Голодомор на Дніпропетровщині

Міністерство освіти України

Тема:

«Голодомор на Дніпропетровщині»

Виконав:

Учень К.з. «НСЗШ I - III ст. № 24»

10-Б класу

Чередник

Нікополь - 2008р.

Основною особливістю голоду 1932 - 1933 р. р. було те, що трагедія стала результатом не стільки природних причин, скільки політики влади. Хоча у 1932 р. в Україні й була посуха, її вплив не був настільки великим, щоб привести до голоду. Неврожай був наслідком не погоди, а соціально - економічної ситуації. Жахлива трагедія - голодомор - для українського селянства почалася зі «сталінського стрибка» в індустріалізації та славнозвісної «суцільної колективізації». Загнані в колгосп селяни не бажали працювати задарма на державу. Але колгоспи були зручною формою тотального вилучення продовольства у селян державою. Колективізація була винищенням українського села як основи ринкової економіки та етносу, що розглядалися комуністами як перепона на шляху до соціалістичного будівництва.

Зиму 1931-1932 років селяни України ледве пережили. Для захисту соціалістичної власності ЦВК та РНК СРСР прийняли Закон від 7 серпня 1932 р. «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении общественной (социалистической) собственности», текст якого корегував особисто Й. Сталін. Цей закон був зразком «соціалістичної законності», він передбачав розстріл з конфіскацією всього майна, або, при помякшувальних обставинах, позбавлення волі строком до 10 років та конфіскацію всього майна. Амністія по цих справах не була передбачена. У народі цей закон назвали «Законом про пять колосків». За неповних пять місяців дії цього закону на Дніпропетровщині було засуджено 5215 осіб, з них 174 -- до розстрілу. Оскільки Дніпропетровська область не виконала план хлібозаготівель (на 20 вересня 1932 р. план був виконаний тільки на 27 % річного), то колгоспників примусили провести повторний обмолот, а по дворах одноосібників знов пройшли уповноважені і скрізь усе обшукували. У липні 1932р. на черговій обласній нараді з питань хлібозаготівель секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У В.Чернявський гостро критикував районне керівництво й голів колгоспів області за їх спроби блокувати виконання плану хлібозаготівель.

«Червоні валки», як називалися тоді обози з хлібом, почали свій рух до зсипних пунктів уже наприкінці липня 1932р. і продовжували його до глибокої зими, коли виконання хлібозаготівельного плану вступило в критичну стадію. Сільське господарство Дніпропетровщини, як і республіки в цілому, знаходилось у такому стані, що не спроможне було справитись навіть із зменшеним планом хлібоздачі.

Багато селян чинило супротив підвищеному плану хлібозаготівель. Від покарання селян партійне керівництво перейшло до покарання районів та сіл, які не виконували план хлібозаготівель. 6 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У і РНК УСРР прийняли постанову «Про занесення на «чорну дошку» сіл, котрі злісно саботують хлібозаготівлі. Статус «чорної дошки» означав фактично блокаду селян, які позбавлялися права на виїзд, а оскільки в селі не було продовольчих запасів, вмирали з голоду.

8 грудня 1932 р. газета «Зоря» Дніпропетровського обкому надрукувала список 44 сіл, занесених на «чорну дошку». Першими в списку були села Гаврилівка Межівського району та Вербки Павлоградського району, населення яких повністю вимерло.

Голод на Дніпропетровщині набирав обертів. У січні 1933 р. обласна газета «Зоря» надрукувала постанову Дніпропетровського облвиконкому: «За активне злісне протидіяння виконанню державного плану хлібозаготівель, за розкрадання та псування колгоспного хліба, злісне порушення постанови ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 р., про охорону та зміцнення громадської (соціалістичної) власності, Дніпропетровський обласний Виконавчий Комітет Рад ухвалює: вислати з Дніпропетровської області з конфіскацією всього майна 700 господарств (голів родин разом з родинами) з 27 сіл області.

В інформаційному зведенні Дніпропетровського обкому КП(б)У від 28 лютого 1933 р. на імя першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора повідомлялося: «Проявления голода по имеющимся в обкоме данным имеют место в 31-м районе области. Количество отмеченных фактов голодовки по области составляет свыше 5 тысяч. Особые проявления фактов голода имеют место в 8-ми районах области. В Ново-Васильевском, Высокопольском и Павлоградском районах отмечены факты, когда группа умерших не была похоронена в течение 10-15 дней».

