--PAGE_BREAK-- Разом з Дмитром Яворницьким і полковником Євгеном Корбутом, який умів фотографувати, Василь Тарновський мандрував Україною, вивчаючи і скуповуючи старожитності. На його маршруті були: Київ, Кременчук, Катеринослав, Дніпровські пороги, Олександрівське, Нікополь, Капулівка, Чортомлицька Січ, Нова Січ.
Збирати українську старовину 18-річний Тарновський почав ще в Москві, там до Київського університету набував освіти в приватному пансіоні. Речі купував, коли дозволяли кошти, виділені батьком, на Сухаревському ринку, а під вакацій – в українських селах. Згодом московську колекцію було перевезено до Качанівки, палацової бібліотеки.
Наприкінці 80-х років ХІХ століття Василь Васильович звернув увагу на приплив до київського антикварного ринку великої кількості речей києво-княжої доби. Виявилося, що селяни поблизу Канева на незначній глибині в районі так званої Княжої Гори неодноразово знаходили скарби – від крем’яних і бронзових до срібних і золотих предметів. Селяни кинулися до Гори цілими родинами, сподіваючись на легкий заробіток, збуваючи знайдене заїжджим ділкам. Княжа Гора – місцевий Клондайк – роїлася копачами-самоуками, стугоніла під ударами їхніх наступів – там, де колись було літописне місто Родень. Коштовні речі потрапляли до рук людей, які були нездатні їх систематизувати науково, частина взагалі зникла за кордоном, переплавлялася, розрубувалася, використовувалася не за призначенням.
Василь Васильович Тарновський разом з дядьком Яковом Васильовичем, який свого часу виграв по облігаціях 10 тисяч карбованців та офірував їх на будівництво Бактеріологічного інституту в Києві, вирішили купити Гору в її власника поміщика Мандрили. Це сталося 1890 року, і тоді Василь Васильович доручив молодому археологові Миколі Біляшівському, згодом відомому вченому, вести планомірні, систематизовані, науково обґрунтовані розкопки. Це принесло свої плоди. Протягом першого ж літа до колекції Тарновського потрапило півтори тисячі предметів: хрести і хрестики, нашийні гривні, золоті й срібні каблучки, сережки, підвіски, браслети, намиста з коштовного каміння, бронзові люстерка, емалі. Пошукові роботи оплачувалися повністю коштом Тарновського.
Микола Біляшівський у звіті зазначав, що розкопки за дорученням Василя Васильовича протягом літніх місяців були дуже добре оснащені: на Княжій Горі влаштували приміщення для робітників, роботи велися досвідченими землекопами у кількості десять осіб. Аби нічого не пропустити, робітників розміщували таким чином, щоб один працював лопатою, а другий перебирав землю руками, тому навіть дрібні намистини не випадали з поля зору.
Коли основні розкопки закінчилися, Василь Васильович продав землю на Горі селянам, проте уповноважив Біляшівського і надалі скуповувати в селян усе варте уваги. Таким чином колекція києво-княжої доби повнилася і надалі.
Дружні стосунки пов’язували Тарновського-молодшого з Пантелеймоном Кулішем. Він, як і батько, продовжував допомагати письменникові: постачав того книжками іншомовних авторів для перекладу, збирав Кулішеві рукописи-автографи.
Найбільше Василь Васильович прислужився українській культурі, дбайливо збираючи все, що належало Тарасові Шевченку або нагадувало про нього. Він робив вирізки з російських та іноземних газет і журналів з будь-якою згадкою про Великого Кобзаря, які згодом систематизував за роками і вклеював в Шевченківський альбом.
Щороку в Шевченківські дні Василь Васильович влаштовував великі поминальні обіди, на які сходилися однодумці, поетові поцінувачі. За свідченням сучасника Гліба Лазаревського, у зібранні були пашпорт, портфель, каламар, перо, мольберт, палітра, сорочка Шевченкова, китайка, якою вкрили його труну, багато малюнків – тільки Шевченкових акварелей із триста, рукописи, листи, світлини, вісім поетових погрудь, славнозвісне художнє полотно “Катерина”. Крім Шевченкової збірки, яка врешті склала основу теперішнього музею Тараса Шевченка в Києві, за словами Г.Лазаревського, в колекції Василя Тарновського-молодшого було чотириста речей передісторичного періоду, понад тисячу сімсот – князівської доби, вісімсот шістдесят – часів Козаччини, серед них такі раритети, як шаблі Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, гетьманські булави Хмельницького, Мазепи, Самойловича, Многогрішного, полковницькі перначі Павла Полуботка і Семена Палія, прапори і корогви Війська Запорозького, тогочасні ікони й оклади до них тощо.
Від 1889 року Тарновський постійно проживає в Києві, мешкає в будинку на розі вулиці Володимирської і майдану Лисенка, згодом – на розі Володимирської і Золотоворітського майдану. В обох приміщеннях під музей, який Тарновський возив із собою, було відведено великі зали, всі речі розміщено в окремих скляних вітринах, систематизовано. Мав Василь Васильович і величезну бібліотеку: самої україністики понад двадцять тисяч книжок! Музей був відкритий для масового безкоштовного відвідування, а його власник в інвалідній колясці супроводжував відвідувачів і радо давав пояснення.
Заслугою В.В.Тарновського-молодшого є постійна турбота про впорядкування могили Тараса Шевченка на Чернечій Горі. Коли поета поховали, місцеві поміщики здійняли шум, протестуючи і вказуючи на небезпеку для них від такого сусідства. Тоді Тарновський звернувся до Полтавського губернського земства, і воно зобов’язалося опікуватися могилою Шевченка. Матеріальні витрати узяв на себе Тарновський. На упорядкованій могилі він встановив великий хрест з чавунним барельєфом поета, який було відлито за ескізом-малюнком самого Василя Васильовича, що мав, крім усього іншого, і мистецькі здібності.
Збирання і збереження старожитностей вимагали великих витрат, і одного дня Василь Васильович побачив, що заборгував… довелося продати родовий маєток у Качанівці. Перед ним постало питання і подальшої долі унікальної колекції. Хто продовжить його справу, яким чином зберегти від розтягування унікати? Звісно, Тарновський хотів, аби і його добре ім’я лишилося в людській пам’яті – цілком природне бажання доброчинця. Діти Василя Васильовича мало переймалися батьковими захопленнями, і він боявся, що вони просто продадуть історичні коштовності будь-кому… близькі люди радили вдатися до державних чи самоврядних інституцій. Отож В.В.Тарновський звернувся до Київської міської думи з пропозицією заснувати і утримувати музей, який носитиме його ім’я. Керівники міста відмовили меценатові. Тоді він запросив Чернігівську архівну історичну комісію – результат той самий. Василь Васильович зупинився на Чернігівській губернській земській управі, яка радо відгукнулася на дарунок Тарновського. На земському губернському зібранні 24 лютого 1897 року ухвалено рішення прийняти унікальну збірку В.В.Тарновського як власність земства, створити музей, якому присвоїти ім’я дарувальника. Йшлося тільки про пристойне приміщення, і тут трапилася певна затримка.
Василь Васильович Тарновський-молодший помер 13 червня 1899 року, так і не побачивши свого музею обнародуваним. Поховали його в Києві на Аскольдовій могилі, а у 1930-х роках перепоховали на Звіринець кому кладовищі.
Тим часом справа з музеєм у Чернігові поволі, але посувалася. Борис і Марія Грінченки уклали остаточний каталог колекції В.В.Тарновського. у жовтні 1901 року відкрилася експозиція в обладнаному приміщенні.
1923 року з п’яти чернігівських музеїв утворено об’єднаний Чернігівський державний музей, куди влилася й колекція Тарновського. 1935 року засновано Літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського, до якого передано письменницькі автографи, подаровані колись Тарновському. За розпорядженням Наркомосу 1933 року Шевченківську колекцію, зібрану Василем Васильовичем, перевезено до Харківського інституту Т.Г.Шевченка, де вона і нині посідає почесне місце.
Інші старожитності, зібрані Тарновським, лишилися в Чернігові і зазнали пригод і втрат за часів культу особи і Другої світової війни. Проте значну частину вдалося зберегти. Колекція знаходиться в Чернігівському історичному музеї, який від 1991 року заслужено носить ім’я Василя Васильовича Тарновського. Як бачимо, зусилля всього життя цього подвижника не пішли на марне, і плоди його праці стали здобутком нації.
