ІсторіяПравославної Церкви на Україні 1917-2000 р.р.
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Церква в 1917 -1939 р.р. Загроза розколу
1.1 Боротьба за єдність. Тиск з боку Тимчасового уряду
1.2 Протицерковні дії петлюрівців та їх наслідки
1.3 Відновлення автокефального та посиленняантихристиянської пропаганди з боку більшовицької влади
1.4 Роки “великого зламу” — посилення гонінь наПравославну Церкву
Розділ II. Бурхливі події 1939 -1965 р.р. та вплив їхна церковне життя
2.1 Життя Православної Церкви підчас II Світової війни
2.2 Відродження Православної Церкви у післявоєнний час
2.3 Часи хрущовських гонінь
2.4 Послаблення суворих заходів щодо Церкви
Розділ III. Православна Церква у 1980 — 2000 р.р
3.1 Розкольницькі події 80-х — 90-х років
3.2 Обрання нового Предсотятеля УкраїнськоїПравославної Церкви
3.3 2000-ліття Різдва Христова
Висновки
Список використанних джерел
Хронологічна таблиця
ВСТУП
Звісно що міцьнашого великого українського народу в його духовності, і тому протягом усієїісторії України чільне місце у духовному житті посідала релігія і Церква. Безних годі уявити нашу історію.
“Православна вірав житті українського народу у стародавні часи була великою силою, по-перше,через те, що український народ був взагалі тоді релігійним, а по-друге і черезте, що йому довелося захищати і боронити свою віру від утисків католицтва таунії. Боротьба за віру злилася тоді з боротьбою за волю, за українськунаціональність і велася не тільки мечем, а й словом” -писав видатний історикДмитро Багалій. І саме в наш час тема релігії є найактуальнішою, бо духовністьнашого народу дуже низько впала: постійні крадіжки, вбивства, наркоманія,розпад сімей, СНІД, групова злочинність — ось, що панує в нашому теперішньомусуспільстві. Тому я обрала тему Православної Церкви, заснованої Христом та Йогоучнями, яка донині не змінила своїх канонів, святих правил, що були встановленіна семи Вселенських Соборах. І тому саме Православна Церква є єдиною істиноюЦерквою, що має Божу благодать.
Так, ми,українці, — православні, але дуже мала кількість людей ставить перед собоюпитання: “Взагалі, що таке Православ'я, чому український народ прийняв саме цювіру, а не іншу; хто засновник нашої Святої Церкви?”
Православ'я — тоє правильне прославлення Бога, так, як це було ще у початковій Церкві,заснованій Христом і Апостолами — його учнями. Таким чином, ми називаємосяправославними християнами тому, що віруємо так у Господа, як викладено уСимволі віри — коротко вираженій суті християнства. Ми належимо до заснованоїСамим Спасителем на землі Єдиної Святої і Апостольської Церкви. Отже,впровадила на Україні Православну віру мудра людина, а саме князь КиївськоїРусі Володимир. То була справа надзвичайно важлива, що потребувала для своговирішення не тільки логічного, а й мудрого рішення, душевного піднесення.Поглянемо у подальші події історії. Князя Володимира у народі називають“Червоним Сонечком”, він влаштовую благодійні обіди для бідних знедоленихлюдей. Тобто людина змінилася духовно, помітьте, що у кращу сторону.
Так само і ми усучасному житті, звертаючись саме до Православної віри, змінюємося духовно:стаємо кращими, милосерднішими, пізнаємо суть свого життя. Хочеться сказатинепорушні Слова Христа Спасителя: “Збудую Церкву Мою і ворота пекла неподолають її” (Мф. 16, 18). Церква Христова існуватиме до кінця світу,виконуючи свою священну місію, покладену на неї Самим Господом, — освячуватимезокрема і наш український народ.
Моя тема маєназву “Історія Православної Церкви на Україні (1917-2000). Робота має основнучастину, що складається з трьох розділів. У першому розділі основної частини,що має назву “Церква в 1917-1935 р.р. Загроза розколу”, розповідається пророзвиток автокефального руху та боротьбуза єдність Церкви, про протиЦерковні дії петлюрівців та їх наслідки в цей період, про антихристиянськуборотьбу, роки “великого зламу” та гонінь на Церкву. У другому розділі, що маєназву “Бурхливі події 1939-1965 р.р. та вплив їх на церковне життя”,розповідається про життя Православної Церкви під час Другої Світової війни, їївідродження у післявоєнний час, про жахливі часи хрущовських гонінь, а потімпослаблення суворих заходів щодо Церкви. Третій розділ, що має назву“Православна Церква у 1980 — 2000 р.р.”, розповідає про розкольницькі події80-х — 90-х років, під час яких Філарета (Денисенко) позбавлено сану, а наСоборі 1997 р. оголошено анафему, розповідає про подальше обрання новогопредстоятеля Української Православної Церкви, про події, що сталися у2000-ліття Різдва Христового. Крізь всю роботу проведена думка про негативнийвплив автокефального руху по-перше на розвиток духовного життя українців.
Для написання роботиобрала саме період з 1917 по 2000 рік, бо саме в ці роки стаються світовіподії: революція, II Світова війна, які вплинули на духовне життя іукраїнського народу. І ще тоді з наступом петлюрівців на Київ в Україні починаєбурхливо розвиватися автокефальний рух.
При написанніроботи використовувала не тільки духовну літературу, а й іншу. Використовуваланеодночисельні доповіді та проповіді Митрополита Київського і Всея УкраїниВолодимира, Харківського і Богодухівського Никодима, Крименчуцького і ПолтавськогоФеодосія. Неодноразово була присутня на церковних конференціях в нашому місті,в Харкові, інформацію яких використовувала для написання цієї праці. При роботінад темою “Історія Православної Церкви на Україні” спілкувалася зсвященнослужителями нашого міста: протоієреєм Димитрієм (Негером) та ієреємМихаїлом (Негером). Користувалася висловами вчених щодо Бога, Церкви. З метоюкращого висвітлення теми Православ'я скористувалася поїздкою до столиці РосіїМоскви. І зрозуміла, що до автокефалії там ставляться застережливо, непідтримуючи її, як і в усьому Вселенському Православ'ї. Побувала в багатьоххрамах, монастирях, в музеї. Раніше доводилося бувати в святих місцях Київщини,Чернігівщини, Харківщини, Донеччини, Дніпропетровщини. І коли бачиш ікони, відяких хворі отримують зцілення, багаточисельні мощі святих, що угодили Боговісвоїм праведним життям, просто не розумієш чому ми відвертаємося від Бога,потураємо Церкву. Вчений І. Ільїн сказав: “Культура без Бога — вавілонськавежа, держава без Бога — земна мука”.