Із доповідної уповноваженого Межівського району від 6 березня 1933 року: «...случаи голодной смерти увеличиваются. В Петропавловском с/с с 10.02 по 28.02.1933 г. умерло до 50 человек, кроме того, имеются непроверенные сведения о том, что в зтом же сельсовете хороият умерших в огородах без регистрации».

Тривалий голод довів людей до психічних захворювань, до втрати контролю над собою, а це призводило до канібалізму, перші випадки якого були зафіксовані ще в першій половині 1932 року. Незабаром в обласні центри надійшов документ «цілком таємно» всім начальникам облвідділів ДПУ УСРР та облпрокуратури: «всі випадки канібалізму повинні бути вилучені з судів і таємно передані ДПУ». Навесні 1933 року канібалізм набув характеру епідемії. Лише в архіві МВС України зберігаються 73 справи з позначкою «Дніпропетровська область», де кількість притягнутих до відповідальності за цей злочин складає 99 осіб, а жертвами їх стали 93 особи з 25-ти районів області.

У квітні 1933 р. голод охопив практично всю Україну. Дніпропетровська область під час цього голодомору зазнала найбільших втрат: з усієї кількості зареєстрованих в Україні смертей від голоду 70 % припадає саме на нашу область.

У Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. I. Яворницького зберігаються документальні джерела (газети, заяви, судові документи, спогади тощо), фотоматеріали, деякі речові докази, які відтворюють окремі сторінки цього трагічного періоду в долі українського селянства. На виставці «Це не повинно повторитися» (зал № 9) та в стаціонарній експозиції музею історії Дніпропетровської області в 1921-1941 рр. (зал №6) представлені свідоцтва, що розкривають жахливу політику тоталітарної влади стосовно свого народу.

Ось деякі із спогадів, взяті із архівів музею.

Верхньодніпровський район

Коваленко (Губенко) Любов Тихонівна, 1923 р. н.

«Народилася я у Криничанському районі Дніпропетровської області в селі Кринички у 1923 р. Голодомор застав мене у селі Адалимово Вільногірського району Дніпропетровської області. Село було невеличке, приблизно з сотнею жителів. Розташоване село на одній вулиці з 35-40 хатками. Церкви у ньому не було. Закінчила я чотири класи, під час голодомору ще не працювала, бо була дівчинкою, але потім робила у колгоспі куховаркою. Колгосп був утворений під час колективізації. Голова колгоспу Іван Вишнюк був наказовим з району, тобто чужий. Щодо подій 1933 року, то врожай того літа був досить високий, але його у всіх позабирали.

Ніяких норм здачі сільгосппродуктів у нас не було, просто приходили люди та й насильно усе забирали, а хто не віддавав, того арештовували. Як і всі у селі, наша сімя мала присадибну ділянку, на якій того року ми виростили цибулю, моркву, квасолю, горох. А ще я добре запамятала, що у 1933 р. був у нас досить добрий урожай картоплі, її не забрали, бо не знайшли. Саме вона і врятувала мене і моїх батьків від голодної смерті. Переселенців не було. А ось голодуючі - так. До нас вони приходили. Такі худі-худі, тощі, як соломина. Ми їм допомагали, як могли.

Голодних смертей у селі не було. Не було й випадків людоїдства. Так що я цього не бачила. У нашому селі була взаємодопомога. Кожен допомагав другому, хто чим міг. Люди любили один одного, поважали».

Верхньодніпровський район

Черниш Марія Семенівна, 1911 р. н.

«Народилася я в селі Підлужжя Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. Під час голоду тут і проживала. В селі було десь 40 дворів і одна школа -

4 класи.

