Міністерство освіти і науки України
Ізмаїльський державний гуманітарний університет
кафедра історії України
Курсова робота на тему:
«Індустріалізація України: позитивні та негативні наслідки
в економіці України»
Студента 134 групи III курсу історичного факультету Терещенко Івана Валерійовича Науковий керівник : Шевченко А.М.
Робота оцінена на
« » червня 2011
Ізмаїл-2011
План
Вступ З
Розділ 1. Більшовицька стратегія і плани індустріалізації 7
Передумови запровадження курсу на індустріалізацію 7
Сталінські проекти розвитку промисловості 10
Джерела фінансування індустріалізації 13
Розділ 2. Промисловий розвиток України в роки індустріалізації 18
Розвиток важкої промисловості та електроенергетики 18
Створення високо розвинутого машинобудування 24
Розвиток інших галузей виробництва 27
Розділ 3. Головні наслідки індустріалізації в Україні в роки п'ятирічок 31
Висновки 34
Список використаної літератури та джерел 36
з Вступ
Українська РСР, увійшовши до складу Радянського Союзу (ЗО грудня 1922 р.), остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона нібито користувалася після її утворення. Запровадження необмеженої системи централізації в управлінні господарством, загальне (всесоюзне) функціонування транспортних засобів, фінансової системи, органів обліку матеріальних ресурсів ~ все це надавало економіці України великого потенціалу.
В кінці 20-х років виникає гостра потреба перебудови СРСР на сучасне мілітаризоване індустріальне суспільство. Тому вводиться політика індустріалізації, яка направлена на прискорення розвитку промисловості в цілях технічного переозброєння економіки, створення військово-промислового комплексу, перехід від аграрно-індустріального суспільства до індустріально-аграрного.
Актуальність теми. Процес індустріалізації був дуже суттєвим та визначальним для України. В цей період було багато змін, але не всі вони мали позитивні наслідки, та з приводу того, які з них дійсно були позитивними, а які мали негативні наслідки для країни, подекуди спалахували неабиякі суперечки.
На основі знань із всесвітньої історії про проведення процесу індустріалізації в СРСР та процесу модернізації в західних країнах вчені розглядають можливі шляхи проведення індустріалізації в Україні, та аналізують помилки Сталіна при проведенні індустріалізації в 20 — 30 роки XX ст. Саме це й становить актуальність даної теми. Багато вчених істориків різних років з'ясовували що таке індустріалізація? Перші вважали, що індустріалізація — це об'єктивна необхідність, логічне продовження процесу, розпочатого ще при царському режимі інші — намір більшовиків через її практичне здійснення створити базу для перемого «світової революції». На сьогодні різноманітність ракурсів під якими розглядається індустріалізація дуже велика.
Мета та завдання. Основна мета роботи — визначити основні завдання індустріалізації, визначити її розвиток та головні наслідки індустріалізації.
4
Для досягнення поставленої мети в роботі необхідно вирішити такі основні завдання:
визначити основні передумови індустріалізації;
проаналізувати особливості індустріалізаційного процесу в Україні;
проаналізувати п'ятирічки та визначити їх наслідки;
навести основні наслідки індустріалізації в Україні.
Предмет роботи. Розгляд процесу індустріалізації в Україні в 20 -ЗО роки XX ст.
Об'єкт роботи. Суспільні відносини пов'язані з початком, розвитком та наслідками індустріалізації в Україні в 20-30 роки XX ст.
Хронологічні рамки охоплюють 1929-1938 рр. Індустріалізація почалася ще у 1926 р. на економічних засадах непу. Але розмаху вона набула саме тоді, коли радянське партійно-державне керівництво відмовилося від непу і взяло курс на побудову в країні комуністичної системи виробництва і розподілу суспільного продукту. Відбувся поворот у внутрішній політиці, який виявився насамперед у прискоренні темпів індустріалізації. У ці роки Компартія започаткувала новий виток репресивно-штурмової політики, розпочалася сталінізація економіки, остаточно затвердився тоталітаризм. Це, з одного боку, сприяло модернізації України, створенню сильної індустрії, але, з другого боку, надзвичайно згубно відбилося на становищі трудящих, яких виснажливо експлуатувала держава. До здійснення модернізації активно залучалися жінки, яким надали можливість реалізуватися в суспільстві, водночас удвічі більше поневоливши їх працею на виробництві та у домашньому господарстві.
1929 рік, який і самі радянські урядовці вважали переломним, став початком процесу повного підпорядкування всіх сфер суспільного життя одній меті — форсованому промисловому розвитку. Враховуючи, що 1939 р. був роком початку Другої світової війни, тобто початком нового періоду історії, і з
5
переведенням радянської економіки на «воєнний лад», вважаємо необхідним обмежити рамки дослідження 1938 роком.
Територіальні межі дослідження охоплюють виключно територію УСРР (з 1937 р. — УРСР) періоду 1929-1938 рр., відповідно до адміністративно-територіального поділу. Використання в роботі назви «Україна» стосується лише території УСРР, яка входила тоді до складу СРСР.
Методи дослідження. Курсова робота побудована на принципах історизму та об'єктивності, що дозволяє послідовно і безпосередньо дослідити дану проблему. Системний метод дозволяє відтворити цілісну картину індустріалізації. Метод хронологічної послідовності сприяє дослідити детермінацію індустріалізації в України 20 -30 роки XXст. Статистичний, за допомогою якого, опираючись на дані соціологічних досліджень і статистики, збиралися кількісні показники, аналітичний, за допомогою якого шляхом узагальнення спостерігається цілісна картина суспільно — політичного життя УРСР в роки індустріалізації.
Наукова новизна курсової роботи полягає в тому, що на основі використаної літератури, а також переосмислення надрукованих раніше документів здійснив спробу наукового аналізу змін у кількісному та якісному складі важкої промисловості, які відбулися під час індустріалізації і були її наслідками, аналізу джерел та форм виробництва.
Структура курсової роботи відповідає поставленій меті та розв'язанню основних завдань дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків , списку використаних літератури.
Аналіз історіографічної бази. 20-30-ті рр. XX ст. завжди привертали увагу дослідників, цей етап був описаний в численних монографіях, статтях, матеріалах конференцій, особливо в радянські часи.
В радянські часи історіографія характеризувалася надмірним суб'єктивізмом і комуністичною заідеологізованістю. З обширніших і глибших
6
досліджень, присвячених індустріалізації, можна виділити роботи С. Кульчицького, Б. Лановика. Відмінною рисою цих робіт було те , що авторами була зроблена спроба на тлі характеристики всесоюзної індустріалізації описати особливості місцевого регіонального розвитку, розкрити картину промислового зростання на місцях.
У своїй роботі Бойко О.Д. "Історія України: Посібник." розкриває передумови і причини індустріалізації в Україні, досконально їх конкретизує [1]. Автори Новітньої історія України (1900-2000): Підручник. / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин. приводять нам приклади статистичних даних процесів індустріалізації^ 14]. У статтях Кульчинського С.В. Сталінська індустріалізація України 1929-193Зрр. // Історія України, та Індустріалізація радянського типу: здобутки і ціна // Історія України. , як проходила індустріалізація, за чий рахунок та кошти, описує здобутки та провали цього процесу та наслідки для України[9], [10].
Аналіз використаних джерел. Розглядаючи дану проблему було використано ряд документів та матеріалів, що відносяться до вивчаючого періоду це перш за все з резолюції XV з'їзду ВКП(б) «Про директиви по складанню п'ятирічного плану народного господарства »19 грудня 1927 , з резолюції XVIII з'їзду ВКП(б) «Про третій п'ятирічний план розвитку народного господарства СРСР», з резолюції XVII з'їзду ВКП(б) «Про другий п'ятирічний план розвитку народного господарства СРСР», із резолюції об'єднанного пленуму ЦК та ЦКК ВКП (б) «Про підсумки першої п'ятирічки та народногосподарський план 1933 року — та першого року другої п'ятирічки»[7], «Про виділення урядом УСРР коштів для покращення побуту гірників Донбасу» 15 червня 1928р. [4].
Практичне значення. Дану роботу можна використовувати для підготовки до доповідей, виступів, семінарських занять, написання рефератів, повідомлень та ін.
