Зміст
Вступ
1. Передумови створення
2. Церква за директорії
3. Під час зміни влад
4. Під більшовиками
5. Переплетіння двох шляхів автокефального руху
6. Манівці автономізму
7. Доба випробувань
8. Тенденції на майбутнє
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Останнє відродженняукраїнського православ'я вже нараховує двадцять років. З самого початку вононабуло двох форм. Перша — це автокефальний рух в Україні. Друга форма — цеавтономістські тенденції у тієї частини православних України, які залишаються вМосковській Патріархії. Двадцятилітня історія існування обох форм українськогоправослав'я драматична, сучасність сповнена нових викликів, майбутнє обіцяєбути зовсім важким.
1. Передумовистворення
Після Лютневоїреволюції 1917 року, національно-визвольний рух, що охопив Україну, заявив просебе на повний голос і в церковному житті. Набирав сили церковно-світський рухза українізацію церковного православного життя та за незалежність відМосковського патріархату. Майже в усіх єпархіях України почали скликатисяз’їзди духовенства та мирян, на яких обговорювались проблеми повернення доукраїнської мови в церкві. Дуже важливим і актуальним були також проблемивідновлення соборного і виборного начал церкви, які колись відрізнялиукраїнське православ’я від авторитарного російського.
На першомуВсеросійському з’їзді духовенства і мирян (червень 1917 року) делегати десятиукраїнських єпархій внесли текст декларації з проголошенням автокефалії таукраїнізації. Тоді ж почалася підготовка до всеукраїнського з’їзду. Однак підтиском Московської патріархії Російський тимчасовий уряд указом Керенського(липень 1917) заборонив цей з’їзд.
У другій половині1917 року у Києві була створена Всеукраїнська Церковна Рада, що складалася здуховенства та мирян. Головою ВПЦР був обраний архієпископ Олексій Дородніцин.Раніше (в середині 1917 року), владика Олексій видав перший молитовникукраїнською мовою. До ради також увійшли протоієреї Василь Липківський,Олександр Маричів та інші визначні духовні та світські особистості.
Уперше ідеюапеляції до арбітражу Константинополя при врегулюванні питання статусуправославної церкви в Україні висловив у грудні 1917 року саме архієпископОлексій (Дородніцин). Як історик церкви, він прекрасно знав усі суперечливімоменти пов'язані із підпорядкуванням Київської митрополії Московському патріархатута можливості перегляду канонічних відносин між Петербургом (Москвою) таКиєвом. Однак урядової підтримки до кінця1918 року ця ідея не здобула.
ВПЦР ставила собіза мету створення Української Автокефальної Православної церкви. Але швидкомувирішенню цих питань заважала, як політична нестабільність в Україні табільшовицька агресія проти УНР, так й те, що майже вся православна ієрархіяскладалась з росіян, які зайняли антиукраїнську позицію.
На початку 1918року в Києві було скликано Всеукраїнський Церковний Собор, який виступив застворення незалежної від московського патріархату української церкви. Однак, 19січня робота Собору перервалася наступом більшовиків на Київ.
Після створенняУкраїнської Держави, гетьман Павло Скоропадський також всіляко сприяв створеннюукраїнської автокефальної церкви. Проте, намагання Всеукраїнської церковноїради та гетьманського уряду домогтися автокефалії для Української Церкви зновунаштовхнулися на спротив єпископів-росіян. Замість автокефалії єпископипогодились на обмежену автономію від МП.
У травні 1918 рокув Києві було створено комісію, куди ввійшли київські вчені богословипоміркованого напрямку, з одного боку, та видатні українські автокефалісти,такі як Чехівський, Маричев та ін. Комісія підготувала «Проект КонституціїУкраїнської церкви». Це була компромісна конституція — Українська церква маладістати широку автономію, але визнати зверхність московського патріарха. Вчервні проект було відправлено до Московської патріархії на затвердження.Патріарх Тихон, однак, ухилився від однозначної відповіді, не дав згоди, непідписав Конституцію.
Крім того,проросійські єпископи, після літньої сесії Собору (1918), виключили з цьогоприхильників автокефалії. В свою чергу виключені організували братство СвятихКирила та Мефодія, перед яким поставили таку ж мету, яку раніше малаВсеукраїнська церковна рада — незалежність Української Церкви від Російської.
автокефальнийправославний церква
2. Церкваза Директорії
Післяантигетьманського перевороту та встановлення влади Директорії, 1 січня 1919року був прийнятий «Закон про верховне управління Української ПравославноїАвтокефальної Синодальної Церкви».