Родина Галаганів Народився Григорій Павлович 15 серпня 1819 року в родинному гніздо вищі, селі Сокиринцях Прилуцького повіту. У який спосіб Сокиринці потрапили до Ґалаґанів – історія цікава і повчальна. Прапрадід Ґалаґана Гнат був поставлений царем Петром І на прилуцького полковника замість Дмитра Горленка, який пішов з Іваном Мазепою проти царя. Запопадливий “Ігнашка” служив цареві “вірою і правдою”, занедбавши будь-які моральні принципи. Посланий на здобуття Запорозької Січі буремного 1709 року, прилуцький полковник дався до такого, про що й досі живуть перекази.
Ще за гетьмана Мазепи Гнат Ґалаґан заснував компанійський Чигиринський полк, козаки його знали і довіряли йому. Коли Ґалаґан з білим прапорцем з’явився на запорозькому ретраншементі під час бою січових з царським військом і закричав: “Я полковник Гнат Ґалаґан! Мене ви добре знаєте! Клянуся чесним хрестом і образом Богоматері: усім помилування, мирова, і кожний піде, куди схоче! Кладіть на купу рушниці, списи, шаблюки, пістолі! Усім буде прощення!” – оточені зусібіч запорожці вирішили не проливати християнської крові і поскладали зброю на велику купу, а тоді… Супротивну військо наструнчило свою зброю і заходилося вирізувати беззбройних козаків упень… Де те Ґалаґанові слово й поділося…
За таку поступку цар Петро І подарував Гнатові Ґалаґану звання прилуцького полковника і маєтності на Прилуччині, у тому числі Сокиринці.
Зберігся опис родового палацу Ґалаґанів у Сокиринцях, зроблений значно молодшим сучасником нашого героя Григорія Павловича Ґалаґана – Глібом Лазаревським, сином відомого історика Олександра Матвійовича Лазаревського:
“Одружився Ґалаґан з Катериною Кочубеївною і цим ще збільшив свої багатства. Поліпшував і прикрашав знамениті свої Соки рівці – величезний двоповерховий палац з одноповерховими витягненими крилами, з колонадою при вході й високою банею над ним, велике, так зване почесне подвір’я, розлогий парк зі ставами, з островами на них, зі штучними руїнами, різностильовими альтанками, містками тощо. Численні кімнати будинку являли собою усередині справжні музеї: вітрини, гірки, шафи з дорогоцінною порцеляною найрізноманітніших марок, венеціанським склом, камеями, мініатюрами, античними речами. Мав прекрасну бібліотеку, особливо французьких енциклопедистів і класиків, багато картин неабияких майстрів різних шкіл, бо сама господиня теж любила малювати. В блакитній вітальні з меблями і картинами, вишитими з блакитного бісеру, на окремому п’єдесталі, під скляним ковпаком стояв золотий келих, якого колись подарував Петро Перший Гнатові Ґалаґану”.
В 1840 році Г.Галаган закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, працював в Україні, три роки служив у Чернігівській палаті державного майна.
1843 рік можна вважати початком доброчинної діяльності Григорія Ґалаґана, бо він роздає хліб і гроші потерпілим від неврожаю селянам. 1848 – 1851 років молодого добродія обирають предводителем дворянства Борзненського повіту, 1851 – 1852 – “совісним суддею Чернігівської губернії”.
Відомо, що 1849 року подружжя Ґалаґанів мало будинок у Києві на розі вулиць Прорізної і Хрещатика, пізніше там розташувався “Hotel de France”. Григорія Павловича хвилює культурне, громадське життя міста.
Слов’янофільські настрої Ґалаґана 1840-х через 20 років переросли в українофільські. Цьому сприяли особисті знайомства з Шевченком, Кулішем, Максимовичем, листування з Боденським, Метлинським, Рігельманом, Далем.
Загальновідомо, що російський книговидавець і торговець Дмитро Кожанчиков тримав книгарно-літературний клуб у Санкт-Петербурзі, приймав там Шевченка, 1867 року видав його “Кобзар”. Але маловідомий той факт, що Григорій Ґалаґан пропонував Кожанчикову безкоштовне приміщення у своєму будинку для київської книгарні, але той чомусь відмовився.
У червні 1858-го у Чернігові відкрито “Губернский дворянский комитет об улучшении быта помещичьих крестьян”. Від уряду сюди призначено Григорія Ґалаґана. Комітет працював сім місяців і виробив Проект положення про поліпшення становища поміщицьких селян Чернігівської губернії.
У листі до історика Олександра Марковича він писав, що в Чернігові довелося боротися із закоренілою консервативністю поміщиків, зокрема губернатора Шабельського, який втрутився у справи комітету. Взагалі Григорій Ґалаґан давно морально визрів для такої праці. Ще на початку 1850-х років написав “Головні дані, на яких ґрунтується необхідність знищення кріпосного права”, а 1854-го року – “Проект звільнення селян шляхом звільнення новонароджених”. Українські уподобання Ґалаґана виявилася в його збірнику “Южноруські пісні з голосами” (1857), а пізніше – у творі “Про відмічення малоросійських імен” (1869).
Діяльність Ґалаґана викликала чимало доносів. Утворювалися комісії, щоб ревізувати діяльність Ґалаґана, ревізував його сам тодішній міністр внутрішніх справ Валуєв (автор горезвісного “Валуєвського указу”) про те, що української мови “не було, нема і не буде”). Обвинувачували Ґалаґана, між іншим, і в “сепаратизмі”, українофільстві.
Після реформи 19 лютого 1861 року про звільнення селян від кріпацтва Ґалаґан упроваджував її положення в Чернігівській губернії, допомагав улаштовувати побут селянських господарств за нової ситуації. 14 травня того ж року він зробив ґрунтовну доповідь з цього питання в губернській Комісії із селянських справ.
У Ґалаґана був син Павлусь, який у віці 16-ти років помер. Прибиті горем батько і мати знайшли сили казати собі й оточенню: “Усе перервалося і впало несподівано. Нам лишилося одне з двох: або віддатися тузі – цілковитій і безкінечній, до якої кликала душа, або, борючись з тугою, прагнути до того, щоб наш нещасний син продовжував жити в інших, у своїх ближніх і для своїх ближніх. Ми обрали останній шлях, і з цією метою заснували Колегію Павла Ґалаґана”.
Того часу на посаду міського київського голови претендували Григорій Ґалаґан і фабрикант Павло Демидов. Дехто з киян натякав, що заснування Колегії було передвиборним ходом Ґалаґана, а проте переміг на виборах Демидов, який обіцяв квартири для бідних. Скоріше за все, головною причиною облаштування і відкриття навчального закладу було прагнення увічнити пам’ять про сина.
Колегія відчинила двері для учнів 1 жовтня 1871 року. Для утримання її Григорій Ґалаґан продав 8 тисяч десятин землі в Полтавській і Чернігівській губерніях на суму 275 тисяч рублів, пожертвувавши до фонду навчального закладу мільйон (!) рублів і придбавши садибу – три будинки і кілька флігелів по вулиці Фундуклеївській у Києві – цілий квартал. У колегії навчалося 16 вихованців, згодом їх число сягало від 50 до 67 тисяч осіб, з них стипендіатів Ґалаґана (тобто утримувалося його коштом) було 29-31 учень.
У статуті Колегії імені Павла Ґалаґана зазначалася мета закладу: а) надати певному числу незаможних молодих людей підготовчі можливості для отримання університетської освіти; б) сприяти розвитку самостійної педагогічної справи в Україні шляхом навчально-виховної практики.
Учні Колегії випускали журнал “Слово”, заснували історико-літературне товариство, де читали реферати з історії, літератури, філософії, економіки, переклади. Це виходило за рамки програми, але того не забороняли адміністрація Колегії, Григорій Ґалаґан – патрон закладу. У листі до міністра народної освіти Дмитра Толстого добродій Григорій Ґалаґан писав: “Я хотів би надати заснованій Колегії більше самостійності в діях, аніж мають казенні гімназії”.
Колегія складалася з чотирьох класів, які програмно відповідали чотирьом старшим класам класичних гімназій. Директора призначав фундатор або його спадкоємець (від 1888 по 1896 роки – дружина-вдова Катерина Василівна Ґалаґан), а затверджував міністр народної освіти. Директорами працювали в різні роки В.В.Григор’єв, Іван Ничипоренко, Андроник Степович, Інокентій Анненський – відомий поет,, драматург, літературний критик; В.Куницький і Шульженко. Один з членів ради Колегії – Яків Васильович Тарновський. Серед викладачів – знаний історик Єлисей Трегубов, відомі живописці Микола Мурашенко і Микола Пимоненко, історик і фахівець зі словесності Василь Сиповський, видатний освітянин, видавець Володимир Науменко, член-кореспондент Російської академії наук Павло Житецький.