Із створенням колгоспу зайшло в звичку забирати в людей зерно, насіння. Спочатку люди зносили самі, бо треба було обсіяти, обсадити землю. Пізніше почали цілі бригади ходити й забирати. Забирали збіжжя до останньої зернини, усю крупу, яка була, картоплю. В 1931 р. хліб вродився не рясно. Частину зерна люди здали в колгосп, а з врожаю 1932-го попало тільки по жменьці. Уже в перший рік ми їли переважно картоплю. Борщ варили в основному з буряків, а замість хліба була печена картопля. Так само харчувалися і восени 1932 р., хоч і вродило її тепер менше. Зерно берегли на дальше. Лише вряди-годи дерли з нього крупу на жорнах, колесах і варили куліш. Він був як святкова страва.

Чим ближче до зими, тим менше було що їсти. Пекли буряки, кабачки. Підкрався голод. Варили чай з мяти, ромашки. 3 гречаної полови пекли «маторженики» - такі оладки. Ці «маторженики» не можна було пережувати, через силу люди їх ковтали. Боліли животи. Гречаний дух був важкий і ядучий. Люди мучились.

Село пригнітилось. Ні пісні, ні собачого гавкоту. Коли прийшла зима 1933 року, то запасів їжі зовсім не стало. Коні валилися з голоду. Коли яка коняка падала, на неї з сокирами накидались такі ж голодні люди. Вмирали поодинці. Вимирали цілі сімї. Люди ставали самі на себе не схожі».

Магдалинівський район

Арчакова (Топка) Ганна Арсеніївна, 1924 р. н.

Топка Ганна Арсеніївна народилася 15 лютого 1924 р. Проживала у селі Топчино Магдалинівського району Дніпропетровської обл. В їхньому селі була церква, потім ії зруйнували. Батьки Ганни працювали у колгоспі, землі в них не було. Але вона пам ятає, як родину її подруги розкуркулили.

Хоча урожай у ті роки був гарний, людям нічого було їсти. Забирали все, не тільки колгоспний урожай, а й власний. Люди закопували зерно у землю. Заборонялося навіть збирати колоски з поля. За це судили. У селі зробили сарай, в який поміщали «нарушителів» закону. В їхньому селі був хлопчик-каліка, він не вмів говорити. Одного разу його мати пішла в поле зібрати хоч трохи зерна, щоб нагодувати сина та дочку, але її побачили і забрали у цей сарай-тюрму. Хлопчик до того був наляканий, що занедужав і пізніше помер.

Зима була дуже суворою та сніжною. Батько Ганни пішов у місто та влаштувався на макаронній фабриці, на прохідній. Коли робітники йіпли додому, то кожний давав йому жменьку борошна або ще чогось. Завдяки цьому їхня родина врятувалася від голоду.

Магдалинівський район

Пилипенко (Пархоменко) Мотрона Минівна, 1913 р. н.

Пилипенко (Пархоменко) Мотрона Минівна народилася 22.11.1913 р. в селі Сужено-Варварівка Магдалинівського району Дніпропетровської області.

В селі не було церкви, і люди ходили до сусіднього села, але потім зруйнували й там. Сужено-Варварівка мала свою чотирирічну школу. Батьки М. М. Пилипенко працювали в колгоспі. Мама - на різних роботах, а батько комірником. У 1933 р. під час ревізії у коморі виявлено 1 центнер жита лишку. За це батько був засуджений на 11 років заслання.

М. М. Пилипенко згадує, що у 1933 р. врожай був гарний, але все забрали «буксіри». Ці люди ходили по хатах і забирали все, що можна їсти. Людина поверталася з роботи і знаходила свою хату зовсім пустою. Так трапилося і в їхній сімї. Люди пухли з голоду. Вживали в їжу все, що можливо. їли дохлих тварин, і багато людей після цього померли від отруєння. Жахливі спогади про нещастя, що прийшло у сім ю її дядька, рідного батькового брата, у нього померло 14 дітей. Тількии двоє зосталися жити з їх великої співучої сімї.

Приходили до села виснажені люди у пошуках роботи. Часто і з їхнього села їхали до Харкова, Дніпропетровська на заробітки. Та частіше всього там і гинули. Їх близькі навіть не знали, де вони померли. В селі, у вузькому колі, ходили розмови про жорстокість комуністів, про штучно викликаний голод, але далі розмов діло не дійшло.

Нікопольський район

Ліновицька Ганна Яремівна, 1911 р. н.

