Курсоваробота
Зкурсу: Історія України
Натему: Вінницький державний педагогічний університет
у1912-1944роках
Київ2011
Зміст
Вступ
1. Відкриття інституту.Становлення закладу у 1912-1920 рр.
2.Інституту 20-х – 30-х рр.
Висновки
Список використаної літератури і джерел
Вступ
Історіяalma materдля кожного студента становить неабиякий інтерес. Тим більше, коли твоємунавчальному закладу уже сотня років! Поважний вік стимулює дослідити основнівіхи розвитку дуже помітного у місті навчального закладу, звернути увагу на малоз’ясованіаспекти теми. Це є тим більше актуальним в зв’язкуз перманентним процесом реформ вищої освіти України. Вивчення історії одногозпровідних педагогічних закладів країни, аналіз досягнень і помилок нашихпопередників може стати основою для збалансованих і розумних змін.
Об’єктомдослідження цієї роботи є історія розвитку та становлення Вінницькогодержавного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського з 1912 по 1941.
Предметомдослідження є процес становлення контингенту студентства різних етапівнавчального закладу: учительського інституту, інституту народної освіти,інституту соціального виховання, педагогічного інституту; навчальна праця ігромадська діяльність, матеріально-побутові умови життя першого поколіннявінницького студентства.
Метоюроботи є дослідження малоз’ясованих аспектів теми: соціального, національногоскладу першого набору студентів у Вінниці. Цікавим мав би бути аналіз «вступноїкампанії» 1912 року. Особливу увагу заслуговує розгляд щоденного побутовогожиття, дозвілля студентської молоді початку ХХ ст., вплив Першої світової війниі Визвольних змагань на долю окремих випускників і викладачів. Крім цьоговищеназваного, завжди актуальним є питання взаємовідносин викладачів тастудентства. На думку автора, подібний підхід є пізнавальним і корисним: упедагогіці, як ні в якій іншій сфері важливо дотримуватись традицій, вивчатиїх, можливо поновлювати кращі з них.
Завданнямвказаної роботи є опрацювання наявної літератури, з’ясування окремихмаловідомих фактів історії навчального закладу, введення в обіг маловідомихфактів і джерел.
Хронологічнірамки дослідження охоплюють період від 1912 року і до початку Другої світовоївійни, розглядається лише історія закладів освіти, які виникли на основівінницького учительського інституту.
Вроботі конкретизовано процес створення матеріальної бази закладу, звернутоувагу на національний і соціальний склад першого набору, вперше проаналізованопроцес вступу до інституту. Автор запропонував до розгляду ряд маловідомихдокументів про побутові умови життя, рівень матеріального забезпеченнястудентів і викладачів поч. ХХ ст., діяльність благодійних товариств. Цікавимитакож є документи про вплив подій Першої світової війни на долю навчальногозакладу, студентів і викладачів.
Названа тема маєпевну історію вивчення. Хоча до ювілейних дат було випущено кілька узагальнюючихробіт (авторський колектив: А.М. Подолинний, Б.В. Хоменко, А. К. Лисий)[1], вони носять характер ознайомлювальноїлітератури і дають читачеві уявлення про загальну картину історії закладу. Вроботах Гандзюка В., Єсюніна С., Вітюка О., Вороліса М., Стадник О.висвітлюються певні питання історії ВДПУ у загальному контексті культурного,освітнього, духовного розвитку Поділля на початку ХХ ст. У публікаціяхКомарніцького О., Шунди Н. досить глибоко досліджені певні етапи становленнянавчального закладу у дореволюційний період, проаналізовано трансформаціюнавчального закладу у 20-х – 30-х рр. У роботах прослідковується доля студентівта викладачів, які зробили значний внесок в українську науку, культуру.
Аналізнаявних публікацій виявив ряд малоз’ясованих питань, зокрема досить мало увагиприділено соціальному та національному складу студентства, рівню його знань тапідготовки, матеріального забезпечення та умов проживання. Малодослідженими єтакож питання взаємовідносин студентів та викладачів, а також доля тихвихованців та викладачів, що брали участь у Першій світовій війні Робота зархівними документами Вінницького державного архіву дозволила заповнити деякіпрогалини. Водночас необхідно зазначити, що документальна база є доситьнеоднорідною і дещо незбалансованою. Період 1912-1925 рр. представлений архівнимиматеріалами досить повно, а проміжок часу з 1925 по 1930 рр. практично невідображений.
1.Відкриття інституту. Становлення закладу у 1912-1920 рр.
НаприкінціХІХ – на початку ХХ ст. наше місто бурхливо розвивалось. Залізничне сполученняз Одесою, Києвом, Москвою, Санкт-Петербургом, більше двадцяти підприємстврізних галузей – все це перетворило Вінницю в значний адміністративний таділовий центр Поділля, призвело до зростання чисельності населення.
Виникланеобхідність у збільшенні кількості навчальних закладів різного типу. Починаючиз 70-х рр. ХІХ ст. в місті було створено кілька початкових шкіл з трирічнимтерміном навчання, які давали випускникам закінчену початкову освіту. З 1908року у Вінниці щорічно відкривалось по одній двокомплектній школі (два учителіна 100 учнів). На 1915 р. у місті було 11 училищ (однокласні і двокласні). Уперших навчалися три роки, в других – чотири. Природно, виникла потреба узабезпеченні цих навчальних закладів педагогічними кадрами.
Вдореволюційній Росії була доволі різноманітна система підготовки учительськихкадрів. Основним типом навчальних закладів для підготовки вчителів початковоїшколи були учительські семінарії. Вчителів початкових класів готували такожпедагогічні класи жіночих гімназій, жіночих єпархіальних училищ, жіночийпедагогічний інститут у Петербурзі. При деяких вищих початкових училищах іпрогімназіях створювались 2-х річні педагогічні курси. Дляцерковно-парафіяльних шкіл учителів готували церковно-учительські школи, атакож двокласні учительські школи (для шкіл грамоти)
Аот учителів для міських і повітових училищ готували учительські інститути з 3-хрічним терміном навчання.
Історіяпершого в Російській імперії учительського інституту при Головномупедагогічному інституті у Петербурзі сягає 1817 року. Довгий час учительськіінститути були закритими закладами для підготовки вчителів міських училищ. Такіучилища давали можливість закінчити 1-2 річні педагогічні курси і вступити доучительських інститутів.
Післяреволюції 1905-1907 рр. учительські інститути стали відкритими навчальнимизакладами для чоловіків усіх станів. На 1917 р. у Російській імперіїнараховувалось 58 учительських інститутів.
Закладподібного типу був відкритий у Вінниці у 1912 році. Важливо зазначити, щорішення про відкриття не було спонтанним – йому передувало активне обговоренняв середовищі освічених городян. Саме представники культурної еліти містанеодноразово ініціювали розгляд даного питання на засіданнях Думи ще починаючиз 1907 р.[2]
Місцевавлада в особі міського голови М.В. Оводова та предводителя дворянства графаД.Ф. Гейдена пішли назустріч прогресивним прагненням у сфері освіти і культури:інститутові було безкоштовно передано двоповерхове приміщення, що знаходилосяна Олександрівському проспекті (нині проспект Коцюбинського). Хоча приміщення,як і садиба в цілому, було досить невеликим, але повністю придатним длякомфортного навчання вихованців. Збереглися документи, де детально описанаматеріальна база: опалення було місцевим (забезпечувалось голландськимипечами). Денне освітлення відповідало нормі – відношення площі скла до площіпідлоги складало більш, ніж 1:5. Вечірнє освітлення було досить слабким, аджена перших порах забезпечувалося гасовими лампами (електричне освітлення будепроведено сюди лише у жовтні 1913 р.). Вентиляційна система була змішаною;забезпечувалася звичними кватирками і фрамугами, а також витяжними трубами придимоходах.[3]
Змісцевого бюджету на рахунок інституту було перераховано суму в 4 тисячірублів. Вона стала тим необхідним мінімумом, своєрідним першим поштовхом, якийдав можливість розпочати роботу і обладнати хоча б одне навчальне приміщення.[4]
Довідкриття інститут готував директор чоловічої гімназії П. О. Адріанов. Вінперебував на посаді виконуючого обов’язків до вересня 1912 р. Крім того, указомпопечителя навчального округу було визначено трьох викладачів.