продолжение
--PAGE_BREAK-- Вихованці Колегії Павла Ґалаґана жили у комфортних умовах при навчальному закладі, а влітку ті, кого не забрили батьки, виїздили на дачу до мальовничої місцевості під назвою Покорщина у місті Козельці.
Взагалі Колегія Павла Ґалаґана робила свою добру справу по 1920-й рік включно. Заздрісники, недоброзичливці або просто циніки-зубоскали називали цей зразковий навчальний заклад “Колегією Пустих Голів”, на свій манір перекрутивши КПҐ – скорочену назву Колегії Павла Ґалаґана. Та хіба ж “пусті голови” мали випускники Колегії, академіки: Агатангел Кримський – неодмінний секретар Всеукраїнської Академії наук, сходознавець, поліглот, перекладач, поет, репресований 1941 року і загиблий у в’язничній лікарні; Володимир Липський – ботанік, президент ВУАН; Нестор Котляревський – історик літератури, академік Петербурзької АН, директор Пушкінського дому; Володимир Грабар – правник-міжнародник; Дмитро Петрушевський – історик Західної Європи; Михайло Калинович – мовознавець, лексикограф, головний редактор російсько-українського словника. А ще оригінальні українські поети, неокласики Михайло Драй-Хмара і Павло Пилипович – обидва загинули у Сталінських концтаборах.
Не можна обійти увагою й унікальність бібліотеки Колегії, придбаної на кошти Григорія Ґалаґана та його спадкоємців: вона нараховувала понад десять тисяч томів (значна частина збереглася і нині – в приміщенні Колегії тепер Музей літератури України), раритетні твори “Лексикон словенороський” Памви Беринди 1627 року видання, список “Історії Русів” XVII століття та інші.
13 лютого 1873 року Григорій Ґалаґан очолив Південно-західний відділ імператорського Російського Географічного Товариства.
1874 року зусиллями членів Товариства проведено перший перепис населення міста Києва, ще раніше – Житомира. У серпні того ж року за ініціативи Південно-західного відділу відбувся Археологічний з’їзд, на якому прозвучали цікаві доповіді; у роботі з’їзду взяли участь знані вчені – Микола Костомаров, Дмитро Іловайський, Ізмаїл Срезневський, Вікентій Хвойка, Орест Міллер, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов. У березні 1875-го відділ Товариства продемонстрував результати своєї діяльності на Всесвітньому географічному конгресі і виставці у Парижі. Південно-західний відділ видав два томи власних “Записок”, “Історичні пісні українського народу” Антоновича і Драгоманова, збірник чумацьких пісень Івана Рудченка, три томи праць Михайла Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць з опису природи Києва.
23 вересня 1873 року Григорій Ґалаґан привіз із Сокиринців до Києва на засідання Відділу Остапа Вересая, де незрячий кобзар уразив всіх присутніх своєю майстерністю і небуденною вдачею. Слухали Вересаїв спів кілька годин, записували з його вуст думи, пісні, щедрівки, жарти, жебрацькі примовляння… Русов, Лисенко, Чубинський по цьому написали трактати про народну творчість. Пізніше Вересай з великим успіхом концертував у Санки-Петербурзі – все це з подачі та за матеріальної підтримки Ґалаґана, який збудував у Сокиринцях хату для кобзаря, пересиливши його з Калюжинців, де той народився, повсякчас опікувався видатним митцем.
На жаль, Григорій Ґалаґан не витримав до кінця. Коли почалася офіційна нагінка на Південно-західний відділ Російського Географічного Товариства за “не благодійність і сепаратизм”, Ґалаґан склав із себе обов’язки голови; натомість обрали Антоновича. Це сталося 1875 року, а ще за рік Південно-західний відділ офіційно ліквідував згідно з Емським актом.
Проте доброчинність Григорія Ґалаґана не згасла. Він підтримує видання журналу “Киевская старина”, з якого і досі історики, літературознавці черпають потрібні відомості (від 1907 року “Киевскую старину” перейменовано на “Україну”). Для початку видання редактор Феофан Лебединцев саме у Ґалаґана позичив три тисячі рублів.
Суспільство не лишилося в боргу. Свою вдячність воно висловило Григорію Ґалаґану присвоєнням звання почесного громадянина Прилук.
Оглядаючи доброчинну діяльність Григорія Павловича Ґалаґана протягом його життя, можна й здивуватися: що спонукало багату людину до цього? Адже він мав землі, гроші, запросто входив до міністрів і царської сім’ї, йому не треба було саме доброчинством завойовувати авторитет і визнання. Підсвідоме або й свідоме почуття провини за вчинок прапрадіда Гната Ґалаґана і подальше примноження багатств роду на крові і потові кріпаків? Прагнення спокутувати цю провину? А можливо, і власні “гріхи молодості”, початкове ставлення до “рабів”? намагання зберегти в людях пам’ять про свого сина Павлуся і про себе та свою дружину? Приписні поклик християнської моралі? Гостре відчуття громадянського обов’язку, особливо властиве яскравим особистостям ХІХ століття? Мабуть, усе разом узяте.
Родина Симиренків Одні, зробивши добру справу або щось подібне до неї, намагаються повідати про це всьому світові, запускають усі можливі важелі до дії, аби розрекламувати свій чин і піднестися в очах громадськості, інші – навпаки, скромно роблять добрі діла, не афішуючи, а часом узагалі уникаючи розголосу і навіть ставлять умову, щоб їхнє авторство того чи іншого благодіяння лишилося невідоме. Що це: християнське смирення чи вроджена делікатність натури, або розуміння минущості власної персони серед плину людськості?
Саме такими “непомітними” благодійниками були Симиренки – козацькі нащадки з містечка Городища на Черкащині. Їхній пращур козак Степан не забажав кріпачити і подався з волами чумакувати. Так десь і помер у дорозі – про такий кінець українських мандрівників складено чимало чумацьких пісень, величних і сумних.
За кріпаччини талановиті простолюдини знаходили можливість виявити себе, вибитися з принизливого становища. Звісно, Федору та решті Симиренків ще й поталанило, бо мали нетипову поміщицю-кріпосницю, а ліберальну графиню Олександру Браницькі, яка не перешкодила їм у пошуках вигідного промислу, а коли Федір Симиренко і його швагри – брати Яхненки, колишні кріпаки, знайшли такий – оренду млинів на річці Вільшанці, дозволила за помірну ціну викупитися з неволі. Торгівля борошном, шкірами та іншим крамом принесла прибутки, і компаньйони заснували фірму “Брати Яхненки і Симиренко”, виявивши вже попервах благодійницькі настрої – за неврожайного 1830 року Степан, Кіндрат, Терентій Яхненки і Федір Симиренко безкоштовно настачили харчами десять тисяч селян!
У Федора Симиренка було два сина: Василь і Платон, які вдачею пішли в батька.
Платон Федорович увійшов до історії як український патріот, що дав Тарасові Шевченку після звільнення із солдатчини гроші на видання “Кобзаря”. Відомо, що “Кобзар” таки побачив світ, а Шевченко, сповнений вдячності, опублікував на обкладинці: “Коштом Платона Симиренка”.
Молодший Платонів брат Василь народився 1835 року у Малієві. Здобув вищу освіту у Паризькій політехніці. Мав золоті руки механіка, практичний розум адміністратора і не тільки душею глибоко співчував українській справі, а й докладав значних зусиль для її розвою.
По смерті старшого брата (1863), а згодом і батька (1867), Василь Симиренко перебирає на себе керівництво Торговим домом Яхненків-Симиренків, а разом з тим і головний біль про повернення боргів кредиторам. Правовий бік справи йому допомагає залагоджувати відомий український правник Олександр Кістяківський. 1872 року Василь Федорович повідомляє Олександру Федоровичу про те, що нарешті отримав прибутки 355 рублів.
Симиренко вишукував нові технології, технічні вдосконалення цукрового виробництва, вів наукові дослідження, публікуючи результати у фахових виданнях, і поступово вибирався з боргів. Попри точність у розрахунках, мав романтичну вдачу, про що свідчить його таємний шлюб проти волі тестя з француженкою-емігранткою Софією Альбрандт. З часом батько визнав доччин вибір, і подружжя Симиренків було нерозлучне все життя.
Фірма Яхненків-Симиренків, зігравши свою роль у піднесенні промислового виробництва в Україні (до речі, саме вони збудували перший металевий пароплав під назвою “Українець”), припинила існування. Натомість Василь Симиренко купив занедбану цукроварню у селі Сидорові поблизу Корсуня і знову ж таки вивів її на найвищий технічний рівень (освоїв нове тоді виробництво пастили, назвавши її “Українською”, і мармеладу), що принесло йому сталі прибутки і можливість допомагати науковцям і культурним діячам.
