ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ БОЛГАРІЇ
Зародження болгарськоїісторіографії співпало з початком національного Відродження у середині ХVШ ст. Історична думка булаважливою ланкою національно-визвольної ідеології спрямованої проти османськогоіга та асиміляторської політики вищого грецького духівництва, відігравалаважливу роль у формуванні болгарської нації, національної культури.
В Болгарії ідеїПросвітництва та романтизму співіснували при перевазі ідей романтизму.
РОМАНТИЧНИЙНАПРЯМОК
ПАІСІЙХІЛЕНДАРСЬКИЙ (1722 — біля 1798) — фундатор романтичного напрямку, чернець,який на основі документів церковних архівів та творів середньовічних авторівнаписав працю "Історія слов'яноболгарська". У вступі та передмові допраці вказував на патріотичне та повчальне значення історичної науки. В працівисвітлено історичні події з найдавніших часів до кінця ХІV ст., коли Болгарія втратила незалежність.Показано напади слов'ян на Балканський півострів, заселення ними візантійськихволодінь, інші політичні події. Автор прагне визначити причини національноїтрагедії-захоплення Болгарії османами, наводить відомості про історію країни вчаси османського панування. З праці вміщено список болгарських царів, високооцінюється місіонерська діяльність Кирила та Мефодія в розвитку болгарськоїкультури, а також внесок Климента Охридського, Евфімія Тирновського та іншихдіячів в сфері культури.
В праці вміщенополітичну програму Паісія із закликом до боротьби проти османськихпоневолювачів та грецького духовенства, яке намагалося асимілювати болгар.Головна мета праці — показати велич болгарського народу в минулому та розбудитийого національну гордість.
Національно-патріотичната гуманістична спрямованість праці справили великий вплив на подальшийрозвиток болгарської історіографії.
СОФРОНІЙВРАЧАНСЬКИЙ (1739-18130) — послідовник о. Паісія, з 1803 р. жив у Волощині,пропагував ідею визволення Болгарії з допомогою Росії. В автобіографічнійпраці, написаній доступною для широких верств народу мовою “Житіє та стражданнягрішного Софронія" навів цінні відомості про соціальний, культурний,духовний розвиток Болгарії в умовах османського іга, яскраво описав стражданнянароду.
Значний вплив нарозвиток болгарської історичної науки справили праці сербського історика Й.Раіча "Історія різних слов'янських народів", російських істориків — І. Кайтанова «Коротке накреслення загальної історії», З. Княжеського«Вступ до історії болгарських слов'ян». Особливе значення дляформування національної самосвідомості болгар, розвитку історичної науки малатворчість вихідця із Закарпаття, який працював у Кишиневі, а згодом у Москві Ю.Гуци-Венеліна, зокрема його праці «Стародавні та теперішні болгари»,«Критичні дослідження з історії болгар».
В. АПРІЛОВ (1789-1847),з 1811 р. жив в Одесі. Зазнав великого впливу праць Ю. Гуци-Венеліна.
Досліджувавпроблеми середньовічної історії та часів національного відродження. В праці«Болгарські книжники або якому слов'янському племені належить Кирилівськаазбука?» доводив, що болгари першими серед слов'янських народів булиохрещені, а Кирило та Мефодій, як болгари за походженням, переклалибогослужбові книги болгарською мовою. У найважливішій праці «Денницяновоболгарськоі освіти» та «Доповненні» до неї висвітлювавісторію болгарської культури, зокрема історію світських училищ. Опублікувавісторичні джерела. Праці В. Апрілова відіграли значну роль у зростаннінаціональної самосвідомості болгар.
Представникиромантичного напрямку ХVШ-Іполовини XIX ст. відійшли від біблейсько-християнської концепції історії, хочаповністю не подолали впливу провіденціалізму. Вони розпочали критично ставитисядо джерел, їхнім працям притаманний патріотизм. Проблематика їхдосліджень-середньовічна та нова історія.
Вищим етапомнаціонального Відродження Болгарії були 50-70 рр. XIX ст., зокрема його проявомстало Квітневе повстання 1876 р. В Бреілі (Румунія) виникло Болгарське науковетовариство, яке видавало часопис. Крім російських істориків важливий вплив нарозвиток історичної науки мала праця чеського вченого К. Іречека "Історіяболгар".