Відразупісля появи постанови про відкриття розпочалися вступні іспити. Всього булоподано 70 прохань до вступу, але медичний огляд пройшли 62 учасникивипробувань. 1 вступник був недопущений до складання іспитів по хворобі. Отже,до екзаменів приступила 61 особа. Абітурієнти були досить різноманітною масою іза віком, і за соціальним статусом, і за рівнем знань та попередньоїпідготовки. Тож хто вони – люди, що вибрали для себе шлях педагога, тоді удалекому вже 1912 році?[5]
Вбільшості своїй вступники були молодими людьми віком від 17 до 21 року. Такихбуло близько половини – 32 чол. Друга половина – люди віком від 22 до 29 років– 29 чол. Соціальне становище абітурієнтів не було дуже строкатим. Більшістьстановили селяни – 42 чол., козаки – 12 чол., було також 4 міщанина та одиндворянин. Тогочасні документи не дають нам повного уявлення про національнийсклад вступників. Більшість становили 52 росіянина (слід зрозуміти — українці) та2 молдаванина. Найбільше вступників було з Подільської, Київської, Волинської,Полтавської, Бессарабської губернії – 48 чол. Були також поодинокі представникиз багатьох губерній Імперії: Варшавської, Курської, Мінської, Могилевської,Новгородської, Харківської, Херсонської. Досить неоднорідною була такожпопередня підготовка вступників. Дехто закінчив міські училища (8), учительськісемінарії (6), двокласні церковно-парафіяльні школи (4), церковно-учительськішколи (3), один отримав домашню освіту. Немало вступників після отриманняпочаткової освіти закінчували педагогічні курси (15) або отримували званнявчителя за екзаменами (24). Тому багато абітурієнтів вже мали педагогічнийдосвід, а саме: 23 були вчителями у школах міністерських і земських, а 18 –вчителями у церковно-парафіяльних школах[6].
Тожпісля подачі усіх необхідних документів та прохань до вступу розпочалисявступні іспити. Вони складалися з двох етапів: письмового та усного. Спочаткупроходив письмовий етап, що включав 3 предмета: арифметику, геометрію,російську мову. На іспиті з арифметики та геометрії вступники повинні булипоказати свої знання, вирішивши задачі відповідного типу та складності. Іспит зросійської мови, в свою чергу, також складався з двох частин: твору загальногоплану та диктанту.
Судячиз оцінок за письмовий етап, письмові іспити були досить важкими і справдівимагали високого рівня знань предмета. Отримані оцінки за результатами цихіспитів проілюстровані у наведеній нижче таблиці[7].
Таблиця1.1
Оцінка знаньвступників на письмовому етапі Слабкі Незадовільні Задовільні Добрі Відмінні Арифметика 1 18 24 12 6 Геометрія - 18 26 8 9 Твір з рос. мови 1 16 24 8 2 Диктант з рос. мови 2 26 16 5 2
Якбачимо, лише 30% вступників зуміли отримати оцінки «Добре» та «Відмінно» за іспитиз арифметики та геометрії. Після перших двох іспитів залишився тільки 51вступник. Десятеро відмовилися від подальших випробувань. Твір з оцінкою«Добре» та «Відмінно» написали тільки 20% абітурієнтів (10 з 51); інші жобмежилися оцінками «Задовільно», «Незадовільно», «Слабко». Не набагато кращимибули результати за диктант. Високі оцінки отримали тільки 7 вступників.
Доусного етапу приступило 46 учасників випробувань. На даному етапі майбутністуденти повинні були пройти усну співбесіду з 8 предметів. Результати даногоетапу ми можемо побачити у наведеній таблиці[8].
Таблиця1.2
Оцінка знаньвступників на усному етапі Слабкі Незадовільні Задовільні Добрі Відмінні Закон Божий - - 14 23 9 Арифметика - 5 15 20 6 Рос. мова - 6 13 21 2 Геометрія - 3 2 21 2 Історія - 2 18 6 - Географія - - 18 7 1 Природознавство - - 17 7 - Фізика - - 17 7 -
Зусними іспитами учасники справились значно краще, ніж з письмовими. В більшостівипадків приймальна комісія оцінювала знання абітурієнтів як задовільні, добріта відмінні. Майже не було незадовільних оцінок, а така оцінка як «Слабко» булаі зовсім відсутня на даному етапі. Важливо знову зазначити досить різкезменшення кількості вступників. Якщо Закон Божий складали всі 46 учасників, то нагеометрії їх було вже 28, а на останньому іспиті тільки 24.
Післязакінчення іспитів комісія прийняла рішення зарахувати 25 слухачів до І класуінституту. З жовтня місяця в інституті розгортається активний навчальнийпроцес: викладачі формують свої навчальні плани, узгоджують методикувикладання, а слухачі, в свою чергу, відвідують перші заняття, виконуютьдомашні роботи, читають відповідну літературу, вдосконалюючи та поглиблюючисвої знання.
Вцей же час в інституті створюється товариство, яке за специфікою своєїдіяльності не має аналогів у наш час, але тоді воно відігравало надзвичайнуроль у житті багатьох студентів, особливо тих, які не мали можливості власнимикоштами, або коштами батьків забезпечити собі можливість навчатися в інституті.Йдеться про «Товариство допомоги студентам Вінницького учительського інституту».Основною метою існування товариства було забезпечення плати за навчання тим,хто цього потребував, видача необхідних позик, доставка і забезпечення одягом,харчуванням. Товариство також допомагало у пошуках та оплаті житла длястудентів організовувало медичну допомого у разі потреби. Ця організація булавідповідним чином оформлена, мала своє керівництво, статут, певний бюджет.Студент, який потребував матеріальної підтримки подавав відповідне прохання тадокументи на розгляд засідання Товариства, яке визначало законність даногопрохання, тобто, чи справді допомога є необхідною і приймала відповіднерішення. Звичайно, ця допомога не була безкорисною і була своєріднимдовгостроковим кредитом. По закінченню інституту випускник повинен бувповернути колись використану суму у такому порядку: якщо він, посівши певнупосаду, отримував оплату, що перевищувала 1000 рублів, то він зобов’язувавсявносити по 10% від отриманої плати аж до повного погашення заборгованості. Якщооплата складала 500-1000 рублів – 5%, 300-500 рублів – 3%[9].