Коли дружина Василя Федоровича нарешті дістала у спадок сто тисяч рублів, то подружжя вклало частину грошей у власну цукроварню, а ще взяли кредит під вісімдесят відсотків. Але завдяки вмілій праці та ощадливості Василь Симиренко сплатив борги, і на кінець життя його капітал нараховував уже до десяти мільйонів рублів.
Даючи гроші, Василь Симиренко казав, що на жаль, в Європі зовсім нічого не знають про Україну, а тому треба б ужити заходів, щоб у закордонну пресу подавалося відомості про український національний рух. З цією метою також офірував кошти.
У квітневому листі від 1881 року Симиренко сповіщає Кістяківського про те, висилає йому на бібліотеку двісті рублів, а 15 серпня 1884-го року доручає своєму повіреному допомогти хворому Павлу Чубинському: “Скільки потрібно грошей для Чубинського, можете узяти з мого рахунку, а якби чогось не вистачало, тоді я доповню за Вашою вимогою”.
Ще раніше Василь Симиренко прихистив опального творця українського гімну після його заслання до Архангельської губернії. Чубинський служив у його конторі якийсь час, секретарював у городищенківському Технічному товаристві і, саме Василь Симиренко сприяв виданню “Трудів” етнографічно-статистичної експедиції Павла Чубинського в Україні й Білорусі.
Симиренко постійно піклувався про своїх службовців: оплачував лікування хворих у Київських лікарнях, відправляв на навчання здібних дітей.
Згадані благодіяння відомого цукрозаводчика стосувалися окремих осіб. Але в активі Василя Симиренка були й масштабні громадські акції. Наприклад, підтримка єдиного на терені Наддніпрянщини періодичного журналу “Киевская старина”, котрий публікував розвідки з історії України та художні твори українських письменників.
До вдячних Симиренкові інституцій належали українська “Родина”, де збирався квіт вітчизняної інтелігенції, “Товариство допомоги літературі й науці”, газети “Рада”, “Громадська думка”, львівський, а згодом і київський “Літературно-науковий вісник”, що його редагував Михайло Грушевський, і Наукове Товариство імені Т.Г.Шевченка.
Керівництво товариством перебрав Михайло Грушевський, як тільки був визнаний у Галичині за наукового і громадського лідера. Ця інституція спершу орендувала у Львові будинок на вулиці Чернецького, але з часом, коли духовна праця товариства набрала сили і треба було утримувати власну друкарню, бібліотеку, складські приміщення, не кажучи про робітні наукових працівників, Грушевський звернувся по допомогу до наддніпрянських промисловців. І тут таки відгукнувся Василь Симиренко, щоправда, анонімно, але подарував Науковому Товариству десять тисяч рублів (!) – на той час величезні гроші, аби Грушевський з колегами не сушили собі голови платнею за приміщення і спокійно працювали. Таким чином чотириповерхова кам’яниця, котра збереглася донині, стала власністю Товариства, осередком української науки. Доброчинність Василя Федоровича в даному разі важко переоцінити.1907 року Грушевський, порадившись із провідними українськими діячами культури, перебирається до Києва, переносячи сюди і друкування “Літературно-наукового вісника” та інших видань, заручившись підтримкою В.Ф.Симиренка.
Листування Євгена Чикаленка, видавця “Ради” – чи не найцікавішої з тодішніх нечисленних українських газет і єдиної щоденної, — свідчить, що її вихід у світ протягом 1906 – 1914 років був можливий тільки завдяки підтримці Симиренка, який щороку офірував на газету 10 – 12 тисяч рублів.
З перенесенням до Києва львівських видань центр наукової думки поступово переміщується на береги Дніпра, хоча і в Галичині продовжує працювати потужна група вчених. Грушевський живе “на дві хати”, тобто постійно курсує між Києвом і Львовом. Але настає вже час для відкриття подібного товариства в Києві, і воно таки постає під назвою Українське наукове товариство на чолі з Михайлом Грушевським. На той час Василь Симиренко уже відходить од активної діяльності промисловика, живе в Києві по вулиці Трисвятительській, 23 (тепер Десятинна, 9), але продовжує цікавитися українською справою і всіляко сприяти їй.
Друзі й ті, хто знав про доброчинну місію Василя Симиренка (Володимиру Леонтоновичу він казав, що стільки б не працював, якби Україні не потрібні були гроші), називали його “Великим Хорсом” – так у дохристиянські часи давні слов’яни іменували бога Сонця, тобто того, хто підтримує життя.
Помер Василь Симиренко 1 грудня 1915 року. Поховали його на Аскольдовій могилі.
У подружжя Симиренків не було дітей, проте було чимало вдячних духовних спадкоємців. В.Ф.Симиренко лишив два заповіти. За переказом Євгена Чикаленка, “по першому все переходить у власність його жінці Софії Іванівні, а по другому – воно переходить їй тільки в користування до живоття, а після її смерті переходить порівно таким особам: В.М.Леонтоновичу, М.С.Грушевському, І.Л.Шрагові, П.Я.Стебницькому, С.О.Єфремову і мені (Є.Х.Чикаленкові), тобто на українські цілі, бо то все – свідомі українці-патріоти, на яких небіжчик покладався. Через те що було два заповіти, означені діячі дійшли з удовою Софією Іванівною полюбовної згоди, за якою частину грошей в облігаціях вона видала “Товариству підмоги літературі, науці й штуці”. За цю суму Товариство купило друкарню Барського на Хрещатику. Маєток у с. Сидоринці вдова Симиренка заповіла на заснування сільськогосподарської садівничої школи імені Василя Симиренка. Гроші ж, які лишаться по ній, мали перейти до народного університету у Києві імені Василя Симиренка з Українською мовою викладання, а свій особняк Софія Симиренко заповіла Українському науковому товариству (УНТ).
1921 року УНТ влилося до Всеукраїнської академії наук. На Трисвятительській, 23 діяли такі наукові установи: комісія природно0географічного краєзнавства, кафедра статистики і Демографічний інститут, Всеукраїнський археологічний комітет, кафедра історії українського мистецтва, кафедра мистецтвознавства та галузеві бібліотеки.
1934 року радянська влада відібрала у ВУАН особняк Симиренків, який за заповітом призначався саме науковцям, але ж хто з можновладців зважав тоді на якісь там заповіти… Будинок набув статусу “спец особняка” з невідомим широкому загалові призначенням. Під час війни й окупації в цьому приміщенні працювала Спілка українських письменників; саме тут заарештували голову Спілки Олену Телігу і сорок літераторів, сімох з яких розстріляли в Бабиному Яру в лютому 1942 року.
Незважаючи на всі лиховісні історичні перипетії, врешті-решт садиба Симиренків прислужилася Українській державі. Після тривалого хазяйнування, знову ж таки у “спец особняку”, служб ЦК КП(б)У і КПУ, сюди, на вулицю Десятинну,, переїхало посольство Великобританії в Україні. Нещодавно на фасадній стіні з’явився барельєф Василя Симиренка з написом: “У цьому особняку 1899 – 1915 роках жив визначний меценат української культури, промисловець і технолог цукроварства Василь Федорович Симиренко (1835 – 1915)”.
Кілька слів про славний рід Симиренків, переслідуваний за більшовицького панування. Небіж Василя Федоровича Симиренка Левко Платонович відомий усьому світові як автор яблука Ренет Симиренка та багатьох плодово-ягідних культур. Він народився 6 лютого 1855 року у селі Млієві.
Навчався в приватній одеській гімназії, Київському та Одеському університетах. За зв’язки з народниками зазнав арешту, сидів у Лук’янівській та Мценській в’язницях, був засланий до Сибіру. Тут зустрів свою наречену, заслану за співучасть у спробі замаху на царя Олександрі ІІ, польську революціонерку-соціалістку дворянку Альдону Грушевську, з якорю вони повінчалися у в’язничній церкві. 1887 року подружжя повернулося до Млієва, і Левко Симиренко з головою поринув в улюблену справу. У Млієві садівник створює унікальний плодовий розсадник – понад три тисячі плодово-ягідних культур. Саджанці і підщепи Левка Платоновича знані у всьому світі. Він пише капітальні праці “Кримське промислове садівництво” (1912) і “Помологія” у трьох томах, “Генеральний каталог” (1901) з описом понад 1300 фруктових сортів.
продолжение
--PAGE_BREAK-- 1920 року Левка Платоновича було застрелено.