Народилася в селі Рябошапівка (нині Новоіванівка) Нікопольського повіту Катеринославської губернії. В селі була церква, яку в роки радянської влади зруйнували, а ікони спалили. Урожай був дуже хороший (пшениця - по пояс), але все вивезли. Влітку і восени ще якось виживали, бо були фрукти, овочі, ловили ховрахів, птахів. Особливо сутужно стало зимою. По-перше, холод, сніги. Іноді висота снігу сягала двох метрів. Все, що було з їжі, намагалися ховати у печі, підпіл, але приходило начальство і все дощенту забирало. Було накладено великі податки на м ясо, крашанки, птицю, молоко. Якщо різав свиню, то потрібно було здавати не тільки мясо, а й шкіру.

Люди пухли, шкіра на обличчі репалась, звідти текла якась рідина. Не було навіть труни, щоб поховати померлого. Коли у Ганни Яремівни помер дідусь, то труна була. Разом з дідусем у одній ямі поховали і сусідку.

Нікопольський район

Фоменок ОлександрФедорович, 1922 р. н.

«Народився 30.06.1922 р. у с Олексіївка Чкаловського району Дніпропетровської області.

Фактів людожерства у нашому селі не було, але жертви голоду були, наприклад Михайло Боярин, моя однокласниця Надя Макаренко.

Я пас череду - був підпасичем, а старшим пастухом - Яків Панасович Таран. Платили на двох 10 рублів, він давав мені чотири. Хазяїн, у якого ми пасли череду, повинен був нас годувати. Інколи нам давали півлітра молока, але завжди ми їли лободяники. Я кинув школу, не вчився два роки, а вже у 1939 році закінчив Олексіївську семилітню школу.

У нашій родині було семеро дітей: 4 хлопці і 3 дівчинки. Сестра Дунька вже була заміжня. Врятувало нас від голодної смерті те, що мати (Палажка .Григорівна) ходила на ст. Нікополь працювати, а батько був провідником на залізниці. їм платили дуже мало, інколи давали хліб, однак в той час це була вагома поміч. Навесні 1933 р. я з батьком і братом Михайлом ходив у поле. Брали возик, бочку води і виливали ховрахів. За день могли наловити їх і сто штук. Мясо їли, а їхні шкурки мати здавала і могла отримати трохи пшона й борошна. Ходили також копати мерзлу. картоплю і шукати мишей. Миші наносили в свої нори зерно, а діти його забирали. їли лободу, весною - цвіт акації, викопували корінці біля річки. Ще нам допомагав чоловік сестри. Він працював на вапняковому карєрі конюхом. Він крав у коней дерть, із неї мама пекла коржики, ми їх називали маторжениками. Ми вижили, але голод дуже підірвав здоровя мами. I недовго вона була з нами. Дуже важко згадувати голод. Мені тоді було 10 років, і мати таке гірке дитинство я б нікому не побажав».

Новомосковський район

Хиря Степанида Мелентіївна, 1919 р. Н.

«Я народилася в с. Хутір Губиниха (нині - в Новомосковському районі Дніпропетровської обл.). Тут закінчила 4 класи. Родина наша середнього достатку, батьки мали коня, корову, трохи землі. В селі налічувалось приблизно 500 жителів. До 1934 р. була в селі церква - Троїцька. У 1934-му її зруйнували. Памятаю двох священиків - спочатку був о. Василь, а після його смерті - о. Капітон. Була також семирічна школа.

Колгосп «Червоний степ» почали створювати у 1929р. Місцеві комсомольці почали ходити по хатах і забирати все, що було в людей. В нашій сімї хворіла моя сестра, їй під голову поклали відро квасолі, останнє, що залишилось у хаті. Комсомольці забрали навіть це.

Розкуркулення людей йшло не від колгоспу, а від сільради. Комсомольці отримували накази з сільради, якій висилали директиви з району. На заможніших накладали такий податок, який вони не могли сплатити. А якщо сплачували, то накладали ще більший. Тоді людину, яка не сплатила, викликали до сільради і били, вимагали грошей. Багатьох вигнали з власних хат на вулицю, а будинки забирав колгосп під власні потреби».

Новомосковський район

Лобода Марко Якович, 1910 р. н.

