайонів Італії.
Таким чином, друга половина ХVІІІ ст. характеризуєтьсявідносно мирним існуванням італійських держав. Італія як і раніше залишаласяполітично-роздробленою країною з вкрай нерівномірним політичним і економічнимрозвитком. Розвиток капіталістичних відносин частково охопив лише центральні тапівнічні промислові райони. На півдні Італії зберігався ремісничий сільськийхарактер виробництва, де сільське господарство носило в основному натуральнийхарактер. [17, 54]
Отже, одним з головних специфічних "італійських"питань було політичне об’єднання країни та проведення буржуазних реформ.
Для феодальної верхівки італійських державстало зрозуміло, якщо не спромогтися щось змінити у своїй політиці, то країнучекає безлад. Реформи булі вкрай необхідні
Найвідсталішою частиною Італії була Папськаобласть. Зовнішня пишність та засліплююча розкіш князів церкви знаходилася урізкому контрасті із загальною глибокою економічною кризою й культурнимзанепадом. Ця область була відсталою навіть по невисоким італійським міркам. Елементарніпередумови для розвитку торгівлі і промисловості були відсутні. [17, 99]
На іншому кінці полюсу знаходились П’ємонт іВенеція. Найбагатшими та наймогутнішими на протязі віків були торговельніреспубліки Венеція і Генуя. Однак політичний устрій, що був прогресивний всередні віки, являв собою окаменілу окраїну Европи. В економічному житті вонитеж переживали занепад.
Торговельний флот Генуезської республіки недіяв і уряд змушений був здавати його в оренду іноземцям.
Куди більший простір для підприємницькоїдіяльності, відкривався в Мілані, Неаполі й Туріні, куди поступово переселялисягенуезські купці. Згідно Пожаревацькому договору 1718 року Венеція поступиласятуркам майже всі свої володіння на Балканському півострові. Її колишня слава «цариціморів» безповоротно закотилася, іспанські, австрійські, французькі військабезкарно топтали землі Венеції в наступні десятиліття.
Флоренція, відома, як промисловий і культурнийцентр середньої Італії, також перебувала в глибокому занепаді. Великегерцогство Тосканське було одним із самих великих держав на Апеннінах, і хочаФлоренція залишалася столицею цього великого державного формування, це її неврятувало. [5, 34-36]
В 1735 році, відповідно до договору Франції йАвстрії, Тоскана була передана у володіння герцогові Францу Лотарингському,чоловіку Марії Терезії, кандидатові на трон Священної Римської імперії.
Правління у Тоскані обмежувалося функцієювибивання грошей і пересилання їх у столицю Австрії. Австрійська солдатня, щосприймала герцогство Тосканське як одну з Австрійських провінцій, зуміла вкрайрозорити цю ніколи квітучу область.
Політичне положення Ломбардії (колишнєгерцогство Міланське) із середини сімнадцятого століття також являло собоюсумну картину. Війни першої половини сімнадцятого сторіччя розорили її. Парма йП’яченца були віддані як особливе герцогство однієї з галузей будинкуіспанських Бурбонів, частина земель на заході Ломбардії відійшла до П'ємонту. КеруванняЛомбардії здійснювалося австрійськими губернаторами. [1, 72]
Отже, із зазначеного можна зробити висновок,що італійські держави перебували у глибокій системній політичній та економічнійкризі. Необхідність реформ дозріла. Найбільш актуальною в той час для Італіїбула фінансова проблема й перші реформи були спрямовані в першу чергу на їївирішення.
Політична криза змусила перші реформи вЛомбардії провести Марію Терезію і її сина Йосипа ІІ, які встали переднеобхідністю зміцнити своє панування й централізувати владу.
Першої й найбільш важливої була податковареформа. На основі нового обмірювання було оцінено все нерухоме майно,незалежно від станової приналежності її власників. Це дозволило рівномірнорозподілити податки й ліквідувати всякі вилучення.
Держава також викупила внутрішні митні,дорожні й мостові мита й інші непрямі податки, що колись належали приватним особам.Урядом був закритий ряд монастирів і релігійних орденів. Інквізиція, церковнацензура були скасовані, а духовні особи підлягали духовному суду, що завдалосерйозного удару по церковних привілеях. Були скасовані багато обмеженьвнутрішньої й зовнішньої торгівлі.
Прагнучи централізувати керування державою,уряд провів цілий ряд адміністративних реформ. Реформи привели не тільки дозбільшення грошових надходжень у скарбницю, але також сприяли пожвавленнюторгівлі, вільної купівлі й продажу земельних володінь і, разом з тим, їхньомупереходу в руки нових буржуазних власників. Реформи відкривали широкіможливості для капіталістичного розвитку.
Ґрунт для майбутніх перетворень бувпідготовлений. Одним із самих послідовних реформаторів став тосканський великийгерцог Петро Леопольд, що правив у Тосканії з 1765 але 1790 рік.
Він прекрасно розумів необхідність фінансових,адміністративних і інших реформ заради зміцнення своєї влади й панування дворян.Була введена вільна торгівля хлібом і іншими сільськогосподарськими продуктами.Ліквідована цехова система, скасуванні внутрішні мита. Петро Леопольд сприяввільному продажу й покупці нерухомого майна. [8, 114-115]
Тосканському правителеві вдалося домогтисябільше рівномірного розподілу податків і частково знищити податкові привілеї.
Однак характерно те, що податкові реформи такі не були Доведені до кінця. Відсутність підтримки з боку дворян і нерішучістьсамого великого герцога стали причиною провалу проекту конституції. Невирішенібули, також, і земельне питання.
Петро Леопольд сприяв створенню кодексукарного права, на підставі якого відмінялися катування й страта. Він вівборотьбу із церковними привілеями, однак же корінна реформа самої церквинатрапила на лютий опір духівництва, у результаті чого великий герцог Тоскани вважавза краще не втручатися в справи церковників.
Порівняльний аналіз тосканських і ломбардськихреформ дає змогу зробити висновок, що реформи Петра Леопольда були куди більшеполовинчастої й непослідовними, чим реформи, проведені в Ломбардії МарієюТерезією і Йосипом ІІ.
У цьому відбилася більша відсталість Тоскани. Реформилише до деякої міри сприяли пожвавленню економічного життя, але не мали ніякихістотних наслідків.
Що ж стосується Неаполітанського королівства,те тут податкові реформи не пішли далі внесення деякого порядку в області, уякій при іспанському пануванні панував повний хаос.
Тут були поступово скорочені привілеї церкви всудовій, адміністративній, податковій і політичній областях. Однак фінансовакриза королівства не тільки не був переборений, але навіть поглибився до кінцястоліття. [2, 69-72]
Не дали результату й спроби реформисудочинства. Суд як і раніше був у руках баронів могутнім знаряддям розправи.
Були проекти законів, спрямованих наліквідацію общинних земель, однак вони залишилися тільки на папері й реформи,проведені в Неаполітанському королівстві, не зачепили феодальний лад, навіть утакому слабкому ступені, у який це мало місце в Ломбардії й Тосканії.
Але далеко не у всіх державах Італії були такіенергійні керівники. У Папській області не проводилося взагалі ніяких реформ,якщо не вважати нерішучу спробу скасування внутрішніх митних, мостових ідорожніх мит.
У Венеції безсистемні й рідкі заходинаправлялися головним чином на освоєння цілини й сприяли продажу общиннихземель і вибиванню грошей. Лише в самому кінці вісімнадцятого сторіччя, в 1794році, тут скасували внутрішні мита. [11, 56]
Всі реформи, проведені в П'ємонті, булиспрямовані тільки на зміцнення абсолютизму. Тільки у 90-х роках, під явнимвпливом Французької революції, тут стали обкладати й дворянство деякимиподатями й продавати церковні землі. У Пармському герцогстві після енергійногоправління Дю Тилло, були згодом скасовані всі реформи й навіть відновленаінквізиція.