М. ДРІНОВ (1838-1906рр.) — найвидатніший вчений-історик XIX ст., його науковий доробок перебуває вмежах романтичного напрямку. Його ім’я тісно пов’язане з Україною. Він — авторпершої болгарської орфографії, один з творців сучасної болгарської літературноїмови, фундатор і перший голова Болгарського наукового товариства, що згодомбуло перетворено в Болгарську академію наук. М. Дрінов народився в м.Панагюриште в сім’ї ремісника, у 20 років переїхав до Києва, де з 1858 р. до1861 р. навчався у духовній семінарії. В подальшому закінчив Московськийуніверситет, перебував у науковому відрядженні в Західній Європі. В 1973 р. — 1903 р. працював доцентом, професором, завідувачем кафедри слов’янознавстваХарківського університету. З 1866 р. до 1879 р. перебував у Болгарії, де бравактивну участь в організації системи освіти, був в 1878-1879 рр. міністромнародної освіти. В 1890 р. — 1906 р. очолював історико-філологічне товариствопри Харківському університеті.
Під йогокерівництвом кафедра слов’янознавства Харківського університету підготувалабагатьох вчених-славістів, зокрема болгарських. Навчався в Росії, більше 30років викладав у Харківському університеті. Під час російсько-турецької війни1877-1878 рр. — завідував відділом освіти та духовних справ Російськогоцивільного управління в Болгарії.
Медієвіст. Впрацях “Погляд на походження болгарського народу та початок болгарськоїісторії”, «Заселення Балканського півострова слов'янами» висунувконцепцію утворення болгарської народності. Підкреслював величезну рольслов'янського елементу в цьому процесі, враховував також впливавтохтонів-фракійців та прийшлих протоболгар. Появу слов'ян на Балканах датувавсерединою VП ст. Використавісторичні, лінгвістичні, фольклорні джерела.
В праці «Південніслов'яни та Візантія в Х ст.» показав посилення ролі та впливу Болгарії наБалканах, причини антивізантійської спрямованості її політики.
Вивчаючи історіюбогомільського руху зробив висновок про його соціальну спрямованість.
В праці «ПочатокСамуілової держави» стверджував, що Болгарія Х — початку XI ст. булаетнічним та політичним продовженням Першого Болгарського царства.
Торкаючись проблемнаціонального відродження, в праці “Отець Паісій, його час, його історія, йогоучні” визначив початок, етапи процесу болгарського відродження, роль та місцеПаісія Хілендарського в ньому.
Переконливо довівправо на існування автокефальної болгарської помісної православної церкви,незалежної від грецької в низці праць, зокрема в творі "Історичний оглядболгарської церкви з самого її початку до сьогоднішнього дня".
ЛІБЕРАЛЬНИЙНАПРЯМОК
С. ПАЛАУЗОВ (1818-1872рр.), навчався в Німеччині та Росії, працював в Петербурзі. Медієвіст. Один зперших почав досліджувати історію Першого Болгарського царства в праці «ДобаБолгарського царя Сімеона». Відтворив картину політичного і культурногожиття країни VП-Х ст. Часиправління Сімеона в кінці IX — першій третині Х ст. вважав епохою розквітуБолгарії.
Декілька робітприсвятив Історії другого Болгарського царства. Вивчав давню історіюболгарської православної церкви, коли вона не залежала від грецької церкви.
Опублікував низкуважливих джерел з історії середньовічної Болгарії.
Діячінаціонально-визвольного руху в своїх публіцистичних творах торкалися проблемнаціональної історії.
Г. РАКОВСЬКИЙ (1821-1867рр.) в праці «Декілька слів про Асена Першого, великого царя болгарськогота сина його Асена Другого» та інших працях, доводив право болгар нанезалежну церкву, розглядав проблеми османського панування та національноговідродження. Ідеалізував минуле.
Л. КАРАВЕЛОВ (1834-1879рр.) — вперше в болгарській історіографії розглянув соціально-економічні,політичні та духовні чинники національного відродження, охарактеризував етапинаціонально-визвольної боротьби.
Отже, в 50-70 рр.XIX ст. почалось становлення болгарської історичної науки.
Могутнім імпульсомдля розвитку історичної науки стало досягнення Болгарією незалежності.