Відповідно до цьогоЗакону Українська Церква зі своїм Святим Синодом та ієрархією позбавиласябудь-якої залежності від Всеросійського Патріярха. Найвища законна влада,судова й адміністративна переходила до Собору Всеукраїнської Церкви. Дляпостійного керівництва церковними справами, за законом, був необхідний СвятийСинод із двох єпископів, одного архіпресвітера, одного пресвітера, одногодиякона та трьох мирян. Членів Святого Синоду повинен був вибиратиВсеукраїнський церковний собор, але до його скликання їх призначав українськийуряд. До компетенції Святого Синоду мали належати справи релігії,адміністрації, матеріяльного постачання, навчання, перевірки та судів. Назасіданнях Святого Синоду делеґат уряду мав бути присутнім з метою наданнярозпоряджень, тлумачення законів, які висунув уряд, нагляду за виконаннямзаконів та декретів Святого Синоду, які не шкодять справі держави. Делеґат мавправо протесту у Раді міністрів.
До участи в ПершомуСвятому Синоді уряд серед інших призначив архієпископа КатеринославськогоАгапіта (Вишневського), єпископа міста Кременця Діонісія (Валединського) тапротоієрея Василя Липківського. Окрім цього, припинялось літургійне поминанняРосійського Патріярха та Митрополита Антонія в українських церквах.
У березні 1919 рокупарафіяни на своїх зборах у Києві попросили єпископа Назарія, щоб він сампровів читання Евангелій Страстей і Воскресіння Господа нашого Ісуса Христаукраїнською мовою у малій каплиці Святої Софії. Коли Назарій не погодився,збори уклали Церковний статут і затвердили його в уряді. Одразу після цьогоуряд затвердив нову українську парафію та віддав їй церкву Святого Отця Миколаяна Печерську. Тим часом згадані збори прийшли до переконання, що необхідно нелише в Києві, а і в інших регіонах України встановлювати українські парафії, ітому проголосили себе Всеукраїнською церковною радою (перша Рада існувала у1917—18 роках аж до Собору). Главою Ради обрали мирянина Михайла НаумовичаМороза, а до секретаріяту — іншого мирянина, Івана Васильовича Тарасенка. Середголовних натхненників Всеукраїнської церковної ради були протоієрей ВасильЛипківський, Нестор Шараївський та інші. Рада не хотіла відразу розриватизв'язки із єпископом Назарієм і тому знову попросила благословення на відправуцерковних служб народною мовою. Тепер єпископ Назарій дав на це свою згоду.
9 травня 1919, удень Святого Миколая, відбулася перша літургія з читанням Евангелій, псалмів ікантів українською мовою. Композитор Микола Леонтович написав для цієїурочистости нові ноти кантів і сам диригував хором. Того дня така кількістьнароду зібралася у церкві Святого Миколая, що багато людей тіснилося у дверяхцеркви. Після літургії численні віруючі хотіли записатися тоді до українськоїпарафії, що була на той час єдиною. Пізніше Василь Липківській назве 9 (22 зан.ст.) травня 1919 року «Днем народження УАПЦ».
Українськийцерковний рух постійно зростав. 10 липня почалися україномовні богослужіння вСофії Київській. Згодом делегати трьох парафій прийшли до єпископа Назарія зпроханням затвердити вибраних священиків, але він не захотів з ними говорити таще й погрожував священикам трьох парафій, які відправляли українською мовою,усуненням від богослужінь та повідомив про це Патріярхові Тихону. 19 серпнябуло виголошено відповідь Патріярха Тихона. Обвинувачені священики не зазналижодних церковних покарань, але Патріярх закликав їх бути послушними єпископовіНазарію й очікувати розв'язки прохання українців на майбутньому Всеросійськомусоборі.
Одночасно,Директорія розпочала активні дії, щоб отримати визнання автокефалії відКонстантинопольського Патріярха. З цією метою до Константинополя виїхаласпеціяльна місія на чолі з Олександром Лотоцьким, вона представила упатріяршому престолі меморандум від уряду, в якому вимагалося визнанняавтокефалії Української Церкви. Однак це прохання не можна було виконатишвидко, бо патріярший престол був вакантним. Згодом, 9 березня 1920 року, замісникпатріяршого престолу Митрополит Дорофей передав у руки міністра віросповіданьІвана Огієнка рішення Патріяршого Синоду про те, що розгляд рішення у ційсправі належить до нового Патріярха.
Проте, внаслідоквторгнення до України військ радянської Росії та встановлення радянської влади,завершити процес визнання Української церкви Вселенським православ'ямпредставники Директорії не встигли.