Все це однозначно показує, що в Італії ще невстиг сформуватися клас буржуазії, що міг би успішно боротися за проведенняреформ.
Більше того, в остаточному підсумку політика «просвіченогоабсолютизму» мала на меті паралізувати опозицію буржуазії й, заспокоївшиподачками народні маси, підновити й зміцнити феодальну монархію.
До початку 90-х років вісімнадцятого сторіччязахоплення реформами в Італії закінчилося. [6, 128]
Однак більшість із незадоволених становилавсе-таки буржуазія, найбідніше селянство й міські низи. Все більше стали мативеличезний успіх заборонені урядом роботи просвітителів.
Таким чином, наприкінці ХVІІІ ст. Італіязалишалася політично-роздробленою країною з нерівномірним політичним іекономічним розвитком. Капіталістичні відносини охопили лише центральні тапівнічні промислові райони. На півдні Італії зберігався ремісничий сільськийхарактер виробництва, де сільське господарство носило в основному натуральнийхарактер.
Італійські держави перебували у глибокійсистемній політичній та економічній кризі. Актуальність проведення буржуазнихреформ змушувала монархів до активніших реформаторських кроків. Це стосуєтьсяперш за все правителів Тоскани, Ломбардії та Неаполітанського королівства, де незважаючина їх нерішучисть і непослідовність були проведені буржуазні реформи, щосприяли пожвавленню економічного життя.
Але, у Папській області, П’ємонті, Пармо,Венеції буржуазні реформи не тільки не проводилися, а й здійснювалися заходи позміцненню монархічного укладу. Наприкінці ХVІІІ ст. навіть ті незначніреформаторські заходи, що мали місце, були згорнуті.
Отже, одним з головних специфічних "італійських"питань було політичне об’єднання країни та проведення буржуазних реформ. ВІталії починаються суспільно-політичні й культурно-просвітницькі рухи, якіставили за мету вирішення цих нагальних завдань – рух рісорджименто іпросвітницький рух. 2.2. Вплив європейськогопросвітництва на розвиток суспільно-політичних традицій в Італії
Під Просвітництвом прийнято розуміти загальноєвропейськийідейний рух XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного,культурного та духовного життя. Особливістю Просвітництва є перенесення акцентузі сфери пізнання і дослідження природи, що було характерним для попередньоговідтинку Нового часу — доби Раціоналізму, на соціальні,, політичні, економічні,правові, релігійні, духовні інтереси людей.
Термін «Просвітництво» набуваєстатусу самостійної лексичної одиниці у XVIII ст. Його використовували Ф.М. Вольтер,Й. Гердер, але остаточно він був закріплений після виходу статті І. Канта«Що таке Просвітництво» (1784 р). Кант визначив Просвітництво як«вихід людини із стану власного неповноліття». Основна метаПросвітництва за Кантом — вільне використання людського розуму дляпрогресивного перетворення суспільства.
Носіям ідеології Просвітництва було притаманнесхиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу.Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялася ідея перебудови всіхсуспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості»,рівності, що випливали, на їхню думку, з самої природи, невід'ємних«природних прав» людини. В концепції «природного права»просвітники обґрунтували основні принципи цивілізованого життя особистості,нації: право на гідне людини життя, свободу і власність. Відстоюючи ціпринципи, Просвітництво поклало в Європі початок формуванню громадянськогодемократичного суспільства. [3, 58]
/>Рушійноюсилою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважалипоширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального станусуспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їхньомуполітичному розкріпаченню. Цим «просвітники» відрізняються від«просвітителів», якими є всі носії освіти й прогресу. Просвітникивірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому вони продовжувалигуманістичні традиції доби Відродження. Великого значення просвітники надаваливихованню й самовихованню людини, вбачаючи в цьому універсальний засібудосконалення суспільства. Характерною для Просвітництва була ідея«просвіченого абсолютизму». Просвітники вважали, що перебування натроні «просвіченого й доброчесного монарха» приведе до мудрогоправління, яке сприятиме становленню справедливості й суспільного добробуту.
Одним із напрямів духовного життя епохи Просвітництвастало прагнення до секуляризації культури, максимального збільшення в нійпитомої ваги світських засад. По-різному визначаючи своє ставлення до релігії,просвітники сходились у критичних оцінках церкви як соціального інституту. Так,Вольтер — найнебезпечніший супротивник католицької церкви й клерикалізму — відкидаватеїзм, що загрожував суспільному порядку, ґрунтованому на приватній власності.Релігію ж він вважав корисною для морального виховання молоді. [18, 86-89]
Натомість П. Гольбах критикував і рішучезаперечував не лише церкву, а й саму релігію. Чимало просвітників, дотримуючисьзасад раціоналізму, бачили в Богові гаранта розумності світобудови та здатностіпізнавати її раціональним шляхом.
Антиклерикальна боротьба просвітників завіротерпимість, право вільного вибору релігії мала конкретні наслідки — проголошеннясвободи совісті Великою французькою буржуазною революцією 1789 р.
Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися вумовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи, бурхливогорозвитку промисловості, переходу від мануфактури до складніших і прогресивнішихтехнологій, засвоєння нових видів сировини й енергії. У розвитку науки, основуякої становило раціональне світобачення, дослідність та експериментизм, всепомітнішими ставали нові тенденції. Монополія механіко-математичного знанняпоступилася місцем дослідним й описовим наукам: фізиці, хімії, біології,географії та ін. XVIII ст. ознаменоване новими науковими відкриттями, які здійснили:великий філософ і математик І. Кант (1724-1804 рр), природодослідники П.С. Лаплас(1749-1827 рр.), П.Л. Мопертюї (1698-1759 рр.), Ж.Л. Бюффон (1707-1788 рр.), А.Л.Лавуазьє (1743-1794 рр.), К.Л. Бертолле (1748-1822 рр.), Н. Леблан (1742 — 1806рр.) — у галузі хімії. Натуралісти Д. Геттон (1726-1797 рр.) і К. Лінней(1744-1829 рр.) започаткували систематизацію явищ й утворень природи. Ж.Б. Ламарк(1744-1829 рр.) розробили основи еволюційного вчення. Відбувалося подальшенакопичення інформації про явища природи, формувалися уявлення, поняття йметоди, спрямовані на створення єдиної картини світу.
Нових рис набула масова свідомість: вона сталагнучкішою, здатною ширше сприймати і глибше розуміти явища та процеси довкілля.Важливим стало усвідомлення можливості плюралізму поглядів на світ, філософію,мистецтво, толерантне ставлення до переконань інших людей. Змінювалися йсуспільні ідеали. Для масової свідомості ідеал прагматичної підприємливоїлюдини, допитливого вченого став привабливішим, ніж ідеал лицаря чи аскета.
Зміни відбулися й на рівні самосвідомості. Наприклад,розширення життєвого простору внаслідок географічних відкриттів і колонізаціїнових земель привело мешканця Європи до усвідомлення себе саме європейськоюлюдиною, визнання за європейцями пріоритетних позицій стосовно решти світу,зверхнього ставлення до неєвропейських народів.
Просвітники були вихідцями з різних соціальнихпрошарків і станів: аристократії, духовенства, чиновників, представниківторговельно-промислових кіл, лікарів, військових та ін. Але всіх їх об'єднувалавіра в розум, знання, високе призначення людини, нетерпимість до будь-якоговиду гноблення.
Відповідно до становлення у Західній Європіпромислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку вАнглії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умовиісторичного розвитку західноєвропейських країн у добу Просвітництва, художнітрадиції, що склалися у попередні століття, були причиною того, що культура імистецтво кожної з них мали особливості та відмінності. Водночас у культурізахідноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставуговорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історіїєвропейської духовної культури.