«Колгосп у нашому селі був створений у 1929 р., називався він «Червоне поле». В 1930 р. з цим колгоспом була страшна тяганина - половина жителів села не вступила в нього, половина вступила, а потім вийшла. Врешті-решт туди були загнані всі селяни, в тому числі й наша сімя. Мій батько був великий трудяга, він сам збудував наш вели^кий гарний будинок з великими світлими кімнатами. В усіх навколишніх селах не було подібного. I от, на початку 1933 р., коли становище різко погіршилось, колгосп раптом заявив, що в нашому будинку буде розміщуватися контора. У нас позабирали все: всі речі, одяг, мізерний запас продуктів. Голих і босих вигнали на вулицю, забрали ключі і зробили там колгоспну контору. Мій батько ходив по вулиці, просив притулку і щось зїсти, та ніхто не міг нічим допомогти йому. Так він і помер від голоду на вулиці. Мені в той час було 23 роки, працював у колгоспі на степу».

Новомосковський район

Онушко (Лобода) Серафима Сергіївна, 1916 р. н.

«Я_народилася_20.07.1916р._в_с._Сурсько-Клевцеве_(нині-Дніпропетровського району, де й проживала під час голоду 1933 р._Зима була сніжна й морозна. Врожай був великий - і ярої, і озимої пшениці. А збирати було нікому - люди були дуже знесилені голодом. Попередній врожай також був великий, але все було вивезено. Особливо тяжкими були осінь і зима. В людей забирали останнє - жменьку насіння, заховану в глечику, картоплину чи цибулину на горищі. Забирати приходила бригада з 5-6 чоловік, до складу якої входили представники з району, сільради, контори і так звана «сільська біднота». Вони зривали підлогу й розвалювали печі, перевіряючи, чи не заховано там що-небудь, перекопували двір, садок і город, щоб знайти бодай закопану одну зернину від врожаю. Становище було дедалі страшніше. Люди ходили опухлі від голоду з ранами на тілі. Ніде не можна було почути ні гавкання собаки, ні нявкання котів - всі ці тварини були зїдені».

Новомосковський район

Марина_Федорівна,1918р.н.

«Я народилася 20 травня 1918 р. в с. Спаське нинішнього Новомосковського р-ну, тут жила і під час голову. Я жила з батьком і чотирма братами. Мати померла і всі клопоти по дому лежали на моїх плечах. Село було велике (понад 3000 хат). Під час колективізації був заснований колгосп, який мав назву «Нове життя».

У 1933 р. мені було 15 років. Мій батько та брати робили на заводі, а я була колгоспницею. Цього року добре вродив хліб...

Як почався голод - не памятаю, але забирали у людей все: і хліб, і худобу.

Щоб не забирали хліб, ми сипали його в подушки й зашивали. Одного разу мене перестріли з вузликами зерна. Мене та мою подругу відвели до Новомосковська й там судили. Мені дали 6 років, а подрузі - 5. Але завдяки голові колгоспу нас взяли на поруки, і весь строк ми підробляли в колгоспі».

Нікопольський район

Поляков Микола Миколайович, 1923 р. н.

«Червоногригорівка була великим селом, яке налічувало близько 1500 дворів.

Зима 1932-1933 рр. видалася не дуже холодною, але сніг був. До 1932 р. народ на селі пухлим не був. Особливо лютувати голод почав навесні 1933-го. Все, що виростили колгоспники на своїх присадибних ділянках, було відібрано до грама. 3 Нікополя присилалися комісії, які організовували на селі бригади комсомольців і сільської молоді. Ці бригади ходили по хатах і відбирали у людей все, що можна було відібрати. Після них в хаті не залишилося ні жмені квасолі, ні глечика пшениці чи жита, які селяни намагалися приховати в хліві чи в скирті, ні картоплини.

Пригадую один випадок, який трапився з сімєю Редьки. Щоб приховати пшеницю, вони висипали її у колодязь, зверху кинули дохлу кішку і також присипали пшеницею. Бригада комсомольців знайшла цю пшеницю, але дістати її з колодязя їм не вдалося, бо там стояв такий сморід, що ніхто не зміг в нього спуститися. За це всю сімю було вислано до Сибіру.