Наперших двох курсах студенти вивчали церковнослов’янську та російську мови,теорію та історію словесності, алгебру, арифметику, геометрію, тригонометрію,історію, географію, фізику, природознавство, гігієну, Закон Божий, каліграфію,креслення, малювання, гімнастику. Викладання в інституті здійснювалося надосить високому рівні. Освіченість викладачів не викликала сумнівів, адже середних були випускники відомих класичних університетів: Київського ім. СвятогоВолодимира (викладач російської мови І. А. Кривошея, що закінчивісторико-філологічний факультет, відділення філології), Харківськогоуніверситету (викладач географії Гришков), викладач математики Єрмольєвзакінчив фізико-математичний факультет Київського університету. Викладачприродознавства та фізики Поляков, крім учительської семінарії, учительськогоінституту закінчив ще й Київський політехнічний інститут. Освіченість таглибокі знання викладачів у поєднанні з досвідом роботи у сфері освіти укінцевому результаті давали гарний результат – студентам цікаво буловідвідувати заняття, і їх особистий освітній рівень також зростав. У своїйроботі викладачі крім усних опитувань студентів, хоча б двічі в півріччяпрактикували письмове опитування для перевірки розуміння матеріалу,вдосконалення рівня володіння мовою та умінь логічно і чітко формулювати думкуу письмовому вигляді[10].Важливо підкреслити, що і рівень матеріального забезпечення викладачів бувдосить достойним. З документів фінансової звітності можна зробити висновок, що жалуваннянараховувалась комплексно і складалась з власне жалування (в директора воно було1200 рублів, у викладачів – 650), компенсації на харчування (у директора – 800рублів, викладачів – 550), та відсотка на прибуток (у директора – 400 рублів,викладачів – 240) [11]
Напершому етапі існування інституту об’єктивні причини, а саме – відсутністьналежного фінансування закладу, не дали можливості організувати 100% ефективнийнавчальний процес. Як вже було сказано вище – перших 4 тисяч рублів, виділенихміською владою заледве вистачило для обладнання однієї класної кімнати. І якщоз підручниками та посібниками особливих проблем не виникало – студенти маливласні підручники і навчальні посібники, а обов’язкові підручники,рекомендовані викладачами давав їм інститут, то з наочними матеріалами –таблицями, схемами, приладами справа була набагато гіршою. Згідно з наказомгенерального попечителя Київського учбового округу директор Запольський видавсвій наказ по інститу і зобов’язав кожного викладача подати рапорт з приблизноюсумою, що була необхідною для «обладнання нових та переобладнання існуючихкабінетів»[12]
Загальнакількість необхідних коштів склала 16250-19350 рублів.
Требавіддати належне учням та викладачам інституту, які з власної ініціативи увільний від роботи та навчання час виготовляли наочні прилади. Наприклад, такіприлади для викладання математики, виготовлені під керівництвом викладачаЄрмольєва навіть стали експонатами Всеросійської виставки у Києві в 1913 р.[13]
Натретьому курсі більша увага вже зверталася на фахову підготовку майбутніхучителів. Вивчалася дидактика, психологія, загальна методика викладання, тобтосаме ті предмети, без яких справжній учитель-професіонал ніколи не відбудеться.Здобуттю практичних навичок роботи приділялась надзвичайно велика увага іпрактично весь третій рік навчання присвячувався саме цьому. Студенти проходилипрактику у базовому училищі протягом декількох місяців. Спочатку вони простовідвідували заняття, спостерігали за викладанням предметів, відзначаючи длясебе певні особливості чи своєрідні моменти, знайомилися з учнями та звикали доних. По проходженню певного часу вони давали власні уроки. На цих уроках вонипоказували свою спроможність працювати з учнівською аудиторією, уміти їїзацікавити та доступно і зрозуміло пояснити матеріал. Контрольні урокиоцінювалися призначеним викладачем, який спостерігав за роботою студента,аналізуючи слабкі та сильні сторони його викладання, вказував на помилки.Оцінка за проведення уроку обов’язково додавалась до випускного атестату[14]. Після закінчення інституту випускникиотримували атестат визначеного зразка та оцінкою з кожного предмета. Навколотакої системи оцінки знань розгортається своєрідна дискусія. Наприклад, у січні1917 р. викладачка математики Федосьєва подає доповідну, у якій зазначає деякіслабкі сторони тогочасних атестатів і вважає, що першочергово повинніоцінюватися не знання випускника, а рівень його педагогічної майстерності,уміння передати знання учням, по-справжньому зацікавити їх. А сама по собіоцінка «добре» в атестаті не означає, що випускник буде добрим учителем[15].
Напевно,при дослідженні історії будь-якого навчального закладу початку ХХ ст. важливоне обмежуватися тільки особливостями навчально-виховного процесу. Надзвичайноважливим є всебічне дослідження соціального життя тогочасного студентства.Прості і буденні, на перший погляд, речі: житло, харчування, дозвілля — розглядтаких питань може дати повну картину життя учбового закладу. Викладацький складВінницького учительського інституту, а особливо студентські наставники, такожприділяли цим питанням неабияку увагу, про що свідчать дані так званих«опитових листів», де студенти вказували місце свого проживання, описували чимвони харчуються і на які кошти живуть. Неоднозначне враження справляє на першийпогляд надмірна деталізація цих опитових листів, адже вказувалося не лише місцепроживання, а й матеріали з якого було збудовано житло, наявність чивідсутність бруківки та ліхтарів на вулиці, кубометри повітря та площа на однулюдину. Навіть якість кімнат, в яких проживали студенти оцінювалась за трьомапараметрами: кімната могла бути теплою або холодною, сухою або вологою, веселоюабо похмурою. Керівництво інституту цікавило також рівень забезпеченняхарчування, кількість пар взуття та одягу, кількість відвідування лазні намісяць і багато іншого[16].
Отож,всі 25 вихованців на 1 січня 1913 р. проживали в 11 кімнатах 9 приватнихквартир. Більшість цих квартир знаходилася у низинній частині міста і якнаслідок були досить вогкими. Цей факт нарівні з поганим рівнем харчуваннянеодноразово відзначався лікарями як основною причиною високого рівнязахворюваності студентів на простудні хвороби. Самі кімнати за площею на однулюдину були від 4 до 8 м2.[17]
Харчувалисястуденти, як вже було сказано вище, досить погано. Сніданок був досить скромним,а у 7 студентів його взагалі не було. З обідом справи були трохи кращими – йогомали всі студенти, а у 4 він навіть складався з трьох страв. Половина студентівне вечеряла взагалі, інші – періодично, але 9 студентів все-таки могли собідозволити щоденну вечерю. З одягом та взуттям теж ситуація була доволіскрутною, адже 18 вихованців навіть не мали змінного взуття[18].
Доситьпоказовим був рівень матеріального забезпечення студентів. Тільки 1 студентотримував стипендію в 20 рублів, інші 24 отримували по 13 р. 18 к. кожногомісяця. Деякі студенти отримували певні грошові надходження від рідних, дехтомав позики, але 9 студентів не мали ніяких сторонніх доходів узагалі. Фінансоваскрута змушувала деяких вихованців заробляти собі на прожиття проведеннямприватних занять, але таких було досить небагато. З одним із таких «заробітчан»одного разу стався такий випадок. Вихованець Межинський, назвавшись хворим, неприйшов на заняття, а натомість провадив приватні уроки. Це, звичайно, непройшло повз прискіпливу перевірку класного наставника І. А. Кривошеї, який незабарився повідомити про даний факт у відповідному рапорті директору[19].
Загальномісячнівитрати – оплата квартири, освітлення, харчування, засоби гігієни, забезпеченнянавчальним приладям, лікуванням, продовольством були досить значними.: 6 студентіввитрачали за місяць більше, ніж 21 рубль, до 21р. – 13, до 18р. – 4, до 15р. — 2. Цікавими є статистичні дані, про те, скільки студенти витрачали назадоволення якихось особистих, естетичних чи культурних потреб, або як сказанов документі – «на задоволення». 5 студентів витрачали більше 1 рубля в місяць,8 вкладались у суму в 1 рубль, 9 витрачали до 1 рубля, а 3 студента, на жаль,не могли собі дозволити навіть таких витрат і не витрачали ні одної копійки[20].
Першасвітова війна, що змінила загальний хід історії Російської імперії не обійшластороною і провінційну Вінницю. Наше місто перебувало досить недалеко від лініїфронту. Це накладало певний відбиток на повсякдення Вінниці, діяльність установта організацій. З початком війни населення країни одразу різко розділилося намобілізованих до армії та цивільних. З Вінниці на фронт виступили частини ХІІармійського корпусу і було мобілізовано до війська більш як 1300 запасних таратників. У зв’язку з початком війни міський бюджет було скорочено на 58 760крб.[21]Це зокрема позначилось і на фінансуванні освіти.