Італійські просвітителі перебували під більшимвпливом теорії французького просвітительства, але характерною рисоюПросвітництва в Італії була спадщина епохи Відродження. Коло проблем, якіставили перед собою італійські просвітителі, був дуже широкий. [4, 236]
У Тоскані й у Луккі в другій половині XVIII ст.була видана в перекладі на італійську мову «Енциклопедія» Дідро. Підпільнопоширювалися роботи Монтеск'є, Вольтера, Гельвеция, Руссо. Італійськіпросвітителі називали себе послідовниками й учнями французьких мислителів.
У їхніх поглядах дійсно було багато загального.Так само, як їхні французькі вчителі, ідеолога молодої італійської буржуазіївірили в кінцеве торжество розуму, i вимагали скасування феодальних привілеїв.
Але навіть при всім своєму бажанні італійськіпросвітителі не могли стати простими наслідувачами. Причиною тому буласвоєрідність конкретних історичних умов, у яких перебувала політично йекономічно роздроблена Італія. Італійським просвітителям доводилося висуватипитання, що залишалися поза полем зору їхніх побратимів у Франції.
Одним із самих головних специфічних "італійських"питань було політичне об'єднання країни. Іншим питанням був аграрний, тому щоІталія була відсталою й в основному сільськогосподарською країною. [15, 79]
Так само, як і діячі французького Просвітнитцтва,італійські просвітителі чекали змін від законодавчої діяльності монархів іточно так само мріяли про «короля-філософа».
Беккариа писав: «Тепер на європейськітрони вступили благодійні государі, друзі мирних чеснот, батьки своїх народів,ці государі… печуться про щастя своїх поданих, знищують деспотизм,посередників між государів і народом».
Просвітителі надавали всіляку підтримкугосударям у реформаторській діяльності й найчастіше самі були авторами цихреформ.
Доля виявилася набагато суворіше доіталійських просвітителів, чим у Франції або в Англії. У жодному з європейськихдержав реакція не проявлялася з такою силою, як на Апеннінах.
Прикладом такого впливу може слугувати доляДжаноне й Гаетано Філанджері, яку приводить С. Сказкін. Джаноне довелосяемігрувати із країни, а потім він одержав провокаційне запрошення до П'ємонту,де його кинули у в'язницю. Через 12 років ув’язнення Джаноне помер [5, 189].
Твір неаполітанця Філанджері «Науказаконодавства» відразу ж після його появи церква включила в індексзаборонених книг. Проте просвітительський рух ширився. Просвітителівстановлюють зв'язки один з одним і зі своїми однодумцями за кордоном,організують наукові суспільства, видають журнали.
Деякі області Італії, такі, наприклад, якФлоренція й Тоскана, дали не так багато теоретиків Просвітництва, як, скажемо,Неаполь і Мілан, однак діяльність місцевих просвітителів носила скорішепрактичний характер, що виразилося зокрема в активній участі Тосканськихпросвітителів у реформаторській діяльності лотарингської династії.
Пьемонтец Баретти писав в 60-х рокахвісімнадцятого сторіччя: «Природа обдарила Італію так само щедро, як іАнглію, чому ж Італія не має впливи в Європі, у той час як вплив Англіїнастільки великий? » «Перш ніж відповісти на це питання, — продовжуваввін, треба щоб народи всієї Італії або більшої її частини об'єдналися підвладою єдиного уряду в один народ… ».
«Любов до Батьківщини, тобто прагнення доблага всіх наших націй, — це сонце, що висвітлює й притягає італійські, міста,- писав; ломбардский економіст Джан Ренальдо Карлі (1720-1795), — ми повиннібути італійцями, а не ломбарцями, неаполитанцями або тосканцями, якщо ми нехочемо перестати бути людьми».
Однак Карлі не вимагав політичного об'єднаннякраїни, він вірив у моральну єдність італійців, що стало б можливим задопомогою розвитку загальнонаціонального мистецтва, літератури й науки.
Просвітителів різних міст Італії поєднувалиосновні загальні ідеї й вимоги.
У центрі їхньої уваги стояла також і аграрнапроблема — найбільш актуальна для Італії того часу. Подібно фізіократам, вонивважали сільське господарство основою основ народного добробуту й зв'язувалирозвиток суспільства із кращим розподілом землі. Вони малювали яскраву картинуматеріального й морального занепаду села. [14, 175]
З гіркотою неаполітанський економістФиланджери говорив про те, що є землевласники, які «вимірюють своїволодіння обрієм, але в той же час занадто багато народу в порівнянні з ними немають ні землі, ні роботи».
«Якби Італія була підлегла одномумонархові, нікому й у голову не прийшло б обмежувати перевезення товарів зоднієї провінції в іншу», — заявляв міланець Пьєтро Веррі. Просвітителібачили безглуздість політичної роздробленості, трагізм іноземного панування. МаркізКараччоло з гіркотою говорив про Італію, поділену між дрібними й немічнимидинастіями. Іноземні держави були, на його думку, свого роду чумою для країни.
Просвітителі вимагали знищення внутрішніх мит,введення єдиного законодавства і єдиної системи міри ваги. «Пройденебагато років і Італія „буде єдиною“, — заявляв Веррі. Просвітителіпокладали на монархів більші надії, призиваючи їх припинити міжусобну війну,розбрати й „у якій-небудь формі об'єднатися“. Антоніо Джинавезі,професор Неаполітанського університету, говорив: „Якби це трапилося,Італія, нині роздроблена й така слабка, що стає рабою кожного, хто цьогозахоче, стала б могутньою й сильною“. [10, 97]
Запорукою подальшого відновлення суспільстваіталійські просвітителі називали рівновагу в розподілі власності. Вони вимагалискасування невідчуждаємості церковних земель, ліквідації феодів і їхньогоперетворення у вільну земельну власність, наділення селян землею за рахунокневикористаних пустищ.
Франческо Джанні — міністр великого герцогаТоскані, стверджував, що краще обробляти землю буде той, хто зможе вважати їїсвоєю власністю.
Проголосивши своїм гаслом — »Вільналюдина на вільній землі", — просвітителі вимагали скорочення сеньориальныхповинностей і ліквідації залишків кріпосного права. Багато хто із просвітителівуважали також необхідної передачу селянам у власність або в тривалу орендучастини дворянських і церковних земель. Джузеппе Пальмиери писала: «Колилюдина впевнена, що повністю одержить плоди своєї праці, він змусить приноситиврожай навіть скелі, але він закине й родючий ґрунт, якщо плоди його праці недістануться йому хоча б частково».
Основною мішенню нападок просвітителів булифеодальні пережитки в сільському господарстві. Вони вимагали, перебудовифеодального села на капіталістичний лад. Підйом сільського господарства служив,на думку просвітителів, основною передумовою розвитку ремесла й торгівлі.
Просвітителі вимагали ліквідації всіхперешкод, що стояли на шляху розвитку. Фіскальні беззаконня, внутрішні митниці,система відкупів, монополії й цехи повинні були бути ліквідовані.
Критикуючи феодальне суспільство, Карічоло згіркотою говорив про сицилійського селянина: «Рабство настільки деградуєдушу, що вона більше не почуває ваги ланцюгів».
У підприємницькій діяльності вони бачили «факторцивілізації й прогресу». Мануфактури, на думку Галіані, були знаряддямзвільнення людства від феодального рабства й марновірств.
Таким чином, просвітництво — цезагальноєвропейський ідейний рух XVIII ст., спрямований проти закостенілих формсуспільного, культурного та духовного життя.
Відповідно до становлення у Західній Європіпромислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку вАнглії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умовиісторичного розвитку європейських країн були причиною особливостей івідмінностей Просвітницького руху в Італії.
Італійські просвітителі перебували під значнимвпливом теорії французького просвітительства, але характерною рисоюПросвітництва в Італії була спадщина епохи Відродження. Італійським просвітителямдоводилося висувати питання, що залишалися поза полем зору їхніх побратимів уФранції.
Одним із самих головних специфічних "італійських"питань було політичне об'єднання країни. Іншим питанням був аграрний, тому щоІталія була відсталою й в основному сільськогосподарською країною.