3. Підчас зміни влад
1919 року — післяокупації України більшовицькими військами та зайняття Києва, був розпущенийСвятий Синод, створений раніше Директорією. Деякі його члени залишилися вКиєві, інші разом з урядом перебралися у Кам'янець-Подільський.
Радянської владоюбуло проголошено закон про відокремлення Церкви від держави, дещо раніше (22січня) цей закон був оприлюднений у Харкові. Усі церкви й усі церковні нерухомімаєтки були конфісковані. Священнослужителі тепер залежали винятково відщедрости віруючих. У цей час Київську єпархію за відсутности МитрополитаАнтонія очолював його вікарій, єпископ міста Черкас Назарій.
31 серпня 1919 рокуКиїв захопило військо генерала Денікіна. Одночасно повернувся до Києвамитрополит Антоній Храповицький. У пастирському листі, виданому відразу поповерненні, Антоній заборонив вірним мати який-небудь зв'язок з «таємними ворогамиправослав'я — петлюрівцями». Сподвижники Всеукраїнської церковної ради, якізалишилися в Києві зазнали переслідувань. Три церкви, які за більшовиків сталиукраїнськими, у них знову відібрали, а 15 священиків, які там правили, а середних — протоієрей Василь Липківський і Нестор Шараївський, Антоній усунув відбогослужінь.
АрхієпископаАгапіта (Вишневського), який був членом Святого Синоду, створеного Директорією,був звинувачений у пропагуванні автокефального руху серед київського кліру.Його засудив «Священний Синод юга России», позбавили панагії та заслали домонастиря. Богослужіння українською мовою було знову повністю заборонено.
У грудні 1919 року,під натиском більшовиків, разом з денікінцями залишив Київ, й Антоній.Управління Київською єпархією знову перейшло єпископові Назарієві Блінову.
4. Підбільшовиками
Після остаточноговстановлення більшовицької влади в Україні деякий час російське партійнекерівництво проводило толерантну політику щодо української автокефалії, з метоюпослабити вплив патріарха Тихона та підпорядкувати РПЦ собі.
5 травня 1920 р.УАПЦ проголосила про своє відновлення як незалежної Помісноі Церкви. Тим часомв Україні не залишилось ні одного єпископа, який би був прихильникомукраїнської церкви. Одночасно більшість священиків та мирян підтримували діїВсеукраїнської церковної ради.
У жовтні 1921 рокуна Свято Покрови зусиллями Липківського і його однодумців було скликано ПершийВсеукраїнський Церковний Собор — у Софії Київській. Собор, що проходив з 14 по30 жовтня, підтвердив автокефалію УАПЦ, проголошену Всеукраїнською ПравославноюЦерковною Радою 5 травня, і вписав її до канонів УАПЦ, як одну з головнихзасад: «Українська Православна Церква є автокефальною, ніякому духовномуурядові інших Православних Церков не підлегла, і сама порядкує своїм духовнимжиттям за провідництвом Святого Духа.»
На ПершомуВсеукраїнському Церковному Соборі було проголошено три основні засади УАПЦ —автокефалію, соборноправність, українізацію.
Автокефалія, тобтонезалежність Української Церкви від будь-якої чужої церковної влади,
Соборноправність.тобто участь усіх вірних у розв'язуванні справ Церкви через своїх представниківна Соборах — парафіяльних, єпархіяльних і Всеукраїнському, імпонувала всім, хтостояв на засадах боротьби з більшовицько-комуністичною диктатуро
Українізаціясприймалась всіма, хто визнавав право на життя української культури, рідноїмови, рідної пісні, рідних звичаїв і обрядів.
Жоден єпископ (усівони належали до Російської православної церкви в Україні) не захотів узяти участьу Соборі українських православних. Це означало, згідно з канонами Церкви, щоСобор не мав права обирати предстоятеля церкви (митрополита) та, в результаті,покладати єпископів. Для багатьох віруючих тоді повстало запитання — чи бувприсутній на Українському Соборі Христос, чи говорив на Соборі Дух Святий?
В ситуації, колинеможливо було провести канонічне поставлення єпископів, собор вирішив провестивисвячення єпископів через рукоположення самих священиків. Таким чином буловисвячено протоієрея Василя Липківського, який став митрополитом УАПЦ тапротоієрея Нестора Шараївського. Після цього, вони рукоположили інших 27єпископів для УАПЦ.
Після уважногообговорення тез отця Василя Собор визнав своє зібрання канонічним і правочиннимголосом усієї Української церкви.