Його молодший син народився 29 грудня 1891 року і тому ж Млієві, закінчив Київський політехнічний інститут. Від 1921 року – директор Мліївської дослідної садово-городньої станції і Центрального плодового розсадника України. Також був професором Київського політехнічного і Полтавського та Уманського сільськогосподарських інститутів, головою Всеукраїнської помологічної комісії при Наркомземі України редактором фахового журналу і автором численних підручників, статей. Володимир Левкович заснував всесоюзний науково-дослідний інститут південного садівництва та ягідного господарства. Він зробив величезний внесок у помологію як науку, написав праці “Плодовий розсадник” (1929), “Плодові асортименти України” (1930), “Часткове сортознавство плодових рослин” (1932), закінчував “Виробництво садивного матеріалу”.
7 січня 1933 року Володимира було заарештовано.
У вересні 1938 року його розстріляно в Курську, де й поховано у братській могилі в урочищі Солянка.
… Нещодавно в Києві по вулиці Михайла Коцюбинського на будинку №12, де в гімназії у 1904 – 1912 роках навчався Володимир Левкович Симиренко, встановлено меморіальну дошку з його ім’ям.
Симиренки цілком реабілітовані в очах свого народу і мають цілковите право йменуватися героями. І як би не бажав за життя Василь Симиренко залишатися щедрим на доброчинність анонімом, проте його добрі справи поступово набувають гласності, отримуючи пам’ятну подяку від нащадків. Вельми промовисто, що 1988 року Ліга українських меценатів заснувала грошову премію імені Василя Симиренка, яку присуджують до Дня Незалежності України діячам літератури і мистецтва за внесок до духовного розвитку нашої Батьківщини.
Родина Чикаленків На початку ХХ століття Україна була помежована, поділена кордонами на підавстрійську і підросійську. До того ж обтяжена митом на перевезення, зокрема літератури. Електронних засобів зв’язку тоді не існувало або вони тільки зароджувались в умах учених. Тому роль зв’язкових між Галичиною і Наддніпрянщиною перебрали мудрі люди, які перевозили не тільки у валізах, а й у головах усю необхідну інформацію. Таким зв’язковим в Україні став Євген Чикаленко, який підтримував ідейну роботу у згаданих регіонах, надсилав матеріальну допомогу туди, де вона була потрібна, залагоджував конфлікти, що, як правило, поширені межи інтелігенцією.
Євген Чикаленко був степовим козаком, ставним, вродливим, густочубим, високочолим, і лагіднооким. Людиною розважливою, діловою. І хоча, переймаючись багато долею своєї нації, часом вагався і сумнівався в ній, але ніколи не зраджував.
Народився Євген Харлампійович Чикаленко 9 грудня 1861 року в селі Перешорах на Херсонщині, хоча рід його походив з Полтавщини, де слово “чикала” означало рибальське знаряддя. Чикаленків дід Іван наприкінці XVIII століття мешкав у запорозькому зимівнику на річці Саксагані і займався хліборобством.
Восени 1870 року Євгена відвезли до Одеси і відділи до пансіону Англійця Рандаля. Там Чикаленко перебував три роки, аж поки пансіон не було продано українцю Соколовському.
1875 року дядько Петро (на той час батько Євгена вже помер) відвіз небожа навчатися до єлисаветградського реального училища.
На останньому курсі училища, у рік вбивства царя Олександра ІІ, Чикаленко стає свідком єврейського погрому з боку великодержавних шовіністів у місті Ананьєві. Обурений юнак пише свою першу публіцистичну статтю, яку публікує в петербурзькій газеті “Страна”.
З часом Євгенові життєві шляхт урізноманітнилися, а разом з тим розширились і його світоглядні обрії. Опинившись у Києві, знайомиться з професором історії Володимиром Антоновичем, композитором Миколою Лисенком, бібліографом Михайлом Комаровим, статистиком Олександром Русовим, студентом, а згодом ректором Харківського університету Дмитром Багалієм. Разом з ними бере участь у роботі “Словарної комісії”, діяльність якої з часом дістане вигляду відомого “Саловара української мови” за редакцією Бориса Гречка. Пробує Чикаленко силу в перекладі: з німецької перекладає оповідання Брема про звірів і птахів. Намагається вступити до університету, але через суто формальні зачіпки це йому не вдається.
Свою мрію Євген Чикаленко втілює у Харкові, де його зараховують вільним слухачем природничого факультету. 1884 року він бере участь у діяльності української радикальної громади під проводом народника Володимира Мальованого. Але скінчити університетського курсу навчання не вдається, бо Євген Чикаленко потрапив до жандармерії і за політичні переконання був позбавлений права проживати в Харкові, Києві, Москві та Петербурзі. Місцем п’ятирічного заслання Чикаленка стали рідні Перешори.
1894 року Євген Чикаленко стає членом місцевої української Громади в Одесі. Тут він приятелює з Михайлом Комаровим і своїм коштом видає його російсько-український словник, так званий словник Куманця і Спілки.
Чикаленко зазнає горя в особистому житті. “Весною 1895 року, — писав у “Спогадах” Євген Харлампійович, — поховавши у Перешорах восьмирічну дочку свою, я рішив поставити не на могилі, як звичайно ставиться, а вшанувати її пам’ять чимось корисним для громадянства. Я постановив усю її частину, яка б їй припала як посаг, вжити на громадські цілі. Вважаючи найпотрібнішою книжкою тоді зв’язно написану історію України, хоча б і на російській мові, я вніс в редакцію “Киевской страницы” тисячу карбованців на премію за найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача, приблизно з освітою народнього учителя, бо тоді не було у нас такої історії, як історія країни Аркаса чи Грушевського, які змогли з’явитися на світ тільки після революції 1905 року”.
Тим часом Чикаленко і сам пише “Розмову про сільське господарство”, де викладає свій досвід. Праця вмістилася в п’яти книгах: “Про засуху (Чорний пар та плодозмін)”, “Сіяні трави, кукурудза та буряки”, “Виноград”, “Сад”, “Коні, скотина, вівці та свині” і вийшла у світ 1897 року в Одесі після тривалого змагання з цензурою, завданням якої було не пускати українські книжки. Згодом автор повтори наклад у Санки-Петербурзі, і загальна кількість примірників книжок досягла п’ятисот тисяч! Небачений доти попит і великий успіх твору як серед селян, так і поміщиків. Особливо актуальною була книжка про посуху і чорний пар як засіб боротьби з нею в південних районах України. Урядовець особливих доручень при Міністерстві хліборобства В.А.Бертенсон відзначив: “Завдяки дворічним спостереженням та дослідам над питанням про раціональне оброблення землі в посушливій місцевості, Є.Х.Чикаленко прийшов до переконання, що озимину треба сіяти по чорному або ранньому зеленому парові, а ярину по кукурудзяному або взагалі по пів-парові.
Заслуга Є.Х.Чикаленка полягаю не тільки в тому, що він прикладає поліпшені методи оброблення землі, не тільки в тім, що він знайомить і в друку, і на прикладі із значенням чорного пару і т.п. і т.д. – він зробив більше: він увів ці методи в сільськогосподарську культуру місцевих селян”.
Як меценат Чикаленко засновує фонд допомоги українським письменникам імені відомого тоді прозаїка і публіциста Данила Мордовія, оплачує гонорари літераторам, яких друкує “Киевская страна”. Михайло Грушевський оголошує збір грошей для будови студентського Академічного Дому у Львові, і Чикаленко офірує на це 25 тисяч рублів. Значно пізніше, а саме 1930 року, на Академічному Домі з’явиться меморіальна дошка з ім’ям Євгена Чикаленка.
Встигає херсонець вести і сільське господарство, і відвідувати столиці, зокрема в Санки-Петербурзі завдяки зусиллям Чикаленка виникає Українська Громада.
У рідному селі Євген Чикаленко заснував бібліотеку для селян, куди скуповував українські книжки, зокрема “Кобзар” Тараса, Шевченка, твори Бориса Грінченка та інші. Незабаром Чикаленко залучився до Загальної Безпартійної Української Організації.
1900 року Євген переїздить на постійне зимове помешкання до Києва, купує неподалік Яготина в селі Кононівні 1100 десятин землі.
Від 1902 року завідує українською книгарнею редакції часопису “Киевская старина”, а від 1905-го стає юридичним власником книгарні – аж по 1917-й.
За участю Євгена Харлампійовича було засновано Українську Демократичну партію. До її програми увійшли такі основні тези: знесення політичного абсолютизму, свобода особи, слова, віри, введення української мови в школах, судах, адміністрації і всіх громадських інструкціях, автономія української території, восьмигодинний робочий день, пенсія всім робітникам, що дожили до 60 років, вирішення земельного питання.