Просвітителі надавали всіляку підтримкугосударям у реформаторській діяльності й найчастіше самі були авторами цихреформ.
Доля виявилася набагато суворіше доіталійських просвітителів, чим у Франції або в Англії. У жодному з європейськихдержав реакція не проявлялася з такою силою, як на Апеннінах.
Просвітителі вимагали ліквідації всіхперешкод, що стояли на шляху розвитку. Фіскальні беззаконня, внутрішні митниці,система відкупів, монополії й цехи повинні були бути ліквідовані.
Носіям ідеології Просвітництва було притаманнесхиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу.Просвітники висували ідеї перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму,«вічної справедливості», рівності, що випливали з самої природи,невід'ємних «природних прав» людини.
У політичній сфері характерною дляПросвітництва була ідея «просвіченого абсолютизму». По-різному вонивизначають своє ставлення до релігії, від атеїзму до повної підтримки, алесходились у критичних оцінках церкви як соціального інституту.
Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися вумовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи табурхливого розвитку промисловості. Завдяки участі багатьох італійців усуспільному житті епохи Просвітництва Італія знову виявилася лідируючою силоюєвропейської історії.
РОЗДІЛ ІІІ. ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЕПОХИРІСОРДЖИМЕНТО3.1. Розвиток суспільно-світоглядної думкив Італії
Рісорджименто — це національно-визвольний рухіталійського народу проти іноземного панування, за об'єднання роздробленоїІталії. Епоха рісорджименто охоплює період з кінця ХVІІІ й до 1870 р.,приєднанням до Італійського королівства Рима. [12, 455]
Італійська культура епохи Рісорджиментовідрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю і демократизмом, але ібезпосереднім зв'язком з революційно-визвольною боротьбою.
Світоглядні уявлення європейської людини цієїдоби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму, інтерес доісторичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коливпродовж життя одного покоління людей руйнуються монархії, виникають новідержави, повністю перекроюється політична мапа Європи, докорінно змінюєтьсяжиття народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільствобезперервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми? Чи очікуютьлюдство нові потрясіння, коли їх чекати? На всі ці питання шукали відповідь упрацях істориків. Загальне захоплення історією було характерним для XIX ст., які захоплення філософією для XVIII або природничими науками для XVII ст. Майже вусіх європейських країнах створювалися історичні товариства, засновувалисямузеї, почали видаватися історичні журнали, формувалися національні школиісториків.
В 1768 — 1772 роках була опублікована «РеволюціяІталії» п’ємонтця Карло Деніна. Це була одна з перших загальних історійіталійського народу. Досить помітна публікація багатотомної "Історіїіталійської культури", що почав бергамець Джиролано Дірабоскі. [13, 66]
В 60-і роки в Мілані сформувався кружокфілософів, літературних критиків і економістів за назвою «Суспільствокулака». Його очолили брати Пьєтро й Олександрі Веррі.
Однією із самих яскравих особистостей «Суспільствакулака» був Беккаріа (1738 — 1794 р), що видав в 1764 році трактат «Прозлочини й покарання». Ця праця була переведена на багато іноземних мов іпрославила ім'я Беккаріа далеко за межами Італії. Про трактат високо озивавсясам Вольтер. [16, 90-91]
Беккаріа доводив, що в злочинах по більшіймірі винувато саме суспільство, що штовхає бідняка на злодійство й далі навбивство. Він, також, критикував методи судочинства й сваволя чиновників,вимагав скасування катувань і страти. Вважав, що всі люди повинні бути вільні йрівні перед законом.
В цей час нових рис набула масова свідомість: вонастала гнучкішою, здатною ширше сприймати і глибше розуміти явища та процесидовкілля.
У XIX ст. завершувався процес формуваннянаукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. Наґрунті наукового світогляду створювалася нова культура, де експериментальнанаука поступово захопила домінуючі позиції. Це виявилося вже на початкустоліття, коли наука остаточно посіла належне місце серед предметів викладанняі стала незалежною від релігії та філософії. [7, 115]
Для розв'язання техніко-економічних завданьвимагався новий, дослідний підхід до явищ природи. Накопиченню природничихзнань сприяли розвиток міжнародної торгівлі, дослідження й освоєння новихгеографічних регіонів. Картина природи ставала повнішою, вчені відкривали«ланцюжки», яких не вистачало в системі просторових і часовихвзаємозв'язках природи.
На перший план висувалися фізика і хімія, щовивчали взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху. Зокрема,розвивалися термодинаміка, електрофізика, електрохімія, хімічна атомістика. Вгеології утверджувався історичний погляд на земну кору, в біології — еволюційнатеорія; виникали палеонтологія, ембріологія, генетика. [9, 12]
Незважаючи на переможний поступ науки іпов'язаного з нею позитивістського та прагматичного способу мислення, повноїсекуляризації європейської культури у XIX ст. не відбулося. Почала навітьформуватись нова релігійна атмосфера: почасти як реакція супроти атеїзмупросвітницької та революційної доби, а почасти як наслідок припинення багатьохдавніх форм релігійної дискримінації, поширення принципу релігійної терпимості.Релігія відроджувалась, що засвідчувало побожне завзяття мас, зміцненняцерковної організації, великий масив теологічних праць, пожвавлення теологічнихдискусій. Останньому сприяла глибока цікавість романтичної доби до екзотичнихрелігій, надто буддизму й індуїзму, а також поширення наукових знань.
В дискусіях гартувалась богословська думка,вони сприяли модернізації релігії та церкви. [18, 206]
Загалом у XIX ст. християнська вірапробуджувала сильні духовні почуття, і релігійне завзяття серед великих маслюдей було не слабшим, ніж у попередньому сторіччі, а може, ще сильнішим, аджезагальний рух до письменності зміцнив релігійну освіту, а протиріччя людськогобуття, що поглиблювались в індустріальну добу, лише навертали до християнстванових вірних.
У філософському спрямуванні розвитокєвропейської культури XIX ст., зокрема його першої половини, відбувався підзнаком гегелівської філософії. Видатний німецький філософ Георг ВільгельмФрідріх Гегель (1770-1831 рр) зробив спробу систематизації всього змістувиробленої людством культури. Глибокий історизм мислення дав йому змогупростежити у межах своєї системи відомі реальні історичні зв'язки. Всю історіюлюдства філософ розглянув як єдиний процес, де кожна доба займає своє особливемісце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже у ранніх творах він трактувавіудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. Впливгегелівської філософії на громадську думку XIX ст. величезний. Розвинутий нимдіалектичний метод став своєрідним резюме всієї попередньої історії людськогопізнання, наукового та художньо-естетичного освоєння світу.
Показово, що своїм духовним батьком Гегельвизнавав видатного німецького поета, мислителя, природознавцяЙоганна-Вольфганга Гете (1749-1832 рр). Чуттєво-поетичне сприйняття природи,притаманне багатьом творам поета, своєрідно відобразилося у філософськійсистемі Гегеля. [3, 164]
В центрі уваги італійської філософії першоїполовини XIX в. були питання, що вимагали негайного вирішення. Філософіямежувала з ідеологією і політикою. Основний перебіг суспільної думки поступовоперетворювався на політичні теорії. В роботах видатних філософів — ВінченцоДжоберті, Чезаре Бальбо, Массимо Д'Адзельо, Джузеппе Мадзіні мова йшла пронайближче майбутнє Італії і її народу. [9, 56]
Віськонті, Пелліко, Романьозі були переконані в тому, що духовне відродженняІталії можливо тільки за умови її політичного відродження.Звідси вони зробили висновок про необхідність безпосереднього зв'язкукультурної, цивільної і політичної діяльності.