В 1882 р. ізРумунії до Софії перенесло свою діяльність Болгарське наукове товариство,перетворене в 1911 р. на болгарську Академію наук. Іншими важливими центрамиісторичних досліджень стали історично-філологічний факультет створеного в 1888р. Вищого училища (з 1904 р. — Софійський університет), та кафедри Вільногоуніверситету, створеного в 1920 р. В 1901 р. виникло Історичне товариство, якезаймалося популяризацію історичних знань. Створювалась мережа архівних тамузейних установ, що теж сприяло розвитку історичних досліджень. Видавалосядекілька історичних часописів. Відбулися зміни у філософсько-методичнихпоглядах вчених-істориків. Позитивізм витісняв романтизм.
З. СТОЯНОВ (1850-1889рр.). — учасник національно-визвольного руху. Праці відбивають впливромантичної та позитивістської філософії та історіографії. В тритомнику «Запискипро болгарські повстання», на основі документів та особистих враженьзобразив правдиву картину Квітневого повстання 1876 р. Високо оцінив героїзмнароду, показав зрадницьку суть чорбаджіїв — представників частини заможноїверхівки суспільства.
Створюючи серіюнарисів про видатних представників болгарського національно-визвольного руху,увів до наукового обігу велику кількість нових документів.
В біографії Х.Ботева розглядав лише як борця за національну ідею, ігноруючи його погляди щодосоціальних проблем, їх Стоянов не торкався в жодній з своїх праць, якіпросякнуті вірою в революційні можливості болгарського народу, оспівуютьподвиги його кращих синів.
Д. СТРАШІМІРОВ (1868-1939)- вивчав проблеми національно-визвольного руху 60-70 рр. XIX от. Заклавдокументальну базу проблеми розшуками документів, збиранням спогадів свідків таучасників подій. Критично ставився до джерел. Видав двотомник «АрхівВідродження». В тритомній праці "Історія Квітневого повстання" доводив,що воно було підсумком розвитку болгарського суспільства протягом тривалогочасу. Розглядав повстання передусім як прояв національно-визвольної боротьби,показав передумови, причини, підготовку, хід повстання. Велику увагу приділивдіяльності його керівників.
В статті“Комітетське десятиріччя" гостро критикував спроби подати революційний рухізольованим від інших аспектів національного відродження, підкреслив непорушнийзв'язок між формуванням національної самосвідомості і культури та піднесеннямреволюційної боротьби,
ПОЗИТИВІСТСЬКИЙНАПРЯМОК
І. ШИШМАНОВ (1862-1928)- один із засновників Софійського університету, організатор видань науковихчасописів, міністр народної освіти в 1903 — 1907 рр., етнограф,літературознавець, фольклорист. Відстоював демократичні принципи. Вінзнаходився в тісних родинних зв’язках з М. Драгомановим, був одружений з йогодочкою. І. Шишманов досліджував болгарсько-українські літературні взаємини,творчість Т. Шевченка, був добре знайомий з Л. Українкою, І. Франком, В.Гнатюком та іншими українським літераторами та вченими. З Україною пов’язанадипломатична сторінка життя І. Шишманова. В квітні 1918 р. його було призначенопослом Болгарії в Україну. Перебуваючи на цій посаді, І. Шишманов доклав чималозусиль для налагодження торгових відносин між обома країнами, захисту інтересівспіввітчизників, організації допомоги українським військовополоненим, які знаходилисьв Болгарії тощо.
На початку лютого1919 р. коли Київ зайняла Червона армія І. Шишманов з болгарською дипломатичноюмісією виїхав до Вінниці, а у березні прибув до Софії.! березня 1919 р. вінсклав повноваження посла Болгарії в Україні. Це означало припиненнядипломатичних відносин між цими країнами.
В подальшому І.Шишманов продовжував свої українські наукові студії, був обраний головоюУкраїнсько-болгарського товариства.
Праці належать донайвищих досягнень болгарської історіографії кінця ХІХ — першої третини XX ст.у вивченні національного відродження. Розглядав історію Болгарії назагальноєвропейському тлі. Вперше виклав такий підхід в статті про ПаісіяХілендарського. Головними причинами духовного піднесення, народу вважав глибоківнутрішні зрушення в суспільстві, зокрема соціально-економічний розвиток. Ненадавав визначального значенням матеріальним чинникам. Досліджувавросійсько-болгарські наукові, культурні зв'язки, вказував на їх позитивнезначення для Болгарії. ^
В праці “Вступ доісторії болгарського відродження" вказував на наступність історіїнаціонально-визвольної боротьби та його революційний характер.