БезпосередньоВінницький учительський інститут під час війни не постраждав. У своєму рапортідо Управління директор Запольський вказує, що за 1914 – 1915 рр. «інститутнападу неприятеля не зазнав, нормальний хід навчальних занять порушений не був,власність закладу не була знищена чи пошкоджена, студенти в матеріальноїдопомоги поки що не потребували»[22].Відразу після початку війни було видано наказ, який забороняв приймати доінституту німецьких та австро-угорських підданих. Іншим наказом заохочувалосяприйняття в навчальний заклад дітей осіб, що несуть службу в діючих частинах,звільнених з армії без розрізнення віросповідання і національності. Доінституту представники перерахованих категорій приймалися поза конкурсом[23].
Приміщеннябагатьох організацій Вінниці, зокрема приміщення учительського інститутунеодноразово використовувалося для розміщення фронтових шпиталів та лазаретів.Звичайно, такі заходи заважали проведенню занять і вносили певну нестабільністьу роботу закладу, адже, як було вказано вище, приміщення було невеликим і длярозміщення навіть невеликої кількості поранених працівники інституту мусилизвільняти навчальні приміщення від навчальних меблів. На утримання такихшпиталів або розподільчих пунктів для призовників витрачалися певні кошти.Наприклад, у липні 1915 р. директор подає на розгляд міської управи рапорт, девказує, що перебування в інституті призовників викликало певні витрати, зокремавін просить відшкодувати вартість трьох розбитих вікон, оплатити службовцямнічне чергування та прибирання кімнат та вартість електрики. Також при інститутібули організовані спеціальний пункт для навчання дітей-біженців, що масовопочинають з’являтися в регіоні після відступу російської армії в 1915 р. зтериторії Галичини[24].
Післявизначення загального стану справ в інституті під час війни необхіднозупинитися на ролі студентства та викладацького складу в цій війні, адже всівони, незалежно від того, брали вони участь у війні безпосередньо, чи простодопомагали пораненим та біженцям намагалися внести свою посильну лепту в загальнусправу. Для учнів та студентів Російської імперії, сповнених молодечого запалута авантюризму, війна стала нагодою виявити героїзм, показавши при цьому своїнайкращі особисті якості, здобути славу, громадське визнання. Тому немаловихованців Вінницького інституту зголосилися добровольцями в військові училищата після проходження короткої підготовки направлялися в діючі бойові частини. Зіскладу студентства до військових училищ виїхало 10 чол. по закінченню курсу в1915 р., 9 чол. після завчасного закінчення курсу в січні 1916 р., 9 чол. позакінченню курсу в травні 1916 р. 49 вихованців було також призвано навійськову службу. Крім студентів у бойових діях брали участь і деякі викладачі.Особливу увагу хотілося б звернути на викладача гімнастики інституту М. Ю.Румерскірха, який ще в серпні 1914 р. зголосився добровольцем у армію і бувприйнятий рядовим 8 гусарського Лубенського полку. Був поранений, після одужаннязнову повернувся у стрій, нагороджений медаллю «За старанність» і представленийдо звання унтер-офіцера[25].
Випускникиінституту також героїчно воювали. Документи розповідають нам про одного з них –Метельського Феофана Івановича, який після закінчення військового училища бувпризначений командиром однієї із рот 418 піхотного Александрівського полку.Провів разом із своїми бійцями цілу зиму на бойових позиціях. За відміннуслужбу нагороджений орденом Святої Анни 4 ступеня, отримав звання підпоручика. Бувважко поранений і евакуйований в один із військових госпіталів. На жаль, подальшайого доля невідома[26].
Варто також особливовідзначити внесок студентів, що продовжували навчання, залишившись уприфронтовому місті. Вони намагалися якимось чином допомогти пораненим, якіпоступали в лазарети з фронту. Ці люди, які бачили та пережили страхіття війнипотребували простої людської уваги та підтримки. Вихованці закладу відвідувалиїх, допомагали писати листи додому, читали книги та пресу, супроводжували упрогулянках містом, влаштовували музичні номери та постановки. Вони також бралиактивну участь в зборі коштів пораненим, організації санітарних поїздів підегідою Червоного Хреста та товариства Київ-Сербія-Чорногорія. Водночас вони саміактивно збирали пожертви, влаштовуючи благодійні заходи. Один з таких заходів,а саме літературно-вокальний вечір, проведений з дозволу Генеральногопопечителя Київського учбового округу, дав можливість зібрати 274 рублі.Викладачі також брали активну участь у зборі коштів. Наприклад, викладач П. В.Гришков провів лекцію на тему: «Германізм і відродження слов’янства» Збір зцієї лекції склав суму у 168 рублів. За весь час війни вихованцями тавикладачами була зібрана загальна сума пожертв на 1155 р. 22 коп[27]. Ця сума є доситьвражаючою, якщо співставити її з рівнем доходів тогочасного студентства, яке ів мирний час багато в чому собі відмовляло. Своєрідною підтримкою для поранених(особливо легко поранених або тих, які стали на шлях видужання) був дозвілкерівництва інститут обіймати певні «служительські» посади. Ці люди могли працюватипри інституті як кур’єри, економи, швейцари, двірники, розсильні. Вониотримували плату, що складала в середньому 200 рублів на рік. Не забувалистуденти і своїх викладачів, що воювали, і, як правило, на Різдво вони,зібравши певні кошти, купили одяг, тютюн, цукерки, печиво, їжу, іншірізноманітні смаколики та відправили святкові посилки 8 викладачам інститутупрямо на лінію фронту[28].
Більшрадикально навчальний процес змінився в 1917 році зі зміною політичної влади вУкраїні, утворенням Центральної Ради та Генерального Секретаріату. В червні1917р. Генеральним секретаріатом було ухвалено програму розвитку середньоїшколи, а також підготовки педагогічних кадрів. Хоча політична ситуація в країнібула досить напруженою, в цей час було проведено два Всеукраїнськихучительських з'їзди, які розробили шляхи подальшого розвитку освіти таорганізації підготовки українського вчительства.[29]
Вперіод 1917-1918 рр. на місцях впроваджується реформа, центральне місце в якійзаймала українізація навчальних закладів. У зв’язку з цим до директораЗапольського приходить значна кількість запитів з центру з вимогою подати в канцеляріюКомісаріату Київської учбової округи відомості про число викладачів, що можутьпроводити лекції українською мовою[30].У рапорті Запольського зазначається, що ніхто з викладачів не зможе в такийкороткий час переробити свій навчальний план на викладання українською.Серйозною проблемою була також відсутність підручників та посібників з багатьохпредметів українською мовою, а також відсутність курсів української мови, наяких викладачі та студенти могли б здобути необхідні знання та навички[31]. Згодом в інститутібули введено курси української мови, літератури, історії. На 1917-18 навчальнийрік у інституті уже діяло з відділення: словесно-історичне, фізико-математичне,природничо-географічне. Значно збільшується кількість предметів. Зокрема в 1918р. в інституті викладають 15 дисциплін. Крім російської мови, природознавства,математики, фізики, загальної географії, богослов’я, педагогіки, співіввводяться нові предмети: українська мова, українська література, філософія,історія культури та історія України, географія України, законознавство.Українознавчі дисципліни були новими і вимагали узгодження особливостейвикладання і методики. Саме з цією метою 14 листопада 1918 р. було вирішеноскликати нараду в міській чоловічій гімназії. Попри значні зрушення у сферіосвіти, намагання створити стандарт національної освіти не досягли успіху черезскладну політичну ситуацію всередині країни, кровопролитне протистояння міжбільшовиками та білогвардійцями, росіянами всіх політичних орієнтацій таучасниками українського національно-визвольного руху. Негативний вплив на стансправ в освіті справила певна заангажованість української влади та надмірнаідеологізація нового політичного режиму. У своїй політиці українізації навчальнихзакладів влада в ультимативній формі вимагала виконання певних приписів,зокрема всім директорам навчальних закладів було суворо заборонено провадитилистування з Комісаріатом Київської Шкільної округи російською мовою і звикористанням царських гербів та емблем на пакетах з документами. Порушникамцього припису погрожували повним припиненням будь-яких зносин з центром[32]. Також керівництвозакладу, приймаючи нового працівника на службу в свій заклад, обов’язковоповинно було вимагати з нього письмову обітницю на вірність УкраїнськійДержаві. Без цієї обітниці заборонялося приймали на роботу нових працівників[33]. Така жорсткість інепоступливість нової української влади не відповідала реаліям того часу і несприяла консолідації суспільства загалом. Проблеми гербів та обітниць не булинасправді першочерговими та вирішальними і навіть їх вирішення не моглокардинально змінити ситуації. Приведені вище заборони приходили в інститутнеодноразово, в той час як документи про виділення інститутові додатковихкоштів на поповнення матеріально-технічної бази практично відсутні. Існувалапевна фінансова заборгованість з боку центру перед інститутом.