У культурному житті XIX ст. можна простежитидва взаємопов'язаних процеси — розвиток національних культур і виникнення культурнихфеноменів, які мали інтегруюче регіональне, а іноді — світове значення, як,скажімо, роботи вождя італійського національно-визвольного руху ДжузеппеМадзіні. Створення регіональних літератур і мистецтв було покликане до життяподібністю соціально-економічних умов, світогляду, ідеології, поглибленнямзв'язків між народами. Зростання міжнародного культурного обміну відбувалосьзавдяки стрімкому розвиткові світових економічних контактів, удосконаленнюзасобів комунікації. [13, 300]
Головною задачею літератури і мистецтваіталійські митці вбачали у виховання національної свідомості. Письменники,поети, художники тощо, визначили нову літературу перш за все як «літературу дійсності», настійнопідкреслюючи необхідність правдивого віддзеркалення життя в творах літератури імистецтва. []
Таким чином, світоглядні уявлення європейськоїлюдини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму. Публікуютьсяперші роботи з історії, виникають перші філософські кружки та історичні школи. УXIX ст. нових рис набула масова свідомість, завершувався процес формуваннянаукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття.
В центрі уваги італійської філософії першоїполовини XIX в. були питання, що вимагали негайного вирішення, питанняполітичного об’єднання країни та селянське питання.
Релігія відроджувалась, що засвідчувалопобожне завзяття мас, зміцнення церковної організації, великий масивтеологічних праць, пожвавлення теологічних дискусій.
Італійські митці ставили завдання правдивоговіддзеркалення життя у своїх творах. Виникають нові художні течії. 3.2. Основні художні течії: неокласицизм,романтизм, реалізм
Розвиток культури в Європі XIX ст. бувпов'язаний із протиборством та послідовною зміною трьох художніх напрямів: класицизму,романтизму, реалізму.
На межі XVIII та XIX ст. в європейськійкультурі склався новий вид класицизму, який відрізнявся за змістом та ідейноюспрямованістю від класицизму XVIII ст. його називали неокласицизмом.
Мистецтво класицизму доби буржуазних революційбуло вже виразно раціоналістичним. Воно передбачало існування чітких критеріїввеличного та низького, прекрасного і потворного. В творчості класицистів кінцяXVIII — початку XIX ст. переважали сюжети, які втілювали ідею про необхідністьпідкорення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави,суспільства, політичного або релігійного руху. [1, 248]
Проте панівною інтелектуальною та художньоютечією в Європі першої третини XIX ст. був романтизм, який рішуче витіснивкласицизм, виявивши себе у всіх європейських країнах і вплинувши на всімистецькі жанри, зокрема на поезію, малярство і музику, а також на всі галузігуманітарних наук.
Зародження романтизму ще у 70-х роках XVIII ст.було культурною реакцією на Просвітництво, вплив якого дедалі слабшав. Алеромантизм стає масово привабливим у 20 — 30-ті роки XIX ст., коли на авансценукультурного життя вийшло покоління, що сформувалось за доби революційнихвипробувань і наполеонівських війн, а після 1815 р. опинилось під мертвотнимтягарем реакційних режимів. Це покоління переконалось на власному досвіді, щостан, в якому опинилось суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував«царство розуму» з його ідеалами свободи, справедливості, рівності,про що мріяли філософи-просвітителі XVIII ст. [7, 49]
Програма італійського романтизму, особливо вперіод його формування, була тісно пов'язана з філософськими і естетичнимиположеннями просвітницької ідеології. На неї зробили вплив і національніпросвітницькі традиції, і думки французьких енциклопедистів. Всі ці тенденціїособливо ясно простежуються в журналі «Кончильяторе» (1818-1819) — центральномуоргані міланських романтиків, що зіграв велику прогресивну роль в суспільному життіІталії на початку століття. На сторінках «Кончильяторе» — в статтяхталановитого літературного критика Ермеса Віськонті, поета Джованні Берше,філософа Д.Д. Романьозі і драматурга, редактора журналу Сильвіо Пелліко — буливперше сформульовані найважливіші естетичні ідеї епохиРісорджименто.
В роки реакції, що наступила після Віденськогоконгресу (1815), «Кончильяторе» сприяв духовному відродженню Італії.
Ентузіасти «Кончильяторе» прагнуливключити Італію в загальноєвропейський культурний рух, подолати її замкнутістьі відсталість. Захопившись європейським романтичним рухом, вони не відривалисявід рідного грунту, при вирішенні будь-яких проблем завжди мали на увазіголовну мету своєї політичної і літературної діяльності — долюбатьківщини, яку вони мріяли змінити. [4, 56]
Алессандро Мандзоні, якийформально не входив до складу редакції журналу, але був однодумцем ентузіастів «Кончильяторе».Висунута ними думка про нерозривний зв'язок літературної справи з цивільним (letterario-civile) стала однією з провідних ідей століття. «Кончильяторе»належить заслуга відкриття і затвердження ведучої тенденції італійськоїкультури XIX ст. — єдності моменту естетичного і етичного.
Італійські романтики звернулися до вивченнянаціональної історії, щоб зрозуміти історичні причинизанепаду Італії, причини «применшення італійськоїнації», нагадати народу, що боровся за незалежність і єдність батьківщини,про його славне минуле, надихнути його прикладами героїчноїборотьби предків. Використовуючи історичний матеріал,італійські романтики виражали, зрозуміло, своє відношення до сучасності. Всамому розумінні історизму вони впадали то в одну крайність — закликаючи доголої тенденційності в трактуванні історичних подій і оцінці їх з позицій іпотреб сьогоднішнього дня, то в другу — крайністьоб'єктивізму, вважаючи, що мета письменника в точному і достовірномувідтворенні історії без виразу якого-небудь свого відношення до того, щовідбувається. Італійські романтики (як і їх однодумці в інших країнах) надаваливелику увагу проблемам національної самобутності літератури і мистецтва. Виражаючизагальний погляд прихильників «Кончильяторе» на національнемистецтво, Пелліко в статті «Театр Марі Жозефа Шенье» писав, щонаціональним є лише той твір, який пройнятий любов'ю до батьківщини і служитьїї благу. Вперше в Італії цю точку зору висунув і відстоював в численних критичних статтях Д. Берше. Він підкреслював,що література повинна звертатися до всієї нації, а не до замкнутих кухлів «вибраних»і відбирати з історії те, що може бути близько, зрозуміло і повчально длябільшості сучасників-італійців. Берше, Віськонті і особливо Мандзоні вказувалина те, що мета письменника — у віддзеркаленні і осмисленнідолі свого народу, умінні вірноуловити насправді і висунути в літературі найважливіші проблеми народного життя.[17, 144]
1830-е роки знаменують початок другого періодув розвитку італійського романтизму. В області естетики заслуговують уваги в цейчас роботи вождя італійського національно-визвольного руху Джузеппе Мадзіні іщо знаходився під його впливом відомого драматурга Д. Никколіні.
Література була лише однією з багатьох сторінполітичної діяльності Мадзіні, стороною яскравої, цікавої, але другорядної. Мадзініхотів бачити літературу і мистецтво заснованою на «вищому колективномупринципі загальної правди», яка повинна бути викладена письменником черезйого ідеал. Цю «загальну правду» Мадзіні розглядав в трьох аспектах: як правду історичну (факти,реальність), моральну (ідейне значення) і абсолютну (відвернута філософська ідея), яка веде до Бога. Правдуморальну, а тим більше правду абсолютну він ставив вище зареальну правду фактів. "Істинно європейський письменник, — затверджував Мадзіні, — повинен бути філософом з лірою поета в руках". Центральними чинами йоготворів повинні стати ідеальні герої, які могли б служити для сучасниківприкладом мужності і вірності революційному ідеалу. [8, 93]
Однією з основних відмінностей італійськогомистецтва була відповідність його розвитку основним історичниметапам національно-визвольного руху
В роки революційного бродіння, викликаного вІталії Великою Французькою революцією 1789 р., еруіталійського мистецтва Рісорджименто відкрили представлення «трагедій свободи» Вітторіо Альфьері (1749-1803) Трагедії Альфьері були створені ще в70-80-х роках XVIII. Але справжнійсуспільний резонанс вони дістали на рубежі XVIII-XIX ст. Їхмужній пафос, вогонь політичної пристрасті, схвильованапроповідь свободи запалювали серця італійських патріотів-республіканців 90-хроків.
