План
Вступ
1. Початок українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство
2. Громадівський рух у другій половині ХІХ століття
3. Національне відродження на західноукраїнських землях. «Руська трійця». Москвофіли та народовці
Висновки
Вступ
З кінця XVIII ст. зароджується український національний рух, спершу культурний, а з 1840-х (Кирило-Мефодіївське братство) і політичний. Почалося формування модерної української нації. Важливе значення для національного пробудження мала творчість Т. Шевченка.
Внаслідок репресій російського царату з 1870-х центр національного руху перемістився в Галичину. З кінця XIX ст. виникають українські політичні партії, частина з яких висуває вимогу самостійної соборної української держави. Лютнева революція 1917 року в Росії стала поштовхом до початку національної революції в Україні.
1. Початок українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство
Колонізаторська політика російського царизму в Україні призвела до зростання протидій цій політиці з боку національно свідомої частини українського суспільства, активізації українського національного руху в усіх його формах, як політичних, так і культурних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності.
Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурниць кий етап (40-ві роки XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).
Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність — мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного устрою, політичних, прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше — тут хоча б частково збереглася власна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.
Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література.
Національному відродженню сприяло і поширення романтизму як художньої течії в літературі та мистецтві.
Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літератур но-мовний, театрально-драматургічний, історичний. Перший етап національного українського відродження саме й розпочався з видання фольклорних збірок. У 1777 р. у Санкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна збірка Г. Калиновського «Описание свадебных украинских простонародных обрядов». У 1798 р. побачила світ «Енеїда» І. Котляревського, з якою найчастіше пов'язують початок українського національного відродження.
Колишня козацька еліта стала основним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Вона намагалася відстояти свої права і привілеї, підтвердити своє знатне походження, але разом з тим захищала ідею автономії України. Необхідність документально підтвердити права козацької старшини викликала інтерес до своєї історії і стала імпульсом національного відродження. Поширення історичних знань про минуле України було найзначнішим фактором утвердження масової національної свідомості. Воно об'єднувало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, виховувало патріотизм, підтримувало традиції боротьби за національне визволення і державність.
Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) — документами. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору — природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний роз виток, а боротьба українського народу за звільнення — головний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму.
Поява праць з історії України, у свою чергу, стимулювала інтерес української еліти до життя народу, його звичаїв, традицій і обрядів.
Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея — ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (за іменами перших слов'янських просвітителів — Кирила і Мефодія), засноване в січні 1846 р. у Києві. Воно скла далося з 12 осіб та кількох десятків (за деякими даними — до 100) співчуваючих. Організаторами і найактивнішими учасниками товариства були М. І. Костомаров — професор історії Київського університету, син поміщика і кріпачки; П. О. Куліш — талановитий письменник, автор першого українського історичного роману «Чорна рада»; М. І. Гулак — вчений-правознавець, спів робітник канцелярії генерал-губернатора; В. М. Білозерський — викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак).
Члени товариства розробили декілька програмних документів, зокрема «Книгу буття українського народу» та Статут. У цих документах було висунуто прогресивні ідеї: республіка — як основна форма політичного устрою; повалення самодержавства; рівність громадян перед законом; скасування станів як чинників не рівності в суспільстві; ліквідація кріпосництва; національне визволення слов'янських народів; поширення освіти. Значну увагу приділяли національному питанню, яке розглядалося у контексті ч панславізму. Ця теорія на той час набула певного поширення. її основною тезою було прагнення об'єднати всі слов'янські народи у федерацію на зразок. Сполучених Штатів Америки. При цьому кожний слов'янський народ зберігав би свою самостійність. Україна ділилась на два штати: Східний (Лівобережжя) і Захід ний (Правобережжя); інші слов'янські народи теж утворювали б по штату кожен. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не повинен був належати до якогось штату й служив би місцем зборів загального сейму. У кожному штаті мав бути свій сейм і свій президент, обраний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, обраному теж на чотири роки.
Кирило-мефодіївці вважали, що творцем історії є Бог, а її рушійною силою — християнська релігія. Суспільство, на їхню думку, повинно будуватися за принципами первісного християнства (рівність, добро, справедливість, 10 заповідей).
У своїх програмних документах члени товариства ідеалізували минуле України, прикрашали історію козацтва і суспільних відносин («одвічний демократизм і єдність українського народу»). Україні відводили месіанську роль: вона повинна була ста ти центром слов'янського союзу.
Тактика досягнення цілей у різних течій товариства суттєво відрізнялася: помірковані вважали можливим реалізувати їх еволюційним шляхом, за допомогою реформ, пропаганди, просвітництва. Радикальна частина на чолі з Т. Г. Шевченком виступала за революційний шлях — повстання народу.