В. ЗЛАТАРСЬКИЙ (1866-1935)- провідний медієвіст кінця XIX — першої третини XX ст., організатор науки, з1911 р. очолював Історичне товариство. Спирався на традиції вивченняболгарського середньовіччя болгарськими, російськими, німецькими вченими.Головна праця-тритомна "Історія Болгарської держави в середні віки". Створенокартину політичної історії Першого Болгарського царства, його місце вміжнародних відносинах. Автор переоцінював роль тюркського елементу вформуванні давньоболгарської народності і держави. Запровадження християнствапояснював не кардинальними змінами в болгарському суспільстві IX ст., арезультатом складної міжнародної кон’юнктури та перемоги слов'янського елементунад протоболгарським у внутрішньому житті країни.
Великою заслугоювченого було відновлення картини болгаро-візантійських відносин в ІІ половиніІХ-Х ст.
Політичні колізіїв суспільстві пояснював боротьбою між «азіатським монархізмом»,«візантизмом», «слов'янським демократизмом». Торкаючисьокремих соціальних конфліктів, вбачав у них опір слов'янських за походженнямнародних мас візантійському впливу, носіями якого були нащадки протоболгарськоїзнаті. Боротьбу народу против візантійського панування розглядав як опір «демократичногослов'янського суспільства» впливу Візантії. Детально висвітлив селянськеповстання під проводом Івайла, як опір суспільних низів візантійському впливута свавіллю татар.
Автор поклавпочаток створення концепції раннього періоду національної історії, в ходінаписання праці вчений займався кропіткими науковими пошуками, публікацією таінтерпретацією болгарських та чужоземних джерел, установленням фактівполітичної історії. Ігнорував соціально-економічні проблеми. Праці властивийакадемізм, неупередженість суджень. Її наукове значення зберігається дотепер.
Низку працьприсвятив періоду османського панування боротьбі болгар проти чужоземногогноблення, проблемам історії та історіографії національного відродження.
Науковий доробокВ. Златарського — вершина болгарської академічної науки кінця XIX — першоїполовини XX ст.
Г. КАЦАРОВ (1874-1938рр) — вивчав історію та культуру фракійських племен в античні часи. Ці племеназгодом складали один із етнічних компонентів давньоболгарської народності.
Й. ІВАНОВ (1872-1947рр)- підготував ряд праць із джерелознавства, які мали важливе значення длярозвитку історичної науки, зокрема — «Болгарські старожитності ізМакедонії».
С. РАДЕВ (1879-1967рр.) — один з лідерів народно — ліберальної партії. Двотомник «Будівничісучасної Болгарії», належав до нечисельних праць з проблеми історії кранипісля здобуття незалежності. Для праці характерні антиросійські тенденції.
Б. ПЕНЕВ (1882-1927рр.) — в чотиритомнику "Історія нової болгарської літератури" подавяскраві характеристики Паісія Хілондарського, Г. Раковського, Л. Каравелова таінших діячів національного відродження.
Економічні процесирозглядав як чинники соціально-психологічних змін, які спричиняли зрушення всуспільному житті.
П. МУТАФЧІЕВ (1883-1943рр.) — учень В. Златарського, після його смерті-визнаний лідер болгарськихісториків. Медієвіст. Досліджував проблеми політичної історії Болгарії втісному зв'язку з історією Візантії. Автор праць про причорноморські,придунайські та південно-західні області Болгарської держави, зокрема з питаньформування державної території середньовічної Болгарії. Також досліджувавпроблеми болгаро-російських зв'язків, джерелознавства, археології, епіграфіки.
Зробив спробустворити узагальнюючу концепцію історії болгарського середньовіччя. Вдвотомнику “Історія болгарського народу” та в «Книзі про болгар” (рукопис)складні проблеми болгарського середньовіччя розглядав через призмувізантійського та західно — європейського впливів. Заперечував існуванняфеодалізму в Болгарії. Вважав, що розвиток країни визначається боротьбоюмісцевого патріархального побуту із руйнуючим впливом „візантивізму“.
Висловив думку пророль великих особистостей як „живої творчої сили“ історичного процесу.
П. НІКОВ (1884-1938рр.) — досліджував історію другого Болгарського царства, автор праць провідносини з угорцями, татарами, 3 історії північно-західних земель в ХШ-ХІV ст.