22 вересня 1796 р. на честь святкування п'ятиліття Французької республіки в Мілані була поставленаодна з кращих трагедій Альфьері — «Виргиния». Глядачі,наелектризовані політичним напруженням спектаклю, вперервах між актами давали вихід відчуттям, танцюючи в партері «Карманьйолу».
Трагедії Альфьері сталі прапором італійськихреспублік, що народжувалися, впливали на створення національного характеруіталійців, збудивши в них, по виразу Стендаля, «жадаю стати нацією». Вонивідповідали відчуттю турботи за долі батьківщини кожного нового поколінняіталійських патріотів, що черпали в створеннях поета сили для самовідданоїборотьби.
«Совістю Італії» називали сучасникипоета Уго Фоськоло (1778-1827). В його творчості полум'яний патріотизм ігероїчний пафос, виражений у дусі революційного класицизму, у ряді творів вдягаються в нові поетичні форми,прокладаючи дорогу романтичній літературі. [2, 74]
Своя перша поетична збірка «Оди»(1795) він присвячує Альфьері. В тому ж році 17-річний Фоськоло завільнодумство піддається допиту інквізиторів і потрапляє у в'язницю. Вийшовшина свободу, молодий поет в 1796 р. в числі інших італійських патріотівзахоплено зустрічає французьку республіканську армію на чолі з Бонапартом.4січня 1797 р. у венеціанському театрі Сан-Анджело з величезним успіхом йде йогоперша республіканська трагедія «Тієст», повторена потім 30 разівпідряд. [11, 80]
Яскравим документом епохи з'явився романФоськоло «Останні листи Якопо Ортіса» (1802). Роман пройнятий всімапечалями і радощами великої визвольної боротьби; він виражає відчайгероя-патріота, що побачив в наполеонівському режимі крах надій на звільненняІталії, і готовність віддати життя за свою пригноблювану батьківщину. [11, 83]
Мрію про вільну Італію поетвиразив в чудовій поемі «Гробниці» (1807), що оспівувала героївминулого. Ця поема Фоськоло надихала італійських патріотів декількох поколіньна боротьбу за звільнення батьківщини. В 1811 р. Фоськоло поставив в Міланітрагедію «Аякс», викриваючу деспотизм Наполеона, і цензура заборонилаїї.
Відмовившися принести присягу австрійцям післяВіденського конгресу 1815 р., Фоськоло вимушений покинути Італію.
Серед молоді, що захоплювалася романомФоськоло «Останні листи Якопо Ортіса», був і геніальний музикантНикколо Паганіні (1782-1840). В його бунтівному мистецтві втілився дух боротьбиіталійського народу, сміливий протест проти придушення і приниження людськоїособи.
В рядах революціонерів-карбонаріїв виявилисябагато видатних італійських письменників і поетів. Серед них — С. Пелліко, Д. Берше,П. Джанноне, поет-імпровізатор Р. Россетті. Всі вони взяли діяльну участь вкарбонарській революції 1820 — 1821 рр.
Сильвіо Пелліко (1789-1854) був автором першоїромантичної трагедії Рісорджіменто — «Франческа та Рімнні». Боротьбіза свободу батьківщини присвятив себе і поет-романтик Габріеле Россетті (1783-1854),співак неаполітанської революции1820 р. В ході повстання карбонаріїв Неаполявін склав вірш «Неаполітанська конституція 1820 року». Рятуючись відпереслідувань, Россетті в 1821 р. виїхав до Англії. [6, 79]
Найбільшим італійським письменником XIX в. буввидатний теоретик італійського романтизму Алессандро Мандзоні (1785 — 1873). ЗаслугиМандзоні перед італійською літературою такі великі, що його ім'я по правукоштує в одному ряді з іменами письменників, що становлять гордість італійськоїнації, такими, як Данте, Петрарка, Тассо, Боккаччо, Альфьері і Гольдоні.
Творчість Мандзоні залишила глибокий слід і віталійській поезії, і в драматургії, і, крім того, проклавши шляхи сучасномуреалістичному роману, зробило великий вплив на розвитокіталійської прози.
Мандзоні був не тільки одним з найвидатніших італійських поетів XIX сторіччя,але і драматургом і автором всесвітньо відомого історичного романа «Обручені».
Інший характер носила творчість сучасника А. Мандзоні- чудового італійського поета Джакомо Леопарді (1798-1837). Улюблені темилірики Леопарді: самотність людини в світі, неможливість щастя, жорстока владаприроди над людиною.
«Пісні» (1816-1836) принеслиЛеопарді славу одного з найбільших світових ліриків; крім того, його перуналежать «Щоденник» (1817-1832), який є як би щоденною сповіддюпоета, і «Моральні твори» (1820-1825), невеликі трактати, в більшостісвоїй написані у формі діалогів-суперечок. [6, 90]
З карбонарським рухом був зв'язаний і основоположник італійського романтизму вживописі Франчесько Гайец (1791 — 1882).
В 1818 р. в Мілані Гайец зблизився з Пелліко іМандзоні і незабаром став главою італійськиххудожників-романтиків, що виступили проти офіційного академічного класицизму. Національно-визвольніідеї знайшли віддзеркалення в його історичних полотнах: — «Втікачіз Парги», «Граф Карманьола», «ПрощанняРомео і Джульєти» тощо.
Патріотизм залишається синонімом романтичногонапряму в італійському мистецтві і на другому етапі руху Рісорджименто. Романтизмцього періоду придбаває все більш демократичніриси. Найпильніший інтерес у письменників, поетів, музикантів і художниківвикликає історична тема, в творах розкривається роль народу як основного носіягероїчного початку. []
В літературі цього часу основними жанрамистають історичний роман, що продовжує традиції Мандзоні, і історична драма.
Літературу 30-х років представляють дваписьменники-республіканців, що взяли діяльну участь в русі Рісорджименто, — ФранчеськоДоменико Гуєррацци (1804-1873) і Джан-Баттіста Никколіні (1782-1861), творчістьяких складалася під впливом Мадзіні.
В 30-40-е роки в італійській літературіз'являється романтична сатира, яку представляють два поети — Джузеппе Беллі(1791-1863) і Джузеппе Джусті (1809-1850).
Для кращих творів відомого живописця-романтикаД. Морелли (створених в основному на історичні і літературні сюжети) характернажиттєвість і емоційна виразність образів,майстерність і свобода композиції, барвиста палітра (картини "Іконоборці",«Граф Лара з пажем», «Тассоі Елеонора»). [9, 315]
Хоча історія реалізму як художнього методурозпочалася ще в добу Відродження, відсутність чіткої естетичної програмитривалий час не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурногожиття, і лише в другій половині ХІХ ст. він поступово завоював міцні позиції влітературі, образотворчому мистецтві, театрі, почасти в музиці. Сам термін«реалізм» входить у науковий обіг з 60-х років ХІХ ст., причому вінрозумівся лише як відображення дійсності й не відрізнявся від натуралізму. Лишепоступово почав складатися погляд на реалізм як на такий напрям художньоїкультури, що об'єктивно відображає дійсність, що пов'язана зісоціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. Вреалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії котроїзумовлені конкретними умовами, тобто соціально детерміновані. Одне з провіднихзавдань реалізму — виявити типовий взаємозв'язок характерів і життєвих обставин.Герої реалістичних творів були не просто носіями певної пристрасті, як цепритаманне, наприклад, героям класичного мистецтва, і не поодинокимиромантичними бунтарями, а живими людьми, котрі діяли в реальних типовихобставинах.