7
Розділ 1. Більшовицька стратегія і плани індустріалізації. 1.1 Передумови запровадження курсу на індустріалізацію.
На базі НЕПу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії", сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на до індустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що XIV з'їзд ВКЩб) (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію. Будучи логічним про
довженням плану ГОЕЛРО, офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності" й незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих (у більшості задекларованих документів цей пункт стоїть, як правило, останнім у переліку завдань індустріалізації^ 1, 388].
Стрижневою проблемою промислового розвитку було фінансування будівництва заводів, шахт, електростанцій. Свого часу Ленін уважав, що істотну роль у цьому мали відіграти внутрішні ресурси самої промисловості, однак його думка про організацію госпрозрахункових трестів як промислових об'єднань, котрі цілком відповідають за беззбитковість своїх підприємств (а збанкрутілі підприємства підлягають реорганізації або закриттю), у розглядувані роки зовсім не була реалізована. Ще за життя Леніна, у жовтні 1922 р., РНК РСФРР двічі обговорювала і схвалила важливий законопроект про внесення в бюджет щорічних процентних відрахувань з основних і оборотних капіталів госпрозрахункових трестів ~ так званої плати за ресурси (в обсязі 5%). За дорученням Леніна комісія на чолі з Л. Б. Каменевим опрацювала «Положення про трести». У квітні 1923 р. це «Положення» було затверджено Раднаркомом РСФРР. Проте в ньому не знайшлося місця для законопроекту про процентні відрахування з трестівських капіталів. Це означало відмову
8
політичного керівництва від курсу на впровадження самофінансування трестів і справжнього госпрозрахунку. Таким чином, слушна ідея про внутрішньопромислове нагромадження як основне джерело індустріального будівництва не була реалізована. Індустріалізація потрапляла у залежність від ресурсів інших галузей народного господарства^, 140].
На заваді якнайшвидшому здійсненню індустріалізації ставали й інші труднощі: не вистачало кваліфікованих робітників і спеціалістів, технічне устаткування заводів і фабрик застаріло й зносилося, багатьох найважливіших видів машин, необхідних для новобудов, вітчизняна промисловість взагалі не виробляла; отже, для їхнього імпорту десь треба було винайти валюту.
А капіталізму тим часом удалося подолати викликану війною кризу. Це породжувало в партійному апараті побоювання: чи утримається більшовицька ідеологія при владі? Отже, вважалося, що історія відвела Радянському Союзу дуже невеликий строк для подолання технічної відсталості й створення високорозвинутої промисловості. Звідси виникали дві проблеми: темпів індустріалізації та джерел її фінансування. Ці проблеми розв'язувалися в обстановці гострих суперечок і дискусій усередині правлячої партії. Характер ідейної боротьби значною мірою ускладнювався особистим суперництвом авторитетних партійних діячів. Відмова Л. Б. Каменева та його тодішніх союзників у політбюро ЦК ВКП(б) Г. Є. Зінов'єва і Й. В. Сталіна від справжнього госпрозрахунку й поглиблення начал непу в націоналізованій промисловості наперед визначила економічну неефективність її функціонування та залежність від бюджету. В країні, бюджет якої формувався передусім за рахунок надходжень із сільського господарства, це означало залежність від селянських ресурсів. Принципова відмова від ленінської економічної політики призвела до того, що остання втратила свій динамізм. У мирних умовах поступово набирав сили процес повернення до звичних із часів громадянської війни воэно-комуністичних, тобто адміністративних, методів управління економікою[2,323].
9
Спираючись на ленінський заповіт, М. І. Бухарін намагався теоретично обґрунтувати побудову нового суспільства на базі НЕПу, повільного («черепашачого») «вростання» країни в соціалізм — без революційних переходів у новий якісний стан і тільки під впливом поступових змін у внутрішній і міжнародній обстановці. Він рішуче виступав проти прихованого здійснення воєнно-комуністичної політики на селі й уважав, що усім прошаркам селянства слід розвивати своє господарство, нагромаджувати, збагачуватися. Та незважаючи на те, що на базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913) рівня, країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку[19,132].
Послідовник воєно-комуністичноі доктрини Є.О.Преображенський у статті «Закон соціалістичного нагромадження» відкидав можливість співіснування соціалістичної системи із селянським виробництвом і пропонував розвивати велику індустрію за рахунок руйнування дрібнотоварного селянського господарства. Така позиція знаходила в більшовицькій партії чимало прихильників. Частина її керівників, зокрема Л.Д.Троцький, Л.Б.Каменев, Г.Є.Зінов'єв, висунула ідею «надіндустріалізації» за рахунок селянства[ 15,223].
Головне завдання непу полягала в тому, щоб забезпечити вирішення завдання швидкого індустріального ривка радянської економіки, побудови основ індустріального суспільства в СРСР. Проте вирішити її так і не вдалося. Історія непу — це історія короткочасних успіхів і затяжних криз нової економічної моделі. За допомогою непу так і не вдалося забезпечити безперебійний канал постачання хлібом і сировиною міст, армії, промисловості. Економічні важелі не працювали. Індустріалізація вимагала щорічних капіталовкладень у багато разів більше, ніж міг дати неп. Це і визначило, головним чином, його долю. Неп не «зламали», а він «зламався» під тягарем,
10
що стояли перед ним завдань. Слід також показати вплив депресії та світової кризи на неп[11,397].
Отже Україна суттєво відставала від передових капіталістичних держав, постало багато проблем щодо здійснення форсованої індустріалізації, однією з центральних було фінансування та яким шляхом збудувати високо розвинуту промисловість.
1.2. Сталінські проекти розвитку промисловості.
Коли компартійно-радянська номенклатура згуртувалася навколо И. Сталіна, новий вождь знову розпочав створювати економічний фундамент для тоталітарного режиму, на цей раз — під гаслом «розгорнутого будівництва соціалізму». Сталінський варіант економічної основи радянського устрою ґрунтувався, як і ленінський, на комуністичній доктрині, викладеній у чинній з 1919 р. програмі ВКП(б). Проте він мав істотні відхилення від програми, які були зроблені під впливом провальних уроків «воєнного комунізму» або вже безпосередньо під час «розгорнутого будівництва соціалізму».
В організації державної промисловості Сталін не повернувся до спадщини «воєнного комунізму». Як за непу, робітничий клас зберігав право вільного вибору місця праці. У грудні 1929 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про реорганізацію управління промисловістю». Основною ланкою управління ставало підприємство, а не трест. На підприємствах уперше організовувалося госпрозрахункове господарювання. Навпаки, трести перетворювалися з госпрозрахункових об'єднань на органи технічного управління. Економічної самостійності, що її мали трести непівської доби, підприємства не отримали. Однак трестівський госпрозрахунок охоплював сферу управління виробництвом, тоді як госпрозрахунок підприємств — безпосередньо сферу виробництва. Іншими словами, госпрозрахунок підприємств був глибший, а тому ефективніший.
11
Нова модель управління виробництвом була директивною. Рештки товарно-грошових відносин, що зберігалися, надавали їй певної гнучкості, якої не було в до-непівській економіці. Не дивно, що сталінська командна економіка проіснувала аж до кінця 80-х рр.[9,6].
Згідно з директивами XV і XVI з'їздів партії, п'ятирічний план розвитку
народного господарства України спирається на розвиток важкої індустрії
(вугілля, метал, руда, машинобудування, хімія), що базується на
природних умовах України, на тій ролі української важкоїіндустрії, яку
вона відіграє в усьому народногосподарському розвитку СРСР.
Другим важливим напрямом Індустріальної частини п'ятирічного плану УСРР є проектування нового промислового району — майже цілком району виробництва засобів виробництва, проектування промислового комбінату, що створюється на енергії Дніпрельстану (кваліфікований метал, алюміній, феросплави, хімічні продукти і т. п.)[9,7].
Третім напрямом промислового розвитку України є розвиток промисловості, яка переробляє сільськогосподарську сировину (цукрова, олійна, шкіряна, тютюнова, спиртова і т. п.), що випливає з тієї сировинної бази, яку створює сільське господарство України в районах найбільшої густоти населення — в районах Лісостепу та Правобережжя[9,8].