У то же час Чикаленко асигнує тисячу карбованців на видання за кордоном Українською Революційною партією української газети “Селянин”.
Та основна заслуга Євгена Харлампійовича полягає у підтримці передових українських газет, які дозволено було видавати по 1905 році, — “Громадської думки” і “Ради”. Остання виходила у світ щодня майже дев’ять років. До яких тільки заходів не вдавався Чикаленко, аби газета потрапила до читача, — вкладав у неї свої кошти, зароблені вирощуванням зерна, брав у банках кредити, а потім сушив голову, як їх повернути… Продав навіть 200 десятин землі, аби існувала українська газета.
Крім того, меценат опікувався хворим Іваном Франком, збираючи для нього кошти і надаючи власні.
Дбав і про стан Шевченкової могили на Черненій Горі, був одним з керівників громадянського “Київського комітету по збудуванню пам’ятника Т.Г.Шевченка”. Плекав ідею про заснування Українського банку – “щоб наші кооперативи не лізли в московські лабети” – і вживав для цього певних заходів. Допомагав осиротілій родині Михайла Коцюбинського. Під час Всеросійської виставки в Києві 1913 року Євген Чикаленко організовує виставу книжок усіх українських видавництв, сплативши за місце на шість місяців кругленьку суму.
5 вересня 1908 року у помешканні Євгена Чикаленка відбувся останній з’їзд Української Демократично-Республіканської партії. На ньому за пропозицією Олександра Лотоцького організацію перейменували на Товариство українських поступовців, котре існувало майже дев’ять років до утворення Української Центральної Ради.
Не залишав Євген Харлампійович і просвітницького доброчинства. Він подарував Пирятинській міській бібліотеці примірники всіх українських книжок, які були в книгарні “Киевской старины” – досить цінний дарунок.
Початок ХХ століття увійшов до історії як період селянських і робітничих заворушень. Так, 1902 року селяни Полтавщини палили маєтки поміщиків і чинили опір озброєному війську, а по 1905-му – і поготів. Село Кононівка, де мав маєток і землю Чикаленко, знаходилося на межі Київщини і Полтавщини, але селяни не чіпали власності “дивного пана”, бо, як згадував Чикаленко, “революціонери-палії не займали, адже я був для всіх незвичайним паном: не хазяйнував, всю землю здавав селянам по недорогій ціні, з усіма обходився по-людськи, за що мене і сусіди пани, і поліція вважали за революціонера і дивилися скоса”.
Під час Першої світової війни посилилася нагінка царату на український рух: його провідника Михайла Грушевського заарештовано і заслано до Симбірська, газету “Рада” заборонено. Євген Чикаленко також зазнає переслідувань і, аби уникнути арешту, перебуває на нелегальному становищі у Фінляндії, Петрограді, Москві.
1817 року Чикаленко повертається до Києва.
У січні 1919 року Чикаленко виїздить до Галичини, мешкає в Станіславі, Славську (де працює над своїм “Спогадами, 1861 – 1907”), Жаб’єму. Тут він був заарештований польською окупаційною владою, два дні відсидів у в’язниці, після чого його висилають до Мостиськ. Потім він переїздить до Перемишля, а згодом до – Варшави, де зустрічається із сином Петлюрою. За допомогою голови Директорії і колишнього секретаря газети “Рада” Євген Харлампійович виїздить до Чехії, потім – Австралії, де оселяється у місті Бадені під Віднем. До речі, тут у цей час живе з родиною і працює Михайло Грушевський.
З Києва Чикаленко отримує звістку, що все його майно в київському будинку і Кононовці розграбовано і знищено. Зникла унікальна Чикаленкова збірка часописів за тридцять років з історії відродження української нації, зникли листи від видатних українських діячів, бібліотека, де було багато книжок з дарчими написами авторів.
В Австрії Євген Чикаленко друкує в українському тижневику “Воля” статтю “Де вихід?”, аналізуючи ситуацію в Україні та еміграції і пропонуючи власні рецепти розв’язання проблеми.
1925 року Євген разом з дружиною переїздить до Праги і Подебрадів у Чехії, де посідає в Українській господарській академії місце голови Термі логічної комісії.
1928 року у в’язниці помер син Євгена – Петро, наступного року заарештували сина Івана, — обидва працювали на видавничій ниві, обох звинуватили у націоналізмі і контрреволюції.20 квітня 1929 року Євген Чикаленко помер.
Виростив Євген Харлампійович Чикаленко п’ятьох дітей, і всі вийшли в люди. На жаль, доля розвіяла їх світами. Хтось, знаючи більшовицьку “ласку”, виїхав за кордон, інші ризикнули залишитися на рідній землі, але скуштували на власних спинах свинцевого сталінського батога.
Дружина Євгена Марія Вікторівна закінчила Бестужівські курси – на той час вищий навчальний заклад для жінок, народила шістьох і вигляділа п’ятьох дітей, що, зрозуміло, забрало багато сили і часу. Проте при такому чоловікові не могла не брати участі у громадському русі. Так, саме в київській господі Чикаленків 1901 року було засновано Жіночу Громаду, яку очолила Марія Вікторівна. Жіноча Громада проіснувала до 1905 року.
Приблизно року 1909-го подружжя Чикаленків розлучилося, хоча офіційно шлюбу так і не розірвало. Євген Харлампійович лишив за Марією Вікторівною маєток у Кононівні. Згодом вона назовсім переїхала до Києва, жила на вулиці Дорогожицькій, в еміграцію не поїхала і померла під час голодомору 1933 року.
Дочка Ганна народилася у Перешорах 1884 року. Навчалася в Одесі, Оксфорді, Женеві, Лозанні (тут отримала університетський диплом) та Единбурзі (також університетський диплом). Знала 28 мов, у тому числі й санскрит, перекладала з них українською і навпаки, друкувалася в газеті “Рада” і “Літературно-науковому віснику”. Побралася з українським німцем Зиґмундом Келлером, філософом і філологом за фахом, який від 1926 року працював в Українському науковому інституті в Берліні і навіть написав дослідження про чумацькі пісні. Але 1933-го вступив до нацистської партії, і це було причиною розлучення з Ганною Чикаленко.
Дочка Євгена Харлампійовича вела активну наукову і громадську діяльність: у 1918 – 1920 роках працювала в українській дипломатичній місії у Женеві; була однією із засновниць у Кам’янці-Подільському 1920 року Української Жіночої Національної Ради, що успішно працювала і усьому світі (крім СРСР) дванадцять років, а Ганна Євгенівна в ній секретарювала і брала участь у багатьох міжнародних жіночих конгресах.
Працюючи в університетській бібліотеці міста Тюбінгена в Німеччині, 1931 року знайшла першодрук праці українського вченого Юрія Дрогобича “Преностикон”. Активно співпрацювала з львівським “Літературно-науковим вісником”. Так, 1929 року опублікувала розвідки “Сучасний стан Шекспірівської проблеми” і “Каталонське відродження літератур”. Померла 1964 року у ФРН.
Вікторія Євгенівна народилася 1886 року у Перешорах. Навчалася в Міланській академії мистецтв. 1917 року вийшла заміж за відомого діяча Олександра Скорописа-Йолтуховського, одного із засновників Союзу Визволення України у Львові 1914 року. Згодом чоловік Вікторії за Української Центральної Ради став директором департаменту у загальних справах УНР, а за Гетьманату – губерніальним старостою, за Директорії – губерніальним комісаром Холмщини, Полісся, Західної Волині. Від 1920 року разом з дружиною виїздить в еміграцію, де аж 1945-го його дістає довга рука НКВД. Заарештований і засланий, Скоропис-Йолтуховський гине в беріївських концтаборах. Можливо, така сама доля спіткала і дружину. Слід по Вікторії Чикаленко втрачено.
Подружжя мало сина Василя, 1920 року народження. Як громадянин Німеччини він був мобілізований до вермахту, служив перекладачем і загинув у Білорусії у вересні 1941 року.
Левко Євгенович народився 1888 року в Перешорах. Серед усіх Чикаленків він, мабуть. Найрадикальніший за вдачею. Був заарештований 1905 року, захищаючи євреїв під час погрому, коли зазнав поранення, а також 1909-гоі 1911-го. Батько постійно мусив його визволяти з-за тюремних ґрат. Левко закінчив Санки-Петербурзький університет. Ще будучи студентом, працював археологом у Федора Вовка на Волині і в Мізинській стоянці на Чернігівщині, допомагав виконувати й узагальнювати антропологічні вимірювання на Полтавщині, Херсонщині, Кубані. Був членом Української соціал-демократичної партії, делегований до Української Центральної Ради від української Петроградської громади. Викладав у Київській українській гімназії. Від 27 червня 1917 року – секретар УЦР, член її Малої Ради. 1919 року значиться науковим співробітником ВУАН.