Реалізм виконував передусім критичну функціюстосовно існуючих суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. уєвропейській літературі оформився напрям критичного реалізму. Його представникинамагалися довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсногогуманізму. Вони затверджували народні, демократичні духовні принципи тацінності. Провідним літературним жанром критичного реалізму став роман. Він давзмогу відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїву різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення додійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального танаціонального звільнення. [3, 69]
Група молодих флорентійських художників (Синьоріні, Фатторі, Лега), що боролися за реалістичне, правдиве мистецтво, щовідображає життя народу, представляє так званий напрям «маккьяйоли»(назване так за колорит, заснований на контрастах світлих і темних плям).
Главою напряму «маккьяйоли» був Синьоріні, вимагаючий від мистецтва співзвуччясучасності. Серед його кращих творів — реалістичні полотна, військові епізоди, портрети, картини побутового жанру, пейзажі.
В творчості іншого члена групи «маккьяйоли»- Фатторі — значне місце займають реалістичні батальні полотна («Післябитви при Мадженте» та ін), що зробили художника визнаним главоюіталійських баталістів; жанрові картини, що відтворюють у вільній ескізнійманері вуличні сценки («Римські візники» тощо),гостро характерні портрети, майстерно виконані офорти. Лега,друг Мадзіні, писав реалістичні полотна, присвячені італійському життю тієїепохи. Вони виконані художником в узагальненій, широкій живописній манері. Одназ кращих робіт Лега — картина «Барсальери, ведучі австрійських полонених»,навіяна революційними подіями, в яких безпосередньо брав участь сам художник. [7,156]
Головною задачею театру буловиховання громадянської самосвідомості і патріотизму. Йогоголос був зрозумілішим і ближче безграмотному у величезній більшості італійському населенню, ніж голос друку ілітератури. Не дивлячись на гоніння цензури, з сцени лунали заклики до свободиі єдності Італії, до боротьби з іноземним пригнобленням, до подвигу в ім'ябатьківщини. Спектаклі часто перетворювалися на революційні маніфестації.
Запитам широкого глядача в епоху Рісорджиментоякнайбільше відповідав жанр трагедії, оскільки він особливо підходив для виразуполітичних ідей і цивільних відчуттів. Власне, трагедія і визначала обличчяіталійського театру XIX в.
Але серед акторів напряму неокласицизму булонемало талантів, які, не порушуючи традиційних форм, створювали образи великоїемоційної сили: Пелегріно Бланес, Антоніо Моррокезі, Джузеппе Демаріні і ін. Багатоакторів уловлювали зміну в смаках глядачів, тягу їх до сильних емоцій, доромантизму. Вони прагнули пристосуватися до нових вимог, але ця задача була їмчасто не під силу.
Потреби національно-визвольного руху, а такожвнутрішнє бродіння в театрі поступово, з середини готували грунт для реформи вобласті театру, яка була почата в 40-х роках XIX в. чудовим актором іполітичним діячем Густаво Моденой (1803-1861). [9, 87]
Модена поставив задачу корінним чиномперетворити італійський театр і зробити його зброєю в боротьбі за свободу інезалежність Італії; створити новий національний сценічний стиль, якийвідповідав би образу думок і відчуттів його сучасника. По суті справи це булата ж задача, яку прагнули дозволити італійські романтики в літературі.
Першим в італійському театрі Модена відкинувспівучу декламацію, дотепер прийняту в трагедії, і вивівна сцену людину без якої-небудь театральної умовності. Досягти сценічної правди, з погляду Модени, акторможе шляхом перевтілення в образ, створений драматургом, і за умовибезпосереднього переживання ролі у момент її створіння. Модена,на противагу пошукам театральних ефектів, поклав початок віталійському акторському мистецтві об'єктивному вивченню психології персонажа ійого існування, що представляється як реальне. Він заклавоснови нового національного стилю виконання трагедії ісприяв становленню реалізму в італійському акторському мистецтві XIX в.
Видатними представниками школи, створеноїМоденой, були італійські трагіки, що заслужили всесвітнє визнання, — АделаїдаРісторі, Ернесто Росси і Томмазо Сальвіні. Вслід за Моденой вони бачили втеатрі суспільну трибуну для виховання в сучасниках найвищого гуманізму,цивільних і патріотичних відчуттів. Кожний з них завжди пам'ятав про високе призначенняактора і в мистецтві був перш за все патріотом і громадянином. []
В пору творчої юності в трагедіях Альфьері,Пелліко, Никколіні, Джакометті і інших італійських драматургів актори висувалина перший план ті, що звучали у той час гостро сучасно тираноборські волелюбніі патріотичні ідеї. Грі акторів був властивий суспільний пафос, підвищенаемоційність, прагнення наблизити трагедію до сучасності.
Таки чином, з епохою рісорджименто пов’язаніпослідовні зміни трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму.
Мистецтво класицизму доби буржуазних революційбуло вже виразно раціоналістичним. В творчості класицистів кінця XVIII — початкуXIX ст. переважали сюжети, які втілювали ідею про необхідність підкоренняприватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства,політичного або релігійного руху. Проте панівною інтелектуальною та художньоютечією в Європі був романтизм, який рішуче витіснив класицизм.
Програма італійського романтизму була тіснопов'язана з філософськими і естетичними положеннями просвітницької ідеології. Центральниморганом міланських романтиків був журнал «Кончильяторе», йому належить заслугавідкриття і затвердження ведучої тенденції італійської культури XIX ст. — єдностімоменту естетичного і етичного. Використовуючи історичнийматеріал, італійські романтики виражали, зрозуміло, своє відношення досучасності.
1830-е роки знаменують початок другого періодув розвитку італійського романтизму. Однією з основних відмінностей італійськогомистецтва була відповідність його розвитку основним історичниметапам національно-визвольного руху
Реалізм, як напрям виник ще у кінці ХVІІІ, талише з другої половини ХІХ ст. поступово почав складатися погляд на реалізм якна такий напрям художньої культури, що об'єктивно відображає дійсність, щопов'язана зі соціально-історичним підходом до зображення людських характерів таумов життя. Реалізм виконував передусім критичну функцію стосовно існуючихсуспільних порядків.
Отже, розвиток культури Італії епохирісорджименто знаходився під значним впливом загальноєвропейських культурнихпроцесів. Але специфічні особливості італійської історії відбилися і навідмінностях культурних традицій. Італійська культураепохи Рісорджименто відрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю ідемократизмом, але і безпосереднім зв'язком зреволюційно-визвольною боротьбою. Мистецтво Рісорджименто- величезне, героїко-епічне полотно, яскрава, своєрідна картина довголітньоїполітичної маніфестації.
ВИСНОВКИ
Огляд історіографії показує: по-перше, що увітчизняній історичній літературі бракує наявного фактичного матеріалу з теми; по-друге,в архівах та інших джерелознавчих документах наявна база для вивчення проблеми "Італійськакультура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)".
Проаналізоване політичне та економічнестановище в Італії, наприкінці ХVІІІ ст. вона залишалася політично-роздробленоюкраїною з нерівномірним політичним і економічним розвитком. Капіталістичнівідносини охопили лише центральні та північні промислові райони. На півдніІталії зберігався ремісничий сільський характер виробництва, де сільськегосподарство носило в основному натуральний характер.
Італійські держави перебували у глибокійсистемній політичній та економічній кризі. Актуальність проведення буржуазнихреформ змушувала монархів до активніших реформаторських кроків. Це стосуєтьсяперш за все правителів Тоскани, Ломбардії та Неаполітанського королівства, денезважаючи на їх нерішучість і непослідовність були проведені буржуазніреформи, що сприяли пожвавленню економічного життя.
Але, у Папській області, П’ємонті, Пармо,Венеції буржуазні реформи не тільки не проводилися, а й здійснювалися заходи позміцненню монархічного укладу. Наприкінці ХVІІІ ст. навіть ті незначніреформаторські заходи, що мали місце, були згорнуті.