В1919 р. у Вінницькому учительському інституті відбуваються певні зміни.Інститут отримав статус вищого навчального закладу. Було оголошено набіродночасно на два курси. На перший курс було прийнято 103, на другий 89студентів. Відчувалася гостра потреба у вчителях початкових класів, тому приінституті були відкриті курси для підготовки вчителів такого профілю. В серпні1919 р. інститут змушений був перервати навчання у зв’язку з важкою політичноюситуацією в країні – тривала кровопролитна війна, постійно існувала загрозаопинитися в епіцентрі боротьби ворогуючих сторін. Інститут відновив свою роботулише у липні 1920р. Народний комісаріат освіти провів нову реформу і всі вищінавчальні заклади були реорганізовані в інститути народної освіти (ІНО)[34]. Після впровадженняцієї реформи розпочинається нова сторінка історії інституту – радянська епоха –яка була значно відмінна від епохи Російської імперії.
Отже,перший етап свого існування вчительський інститут завершив, будучи доситьпомітним закладом у місті та губернії. Поступово покращувалася та збільшуваласяматеріальна база, в навчальних планах з’явилися нові дисципліни, булоорганізовано проведення педагогічної практики студентів, в інституті працюваливисококваліфіковані викладачі. Водночас матеріальне забезпечення студентів булонедостатнім – часто вони потребували найнеобхіднішого. Помітний вплив на закладсправила Перша світова війна та Визвольні змагання.
2.Інститут у 20-х – 30-х рр.
Своюроботу реорганізований заклад розпочав 28 серпня 1920 р. і складався тепер здвох відділів: дошкільного і шкільного. Навчальна програма охоплювала тринаукові цикли: фізико-математичний, природничо-географічних,історико-філологічний (словесно-історичний). 1920 р. було здійснено перший набірстудентів. Відповідно до статуту на навчання приймалися особи, які закінчилиповний курс трудових шкіл, учительських семінарій. Випускники, що закінчилиінші середні навчальні заклади приймалися за результатами співбесіди(колоквіуму). В 1921 р. було взято курс на пролетаризацію вищої школи, томуправила прийому були дещо змінені та доповнені. Для організації вступноїкампанії створюються приймальні комісії, які складалися з представників губпросвіти,губ парткому, і адміністрації інституту. Бажаючі навчатися в інституту повиннібули отримати письмові рекомендації від партійних органів, профспілок абокомітетів незаможних селян (КНС)[35].Наприклад,у 1922 р. на І курс прийняли 45 осіб, більшість яких належала до групивідряджених різними організаціями. Найбільше командирував КНС – 21 особу;спілки «Робос», «Радробітник», «Родземліс», губвоєнкомат – 20. Недовиконанняплану по прийому становило більш, ніж 50%. У зв’язку з цим новий ректор Ф.Кондрацький у червні 1923 р. заявив, що «очевидно, Інститут Поділля незрозуміло». До навчання приступило лише 37 осіб, 26 з яких були селянами, 4 –міщанами, 1 представник від робітництва та 5 осіб, що представляли іншісоціальні стани. Абсолютна більшість молоді булла безпартійною (лише двоє малипартквитки КП(б)У). За національним складом переважли українці – 31, було також4 єврея, 1 росіянин та 1 болгарин. За статевою ознакою домінували чоловіки – 27осіб[36].
Однієюіз причин невиконання плану прийому першокурсників булла матеріальні проблеми.Досить яскраво це характеризує історія вступника О. Харченка, який у заяві допедагогічної ради ІНО повідомляє, що причиною його відсутності на останньомувступному випробуванні була матеріальна скрута (адже на шляху до Вінниці йомупотрібно було подолати пішки 70 верст). Саме тому він просив перенестипропущений іспит[37].
Контингентмолоді формувався нерівномірно. Так, у 1920-1921 н. р. в інституті навчалося212 осіб, у жовтні 1922 р. – 106, у червні 1923р. – 93, восени того ж року –148. Пояснення такого різноманіття в показниках слід шукати як в різних обсягахприйому, так і відсіві студентів який так чи інакше з різних причин відбувавсякожного навчального року.
Терміннавчання в інституті становив 3 роки. Весь навчальний курс розподілявся на 9триместрів. Перші два набори студентів навчалися за програмою факультетівпрофесійної освіти. У 1922 р. знову відбуваються певні зміни – навчальнийпроцес перебудували відповідно до рішення Харківської педологічної конференції.Відтепер готували фахівців соціального виховання. Напередодні 1922-1923 н. р.було розроблено новий навчальний план, за яким першокурсникам належало вивчатифізіологічну психологію, історію культури, історію господарських форм,математику, фізику, загальну хімію, біологію з ботанікою та зоологією, фізичнуі математичну географію з астрономією та геологією, українську мову з вступомдо мовознавства, історію української культури, мистецтво з історією мистецтв,працю і фізичний розвиток. На ІІ курсі студенти розподілялися на окремі групи узалежності від спеціалізації. Спектр предметів, які вони вивчали залежав відспеціалізації, але загальними для всіх були такі предмети: педагогічну психологію,історія педагогіки, санітарія і дитяча гігієна, абетка праці і фізичногорозвитку, політекономія, наука про право, державу, Радянську Конституцію, вступдо філософії і класифікація наук, французька та німецька мови, педагогічнемалювання. Математично-фізична група вивчала алгебраїчний аналіз, аналізнескінченних малих, аналітичну геометрію, фізику, астрономію.Природничо-географічна група – неорганічну, органічну, аналітичну хімію,ботаніку, зоологію з гістологією, анатомією і фізіологією, мінералогію зкристалографією, фізику. Історико-філологічна – всесвітню історію, історіюкультури в Україні, української та західноєвропейської літератур, українську іросійську мови. На третьому курсі студенти мали засвоїти психопатологію, абеткупраці та фізичного розвитку, систему соціального виховання, охорону материнстваі дитинства, історію революційних рухів і РКП(б), історичний матеріалізм,методику соціального виховання, педагогічне малювання, нові течії педагогіки.Математично-фізичній групі окремо належало вивчити: методики математики тафізики, аналітичну геометрію, аналіз нескінченних малих, фізику, метеорологію;природничо-географічній – ботаніку, зоологію, мінералогію, геологію, описовугеографію, методики природознавства та географії, біологію, метеорологію зкліматологією; історико-філологічній – історію всесвітньої культури, історіюросійської культури, української, російської, західноєвропейської літератур,методологію, методику історії, літератури, мови і літератури, поетику. Черезрік навчальний план доопрацювали і в ньому з’явилась також історія України,краєзнавство, марксознавство, фізична культура, англійська мова, система освітив СРСР та інших країнах світу, дидактика, педологія, історія матеріальноїкультури, історія класової боротьби й ідеологія, історія науковогосвітознавства, історія художньої творчості, петрографія, механіка[38].