За мету роботипоставлено: зібрати з різних джерел інформацію про історію Православної Церквина Україні з 1917 — 2000 р.р. та об'єднати його, досконало дослідити впливПравослав'я на духовний розвиток українського народу в цей період, систематизуватиз подальшим опрацюванням матеріали Харківської єпархії та міста Лозова, що буливключені в роботу.
РозділІ. Церква в 1917 — 1939 р.р. Загроза розколу
1.1Боротьба за єдність. Тиск з боку Тимчасового уряду
2 березня 1917року імператор Росії, до складу якої входила й Україна, Микола II відмовивсявід престолу. Влада перейшла до Тимчасового уряду, створеного Тимчасовимкомітетом Державної думи. Нові керівники, постійно змінюючи один одного наміністерських посадах, не змогли створити нову державність і упорядкувати життяв країні. Почалася розруха. Не в кращому становищі опинилася й Церква. Владажорстоко тиснула на неї. Йшла боротьба за волю Церкви, за відродженнясоборності, бо на той час була загроза відірвати від Церкви її материнську Київськукафедру, що призвело б до тяжких внутрішніх та зовнішніх розколів.
Отож події наУкраїні восени 1917 року погрожували розколоти цілісність Православної Церкви.Не кожен розуміє те, що Церква — єдина та неподільна. Христова Церква, створенаЙого учнями — Апостолами, була єдиною на землі 1000 років. Багато націоналістівУкраїни кажуть: “Але ж Київщина хрещена раніше..!” Час іде, змінюються держави- твориться історія. І якщо “центр” Православ'я серед слов'ян знаходиться вРосії, це не означає, що ми не вільні, від когось залежні. Сам Господь сказав:“ Да будуть все едині...”
Чому ми повинніперекреслювати Слово Боже, історію, чому повинні розривати стосунки з рідниминам слов'янськими народами? Саме з цих причин забороняється автокефалія — неканонічна (несвята) “українська церква”.
Тож повернемосядо подій, що відбувалися восени 1917 року на України. Митрополит* КиївськийВолодимир, прибувши до Києва саме з приводу розкольницьких подій, непорушневідстоював єдність Церкви. У місті Києві відбувалися багаточисельні приходськізбори у підтримку істинного архіпастиря*. За благословенням Патріарха* ВсеяРусі Тихона почалася підготовка до Всеукраїнського Церковного Собору. СтановищеЦеркви було жахливим. Проти неї у 1917 році дії Тимчасового уряду посилювалисяз кожним днем.
Віднімаючи уЦеркви школи, влада нахабно порушувала волю тисяч благодійників, що жертвувалиЦеркві не для того, щоб потім вчителі, яким платили їх грошима, вбивали вдитячі голови вчення про походження людини від мавпи. Закон Божий взагалі намагалисявиключити зі шкільної програми.
В церковномужитті України болючі процеси набували подальшого розвитку. Саме з цього приводу- розколу — 7 січня 1918 року відкрився Київський Собор, на якому одразувиявилися прихильники єдності Церкви і прихильники автокефалії.
1.2Протицерковні дії петлюрівців та їх наслідки
Вцей час на Київцілеспрямовано здійснювали наступ “червоні”.
Настрій соборуодразу змінився, сепаратисти-українці стали більш тихішими. 18 січня 1918 рокуСобор вирішено було закрити. Але після закінчення його роботи ніяких постановне було прийнято.
Коли “червоні”взяли Київ, у Лаврі розташувався воєнний загін. Під час богослужінь озброєнілюди в шапках, з цигарками в зубах вривалися у храми, вчиняли розшуки,знущалися над ченцями.
25 січнячервоноармійці учинили обшук у покоях Митрополита Володимира, а ввечері п'ятеророзбійників у нетверезому стані увірвалися до нього. Вони виштовхнули владику*у спальну кімнату, почали вчиняти катування, душили ланцюжком від хреста. Потімрозбійники заштовхнули владику в автомобіль, відвезли на півверсти відлаврських воріт і розстріляли. Прах вбитого священника було знайдено вранці,владика лежав на спині в калюжі крові. На похорони вбитого владики Володимиразібралося багато народу. Служили 5 архієреїв* на чолі з Митрополитом Платоном,сонм Київського духовенства. Загибель Митрополита Володимира відкрила трагічнийсписок мучеників. У Севастополі на паперті храму під час звершення Божественноїлітургії був застрелений священник* Михайло Чафранов. У Переяславі-Залеськомувбили священника Костянтина Снятиновського.
Через деякий часвідкрилася друга сесія Всеукраїнського Церковного Собору. МитрополитомКиївським став Антоній. 9 липня 1918 року Всеукраїнський Собор оголосив проавтономію Української Церкви; був створений Священний Собор, або Синодєпископів*; для Української Церкви визнавалися обов'язковими постановамиВсеросійського Православного Собору, накази Патріарха та вищих органівцерковної влади.
Після захопленняКиїва петлюрівцями у грудні 1918 р. були заарештовані Митрополит КиївськийАнтоній, приємник священномученика Митрополита Володимира, архієпископ*Волинський Євлогій, які перебували там. Петлюрівці віддали полонених допольської влади, і тільки з допомогою країн Антанти ці архієреї* були звільненіі переправлені на південь Росії.
Більшовикипродовжували діяти. Знищували храми, вбивали священників і ченців,замордовували навіть тих, хто просто захищав Церкву і не підтримував революцію.У відповідь на арешти і розстріли у міських та сільських храмах здійснювалисянічні молебни*, й православний люд не виходив з храмів до світанку. Релігійнепіднесення охопило і частину інтелігенції, жахливі події примусили розкаятися іповернутися до віри. У Харкові при Покровському архієрейському монастирі відкрилосябратство Святителя Мелетія. У Києві ще у грудні 1917 року було заснованобратство Воскресіння Христового, на чолі братства стояв псаломщик* В.М. Попов.
У лихоліття смутив одній тільки Харківській єпархії* за шість місяців, з грудня 1918 року до червня1919 року, загинуло 70 священників.
1.3 Відновлення Автокефального руху та посиленняантихристиянської пропаганди з боку більшовицької влади
З приходомпетлюрівців автокефальний рух на Україні у 1920 р. відновився. Відновила своюдіяльність і Автокефальна Українська Церква.
Скориставшисьокупацією Києва деякі миряни, прихильники автокефалії, утворили ВсеукраїнськуЦерковну Раду, яка відверто потурала святі канони, не визнавала істиннихПравославних священників. На чолі такої неправдивої ради став Чехівський — уминулому петлюрівський прем'єр-міністр.