Всеукраїнськийцерковний собор висвятив — покладанням рук усього духовенства — свого першогоєпископа Василя Липківського й обрав його главою Української автокефальноїправославної церкви — Митрополитом Київським і всієї України. Після цього булависвячена українська ієрархія й затверджені головні — нові й необхідні — засадижиття Української церкви, такі, як автокефалія, відокремлення від держави,соборність, а також — рідна мова в храмах та в церковних школах. Таким древнімхристиянським чином Василь Липківський став митрополитом і приступив дореформації УАПЦ.
Собор проголосивстворення Української Автокефальної Православної Церкви, наголосив нанепідлеглості Церкви керівництву інших церков і визнав примусовий перехідКиївської церкви під зверхність Московського патріархату 1686 року аморальнимта антиканонічним актом. Сакральною мовою Церкви була визнана українська. СкладСобору втілював принцип соборноправності: приблизно сьома частина йогоделегатів були священнослужителями, решта — миряни, і серед них академікиАгатангел Кримський та Сергій Єфремов, професори Володимир Чехівський, ВасильДанилевич, Григорій Стороженко та Петро Стебницький, композитор КирилоСтеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка.
Звертаючись узавершальний день Собору до українського православного люду, Василь Липківськийсказав: «Все, що сталося, було підготовлено найкращими силами України», — ізакликав делегатів «не тільки берегти Церкву, а й ширити. Кожен з вас повиненбути апостолом церкви Української».
Перші місяці післяСобору 1921 року в Києві панувало духовне піднесення. Щодня правилися СлужбиБожі у Святій Софії, виступали проповідники, відбувалися висвяти новихсвящеників. Протягом двох місяців було висвячено близько 200 священиків істільки ж дияконів. Наприкінці 1926 року УАПЦ мала 32 єпископи, близько 3000священиків і майже 6 млн. вірних.
Незважаючи на длядекого сумнівний спосіб висвячення українська церква швидко здобула великукількість мирян. В 1927 році вона мала кілька тисяч церков по всій Україні.
Керівництво церквоюздійснював Всеукраїнський православний церковний собор, а в міжсоборний період- постійно діюча Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР); на місцевомурівні — округові, районні, парафіяльні собори та відповідні їм церковні ради.Головами ВПЦР були: Михайло Мороз (1919-24); протодиякон Василь Потієнко(1924-25), єпископ Петро Ромоданів (1926-27), протоієрей Леонід Юнаків(1927-30).
Після короткогочасу толерантності, більшовики розпочали терор проти української церкви. 1927року під натиском ГПУ було знято митрополита Липківського.
Внутрішні(здавалося б) певні непорозуміння, зокрема у особистісних відносинах,конфліктні ситуації, поява «опозиції», зневіра частини духовенства у можливостіподальшого пастирського служіння не були суто власними, внутрішніми проблемамиУАПЦ. Вони привносилися, підживлювалися, роздмухувалися ззовні — силами ГПУ.
Наступникоммитрополита Липківського став Микола (Борецький). Проте й він недовго пробув намитпрополичій кафедрі. За декілька років шляхом терору, арештів та розстріліврадянська влада повністю знищила всіх священиків та багато мирян УАПЦ. Єдиний зєпископів, якому вдалося вижити, був Іван Теодорович, який 1925 року, задорученням митрополита Липківського виїхав до США. Пізніше він очоливУкраїнську Православну Церкву у США.
1929 року,заарештовує більшість діячів УАПЦ, а 28—29 січня 1930 року інсценізованийвладою Надзвичайний Собор у Києві ліквідує УАПЦ. Деякий час напівзнищену церквуочолював Іван (Павловський).
22 жовтня 1937 рокуМитрополита Василя Липківського вчергове заарештували. Старша дочка та двоєсинів Липківського теж були заарештовані й відправлені до Сибіру. За рішеннямтак званої «трійки» НКВД — Митрополита, якому на той час було 74 роки, булорозстріляно 27 листопада 1937 року. Все священство та активні вірні УАПЦ булизаарештовані, заслані та розстріляні НКВД протягом 1930 — 1937 рр. НапередодніДругої світової війни були ліквідовані майже всі прояви УАПЦ в радянськійУкраїні.
Незважаючи на те,що священство УАПЦ протягом 1926—1937 років винищено большевицькими окупантами,єпархії УАПЦ продовжували діяти у Канаді та США під керівництвом митрополитаІвана (Теодоровича).