Першим розпочавнаукове вивчення епохи османського завоювання. Першим з болгарських істориківнаписав узагальнюючу працю про національно-церковний рух, показав йогополітичний та національно-визвольний характер. Вважав головною причиноювиникнення цього руху ідею створення самостійної болгарської церкви, щоспиралася на середньовічну традицію, яку розвивали Паісій Хілендарський та іншіідеологи національного відродженням. Недооцінював соціально — економічнічинники розвитку суспільства.
Приклав багатозусиль для видання корпусу джерел з історії середньовічної Болгарії.
І. САКИЗОВ (1895-1935рр.) — знаходився під впливом марксистської ідеології. Видав в Берлінінімецькою мовою працю з історії болгарської економіки, в якій висвітлювавсяекономічний розвиток країни з давніх часів до визволення від османського іга.
Напередодні ІІсвітової війни набули поширення націоналістичні ідеї.
Б. Йоцов зображаввідродження болгарського народу як безперервний процес розвитку національногодуху, аж до сучасних автору часів.
МАРКСИСТСЬКИЙНАПРЯМОК
Д. БЛАГОЄВ (1856-1924рр) — фундатор напрямку, політичний діяч, засновник соціал-демократичноїробітничої партії, поділяв погляди В. Леніна. У своїх працях політичногохарактеру торкався питань історії країни. Прагнув створити концепціюболгарської історії згідно формаційної схеми, щоб довести існування капіталістичнихвідносин.
В циклі статей»З минулого болгарського народу" детально розглядав проблемисередньовічної історії, зокрема генези давньоболгарської народності, формуванняпрошарку залежних селям, становища народних мас тощо. Зробив висновок про існуваннюфеодальної формації.
Низку працьприсвятив проблемам нової історії. Вважав початком національного відродженнясередину ХVШ ст., просвітницькийрух та церковно-національну боротьбу оцінював як прояв інтересів буржуазії.Захоплено писав про Х. Ботева та В. Левського. Значну увагу приділявсоціально-економічній проблематиці, зокрема питанням розвитку землеробства іремесла, промислового виробництва, формування пролетаріату.
Досліджувавісторію поширення в Болгарії соціалістичний ідей, зупинявся на оцінціполітичних подій возз'єднанню північної та південної Болгарії в 1885 р.,значення Балканських війн, тощо.
Г. БАКАЛОВ (1873-1939рр.) — перебував в еміграції в СРСР в 30-х роках. Проаналізував діяльністьдіячів болгарського революційного руху в праці «Наші революціонери:Раковський, Левський, Ботев». В політичній біографії Д. Благоєва висвітливісторію болгарського робітничого руху в 1891-1922 рр., першим розпочав вивченняболгарсько-російських революційних зв'язків. Оцінки історичних та політичнихподій керівника Комуністичної партії Г. Димитрова, її діячів Х. Кабакчієва, Ж.Натана лягли в основу марксистської концепції історії Болгарії, яка сталапануючою після вересня 1944 р., коли до влади прийшли комуністи.
В розвиткуболгарської історичної науки протягом 1944-1989 рр. розрізняють декількаетапів. В період з 1944 р. до середини 50-х років здійснювався перехід напозиції офіційної марксистської методології, зміна проблематики досліджень,привернення уваги до історії робітничого і комуністичного руху, народнихповстань і протестів. Було створено центри наукових досліджень — Інститутболгарської історії, Болгарської академії наук в 1950 р. та інститут історіїБолгарської комуністичної партії, при центральному комітеті БКП в 1953 р.,систему державних та партійних (БКП) архівів.
Було проведенонаукові дискусії з питань вивчення національної історії за формаційнимпринципом.
Видавався науковийчасопис з історії. Серед Європейських країни, в яких при владі знаходилисякомуністи, в Болгарії прагнули до найтісніших зв'язків з СРСР, що почастивиливалося у копіюванні всього радянського.
З усіхєвропейських країн лише макет двотомної "Історії Болгарії* обговорювався вСРСР в 1954 р. Після XX з'їзду КПРС в 1956 р. відбулася певна лібералізаціясуспільного життя в Болгарії, почався новий етап розвитку історіографії.Проблематика досліджень охопила всі періоди болгарської історії, зокреманайдавніший, активізувалась діяльність по виявленню та публікації історичнихджерел, збільшилася кількість наукових історичних періодичних видань. В 1964 р.було відновлено діяльність Болгарського історичного товариства, відбувалисяйого з’їзди, конференції, семінари.