Розкольники 23жовтня 1921 р, у Софійському Соборі Києва здійснили небувале в історіїПравославної Церкви. Позбавлений пресвітерського* сану Нестор Шараєвський“посвятив у митрополити всея України” такого ж, як і він, злочинця — позбавленого сану Василія Липківського. На голову “ставленика” разом з НесторомШараєвським покладали руки всі присутні під час цієї кощунственної дії. Надругий день Василій Липківський, одягнувшись по-архіерейські сам “посвятив уєпископи” Нестора Шараєвського, позбавленого сану й одруженого. Потім разом цібогохульники, Нестор і Василій, почали посвячувати у лжеєпископів,лжесвященників і лжедіаконів. На Україні з'явилося ЗО самосвятських“єпископів”, що були одруженими, а інколи й розлученими.
Після глумливогокощунства, що скривдило Софійський Собор, Митрополит Михаїл, що був з цьогоприводу присланий Патріархом Всея Русі, закликав Православну паству непіддаватися неправді, не іти слідом за кривдниками Православної віри.
У 1920 — 1921р.р. відбувалися жахливі події. Храми займали позбавлені прав служити злочинці,здійснювали там посвяти та ін. Всі ці події призвели до нестерпного становища.Знищення духовності підсилювалося голодом і бідністю. Влітку 1921 р. в Криму, напівдні України, спалахнула засуха. Люди голодували, помирали, діти залишалисясиротами. Мешканці вимираючих сел і місцевостей, хто пішки, хто як, залишалиголодуючі райони, знесилені падали, застеляючи дороги трупами. Мине декількамісяців, і тогочасна радянська влада використовуватиме голод для боротьби зЦерквою, але спочатку становище виявилося настільки жахливим, що більшовикизвернулися до Церкви з метою залучити її до кампанії допомоги голодуючим.
І допомоганадійшла. Був створений “Всеросійський комітет допомоги голодуючим”. Але всеодно в газетах з'являлися статті, які звинувачували церковних ієрархів* убайдужості до народу, хоча духовенство та миряни жодного дня не припиняли збіргрошей, цінностей і продуктів харчування для голодуючих.
Антихристиянськапропаганда ставала дедалі більш агресивною. В 1921 р. був виданий таємнийциркуляр Леніна “Про конфіскацію церковного майна”. Боротьбу з Церквою з 1922року очолювала антирелігійна комісія при ЦК РКП (б) під керівництвомЯрославського, секретарем якого був чекіст Є.Тучков. Окрім організації репресійпроти духовенства комісія керувала пропагандистськими кампаніями, влаштовувалаантицерковні процесії, спрямовувала комсомольців на пограбування та оскверненняхрамів. Православну віру гнали, зневажали, а Церкву руйнували.
Посилені наУкраїні після революції збентеження, сепаративні настрої були тут поживнимгрунтом для розколу; і більшість вважали, що всі незгоди йдуть від “москалів”,але ж логічно це було неможливо, бо Російська Церква була на той час ще вгіршому становищі. У спеціальному посланні від 6 квітня 1924 р. Патріарх ВсеяРусі Тихон засудив засновників самочинної, беззаконної автокефальної церкви ізаявив, що він бере на себе керівництво Українською Церквою.
Автокефально-розкольницькадіяльність продовжувалася на Україні. Відбувалися нескінченні арештиправославних священників. Вірними своїй прадідівській вірі залишалися:Митрополит Харківський Нафаїл (Троїцький), архієпископ Полтавський Григорій(Лисовський) і Чернігівський Пахомій, єпископ Дамаскін (Цедрик), займаючиглуїховську кафедру.
Дякуючисамовідданому служінню вірних Православ'ю святителів і пастирів, гнітобновленців-синодаїв та самосвятів-липківців (груп розкольників) виявивсябезсилим відірвати Українську Церкву від законного глави Церкви -РосійськогоПатріарха Тихона, через якого підтримувалося істинне канонічне спілкування ізВселенською Православною Церквою.
У 1924 р. гонінняна Церкву продовжувалися не менш ніж раніше. Всього до кінця 1924 р. ув'язницях і висилках перебувало біля 66 архієреїв. Серед них були і видатніієрархи, такі стовпи Церкви, як Митрополити Новгородський Арсеній, засланий вБухару, Київський Михаїл — екзарх України, який був засланий у Ташкент;Звенигородський Миколай (Добронравов) Вінницький Амвросій (Полянський) та інші.Митрополит Харківський Нафаїл до 1925 р. був під арештом.
У періодпанування радянської влади було перервано духовне життя Києво-ПечерськоїЛаври*. Насельників монастиря було розігнано, цінності пограбовано, надсвятинями вчинено кощунські дії. У 1924 р. постановою уряду УРСР територіюЛаври було оголошено Києво-Печерським державним заповідником.
У 1925 р. насвято Благовіщення о 23 годині 45 хвилин у Москві у лікарні Бакуніної на 61-муроці свого тяжкого й праведного життя помер Патріарх Всея Русі Тихон. Післяйого смерті “патріарша” влада перейшла до Містоблюстителів* патріаршої кафедриМитрополитів: Кирила (Смирнова), Агафангела (Преображенського), Петра(Полянського). Влада Церкви не могла швидко встановитися й упорядкуватирелігійне життя в країні.
А тим часомантихристиянська боротьба продовжувалася. Ікони знищувалися тисячами, в газетахз'являлися статті про те, як то в одному селі, то в другому їх спалюваликупами; переплавлялася церковна утварь. Йшла війна навіть із дзвонами. Їхскидали з приводу, що вони заважають слухати радіо й ображають релігійніпочуття нехристиян. У Чернігові було заборонено дзвонити.
У 1927 р.останній екзарх України Митрополит Київський. Михаїл (Єрмаков) був звільненийіз заслання, яке він відбував на Кавказі, і отримав дозвіл оселитися в столиціУкраїни — Харкові. Наприкінці 1928 р. Митрополиту дозволили оселитися у Києві,зайняти кафедральне місце. 17 березня 1929 р. Митрополит Михаїл помер. Новимекзархом України був призначений член Тимчасового Патріархального Синодуархієпископ Харківський Костянтин (Дьяков). Звертаючи увагу на те, що столицеюУкраїни і містом де знаходилася екзархія, був Харків, на Київську кафедру у1930 р. призначили не екзарха, а архієпископа Димитрія (Вербицького), який доцього керував єпархією із званням вікарного архієпископа Уманського.