Навчальніплани були досить перевантажені великою кількістю предметів. Звичайно, знанняцих предметів було важливим для фахівця-педагога, але зайнятість студентів, їхважкий матеріальний стан, відсутність багатьох підручників часто не давалиможливості логічно та послідовно викласти навчальний матеріал і досягтинайвищого ефекту викладання.
Викладанняв інституті здійснювалося кваліфікованими викладачами, видатними науковцямитого часу. Так, у 1920-1921 н.р. українську літературу викладав В. М.Чехівський, колишній прем’єр-міністр уряду Директорії (через десять років вінбув репресований за сфабрикованими звинуваченнями та розстріляний у 1937 р.).Взимку 1921 року починає працювати в інституті етнограф, член УкраїнськоїАкадемії наук В.А. Камінський. Курс західноєвропейської літератури кілька років(1921 – 1924) викладав професор С.В. Савченко. Студенти, які слухали йоголекції відзначали ерудицію професора, образність та емоційність мови. Певнийчас курс українського мовознавства читав професор Є.К. Тимченко – відомиймовознавець, автор багатьох підручників, перекладач з ряду європейських мов.Глибокими знаннями також відзначався Ф.А. Кондрацький, що очолював інститут тавикладав студентам педагогіку. Плідно працювали також викладачі точних таприродничих наук, які активно займалися наукою, досліджували природні багатстварегіону. Серед таких викладачів можна відмітити М.І. Безбородька, дослідженняякого мали велике значення для розвитку промисловості Поділля. Довгий час умісті та області працював відомий учений-методист С. К. Бабенко, який викладаву інституті фізику. Здібними викладачами зарекомендували себе історик М.С.Шлепаков, художник С.І. Слободян та інші[39].
Значнаувага приділялась практичній підготовці майбутніх учителів. Зокрема,першокурсники відвідували заклади соціального виховання, де вони робили певніспостереження, записи, підмічали особливості викладання. Згодом вони зачитувалиреферати, складені на основі власних спостережень, на семінарських заняттях.Студентами-практикантами ІІ курсу керували завідувачі навчальних закладів, якібули визначені як бази практики. Третьокурсники проходили практику у закладахсоціального виховання як штатні вчителі або як самостійні практиканти. Чималостудентів мали педагогічний стаж і навіть учителювали паралельно з навчанням[40].
КерівництвоІНО контролювало дотримання дисципліни на заняттях. Зокрема студентамзаборонялося входити в аудиторію після початку лекцій, під час лекцій булосуворо заборонено ходити по коридору та голосно розмовляти і т. д. За порушенняцих та інших заборон та перший та другий раз порушнику оголошувалася догана назагальному зібранні, на третій раз накладався штраф. Такі заходи давалипозитивні результати – порушення дисципліни траплялися досить рідко, а відвідуваністьбула стабільно високою (80-100%)[41].
Студенти,в свою чергу, також вимагали дотримання трудової дисципліни з боку викладачів.14 лютого 1923 р. вони у зверненні до директора вказали на факти неявкилекторів на роботу, частих спізнень на заняття. Керівник відреагував швидко івже 15 лютого видав розпорядження, у якому досить коректно закликав викладачівпокращити трудову дисципліну і не провокувати керівництво застосовувати вданому питанні «крайніх заходів»[42]
Молодь,згуртована навколо студентського комітету, брала активну участь у громадськомужитті закладу та міста. Студком складався з трьох осіб – представниківнезаможного селянства та «трудової інтелігенції». Очолював студком закладуПавлович. Разом з колегами він зорганізував «Бюро студкомів студентстваВінниці», домігся запровадження штрафів для пасивних студентів (тих, які невідвідували різні збори, не виконували доручень і т. д.). Студком в такомувигляді проіснував до вересня 1923 р. Тоді його реорганізували у виконавче бюропрофесійних секцій (ВБПС). До складу новоствореного бюро ввійшли представникисекції профспілки робітників освіти («Робос»), комітету незаможного селянствата інших громадських організацій[43].
Дляпроведення культурно-освітньої роботи ВБПС створило студентський клуб, у якомупрацювали різні гуртки. Активно працював культурно-освітній гурток імені ЛесіУкраїнки (очолював студент Мельник), який видавав свій часопис «Струмки»,підтримував постійні зв’язки з підшефною червоноармійською частиною імешканцями навколишніх сіл (для них читали лекції та проводили політгодини).Крім того, гуртківці купували книги й газети для читальні, провели вечірку,виручені від якої 527 крб. передали на благочинність, влаштовували літературнісуди. Не менш плідно працювала драматична студія, яка організовувала концерти,вистави тощо. Зокрема у травні 1923 р. гуртківці поставили ряд п’єс длямісцевої публіки. Студком, а згодом і ВБПС, мобілізовували студентство на різнізагальноінститутські та загальноміські заходи. Урочисто святкували черговірічниці Жовтневої революції та Комуністичної спілки молоді України. Студентівтакож залучали до українізації радянського і профспілкового апарату м. Вінниці,особливо до роботи гуртків по вивченню української мови. У звіті інституту заостанній триместр 1923-1924 н. р. зазначалося, що українізацію радянськогоапарату проведено силами студентів на 80%[44].
Матеріальнестановище студентів було досить важким. Студентство походило переважно знезаможного селянства і різних категорій так званої трудової інтелігенції,насамперед учительства. Засобів до існування катастрофічно не вистачало, томукерівництво закладу намагалося допомогти усіма можливими способами. Починаючи згрудня 1922 р. студентам було надано 20 державних стипендій (по 70 крб. кожна).У наступному році НКО виділив додатково 30, а губернська стипендіальна комісія– ще 14 півстипендій. Практикували також продовольчі стипендії. Більшістьпролетарських студентів були звільнені від плати за навчання. На проханнямолоді заняття проводилися після обіду, що давало їм змогу працювати у різнихустановах, насамперед освітніх закладах (у 1923 р. такими роботами були зайняті41,2% студентів)[45].
Здопомогою місцевих органів влади для студентів облаштували інтернат на 50 осіб.Хоча облаштування такого приміщення частково вирішило надзвичайно гострупроблему з житлом для багатьох вихованців закладу, але не зняло її зовсім, аджеумови проживання були досить важкими – в інтернаті не було елементарнихзручностей, у кімнаті мешкало по 10 чоловік. Питання про незадовільний станнеодноразово піднімався, але керівництво не мало змоги перенести інтернат доіншого приміщення. При інтернаті функціонувала їдальня, яка обслуговувала 60студентів (переважно найбідніших)[46].
Різнінегаразди, в першу чергу матеріальні, призвели до закриття закладу. Аргументикерівництва інституту про те, що студенти через важкий матеріальний стан незможуть дістатися Кам’янця-Подільського, куди їх планувалося перевести, нажаль, не переконали вищі інстанції у подальшій доцільності існування закладу.Так, 15 січня (за іншими даними в лютому) 1924р. було видано розпорядження Подільськогогубернського відділу профосвіти, яке базувалося на відповідному рішенні НКО,про закриття Вінницького ІНО. Студентів перевели до вишівКам’янця-Подільського, Києва, Одеси, Житомира, Харкова[47].
Якбачимо, діяльність Вінницького ІНО базувалася на державній політиці у сферіосвіти, яка, у свою чергу, прямо залежала від ідеологічних настанов правлячоїпартії. Формування контингенту молоді здійснювалося за принципомпартійно-класової належності. Навчальні плани були перевантажені та нестабільні– тому студентам важко було ефективно навчатись. Не сприяла навчанню такожматеріальна скрута більшості студентів, важкі умови життя, відсутність або малакількість необхідних підручників та посібників. Важливо відмітити і те, що,незважаючи на складні умови життя, вінницьке студентство було активним і нестояло осторонь громадського життя закладу та міста, створювало та брало участьу різних клубах та гуртках, надавало шефську допомогу.