продолжение
--PAGE_BREAK-- Левко Чикаленко пише рецензію на книжку відомого археолога, етнографа, мистецтвознавця Вадима Щербаківського “Провідник по археологічному відділу Полтавського народного музею з коротким описом передісторичного життя на Полтавщині”, Полтава, 1919. Тоді ж виїздить в еміграцію до Чехословаччини, де продовжує займатися археологією, вивчає неолітичні культури, зокрема моравську мальовану кераміку, знайомить моравців з трипільською культурою України.
У Чехії побачили світ праці Левка Чикаленка “Нарис розвитку геометричного орнаменту палеолітичної доби” (1923), “Техніка орнаментування керамічних виробів мізинських неолітичних селищ” (1925) і “Нарис розвитку української неолітичної мальованої кераміки – Більче Золоте” (1926). Викладаючи у Паризькому Українському Вільному Університеті, здобув ступінь доктора філософії, був членом різних наукових товариств. 1931 року у Варшаві вийшла книга документів “Соловецька каторга” під редакцією Левка Чикаленка. “Соловецька каторга” – це збірка листів до редактора від утікачів із Соловецької каторги.
Збереглося посвідчення від 26 квітня 1947 року про те, що Л.Є.Чикаленко є членом Спілки українських письменників і журналістів в Аугсбурзі (Німеччина). Доля занесла його до США, де якийсь час він змушений був працювати прибиральником у нью-йоркському французькому шпиталі. Помер 1966 року у Нью-Йорку, а 1998-го урну з прахом Левка Чикаленка було перепоховано в Україні, в рідних Перешорах.
Одружився Левко Євгенович з Тетяною Стахевич, небогою народоволки Віри Фінгер. Мало подружжя двох доньок – Яну, майбутнього геолога, і Орисю, яка стала Хіміком. Пані Тетяна не схотіла їхати з чоловіком в еміграцію, лишилася в Петрограді. Тут і померла під час ленінградської блокади. Яна померла пізніше, а Орися і досі живе у Петербурзі.
За кордоном Левко Євгенович 1943 року одружився з Оксаною Лінтварьовою, що прибрала прізвище Чикаленко, замав з нею доньку Мар’яну, яка нині мешкає у Нью-Йорку разом з матір’ю. Пані Оксана Лінтварьова-Чикаленко виступає у пресі з цікавими спогадами.
Петро Євгенович Чикаленко народився 1892 року в Перешорах. Змалечку дуже здібний, всебічно талановитий, вивчив шість мов. Мобілізований на фронти Першої світової війни, потрапив в оточення.
1917 року Петро став до роботи в Українській Центральній Раді, наступного – він секретар прем’єр-міністра УНР Всеволода Голубовича, ще за рік – секретар посольства УНР у Стамбулі. Але в еміграції не залишився, повернувся до Києва, де працював у видавництвах “Думка” і “Сяйво”. За дружину взяв Ксенію, доньку відомого цивільного генерала Бориса Телецького, котрий до революції мав так званий Шоколадний будинок на розі вулиць Єлизаветинської (тепер Пилипа Орлика) і Шовковичної. У 60-х роках там містився міський Палац реєстрації шлюбів. Але повернімося до Петра Чикаленка. Його заарештували гепеушники 6 березня 1928 року. Незабаром захворів ангіною і помер.
У Ксенії Борисівни по чоловікові лишився син Лель (Олександр). Під час війни вони виїхали до Німеччини, але і тут їх дістала комуністична влада. Леля відправили воювати на боці СРСР, а матір – туди, де “Макар телят напас” на 25 років. Вона з’явилася в рідному місті наприкінці 60-х звільнена з концтаборів. Померла у Києві 1983 року. Лель Чикаленко помер 1990-го року, по ньому лишилося двоє синів, які мешкають у місті Акмолі в Казахстані.
Наймолодший Іван Євгенович Чикаленко народився 1902 року в селі Кононівці. Закінчив 1918 року реальне училище, лишився з матір’ю в Києві, тричі поступав до Політехнічного інституту, вчився по півроку і тричі був відрахований як “чужий совєтській власті елемент”.
Усе ж таки влаштувався працювати до видавництва “Думка” та “Сяйво” разом з братом Петром. Але в травні 1929 року заарештували й Івана, засудили його до 5 років позбавлення волі за “контрреволюцію і збройне повстання”. Звільнився на Далекому Сході 1934 року, лишився там працювати вільнонайманим робітником. З часом виріс до начальника будівельної дільниці Байкало-Амурської магістралі. За першої ж реальної можливості, тобто 1946 року, повернувся до Києва, працював будівельником, начальником відділу капітального будівництва Цукротресту. Помер 1974 року в Києві. Його дружина Докія Кузьмівна, народжена 1903-го року, закінчила київську приватну гімназію Жеребцових. Побралася з Іваном Чикаленко 1921 року, працювала у видавництві “Сяйво”, поїхала до чоловіка на Далекий Схід, де працювала економістом. Повернулася разом з ним до рідного міста і померла 1980 року.
У них народилося двоє дітей. Старша Ірина (1924 – 1946) померла в Києві. Молодший Євген, названий на честь діда, народився 1939 року на Далекому Сході. Закінчив Київський геологорозвідувальний технікум, працював у Кіровоградській експедиції техніком-геологом. По здобутті вищої освіти у Київському політехнічному інституті викладав у школі, училищі, технікумі. Нині Євген Іванович Чикаленко викладає машинобудування в училищі Київського заводу реле й автоматики. Бере участь на громадських засадах у роботі профспілок. Досвідчений пасічник – у діда вдався. У школі навчається його син Сергій Чикаленко.
У Львові ім’ям Євгена Чикаленка названо вулицю у мікрорайоні Рясне. Будемо сповідатися на подібну акцію і в Києві, де минула найактивніша частина життя українського доброчинця. Імпульс до неї є: Ліга українських меценатів 1998 року заснувала премію імені Євгена Чикаленка за щедре меценатство, допомогу українській культурі.
Родина Рильських Так уже склалася доля української шляхти, що вона по Київській Русі мусила постійно комусь служити. Спершу – татарським ханам, згодом литовським воєводам, далі – польському королеві та російському цареві… Відповідно вироблявся і стереотип поведінки – догідництва і зневаги до сласного народу. Хоча й траплялись окремі щасливі винятки особливо у ХІХ столітті, за часів просвітництва і народництва. Одним з таких родів, що повернулися обличчям до народу, який їх годував, були Рильські з Київської губернії.
Так, один із Рильських – Тадей, який народився 2 січня 1841 року в селі Сиавищах Сквирського повіту в родовому маєтку Рильських. Його батько Розеслав мав авторитет серед польського панства і якийсь час був повітовим маршалком, тобто предводителем дворянства. Мати – княжна Трубецька… Навчався Тадей спочатку у Другій київській чоловічій гімназії, потім – в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.
18 січня 1861 року слідча комісія при генерал-губернаторі в політичних справах допитала братів Тадея і Остапа Рильських. Тадея звинуватили в стосунках з селянами, пропаганді комуністичних ідей про рівність, у читанні написаної Рильським “Історії України”, де були такі фрази: “Статут Литовський укладали великі пани, і тому він тільки для панів годиться...”, “Як настала Хмельниччина, всі горнулись до козацтва, бо щезли пани і поділки на вищі і нижчі стани, всі піднялися на одне діло – визволятися з панського ярма”.
Тадей Рильський відкинув усі звинувачення, окрім того, що справді працював із селянами в полі, співав пісні, але пропаганди не вів, своєї “Історії” не читав. Брат Осип сказав, що нічого не може додати до братових показань. У лютому 1861 року братів переведено до Казанського університету, подалі від України.
1862 року молодший брат Тадея – Осип помер.
В Казанському університеті Рильський найбільше цікавився політичною економією. Він написав статтю у журналі “Основа”, яка була присвячена саме економічним положенням, які доводили недостатність селянських земельних наділів за уставними грамотами 1861 року. Згодом ці наділи було збільшено урядом.
Батько Тадея заповів йому маєток у селі Романівці.
Тадей Розеславович узяв за дружину свою кузину, з якою, здається, не мав дітей. На жаль, вона невдовзі померла, а за якийсь час, точніше, 1878 року, він побрався з романівською селянкою Меланією Федорівною Чуприною.