В 1968 р.керівництво комуністичної партії ухвалило рішення про підготовку та виданнябагатотомної “Історії Болгарії", що значно активізувало діяльність вчених,наукових установ та організацій.
В 1972 р. булостворено Єдиний Центр науки та підготовки кадрів з історії, який сконцентрувавнаукові сили академічних, вузівських та інших установ.
Позитивновідбилося на розвитку історичної науки святкування в 1981 р.1300 — річчяБолгарської держави, якому було надано всенародного характеру, підготовка тапроведення в 1986 р. другого міжнародного конгресу белетристики. Побачили світнові спеціалізовані виданні наукової періодики, серії документальнихпублікацій, зокрема «Джерела болгарської історії». Слід відзначитивелике значення бурхливої діяльності академіка Людмили Житкової для розвиткугуманітарних наук, зокрема історії, в 70-х роках. На жаль, цю діяльністьприпинила автомобільна катастрофа.
За часикомуністичного правління болгарська історіографія досягла значного розвитку вдослідженні національної історії.
На марксистськихметодологічних засадах висвітлювалась давня історія болгарського народу.
Д. АНГЕЛОВ у праці«Богомільство в Болгарії (1947 р), яку неодноразово перевидавали,охарактеризував це явище X-XІV ст.як масовий антифеодальний народний рух, створив його періодизацію.
Йому ж належитьпраця „Утворення болгарської народності“ (1971 р) в якійдосліджується, складний етногенетичний процес з часів франкійців до кінця IX — початку Х ст. Автор вказує на перевагу слов'янського елементу серед іншихетносів, що брали участь в цьому процесі.
Низка працьприсвячена проблемам розвитку феодалізму в Болгарії в ХШ-ХІV ст., середньовічної культури, відносинам зВізантією та Волощиною.
І. ДУЙЧЕВ — продовжував розпочаті в першій половині 40-х рр., дослідження, політичної тадуховної історії болгарського народу, серед них проблеми утворенням Болгарськоїдержави, взаємовідносини слов'ян і протоболгар, діяльність церкви, релігійнітечії, розвиток культури Другого Болгарського царства. Видав декількаісторичних джерел, які раніше не вивчалися.
А. БУРМОВприсвятив ряд праць проблемі залежного населення в Болгарії ХШ-ХІV ст., політичній історії країни в ХІV ст. В працях „Утворення Болгарськоїдержави“ (1931 рр.), “До питання про відносини між слов'янами тапротоболгарами в VП-ІХ ст. ”. (1954р) показав закономірність становлення болгарської держави, роль різних етнічнихелементів в цьому процесі.
В. ТИПКОВА-ЗАІМОВАв монографії „Навали та етнічні зміни на Балканах в VІ-VП ст.“ (1966 р) висвітлювала історію Болгарії в контексті загальнорегіональних проблем та етнічних процесів.
В. ГЮЗЕЛЕВдосліджував проблеми духовного розвитку, соціально — політичну структуру часівраннього середньовіччя. Монографія „Князь Борис Перший. Болгарія в другійполовині IX ст.“ (1969 р) присвячена запровадженню християнства.
Г. ЦАНКОВА-ПЕТКОВАвивчала часи візантійського панування, проблеми соціально — економічного розвиткув праці „Про аграрні відносини в середньовічній Болгарії ХІ-ХІІІ ст.“(1964 р). Опублікувала дослідження про часи Асенів.
П. ПЕТРОВ видавдослідження про боротьбу болгарського народу проти хрестоносців, про керівникаселянського повстання ХШ ст. ІВАЙЛА, про перше Болгарське царство, а С. ЛІШЕВ — монографію “Болгарське середньовічне місто — суспільно-економічні риси.» (1970р)
І. БОЖІЛОВ — опублікував праці про історію Х-ХП ст., зокрема «Болгарія та Візантія нанижньому Дунаї наприкінці Х ст.» (1977 р.).
Інтенсивнодосліджувалася історія Болгарії під османським гнітом та проблематиканаціонального відродження.
Б. ЦВЕТОВА наоснові вивчення джерел, особливо османського походження, детально досліджувалаперіод ХV-ХVШ ст. В її працях охарактеризовано розвитокБолгарії та становище населення в цей період, характер османської держави,визвольна боротьба народу. Розкрито суть османського феодалізму, етапи йогорозвитку, причини кризи. Найважливіші праці — монографії «Надзвичайніподатки та державні повинності в болгарських землях під турецькою владою” (1958р), „Народ непохитний“ (1968), „Пам'ятна битва народів“ (1969р)
Розвитокземлеволодіння, визвольна боротьба Болгар висвітлюється в праці В. МУТАФЧІЕВОІ»Аграрні відносини в османській імперії" в ХV — ХVІ ст." (1962 р.)