1.4Роки “великого зламу” — посилення гонінь на Православну Церкву
1929 — 1931 р.р.- роки примусової колективізації, пограбування селян, роки безсудних репресійпроти них, масового знищення, примусового перенесення на Північ та в Сибір,закріпачення і розорення селянства; роки голоду і визвані цими діями, що зтакою руйнівною силою спала на долю України — ввійшли в історію під назвоюроків “великого зламу”, як влучно потім підкреслив один з письменників:“… злам хребта народу”. Коли ламали хребет народу, поругання здійснювали й надйого душею. З жовтня 1929 р. до лютого 1930 р. на Україні зачинено 202канонічних православних прихода. У Харківській області, на лозівщини у 1930 р.діяло ще 11 приходів, а до кінця 30-х всі існуючі храми було зруйновано. ВОдесі в лютому 1931 р. заарештували більше 30-ти священників, у тому числі йусіх приходських настоятелів*. Схоплені були протоієреї*: Олександр Луценко іЛюбинський; священники:
Георгій Олександров,Віктор Муратов. У Києві 9 квітня 1931 р. були розстріляні протоієреї: ВіталійБогдан, Олександр Должинський.
Після смерті 1лютого 1932 р. архієпископа Димитрія (Вербицького) Київську кафедру зайнявархієпископ Сергій. Але коли у 1934 р. столицею України став Київ, екзархаУкраїни перевели на Київську кафедру, а Харківську зайняв Митрополит Сергій. Навакантну кафедру — яка звільнилася після арешту єпископа Житомирського Аверкія(Кедрова), (Житомир був тоді кафедральним містом Волинської єпархії*) — у 1933р. був призначений архіпастир Миколай (Терський) але минуло декілька місяців івін помер, його приємником став єпископ Вячеслав (Шкурко), котрого у 1935 р.арештували і вислали з єпархії. На чолі Одесської єпархії стояв архієпископАнатолій. Вночі з 27 на 28 липня 1931 р. його було заарештовано. МитрополитаАнатолія вивезли в Київ і протягом півріччя тримали у в'язниці. За наполегливимпроханням екзарха України Митрополита Київського Костянтина МитрополитуАнатолію перед етапуванням на Північ дозволили побачитися із сестрою. В'язнявідправили етапом разом з кримінальними елементами, які шляхом систематичнограбували Владику. Наприкінці 1937 р. у засланні на Півночі Митрополит втративзір. 10 лютого 1938 р. Митрополит Анатолій (Грисюк) помер від катування.
МитрополитКостянтин — екзарх України не звертаючи уваги на свою хворобливість (вінстраждав тяжкою формою діабету), був людиною дивовижного миролюбства,непохитності і самовладання. Віруючі любили й поважали свого архіпастиря. Середвідомих архіпастирів України були і архієпископ Сергій (Тришин), який займавХарківську кафедру, і єпископ Винницький Олександр (Петровський), який скінчивсвоє життя у в'язниці 12 травня 1940г.
У 1936 році зприйняттям Конституції СРСР держава і школа відокремлювалися від Церкви (ст.124 Конституції СРСР). Але, не зважаючи на декларацію “Про свободу совісті”,Церкві не були повернені храми, вони використовувалися як клуби, фабрики,в'язниці...
1937 рік ставапогеєм революційного терору. Жертвами репресій стали мільйони людей, якіналежали до всіх верст населення. У жовтні 1937 року був заарештованийпатріарший екзарх України Митрополит Київський Костянтин (Дьяков). Після 12днів катування його було розстріляно. У 1937 році на Україні були заарештовані,а потім розстріляні архієпископ Катеринославський Георгій (Делієв), архієпископЖитомирський Філарет (Линчевський) і єпископ Ананьєвський Парфеній (Брянських),також заарештували архієпископа Харківського Олександра (Петровського), йогоув'язнили у холодногорську тюрму. Восени 1939 року з корпуса невиліковно хворихколоній НКВС у судовий медичний морг привезли тіло померлого старця з номеромна нозі і з бумагою, у якій повідомлялося прізвище померлого — Петровський.Працівником моргу виявився, у минулому, іподиякон*, разом з привратником, якийбув ченцем у сані архімандрита*; вони одразу впізнали Владику Олександранезважаючи на те, що він був підстрижений і поголений. Із в'язниці надалинаказ, щоб труп повернули, бо він відправлений у морг помилково. Алеархімандрит і іподиякон (лікар) відправили у в'язницю труп одного безрідного здокументами Петровського, а померлого архіпастиря одягнули по архієрейські.Архімандрит-привратник, який таємно відспівував всіх потрапляючих у морг,відспівав і Владику. Звістка про погребання улюбленого всіма архіпастиря швидкорозійшлася по місту- Коли труну вивозили з моргу, на вулиці було багато людей.Архієпископа Олександра (Петровського) поховали на цвинтарі села Залютино наХолодній горі.
РозділII. Бурхливі події 1939 — 1965 р.р. та вплив їх на Церковне життя
2.1Життя Православної Церкви під час II Світової війни
1 вересня 1939року наступом нацистської Німеччини на Польщу, розпочалася II Світова війна. Нетільки в житті людини, але й у житті народів, долях цивілізацій, горе приходитьвнаслідок гріхів. Незрівнянні за масштабом гоніння на Церкву, громадянськавійна й царевбивство у Росії, расистське біснування нацистів і суперництвоіз-за сфер впливу європейських і тихоокеанських держав, падіння моралі, щозахопило європейське й американське суспільство, — все це переповнило чашугніву Божого. Для Росії, до складу якої входила й Україна, залишалося ще двароки мирного життя, але миру не було всередині самої держави. Боротьбабільшовицької влади зі своїм народом і боротьба комуністичної верхівки неприпинялася, не було мирного життя і на кордонах радянської імперії.
Встановленнярадянського режиму у західних областях України супроводжувалося репресіями:заарештований був архієпископ Олексій (Громадський), але невдовзі йогозвільнили, єпископу Поликарпу (Сикорському) вчинили допит. Тільки на Волині тау Поліссі заарештовано було 53 священнослужителя. Серед вбитих або померлих ув'язниці були протоієреї: Іларіон (Денисевич), Сергій (Яроцький), Олександр(Саховня); священники: Олександр (Мартинюк), Мелитон (Матушевич), ієромонахСофроній. Але все ж ці репресії не порушили церковне життя України. Майже всіприходи, що збереглися у роки польської окупації не були зачинені й радянськоювладою. Продовжували існувати й монастирі, однак число братії у них значнозменшилося. Братія Почаївської Лаври за два роки, з 1939 р. по 1941 р.,зменшилася з 300 до 80 ченців*. Більшовицька пропаганда через газети, радіонамагалася принизити православне духовенство в очах народу, вбити в серцяхлюдей віру у Христа.