5. Переплетіннядвох шляхів автокефального руху
З самого початкуіснування сучасний український автокефалістський рух відрізнявся намаганнямбути повноцінною Православною Церквою із законним єпископатом, з дотриманнямвсіх канонічних приписів Православної Церкви. Фактично відразу перемоглаорієнтація на зразок УАПЦ 1942 року. Ідеї ж соборноправності та народностіЦеркви втілювалися в життя в межах звичайного канонічного устрою, що зробилоУАПЦ традиційною Церквою українського народу. Від такої Церкви можна булосподіватися лише власного церковного (ритуального) життя, але не провідної ролів духовному житті народу взагалі.
Автономістськатенденція в межах Московської Патріархії була пов'язана із діяльністютодішнього Митрополита Київського Філарета. Ця тенденція була породжена йогопрагненням зберегти владу спершу як екзарха, а потім і в межах можливоїавтокефальної Церкви. Боротьба за автономізацію УПЦ мала своїм здобуткомграмоту Московського Патріарха «про права широкої автономії» 1990 року. Наоснові цього статусу Митрополит Філарет порушив питання про автокефалію УПЦ. Вцьому прагненні він був підтриманий не лише єпископатом. По всіх єпархіяхвідбувалися збори духовенства, проводилися голосування, в ході яких переважнабільшість священиків висловилась за автокефалію. Але внаслідок закликуПатріарха про безпосереднє підкорення йому українських громад за можливоїсамостійності УПЦ, фактична відмова від розгляду питання про автокефалію,організація кампанії з дискредитації Патріарха Філарета привели УПЦ в 1992 роцідо розколу. Ті, хто залишилися вірні ідеї автокефалії, об'єдналися із УАПЦ, якана той час вже мала тисячу громад в Україні. Ті, хто хотіли єдності з РПЦ абоповірили обіцянкам розглянути питання української автокефалії пізніше,залишилися в УПЦ МП.
УкраїнськаПравославна Церква Київського Патріархату була зареєстрована через зміни встатуті УАПЦ. Тоді ж єпископи УАПЦ, щодо свячень яких у Митрополита Філаретабули сумніви, отримали повторні свячення.
Таким чином, відУАПЦ були успадковані більшість громад, устав, ідея автокефалії, а від УПЦМитрополита Філарета — посвячення в єпископський сан.
Вірні УАПЦ, що неввійшли в УПЦ КП, були маргіналізовані аж до 1995 року, коли обранняМитрополита Філарета Патріархом зумовило відхід низки архієреїв та відновленняУАПЦ. З 1995 року в Україні існують дві автокефальні Церкви — більша УПЦ КП та меншаУАПЦ.
Якщо спочатку їхроз'єднувала лише фігура Патріарха Філарета, то тепер існують деякі відмінностів церковній ідеології.
На початкуавтокефального руху в свідомості його керівників панували дві ідеї: розбудовасамостійної Церкви за фактом і апеляція до Вселенського Патріарха. У випадку зУПЦ КП були не лише звернення щодо долі української Церкви, а й апеляціяМитрополита Філарета на дії щодо нього Московського Патріархату.
В 2000 році зподачі Архієпископа Ігоря Ісіченка з'явилася ідея приєднання доКонстантинопольського Патріархату в статусі автономної Церкви.
Цей варіантВселенський Патріарх мав за власну ціль і під час переговорів 2000-2001 року,намагаючись об'єднати УПЦ КП і УАПЦ. На цей варіант спрямовані значні зусилляУАПЦ в 2005-2010 роках. УПЦ КП наголошує на прийнятності для себе лишеавтокефалії і не бажає «тимчасового входження» в КонстантинопольськийПатріархат.
Якщо для УАПЦголовним завданням є досягнення спілкування із світовим православ'ям інезалежність від Москви, то для УПЦ КП догмою є вимога повної незалежності.
6. Манівціавтономізму
УПЦ МП від 1992року існує з об'єктивним протиріччям у своїй самоідентичності. Як визнавМитрополит Володимир (Сабодан) у своїй доповіді на Архієрейському соборі
РПЦ 2008 року, УПЦ- це Церква, що об'єднує людей не лише східно-православної, а й західної(європейської) цивілізацій. Ця єдність склалася в межах УПЦ стихійно,історично. На думку Митрополита, намагання перетворити УПЦ на Церкву сутосхідної орієнтації може привести лише до руйнування її. Саме завдяки наявностіпереважної більшості парафій в областях Заходу та Центру України УПЦ не можепозиціонувати себе як антиукраїнська Церква. В цих умовах антиукраїнські заявита дії виглядають ініціативою окремих архієреїв. Для вірних УПЦ, що маютьукраїнську ідентичність, було розроблено спеціальну тактику поясненнянеможливості автокефального існування. З одного боку, Москва та її союзники вУПЦ відкрито розпалювали імперіалістичні настрої, представляли у власнихпроповідях та публічних виступах єдність із російським народом і Церквою якнайвищу цінність. З іншого боку, керівництво УПЦ посилалося на результатитакого виховання і говорило про те, що частина вірних не сприймає ідеюавтокефалії.