У плануванні, фінансуванні та постачанні уся промисловість була поділена на групи «А» (виробництво засобів виробництва) і «Б» (виробництво товарів народного споживання). На розвиток групи «А» спрямовувалися основні ресурси, а галузі групи «Б» фінансувалися за залишковим принципом[ 14,267].
На XIV з'їзді , в грудні 1925 року був взятий курс на «соціалістичну індустріалізацію», на посиленняе планово-директивного початку в побудові соціалізму. В радянській історії цей з'їзд був названий «з'їздом індустріалізації». У жовтні 1927 р. були опубліковані тези ЦК ВКП(б) до XVз'їзду партії, в яких засуджувався лівацький курс прибічників Троцького. Наприкінці листопада
12
1927 р. відбувся Xз'їзд КП(б)У. Центральним завданням у галузі промисловості він уважав здійснення режиму економії, раціоналізації виробництва, зниження собівартості продукції на основі систематичного зниження цін. Усе це давало змогу навіть за умови неповного госпрозрахунку забезпечувати досить високі темпи розгортання індустрії за рахунок як внутрішньопромислового нагромадження, так і податків із селянських господарств.
У грудні 1927 р. працював XV з'їзд ВКП(б). Він викрив псевдореволюційну фразеологію Л.Д.Троцького, Л.В.Каменева, Г.Є.Зінов'єва й наголосив, що максимальне «перекачування» коштів зі сфери сільського господарства у сферу індустрії є неправильним, бо це означало б політичний розрив із селянством, руйнацію сировинної бази самої індустрії, порушення рівноваги всієї народногосподарської системи. З'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства, розрахованого на 1928/29—1932/33 господарські роки.
Було підготовлено два варіанти плану: відправний (мінімальний) та оптимальний (максимальний). Середньорічний темп приросту промислової продукції становив 16 % за директивами з'їзду, 20 % — за відправним і 22 % — за оптимальним варіантом. Показники максимального плану приблизно на 20% перевищували показники мінімального. В основу плана були закладені високі темпи індустріалізації, наступ на приватнокапіталістичні елементи міста та села шляхом значного підвищення податкових ставок, заохочувальні міри по відношенню до бідних селян і посилення кооперування села[22,202].
Політика «соціалістичної індустріалізації» була спрямована на:
всесвітній розвиток державного сектора як основи соціалістичної економіки;
внесення в управління народним господарством планового початку;
• встановлення нових взаємозв'язків між містом та селом з урахуванням
розширення селянського попиту не лише на продукти споживання, але й на
засоби виробництва;--PAGE_BREAK--
13
• скорочення непромислового споживання, за рахунок чого зекономлені кошти направити на будівництво заводів та фабрик[21,448].
При цьому стверджувалося, що «соціалістична індустріалізація» може бути здійснена лише за рахунок внутрішніх джерел накопичення, так як СРСР не міг розраховувати на іноземні кредити.У плані фактично ставилася мета перетворити всю робочу силу села, а також міста на робітників державних підприємств. Ця структура не лише передавала державі повний економічний контроль над громадянами, а й значно розширювала її політичне Панування над самостійним колись селянством. Сталін передбачав, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі[15,81].
Ставилося за мету забезпечити переважний і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом. Зокрема, завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн тонн (фактично було піднято нагора 45 млн), а план виплавки чавуну в Україні — з 2400 до 6600 тис. тонн (фактично — 4330 тис)[8,11].
Отже, завдавши у 1929 р. поразки групі М.Бухарина, яка виступала проти політики комуністичного штурму, а також скасувавши неп, Сталін та його прихильники взяли курс на директивне нарощування темпів розвитку промисловості як основу індустріалізації. Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України.
1.3. Джерела фінансування індустріалізації
Бухарін у своєму виступі заявляв, що джерела можуть бути різними. Вони можуть полягати у витраті ресурсів, у випуску паперових грошей з ризиком інфляції і товарним голодом, в преобкладанні селян, що може загрожувати розривом з селянством. В. І. Ленін вказав інші джерела. Перш за все, максимальне скорочення всіх непродуктивних витрат, які у нас величезні і
14
підвищення продуктивності праці, не емісія, не проїдання запасів, не переобкладання селянства, а якісне підвищення продуктивності загальнонародної праці і рішуча боротьба з непродуктивними витратами -головні джерела накопичення.
Були визначені джерела фінансування на проведення індустріалізації:
1) із прибутків легкої промисловості та, головним чином, сільського
господарства, що перерозподілялися на користь індустріальних галузей;
2) зі значно збільшених податків на «непманів»; прямим наслідком цього, по
суті, конфіскаційного оподаткування, доповненого прямим адміністративним
натиском, стало повне згортання до 1933 року приватного сектору
промисловості та торгівлі;
внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом — «під контролем суспільних організацій». Так, протягом 1927—1929 рр. було випущено З державні позики індустріалізації, і населення України підписалося на суму понад 325 млн крб;
випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (у роки першої п'ятирічки інфляційне покриття державних потреб становило 4 млрд крб.);
розширення продажу горілки. Сталін у листі до Молотова писав про необхідність збільшити виробництво горілки.
із прибутків від монополій зовнішньої торгівлі колгоспним та радгоспним зерном, золотом, лісом, хутром та частково іншими товарами; на отриману від продажу валюту в країну ввозилось найновіше технологічне обладнання для заводів, що будувалися;
небаченого рівня досягла експлуатація селянства та робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГу[3,378].
15
Значну роль у збільшенні ресурсів соціалістичної індустріалізації відігравали надходження від експорту. Цьому великою мірою сприяла монополія зовнішньої торгівлі, яка давала можливість державі нагромаджувати валютні ресурси для купівлі найновіших машин і устаткування в капіталістичних країнах. У розвиток важкої промисловості Радянська держава спрямовувала частину прибутків легкої і харчової промисловості.
Вагомий вклад у зміцнення бюджету Радянської держави внесли трудящі, зокрема передплатою на позики індустріалізації, внесками в ощадкаси, а також добровільними вкладами на будівництво найважливіших підприємств — Дніпрогесу, Харківського тракторного заводу тощо. На 1 квітня 1927 р. вони внесли до фонду допомоги Дніпрогесу понад 1 млн. крб. Протягом 1926—1929 рр. було випущено три державні масові позики. Населення України підписалося на суму понад 320 млн. крб. Загалом надходження від державних позик та вкладів в ощадкаси становили третину капіталовкладень у велику промисловість УСРР[16,81].
XIV з'їзд ВКП(б) відзначив, що швидкі темпи відбудови і розвитку промисловості привели до значного збільшення кількості працюючих у промисловості та інших галузях народного господарства. Розгортання індустріалізації країни прискорило цей процес, особливо у великій промисловості. 1925/26 р. у народному господарстві України налічувалось 1,7 млн. робітників і службовців, 1928/29 р.— 2,2 млн. За цей же час кількість робітників і службовців у великій промисловості збільшилася з 571 до 751 тис, тобто на 180 тис. чоловік[21,449].
Основне поповнення робітничого класу становила сільська молодь, яка не мала виробничої кваліфікації. Поповнювався робітничий клас і за рахунок демобілізованих з лав Червоної Армії. Лише в 1925/26— 1927/28 рр. через органи Наркомпраці в промисловість республіки було направлено 42 тис. демобілізованих. Активно залучалися до матеріального виробництва жінки. Протягом 1926—1929 рр. у промисловість України прийшли працювати 254
16
тис. жінок. Для них створювалися відповідні умови: організовувалися курси для набуття кваліфікації, будувалися дитячі садки та ясла. Дівчата-підлітки набували кваліфікації в школах ФЗУ та учбових закладах системи профтехосвіти.