9/22 червня 1941року у день Усіх Святих почалася Велика Вітчизняна війна. Була завойована матиміст російських, столиця Русі — Київ. Нацисти Німеччини відверто потуралихристиянські цінності і намагалися відродити старонімецький язичницький культ.
24 листопадаМитрополит Сергій (Містоблюститель патріаршого престолу (1936-1943 р.р.))звернувся разом із Митрополитом Київським і Галицьким Миколаєм і архієпископамиз новим посланням до пастви:
“Гітлерівськиймолох продовжує віщати світові, що він… підняв меч “на захист релігії іврятування ніби поруганої віри.” Але всьому світові відомо, що це ісчаддя пеклабрехливою личиною благочестя тільки приховує свої злодіяння. В усіх підкоренихним державах він здійснює ганебні поругання над волею совісті, знущається надсвятинями, бомбами руйнує храми Божі, кидає у в'язниці і карає християнськихпастирів*, гноїть у в'язницях віруючих, які повстали проти його безглуздоїгордині, проти його замислів затвердити свою диявольську владу над всієюземлею. Православні, які втекли з фашистського полону, сповістили нас проглумління фашистів над храмами… Всьому світові зрозуміло, що фашистськіізверги є диявольськими ворогами віри та християнства… зараз одна мета — завсяку ціну подолати ворога”.
Віруючий народпрацював над відродженням храмів Божих, прикрашав їх іконами, що збереглися вдомах, приносив, таємно переховані, богослужебні книги. У Кам'янець-Подільськувже у липні 1941 року відбувалася служба у Покровському храмі. У Вінниці такожвідновилися богослужіння*. У Полтаві вже на другий день після вступу німців, 18вересня 1941 року, протоієрей Володимир (Беневський) почав піклуватися провідновлення богослужінь у церкві св. Макарія. Отець Володимир зібрав навколосебе ще 18 священників, які почали служити у 5 міських храмах. У Києві відкритобуло 26 церков. Для великого міста все ж це було мало у порівнянні зпровінціальними містами, але і ці церкви навіть у недільні дні не булипереповнені народом. У жовтні 1941 року поновилося життя у Покровськомумонастирі міста Києва. У 1942 році поновилося чернече життя Києво-ПечерськоїЛаври, На окупованих територіях найбільш молилися, захищали храми...
Але як ненамагалися пригнітити, задушити віру Православну, все ж вона жила… Київ — столиця України — було визволено нашими військами 22 (4 листопада) жовтня 1943року у день святкування Казанської Ікони Божої Матері. І це було видатноюподією для всього народу: звідси почалася Русь, тут відбулося хрещення нашогонароду, котрий обрав Християнство, Православну віру. Так, звичайно, під часвійни ставалися дива. І влада не могла цього не помітити. З жовтня 1941 рокубули зачинені майже всі антирелігійні видання, що працювали до цього. У 1944році закінчилося визволення України. Після закінчення Великої Вітчизняної війниу 1945 році поступово Церква починає “здійматися на ноги”.
2.2Відродження Православної Церкви у післявоєнний час
Велика кількістьхрамів відновилася на Україні у післявоєнний час. У деяких частинах (західних)намагалися відновити уніатство, католицизм, але ці дії були марними, бо істина- у Православ'ї.
ВидатнимиПравославними церковними діячами у післявоєнний час на Україні були єпископи:Черновицький Андрій, Уманський Іларіон, Кіровоградський Євстратій.
У 40 — 50 р.р.продовжувалося кількості віруючих. Міські храми були переповнені. Серед вірнихчад Православної Церкви були видатні діячи культури та науки: А.Ахматова, М.В.Юдіна, І.С. Козловський, В.П. Філатов. Віра Православна відроджувалася, багатопаломників* збиралося у Лаврах:
Київській таПочаївській. Загальна кількість Православних парафій в Україні на 1 січня 1947року становила 8815 ( 52 % з них відкрито в період тимчасової окупаціїУкраїни). Наприклад, після Великої Вітчизняної в Харківській області уЛозівському районі було відчинено чотири приходи: в Панютино, в Краснопавлівці,Орільці, Лозовій.
2.3Часи хрущовських гонінь
Йшов час, померЙ. Сталін, на його місце став Хрущов. У період з 1961 р, по 1964 р. посилилисягоніння на Православну Церкву збоку нової влади. Під час хрущовських гоніньнайбільша кількість церков збереглася на Україні — 5114, причому половина їх — у Галичині. В Росії збереглося тільки 2093 прихода, у Білорусії — 465.
Хрущов висунувтезу: “… висока релігійність радянських людей не має соціальних коренів...”.Почалася чергова хвиля антирелігійної агресії, яка звелася в основному доліквідації матеріальних проявів релігійності — закриття й нищення монастирів,храмів, ікон, книг, до масового тиску духовенства та віруючих. З 1961 рокуборотьба з релігією була головною ідеологічною проблемою партійної верхівки.Від 1 квітня 1961 року кроком боротьби з релігією стало рішення ЦК КПУ (№ 590)“ Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи”. В Україніпередбачалося подальше скорочення чисельності монастирів та парафій,послаблення матеріальної бази Церкви, недопущення прийому в духовні семінаріїтощо. Особлива увага приділялася здійсненню заходів для припинення паломництвадо святих місць.
Наприкінці 1963року ідеологічна комісія ЦК за наказом Хрущова прийняла розгорнути й планантирелігійної боротьби під назвою “Заходи з укріплення атеїстичного вихованнянаселення”. У Одеській єпархії зачинено було 210 приходів, на Волині — 180, уКіровоградській єпархії з 75 приходів до кінця 1965 р, залишилося 35, уПолтавській єпархії закрилося 43 прихода; у Дніпропетровській у 1959 р. було285 приходів, а до кінця хрущовської епохи їх кількість зменшилася майже в 6разів. У Києві з 25 діючих церков залишилося тільки 8. У Одесі збереглося 9приходів, у Кримській єпархії- 12. У Чернігові був зачинений КафедральнийСобор. Особливо тяжким було зачинення у 1963 році Києво-Печерської Лаври. Їїхрами і печери опинилися в жахливому становищі після того, як припинилися тамбогослужіння і пішли звідти ченці.