Іншим способомобману вірних УПЦ із українською ідентичністю були постійні відкладаннярозгляду питання про українську автокефалію, які завершилися відмовою від йогообговорення взагалі. Ясно, що українська ідентичність проростала навіть в УПЦМП — як трава крізь асфальт. В новому тисячолітті з'явився український варіант«Церковної православної газети», українська звукова доріжка на супутниковомуканалі «Глас», почало розвиватися книговидання українською богословської тацерковно-історичної літератури. Але загалом УПЦ МП була настільки ж українськоюЦерквою, як і Партія регіонів — українською партією. Невипадково, із самоговиникнення цієї партії вона була підтримувана УПЦ МП в різний спосіб — відособистої участі намісника Лаври владики Павла у виборчій кампанії 1998 року,хресних ходів на підтримку блоку «За ЄдУ» 2002 року до агітації 2004 року,м'якої пропаганди наступних кампаній.
Таким чином,українська ідентичність була символічною і ніколи не виходила за межі тієївидимої української ідентичності, яку собі дозволяють політики Партії регіонів.Але в 2007-2008 роках українська ідентичність в УПЦ МП «проросла крізь асфальт»у спосіб, який злякав Московську Патріархію та збентежив Партію регіонів.
Предстоятель УПЦ МПМитрополит Володимир у програмній доповіді у Варшаві характеризував УПЦ яксамостійну Церкву, яка давно готова до власної автокефалії. Було прийняторішення припинити діяльність найбільш проросійсько-го сегменту активістів в УПЦМП, і 2007 року відправлено на відпочинок єпископа Іполіта (Хілька) тазасуджено політичне православ'я, очолюване В. Кауровим. В 2008 році МитрополитВолодимир звернувся із листом до Предстоятелів всіх православних Церков зпроханням допомогти у вирішенні проблем українського православ'я.
Були прийнятіпоправки до уставу УПЦ, в результаті яких зникали формальні підстави для впливуМосковського Патріарха на Київського Митрополита й УПЦ взагалі. Автономізм УПЦперетворювався на автокефалізм, але в керівництва УПЦ забракло сміливості тавміння довести справу до логічного завершення. Фактично, УПЦ так і залишиласьна роздоріжжі трьох власних ідеологій: єдності з РПЦ, видимої українськоїідентичності, дійсної української ідентичності.
7. Добавипробувань
Після обранняПатріарха Московського Кирила виникають зовсім нові умови для українськогоправослав'я. По-перше, Патріарх Кирил у десятки й сотні разів підвищує градуспропаганди не лише єдності з російським православ'ям, а й так званого «руськогосвіту». За Патріархом, вся Україна завдяки київському хрещенню належить до«руського світу», який базується на трьох основах: православ'ї, російській мовіта культурі (національні мови й культури дозволяються настільки, наскількивносять своє до загально-російської скарбниці), російські традиції державництвата громадського життя. Пропаганда російського світу замінила дискурс про необхідність«канонічності» та «визнаності світовим православ'ям».
По-друге, ПатріархКирил зробив своїм союзником Патріарха Константинопольського Варфоломія,розблокувавши процес скликання Всеправославного Собору. При цьомунапрацьовується така процедура здобуття автокефалії, щоб українське православ'яне мало змоги її здобути ніколи. По-третє, Патріарх Кирил руйнує переговорнийпроцес із УАПЦ та УПЦ КП і розпочинає широку інформаційну та провокаційну війнуз «розкольниками». Московських керівників не влаштовують жодні з пунктівпопередніх домовленостей УПЦ із УПЦ КП та з УАПЦ. Не влаштовує навіть прийнятав усьому світі практика називання цих Церков та їхніх представників засамоназвою.
Не влаштовуютьпосилання на прецеденти мирного вирішення проблем розколу в різних державах.Замість переговорів Патріарх Кирил пропонує УАПЦ та УПЦ КП «здатися».