12 липня 1928 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про поліпшення підготовки нових спеціалістів». У постанові ставилися завдання збільшити в два рази питому вагу інженерно-технічних працівників у великій промисловості, організувати з 1928 р. декілька вузів нового типу, особливо для дефіцитних спеціальностей, розширити контингент і мережу технікумів. Виробничі наради, огляди, переклички і конкурси підприємств та інші форми мобілізації робітничих мас у початковий період індустріалізації відіграли значну роль в усуненні недоліків в організації виробництва. Вони підготували грунт для широкого розгортання ударництва.Найбільше ударників працювало на шахтах Донбасу. Так, у 1928 р. тільки в Луганському окрузі працювало 600 ударників. Ударна бригада, організована в 1927 р. на шахті «Червоний Жовтень», систематично виконувала виробниче завдання на 112—113, а в окремі дні на 200%. Перевиконували виробничі завдання ударні бригади на Харківському паровозобудівному, Миколаївському суднобудівному заводах, у Дніпропетровському трамвайному парку, на Одеській джутовій і тютюновій фабриках та багатьох інших підприємствах республіки[6,149].
У квітні 1926 р. ЦК і ЦКК ВКП(б) звернулися до всіх партійних організацій, до всіх трудящих із закликом запровадити найсуворішими режим економії на підприємствах, в установах та організаціях «зверху донизу», ліквідувати непродуктивні витрати, скоротити, непомірно роздуті штати установ, проводити нещадну боротьбу з марнотратністю і зловживаннями, заоща
джувати кошти для потреб індустрії. Партія закликала підвищити продуктивність праці, раціоналізувати виробництво, знизити собівартість промислової продукції. У 1927 р. при РНК УСРР було створено спеціальну комісію по здійсненню режиму економії, яку очолив Голова Раднаркому В. Я.
17
Чубар. Подібні комісії існували при ВРНГ УСРР, народних комісаріатах, а також в усіх округах і районах республіки. Значну допомогу контрольним комісіям надавали групи «легкої кінноти», створені при первинних осередках, райкомах та міськкомах комсомолу.
Внаслідок вжитих заходів до початку першої п'ятирічки на Україні лише від скорочення адміністративно-управлінських витрат було одержано 65 млн. крб. економії.
* Складено за: Ленінський план соціалістичної індустріалізації та його здійснення на Україні. К., 1969, с. 154. Перерахунок у цінах 1928 р. здійснено за індексом капіталовкладень ЦСУ СРСР (Центральний, державний архів
народного господарства СРСР, ф. 1562, оп. 106, спр. 8. арк. 122)[6,188].
Отже, було багато варіантів пошуку засобів здійснення індустріалізації, але радянське керівництво обрало усі можливі. Вона мала здійснюватися за рахунок внутрішніх джерел, а не за рахунок іноземних кредитів, по-перше це перерозподіл з легкої у важку промисловість, експорт, внутрішні позики, податки, а по-друге — кваліфіковані кадри, експлуатація селянства та ін.
18
Розділ 2. Промисловий розвиток України в роки індустріалізації
2.1. Розвиток важкої промисловості та електроенергетики
З 1928 р. було розпочато першу п'ятирічку, головна задача якої полягала в тім, щоб «наздогнати і випередити капіталістичний світ» в економічних відносинах. На перше місце ставилася задача розвитку важкої промисловості: обсяг її виробництва повинний був збільшитися на 330%. Чи в цілому в 3,3 рази. Проголошений курс на індустріалізацію майже одразу наштовхнувся на низку об'єктивних труднощів. Величезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвинуту інфраструктуру (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав потребам. Заплановану модернізацію необхідно було проводити швидкими темпами, щоб, по-перше, остаточно не відстати від капіталістичного світу, по-друге, для зміцнення обороноздатності, оскільки в середині 20-х років зовнішня загроза, на думку сталінського керівництва, ли
шалася ще досить реальною[17, 321].
Для України перший п'ятилітній план був сприятливим з погляду промислового розвитку. Україна одержала 20% загальних капіталовкладень, а це означало, що з 1500 промислових підприємств, що споруджуються в СРСР, 400 приходилося на Україну. Деякі з цих заводів були гігантських масштабів. Зведений у 1932 р. зусиллями 10 тис. робітників Дніпрогес був найбільшою гідроелектростанцією в Європі. Найбільшими в своїх категоріях були також новий металургійний комбінат у Запоріжжі й тракторний завод у Харкові. В Донецько-Криворізькому басейні постало більше 200-т нових заводів, що весь район виглядав, як одне величезне будівництво великих індустріальних країн. Щоб збудити ентузіазм населення, використовувалися різні методи, серед них масові виробничі змагання, що особливо популяризувалися після публікацій у газеті «Правда» (січень 1929р.) статті. В. Леніна «Як організувати змагання». Ініціатором такого змагання з'явилося керівництво шахт «Центральна» і «Артемвігілля». Навесні у виробничому змаганні, що одержала назва
19
«соціалістичне» брало участь 2 млн. робітників, з них — 310 тис, на УкраїнЦІ 2,508].
Послідовно здійснюючи ленінський план соціалістичної індустріалізації трудящі уже в перші роки індустріалізації добилися серйозних успіхів. За даними промислового перепису, в 1926— 1929 рр. в УСРР було споруджено 408 і реконструйовано 421 промислове підприємство. Збудовані й реконструйовані фабрики та заводи в 1929 р. випускали понад 28% усієї промислової продукції республіки. Вже в 1928/29 р. на Україні було вироблено електроенергії на 138% більше, ніж у 1913 р., кам'яного вугілля — на 119,3, сталі — на 117,4, прокату — на 111,6%. Випуск продукції машинобудівної промисловості зріс проти 1913 р. у 3,2 рази. За темпами середньорічного приросту фізичного обсягу промислового виробництва в 1926—1929 рр. СРСР перевершив капіталістичний світ у шість разів. Однак справа не лише в кількісному зростанні промислових підприємств, а і у докорінних структурних зрушеннях. По-перше, відповідно до курсу на переважний розвиток виробництва засобів виробництва невпинно зростала питома вага важкої промисловості. Якщо в 1913 р. у загальному обсязі промислового виробництва група «А» становила 36%, а група «Б» — 64, то в 1928 р. відповідно — 42 і 58%. По-друге, підвищилася питома вага валової продукції промисловості в усьому народному господарстві республіки з. .37% у 1924/25 р. до 51,6% у 1928/29 р.[13,270].
В Україні, як і в цілому по СРСР, розвиток електроенергетики відбувався насамперед за рахунок спорудження районних електростанцій, здатних забезпечувати потреби окремих промислових районів. Продовжувалося інтенсивне розширення Штерівської ДРЕС, перша черга якої потужністю в 20 тис. кВт стала до ладу в жовтні 1926 р. У 1931 р. ця електростанція досягла потужності в 157 тис. кВт. У грудні 1929 р. була введена в дію Криворізька ДРЕС, а 1 травня 1930 р. відбулося урочисте відкриття Київської ДРЕС № 2 і Харківської ДРЕС № 2 (більш відомої під назвою ЕСХАР — електрична
20
станція Харківського району). Протягом 1930 р. дали струм дві промислові теплоелектроцентралі — при Харківському тракторному і Краматорському машинобудівному заводах. У жовтні 1931 р. почав діяти перший турбогенератор Зуївської ДРЕС потужністю 50 тис. кВт. До кінця п'ятирічки будівельники здали ще два агрегати першої черги цієї станції, внаслідок чого її потужність зросла до 150 тис. кВт. На той час це була одна з найпотужніших і найдосконаліших за своїм устаткуванням теплоелектростанцій світу. Протягом 1932 р. стали до ладу Північно-Донецька (перша черга) і Кам'янська ДРЕС. Завершальним етапом виконання енергетичної програми п'ятирічки стало спорудження Дніпровської гідроелектростанції ім. В. І. Леніна. За планом пуск Дніпрогесу передбачався у грудні 1932 р. Сесія ВУЦВК, що відбулася восени 1929 р. на Дніпробуді, підтримала ініціативу будівельників про скорочення строку спорудження гідроелектростанції на сім місяців. Перший промисловий струм Дніпрогес дав 1 травня 1932 р. Протягом 1928-1932рр. приріст потужностей в електроенергетиці УСРР становив 936 тис. кВт (оптимальний варіант перспективного плану передбачав введення в дію за п'ять років 942 тис. кВт) Отже, п'ятирічний план капітального будівництва в галузі електроенер
гетики було виконано за чотири роки. План ГОЕЛРО, за яким передбачалося введення на Україні протягом 10—15 років 420 тис. кет нових потужностей, було перевершено більше ніж у два рази. За першу п'ятирічку середньорічний темп зростання виробництва електроенергії СРСР становив 28,2%, тоді як усієї промислової продукції — 19 2% Відповідно темп розвитку електроенергетики України дорівнював 26,7 % а всієї промислової продукції-19,4%. Отже, галузь, від якої насамперед залежали успіхи у здійсненні ленінського плану електрифікації країни, розвивалася випереджаючими темпами. Виробництво електроенергії зросло в республіці з 1244 млн. кВт. год. у 1928 р; до 3158 млн. кВт. год. у 1932 р. В останньому році п'ятирічки Україна виробляла понад 100 кВт. год. електроенергії в розрахунку на душу населення, тобто в 5,2 рази більше, ніж до революції[6,191].