Намагалисязачинити і Почаївську Лавру, але поселенці обителі на чолі з настоятелемархімандритом Севастіаном змогли її відстояти. Звісно, їх усіляко пригнічували,створювали жахливі для життя умови. Більша частина будівель, що належала Лаврі,була конфіскована, залишились тільки церкви та келії ченців. Із приміщення дляпоселенців зробили лікарню. Заборонили взимку опалювати приміщення Лаври,іноки* спали в холодних келіях, але монастир не покинули. Жителі Почаєва, якінадавали притулок та допомогу паломникам, переслідувалися, платили штрафи, удеяких відбирали домівки, інших виганяли з Почаєва. Паломників, що уночі спалина холодній землі біля Лаврських воріт, у лісах або деінде, перешукуваламіліція. Того, хто не встигав сховатися, били, іноді заарештовували.
За мужній протестпроти зачинення храмів був заарештований архієпископ Чернігівський Андрій(Сухенко) і був приговорений на позбавлення волі у 8 років до 6 грудня 1963року. У Кишиньові помер колишній архієпископ Житомирський Венедикт (Поляков)(був на покої), але після його смерті розповсюдилися чутки, що він став жертвоютаємного вбивства, влаштованого КДБ. Священник Миколай Авраменко з містаДніпродзержинська був засуджений на 4 роки позбавлення волі з конфіскацієюмайна. Особливо жорстокі покарання потерпіли ченці Свято-Успенської-ПочаївськоїЛаври. Тричі був засуджений іподиякон Аліпій тільки за те, що, позбавленийпрописки, він не покидав обителі. Уперше його засудили на 6 місяців, вдруге — на рік, а утретє — у січні 1964 року — засудили на 2 роки позбавлення волі ув'язниці із суворим режимом. З того ж приводу лаврський чернець Деонісій бувзасуджений на рік позбавлення волі теж у в'язниці із суворим режимом. ІподияконАндрій за складене повідомлення в 00Н про гоніння на Церков у СРСР бувзасуджений 13 липня 1964 року до 3 років позбавлення волі у таборах суворогорежиму. Почаевський старець ієромонах* Іосиф, якого вважали прозорливцем ічудотворцем, був побитий і силою вигнаний з Лаври, після чого примушений бувскитатися.
Хрущовськігоніння не обійшли і тих, хто відкрито проповідував Православну віру з мирян.Їх звільняли з роботи, студентів відраховували з учбових закладів, позбавлялипрописки, проганяли з місця проживання, били і засуджували, позбавляли волі,закривали у психіатричних лікарнях, як носіїв “бредових ідей”.
В часихрущовських гонінь в Харківській області у місті Лозова храм був зачинений іперебудований в будинок піонерів, а потім зруйнований. У селі ОлексіївціБлизнюківського району храм був перебудований на клуб. Такі випадки булинеодноразовими в Україні.
2.4Послабленнясуворих заходів щодо Церкви
14 жовтня 1964року у свято Покрова Божої Матері — небесної заступниці Православної Церкви — М.С. Хрущов був усунений зі своєї високої посади — голови атеїстичної кампанії.У січні 1965 року Верховна Рада СРСР послабила ті суворі заходи щодо Церкви.Таким чином вже у 1967 році у Львівській єпархії налічувалося 37 благочиннихокругів, у Волинській — 20, в Івано-Франківській — 13, а у Київській — 12. А цеозначало, що в цих єпархіях була велика кількість приходів.
Поміж тим 12липня 1965 року помер Митрополит Сімферопольський Гурій (Єгоров) — сповідникПравославної віри, багаторічний в'язень таборів.
Приємно те. що наУкраїні, в особливості Західній, залишилося непорівняне більше церковногонароду ніж у Росії та Білорусії. Діти тут більшою частиною виховувалися урелігійних сім'ях. Після хрущовських гонінь на Україні все ж залишилисямонастирі: Покровський зі 168 і Флоровський зі 144 поселенцями, у Києві — Корецький Троїцький жіночій монастир зі 144 поселенцями та ще 4 жіночихмонастиря на Україні: Свято-Михайлівський в Олександрівці під Одесою,Свято-Миколаївський в Мукачеві, Вознесенський під Хустовом у Закарпатті,Красногорський монастир у Золотоноші. Крім Почаївської Лаври на Україні був щеодин великий чоловічий монастир -Успенський в Одесі.
У 70-х роках убагатьох віруючих виникла надія на покращення своєї долі в суспільстві“гарантованої свободи совісті”. В 1972 році після хрущовський гонінь впершепочалася реєстрація нових православних громад і відкрито кілька храмів. У 1976році дещо поширювалися права релігійних громад, але більшість законодавчихстатей залишалися лише за деклараціями. В 1977 р. прийнято ще одну“найдемократичнішу” Конституцію СРСР, яка хоч і гарантувала свободу совісті,проте не мала позитивного значення для розвитку Православ'я в Україні. З 1977р. по 1987 р. на відміну від інших країн Союзу, реєстрація православних громадне здійснювалася. Число православних парафій, що існували насправді,замовчувалося.
Про перелом удержавно-церковних відносинах можна говорити лише з часу зустрічі ПатріархаМосковського та постійних членів Синоду РПЦ із Генсеком КПРС М.Горбачовим уквітні 1988 року, незадовго до святкування 1000-річчя Хрещення Русі. М.Горбачову своєму виступі чи не вперше поставив знак рівності між Церквою та іншимисуспільними інституціями, висловивши готовність юридично закріпити позитивнізрушення щодо Церкви.
РозділIII. Православна Церква у 1980 – 2000 рр.
3.1Розкольницькі події 80-х — 90-х років
У 80-х рокахситуація на Західній Україні погіршилася. Восени 1989 р.іновірці почали масовозахоплювати православні храми. Декілька приходів у Галичині перейшли вАвтокефальну Церкву разом з єпископом Іоаном. З рішення Священного Синоду назасіданні 13 листопада 1989 р. єпископа Іоана було позбавлено сану. Жахливівипробовування випали на долю Православної України -насадження унії,римокатолицизма, автокефалії.
Із закінченнямАрхієрейського Собору 25-27 квітня 1990р. Патріарх Всея Русі Олексій II виїхаву Київ, щоб святково вручити Митрополиту Київському грамоту про даруванняУкраїнській Церкві незалежності й самостійності у керівництві.
У листопаді1990р. Софійський Собор пережив подію схожу на ту, яка відбулася в ньому у1921р.- “патріаршу інтронізацію*” Мстислава Скрипника, що приїхав вперше післявійни на Батьківщину. Відносні успіхи автокефалісти мали тільки в Галичині, дев стані антируських настроїв навіть деякі “православні” в боротьбі протиуніатської експансії знаходили більш зручним триматися автокефалії.