Щоб полегшити«розкольникам» «капітуляцію», Патріарх називає їх людьми, що перебувають уполоні в ненависті, а себе описує як втілення любові, що чекає на повернення ізпокаянням без будь-яких умов і попереднього діалогу. По-четверте, Патріархвідроджує «політичне православ'я», заборонене в УПЦ в грудні 2007 року.«Одеське лоббі» Митрополита Агафангела, Валерій Кауров, Кирил Фролов, НаталяВі-тренко, Васілій Анісімов щодня працюють над новим виданням цього монстраполітичної релігійності, чи то пак псевдорелігійності.
По-п'яте, Патріархвважає, що Президент Янукович — це не другий Кучма, а другий Путін. А тому приньому можна всерйоз розраховувати на негласний державний тиск на УПЦ КП і УАПЦ.Ясно, що далі буде гірше. 75-річчя Митрополита Володимира сприймається якчерговий можливий привід для відставки. І тому УПЦ вступає в смугунестабільності. А Патріарх Кирил старається, щоб нестабільність відчули і УПЦКП, і УАПЦ.
8. Тенденціїна майбутнє
Українськеправослав'я сьогодні — це три гравці, що розподілили між собою можливі ролі вчаси змін, викликаних новою українською політикою Патріарха Кирила. УПЦ КПрозраховує на виживання в самоізоляції та починає нарешті нарощувати власнуінформаційну діяльність. УАПЦ все ще дивиться з надією на Константинополь(хтось же повинен стукати в ці ворота!) і зобов'язує свого Предстоятеляпоминати як власного Патріарха Варфоломія Константинопольського. УПЦ МПдемонструє повну лояльність до нової української політики Патріарха Кирила аждо апологетики вчення про «Руський світ». У керівництва УПЦ МП сьогодні бажаннябути «своїми» не лише для росіян в Україні, а й для російського керівництва танароду перемагає всі інші наміри.
Всі три Церквивиглядають заслабкими. Всі вони є українськими копіями московськогоправослав'я, які відрізняються за ступенем українізації — від майже нульової вУПЦ МП до майже стовідсоткової в УПЦ КП і УАПЦ. Але по суті, як і всьогоднішньому московському православ'ї, храм — це ритуальне бюро, а батюшка — працівник сфери послуг. Це бюро -дивний залишок (реконструйований) традиційногосуспільства, яка на сьогодні майже повністю зникло. Україна намагається статимодерною державою та вижити в світі, що активно вступає в епоху постмодерну.Церква об'єктивно переживає стан кризи, оскільки не створена модерна українськаправославна культура.
Те, що опора лишена традицію — це вчорашній день для Церкви, зрозумів із українськиххристиянських лідерів XX століття лише Митрополит Андрей Шептицький. В умовахрозпаду традиційного суспільства він модернізував УГКЦ, яка стала центральнимосередком громадського життя. Священики УГКЦ проповідували не консервативнупарадигму, а соціальне вчення Лева XIII і Андрея Шептицького, здійснювалимодернізацію суспільства по-католицьки. Саме завдяки такій модернізації західніукраїнці виявилися готовими до суспільної боротьби й опору в добу великихвикликів XX століття. І сьогодні УГКЦ має сучасне соціальне вчення, і готова допраці як в модерному суспільства, так і в добу постмодерну.
Православні на всівиклики сучасного світу можуть відповісти лише глухим консерватизмом. В 2000році РПЦ прийняло консервативну соціальну доктрину, й УПЦ КП наслідувала цейконсерватизм у власному аналогічному документі. В 2008-2010 роках у соціальнійдоктрині РПЦ стався ще один консервативний поворот, і в документах про правалюдини, економічну політику, державницьке будівництво РПЦ проповідує вже новевидання ідеології «самодержавіє-православіє-народность». А ще РПЦ бажала б, щобцей крайній консерватизм, заснований на відродженні цінностей та принципівтрадиційного суспільства, став ідеологією модернізації Росії та «інших країнруського світу». При цьому якось випадає з уваги, що модернізація — це перехідвід традиційного суспільства до модерного, який не може спиратися на традиційніцінності.
Православ'я вУкраїні виявляється безсилим у справі породження такої інтерпретації вічнихцінностей та принципів християнства, яка була б зрозумілою і прийнятною длямодерного суспільства. Таким чином, модерна православна культура не лише нерозбудовується як історичне явище, а й не створюється ідеологічна основа для їїіснування.
Саме відсутністьмодерної православної культури зумовила швидку «капітуляцію» УПЦ МП перед ПатріархомКирилом. Керівництво УПЦ МП не відчувало «фундаменту», на якому реальнобудувати незалежну Церкву. Відсутність модерної православної культури зумовлюєте, що УПЦ КП та УАПЦ мають з погляду суспільства чи світового православ'явигляд «слабких Церков». Немає богослов'я, немає власного «православноготелебачення», немає системи розвинутих друкованих та електронних ЗМІ, немаєсамопіару, немає модерного соціального вчення, немає впливових громадськихрухів.