Члени товариства, окрім розробки теоретичних документів, займалися практичною діяльністю. Вона була пов'язана з пропагандою своїх поглядів і поширенням програмних документів братства, революційних творів Шевченка, просвітницькою діяльністю, залученням нових учасників, встановленням зв'язків з діячами інших опозиційних рухів.
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (до березня 1847 р.), тому розгорнути широкої діяльності не змогло. Про його діяльність царським властям доніс зрадник, і члени товариства були заарештовані і відправлені на заслання в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну і з забороною займатися освітянською діяльністю. Найтяжче покарали Т. Г. Шевченка, якого віддали в солдати, заборонивши писати й малювати.
Значення діяльності товариства в тому, що воно розробило теоретичні засади національного відродження України, висунуло демократичні, антикріпосницькі, антицаристські гасла, стало першою українською політичною організацією.
2. Громадівський рух у другій половині ХІХ століття
Наприкінці 50-х років XIX ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного руху. Одним з центрів відродження стала столиця Російської імперії Петербург, де мешкало чимало українців і куди після відбуття покарань дозволили повернутися і обійняти високі посади колишнім братчикам: Костомарову, Білозерському, Шевченку.
Українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книг, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах.
З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініциативою Білозерського почала видавати журнал «Основа» (1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми — в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.
Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України, сумління яких мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і які вирішили зблизитися і прислужити народу. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами (походить від слова холоп — образлива назва польських панів українських селян), хоча самі вони себе називали українофілами. Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів’я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували і зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували у 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі». На межі 1860-1861 pp. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського університету, серед яких були П.Чубинськии, М.Драгоманов, утворили нове товариство «Українська громада», яке у 1862 р. нараховувало 200 членів.--PAGE_BREAK--
Київська громада, як і громади, що виникли по різних містах України (Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові), Кубані (Катеринодарі) та Москві, головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових розвідок в галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Одним словом, займалися культурницькою діяльністю.
Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєння царської влади та російської громадськості. Але підготовка і вибух польського повстання 1863-1864 pp., боязнь того, що українці за культурницькою діяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то і незалежності, призвело до видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 20 липня 1863 р. таємного циркуляру, який увійшов в історію як Валуєвський циркуляр. Він забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкуванні популярної, релігійної літератури, крім художніх творів. Проблема української мови розв'язувалася знаменитою фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема та бути не може».
Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені.
Проте діячі, віддані справі відродження України, не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили на досягненні успіху в царині науки або на освітній ниві. Відсутність організації не давало можливості розвивати український рух. Тільки наприкінці 60-х років, після послаблення антиукраїнської політики, знову з'являються громади, але як нелегальні організації. Та нелегальне становище давало малий простір для культурницької діяльності, і тому провідники українського руху весь час намагаються найти легальні форми для своєї праці. Така можливість відкрилася зі створенням у 1873 р. Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (ПЗВРГТ), яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень, розшукує, досліджує і публікує документи, статистичні та етнографічні дані та дослідження. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети «Киевский телеграф».
Урочисте відкриття Відділу відбулось 13 лютого 1873 р.
Головою відділу було обрано Григорія Павловича Галагана, високої освіти сановника з поміщиків Лівобережжя і популярного в Києві мецената, людину, що вболівала за виховання національної інтелігенції. Управителем справ одностайно було обрано П.Чубинського. Органом Відділу стали „Записки Юго-Западного отдела ИРГО". Неформальним органом Відділу була також газета «Киевский телеграф», яка виходила в 1874-1876 pp. До її редакційного комітету увійшли М.Драгоманов, М.Зібер, Ф.Вовк, П.Чубинський, М.Лисенко, П.Житецький. Газета стала захисником і ревним пропагандистом великої і плідної роботи по вивченню духовної і матеріальної культури українського народу, яку розгорнули діячі Київської громади під егідою ПЗВРГТ. Газета не пропускала нагоди, щоб затаврувати той чи інший антиукраїнський виступ російської реакційної преси.
До роботи у Відділі були залучені значні наукові сили. Тільки дійсних членів набралось аж 76, серед них — В.Антонович, М.І.Драгоманов, В.Р.Лисенко і М.В.Лисенко, О.Д. Ушинський (брат відомого педагога) та багато інших. Окрім них, для Відділу самовіддано працювала велика когорта співробітників і провінційних кореспондентів, які присилали записи про народний побут, традиції, вірування.