Навесні 1933 р. люди так попухли з голоду, що не мали навіть можливості піти по селах просити щось поїсти. У багатьох на тілі повідкривалися кровоточиві рани. На вулицях села та по хатах скрізь валялися трупи. Пацюки об їдали їм носи та вуха».

Новомосковський район

Логвинова Наталя Григорівна, 1907 р.н., Чапля Олена Кирилівна, 1919 р. н

Н. Г. Логвинова: «У 1933-му, пригадую, комісія, було, ходить по селу, забирає хліб. А тоді п ють та їдять те, що в людей забрали. А люди з лляної макухи пекли оладки та їди».

О.К. Чапля: «Наша бабуся Палажка приїхала з Дніпропетровська вмирати в рідному селі. Було це, мабуть, в 1933-му. Я їх панькала - маторженики пекла, суп варила. Важко було. Акацію товкли та висівки мішали - такі оладки з того пекли. Бо забирала влада в людей все - нічого людям не залишали. В топчаках змелемо та тоді з травою мішаємо. Топчак -це такий млинок домашній, ним вручну мололи.

А в місті тоді на книжки хліб давали. Тоді я поїду до брата Івана в Дніпропетровськ. Він уже працював, поіім став викладачем університету. Ото, бувало, наберу хліба в міських родичів та привожу до села. Брат Максим надсилав з Ленінграда нам на Україну посилки: сухарі, цукор, рибу. А тут голод такий був - не було ж ніде нічого». (Брат О. К. Чаплі - відомий в еміграції український письменник Василь Чапленко (1900-1990) у низці своїх творів одним з перших звернувся до теми голоду 1933 р. В оповіданні «Мясозаготівлі (з натури)» - присвята: «Памяті моєї сестри Ганни» (збірка «Зойк» та інші оповідання; Буенос-Айрес, 1957). У пєсі «Чий злочин?» (1952) В. Чапленко осмислює народну трагедію драматургічними засобами. Див. про це статтю Яра Славутича «Голодомор в українській літературі на Заході» (1990).

Новомосковський район

Зимовченко (Кобзар)

Єлизавета Трохимівна, 1911 р.н.

«Народилася я в селі Орлівщина Новомосковського району Дніпропетровської області. Родина в нас була невелика. Я ніде не працювала. В 1930 р. вийшла заміж і була господаркою. В колгоспі з нашої родини працювала лише моя сестра дояркою. За колгосп нічого розповісти не можу, бо я не працювала, а чоловік працював на заводі. Зима 1932-1933 рр. була звичайною. Знаю, що восени 1932р. колгосп зібрав гарний врожай. Голод почався ще взимку. Чоловік получав 1 кг хліба на заводі, тобто по 100 г на іждивенців. Сестру мою розкуркулили, з хати вигнали, інвентар забрали. Їли ми дубову кору, курай, їли те, хто що згребе. Ходили на степ скобкать, але там у нас сумки віднімали й били. Дуже багато людей мерло від голоду. В нашій родині, на щастя, ніхто не помер, але в сусідів за тиждень вісім чоловік вмерло. Випадків людоїдства не було, вірніше, чуток по селу не ходило, але були випадки, що зникали діти. Багато різних комісій ходило по хатах і забирали все. В мене на печі було десять качанів, так і ті забрали. В селі було декілька сімей переселенців, прізвищ не памятаю».

Спогади жительки м. Пятихатки Бараін Галини Йосипївии ( записані її онукою, Гурою Вікторією, ученицею СШ № 1 ім. С.М. Кірова );

...Це було весною 1933 р. Моїй бабусі було тоді 16 років. Вона жила з батьками у селі Гуляйполе Щорсківського району. У селі був страшний голод. Люди вимирали цілими сімями. У моеї бабусі вмерла мати, а батько загинув на війні. ,

До сусідів із міста приїхала дочка, де вона працювала на фабриці, й привезла сімї хліба. У них у сімї були тільки батько і маленькі братики. Потім люди бачать, що старша дочка не виходить із хати й день, й другий. А їй же треба повертатись на фабрику. Стали питати в дітей і батька, а вони кажуть, що поїхала в місто. Сусіди замітили, що цей батько топить піч у хаті, а варити у всіх уже нічого. Люди стали дивуватись, і сказали про це голові колгоспу. Голова прийшов до того батька з міліцією і почали обшук. У здоровій діжці вони побачили таке, що вжахнулись. Там лежала порубана й засолена старша дочка, що приїхала з міста. Коли цього чоловіка запитали, навіщо вій це зробив, він відповів, що вбив дочку, щоб урятувати від голоду менших синів. Цей чоловік збожеволів, і його забрали до вязниці, а маленьких синів відправили до інтернату.