21
У результаті реконструкції вугільної промисловості було забезпечено прискорений перехід від кайла та обушка до врубових машин і відбійних молотків. Питома вага механізованого видобутку вугілля в Донбасі зросла з 19,4% у 1927/28 р. до 72,3% У 1932 р. За механізацією процесів підрубування Донбас випередив Англію і став майже на один рівень з США та Німеччиною. Успіхи в механізації відкатки, сортування і навантаження були менш вагомі. На всю широчінь ця робота розгорнулася після 1932 р., коли промисловість налагодила випуск необхідного устаткування. У роки першої п'ятирічки через не комплексну механізацію темпи вуглевидобутку в півтора рази поступалися середньо промисловим темпам. За чотири роки і три місяці п'ятирічки Донецький басейн дав країні 156 млн. т вугілля, тобто трохи більше, ніж передбачалося оптимальним варіантом плану на перші чотири роки п'ятирічки (151 млн. т), але значно менше, ніж на всі п'ять років (204 млн. т). Оскільки промисловість в цілому скоротила строк виконання п'ятирічки майже на рік. Споживання донецького вугілля все більше зосереджувалося в УСРР і в Цен
тральному районі Європейської частини СРСР. З кожних 100 т вугілля, видобутого в Донбасі, на Україні використовувалося в 1933 р. 52 т, у центральних областях — 20 т, в північно-західних і західних областях (включаючи Білорусію) — 15 т[12,8].
У роки п'ятирічки перше місце за освоєними в капітальному будівництві коштами зайняла металургія. В металургію України було вкладено чверть ресурсів, використаних промисловістю на приріст основних фондів. Майже половину цих капіталовкладень виділено для спорудження трьох металургійних заводів повного циклу. У п'ятирічному плані передбачалося спорудження двох таких заводів — у Запоріжжі і Кривому Розі — потужністю 650 тис. т чавуну кожний. Однак великий дефіцит металу змусив планові органи переглянути металургійну програму п'ятирічки. Потужність «Криворіжсталі» було істотно збільшено. У Запоріжжі почалося спорудження гігантського комбінату «Запоріжсталь» у складі металургійного, коксохімічного і найбільшого в СРСР заводу феросплавів з найпотужнішими у продолжение
--PAGE_BREAK--
22
світі електропечами, заводів вогнетривів та інструментальних сталей. Уряд прийняв рішення про побудову першої черги «Азовсталі»—не передбаченого планом металургійного заводу в Маріуполі з перспективною потужністю 4 млн. т чавуну (продуктивність найбільшого в світі заводу Гері біля Чікаго дорівнювала 3 млн. т чавуну)[5,292].
Будівництво «Азовсталі» і «Запоріжсталі» розпочалося в 1930 р., «Криворіжсталі» — наступного року. Незважаючи на небачені в світовій практиці темпи будівельних робіт, забезпечити пуск цих велетнів у кінці п'ятирічки не вдалося.
Завод інструментальних сталей, який спочатку перебував у складі металургійного комбінату «Запоріжсталь», пізніше виділився в окреме підприємство — «Дніпроспецсталь» І став до ладу в жовтні 1932 р. З його побудовою на Україні виникла електрометалургія як галузь металургійної промисловості.
Першим п'ятирічним планом передбачалося одержати переважну частину приросту виплавки чавуну і сталі за рахунок розширення діючихпідприємств. На існуючих заводах України було зведено 12 доменних печей (корисний обсяг дорівнював 42% від загальносоюзного), а також 24 мартенівські печі (площа поду становила 31,4% від загальносоюзної). Нові металургійні агрегати були механізованими, що надзвичайно полегшило працю металургів. Однак процес технічної реконструкції галузі ще далеко не завершився. Частка повністю механізованих доменних печей у 1932 р. не перевищувала 17,4%. Істотно зросли на Україні потужності трубопрокатної промисловості. На Маріупольському металургійному заводі ім. Ілліча було збудовано цех по виробництву суцільнотягнутих труб, який пізніше виділився в трубопрокатний завод ім. В. В. Куйбишева — один з найбільших в Європі. У 1930 р. став до ладу Харцизький трубопрокатний завод. Наприкінці наступного року в Нікополі розпочалося будівництво заводу-гіган-та з проектною потужністю 410
23
тис. т труб на рік (продуктивність найбільших американських заводів до економічної кризи не перевищувала 350 тис. т)[7,450].
Проблема металу в роки п'ятирічки виявилася ще гострішою, ніж вугільна, тому що нові потужності вводилися з великими труднощами. Виплавка чавуну на Україні збільшилася з 2361 тис. т до.3911 тис. т. тоді як на останній рік п'ятирічки було заплановано 6600 тис. т. Отже, план виконано тільки на 59%. По СРСР досягнутий В 1932 р. рівень виробництва чавуну становив 62% від запланованого. Країна змушена була тимчасово імпортувати метал[5,292].
У роки п'ятирічки металурги України освоїли виробництво спеціальних чавунів (феромарганцю, феросиліцію) і електросталі, в зв'язку з чим імпорт цих видів продукції було припинено. План виробництва якісної сталі, особливо необхідної оборонній промисловості, був виконаний. У 1932 р. порівняно з 1927/28 р. випуск якісного металу в СРСР зріс у 7,5 раза і досяг 550 тис. т. З них 200 тис. т металу дали заводи України.
Перша п'ятирічка ознаменувалася виникненням у республіці кольорової металургії. Менше ніж за півтора року (замість трьох за: планом) було здійснено будівництво великого цинкового заводу в Костянтинівці, який 7 листопада 1930 р. видав першу продукцію. Влітку 1930 р. було розпочате будівництво найбільшого в Європі Дніпровського алюмінієвого заводу в Запоріжжі потужністю 20 тис. т алюмінію на рік (стільки ж давала в-1932 р. Німеччина, яка посідала за його виробництвом друге місце в світі)[6,194].
Отже, наприкінці 30-х рр. вирішальна перевага вже належала фабрично-заводському сектору. Промислову продукцію тепер виробляли в основному робітники, а не ремісники та кустарі. Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни.
24
2.2. Створення високо розвинутого машинобудування
Партія і робітничий клас-забезпечили такі темпи розвитку машино
будування, які в два рази перевищували середньо промислові — 41,6% за рік (по СРСР і УСРР). Січневий (1933 р.) об'єднаний Пленум ЦК і ЦКК ВКЩб) констатував: «В підсумку все машинобудування в цілому виросло в порівнянні з 1927/28 р. в 4,5 рази (з перевищенням заміток останнього року п'ятирічки на 54%), а проти довоєнного часу машинобудування збільшилося в 10 разів». На Україні продукція машинобудування і металообробки за п'ятирічку зросла в 4,5 рази, а проти довоєнного часу — в 6,2 рази; п'ятирічний план було перевиконано на 43%. В 1932 р. у розрахунку на душу населення машинобудівники республіки випускали продукції (без металообробки) в десять разів більше, ніж у 1913 р.
