План
Теорія історичного процесу вматеріалістичній концепції
Суспільство як предметісторії у філософії позитивізму
Психолого-генетичнаметодологія історії
Література
Теорія історичного процесу вматеріалістичній концепції
Якщорозглядати історіософську концепцію Гегеля в рядітих теорій, завданням яких було створення цілісних моделей історичногорозвитку, визначення закономірностей його руху, то в цьому планінайпослідовнішим його наступником можна вважати К. Маркса (1818-1883 рр.).
Приймаючі діалектику як основний метод дослідження, марксизм,який історично та інтелектуально виріс передусім із Гегеля, не захотів все жзмиритись із протиріччям між конкретністю історії та діалектичною абстрактністюїї пояснення у Гегеля. Марксу, який був сучасником великих відкриттівприродознавства минулого століття, уявлялось, що подібне протиріччя означає,ніби вся велика гегелівська система стоїть «на голові», тоді як її необхіднопоставити «на ноги», тобто пояснити без всяких посилань на світовий дух, априродньо — саму із себе, «знизу». Проте основу історіософської системи Гегеля — ідею поступального закономірногорозвитку людської історії — Маркс перейняв без змін. Природньо історичнепояснення історії Марксом (те, що згодом стало називатись матеріалістичним їїрозумінням) виразилось передусім у тому, що він знайшов діалектичне джерелорозвитку суспільства не в розвитку абстрактного духу, а в розвитку виробничихсил суспільства. Виробничі сили в той же час розгортаються не інакше, як вструктурі певних виробничих відносин. Сукупність відповідних сил і відносинстворює гаку реалію як конкретно-історичний спосіб виробництва. Його іманентні,внутрішні протиріччя — між прогресуючими силами та регресуючими стосовно нихвідносинами — визначають те, що відбувається в історії. За Марксом, в історії єепохи невідповідності та конфліктів між виробничими силами та відносинами, підчас взаємодії яких наступає стабільності,. Вона триває до зародження зазначеноївище невідповідності. Всі ці циклічно повторювані події закріплюються восновних принципах і законах історії, зокрема в таких як: закон випереджуючогорозвитку виробничих сил, закон відповідності між виробничими силами та виробничимивідносинами, закон детермінації надбудови базисом і т.д.
Оскільки в радянській історіографії та філософії подававсявикривлений та догматичний підхід до творчої спадщини К.Маркса та Ф.Енгельса,зупинимось детально на основних парадигмах марксистської історіософії.
Формаційна теорія ніколи не мислилась Марксом як філософськаконцепція. Це поняття є лише узагальнено-емпіричною констатацією деякогорезультату історичного розвитку, який виокремлюється Марксом як предмет свогодослідження. Стосовно сучасності, в якій жив Маркс, цей результат видаєтьсяйому головним, вирішальним, але його ні в якому разі, згідно з Марксом, неможнавважати вичерпним поясненням всього минулого і тим більше майбутнього розвитку.До того ж під цю констатацію підпадає далеко не вся історія, а тільки її певначастина, причому не найбільш обширна у контекстіцілого.
У текстах Маркса немає вчення про п’ять суспільно-економічнихформацій. Маркс претендував на дослідження однієї суспільно-економічноїформації, яка починає складатись в умовах античного суспільства і, проходячиряд етапів, досягає свого повного розвитку на етапі капіталізму. Немає в працяхМаркса і включення до суспільно-економічної формації первісного ладу. Що жстосується «азіатського способу виробництва», то на етапі підготовки донаписання першого тому «Капіталу» Маркс вважав цей спосіб однією із стадійрозвитку суспільно-економічної формації. Згодом під впливом праць рядуісториків (Мауера, Бахофена, Моргана, Ковалевського) він змінив своє розумінняцього історичного періоду.
У результаті знайомства із працею Моргана «Стародавнєсуспільство» Маркс відкрив іще одну суспільну формацію, яка за часом передуєвиникненню суспільно-економічної формації, хоча сама і не є економічною засвоєю структурою і способом існування. Вона отримала назву «первісна суспільнаформація» па відміну від «вторинної суспільної формації» —суспільно-економічної. Крім первісного ладу, він зараховує до «первісноїформації» як її заключний етап і «азіатське» (східне) суспільство, відмовившисьтим самим від терміну «азіатський спосіб виробництва», тобто від сутоекономічного пояснення цього типу суспільства.