Отже, одним з головних специфічних "італійських"питань було політичне об’єднання країни та проведення буржуазних реформ. ВІталії починаються розвиватися суспільно-політичні й культурно-просвітницькірухи, що ставили за мету вирішення цих нагальних завдань – рух рісорджименто — національно-визвольнийрух італійського народу проти іноземного панування, за об'єднання роздробленоїІталії, та просвітницький рух — загальноєвропейський ідейний рух XVIII ст.,спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя.
Відповідно до становлення у Західній Європіпромислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку вАнглії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умови історичногорозвитку європейських країн були причиною особливостей і відмінностейПросвітницького руху в Італії.
Італійські просвітителі перебували під значнимвпливом теорії французького просвітительства, але характерною рисоюПросвітництва в Італії була спадщина епохи Відродження. Італійськимпросвітителям доводилося висувати питання, що залишалися поза полем зору їхніхпобратимів у Франції.
Просвітництво причиною занепаду Італії вважалополітичну роздробленість, невирішені земельного питання — Італія була відсталоюй в основному сільськогосподарською країною, та засилля церковних догм укультурному хитті.
Просвітителі надавали всіляку підтримкугосударям у реформаторській діяльності й найчастіше самі були авторами цихреформ.
Доля виявилася набагато суворіше доіталійських просвітителів, чим у Франції або в Англії. У жодному з європейськихдержав реакція не проявлялася з такою силою, як на Апеннінах.
Просвітителі вимагали ліквідації всіхперешкод, що стояли на шляху розвитку. Фіскальні беззаконня, внутрішні митниці,система відкупів, монополії й цехи повинні були бути ліквідовані.
Носіям ідеології Просвітництва було притаманнесхиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу.Просвітники висували ідеї перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму,«вічної справедливості», рівності, що випливали з самої природи,невід'ємних «природних прав» людини.
У політичній сфері характерною дляПросвітництва була ідея «просвіченого абсолютизму». По-різному вонивизначають своє ставлення до релігії, від атеїзму до повної підтримки, алесходились у критичних оцінках церкви як соціального інституту.
Завдяки участі багатьох італійців усуспільному житті епохи Просвітництва Італія знову виявилася лідируючою силоюєвропейської історії.
Світоглядні уявлення європейської людини цієїдоби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму. Публікуютьсяперші роботи з історії, виникають перші філософські кружки та історичні школи. УXIX ст. нових рис набула масова свідомість, завершувався процес формуваннянаукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття.
В центрі уваги італійської філософії першоїполовини XIX в. були питання, що вимагали негайного вирішення, питанняполітичного об’єднання країни та селянське питання.
Релігія відроджувалась, що засвідчувалопобожне завзяття мас, зміцнення церковної організації, великий масивтеологічних праць, пожвавлення теологічних дискусій.
Італійські митці ставили завдання правдивоговіддзеркалення життя у своїх творах. Виникають нові художні течії.
Італійська культура епохи Рісорджиментовідрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю і демократизмом, але ібезпосереднім зв'язком з революційно-визвольною боротьбою.
З епохою рісорджименто пов’язані послідовнізміни трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму.
Мистецтво класицизму доби буржуазних революційбуло вже виразно раціоналістичним. В творчості класицистів кінця XVIII — початкуXIX ст. переважали сюжети, які втілювали ідею про необхідність підкоренняприватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства,політичного або релігійного руху. Проте панівною інтелектуальною та художньоютечією в Європі був романтизм, який рішуче витіснив класицизм.
Програма італійського романтизму була тіснопов'язана з філософськими і естетичними положеннями просвітницької ідеології. Центральниморганом міланських романтиків був журнал «Кончильяторе», йому належить заслугавідкриття і затвердження ведучої тенденції італійської культури XIX ст. — єдностімоменту естетичного і етичного. Використовуючи історичнийматеріал, італійські романтики виражали, зрозуміло, своє відношення досучасності.
1830-е роки починається другий період врозвитку італійського романтизму. Однією з основних відмінностей італійськогомистецтва була відповідність його розвитку основним історичниметапам національно-визвольного руху
Реалізм, як напрям виник ще у кінці ХVІІІ, талише з другої половини ХІХ ст. поступово почав складатися погляд на реалізм якна такий напрям художньої культури, що об'єктивно відображає дійсність, щопов'язана зі соціально-історичним підходом до зображення людських характерів таумов життя. Реалізм виконував передусім критичну функцію стосовно існуючихсуспільних порядків.
Отже, розвиток культури Італії епохи Рісорджиментознаходився під значним впливом загальноєвропейських культурних процесів. Алеспецифічні особливості італійської історії відбилися і на відмінностяхкультурних традицій. Італійська культура епохи Рісорджиментовідрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю і демократизмом, але ібезпосереднім зв'язком з революційно-визвольною боротьбою. Мистецтво Рісорджименто — величезне, героїко-епічне полотно,яскрава, своєрідна картина довголітньої політичної маніфестації.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. В. Невлер.К истории воссоединения Италии. М.: Госсоцэкониздат, 1936
2. ГарньеПаже. История революции 1848г. Итальянская Революция. –Санкт-Петербург,Издательство О.И. Бакста, 1862
3. Зарецкая Д.М.,Смирнова В.В. Мировая художественная культура. Учебное пособие для вузов. — М.:Издательский центр, 1998, — 332с., ил.
4. Историязарубежного искуссва. Изд.3е, доп. -Ред.М.Т. Кузьминовой, Н.Л. Мальцевой, М.: «Изобразительноеискусство», 1983
5. ИсторияИталии в 3х т. Т1/Редколлегия: акад. С.Д. Сказкин и др., М.: Наука, 1970. -576с.
6. ИсторияИталии в 3х т. Т2/Редколлегия: акад. С.Д. Сказкин и др., М.: Наука. -1971. -605с.
7. Историямировой культуры: Наследие Запада: Курс лекций/ Под ред. С.Д. Серебряного. М.: Российскийгосударственный гуманитарный университет, 1998,-429с.
8. Италия втрудах советских историков/ АН СССР. -М., 1989, 225 с.
9. Історіясвітової та української культури: Підручник для вищих закладів освіти/В.А. Греченко,І.В. Чорний, В.А. Кушнерук, В.А. Рожко. -К.: Літера ЛТД, 2005. -464с.
10. Канделоро, Джорджио. История современной Италии. В 5-ти т. Т 2. /Пер.В.С.Бондарчука., Ред. Н.В. Рудницкая. -Издательство иностранной литературы. М, 1961.-567с.
11. Канделоро, Джорджио. История современной Италии. В 5-ти т. Т4. /Пер. Н.К.Георгиевской, Ю.А. Фридмана., Ред. Н.В. Рудницкая, М.: Прогресс", 1966, — 614с.
12. Канделоро, Джорджио. История современной Италии. В 5-ти т. Т5/Пер. Н.К. Георгиевской,Ю.А. Фридмана, Ред. Н.В. Рудницкая, М.: «Прогресс», 1971,-512с.
13. Лекції з історії світової та вітчизняної культури; Навч. Посібник. Вид2-ге,перероб. І доп. За ред. Проф.А. Яртися та проф.В. Мельника. -Львів: світ, 2005.-568с.
14. Проблемы итальянской истории/Отв. Ред. Н.П. Комолова., М.: Наука. -1987,272с.
15. Рутенбург В.И. Истоки Рісорджименто: Италия в XVII-XVIII ВВ. -л.: Наука,Ленинградское отделение, 1980. -303 с., ил.
16. Советская историческая энциклопедия. Т6. -М.: «Советскаяэнциклопедия», 1965. -1022с.
17. Тарле Е.В. История Италии в новое время. -Изд. Акц. Общ. «БрокгазЕфрон». — С. -П. -, 1901
18. Чернокозов А.И. История мировой культуры (кратк. Курс). Ростов-на-Дону, «Феникс»,1997. -480с.