Крім видавничої справи, Відділ провів цілий ряд заходів. Одним з перших було проведення у 1874 р. одноденного перепису населення Києва. У результаті перепису, який був до того ж і першим у місті, виявилось, що в ньому мешканців наполовину більше, ніж офіційно вважалося (Загальна чисельність перевищувала 220 тис. чол.). Також був з'ясований національний склад міста: українці складали найбільшу національну групу.
Іншою важливою акцією Відділу, яка набула міжнародного розголосу, стало проведення у серпні 1874 p. ІІІ Археологічного з'їзду, який засвідчив високий науковий рівень археологічних досліджень на українських землях.
Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені-гуманітарії створили науковий центр з українознавства і широкий науковий рух за участю науковців та ентузіастів-провінціалів, збирачів різного роду матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні утворився зародок національної Академії наук.
Зростав авторитет цього культурного руху. За час існування Відділу (1873-1876) ним була проведена значна наукова діяльність: видано 7 томів «Трудов Юго-Западной экспедиции» (no 1200 сторінок кожен, не рахуючи додатків), два томи «Записок Юго-Западного Отдела И.Р.Г.О.», також підготовлено матеріальна ще три томи праць М.О.Максимовича; створено етнографічний музей, бібліотеку, архів.
Але і на цей раз уже за науковою працею громадівців пильне око царської поліції розгляділо загрозу майбутнього українського сепаратизму (відділення). Найбільш зусиль у зведенні наклепів на українських діячів доклав М. Юзифович, полтавський поміщик, колишній член київської громади, один з організаторів ПЗВРГТ, але відданий служитель імперії.
Наслідком доносів і наклепів на український рух стало підписання царем 18 травня 1876 р. Емського указу. Він різко посилив репресії проти української культури і наклав нові заборони на українську мову. Було заборонено: ввіз із-за кордону книжок українською мовою; друкування і видання в Росії оригінальних українських творів, перекладів, п'єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам'яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборонив громади, встановив жорсткий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром. Окремий пункт указу стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні. Емський указ був серйозним ударом по українській науці, культурі і українському русі в цілому. Свою чинність вій зберігав до 1905 р. Проте на цей раз громадівський рух не припинився. Громади, що збереглися, продовжували існувати підпільно, шукаючи нових шляхів для продовження своєї діяльності. Як і з попередні роки, найсильнішою і найвпливовішою була Київська (Стара) громада.
У межах Російської імперії організувати легальну роботу було неможливо, і тому громадівці сходяться на думці про організацію українського національного центру за кордоном, який мав налагодити видання вільної від цензури української преси і представляти український рух в Європі. Виконання такого завдання громада доручила Михайлу Драгоманову.
Також на його долю випала роль виробити політичну програму українського руху, тобто поставити перед ним чітку мету і накреслити шляхи її досягнення, оскільки стало зрозуміло, що без зміни ладу в Російській імперії змін на краще для українців не буде.
Виїхавши за кордон, Драгоманов зав'язав тісні стосунки з українськими діячами Галичини, разом з М. Павлюком та С. Подолинським став видавати журнал «Громада» (1878— 1879 pp., 1882 р.). В основі запропонованої Драгомановим програми лежали такі принципи, як демократизм (надання громадянам демократичних прав і свобод та організація влади на демократичних засадах); федералізм (надання українцям в складі Росії автономних прав і запровадження громадського самоврядування); культурництво (визвольна боротьба повинна вестися виключно просвітницькими формами і методами); еволюційність (уникати радикальних змін, а віддавати перевагу поступовому розвитку); європеїзм (орієнтація України в своєму розвитку на Європу).
Висунута Драгомановим програма для тодішніх умов, що запанували в Росії після вбивства царя Олександра II, виявилась занадто радикальною. Саме тому Київська громада розірвала відносини з Драгомановим і припинила фінансування журналу. Вона відмовилась від політичної діяльності, яка могла викликати репресії з боку російського уряду. Єдиним свідченням українського руху на теренах Російської імперії стало видання російськомовного журналу «Киевская старина» (1882-1907 pp.), що продовжував українознавчі дослідження.
Така дослідницька копітка праця мало приваблювала молодь, яка прагнула дій, прагнула зайнятися кипучою політичною діяльністю, що спрямована на повалення існуючого ладу і встановлення нового, справедливого. Вона йшла в російський і польський рухи, що боролися проти самодержавства революційними методами, проте це не задовольняло її національного прагнення і не приносило користі українському народу. Зрештою, національно свідома молодь сама стала організовувати громади, які називалися молоді, або студентські. Особливо багато постало їх у 90-і роки ХІХ ст. Найрадикальнішою зі студентських груп було Братство тарасівців (1891-1898 pp.).