Бабуся тоді так злякалася, що пішла жити в сусіднє село до родичів. Щоб не вмерти з голоду, бабуся й інші діти збирали корінці, колоски, лободу, кропиву, дикий щавель. Усе це сушили, терли й пекли хліб, або, як тоді казали, коржі. Ще діти крали у горобців яйця і пекли їх на вогні. Яйця були дуже маленькими, мали страшенно неприємний запах, але діти їли їх один поперед одного, такі вони були голодні. Бабуся казала, що, хто розпухав від голоду, той умирав, а хто був тільки худий, той жив.

Коли люди так голодували, на стації Щорськ, просто під небом, лежали гори зерна і проростали під дощем. Дітей і дорослих, які ходили красти зерно, розстрілювали на місці, охоронці нікого не жаліли.

Бабуся, роіповідаючи мені про ті страшні роки, плакала, говорила, що під час війни не було такого голоду, як у 1933 р..

3 спогадів Прймака Івана Леонідовича, 1924 р. н., жителя с. Городище Павлоградського району Дніпропетровської області.

...Під час голоду ми, діти, ловили ховрахів, варили їх і їли. Тоді я вперше зїв мясо їжака ( воно виявилося дуже гірким ). ...Дорослі розповідали, що в сусідньому селі Межиріч дійсно знайшли людоїдів. Вони торгували людським мясом. їх відкрили випадково, бо серед мяса знайшли чоловічий ніготь... Памятаю голодуючих, які йшли повз нашу хату ( наша хата стояла при дорозі Павлоград -- Дніпропетровськ) і просили води чи хліба. Мати завжди виносила те, що мала, так робили і наші сусіди. Батько казав, що у Павлоградському "Заготзерні" під час голоду зерно поливали водою, воно чорніло і проростало, після чого його вивозили у балки і там висипали.

3 спогадів Дороненко Марії Миколаївни, 1918 р. н., жительки с. Златоустівки Апостолівського району Дніпропетровської області.

...Врожай того року був добрий, але його весь вивезли. Голод був страшний. їли все: лободу, ховрахів. Через голод люди в села йшли в міста. Директором школи був тоді Мусій Оскарович Рейдерман. Дуже добра людина - рятував дітей. У школі дітей годували соєю.

3 спогадів Бредуна Антона Тихоновича, 1904 р. н., жителя с. Шевського Магдалинівського району Дніпропетровської області.

...У селі працювали "Червоні валки", "Красный обоз", які відбирали хліб у селян, вимітали з вагонів залишки борошна. Селяни ховали хліб, боялись голоду, закопували в землю, ховали під подушки, в піч. Але все знаходили й відбирали; декого відправляли до тюрми. Голод був штучний, зроблений властями. Урожай 1932 - 1933 рр. був непоганий. Я добре памятаю випадки голодної смерті. Гинули старі і малі, приймаючи тяжкі муки. Я на власні очі бачив смерть своїх рідних, і це страхіття не зітреться з моєї памяті до кінця життя. У нашій сімї померли батько й матір, їм було по 52 роки. Помер 2-х річний братик і 16-ти річна сестра.

Були в селі випадки людоїдства. В одній сімї батько з матірю зїли своїх 2-х дітей. Який це був жах!

Селянин Межовий розповідає, що він народився й виріс у хуторі Гусарському Межівського району Дніпропетровської області.

...Хутір мав 19 господарств. 10 господарств розкуркулили й вивезли на заслання в 1930 р., 5 розкуркулили пізніше і повиганяли з власних хат, решту 4 господарства - переселили до с. Веселого Межівського району, де їх загнали до колгоспу і де в 1933 р, половина з них умерла з голоду.