Маркс зовсім не є апологетом та захисникомсуспільно-економічної формації та її визначальної ролі в історії. Швидшенавпаки — найбільш радикальним в історії думки критиком, аж до визнання того,що поки така формація існує, люди живуть ще в «передісторії», а не в дійснійісторії. Визначаюча роль економіки в суспільстві для нього не історичнийпозитив, а корінний недолік. Не перехід до іншої економічної формації, анеобхідність для людей виходу за її межі в якісно інший суспільний стан,визначений вже не економічними, а культурними параметрами, — ось що відстоюєМаркс і що характеризує своєрідність його філософсько-історичної думки. Слово «комунізм»в термінології Маркса означає не кінець історії, а, як він зазначає, «дійснийрух, який знищує теперішній стан», — тобто реальний рух історії у напрямкувиходу із того стану, яким визначено існування людства в рамках економічноїформації. Сам же термін «суспільно-економічна формація» для Маркса бувсинонімом того, що в тогочасній історіографії (від Бокля до Моргана)визначалось словом «цивілізація», тобто суспільством європейського типу навідміну від традиційних суспільств.
Будучи насамперед істориком економічних відносин, Маркс бачив
своє завдання в тому, щоби простежити не тільки логічно, але й історично
процес перетворення товару в гроші і навпаки. Минуле цікавить його пере
важно з погляду економічного процесу, але він не претендував на всеохоплюючепояснення цим минулого. Свою періодизацію історії Маркс будує згідно логікирозглядуваного ним предмета, що не виключає існування періодизації за іншимикритеріями.
Суспільство як предмет історії уфілософії позитивізму
Ідеалістична філософія, яка протягом тривалого часустворювала підґрунтя для світогляду, виявилась неспроможною боротися ізраціоналізмом, на допомогу якому прийшли природничі науки, вражаючи сучасниківсвоїми відкриттями. В атмосфері господарського, технічного піднесення іполітичного розвитку великих держав Заходу точні й природничі науки оволоділидумкою, використовуючи методологічні вказівки позитивістської філософії,сформульовані в 30-х рр. її основоположником О.Контом (1798-1857 рр.). Головнаідея французького мислителя полягала в тому, що істинне знання про дійсністьможе бути отримане лише дослідним, позитивним шляхом. Для історичної наукипоширення позитивізму означало нові основоположні установки, які зближували їїз точними науками. Увівши до свого методологічного арсеналу ці методи,історична наука повинна була відшукати «природні закони» історії для створенняістинної, універсальної, загальнолюдської історії. Предметом історіїпроголошувалось суспільство — тобто культурна цілісність народу. Головнакатегорія філософії історії «розвиток» розумілась як сукупність одиничнихелементів і сконструйованих за природничими законами їх змін, що виводились ізпорівняння численних одиничних процесів. Зрозуміти їх можливо було лишезасобами, виробленими природничими (позитивними) науками. Історія повинна булаобмежитись описом зовнішньої структури явищ, ігноруючи їх суть.
Філософія історії позитивізму розглядала категорії «загальне»і «одиничне», «універсальне», «розвиток» з позицій, протилежних німецькомуісторизмові. Історичний інтерес переносився на «загальне», індивідуальному» ж відводиласьдругорядна роль. Окремі індивідууми, великі особи в історії розглядались лишеяк продукт свого середовища. Це призводило до соціологізації історії, заміниіндивідуальної історії колективною — «історією без імен», за висловом Конта.
За класифікацією О.Конта, де всі науки розмежовувались наконкретні, описові й абстрактні, або загальні, історія відносилась до наукпершого класу. її призначення поставляти матеріал для соціології, тобто длятеорії історії і суспільства в цілому. Центральними для розумінняуніверсально-історичної конструкції засновника позитивізму є категорії «прогрес»і «порядок», взаємозв’язок і зумовленість яких створюють повну гармоніюісторії. «Порядок, — зазначав О.Конт, — є незмінною умовою прогресу, тоді якпрогрес складає безперервний ланцюг порядку».
Оскільки О.Конт постійно стверджував, що його філософія є «теорієюфакторів», то інтелектові відводилось визначальне місце в соціальній динаміці.її основна ідея була втілена в запропонованому філософом законі «трьох стадій».Конт вважав, що людство у своїй історії пройшло три стадії, на яких суспільнийлад повністю залежав від ідеологічних систем: 1-ша — теологічна, фіктивна, що усвою чергу розпадається на три епохи: фетишизм, політеїзм, монотеїзм; 2-га —метафізична стадія розвитку людства, починається у XIV ст. з падіння феодально-католицькогосвіту і характеризується індустріальним розвитком, свободою думки іреволюційним духом, революція кінця XVIII ст. с її логічним завершенням; 3-тя — наукова, позитивнастадія починається після революції і їй належить майбутнє. Закон «трьох стадій»доповнюється законом про зміну двох форм існування суспільства — соціальноїстатики і соціальної динаміки. Відповідно, соціальна статика вивчає гармоніюсуспільного порядку, а соціальна динаміка — форми і мотиви прогресу. Із стануспокою суспільство виводиться розвитком інтелекту і від його руху залежитьпрогрес, який може прискорюватись другорядними факторами — фізичними,природньо-кліматичними, психологічними тощо.