3кожним роком потреба в учительських кадрах зростала. Це було зумовлено,зокрема, постановою про здійснення загального обов'язкового початковогонавчання і розширення мережі загальноосвітніх шкіл, дошкільних і позашкільнихзакладів.
Урядреспубліки прийняв ухвалу про створення в Україні інститутів соціальноговиховання, в які перейменували всі колишні ІНО. Згідно з Постановою РНК УРСРвід 11 серпня 1930 року такий вищий навчальний заклад почав діяти у Вінниці набазі педтехнікуму (директор А.Я. Гібер, заступник О. Коцюба).
Уцьому ж році на навчання було прийнято 150 осіб, в т.ч. на денну форму — 120,на вечірню — 30. До інституту було переведено 240 студентів 2-го і 3-го курсівпедтехнікуму. Функціонувало чотири відділення: історико-економічне,агробіологічне, мовно-літературне, техніко-економічне. Навчання спочаткупроводилося в будинку по вулиці, яка тепер носить ім'я М. Грушевського, а в1932 році інститут отримав триповерховий корпус колишньої гімназії в«Мурах».
Вінституті працювали колишні викладачі педтехнікуму, були запрошені длявикладання на агробіологічному відділенні професори Л. Морейніс і А. Павлинова,доцент П. Сосін, для викладання математики — доцент О. Кожухівський. Українськумову і літературу викладав випускник літературно-лінгвістичного відділуХарківського інституту профосвіти поет М.Ф. Нарушевич. Читала лекції К.Я. Коцюбинська,дружина Х.М. Коцюбинського, директора музею М. Коцюбинського у Вінниці. У1933році М.Ф.Нарушевича безпідставно репресовано і в 1937 році розстріляно наСоловках[48].
Утой час в інституті працювали також уже згадуваний вище критик Ф.Б.Якубовський, професори Д.А. Зінчук, П.Л. Адамович, О.О. Савостіянов.
Тодібуло здійснено ряд заходів щодо розширення навчально-матеріальної бази,зокрема, створено агробіологічну станцію, обладнано кабінети і лабораторії здеяких дисциплін.
Протезростання мережі шкіл, дитячих шкільних і позашкільних закладів вимагалодальшого розширення і вдосконалення підготовки вчительських кадрів. 3 цієюметою 10 липня 1933 року комісія Наркомосу ухвалила запровадити нову системупідготовки вчителів: інститути соціального виховання були реорганізовані впедагогічні з чотирирічним терміном навчання. Вінницький педінститут почавготувати спеціалістів на трьох факультетах: фізико-математичному,мовно-літературному та історичному.
Дляактивнішого залучення молоді до інституту було створено робітфаки і не лише уВінниці, а й у районних центрах — Хмільнику, Дунаївцях, Тульчині.
Iвсеж педінститут не встигав за потребою області у вчителях. Тому з вересня 1935року він став учительським з дворічним терміном навчання, маючи два факультети:фізико-математичний і гуманітарний (спеціальності «мова і література»,"історія").
Черездва роки він знову стає педагогічним, але дворічний відділ при ньому зберігся:він готував учителів для 5-7 класів.
ПостановоюЦВК і Раднаркому УРСР від 4 квітня 1937 року Вінницькому педінституту присвоєноім'я Миколи Островського.
Однієюз найголовніших проблем, яка вимагала постійної уваги, було забезпеченнянавчально-виховного процесу кваліфікованими викладачами, створення кафедр. Вінституті тоді працював відомий професор, член-кореспондент АН УРСР,математик-методист О.М. Астряб. Його численні вихованці зарекомендували себездібними працівниками в школах, наукових установах і вищих навчальних закладах,в тому числі й у Вінницькому педінституті. Кафедрою історії завідувала Л.Я.Комірова — досвідчений педагог і науковець, кафедрою фізики — професор, членВУАН В.К. Бернацький, кафедрою політичної економії — доцент Г.І. Вержиківський,кафедрою педагогіки — професор Л.Я. Кобелєва, кафедрою української літератури — І.Г. Рябенький, кафедрою зарубіжної літератури -Г.П.Кочур[49].
Тавсе ж кадрів не вистачало, особливо з ученими ступенями. Вирішуючи цю проблему,інститут здійснив ряд заходів. Так, 1938 року 15 викладачів почали працюватинад кандидатськими дисертаціями. Серед перших, хто здобув учений ступінькандидата наук, були завідувач кафедри фізики І.Д. Конозенко (згодом докторфізико-математичних наук, старший науковий працівник Інституту фізики АН УРСР),завідувач кафедри педагогіки з 1939 р. М.М. Волокитіна, завідувач кафедриросійської мови і літератури Г.Л. Пустинников, викладач П.Д. Чирікін. Кількакандидатів наук направив до Вінницького педінституту Наркомос УРСР. Для роботина кафедрах було залишено й кілька здібних випускників інституту: Н.І.Ременяка, Я.П. Зінчука, Ю.М. Зискінда[50].
Напередоднівійни почали працювати в інституті сумлінні й кваліфіковані викладачі: М.П.Охріменко (українська мова), М.Б. Рубін (історія), В.Р. Ляхович (фізика), С.С.Смирнов (психологія).
Усеце сприяло активізації наукової роботи кафедр. Уперше в історії інституту вонипочали організовувати наукові конференції, пожвавилася діяльність студентськихнаукових гуртків, зростав теоретичний рівень викладання. Було ліквідовано такзваний лабораторно-бригадний метод навчання, який знижував роль самостійноїроботи студентів, запроваджено чіткіше планування навчального процесу,екзаменаційних сесій. Заслуговувала на увагу організація педагогічної практики.Так, уже на першому курсі студенти знайомилися з навчальним процесом у школі,на другому курсі вони ставали помічниками вчителів, на третьому самостійно велипедагогічну роботу. Після закінчення третього курсу та успішного виконаннянавчального плану студентів направляли на річну практику і лише після цього їмвидавали дипломи.
Вінституті дбали про розвиток художньої самодіяльності і спортивно-масовоїроботи, залучали студентів і викладачів до громадсько-корисної праці в місті таобласті: виступи з доповідями і концертами, проведення бесід. А в селі Хижинцяхстуденти організували агрошколу, де щороку навчалося 100-150 колгоспників.
Заце десятиріччя інститут закінчило чимало талановитих випускників: майбутніписьменники М. Стельмах, К. Гриб, Ю. Назаренко, О. Левада, Т. Одудько, педагог,доктор психологічних наук I.Синиця, академік О.Р. Мазуркевич та інші[51].
1937року директором інституту призначено Я.К. Литвинова, заступником з навчальноїроботи — спочатку Д.В. Міщука, а згодом М.Д. Буглова[52].
У1940-1941 навчальному році за денною формою навчалося в педінституті 440студентів, а в учительському — 438; на вечірньому відділені — 48, на заочному — 700.
Ужитті інституту в передвоєнне десятиріччя було чимало складного, тривожного ітрагічного.
Голодомор1933 року, що його переживав народ України, не обійшов і студентів тавикладачів. Нерідко студенти змушені були залишати навчання.
Необминули викладачів та студентів репресії. Розпочалося зі сфабрикованої справитак званої СВУ (Спілки визволення України). Членів цієї організації було«викрито» й у Вінниці. Без будь-яких підстав були заарештовані В.Д.Отамановський – вчений-історик, дослідник нашого краю, викладач літератури М.Ф.Нарушевич, про що вже йшлося вище, викладач історії Симакович. Багатьох викладачіві студентів безперервно викликали в слідчі органи, вимагали брехливих свідчень.Звільнили з роботи директора А. Пбера ізаступника О. Коцюбу. Недовго протримався на посаді новий директор І.Д. Малий,призначений у 1933 році. Його було заарештовано 1935 року, а згодом, у 1937році — і призначеного на його місце Т.О. Купріянова. їх без будь-яких підставзвинувачено у «зв'язках з контрреволюціонерами-націоналістами» ірозстріляно.