22-23 листопада1990р. у Києві засідав І Помісний Собор Української Православної Церкви, вякому брали участь єпископи, а також представники кліриків* і мирян єпархії,духовних шкіл та монастирів. На цьому Соборі було прийнято попередньо схваленийна Архієрейському Соборі устав Української Православної Церкви. Собор засудивдеструктивні дії уніатів і автокефалістів на Заході України, підкреслив, щорушать розкольниками не церковні, а політичні мотиви. Головою УкраїнськоїПравославної Церкви був вибраний Митрополит Філарет, який займав Київськукафедру.
МитрополитФіларет з непримиримого противника української автокефалії став їїприхильником. Важливе значення мали публікації в періодичних виданнях Києва таМоскви статей про особисте життя митрополита. Автори стверджували, що він мавдружину та дітей, обкрадав Церкву, був пов'язаний з КДБ. Відіграла свою роль урозкольницькій діяльності Митрополита Філарета й стратегія догодити владіУкраїни (незалежної держави), а найперше -Президенту Кравчуку, який проголосивлозунг: “ Незалежній державі -незалежну Церкву”. Розкольницька УАПЦ (УкраїнськаАвтокефальна Православна Церква) захопила 351 приход на Західній Україні. НаУкраїні спричинилася криза, виновником якої був Митрополит Філарет, який навітьне з'явився на зібрання Синоду з приводу вирішення цього гострого питання.
3.2Обрання нового предстоятеля УПЦ
21 травня 1991року Священний Синод доручив найстаршому захіротонією* архіпастирю УкраїнськоїЦеркви Митрополиту Харківському Никодиму (Руснаку) зізвати Архієрейський Собордо свята Святої Трійці для того, щоб прийняти відставку Митрополита Філарета йобрати нового Предстоятеля Української Православної Церкви. Отримавши звісткувід Священного Синоду про його відставку, Митрополит Філарет заявив, що рішенняСиноду “необгрунтоване та… недієздатне”.
27 травня Собор,зізваний Митрополитом Никодимом, звільнив Митрополита Філарета з Київськоїкафедри. Потім відбулося обрання нового Предстоятеля* УПЦ (УкраїнськоїПравославної Церкви) таємним голосуванням. У першому турі за МитрополитаРостовського Володимира було подано найбільшу кількість голосів — 13, а удругому — 16. Таким чином він був обраний Митрополитом Київським і Головою УПЦ.У жовтні 1991 року Патріарх Олексій II благословив новообраного МитрополитаКиївського Володимира як Голову Української Церкви. До нині МитрополитКиївський і Всея України виконує свої пастирські обов'язки з великою любов'ю доукраїнських людей.
А колишнійМитрополит Філарет (Денисенко), тепер позбавлений сану, розстрижений,відлучений від Церкви, котрому на Архієрейському Соборі 1997 року оголошеноанафема, себто прокляття. Після цієї анафеми деякі політики, не знаючи ніцерковних законів, ні звичаїв, обурилися і стали на захист нібито покривдженогоФіларета, називаючи його—“патріотом” і “мучеником” за Україну. Не можнапогоджуватися з такою думкою політиків. Невже ми не розуміємо такої простоїістини, що поділяючи Церкву, ми не збудуємо її, а зруйнуємо; що нацьковуємоукраїнця на українця, сіємо ворожнечу між людьми, знищуємо Православ'я, а з нимнашу Україну. І дуже помиляються ті, хто підтримує Філрета (Денисенка), котрийнібито очолює “незалежну” українську Церкву, що є безглуздям. Помиляються вони,стверджуючи, що Московський Патріархат диктує нам свої порядки й закони, бо цесправжній обман і неправда. Митрополит Полтавський і Кременчуцький Феодосійстверджує: “З того часу, коли ми отримали незалежність, я жодного разу з Москвине отримав якихось вказівок або рекомендацій стосовно того, як нам треба діятиі що робити в тому чи іншому випадку”.
3.3 2000-ліття Різдва Христова
Протягом 2000-гороку нас супроводжує радісна подія — 2000-ліття Різдва Христова. Це велике йрадісне свято розпочало XXI століття і увійде воно в історію як найбільшеювілейне свято людства. Бо те, що Православ'я існує вже 2000 років — єсправжнім дивом. Єдина Православна віра залишалася незмінною протягом 20століть і залишатиметься такою на віки.
Надзвичайнорадісною подією розпочався цей рік. 4 травня на Пороховському полі, девідбувалася одна з головних танкових битв 11 Світової війни, за ініціативою таза участю Патріарха Московського та Всея Русі Олексія II відбулася зустрічПрезидентів трьох слов'янських держав: Росії, України та Білорусії.
Мабуть, найкращез усіх про цю зустріч сказав Президент Білорусії:
“Главное, что мыздесь втроем”. Голови держав разом приклонилися перед іконами ухрамі-пам'ятнику Святих Першоверховних Апостолів Петра і Павла, де на мраморнихплитах золотом видруковані імена шести тисяч воїнів загиблих на Курській дузі.
Разом ставили свічкина канон за вбитих воїнів Великої Вітчизняної війни, Разом молилися наПасхальному молебні, де були вознесені особисті молитви за “примноженнянелицемірної любові й дружби народів держав слов'янських”. Разом вдарили удзвін Єднання, освячений Патріархом Олексієм. Три удари цього дзвона, на якомувидрукувані слова Преподобного Сергія Радонежського: “Любовью и единениемспасемся”, ознаменували початок нової епохи в долі Великої, Малої та БілоїРусі. Мабуть, здійсняться рано чи пізно пророцтва старців про єднанняслов'янських народів, братських, єдиновіруючих. Про це єднання свідчать івислови Президентів “руських” держав. Білоруський лідер Олександр Лукашенкосказав: “Распад СССР стал величайшей ошибкой уходящего века”. ПродовжувавПрезидент України Леонід Кучма: “Все это -наша общая память, наша общая историяи общая судьба”. І підсумував Володимир Путін: “Не может быть препятствий дляобъединения усилий России, Украины и Белорусии для того, чтобы сделать жизньчеловека в наших странах счастливой и богатой”.
На честь свята2000-ліття Різдва Христового в 2000 р. по всій Україні було проведено святковіконференції. У Києві відкрито Успенський Соборза сприянням ПрезидентаУкраїни Л.Д. Кучми та освячено Митрополитом Всея України Володимиром. Заостанні 10 років до 2000-ліття Різдва Христового багатьом монастирям на Україніповернена велика кількість приміщень, земель, що були ліквідовані у них ще учаси радянської влади. Відбудована велика кількість храмів, будуються тареставруються інші. За останні три роки у Харківській області Лозівськомурайоні відкрито 3 приходи: У Лозовій — Свято-Петро-Павлівських храм, такожжіночий монастир на честь Архістратига Михаїла; в Герсеваново — храмвеликомученика Пантелеймона.