Старше покоління громадівців теж прийшло до висновку, що без щоденної політичної діяльності вся їхня попередня культурницька праця згасне. Легально здійснити це в межах російської імперії було майже неможливо, і українські діячі вирішили закласти основи українського політичного руху в Галичині, де умови для політичної діяльності були більш сприятливими. У той же час у Наддніпрянській Україні вони вирішили згуртувати свої сили для більш плідної діяльності на культурницькій ниві. У 1898р. у Києві була створена Загальноукраїнська безпартійна організація (ЗУБО), яка виконувала роль координатора діяльності громад. Таким чином, громади пройшли шлях від окремих гуртів до загальноукраїнської організації, підготувавши підґрунтя для почату політичної боротьби. Вони забезпечили з'єднання українського руху на Лівобережжі та Правобережжі, забезпечили наступність поколінь в українському русі. Громадівці своїми плідними дослідженнями з історії, етнографії, фольклористики, статистики, мовознавства довели, що українство має глибоке історичне коріння і чіткі етнічні особливості, окреслені етнічні межі. Вони підвели український рух до усвідомлення необхідності сформулювати та розробити політичну програму руху.
3. Національне відродження на західноукраїнських землях. «Руська трійця». Москвофіли та народовці
У західноукраїнських землях в XIX ст. починається процес національного відродження. Панівною в українському суспільстві стає ідея національної самосвідомості. На перший план виходять національна мова, історія, література і фольклор. Речниками ідей національного відродження стало духовенство. Центром церковного життя була митрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 рр. там вийшло 43 книги, написані українською мовою.
Найвиднішим представником старшого покоління національної інтелігенції був Іван Могильницький — освітній і церковний діяч. Він заснував у Перемишлі дяковчительський інститут, написав 5 підручників. У своїх працях Іван Могильницький доводив самостійність української мови. У 1816 р. І.Могильницький разом з Михайлом Левицьким створює «Клерикальне товариство», метою якого було поширення серед селян спеціально підготовлені нескладні релігійні тексти українською мовою. Відтак, товариство виступало проти ополячення селян і навернення їх до римо-католицької церкви.
Активними учасниками українського відродження були і Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони займалися створенням початкових шкіл для місцевого населення, написали граматики української мови. Окрім того, вони були збирачами і видавцями українського фольклору.
У 30-х років XIX ст. авангардом національного руху виступає громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця» (з 1833 p.). Його засновники Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький — у той час студенти Львівського університету — розмовляли українською («руською») мовою, звідси й назва об'єднання. Вони боролися проти політичного, соціального, духовного гноблення, за розвиток національної самосвідомості українського народу. За своїм характером «Руська трійця» була демократично-просвітительським гуртком, метою якого було перетворення народної мови на літературну. Це, на думку трійчан, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. З цією метою члени гуртка розпочали велику фольклористично-збиральницьку роботу, під час якої молоді люди відкрили для себе історичну значимість свого народу.
Поступово питання мови з проблеми суто філологічної переросло у політичну. У своїх творах «Трійця» звертала увагу на політичну історію, на докази самостійного політичного існування українського народу в минулому. Період від XIV до XVIII ст. на Україні, зокрема в Галичині, вона характеризувала як час утрати національної незалежності. Члени трійці вбачали в козацтві символ національно-визвольної боротьби народу. Вони першими вказали на соціально-національні причини руху опришків, показали, як свавілля польських панів спричиняло селянські виступи. Висвітлюючи героїчне минуле українського народу, члени трійці показували українській громаді можливий шлях розв'язання національних проблем. продолжение
--PAGE_BREAK--
Під впливом загальнослов'янського, у тому числі й загальноукраїнського піднесення, члени трійці вперше в суспільному русі внесли у програмні документи ідею возз'єднання всіх українських земель у складі майбутньої федерації. Україна мала стати соборною державою з двох штатів — Східного (Лівобережжя) і Західного (Правобережжя з Східною Галичиною).
Дії Шашкевича, Вагилевича та Головацького для тогочасного суспільства були нечуваними. Вони викликали проти себе бурю переслідувань. Сміливці неодноразово ризикували життям. Так, наприклад, Шашкевича вистежували, щоб скарати його на смерть за прилюдні виступи українською мовою.
У 1834 році гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику містилися матеріали про Б.Хмельницького, С.Наливайка та опришківський рух. Друк збірника був заборонений Віденською поліцією.