Тогож року розстріляли завідуючого кадрами інституту П.Н. Заворотного як«контрреволюціонера, троцькіста-націоналіста». Реабілітовано їхпосмертно.
Вихованціінституту тих часів пам'ятають Г.П. Кочура, який з 1936 року і до початку війнизавідував кафедрою зарубіжної літератури. Він відзначався не лише як здібнийпедагог, а й як талановитий поет-перекладач. 8 жовтня 1943 року арештований уПолтаві за те, що нібито «під час тимчасової німецько-фашистської окупаціїналежав до організації українських націоналістів». Незважаючи навідсутність будь-яких доказів, він і його дружина Ірина Воронович (теж викладачінституту) були засуджені на десять років виправно-трудових таборів і наподальші п'ять років позбавлення прав. Реабілітовані 1957 року. 3 часом Г.П.Кочур став майстром поетичного перекладу, був удостоєний літературної преміїімені Максима Рильського та державної премії імені Т.Г. Шевченка. Це далеко неповний перелік[53].
Тавсе ж колектив Вінницького педінституту в тих складних умовах прагнув готуватикваліфікованих спеціалістів. За період з 1930 по 1941 рік інститут підготував2405 вчителів для середніх, неповно середніх і початкових шкіл.
Отже,20-ті – 30- ті рр. стали часом значних перетворень та змін. В цей часвідбувається пролетаризація та надмірна ідеологізація освіти в державі.Безумовно, інститут не залишається осторонь цих процесів. В цей час активнорозширюється спектр навчальних дисциплін, до вузу запрошуються провіднінауковці краю та держави в цілому. Студентська молодь бере активну участь ужитті закладу та міста, створює гуртки, різноманітні осередки та клуби. Рівеньматеріального забезпечення студентів залишається досить низьким. Більшість ізних були вихідцями із бідних сімей, тому, незважаючи на певну фінансовудопомогу, мусили працювати і навчатись паралельно. Це вносило певнудестабілізацію у навчальний та виховний процес. Не оминули наш заклад ітрагічні події. Особливо це стосується передвоєнного десятиліття, коли почалисямасові процеси «викриття націоналістичних ухилів», розгорнулися репресії протикласово ворожих елементів.
вінницький педагогічний державний університет
Висновки
Історіяпедагогічної справи на Вінниччині має більш, ніж столітню історію. За цей часотримали атестати самі і передали свої знання учням багато поколінь українськихпедагогів. Одним із важливих елементів педагогічної освіти є Вінницькийучительський, а згодом і інші навчальні заклади, які виникали на його основі. Вданому дослідженні автор розглянув процес створення навчального закладу,формування контингенту студентів, його соціальний та національний склад,проаналізував екзаменаційний процес, повсякдення студентів, їх побутові таматеріальні умови життя, проаналізував вплив на заклад Першої світової війни таВизвольних змагань, прослідкував процес українізації навчального закладу вперіод 1917-1918 рр., розглянув зміни, що прийшли в інститут із встановленнямрадянської влади, зокрема зміну правил прийому до закладу та зміну навчальногопроцесу, збільшення кількості дисциплін та розширення контингенту викладачів,створення студентських гуртків, висвітлив період 30-х рр. на прикладах трагічноїдолі репресованих викладачів та студентів. В ході дослідження було виявлено рядмаловідомих фактів із життя дореволюційного студентства: існування благодійнихтовариств допомоги тим, хто її потребував, описано механізм поверненнякредитів. Вражає практична спрямованість освітнього процесу, тісний зв’язок збазовими навчальними закладами під час проходження педпрактики. Є показовимвисокий рівень відповідальності педагогів за організацію житлово-побутових умовучнів-студентів. Наявні документи свідчать про рівень навчально-виховногопроцесу, варто лише ознайомитися з протоколами педагогічних рад інституту.Складається також враження, що у дореволюційній Російській імперії значносерйозніше ставилися до матеріального забезпечення педагогів, ніж у наступніперіоди. Переписка керівництва інституту з вищестоячими освітянськими органамимає діловий, конструктивний характер, переважно стосується фінансових відносин.Відсутній дріб’язковий контроль, і лише в окремих випадках інститут просив т.зв. «дозволу» на певні дії. Звичайно, виховний процес мав відповідну ідеологічнуспрямованість.
Розглянутатема не належить до числа типових «ювілейних тем», викликає постійнузацікавленість. Автор вважає, що історія закладу може вивчатись як складованавчального процесу не тільки на історичному, але і на інших факультетах, як церобиться у деяких вузах України та Європи. Це має показати наслідуваністьтрадицій педагогічної освіти Вінниччини, сформувати поважливе ставлення досвого ВНЗ та його історії.
Списоквикористаної літератури і джерел
I.Архівні матеріали
Державний архів Вінницької області
Опис 1
Фонд Д54.
Справа 18. Арк. 12, 20-22, 48.
Справа 23. Арк. 72.
Справа 28. Арк. 20.
Справа 32. Арк. 48, 49,50, 58, 59, 63,66, 68, 90, 91,98, 101-109.
Справа 36. Арк. 22, 29-31.
Справа 42. Арк. 16.
Справа 43. Арк. 2, 14, 31, 39, 42, 46,71.
Справа 200. Арк. 1-25.
Фонд Ф. Р. 1941.
Справа 1. Арк. 102, 112.
Справа 5. Арк. 109.
Справа 9. Арк. 110, 122.
Фонд Ф. Д. 262.
Справа 43. Арк. 46.
ІІ.Монографічна література
1. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освітиУкраїни. Історія. Теорія. – К.: Либідь, 1998. – 558с.
2. Подолинний А.М., Хоменко Б.В., ЛисийА.К. 90 років Вінницькому державному педагогічному університету/ ПодолиннийА.М., Хоменко Б.В., Лисий А.К.; за ред. Н. М. Шунди; ВДПУ.: В.,2002. – 185с
ІІІ.Періодичні видання
1. Вороліс,М. Освітній та культурний розвиток на Поділлі в другій половині XIX — початкуXX ст./ М. Вороліс // Наукові записки Вінницького державного педагогічногоуніверситету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. — Вінниця, 2008. — Вип.13. — С. 223-226
2. ГандзюкВіталій Олександрович. Концептуальні підвалини розвитку освіти та культури наПоділлі в добу гетьманату / В. О. Гандзюк // Освіта, наука і культура наПоділлі. — Кам'янець-Подільський, 2008. — С. 241-247
3. Єсюнін,Сергій Миколайович. Культурно-освітнє середовище міст Подільської губернії удругій половині ХІХ — на початку ХХ ст. / С. М. Єсюнін // Освіта, наука ікультура на Поділлі. — Кам'янець- Подільський, 2008. — т.11:. — С. 198-218
4. КомарніцькийО.Б. Студентство Вінницького інституту народної освіти у першій половині 20-хрр. ХХ ст. // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. –Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2009. – Т.14. – 528 с.
5. Стадник,О. Формування освітнього і культурного середовища на Поділлі / О. Стадник //Вінниц. держ. педагог. у-т ім. М. Коцюбинського. Наук. записки: Зб. наук. пр.:Сер. Історія. — Вінниця: ВДПУ, 2005. — С. 253- 266
6. Шунда,Н. М. Вінницький державний педагогічний університет імені МихайлаКоцюбинського: Історія і сучасність / Н.М.Шунда, А.К.Лисий // Наукові запискиВінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського.Серія: Історія. — Вінниця, 2002. — Вип. 4. — С. 8-12
7. ПублікаТ. В. Культурне життя на Поділлі в 20-30-і роки ХХ ст. / Т.В. Публіка //Наукові записки ВДПУ імені М.Коцюбинського. Серія: Історія… — 2006. — Вип. Х.- С. 248 – 252