ВИСНОВКИ
Великий вченийминулого століття Макс Плане, що у 1918 р. отримав Нобелівську премію з фізики,казав: “Религия и наука нисколько не исключают друг друга, как это полагалираньше и чего боятся многие наши современники; наоборот, они согласуются идополнят друг друга”. З цих слів видно, що ми повинні вивчати релігію — нашупрадідівську віру Православну, а не виключати її з історії як це робили раніше.І досі в Україні не існує чіткої історії Православ'я з моменту Хрещення Русі ідо цього часу, а хотілося б, щоб такий матеріал існував,
В наш час,незважаючи на поступове відродження храмів, монастирів в Православній Церкві,вона переживає часи богоотступництва більшої частини народу. Низький рівеньжиття, падіння моралі — ті проблеми, що постають перед нами у сьогоденні. Чомуж не любов, а ненависть панує в нашому суспільстві? Відповідь одна — богоотступництво. Очевидно в наш час треба усвідомити всю згубністьбогопокинутості й зрозуміти, що без Божої допомоги нам не вирішити нашихпроблем, які стосуються і розколу на Україні, і соціального стану населення, іінших проблем
Матеріал роботи“Історія Православної Церкви на Україні (1917 — 2000 р.р.)” можнавикористовувати для написання рефератів, інформацією користуватися у вивченніспецкурсу “Історія Християнства”.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Геврик, Гончар та інш. Журнал “Пам'ятки України” (№1), 1990 р.
2. Данілушкін М.Б. та інш. “Історія Руської Церкви(Новий Партріарший період 1917-1970 р.р.)”, том І Видавництво “Воскресіння”.Санкт-Петербург, 1997 р.
3. Драч І. Журнал “Українська культура” (№8), 1998 р.
4. Колодник А.М. та інш. “Історія Релігії в Україні(навчальний посібник)”. Видавництво “Зання”. Київ, 1999 р
5. Кулібаба Ю. (гловний редактор). Газета “Початок” (№1). Дніпропетровськ, 2000р. 6 Лубський В.І. “Релігієзнавство”. Видавництво“Вілбор”. Київ, 1997 р.
7. Матійко О. Журнал “Українська культура” (№ 8-9),1999 р,
8. Нагаєвський І. “Історія Української держави ХХ-гостоліття”. Видавництво “Український письменник”. Київ, 1993 р.
9. Савченко П. Газета “ Україна та світ сьогодні. Колесоісторії — “Історична правда проти лівих”. (№ 4), 1999 р
10. Слобідський Серафим (протоієрей). “Закон Божий”.Видавництво Володимирівської єпархії (репринт), 1998 р
11. Фомін С, “Россия перед вторым пришествием”.Видавництво Свято-Троїцької Сергіївої Лаври “Посад”, 1993 р.
12. Ципін Владислав (протоієрей). “Історія РуськоїЦеркви (книга дев'ята) 1917-1997 р.р.”. Видавництво Спасо-ПреображенськогоВалаамського монастиря. Москва, 1997р.
13. Черепанова С.О. та інш. “Українська культура(історія і сучасність)”. Видавництво “Світ”. Львів, 1994 р.
14. Швець Володимир (протоієрей) — заступник головногоредактора
Митрополита Харківського і Богодухівського Никодима.Газета “Харківські єпархіальні вісті” (№ 4, 1). Харків, 1999 р.
ХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ
Головні подіїу Православ'ї у період з 1917 р. по 2000 р.
Дата
Подія осінь 1917р. Приїзд до Києва Митрополита Київського Володимира з приводу розкольницьких подій. 7 січня 1918 р. Всеукраїнський Собор (І сесія). 18 січня 1918 р. Закриття Собору. 25 січня 1918 р. Смерть Митрополита Київського Володимира. 9 липня 1918 р. Всеукраїнський Собор (II сесія). Оголошення автономії УПЦ. 1921 р. Таємний циркуляр Леніна “Про конфіскацію церковного майна”. 6 квітня 1921 р. Заява Патріарха Всея Русі Тихона про поновлення керівництва над УПЦ через дії беззаконної УАЦ. 1924 р. Постановою уряду УРСР територію Києво-Печерської Лаври було оголошено державним заповідником. 1925 р. Смерть Патріарха Всея Русі Тихона. 1928 р. Київську кафедру очолив Митрополит Михаїл (Єрмаков) 17 березня 1929 р. Смерть екзарха України Митрополита Київського Михаїла 1930 р. На Київську кафедру призначено архієпископа Димитрія (Вербицького). 1930 -1931 р.р. Роки “великого зламу”. 1 лютого 1932 р. Смерть архієпископа Димитрія (Вербицького). 1936 р. З прийняттям Конституції СРСР держава і школа відокремлюються від Церкви 1937 р. Арешт екзарха України Митрополита Київського Костянтина (Дьякова). 1939 р. Початок II Світової війни. 1941 р. Початок Великої Вітчизняної війни. 4 листопада 1943 р. Визволення Києва від німецько-фашистських загарбників. 1945 р. Кінець Великої Вітчизняної війни. 1 квітня 1961 р.
Прийняття рішення ЦК КПУ (№ 590) “Про посилення контролюза виконанням законодавства про культи”. 1977р. Прийняття Конституції СРСР, яка гарантувала свободу совісті. Квітень 1997 р. Зустріч Патріарха Всея Русі з М.Горбачовим. 22-27 квітня 1990 р. Приїзд до Києва Патріарха Всея Русі Олексія II для вручення Митрополиту Київському грамоти про дарування УПЦ самостійності в керівництві. 22-23 листопада 1990 р. Засідання І Помістного Собору УПЦ у Києві. 21 травня 1991 р. Священний Синод доручив найстаршому за хіротонією архіпастирю УПЦ Митрополиту Харківському Никодиму (Руснаку) зізвати Архієрейський Собор. 27 травня 1991 р. Архієрейський Собор УПЦ, звільнення Митрополита Філарета з Київської кафедри. 1997 р. Оголошення анафеми Митрополиту Філарету на Архієрейскому Соборі. 2000 р. 2000-ліття Різдва Христового. 4 травня 2000 р. Зустріч Президентів України, Росії і Білорусії та Патріарха Всея Русі Олексія II.