З початком масової колективізації сільського господарства Радянський уряд ухвалив терміново спорудити в Харкові тракторний завод потужністю 40 тис. машин на рік. Десятки тисяч харків'ян брали безпосередню участь у спорудженні тракторного велетня, відпрацювавши на його будівництві понад 400 тис. людино-днів. Тільки за п'ять місяців 1930 р., починаючи з травня, коли було закладено завод і соцмістечко, ЦК ВКП(б)У тричі розглядав питання, пов'язані з будівництвом ХТЗ. 16 липня 1930 р. ЦК прийняв рішення направити на будову 150 комуністів і 200 комсомольців'з підприємств Харкова та інших міст, За 14 місяців (з травня 1930 р. по липень 1931 р.) парторганізація Тракторобуду зросла з 180 до 1860 чоловік. Партком будови очолював Р. Я. Потапенко — енергійний і досвідчений організатор. Тракторний гігант став до ладу через 15 місяців з дня закладки його основних цехів. Перша машина зійшла з конвеєра ХТЗ 1 жовтня 1931 р., а вже наступного року завод дав країні 16,8 тис. тракторів. У травні 1932 р., коли колектив підприємства освоїв проектну потужність і почав випускати сто тракторів на добу, ХТЗ удостоєно ордена Леніна[6,196].
Виникнення тракторобудування в СРСР як галузі промисловості і ліквідація на цій основі імпортної залежності по тракторах пов'язані із спорудженням лише
25
трьох заводів потокового виробництва у Сталінграді, Харкові й Челябінську. За 1923—1932 рр. на імпорт тракторів було витрачено понад 1 млрд. крб. золотом, а з першого ж року другої п'ятирічки механізація соціалістичного сільського господарства здійснювалася вже цілком на основі вітчизняного машинобудування. Однією з перших великих новобудов у галузі сільськогосподарського машинобудування на Україні був комбайновий цех (фактично — нове величезне підприємство) запорізького заводу «Комунар» проектною потужністю в 10 тис. машин. Починаючи з червня 1930 р., коли вперше рушив його конвейєр, у Радянському Союзі було покладено початок комбайнобудуванню як галузі машинобудівної промисловості. 26 червня 1930 р. робітники «Комунара» надіслали в подарунок XVI з'їзду ВКЩб) перший радянський комбайн потокового виробництва. 1931 р. став до ладу комбайновий завод у Саратові, 1932 р.— великий цех комбайнів на «Ростсель-маше». В останній рік п'ятирічки країна припинила імпорт комбайнів. Радянські підприємства випустили 10 тис. комбайнів (у тому числі «Комунар» — 5953), більше ніж будь-яка країна світу[9,9].
Великих успіхів машинобудівники України досягли в налагодженні потокового виробництва сільськогосподарських машин — молотарок (хар
ківський завод «Серп і молот»), тракторних плугів (Одеський завод ім. Жовтневої революції), тракторних сівалок і зерноочисних установок (кіровоградський завод «Червона зірка»), бурякозбиральних машин (миколаївський завод «Серп і молот»), тракторних культиваторів (київський завод «Червоний плугатар») у кількості, що задовольняла потреби всієї країни. Раніше вся ця техніка закуповувалася за кордоном, на що витрачалися сотні мільйонів карбованців золотом. У 1932 р. загальна вартість закуплених Радянським Союзом сільськогосподарських машин не перевищила й мільйона карбованців[9,10].
Реконструкція паровозобудівного заводу в Луганську перетворилася, по суті, в спорудження нового гіганта, який не поступався найбільшим у світі заводам.
26
Його проектна потужність становила 1080 важких вантажних локомотивів на рік, або 2100 локомотивів у перерахунку на потужність серій, що випускалися до революції, тобто значно більше продуктивності всіх паровозобудівних заводів дореволюційної Росії, разом узятих. Великим успіхом машинобудування було створення найпотужнішого в Європі товарного паровоза типу 1-5-1. Конструктори розробили проект паровоза ударними темпами — за 100 днів і в серпні 1931 р. передали креслення на Луганський завод. Луганські паровозобудівники за активною участю і допомогою робітників та інженерів Коломенського, Іжорського, Сормовського та інших заводів збудували паровоз принципово нової конструкції в небачено короткі строки — за 70 днів. Новий паровоз було названо ім'ям видатного діяча Комуністичної партії Ф. Е. Дзержинського. 1 листопада 1931 р. поїзд з першим паровозом серії «ФД» повіз робітничу делегацію луганців до Харкова і Москви[20,320].
З серпня 1930 р. у Харкові розгорнулося будівництво турбогенераторного заводу, проектна потужність якого в два рази перевищувала потужність найбільшого тоді в світі заводу американської компанії «Дженерал електрик». У травні 1932 р. деякі цехи першої черги підприємства стали до ладу. Першу стружку з деталі майбутньої турбіни в урочистій обстановці зняв голова ВУЦВК, колишній токар Г. І. Петровський. Однією з найбільших у республіці новобудов став Новокраматорський завод важкого машинобудування. Пуск підприємства відбувся в другій п'ятирічці, але вже в 1931—1932 рр. завод почав виробляти продукцію.
Устаткування діючих машинобудівних заводів за роки першої п'ятирічки докорінно оновилося. Про масштаб реконструктивних робіт дає уявлення перепис металообробного устаткування, здійснений у квітні 1932 р. Заданими перепису, після 1928 р. у машинобудуванні України було встановлено 46% наявних металорізальних верстатів і 44% машин для оброблення металів ударами та тисненням. Докорінна реконструкція машинобудівних заводів супроводжувалася освоєнням нового складного устаткування, яке раніше
27
Радянська країна змушена була імпортувати. Зокрема, машинобудівники України освоїли масове виробництво саморозвантажувальних вагонів вантажопідйомністю 60—70 т (кам'янський завод їм. газети «Правда»); суцільнозварних буксирних пароплавів потужністю 150 к. с (київський завод «Ленінська кузня»); літаків К-5 (Харківський авіаційний завод), які витіснили з цивільної авіації країни літаки іноземних фірм; найпотужніших в СРСР трансформаторів і електроапаратури для блюмінгів (Харківський електро
механічний завод); складних свердлильних і болторізних верстатів (Одеський завод ім. В. І. Леніна). Українська СРР стала одним з основних центрів виробництва устаткування для гірничорудної, металургійної та хімічної промисловості. Як відзначив січневий (1933 р.) об'єднаний Пленум ЦК і ЦКК ВКП(б), Радянський Союз уже в роки першої п'ятирічки «дістав змогу вирішальну частину необхідного устаткування виробляти на своїх власних підприємствах». Частка імпортованих машин зменшилася з 30,4 до 12,7%. Це мало винятково важливе значення для посилення оборонної могутності Радянської країни і прискореного розвитку великого машинного виробництва^, 199].
Отже, з року в рік нарощувався видобуток вугілля, щоб виплавляти більше металу. Цей метал ішов на виробництво машин, використовуваних у воєнно-промисловому комплексі (ВПК) і знову ж таки у вуглевидобутку та металургії. Кінцевим споживачем усіх цих трудомістких та економічно шкідливих галузей був не ринок, який міг забезпечити природні стимули розвитку, а ВПК, що розвивався в основному за межами республіки.
2.3. Розвиток інших галузей виробництва
За повідомленням Держплану СРСР, наприкінці 1932 р. майже все виробництво в хімічній індустрії Радянського Союзу базувалося на потужностях, створених на Україні протягом п'ятирічки. Зокрема, в республіці було збудовано один з найбільших у світі содових заводів — «Донсода», один з найбільших в Європі — Рубіжаніський комбінат по виробництву анілінових барвників
28
(будівництво підприємства почалося ще в роки першої світової війни, але до
початку п'ятирічки тут вироблялися лише деякі напівпродукти), великі
коксохімічні заводи в Рутченковому, Горлівці, Ворошиловську,
Дніпропетровську і Кам'янському, які крім металургійного коксу виробляли
різноманітну хімічну продукцію.Планом першої п'ятирічки передбачалося
створення в Радянському Союзі ряду комбінатів для виробництва азотних
добрив. Але життєва необхідність прискореногорозвитку паливно-
металургійних галузей і машинобудування змусила скоротити програму спорудження азотнотукових заводів. На Україні в першій п'ятирічці розпочалося будівництво тільки заводу в Горлівці[6,199].