Тадей Рильський господарював у Романівці сорок років. Досконало вивчивши цивільні закони, давав безкоштовні юридичні консультації романівцям і жителям навколишніх сіл. Не обмежувався порадами, а складав селянам потрібні папери і виступав у судах як їхній адвокат. Будучи католиком, пустив до свого будинку православну церковнопарафіяльну школу, а потім збудував для неї окреме приміщення, оплачував учителя і сам учителював.
Рильський зажив слави доброго агронома та економіста. Селяни разом з ним постачали хліб аж до Кенігсберга, поминаючи посередників – місцевих факторів. Це свідчить про те, що Романівні вирощували добірне зерно. Тадей Розеславович допоміг сільській громаді дешево купити землю в сільського поміщика, а місцевим чиновникам – закріпити за собою чиншові ґрунти (орендовані землі).
Ще на початку наукової діяльності Рильський почав друкувати свої праці з етнографії та економіки у часопису “Основа”, який виходив у Санки-Петербурзі. Далі розвинув економіко-правову тему в “Киевской старине” і найбільшому за обсягом творі “Студії над основами розкладу багатства”.
Тадей розглядає теорію вартості, співвідношення між капіталом і працею. За його дослідженнями, відносини у промисловості характеризуються свободою економічних чинників, індивідуальною власністю на всі матеріальні блага; праця – єдина основа і джерело власності. Згідно з Тадеєм Рильським, має бути як суспільне капіталістичне, так і приватне капіталістичне господарство. Селянство повинне орендувати землю в держави. Проте класову боротьбу Рильський не вважав рецептом для вирішення суспільних проблем.
З теоретичних посилань випливають практичні висновки. Давши яскраву та об’єктивну оцінку становищу робітників оцінку становищу робітників у поміщицьких економіях, Рильський закликає заробітчан до організованого (але не насильницького) опору кабальницьким намаганням поміщиків. Серед інших вимог має бути скорочення робочого дня до десяти годин, дотримання безпечних умов прав (наприклад, наявність загороджених пасів у молотарок), у степу – облаштування просторих куренів для відпочинку, налагодження харчування та лікарської допомоги тощо.
Тадей Розеславович пише українською мовою популярні книжечки для селян: “Сільські пригоди” – з практичними порадами про право випасу селянської худоби в поміщицьких лісах, вигіднішого ведення сільського господарства; “Херсонські заробітки” – про те, як селяни Київської, Полтавської, Чернігівської та Подільської губерній ходять улітку на заробітки до Херсонської губернії, які там гроші платять, скільки коштує проїзд і як доїхати – своєрідне керівництво для заробітчан.
Помітні праці Тадея Рильського, зміст яких розкривають їх назви: “До вивчення українського народного світогляду” і “Нариси про правові норми економічного життя”. У них автор викладає свої спостереження як за часів молодості, так і зрілого віку.
Неопублікована творча спадщина Тадея Рильського також значна. Це: “Заметки о внутренней жизни Гетманщины”, “2-й семестр, у 3-х зошитах”, 1863 рік, очевидно, це – курс лекцій, який Рильський читав у недільних школах: “Заметки, выписки по всеобщей и русской истории”, “Замітки по історії англійських селян”, “Історичний перегляд репортиційних стосунків у селян”, “Історія Англії до 60 рр. ХІХ століття”, “Статистично-економічні відомості по країнах Західної Європи”.
Незабаром Тадей став членом культурно-освітнього товариства – Київська Громада.
Помер Тадей Розеславович 25 вересня 1902 року в Романівці.
Нащадок князівського роду Рильських Тадей Розеславович з дружиною, простою селянкою Меланією Федорівною, привели у світ трьох синів: старшого Івана 1879 року народження, середульшого Богдана – 1882-го і молодшого Максима – 1895 року.
Іван Рильський закінчив юридичний факультет Київського університету. В інституті рукопису НБУ ім. В.Вернадського у фонді 114 зберігаються рецензії Івана Рильського на книжку Бикова “Англія та англичане. Боротьба їх за волю і парламент” та брошуру Одарки Романової “Індія та індуси” (обидві рецензії датовані початком ХХ століття); також на книжку Кульжинського “Канада” і брошуру В.Корольова “Дотепне харчування подвірної худоби”. Після революції Іван Тадейович учителював у Романівці, в школі, яку організував разом з братами Богданом та Максимом. Перекладав українкою твори Мопассана і Меріме з французької, Джека Лондона – з англійської, книжку “Костка Неперський” – з польської. Помер у голодомор 1933-го року.
Богдан Рильський жив головним чином при молодшому братові. Відомий його переклад з російської твору Олександра Гріна “Скарби африканських гір”. Помер 1939 року.
Найдовший вік і слава судилися Максиму Рильському – відомому поетові, перекладачеві, громадському діячеві, директорові Інституту фольклору й етнографії Академії наук УРСР.
Народився максим Рильський 19 березня 1895 року в Києві на вулиці Тарасівській, 12. Початкову освіту здобув удома в селі Романівці. Підготовка виявилася настільки ґрунтовною, що дала можливість одразу вступити до третього класу київської приватної гімназії Володимира Науменка (приміщення збереглося по вулиці Ярославів Вал).
Максим Рильський видає першу поетичну збірку “На білих островах” у 15-річному віці й одразу привертає до себе увагу літературних критиків. 1915 року вступає на медичний факультет Київського університету, але згодом здобуває філологічну освіту в Київському університеті, щоправда, не встигши закінчити навчання через громадянську війну. Їде вчителювати до Романівки. Віршує і перекладає. Зазнає критики як представник течії неокласиків, що продовжували традиції красного українського і світового письменства. Від 1923 року – на творчій роботі в Києві. 1931-го року Максима Рильського заарештовано та кинуто до Лук’янівської в’язниці, звинувачено у зв’язках із заарештованими раніше “членами СВУ”. За п’ять місяців поета випущено. З метою самозбереження змушений був написати “Пісню про Сталіна”.
1947 року Рильського звинувачено в “українському буржуазному націоналізмі”, але він уже був обраний до Верховної Ради СРСР і чи не це вберегло його від репресій. Помер максим Тадейович 24 липня 1964 року.
Лишив по собі значну поетичну спадщину, до якої увійшли збірки оригінальних поезій, серед яких найяскравіші “Під осінніми зорями”, “Синя далечінь”, “Крізь бурю й сніг”, “Гомін і відгомін”, “Київ”, “Мандрівка в молодість”, “Троянди і виноград”, “Голосіївська осінь”, а ще переклади з Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Вольтера, Ростана, Бауло, “Божественної комедії” Данте.
Кілька слів про менш відому сторону діяльності Максима Тадейовича Рильського – як доброчинця. Загальновідомо, що Максим Тадейович був людиною товариською, а головне – доброю за вдачею. Нібито депутатство у Верховній Раді колишнього Союзу від Житомира протягом 1946 — 1964 років і зобов’язувало Рильського до цього, але ж і депутати були і є різними. Гортаючи у фондах Київського музею Рильського картки з депутатськими справами, дивуєшся величезній кількості запитів і прохань, які надходили на ім’я поета. Жодного не лишив він поза увагою, на всі реагувати в силу своїх можливостей і тогочасної дозволеності. Тут і прохання про поліпшення житлових умов, прописку в Києві чи Житомирі, лікування, пенсії, про пом’якшення вироку для засуджених і заміну покарання, вшанування загиблих під час війни, влаштування на роботу, дітей – до ясел і дитячих садків тощо. Максим Тадейович домагався коштів від уряду на будівництво сільських шкіл, підтримував обдарованих юних музикантів і художників, зрілих письменників зі сталінських концтаборів. Так, відомий факт, що саме завдяки клопотанням Рильського знайшлося місце в Ірпені під забудову нашим видатним перекладачем – колишнім політв’язнем Григорію Кочуру і Дмитру Паламарчуку. Тепер там меморіальний музей-бібліотека Григорія Кочура.
Двоє синів Івана Тадейовича Рильського – професійний військовий Максим (1923 – 1944) та автодорожник Павло (1917 р народження – пропав безвісти) загинули в Другій світовій війні. Дочка Марія (1910 – 1968) жила в селі Романівці, працювала на машинно-тракторній станції. Третій син Петро (1911 – 1988) працював інженером-харчовиком. Друга дочка Любов нині на пенсії, свого часу працювала друкаркою в газеті. Вона має дочку Тамару Остапенко, художницю-дизайнера, а та – двоє дітей: доньку Оксану, що працює закрійницею, і сина Петра, який закінчив шкоду.
продолжение
--PAGE_BREAK--