...У 1933 р., коли я служив у Червоній Армії ( 3-я стрілецька дивізія, Крим ), до мене звернувся червоноармієць В.С. з проханням дозволити йому звернутися до політрука частини. Він показав мені листа з дому, в якому мати повідомляла, що з сімї залишилася вона одна. Батько, сестра і брат вмерли з голоду. Я дозволив йому звернутися до політрука Верховського, який відвів його до комісара дивізії. Червоноармієць В.С. більше до мого підрозділу не повернувся. Через 3 дні забрали його особисті речі...

Масових форм голод на Дніпропетровщині досяг наприкінці зими 1933 року. А на 1 березня 1933 р. в області згідно з явно заниженими офіційними даними померло 1 600 чол., а 16 тисяч - опухлих і хворих. При цьому серед постраждалих були активні колгоспники, які виробляли 500 - 700 трудоднів - зароблений ними хліб був вилучений у колгоспів. Особливо важке становище характеризувало Верхньотокмацький, Нововасилівський, Білозерський, Апостолівський, Васильківський, Нікопольський райони.

На голод не тільки ніхто не звертав ніякої уваги, але вважалося антидержавним на нього реагувати. Документи свідчать про те, що обласне керівництво цинічно ставилося до голодування населення на Дніпропетровщині. Яскравим свідченням такої позиції є лист першого секретаря Дніпропетровського обкому партії М. М.Хатаєвича до ЦК ВКП(б), датований початком1933 р.. Там він пише, що «накопичилося вже немало свідчень про окремі факти голодної смерті, опухання, отруєння на грунті вживання в їжу сурогатів. Я менш за все приходжу від цих фактів до хвилювання. За наявності немалої кількості розкраденого хліба у одних по області зараз вже і буде його значна нестача у інших, які менше всього накрали, чи у яких зуміли відібрати накрадене.»

Загалом влада цілком свідомо вела боротьбу з селянством. Той же Хатаєвич заявив: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Є певні підстави вважати, що голод 1933 р. мав також і національне забарвлення. Він був відповіддю на процеси українізації, які привели до зростання національної свідомості в Україні. Фізичне винищення українських селян штучним голодом привело до руйнування соціальної основи нації. Комуністична влада фактично не визнавала національного питання, вважаючи його частиною селянського питання.

Голод у Росії був набагато меншим, оскільки не був повязаний із винищенням селянства як носія національної самосвідомості. Жорстокість хлібозаготівель в Україні під час голодомору спричинила смерть від голоду мільйонів селян.

Процес колективізації означав кампанію проти землі, національності й релігії. Голод при цьому використовувався не стільки для придушення опору селянства (його майже не було), а для підриву самого українського етносу. Влада переслідувала саме фізичне винищення українського населення і підрив можливостей українського народу до протидії російському тоталітаризму. У квітні 1988 р. було створено Дніпропетровське обласне відділення Всесоюзного історико - просвітнього суспільства « Меморіал», що бачить одну з основних своїх задач - у широкому ознайомленні громадян із правдою про сталінські репресії, сталінський геноцид проти народів, встановлення історичної справедливості до його жертв, у вихованні в людей почуття несприйняття диктату, політичної агресивності, у формуванні поваги до особистості людини і її прав.

Література

1. Братаніч Б.В., Романенко М.І. Історія рідного краю. Дніпропетровщина: Наш край під час Першої світової війни, Національної революції та соціалістичного будівництва. 1914 - 1939 рр. - Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2007. - С.414

2. Голод 1933 року в Україні. Свідчення про винищування Москвою українського селянства. Дніпропетровськ - Мюнхен, 1993.

3. Дніпропетровщина. Історія рідного краю. Розробки уроків та позаурочних заходів (5 - 11 кл.): Посібник для вчителів // За редакцією Т.С. Петряєвої.

4. Народна трагедія. Документи і матеріали про голод 1932 - 1933 років на Дніпропетровщині: Навч. посібник. Дніпропетровськ: ДДУ, 1993. - С.7.

5. Пащенко А.Я. Проведення суцільної колективізації та організаційно - господарське зміцнення колгоспів (1929 - 1937 рр.). Випуск 10. Дніпропетровськ: Обласне книжне видавництво, 1961. - С. 11 - 20.