Зіткнувшись насвоєму історичному шляху із найбільшим викликом для власного існування,українське православ'я або створить модерну українську православну культуру,або загине. Це і є сьогоднішнє роздоріжжя українського православ'я. Маємо надіюна творчий потенціал православних українців, але й не забуваймо жорстокихуроків української історії.
Висновки
Було б великоюпомилкою недооцінювати роль УАПЦ у сучасній релігійно-конфесіональній ситуації.Застосувавши для відбиття церковних реалій мову політології, становище УАПЦможна порівняти з мандатами СПУ в українському парламенті нинішнього скликання.Їх небагато. Але саме завдяки їм стає можливою та чи інша політична комбінація.З одного боку, УПЦ — визнана світовим Православ’ям і найчисленніша Церквасучасної України. З другого боку, самопроголошений Київський патріархат, якийуже фактом свого існування (і самоназвою) є реальним викликом для УПЦ. У ційситуації УАПЦ володіє «золотою акцією». І хоча вона не може зробити УПЦ КПканонічною Церквою, а УПЦ — помісною, все ж те, як позиціонує себе ця скромна юрисдикція,безумовно, впливатиме на майбутнє Українського Православ’я. Об’єднання УАПЦ зУПЦ створило б додаткові передумови для активізації діалогу між українськимавтокефальним рухом і Константинополем. Водночас діалог між УАПЦ і УПЦ посилюєпозиції останньої, причому в цій конфігурації центр ухвалення рішеньпереноситься в Україну.
Як позиціонує себеУАПЦ? Її переговори з УПЦ КП 2005 р. закінчилися нічим, тому що сторонам невдалося знайти компромісного рішення об’єднання. Діалог з УПЦ, по суті, тільки розпочався,але характерно, що він проходить у взаємоповажній атмосфері. Таким чином, йогорезультат залежить нині від того, чи зможуть сторони знайти модель набуттяєдності, яка б виявилася прийнятною для парафій УАПЦ.
Коротко згадаємо іпро проблеми цієї юрисдикції. Перша — конфлікт, що стався раніше, міжпредстоятелем УАПЦ митрополитом Мефодієм і численною Львівською єпархією, дебуло самовільно припинено його поминання. Конфлікт цей, який багатьмасприймався в суто апокаліпсичних тонах, не набув розвитку на останньомуАрхієрейському соборі УАПЦ (15.08.2006). Не відсторонивши архієпископаЛьвівського Макарія від управління єпархією (як цього чекали деякі експерти),Собор лише зобов’язав його відновити поминання предстоятеля. Що й булозроблено, після чого відносини між двома ієрархами відновилися. Другоюпроблемою УАПЦ є її певна структурна демократичність, через яку дехто вважає цююрисдикцію «конфедерацією парафій». Останнім часом, утім, в УАПЦ намітилисяінші тенденції — доцентрові. Це пов’язано як із зміцненням центру УАПЦ у Києві,так і з усвідомленням автокефальним духівництвом того факту, що, послаблюючисвою єдність, ця юрисдикція приречена на маргіналізацію. На порозі ХХІ століттяУАПЦ жила надією на швидке канонічне визнання з боку Константинополя. Протенавіть після того, як канонічним попечителем УАПЦ на Соборі 2000 р. було обраномитрополита Костянтина (главу УПЦ у США під омофором Константинопольськогопатріарха), канонічне становище цієї юрисдикції радикально не змінилося. Аджепроблема УАПЦ і автокефального руху в Україні загалом не зводиться добільш-менш ефективних церковно-дипломатичних комбінацій. Для того щобКонстантинополь й інші православні Церкви визнали помісний статус УкраїнськоїЦеркви, УАПЦ потрібно шукати одностайності в питанні помісності з канонічнимправославним єпископатом України. Пошук такої еклезіологічної одностайності йстановить, власне, головне завдання діалогу між УАПЦ і УПЦ.
Списоквикористаної літератури
1. Історія Церкви в Україні о. Юрій Федорів. Ріквидання: 2007. Видавництво: Свічадо
2. Канонічне життя УАПЦ і шлях виправлення
3. Біланич І. Еволюція Української Православної Церквив 1917-1942 роках: автономія чи автокефалія.
4. Закон УНР про автокефалію Української Церкви
5. Петро Зуєв, «Дзеркало тижня», №5 (634), 10-16лютого 2007 р.