Темпи розвитку хімічної промисловості, як і темпи зростання елек
троенергетики, були надзвичайно високими. Однак в цій галузі на темпи істотно впливав низький висхідний рівень виробництва. Так, виробництво мінеральних добрив збільшилося на Україні з 57 тис. до 274 тис. т, тобто майже в п'ять разів (середньорічний темп зростання — 48,1%), проте досягнутий рівень не задовольняв навіть мінімальних потреб соціалістичного сільського господарства в хімічних добривах. У цілому хімічна промисловість України виконала (без добрив) п'ятирічний план у 1932 р. з перевищенням на 10,8%. З освоєнням виробництва анілінових барвників, синтетичних дубителів, різноманітних хіміко-фармацевтичних виробів і продуктів коксохімії було назавжди покінчено з імпортною залежністю країни з цієї продукцїї[12,510].
У роки першої п'ятирічки виникло багато нових підприємств харчової промисловості. Стали до ладу 47 механізованих хлібозаводів, у тому числі хлібозавод-автомат в Одесі. Істотно розширила потужності м'ясна промисловість з введенням в дію таких великих м'ясокомбінатів, як Мелітопольський, Полтавський, Вінницький і Київський. 1932 р.:було побудовано Херсонський консервний завод проектною потужністю 128 млн. умовних банок консервів на рік, що набагато перевищило потужності всієї консервної промисловості дореволюційної Росії. В найбільш розвинутій галузі харчової промисловості
29
України — цукровій —-за п'ятирічним планом передбачалося будівництво 11 нових підприємств. Однак згодом виявилося, що сільське господарство неспроможне забезпечити їх сировиною. Тому після завершення розпочатого ще раніше будівництва Лохвицького і Веселоподолянського заводів від спору
дження нових підприємств довелося відмовитися. Інтенсивно розвивалася легка промисловість України. Було побудовано трикотажні фабрики в Одесі, Харкові і Києві, три великі взуттєві фабрики з конвеєрним виробництвом (у Києві, Харкові і Дніпропетровську), що скоротило виробничий цикл з 10 днів до 10 годин і підвищило виробіток до рівня найбільших європейських фабрик[19,138].
Проте здійснене за роки п'ятирічки двократне зростання виробництва в галузях легкої і харчової індустрії виявилося недостатнім. Кількість споживачів продукції легкої і харчової промисловості різко збільшилася внаслідок швидкого зростання міського населення; сільське населення ще в значній мірі користувалося продукцією домашнього виробництва. Недостатнє виробництво товарів народного споживання пояснювалося необхідністю форсувати темпи зростання оборонних галузей і важкої індустрії в умовах існування реальної загрози нападу ззовні.
Грандіозні зрушення у промисловості вимагали прискореного розвитку транспорту. Червневий (1931 р.) Пленум ЦК ВКЩб) поставив як одне з найважливіших завдання докорінної реконструкції залізничного транспорту. В рішеннях пленуму ця реконструкція розглядалася як комплекс заходів по електрифікації залізниць, запровадженню потужного рухомого складу (паровозів, електровозів і тепловозів), вагонів, автозчеплення і автоблокіровки, оновлення верхньої будови колії та ін. Однак ця велика програма не могла здійснитися повністю протягом першої п'ятирічки, не вистачало коштів для капітального будівництва. Та все ж для зміцнення матеріально-технічної бази залізниць було зроблено чимало, особливо за два останні роки п'ятирічки[18,15].
Розпочалися реконструктивні роботи і на морському та річковому транспорті. Велике значення для розвитку річкового транспорту України мало
зо
спорудження Дніпрогесу й утворення наскрізного глибоководного шляху по Дніпру. З 1931 р. були асигновані кошти на розвиток авіасполучень.
Незважаючи на те, що технічне переозброєння транспорту тільки розгорталося, він в цілому справився з великим приростом вантажів. Вантажооборот залізниць України за роки п'ятирічки зріс з 20,5 млрд. до 33,4 млрд. т/км, а річкового транспорту — з 189 млн. до 627 млн. т/км. Істотно збільшилися також перевезення вантажів у морських торгових портах Української СРР[18,16].
Отже, згідно з держпланами промисловість УСРР здобула великих успіхів. Конкретні результати капітального будівництва в Україні були вагомі. Серед по
будованих в СРСР 35 промислових гігантів у республіці розміщувалося 12, із них — 7 новобудов («Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азов-сталь», Дніпрогес, Дніпроа-люмінійбуд, Краммашбуд і Харківський тракторний завод) і 5 докорінно реконструйованих підприємств (Луганський паровозобудівний завод і чотири металургійні — у Макіївці, Дніпродзержинсь-ку, Дніпропетровську й Ал-чевську (перейменованому тоді в Комунарськ)). До числа новобудов належали три металургійні заводи.
Запорізький завод «Комунар» став найбільшим у світі підприємством з комбайнобудування. Харківський завод «Серп і молот» почав випускати складні молотарки у кількості, яка забезпечувала потреби сільського господарства всієї країни. Луганський завод вугільного машинобудування і Горлівський завод гірничого устаткування забезпечили технічну реконструкцію вугільного Донбасу. У Горлівці та Дніпродзержинську були споруджені азотно-тукові заводи, які виробляли добрива за новітньою технологією.
Практично заново створювалися харчова і легка промисловість. Однак тут розвиток відбувався значно повільніше, ніж у важкій індустрії, внаслідок незрівнянно менших масштабів капітального будівництва й відставання сировинної бази.
31
Розділ 3. Головні наслідки індустріалізації в Україні в роки п'ятирічок
У цілому за роки перших п'ятирічок у надзвичайно тяжких умовах тоталітарного режиму трудівники України створили могутню індустріальну базу. Вона і вивела республіку на рівень справді економічно розвитих країн світу. За роки довоєнних п'ятирічок в Україні було збудовано понад 2 тис. нових великих промислових підприємств, набагато зросли натуральні обсяги промислової продукції. Так, виробництво електроенергії збільшилося з 1,3 до 12,4 млрд. кВт. год.(майже в 10 разів), видобуток вугілля зріс з 24,8 млн. т. у 1928 р. до 83,8 млн. т. у 1940 р. (більше ніж у 3 рази), залізної руди — з 4,7 до 20,2 млн. т (більше ніж у 4 рази), виробництво чавуну — з 2,4 до 9,6 млн. т (в 4 рази) сталі — з 2,4 до 8,9 млн. т (у 3,7 рази), прокату — з 1,8 до 5,6 млн. т (більше ніж у З рази), мінеральних добрив — з 57 до 1012 тис. т (більше майже ніж у 18 разів), металорізальних верстатів з 0,8 до 11,7 тис. штук (більше в 14,6 разів), тракторів з 0,2 до 10,4 тис. штук (більше в 52 рази). Успіхи, досягнуті в проведенні індустріалізації СРСР, а в його складі УРСР, за довоєнні п'ятирічки були вражаючими[7,756].
Однак у другій і третій п'ятирічках республіка отримала непропорційно малі капіталовкладення. Посилаючись на те, що на випадок війни промислові центри України були б надто вразливими для нападу, економічні планувальники в Москві вирішили зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4500 заводів, що будувалися протягом другої п'ятирічки (1933—1937 рр.), лише 100 знаходилися на Україні. У наступній п'ятирічці частка України в капіталовкладеннях ще помітніше зменшилася: з 3000 запланованих заводів республіка отримувала лише 600 [5,292].
Комуністичний провід України мав власні підстави критикувати кампанію індустріалізації. Після першої п'ятирічки його участь у розробці наступних планів практично звелася до нуля, про що свідчило, зокрема, постійне зменшення капіталовкладень у господарство України. Та й українців не зовсім задовольняв характер промислового розвитку їхнього краю. Московські
32
плановики поставили перед Україною завдання видобувати сировину, в той час як російська промисловість монополізувала виробництво готових виробів, особливо товарів споживання, які потім ввозилися знову на українські ринки. Навіть у 1932 р. кілька відважних українських економістів скаржилися на те, що в «колоніальних» стосунках між Росією та Україною, що існували за царів, не сталося помітних змін. І нарешті, на Україні дуже нерівномірно відбувався географічний розподіл промисловості. Поряд із подальшим розширенням традиційних промислових районів Донбасу та Придніпров'я тривав економічний застій на густозаселеному Правобережжі[10,4].