Наприкінці 1836 р. у Будапешті був виданий літературно-науковий альманах «Русалка Дністровая». Альманах започаткував нову українську літературу у Східній Галичині. Хоча в 1837 р. львівська цензура книгу заборонила, альманах залишив слід у розвитку національної свідомості в західноукраїнських землях. У «Русалці Дністровій» друкувались матеріали з історії України, особливо про національно-визвольні рухи та про їх ватажків, і це мало неабияке значення на той час. Написаний галицькою говіркою, альманах показав, що між мовою галичан і східних українців немає суттєвих розбіжностей, отже, вони — єдиний народ.
Членів «Руської трійці» було притягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але вони не відмовилися ні від своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності.
Діяльність «Руської трійці» започаткувала новий етап у роз витку національного руху на західноукраїнських землях, пере хід від культурологічних проблем до соціально-політичних.
Після поразки революції 1848 р. у суспільно-політичному житті Австрійської імперії настав період «бахівської реакції», названої так за ім'ям її провідника, міністра внутрішніх справ Олександра Баха. Ситуація галицьких українців ускладнювалася тим, що провідником «бахівської» політики в Галичині був намісник краю польський граф Агенор-Голуховський. Його правління підготувало ґрунт для домінування польської еліти в політичному житті Галичини.
Верховенство поляків у Галичині після запровадження галицької автономії 1867 р. призвело до розколу в українському таборі. Його лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч із сильнішим польським супротивником. У пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав вони прагнули довести, що мають такі ж старі політичні та культурні традиції, як і поляки. Із цією метою одна частина (старорусини) покладалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковнослов'янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в національно-політичній орієнтації на Російську імперію.
Москвофіли не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею «єдиної російської народності від Карпат до Уралу», виступали за приєднання до Росії. Мали свою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою з боку населення не користувалися.
Народовці представляли національний напрямок, який спрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення. 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство «Просвіта», яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А. Вахнянин. Крім культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю — засновувала кооперативи, крамниці, позичкові каси.
У 1885 р. народовці заснували свій політичний орган — Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини. Народовський рух поступово поширився на Буковину і Закарпаття.
У середині 1870-х pp. у Галичині з'явилася молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність як народовців, так і москвофілів і прагнула надати українському руху більш радикального характеру. Під впливом Михайла Драгоманова молоді українські діячі звернулися до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна, течія, її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти соціалістів 1878 p., де серед звинувачених були Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький.
Попри свою нечисленність галицько-українські радикали відіграли значну роль у зміні ідеологічних засад та організаційних форм національного руху Галичини. Вони вели соціалістичну пропаганду серед українського селянства та робітництва і виступали з різкою критикою греко-католицького духовенства.
У 1890-х pp. змін зазнав і народовський рух. До нього приєдналася нова група молодих діячів — Євген Олесницький, Кость Левицький, Степан Федак. Велике значення для подальшого розвитку українського руху мав приїзд до Львова 1894 р. молодого історика Михайла Грушевського. За рекомендацією свого вчителя В. Антоновича він очолив новостворену українську кафедру історії у Львівському університеті й став головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка, створеного 1897 р.
З огляду на можливу війну Німеччини та Австрії з Росією, бажаючи забезпечити собі міцний тил на випадок воєнних дій, австрійський уряд зробив спробу примирити між собою українців і поляків. 1890 р. старше покоління народовців погодилося на компроміс з польськими депутатами в галицькому сеймі, розпочавши тим самим так звану нову еру у польсько-українських відносинах. За умовами угоди польська сторона зобов'язалася дати згоду на відкриття української кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї української гімназії, запровадження двомовності в учительських гімназіях тощо. «Новоерівська» політика не знайшла достатньої підтримки в українському політичному таборі.
Велике значення для зміцнення національної свідомості мали святкування у 1898 р. у Львові 100-річчя української літератури (від часу появи «Енеїди» Івана Котляревського) та 25-річчя літературної діяльності І. Франка. До такого своєрідного 100-річного ювілею національного відродження М. Грушевський підготував і видав перший том своєї праці «Історія України-Руси», яка мала величезне значення для національного самоусвідомлення. Під впливом цих заходів українофільська орієнтація остаточно перемогла в національному русі в Галичині, а термін «русин» поступився терміну «українець».
Висновки
Проблеми українського національно-культурного й державного відродження наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. Викликають великий інтерес у науковців, широкої громадськості. Це природно. Дослідження національного відродження цієї доби в історії України, його теоретиків і подвижників української справи мають виняткове значення. І не тільки пізнавальне, що є вкрай важливим, але, головним чином, практичне – для розв’язання тих складних проблем державотворення, відродження й розвою вітчизняної культури, утвердження духовності і національної свідомості нашого народу на сучасному етапі його розвитку.