Великий вплив на історичну науку мали ідеї іншого зачинателяпозитивізму Г. Спенсера (1820-1903 рр.). Його теоріябула вершиною натуралістичного розуміння історії. Г.Спенсер поділяв концепціюісторії, як теорію суспільства О. Конта, будував історію на соціології,поділяючи останню на соціальну статику і соціальну динаміку. За прикладомбіологічної еволюції, філософ замінив термін «прогрес» нейтральним «еволюція».Еволюція трактувалась механістично як безперервний перерозподіл існуючихтілесних частинок і їх рухів. Рух перерозподілу відбувається у напрямкуінтеграції (з’єднання) частинок і дезінтеграції (розсіювання) самого руху. Це єпершою ознакою еволюції, що характеризує подвійний характер прогресу.
Теорія суспільства у Г. Спенсера значно складніша, ніж уКонта, — оскільки в його статиці розглядається взаємозалежність і обумовленістьрізних структурних форм суспільства, виділяється головний чинник суспільногорозвитку — боротьба за існування, яка пристосовується до зовнішніх умов,здійснює природний відбір і наділяється організаторською функцією. У сферіметодології історії позитивізм призвів до формалізації методів дослідження.Досягнення природничих наук розглядалися основоположниками позитивізму якметодологічне знаряддя для вирішення завдань соціальної політики і науки. Контпостійно підкреслював, що його філософія є «теорією факторів». Факти жвизначалися як сума окремих ознак. Єдино правильним засобом пізнання вважався «дослід»— сукупність операцій опису і суми окремих ознак. Звідси випливало і відометвердження Конта: «Факт, дослід, теорія — шлях непорушної істини». Філософвважав, що наука створює закони на основі емпіричних фактів, методомкласифікації, групування, висновків за аналогією. Методологічний монізм,надмірна увага до причинних зв’язків і надіндивідуальних тотальностей призводивдо втрати індивідуальної самобутності історичних об’єктів, які пояснювались наоснові загальних (раціональних) законів.
Психолого-генетична методологіяісторії
Значний вплив на історичну думку мав відомий німецькийпсихолог, засновник експериментальної психології В.Вундт (1832-1920 рр.), якийнамагався пристосувати психологію до пояснення історичних явищ як проявівтворчого духу. Всі «науки про дух», на думку Вундта, мають право на існуваннялише тому, що вони ґрунтуються на фактах психології. Історик для розумінняісторичних явищ і доведення своїх висновків завжди звертається до аргументів,взятих із безпосередніх фактів духовного життя. Тому методи психології можутьбути успішно застосовані в «науках про дух», і вона може стати для нихепістемологічним підґрунтям, особливо так звана «психологія народів», — переконував німецький філософ.
У своїй «Логіці наук про дух», у другому томі «Логіки», Вундтзастосував методи психофізики до суспільних наук взагалі і зокрема до історії,яка «мас своїм предметом не індивідууми, а народи», — переконував вчений,залишаючись у цьому питанні на позиціях позитивізму. Аналогічно розв’язувавВундт і проблему співвідношення історії і соціології. З одного боку, мислительрозділяв предметну сферу історії і соціології, оскільки історія вивчає об’єктиу розвитку — у послідовності явищ та їх взаємозв’язку, а соціологія —одночасові, тобто фактори даного стану. Таким чином, історія виступає якдинаміка, а соціологія — як статика. З іншого боку, Вундт підкреслював взаємозв’язокісторії і соціології. Суспільство для Вундта, у всіх своїх проявах зумовленоісторично. Кожний його стан є результатом попередніх станів і обставин, і самовоно, розглядаючи його історично, складається з багатьох умов, з яких випливаєнаступний розвиток. Згідно цього не можна і думати про принциповий поділ міжсоціальними та історичними законами. Єдина відносна диференційна ознака, заякою можливий такий поділ, може полягати лише у тому, що про історичні закони, увузькому розумінні, йдеться тоді, коли питання стосується переважно каузальнихзв’язків процесів у їх послідовності, тобто про встановлення законів вінтересах тлумачення історії. Навпаки, соціальними законами називають такізакони, які виражають або закономірну послідовність певних станів суспільства,або ж причинні відношення окремих складових частин даного стану між собою.Виходячи із цієї «подвійної можливості», як соціальні, так і історичні закониподіляються на два класи: закони розвитку і закони відношення. Серед нихсоціальні закони розвитку складають лише розділ історичних законів розвитку.