Попри ці недоліки перші п'ятирічки досягли вражаючих успіхів. У 1940 р. промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 р. (Росії — у дев'ять разів). За обсягом виробництва важкої промисловості Україна випередила ряд розвинутих європейських країн: друге місце в Європі по випуску машин (після Великобританії ) і виплавці чавуну (після Німеччини ). Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально — аграрну. Було ліквідовано безробіття, з'явилися тисячі нових робочих місць. Зросла також продуктивність праці (хоч заробітки загалом зменшилися). Таким чином, якщо весь СРСР із п'ятої в світі найбільшої індустріальної держави став другою, Україна (котра за виробничими потужностями приблизно дорівнювала Франції) перетворилася на одну з найпередовіших промислових країн Європи[14,369].
Зростання потужностей електричних станцій виробництва електричної енергії в Україні у довоєнні роки.
продолжение
--PAGE_BREAK--
33
Динаміка виробництва продукції чорної металургії Української РСР за довоєнні роки (в тисячах тонн)
Чорна металургія України відігравала велику роль у здійсненні індустріалізації країни, постачаючи метал різним районам Радянського Союзу[4,734].
Отже, змінилося співвідношення між частками промисловості і сільським господарством у загальній продукції народного господарства. Стало іншим співвідношення між великою і дрібною промисловістю, до складу якої входили переважно кустарно-ремісничі заклади та окремі товаровиробники. Значне скорочення чисельності кустарів не компенсувалося відповідним зростанням продукції широкого вжитку на підприємствах фабрично-заводського типу. Як правило, товари для населення вироблялися не тільки невисокої якості, а й у недостатній кількості. Генеральна лінія на індустріалізацію призвела до знищення класу селян-власників, але не принесла добробуту й робітникам. Ударницький рух часів першої п'ятирічки, який тримався на голому ентузіазмі, поступово зійшов нанівець. У другій п'ятирічці держава зробила спробу поширити стахановський рух, спираючись на матеріальні стимули. Однак справжні стахановці зникли, коли матеріальне стимулювання добросовісної й високопродуктивної праці змінилося терором і залякуванням.
34
Висновки
Всі досягнення індустріалізації значною мірою нівелювалися викладеними нижче обставинами. До революції розвиток промисловості Росії регулювався в основному ринковими відносинами. Після ж 1928 р. ринок товарів виробничого призначення у нашій країні взагалі зник: усе розподілялося за допомогою урядових установ — Держплану СРСР та УРСР, відповідних наркоматів. Всеросійський внутрішній ринок поступився місцем єдиному загальносоюзному народногосподарському комплексові. В історію України політика індустріалізації увійшла як явище неоднозначне, бо радянське керівництво допустило ряд прорахунків у держпланах: обмеженість території розміщення, постачання більшої частини продукції в Росію, забезпечення росту важкої промисловості, занедбаність легкої і харчової промисловості, урбанізація міст.
За блискучим зовнішнім фасадом індустріалізації радянського типу приховувалися невтішні економічні результати. Відтворювалися народногосподарські структури, що склалися до революції. Промисловість здебільшого розвивалася у великих містах і в Донецько-Придніпровському районі. Донбас був до революції «всеросійською кочегаркою», а в радянські часи перетворився на «всесоюзну кочегарку». Українська металургія також працювала в основному на машинобудування російських промислових центрів, адже її продукція поставлялась в основному підприємствам ВПК, розміщеним за межами республіки. Промисловість, як і вся командна економіка, задовольняла потреби суспільства лише в тих межах, які встановлювалися компартійно-радянським керівництвом. З огляду на плани перших п'ятирічок можна зробити висновок, що на початку 1933 року країна опинилась на грані економічної катастрофи спричиненої політикою надіндустріалізації, тому з 1933 року нарощування темпів стрибкоподібно припиняється. Через це на другу п'ятирічку 1933-1937 було запропоновано помірні темпи зростання промислового виробництва 13-14%. В цей час зростає масове народне піднесення, розгортання соціалістичного змагання, (ізотовський рух 1932 рік), стаханівський рух. Але все
35
ж таки низьким залишався рівень освіти робітників, 88% працюючих мали лише початкову освіту.
Узагальнюючи все вище сказане можна окреслити наслідки індустріалізації:
Позитивні сторони індустріалізації: досягнення економічної незалежності, перетворення СРСР на індустріально-аграрну державу, укріплення обороноздатності, розвиток нових галузей промисловості.
Негативні риси: створення замкнутого циклу економіки яка сама себе забезпечує, створення можливостей для здійснення воєнно-політичного керівництва, зменшення розвитку виробництва товарів повсякденного вжитку, політика суцільної колективізації і екстенсивний розвиток.
Наслідки індустріалізації були неоднозначними. З одного боку, це позитивні зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни в структурі господарювання на користь промисловості, досягнення промисловістю республіки за низкою головних індустріальних показників європейського та світового рівня, урбанізація, швидке формування національного робітничого класу. З іншого боку індустріалізація носила політичний характер, вирішувала соціально-політичні задачі, а власне промислові проблеми відходили на задній план, призвела до падіння життєвого рівня населення. Відчуженість робітничого класу від засобів виробництва й бюрократичні методи директивного управління раз і назавжди визначили економічну неефективність промисловості.
Таким чином, в результаті проведення політики індустріалізації УРСР перетворилась в індустріально-аграрну республіку.
36
Список використаної літератури та джерел:
Бойко О.Д. Історія України: Посібник. — К.: Академвидав, 2004. — 656 с
Історія України/ За ред. Ю. Сливки. — Л.: Світ, 2002. — 520с.
Історія України: Навч. посіб. — 3 — тє вид., випр. і доп. / М.В. Назарович, Б.Д. Лановик.- К.: Знання- Прес, 2006. — 598 с
Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і матеріалів /За загальною ред. А.П. Коцура, Н.В, Терес. — Київ — Чернівці: Книги-ХХІ, 2008. — 1100с.
Історія України: Посібник / за ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка — К.: Видавничий центр «Академія», 2001. — 480с.
Історія Укрїнської РСР у 8-ми т., 10 кн. / Ред. кол. П.П. Гудзенко. — К., 1997. — т. 6: УРСР у період побудови в зміцнення соціалістичної сус-ва (1921 -1941). — 543с.
КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК часть И. М., изд.7, 1954. — 1204с.
Карамалі С. Радянська індустріалізація України (1929 — 1930) // Історія України. — 2004. — №5. — СІ 1-12.
Кульчинський С.В. Сталінська індустріалізація України 1929-1933рр. // Історія України.- 2004. — №5. — С 5-13.
Кульчинський С.В. Індустріалізація радянського типу: здобутки і ціна // Історія України. — 2000. — №47. — С.3-4.
Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред… Б.Д. Лановика. — 4-те вид., випр. І доп. — К,: Вікар.,2001.-447с.
Литвин В.М. Історія України: Підручник. — К.: «Наукова думка», 2008. -957с.
Новий довідник : Історія України / С Крупчан, Т. Крупчан, О. Скопненнко, О. Іванюк. — К.: Казка, 2006. — 736 с*
Новітня історія України (1900-2000): Підручник. / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин. — К2: Вища школа, 2000. — 663 с
37
15.П.И. Лященко. История Народного хозяйства СССР: в 6-ти т. — К., 1952.-Т.3.-650с.
16. Рыбакова Т.В. Экономическая история: Учебно-методическое пособие для
самостоятельного изучения дисциплины. — Симферополь.: УЭУ, 2005. -106 с.
Смолій В.А. Історія України. — К.: Альтернативи, 1997. — 416с.
Смолій В.А… Модернізація економіки України у 1925 — 1940-х роках // 1ст. Укр. — 2003. — №4. — С.5 -7. №5. — С. 14 -17.
Сторінки історії Української РСР: факти, проблеми, люди: Посіб. Для вчителів / За ред. Ю.Ю. Кондуфора; Упоряд.: С.В. Кульчицький, А.А. Чуб, Н.Х. Дехтярьова. — К.: Рад. пік., 1990. — 383с.
Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій
до становлення індустріального суспільства: навч. Посібник для вузів / За заг. ред… Б.Д. Лановика. -К.: Генеза,1994. — 368с.
Українська Радянська Інцеклопедія: в 17-ти т.-К., 1961.-Т. 5. — 560с.
Уривалкін О.М. Історія України (кінець XVII — початок XXI): Посібник. -К.: КНТ, 2007.-436с.