Н. ТОДОРОВздійснив комплексне дослідження соціально-економічного розвитку болгарськихземель в складі Османської імперії. Генеза капіталізму в Болгарії, особливостіцього процесу, гальмуючий вплив на нього османського режиму висвітлено в праці“Про найману працю в болгарських землях в середині XIX ст." (1959 р)Проблемі взаємовідносин грецького та болгарського народів в боротьбі завизволення, присвячена праця «Філікіетерія та болгари» (1965 р).
Ж. НАТАН в праці«Економічна історія Болгарії», яка була доопрацьована і перевидана в1957 р., велику увагу приділив проблемі переходу суспільства від феодалізму докапіталізму.
Д. КОСЄВ видав в1951 р. узагальнюючу працю «Лекції з нової болгарської історії, в якій змарксистських позицій висвітлив період національного відродження. В монографії»До історії революційного руху в Болгарії в 1867-1871 рр." (1958 р)"досліджувалися проблеми ідеології національно-визвольного руху.
В інших працяханалізувалися політичні погляди Паісія Хілендарського, Г. Раковського, характерКвітневого повстання 1876 р.
А. БУРМОВдосліджував історію національно-визвольного руху через діяльність організаційта революціонерів в працях «Христо Ботев в оцінці своїх сучасників” (1945р), „Болгарський революційний центральний комітет“ (/1950р) детальневисвітлення окремих питань національного відродження відображено в колективнихпрацях „Квітневе повстання 1876 р.“ (1966 р) та „ВизволенняБолгарії ж 1878 р“. (1970 р).
Міжнародні аспектинаціонально-визвольної боротьби, взаємодія внутрішніх і зовнішніх чинниківдосліджували декілька учених. Цій темі присвятили монографії Х. ХРІСТОВ „ВизволенняБолгарії та політика західних держав“ (1968 р), К. КОСЄВ „Бісмарк.Східне питання та болгарське визволення“ (1947), С. ДАМ’ЯНОВ в працях проболгарсько-французькі відносини тих часів
В. ПАСКАЛЕВАвивчала торгово — економічні зв'язки болгарських земель з Австрійською імперієюта Францією, етапи формування болгарської нації. Ролі жінок у визвольному русівисвітлена в дослідженні „Болгарка у Відродженні“ (1964 р)
К. ШАРОВАпроаналізувала процес формування, поглядів та діяльність Л. Каравелова в праці»Любен Каравелов та болгарський визвольний рух 1860-1867 ". (1970 р)
Н. ГЕНЧЕВприсвятив монографію «Болгарська відродження» (1978 р) та ряд працьприсвячених допомозі Росії, російсько-болгарським культурним зв'язкам в періодвизвольної боротьби.
З. МАРКОВА в книзі«Болгарський церковний національний рух до Кримської війни» (1976 р)та інших працях здійснила всебічне дослідження боротьби болгарського народу засвою помісну незалежну церкву. Історія країни з кінця XIX — в першій половиніXX ст. вивчалася з яскраво визначених офіційних ідейно-політичних позицій.
Д. КОСЄВмонографію «Вересневе повстання 1923 р. », видану в 1954 р. переробивдля другого видання в 1973 р.
В. ХАДЖІНІКОЛОВдосліджував відносини Болгарії та СРСР до 1944 р., зокрема в праці «Економічнівідносини та зв'язки між Болгарією та Радянським Союзом до 9 вересня 1917-1944»(1956 р).
Привертали увагутеми робітничого руху, боротьби проти існуючого ладу, зокрема в роки другоїсвітової війни.
М. ІСУСОВ видавмонографію «Революційний профспілковий рух в Болгарії. 1903-1912 » (І962р), Х. ХРИСТОВ — «Революційна криза в Болгарії в 1918 — 1923 рр., (1957р), П. ШТЕРЕВ „Спільна боротьба болгарського та грецького народів пройтигітлерівської окупації “ (І969).