Водночас і всі каузальні історичні закони розвитку є одночасно і соціальнимизаконами. Це особливо стосується тих історичних законів, які належать до певнихформ суспільного життя. На думку Вундта, вони є найбільш цінними, оскількивідповідають завданню впорядкування багатства досвіду відповідною логічноюсхемою, яка дає можливість пізнати причинні умови послідовності. Вони маютьперевагу над абстрактними законами розвитку, які відіграють роль гіпотез. Цяперевага ґрунтується на двох основних підвалинах: по-перше, тривалість станівсуспільства, порівняно з одиничними історичними процесами, має більшузакономірність явищ; по-друге, соціальні закони розвитку, порівняно зуніверсальними історичними законами, мають властивість «самообмеження», зокремавони належать лише до часткових явиш соціальних станів, насамперед до тих, якібільше залежать від колективних, ніж індивідуальних впливів. З другого боку,вони мають справу виключно з емпіричним рухом історії. Соціальний закон можнавідрізнити від історичного за критерієм одночасності причинно зв’язанихфакторів. Однак як історичні, так і соціальні закони «зводяться до загальнихпринципів психологічного зв’язку духовних процесів», вони повинні узгоджуватисяз принципом «психологічної каузальності». «Строго історичні закони можутьволодіти лише однобічним каузальним зв’язком, в якому, згідно з часовою формоюподій, причини передують наслідкам», — твердив Вундт.
Погляди Вундта знайшли своїх чисельних прихильників такожсеред російських та українських вчених — В. Іконнікова, М.Грушевського,С.Щепкіна та ін.
Продовжувачем ідей Вундта був його колега Е.Бернгейм.Залишаючись на позиціях позитивізму, він у своїх працях «Філософія історії-»та «Вступ до історичної науки» наголошував, що вивчення причинного зв’язку єголовною вимогою науки, і історичні знання перетворились на справжню науку лишетоді, коли в ній утвердилась генетична теорія.
Найважливішим елементом творчої лабораторії дослідника, надумку Бернгейма, с реконструкція історичногоматеріалу, досягнення «об’єктивної» картини минулого. Бар’єром на цьому шляху єподолання суб’єктивізму, який частково можна ліквідувати правильною критикою таінтерпретацією джерел і допоміжним засобом, так званим «відносним масштабом»: «Мимаємо можливість виміряти і оцінити окремі події за масштабом їх власноїеволюції, задаючи собі запитання: як відносяться окремі моменти до результату,чи відповідають застосовані засоби бажаній меті, а останні — фактичнодосягнутим результатам».
Власне це уже відома вимога визнання історичного факту зайого наслідками для наступних подій попри особисте сприйняття цього фактудослідником.
Складовими частинами реконструкції є:
а) комбінація окремих фактів;
б) репродукція фактів у їх зв’язку;
в) конструкція психічних факторів;
г) конструкція фізичних факторів;
д) конструкція культурних факторів.
На основі теорії В. Вундта побудував свою «Методологію історії» професорНоворосійського університету Є. Щепкін. На його думку, відповідний розділ «Логіки» Вундта єнеперевершеним у спробах розробки логіки історії. Завданням історії для Щепкінабуло «виявлення в подіях дій психологічних законів». Можливість таких законівдля вченого базується, по-перше, на існуванні загальнообов’язковихпсихологічних законів, по-друге, на особливостях генетичного пояснення вісторії, яке полягає не в тому, щоб передбачити наступні події на основісучасних подій, а в тому, щоб відшукати психологічні причини цих подій уминулому.
«Психологізм» у тлумаченні історичних подій і явищ дав новийпоштовх для розвитку теоретичного осмислення історії як вияву людського духу.Обумовленість історичного розвитку особливостями індивідуальної і колективноїпсихіки, цілеспрямованістю, яка дає напрямок і поштовх для людської діяльності,створювали досить міцне підґрунтя для розуміння і пізнання історичного процесу.Водночас це неминуче призводило до реанімації ідеалізму. В епістемологіїцентральними стали проблеми причинності.
Література
1. Бернгейм Э. Введение в историческую науку. М., 1956;
2. Философияистории, её история и задачи. М., 1979.
3. Бокль Г. Историяцивилизации в Англии. Т. 1-2. Спб.,1963-64.
4. Вундт В. Системафилософии. Спб., 1986.
5. КонтО. Курсположительной философии. Т. 1-2. Спб.,1899-1900.
6. Маркс К. Докритики політичноїекономії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. Т. 13.
7. Спенсер Г.Основные начала. Спб., 1997.