А. ВЕЛЕВ, В.ГЕОРГІЄВ, І. ДІМІТРОВ, Д. ПЕТРОВ, С. РАДУЛОВ, Х. СТЕФАНОВ, Б. ГРИГОРОВ, Г.РАДЄВ — досліджували проблеми політичної структури Болгарії, діяльностіполітичних партій, крім комуністичної, в 20-40-і роки, їх взаємини з правлячимрежимом.
Велика кількістьпраць присвячена історії комуністичної партії, протягом її існування,діяльності її керівників, соціально — економічним та політичним перетвореннямза часи перебування при владі комуністичної партії, радянсько-болгарськимвідносинам в цей період. Для них характерні однобічний підхід у висвітленніпроблем, апологічна оцінка діяльності БКП та відносин з СРСР.
До узагальнюючихколективних праць з ціеї проблематики належать — »БКП та будівництвонародно — демократичної держави (9 вересня 1944 — грудень 1948 р)" (1967р), «Болгарія в епоху соціалізму» (1981 р), "Історія БКП" (декількавидань).
С. СТЕФАНОВ, Н.ІРІБАДЖАКОВ, М. ВЕЛЕВА, опублікували в 60-70 роках низку праць з проблемметодологів та історіографії.
Підсумком розвиткуісторичної науки в Болгарії на початку 90-х рр. XX ст. було виданняузагальнюючих праць — "Історія Болгарії" — двотомника в 50-х рр.,тритомника в першій пол.60-х рр.5 томів багатотомного видання до 1986 р.
Після відходу комуністіввід влади наприкінці 80-х років, в історичній науці встановився плюралізм всфері методології, оцінок історичних подій та явищ. Почалось дослідження новихпроблем, чому сприяла більша доступність вчених до матеріалів архівів.Найбільше публікацій присвячено окремим питанням історії комуністичної партії.
М. ІСУСОВ у статті«Про деякі сучасні оцінки найновішої історії Болгарії» привертаєувагу до ваги такого чинника, як політика СРСР при приході до влади комуністівв вересні 1944 р. В праці «Останній рік життя ТРАЙЧО КОСТОВА» висвітлюєтьсятема політичних репресій після другої світової війни.
Ця ж темарозглядається в монографії П. ЦВЕТОВА «Терористична хвиля 1946 р.» таінших публікаціях. Цей дослідник вивчав проблему підготовки в СРСР діячів, якізгодом очолили керівництво Болгарією, зокрема в статті «Димітров, Гітлер,Сталін».
В. МІЧЕВ поставивза мету переосмислити роль царя Бориса, монархії в цілому в історії Болгарії,суть так званого “безпартійного режиму” І934-І944 рр. В низці досліджень характеризуютьсяяк історична несправедливість територіальні втрати Болгарії внаслідок обохсвітових війн, зокрема Західної Фракції. Висловлюються докори Росії — СРСР завідсутність дипломатичної підтримки в цьому питанні. Про це йде мова в працяхС. ТРІФОНОВА «Антанта у Фракції. 1919-1920 р. », А. КУЗМАНОВОІ «ВідНоя до Крайови. Питання південної Добруджі в міжнародних відносинах 1919-1920рр. », С. АНЧЕВА — «БКП та добруджанське питання. 1919-1923 » таінших публікаціях. В сучасний період болгарські вчені прикладають значнізусилля, щоб вивести національну історіографію на світовий рівень розвиткуісторичної науки.
Література
1. «Историография истории южных и западных славян»- М, 1987, с.44-49, 88-94, 121 — 143.
2. «Историография истории нового и новейшего времени странЕвропы и Америки». — М., 1990, с.463-469.
3. Волков В.К." Новые тенденции в развитииисторической мысли в странах Центральной и Юго-Восточной Европы" — «Новаяи новейшая история»-1991,-№ 4.
4. Копилов С.А. Проблеми історії слов’янських народівв історичній думці України (остання третина ХУІІ — початок ХХ ст). — Кам’янець-Подільський,2005. — С.117-118;
5. Павленко В. Діяльність болгарської дипломатичноїмісії в Україні (1918 — 1919 рр.) // Проблеми слов’янознавства. — Львів, 1993.- Вип.45. — С.4-6, 9, 11-13;
6. Полещук Т.С., Чорній М.В. Роль М. Драгоманова вукраїнсько-болгарських взаєминах. // Проблеми слов’янознавства. — Львів, 1992.- Вип.44. — С.40-45;
7. Радоєв Д. “Болгаристика — наука про Болгарію” — “Український історичний журнал ”. — 1990. — № 3.